13.09.

1. Уява як психічний процес: загальна характеристика. Специфіка

психічного відображення в уяві людини. Функції уяви.

2. Диференціація уяви з іншими психічними процесами (мислення,

пам'ять, сприймання). Чуттєве та раціональне в уяві. Уява та мислення.
Уява та пам'ять.

3. Різновиди уяви.

4. Процесуальні характеристики уяви. Техніка та механізми (прийоми)

уяви.

5. Уява як наскрізний психічний процес (за Л. М. Вєккєром).

6. Фізіологічна основа уяви. Уява та органічні процеси.

7. Патологія уяви.

1. Уява як психічний процес: загальна характеристика. Специфіка

психічного відображення в уяві людини. Функції уяви.

Образи, якими оперує людина, не обмежуються відтворенням того, що

було безпосередньо сприйнято. Перед людиною в образах може постати і
те, чого вона безпосередньо не сприймала, те, чого взагалі не було, і більш
того, чого саме в такій конкретній формі в дійсності і бути не може.
Перетворення є головною характеристикою уяви. Уявляти - це насамперед
перетворювати.

Людина - дійова істота. Вона не тільки сприймає і пізнає світ, але й

змінює, перетворює його. Для перетворення світу на практиці необхідно
вміти перетворювати його мисленнєво. Цю потребу і задовольняє уява.
Уява пов'язана з нашою здатністю змінювати, дійово перетворювати світ і
творити що-небудь нове. Уява дає людині можливість виходити за межі
реального світу, переміщувати речі і події в майбутнє, минуле, в інші світи
і простори.

Уява — це психічний процес, який полягає у створенні нових образів

шляхом обробки матеріалу сприймань і уявлень, одержаних у
попередньому досвіді.
Як видно з цього визначення, уява тісно пов'язана з образною пам'яттю,
оскільки вона опирається на минулий досвід людини, і з мисленням,
оскільки вона пов'язана зі створенням нового. Це дає підстави деяким
психологам не вважати уяву самостійним психічним процесом, а
розглядати її як аспект і необхідну сторону будь-якого пізнавального
процесу.

Але уява - специфічний процес. Головна відмінність власне уяви від

образної пам'яті пов'язана з іншим відношенням до дійсності. Образи
пам'яті - це відтворення минулого досвіду, але функція пам'яті полягає в
тому, щоб зберегти результати минулого досвіду в максимальній
недоторканості, функція ж уяви — перетворити їх. Скільки б суттєво не
перероблялися в пам'яті образи дійсності, вони ніколи не перетворюються
в образи реально існуючих предметів, з якими суб'єкт не зустрічався у
своєму особистому досвіді.

Уява спрямована на пізнання образів бажаного можливого майбутнього

або образів того, що відсутнє в досвіді людини, але що може бути
створено нею за певними даними.

Відмінність уяви від мислення зводиться до такого. Як відомо, мислення

спрямоване на пізнання взаємозв'язку явищ та їх сутності; продуктом
мислення є поняття, їх системи та ідеї. Продуктом же уяви є створення
об'єктивно нових (повністю або частково) образів, які виражають бажане
можливе майбутнє, або суб'єктивно нових образів, які дають змогу
суб'єкту пізнати те, що він сам не сприймав.

Отже, специфіка уяви як пізнавального процесу полягає в тому, що вона

слугує основою створення нових предметів, які задовольняють ті чи інші
потреби людини. Уява розширює можливості пізнання чуттєвої наочної
сторони дійсності не тільки шляхом безпосереднього досвіду, через
сприймання, але й шляхом побудови образів на основі тих чи інших даних
(знаків чи елементів предметів): створення образу предмета за кресленням,
створення художнього образу за текстом літературного твору тощо.

У процесі життєдіяльності людини уява виконує низку специфічних

функцій, перша з яких полягає в тому, щоб представляти дійсність в
образах і мати можливість користуватися ними, розв'язуючи задачі. Ця
функція уяви пов'язана з мисленням і органічно в нього включена.

Друга функція уяви полягає в регулюванні емоційних станів. За

допомогою своєї уяви людина здатна хоча б частково задовольнити
численні потреби, зняти напруженість, породжувану ними. Дана життєво
важлива функція особливо відзначається і розробляється психоаналізом.
Третя функція уяви пов'язана з її участю в довільній регуляції
пізнавальних процесів і станів людини. За допомогою штучно створених
образів людина може звертати увагу на необхідні події, за допомогою
образів вона має можливість керувати сприйманням, спогадами,
висловлюваннями.

Четверта функція уяви полягає у формуванні внутрішнього плану дій,

тобто здатності виконувати їх „в умі", маніпулюючи образами.

П'ятою функцією уяви є планування і програмування діяльності,

складання таких програм, оцінка їх правильності, а також їх реалізація.

За допомогою уяви людина може керувати багатьма психофізіологічними

станами організму, налаштовувати його на наступну діяльність. Відомі
факти, які свідчать про те, що за допомогою уяви, вольовим шляхом
людина може впливати на органічні процеси: змінювати ритміку дихання,
частоту пульсу, кров'яний тиск, температуру тіла тощо. Дані факти лежать
в основі аутотренінгу, який широко використовується для саморегуляції.

Уява у власному специфічному значенні може бути тільки в людини.

Передбачаючи майбутнє, уява може створити картину, образ того, чого
взагалі не було. Іншими словами, вона може здійснити такий відступ від
дійсності, результатом якого буде фантастична картина, яка суттєво
відхиляється від дійсності. Але і в цьому випадку уява зовсім не втрачає
зв'язку з дійсністю.

Уява тим цінніша, чим більшою мірою вона, перетворюючи дійсність,

відхиляється від неї, але при цьому все ж враховує її суттєві сторони і
найбільш значущі риси. У своїх вищих творчих формах уява здійснює
відліт від дійсності, щоб глибше проникнути в неї.

Говорячи про зв'язки уяви з дійсністю, Л .С. Виготський сформулював

перший і найважливіший закон уяви; творча діяльність уяви знаходиться в
прямій залежності від багатства і різноманітності попереднього досвіду
людини, зміст якого відображує дійсність і складається з елементів, узятих
з неї. Чим багатший досвід людини, тим більшим є наявний в уяві
матеріал. Образ — уявлення лабільний, динамічний за своєю природою,
тобто він кожного разу може змінюватися, перетворюватися. Але якщо
мова йде про образ — уявлення як продукт уяви, то він є просто
"миготінням" без певного напряму, а перетворенням, зумовленим певною
тенденцією. Така тенденція, яка приводить до трансформації образів у
певному напряму, пов'язана з тим, що на цих образах відбивається
загальна с прямованість особистості, її потреби, інтереси, почуття, ідеали,
життєві цілі, цінності тощо. Саме цим і породжується перетворююча
діяльність уяви. Тобто різноманітні відношення особистості до реальності
породжують ті перетворення, яким більш чи менш підлягають у психіці
людини образи, що відображають дійсність.

Саме сприймання дійсності часто перетворюється уявою під впливом

почуттів, бажань, симпатій і антипатій. Ці перетворення приводять до
викривлення, коли „бажане видається за дійсне", і таким чином нібито
„затушовуються" реальні властивості предмета, а іноді і до більш
глибокого пізнання дійсності. Під впливом почуттів уява може яскравіше
виявляти справжній образ людини.

Ще один цікавий аспект, який відображає вплив емоційного чинника на

уяву, виявляється у сформульованому Л .С. Виготським законі — законі
спільного емоційного знака. Його сутність полягає в такому: враження і
образи, що мають спільний емоційний знак, тобто ті, що мають на нас
подібний емоційний вплив, можуть об'єднуватися між собою, незважаючи
на те, що жодного зв'язку між цими образами не існує. Виходить
комбінований витвір уяви, в основі якого лежить спільне почуття чи
спільний емоційний знак, який об'єднує різні елементи (наприклад,
голубий тон - холодний, червоний - теплий).

Існує і зворотний зв'язок уяви з емоцією, коли уява впливає на почуття. Це

так званий закон емоційної реальності. Його сутність зводиться до того,
що будь-який витвір фантазії має зворотний вплив на наші почуття. І якщо
цей витвір сам по собі не відповідає дійсності, то почуття, яке
викликається ним, є дійсним, таким, що реально переживається, почуттям,
що захоплює людину (наприклад, страх у темряві, викликаний ілюзією,
переживання подій з книг, кінофільмів тощо).

Таким чином, уява - не абстрактна психічна функція, а закономірна

сторона свідомої діяльності особистості.

Уява виконує низку вижливих функцій в життєдіяльності людини.

Основна функція уяви антиципуюча (від лат. anticipo — наперед засвоюю,

сприймаю заздалегідь). Вона дає змогу людині ще до початку своєї
діяльності передбачити її результат, а відтак спрог-нозувати і спланувати
майбутні події. Ця функція часто реалізується при мовленнєвому
спілкуванні: доповідач прогнозує реакцію співбесідника та завчасно
реагує на неї. Застосовують її і в ідеомоториці, коли людина уявляє собі ті
рухи, які ніби-то виконує. Незважаючи на відсутність реальних рухів, при
ідеомоторному акті виникає відчуття руху і зорові образи. До цього часто
вдаються спортсмени, танцюристи, піаністи, щоби вдосконалити свої
навички.
Пізнавальна функція полягає у тому, що перетворюючи отриману
інформацію, людина легше та ефективніше пізнає навколишній світ у
середовищі з дифіцитом інформації.

Емоційна (афективна) функція уяви посилює емоційний тонус людини, а

це підвищує ефективність діяльності. Особливе значення ця функція
набуває в роботі акторів і письменників, коли необхідно перевтілитись у
певний персонаж.

Захисна функція є важливою передумовою психічного та фізичного

здоров'я і внутрішнього задоволення людини. Через уявну ситуацію може
також відбутися розрядка напруження та своєрідне символічне розв'язання
конфліктів, які важко вирішити реальними практичними діями. Завдяки
уяві ми можемо подумки перенести ся у минуле і по-новому «програти»
події, що вже відбулись, або у майбутнє і уявно пережити те, що наяву
неможливе. Нездатність фантазувати і мріяти може призвести до нервово-
психічних розладів, нудьги, алкоголізму, наркоманії, самогубства.

Регулююча функція забезпечує упорядкування діяльності. За її допомогою

людина управляє багатьма психофізіологічними станами організму,
налаштовує його на майбутню діяльність. За допомогою уяви і вольових
зусиль людина може змінити ритм дихання, частоту пульсу, тиск,
температуру тіла тощо. Ці можливості складають основу аутотренінгу,
який застосовують з метою саморегуляції, а також основу практики
психотерапевтичного впливу.

Контрольно-коригуюча функція допомагає виправити недоліки та

помилки в діяльності людини, а також вдосконалює засоби виконання
роботи.

Естетична функція призначена для відбору в літературно-художній

творчості засобів зображення характерів, психічних станів, картин
природи тощо.

Функція перевтілення сприяє перетворенню людини у своїх героїв з метою

надати їм особливо яскравих властивостей. Це часто реалізується у
мистецтві, літературі, музиці.

2. Диференціація уяви з іншими психічними процесами (мислення,

пам'ять, сприймання). Чуттєве та раціональне в уяві. Уява та
мислення. Уява та пам'ять.
 3. Різновиди уяви.

Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується

спеціальною метою уявити певні предмети чи події

Так, під впливом розповіді викладача створюються нові образи,

відбувається їх роз'єднання або поєднання. При читанні художнього твору
в уяві без спеціального наміру виникають образи героїв твору, час та
місцевість, в якій відбуваються події.

Мимовільна уява зумовлюється потребами і почуттями. Голодна людина

уявляє смачні страви, в спеку уява приносить людині прохолоду.

Довільна уява скеровується спеціальною метою створити образ певного

об'єкта, можливої ситуації

Митець, який створює новий музичний твір, зображує образ літературного

героя або картину, використовує довільну уяву. Вчитель на уроці,
пропонуючи учням уявити якусь історичну подію, певну місцевість,
подорожуючи по карті, також викликає в школярів довільну уяву.

Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного

завдання

Процес збереження інформації в головному мозку має динамічний

характер, тобто відбувається поступова зміна змісту матеріалу і
взаємопереміщення його елементів. Цей процес відображає активну уяву.
Звідси - інтуїція, прозріння. Активна уява спрямована переважно назовні,
визначається і контролюється волею і може бути відтворюючою
(репродуктивною) або творчою.

Пасивна уява протікає без постановки мети, виявляється в хворобливих

фантазіях, маренні, інколи - в ілюзії життя, де людина говорить, діє уявно

Пасивна уява може викликатися людиною довільно. Це-марення, тобто

образи, які не спрямовані на втілення їх в життя. Якщо марення
переважають в уяві людини, то це свідчить про її пасивність,
бездіяльність, а можливо, і дефективність розвитку особистості.

Для виникнення пасивної уяви велике значення має емоційний стан

людини. Пасивна мимовільна уява виникає в стані афекту, під час сну.
Залежно від характеру (або результатів) діяльності людини уява буває
відтворююча (репродуктивна) і творча.

Відтворююча (репродуктивна) уява базується на створенні образів

предметів, явищ, які наявні в дійсності, або відтворенні наочної картини
чи картини подумки на основі опису (з визначеним ступенем точності)

Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча,

а в інженера, який за словесним описом або кресленням створює образ цієї
машини, - репродуктивна. Читаючи навчальну й художню літературу,
людина відтворює за допомогою уяви те, що в ній відображено.

Творча уява базується на самостійному створенні образів об'єктів, які не

існують в наш час, або відтворенні оригінальної модифікації вже наявного
об'єкта, явища; це нестандартний образ раніше описаного, прочитаного,
сприйнятого

Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить

нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства
матеріальні та духовні цінності.

Творча і репродуктивна уява взаємопов'язані й переходять одна в одну.

Уява проявляється в різній за змістом діяльності, тому розрізняють такі

види уяви: художня, технічна, наукова тощо. Усі ці види уяви мають свої
особливості.

У художній уяві переважають чуттєві (зорові, слухові тощо) образи,

надзвичайно детальні та яскраві. Різні види художньої уяви мають свої
специфічні особливості, які проявляються при створенні образів
художньої уяви, коли переважає той чи інший аналізатор: слуховий - у
композитора, зоровий - у художника тощо.

Технічна уява створює образи просторових відношень у вигляді

геометричних фігур із застосуванням їх у різних комбінаціях подумки.

Наукова уява втілюється в плануванні й проведенні експериментальних

досліджень, у вмінні будувати гіпотези, узагальнювати емпіричний
матеріал тощо. Наукова уява допомагає знайти нові, ще невідомі ланки в
системі фактів. Уява відтворює образ предметів та явищ, що сприймалися
раніше, чи створює нові образи та ситуації, які раніше не виникали. Тобто
механізм роботи уяви базується на основі тих образів, що має людина, але
ці образи постають в нових неочікуваних зв'язках і сполученнях.
Особливим видом уяви є мрія.

4. Процесуальні характеристики уяви. Техніка та механізми (прийоми)

уяви.

Уява відтворює образ предметів та явищ, що сприймалися раніше, чи

створює нові образи та ситуації, які раніше не виникали. Тобто механізм
уяви базується на основі тих образів, що має людина, але ці образи
постають у нових неочікуваних зв’язках і сполученнях. Слово «новий» має
подвійне значення: розрізняють об’єктивно нове і суб’єктивно нове.
Об’єктивно нове – це образи, ідеї, що не існують у даний момент ані в
матеріальному, ані в ідеальному плані. Суб’єктивно нове – це нове для
кожної конкретної людини (дитини). Новий образ уяви може бути
матеріалізовано або ж він залишається на рівні ідеального.
Синтез образів у процесах уяви здійснюється в різних формах. Найбільш
уживаними із них є:
•Аглютинація (від лат. agglutіnаге – склеювати) – створення нового образу
шляхом сполучення елементів, узятих з різних уявлень. Наприклад, образ
русалки в казках, де голова і тулуб – жінки, а хвіст – риби. Цей прийом не
набув великого поширення, оскільки образи його важко втілюються в
предметні речі. А втім, приклади матеріалізації таких образів у реальному
житті маємо – це танк, бойова машина піхоти, амфібія тощо.
•Гіперболізація – збільшення предмета (велетень Гуллівер, літаки «Мрія»,
Ан-74).
•Літота – на відміну від гіперболізації, зменшення предмета (хлопчик-
мізинчик). Ці прийоми використовують у народних казках, фантастичних
творах.
•Підкреслення – акцентування якоїсь частини образу чи певної якості. За
допомогою такого прийому створюються шаржі, карикатури.
•Схематизація – образ уяви, коли розбіжності зменшуються,
ариси схожості виходять на перший план. Прикладом може бути
орнамент, елементи якого художник узяв із рослинного світу.

Типізація – виокремлення істотного в однорідних фактах і втілення їх у

конкретних образах. Це найскладніший прийом. Його широко
застосовують у літературі.
•Комбінування – сполучення даних у досвіді елементів у нові, більш-менш
незвичні комбінації. Це найпростіша техніка уяви, саме її мали на увазі
дослідники минулої доби, коли вважали механізмом уяви асоціацію.
•Алегоризація, створення алегорії – використання образу в переносному
значенні. Образ є лише умовно обраним знаком якогось явища дійсності.
•Метафоризація, побудова метафор. Метафора є глибшим уявним
відображенням явища, ніж алегорія, оскільки між метафоричним образом
та його значенням існує певна подібність, аналогія.
•Символізація, використання символів, є найглибшою за значенням,
сутнісним наповненням технікою уяви. Розуміння мови символів
допомагає людині свідомо отримувати послання від власного несвідомого
(сни тощо). Символ відрізняється від знака тим, що він є не умовно
обраним для позначення, а глибинно, сутнісно єдиним із тим, що він
позначує. На відміну від поняття, символ має необмежений обсяг
значення. Вираженню через символи підлягає тільки загальнолюдське,
приналежне до самого способу існування людини.
У техніці уяви завжди створюється складна динамічна єдність свідомого і
несвідомого.
Уява – це вільне, своєрідне, творче відображення дійсності. Стадії
творчого процесу. Уяву можна характеризувати в
кількісному та якісному аспекті. Здатність породжувати певну кількість
нових образів упродовж певного проміжку часу ми назвемо
продуктивністю уяви. Але сама кількість нових образів за одиницю часу
не може вважатися ознакою рівня розвитку уяви. Інколи кількість зовсім
не свідчить про нову якість і відкриває перед людиною «безглузду
безкінечність» недоречних образів. Наприклад, велика кількість грошей у
державі може виявляти не її багатство, а лише інфляцію. Тому від
продуктивності як кількісної характеристики уяви не слід відокремлювати
якісні характеристики. До них належить осмисленість – відповідність
образів уяви певному призначенню, їхня сутнісна глибина, міра вираження
в них якоїсь прихованої реальності. Ця характеристика виявляє ту глибину
уяви, яка зовсім відсутня при комбінуванні образів. Саме вона є головним
виміром участі уяви в пізнанні людиною дійсності. Також аспект якості
уяви презентує оригінальність – міра індивідуальності, несхожості на інші
тих образів, які є продуктами уяви. У дослідженні уяви, в якому великій
кількості досліджуваних пропонується певне творче завдання, справді
оригінальним буде такий його розв’язок, який трапиться лише один раз.

Силу творчої уяви та її рівень, як зазначає С.Л. Рубінштейн, визначають

співвідношенням двох показників:
•того, наскільки уява дотримується обмежувальних умов, від яких
залежить її смислова насиченість, об’єктивна значущість її продуктів;
•того, наскільки образи уяви нові й оригінальні, відмінні від
безпосередньо даного її породження.
Уява, яка не задовольняє водночас обидві умови, є творчо безплідною,
якою б формально продуктивною вона не видавалась.
Отож, головними характеристиками уяви є:
•продуктивність;
•осмисленість;
•оригінальність.

5. Уява як наскрізний психічний процес (за Л. М. Вєккєром).

У психології не вироблено єдиного визначення уяви. У пропонованих

визначеннях підкреслюються ті сторони, які, на думку авторів, є найбільш
значущими. Змістом уяви більшість психологів вважає перетворення
уявлень, що відображають реальну дійсність, створення на цій основі
нових уявлень або приведення образів в нове поєднання.

Відмінною рисою процесу уяви можна вважати протікання його в

наочному плані, хоча конструюються образи і не мають оригіналу в
дійсності.

В якості вихідного матеріалу уяви виступають образи явищ, предметів,

ситуацій, обставин, а іноді думки і ідеї. Основним механізмом уяви є
фантазування або "представліванія", "спрямоване на відтворення того чи
іншого уявлення і па уявне зміна його".

Згідно іншій точці зору уява не є самостійним психічним процесом, так як

перетворення образу і відкриття нового - це необхідні боку будь-якого
процесу чуттєвого відображення дійсності і функції психічних процесів.
Також є думка про те, що уява, як і деякі інші пізнавальні функції (пам'ять,
увага і мова), відносяться до наскрізним, тобто забезпечують пізнавальні
та емоційно-вольові процеси.

До найбільш популярних видів уяви відносять пасивне і активне (за

ступенем свідомого і активного ставлення до дійсності). Пасивне уяву , в
свою чергу, ділиться на навмисне (довільне) і ненавмисне, а активне - на
творче (конструювання нових, оригінальних образів і ідей) і відтворює
(створення образів, відповідних опису). Однак у такого поділу процесів
уяви є і противники.

За тимчасової спрямованості уяву можна уявити як ретроспективне (уява-

спогад); актуальне (уяву, включене в діяльність) і прогностичне (уява,
спрямоване на майбутнє).
Уява може бути конкретним (пов'язаним з конкретними образами та
ідеями) і абстрактним (створення символів або схем).

Щодо виду діяльності, в рамках якої функціонує уяву, можна визначити

наукове, технічне, музичне, художнє та інші види уяви.

Характеризуючи уяву, як "наскрізний психічний процес, симетричний

пам'яті, але протилежного напрямку", Л. М. Веккер пропонує
класифікацію, в основі якої лежать особливості матеріалу, предмета
психічної діяльності. Такий підхід дозволяє виділити сенсорно-
перцептивні уяву (власне образне), в свою чергу включає зорове, слухове,
рухове, просторове і ін .; словесно-логічне (концептуальне), яке
функціонує, як елемент мислення і емоційний. Особливим видом є
оперативне уяву, яке визначається як активне функціонування образів
уяви як програми діяльності.

Показниками продуктивності уяви можуть виступати:

 - Новизна, оригінальність і осмисленість переробки емпіричних

даних;
 - Широта оперування образами (можливість виконувати
перетворення);
 - Тип оперування (доступний спосіб перетворення), який
характеризується зміною положення уявного об'єкта, зміною його
структури, або їх комбінацією.

6. Фізіологічна основа уяви. Уява та органічні процеси.

Уява, як і всі інші пізнавальні процеси, становить результат діяльності

мозку людини, функцію кори великих півкуль. Однак уява,
найважливішою роллю якої є програмування, створення планів діяльності,
пов'язана фізіологічно не тільки з корою, а й з більш глибокими відділами
мозку, зокрема з гіпоталамо-лімбічною системою. Принциповим є зв'язок
уяви з "блоком програмування, регуляції й контролю" мозку, який
міститься в лобних долях. Усе це сприяє зворотному впливу фантазійних
та уявлюваних образів мозку на периферичні частини організму.

Спостереження за письменниками, музикантами, іншими людьми, які

мають багату уяву і вразливість, свідчать, що уява впливає на протікання
фізіологічних процесів. Відомо, що Вольтер постійно захворював у
річницю Варфоломіївської ночі - у нього підвищувалася температура від
однієї думки про тисячі вбитих внаслідок релігійного фанатизму людей.

О. Р. Лурія описав феномен - людину з винятковою пам'яттю

(Шерешевський), що мала також і яскраву точну уяву, через яку могла
впливати на власний організм (цей факт, до речі, ще раз доводить
найтісніший зв'язок пам'яті з образним мисленням та уявою). Так, йому
було достатньо уявити, що в одній руці він тримає шматок льоду, а в іншій
гарячий предмет, як температура однієї руки знижувалась, а другої -
підвищувалась. Цікаво, що такі яскраві уявлення інколи заважали,
скажімо, здійсненню логічного мислення. Шерешевський, наприклад,
розповідав, що йому якось потрібно було виступати в суді, він приготував
промову, передбачаючи уявно, що суддя сидить праворуч, а він сам стоїть
ліворуч від нього. Однак коли він зайшов до зали суду, виявилось, що
суддя стоїть ліворуч, а він сам - праворуч, і "вся його логіка пропала", а
справа була програна.

