Лекційне заняття 7-8

Соціально-психологічні особливості батьківського виховання:

позитивний та негативний вплив

План:

1. Вплив стилю виховання на становлення особистості дитини

2. Типології стилів сімейного виховання
3. Психологічні бар’єри, що заважають сімейному вихованню
(за В. А. Кан-Каліком).
4. Моделі батьківської любові на різних соціокультурних етапах
розвитку суспільства
5. Характеристика неадекватного батьківського ставлення
6. Причини неадекватного ставлення батьків до дитини
7. Жорстоке поводження з дитиною

1. Вплив стилю виховання на становлення особистості дитини

Порівняно з іншими соціальними інститутами сім’я має певні

особливості, які істотно впливають на становлення особистості дитини.
Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного,
психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального
забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Дорослі відіграють провідну роль у розвитку особистості дитини, навчають
дитину правил поведінки, які організовують її у повсякденних справах.
У кожній сім’ї між дитиною і батьками складаються особливі стосунки.
Від характеру сімейного спілкування залежить формування деяких
властивостей дитини та її поведінки. Батьки використовують методи і засоби
виховання, які допомагають привнести у свідомість дитини певну систему
норм і правил, долучають її до моральних цінностей.
Стиль сімейного виховання у психології прийнято визначати як
своєрідне поєднання батьками соціальних вимог (очікувань) і
контролюючих санкцій у своїх ставленнях до дитини.
На вибір стилю родинного виховання впливають:
- типи темпераментів батьків, їх сумісність;
- традиції сімей, в яких виховувались самі батьки;
- науково-педагогічна література, яку читають батьки;
- рівень освіти батьків.
Стилі виховання в сім’ї традиційно поділяють на авторитарний,
ліберальний, демократичний та гіперопіку. Кожен із цих стилів впливає на
розвиток дитини певним чином.
Сучасна українська сім’я часто не має змоги повною мірою реалізувати
власний виховний потенціал. Це пов’язано як з особливостями суспільного
виховання, так і з негативними змінами в самій сім’ї: зниженням її
інтегративності, конфліктними стосунками між подружжям, порушенням
емоційних зв’язків між батьками і дитиною. Усе це заважає засвоєнню
дитиною норм поведінки, моральних позицій, призводить до порушень в
особистісному розвитку.
Емоційний потенціал сім’ї має великі можливості виховного впливу
на дитину. На основі позитивного оцінного ставлення батьків формується
емоційно-ціннісне ставлення дитини до себе – ставлення до свого "Я",
потреба у повазі оточуючих.
Знання батьками вікових особливостей дитини, становлення потреби,
основних чинників, які зумовлюють її оптимальний розвиток, – усе це
забезпечує високу результативність виховних впливів, а саме: у дітей
формується позитивне емоційне ставлення до дорослого, прагнення бути
відповідним до його моральних вимог, тобто виникає те бажання бути
хорошим, яке є ефективним управлінням поведінкою дітей.
Афективна насиченість спілкування між членами сім’ї, переважання
позитивних та негативних емоцій істотно відбивається на самопочутті
дитини, її світосприйнятті та усвідомленні образу близьких дорослих. Саме з
тих особливостей, якими відзначається найбільш типова гама переживань
членів родини, їх настроїв, афектів, емоційних контактів, проявів любові й
поваги один до одного, і складається психологічний клімат сім’ї як мікро-
колективу.
Психологічний клімат сім’ї – це один із могутніх факторів
емоційного впливу на дитину. Від атмосфери в сім’ї, морального обличчя
батьків великою мірою залежать спрямованість активності дитини, її
позитивне або негативне самопочуття, характер особистісних очікувань
підростаючої особистості щодо оточуючих людей.
Під впливом "теплого" сімейного клімату, що базується на особистісній
формі спілкування дітей і дорослих, у дітей формується висока
сприйнятливість до виховних впливів останніх. Діти, які виховуються в
сім’ях із таким кліматом, добре контактують з однолітками, виявляють
доброзичливе ставлення до них, правильно реагують на вимоги вихователів у
дитячому садку. І навпаки, у поведінці дітей, які виховуються в так званих
"неблагополучних" сім’ях, переважають негативні емоції, упереджене,
здебільшого недоброзичливе ставлення до оточуючих. Такі діти схильні до
афектів, що нерідко призводить до конфліктів з оточуючими.
Дуже негативно позначається на самопочутті дитини розлад у
стосунках між батьками. За таких умов у дітей виникають так звані
конфліктні переживання. Останні є наслідком зіткнення у свідомості дитини
протилежних за своїм емоційним забарвленням ставлень до близької людини.
Емоційні фактори важливі не лише тим, що вони посилюють чи
послаблюють виховні впливи. У певному емоційному ставленні дорослого до
предметів чи явищ закладено для дитини смисл існування цих предметів і
явищ, їх ціннісне значення. Те, що дорослі хвалять, оберігають, заради чого
витрачають сили, чим захоплюються, через що страждають тощо, поступово
стає предметом переживань самої дитини. Звідси випливає висновок: від
того, що переживатиме дитина в перші роки її життя, якою буде
спрямованість її почуттів, залежатиме й соціальна "вартість" її "Я".
Емоційно дітьми переживаються не тільки розмови дорослих, але і
їх поведінка. Те, що це є дуже важливим фактором впливу на дитину,
підтверджується характером дитячих ігор, у яких вони відтворюють те, що їх
найбільше вражає.
Також сила виховного впливу сім’ї полягає в тому, що батьки можуть
формувати духовні потреби дитини, починаючи з перших років її життя.
Формування потреб здійснюється знову-таки через вплив на емоційну сферу
дитини. Так, позитивне емоційне ставлення батьків до дитини, схвалення та
заохочення її власної активності, в процесі якої максимально виявляються
певні нахили та здібності, неухильно веде до підвищення рівня емоційно-
ціннісного ставлення дитини до себе. Підтримання самоповаги на рівні, який
сформувався таким чином під впливом сім’ї, стає однією з провідних
соціальних потреб дитини. У разі впливів оточуючого середовища, які
можуть призвести до зниження самоповаги дитини, у неї виникають
негативні емоції.
Як показують дослідження вітчизняних психологів, структура
самосвідомості, що вже утворилась, навіть актуально маючи підсвідоме
існування, має сильний уплив на всю поведінку. В цьому випадку мотивом є
прагнення зберегти почуття власної гідності, яке вже виникло. Це прагнення
стає потребою, задоволення якої є необхідним для психічного здоров’я
особи.
Прагнучи зберегти досягнутий рівень самоповаги, діти також здатні
відмовитися від багатьох спокус. Переживання дитиною почуття власної
гідності стає тією спонукальною силою, яка активізує її діяльність,
спрямовану на задоволення потреби у шанобливому, уважному, одним
словом, ціннісному ставленні до себе оточуючих.
Переживаючи потребу в позитивному ставленні дорослого, дитина
відчуває себе залежною від нього. І якщо дорослий ставить більш високі
моральні вимоги до дитини, то в неї виникає прагнення подолати
суперечність між самооцінкою і оцінкою її близьким дорослим. Ця
суперечність відбиває, з одного боку, "сьогоднішній" і "вчорашній" рівні
оцінного ставлення до дитини дорослого, а з другого – є показником
зростання її самоповаги.
Унаслідок підвищення моральних вимог дорослого до дитини, яка
відчуває потребу в його позитивному ставленні, змінюється й сам характер
взаємодії між ними: вона стає ефективно насиченою, напруженою,
забарвленою негативними переживаннями.
Разом із тим такий характер взаємодії між дитиною і дорослим, у
процесі якої вона переживає "девальвацію" власної цінності й виявляє
моральну активність з метою відновити колишній рівень емоційного
ставлення дорослого до себе, є одним із найбільш ефективних механізмів
виховного впливу на дитину.
 На особистість дитини особливо впливає стиль стосунків з
батьками. Вивченням уявлень батьків про їх стосунки з дітьми займався
С. Ньюберг. У результаті знайдено декілька стадій в орієнтаціях батьків:
- одна з них – "егоїстична орієнтація". Для батьків дитина виступає як
об’єкт дії, на який вони проектують свої бажання й потреби;
- "умовна орієнтація" припускає сприйняття дитини через призму
традицій і установок, прийнятих у даному суспільстві. Роль батька в цьому
випадку зводиться до виконання соціально окреслених дій;
- "суб’єктивно-індивідуалістична орієнтація" дозволяє розглядати
дитину як щось унікальне. Дорослий солідаризується з потребами дитини;
- "взаємодіюча орієнтація" виявляється в тому, що батьки сприймають
дитину як складну систему, що змінюється. Батьки, як і дитина, ростуть в
своїй ролі: вони не просто йдуть назустріч потребам дитини, але й
намагаються знайти способи, щоб урівноважити її потреби зі своїми так, аби
кожна з них зустрічалась із розумінням.
На думку С. Ньюберга, є всі підстави вважати, що дані типи орієнтації
– ступені розвитку поглядів батьків на їх стосунки з дітьми.
Проаналізувати вплив соціального становища сім’ї на батьківські
взаємини, погляди і поведінку намагались Л. Джонсонз, Л. Герріс. Взаємодія
батьків із дітьми аналізувалась за чотирма категоріями:
- "використання сили" – загроза або нанесення фізичних або
нефізичних покарань;
- "індукція" – пояснення наслідків порушення правил, роз’яснення з
приводу того, як просити вибачення, пропозиції альтернативної поведінки;
- "відповідальність" – прохання пояснити свою поведінку, заспокоєння
дитини і покарання того, хто спровокував порушення правила;
- "неприйняття" – явне відкидання поведінки дитини із застосуванням
сили або без неї.
Також слід наголосити, що "виховує" дітей батьківська любов. Це –
багатогранне моральне почуття. Воно не зводиться до суми тих емоційних
переживань, які його складають, – гордості за дитину, радості за її успіхи,
прив’язаності до неї, ніжності, відповідальності, тривоги, самовідданості та
багатьох інших; почуття батьківської любові завжди вище, ніж проста сума її
складових. Лишаючись "до кінця днів своїх" вірними почуттю любові до
дочки чи сина, батько й мати можуть виявляти різні емоції до своєї дитини,
залежно від її вчинків: бути то гнівними, то ніжно люблячими, то суворо
караючими.
Іншими словами, форми прояву батьківської любові можуть бути
різноманітними, але батьківська любов завжди прагне до сприйняття своєї
дитини як особистості, що виявляється перш за все в перевазі особистісної
форми спілкування батьків зі своєю дитиною, і навпаки, наслідком
відсутності батьківської любові, безособистісного ставлення до дитини є
авторитарна форма спілкування з нею. Це, в свою чергу, призводить до
зниження самоповаги та рівня позитивності образу «Я» дитини, відчуження її
від виховних впливів.
 Емоційний потенціал виховного впливу сім’ї може ефективно
використовуватися лише за умови знання психологічних механізмів дії
зазначених факторів. Також важливою умовою дії механізмів впливу є
авторитет батьків.
Авторитет близької дорослої людини ґрунтується на вірі в безсумнівне
достоїнство і перевагу в усьому над нею самого старшого, наділеного силою,
мудрістю, знанням. Проте чому не завжди виникає така віра – не всі дорослі
мають у дитини справжній авторитет.
Основою цієї віри є тісний емоційний контакт дитини з дорослим,
завдяки якому вона відчуває себе предметом любові, опіки, турботи,
вболівань близької і дорогої її серцю людини. Такі емоційні контакти
виникають не за "помахом чарівної палички", не зненацька, коли, наприклад,
батьки, що віддали виховувати дитину бабусі, надумали її протягом місяця
попестити. Необхідно зазначити, що діти по-своєму не прощають батькам
авторитарного стилю (як у варіанті гіперопіки, так і у варіанті гіпоопіки):
вони просто не вірять їм.
Якщо навіть розум і підказує дитині, що в певному випадку дорослі
