1. Поняття про уяву. Зв’язок уяви з об’єктивною дійсністю.

13.1. Поняття про уяву

Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний
момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше.
Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких вона ще не сприймала,
уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачання наслідків своїх дій та вчинків,
програмування своєї діяльності тощо.
Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці.
Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна
приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як специфічно людської
форми випереджального відображення дійсності.
Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяльності та шляхи, якими
його буде досягнуто. Ще до того, як виготовити певну річ, людина подумки створює її образ.
У житті людина створює образи таких об’єктів, яких у природі не було, немає й не може бути.
Такими витворами людської уяви є фантастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія
Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об’єктів. Проте якими б дивовижними не
здавалися продукти людської уяви, підгрунтям для їх побудови завжди є попередній досвід
людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості.
Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких
вона ніколи не сприймала.
До створення нових образів людину спонукають різноманітні потреби, що постійно
породжуються діяльністю, розвитком знань, ускладненням суспільних умов життя, необхідністю
прогнозувати майбутнє.
Створення образів уяви завжди пов’язане з певним відступом від реальності, виходом за її
межі. Це значно розширює пізнавальні можливості людини, забезпечуючи їй здатність
передбачення та творення нового світу як середовища свого буття. Діяльність уяви тісно
пов’язана з мисленням. Орієнтуючи людину у процесі діяльності, уява створює психічну модель
кінцевого та проміжних результатів праці й цим забезпечує втілення ідеального образу в
матеріальний чи ідеальний продукт. Вибір способу дій, комбінування елементів в образах уяви
здійснюються логічними міркуваннями, виконанням різних розумових дій, завдяки чому
зберігається зв’язок продуктів людської фантазії з реальністю, їх дійовий характер. Специфічність
випереджального відображення реальності у процесі уяви виявляється в конкретно-образній
формі у вигляді яскравих уявлень. У мисленні ця функція здійснюється оперуванням поняттями,
унаслідок чого в образах уяви забезпечується опосередковане та узагальнене відображення
дійсності, що й робить їх реалістичними, життєвими.
Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнтуватися у проблемних
ситуаціях, приймати правильні рішення, передбачати результат власних дій тоді, коли наявних
знань виявляється недостатньо для безпосередньої реалізації пізнавальної потреби. Завдяки уяві
стають можливими результативна поведінка і діяльність особистості за умов неповної або
сумнівної інформації.

13.2. Зв’язок уяви з об’єктивною дійсністю

В уяві людини завжди є певний відступ за межі безпосередньо даного, певний “відліт” від
реальної дійсності. Проте як би далеко не сягав цей “відліт”, у ньому завжди зберігається зв’язок
з об’єктивною реальністю. Немає фантазії, засадовою стосовно якої не була б реальність.
Зв’язок з об’єктивною дійсністю можна легко зрозуміти, проаналізувавши різноманітні
витвори уяви. Уявляючи, наприклад, майбутнього героя свого твору, письменник надає йому рис
людей, яких він сприймав колись, синтезуючи ці риси в новий образ. Так само людина
використовує попередні враження й тоді, коли уявляє собі описувані іншими людьми місцевості
чи події, свідком яких вона не була.
За висловом І. Сєченова, “витвори уяви — це небачені у світі сполучення бачених вражень”.
Так, І. Котляревський в “Енеїді” пекло описує через предмети, узяті з дійсності (кипляча смола,
вогонь, юрбища людей). Небаченим тут є лише поєднання цих елементів. Без потрібного
чуттєвого досвіду, зафіксованого в пам’яті, нові образи створити неможливо.
Чим різноманітніші сприймання людини, чим багатший її життєвий досвід, тим яскравішими,
повнішими й точнішими бувають створені нею уявлення про предмети, яких вона безпосередньо
не сприймає.
Іншим важливим аспектом зв’язку уяви з об’єктивною дійсністю є те, що витвори уяви — це
не довільна комбінація окремих елементів, узятих з досвіду. Створюючи з цих елементів образи
нових об’єктів, людина зважає на відомі закономірні зв’язки між об’єктами. Так, прогнозуючи
розвиток подій на основі аналізу соціальної ситуації, політик враховує логіку та зв’язок чинників,
що взаємодіють, об’єктивні тенденції, що виявляються. Створювані письменником образи героїв
роблять те, що вони робили б у житті за тих обставин, у які їх поставив автор.
Фантазія, яка відривається від реальної дійсності, стає безсилою, продукти такої фантазії
перетворюються на порожні мрійництва, прожектерство й можуть завдати шкоди.
Перетворення уяви на дійсність залежить від реальних потреб, можливостей та соціального
запиту суспільства на її витвори. Наявність необхідних умов прискорює втілення образів уяви в
життя.
Прикладом цього може бути необхідність постійно вдосконалювати засоби обміну
інформацією між країнами, континентами, що зумовило появу Інтернету — світової комп’ютерної
мережі. Важливу роль у реалізації образів уяви відіграє те, наскільки правдиво чи спотворено
відображується дійсність у свідомості людини, в її переконаннях, вольових якостях. Уява тісно
пов’язана з практичною діяльністю людей, з їх працею. Співвідносячи витвори своєї фантазії з
дійсністю, особистість має можливість пересвідчитися в їх реалістичності, у разі потреби
вдосконалити, зробити чіткішими, збагатити новими рисами.
Практика завжди є критерієм правильності та суспільної значущості продуктів людської уяви.
Отже, уява — це своєрідна форма відображення людиною дійсності, де виявляється активний
випереджальний характер пізнання нею об’єктивності світ

2. Фізіологічне підґрунтя уяви. Процес створення образів уяви.

2. Фізіологічне підґрунтя уяви.

Уява і органічні процеси. Як і всі інші психічні процеси, уява — це функція кори великих півкуль
головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових
зв'язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об'єктивної реальності. Для
виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв'язків, структура яких була
детермінована характером об'єктів, що сприймалися, нових потреб, що актуалізувалися в
діяльності людини. Діяльність уяви тісно пов'язана з емоціями, невіддільними від творення нового
образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви розташовані не лише в корі
великих півкуль головного мозку, а й у підкоркових центрах, зокрема в гіпоталамо-лімбічній
системі, пошкодження якої спричинює порушення регулятивної функції психіки, пов'язаної з
програмуванням поведінки людини. Експериментальне доведено, що імпульси, які надходять з
підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють виробленню
плану та програми дій, що має важливе значення при створенні образів нових об'єктів. Створюючи
образи об'єктів, які виявляються безпосередньо пов'язаними з емоційною сферою особистості, її
почуттями, людський мозок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини
організму, змінювати їх функціонування. Ще у стародавні часи було помічено, що у деяких людей,
переважно тих, які страждають на істерію, після роздумів про муки, що їх згідно з євангельськими
текстами зазнав Христос, з'являлися "знаки розп'яття" на долонях, ступнях ніг у вигляді кривавих
плям, виразок. Такі відбитки називаються стігмами (від грецьк. Stigma — "клеймо", "рубець",
"знак"). Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, змінювали температуру руки, усього
тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу чи розпечений предмет. Необережно сказане лікарем слово
може викликати у вразливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і у нього можуть
проявитися відповідні симптоми захворювання. Хвороби такого походження називаються
ятрогенією. Нетактовне слово вчителя, що травмує психіку учня, породжуючи фантастичні страхи,
може викликати нервовий розлад — дидактогенію.