Коли людина уявляє собі, що вона робить певні рухи, ці рухи, як правило,
і виникають, однак вони можуть бути непомітними і не контролюватися
свідомістю. Такі рухи називаються ідеомоторними. На їх розшифровці
базуються виступи деяких екстрасенсів, які "вловлюють" слабкі сигнали
ідеомоторних актів і вгадують напрямок руху людини (найбільше відомий
знаменитий Вольф Мессінг).

Якщо людині запропонувати уявити, що вона піднімає певну вагу, то її

м'язи напружуються і можна зареєструвати біоструми м'язів. За цим
принципом виконані протези з біострумовим управлінням.

У професіях, пов'язаних зі спілкуванням з людьми, треба враховувати, що

вплив на уяву людини може принципово змінити ц стан здоров'я,
поведінку тощо. Так, відомо, що студенти-медики нерідко помічають у
себе або у своїх близьких уявні симптоми тих хвороб, які вони вивчають.
Стан хворих погіршується, якщо вони почують розмову лікарів щодо
їхньої хвороби, від необережного слова лікаря вони починають уявляти,
що хворі дуже небезпечно, смертельно. Такі хвороби в медицині
називають ятрогенними. Трапляються також нервові розлади в дітей,
викликані помилками вчителів або вихователів, їх необережними,
нетактовними вчинками чи словами - такі нервові розлади називаються
дидактогенними.

З механізмами уяви пов'язані проблеми посттравматичного стресу -

психічного й фізіологічного стану людини, яка зазнала психотравми навіть
у далекому минулому. Психологи та психотерапевти, що працюють з
евакуйованими чорнобильцями й ліквідаторами авари на ЧАЕС, людьми,
які пережили землетрус у Спігаку та інші трагедії, війни, пожежі та
вигнання тощо, зазначають, що їхні пацієнти терплять муки від яскравих
уявлень пережитих подій, їхні ейдетичні образи доповнюються й
модифікуються уявою, постійним страхом бути поверненим у ту
психотравмуючу ситуацію. Відповідні психотерапевтичні впливи
базуються саме на роботі з уявою, заміні уявлюваних психотравматичних
образів іншими та модифікації їх, інколи блокуванні образів пам'яті
(зорових, слухових, тактильних).

7. Патологія уяви.

Знання основних особливостей і видів уяви необхідно майбутньому

психологу і педагогу, а також лікаря в силу самих різних обставин і
насамперед для того, щоб принести пацієнтові найбільшу користь.
Всебічно вивчивши особистість хворої людини, особливості його нервової
системи, реакцій, своєрідність взаємин сигнальних систем, кори
(свідомого) і підкірки (неусвідомлюваного), медичний психолог (лікар)
може припустити, що майбутнє, наприклад, оперативне втручання дуже
хвилює пациетам, хоча зовні це як нібито ні в чому не проявляється. Уява
хворого малює йому і картину патології того чи іншого органу, і
обстановку, і хід операції, і можливі наслідки і т. П., Причому все це
нерідко в досить спотвореному, неправильному вигляді. Проте (швидше,
навіть тим більше!) Уявні образи, ідеї народжують відповідні почуття -
побоювання, страху, сумніву тощо. В цьому випадку лікар (і медичний
психолог) зобов'язані тактовно "проникнути" в думки пацієнта, зробити
так, щоб він відверто повідав про своїх уявленнях і переживаннях, які
займають його уяву. Погодившись з інтелектуальним рівнем пацієнта,
користуючись методами роз'яснення, переконання і навіювання, необхідно
налаштовувати пацієнта на певний лад, направляти його уяву іншим
шляхом, вселяти впевненість в успішному результаті захворювання,
можливих оперативних втручань і т. Д.

Але уява може приймати і патологічні форми, причому хворий буде вірити
в створені ним фантастичні ідеї і образи. У цьому одна з причин
виникнення дитячої брехливості і брехливості психопатичних
особистостей. У останніх окремі конфабуляции - уявні факти, суб'єктивно
пережиті як істини, часто переходять у Псевдол-гіч. Надцінні, нав'язливі і
маревні ідеї, які є патологією мислення, тісно пов'язані і з патологією
уяви.
У психопатичних особистостей описані (Бірнбаум, Маньян і ін.)
Бредоподобние фантазії - нестійкі і мінливі, схожі на марення уявлення,
нерідко з фантастичним змістом, що не складаються в певну божевільну
систему. Ці фантазії виникають гостро, у відповідь на несприятливу для
особистості ситуацію, і повинні правильно оцінюватися, особливо у
випадках судових експертиз.

П. Б. Ганнушкіна (1933) у психопатичних особистостей описані також

важко відмітні в практичній діяльності від бредоподобное фантазій мрії
наяву. На думку В. М. Блейхера, І. Я. Завилянская, І. В. Крук і Л. І.
Завилянская (1989), ці два психопатологічних прояви мають єдину основу
і є, по суті, різну ступінь вираженості однієї і тієї ж симптоматики.
Основним критерієм їх розмежування є ставлення хворого до своїх
переживань: при мріях наяву можливо коригувати переживання хворого, а
при бредоподобное фантазіях такі корегуючі втручання не мають
належного результату.

Разом з тим поза патологічних відхилень фантазія має величезне значення

в діяльності людини. Фантазія - якість найбільшої цінності. Тому майбутні
психологи, педагоги, лікарі повинні постійно розвивати в собі здатність до
уяви, вміння вільно маніпулювати своїми уявленнями, оживляти їх при
необхідності і використовувати в практичній діяльності.

Дослідження В. Глухова (1985) дозволяють зробити висновки про

особливості уяви у дітей із загальним недорозвитком мовлення. Діти даної
категорії за рівнем продуктивної діяльності уяви відстають від однолітків
із нормальним розвитком. В пробах на виконання малюнків за заданими
геометричними фігурами та на закінчення малюнків за заданим початком
діти з нормальним мовленням створюють в середньому на 5 зразків
більше, ніж діти з мовленнєвою патологією. У дітей із ЗНМ
спостерігається в 2,5 рази більше малюнків, що копіюють зразок та
предмети найближчого оточення, у них значно частіше повторень власних
малюнків та є малюнки, неадекватні завданню. Для дітей з мовленнєвою
патологією характерне використання штампів, одноманітність, їм потрібно
значно більше часу для включення в роботу, в цьому процесі
спостерігається значне збільшення тривалості пауз, виснаження
діяльності.

В цілому для дітей з мовленнєвим недорозвитком характерні: недостатня

рухливість, інертність, швидка виснажливість процесів уяви. Так, у дітей з
мовленнєвою патологією кількість образів, що виникають при сприйнятті
недиференційованих зображень (плям Роршаха) менша ніж у дітей із
нормальним розвитком. Спостерігається більш низки рівень просторової
операції.

Розповіді дітей з недорозвитком мовлення за зображеними малюнками, як

правило, односкладові та зводяться до простої назви зображених
предметів або носять форму коротких речень. Мовленнєве
недорозвинення (бідний словник, несформованість фразового мовлення,
численні аграматизми і ін.) в поєднанні з відставанням в розвитку творчої
уяви створює серйозні перешкоди для словесної творчості дітей.

20.09.

1. Уява і фантазія як психологічна реальність, феномен та процес.

Психологічні визначення уяви та фантазії.

2. Проблеми уяви та фантазії в працях С. Л. Рубінштейна

3. Індивідуально психологічні відмінності уяви, фантазування, творення.

4. Функції уяви та фантазії у процесі формування та розгортання

індивідуальних особливостей індивіда.
 
5. Розвиток уяви та здатності до фантазування у філогенезі.

6. Л. С. Виготський «про роль уяви в індивідуальному розвитку».

7. Розвиток уяви та здатності до фантазування в онтогенезі.

8. Вікові відмінності в уяві та фантазуванні.

1. Уява і фантазія як психологічна реальність, феномен та процес.

Психологічні визначення уяви та фантазії.
Уява - психічний процес, який виявляється у створенні людиною на основі
її попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона безпосередньо не
сприймає у даний момент.

У. є пізнавальним процесом, специфіка якого полягає в переробленні

минулого досвіду людини, що зберігається у вигляді образів і понять.
Вона пов'язана з іншими пізнавальними процесами ( сприймання,
пам'яттю, мислення).

Детермінується У. потребами особистості. Реальному задоволенню потреб

передає живе, яскраве уявлення ситуації, в якій ця потреба може бути
задоволена. У. має соціальну природу. Вона виникла і розвинулась у
процесі трудової діяльності людини.

Фантазія - це своєрідний вид уяви, у якому створення нових образів

здійснюється як вільне комбінування елементів реальності. У своїй
фантазії людина ніби звільняється від обмежень, що впливають на її
сприймання, мислення і поведінку в реальному житті. Виходячи за ці
обмеження, вона здатна по-новому тлумачити відомі факти, що іноді
зумовлює наукові відкриття.

Роль фантазії:

Фантазія є невід'ємною рисою творчих процесів.

Співвідношення уяви та фантазії:

   - Перший підхід- Поняття "уява" та "фантазія" часто

використовується, як синоніми.

   - Другий підхід - Ці феномени відображають трохи різну психологічну

реальність.

   - Третій підхід - Процес-результат (Рубінштейн)

   А) Зв'язок між уявою та фантазією (їх подібність):

   -як уява, так і фантазія стимулюють розвиток творчості, креативності,

винахідництва.

   - як уява, так і фантазія, розвиваються за одними й тими ж законами - від

мимовільної, до довільної, від репродуктивної до творчої.

  
   Б) Відмінності між уявою та фантазією:

   -фантазія не пізнає, її основна функція - комбінування;

   -іноді зайве комбінуванням вона може заважати уяві в її творчо-

пізнавальному процесі;

   -фантазія теж створює, але, однак, насамперед, те, чого бути не може. Це

казки, міфи, які мають відношення до естетичних почуттів, насамперед,
дитини.

   -професійна творчість (наукова, художня тощо) пов’язані вже не з

фантазією, а з уявою, фантазією стимулюваною.

Фізіологічна основа уяви:

У. є функцією кори великих півкуль, результатом діяльності мозку.

Фізіологічною основою У. є зумовлена певною потребою реконструкція

системи тимчасових нервових зв'язків, які утворюються в корі головного
мозку в процесі запам'ятовування.

У функціонуванні уяви задіяні і глибинні відділи мозку, передусім

гіпоталамо - лімбічна система. За даними американського дослідника
Прібрама, порушення зумовлює розлад програм поведінки людини, а
найважливіша роль уяви полягає саме у їх виробленні.

2. Проблеми уяви та фантазії в працях С. Л. Рубінштейна

На відміну від бісоціативної теорії, Рубінштейн стверджує, що образи,

якими оперує людина, не обмежуються відтворенням того, що було
сприйнято неопосередковано. Перед людиною в образах може з'явитися і
те, що вона не сприймала неопосередковано, те чого не було взагалі, і
навіть те, чого саме в такій конкретній формі дійсності і не може бути.
Таким чином, не будь-який процес, що протікає в образах, може бути
сприйнятий як процес відтворення. Власне кожний образ в певній мірі є і
відтворенням-хоч і дуже віддаленим, опосередкованим, видозміненим-і
перетворенням дійсності. Ці дві тенденції відтворення та перетворення,
що данні завжди в деякій єдності разом з тим у своїй протилежності
розходяться один з одним. І якщо відтворення є основною
характеристикою пам'яті, то перетворення становиться основною
характеристикою уяви. Уявляти-це перетворювати. Уява пов'язана з
нашою здібністю змінювати світ, перетворювати дійсність та творити
щось нове. Під уявою у широкому смислі розуміють будь-який процес, що
протікає
в образах. Уява-це відліт від минулого досвіду, це перетворення даного
породження на цій основі нових образів, що є і продуктами творчої
діяльності та прообразами для неї. В своїх вищих , найбільш специфічних
проявах уява передбачає певне відношення до об'єктивної дійсності,
причому відношення, діаметрально протилежне тому, яке характеризує
пам'ять в її вищих свідомих формах. Для уяви у тих вищих формах, в яких
повністю проявляються її специфічність, не менш характерним є інше
відношення до минулого досвіду взагалі та неопосередковано до даного-
свідомість відомої свободи по відношенню до нього, що дає можливість її
перетворювати. Уява у власне, у зовсім специфічному смислі слова може
бути тільки у людини.

Тільки у людини, яка як субєкт свідомої практики реально перетворює

світ, розвивається істинна уява.

Сила творчої уяви та її рівень визначається співвідношенням двох

показників:
 
1. тим, наскільки уява підтримує обмеженість умов, від яких залежить
усвідомленість та об'єктивна
значимість її продуктів.
 
2. тим, наскільки нові та оригінальні, відмінні від неопосередковано
даного її породження, образи, що відображають у нашій свідомості
дійсність, не є статичними, незміними, мертвими речами, вони є
динамічними утвореннями.

3. Індивідуально психологічні відмінності уяви, фантазування,

творення.

Уява є в типологічному і індивідуально-дифференцюючому відношенні

дуже суттєвим проявам особистості.
Першою характеристикою особистості з боку уяви є ступінь легкості чи
важкості, з якою взагалі дається перетворювання (одні люди сковані
ситуацією, підпорядковані реальному, отже всіляке перетворення є тут
дуже складним, в них домінує інертність, "шаблонність", рутинність,
інші ,навпвки, все сприймають, як мтеріал для перетворення). Все це є
показником відношення людини до оточуючого світу.
Другою характеристикою є те, який характер приймають зроблені
перетворення. Вирішальне значення тут відіграє відношення між
ролями, яки грають емоційність чи афективність з одного боку і
інтелект - з іншого. Адже відомо, що уява тісно переплетена з іншими
психічними процесами, вона віддзеркалює у собі їх індивідуально-
психологічні особливості і формується згідно з ними. В залежності від
домінування емоційності чи інтелектуальності виділяють різні типи
уяви: з одног боку, суб"єктивна уява, що слабко підкорюється
критичному контролю мислення, з іншого-критична уява, що
перетворюючи дане, вроховує закономірності і тенденції розвитку
об"єктивної дійсності.
Третьою характеристикою можна виділити те, в якій сфері проявляється
уява в особистості. Тут грає роль її спрямованість, інтереси, що
створюють пов"язані з ними спеціальні центри емоційного сприйняття.
Четвертою хар-ю виступають фізіологічні особливості особистості.
Існує ряд концепцій творчої поведінки, що прямо або опосередковано
пов"язані з теорією І.П.Павлова про "динамічну стереотипність в роботі
головног мозку", особливо з тією її частиною, що тлумачить єдність
двох протилежних регуляторних тенденцій ЦНС-мінливість і стереотип,
лабільність і консерватизм. В кожного існує "шматочок" фантазі, стиль
творення, але в кожного вона проявляється по-своєму.
Глибинна оцінка цих індивідуально-психічних особливостей в цілому
має досить суб"єктивний характер. Але частково, загально ми можемо
об"єктивізувати дані за допомогою таких пунктів: продуктивність уяви,
рівень складності, оригінальність/стереотипність, гнучкість/ригідність,
завершеність, конструктивність, цілісність, замотивованість, якщо буде
обрана певна градація та сисетема підрахунку, на базі яких можна
прослідкувати динаміку уявляння, фантазуваня, творення в різних
особистостей.

4. Функції уяви та фантазії у процесі формування та розгортання

індивідуальних особливостей індивіда.
Виділення різних видів або рівнів уяви визначається в першу чергу тим,
наскільки свідомо і активно ставлення людини до цього процесу. На
нижчих його етапах, процес уяви має мимовільний, несвідомий,
хаотичний характер. Однак вищі форми уяви пов'язані вже зі свідомим,
активним ставленням людини до процесу формування образів. Отже
розрізняють мимовільну (пасивну) і довільну (активну) уяву.

У нижчих, мимовільних формах, уява виявляється у створенні нових

образів під впливом малосвідомих або несвідомих потреб, потягів,
установок. Вона здійснюється без певного наміру з боку людини, при
ослабленні свідомого контролю за перебігом своїх уявлень. При такому
вигляді уяви, образи швидше самостійно трансформуються, ніж
формуються. Цей процес уяви протікає зазвичай на нижчих рівнях
свідомості, в сноведіннях, в дрімотному стані, в мріях, в стані
«бездумного» відпочинку. При цьому образи виникають мимоволі,
замінюються, з'єднюються і змінюються самі по собі, приймаючи нерідко
найфантастичніші і незвичайні форми.

У вищих, довільних формах уяви, відбувається дійсне, свідоме, навмисне

формування і перетворення образів, відповідно до поставлених людиною
цілей. Вона здійснюється за допомогою вольових зусиль. При такому виді
уяви, людина, як правило, усвідомлює мотиви перетворюючої діяльності,
розуміючи заради чого вона продукує образи. Найбільш яскраво довільна
уява проявляється в ігровій діяльності, а також у трудовій.

Розрізняють також відтворюючу і творчу уяву. У ході відтворюючої уяви,

так само як і при всіх видах цього процесу, формуються нові образи, але
вони є новими для цієї людини, тобто суб'єктивно нові, тоді як об'єктивно,
предмети, що відповідають наявним образам, вже існують у
загальнолюдській культурі. Цей процес полягає в тому, що людина уявляє,
відтворює те, що сама вона не сприймала, проте чула або читала. Подібне
відтворення образів може відбуватися на підставі словесного (усного або
письмового) опису, сприйняття зображень у вигляді картин, схем, карт,
креслень, уявних і матеріальних моделей. Такий вид уяви є основою
передачі загальнолюдського досвіду. Творча ж уява полягає в
самостійному створенні об'єктивно нових образів, які реалізуються в
оригінальних продуктах діяльності. Такий вид уяви знаходить
застосування як у мистецтві, так і в науці. Різновидами творчої уяви є ті
специфічні види уяви, які є результатом різних видів творчої діяльності.
Так розрізняють конструктивну, художню, технічну, музичну та інші види
уяви у відповідності з тими специфічними видами творчої діяльності,
результатом розвитку якої вони є.
Залежно від характеру тих образів, якими оперує уява, виділяють також
абстрактну і конкретну уяву. Таке розрізнення можливо завдяки
різноманітності образів, що продукуються уявою. Абстрактна уява, на
відміну від конкретної, використовує образи більш узагальнені та
генералізовані.

Необхідно також розрізняти види уяви по відношенню до реальності, до

майбутнього: мрія і фантазія. Мрія завжди є образ бажаного майбутнього,
стимулюючи нас до діяльності, покликаної втілити мрію у дійсність, вона
спрямована на перспективи життя і діяльності конкретної особистості. Д.
І. Писарєв писав: «Якщо б людина була абсолютно позбавленою здатності
мріяти… якщо б вона не могла б хоч зрідка забігати вперед і споглядати
уявою своєю в цілісній і закінченій картині те саме творіння, яке тільки-но
починає складатися під його руками, - тоді я рішуче не можу уявити, Яка
спонукальна причина примушувала б людину робити і доводити до кінця
великі і виснажливі роботи в галузі мистецтва, науки та практичного
життя…». Однак мрія продуктивна лише в тому випадку, коли вона дійсно
пов'язує образ бажаного майбутнього з дійсністю. В іншому випадку, мрія
стає порожньою мрійливістю, фантазією, перетворюючись зі стимулу
діяльності в її замінник. Образи мрії і фантазії відрізняються яскравим,
живим, конкретним характером та емоційною насиченістю, стаючи
привабливими для суб'єкта.

Таким чином, уява входить у наше життя в різних формах і проявах,

будучи незамінним супутником у житті кожної людини. Роль уяви
залежить від того, в якіц мірі уява включена в реальне життя особистості.
У зв'язку з цим, слід розглянути ті специфічні функції, які виконує уяву.

Людина, як суб'єкт діяльності, практично ніколи не перебуває в

бездіяльності: якщо вона не виконує зовнішню діяльність, то вже
обов'язково буде виконувати внутрішню, психічну діяльність. Навіть якщо
на данний момент на людину не діють ніякі подразники, її головний мозок
продовжує функціонувати, оперуючи образами, де і розгортається в
повній мірі діяльність уяви.

З усього того, що нам відомо про уяву, поза сумнівом слід розуміти ту
основну функцію, яку виконує цей процес, що полягає в організації таких
форм поведінки, які ще не зустрічалися в колишньому досвіді людини.
Внаслідок цього, уява виконує ряд специфічних функцій абсолютно різної
природи, однак пов'язаних з тією функцією уяви, яку ми називаємо
основною. Три різні функції уяви найбільш повно описані
Л.С. Виготським.
«Перша функція імагінатівної поведінки може бути названа
послідовною… Все, що ми знаємо з минулого в нашому досвіді, ми
пізнаємо за допомогою уяви».

Отже, перша функція уяви - пізнавальна. Іншими словами, щоб зрозуміти

будь-який процес або явище, що ніколи раніше не зустрічалося людині,
необхідно враховувати особливості уяви, а саме - вибудувати його опис
так, щоб, по-перше, всі елементи якими ми описуємо становили справжню
сутність явища, а по-друге, щоб ці елементи мали місце в реальному
досвіді людини - в образах пам'яті, сприйняття, або мислення. Така
функція уяви нерозривно пов'язана з розумовими процесами.

« Іншу функцію уяви слід назвати емоційною, вона полягає в тому, що

будь-яка рішуче емоція має своє певне, не тільки зовнішнє, але і
внутрішнє вираження, і, отже, фантазія (Л.С. Виготський ототожнює
поняття фантазії і уяви) є тим апаратом, який безпосередньо здійснює
роботу наших емоцій». Отже, друга функція уяви полягає в регулюванні
емоційних станів. Іноді, тільки за допомогою уяви людина здатна зняти
напруженість, що виникла в результаті незадоволення певних потреб. Це є
специфічною формою сублімації.

Нарешті, Л.С. Виготський виділяє третю функцію уяви, яка полягає в

організації таких форм середовища, які дозволяють людині розвивати свої
природні здібності. У дитячому віці ця функція виступає найбільш
яскраво, а основною такою формою середовища є гра. «…назвемо її
(функцію) виховної, призначення і сенс якої - організувати повсякденну
поведінку дитини в таких формах, щоб вона могла вправлятися і
розвиватися для майбутнього».

Крім тих функцій, що були виділені Л.С. Виготським, можна зазначити ще

декілька функцій уяви.

Одна з них зв'язана з участю уяви в керуванні іншими психічними і

фізіологічними процесами, зокрема волею, пам'яттю, увагою та
мовленням. За допомогою уяви людина може керувати багатьма
психофізіологічними станами організму, налаштовувати його на майбутню
діяльність.

Інша функція уяви полягає у формуванні внутрішнього плану дій -

здатності виконувати їх в розумі, маніпулюючи образами.

Ще одна функція уяви - планування та програмування діяльності,

складання певних програм, оцінка їх результату.
Отже, уява - многофункціональний, необхідно важливий і незамінний
компонент, що виконує дуже суттєву роль в регуляції життя та діяльності
кожної особистості. У цьому розділі ми розкрили сутність уяви,
роздивились основні види та функції цього процесу. Однак, перед нами
постає питання, звідки виникає, чим зумовлена і яким чином формується
ця перетворююча діяльність уяви? Скоріш за все, вона виникає не відразу,
а поступово, розвиваючись з більш простих форм проявлення, в більш
складні, характеризуючись певним виявом на кожному віковому етапі
розвитку людини. Саме цьому питанню ми і присвятим наступний розділ,
в якому ми роздивимось механізм й особливості розвитку уяви в періоди
дошкільного та молодшого шкільного дитинства.

5. (6) Л. С. Виготський «про роль уяви в індивідуальному розвитку».