праві, – але в разі відсутності особистісного авторитету батьків, який виникає
тільки на основі комунікативної взаємності, немає того захоплено-
беззастережного ставлення до всього, що говорять і роблять батьки, воно не
сприймається дітьми як мудре, істинне. Якщо відсутні тісні емоційні
контакти з батьками, у дитини не виникає також прагнення заслужити
їхнього схвалення, тобто бути такою, якою вони хотіли б її бачити.
Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів із дітьми,
інформованості про справи дитини, ступеня розуміння й рівня вирішення
питань, що турбують дитину.
Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового
авторитету. Можна виділити основні його види:
- авторитет пригноблення, при якому діти виростають або
затурканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене
дитинство;
- авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми
заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто
виростають хвальками, не вміють критично ставитись до власної поведінки;
- авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується"
подарунками, обіцянками. При цьому може виростати людина, привчена
викручуватися, пристосовуватись, яка прагне одержати якнайбільше вигод
тощо.
Справжній авторитет повинен ґрунтуватись на любові, повазі до
особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.
Аналогічні думки можна знайти у працях відомих зарубіжних
психологів. Зокрема, доктор Р. Кемпбелл вважає, що неминуче виникнуть
проблеми, коли у батьків немає з дитиною стосунків, які основані на любові,
тоді все інше: дисципліна, ставлення до ровесників, успіхи у школі, –
будуватимуться на неправильній основі. К. Роджерс підкреслює, що тільки
безумовна позитивна увага батьків до дитини, неопосередкована дитячими
вчинками, забезпечує повноцінний розвиток особистості.
Д. Баумрінд виділила чотири показники поведінки батьків, що
впливають на формування у дітей певних якостей: контроль, вимога зрілості,
особливості спілкування, доброзичливість.
Також автором виокремлено три моделі поведінки батьків:
- авторитарна (діти в таких сім’ях недостатньо впевнені в собі,
замкнуті й недовірливі);
- поблажлива (діти не впевнені в собі, не виявляють допитливості і не
вміють стримуватись);
- аторитетна (у сім’ях з таким типом поведінки батьків діти мають
високий рівень незалежності, зрілості, впевненості в собі; активні, стримані,
допитливі, доброзичливі, вміють орієнтуватись в оточенні.
Безумовно, оптимальним для практики сімейного виховання
вважається авторитетна форма стосунків батьків з дитиною, яка
характеризується високим рівнем вербального спілкування, залученням дітей
до обговорення сімейних проблем, урахуванням їхньої думки, готовністю
батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх
успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем.
Але, на жаль, більшість батьків, особливо на ранніх вікових етапах
розвитку дитини, реалізують до неї суб’єкт-об’єктне ставлення, яке
виявляється в авторитарній формі спілкування. Відхилення від авторитетного
стилю в бік авторитаризму, лібералізму чи надмірної центрації на дитині
спричинює відповідні деформації її особистості, утруднює можливості її
самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність надання сім’ї
психологічної допомоги.
Сукупність установок батьків, їх емоційне ставлення до дитини,
сприйняття дитини батьками й відповідних способів поводження з нею
утворюють стилі сімейного виховання.
Психологічні дослідження дитячо-батьківських стосунків дозволяють
визначати різні типи виховання. Так, психолог Е. Шефер розрізняє кілька
стилів сімейного виховання: стримування (контроль), терпимість
(самостійність, воля), неприйняття (ворожість), прийняття (тепло, любов), що
пов’язані з авторитарним, ліберальним і демократичним стилями.
Досить деталізована класифікація стилів запропонована в працях
Е. Ейдеміллера. Автор виділяє такі типи негармонійного сімейного впливу:
гіпопротекція, домінуюча гіперпротекція, гіперпротекція, що спотворює
емоційне нехтування, жорсткі взаємини, підвищена моральна
відповідальність.
Інтерес викликають праці, в яких дитячо-батьківські стосунки пов’язані
з аналізом сімейної структури. У дослідженнях Е. Арутюнянц описані три
варіанти сім’ї: традиційні (підкорення), дитино-центричні (симбіоз) і
демократичні (прийняття).
Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль
виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес
виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє
дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену
тривожність.
У кожної родини стилі виховання різні, але всі вони об’єднані
спільною метою: сформувати певний характер у дитини, наділити її
індивідуальними вміннями і людськими якостями. Якщо неправильно
розвивати дитину, або не робити цього зовсім, то з неї може вирости вкрай
неосвічена людина.
Авторитетний стиль виховання дітей - один з найпоширеніших серед
сучасних сімей. Його суть полягає в тому, що і батьки, і діти живуть за
однаковими сімейним законам. У сім’ях, які дотримуються такої системи
розвитку, старші більш лояльні до молодших, батьки прислухаються до
думки дітей в різних побутових або життєвих ситуаціях, у всіх є право
вибору і право голосу. Всі завжди готові прийти на допомогу, відсутні
непорозуміння і натягнутість відносин, батьки відкриті і з задоволенням
йдуть з дітьми на контакт.
Особливістю авторитетного стилю є повна відсутність будь-якої
ієрархії, всі члени малої соціальної групи рівні один перед одним. При
авторитетному способі виховання особистості, дитина розвивається
гармонійно, в більш зрілому віці її таланти і особливості проявляються
яскравіше, ніж при інших моделях виховання, а родинний зв’язок зі
старшими тільки міцнішає. Діти, чиї батьки дотримуються даної моделі
виховання, виростають самостійними, чуйними, відповідальними, які вміють
визнавати власні помилки і нести за них відповідальність. Також вони чітко
розуміють суть понять «покарання» і «заохочення», їм не знайома фізична
(насильницька) міра покарання, але це аж ніяк не означає, що вони
розпещені. При вихованні наступного покоління такі діти ніколи не будуть
заохочувати просто так і надмірно балувати.
Основні характеристики авторитетного стилю:
 простори свободи збільшуються зі зростанням дитини і поліпшенням її
поведінки; вони розширюються, оскільки дитина може взяти їх;
 батьки звертають увагу на нормальну поведінку дітей, виділяють
виняткові, ігнорують дрібні помилки, виправляють і карають основні
відхилення;
 правила і цілі зрозумілі;
 це стиль, який має на увазі відповідні емоційні стосунки;
 батьки впевнені в собі і не бояться спілкування зі своїми дітьми, хоча і
не піддаються шантажу;
 батьки послідовні, а не довільні;
 у батьків є терпіння.
Особливості формування особистості дітей, вихованих в
авторитетному стилі:
 високий рівень самооцінки і самостійності;
 у них адекватні звички;
  вони приймають рішення спокійно і на основі особистих
критеріїв;
 вони менше залежать від групи рівних, зберігаючи в сім’ї вищий
рівень впливу і більшу здатність переконувати дітей;
 вони беруть на себе ініціативу для виконання нових завдань, тому
що вони впевнені в собі;
 тому вони більш креативні та інноваційні люди.
Психологи рекомендують цю модель однією з найбільш відповідних
для виховання, тому що при проходженні правил даної системи відбувається
процес як розвитку дитячої особистості, так і перевиховання і моделювання
дисципліни у батьків, що теж є одним з головних аспектів виховання дітей.
Особливо авторитетний стиль виховання підходить тим батькам, які зовсім
втрачені і не знають, як виховувати свою дитину.
Авторитарний стиль виховання є повним антиподом авторитетному.
Його головне завдання полягає в тому, щоб домогтися повного
підпорядкування від дитини, загнати її в життєві рамки, не дозволяти зробити
жодного кроку самостійно. Батьки при такій моделі виховання беруть на себе
домінуючу роль, займаючи дуже вигідну позицію, але зовсім забуваючи про
те, що дитина повинна самовиражатися. Для них важливо не стільки
психічний стан малюка, скільки рівень його освіти і слухняності. Дорослі
гублять дитячу індивідуальність, що вкрай негативно позначається як на
психіці дитини, так і на її взаєминах з батьками. Постійно дорікаючи дитині,
вичитуючи і забороняючи їй все, дорослі доб’ються абсолютного руйнування
взаєморозуміння і любові між поколіннями.
В разі, якщо дитина буде виховуватися за авторитарною методикою,
вона ніколи не зможе висловити свою думку в певних питаннях, буде лише
потурати всім і кожному, намагаючись догодити і наступаючи при цьому на
горло власній гордості. Також постраждає самооцінка особистості. Навіть
якщо дитина буде найталановитішою у світі, розумною, відповідальною,
вона ніколи цього не визнає, постійно буде звинувачувати і принижувати
себе, думаючи, що вона нікчемна, і в цьому буде виключно батьківська вина.
Подорослішавши, людина може почати збігати від власного
саморуйнування, йти в стан, коли мозок затуманений, тобто, почати
приймати наркотики, постійно пити і мати інші згубні наслідки, в яких винні
батьки цієї людини.
Основні характеристики авторитарного стилю:
 стиль, в якому існує велика кількість чітко визначених правил, а
так само є наслідки їх недотримання;
 дітям приділяється недостатня кількість уваги, якої недостатньо
для формування нормальної поведінки дітей. Враховуються тільки
виключення й відхилення від норми, якими б мінімальними вони не були;
 помилки не допускаються, навіть якщо вони необхідні, щоб щось
зробити правильно;
 в родині дуже важко поєднувати владу з діалогом між батьками і
дітьми;
  кілька виразів прихильності;
 невміння слухати дітей.
Наслідки формування особистості дітей, вихованих в авторитарному
стилі:
 вони відчувають почуття образи на своїх вчителів, реагуючи
проявом брехні або бунту;
 основний критерій для прийняття рішень — уникати покарання;
 діти, як правило, люди-конформісти, які не дуже творчі, з
низьким рівнем автономії, які потребують в зовнішньому контролі (пасивні
люди);
 низький рівень самооцінки і тривоги.
Фахівці рекомендують не використовувати дану методику щодо
дитини. Авторитарний стиль виховання може застосовуватися, але тільки в
«щадному режимі» і в крайніх випадках. Якщо для батьків важливо стан
ментального здоров’я дитини, то психологи радять вибрати інший спосіб
виховання.
Отже, авторитарне виховання – тип сімейного виховання, в рамках
якого певна ідеологія приймається як єдине істинне. При цьому домінує
такий виховний метод як вимога. Примус є основним шляхом передачі
соціального досвіду дітям. У діяльності батьків домінує догма загальної
опіки, безпомилковості всезнайства. Переважаючими методами управління
діяльністю дітей є накази, які можуть віддаватися в жорсткій і м'якій формі (у
вигляді прохання, яке не можна не виконати). Авторитарний батько завжди
дуже строго контролює поведінку дітей, вимогливий до чіткості виконання
його вказівок. Ініціатива дітей не заохочується або заохочується в суворо
визначених межах. Діти авторитарних батьків відрізняються замкнутістю і
боязкістю. Майже або зовсім не прагнуть до незалежності. Зазвичай похмурі,
невибагливі і дратівливі. У підлітковому віці ці діти (особливо хлопчики)
можуть надзвичайно бурхливо реагувати на заборонне і караюче оточення, в
якому їх ростили, стаючи іноді неслухняними, агресивними. Дівчатка ж
найчастіше залишаються пасивними, залежними. Авторитарний стиль
викликає в дітей відчуження від батьків, почуття своєї незначності і
небажаності в сім'ї. Батьківські вимоги, коли вони здаються
необгрунтованими, викликають протест і агресію або звичну апатію і
пасивність. Надмірна терпимість також викликає в дитини відчуття, що
батькам немає до неї справи і заважає формуванню у неї відповідальної
залежності.

