1) Поняття психічного розвитку.

Різні концепції пояснення джерел

психічного розвитку.
Психічний розвиток - процес накопичення кількісних та якісних
прогресивних змін психіки, що зумовлюють формування особистості.

Таким чином, психічний розвиток є процесом, так як має динамічний

характер - розпочавшись ще до народження дитини, розгортається та триває,
за думкою більшості вчених, все життя людини. В ході психічного розвитку
відбувається накопичення кількісних та якісних перетворень психіки, які
забезпечують формування і функціонування особистості.

Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких

необоротна й передбачувана. Кожен період (вік) - своєрідний ступінь
психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними
особливостями.

Такими періодами є:

ранній (від народження до трьох років) і дошкільний (з трьох до семи) вік;

молодший шкільний вік (з семи до десяти років);

середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п'ятнадцяти);

старший шкільний, або ж юнацький вік (із п'ятнадцяти років і до досягнення

зрілості).

2. Характеристика основних чинників психічного розвитку дитини

(спадковість, вплив середовища, провідна діяльність).
Психічний розвиток є процесом незворотних, спрямованих і закономірних
змін, які призводять до виникнення кількісних, якісних і структурних
перетворень у психіці і поведінці людини. Основними властивостями
розвитку, які відрізняють його від усіх інших змін, є такі:
а) незворотність - здатність до накопичення змін, «надбудови» нових змін над
попередніми;
б) спрямованість - підпорядкованість єдиній, внутрішньо взаємозв'язаній лінії
розвитку;
в) закономірність - здатність до відтворення однотипних змін у різних людей.
Також вирізняють головні фактори (провідні детермінанти) розвитку людини.
До них належать:
1) спадковість - властивість організму повторювати у низці поколінь подібні
типи обміну речовин та індивідуального розвитку;
2) середовище - суспільні, матеріальні і духовні умови існування людини;
3) активність - діяльний стан організму як умова його існування і поведінки;
системоутворювальний фактор взаємодії спадковості і середовища.
Спадковість впливає на індивідуальні властивості людини і є передумовою її
розвитку, середовище (суспільство) - на соціальні властивості особистості;
активність - на індивідуальні і соціальні властивості.
Психічний розвиток дитини, перетворення безпомічного немовляти на
особистість відбувається за певними законами, які вивчає дитяча психологія.
Ця проблема є однією з найактуальніших у сучасній психології. Інтерес до неї
має не лише теоретичну природу, значною мірою він спричинений і
педагогічною практикою, яка потребує постійного вдосконалення навчання і
виховання.
Ядром теорії психічного розвитку є розкриття його рушійних сил, виявлення
ролі біологічних і соціальних факторів (спадковість, середовище, навчання і
виховання) у становленні особистості.
Серед зовнішніх факторів, які впливають на розвиток дитини, важливу роль
відіграє навколишнє середовище, тобто загальна ситуація, в якій вона
розвивається, особливо соціальні, екологічні, культурні умови життя.
Соціальне середовище діє не тільки як обставина, умова розвитку, а як його
джерело, оскільки в ньому є все, чим повинна оволодіти дитина. Воно
складається не тільки з безпосереднього оточення дитини, а становить
єдність макросередовища (суспільство як певна соціально-економічна,
соціально-політична та ідеологічна система), мезосередовища (національно-
культурні, соціальні особливості регіону), мікросередовища (безпосереднє
середовище життєдіяльності: сім'я, сусіди, групи однолітків, культурні,
навчально-виховні заклади). У різні періоди дитинства компоненти
соціального середовища по-своєму впливають на психічний розвиток
особистості.
провідна діяльність - критерій періодизації психічного розвитку, показник
психологічного віку дитини. Характеризується тим, що в ній виникають і
диференціюються інші види діяльності, перебудовуються основні психічні
процеси і відбуваються зміни психологічних особливостей особистості. Зміст
і форма провідної діяльності залежать від конкретно-історичних умов, в яких
протікає розвиток дитини.
Провідну діяльність характеризують такі ознаки:
1) у формі цієї діяльності виникають і всередині неї диференціюються нові
види діяльності (наприклад, вчення виникає в грі);
2) у ній формуються або перебудовуються приватні психічні процеси (у грі -
уява, у вченні - абстрактне мислення);
3) від цієї діяльності залежать основні психологічні зміни кожного періоду
розвитку дитини (дошкільник, наприклад, у грі освоює головні суспільні
функції і норми поведінки людей).
3. Виникнення і зняття суперечностей як рушійна сила психічного
розвитку дитини.
Рушійні сили - внутрішні суперечності, що спонукають людину до
активності, спрямованої на їх подолання. Досвід сприймання й розуміння
оточуючого «дорослого» світу відтворюється дошкільниками у сюжетно-
рольових іграх. У школі учні засвоюють основи наук: відбувається
інтеріоризація знань, накопичених людством, які знаходять використання у
подальшій трудовій діяльності індивіда (екстеріоризація). Суперечності між
зовнішніми та внутрішніми умовами відображаються психікою людини як
внутрішні суперечності й виступають рушійними силами психічного
розвитку. Подолання одних суперечностей призводить до появи інших, які, у
свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності
особистості, що й становить процес її розвитку. Таким чином, особистість
виступає суб'єктом власного розвитку, що відбувається тільки через її
активність.
4. Закономірності психічного розвитку.
Психічний розвиток людини відзначається наступними закономірностями.
1. Нерівномірність розвитку. Виявляється вона в неоднаковому розвитку
різних психічних функцій, властивостей, утворень: кожна з них має стадії
піднесення, стабілізації і спаду. Про нерівномірність розвитку свідчать його
темп, спрямованість і тривалість. Найвища інтенсивність коливань
(нерівномірність) у розвитку функцій припадає иа період їх вищих досягнень:
чим вищий рівень продуктивності у розвитку, тим помітніші коливання його
вікової динаміки; чим нижчий рівень розвитку системи, тим сильніші
коливання (піднесення змінюються значними спадами