Специфічним проявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є ідеомоторні акти.
Дослідженнями встановлено, що коли людина уявляє рух якоїсь частини свого тіла (руки, ноги,
тулуба), але не виконує самої дії, то в м'язах, які повинні цей рух здійснити, фіксуються слабкі
імпульси, аналогічно тим, що реєструються при реальному виконанні рухів. На принципі
розшифрування ідеомоторних актів базується ефект "читання думок", коли завдяки надзвичайно
тонкій чутливості деякі люди здатні, перебуваючи в контакті з іншою людиною, сприймати слабкі
сигнали її ідеомоторних актів і "вгадувати", який предмет та в кого з присутніх сховав реципієнт.
Ідеомоторними актами як засобами ідеального моделювання дій, які належить виконати, широко
користуються спортсмени, танцюристи та ін. Тренери рекомендують своїм вихованцям перед
виконанням вправи зробити це подумки, уявивши від початку до кінця. Таке "програмування"
поліпшує результати їх реального виконання

3. Процес створення образів уяви.

Описуючи уяву зі сторони її механізмів, слід підкреслити, що її суть складає процес

перетворення уявлень, створення нових образів на основі наявних. Уява - це відображення
реальної дійсності в нових незвичних зв'язках і поєднаннях.

Створення людиною образів нових об'єктів зумовлене потребами її життя та діяльності.

Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються деякі залишки попередніх
вражень і утворюються нові комбінації асоційованих зв'язків. Цей процес набуває різної
складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.

Для створення образів уяви використовують певні прийоми.

Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглютинація (від лат. aglutinate —

склеювання). Це створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин,
узятих з різних об'єктів. Наприклад, такими є казкові образи русалки, кентавра. Аглютинація
використовується у техніці. Прикладом може бути створення тролейбуса автобуса, акордеона
тощо. Проте ці образи були створені не на основі механічного склеювання уявлень, а на основі
їх я уявлень, а на основі їх свідомої переробки.

Акцентування – підкреслення тих чи інших рис. Це досягається на основі виділення,

абстрагування і перетворення істотних особливостей об'єктів. При акцентуванні одні з рис
зовсім упускаються, інші - спрощуються, звільняються від ряду часткових деталей. В результаті
перетворюється весь образ, він набуває узагальненого характеру. Одним із видів
акцентування є зміна пропорцій окремих сторін об'єкта, якого зображають. Цей прийом часто
використовують при зображенні дружніх шаржів, карикатур.

Гіперболізація – характеризується збільшенням предмета, зміною кількості окремих частин

(Гулівер, богатирі величезних розмірів дракон, який має 7 голів).

Літота – характеризується зменшенням предмета (Дюймовочка).

Схематизація – розбіжності зменшуються, риси схожості виступають на перший план. За його

допомогою створюється, наприклад, різноманітний декоративний орнамент, елементи якого
взяті з рослинного світу.

Типізація – виділення істотного, що повторюється в однорідних фактах та втілення його в

конкретних образах Наприклад, створюючи типовий образ певної людини, письменний
пильно придивляється до життя, глибоко його вивчає, виділяє головні, найбільш істотні
виразні риси, властиві представникам певної групи людей, синтезує, узагальнює їх у
конкретній образній формі (образ Чіпки, Кайдашихи та ін.).

((Найбільш складним способом утворення образів уяви є створення типових

образів- типізація. Цей спосіб вимагає тривалої творчої роботи. Художник створює
попередні ескізи, письменник - варіанти твору. Так, малюючи картину "З'явлення
Христа народові", художник Іванов зробив близько 200 ескізів.)))
 3.Різновиди уяви. Уява і особистість.

Пасивна Активна

довільна мимовільна репродуктивна творча

Пасивна уява – створює образи, програми дій, які не здійснюються або взагалі є не здійсненними.
Людина може викликати пасивну уяву навмисно – довільна уява. Образи фантазії, які викликані
навмисно, але не пов’язані з волею і не спрямовані на втілення їх в життя називаються маренням.
Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою
уявити певні предмети чи події.

Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності, в

які включається особистість. У процесі спілкування співрозмовники уявляють собі ситуації, події,
що є предметом обговорювання, читаючи художню чи історичну літературу; людина мимоволі
стає спостерігачем реальних картин, що народжуються в її голові під впливом прочитаного.
Мимовільне виникнення уявлень тісно пов'язане з почуттями людини. Почуття є потужним
генератором яскравих образів уяви тоді, коли людина перебуває у тривозі перед невизначеністю
очікуваних подій чи, навпаки, переживає емоційне піднесення перед участю в урочистих подіях,
що мають життєво важливе для неї значення. Переживаючи страх, тривогу за близьких, людина
подумки малює образи небезпечних ситуацій, а готуючись до приємної події - уявляє атмосферу
доброзичливості, пошани з боку колег, присутніх. Прикладом мимовільного виникнення образів
уяви є сновидіння. У стані сну, коли свідомий контроль за психічною діяльністю відсутній, сліди від
різноманітних вражень, що зберігаються в мозку, легко розгальмовуються й утворюють
поєднання, що характеризуються неприродністю та невизначеністю.

Активна уява.

Репродуктивна або відтворююча уява являє собою процес створення образів, що відповідають
опису. При цьому створений образ є лише суб'єктивно новим, а об'єктивно він уже існує,
створений іншими. Самостійність у створенні образу тут відносна. Побудова образу відбувається
на основі словесного опису об'єктів, сприймання їх зображень у вигляді креслень, схем, карт та ін.
Вона спирається також на різноманітні історичні, археологічні, етнографічні, літературні та інші
джерела. Особливо важливою є просторова уява. Вона необхідна учням при вивченні
стереометрії, при розв'язуванні геометричних задач на комбінацію геометричних тіл, при
виконанні робіт з креслення, малювання.

Творча уява передбачає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і
цінних продуктах діяльності. Продукти творчої уяви формуються з елементів того досвіду, який
людина набула або запозичила в інших. Новизна їх полягає не в елементах, а у видозміні цих
елементів та їх сполучень. Характерним для творчої уяви є самостійний образ матеріалу,
спеціальний його аналіз, удосконалення образу в процесі діяльності. Цей вид уяви є
найважливішою складовою частиною творчої діяльності людини

Особливою формою уяви є мрія – образи бажаного майбутнього. У мріях людина випереджує
реальний план подій. Вони завжди пов'язані з потребами. Людина завжди мріє про те, чого не
вистачає. Мрія виступає як спонукальна сила або мотив діяльності, завершення якої чомусь
затримується. Вона відіграє позитивну роль у підготовці до діяльності, створює своєрідний творчий
тонус. Без мрії, зауважував Д. Писарєв, неможливо було б зрозуміти, яка спонукальна сила змушує
людину започатковувати і доводити до кінця виснажливі й великі за обсягом роботи в царині
мистецтва, науки та практичного життя. Так, потреба у швидкому переміщенні породила у неї мрії
про "чоботи-скороходи" та літаючий килим, потреба у пізнанні оточуючого нас світу породила у
М.Кибальчича і К.Е.Ціолковського мрії про міжпланетні польоти

((((98. Види уяви.

Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною

метою уявити певні предмети чи події

Так, під впливом розповіді викладача створюються нові образи, відбувається їх

роз'єднання або поєднання. При читанні художнього твору в уяві без спеціального наміру
виникають образи героїв твору, час та місцевість, в якій відбуваються події.

Мимовільна уява зумовлюється потребами і почуттями. Голодна людина уявляє смачні

страви, в спеку уява приносить людині прохолоду.

Довільна уява скеровується спеціальною метою створити образ певного об'єкта,

можливої ситуації

Митець, який створює новий музичний твір, зображує образ літературного героя або
картину, використовує довільну уяву. Вчитель на уроці, пропонуючи учням уявити якусь
історичну подію, певну місцевість, подорожуючи по карті, також викликає в школярів
довільну уяву.

Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного завдання

Процес збереження інформації в головному мозку має динамічний характер, тобто

відбувається поступова зміна змісту матеріалу і взаємопереміщення його елементів. Цей
процес відображає активну уяву. Звідси - інтуїція, прозріння. Активна уява спрямована
переважно назовні, визначається і контролюється волею і може бути відтворюючою
(репродуктивною) або творчою.

Пасивна уява протікає без постановки мети, виявляється в хворобливих фантазіях,

маренні, інколи - в ілюзії життя, де людина говорить, діє уявно

Пасивна уява може викликатися людиною довільно. Це-марення, тобто образи, які не

спрямовані на втілення їх в життя. Якщо марення переважають в уяві людини, то це
свідчить про її пасивність, бездіяльність, а можливо, і дефективність розвитку особистості.

Для виникнення пасивної уяви велике значення має емоційний стан людини. Пасивна
мимовільна уява виникає в стані афекту, під час сну.

Залежно від характеру (або результатів) діяльності людини уява буває відтворююча

(репродуктивна) і творча.

Відтворююча (репродуктивна) уява базується на створенні образів предметів, явищ, які

наявні в дійсності, або відтворенні наочної картини чи картини подумки на основі опису (з
визначеним ступенем точності)

Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча, а в інженера,

який за словесним описом або кресленням створює образ цієї машини, - репродуктивна.
Читаючи навчальну й художню літературу, людина відтворює за допомогою уяви те, що в
ній відображено.
Творча уява базується на самостійному створенні образів об'єктів, які не існують в наш
час, або відтворенні оригінальної модифікації вже наявного об'єкта, явища; це
нестандартний образ раніше описаного, прочитаного, сприйнятого

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи
праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні цінності.

Творча і репродуктивна уява взаємопов'язані й переходять одна в одну.

Уява проявляється в різній за змістом діяльності, тому розрізняють такі види уяви:
художня, технічна, наукова тощо. Усі ці види уяви мають свої особливості.

У художній уяві переважають чуттєві (зорові, слухові тощо) образи, надзвичайно детальні
та яскраві. Різні види художньої уяви мають свої специфічні особливості, які проявляються
при створенні образів художньої уяви, коли переважає той чи інший аналізатор: слуховий -
у композитора, зоровий - у художника тощо.

Технічна уява створює образи просторових відношень у вигляді геометричних фігур із

застосуванням їх у різних комбінаціях подумки.

+Наукова уява втілюється в плануванні й проведенні експериментальних досліджень, у

вмінні будувати гіпотези, узагальнювати емпіричний матеріал тощо. Наукова уява
допомагає знайти нові, ще невідомі ланки в системі фактів. Уява відтворює образ
предметів та явищ, що сприймалися раніше, чи створює нові образи та ситуації, які
раніше не виникали. Тобто механізм роботи уяви базується на основі тих образів, що має
людина, але ці образи постають в нових неочікуваних зв'язках і сполученнях.

Особливим видом уяви є мрія.

Мрія - це уява бажаного майбутнього))))

4.Поняття про увагу. Фізіологічне підгрунтя уваги. Теорії уваги. Моделі уваги.

Існуючі теорії та концепції уваги можна об'єднати в кілька груп.

 1. Увага як результат рухового пристосування. Прихильники цього підходу виходять з того,

що оскільки людина може довільно переносити увагу з одного предмета на інший, то увага
неможлива без м'язових рухів. Саме м'язові рухи забезпечують пристосування органів
чуття до умов найкращого сприймання.

 2. Увага як результат обмеженості обсягу свідомості. І. Герберт і У.Пмільтон, не пояснюючи

„обсяг свідомості", вважають, що більш інтенсивні уявлення в змозі витіснити або
пригнітити менш інтенсивні.

 3. Увага як результат емоції. Ця теорія ґрунтується на твердженні про залежність уваги від
емоційного забарвлення уявлення. Досить добре відомий вислів Дж.Міля „Мати приємне
або тяжке відчуття або ідею і бути до нього уважним - це одне й те саме".

 4. Увага як результат аперцепції. Згідно з цією теорією увага є результатом життєвого

досвіду індивіда.

 5. Увага як особлива активна здатність духу. Прихильники даної теорії вважають увагу
первинною і активною здатністю, походження якої не можна ПОЯСНИТИ.
  6. Увага як підсилення нервової подразливості. Згідно з цією теорією, увага зумовлена
збільшенням місцевої подразливості центральної нервової системи.

 7. Теорія нервового пригнічення. Прихильники цієї теорії намагаються пояснити

переважання одного уявлення над іншим тим, що один фізіологічний нервовий процес
затримує або пригнічує інші фізіологічні процеси, результатом чого є особлива
концентрація свідомості.

 8. Французький психолог Т.Рібо та російський психолог М.М.Ланге вважаються

основоположниками моторної теорії уваги. Дана теорія надає надзвичайно великого
значення зовнішнім виявам уваги, розглядаючи рухи як основу її виникнення. Рух, як
зазначали вчені, фізіологічно підтримує та посилює акт уваги, налаштовуючи органи чуття
на зосередження або відвернення уваги. Довільно регулюючи рухи, пов'язані з чимось
значущим, можна відповідно активізувати й спрямовувати увагу. Якщо, підкреслювали
прихильники цієї теорії, усунути рухи, то від уваги нічого не залишиться, тобто
неможливою стане сама увага.

Т. Рібо вважав, що увага завжди пов'язана з емоціями і викликається ними. Особливо тісний
зв'язок існує між емоціями і довільною увагою. Інтенсивність і тривалість такої уваги зумовлена
інтенсивністю і тривалістю асоційованих з об'єктом уваги емоційним станом.

Т. Рібо доводив, що увага супроводжується змінами фізичного і фізіологічного стану організму. Це

пов'язано з тим, що з точки зору фізіології увага як своєрідний стан включає комплекс судинних,
дихальних, рухових та інших мимовільних або довільних реакцій. При цьому особлива роль
відводиться рухам. Стан зосередженості уваги супроводжується рухами всього тіла — обличчя,
тулуба, кінцівок, які разом з органічними реакціями є необхідною умовою підтримання уваги на
даному рівні.

Рух фізіологічно підтримує і підсилює стан зосередженості. Зокрема для органів зору і слуху увага
виявляється в зосередженні і затримці рухів. Зусилля по зосередженню уваги має фізіологічне
підґрунтя, якому, на думку Т.Рібо, відповідає напруження м'язів. Водночас відволікання уваги
пов'язані з утомою м'язів. Таким чином, на думку Т.Рібо, ефективність довільної уваги пов'язана зі
здатністю керувати рухами. Тому ця теорія одержала назву моторна теорія уваги.