Індиферентний стиль виховання можна охарактеризувати словами:

відстороненість, холодність, байдужість. Особливість цього способу полягає
в наданні абсолютної свободи дитині, в небажанні або нездатності батьків
брати участь у розвитку своєї дитини. Дорослі при такій моделі виховання
діляться на два типи: перші задовольняють первинні потреби дитини (їжа,
одяг, дах над головою), другі не роблять і цього. Обидва варіанти об’єднує
повна відчуженість і байдужість до долі дитини.
 Наслідки індиферентного стилю виховання, на жаль, плачевні.
Перебуваючи в сім’ї, яка дотримується такої моделі виховання, дитина не
отримує належної ласки і турботи, їй не вистачає уваги, а це може привести
до того, що з неї виросте озлоблена людина, схильна до асоціальної
поведінки. Особистість буде дуже замкнута, бо не відбувся процес
соціалізації, в дитинстві її просто не вчили спілкуватися з людьми. До
мінусів даного стилю виховання можна також віднести: схильність до
алкоголю і наркотиків, суїцидальні нахили, схильність до депресії. До того ж,
такій людині буде дуже важко полюбити і завести сім’ю, тому що вона
просто не знатиме, що відчувають люди, коли закохуються і як проявляються
батьківські теплі почуття.
Характерні особливості індиферентного стилю:
 батьки не звертають уваги на різну поведінку дитини: нормальну,
виняткову або помилкову;
 низький рівень попиту;
 відповідальність батьків передається іншим особам в середовищі
дитини (домашня робота, інші члени сім’ї, школа тощо).
Наслідки розвитку особистості дітей, вихованих в цьому стилі:
 якщо діти чогось і вчаться, то це відбувається випадково;
 діти не набувають адекватних звичок і не мають адекватного
рівня попиту;
 вони шукають підтримки у інших людей поза сімейним колом, не
знаходячи її всередині сім’ї;
 у них високий рівень тривоги і погана впевненість в собі;
 низька самооцінка.
Психологи не радять вдаватися до подібної методики виховання дітей,
тому як індиферентна система має величезну кількість негативних впливів на
людину, страждає психіка дитини, наслідки такого виховання в майбутньому
будуть дуже заважати особистості при взаємодії з суспільством.
Ліберальна модель виховання чимось схожа з індиферентною і
протилежна авторитарній. Вирішуючи слідувати цьому стилю виховання,
батьки роблять вибір на користь теплих почуттів і доброзичливої атмосфери,
відмовляючись від дисципліни і жорсткості. Відносини в такій сім’ї більше
схожі на дружні, ніж на клішовані і загальноприйняті зв’язки батьків і дітей.
Дорослі пред’являють до дітей мінімальні вимоги, які, найчастіше,
вкрай лояльні і «людяні», завжди відкриті для спілкування на будь-яку тему,
підтримують дитину у важких життєвих ситуаціях, зберігаючи її нервову
систему в спокої, але при цьому практично не звертають уваги на її
успішність.
В даній моделі виховання також виявляються згубні наслідки. Діти,
виховані за ліберальною системою виростають або тими, хто не звик жити в
рамках суспільства і підкорятися певним правилам, нормам,
безвідповідальними, або ж трохи відстороненими, немов втраченими, в
суспільстві, зате вкрай самовпевненими людьми з високою самооцінкою,
егоїстами, які зовсім не вміють допомагати і підтримувати інших людей.
Таким людям буде простіше жити на самоті, присвятивши все своє життя
роботі.
Характерні особливості стилю:
 дуже чутливі батьки і зацікавлені в своїх дітях, з надмірним
рівнем занепокоєння за них;
 батьки не дозволяють дитині самостійно репетирувати відповіді,
щоб не допустити помилок, не нашкодити собі;
 все полегшено, дитячі обов’язки обмежені; у міру зростання
дитині не надається самостійність;
 батьки не можуть сказати «ні» дитині.
Наслідки розвитку особистості дітей, вихованих в цьому стилі:
 діти не набувають адекватних звичок, тому що все роблять їхні
батьки;
 низький рівень самоконтролю: якщо проблеми, з якими вони
стикаються, не важливі, вони досягають успіху, але у важких ситуаціях вони
не дуже підготовлені;
 низький рівень толерантності до розчарування, часто приводить
до реакцій гніву;
 велика ймовірність вдатися до ухиленням перед лицем труднощів
(наркотики, алкоголь);
 діти більш креативні, ніж ті, хто отримав виховання в інших
стилях, але, оскільки вони не звикли до дисципліни, необхідної для того, щоб
вловити цю творчість, вони не можуть адекватно її висловити;
 виявляють мало співчуття і деспотичності.
Отже, ліберальний стиль (невтручання) характеризується тим, що
дитина належним чином не виховується, практично не знає заборон і
обмежень з боку батьків або не виконує вказівок батьків, для яких характерне
невміння, нездатність або небажання керувати дітьми. Стаючи більш
дорослими, такі діти конфліктують з тими, хто не потурає їм, не здатні
враховувати інтереси інших людей, встановлювати міцні емоційні зв'язки, не
готові до обмежень і відповідальності. З іншого боку, сприймаючи недолік
керівництва з боку батьків як прояв байдужості та емоційного відторгнення,
діти відчувають страх і невпевність. Нездатність сім'ї контролювати
поведінку дитини може призвести до втягнення її в асоціальні групи,
оскільки психологічні механізми, необхідні для самостійної, відповідальної
поведінки в суспільстві, у неї не сформувалися. Діти ліберальних батьків
можуть бути неслухняними й агресивними. До того ж вони схильні потурати
своїм слабкостям, імпульсивні і часто не вміють вести себе на людях. Однак
у деяких випадках вони стають активними, рішучими та творчими людьми.
Гіперопіка (надмірна опіка). Цей стиль характеризується надмірним
піклуванням, попередженням активності, бажанням зробити все за дитину. З
раннього дитинства діти дуже прив’язані до батьків. По мірі зростання
самостійності, і, особливо, в перехідному віці, ця залежність починає дитину
обтяжувати. Погано, якщо дітям не вистачає батьківської любові, але
надмірна опіка також шкодить дитині, а батьки інколи плутають любов і
опіку. Вона затрудняє формування у дітей внутрішньої автономії та
породжує залежність як рису характеру. Люблячі матері часом не здатні
уявити дитину окремо від себе. Батьки звикли до своєї дитини і не схильні
помічати вікових психологічних змін, що відбуваються з нею. Вона виросла,
змінилася, а батьки все ще бачать її такою, якою вона була декілька років
тому, причому власна думка їм здається беззаперечною. В цей час діти
набувають критичного ставлення до батьків, вони починають чинити опір, а
це часто ображає батьків.
Завдання дорослого – попередити, застерегти, пояснити, вказати на
можливі наслідки, але дати можливість дитині діяти самостійно, толерантно
та з розумінням ставитись до її думки, здійснювати свій власний вибір. Тоді,
навіть зробивши помилку, дитина навчиться думати, відповідати за свої
вчинки, за себе, бути самостійною. Звичайно, все залежить від ситуації і віку
дитини. Але обов’язково слід пам’ятати, що рано чи пізно дитині треба буде
ставати дорослою й самостійною і те, як це буде відбуватися, найбільше
залежить від батьків.
Найкращі взаємини дітей з батьками складаються звичайно тоді, коли
батьки дотримуються демократичного стилю виховання. Цей стиль
найбільшою мірою сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи і
соціальної відповідальності. Поведінка дитини спрямовується в цьому
випадку твердо, послідовно і разом з тим гнучко і раціонально:
- батьки завжди пояснюють мотиви своїх вимог і заохочують їхнє
обговорення дитиною; влада використовується лише в міру необхідності;
- в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;
- батьки встановлюють правила і твердо впроваджують їх у життя,
але не вважають себе непогрішними: вони прислухаються до думок дитини,
але не потурають її бажання.
У порівнянні з іншими дітьми, такі діти більш впевнені в собі,
повністю себе контролюють і соціально компетентні. З часом у них
розвивається висока самооцінка, а в школі вони вчаться набагато краще, ніж
діти, виховані батьками в інших стилях поведінки.
На практиці жоден із наведених стилів не може виявлятися в «чистому
вигляді». У кожній сім'ї можуть застосовуватися різні стилі в залежності від
ситуацій і обставин.
Ознайомившись з усіма стилями виховання дітей і дізнавшись більше
про наслідки кожного з них, батьки повинні зрозуміти, що неможливо
дотримуватися будь-якої конкретної моделі розвитку дитини (крайньою
мірою, якщо дорослі не хочуть завдати шкоди дитині). Головне завдання всіх
мам і тат: зрозуміти самим, які якості вони хочуть виховати у своїй дитині, а
також проаналізувати своє виховання і його помилки, постаратися не
допускати ці недоліки при вихованні власних дітей. Дуже корисно знати
плюси і мінуси кожної з цих систем, брати від кожної тільки хороше і
комбінувати, створюючи свій власний, унікальний зразок виховання, який
буде передаватися з покоління в покоління.
 2. Типології стилів сімейного виховання

Сім'я для дитини - це місце народження і основне середовище

проживання. Є певна специфіка сімейного виховання на відміну від
виховання суспільного. За своєю природою сімейне виховання засноване на
почутті любові.
Однак парадокс полягає в тому, що спочатку позитивна гамма почуттів
може стати як позитивним, так і негативним фактором виховання.
Спостереження за вихованням дітей у різних сім'ях дозволили психологам
скласти опис різних типів виховання.
А. Болдуін виділив два стилі батьківського виховання: демократичний
і контролюючий.
Демократичний стиль характеризується наступними параметрами:
- високий ступінь вербального спілкування між батьками і дітьми;
- включеність дітей в обговорення сімейних проблем;
- успішність дитини при готовності батьків завжди прийти на
допомогу;
- прагнення до зниження суб'єктивності в баченні дитини.
Контролюючий стиль передбачає:
- істотні обмеження поведінки дитини;
- відсутність розбіжностей між батьками і дітьми з приводу
дисциплінарних заходів;
- чітке розуміння дитиною сенсу обмежень;
- вимоги пред'являються дитині постійно і послідовно;
- вимоги визнаються дитиною як справедливі і обґрунтовані.

О. Т. Соколова виокремлює стилі дитячо-батьківських відносин на

підставі взаємодії матері і дитини при спілюному вирішенні завдань:
1) співпраця - передбачає тип відносин, в якому потреби дитини дають
їй право на автономію. Варіанти вирішення проблемної ситуації,
обговорюються разом, береться до уваги думка дитини (єдиний тип, який дає
відчуття психологічної безпеки);
2) псевдоспівпраця - може здійснюватися в різних варіантах:
домінування дорослого, домінування дитини. Характерно: формальна
взаємодія, відверті лестощі. Псевдосумісні рішення досягаються за рахунок
поспішної згоди одного, що зазнає страх перед можливою агресією іншого;
3) ізоляція - повністю відсутня кооперація і об'єднання зусиль,
ініціативи один одного відхиляються і ігноруються, учасники взаємодії не
чують і не відчувають один одного;
4) суперництво - характерна конкуренція при відстоюванні власної
ініціативи і придушенні ініціативи партнера.
 А. В. Петровський виділяє такі типи сімейних взаємин і відповідно їм
тактичні лінії у вихованні: диктат, опіка, мирне співіснування на основі
невтручання, співпраця.
Диктат характеризується тим, що на чільне місце ставляться вимоги,
правила, які батьки "вводять" у життя дитини за допомогою наказу,
насильства, погроз та інших жорстких заходів.
Опіка на перший погляд прямо протилежна диктату: звільнити дитину
від труднощів, позбавити "зайвих" вимог. Але насправді диктат батьків і
опіка - явища одного порядку, відрізняються вони формою, а не сутнісно.
Результати багато в чому збігаються.
Мирне співіснування на основі невтручання - досить поширена
тактика у сучасних сім'ях, де молоді, найчастіше освічені батьки
дотримуються принципу: діти мають зростати самостійними, незалежними,
розкутими, вільними. Звідси – мінімум вимог, правил, норм поведінки.
Співробітництво характеризується балансом любові, поваги та
вимогливості до дитини (втім, і до інших членів сім'ї).