2. Гетерохронність (несвоєчасність), асинхронність (розбіжність у часі) фаз

розвитку окремих органів і функцій. Якщо нерівномірність розвитку
обумовлена нелінійною, багатоваріантною природою системи, то
гетерохронність - особливостями її структури, насамперед неоднорідністю
елементів (єдністю через різноманітність). Це є причиною вибіркового
розвитку структур і функцій, неоднакових темпів розвитку різних психічних
утворень. За даними досліджень, чим по-трібніша функція, чим важливіша її
роль на певному етапі розвитку, тим раніше вона розвивається. Наприклад,
дитина вчиться орієнтуватися у просторі швидше, ніж у часі.

3. Сензитивність розвитку. У певні періоди свого життя дитина виявляє

найвищу чутливість до тих чи інших впливів, у неї активніше відбувається
становлення тих чи інших сторін її психіки, інтенсивно розвиваються її
функції. Наприклад, найсприятливішим для оволодіння рідною мовою є вік з
двох до п'яти років, коли дитина активно розширює свій словниковий запас,
засвоює закони граматики рідної мови, опановує зв'язне мовлення. Періоди
сензитивного розвитку обмежені в часі.

4. Стадіальність розвитку. Психічний розвиток відбувається поетапно, кожна

вікова стадія має свій темп і ритм. Наприклад, рік життя немовляти не
рівноцінний року життя у дошкільному віці.