Уява підлітка вступає в тісний зв‘язок з мисленням в поняттях, вона

включаєть в систему інтелектуальної д-ті, та починає грати зовсім нову
роль в новій структурі особистості підлітка. Уява не є первинною,
самостійною, і ведучою функцією у психічному розвитку підлітка. Її
розвиток є слідством функції утворення понять. В. Розглядає уяву і
фантазію в тісному зв‘яку, а безпосередньо фантазію він розлядає як
полярно протилежну інтелекту функцію. В. Виділяє таке поняття як
ейдетичні образи. Це ті наочні уявлення, які з галюцинаторною ясністю
відтворюються дитиною після сприймання будь-якої наочної ситуації.
Тобто є наочне уявленя, яке ніби бачить око на пустому екрані.
(приклад: після фіксації червоного квадрату, ми бачимо на томуж місці
зелений). Ейдетичний образ створює нове ціле, новий образ.
Дослідники описала 2 осн типи наочних понять: 1.Флюксія (коли образ
являє собою динамічне співпадіння ряду окремих конкретних вражень)
2.Композиція (тут утворюється нове осмислене ціле, побудоване по
відомій конструктивній ознаці з відібраних рис окремих предметів. Тут
співпадіння образів дано в спокійній та стійкій формі ) В розитку
пілітка статеве дозрівання зарактеризується 2 моментами: 1.зростання
абсрактного мислення і зникнення наочних образів. Е.образи не
перестають бути основною формою процесів пам‘яті, вони починають
слулувати уяві та фантазії в інтелектуальній діяльності підлітка.
Невід‘ємною і відрізняючою рисою уяви В. Вважає наочний характер
тих образів, які складають її зміст. Зміни уяви в переходному віці
полягають у тому, що уява підлітка починає опиратися на
поняття.підростаюча дитина перестає грати – вона замінює гру
уявленням. Наочність і образність перестали бути опорою для пам‘яті і
мислення, та перейшли в сферу фантазії. Різниці між уявою підлітка та
 дитини. Гра дитини переростає в фантазію підлітка, але підліткова уява
від дитячої гри відрізняється тим, що розриває зв‘язок з дійсними
предметами. Уява підлітка стає багатшою за дитячу уяву, більш
творчою. Але вона не є продуктивною по відношенню до уяви дорослої
людини. Відрізняючою рисою перехідного віку є зближення інтелекту
та уяви. В. Вказує на існування нечіткої різниці між мисленням та
уявою. Уява підліткае суттєво змінюється, перебудовується на новій
основі під впливом мислення в поняттях. Внутрішня залежність уяви
від мислення в поняттях, В. Демонструє на прикладі поведінки хворих
на афазію, у яких разом з мовою зникає здатність до уявлювання.
Афазики дуже часто не розуміють і не можуть використовусати
метафори. Разом з зникненням мислення в поняттях уява зникає також.
мислення в поняттях – головніший факор, що обумовлює можливість
творчої фантазії в перехідномувіці. Уява – перетворююча, творча д-ть,
спрямована від конкретного до нового конкретного. Найсуттєвішою
рисою уяви в епрехідному віці є роздвоєння її на суб‘єктивну та
об‘єктивну. В якості прикладу зближення об‘єкт та суб‘єкт в розвитку
уяви В. Вказує на те, що саме в фантазіях підліток вперше вимальовує
свій життєвий план, в фантазії він передбачає своє майбутнє, а звідки і
творчо наближується до його побудови, здійснення.

27.09.

1. Індивідуально психологічні відмінності уяви, фантазування, творення.

2. Розвиток уяви та здатності до фантазування у філогенезі.

3. Л. С. Виготський «про роль уяви в індивідуальному розвитку».

4. Розвиток уяви та здатності до фантазування в онтогенезі.

5. Вікові відмінності в уяві та фантазуванні.

 1. Індивідуально психологічні відмінності уяви, фантазування,
творення.

Першою характеристикою особистості з боку уяви є ступінь легкості чи

важкості,з якою взагалі дається перетворювання (одні люди сковані
ситуацією, підпорядковані реальному, отже всіляке перетворення є тут
дуже складним, в них домінує інертність, "шаблонність",рутинність,
інші ,навпаки, все сприймають, як мтеріал для перетворення). Все це є
показником відношення людини до оточуючого світу.
Другою характеристикою є те, який характер приймають зроблені
перетворення. Вирішальне значення тут відіграє відношення між
ролями, яки грають емоційність чи афективність з одного боку і
інтелект - з іншого. Адже відомо, що уява тісно переплетена з іншими
психічними процесами, вона віддзеркалює у собі їх індивідуально-
психологічні особливості і формується згідно з ними. В залежності від
домінування емоційності чи інтелектуальності виділяють різні типи
уяви: з одног боку, суб"єктивна уява, що слабко підкорюється
критичному контролю мислення, з іншого-критична уява, що
перетворюючи дане, вроховує закономірності і тенденції розвитку
об"єктивної дійсності.
Третьою характеристикою можна виділити те, в якій сфері проявляється
уява в особистості. Тут грає роль її спрямованість, інтереси, що
створюють пов"язані з ними спеціальні центри емоційного сприйняття.
Четвертою хар-ю виступають фізіологічні особливості особистості.
Існує ряд концепцій творчої поведінки, що прямо або опосередковано
пов"язані з теорією І.П.Павлова про "динамічну стереотипність в роботі
головног мозку", особливо з тією її частиною, що тлумачить єдність
двох протилежних регуляторних тенденцій ЦНС-мінливість і стереотип,
лабільність і консерватизм.В кожного існує "шматочок" фантазі, стиль
творення, але в кожного вона проявляється по-своєму.
Глибинна оцінка цих індивідуально-психічних особливостей в цілому має
досить суб"єктивний характер. Але частково, загально ми можемо
об"єктивізувати дані за допомогою таких пунктів: продуктивність уяви,
рівень складності, оригінальність/стереотипність, гнучкість/ригідність,
завершеність, конструктивність, цілісність, замотивованість, якщо буде
обрана певна градація та сисетема підрахунку, на базі яких можна
прослідкувати динаміку уявляння,фантазуваня,творення в різних
особистостей.
Уява та фантазія сприяють формуванню та розгортанню
таких індивідуальних особливостей індивіда:
 -особливостям виявутворчої активності(творчості, креативності,
винахідництва)-у одних людей спостерігаються вияви репродуктивної
уваги, у інших - уява досягає творчого рівня;
-особливостям вияву довільних дій-розвиток уяви від мимовільної, до
довільної ( у одних людей уява та фантазія є мимовільними, а в інших-
довільними, підпорядкованими певній меті);
- сприяють тяжінні до певного виду діяльності та вибору її (наприклад,
сферою вияву фантазії може бути музика, художнє мистецтво,
архітектура; уяви - наука)
- сприяють розвитку вольових зусиль особистості (наприклад, у одних
людей, "реальна" мрія, як вид уяви, спонукає до досягнення мети, у
інших, навпаки, "нереальна" мрія, відводить людину від реальної
активності) та ін.

2. Розвиток уяви та здатності до фантазування у філогенезі.

Оскільки існує якнайменше три погляди на зв’язок уяви та фантазії, то і

розглядати механізми та результат останньої можна відповідно до них.
Перший підхід полягає у розгляді уяви та фантазії як синонімів
(Роменець), то до механізмів фантазії можна віднести основні механізми
уяви: аглютинацію, акцентування, схематизацію, типізацію, комінування,
гіперболізацію. Якщо розглядати взаємозв’язок уяви і фантазії у
відношенні “процес- результат” (Рубінштейн), як другий підхід, то тут
відбувається вже поділ вище перерахованих механізмів між цими
психічними процесами. І нарешті третій підхід, що розглядає їх як прояви
одного складного творчого процесу, які відрізняються засобами реалізації,
продуктом/ результатом. Відповідно до нього, фантазія створює
нереальний, фантастичний світ, тому її результатом є мара як певне
накладання на реальний образ ідеального. Якщо розглядати фантазування
саме у цьому контексті, то до його механізмів можна віднести такі, що
своїм результатом мають щось нереальне, фантастичне: гіперболізація
з>ння/ з<ння предмета, окремих його частин або характеристик, кількості
—перебільшення; акцентування—підкреслення окремих ознак, рис, їх
загострення; досягається через виділення характерного, суттєвого і
“зсуву”, зміну його пропорцій; аглютинація—поєднання різних, часто
непоєднуваних частин, хоча повного поєднання майже нема, бо одна з
підсистем не виконує функції іншої. Фантазія як і інші психічні процеси
має свої внутрішні компоненти, що входять у неї як складна і динамічна
система. Говорячи про структуру образів фантазії у гнесеологічному
плані, для них характерна комбінація різнорідних елементів. На думку
Енгельса, механізми фант-ї—це комбінування того матерілу, зо є у
свідомості людини як відображення реальної дійсності, але вони не
обмежують фант-ю межами чуттєвого пізнання. Тому різноманітні
перетворення можливі не лише з чуттєвими образами, а і поняттями,
ідеями. Таким чином у фантазування активно включається 2га сигнальна
система. Для того, щоб комбінаторна діяльність фантазії стала можливою,
необхідна наявність певних навичок аналізування та синтезування
елементів образу. Тобто фантазування-- це детермінуєме практично
перетворюючою діяльністю людини явище її духовного життя, що
виникає на основі аналітикосинтезуючої діяльності мислення по переробці
матеріалу чуттєвих даних і направлена на реалізацію конкретної цілі.
Фант-я виводить людину за межі беспосередньої данності, за межі
відомого до припускаємого і невідомого.

3. Л. С. Виготський «про роль уяви в індивідуальному розвитку».

Уява підлітка вступає в тісний зв‘язок з мисленням в поняттях, вона

включаєть в систему інтелектуальної д-ті, та починає грати зовсім нову
роль в новій структурі особистості підлітка. Уява не є первинною,
самостійною, і ведучою функцією у психічному розвитку підлітка. Її
розвиток є слідством функції утворення понять. В. Розглядає уяву і
фантазію в тісному зв‘яку, а безпосередньо фантазію він розлядає як
полярно протилежну інтелекту функцію. В. Виділяє таке поняття як
ейдетичні образи. Це ті наочні уявлення, які з галюцинаторною ясністю
відтворюються дитиною після сприймання будь-якої наочної ситуації.
Тобто є наочне уявленя, яке ніби бачить око на пустому екрані. (приклад:
після фіксації червоного квадрату, ми бачимо на томуж місці зелений).
Ейдетичний образ створює нове ціле, новий образ. Дослідники описала 2
осн типи наочних понять: 1.Флюксія (коли образ являє собою динамічне
співпадіння ряду окремих конкретних вражень) 2.Композиція (тут
утворюється нове осмислене ціле, побудоване по відомій конструктивній
ознаці з відібраних рис окремих предметів. Тут співпадіння образів дано в
спокійній та стійкій формі ) В розитку пілітка статеве дозрівання
зарактеризується 2 моментами: 1.зростання абсрактного мислення і
зникнення наочних образів. Е.образи не перестають бути основною
формою процесів пам‘яті, вони починають слулувати уяві та фантазії в
інтелектуальній діяльності підлітка. Невід‘ємною і відрізняючою рисою
уяви В. Вважає наочний характер тих образів, які складають її зміст. Зміни
уяви в переходному віці полягають у тому, що уява підлітка починає
опиратися на поняття.підростаюча дитина перестає грати – вона замінює
гру уявленням. Наочність і образність перестали бути опорою для пам‘яті і
мислення, та перейшли в сферу фантазії. Різниці між уявою підлітка та
дитини. Гра дитини переростає в фантазію підлітка, але підліткова уява від
дитячої гри відрізняється тим, що розриває зв‘язок з дійсними
предметами. Уява підлітка стає багатшою за дитячу уяву, більш творчою.
Але вона не є продуктивною по відношенню до уяви дорослої людини.
Відрізняючою рисою перехідного віку є зближення інтелекту та уяви. В.
Вказує на існування нечіткої різниці між мисленням та уявою. Уява
підліткае суттєво змінюється, перебудовується на новій основі під
впливом мислення в поняттях. Внутрішня залежність уяви від мислення в
поняттях, В. Демонструє на прикладі поведінки хворих на афазію, у яких
разом з мовою зникає здатність до уявлювання. Афазики дуже часто не
розуміють і не можуть використовусати метафори. Разом з зникненням
мислення в поняттях уява зникає також. мислення в поняттях –
головніший факор, що обумовлює можливість творчої фантазії в
перехідномувіці. Уява – перетворююча, творча д-ть, спрямована від
конкретного до нового конкретного. Найсуттєвішою рисою уяви в
епрехідному віці є роздвоєння її на суб‘єктивну та об‘єктивну. В якості
прикладу зближення об‘єкт та суб‘єкт в розвитку уяви В. Вказує на те, що
саме в фантазіях підліток вперше вимальовує свій життєвий план, в
фантазії він передбачає своє майбутнє, а звідки і творчо наближується до
його побудови, здійснення.

4. Розвиток уяви та здатності до фантазування в онтогенезі.

Сєчєнов, якому належить видатна спроба природничо-наукового аналізу

психічних яивщ, висловив думки щодо уяви, зокрема механізму
ідеалізації, шляхів її виникнення в юнацькому віці, випадків її
позитивного і негативного впливу на характер людини. Він довів, що в
юнацькому віці, завдяки властивій йому симпатії уяві, легко виховати
такі якості, як почуття обов'язку, любов до праці, добра. Ушинський
вважав, що в юності завершується період утворення окремих уявлень, і
якщо не всі вони, то значна їх частина групується в одну сітку, досить
обширну, щоб дати рішучу перевагу тому чи іншому напрямові в образі
думок людини.
Закономірності розвитку уяви в онтогенезі людини намагався розкрити
Т.Рібо, взявши за основу специфіку взаємовідношень уяви та розуму у
трьох періодах її розвитку.
Закон розвитку уяви:
Творческое воображение в своем полном развитии проходит через два
периода, отделенные критическою фазою: период самобытности или
приготовления, критический момент и период окончательного
составления, представляющегося в разных видах.
 
Перший--вік уяви--охоплює дитинство, підлітковий вік, іноді й наступні
роки. В цей період уява суб'єктивна, незалежна від розуму.
Другий--антагонізм між чистою суб'єктивністю уяви та об'єктивністю
розумових прийомів.
У третьому періоді уява стає раціоналізованю, "зникають юнацькі мрії,
людина вступає у прозу життя".
Лише у деяких людей, в результаті збагачення уяви розумовими
прийомами, вона не згасає, а набуває творчого характеру. Довільне
фантазування справді згасає з віком, але його місце згодом заступає
справжня творча уява. Існують певні недоліки цього погляду.
Взаємовідношення "чистої суб'єктивності уяви" і "об'єктивності
розумових прийомів" властиве не тільки юності, взагалі їх окреме
існування не можливе, це нерозривні сторони складного
інтелектуального процесу, що у своїй взаємодії створюють його
рушійну силу. Яскравий антагонізм між ними можна спостерігати в
дитячих малюнках (зміна назви 1го і того ж предмета), в зрілій фантазії
діалектика уяви і розсудку є основою художньої, наукової та
індивидуальної творчості, що сприяє евристичним операціям.
З'ясуванню деяких вікових рис творчої уяви юнацтва присвячене
дослідження нім. пси-га Т.Валентінера. Він показав, що
репродуктивний матеріал для уяви юнаки беруть з прочитаних книжок,
бесід з дорослими, з того, що вони особисто спостерігали, переживали.
На його думку, специфічною рисою юнацької уяви є здатність живо і
яскраво зображувати переживання інших людей. У дослідженні
Виготського показано, що в юнацькому віці відбувається глибоке
перетворення уяви, в побудові її образів все більше враховується умови
і закони об'єктивної дійсності. Важлива роль у розвитку уяви належить
юнацькій літературній творчості. Смисл і значення цієї творчості тільки
в тому, що вона дозволяє здійснити дитині той крутий перелом у
розвитку творч уяви, який дав нове спрямування її фантазії, що
залишається на все життя.
На таку вікову рису юнацької уяви, як те, що юнаки та дівчата
соромляться своїх мрій, приховуючи їх, вважаючи мрію справою
 дитинства, чимось несерйозним для людини, що вступає в життя, вказує
А.В. Петровський.

5. Вікові відмінності в уяві та фантазуванні.

Генетично першим розвивається конкретне мислення, що властиве

дитині раннього віку. Це повна залежність поведінки, мислення,
сприйняття від конкретних обставин (повна антитеза фантазії і
творчості). За Вундтом, фантазія дитини бідніша за підлітка. Удаваність
насиченості дит.фантазії спричинена тим, що домінуюче місце у
поведінці дитини - велика збудливість, некритичність суджень. Уява
дитини існує на рівні предметної дії - у ігровій діяльності, на рівні
ейдетичних образів (наочні образи які галюцінаційно ясно відтворюють
сприйняте, ці образи є перехідними між сприйняття та уявою). Фантазія
не є первинною, самостійною у псих. розвитку підлітка. Її розвитку
слугують - формування понять (розвиток абстрактного мислення).
Головною причиною усунення ейдетичних образів та перехід у сферу
уяви є мова, як засіб утворення понять, мислення у поняттях. У поняттях
підлітка знаходяться у роздільному вигляді суттєве і несуттєве (що
змішано у ейдетичних образах). Суб’єктивні наочні образи зникають з 16
років - період, коли поняття починають займати місце минулих образів.
Підліток виокремлює суб’єктивну та об’єктивну фантазію. Суб’єктивна
(емоційна) - задовольняє особисті потреби (нагадує дит.гру), де
незадоволені потреби стимулюють до фантазування. Об’єктивна
(пластична) фантазія - творча реалізація якоїсь ідеї. Поєднуючись з
мислення у поняттях, дана фантазія стає домінуючою. Тут і формуються
у підлітка перші власні погляди. Пізніше з віком розвиток уяви
уповільнюється, поступаючись мисленню.
Закон Рібо: преша стадія розвитку уяви (з 3-років життя, дошкільний вік,
підлітковий та юність), де уява не залежить від мислення. Наступна
стадія - послаблення ролі уяви. Третя стадія - підпорядкування мисленню
(у більшості занепадає і леше у деяких підноситься над мисленням,
стаючи творчою силою).
 
27.09.

1. Загальні проблеми психології фантазії.

2. Історичний огляд досліджень з психології фантазії.

3. Фантазія та мислення.

4. Фантазія та інтуїція.

5. Фантазія і гра.

6. Фантазування: механізми та результати.

1. Загальні проблеми психології фантазії.

Творча уява становить значний інтерес як здібність,яка відіграє важливу

роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною.Наукові
відкриття-це результат абстрактно логічних операцій над уже відомими
посиланнями. Істинно наукове дослідження полягає в тому,щоб за
допомогою творчої фантазії побачити явища світу зовсім по-новому,в
нових зв’язках і відносинах. Особливо чітко роль уяви виступає в
експериментальному дослідженні, яке виходить з певної гіпотези.
Експеоиментатор повинен подумки уявити таку конкретну ситуацію, яка б
дала можливість перевірити цю гіпотезу. Про участь фантазії в художній
творчості можна зустріти чимало цікавих і ґрунтовних міркувань. Уява
має місце і в технічній творчості. Творча фантазія бере участь також і в
духовному формуванні особистості. Активне життя людини посинається в
грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина
почуває себе повним господарем, і завдяки якому вона, граючись,одержує
можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності.
Творча фантазія має знайти здоровий вихід у людських вчинках. Люди
чомусь більше дбають про пасивне сприймання і майже зовсім забувають
про виховання фантазії. Підростаюче покоління не завжди оволодіває
творчою силою фантазії, а виявляється пригніченим її руйнівною силою,
спрямованою на принципи моралі, і тд. Психологи занепокоєні тим,щоб
дати уявленням молоді здоровий напрям. У зрілому віці фантазія не
деградує, як дімають деякі психологи, вона лише переключається на
виконання нових завдань, які ставить перед людиною суспільство, і
істотно перетворюється. У фантазійно специфічній діяльності психічні
процеси, властиві людині, втрачають свою ізольованість, самостійність і
перетворюються на моменти фантазії. Для розкриття специфіки фантазії
доцільно ввести поняття загальної і часткової мотивації, дійсне для
протікання кожного психічного процесу. Загальний мотив фантазії полягає
в створенні нового продукту з елементів, значно віддалених один від
одного. На шляху досягнення цієї мети відбувається зміна часткових
мотивацій, яка підкоряється провідній. Так окремі процеси пам’яті можуть
бути метою, коли ми тільки згадуємо, але вони можуть бути і засобом,
коли ми підпорядковуємо пам’ять справі створення нового продукту і
позбавляємо її самостійного значення. Часткова мотивація може
виступити на певних ступенях створення цього продукту як провідна.
Відмежування фантазії від інших психічних процесів вносить лише
попередню ясність в характеристику її специфічних рис. Той висновок, що
в процесі фантазії виникає певний творчий синтез з віддалених між собою
елементів,примушує заглиблюватись далі у цей процес. В кожній активно
діючій людині живе невикоренима потреба переходити від чуттєвого
моменту пізнання (відчуття, сприймання) до раціонального (мислення).
Орієнтована діяльність людини-це шукання певного смислу об’єктів
довкола неї. Як окремий вид діяльності, воно виражається, насамперед в
допитливості. Визначення життєвого смислу того чи іншого предмету
становить важливу рису фантазії. На основі знайденого життєвого смислу
його людина перетворює предмет спочатку ідеально в своїй голові, вже
потім-матеріально, як певну тілесну річ-створює предмети вжитку та
естетичної насолоди, знаряддя праці тощо. Психологічні експерименти,
факти життя показують, що раціональне, абстрактне людина прагне
уявити наочно, надати йому чуттєвого втілення. Отже пошук смислу і
створення відповідного цьому смислу образу як основи практичної дії
становить повне коло процесів творчої фантазії.

2. Історичний огляд досліджень з психології фантазії.

Психологія творчості виникає на основі теорії творчості у кінці XIX – на

початку XX століття. Предмет психології творчості – психічний
структурний рівень організації творчої діяльності.

Однією з перших праць була "Введение в психологию и теорию

творчества", видана С.О. Грузенбергом у 1923 р. (Мінськ). У суцільній
теорії творчості автор вирізняє три типи досліджень, що знайшли сьогодні
продовження у розробках різних наук, насамперед, філософії й психології.

 1. Філософський тип з двома різновидами:

o а) гносеологічним, де творчість тлумачиться як пізнання світу
в процесі художньої інтуїції (Платон, Шопенгауер, A. Бергсон,
М.О. Лосський);
 o б) метафізичним, головна задача якого полягає у розкритті
метафізичної сутності шляхом релігійно-етичної інтуїції
(Ксенофант, Сократ, Плотін, Аквінський, Августин, B.С.
Соловйов).

 2. Психологічний тип поділяється на види:

o а) зближений з природознавством, який розглядає проблеми
творчої уяви; інтуїтивного мислення; творчого екстазу;
натхнення; творчості натовпу, дітей, винахідників (еври-
логія); безсвідомої творчості (уві сні);
o б) зближений з психопатологією (Ломброзо, Перті, Барин,
Тулуз, Мьобіус, В.М. Бєхтєрєв), який цікавиться, насамперед,
проблемами геніальності й божевілля; впливу спадковості,
алкоголю, статі, марновірства; творчості божевільних
медіумів.

 3. Інтуїтивний тип має два варіанти:

o а) історичний, представлений у роботах В. Дільтея, школи
О.О. Потебні, що вивчають народну поезію, міфи, казки,
психологію читача і слухача;
o б) естетичний, де центральною проблемою є розкриття
метафізичної сутності творчості в музиці, живописі,
архітектурі, танці шляхом художньої інтуїції. Вивчаються
питання зародження художніх образів, походження і будови
художніх творів, сприймання їх глядачем та слухачем (Платон,
Шиллер, Шопенгауер, Бергсон, Ніцше).

В історії власне психологи творчості вирізняється три основних етапи.

На початковому етапі, що тривав до кінця XIX ст., переважали теоретичні

дослідження художньої та науково-філософської творчості. Остання
розглядалась як яскраво виражений прояв свободи людського духу, який
дуже важко або взагалі неможливо науково вивчати, на який не здатна
впливати свідома діяльність людини.

Стрімкий розвиток виробництва у кінці XIX – на початку XX ст.