І. В. Бестужев-Лада, Д. С. Лихачов, А. В. Мудрик до важливих

суб'єктивних умов, що помітно впливають на особливості домашнього
виховання, відносять сімейні традиції.
Слово "традиція" (від лат. tratitio - передача) означає історично
сформовані і передані з покоління до покоління звичаї, порядки, правила
поведінки. Сім'я, як і інші соціальні інститути, існує, відтворюючи традиції,
слідуючи певним зразкам діяльності, без яких немислимий саме її розвиток.
Якщо проаналізувати різні сфери життєдіяльності сім'ї, то очевидним є
висновок: вони будуються відповідно до різних типів зразків, які
відтворюються кожним новим поколінням сім'ї та регламентують створення
нової сім'ї, подружні, батьківські відносини, ведення домашнього
господарства, проведення дозвілля тощо. А оскільки і сама сім'я, і її цінності
є породженням культури, то практично будь-який зразок матеріальної та
духовної діяльності може бути основою для виникнення традицій у сім'ї.
В основі традицій, навпаки, завжди лежить цінність сім'ї, яка визначає
сенс традиційної поведінки.
Звичаї формують, головним чином, прості звички - стереотипно
повторювані дії, яким притаманна відома частка автоматизму (наприклад,
звичай колискової пісні, звичай бажати доброго ранку, приємного апетиту
тощо).
Розвиваючі можливості традицій значно вищі, оскільки вони формують
складні звички, сприяють становленню певної спрямованості поведінки
дитини, у межах якої вона може вибирати способи скоєння конкретного
вчинку. Складні звички дають можливість імпровізувати поведінку.
Уявляючи собою масові складні звички, традиції орієнтують поведінку
дитини у стверджених відносинах, та й у нових варіантах, які виникають
несподівано, від тих ситуацій, що у її досвіді.
 Таким чином, традиції та звичаї – два канали соціалізації дитини,
причому традиції функціонують на основі звичаїв. Сімейні традиції
багатофункціональні, специфічні, емоційно насичені, тому на їхньому тлі
соціальний розвиток дитини йде успішніше.
Збагачення змісту сімейних традицій сприяє повноцінній організації
життєдіяльності сім'ї як соціального інституту, забезпечує зростання
взаєморозуміння між її членами, особливо між батьками та дітьми, допомагає
удосконалювати процес домашнього виховання.
Отже, початковою структурною одиницею суспільства, закладає
основи особистості, прийнято вважати сім'ю. Сім'я є фундаментальним
соціальним осередком суспільства. Від її морального та фізичного здоров'я
залежить ефективність виховання. Здорова сім'я повністю пов'язані з
безліччю інших колективів: трудовими, школою, дитсадком, інститутом,
різними суспільствами, іншими сім'ями.
Розвиток всіх основних сфер життя сім'ї в їхньому органічному
взаємопроникненні та взаємодії дозволяє найбільш ефективно здійснити її
виховну функцію.
Під стилем сімейного виховання розуміється сукупність батьківських
стереотипів, які впливають дитину.

3. Психологічні бар’єри, що заважають сімейному вихованню

(за В. А. Кан-Каліком)

Важливим завданням внутрішньосімейного спілкування є формування

вірних взаємовідносин із дітьми, які сприяють розвитку їхньої особистості.
Невірно організовані взаємини між дітьми та батьками часто є причиною
виникнення різних бар'єрів, які заважають нормальному виховному процесу
в сім'ї. Ось найбільш типові з них:
Бар'єр "зайнятості". Він характеризується тим, що батьки постійно
зайняті: роботою, домашніми справами, проведенням дозвілля, один одним, і
їм «ніколи» звернути увагу на власних дітей, які їм просто заважають. Це
викликає відчуження дитини і веде до певного усунення своїх батьків. Цей
бар'єр може виникнути в різні вікові періоди, але на будь-якому етапі
розвитку особистості дитини це негативно позначається на системі сімейних
взаємин. Діти і батьки хіба що живуть різним життям, у результаті сім'я як
виховна система «не працює», навіть якщо батьки, загалом, позитивні люди.
Варто правильно розставити пріоритети, зёясувати, що справді важливо у
житті.
Бар'єр "дорослості" (віку). У цьому випадку зрозуміти своїх дітей
батькам заважає їхній власний вік, так звана «висота дорослості». Вони не в
змозі увійти у внутрішню психологічну ситуацію дитини, не відчувають її
переживань, не розуміють її інтересів, ігор, потреб (розмова матері зі своїм
п'ятирічним сином: вона докоряє йому за те, що він ходить по калюжах, на це
дитина відповідає: «Мамо! Ти нічого не розумієш! Це не калюжа, а море, а
мої черевики – це кораблі»). Адже те, що дорослій людині здається
дрібницею, для дитини іноді становить сенс життя. Дуже вірно про це
говорив колись видатний педагог Я. Корчак, підкреслюючи, що дорослим,
необхідно підніматися до висоти дитячих почуттів, тягтися, ставати
навшпиньки. Треба пам'ятати, що усьому свій час. Сьогодні дитина не може
так само осмислити і проаналізувати все, що відбувається в її житті. Але з
допомогою батьків вона обов'язково з часом цього навчиться.
Бар'єр "старого стереотипу". Сутність його полягає в тому, що
батьки хіба що не бачать і не відчувають вікової динаміки розвитку
особистості своєї дитини. Батьки звикли бачити свою дитину маленькою,
непристосованою і, як і раніше, сприймають її як малюка, якому постійно
потрібно підказувати, керувати поведінкою, давати оцінку тощо, а син чи
дочка давно виросли і вимагають зовсім іншого рівня стосунків. Це
призводить до нерозуміння, роздратування, конфліктів, неправильних
методів виховання. Позиція відносин «за вертикаллю» має згодом змінитись
на позицію «за горизонталлю», але батьки цього не розуміють і
дестабілізують ситуацію в сім'ї. Вони, як і раніше, вказують, наприклад, з
ким дружити, як провести дозвілля, яку вибрати професію тощо. Варто
довіряти дитині, «відпускати» її від себе.
Бар'єр виховних традицій. Сенс цього бар'єру, його негативні виховні
наслідки полягають у тому, що батьки прагнуть механічно впроваджувати і
відтворювати у своїй сім'ї форми, способи і засоби виховання, що склалися і
у їх сім'ях, дублювати педагогіку власних батьків, не ураховуючи змін
ситуації виховання, рівня розвитку дітей тощо. В результаті виникає деяка
невідповідність між педагогічними засобами в сім'ї і особистістю дитини, що
змінилася. Всі дорослі, відчувають, що діти стали більш поінформованими,
змінилася система їх потреб, культурна ситуація у сім'ї, виникли нові засоби
інформації. І якщо раніше батько і мати були для дитини найважливішими
джерелами інформації протягом багатьох років, то сьогодні претензії батьків
на абсолютний авторитет у сфері інформації є неспроможними. Батькам ірто
затверджувати свій авторитет в іншій області.
Бар'єр дидактизму. Він характеризується тим, що батьки завжди, з
кожного приводу повчають своїх дітей («не грюкай дверима», «витирай
ноги»). Кожен крок дитини фіксується, оцінюється, щодо кожного руху
даються рекомендації. Це призводить до стану постійної напруженості
дитини, що, своєю чергою, формує нервозність. Подібні батьки – вихователі
виглядають досить занудливо, реальна тканина виховних відносин, яку
потрібно постійно створювати, просто підмінюється тут щохвилинними
моралями, що формує у дитини внутрішню установку на очікування повчань.