5. Закон нерівномірності психічного розвитку дитини. Поняття про

сенситивні періоди розвитку.
При переході від однієї вікової ступені до іншої виникають новоутворення,
яких не було в попередні періоди, і перебудовується весь хід розвитку.
Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог
до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючими,
типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння.
Л.С. Виготський вводить також поняття вікової кризи як цілісних змін
особистості дитини, які виникають при зміні стабільних періодів, які
відокремлюють один віковий період від іншого. Кризи обумовлюються
виникненням основних новоутворень попереднього стабільного періоду, які
призводять до руйнування однієї соціальної ситуації розвитку та виникнення
іншої.
Сенситивні періоди – періоди особливої чутливості до тих стимулам
довкілля, які відповідають потребам розвитку дитини. Це так звані «вікна
можливостей», які підказують оптимальний період для навчання дитиною
чогось. Їх можна помітити спостерігаючи за дитиною, до чого його тягне,
на чому він концентрується.
Через сенситивні періоди розвитку проходить кожна дитина, незалежно від
того, за якою системою він виховується і вчиться, тому що це – один із
законів природи. Такі періоди тривають лише певний час, яке є досить
коротким. Пропускати такі періоди ні в якому разі не можна.
6. Проблема періодизації психічного розвитку у віковій психології.
Розвиток психіки - діалектичний, суперечливий, стрибкоподібний процес, що
складається з кількох ступенів. Наявність неоднорідних етапів розвитку
дозволяє розглядати його періодизацію, тобто надає можливість поділити
процес становлення особистості на періоди, кожен з яких підготовлюється
попереднім й зумовлює наступний. Сьогодні у фізіології, психології та
педагогіці розроблено досить значну кількість періодизацій розвитку дитини.
Л. С. Виготський вирізняв три типи періодизацій психічного розвитку:
- за зовнішнім - за однією ознакою дитячого розвитку
- за однією ознакою дитячого розвитку
- за системою суттєвих особливостей дитячого розвитку .
Крім того, періодизації психічного та особистісного розвитку поділяються на
часткові (охоплюють частину життя) і повні (охоплюють все життя людини).
Висновок* Проблему вікової періодизації психічного і особистісного
розвитку:
- наявність неоднорідних етапів психічного розвитку дозволяє розглядати
його періодизацію;
- найбільш відомі періодизації психічного розвитку дитини запропоновані Л.
С. Виготським; Ш. Бюлер; Е. Еріксоном; Л. I. Божович; Д. Б. Ельконіним;
- запропоновані періодизації психічного розвитку розрізняються критеріями,
що покладено в їх основу, а також, відтинком життєвого шляху людини, який
вони охоплюють.
7. Характеристика типів періодизацій за різними критеріями.
1. Фаза новонародженості як початкова ланка періоду раннього
дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості.
В момент народження відбувається перша криза, пов'язана з різкою зміною
ситуації розвитку, з переходом від біологічного типу розвитку до
соціального. Цей різкий перехід від утробного, пренатального періоду
існування до післяродового доцільно пом'якшувати, знижуючи контраст між
комфортними умовами попереднього розвитку в череві матері і жорсткими
умовами, з якими новонароджена дитина раптово стикається у перші хвилини
своєї появи на світ. Новонароджена дитина має психіку, вона здатна відчувати
світло і
темряву, різні звуки, пульс матері. їй притаманні первісні потреби в їжі, теплі,
русі, у нових враженнях.
Фаза новонародженості триває, за різними даними, від одного до двох
місяців. Критерієм завершення цієї фази вважається утворення зв'язку
"дитина - дорослий", коли з'являється позитивна емоційна реакція дитини
("комплекс оживлення") на дорослу людину, починається становлення суто
соціальної потреби - потреби у спілкуванні. В цей період виникають умовні
рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. А головне
- формується диференційоване ставлення до фізичних предметів
(зосередження) і до людини (усмішка). Суперечливість між початковими
соціальними і фізичними стосунками в цей період є рушійною силою
психічного розвитку дитини.
2. Стадія немовляти. На цьому етапі психічного розвитку дитини
провідною є потреба у спілкуванні, а провідною діяльністю - спілкування.
Немовля ще не володіє мовою як засобом соціального спілкування, однак у
нього розвивається апарат тонкої емоційної чутливості відносно дорослих.
Тому за своєю формою спілкування немовляти є безпосередньо емоційним.
Суть такого спілкування - обмін емоціями між дитиною та дорослим.
Потреба у спілкуванні не є природженою, вона виникає за виконання
двох головних умов - задоволення об'єктивної потреби немовляти у догляді
та піклуванні дорослих і відповідної поведінки старшого партнера зі
спілкування. На цій основі у немовляти в процесі власної діяльності та