9. Рефлекторна теорія уваги (І.М. Сєченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський) пов'язує причини, що

викликають увагу та її розвиток, із впливом середовища. Предмети та явища оточуючого світу,
діючи через рецептори на мозок людини, викликають у неї орієнтувальні рефлекси та
пристосувальні рухові реакції, які в процесі розвитку досягають тонких диференціацій та
досконалості. Орієнтувальні реакції змінюють перебіг мозкових процесів у корі великих півкуль
головного мозку, створюють оптимальний осередок збудження (за І.П.Павловим) або домінанту
(за О.О.Ухтомським). У цих зонах легко утворюються тимчасові нервові зв'язки, вирішуються нові
проблеми. Виникнення домінанти викликає гальмування в сусідніх ділянках кори головного мозку,
блокує інші реакції організму, підпорядковує собі побічні імпульси — подразнення, посилюючи
завдяки їм увагу до основної діяльності. Інші дії в цей час можуть виконуватися переважно в
автоматизованому режимі, обмежуючись менш активними ділянками кори мозку. Не підлягає
сумніву той факт, що рефлекторні установки відіграють суттєву роль у початкових, примітивних
формах поведінки. Добре відомо, що при дії на організм будь-якого подразника останній, як
правило, рефлекторно пристосовується до найкращого його сприймання. Так, коли на
периферичну частину сітківки попадає світловий подразник, око повертається в його бік, так що він
потрапляє в поле кращого зору. При дії на барабанну перетинку подразника, який іде збоку, слідує
рефлекторний поворот у бік джерела звуку. Таким чином, уже рефлекторні реакції організму
створюють сприятливі умови для виділення деяких подразників. До цих рефлекторних установок і
зводять рефлексологи увагу.
Зрозуміло, що пояснення уваги без механізму установки та рефлекторних реакцій неможливе, але
є низка питань, які дією лише цих механізмів пояснити не можна, оскільки досить часто самі
установки далеко не завжди є рефлекторними.

Крім указаних теорій, існують й інші, не менш відомі підходи до тлумачення природи уваги. Так,
Д .Узнадзе вважав, що увага безпосередньо пов'язана з установкою. Згідно з цією теорією, увага —
особливий стан налаштованості, породжений впливом попереднього досвіду на наступні дії
суб'єкта. На його думку, установка є внутрішнім виявом стану уваги. Під впливом установки
відбувається виокремлення певного образу або враження, одержаного при сприйманні
навколишньої дійсності. Цей образ або враження і стає об'єктом уваги, а сам процес називається
об'єктивацією.
Різновиди і форми уваги. Властивості уваги

У психології розрізняють різні види уваги, які тісно пов'язані між собою і за певних умов

переходять одні в одних  .

Поділ уваги на зовнішню і внутрішню, звичайно, умовний, але ці форми вияву уваги мають
свої особливості, на які потрібно зважати, організовуючи й керуючи навчальною, трудовою
та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня (сенсорна) увага відіграє провідну роль у спостереженні за предметами і

явищами навколишньої дійсності, виявляється в активній установці, у спрямуванні органів
чуття на об'єкт сприйняття

Зовнішня увага яскраво виявляється у своєрідних рухах очей голови, виразах обличчя, у
мімічних і пантомімічних виразах і рухах людини.

Зосередження на предметах і явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто

сенсибілізації органів чуття - зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також станів організму та
його органів.

Внутрішня (інтелектуальна) увага спрямована на власні думки, переживання

Залежно від вольової регуляції увага поділяється на мимовільну, довільну та після

довільну.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, не

потребує вольових зусиль
Мимовільна увага виникає за умови, коли сила впливу сторонніх подразників перевищує
силу впливу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних
обставин стають інтенсивнішими за ті, що діють в даний момент. Збудниками мимовільної
уваги можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні
стани, наші прагнення - усе те, що чомусь хвилює нас.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили впливу
сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто,
заважаючи основній діяльності.

Особливості подразників, які викликають мимовільну увагу:

- сила і раптовість;

- новизна, незвичність;

- контрастність та рухливість об'єктів

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та

явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності

+Основним компонентом довільної уваги є воля. Характерними особливостями довільної

уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій,
дисциплінованість розумової діяльності, здатність долати сторонні відволікання.

Основними збудниками довільної уваги є усвідомлювані потреби і обов'язки, інтереси

людини, мета, засоби та сприятливі умови діяльності. Чим віддаленішою є мета і
складнішими умови діяльності та способи її досягнення, тим менше приваблює людину
сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості і волі, а отже, й довільної
уваги.

Післядовільна увага настає в результаті свідомого зосередження на предметах та

явищах у процесі довільної уваги, не потребує вольових зусиль, але є інтенсивною

Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама
довільність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага
набуває рис мимовільного зосередження.

Тому післядовільну увагу називають ще й вторинною мимовільною увагою. У ній

напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні
довільної уваги.

У навчальній діяльності дуже важливим є функціонування саме післядовільної уваги.

Увага людини має 5 основних властивостей:

Стійкість уваги виявляється в здатності тривалий час утримуватися на будь-якому

об'єкті, не відволікаючись і не послаблюючись. Стійкість залежить від:

1. складності завдання
2. наявності перешкод
 3. установки й інтересу
4. особливостей нервової системи

Зосередженість (концентрація) — це утримання уваги на якому-небудь об'єкті. Таке

утримання означає виділення «об'єкта» в якості деякої фігури із загального тла. Оскільки
рівень ясності і виразності визначається інтенсивністю зв'язку з об'єктом, або стороною
діяльності, при цьому концентрованість уваги виражатиме інтенсивність цього зв'язку.
Таким чином, під концентрацією уваги розуміють інтенсивність зосередження свідомості
на об'єкті.

Здатність до переключення уваги — навмисне її переведення з одного об'єкта на

інший, з одного виду діяльності на інший. Можна говорити про повне й неповне
переключення. У першому випадку попередня діяльність не гальмує ту, на яку була
переключена увага, у другому — така інтерференція присутня. Існують деякі
закономірності переключення: успішність переключення знижується під час переходу від
легкої до важкої діяльності; чим цікавіша була попередня й менш цікава подальша
діяльність, тим важче переключення; перехід до нової діяльності значно важчий, якщо не
довершена попередня; при глибокому зосередженні переключення досягається із
суттєвим зусиллям; ясність і чіткість мети нової діяльності, її значимість для особистості
поліпшують переключення.

Розподіл уваги полягає в здатності роззосередити увагу на значному просторі,

паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій. Розподіл
уваги залежить від психологічного й фізіологічного стану людини. У разі стомлення, під
час виконання складних видів діяльності, які вимагають підвищеної концентрації уваги,
область розподілу звичайно звужується. Розподіл уваги має певні закономірності: чим
складніші види діяльності, які сполучаються, тим важче досягати розподілу уваги; важко
сполучати два види розумової діяльності; розподіл найефективніший за умови сполучення
розумової й моторної діяльності, при цьому продуктивність розумової діяльності
знижується більше, ніж моторної; основна умова успішного розподілу — автоматизація
принаймні одного з видів діяльності, які здійснюються одночасно.