4. Моделі батьківської любові на різних соціокультурних етапах

розвитку суспільства
 Батьки є першими соціальним середовищем розвитку дитини, що
забезпечує задоволення практично всіх її потреб, у тому числі потреби в
любові і прихильності.
Батьківська любов є рушійною силою розвитку дитини і сприяє
задоволенню її життєво важливих потреб (А. Адлер, Р. Берні, Дж. Боулбі,
Д. В. Віннікот, А. Лоуен, В. А. Раміх, А. С. Співаковська, 3. Фрейд, Е.
Фромм, Е. Еріксон).
Потреба в батьківській любові - одна з найбільш сильних і тривалих
потреб людини. У батьківській любові потребує дитина будь-якого віку, так
як вона забезпечує наявність у неї почуття безпеки, психологічну
захищеність, підтримує сприятливий стан емоційно-чуттєвого світу, вчить
любові, моральної поведінки, виступає як джерело життєвого досвіду,
необхідного зростаючій дитині як потенційному батькові.
А. Лоуен відзначає, що брак любові в ранні роки життя тягне за собою
емоційне недорозвинення людини. Особистість, що сформувалася в
результаті депривації батьківської любові, характеризує почуття внутрішньої
порожнечі; їй притаманна потреба в тому, щоб про неї дбали, яка ставить
людину в залежність, а також пристрасне прагнення контакту і близькості.
Такі люди особистісно незрілі.
Батьки, як правило, відчувають потребу «віддати» любов дитині,
прагнуть стати для неї опорою і, як наслідок цього, відчувають власну
значимість. При неможливості задоволення потреби і в отриманні, і в
реалізації батьківської любові страждає сама людина, а також оточуючі її
люди.
В батьківську любов включений творчий акт, елемент імпровізації.
Батьківська любов індивідуальна, вона складна, мінлива і суперечлива. У ній
немає абсолютної норми, як і немає певної норми-ідеалу люблячого батька.
Люблячі батьки можуть робити помилки, сумніватися у своїх почуттях до
дитини, карати її, а не тільки дбати, приносити радість, задовольняти всі
потреби дитини.
Існують психологічні (А. Я. Варга, А. С. Співаковська, Л. Б. Шнейдер) і
педагогічні (В. О. Сухомлинський) трактування поняття «батьківська
любов».
А. С. Співаковська визначає батьківську любов як джерело і гарантію
емоційного благополуччя, підтримки тілесного і душевного здоров'я.
Батьківська любов - це глибоке й усвідомлене не раз почуття. Любити
дитину - означає вміти будувати з нею контакт, бачити зміни в її розвитку,
довіряти дитині, вчитися приймати її такою, якою вона є (А. Я. Варга).
На думку В. О. Сухомлинського, батьківська любов - це здатність
відчувати серцем найтонші духовні потреби людини, яка передається від
батька і матері дитині без будь-яких слів і пояснень, передається прикладом.
Батьківська любов виступає як частина виховання, що сприяє
розвитку людини як особистості, повноцінного члена суспільства, здатного
створити сім'ю, як одиницю тієї соціальної спільності, в якій вона живе, цим
підтримуючи і розвиваючи її.
 У науковому знанні існують різні точки зору на проблему сутності
батьківської любові. Дослідники розглядають фізичний, емоційний,
пізнавальний, дієвий аспекти батьківської любові.
Батьківську любов характеризує чуттєвість батьків по відношенню до
дитини. Інтенсивність відносин батьківської любові, їх глибина пояснюються
залученням батька та дитини в ці відносини, між ними спостерігається не
тільки максимальний, всеосяжний психічний контакт, але і фізичний контакт
(Л. Я. Гозман, А. Лоуен, М. М. Обозов).
Батьківську любов характеризують емоційні прояви. К. Ізард визначає
сутність любові як патерн емоцій і когнітивних процесів, тобто любов
включає в себе емоційний і розумовий аспекти.
Важливу роль у батьківській любові грають емоції: задоволення -
радість, збудження - інтерес. Крім цього, в ній представлені і негативні
емоції: сум, злість, засмучення, розчарування та інші (М. Аргайл, К. Ізард,
Л. Б. Шнейдер).
Для батьківської любові характерний пізнавальний зміст. Так як
батьківська любов носить особистісний характер, не можна говорити про
наявність любові по відношенню до дитини, не маючи певного обсягу знань
про неї, не оцінивши попередньо її індивідуальні якості. Любити означає
знати. Знання є однією із сторін любові, воно не залишається поверхневим, а
проникає в саму суть. Батьківська любов - це діяльнісне проникнення в
дитину, в якому батьківська жага пізнання вгамовується шляхом з'єднання, в
злитті батько пізнає дитину і себе (К. Василів, Е. Фромм, Т. Шибутані).
В. Франкл говорить про когнітивні функції батьківської любові, яка
полягає у здатності зрозуміти людину в її суті, конкретності, унікальності
та неповторності, зрозуміти її цінність і необхідність. Отже, любов не
засліплює, а робить людину зрячою. Любов відкриває унікальні можливості
коханої людини і бачить її у всій неповторності.
Знання своїх особистісних особливостей, як батька, особистісних
особливостей дитини, долає ілюзорні, ірраціонально спотворені образи себе і
дитини і батька, і дає об'єктивне знання. Любов як діяльність спрямовується
знанням.
Батьківську любов характеризує наявність діяльнісної заклопотаності,
зацікавленості в житті і благополуччя дитини. Любити - означає, перш за все,
давати, а не отримувати. При цьому, «даючи» батьки проявляють свою
могутність, відчувають свою силу, владу і багатство. Віддавати для батьків -
саме по собі радісно. Любити, значить піклуватися, робити все, щоб дитині
було добре і зручно, відповідати на її потреби (М. Джеймс, Е. Фромм).
Батьківська любов дана батькам в якості переживання, яке пов'язане із
суперечливим емоційним відображенням предмета, явища, внутрішнього
стану (в даному випадку з образом дитини) і виступає як безпосередня
даність.
Переживання являє суб'єктивне відображення світу, взятого у
відношенні до суб'єкта з погляду наданих світом можливостей задоволення
актуальних потреб суб'єкта. Переживання являє собою поряд із зовнішньою
практичною діяльністю особливий тип діяльнісних процесів, які
специфицируются своїм продуктом. Це внутрішня робота батьків, в
результаті якої їм відкриваються нові життєві можливості, вони починають
думати по -новому про себе як про батьків, про сенс батьківської любові і
свою дитину.
Згідно концепції особистості В. М. Бєхтєрєва, особистість містить в
собі активне ставлення до навколишнього світу, засноване на переробці
зовнішніх впливів. Таким чином, батьківська любов розглядається як
відносини, засновані на переробці зовнішніх впливів, які проявляються в ряді
об'єктивних явищ (дій, реакцій, вчинків) і є дієвим способом вираження своїх
почуттів (Л. Я. Гозман, Н. Л. Карпова, М. М. Обозов).
Згідно В. Н. Мясищеву, цей підхід допомагає об'єднати об'єктивне з
суб'єктивним, зовнішнє з внутрішнім.
Емоційне ставлення батьків до дитини кваліфікується як феномен
батьківської любові (Е. Фромм), причому в сучасній психології чітко
розділяють емоційне ставлення до дитини матері і батька, виступаюче як
материнська або батьківська любов.
Поряд з поняттям батьківської любові використовується термін
«прийняття» (А. Я. Варга, А. І. Захаров, Д. І. Ісаєв, М. Сегелман), що
характеризує аффективную забарвлення відносини батьків до дитини і
визнання її самоцінності. Емоційна близькість (В. В. Столін) визначає
афективний знак відносини (симпатія-антипатія) і емоційну дистанцію між
батьками і дитиною.
Батьківська любов певним чином мотивована. У кожного з батьків
виділяється домінуючий мотив любові до своєї дитини, який обумовлює її
зміст: від вирішення особистісних проблем за рахунок дитини і компенсації
власних недоліків до ухвалення відповідальності за дитину, продовження
себе в ній і самореалізації.
Сенс батьківської любові, з одного боку, корениться в типах відносин,
що існують між певними фрагментами світу (батько, дитина), що володіють
специфічними функціями і властивостями, а з іншого боку, корениться в
суб'єкті, який сам відчуває потребу в таких взаєминах з світом. Це ставлення
афективно-інтелектуальне, відношення між тим, що людина робить і певною
формою усвідомленої або неусвідомленої потреби, наміри, цілі або почуття.
Як феномен, що володіє певним змістом, батьківська любов має дві
характеристики (Д. О. Леонтьєв):
1. Контекстуальність - батьківська любов проявляється і
розвивається в певному соціальному контексті (ситуація дитячо-батьківських
відносин), з одного боку, впливає на цю ситуацію, з іншого боку, сама
схильна до змін і трансформацій в ній.
2. Інтенціональність - цільова спрямованість батьківської любові,
тобто батьківська любов має свій напрямок - на Дитину.
Батьківська любов відноситься до розряду вищих почуттів людини і
формується в соціальному контексті прижиттєво. Батьківська любов
формується в процесі спільної діяльності і спілкування з дитиною, у практиці
батьківства. Як правило, любов видозмінюється в міру дорослішання дитини,
батьки вчаться любові і на власному батьківському досвіді. Емпіричні факти
вказують на те, що батьки по-різному люблять своїх дітей різної статі і віку.
Батьківська любов не є стабільним станом. Протягом життя батьків
любов може змінюватися, перетворюватися, переходити з одного стану в
інший (Л. Я. Гозман). Батьківська любов має свою динаміку, зміни, властиві
батьківській любові, неминучі, тому що в процесі життя батьків змінюються
їх фізіологічні процеси і психологічні переживання.
Використовуючи теорію відносин В. М. Мясищева, в батьківській
любові можна виділити такі рівні розвитку:
1. Перцептивний рівень. Характеризується тим, що відбувається
наростання ролі дистантних контактів з дитиною, формуються «перцептивні
гачки». Відбувається зосередження первинних, позитивних чи негативних
реакцій на безпосередні внутрішні (переважно для матері) і зовнішні (як для
матері, так і для батька) контакти з дитиною. На основі цього відбувається
формування психофізіологічної взаємодії між батьками і дитиною. Надалі
сприйняття дитини стає досвідченим джерелом відносин, в якому
визначальним є емоційний компонент.
2. Емоційний рівень. Тут повторні емоційно позитивні і негативні
реакції викликаються умовно. Інтегруючись мовним апаратом, вони
виливаються насамперед у відносинах любові, прихильності, боязні,
гальмування, ворожнечі. Виходячи з цього, батьківська любов являє собою
деяку силу, потенціал, що визначає ступінь вираженості емоції, ступінь
напруги бажання або потреби. Тут батьківська любов є енергетичною силою
розвитку як дитячо-батьківських відносин, так і особистості дитини і батьків.
3. Особистісний рівень. На даному рівні безпосередні зовнішні,
ситуативні, конкретно-емоційні мотиви змінюються внутрішніми
інтелектуально-вольовими. Даний рівень включає позиції батьків, їх ціннісні
орієнтації. Тут батьківська любов починає регулюватися раціональним
началом.
Виділені рівні розвитку батьківської любові знаходяться в єдності.
Перцептивний рівень виступає як базис батьківської любові. Прояв і
домінування інших рівнів, більшою мірою визначається ситуацією дитячо-
батьківських відносин і розвитку дитини, а також індивідуальними
особливостями батьків та дитини.
У психології та педагогіці виділяють типи батьківської любові:
А. С. Співаковська описує вісім типів батьківської любові на підставі
виділення відносин, складових батьківську любов, таких як симпатія-
антипатія, повага-зневага, близькість-дальність.
1. Дієва любов (симпатія, повага, близькість). Для батьків характерне
тепле емоційне ставлення до дитини. Батько приймає її особистість,
поведінку, приділяє увагу інтересам дитини, поважає її права і визнає
обов'язки, надає допомогу при розумній вимогливості. Формула виховання:
«Хочу, щоб моя дитина була щасливою, і буду допомагати їй в цьому».
 2. Відсторонена любов (симпатія, повага, але велика дистанція з
дитиною). Для батьків характерна висока оцінка дитини, її зовнішнього
вигляду, її успіхів, здібностей. М'яке спілкування з дитиною поєднується з
недостатньою увагою до її повсякденних потреб, з поверхневим знанням
душевного світу. Зовнішнє милування дитиною поєднується з невмінням
допомогти їй в її проблемах. Формула виховання: «Дивіться, яка у мене
прекрасна дитина, шкода, що у мене не так багато часу для спілкування з
нею».
3. Дієва жалість (симпатія, близькість, але відсутність поваги). Для
батьків характерне визнання дійсних, а іноді і уявних відхилень у
розумовому або фізичному розвитку дитини. У результаті батьки приходить
до ідеї про винятковість своєї дитини: «Моя дитина не така як усі, вона не
така гарна». Батьки надають дитині особливі привілеї, надмірно опікають.
Дуже уважні до дитини, її інтересів зосереджені на ній, але вони не
довіряють дитині, не вірять у її здібності та можливості. Формула виховання:
«Хоча моя дитина недостатньо розумна і фізично розвинена, але все одно - це
моя дитина і я її люблю».
4. Поблажливе відсторонення (симпатія, неповага, велика
міжособистісна дистанція). Для батьків характерно не цілком усвідомлене
виправдання несприятливих рис поведінки і особистісних властивостей
дитини, її безпорадності посиланням на її хворобливість, на погану
спадковість і інші причини. Негаразди дитини, негласно, визнаються її
правом. Батьки не втручаються у справи дитини, в її контакти з однолітками
та іншими людьми, вони недостатньо добре орієнтується в душевному світі
дитини. Формула виховання: «Не можна звинувачувати мою дитину в тому,
що вона недостатньо розумна і фізично розвинена».
5. Заперечення (антипатія, неповага, велика міжособистісна дистанція).
Для батьків характерні спроби зменшення спілкування з дитиною. Вони
намагаються не помічати присутності дитини, стають холодно-
неприступними при її наближенні, абсолютно відсторонюються тоді, коли
дитина потребує підтримки та допомоги. Формула виховання: «Ця дитина
викликає у мене неприємні почуття і небажання мати з нею справу».
6. Презирство (антипатія, неповага, мала міжособистісна дистанція).
Для батьків характерно ігнорування всього позитивного, що є в дитині, її
досягнень. Батьки переживають свій зв'язок з такою, як їм здається, невдалою
дитиною. Їх спілкування наповнене понуканнями, повчаннями,
обсмикуваннями, вимогливістю. Формула виховання: «Я страждаю, мучуся
від того, що моя дитина так нерозвинена, нерозумна, уперта, боягузлива і
неприємна іншим людям».
7. Переслідування (антипатія, близькість). Характерна присутність
твердої переконаності батьків в тому, що їх дитина - закінчений мерзотник і
негідник. У всіх поведінкових проявах дитини батьки, постійно, бачать її
«злу волю». Батьки намагаються строгістю і жорстким контролем переламати
дитину, виступають ініціатором залучення до виховання громадськості,
нерідко схильні до винесення занадто строгих заходів впливу. Формула
виховання: «Моя дитина - негідник, і я доведу це!».
8. Відмова (антипатія, повага, велика міжособистісна дистанція).
Характерне відсторонення від проблем дитини, але батьки хіба здалеку
стежать за нею, при цьому визнають силу, цінність деяких особистісних
якостей дитини. При загостренні відносин такі батьки охоче вдаються до
допомоги громадськості, прагнуть передоручити дитину школі, іншим
виховним закладам, звертаються до лікарів. У поведінці батьків
проглядається неусвідомлений заклик до того, щоб їх захистили від дитини,
від «цього чудовиська». Формула виховання: «Я не хочу мати справи з цим
негідником».
У процесі розвитку дитини, під впливом змін соціальної ситуації
змінюється і ставлення батьків до дитини, набуваючи при цьому риси того чи
іншого типу батьківської любові або їх поєднання.
В. О. Сухомлинський виділяє різновиди потворної батьківської
любові, це:
1. Любов розчулення. Це інстинктивна, нерозумна любов. Батьки
радіють кожному кроку дитини, не замислюючись, до яких наслідків це може
призвести. Любов розчулення "розбещує" душу дитини, так як вона не знає
міри своїм бажанням. Дитина не знає понять «можна», «не можна», «треба».
У результаті дитина виростає примхливою, болючою і егоїстичною.
2. Любов деспотична. Батьки постійно дорікають дитині, створюючи
при цьому нестерпну обстановку. Все це батьки роблять, як вони кажуть,
тільки тому, що люблять дитину, бажають їй добра, вчать жити - щоб була
розумнішою і поважала батьків. Результат такої любові - у дитини з малих
років перекручується уявлення про добрий початок в людині, вона перестає
вірити в людяність і стає жорстокою.
3. Любовь відкупу. Батьки забезпечують всі матеріальні потреби
дитини, виконуючи тим самим свій батьківський обов'язок. Така батьківська
любов вимірюється матеріальними витратами. При цьому дитину оточує
атмосфера духовної порожнечі і убозтва. Їй стають недоступні тонкі людські
почуття, передусім ласка, співчуття, милосердя. У результаті дитина може
вирости емоційно неосвіченою людиною.
Отже, батьківська любов дана батькам в якості переживання і виступає
як безпосередня даність. З іншого боку, батьківська любов розглядається як
відносини, засновані на переробці зовнішніх впливів, які проявляються в ряді
об'єктивних явищ (дії, реакції, вчинки).
Сутність батьківської любові складають: чуттєвий, фізичний,
фізіологічний; емоційний; розумовий, пізнавальний, когнітивний; дієвий,
діяльнісний аспекти.