спілкування з дорослими формується певне психічне новоутворення, що є
передумовою розвитку особистості, свідомості Це цілісне утворення
опосередковує його поведінку у відповідь на дію зовнішнього середовища,
централізує психічне життя і суб'єктивно переживається як емоційне
самовідчуття. Надалі це новоутворення диференціюється та збагачується.
3. Перехід до раннього дитинства. Наприкінці першого року життя
дитини відбувається перехід від стадії немовляти до власне раннього
дитинства. В зовнішньому плані він виявляється як різке зростання
незалежності дитини від дорослого. Дитина оволодіває ходінням та
предметними діями, стає більш активною. Дорослі мусять вчасно
перебудовувати своє ставлення до дитини, надавати їй більше свободи та
самостійності, допомагати оволодівати предметними діями та долати
труднощі. Період раннього дитинства триває до трьох років. На стадії від
двох до
трьох років у дитини виникає новоутворення, пов'язане з первісним
усвідомленням власної "самості", усвідомленням себе окремою людиною,
діячем. Дитина в цей час уже відносно багато знає і вміє, вона потребує
самстійності і заявляє про це словами "Я сам!" Дорослі мають зважати на це
и неперешкоджати розвиткові дитини. Протягом двох-трьох років
зароджується самосвідомість особистості, з'являється "Я". Це системне
психічне новоутворення кінця раннього дитинства є результатом збагачення,
диференціації, становлення того цілісного психічного утворення, яке вперше
постає ще у немовляти наприкінці фази новонародженості.
4. Дошкільне дитинство. Основна погреба цього періоду - брати участь
У житті й діяльності дорослих Але ця потреба не може цілком реалізуватися
через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок. Одначе вона
виявляє тенденцію до негайного задоволення "дорослих" бажань. Не маючи
можливості задовольнити їх, дитина намагається стати дорослою в уяві.
Орієнтуючись на дорослого як на зразок, наслідуючи його, дитина бере на
себе роль дорослого, вона діє як доросла людина, але у формі дій з
предметами-замінювачами, тобто з іграшками, під час сюжетно-рольової гри.
Л. С. Виготський зазначав, що в цей час дитина реалізує новий тип діяльності
- гру. Дитяча гра є специфічною формою творчої діяльності, в якій дитина
поєднує в собі артиста і автора п'єси, декоратора і техніка. Гра як один із
видів дитячої творчості с провідною діяльністю, в якій дитина активно
засвоює багатства світу, моделюючи відношення в ньому. В процесі гри
дитина оволодіває нормами суспільного життя, пізнає основні функції людей
(на відміну від раннього дитинства, коли пізнаються властивості й функції
предметів), орієнтується у значенні основних видів суспільної діяльності.
Водночас відбувається і первинне самопізнання, усвідомлюється власний
внутрішній світ, здійснюються перші спроби свідомого саморегулювання.
Гра створює, як це вперше довів Л. С. Виготський, "зону найближчого
розвитку", на основі якої формується готовність дитини до навчальної
діяльності.
5. Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цього вікового
періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно
значущої діяльності, якою є систематична навчальна діяльність у школі.
Навчальна діяльність є провідною в цьому віці у тому плані, що організоване
суспільством навчання веде за собою психічний розвиток дитини,
спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних
здатностей.
Навчальна діяльність як провідна опосередковує всю систему взаємин дитини
з дорослими. Це стосується і відносин у сім'ї, що досі були визначальними.
Неможливість реалізувати провідні тенденції цього віку може породжувати
кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на
формування готовності дитини до школи.
6. Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство, починається
перехід до дорослості. Відбувається якісна перебудова особистості,
змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми
поведінки. Для перехідного періоду характерна невідповідність між новими
потребами "напівдитини-напівдорослої людини" і застарілим ("згори
донизу") ставленням до неї оточуючих. У цей час виникає криза, що
виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутрішній
дисгармонії, потягу до самостійності
У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з
однолітками, які мають певні якості особистості Спілкування знову, як і в
немовляти, стає провідною діяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну
діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкування.
Центральним психічним новоутворенням підліткового віку с почуття
дорослості. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований
процес самовдосконалення на
основі обраного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним, але він
надає саморозвитку, самоорганізації особистості значного поштовху в
"саморусі