актуалізував наукове вивчення творчості. З'являються дослідження
наукової творчості як однієї з центральних проблем наукознавства, що має
практичні задачі нарощування творчого потенціалу.

Етап другої половини XX ст. обумовлений суспільною потребою

управління наукою і творчістю в інтересах виробництва. Проведені на
цьому етапі інтенсивні емпіричні дослідження страждають обмеженістю
теорії (Дж. Гетцельс, Ф. Джексон, К. Тейлор, Ф. Барран).

У Росії XIX століття психологія творчості бере початок з праць

потебністів, відомих ще як Харківська школа (0.0. Потебня, О.М.
Веселовський, Д.Н. Овсянико-Куликовський, О.І. Білецький, І.І. Лапшин,
Т. Райнов, Б.А. Лезін та ін.). Під їх керівництвом у 1907-1923 pp. виходив
збірник із назвою "Вопросы теории и психологии творчества". У ньому
аналізувались проблеми природи творчості, критеріїв творчої діяльності,
методів дослідження процесів творчості, творчих здібностей та якостей
особистості.

Для потебністів характерне пояснення творчості на основі принципу

"економії сил у мисленні". Центральна ланка механізму творчої діяльності
пов'язувалась з інтуїцією, несвідомим. Засобом економії вважалась мова.
Думка, що здійснюється в несвідомому, економить енергію людини. Це ми
бачимо у творчості геніальних людей. Слово фіксує несвідомі
автоматизовані процеси думки. У несвідомому наявні готові (апріорні)
граматичні форми, які, наповнюючись думкою, перетворюються на
граматичну думку. Чим різноманітніші апріорні граматичні форми, тим
сильнішим є внесок несвідомого у сферу свідомості.

Потебністи широко використовували методи самоспостереження видатних

письменників, поетів, вчених, аналізували їх записні книжки, вирази.
Представники Харківської школи вважали, що геніальність проявляється
надзвичайною концентрацією, напругою уваги, вразливістю, вмінням
бачити сутність, інтуїцією, передчуттям, передбаченням. До якостей
творчої особистості відносили фантазію, вигадку, відхилення від
шаблонів, оригінальність, суб'єктивність, широту знань.

Потебністський підхід вважається синкретичним, у ньому переплетені

літературознавчі, лінгвістичні, філософські аспекти творчості без
відокремлення психологічного.

Бехтєрєв В.М. дотримувався рефлексологічних поглядів щодо творчості.

Проблема – це подразник, творчість – реакція на нього. Проблема
викликає рефлекс зосередження, який обумовлює міміко-соматичний
рефлекс, чим забезпечується підйом енергії, збудження діяльності мозку.
У вищій нервовій діяльності з'являється домінанта, яка концентрує досвід
стосовно проблеми, водночас інший досвід загальмовується.

Учень І.П. Павлова В. Савіч визначав творчість на основі вчення про

умовні рефлекси як утворення нових умовних зв'язків без урахування дії
психологічних та соціальних законів.

С.О. Грузенберг підкреслював необхідність об'єктивних методів у

психологічних дослідженнях творчості, їх опори на природознавство.

У 20-х роках багато робіт присвячувалось науковій творчості. Часто їх

виконували вчені різних галузей науки. Наприклад, М.А. Блох (історик
хімії); Ф.Ю. Левінсон-Лессінг (геолог, писав про роль фантазії); В.Л.
Омельянський (мікробіолог, досліджував роль випадку).

У центрі досліджень творчості цього періоду – питання про інтуїцію як

кульмінаційний момент творчого процесу, прихований у підсвідомості.
При цьому інтуїція вважалась однією з найбільших "загадок світу".

Етап 30-тих років знаменується запереченням фактів інтуїції та ролі

підсвідомого. Натомість стверджується, що фокусом проблеми творчості
повинна бути свідомість (В.П. Полонський, С.Л. Рубінштейн).
Спостерігається занепад досліджень наукової творчості.

У середині 50-х років поступово відновлюється увага психологів до

інтуїції. О.М. Леонтьев досліджує момент знаходження принципу ідеї
рішення, що по суті містить інтуїцію. І.С. Сумбаєв відроджує поняття
інтуїції, трактуючи її як відображення підсвідомої діяльності, що
переважає на початкових етапах творчості. Неусвідомлені компоненти
мислення вивчали Я.О. Пономарьов, В.Н. Пушкін, О.К. Тихоміров, В.П.
Зінченко, Е.А. Ратанова.

Г.С. Альтшуллер, продовжуючи традиції 30-х pp., розробив алгоритм

розв'язання винахідницьких задач (скорочено російською "АРИЗ"), який
виявився ефективним лише для школярів.

Б.М. Кедров, вивчаючи проблему наукового відкриття, підкреслює її

комплексність, вирізняє центральну ланку психологічного дослідження –
механізми інтуїції. Інтуїцію розумів як випадкову асоціацію, ефект
перехрещення раніше не пов'язаних подій.

У СРСР та Росії останньої чверті XX ст. розробку отримали наступні

проблеми психології творчості:
 - проблемні ситуації, мотивація творчості (Матюшкін О.М.);

- інтелектуальна ініціатива, надситуативна активність (Богоявленська

Д.Б., Петровський В.А.);

- продуктивне мислення (Брушлінський А.В., Абульханова- Славська

К.О.);

- творча особистість, її онтогенез (Давидов В.В.).

3. Фантазія та мислення.

Щоб розкрити природу уяви, доцільно порівнять її з іншими психічними

процесами .Найчастіше порівнюють її з мисленням та пам’яттю. Мислення
–це найбільш узагальнена та опосередкована форма псих відображення,
яка встановлює зв’язоки та відношення між пізнавальними об’єктами.Уява
– форма психічного відображення , яке полягає в побудові образів на
основі раніше сформованих уявлень. Фантазія-це художній вимисел, який
заснований на властивості дитини, дорослої людини вільно комбінувати
образи , які виникають в несвідомому. Тоді як уява – мислиннєвий ,
пізнавальний процес. Память протиставляється творчій здатності фантазії ,
а мислення – наочно-образному її хар-ру.Мислення може відбуватися , як
твердять деякі філософи і психологи , не тільки в абстрактній , але й в
образній сфері. Сеченов у зв’язку з цим говорив про мислення конкретами.
Якщо память дає фантазії матеріал , то мислення встановлює істотні
відношення всередині цього матеріалу В зв’язку з цим мисленню іноді
приписують провідну роль в побудові образів фантазії . Деякі психологи
навіть оперують виразом”фантазія є мисленням в образах” , але його слід
вживати з певними застереженнями. Мислення образами — вираз, який
містить в собі не тільки формальну суперечність — процес мислення
прямо протилежний процесу створення образів. Мислити можна тільки
абстракціями, хоч і за допомогою образів. Питання про участь фантазії в
творчості в абстрактних сферах-символічній,, понятійній і т д набуває все
більшого визнання. Справді, творчість може" відбуватись і в чистій сфері
мислення без прямого дотику з емпіричним чуттєвим джерелом. Але
опосередковано це джерело — просторово-часо'вий світ — весь час дає
животворну силу абстракціям. Час від часу абстрактне мислення знову і
знову звертається до емпірії, і в цьому відношенні виявляється діяльність
фантазії. Справжнє відкриття на базі синтезу завжди здійснюється в
процесі спів відношення досвіду і теорії. Там, де відбувається тільки
аналіз понять І виводяться наслідки всередині самої теорії, там менше за
все фантазії, але там і не здійснюється вирішальне зрушення в науці.
Насправді, процес фантазії, як і процес мислення, складається з чуттєвої і
раціональної сторін, які виступають в тісній взаємодії. Створюючи
художній образ, письменник спочатку створює задум, продумує художню
ідею цього образу і разом з цим будує його так, щоб він втілював цю ідею.
Щоб створити яку-небудь гіпотезу, вчений повинен мати чуттєву базу
досвіду. Отже, процеси фантазії і мислення не можуть відбуватись без
взаємопереходу чуттєвої і раціональної сторін. В цьому їх схожість.
Різниця між мисленням і фантазією полягає в особливостях творчого
синтезу. Також спільне та відмінне полягає в тому, що мислення та уява
виникають в проблемні й ситуації , мотивуються потребами особистості,
основу їх складає випереджуюче відображення. Але випереджуюче
(опережающее) відображення дійсності , яке здійснюється в процесі уяви ,
відбувається у вигляді яскравих уявлень , в той час як процесах мислення
випереджуюче відображення відбувається шляхом оперування
поняттями ,які дозволяють узагальнено і опосередковано пізнавати
оточуючий світ.

4. Фантазія та інтуїція.

Фантазія-це художня вигадка,яка заснована на здатності людини вільно

комбінувати образи,.Її зміст не відповідає існуючий реальності. У
повсякденному психологічному досвіді фантазія в більшості випадків
виникає внаслідок інтуїтивної установки або є вторгненням несвідомого
змісту в свідоме.Можна розрізняти : -активні фантазії,які викликаються
інтуїцією,т.б. установкою спрямованою на сприйняття несвідомого змісту
-пасивні фантазії,які з'являються відразу у наочній формі за відсутності
інтуїтивної установки та пасивній установці суб’єкта,який пізнає. Інтуїція
є однією з психологічних функцій,яка передає суб’єкту сприйняття
несвідомим шляхом.Предметом такого сприйняття можуть бути зовнішні
та внутрішні об’єкти та їх поєднаня.Інтуіцію у загальному розумінні
можна визначити як здатність швидко знаходити вірне вирішення
завдання та орієнтуватися у складних життєвих ситуаціях,а також
здатність передбачати хід подій. Фантазія та інтуїція є стрибками у процес
мислення,яке виходить за межі теоретичних уявлень.Тому досягнуті з їх
допомогою результати не можуть бути включеними у систему наукового
знання без подальшого логічного обгрунтування.Мисленнєвий акт
включає в себе і оперування наочними образами,і моменти інтуїтивного
осяяня,і фантазію,і творчу уяву. І дискурсивне мислення,і фантазія можуть
бути пронизані моментами інтуїтивного осяяня.Сутність інтуїції полягає у
скорочені мисленнєвого шляху до досягнення істини,здійснені зв’язку
потенційної та актуальної свідомості.Заснована на несвідомому,на
асоціативних процесах інтуїція виходить за межі обгрунтованого
формально-логічно.За допомогою цих нелогічних засобів процес пізнання
ніби роздвоюється. Деякі автори визначають фантазію як різновид
чуттєвої інтуїції(Бунге). Але на відміну від інтуїції фантазія не належить
лише до сфери несвідомого.Фантазія та інтуїція розрізняються за
механізмами функціонування,бо фантазія свідомий та контрольований
процес на відміну від інтуїції. Механізм роботи інтуїції вмикається після
різностороннього дослідження об’єкта. Фантазія синтезує поняття та
первинні чутливі образи,а інтуїція-образи створені фантазією. Тому
інтуїція можлива лише за наявності розвиненої творчої уяви. Інтуїція не
здатна з’явитися на 1-х етапах пізнання на відміну від фантазії,яка здатна
пронизувати весь процес пізнання.

5. Фантазія і гра.

Фантазія-це художній вимисел, який заснований на здібності дитини,

дорослої людини вільно комбінувати образи, які виникають у
несвідомому. Передумовою гри є висока здатність перенесення одних
функцій предметів на інші. Вона починається тоді, коли дитина розчиняє
предмет на річ та на уявлюване значення, уявлювану функцію. Це
„накладання” в уяві одного предмета на інший, є утворенням простого
символу. Штерн пов’язує з цим безтурботність дитячої фантазії, тобто
дитина може перетворити будь-який предмет на що завгодно. Формування
фантазії залежить від мисленнєвої здатності до утворення понять, яка
розвивається поступово після перших 15-18 місяців життя. Фантазія
індивідуума є основною передумовою для виникнення гри. Фантазія-це
здатність створювати нові образи, а також відтворювати образи, що
збережені в пам’яті. Створення нових образів звичайно називають
творчою або продуктивною фантазією, відтворення попередніх-
репродуктивною, між ними не має істотної різниці, а існують тільки
кількісні відмінності, вони обидві приймають участь в ігровій діяльності.
Гра-результат діяльності уяви. Роль фантазії в грі носить подвійний
характер, являючись основним засобом виникнення і відокремлення
ігрового світу як проти стоячого світу реальному, він створює нові образи,
тому необхідним початком гри є подвоєння реальності-результат
діяльності свідомості суб’єкта. Суб’єкт свідомо розділяє свою реальність
на 2 світи-ігровий („видгаданний”) та неігровий („життєвий”). Розділення
зазвичай в повній мірі усвідомлюється суб’єктом, в чому і полягає
умовний характер ігрової діяльності. За Т.Рібо ігри мають подвійну ціль-
експерементальну, яка слугує введенням до знання і дає деякі незрозумілі
поняття про природу речей; друга ціль ігор-творчість, це головна роль.
Дитина починає з наслідування, вона будує лодки, дома, робить досить
незграбні малюнки, але наслідування сконцентровується на собі самому,
на своїх вчинках. Дитина по черзі стає солдатом, моряком, розбійником
тощо. Після періода наслідування починаються більш сміливі спроби.
Дитина починає діяти самостійно, її охоплює ідея, і вона намагається
реалізувати її. Особистісний характер творчості проявляється в тому, що
дитина цікавиться лише тою роботою, яку вона сама задумала. Хоч
фантазі суб’єкта є необхідним початком будь-якої гри, яка дозволяє
створити другу реальність для суб’єкта, ігровий процес наповнює
фантазію новими ігровими образами, що в свою чергу може призвести до
подальшого „вживлення” суб’єкта в гру, і т.д

6. Фантазування: механізми та результати.

Оскільки існує якнайменше три погляди на зв'язок уяви та фантазії, то і

розглядати механізми та результат останньої можна відповідно до них.

  -- Перший підхід полягає у розгляді уяви та фантазії як синонімів

(Роменець), то до механізмів фантазії можна віднести основні механізми
уяви: аглютинацію, акцентування, схематизацію, типізацію, комбінування,
гіперболізацію.

  -- Якщо розглядати взаємозв'язок уяви і фантазії у відношенні "процес-

результат" (Рубінштейн), як другий підхід, то тут відбувається вже поділ
вище перерахованих механізмів між цими психічними процесами.

  -- І нарешті третій підхід, що розглядає їх як прояви одного складного

творчого процесу, які відрізняються засобами реалізації, продуктом/
результатом. Відповідно до нього, фантазія створює нереальний,
фантастичний світ, тому її результатом є марення як певне накладання на
реальний образ ідеального.

   Якщо розглядати фантазування саме у цьому контексті, то до його

механізмів можна віднести такі, що своїм результатом мають щось
нереальне, фантастичне: гіперболізація предмета, окремих його частин або
характеристик, кількості--перебільшення;
   акцентування--підкреслення окремих ознак, рис, їх загострення;
досягається через виділення характерного, суттєвого і "зсуву", зміну його
пропорцій;

   аглютинація--поєднання різних, часто непоєднуваних частин, хоча

повного поєднання майже нема, бо одна з підсистем не виконує функції
іншої.

   Фантазія як і інші психічні процеси має свої внутрішні компоненти, що

входять у неї як складна і динамічна система. Говорячи проструктуру
образів фантазії у гнесеологічному плані, для них характерна комбінація
різнорідних елементів. На думку Енгельса, механізми фантазії--це
комбінування того матерілу, що є у свідомості людини як відображення
реальної дійсності, але вони не обмежують фантазію межами чуттєвого
пізнання. Тому різноманітні перетворення можливі не лише з чуттєвими
образами, а і поняттями, ідеями. Таким чином у фантазування активно
включається 2-га сигнальна система. Для того, щоб комбінаторна
діяльність фантазії стала можливою, необхідна наявність певних навичок
аналізування та синтезування елементів образу. Тобто фантазування --
це детермінуєме практично-перетворюючою діяльністю людини явище її
духовного життя, що виникає на основі аналітико- синтезуючої діяльності
мислення по переробці матеріалу чуттєвих даних і направлена на
реалізацію конкретної цілі. Фантазія виводить людину за межі
беспосередньої данності, за межі відомого до припускаємого і невідомого.

04.10.

1. Особливості механізмів та спрямованості фантазування.

2. Техніка фантазії. Розетт «про техніку фантазії».

3. Свідоме та несвідоме у техніці фантазії.

4. Мрія як феномен фантазії: синтез реального та ірреального,

об’єктивного та суб’єктивного.

5. Фантазія в дитячих малюнках.

6. Роль фантазії у творчій діяльності людини.

7. Фантазія та моральна сфера людини.

1. Особливості механізмів та спрямованості фантазування.

Оскільки існує якнайменше три погляди на зв’язок уяви та фантазії, то і

розглядати механізми та результат останньої можна відповідно до них.
Перший підхід полягає у розгляді уяви та фантазії як синонімів
(Роменець), то до механізмів фантазії можна віднести основні механізми
уяви: аглютинацію, акцентування, схематизацію, типізацію, комінування,
гіперболізацію. Якщо розглядати взаємозв’язок уяви і фантазії у
відношенні “процес- результат” (Рубінштейн), як другий підхід, то тут
відбувається вже поділ вище перерахованих механізмів між цими
психічними процесами. І нарешті третій підхід, що розглядає їх як прояви
одного складного творчого процесу, які відрізняються засобами реалізації,
продуктом/ результатом. Відповідно до нього, фантазія створює
нереальний, фантастичний світ, тому її результатом є мара як певне
накладання на реальний образ ідеального. Якщо розглядати фантазування
саме у цьому контексті, то до його механізмів можна віднести такі, що
своїм результатом мають щось нереальне, фантастичне: гіперболізація
з>ння/ з<ння предмета, окремих його частин або характеристик, кількості
—перебільшення; акцентування—підкреслення окремих ознак, рис, їх
загострення; досягається через виділення характерного, суттєвого і
“зсуву”, зміну його пропорцій; аглютинація—поєднання різних, часто
непоєднуваних частин, хоча повного поєднання майже нема, бо одна з
підсистем не виконує функції іншої. Фантазія як і інші психічні процеси
має свої внутрішні компоненти, що входять у неї як складна і динамічна
система. Говорячи про структуру образів фантазії у гнесеологічному
плані, для них характерна комбінація різнорідних елементів. На думку
Енгельса, механізми фант-ї—це комбінування того матерілу, зо є у
свідомості людини як відображення реальної дійсності, але вони не
обмежують фант-ю межами чуттєвого пізнання. Тому різноманітні
перетворення можливі не лише з чуттєвими образами, а і поняттями,
ідеями. Таким чином у фантазування активно включається 2га сигнальна
система. Для того, щоб комбінаторна діяльність фантазії стала можливою,
необхідна наявність певних навичок аналізування та синтезування
елементів образу. Тобто фантазування-- це детермінуєме практично
перетворюючою діяльністю людини явище її духовного життя, що
виникає на основі аналітикосинтезуючої діяльності мислення по переробці
матеріалу чуттєвих даних і направлена на реалізацію конкретної цілі.
Фант-я виводить людину за межі беспосередньої данності, за межі
відомого до припускаємого і невідомого.

2. Техніка фантазії. Розетт «про техніку фантазії».

Автор виокремив 4 особливості фантазії:

1. зв’язок її продуктів з діяльністю.
2. Активність.
3.Оціночне відношення суб’єкту до матеріалу фантазії.
4. Безпосередність(здатність фантазії створювати щось нове).
Механізми анаксиоматизації, а саме знецінення тієї чи іншорї
інформації, а також того чи іншого способу виконання дії, відбувається
кожного разу, коли суб'єкт вимушений відступити від суто
репродуктивного способу виконання завдання. Анаксиоматизаця
повинна проявлятись в певній проблемній ситуації:
-нехтування обмежуванними ознаками (розширення заданного
відношення),
-знецінення напрямку заданного відношення (перевернуте відношення).
А. може стосуватись будь-якої ознаки проявлення і в негативних і в
позитивних фактах. Механізми А. діють при виконання будь-яких
завдань та мають невизначену спрямованість - можливість знецінення
будь-яких ознак предмета (об'єкта) у процессі виконання діяльності.

У ході виконання будь-якої д-ті надається перевага певному способу її

виконання. Ці переваги виникають в р-ті процессу самої д-ті і
викликанні таким психологічним механізмом: вдала знахідка має
підвищувати оцінку- знецінюютья всі інші способи всякої д-ті. Це
механізм "гіпераксіоматизації"-об'єктивна психологічна закономірність,
що обумовлює стабілізуючий ефект, який полягає у зменшенні площі
пошуків та зменшенні варіантів. Гіпераксіоматизація має позитивну
роль в творчій д-ті, оскільки дозволяє позбавитись від необхідності
перебирати всі можливі варіанти.
Між механізмами А та Г існує глибока двостороння залежність: не
тільки підвищена оцінка одного способу виконання завдання
призводить до знеціненя іншого, а і навпаки - знецінення одних
аспектів, моментів у ході д-ті веде до підвищення значущості інших
способів. Інтенсивний прояв одного з мех. фантазіїї веде за собою
відповідний прояв іншого механізму, що лозволяє побачити її
взаємозв'язок та єдність. В обох випадках спостерігається зміщення
оцінок.
1)Аналіз - знецінення укорінених зв'язків - роз'єднання.
2)Синтез - знецінення існуючих диференційовок- рекомбінація-
зближення і об’єднання розрізнених данностей.
Загальна характеристика концепції фантазії незалежна від характеру і
результатів д-ті. При її виконані завжди має місце зміщення оцінок:
знецінення якоїсь інформації, підвищення оцінки отриманих
результатів.

3. Свідоме та несвідоме у техніці фантазії.

Переважаючу роль несвідомого в Ф. виділяє фройдистська теорія

творчості. Основним змістом несвідомого за Фройдом, є різні різні
форми сексуального життя дитини. Несвідоме має свої засоби
вираження - заміщення, витіснення, проекція, розклад, заміна
протилежним, перенесення ефекту істотного на неістотне,
раціоналізація, сиситематизація, символи. Зміст роботи Ф. в художній
творчості становить вітіснені сексуальні бажання, адже їхню мету легше
перенести з реального світу в уявний.Чітко визначається
поняття сублімації - здатності заміщувати вихідну сексуальну мету
іншою,несексуальною але спорідненою психічно.
За Юнгом творчий процес є "автономним комплексом", ніби живою
істотою у тілі людини. Це та частина душі, що віддалена від рівня
свідомості, може взяти "Я" собі на службу.
Несвідоме складаєься з шарів різної глибини та доступності. Верхній -
особове несвідоме,нижче - колективне. Цю тему також детально
розглядають Бодкін, Бассін та Шерозія, Узнадзе та інш.
Можна розрізнити активні(А) і пасивні(П) Ф-я, А-інтуіція, активна
установка,що направлена на сприйняття несвідомих змістів,при чому
лібідо,через асоціацію паралельних матеріалів, доводить їх до чіткого
розуміння. П-з"являються відразу у наглядній формі, без інтуїтивної
установки, вони належать до психічних автоматизмів, виникають від
процесу несвідомого. А-крім несвід., такаж зобов"язана своїм
виникненням схильності свідомої установки сприймати фрагменти
слабко виражених асоціативних зв"язків,переробляти їх, доводити до
наглядності, отже свідомість тут приймає участь. Якщо П-прояв
несвідомого, то А-прояв вищого людського розуму, адже тут в єдине
ціле зливається свідоме та невідоме. П завжди потребує свідомої
критики, А-являючись ніби синтезом свідомого та несвідомого,
потребує розуміння.

4. Мрія як феномен фантазії: синтез реального та ірреального,

об’єктивного та суб’єктивного.