5. Характеристика неадекватного батьківського ставлення

 А. Є. Лічко и Е. Г. Ейдеміллер виокремили наступні відхилення у
стилях сімейного виховання:
Гіпопротекція. Характеризується недоліком опіки та контролю.
Дитина залишається без нагляду. До дитини виявляють мало уваги, немає
інтересу до її справ, часті фізична занедбаність та недоглянутість. При
прихованій гіпопротекції контроль і турбота носять формальний характер,
батьки не входять у життя дитини. Невключеність дитини в життя сім'ї
призводить до асоціальної поведінки через незадоволеність потреби в любові
та прихильності.
Домінуюча гіперпротекція. Виявляється у підвищеній, загостреній
увазі та турботі, надмірній опіці та дріб'язковому контролі поведінки,
стеженні, заборонах та обмеженнях. Дитину не привчають до самостійності
та відповідальності. Це призводить або до реакції емансипації, або до
безініціативності, невміння постояти за себе.
Потураюча гіперпротекція. Так називають виховання "кумира сім'ї".
Батьки прагнуть звільнити дитину від найменших труднощів, потурають її
бажанням, надміро обожнюють і опікуються, захоплюються її мінімальними
успіхами і вимагають такого ж захоплення від інших. Результат такого
виховання проявляється у високому рівні домагань, прагненні до лідерства
при недостатніх завзятості та опорі на свої сили.
Емоційне відкидання. Дитиною тяжіють. Її потреби ігноруються. Іноді
з нею жорстоко поводяться. Батьки (або їх "заступники" - мачуха, вітчим
тощо) вважають дитину тягарем і виявляють загальне невдоволення
дитиною. Часто зустрічається приховане емоційне відкидання: батьки
прагнуть завуалювати реальне ставлення до дитини підвищеною турботою та
увагою до неї. Цей стиль виховання має найбільш негативний вплив на
розвиток дитини.
Жорстокі взаємини. Можуть виявлятися відкрито, коли на дитині
зривають зло, застосовуючи насильство, або бути прихованими, коли між
батьками та дитиною стоїть "стіна" емоційної холодності та ворожості.
Підвищена моральна відповідальність. Від дитини вимагають
чесності, порядності, почуття обов'язку, що не відповідають її віку.
Ігноруючи інтереси та можливості дитини, покладають на неї
відповідальність за благополуччя близьких. Їй силоміць приписують роль
"глави сім'ї". Батьки сподіваються на особливе майбутнє своєї дитини, а
дитина боїться їх розчарувати. Часто їй доручають догляд за молодшими
дітьми та старими.

6. Причини неадекватного ставлення батьків до дитини

Розрізняють наступні причини неадекватного ставлення до дитини:

- психолого-педагогічна некомпетентність батьків;
 - некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що
призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій батьків
тощо;
- особистісні особливості батьків;
- особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що
проектуються на дитину.
В. Гарбузов, А. Захаров, Д. Ісаєв описують типи неправильного
виховання, які практикуються батьками дітей, хворих неврозами:
1. Неприйняття, емоційне відторгнення - неприйняття
індивідуальних особливостей дитини, спроба "покрашення", „корекції"
вродженого типу реагування у поєднанні з жорстким контролем,
регламентацією всього життя дитини, з імперативним нав'язуванням їй єдино
„правильного" типу поведінки. В окремих випадках неприйняття може
проявитися у реальній відмові від дитини, віддання її в інтернат,
психіатричну лікарню. На практиці таке ставлення спостерігається у
самотніх мам, які виховують рідних чи прийомних дітей, у сім'ях, де дитина
народилась „випадково" чи „невчасно", в період побутової невлаштованості і
сімейних конфліктів. Поряд із жорстким контролем, виховання цього типу
може поєднуватися із недостатнім контролем, байдужістю.
2. Гіперсоціалізуюче виховання проявляється у тривожно-
недовірливій концентрації батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному
статусі серед друзів, особливо у школі, очікуванні успіхів у навчанні й
майбутній професійній діяльності. Такі батьки прагнуть до
багатопрофільного навчання й розвитку дитини, але при цьому не
враховують або недооцінюють реальні психофізичні особливості й
можливості дитини.
3. Егоцентричне виховання „кумир сім'ї", „маленький", „єдиний",
„сенс життя" - призводить до надмірної уваги всіх членів сім'ї до дитини,
інколи на шкоду іншим дітям чи членам сім'ї.
4. Бездоглядність - дитина поза полем зору батьків. При цьому
потреби в одязі й харчуванні дитини задовольняються, проте її духовні
інтереси, захоплення, навчання й поведінка залишаються поза увагою
батьків. До цього ж типу відноситься формальне виховання.
5. Жорстоке поводження з дитиною, яке супроводжується
фізичними покараннями навіть за найменші прорахунки. У дитини в такому
разі формується страх перед батьками, жорстокість.
6. Надмірна вимогливість батьки намагаються дати дитині
ґрунтовну освіту, розвинути її здібності, від неї вимагають високих
результатів, не враховуючи її інтелектуальних можливостей. Вона не мас
змоги спілкувати з однолітками, набути досвіду ділової й емоційної
взаємодії. З часом вона починає виконувати усе формально. Цей стиль сприяє
виснаженню нервової системи й появі тривожності.
Цікаву й актуальну для сьогоднішньої психологічної теорії та практики
класифікацію типів ставлення батьків до дітей розробив наприкінці XIX ст.
російський психолог П. Лесгафт. Він аналізує позитивні й негативні
системи виховання дітей у сім'ї та простежує, як результати цього
виховання позначаються на долях людей у дитячому й дорослому віці:
1. Лицемірний - якщо в сім'ї не звертають уваги на дітей, ігнорують
їх потреби, не докладають жодних відповідних зусиль, то вони виростають
бережливими та лицемірними, часто спостерігається низький рівень
інтелекту чи затримка у розумовому розвитку.
2. Честолюбивий - якщо батьки постійно захоплюються своїми
дітьми, вважають їх зразком досконалості, то вони виростають егоїстичними,
поверхневими. Позиція надмірного захоплення може сформувати надмірну
самовпевненість, неадекватну самооцінку.
3. Добродушний - у сім'ях, де взаємовідносини між дітьми а
батьками гармонійні й будуються на основі любові й поваги, вирізняються
добросердечністю та глибиною «ми», діти весь час прагнуть до оволодіння
новими знаннями.
4. Затурканий - коли батьки постійно невдоволені дитиною,
критикують, засуджують її, звинувачують у всьому, діти починають
здійснювати зухвалі вчинки, проявляти неслухняність. Дитина росте
руйнівником, емоційно нестійкою, в ній живе гнів і образа.
Найбільшу небезпеку для здоров'я дитини становить непослідовний,
змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок
батьків па процес виховання, оскільки непередбачуваність реакцій батьків
позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї
підвищену тривожність. Найпоширенішими формами порушень
поведінки унаслідок непослідовного типу ставлення батьків до дитини є:
- рухова розгальмованість – виявляється у непосидючості, надмірній
рухливості, що пов'язано з нездатністю зосередитись. Результат - низька
успішність;
- втечі з дому, що характерно для хлопчиків віком від 7 до 13-16 років.
Мотиви: страх перед покаранням, раптова зміна настрою тощо;
- страхи - можуть бути короткочасними (10-20 хв.). У такому випадку
у пригоді стане заспокійлива бесіда. Бувають тривалі страхи (напади) - 1-1,5
місяці. У результаті діти стають дратівливими, плаксивими;
- страх перед власною фізичною неповноцінністю пов'язаний з
необгрунтованою впевненістю у наявності в себе певної фізичної вади.
Найчастіше виявляється у підлітковому віці у дівчат. Вони знаходять
дефекти па обличчі, вади фігури;
- заїкання - виявляється у період емоційного напруження і спричиняє
страх вимови. Діти дратуються, ображаються, в них пригнічений настрій,
вони усамітнюються. Їм необхідне відчуття підтримки й любові;
- мотивами розладу апетиту є бажання схуднути, звернути на себе
увагу, реакція на розлуку з рідними;
- фантазування - притаманне всім віковим групам, але якщо воно
триває довго, це призводить до зниження інтелектуальної діяльності;
 - патологічні захоплення - характеризуються одержимістю або над-
мірною інтенсивністю, незвичністю, супроводжуються великими витратами
часу і сил. Все інше відходить на задній план;
- тютюнопаління - одна з найрозповсюдженіших шкідливих звичок.
Підлітки інколи не приховують від батьків свою паталогічну звичку і палять
у їхній присутності, незважаючи на заборону. У цьому виявляється бажання
звільнитися від опіки й контролю з боку старших (реакція емансипації).
Поступово шкідлива звичка перетворюється па залежність;
- зловживання алкоголем, ранній (дитячий та підлітковий) алкоголізм.
Учень вживає алкоголь переважно у святкові дні. Під час першого вживання
алкоголю більшість підлітків відчувають огиду або байдужість і тільки
близько 24% - задоволення. Подальше вживання алкоголю залежить від
ставлення до нього інших, зокрема батьків.