Обсяг уваги — це така її характеристика, яка визначається кількістю інформації, здатної

одночасно зберігатись у сфері підвищеної уваги (свідомості) людини. Кількісна
характеристика середнього обсягу уваги людей: 7±2 слова за один погляд (200 мсек) —
дорослий здатний утримати стільки одиниць інформації. Ця характеристика пов'язана з
обсягом короткочасного запам'ятовування.

+Так, при сприйманні тексту, легко сприймаються слова з 14 літер. Разом з тим,
сприймаючи об'єкт в цілому, людина може не помічати в ньому помилок. У молодшому
шкільному віці обсяг уваги порівняно малий. З часом він розширюється. Основною умовою
розширення обсягу уваги є формування умінь групувати, систематизувати, поєднувати за
суттю матеріал, який сприймається.

1. Поняття про пам’ять. Теорії пам’яті. Різновиди пам’яті.

Будучи найважливішою характеристикою всіх психічних процесів, пам’ять забезпечує єдність і

цілісність особистості людини. Пам’яттю називають процеси запам’ятання, збереження,
відтворення і забування різноманітного досвіду. За ім’ям грецької богині пам’яті Мнемозіни їх
ще називають мнемічними процесами.

Матеріальною основою процесів пам’яті є здатність кори головного мозку утворювати

тимчасові нервові зв’язки, зберігати, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Для
розуміння причинного обумовлення процесів пам’яті важливе значення має поняття
підкріплення, під яким найчастіше розуміють досягнення безпосередньої мети дії індивіда.
Підкріплення, таким чином являє собою співпадання утвореного зв’язку з досягненням мети
дії, а "як тільки зв’язок співпав з досягненням мети, він залишається і зміцнюється". (Павлов).
Коригуюча функція підкріплення в здійсненні дії була переконливо показана і обґрунтована в
працях російського фізіолога П. К. Анохіна.

Отже, фізіологічне поняття підкріплення співставлене з психологічним поняттям мети дії,

являється пунктом злиття фізіологічного і психологічного аналізу механізмів запам’ятання. В
1961 році Галамбос висловив припущення про роль гліальних клітин головного мозку в
процесах пам’яті. Він вказував, що довготривала пам’ять пов’язана саме з функцією гліальних
елементів. Інші дослідники показали, що глія бере участь у замиканні умовних рефлексів.
Однак переконливих даних про роль глії в процесах пам’яті поки-що не отримано.

За даними американської психологічної асоціації серед усіх вищих психічних функцій

найбільша кількість публікацій у світі присвячена розв’язанню проблем пам’яті і з’ясуванню її
механізмів. Проте повністю розробленої і завершеної теорії пам’яті не існує і понині.
Представники різних психологічних напрямів розробляли "свої" теорії пам’яті. Найбільш
поширеними серед них є асоціативна, гештальтпсихологічна, біхевіористична,
когнітивна і діяльнісна

Асоціативна теорія ґрунтується на вченні Аристотеля про три типи асоціацій: по суміжності,

схожості і контрасту. Найважливішим у цій теорії є поняття асоціації – зв’язку, поєднання між
явищами. Воно виступає в якості обов’язкового пояснювального принципу всіх психічних
утворень, який стверджує: якщо якісь психічні явища в свідомості людини виникають
одночасно або послідовно одно за другим, то між ними утворюється асоціативний зв’язок і
повторна поява одного з елементів цього зв’язку викликає в свідомості уявлення всіх інших
елементів.
   
Ігноруючи активність суб’єкта, який запам’ятовує, асоціаністи механізм запам’ятовування
шукали в зовнішніх умовах. Ця теорія виявилася односторонньою. Вона не змогла пояснити
багатьох важливих особливостей людської пам’яті, таких як її вибірковість та залежність
процесів пам’яті від особливостей організації матеріалу.

Гештальтпсихологічна теорія прийшла на зміну асоціативній у другій половині Х!Х ст.. Її

основоположники, зробивши гештальт основним поняттям і головним пояснювальним
принципом всіх психічних явищ, вважали, що механізми пам’яті визначаються законами
гештальту. Особлива увага зверталася на структурованість і цілісність матеріалу, який
запам’ятовується. Гештальтисти вірно підмітили, що погано структурований матеріал
запам’ятовується важко, а добре структурований – легко. Але не лише організація матеріалу
визначає ефективність запам’ятовування. Ця теорія ігнорувала активність суб’єкта, а тому
виявилася теж однобокою.
Біхевіористична теорія практично розвивала дальше погляди асоціаністів щодо
рефлекторних механізмів формування індивідуального досвіду. Вона розглядала асоціації як
елементи досвіду, що ґрунтуються на функціональних зв’язках між вправами і від яких
залежали результати научіння. При цьому було встановлено, що на успішність закріплення
впливає інтервал між вправами, міра подібності, обсяг матеріалу, рівень научіння, вікові та
індивідуальні відмінності між людьми.
Когнітивна теорія розглядає пам’ять як сукупність різних блоків і процесів переробки
інформації, кожен з яких виконує чітко встановлену роль. Одні блоки виділяють і здійснюють
розпізнавання характерних рис інформації, другі - будують когнітивну схему орієнтування в
особливостях інформації, треті - здійснюють тимчасове утримання інформації, а четверті - її
подачу в певній формі. Проте ця теорія має недоліки подібні до попередніх теорій. Вона не
враховує активність суб’єкта в процесі запам’ятовування.
Діяльнісна теорія пам’яті у вітчизняній психології сформувалася на основі робіт Л. С.
Виготського, П. І. Зінченка, А. О. Смірнова та ін. Вони вважали, що запам’ятання матеріалу
можливе лише в умовах активної діяльності з ним. На їх думку, закономірності пам’яті
визначаються тим, що робить людина з матеріалом для запам’ятання і яке місце він займає в
її діяльності. Ця теоретична концепція не ігнорує досягнення інших теорій, а творчо
використовує їх при поясненні природи та закономірностей пам’яті.
Фізіологічні теорії пам’яті
Вони тісно пов’язані з вченням І. П. Павлова про утворення тимчасових умовних зв’язків, які
лежать в основі формування індивідуального досвіду людини. Умовний рефлекс як акт
утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим є фізіологічною основою акту
запам’ятовування. Як зазначалося вище велику роль при цьому відіграє підкріплення.

На виявлення фізіологічних механізмів пам’яті орієнтована і розроблена рядом авторів

фізична теорія пам’яті, які вважають, що проходження нервового імпульсу через групу
нейронів залишає після себе певний слід у вигляді електричних і механічних змін у синапсах.
Вони припускають, що відображення об’єкту, наприклад обстеження його оком по контуру,
приводить до утворення в мозку певної просторово-часової нейтронної структури. Тому ця
теорія дістала назву теорії нейронних моделей.