Мрія - особливий вид уявлення, який знаходить свій вияв у створенні

образів бажаного майбутнього. У своїх мріях людина обганяє реальний
хід подій, уявляє здійсння того,чого вона прагне. Мрія виникає там, де
людина не може протягом певного часу ререходити безпосередньо до
дій, спрямованих на задоволення її прагнень та інтересів. Мрія
виступаєв якості збуджуючої причини або мотива діяльності, кінцеве
завершення якої по тим, чи іншим причинам залишилось відстроченим.
У мріях виявляється безпосередній зв"язок уяви з різноманітними
потребами людини.
Мрії людей зумовлюються їх суспільим буттям. Аналізуючи зміст мрій
людини, можна в них побачити відбиток тих суспільних умов, в яких
вона живе, того місця, яке вона посідає в системі суспільних відносин.
Будучи тісно пов"язаними з почуттями і прагненнями людини, мрія
може ставати дуже сильним поштовхом в її творчій діяльності.
Змістовна мрія є складовим моментом всілякого творчого відкриття.
Позитивна роль мрії є тим більшою, чим більш змістовними
обгрунтованими і суспільно важливими вони є і чим ретельніше прагне
людина до їх реалізації. В житті кожної людини є свої мрії, пов"язані з її
діяльністю, з побудовою її дальших життєвих первпектив. Кона така
мрія підсилює енергію людини, мобілізує сили для здійснення її
прагнень до успіхів в її діяльності.
Правгення чіткіше уявити її мрію з одного боку і наявність у мріях
чогось нез"ясованого, з іншого, приводить до виникненя марень -
уривкових романтичних уявлень. Маренння є динамічною, чуттєвою
формою розшуку спрямованності мрій,підходом до її визначення. Пусті,
безпідставні мрії демобілізують людину, виводять її від реального діла,
від боротьби з життєвими труднощами і штовхають примарного
вдоволення її потреб побувою "надхмарних замків". Отже, цінність мрії
відзначаються §§ змістом і дійовістю, тим на скільки мрія є підготовкою
до майбутньої корисної та плідної діяльності, поштовхом до неї, на
скільки вона мобілізує сили людини для боротьби за успіх цієї
діяльності.

5. Фантазія в дитячих малюнках.

За Роменцем дитячий малюнок - це образотвоча модифікація гри з усіма

властивими рисами: вживання і перенесення у ситуацію, наслідування,
уява. Це особливий вид творчості. За змістом малюнок є грою, а за
формою - естетичним освоєнням дійсності. Кружечки, коми, хаотично
ламані лінії та ін. подібні елементи малюнка можуть мати назву певних
предметів, явищ, відігравати роль окремих творів. Якщо вже засвоєно
кружечки чи якісь інші елементи образів, то всі частини відтворюваного
складного предмета будуть такої самої форми. Формальна несхожість
малюнка з самим предметом допомагає дитині шукати нові значення,
давати нові назви. Малюк закінчує малювати, коли йому самому стає
зрозумілим те, що намалював. Довільне фантазування доповнюється
іпривізованим сюжетом.
Стадії розвитку дит.мал.:
1)Сходинка схеми. Дитина малює схематичні зображення предметів.
Таке малювання здійснюється не з натури а по пам"яті. Явище
"рентгенівського" малюнка протилежне фантазійному доповненню
(зображ.літак у поперечному розрізі з деталями інтер"єра). Малюк
більше символіст, ніж натураліст.
2)Ступінь почуття форми і лінії. Тут до перелічення ознак додається
формальні взаємовідношення окремих частин. Мал. залиш.
схематичним але набуває естетичної цінності. Виключення несумісних
об"ектів - реалізм.
 3)Правдоподібний мал. Тут вже зникає схема, але ще не передається
перспектива, пластичність предмета, але копія більш схожа на оригінал.
Важкість копіювати дитиною полягає у важкості сприймати одночасно
оригінал і свою відображене у мал., і змальовуючи якийсь предмет,
дитина робить наприклад дзеркальне відображення - так як процес
сприймання керується уявою. Оригінал дає лише поштовх. Потім -
фантазія.Коли з"являється правильність, пропорційність, певна міра
деталізації, мал. втрачає дит. риси.
Малювання є образотворчою модифікацією гри. Дитина яка малює,
створює свій уявний світ. Але на відміну від класичної гри мотив
діяльності поступово починає розподілятися між процесом та
результатом, і тому малювання стає "передестетичною" діяльністю, що
передбачає мотив худ. впливу на оточення.

04.10.

1. Дослідження В. Вундта з проблеми творчої уяви та фантазії.

2. Теорія бісоціації у поясненні механізму творчої уяви (А. Кестлер).

3. Психологічні тлумачення структури творчого процесу.

4. Психоаналітичне тлумачення природи та структури творчого процесу.

5. Творча уява зрілої людини

6. Методи дослідження творчої уяви.

1. Дослідження В. Вундта з проблеми творчої уяви та фантазії.

Присвячуючи свою роботу фантазії як основу мистецтва, В. Вундт

фактично розглядає проблеми психології уяви:
 1) Фантазія як самостійна психічна функція, її взаємозв'язок коїться з
іншими психічними функціями та функціями всього організму.
2) Фантазія як основа творчої діяльності та її продукти.
3) Критерії, що характеризують фантазію, та її види.
4) Виявлення специфіки уяви методами експериментальної психології.

Пошук відповідей на запитання «Що таке фантазія? Що відбувається у

нас, коли ми говоримо про діяльність фантазії? І чим відрізняється вона
від будь-яких інших «душевних» процесів?» Вундт починає з визначення
таких продуктів результату діяльності фантазії, як мистецтво, релігія та
міфи, обґрунтовуючи це тим, що при створенні міфів фантазія як психічна
функція виступає механізмом переживання людиною дійсності, пошуку
свого місця та призначення у ній.
У релігії фантазія стає механізмом реалізації віри, у якій можуть
здійснюватися ідеали та вищі цілі людських прагнень. У мистецтві як
засобі передавати безпосередні внутрішні переживання - зміст свідомості з
допомогою механізмів фантазії представляється у конкретних образах.
Але далі робить висновок, що «Оскільки їй підпорядковуються всі пологи
людської творчості, то межі між художньою творчістю та іншими
областями теоретичної та практичної діяльності зовсім згладжуються».

Фантазія поводиться як «комплекс різних функцій, тому аналіз діяльності

Фантазії становить завдання експериментальної психології». Вундт це не
дає свого визначення фантазії як «діяльності», але початок цієї діяльності
визначається можливістю уявити щось взагалі, тобто. фантазією.
Саме категорія «можливість», яку використовував Вундт, дозволила йому,
на нашу думку, проаналізувати існуючі на той час погляди на
психологічну природу уяви та встановити пріоритет «теорії відтворень» —
здатності уявити щось взагалі порівняно зі здатністю «незмінного
відтворення» (Питання, яке в психології в той період активно
дискутувалося). А також висловити однозначну думку, що образи фантазії,
які розглядаються як «змінене відтворення», протилежні образам пам'яті
— «незміненому відтворенню» (надалі ці ідеї набули розвитку, зокрема, у
роботах Л. Веккера). Таке судження, вважає Вундт, дозволяє дійти
невтішного висновку, що фантазію (уяву) можна назвати і як самостійну
психічну функцію.
Однак далі Вундт у процесі аналізу приходить до висновку, що «сама
фантазія зовсім не є особливою психічною здатністю, силою, яка
приєднується до інших душевних сил, але що вона скрізь діє в них самих».
Тут ми бачимо, як Вундт, починаючи від розгляду поняття «фантазія» як
діяльності — основи міфів, релігії та мистецтва, потім «розчиняє» її у всіх
душевних силах і переходить до поняття «фантазія як творчої здібності
душі».

В результаті Вундт у своїй роботі визначає фантазію багатопланово:

«діяльність», «механізм», «комплекс різних функцій», «можливість уявити
щось взагалі», «здатність комбінувати», «творча здатність», «сила, яка діє
всередині інших душевних сил». Проте, аналізуючи фантазію за окремими
критеріями, Вундт не виявив її специфіки психологічного феномена.
Пошук вирішення цієї проблеми Вундт бачив в експериментальному
вивченні пасивної уяви та елементарних форм уяви як уяви простору та
часу, однак і цей підхід не виявляє специфіки феномена, що явно існує.
Підбиваючи підсумки аналізу роботи Вільгельма Вундта «Фантазія як
основа мистецтва», можна побачити, що в ній представлені положення, які
стали основою для психології уяви ХХ століття:
1) Постулюється спільність механізмів діяльності фантазії незалежно
від видів творчості.
2) Обґрунтовано первинну роль образів пам'яті у функціонуванні уяви.
 3) Показано зв'язок уяви коїться з іншими психічними функціями.
4) Виділено роль волі у функціонуванні уяви поділом його на активну
та пасивну.
5) Визнається значення несвідомої частини психіки у функціонуванні
уяви.
6) «Принципи душевного життя», виділені Вундтом, ґрунтуються на
суб'єктивності образів уяви та їх взаємозв'язку з емоційною сферою
та здатності «відчуватися» в емоційний стан іншої людини. (Ця
здатність «відчуватися» надалі визначатиметься як «емоційна уява»
чи емпатія).

При цьому в роботі Вундта є ряд суперечливих і протилежних суджень:

1) Починаючи з того, що уява є основою всіх видів творчої діяльності

та існує як самостійна психічна функція, Вундт надалі приходить до
висновку, що при аналізі діяльності уяви його "неможливо
відокремити" від інших психічних функцій.
2) З метою виявлення специфіки уяви як психічної функції Вундт
пропонує розглядати його елементарні форми, а нижче — вже
«навпаки, починаючи з вищої діяльності, поринути у механізм
психічних функцій».
3) Постулюючи прояв специфіки фантазії в уяві простору та часу,
Вундт пізніше робить висновок, що такої специфіки немає:
«Найважливіші чинники діяльності фантазії є … тими самими
чинниками, які становлять будь-яке чуттєве уявлення».

На наш погляд, визначаючи «уяву» простору та часу, Вундт не відрізняв

його від сприйняття простору та часу, тобто не запроваджує чітких
відмінностей сприйняття простору та часу від образів пам'яті.
 4) Як метод наукового пізнання Вундт використовує теоретичний
аналіз без чітких формулювань вихідних понять, що не забезпечує
обґрунтованості аргументів у ході викладу і, в результаті, немає
конкретних висновків про те, що ж являє собою творчу уяву.

Аналізуючи фантазію за окремими критеріями, Вундт виявляє її специфіки

як психологічного феномена. За Вундтом творча уява є комплексом
взаємодіючих компонентів і «складається з безлічі тих елементарних
процесів, які проявляються в освіті наших чуттєвих сприйняттів». Пошук
вирішення цієї проблеми Вундт бачив в експериментальному вивченні
пасивної уяви та елементарних форм уяви як уяви простору та часу, однак
і цей підхід не виявляє специфіки феномена, що явно існує.

Отже, у роботі Вундта бачимо суперечливі і протилежні судження — уяву

«є — і його немає»: є творча діяльність, що здійснюється уявою, але сама
уява як психологічний феномен при науковому аналізі зникає.

Суперечності (спірні питання), які ми виявили в роботі В. Вундта,

вирішуються, на наш погляд, якщо як методологію дослідження
використовувати авторський варіант функціонально-системного підходу,
що застосовується для дослідження складноорганізованих і об'єктів, що
розвиваються - систем (Меєрович, Шрагіна, 1997; Меєрович, 2005).
Застосування цього підходу (Шрагіна, Москва-2005, Київ-2005, 2010,
2012) дозволило зробити висновок: те, що традиційно в психологічній та
філософській літературі розглядається як «творча уява», є комплексом
управлінсько-інтегруючих дій, що виконуються для реалізації задуму при
свідомій творчій діяльності, можна розглядати як системоутворюючу
функцію та позначити як креативний синтез.
 2. Теорія бісоціації у поясненні механізму творчої уяви (А. Кестлер).

Якщо врахувати, що Кестлер не лише виявляє здібності до творчості у

людини, а й знаходить її багатоманітні прояви у тварин, включаючи
найпростіші інстинктивні форми поведінки, а також бачить своєрідні
форми творчості у морфогенезі, нейрогенезі і т. д., то цілком очевидно, що
перед нами серйозна спроба створення енциклопедії творчого процесу.
У першій частині книги пропонується теорія творчого акту, що
інтерпретує свідомі й несвідомі процеси, характерні для наукового
відкриття, художнього твору і комічного натхнення. Автор прагне
довести, що всі види творчої активності мають у своїй основі загальний
принцип. Мета другої частини книги - показати, що певні основні
принципи творчої оригінальності властиві всьому органічному світові - від
заплідненого яйця до зрілого мозку творчої індивідуальності.
Логічна основа таких творчих процесів, як діяльність гумориста, наукове
відкриття, художня творчість, єдина. Вона полягає у відкритті прихованих
схожостей. Проте "емоціональний клімат" різний в усіх трьох випадках.
Автор прагне показати, що творча активність є тривалентною, тобто вона
може входити у сферу гумору, наукового відкриття або мистецтва. Не
існує високого вододілу між наукою та мистецтвом. Універсальна людина
Відродження належала їм обом. Крім того, психологічні переходи між
науковим відкриттям і винаходом комічного твердо не визначено.
Механізм створення гумористичної ситуації властивий усім видам творчої
активності.
В другій частині свого дослідження Кестлер розглядає загальну генетичну
основу творчості в науці і мистецтві, починаючи дослідження цієї
проблеми з розвитку структури клітини, її генезису, ембріонального
розвитку істоти і т. д.
Той факт, що створення художнього образу і наукове відкриття виводяться
з несвідомих джерел, вказує на те, що суттєвим аспектом усієї творчої
активності є регресія до ранніх онтогенетичних і філогенетичних рівнів,
втеча від стримуючих моментів свідомого розуму з наступним
звільненням творчих можливостей, перехід до нейтральної
еквіпотенціальності в регенерації структур і функцій. Вчений, вражений
суперечливими фактами, митець - чуттєвими стимулами і пацюк -
хірургічним втручанням, володіють на різних рівнях однією і тією ж
намнучкістю, що дає можливість здійснити "адаптації вищого ґатунку",
що рідко трапляються у звичайному рутинному житті.
Біологічна еволюція видів приводить до застою, в той час як розумова
еволюція продовжує розвиток. Як її засіб виступає творча
індивідуальність. Процес "еврики" є розумова мутація, продовжена
соціальною спадковістю, її біологічним еквівалентом є генетичні мутації,
що підносять існування видів по еволюційній шкалі. Період інкубації
можна порівняти з катаболічною фазою в регенерації органу. Перша
звільнює до-концептуальні, інтуїтивні спроби ідеації від чуттєвості,
навіювань з боку свідомого розуму. Остання приводить в рух
ембріональний процес росту, що в рівній мірі перешкоджає дозріванню
організму. Контактне керівництво нервами в напрямку їхнього робочого
органу і оживлення інших пренатальних умінь передбачає спокусливі
паралелі до несвідомих градієнтів і стародавніх "водних шляхів", що
опосередковують глибинну зустріч ідей.
Далі автор розглядає творчість на матеріалі інстинктивної поведінки,
навчання і вирішення проблем. Викладаючи теорії навчання за І. П.
Павловим та Дж. Вотсоном як теорії біхевіористичні, Кестлер заявляє, що
оригінальність і творчість не стали предметом їхніх досліджень. У працях
Скіннера слово "інсайт" також не трапляється, а техніка вирішення
проблем у нього така ж, як і у Вотсона. К. Галл висунув виразний
постулат, що відмінність у процесах навчання в людини і пацюка більше
кількісна, ніж якісна. Як зауважує Кестлер, "замість антропоморфічного
погляду на пацюка американські психологи пропонують
пацюкоморфічний погляд на людину". Поворот, на його думку, відбувся з
виникненням гештальтпсихології, насамперед досліджень Келера, Дункера
та інших, де предметом аналізу виступає той же бісоціативний процес.
Як же стає можливою бісоціація? Відповідь на це запитання можна
отримати при порівнянні її з асоціацією - явищем прямо протилежним.
Асоціативне мислення є вираженням звички. Воно може бути жорстким
або мінливим, з широкою адаптованістю. І все ж воно залишається
звичкою в тій мірі, в якій спостерігаються певні незмінні правила
діяльності. Асоціація ж як вправа майстерності відрізняється від навчання,
яке характеризується набуттям нових умінь, і від бісоціації, яка є
комбінацією, перетасовкою і переструктуруванням умінь.
Термін "бісоціація" означає вказівку на незалежний, автономний характер
матриць, які приводяться в контакт у творчому акті, в той час як
асоціативне мислення оперує серед частин єдиної передіскуючої матриці.
Якщо два компоненти стають інтегрованими в один, важко уявити, що в
минулому вони існували окремо. Очевидність синтезу оманлива. У цьому
плані митець має кращу долю, ніж учений. Справжня творчість нового у
мистецтві більш драматично очевидна і легше відрізняється від рутини
практиціонерів, ніж у науці, тому що мистецтво (і гумор) оперують
насамперед шляхом минущого зіставлення матриць, в той час як наука
досягає своєї безперервної інтеграції підвищенням рівня її цілісності.
Лоуренс Олів'є в "Гамлеті" сприймається і як Олів'є, і як Гамлет водночас.
Але коли завіса падає, обидві особистості розділяються знову і не стають
амальгамованими у вищій єдності, яку пізніше було скомбіновано з
іншими у ще більш високій єдності.
У справжньому творчому акті - як у науці, так і в мистецтві - глибинні
рівні психічної ієрархії, що нормально перешкоджають у стані неспання,
відіграють вирішальну роль. Варто навести німецьке слово, яке позначає
дію творення - schopfen (буквально: черпати воду відрами з криниці). Так,
творець - це той, хто творить світ зі своєї власної глибини.
Такий термін більше пасує біблійному Богові, що творив із своєї власної
суті, носячись над темними водами.
У випадку звичайної смертної людини джерела творчості слід шукати у
філогенетичне та онтогенетичне давніх, глибинних шарах
її розуму. Індивід може їх досягти шляхом тимчасової регресії до ранніх,
більш примітивних та менш спеціалізованих рівнів розумового процесу. В
цьому плані творча дія аналогічна процесові біологічної регенерації -
звільнення генетичних задатків від стримуючого начала через
дедиференціацію пошкоджених тканин.
Таким чином творчий процес включає рівні розуму, розділені більшою
відстанню, ніж в інших випадках розумової активності, виключаючи
патологічні стани, які становлять відхід назад без наступного стрибка
вперед. Емоційні прояви евристичного акту, раптове осяяння, що виникає
при від-реагуванні, і катарсис також свідчать про їхнє підсвідоме
походження, їх можна порівнювати з катартичним ефектом аналітичного
методу, що вносить репресовані комплекси у свідомість пацієнта.
Переструктурування розумової організації, здійснене новим відкриттям,
передбачає, що творчий акт має революційну, деструктивну сторону.
Шлях історії вимощений її жертвами: відкидання "ізмів" мистецтва,
"епіциклів" та "флогістонів" науки тощо.
Асоціативні вміння навіть софістичного роду, які вимагають значної
зосередженості, не показують високих творчих рис. їхнім біологічним
еквівалентом є активність організму, що перебуває в стані динамічної
рівноваги з оточенням - як відмінної від більш ефективних проявів його
регенеративних можливостей.
 3. Психологічні тлумачення структури творчого процесу.

Одна з перших спроб розкрити структуру творчого процесу належить

російському інженеру П.К.Енгелъмейсру. У своїх дослідженнях він
зближує психологічну структуру творчості технічної, наукової та
художньої. Найповніший вираз цієї структури можна виявити саме в
творчості технічній, де матеріальне втілення має вирішальне значення.

У появі кожного винаходу спостерігається триакт, що складається з

бажання, знання та вміння, тобто з накресленої мети, плану досягнення
цієї мети і матеріального виконання. Для позначення суб'єктивного змісту
діяльності Енгельмейєр пропонує термін "еврилогія", який охоплює весь
процес творчості — від першої іскри задуму до реального здійснення.

Відповідно до структури триакту визначаються ступені творчого процесу.

Першою дією виступає зародження задуму — акт, в якому виявляється
інтуїтивне мислення, пов'язане з відомим бажанням, стимулом (водінням).
Другий етап — дискурсивне мислення: логіка, міркування та емпіричне
дослідження. Із задуму, який свідчить лише про те, чого людина хоче,
виробляється те, що вона може. На третьому етапі винахідник вступає у
безпосередню взаємодію з матеріальними явищами світу, щоб свій план
виконати реально, втілити його в дійсний продукт. Тобто будь-який
винахід постає у тричленній структурі: принцип, схема (система, план) і
конструкція.

П.К.Енгельмейєр пропонує такі ознаки людської творчості: 1) штучність

— тобто створення культури; 2) доцільність, яка полягає у прагненні
певної мети, розв'язанні якогось завдання

(користь, краса, істина та ін.); 3) раптовість, оскільки творчість

відрізняється від методичного мислення, вона інтуїтивна за своєю
природою; 4) цілісність — творчий продукт має ідею, а всі частини твору
об'єднуються в певну цілісність.

Дуже популярною є чотиристадійна теорія, створена Г.Уоллесом. Він

розмежував такі стадії творчого мислення: підготовка, визрівання,
натхнення (осяяння) і перевірка істинності. На його думку, в
повсякденному потоці мислення ці чотири стадії постійно перекривають
одна одну, коли ми досліджуємо різні проблеми. Навіть у дослідженні
однієї проблеми мозок може несвідомо виношувати який-небудь її аспект,
будучи в той самий час свідомо поглиненим підготовкою або перевіркою
іншого аспекта цієї проблеми.

Термін "визрівання" передбачає насамперед несвідому роботу над

проблемою в період спрямованості уваги на інші питання, але ми можемо
використовувати даний термін для позначення того факту, що між
періодом підготовки і періодом натхнення вклинюється період відсутності
уваги до проблеми. Існує деяка схожість між визріванням і плато в кривій
навчання. І перше, і друге — це період відсутності очевидного поступу,
який має місце між стадіями швидкого прогресу.

Психолог Е.Д.Гетчинсон на основі аналізу інтерв'ю 250 знаменитих

мислителів сучасної Англії та Америки вирізняє дві основні форми
розгортання творчого процесу: систематичне мислення та "творчий
інсайт". У першій об'єктивність, проблема і метод чітко визначені, процес
обдуманий, методичний, повільний, емоції та фрустрація мало
усвідомлюються та відчуваються. Усвідомлення логічних відношень і
застосування законів асоціативного мислення доходить до максимуму, а
спроби і помилки мінімальні. Перша стадія схожа на останню — за своєю
конструктивністю, розвитком, а також за критичністю, стриманістю,
обережністю. Оригінальність тут виникає на основі прямого і свідомого
використання минулого досвіду.

Якщо систематичне мислення виникає в ситуації, де плани можуть бути

обдумано сформульовані, де число варіантів і гіпотез, які перевіряються,
не дуже велике, інсайт трапляється при розв'язанні складних і заплутаних
проблем. Він супроводжується явищами непередбаченості, фрустрації,
відчуттям адекватності, завершеності, виконання. Інсайт і систематичне
мислення є крайніми полюсами шкали факторів, що виражають ступінь
психічної фрустрації.

Існують чотири істотні стадії у творчому інсайті: 1) стадія підготовки, або

орієнтації, яка характеризується тривалим зосередженням на проблемі з
оживленням минулого досвіду; 2) стадія фрустрації. Тут проблема
усувається і дає місце певній діяльності. Фрустрація характеризується
емоційним напруженням, неспокоєм, чуттям приниженості. Останні
дослідження вказують навіть на припинення зусиль пошуку в цій стадії.
Можуть з'являтися слабкі психонев-ротичні симптоми. Баланс
відновлюється у творчому експресивному акті. Творець, відчуваючи
виснаження, може спланувати і посилити відпочинок. Під час цього
періоду існує недовільне нагадування як сигнал до праці, і тоді
несподівані стимули обмежують психічне напруження і стрімко
наближають наступну стадію; 3) період або момент власне інсайту. Його
дуже важко або взагалі не можна передбачити. Він супроводжується
потоком ідей, альтернативними навіяннями рішень та швидким успіхом.
Це — інтегративний період, в якому заперечуються минулі невротичні
симптоми. Здібності та реакції, які раніше були неможливими, тепер
функціонують із готовністю; 4) стадія перевірки, розробки, оцінки. Тут
використовуються технічні та експліцитні правила практики. Ідеї, що
виникли в стані інсайту, стримуються зовнішніми ознаками реальності.
Без цієї критичної здатності інсайт не може дати щось загальновизнане,
значне, соціально цінне.