7. Старший підлітковий вік. Соціальна ситуація психічного розвитку
старшого підлітка визначається його потребою зайняти своє місце в
дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до
професійної діяльності. Провідною діяльністю у цьому віці (15-17 років) є
навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого
життя, засвоєння основ наук, які е базовими для майбутньої професійної
діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують
навчальнопрофесійні чинники.
Майбутнє активно формується старшим підлітком у вигляді більш або менш
конкретних життєвих планів. При цьому головними для підлітка є запитання
"Ким бути?" і "Яким бути?", що характеризують два основних напрямки
пошуків - професійного і морального самовизначення.
8. Перехід до юності. Цей період (17-18 років) характеризується
суттєвою перебудовою особистості, пов'язаною із змінами в житті молодої
людини (закінчення школи, вступ до вищого навчального закладу, початок
трудової діяльності на виробництві тощо). Випускник школи має самостійно
приймати і реалізовувати рішення, розробляти життєві перспективи, будувати
власне життя. Він здійснює перехід від пізнання світу до його перетворення,
від більш або менш автономного існування в сім'ї до самостійного творення
себе і власної долі, до самоствердження власного "Я"
у творчій професійній діяльності.
9. Юнацький вік. Юність -завершення перехідного стану від дитинства до
дорослості, вступ у світ дорослих. У психологічному плані в цей час (18-23
роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання
стадія підготовки до дорослості, до практичної професійної діяльності.
Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя.
Час юності розподіляється на два підперіоди. В перший підперіод
відбувається переважно особистісне самовизначення, Коли
встановлюютьсядружні стосунки з оточенням, відбувається злиття "Я" і "Ти"
у міжособистісному спілкуванні. У другий підперіод провідною діяльністю
стає конкретне професійне самовизначення - вибір спеціальності, професійна
підготовка у навчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність.
10. Молодість. Це початковий період (24-30 років) зрілості. Перший
стан молодості психологічно характеризується як час пошуків себе,
вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з
відповідними правами й обов'язками, формування конкретнішого уявлення
про майбутнє життя, зустрічі з майбутнім подружжям, одруження тощоПеред
особистістю постає завдання спеціалізації
11. Перехід до розквіту. На цій стадії (близько 30 років), на думку
деяких психологів, відбувається велика криза в житті людини, коли її явлення
про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і
зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся
особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній період,
недостатнього розуміння складних процесів життя, неглибокого аналізу
минулого та самоаналізу власної особистості.
12. Розквіт. Середина життя, "золотий вік" людини (31- 40 років) -
період найвищої працездатності й віддачі Особистість набуває багатого
життєвого досвіду, стає повноцінним спеціалістом, сім'янином, досягає
вершин творчості. Виникає потреба передати людям те найкраще, що
накопичено, напрацьовано. Наприкінці цього періоду людина вперше
замислюється над запитанням "Що залишається людям?"
13. Зрілість. У 40-55 років людина досягає вершини професійної
майстерності, певного становища в суспільстві, накопичує професійний
досвід спілкування з людьми. Потреба передати досвід реалізується в учнях,
послідовниках, у колективній творчості, що набуває статусу провідної
діяльності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але у специфічній
формі підбиття підсумків прожитого.
14. Старість. Період старості починається десь із 55 років і являє собою
природну і здорову частину життя, що мас бути щасливою для людини й
корисною для суспільства. Старість можна розділити на похилий вік (55-
75років), старечий вік (75-90 років) та довголіття (понад 90 років).
Провідна потреба похилого віку полягає в переданні молодому поколінню
набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми.
8) Криза вікового розвитку, соціальна ситуація розвитку та психічні
новоутворення як критерії аналізу вікових періодів.
Кожний віковий період характеризується своєрідною, специфічною для нього
соціальною ситуацією розвитку. Соціальна ситуація розвитку індивіда
зумовлюється, з однієї сторони, тими традиціями, потребами, що
актуальні в суспільстві, а з іншої - індивідуальними психологічними
особливостями, що характерні для даної людини. В кожному періоді
розвитку людини котрась одна із багатьох діяльностей є провідною -
найголовнішою діяльністю, яка визначає і забезпечує психічний розвиток в
певному періоді. Внаслідок функціонування провідної діяльності формуються
новоутворення психіки, які є головними показниками адекватності