7. Жорстоке поводження з дитиною

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну

позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до
жорстокості стосовно них. Насильство (жорстоке поводження) завдає дитині
тяжких травм, які мають згубні наслідки її подальшого фізичного та
психологічного здоров’я.
Жорстоке поводження з дітьми — це феномен, існування якого
відоме з часу появи історичних записів людства. Оскільки насилля — не
лише соціальне явище, воно пов'язане з природою людини.
На сьогодні не існує єдиного визначення терміну «жорстоке
поводження з дітьми». Проте більшість дослідників і практиків у розвинених
країнах користуються визначенням, запропонованим відомим американським
психологом італійського походження Джеймсом Гарбаріно: «Будь-яку дію
або бездіяльність стосовно дитини з боку батьків, осіб, які їх замінюють, а
також закладів або суспільства загалом, внаслідок чого порушено фізичний
або психічний розвиток, здоров'я або благополуччя дитини, а також
обмежено її права й свободи вважають жорстоким поводженням з дітьми».
За існуючими теоріями чинники жорстокого поводження
поділяються на психологічні та соціальні. Прибічники психологічних теорій
зосереджують увагу на психологічних чинниках ризику - схильності до
насильства батьків та особливостях дітей, що можуть провокувати жорстоке
поводження. Так, батьки можуть бути схильні до жорстокого поводження з
дітьми через вживання алкоголю чи наркотиків, психічні розлади,
агресивність, відсутність самоконтролю, низьку самооцінку. Жорстоке
поводження з дітьми може бути для них способом самоствердження за
рахунок слабших. Дослідники доводять, що наявність у батьків власного
досвіду жорстокого поводження у дитинстві є важливим фактором ризику.
Генераційне відтворення жорстокого поводження полягає в тому, що батьки
виховують дітей так само, як виховували їх самих. До особливостей дітей, що
можуть провокувати жорстоке поводження, належать недоношеність,
хворобливість, небажаність дитини. Ризик жорстокого поводження існує для
дітей з фізичними чи розумовими вадами, оскільки вони є більш залежними
від батьків, мають менше контролю над життям. Теорії соціальної
причинності розглядають зовнішні чинники, що впливають на виникнення
насильства, а саме - культурні норми, бідність, безробіття, соціальна ізоляція,
низький освітній рівень тощо. До соціальних факторів ризику відносять
втрату підтримки одного з подружжя, нестачу часу у працюючих батьків для
виховання дитини, низький рівень освіти, безробіття, житлові проблеми. На
думку дослідників, існує зв'язок між бідністю і жорстоким поводженням з
дітьми, незадовільні фінансові умови призводять до експлуатації дітей. До
соціальних факторів, що впливають на жорстоке поводження з дітьми,
належать такі соціально-демографічні характеристики сімей, як відсутність
одного з батьків (неповна сім'я), наявність мачухи чи вітчима.
Загалом, жорстоке ставлення до дітей - результат взаємодії багатьох
чинників, до уваги слід брати як кожну дитину зокрема, так і її батьків, їхні
психологічні характеристики та соціальні чинники, які впливають на сім'ю.
Діти, які зазнають жорстокого поводження, переживають психічну травму,
внаслідок якої вони розвиваються з певними особистісними, емоційними та
поведінковими особливостями. Дослідники даної проблеми переконані, що
пережите у дитинстві насильство пов'язане з формуванням у майбутньому
певних особистісних розладів. Діти, які зазнали будь-якого виду жорстокого
поводження, мають більше емоційних та поведінкових проблем, труднощів з
навчанням порівняно з дітьми із сімей, де насильство відсутнє, жорстоке
поводження перешкоджає здоровій соціалізації дитини. Негативними
наслідками жорстокого поводження є прагнення ізолюватися від суспільства,
проблеми з навчанням, нездатність контролювати свою поведінку,
невпевненість, почуття тривоги, гніву, стійкі дитячі страхи, порушення
контактів з дорослими, розвиток депресії та почуття неповноцінності.
У правовій базі України визначення насильства, яке є складовою
жорстокого поводження з дітьми, представлене Законом України №2789-ІІІ
"Про попередження насильства в родині" від 15.11.2001 р. У статті 1
"Визначення термінів" визначено види насильств:
- фізичне насильство – навмисне нанесення одним членом родини
іншому побоїв, тілесних ушкоджень, що можуть привести або привели до
смерті постраждалого, порушення фізичного або психічного здоров’я,
нанесення шкоди його честі та достоїнству. Всі дії, спрямовані на
спричинення дитині фізичної шкоди, заборонені законом;
- сексуальне насильство – протиправне зазіхання одного члена
родини на статеву недоторканність іншого члена родини, а також дії
сексуального характеру стосовно неповнолітнього члена родини. Поняття
"сексуальне насильство" містить в собі не лише зґвалтування, а й сексуальні
домагання, непристойні пропозиції, а також будь-які образливі дії, що мають
сексуальний характер;
 - психологічне насильство – насильство, пов’язане з дією одного
члена родини на психіку іншого шляхом словесних образ або погроз,
переслідування, залякування, якими спеціально створюється емоційна
невпевненість, нездатність захистити себе й може заподіюватися або
заподіюється шкода психічному здоров’ю;
- економічне насильство – навмисне позбавлення одним членом
родини іншого житла, їжі, одягу й іншого майна або засобу, на які
постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його
смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я.
Особливим видом насильства є насильство в сім’ї, яке може
поєднувати ознаки всіх вищевказаних видів насильства. Разом із тим, воно є
чи не найбільш небезпечним, тим, що має пролонгований характер і тим, що
людина переживає насильство з боку того, хто за родинним чи сімейним
станом мав би захищати, підтримувати жертву, а не кривдити її. Особливо
небезпечний такий вид насильства по відношенню до дітей, оскільки значно
деформує особистість дитини та формує озлоблення до оточуючих, стає
причиною самогубств.
Основними формами жорстокого поводження з дітьми є:
Психологічне (емоційне) насильство є стрижнем усіх видів
насильства і зневаги стосовно дітей. Переважна більшість дослідників
вважають, що психологічні особливості жертв насильства спричинені не
стільки фізичними травмами, скільки насильством над особою.
Психологічне (емоційне) насильство може виражатися як грубим
поводженням з дитиною, так і нелюбов'ю, несхильністю до неї, які
демонструються різними способами. Якщо батьки постійно принижують,
залякують та ображають дитину, брутально поводяться з нею, створюють для
неї стресові ситуації, якщо вони рідко бувають задоволені дитиною,
насміхаються над нею, то з упевненістю можна говорити про психологічне
насильство над дитиною. Також емоційним насильством вважають
відсутність емоційного контакту батьків з дитиною, коли батьки не
проявляють своєї любові до дитини, не підбадьорюють і не приймають її.
Враховуючи думки провідних фахівців у цій галузі, пропонується таке
робоче визначення психологічного насильства: «Психологічним (емоційним)
насильством є одноразова або хронічна психічна дія на дитину або її
нехтування батьками чи іншими дорослими, що призводить до порушення
емоційного розвитку дитини, її поведінки і здатності до соціалізації.»
Виокремлюють п'ять основних типів руйнівної поведінки значущих для
дитини дорослих, зокрема батьків, що заважають здоровому розвитку
дитини, порушують її віру в себе, сприяють появі різних емоційних проблем і
неадекватної поведінки:
Сексуальне насильство або розбещення— це залучення дитини з її
згоди або без такої до сексуальних дій з дорослим (або з людиною, старшою
за неї на три й більше років) з метою отримання останнім сексуального
задоволення або вигоди.
 Існує поширена думка, що особи, які вчиняють сексуальне насильство
над дітьми, страждають психічними захворюваннями, настільки їх дії поза
межами соціальних та етичних норм. Численні дослідження, переважно
зарубіжних учених та фахівців, свідчать, що хоча сексуальні насильники
дітей частіше хворіють на психічні захворювання, ніж інші люди, все ж таки
переважно — це звичайні люди, але з певними психологічними
особливостями.
Сексуальне насильство впливає на фізичне та психічне здоров'я і
розвиток дитини, порушує процес її соціалізації. Травматичні наслідки
насильницьких дій можуть негативно впливати на особистісний розвиток
дитини протягом тривалого часу, інколи — все життя.
Фізичне насильство— це навмисне нанесення фізичних ушкоджень
(травм) дитині батьками (іншими особами), що спричиняють порушення
фізичного чи психічного здоров'я дитини і потребують медичного втручання,
або позбавляють життя.
Основними психологічними наслідками фізичного насильства є
симптоми, обумовлені стресом — напруженість, головний біль,
психосоматичні розлади. Дитина, яку ображають, стає замкнутою,
тривожною. Оскільки вона не знає, коли станеться наступний напад, дитина
завжди насторожі, для неї характерна підвищена збудливість, готовність до
нападу, а також страх перед майбутнім випробуванням болем. Щоб уникнути
цього, дитина намагається не думати і не говорити про травмуючи події, вона
прагне витіснити всі думки і спогади про заподіяну їй шкоду. На всі
запитання, пов'язані з такими подіями, маленькі діти часто відповідають «не
знаю».
Відчуваючи гнів проти того, що з нею відбувається, дитина стає
агресивною щодо слабших — дітей чи тварин. Для дітей, що переживають
фізичне насильство, характерні нав'язливі думки, що з'являються ніби
нізвідки, тому їм важко зосередиться на грі або на занятті, вони неуважні,
уникають спілкування з однолітками, відстають у розвитку.
Нехтування інтересами та потребами дитини — це відсутність
належного забезпечення основних потреб дитини в їжі, одязі, житлі,
вихованні, освіті, медичній допомозі з боку батьків або осіб, які їх
замінюють, в силу об'єктивних причин (бідність, психічні хвороби,
недосвідченість) і без таких.
Звичайно ж, усім батькам добре відоме значення повноцінного
харчування, належного догляду, надання своєчасної медичної допомоги для
нормального зростання і розвитку дитини. А от про значення емоційного
спілкування для розвитку дитини, особливо у перші роки життя, на жаль,
знають не всі. Перший рік життя дитина проводить з матір'ю, і порушення
материнсько-дитячих стосунків у цей період завдає непоправної шкоди не
лише психічному, а й фізичному розвитку дитини. Нехтування емоційними
потребами дитини, відсутність доброзичливого, ніжного спілкування з
дитиною під час догляду, відсторонення від проблем розвитку дитини тісно
пов'язані з психологічним (емоційним) насильством.
 Усі форми жорстокого поводження пов'язані між собою та негативно
впливають на особистість дитини.
На основі досвіду роботи з сім’ями та безпосередньо з дітьми можна
виділити наступні типи жорстокого поводження з дітьми:
1) жорстокі фізичні покарання, фізичні знущання, побиття:
 побиття;
 штовхання;
 спроби задушити;
 викручування рук та ін.
2) дитина є свідком знущань над іншими членами сім’ї:
 батько б’є чи ґвалтує матір у присутності дітей;
 "погану" дитину фізично карають у присутності "хорошої"
дитини;
 дитина є свідком фізичних знущань над іншою людиною,
що не є членом її родини та ін.
3) сексуальне насильство, інцест:
 гвалтування;
 нав’язування сексуальних стосунків;
 сексуальні дотики/поцілунки;
 інцест (кровозмішення);
 показ порнографії;
 залучення дитини до виготовленні порнографічного
продукту та ін.
4) використання привілеїв дорослих:
 поводження з дітьми як з рабами чи слугами;
 покарання, поводження, як з підлеглими;
 поводження як зі своєю власністю;
 відмова повідомляти про рішення, що стосуються відвідин
та опікунства;
5) залякування:
 використовування свого росту, розмірів та сили;
 навіювання страху за допомогою розповідей, дій, тестів,
поглядів;
 крики, стресогенна поведінка;
 жорстокість щодо інших істот;
6) погрози:
 кинути дитину;
 самогубства;
 заподіяти фізичної шкоди;
 заподіяти шкоду іншим людям, тваринам, рослинам тощо;
 розлюбити дитину;
 силами зла, що покарають дитину та ін.
7) використання громадських установ:
  загроза покарання Богом, судом, поліцією, школою,
спецшколою, притулком, родичами та психіатричною
лікарнею;
8) ізоляція:
 контролювання доступу дитини до інших людей:
бабці/дідуся, однолітків, братів/сестер, батька/матері, інших
людей;
 контролювання перебування дитини у помешканні,
заборона виходити з дому;
 контролювання спілкування дитини з друзями;
 закривання дитини у коморі, сараї чи туалеті, чи у будь-
якому закритому приміщенні вдома, в школі тощо;
 обмеження спілкування з дитиною, аж до повного
ігнорування у спілкуванні;
9) емоційне насильство:
 приниження;
 використання скарг;
 використання дітей в якості довірених осіб;
 підвищення голосу без вартої на те причини;
 непослідовність;
 присоромлення дитини;
 використання дітей у конфліктах між батьками;
 "торгівельна" поведінка одного з батьків щодо любові до
дитини;
10) економічне насильство:
 незадоволення основних потреб дитини;
 відмова чи зволікання у виплаті аліментів;
 повна відмова дитині в грошах;
 контролювання дитини за допомогою грошей;
 відмова дитині у підтримці;
 використовування дитини як засобу торгу при розлученні;
 нав’язування дитині економічно обмеженого способу
проживання без існуючої для цього необхідності;
 примушування дитини важко працювати.

Фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми:

По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на
алкоголізм чи перебуває у стані депресії.
По-друге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один
з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних
чи інших вихователів.
По-третє, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно
дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також перенесене
батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними.
 Загальними ознаками скоєного над дитиною насильства та
неналежного догляду можуть бути:
 недостатня вага дитини;
 анемія, слабкий імунітет;
 нервові тики, ссання пальців, гризіння нігтів, розгойдування та
нав’язливі руки;
 одяг, що не відповідає погодним умовам та віку дитини;
 зростаюча кількість ушкоджень;
 невідповідність отриманих ушкоджень поясненням, що їх дає
дитина або батьки чи піклувальники.
Загальними наслідками насильства для дітей різного віку є:
 для дітей віком до 6 місяців – низька рухова активність,
байдужість до оточуючого середовища, відсутність реакції або слабка реакція
на зовнішні стимули, відсутність посмішки (або посмішка з’являється дуже
рідко);
 для дітей віком від 6 місяців до 1,5 років – страх перед
батьками, страх фізичного контакту з дорослою людиною (наприклад, коли
хтось намагається взяти дитину на руки), постійна настороженість за
відсутності причин для неї, плаксивість, замкненість, постійний сум;
 для дітей 1,5–3 років – страхи, сплутаність почуттів, порушення
сну, втрата апетиту, агресія, страх перед чужими дітьми, перед дорослими,
схильність до сексуальних ігор, крайнощі у поведінці (від надмірної
агресивної до надпасивності);
 для дошкільників (3–6 років) – пасивна реакція на біль,
примирення з ситуацією; тривога, боязкість, сплутаність почуттів, почуття
провини, сорому, відрази, безпорадності, зіпсованості, болісна реакція на
критику; брехливість, схильність до злодійства і підпалювання, жорстокість
до тварин. Крім того, спостерігаються форми поведінки, притаманні
молодшому віку (енурез, ссання пальців, гризіння нігтів, утруднене мовлення
тощо); негативізм, відчуження та агресія, поєднані з надмірною
поступливістю та улесливістю. У випадку сексуального насильства –
наявність ігор сексуального характеру та нав’язливої мастурбації;
 для дітей молодшого шкільного віку – амбівалентні почуття
стосовно дорослих, складності у визначення сімейних ролей, страх, почуття
сорому, відрази, зіпсованості, недовіри до світу. В поведінці визначаються
відчуження від людей, порушення сну, апетиту, агресивна поведінка,
відчуття «брудного тіла», мовчазність або несподівана говіркість, сексуальні
дії з іншими дітьми;
 для дітей 9–13 років – те ж, що і для дітей молодшого шкільного
віку, а також депресія, суб’єктивне почуття втрати емоцій, самотність,
відсутність друзів, страх перед власним домом, небажання йти туди після
школи. У поведінці відзначаються ізоляція, маніпулювання іншими дітьми,
суперечлива поведінка, а також неадекватні харчові уподобання (вживання в
їжу недоїдків, листя, крейди, комах тощо);
  для підлітків 13–18 років – відраза, сором, провина, недовіра,
амбівалентні почуття стосовно дорослих, сексуальні порушення, не
сформованість соціальних ролей і своєї долі в родині, почуття власної
непотрібності. В поведінковій сфері відзначаються спроби суїциду,
реалізоване чи нереалізоване бажання покинути власну домівку, агресивна
поведінка, запобігання тілесної та емоційної інтимності, непослідовність і
суперечливість поведінки.

Шляхи виявлення жорстокого поводження (насильства):

1. Огляд дитини та безпосереднє спостереження за поведінкою
дитини.
2. Бесіда з дитиною.
3. Опитування батьків, піклувальників, вихователів, родичів,
сусідів.
4. Дослідження історії життя дитини, документації, інших джерел
інформації.

1. Під час огляду дитини варто:

 уникати передчасних суджень та висновків на основі першого
враження. Основну увагу приділити виявленню та фіксації тих чи інших
ознак, що можуть свідчити про насильство;
 уважно спостерігати за поведінкою дитини. Варто
враховувати, що дитина задля виправдовування батьків, піклувальників
(інших осіб) може применшувати ступінь насильства з їх боку,
применшувати свої страждання або виявляти байдужість до факту
насильства. Вона може здаватися заляканою, присоромленою; під час
бесіди/опитування може закривати очі або уникати контакту очей з фахівцем;
може здригатися, коли відчиняються двері або хтось входить у кабінет;
 уважно спостерігати за поведінкою осіб, які перебувають на
місці інциденту (або супроводжують дитину). Якщо дорослий член сім’ї або
піклувальник є винуватцем насильства, то найчастіше він не полишає дитину
наодинці з фахівцем, наполягає на своїй присутності під час бесіди з
дитиною, може тримати її за руку і не відходити ні на крок, відповідати на
запитання, поставлені дитині. Зазвичай дитина навіть не робить спроби
відповідати сама.
2. Під час побудови бесіди з дитиною варто пам’ятати:
 успіх бесіди багато в чому залежить від вірного розуміння
рівня розвитку дитини. Складність запитань має відповідати
інтелектуальному рівню дитини та її життєвому досвіду;
 діти демонструють свої переживання і побоювання через
власну поведінку – надчутливу, замкнуту, агресивну тощо. Треба надати
дитині додаткову підтримку, підбадьорити її та бути терплячими, адже вона
знаходиться в стресованому стані;
 допомогти дітям висловити їх почуття, говоріти про власні
переживання, зрозуміти почуття дитини. Пам’ятати, що є постраждалі,
які або не виявляють емоцій щодо події, або поводяться зухвало і агресивно,
викликаючи відразу до себе (особливо це може стосуватися дітей, які зазнали
сексуального насильства);
 через низку причин, серед яких найважливішими є страх,
недовіра до дорослих взагалі, сором, дитина може приховувати певні
факти насильства або пом’якшувати їх. Також це може трапитися і через
те, що дитина може насправді любити своїх кривдників, не зважаючи на
жорстоке поводження з їх боку;
 загальний принцип – отримання повного обсягу інформації в
ході спонтанної розповіді дитини. Пам’ятати, що слід терпляче вислухати
розповідь дитини у її інтерпретації подій.

Отже, коли дитина розповідає про насильство або її запитують про

такі факти, варто пам’ятати:
 поставитися до дитини серйозно. Показати, що їй повністю
вірять, і що у разі, коли насильство мало місце, вона не винна в тому, що
сталося;
 ставити питання у м’якій формі (наприклад: «Чи правильно я
розумію, що тобі зробили боляче? розкажи, будь ласка, як це сталося.
Покажи, де в тебе болить/боліло?»);
 залишатися спокійними (незважаючи на те, що саме та якими
словами розповідає дитина, адже вона може застосовувати нецензурні вирази
та жаргонізми, які чує від дорослих); ні в якому разі не переривати розповідь
дитини, щоб її виправити або зробити зауваження; заспокоїти та підтримати
дитину словами: «Добре, що ти мені це сказала (-в). Ти правильно зробила (-
в)», «Ти в цьому не винна (не винний)»; «Така ситуація трапляється і з
іншими дітьми»; «Можливо, ти вважаєш, що це секрет? Але бувають такі
секрети, які не потрібно зберігати – якщо тобі зробили погано. Ми вже
допомогли іншим дітям у схожих ситуаціях. Ми допоможемо і тобі, але для
цього маємо знати, що сталося»; «Не дратуйся, якщо цю історію тобі
потрібно буде переказати ще раз іншій людині, яка теж буде допомагати тобі,
адже дуже важливо, щоб вона почула її саме від тебе»;
 терпляче відповідати на запитання дитини, намагатися розвіяти її
тривоги, особливо стосовно самого факту звернення по допомогу;
 стежити за тим, щоб не давати обіцянок, яких не можна
дотриматися (наприклад, «Твоя мама не засмутиться» або «Тому, хто тебе
скривдив, нічого не буде», «Тебе більше ніколи не скривдять»).
3. Опитування батьків, опікунів/піклувальників, вихователів,
родичів, сусідів має проводитися на тих же засадах, що й бесіда з дитиною,
оскільки для них розмова про ситуацію насильства теж зазвичай є досить
важкою. Вони часто не хочуть «виносити сміття з хати». Бояться подальшої
відповідальності, розголосу, засудження, тому намагаються зменшити
серйозність того, що сталося. Отже, якщо вони такої інформації не надають з
власної ініціативи, потрібно обмежитися непрямими питаннями, як
наприклад: «Світланка виглядає дуже засмученою, ви не знаєте чому?».
 Під час безпосереднього спілкування з особою, яка підозрюється у
скоєнні насильства, фахівець повинен:
 спочатку представитися, пояснити доцільність даної бесіди;
 розмовляти спокійно, демонструючи врівноваженість;
 звертатися до такої особи виключно на «ви»;
 дотримуватися позиції: «Я не ставлюся до вас ні погано, ні добре.
Я просто виконую свої обов’язки».;
 розмову проводити таким чином, щоб вона була для винуватця
сигналом, що він не може розраховувати на подальшу безкарність.
4. Дослідження історії життя дитини, документації, інших джерел
інформації. Цінним джерело інформації, що може допомогли отримати
інформацію про дитину та ймовірність скоєння щодо неї насильства, є
документація з медичних та правоохоронних установ, освітніх закладів.
Наприклад, документовані багаторазові звернення до відділень
швидкої допомоги, травмпунктів, виявлення так званих «схильностей» до
нещасних випадків, втеч із дому, бродяжництва, вживання алкоголю,
наркотичних і токсичних речовин повинні навести фахівця на думку про
можливість жорстокого поводження з дитиною.

Профілактика жорстокого поводження з дітьми

На думку Е. Доннеллі, попередження жорстокого поводження з дітьми
складається з:
- первинної профілактики, спрямованої на з'ясування соціальних
причин жорстокого поводження з дітьми (зокрема, насильство в медіа,
бідність, необізнаність населення про права дітей);
- вторинної профілактики, спрямованої на «групи ризику»
(наприклад, молоді сім'ї, батьки, що самі пережили насильство, сім'ї у стані
кризи), з метою зменшення чи усунення факторів ризику (відсутність
навичок виховання дітей, нерозуміння процесу розвитку дитини тощо);
- третинної профілактики (лікування), спрямованої на людей, які
вже жорстоко поводилися з дітьми; стратегії припинення і неповторення
жорстокого поводження.
Крім того, потрібно вдосконалити систему раннього виявлення
випадків та оцінки ситуації у сім'ях у разі підозри на жорстоке поводження.
Важлива й просвіта батьків щодо вікових особливостей дітей, навчання
методам ефективного спілкування, конструктивного вирішення конфліктів,
надання інформації про права дітей.

Контрольні питання:

1. Визначте умови гармонійного розвитку особистості дитини в

сім'ї.
2. Дайте характеристику стилям сімейного виховання.
3. Визначте бар'єри спілкування батьків з дитиною.
4. Опишіть структурні складові поняття «батьківська любов».
5. Обгрунтуйте причини неадекватного батьківського ставлення до
дитини.
6. Надайте визначення поняттю «жорстоке поводження з дитиною».
7. Зазначте основні чинники виникнення жорстокого поводження з
дитиною в сім'ї.