Іноді структуру творчого акту пов'язують із двома основними його

моментами і водночас етапами: йдеться про задум та його здійснення.
Специфічні риси творчості виражаються в дії, спрямованій на створення
нових продуктів, що репрезентують суспільно цінну ідею. Виникнення,
конкретизація та матеріалізація ідеї відбуваються з участю уяви. Ідея
розвивається не сама по собі, а тією мірою, якою вона втілюється в образ,
матеріалізується. Розкрити єдність чуттєвої і раціональної сторони образу,
шляхи його втілення — значить зрозуміти істотні особливості творчого
процесу.

Виникнення задуму образу, його ідеї має три взаємопов'язаних етапи:

абстрактний задум (найбільш загальне спрямування образу, що
формується), імпровізація та конкретний задум. Абстрактний задум ще не
вказує на чітку спрямованість в розвиткові образу. Щоб це стало
можливим, у сферу творчого процесу слід увести "будівельний матеріал"
як чуттєвого, так і раціонального характеру. Творчі пошуки такого
матеріалу відбуваються у формі імпровізації. Сприятливі умови для неї
створюють стимулюючі питання. Встановлено, що постановка питань
поліпшує Імпровізацію, особливо в тих випадках, коли вона передбачає
осмислення та наочно-чуттєве уявлення елементів образу. Це пояснюється
тим, що у взаємному переході чуттєвого і раціонального моментів образу,
що формується (в імпровізації вони виступають у формі міркування і
живописання), лежать рушійні сили фантазійного процесу.

Такий перехід — один із природних прийомів породження матеріалу

імпровізації, спосіб установлення внутрішніх ЇЇ зв'язків, спосіб її
конституювання. Уривчастий, стрибкоподібний характер імпровізації,
поліаспектні пошуки елементів образу і зв'язків між ними — оптимальна
умова продуктивності імпровізації. Коли настає виснаження фантазії в
роботі над одним фрагментом образу, здійснюється стрибок до другого,
третього і т.д. Потім знову відбувається повернення до попереднього, на
якийсь час залишеного фрагмента, чим уточнюється його структура.
Встановлення загальної ідеї спрямованості образу і кінець імпровізації
свідчать про виникнення продуманого цілеспрямованого добору
необхідних рис образу. Цей добір — творчо ефективний спосіб побудови
образу фантазії. Перший варіант має схематичний характер, наступні —
більш визначений, яскравіший. Останній, найбільш поглиблений варіант є
значною мірою творчим синтезом попередніх. У цьому синтезуванні
імпровізацій виникає конкретний задум. На його основі будуються творчі
образи дійсності, які втілюються у творі.

Досить поширеною є також теорія бісоціації А.Кестлера. Бісоціація

розуміється як спільний механізм різних видів творчості, адже всі види
творчої активності мають у своїй основі загальний принцип. А певні
основні принципи творчої оригінальності властиві всьому органічному
світові — "від заплідненого яйця до зрілого мозку творчої
індивідуальності". Логічна основа таких творчих процесів, як, приміром,
діяльність гумориста, наукове відкриття, художня творчість, є спільною.
Вона полягає у відкритті прихованих схожостей. Проте "емоційний
клімат" різний в усіх випадках. Науковий факт емоційно нейтральний.
Комічному та поетичному образам властиві емоції різного роду. Незвичне,
неочікуване, несподіване поєднання самостійно існуючих, звичайно не
порівнюваних подій, явищ, сутностей і було названо бісоціацією.
Бісоціативний акт може стосуватись як однорівневих, однопланових,
однозмістових явищ, так і явищ різної природи, різного способу існування.
Термін "бісоціація" допомагає встановити різницю між шаблонним
способом мислення в рамках єдиного плану (асоціація), і творчим актом,
який завжди оперує більш ніж одним планом.

А.Кестлер вказує на два шляхи уникнення більш або менш

автоматизованої рутини мислення та поведінки. Перший — це поринання
в уявний або мрійний стан, в якому раціональне мислення припинено.
Другий — це втеча від нудьги, застою, інтелектуальних утруднень та
емоційних фрустрацій. Перший шлях є регресією до більш примітивних
рівнів відображення дійсності, наприклад, у характері марень; другий є
піднесенням до нових, більш розвинених рівнів відображення.

Поєднуючи наведені уявлення про структуру творчого процесу та

послідовність розгортання творчих дій, укажемо на їхні основні
характеристики: 1) творчий акт завжди є полізмістовим та енергомістким
діянням, результат якого постає у формі нового, створеного, такого, що
відображає "Я" творця; 2) творчий акт виявляє не тільки "суб'єктивно
новий зміст", а й "об'єктивний приріст" (М.О.Бердяев) досвіду, знання,
змісту — в тій чи іншій формі існування сутнього; 3) творчий акт — це
водночас процес і зміст духовного, естетичного, морального,
професійного тощо зростання особистісних самовиявів "Я" індивіда.
Творчий акт постає як вчинок культурно-історичного змісту, в якому
відбувається поєднання конкретного, одиничного та всезагального через
зіставлення, співвідношення та взаємодо-повнення індивідуального
досвіду та досвіду вселюдського у пізнанні та перетворенні явищ світу.

У творчому акті людина виявляє свою власну неповторну сутність,

розкриває свій дар осягати існуюче та створювати нове. Основними
напрямами оптимізації творчого діяння індивіда можуть виступати: 1)
організація об'єктивних умов діяння індивіда, що робить необхідним та
достатнім процес його самостійної цілеспрямованої творчості; 2)
психологічне та педагогічне забезпечення суб'єктивних можливостей
індивіда до здійснення творчого акту; 3) проекція перспективності
здійснюваного акту творення на майбутнє у житті даного індивіда,
забезпечення "надситуативності" конкретного діяння, насиченості його
смислом "вчинку", достеменного самовияву "Я". Забезпечення першого
типу умов відносно індивіда підліткового або юнацького віку виконує
суспільство та різні його інститути: сім'я, школа, позашкільні виховні
заклади тощо. Другий тип умов також забезпечується відповідними
соціальними інститутами відносно конкретного індивіда і передбачає Його
спрямованість до саморозвитку власного "Я". Третій тип умов — власне
особистісне розуміння, ініціювання, самозабезпечення свого розвитку як
вільного, творчого, успішного індивіда. Проте для підлітка або юнака
завжди важливою і необхідною є присутність поряд мудрого наставника,
вчителя, який спрямує, надихне на шляху складному та відповідальному
— шляху самовизначення особистості.

4. Психоаналітичне тлумачення природи та структури творчого

процесу.

Творчість у широкому розумінні — це пошук чогось нового, невідомого,

чого люди не знали раніше. Але яким же чином ми можемо шукати те,
чого не знаємо? Коли ж знаємо, що шукати, то як ми можемо знайти щось
нове, чого не знаємо? Відповідь на ці запитання не може бути
однозначною. По-перше, тому, що творчість — це не тільки абсолютно
нове знання для всього людства: творить і той, хто, образно кажучи,
«винаходити велосипед», але не знає, що він уже відкритий. По-друге,
«винахід велосипеда» теж може бути абсолютно новим для всього
людства, якщо такої конструкції раніше людство не знало. Якщо виходити
з критерію новизни, то до творчих завдань можна віднести такі варіанти
досліджень: 1) нового об’єкта новими методами; 2) нового об’єкта
традиційними методами; 3) вже відомого об’єкта новими методами;
4) відомого об’єкта в нових умовах.
У кожному з цих випадків можна отримати нове знання в тому чи іншому
вигляді: винаходів, раціоналізаторських пропозицій, інновацій, ноу-хау,
логіко-конструктивних розробок, сценаріїв, промислових зразків, теорій,
гіпотез, ідей, фактів, концепцій, методів, засобів, підходів тощо.
Звичайно, для прояву творчої праці треба мати творчі здібності, які
можуть бути або природними, або набутими в процесі навчання й
виховання. Питання про міру зумовленості творчих здібностей самою
природою і системою виховання має багатовікову історію. Його ставив і
робив спробу вирішити ще Платон у формі анамнезу (від грец.
άνάμνησις — спомин, нагадування), тобто пригадування і з’ясування
думок, які заздалегідь існують у голові.
У наш час така проблема привертає увагу дедалі більшої кількості
дослідників. Це пов’язано насамперед із вирішенням практичних питань
виховання і добору творчих працівників для різних галузей суспільного
виробництва. Розглянемо основні концепції природи творчості: перша з
них розглядає творчість як уроджену якість, друга — як якість, котру
можна виховати, і третя — як частково вроджену й частково виховану.
На думку В. Й. Векслера та П. Л. Капиці, здатність до творчості є
вродженою, бо для того, щоб, наприклад, співати, треба мати голос, щоб
танцювати, треба мати хист, щоб писати добрі вірші, треба мати талант.
Вчені висловлюють сумнів щодо того, що створення, наприклад, у
консерваторії композиторського відділення автоматично веде до появи
талановитих авторів музичних творів. На їхню думку, нічого з цього
наміру не вийде, якщо серед прийнятих на це відділення студентів не було
музично обдарованих осіб.
П. К. Анохін, визначаючи якості вченого-дослідника, вказує на такі, що
формуються за життя, тобто у процесі виховання: одержимість, горіння,
благородний сумнів, вміння логічно мислити, наявність симультанного
(від лат. simultané — одночасний, здатність одночасно оперувати багатьма
мисленими об’єктами) мислення та почуття нового. В тій чи іншій формі
цю думку поділяє багато фізіологів та психологів, зокрема,
С. Л. Рубінштейн, Г. С. Костюк, А. А. Нейфах, Н. О. Славська та ін. Так,
для А. А. Нейфаха є безперечним те, що людина успадковує не тільки
фізіологічний «механізм», а й вищі психічні якості, в тому числі такі, як
здатність до творчості. Він ставить питання про збереження та
розмноження рідкісного генетичного коду, який дає змогу стати генієм.
З критикою положень, висловлених А. А. Нейфахом, виступив
О. М. Леонтьєв. Він зазначив, що психологічний розвиток особистості
являє собою досить складний процес, який характеризується прижиттєвим
формуванням спеціальних людських здібностей і функцій. Ці психологічні
«новоутворення» мають, зрозуміло, свій фізіологічний субстрат, а
саме функціональні системи, які складаються в діяльності дитини, а потім
і дорослої людини. При цьому, коли ці системи уже сформувались, вони
функціонують так, як і звичайні органи, наперед визначені біологічною
спадковістю: тому їхнє функціонування часто здається проявом урод-
жених здібностей».
Попри ці крайнощі, наукові та життєві факти висвітлюють подвійну
детермінацію творчих здібностей — факторами успадкованими і
факторами впливу соціального середовища через систему виховання.
Відомі ж, наприклад, цілі родини математиків, музикантів, здібності яких
можна пояснити генетичною передачею математичної або музичної
обдарованості, проте в галузі літератури, мистецтва така спадковість не
спостерігається, хоча роль традицій має місце й тут. З позицій генетики ця
різниця пояснюється тим, що математичні й музичні здібності
успадковуються простіше і діють домінантно, в той час як літературні —
слабкіше, і комплекс нахилів, які були в батьків, часто порушується в
процесі переходу дітям.
Водночас відомі факти виходу з окремих середніх шкіл багатьох видатних
людей. Це можна пояснити не інакше, як різним ступенем створених у
школах умов для виявлення творчих здібностей та їх виховання. Навряд чи
таку різницю можна пояснити випадковими скупченнями особливо
обдарованих дітей в одних школах і відсутністю їх в інших. Та й,
зрештою, відомі факти значно більшої творчої віддачі осіб, які пройшли
підготовку з тієї чи іншої методики навчання.
Американські психологи висловлюють думку про існування певної групи
людей, які відзначаються винятковою обдарованістю до відповідних
професій, але через несприятливі соціальні умови позбавлені спеціальної
освіти, і тому не підозрюють, що мають певні здібності, відчувають
болісну невдоволеність від будь-якої «простої» професії, що й спричиняє
їхнє «блукання по професіях». Таке «блукання» може зрештою завести
цих людей на «соціальне дно». Для перевірки такої гіпотези було
протестовано близько сотні людей з «соціальної ями». І виявилось, що два
або три похмурих бідолахи, які пустилися берега, показали на окремих
тестах результати, значно вищі від норми. Вони були залучені до
вузькоспеціальних програм освіти, де отримували знання у дозах,
непосильних для звичайних студентів, засвоювали знання з казковою
легкістю й незвичайним натхненням. Результат був приголомшуючий —
один із них через вісім місяців став професором, другий — через півтора
року очолив відділ електроніки у солідній науково-дослідній установі.
Однак слід підкреслити, що геній — не тільки щаслива «порода», іскра
Божа, це також сприятливе середовище, в якому може розкритися творчий
потенціал людини, і наполеглива праця над собою. Як відзначив
А. Ейнштейн, геній — це лише на 10 відсотків талант, а на 90 відсотків —
наполеглива праця й терпіння.
Існує ще психопатологічна концепція природи творчих здібностей. Її
прихильники, спостерігаючи творчі особистості, нерідко спосіб їхнього
життя пов’язують з ексцентричною поведінкою, сварливим характером і,
головне, винятковістю продукту їхньої творчості. Тому вважають, що
процес творення — це психологічна «ненормальність», патологічне
відхилення (аномалія) від нормального психічного стану. Класичним
виявом такого погляду є твердження італійського психіатра і кримінолога
Ч. Ломброзо про геніальність як психопатологічне явище, хоча й
особливого ґатунку. Про це, на його думку, свідчать і такі соматичні
(тобто тілесні) ознаки творців, як хиби постави, вузькогрудість, фізична
нерозвиненість, худорлявість, деформований череп, а також типовий для
душевнохворих вираз обличчя, часто заїкання, бездітність, замкнутість,
грубість, недостатня повага до батьків і старших тощо. Якщо у
талановитих або обдарованих людей (але не геніальних) процес творчості
викликається й супроводжується певним зусиллям, то у геніїв він
відбувається спонтанно, імпульсивно, у напівсні, в стані депресії,
меланхолії, а іноді навіть у маніакальному стані. Геніям притаманна
гранична нервозність і схильність до психозів.
Ч. Ломброзо, не обмежуючись вивченням «зовнішньої схожості генія й
душевнохворого», зробив ряд спостережень за процесом творчості та
стилем праці геніальних людей. Виявилось, що їхній творчий процес є
ірраціональним і є результатом дії підсвідомих механізмів, відзначається
вичерпною сконцентрованістю психічних зусиль, винятковою
проникливістю й чуттєвістю, їхня пам’ять і комбінаторна здатність
мислення є набагато вищими, ніж у звичайних людей. Роль підсвідомості
при цьому настільки велика, що геніальні люди реально бачать речі, які
породжує їхня уява. Підсвідомих механізмів творчості Ч. Ломброзо не
розкриває, але намагається пов’язати інтелектуальні здібності з
епілепсією. Звичайно, багато видатних людей (Юлій Цезар, Петро І,
Наполеон,
Ф. М. Достоєвський та ін.) були хворі на епілепсію. Але можна також
назвати багато геніальних людей, які були здоровими.
Психоаналітична концепція творчості побудована З. Фрейдом та його
учнями. Він розглядав організм людини як біоенергетичну систему і
зробив висновок про сексуальний характер підсвідомої енергії, яку назвав
лібідо. Первісна сексуальна енергія — лібідо, яка часто-густо
законсервована, може трансформуватися в інші форми енергії —
художньої, винахідницької, наукової творчості. Особливість, або точніше
структура психіки, за З. Фрейдом, складається з трьох ієрархічних
рівнів — підсвідомого, передсвідомого і свідомого, причому підсвідоме —
це осердя первісної сексуальної енергії. Воно далеко не завжди
«проривається» у свідомість внаслідок стереотипів поведінки, які прийняті
в суспільстві. Другий рівень, передсвідоме, є сховищем сублімованого з
першого рівня енергії, яка набула форми різних психічних утворень,
таких, що стоять близько порога свідомості, і тому можуть стати його
змістом. Саме там зосереджується вид енергії, спеціально спрямований до
організуючої, формальної або естетичної діяльності. Свідомість же через
свої заборони пригнічує потяг проникнути в зміст процесів, які
здійснюються в підсвідомому, весь час конфліктує з ним, пригноблює
сексуальний потяг.
Пізніше З. Фрейд модернізував свої первинні уявлення про структуру
психіки. Вона являє собою триярусну структуру особистості — «Ід»,
«Его» та «Суперего». «Ід» («Воно») — сфера все тієї ж первісної
сексуальної енергії, сховище примітивних інстинктів. «Его» (тобто —
«Я») — відчуває на собі постійний тиск «Ід», але керується також (якщо
не головним чином) принципом реальності співвідношень своїх рішень з
особливостями громадських відносин і т.п. Нарешті, третій
рівень, «Суперего» («Над-Я»), — це настільки високий і тонкий ступінь
сублімації (перетворення) енергії, що здатний мати в собі високі моральні
принципи, етичні норми, естетичні стандарти. «Суперего» бере на себе
функції цензора і критика, своєрідного фільтра вчинків або рішень, які
приймаються «Его». Якщо такі рішення, вчинки робляться на догоду «Ід»,
але суперечать підвалинам «Суперего», останнє застосовує певні
«каральні» санкції (у вигляді докори совісті, переживань, почуття вини,
очікування розплати, страху тощо). «Его» поставлене у винятково
невигідні умови: далеко не завжди трапляється, що вимоги «Ід» збігаються
з можливостями «Его», сприятливими умовами зовнішнього середовища,
нормами і принципами «Суперего». Частіше буває навпаки. І тоді «Его»
стає ареною жорсткої боротьби протилежних бажань і мотивів, через що
відчуває внутрішню напругу. Відбувається процес витиснення перед
порогом свідомості, усунення з його сфери небажаних потягів, думок,
почуттів. Але це не означає, що усунуте гине. Воно входить у підсвідоме і
продовжує впливати на поведінку через підсвідомі мотиви. У певних
випадках усунуте із свідомості проривається в психологічних симптомах.
Іншими захисними механізмами «Его» є регресія і процес сублімації. На
запитання «що являє собою творчість?» З. Фрейд відповідає, що первісна,
але «суспільно заборонена» сексуальна енергія має потяг до розрядки
завдяки можливостям «Его» та зовнішнього середовища і уже згідно з
принципами і нормами «Суперего» сублімує в прийнятні для індивіда та
суспільства сфери діяльності, в тому числі й творчість.
Проте, на його думку, тут має місце і зворотне співвідношення, яке треба
враховувати. Простір сексуальних пристрастей та статевої активності
неодмінно розвивається за рахунок тієї діяльності, що спрямовується на
виробництво речей, а ще більшою мірою — на вироблення ідей. Людина,
яка непомірно витратила свою енергію на статеву діяльність, природно, не
може вже використати її для вищої — творчої, винахідницької, суспільної
та іншої духовної діяльності.
Учень Фрейда Е. Фромм піддав критиці концепцію вчителя про зведення
всієї людської енергії до сексуальної. У своїх дослідженнях він доводив,
що сексуальна енергія є тільки частиною людської енергії — лібідо, яка
має перепони у використанні. Такими перепонами служать соціальні
фактори і негаразди, які викликають соціальну напругу. Боротися з цими
перепонами потрібно через розвиток всезагальної людської любові до
ближнього.
Неотомістська концепція. Психологічні уявлення про природу творчості у
християнській релігії мають майже двотисячну історію. Середньовічний
філософ Августин Блаженний називав платоників «найдостовірнішими
філософами». Раціональне пізнання, вважав він, можливе лише завдяки
Божественному осяянню, тому одкровення й розум треба вважати
тотожними. Але Фома Аквінський різко протиставляв Божественний
розум та людський інтелект, вважаючи, що вони належать до різних
порядків буття. Якщо перший є Логос, який творить світ та окремі його
об’єкти, то другий не має такої здатності і є найнижчим в ієрархії
інтелектів.
Інакше розуміють природу творчості сучасні неотомісти. Німецький
основоположник «філософії винахідництва» Ф. Десауер вважає, що
технічний пристрій, який визнано винаходом, спочатку передіснував як
явище ідеальне, як духовний прообраз у потойбічному світі. Творцем усіх
винаходів виступав Бог. Розробка технічних ідей, конструкцій є не що
інше, як продовження акту творення. Такого самого погляду дотримувався
й М. Бердяєв. Він вважав, що природа творчого акту є шлюбною, який
завжди є зустріччю. Від Бога йде заклик, щоб людина звершила творчий
акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик.
Марксистська концепція творчості виходить з її діяльної сутності. К.
Маркс розглядає людину в системі предметно-історичної діяльності.
Творчість для нього — це діяльність людини, яка в ході історичного
розвитку створює сама себе. Творчість — це не природна здатність
окремих індивідів, не проста їхня активність, не особливий психічний
стан, а форма існування й діяльності людини, що створює якісно нові
суспільні цінності. Творчість розглядається як феномен, детермінований
як внутрішніми потребами людини, так і зовнішнім середовищем
насамперед соціальним.
Структура творчої діяльності складається з об’єкта, суб’єкта, методів
творчості. Як об’єкт (предмет) творчої діяльності може виступати наука,
техніка, природа, мистецтво, людина, суспільство, економіка тощо.
Суб’єктом творчості може бути індивід, колектив, етнічна, професійна,
соціальна групи, людство, інтегральний інтелект тощо. Серед творців
можна виділити, за класифікацією М. Бунге, такі типи: а) критики-
руйнівники, тобто дослідники, що знаходять недоліки у чужих розробках,
але самі нічого нового створити не можуть; б) практики (appliers), тобто
дослідники, що використовують існуючі теорії й методи для розв’язання
будь-яких проблем; в) розробники, тобто критики-творці, що можуть
вдосконалювати відомі знаряддя, поширювати галузь їх використання; г)
творці нових ідей, гіпотез, теорій, напрямів, підходів і методів їх
конструювання.
Методи, способи творчої діяльності поділяються на п’ять груп: перша
ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні (практико-емпірична і
науково-теоретична творчість); друга — на інтуїції (позасвідома,
нефеноменологічна творчість); третя — на синтезі першої і другої груп;
четверта — на культурних традиціях (духовно-космологічна творчість);
п’ята — на вірі у певні догми, стереотипи («догматична» творчість).
Синтез творчості за сферами діяльності відбувається: по-перше, в окремих
сферах — літературній, театральній, кінематографічній, економічній і
т.п.); по-друге, у комплексних сферах науки, техніки, культури; по-третє, у
міжгалузевих формах науково-технічної, соціальної, художньої творчості.
Існує також певна класифікація різновидів творчості за предметом
(об’єктом) діяльності. По-перше, це наукова творчість. Вона пов’язана зі
створенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер.
Наукова діяльність як творчість здійснюється у двох напрямах: відкритті
нових емпіричних фактів і висуненні нових ідей, гіпотез, теорій. По-друге,
це технічна творчість. Вона пов’язана з задоволенням практичних потреб
людства, цілеспрямованою трансформацією матеріального середовища за
допомогою нових технічних засобів. У техніці винахідники творчо
синтезують досягнення повсякденного досвіду, ремісництва, науки. За
рівнем новизни існують такі форми технічної творчості: 1) пристосування
або застосування технічних систем з несуттєвими змінами; 2) раціо-
налізація або перетворення технічних систем на основі врахування
конкретних обставин; 3) винахідництво — створення оригінальних
(принципово нових) технічних систем. По-третє, це художня творчість.
Вона пов’язана з створенням естетичних цінностей і реалізується через
мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура тощо),
літературу (проза, поезія). По-четверте, це соціальна творчість. Вона
пов’язана зі створенням нових суспільних відносин відповідно до
прийнятого ідеалу. Без ідеального проекту майбутнього й активності
суб’єкта вона неможлива.
До цих ідеальних проектів майбутнього належать біблійне «Боже
царство», «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «науковий
комунізм» К. Маркса і Ф. Енгельса, «царство розуму людського»
В. Вернадського, «національна ідея» М. Грушевського, В. Винниченка,
І. Франка та інші. Вони коливаються то у бік «здорового глузду»,
виправдання даності, то у бік зламу існуючого порядку. Виразом першого
варіанту є квієтизм (від лат. quietus — спокійний, безтурботний; його
прихильники цілком покладаються на волю Божу), другого — соціальний
екстремізм (від лат. extremus — крайній; його прихильники для
досягнення своєї мети готові до будь-яких насильницьких дій).