14.3. Різновиди пам’яті

За змістом залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють чотири

види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.
Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів,
явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні,
образна пам’ять буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.
Фізіологічним підгрунтям образної пам’яті є тимчасові нервові зв’язки першосигнального
характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення
людиною її чуттєвого досвіду.
Зміст словесно-логічної пам’яті — це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають
предмети та явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не
існують без мови, тому пам’ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам’яті
грунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем.
Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською на відміну від образної, рухової та
емоційної, що властиві також тваринам.
Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною рухів. Виявляється вона
в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки.
Вона є підгрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.
Емоційна пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів.
Запам’ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад,
переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з якихось
причин залишила її.
Залежно від характеру перебігу процесів пам’яті останню поділяють на мимовільну та
довільну. Про мимовільну пам’ять говорять тоді, коли людина щось запам’ятовує та відтворює, не
ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити. Коли людина ставить на
меті щось запам’ятати або пригадати, йдеться про довільну пам’ять.
Мимовільна і довільна пам’ять — щаблі розвитку пам’яті людини в онтогенезі. Пам’ять
поділяють також на короткочасну, довготривалу та оперативну.
Короткочасною називають пам’ять, яка характеризується швидким запам’ятовуванням
матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні
потреби діяльності й обмежена за обсягом.
Довготривала пам’ять виявляється у процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок,
розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.
Оперативною називають пам’ять, яка забезпечує запам’ятовування та відтворення
оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання
в пам’яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій).
Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

4. Запам’ятовування та його різновиди. Відтворення та його різновиди.

Запам'ятовування та його різновиди

Запам'ятовування - один із головних процесів пам'яті. Засадовими стосовно нього є
утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Чим складніший матеріал,
тим складніші й ті тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування.

Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам'ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети

запам'ятати. На мимовільне запам'ятовування впливають яскравість, емоційна
забарвленість предметів. Усе, що емоційно сильно впливає на нас, запам'ятовується
незалежно від нашого наміру запам'ятати.

Мимовільному запам'ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить,

запам'ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості протягом
тривалішого часу, ніж нецікаве. Мимовільні форми запам'ятовування мають місце в
тих випадках, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі.

Предмети, схожі на вже відомі нам раніше, мимовільно запам'ятовуються легше.

Мимовільне запам'ятовування має велике значення в житті людини. Воно сприяє
збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне запам'ятовування відіграє і
у навчальній діяльності.

Довільне запам'ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля,

наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому
використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.

Умовами успішного запам'ятовування є:

 — багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не

механічне, що визначається лише кількістю повторень;
 — розбивка матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;
 — розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам'ятовуваного матеріалу довільне запам'ятовування

буває механічним і смисловим (логічним).

Механічним є таке запам'ятовування, яке здійснюється без розуміння суті. Воно

призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) запам'ятовування спирається на розуміння матеріалу в процесі дії

з ним, оскільки лише діючи з матеріалом, ми запам'ятовуємо його.

Умовами успіху довільного запам'ятовування є дієвий характер засвоєння знань,

інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам'ятовування тощо.

36. Відтворення і його види.

Відтворення - процес активізації в мозку інформації, яка була попередньо
запам'ятована та збережена.

Види відтворення:
  Врізнавання. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному
сприйманні об’єктів.
 Згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається
без повторного сприймання того, що відтворюється.
 Пригадування.Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний
момент не вдається пригадати те, що необхідно.
 Спогади — це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого

1. Забування та його причини. Індивідуальні особливості пам’яті.

14.6. Забування та його причини

Усе, що людина запам’ятовує, з часом поступово забувається. Забування — процес,

протилежний запам’ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість
запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим
відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнання.
Забування — функція часу. Засадовим стосовно забування є згасання тимчасових нервових
зв’язків, що тривалий час не підкріплювалися. Якщо здобуті знання тривалий час не
використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною забування є
також недостатня міцність запам’ятовування. Щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати
матеріал.
Забування залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона
відбувається. Причиною, що погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція,
зумовлена змістом матеріалу.
Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових
нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.
Негативний вплив раніше запам’ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується
як проактивне (таке, що діє наперед) гальмування. З погляду психології недоцільно після
математики вивчати фізику чи хімію. Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені
в попередній діяльності, називається ретроактивним (таким, що діє зворотно) гальмуванням.
Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зумовлений ситуацією сильний
імпульс пригадати, який індукує гальмування. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли
він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може
цього зробити. Гальмування знімається переключенням думки на інші об’єкти.
Забування — процес поступовий. Засадовим стосовно нього є ослаблення і порушення
раніше утворених умовних зв’язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і
спричинюють забування. Як свідчать проведені дослідження пам’яті (П. Зінченко, А. Смирнов та
ін.), швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті запам’ятованого;
тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи
забування спостерігаються одразу після заучування матеріалу.
Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо з самого початку забезпечити міцне її
запам’ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержано.
Важлива умова продуктивного запам’ятовування — осмисленість, розуміння того, що є його
предметом.

14.7. Індивідуальні особливості пам’яті

Кожна особистість має індивідуальні відмінності (особливості) пам’яті, які виявляються в

різних сферах її мнемічної діяльності.
У процесах пам’яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності
запам’ятовування та готовності до відтворення.
Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для
запам’ятовування нового матеріалу.
Точність запам’ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що
запам’ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.
Міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у
повільності його забування).
 Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент
людина може пригадати необхідні їй відомості.
Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типами вищої нервової
діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків пов’язана із силою процесів
забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам’ятовування. При сильному, але
недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбувається повільно, що може
позначатися на точності запам’ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи
мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички — акуратність, точність, відповідальність, то
негативні прояви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть
коригуватися. Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще
запам’ятовується — образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший.
З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам’яті: наочно-образний,
словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням
першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне — умовами
життя та вимогами професійної діяльності.
Так, наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у художників, письменників,
музикантів, словесно-абстрактний — у вчених, філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у
людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-
абстрактного типу. Ураховувати індивідуальні відмінності пам’яті важливо в навчальній роботі,
щоб максимально продуктивно використовувати потенційні можливості кожного учня та всебічно
розвивати їх пам’ять.

5. Поняття про мислення. Соціальна природа мислення.

1.Поняття про мислення. Соціальна природа мислення.

Мuслення - це вuща форма псuxiчного вiдображення. Пiзнання CBiTY почина€ться з

вiдчуттiв, сприймань та уявлень, але ця картина CBiTY не дa€ змоги глибоко i всебiчно
пiзнати його. Зокрема, живе споглядання не спроможне проникнути у складнi форми
вза€модії явищ, об'€ктiв, подiй, у їх причини та наслiдки. Для вiдображення цих
MOMeHTiB буття необхiдний перехiд вiд вiдчуттiв, сприймань(чутт€вого вiдображення) до
мислення. Шляхом мислення iндивiд виявля€ вза€мозв'язки мiж предметами, подiями i
явищами, з'ясовує причини та наслiдки цi€ї вза€модії. Мислення, надбудовуючись над
вiдчуттями й сприйманнями, вiдкрива€ HOBi аспекти явищ та рiзних об'€ктiв.

Мислення дає знання про iCтотні властивостi, зв'язки i вiдношення об'ективної реальностi,
здiйснює у процесi пiзнання пepexiд вiд явища до його cyтHocті.

Мислення є узагальненим вiдображенням дiйсностi. Це процес пошуку icтотних ознак,

властивостей предметiв та явиЩ i зв'язкiв мiж ними i водночас характеристик, спiльних
для однорiдних явищ або предметiв дiйсностi.

Мислення має активний, дійовий i цiлеспрямований характер.Виникнення в iндивiда

вiдчуттiв, сприймань зумовлене зовнiшнiми чинниками. Цi процеси виникають за
безпосередньої дії подразникiв на органи чуття, незалежно вiд бажань суб'€кта.