психічного розвитку щодо визначеного вікового періоду.
Вікові кризи — особливі, перехідні періоди розвитку людини, які
характеризуються психологічними змінами і нею перешиваються.
Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького,
похилого віку, зрілості.
Життя людини починається з кризи. Криза новонародженого – це реакція
дитини на перебудову всіх фізіологічних механізмів (прохолодне і світле
середовище, нова форма харчування і кисневого обміну тощо); стрибок у
розвитку, зміна ситуації розвитку – перехід від біологічного типу розвитку до
соціального. Наприкінці другого місяця життя у відповідь на доброзичливий
вираз обличчя дорослого у дитини з'являється комплекс пожвавлення –
перший соціальний жест, психічне новоутворення, шо знаменує перехід від
фази новонародженості до власне періоду немовляти, який завершується
кризою першого року життя.
Криза першого року життя обумовлена появою здібності дитини ходити та
говорити. Перехідний період між немовлячим періодом і раннім дитинством
дослідники називають кризою 1 року. Як і будь-яка криза, вона пов’язана з
появою самостійності й афективних реакцій. Афективні форми поведінки
дитини можуть виникати, коли дорослі не розуміють її бажань, слів, жестів,
міміки, або розуміють, але не виконують те, що вона хоче.
Період раннього дитинства завершується кризою трьох років, яка спричинена
появою самосвідомості, феномену «я сам». Ознаки кризи виявляються в тому,
що на третьому-четвертому році життя дитина часто виявляє впертість –
відмовляється виконувати вимоги дорослих; на заборону реагує афектом;
прагне діяти самостійно. При цьому впертість має вибірковий характер: вона
виявляється стосовно дорослого, до того ж близької людини, і не
поширюється на однолітків. Криза виявляється також у негативізмі,
вередливості, гонорливосгі, своєвіллі, деспотизмі, протестах-бунтах. Ревнощі
та деспотизм мають спільну психологічну основу – дитячий егоцентризм,
прагнення зайняти головне, центральне місце в житті родини.
Криза семи років завжди пов’язувалася з початком шкільного навчання. При
переході від дошкільного до молодшого шкільного віку дитина різко
змінюється. Ці зміни носять більш глибокий і складний характер, ніж при
кризі трьох років. Негативна симптоматика кризи повною мірою виявляється
й у цьому віці (негативізм, упертість, норовливісь та ін.). Поряд з цим
з’являються специфічні для даного віку особливості: нарочитість,
безглуздість, штучність поведінки; блазнювання, клоунада. На думку Л.С.
Виготського, такі особливості поведінки свідчать про «втрату дитячої
безпосередності». У дитини з’являється прагнення зайняти нове, більш
«доросле» положення в житті і виконувати нову, важливу не тільки для неї
самої, але і для інших людей діяльність. В умовах загального шкільного
навчання це насамперед виявляється в прагненні дітей до соціальної ролі
школяра і до навчання як нової соціально значимої діяльності.
Підлітова криза – (11-13 років у дівчат, 14-15 років у хлопців). У підлітковому
віці зростаюча особистість стикається з різними проблемами. Вона не завжди
буває спроможна виробити відповідно новій соціальній ситуації розвитку
механізми подолання труднощів.
9. Поняття провідної діяльності, її характерні ознаки та розвиваюче
значення.
Провідна діяльність - це діяльність, яка, виникаючи в рамках нової соціальної
ситуації розвитку індивіда, забезпечує розв'язання психічних суперечностей і
формування психічних новоутворень.
Провідну діяльність характеризують такі ознаки:
1) у формі цієї діяльності виникають і всередині неї диференціюються нові
види діяльності (наприклад, вчення виникає в грі);
2) у ній формуються або перебудовуються приватні психічні процеси (у грі -
уява, у вченні - абстрактне мислення). Однак з цього не випливає, що
формування або перебудова всіх психічних процесів відбувається тільки
всередині провідної діяльності. Деякі психічні процеси формуються і
перебудовуються НЕ безпосередньо в самій провідної діяльності, але в інших
видах діяльності, генетично з нею пов'язаних;
3) від цієї діяльності залежать основні психологічні зміни кожного періоду
розвитку дитини (дошкільник, наприклад, у грі освоює головні суспільні
функції і норми поведінки людей).
10. Умови ефективного психічного розвитку особистості.
Важливими умовами психічного розвитку є спадковість і соціальне оточення.
Врахування цього сприяє ефективному використанню природних задатків і
передумов розвитку дитини. Немало фактів свідчать про неабияке значення
для нормального психічного розвитку людини суспільства і його структурних
та функціональних компонентів. Однак це не дає жодних підстав для
негативних висновків щодо ролі в цьому процесі природної основи людини.
Все більше прихильників знаходить твердження, що для розвитку
особистості характерна невіддільна єдність природного, соціального,
психологічного та духовного.