5. Творча уява зрілої людини

З точки зору, ідеалістичної концепції, яка трактує фантазію як

першопочаткову творчу силу, протягом свого розвитку особистість стає
все менш творчою. Крайньому ідеалістичному розуміння фантазії як
автономної творчої сили протистоїть крайній механістичний погляд,
який намагається вивести фантазію з наслідування. Матеріал для гри у
дитини і її сюжет взятий з реальної дійсності, з якою дитина
знайомиться, але результатом процесу фантазії є не сама гра, а її
основна передумова-ототожнення зовсім різних за зовнішнім виглядом і
сутністю предметів.
Таким чином, обидва крайніх погляди-ідеалістичний та механістичний-
на співвідношення між процесом фантазії і віком в рівній мірі не
прийнятні: неправильно вважати, що вік шкодить процесу фантазії і те
що, ніби, справжня продуктивна діяльність зростає на грунті
наслідування. Закономірності продуктивної діяльності дійсні для будь-
якого віку, звісно конкретні особливості того чи іншого віку будуть по
різному впливати на спрямованість цих закономірностей і відповідно
обумовлювати різні результати процесів фантазії. Розвиток творчих
можливостей в більшій мірі залежить від особливостей навчання і
виховання в навчальних закладах, ніж від віку як такого.
Спостереження дали привід стверджувати, що молоді люди частіше і
легше проявляють творчий підхід. Оствальд пояснює це тим, що в
молодості люди більш сміливі та відважні. Беркстен пояснює різке
падіння творчих сил яке ніби настає після 30 років перевантаженням,
що виснажує та призводить до зниження творчого потенціалу. За
даними Брозека, ті інтелектуальні функції які тренуються у дорослих
людей не погіршуються з віком , а можуть навіть покращуватися.
Функції, які в повсякденному житті спеціально не застосовуються
(мислення за допомогою символів) дійсно погіршуються. Виконувати
тести за обмеженого часу, знаходити нові методи вирішення для людей
похилого віку важко.
 За Леманом психологічні фактори зниження творчого потенціалу не є
специфічними для похилого віку; люди які досягли до 30-40 років
помітних успіхів не прагнуть нових досягнень; люди, які піддаються
критиці і не знайшли визнання впадають в апатію. Легкі успіхи і великі
труднощі в рівній мірі послаблюють мотивацію творчої діяльності.
Багато фактів суперечать концепції Лемана відомо що багато
художників і вчених проявили творчу активність і в глибокій старості
( Толстой, Павлов, Фрейд, Гете) Не можна говорити про безпосередню
залежність творчих підйомів і спадів від вікових характеристик.
Особливості проявів внутрішніх закономірностей залежить передусім
від таких факторів як мотиви, знання, особистісні риси.

6. Методи дослідження творчої уяви.

Сучасні люди все більше усвідомлюють, що саме творчість є

найважливішою складовою особистого щастя і професійного успіху.
Творчі люди постійно перші у роботі — відкривають підприємства, щось
вигадують, будують, живуть повноцінним життям, зустрічаються з
цікавими людьми, мандрують, стають лідерами в компаніях, бо знають, як
вирішувати проблеми і як заряджати енергією інших. На жаль, більшість
людей упевнена, що здатність творити — вроджена і її не можна
розвинути. Щоб дізнатися, чи є у вас схильності до творчості, спробуйте
виявити свої творчі досягнення. З роками наш творчий рівень помітно
знижується. Іронія долі в тому, що кожен із нас — природжений
художник, поет, музикант, експериментатор, але ми змушені стримувати
свої бажання, бо мусимо підкорятися багатьом правилам, учити, іноді не
замислюючись, навіщо. А тим часом „творчі здібності атрофуються, як
нетреновані м'язи”.
Для розвитку творчих здібностей велике значення мають такі
психофізіологічні стани особистості, як фантазія, натхнення, інтуїція, уява,
інсайт. А традиційне навчання розвиває у дітей здебільшого виконавчі
здібності, тоді як творчі залишаються на низькому рівні. Фантазія —
відображення об'єктивної реальності в людській свідомості або уявлення
про реальні та нереальні явища, засновані на уяві. Уява — це створення в
нашій свідомості нових образів, предметів та явищ шляхом сполучення і
переробки уявлень, які вже є в пам'яті людини. Будь-які нові уявлення —
це активність клітин нервової системи. Активність потребує енергії. Тому
натхнення виникає з активізації душевних сил. Натхнення та інсайт
приходять лише в тому випадку, коли працюють, усвідомивши мету і
внутрішню домінантну потребу у розв'язанні проблеми. Інсайт можливий
за умови згорнутої логічної операції в активній грі
асоціацій. Натхнення являє собою відображення неясно відчутих образів,
які потребують виявлення. Інтуїція — здатність до внутрішнього осяяння,
завдяки якому людина може пізнати істину без участі логічної діяльності
свідомості. Коли розум мовчить, інтуїція робить людину дивовижною,
інформація про навколишній світ доходить до нас, оминаючи фільтри
понять мислення. Порівняно з натхненням, інтуїцією, інсайтом, у сучасній
системі освіти більше розвивають уяву. Уяву поділяють на три
типи: Логічна уява. Виводить майбутнє з теперішнього за допомогою
формально-логічних перетворень. Критична уява. Шукає, що в сучасній
техніці, суспільному житті потребує змін. Творча уява. Породжує
принципово нові ідеї та уявлення, їй належить вирішальна роль у розвитку
цивілізації. Уява вкрай необхідна для творчої діяльності. Без уяви
неможливий процес праці, якщо тільки вона не підпорядкована жорсткій
стандартизації. „Розпочинаючи будь-яку роботу, ми повинні уявляти її
результат. Без уяви неможливо щось планувати”.
Творча уява — це здатність яскраво уявити відсутнє. З точки зору
фізіології будь-яка творча діяльність являє процес створення нових
функціональних відношень у структурі мозку. Здатність до творчої уяви
формується поступово, проходячи кілька стадій розвитку. В історії
психології творчості визначають багато різних фаз, етапів творчого
процесу, що є аналогом розвитку творчої уяви. Різні автори (французький
математик Ж.Адамар, психолог Росмен, американський філософ Д.Дьюї)
пропонують різні класифікації. Але загалом їх зміст зводиться до таких
положень: накопичення знань, навичок, які необхідні для чіткого
з'ясування та формулювання завдань, свідома робота; зосередження,
пошук додаткової інформації; відхід від проблеми, переключення на інші
види занять, несвідома робота над проблемою, інкубація спрямованої ідеї;
перехід ідеї з несвідомого у свідоме, натхнення та ідея у вигляді гіпотези,
принципу, задуму; свідома робота, розвиток ідеї, її оформлення, перевірка.
Розвиток та виховання творчих якостей особистості потребує
вдосконалення сучасної системи освіти, а також розв'язання різних
творчих завдань в естетичному середовищі. Узгоджена з віком творча
діяльність учнів сприятиме підвищенню мотивації до праці, розвитку
інтелекту, максимальному розкриттю здібностей кожного з них.
Важливою сферою широкої та вільної реалізації творчого потенціалу
особистості є спілкування.У процесі міжособистісної взаємодії
відбувається обмін ідеями, думками, почуттями, міркуваннями,
інтересами, що неможливо без наявності в індивіда творчої уяви.
Спілкування стимулює творчий процес. Дослідники вважають, що 99 %
конструктивних ідей виникають під час контакту з думками інших людей.
Спілкування є важливою умовою життя людини в суспільстві та існування
суспільства загалом. Основною формою спілкування між людьми є
діалог. Діалог — це розмова, бесіда між двома особами, яка має на меті
пізнання предмета чи явища в процесі обміну думками суб'єктів
спілкування. Діалог — це конкретна подія спілкування, у процесі якої
відбувається міжособистісний взаємовплив. Діалог, який
використовується в системі освіти, має три значення; кожне наукове
поняття — це діалог різних логік, культур, способів розуміння; під час
навчального діалогу виникає особливе спілкування між дітьми та
вихователями, у якому учасники знаходять своє бачення світу. Це діалог
голосів; навчальний діалог адекватний сучасному діалогічному мисленню
тоді, коли зіткнення логічних та культурних блоків зіставляється з
внутрішнім діалогом мислення із самим собою. М.Лазарєв вважає,
що діалогічне спілкування— це орієнтація не лише на свої потреби, а й на
інтереси і потреби дітей. Воно передбачає свободу дискусії, прагнення
творчості, особистісного та професійного зростання, імпровізації,
готовності до пошуку, домінування методів і прийомів. Тільки „загальна
творча взаємодія педагога та учнів через діалог дає змогу успішно
вирішити актуальні проблеми формування творчої особистості”.
Важливою умовою творчого розвитку дітей є використання діалогічних
методів. Багато педагогів використовували і використовують діалогічні
методи для розвитку творчих здібностей дітей, серед них — В.Шаталов,
А.Толстих, І.Волков, О.Вербицький, С.Падалко, Т.Гончарова, А.Павлова,
В.Андрєєв, М.Лазарєв, С.Курганов, Джон Арнольд, Ф.Зарянова,
В.Дьяченко, В.Архіпова, Джон Дьюї, О.Пометун. Для дослідження уяви у
дітей дошкільного віку використовують такі методики:методика
діагностики рівня креативности дошкільників, заснована на модифікації
тестів Е.П.Торранса МТТМ (Миннесотскі тести творчого мислення), тестів
Г.Роршаха «Чарівні плями», тестів С.Медника RAT (тест віддалених
асоціацій), тест Керна – Герасика, проективна методика Р.Бернса
«Автопортрет» на визначення високого, середнього та низького рівня
творчої уяви. Щоб зрозуміти, що твориться в душі дитини, треба
заглянути в його "творчу лабораторію" - туди, де він найбільшою мірою
самовиражається. Більше всього на світі дитина любить ігри і творчість.
Тому, давайте поглянемо на те, як і що він малює. Зазвичай для тестування
використовують малюнки на наступні теми: Автопортрет – зображення
людини, створене їм самим. По тому, який намальований автопортрет,
можна зробити висновок про душевний стан людини, його уявлення про
самому себе, про характерні особливості особи. Для проведення
необхідний простій олівець середньої твердості, лист паперу стандартний.
Папір повинен бути орієнтований вертикально. Інструкція: "Намалюй свій
портрет". На всі уточнюючі питання слід відповідати, що він може
малювати так, як йому хочеться. Неіснуюча тварина, за інструкцією якої
пропонують намалювати неіснуючу тварину, якої випробуваний не бачив
у мультфільмах і про яку не читав у книжках. Одна з найбільш поширених
проектних методик для оцінки агресивності дитини, а також для
з'ясування або уточнення рис особи, установок і психологічних проблем
дитини. Для проведення необхідний простій олівець середньої твердості,
лист паперу стандартний. Папір повинен бути орієнтований вертикально.
Інструкція: "Придумай і намалюй неіснуючу тварину і назви його
неіснуючим ім'ям". Далі можна уточнити, що небажано брати тварину з
мультиків, оскільки воно вже кимось придумано. Вимерлі тварини теж не
підходять. Моя сім'я.Уявляє багату інформацію про сімейну ситуацію
дитини. Він допомагає виявити відношення дитини до членів своєї сім'ї:
сімейні відносини, які викликають тривогу або конфлікти для того, що
малює, показують, як дитина сприймає взаємовідношення з іншими
членами сім'ї і своє місце в сім'ї. Для виконання тесту дитині дається
стандартний лист паперу, кольорові олівці і гумка. Інструкція дитині:
"Будь ласка, намалюй свою сім'ю, щоб її члени були чем–то зайняті". На
всі уточнюючі питання слід відповідати без яких – або вказівок ("Можеш
малювати, як хочеш"). Під час малювання слід записувати всі спонтанні
вислови дитини, відзначати його міміку, жести, а також фіксувати
послідовність малювання членів сім'ї. Після того, як малюнок завершений,
з дитиною проводиться бесіда по наступній схемі: Хто зображений на
малюнку, що робить кожен член сім'ї; Де працюють або вчаться члени
сім'ї; Як в сім'ї розподіляються домашні обов'язки; Які взаємовідношення
між членами сім'ї. „Будинок - дерево – чоловік”. Допомагає оцінити
ступінь конфліктності дитини, негативізм, ворожість, агресивність,
особливості його особи. Для виконання тесту дитині пропонується папір,
простій олівець і гумка. Інструкція для дитини: "Намалюй, будь ласка,
якнайкраще будинок, дерево і людину". На всі уточнюючі питання слід
відповідати, що він може малювати так, як йому хочеться. Багату
інформацію дає спостереження за тим, як дитина малює. Записуються всі
спонтанні вислови, наголошуються які-небудь незвичні рухи. Коли дитина
закінчує малювати йому задається ряд питань про його малюнок. Опит
зазвичай починається з малюнка людини. Наприклад, питається, кого він
намалював, вік намальованої людини, який у нього настрій, чи нагадує він
кого-небудь із знайомих.
Розвиток творчих здібностей дітей передбачає впровадження в навчальну
практику гуманістичного принципу організації освіти, коли в центрі
навчально-виховного процесу знаходиться особистість дитини з її
потребами, інтересами і можливостями, а вихователь за допомогою
педагогічних форм, методів і засобів виконує функцію «екранування»,
щоб не допустити згубної дії зовнішніх чинників на розвиток творчих
здібностей дітей, і певною мірою стимулює останні.
Залучення дітей до творчої діяльності розкриває перед ними горизонти
людських можливостей і сприяє правильному визначенню свого місця на
широкому полі знань, умінь та здібностей. Це відбувається з тієї причини,
що в творчості дитина реалізує в усій повноті свої знання, уміння та
здібності, а отже, отримавши можливість випробувати себе в різних видах
діяльності, наочно переконується в наявному арсеналі знань, умінь та
здібностей і цим самим адекватно оцінює свої можливості, що безумовно,
сприяє правильному вибору професії.

Своєчасне виявлення і розвиток творчого потенціалу дитини є

досить складним завданням. Для вивчення початкового рівня розвитку
дітей з метою виявлення їхніх творчих здібностей здійснюють такі дії:
анкетування батьків за допомогою тесту «Чи талановита ваша дитина?»;
опитування з метою вивчення творчого потенціалу педагогів і батьків;
діагностування дітей за допомогою тесту визначення творчих нахилів
дітей; інтерв'ювання дітей і батьків; аналіз результатів творчих робіт дітей.
Психологічні тести для діагностування дітей з метою виявлення
індивідуальних творчих особливостей. Тест «Домальовування
фігур»: дітям 3 – 6 років пропонують індивідуальні завдання по
модифікованому варіанту методики Е.П. Торренса – дорісовать задану
фігуру так, щоб вийшла картинка (всього 16 фігур – по одній на окремій
картці; запропоновані фігури були контурами елементів наочних
зображень або простими геометричними фігурами різного ступеня
схожості з наочним зображенням). Для оцінки рівня розвитку
продуктивної уяви дошкільників за основний показник беруть коефіцієнт
оригінальності (Кори.); його параметри: флуенция (кількість відповідних
завданню відповідей), флексибильность (вариативность відповідей у однієї
дитини) і оригінальність (частота відповіді, що зустрічається, в групі).
Окрім цього було виділено 6 основних типів виконання завдань на уяву
дітьми різних дошкільних вікових груп: 0-дитина не сприймає завдання
побудови образу з використанням заданого об'єкту; найчастіше малює
поряд з еталоном, не використовуючи його, або зовсім відмовляється
малювати. 1-«окремі об'єкти»: фігура добудовується до цілого;
результатом домальовування стає один схематично зображений, не
деталізований об'єкт. 2-«об'єкти з деталями»: одиничний образ наділений
великою кількістю деталей. 1 і 2 типи характерні для дітей молодшої
групи дитячого саду. 3-«сюжети»: детально домальовував пропоновану
фігуру, дитина вбудовує її в сюжет, співвідносить його з деякою
ситуацією – це комплексний образ. 4-«сюжет з додаванням об'єктів»:
дитина малює декілька об'єктів об'єднаних в сюжеті; це образ – ансамбль.
2, 3, 4 типам рішення вдаються дошкільники середньої і старшої груп.
5-«включення»: задана фігура включається як один з другорядних
елементів об'єкту, що зображається. Здесь – новий спосіб створення
образу: дитина співвідносить сприйману дійсність не з цілісним наочним
уявленням, а з однією з його деталей. Це забезпечує найбільшу
оригінальність і вариативность в рішенні задачі. «Асоціативне поле»–на
задане слово дитина називає всі слова, які приходять на думку.
Пред'являють 6 слів. Сказані дитиною асоціації оцінюються по Кори.
(оригінальність, вариативность і продуктивність відповідей) і по
переважному використанню слів у функції узагальнення або у функції
наочної отнесенности. «Твір казки» - дітям пропонується скласти казку на
задану тему. Оцінюється продуктивність, оригінальність і вариативность
(описується 5-балльная системи оцінки). Специфіка використання слова як
засоби уяви полягає, в основному, в особливостях структури семантичних
полів, які починають складатися у дітей старшої групи. При цьому для
характеристики рівня розвитку уяви не существен сам тип такої структури
(переважне використання слова в його номинативной або категоріальній
функції). Набагато важливіше можливість переходу від однієї структури
до іншої (зміна контекстів, в яких використовується задане слово) і
широта кожного такого контексту. З дітьми проводяться повчальні
заняття, направлені на формування специфічних особливостей
використання слова: уміння широко використовувати контекст слова і
гнучко переходити від одного контексту до іншого. Було проведено 8
однотипних занять на різному матеріалі. Описуються 3 серії
експерименту: констатуюча, така, що формує і контрольна, - а також
результати, показані дітьми двох груп, – експериментальною і
контрольною. В ході формуючих занять були виділені основні тенденції:
збільшення від заняття до заняття загальної кількості званих слів до
кожного заданого слова, що говорить про розширення семантичних полів
кожного слова; зростання нестандартних відповідей за рахунок зміни
контекстів слів; 

зменшення повторів, але повного їх зникнення не відбулося; перехід

від зовнішніх ознак до функціональних, не наочних; поява метафор –
істотне розширення зв'язків слова і їх перехід на новий якісний рівень
(зв'язки за відвернутими ознаками). Направлений розвиток специфічних
особливостей використання слова як засоби уяви сприяє активізації уяви
дитини. Такими специфічними особливостями виступають, широта
семантичних полів і можливості переходу від одного контексту
використання слова до іншого. Існує диференційований підхід до
виховання і навчання дошкільників. Психологами, педагогами проведений
ряд досліджень. Об'єкт досліджень діти 4-5 років. 
Мета дослідження - виявити вплив стимулювання уяви, як психологічного
процесу, на розвиток творчої активності дітей дошкільного і молодшого
шкільного віку. Через проблеми діагностики такі традиційні методи, як
запитальники, виявляються неефективними. Дошкільники і молодші
школярі зазнають труднощі, пов'язані з недостатнім умінням
усвідомлювати аналізувати, висловлювати свої проблеми. Тут необхідно
встановлення тривалого довірчого контакту, в ході якого стає можливим
вільне, відверте обговорення конкретних переживань дитини. Таким
чином, не маючи необхідних умов для тривалого контакту, доводиться
використовувати графічні методи дослідження. Що у свою чергу дає добрі
результати. Існують наступні методи і способи.
Дослідження вивчення оригінальності рішення задач на уяву. Підготовка
дослідження. Підібрати альбомні листи на кожну дитину з намальованими
на них фігурами: контурне зображення частин предметів наприклад,
стовбур з однією віткою, кружок - голова з двома вухами і т. д., і прості
геометричні фігури ( круг, квадрат, трикутник і т. д.). Підготувати
кольорові олівці, фломастери. Проведення дослідження. Дитину 5-8 років
просять домальовувати кожну фігур так, щоб вийшла яка-небудь картинка.
Заздалегідь можна провести вступну бесіду про уміння фантазувати
( пригадати на що бувають схожі хмари на небі і т. д.). Обробка даних.
Виявляють ступінь оригінальності, незвичності зображення.
Встановлюють тип рішення задач на уяву. Нульовий тип.
Характеризується тим, що дитина ще не приймає завдання на побудову
образу уяви з використанням даного елементу. Він не домальовував його,
а малює поряд щось своє ( вільне фантазування). Перший тип. Дитина
домальовувала фігуру на картці так, що виходить зображення окремого
об'єкту ( дерево ), але зображення контурне, схемне, позбавлене деталей.
Другий тип. Також зображається окремий об'єкт, але з різноманітними
деталями. Третій тип. Зображаючи окремий об'єкт, дитина вже включає
його в який-небудь уявний сюжет ( не просто дівчинка, а дівчинка, що
робить зарядку ). Четвертий тип. Дитина зображає декілька об'єктів по
уявному сюжету ( дівчинка гуляє з собакою ). П'ятий тип. Задана фігура
використовується якісно по новому. Якщо в 1-4 типах вона виступає як
основна частина картинки, яку малював дитина ( кружок - голова і т.д. ),
то тепер фігура включається як один з другорядних елементів для
створення образу уяви ( трикутник вже не дах будинку, а грифель олівця,
яким хлопчик малює картину). Далі обчислюється коофіціент
оригінальності: сума типів рішення завдань на уяву/кількість дітей. 
 Робота по розвитку уяви, на підключення творчого потенціалу
дитини.

Журнал небилиці в особах. Захід проводиться у вигляді змагання.

Група дітей ділиться на дві команди. Кожна команда - це так звана
редакція журналу. У кожного члена редакції свій порядковий номер.
Ведучий починає казку: „Жил-был маленький Гвинтик. Коли він з'явився
на світло, то був дуже красивий, блискучий, з новеньким різьбленням і
вісьма гранями. Всі говорили що його чекає велике майбутнє. Він разом з
деякими гвинтиками буде брати участь у польоті на космічному кораблі. І
ось нарешті настав той день коли Гвинтик опинився на борту величезного
космічного космічного корабля... На найцікавішому місці ведучий
зупиняється із словами: ”Продовження триває в журналі “.......” в
номері .......” Дитина, у кого у руках цей номер, повинен підхопити нитку
сюжету і продовжити розповідь. Ведучий уважно стежить за оповіданням,
в потрібному місці перериває. Дитина повинна сказати: ”Продовження
триває в журналі “.......” в номері .......” Перервати казку може ведучий
словами: ”Закінчення в журналі “.......” у номері .......” В результаті дитячої
творчості головний герой побував на багатьох планетах, зустрівся з
інопланетянами. Проте діти один раз склавши продовження про нову
планету і її жителів, повторювали потім те ж саме змінивши лише назву
планети. В цілому цей вид діяльності показав, що дітям важко ще
підключити вільне фантазування. Вони краще справляються з роботою по
готових шаблонам. Презентація миру. Наочне сприйняття навколишнього
світу, властиве дітям ( ось кішка, місяць, лавка, людина, палиця і т. д.), з
розвитком дитини перетвориться в соціально-ціннісне сприйняття, коли
підростаюча людина виявляє за предметами відношення, бачить ціннісні
зв'язки і взаємини. Таке перетворення протікає непомітно, воно не
позначається якимсь різким переходом, коли б раптом проста “лавка”
перетворилася б на “місце для відпочинку старого, побачення для
закоханих” і т.д. Воно здійснюється через соціалізацію особи, її духовний
розвиток інтелектуального і емоційного збагачення. Зміна наочного
сприйняття, проте, не завжди відбувається взагалі. Іноді ми бачимо
людину, яка живе серед предметів, фактів, випадків але він випадає з
суспільних відносин, культурних цінностей. Зовні - живе як все, по суті -
живе поза всіма, оскільки виключений з системи ціннісних відносин.
“Презентація миру” направлена перш за все на переклад наочного
сприймання миру в його ціннісне сприйняття. Пред'являється який-небудь
предмет групі дітей і пропонується описати роль цього предмету в житті
людини, навіщо він для людства, яку роль він грає в прагненні людини на
щастя, які відносини несе в самому собі, коли включений в повсякденний
побут. Таким чином виявляється для дітей духовна цінність матеріального
предмету, зміщує межі духовного і матеріального розвиває здібність до
одухотворення і зрештою допомагає дитині знайти свою особу, піднятися
над ситуацією. Для проведення даної роботи обирається будь-який
предмет, що оточує дітей (немає сенсу брати щось незнайоме дітям, як
тостер або пуанти) задається питання про його роль в житті людини,
матеріальному і духовному призначенні, а так само питання про особисте
відношення дитини до даного предмету. Необхідно створити надлежащюю
атмосферу, так щоб все його достоїнства і особливості були підкреслені,
як цінність загальнолюдською культури. Діти по черзі висловлюють свої
міркування. При цьому вони підходять до предмету, беруть його в руки,
демонструючи всій групі, розкриваючи то зміст, який виявлений ним. 