Мислення нерозривно пов 'язане з мовою та мовленням. Думка об'€ктиву€ться у MOBi та

мовленнi. Мовлення € способом, а мова засобом вираження думки i формою її icнування.
Будь-яка думка виника€ i набува€ свого розвитку у словi, а вдало дiбране слово
вдосконалю€, уточню€ думку.

+Мислення має соцiальну природу. Суспiльно-icторичний характер мислення

поясню€ться тим, ЩО виникнення i розвиток його зумовленi суспiльними потребами.
Суспiльний характер Maє i мета мислення. Наприклад, актуальними для людства €
екологiчнi проблеми планети.
Для розв'язання проблем люди використовують icторичний досвiд, засвоюють знання,
закрiпленi у словi. У процесi засво€ння знань розвива€ться i мислення. Отже, мислення €
продуктом суспiльно-iсторичного розвитку. Водночас розвиток мислення зумовлю€
суспiльний поступ, викону€ роль його детермiнанти.

Щоб пiдготуватися до життя, молодi потрiбно опанувати досвiд людства, вчитися. Цей
досвiд певним чином органiзований i поданий у навчальних планах, програмах,
пiдручниках i посiбниках для рiзних piBHiB icнуючої в суспiльствi системи освiти.

Отже, мислення - це соцiльно зумовлений, пов 'язаний з мовленням псuxiчний процес

самостiйного вiдображення iстотно нового, тобто процес узагалlьненого та
опосередкованого вiдображення дiйсностi в xoдi її аНалiзу i синтезу, що виникає на
oCHoвi практичної дiяльностi з чуттєвого пiзнання i здатний виходити далеко за його межi
(О. В. Брушлiнський).

1. Розумові дії та операції мислення. Форми мислення. Процес розуміння. Процес

розв’язання завдань.

1.Розумові дії та операції мислення. Форми мислення.

Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пiзнання людиною предметiв i

явищ об'€КТиВНої дiйсностi в їxHix iСтотних властивостях, зв' язках i вiдносинах.

Мислення виника€ в процесi вза€модiї людини iз зовнiшнiм cBiTOM, воно € функцi€ю її

мозку, вищою формою вияву аналiтико-синтетичної дiяльностi. Мислення, якщо воно
правильне, вiдобража€ об'€ктивну дiйснiсть глибше, повнiше й точнiше, нiж чутт€ве її
пiзнання. Критерiй його iстинностi - суспiльна практика.

Мислення людини вiдбува€ться з допомогою понять, кожне з яких вiдображене одним або
декiлькома словами.

Поняття - це вiдображення загальних i притому сутт€вих властивостей предметiв i ЯВИЩ

дiйсностi. Процес мислення явля€ собою перехiд суб' €KTa вiд наявних до нових знань.

Пiзнання нового вiдбува€ться через РОЗУмовi дiї (операцiї):

. аналіз;

. синтез;

. абстрагування;

. узагальнення;

. класифiкацiю.

Аналiз _ це розчленування в думцi предмета, явища або поняття i вирiзнення окремих

його частин, ознак або властивостей.

Синтез - це по€днання в думцi окремих елементiв, частин, ознак у €дине ЦіЛе.

Порiвняння - встановлення подiбностi й несхожостi мiж предметами або явищами

дiйсностi.
Абстрагування - вiдволiкання вiд несутт€вих ознак i виокремлення самих лише сутт€вих
особливостей групи предметiв або явищ.

Означення – поєднання узагальненого в понятті з якимось значком.

Основні види мислення:

1.Теоретичне:

А) понятійне

Б) образне.

2. Практичне:

А) наочно-образне;

Б) наочно-дійове.

Теоретичне понятійне мислення – це таке мислення, користуючись яким людина в процесі

вирішення задачі звертається до понять, виконує дії в умі, безпосередньо не маючи
справу з досвідом.

+Теоретично образне мислення характеризується тим, що матеріалом, яким користується

людина, є не поняття, а образи.

Особливістю наочно-образного мислення є те, що процес мислення безпосередньо

пов’язаний із сприйманням оточуючої дійсності і без неї не може здійснюватись.

Наочно-дiйове мислення: сам процес мислення явля€ собою прАКтичну перетворювальну

дiяльнiсть, шо здiйсню€ться людиною з реальними предметами.

В дійсності ці види мислення співіснують і доповнюють один одного.

Процес розуміння

Результатом мислення є розуміння людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Розуміння - це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на

розкриття внутрішньої сутності предметів, процесів і явищ, на усвідомлення зв'язків,
стосунків, залежностей, які в ній відображаються.

Залежно від характеру пізнавального завдання та його смислової структури

розуміння може виявлятись у співвіднесенні нового об'єкта з відомим як таким, що
має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і
логічних засад розуміння факту, в усвідомленні підтексту мовного висловлювання,
мотивів, сенсу та значення людського вчинку тощо.

Необхідна умова розуміння будь-яких фактів - достатні знання та життєвий досвід

людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. М. Сеченов, "думку може засвоїти або зрозуміти тільки та людина, у

якої вона є ланкою в складі особистого досвіду". Розуміння спирається на асоціативні
зв'язки, що сформувалися попереднім досвідом, і є актуалізацією цих зв'язків. Від їх
багатства та різноманітності залежить успіх розуміння.
Відповідні асоціації є основою для продуктивного утворення нових асоціацій,
замикання нових зв'язків та адекватного відображення причинової, логічної або
структурної сутності об'єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочними образами, особливо в
тих випадках, коли предметом розуміння є функціональні характеристики об'єктів.
Наочні образи, так само як і практичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно
зрозуміти, а й допомагають розкрити суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована в слові думка, яка відображає знання істотних

ознак предмета або явища. Уміння охарактеризувати словами те, що осмислюється,
свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у

зв'язку з розкриттям сутності предмета пізнання. При розумінні наукового тексту
необхідно виокремити поняттєвий апарат, визначити його логічну структуру,
скласти тези, зробити узагальнення. При вивченні механізмів і принципів роботи з
текстами показником розуміння є вміння вільно їх розбирати і складати.

Надійним показником розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання по

суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконструювати
текстову основу змісту, передавати його в більш стислому або розгорнутому
вигляді. Свідченням розуміння вважається також уміння застосовувати на практиці
сформульовані в словесній формі принципи, наводити оригінальні приклади, що
ілюструють явище.

У навчальному процесі нерідко трапляються ситуації, коли шлях до усвідомлення

знань нерозривно пов'язаний з певними практичними діями за інструкціями або
алгоритмами. Так буває при оволодінні принципами розв'язання математичних задач,
орфографічними правилами тощо.

Мислення людини, спрямоване на розуміння предметів і явищ об'єктивного світу, його

закономірностей, вимагає того, щоб у цьому процесі були враховані й дотримані всі
психологічні умови, від яких залежить його продуктивність.

Процес розв’язання пізнавального завдання починається з формулювання питання, яке

треба визначити виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Формулювання питання —
перший етап, найскладніший у процесі розв’язання завдань. Важливе значення на цьому етапі
має здатність людини бачити нез’ясовані аспекти в тих чи інших предметах та явищах дійсності, її
вміння ставити запитання, виокремлювати проблеми, які потребують вирішення. Ця здатність
значною мірою залежить від попереднього досвіду людини, проникливості її розуму, вміння
бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.
Другий етап розв’язання розумового завдання починається з пошуку шляхів аналізу
поставленого запитання та побудови гіпотези.
Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв’язання завдання й
можливі результати. Якщо висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умови
завдання й саме завдання.
Розв’язання розумового завдання — завершальний етап процесу — може відбуватися по-
різному. Іноді людина діє методом спроб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез.
Розв’язання завдання може базуватися також на використанні відомих способів, на застосуванні
аналогій за нових умов проблемної ситуації. Розв’язання завдання може відбуватись як творчий
процес. У цьому разі воно потребує подолання інертності мислення та побудови нової стратегії
розв’язання. Побудова нової стратегії завжди є результатом тривалої попередньої роботи
мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв’язання завдань у тій чи іншій царині
людської діяльності.
Розв’язати завдання іноді вдається раптово після попередніх напружених, але
безрезультатних зусиль, як інсайт. У цьому разі спостерігається інтуїтивне, не до кінця
усвідомлене у процесуальному плані знаходження розв’язку. Саме так робили деякі важливі
відкриття в науці та техніці відомі вчені й винахідники. На відкриття закону всесвітнього тяжіння
І. Ньютона наштовхнула думка про яблуко, що впало йому на голову в момент напруженої
зосередженості на проблемі. Аналогічна ситуація спричинила відкриття Архімедом закону
виштовхувальної сили рідини, яка діє на занурене в неї тіло.
Важливу роль у стимулюванні розумової діяльності у процесі розв’язання завдань відіграють
почуття. Виключно важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового.
Почуття породжуються виникненням ідеї, перебігом розв’язування завдання, завершенням роботи
та подоланням утруднень, що виникають на шляху до результату. Розв’язання завдання потребує
від людини великих вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспрямованості
залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. “Якби той, хто
дивується з винахідливості генія, міг поглянути на сам процес цих винаходів, то почав би
дивуватися не тільки з розуму, а і з сили волі, пристрасті та наполегливості винахідників”, —
зауважував К. Ушинський [14].
Отже, процес розв’язання завдань потребує мобілізації та напруження всіх психічних сил
особистості, концентрації її пізнавальної активності.

6. Різновиди мислення. Індивідуальні особливості мислення

45.Індивідуальні особливості мислення.

Індивідуальні особливості проявляються в таких якостях розуму: глибина (здатність

виділити суттєві ознаки), поверховість (відображення несуттєвих, випадкових
ознак), гнучкість (вміння змінити припущення та обраних шлях вирішення), інертність, або
ригідність (здатність мислити звичним способом), стійкість (постійне орієнтування на
характеристики об’єкта), нестійкість (необґрунтований відхід від суттєвих
характеристик), усвідомленість (розуміння та здатність виразити в
слові), неусвідомленість (труднощі при мовному відображенні), самостійність (прагнення
самостійно проаналізувати задачу, чутливість до підказок), наслідуваність (постійне
копіювання відомих способів міркування), критичність (усвідомлюваний контроль за
перебігом інтелектуальної діяльності), навіюваність (схильність до цілеспрямованого
впливу іншої людини).

Ці якості розуму проявляються в: умінні бачити проблемну ситуацію; формулюванні й

аналізі задачі; цілеутворенні; виробленні гіпотез; прийнятті рішення.

Специфічність мислення полягають в тому, що:

• мислення дає можливість пізнати глибинну сутність об'єктивного світу, закони його
існування;

• лише в мисленні можливо пізнання стає, що змінюється, розвивається світу;

• мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим,

планувати практичну діяльність.

Процес мислення характеризується такими особливостями:

• носить опосередкований характер;

• завжди протікає з опорою на наявні знання;

• виходить з живого споглядання, але не зводиться до нього;

• в ньому відбувається відображення зв'язків і відносин у словесній формі;

• пов'язане з практичною діяльністю людини.

Види мислення

У психології прийнята і поширена наступна кілька умовна класифікація видів мислення за

такими різними підставами як:

1) генезису розвитку;

2) характером вирішуваних завдань;

3) ступенем розгорнення;

4) ступеня новизни і оригінальності;

5) засобам мислення;

6) функцій мислення і т.д.

1. По генезису розвитку розрізняють мислення:

• наочно-дійове;

• наочно-образне;

• словесно-логічне;

• абстрактно-логічне.

Наочно-діюче мислення - вид мислення, що спирається на безпосереднє сприйняття

предметів в процесі дій з ними. Це мислення є найбільш елементарний вид мислення, що
виникає в практичній діяльності і є основою для формування більш складних видів
мислення.

Наочно-образне мислення - вид мислення, що характеризується опорою на уявлення та

образи. При наочно-образному мисленні ситуація перетвориться в плані образу або
уявлення.

Словесно-логічне мислення - вид мислення, здійснюваний за допомогою логічних

операцій з поняттями. При словесно-логічному мисленні оперуючи логічними поняттями,
суб'єкт може пізнавати суттєві закономірності та неспостережний взаємозв'язку
досліджуваної реальності.

Абстрактно-логічне (абстрактне) мислення - вид мислення, заснований на виділенні

суттєвих властивостей і зв'язків предмета і відверненні від інших, несуттєвих.

Наочно-дієве, наочно-образне, словесно-логічне і абстрактно-логічне мислення є

послідовними етапами розвитку мислення у філогенезі і в онтогенезі.

2. За характером вирішуваних завдань розрізняють мислення:

• теоретичне;

• практичне.
Теоретичне мислення - мислення на основі теоретичних міркувань і висновків. Практичне
мислення - мислення на основі думок і висновків, заснованих на вирішенні практичних
завдань.

Теоретичне мислення - це пізнання законів і правил. Основне завдання практичного

мислення - розробка засобів практичного перетворення дійсності: постановка мети,
створення плану, проекту, схеми.

3. За ступенем розгорнення розрізняють мислення:

• дискурсивне;

• інтуїтивне.

Дискурсивне (аналітичне) мислення - мислення, опосередковане логікою міркувань, а не

сприйняття. Аналітичне мислення розгорнене в часі, має чітко виражені етапи,
представлене в свідомості самої мислячої людини. Інтуїтивне мислення - мислення на
основі безпосередніх чуттєвих сприйнять і безпосереднього відображення дій предметів і
явищ об'єктивного світу. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю протікання,
відсутністю чітко виражених етапів, є мінімально усвідомленим.

4. За ступенем новизни і оригінальності розрізняють мислення:

• репродуктивне

• продуктивне (творче).

Репродуктивне мислення - мислення на основі образів і уявлень, почерпнутих з якихось

певних джерел. Продуктивне мислення - мислення на основі творчої уяви.

5. По засобах мислення розрізняють мислення:

• вербальне;

• наочне.

Наочне мислення - мислення на основі образів і представлень предметів. Вербальне

мислення - мислення, що оперує абстрактними знаковими структурами.

Встановлено, що для повноцінної розумової роботи одним людям необхідно бачити або
уявляти предмети, інші вважають за краще оперувати абстрактними знаковими
структурами.

6. За функціями розрізняють мислення:

• критичне;

• творче.

Критичне мислення направлене на виявлення недоліків у думках інших людей. Творче

мислення пов'язане з відкриттям принципово нового знання, з генерацією власних
оригінальних ідей, а не з оцінюванням чужих думок.