Роблячи висновок, хочеться сказати про досить високе ціннісне

сприйняття дітьми реальності. Вражає їх готовність і уміння міркувати,
будувати висновки, загальний високий рівень інтелекту. Надалі можна
ускладнити роботу, пропонуючи дітям самим вибрати предмет
презентації, їм може стати явище, подія, факт, процес. Що на що схоже.
Розвиток уяви грає велику роль в творчому вихованні особи дитини.
Необхідно якомога більше включати в практику види діяльності
направлені на активізацію процесів уяви. Даний захід проводиться у формі
гри. У ній можуть брати участь до 30 дітей, роль ведучого краще узяти на
себе вчителеві, вихователеві. Діти з допомогою ведучого вибирають 2-3
людини, які винні на декілька хвилин бути ізольовані від загальної групи.
В цей час всі інші загадують якесь слово, бажано предмет. Потім
запрошуються ізольовані хлоп'ята. Їх завдання - відгадати те, що було
загадане за допомогою питання: “На що це схоже?” Наприклад, якщо
загадано слово “бантик”, то на питання: “На що це схоже?” із залу можуть
поступати такі відповіді: ”На пропелер у літака” і т.д. Як тільки ті, що
водять здогадуються про те, що було загадане ведучий міняє їх, і гра
повторюється знову. Безумовно така робота корисна. Фотомомент. Ця
форма групової діяльності так само направлена на розвиток уяви. Проте її
ефективності нижче, ніж ефективність описаною вище діяльності. Перш за
все тому що об'єктом активного розвитку тут виступає що лише водить.
Опишемо методику проведення заходу. Провівши коротку бесіду на тему
“Що таке фотомомент”, роз'яснивши сенс цього слова, вихователь вводить
дитини в світ фотографії: люди на згадку про якісь події хочуть завжди
щось залишити, часто це буває фотографія. Фотографії бувають різні:
смішні і сумні, маленькі і великі, кольорові і чорно-білі, а бувають
фотографії, де люди вставляють свою особу в маленьке віконце, вирізане в
картині із зображенням тварин, знаменитих людей і т.д. Потім діти
вибирають того, що одного водить, який вставляє свою особу в таку ось
картину, не знаючи, що на ній намальоване. Його завдання - відгадати
кого він зображає, ставлячи навідні питання. Театр “Рукавиця”. Форма гри
в театр визначає цілеспрямований розвиток плотською сфери дітей.
Представляючи той або інший персонаж в різних ситуаціях хлоп'ята
засмучуються, радіють, веселяться, сердяться, обурюються - емоційно
освоюють мир відносин і форми їх прояву, що сприяє більш глибокому
розумінню духовних зв'язків в реальному житті. Крім того
використовуючи народні літературні твори, ми тим самим залучаємо дітей
до національній культурі, російському фольклору. Мета роботи - навчання
виразному читанню на основі наслідування багатократного
перечитування, розвитку пам'яті, мови, простих рухів уміння говорити
перед аудиторією. Діяльність дитини орієнтована на зразок. В процесі
спілкування воспитатель- дорослий своїм прикладом навчає мови, руху,
поведінці надає ненастирливу допомогу якщо діти щось забули. Основа
поведінки дорослого - доброзичливість, розумність, спокій і зацікавлене
участь. Реквізит (ляльки-рукавиці) - це опора для відтворюючої уяви
розуміння характеру персонажа, передумова до розкріпачення відчуттів
рухів, до свободи мови. Привертає і значна простота у виготовленні самих
ляльок, можна відшукати старі рукавички, рукавички, а вже на їх основі з
допомогою шматочків матерії, різноколірного паперу, гудзиків, голки з
ниткою ножиць і фантазії можна зробити і діток з бабцею, і мишку, і
лисицю, і собачку і т.д. 

Творча уява розвивається поступово: від найпростішого до

найскладнішого видів діалогу. Держава, в якій ми живемо стала
незалежною зовсім недавно, хоча Україна була відома у світі ще з давніх
давен своєю історією, традиціями, культурою. Розбудова молодої
демократичної держави — це нелегка справа, але актуальна та вкрай
потрібна для нашого майбутнього. Необхідні насамперед зусилля кожного
з нас — громадян України. І від того, наскільки хорошими громадянами
ми будемо, залежить і наше майбутнє. Добре орієнтуючись у сьогоденні,
ми краще розуміємо і уявляємо майбутнє. А для передбачення
майбутнього треба активізувати творчу уяву.

11.10.

1. Психодинамічні (психоаналітичні) теорії уяви і творчості.

2. Екзистенціальні теорії творчості і уяви.

3. Гуманістичні теорії творчості і уяви.

4. Теорія бісоціації (А. Кестлер)

5. Теорії творчості у вітчизняній та радянській психології (Альтшулер,

Эдельмеер, Пономарёв, Богоявленская, + Чиксентмихай).

1 Психодинамикаічні теорії уяви і творчості.

За Фрейдом головним рушійним чинником розвитку особистості є

вроджені інстинкти, які об'єднано в дві основні групи: інстинкти життя
(Ерос) і інстинкти смерті (Танатос). Він виділив три основні структури
особистості: Воно (Id), Я (Ego) і Понад-Я (Superego).

У психодинамічного напрямі існує декількох нових теорій, автори яких,

кожен по-своєму, намагалися переглянути класичну теорію З.Фрейда.
Найбільш яскравими представниками психоаналітичного руху, які
критикували Фрейда і створили свої власні теорії особистості, були
А.Адлер і К.Юнг. А.Адлер підкреслював цілісність, креативність і
самовизначатися сутність людини, рушійною силою розвитку, якого є
прагнення до переваги, до компенсації почуття неповноцінності,
пережитого в дитинстві.

На відміну від З.Фрейда, К.Юнг розглядав лібідо як творчу життєву

енергію, яка може сприяти постійному особистісному зростанню. В
особистості К.Юнг виділяв три структури: его, особисте та колективне
несвідоме.
11.10.

1. Визначення емоцій (енциклопедичне, вітчизняних та зарубіжних

науковців).

2. Специфіка емоційного відображення (структура, будова емоцій в

специфіці емоційного відображення).

1 Визначення емоцій
Емоції  — це біологічно обґрунтовані психологічні стани, що виникають у
результаті нейрофізіологічних змін, по-різному пов'язані з думками, почуттями,
поведінковими реакціями і ступенем задоволення чи страждання. До
теперішнього часу не існує наукового консенсусу щодо визначення. Емоції
нерідко переплітаються з настроєм, темпераментом, особистістю, диспозицією або кр
еативністю.
За останні два десятиріччя вивчення в царині емоцій розширилися з допомогою
багатьох галузей, зокрема психології, медицини, історії, соціології
емоцій та комп'ютерних наук. Достаток теорій, які намагаються пояснити
походження, функції та інші аспекти емоцій, сприяло більш інтенсивному
вивченню цієї теми. Сучасні напрями досліджень концепцій емоцій містять
розроблення матеріалів, що стимулюють і викликають емоції. Окрім того, ПЕТ-
сканування і фМРТ-сканування допомагають вивчати процеси афективної
картини в мозку.
З механістичної перспективи, емоції можна визначити як «позитивний або
негативний досвід, який пов'язаний із визначеним паттерном фізіологічної
активностіі». Емоції викликають різні фізіологічні, поведінкові й когнітивні зміни.
Первісна роль емоцій полягала в мотивації адаптивної поведінки, яке в
минулому сприяло передання генів унаслідок виживання, репродукції
та родинного добору.
У деяких теоріях пізнання є важливим аспектом емоцій. Згідно з іншими
теоріями, емоції відокремлені від пізнання й можуть передувати йому. Свідоме
переживання емоції — це ментальна репрезентація цієї емоції з минулого або
гіпотетичного досвіду, котра пов'язана зі змістовним станом задоволення або
незадоволення. Свідоме стану встановлюються у вигляді вербальних пояснень
досвіду, котрі описують внутрішній стан.
Емоції — комплексне поняття. Існують різні теорії щодо питання того, чи
викликають емоції зміни в нашій поведінці. З одного боку, фізіологіяемоцій тісно
пов'язана зі збудженням нервової системи. Емоції також пов'язані з поведінковими
тенденціями. Екстраверти більше схильні до спілкування і вираження своїх
емоцій, в той час як інтроверти переважно схильні до соціальної замкнутості і
стримування своїх емоцій. Емоції часто є рушійною силою мотивації. З іншого
боку, емоції — це не причинно-наслідкові зв'язки, а сукупність компонентів, які
можуть містити мотивацію, почуття, поведінку і фізіологічні зміни, але жоден з
цих компонентів не є емоцією. Емоція також не є сутністю, яка викликає ці
компоненти.
Емоції містять у собі різні компоненти, такі як суб'єктивний досвід, когнітивні
процеси, експресивна поведінка, психофізіологічні зміни й інструментальна
поведінка. Свого часу вчені намагалися ідентифікувати емоцію з одним із
компонентів: Вільям Джеймс — зі суб'єктивним досвідом, біхевіористи — з
інструментальною поведінкою, психофізіологи — з фізіологічними змінами й так
далі. Останнім часом говорять, що емоція складається з усіх компонентів. Різні
компоненти емоцій класифікуються дещо по-різному залежно від академічної
дисципліни. У психології та філософії емоція зазвичай
має суб'єктивний, свідомий досвід, що характеризується,
насамперед, психофізіологічними проявами, біологічними реакціями і психічними
станами. Подібний багатокомпонентний опис емоцій трапляється в соціології.
Наприклад, Пеґґі Тойтс описала емоції як фізіологічні компоненти, котрі містять
культурні або емоційні ярлики (гнів, здивування тощо), виразні дії тіла й
оцінювання ситуації, контекстів.

1 Специфіка емоційного відображення

Визначення та специфіка емоцій

Функціональна роль психіки полягає у визначенні способу поведінки на

основі відображення реальної ситуації, у вирішенні завдань орієнтування у
ситуації для прийняття правильного рішення.

Умови ситуації, предмети та явища, що відображаються індивідом, є

значущими з погляду його потреб та інтересів та розкривають ставлення
індивіда до цих предметів та явищ. Така своєрідна форма відображення
дійсності людиною у вигляді відображення її ставлення до дійсності
пов'язані з поширенням збудження весь організм, викликаним активної
реакцією суб'єкта. На відміну від гностичних процесів, що відбивають
властивості та зв'язку предметів матеріального світу у формі образів,
процеси емоційної сфери відбивають ставлення людини до значимих для
неї об'єктів, явищ та подій у формі переживань.

Таким чином, емоційна форма відображення має такі особливості:

 1. У емоціях відбивається ставлення до предметної реальності, до
об'єктивних аспектів предмета, значущих суб'єкта. Емоції виражають стан
суб'єкта.

2. Це віддзеркалення зовнішнього світу відбувається над формі образу, а

формі переживання.
3. Оскільки відбиває діяльність є одночасно психічної та фізіологічної, то
психофізіологічний характер емоційних явищ є чітко двоїстим. З одного
боку, це афективне хвилювання, з другого - органічні прояви. Поширеною
є думка, що про наявність емоційного переживання ми дізнаємося через
відчуття, тобто. зовнішній вплив усвідомлюється як зміни у суб'єкті.

4. Цілісне емоційне явище завжди є єдність двох моментів: з одного боку -

певного відображуваного змісту, з іншого - власне емоційного
переживання, тобто. того специфічного забарвлення, з яким цей зміст
відображається суб'єктом. Подвійну будову емоційного явища наочно
демонструє той факт, що той самий сенс може викликати за різних умов
досить різні переживання, іноді - протилежні. І навпаки - те саме
переживання може фарбувати різні думки, уявлення, і кожне таке
поєднання утворює окреме емоційне явище.

Наприклад, зміст суб'єктивного переживання хвилювання може бути з

побоюванням невдачі, з усвідомленням фізіологічних змін у організмі, з
деконцентрації уваги, з нервозністю. Предметом емоційного переживання
може бути інша емоція - людина може радіти своєму настрою чи боятися
його. Отже, ідентифікація емоційного явища може спричинити складнощі.
Подія або явище, їх зміст можуть безпосередньо радувати або засмучувати
людину в момент їх впливу на неї, а можуть і на тривалий час вплинути на
її настрій, якщо така подія є важливою для людини, особливо зачіпає її
потреби, цінності, що додатково про що сигналізує, щось нагадує. Цей
внутрішній суто індивідуальний контекст становить предмет настрою,
незрозумілий для інших. Тому емоційне явище завжди має предметність,
зміст, навіть якщо в самої людини, яка переживає, складається враження
"безпредметності", скажімо, настрою.

Отже, емоції завжди мають сенс, вони предметні, і це предметність має

специфічне забарвлення, вона переживається людиною, викликаючи
пристрасність відображення.

5. На відміну від моменту змісту, яке, відбиваючи дійсність, представляє в

структурі емоційного явища ідеальне, момент емоційного переживання як
"шматок власного життя індивіда в плоті та крові його" (С. Л. Рубінштейн)
завжди є реальним. Так, насолоджуючись приємними спогадами чи
передчуттям приємної зустрічі, людина усвідомлює, що того, чим вона
насолоджується, вже чи ще ні, тут і зараз, одночасно сама насолода є для
неї безперечним фактом у цей момент. Цей феноменологічний аспект
емоцій пов'язаний з доступністю для людини переживань, які можуть бути
як амбівалентними (наприклад, ревнощі охоплюють і любов і ненависть),
так і динамічними, коли одні емоції захищають саму людину від інших її
емоцій. Таким чином, переживання – це реальний факт, реальне свідчення
про емоції.

6. Емоції на відміну суб'єктивних образів пізнавального характеру, які

мають чіткі аналоги в об'єктивної дійсності, відрізняються винятковою
суб'єктивністю. Насолода, гнів, радість і т.д. існують у світі лише тому,
що у цьому світі є істоти – люди, суб'єкти. За межами суб'єкта немає
нічого, що представляло б об'єктивний корелятор страхові, любові,
ненависті чи іншому емоційному переживанні. Переживання живуть у
людині. Узагальнюючи, зазначимо, що специфіка емоцій проявляється у
змісті відображення, його формі, характері та особливостях структури та
форми існування емоцій

18.10.

1. Поняття афективної та когнітивної сфери психіки.

2. Роль емоцій в сенсорно-перцептивних процесах.

3. Зв'язок емоцій та пам’яті.

4. Зв'язок емоцій, уяви та мислення.

5. Когнітивні теорії емоцій.

1. Поняття афективної та когнітивної сфери психіки.

Якщо людина вміє розбиратися у своєму психічному світі, їй значно легше
розв'язувати складні життєві проблеми, вступати в спілкування з іншими
людьми, добиватися їхньої допомоги й уваги. Розібратися у собі - це
передовсім розібратись у своїх переживаннях, визначити, що хвилює, а що
- залишає байдужим. Кожна людина має коло своїх уподобань, симпатій та
антипатій: одна емоційно дуже чутлива, вміє співпереживати; інша не
звертає увагу на почуття та емоційний стан іншої людини, не вважає це
істотним; одна вміє контролювати інтенсивність проявів своїх емоцій і
почуттів, інша ж неспроможна до цього; одна вміє відчувати величезну
гаму переживань, іншій це недоступно. Кожна особистість живе у своєму
афективному просторі, в якому будуються всі її взаємозв'язки з
навколишнім світом, що відбивається на всіх проявах психічного,
зумовлюючи їх неповторність. У переживаннях індивідуалізується
психічний світ особистості. Афективний простір - то її потяти, емоції й
почуття, її прагнення й бажання, її переживання, пов'язані з пізнанням і
самопізнанням, то її воля, що виникає завдяки потягам та емоціям і
визначає дії, вчинки та й усе життя особистості.

Славетний філософ Спіноза вважав, що для певної свободи волі людина

має пізнати не лише зовнішні обставини свого буття, а й власні афекти і
пристрасті. Таке пізнання передбачає не усунення пристрастей, а владу
над ними. Згадаймо відоме висловлення, що потоки пристрастей змели
більше міст і поселень і коштували більших людських жертв, ніж потоки
стихій і ураганів.

Терміни "афекти" і "пристрасті" були основоположними для розгляду

афективної сфери у працях "Про душу" Аристотеля, "Пристрасті душі" Де
карта, "Етика" Спінози, "Антропологія з прагматичного погляду" Канта та
ін. Термін "афект" у перекладі з латини означає хвилювання, пристрасть.
Уважаючи, що наймогутнішим збудником душі є пристрасті, Декарт
запропонував для визначення порухів душі термін "емоції".

Історично домінувала традиція відособлення емоційних процесів в окрему

сферу - афективну, протиставлення її сфері пізнання, оскільки логіка
спостереження і самоспостереження фіксувала наявність таких почуттів,
як радість, горе, сум, які спонукають або гальмують певні дії людини,
засвідчуючи цим свою реальність.

Когнітивна, тобто пізнавальна, сфера особистості має принципове

навантаження в плані побудови моделі світу. Серед пізнавальних процесів
виділяють відчуття і сприймання, пам'ять, мислення і уяву, увагу.
Науково-психологічний підхід вимагає аналітичного розгляду процесів
пізнання, однак у реальному психічному житті всі ці процеси злиті, єдині і
залежать від структури і змісту особистості людини, її мотивів, глобальної
мети тощо.

Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед

собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом,
воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного. В пізнанні розрізняють
два ступені - так званого чуттєвого відображення і відображення
абстрактно-теоретичного. До першого ступеня належать відчуття,
безпосередньо пов'язані з впливом предметів на органи відчуттів.
Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної
системи.

Відчуття, сприймання і уявлення існують як у людини, так і у тварин.

Однак ці форми чуттєвого відображення в них не тотожні. Праця і
мовлення сформували специфічно людські відчуття і сприймання, що
відрізняються змістом, фізіологічними механізмами і місцем у процесі
пізнання. У тварин це, як правило, вища форма орієнтування, а в людини -
початкова форма пізнання.

Другий ступінь пізнання - логічне пізнання - властивий тільки людині. До

нього належать мислення та уява. Мислення базується на чуттєвому
пізнанні і протікає у формі як образів, так і понять, виділяючи суттєві
зв'язки предметів та явищ. Уява полягає у створенні образів таких об'єктів
і процесів, яких людина не сприймала, які, можливо, не існують у
навколишньому середовищі. Мислення та уява є основою специфічно
людського пізнання, перетворювальної функції людського інтелекту,
продуктивності і творчої діяльності особистості.

Психічні процеси утворюють структуру інтелекту людини, хоча поняття

інтелектуальної сфери особистості значно ширше, ніж когнітивної.
Інтелект як розуміння, розсудок, осягнення розумом являє собою систему
розумових операцій з образами, символами, знаками, об'єднану певним
когнітивним стилем та стратегією розв'язування задач, розумову здатність,
здібності, обдарованість. Тому інтелектуальну діяльність пов'язують
передусім з відображувальною і регулятивною діяльністю, що полягає у
здатності ефективно розв'язувати задачі, навчатися використовувати
набутий досвід для вирішення нових і ф об лем, краще пристосовуватися
до нової ситуації. Ці здатності значною мірою зумовлені функціями
мислення" зокрема логічного, стійкої уваги, оперативної пам'яті, а також
сприймання, уяви, інтуїції, пізнання нового й реалізації його результатів.

Інтелект як пізнавальна діяльність людини органічно поєднує в собі як

уже набутий досвід (знання, розумові навички і вміння), так і здатність
подальшого самостійного його набуття і творчого застосування на
практиці. Тому обидві ці категорії не можуть розглядатися без урахування
здібностей і певної обдарованості людини, її розумової працездатності,
уміння творчо розв'язувати нові задачі, проникливості, кмітливості,
допитливості, мовної досконалості

Велике значення в інтелектуальних здібностях має співвідношення

теоретичного і практичного, логічного й образного компонентів.
Інтелектуальні операції та досвід здебільшого пов'язані з реальними
предметами і діями з ними чи з їхніми символічними означеннями.
Інтелектуальна діяльність спирається на роботу лівої (словесно-логічної)
півкулі головного мозку або ж правої (образно-конструктивної)" то надає
їй індивідуальної специфічності, визначає раціональний, імажинативний
чи наочно-дійовий переважний спосіб пізнання, певний когнітивний
стиль, а їхня взаємодія забезпечує цілісність відображувальної діяльності,
актуалізацію творчого потенціалу особистості.

Інтелект -досить складне інтегративне психічне явище, що включає в свою

структуру ряд пізнавальних процесів та їхніх результативних елементів.
Але він не може бути зведений до одного з них, наприклад, мислення,
уяви, пам'яті чи досвіду. Так, мислення тісно пов'язане з інтелектом, проте
інтелект і мислення не тотожні. Часто можна помітити знижені пізнавальні
можливості при збереженні розсудкової діяльності (аналізу, синтезу,
суджень) і мисленнєвого процесу як такого. Великий запас знань
(ерудиція) - важлива властивість інтелекту. Проте не можна оцінити розум
людини тільки значним обсягом знань, бо сама ерудиція ще не визначає
всього інтелекту.

Отже, інтелектуально-творча, когнітивна сфера особистості забезпечує

динамічне відображення дійсності та ЇЇ перетворення, формування
досвіду, побудову моделі світу, регуляцію діяльності. У цій сфері
специфічно взаємодіють психічні процеси, забезпечуючи єдиний потік
цілісної свідомої відображувальної та перетворювальної продуктивної
діяльності.

2. Роль емоцій в сенсорно-перцептивних процесах.

Подання - це психічний пізнавальний процес відтворення (відтворення)

конкретних образів предметів і явищ зовнішнього світу, які раніше
впливали на наші органи чуття. Сутність уявлень полягає у
відображенні в кожному конкретному випадку не тільки образу
предмета, раніше впливав на наші органи чуття, а й міститься
різноманітною інформації про нього, яка згодом під впливом
конкретних впливів перетворюється в систему сигналів, керуючих
нашою поведінкою.

Найважливішою характеристикою цього процесу є сигнальна

функція, яка стає найбільш дієвою при появі динамічного стереотипу
коркових процесів. Вважаючи наші уявлення першими сигналами
дійсності, на основі яких людина здійснює свою свідому діяльність, І.
П. Павлов показав, що вони складаються за механізмом умовного
рефлексу. Завдяки цьому будь-які уявлення сигналізують про конкретні
явища дійсності. Відмінною особливістю сигнальної функції,
наприклад рухових уявлень, є те, що в них сигнальне значення
набувають не тільки властивості рухового акту (форма, напрямок руху,
що розвиваються зусилля та ін.), Але і всі системи організму, що беруть
участь у здійсненні рухів.

Регулююча функція уявлень полягає у відборі потрібної інформації про

предмет або явище, раніше впливати на наші органи чуття, з
урахуванням реальних умов майбутньої діяльності. Завдяки
регулюючої функції актуалізуються саме тс боку, наприклад, рухових
уявлень, на основі яких з найбільшим успіхом вирішується поставлене
завдання.

Настроювальна функція уявлень проявляється в орієнтації діяльності

організму людини на певні параметри відображення дій навколишнього
світу.

Вивчаючи фізіологічні механізми довільних рухів, І. П. Павлов показав,

що з'явився руховий образ забезпечує налаштування рухового апарату
на виконання відповідних рухів. Дієвість цієї функції полягає в
забезпеченні певного тренувального ефекту рухових уявлень.

Фізіологічну основу уявлень складають "сліди" в корі великих півкуль

головного мозку, що залишаються після реальних збуджень
центральної нервової системи при сприйнятті. Ці "сліди" зберігаються
завдяки відомої пластичності центральної нервової системи. Збережені
сліди збуджень, які мали місце при відомій активності наших відчуттів
і сприймань, створюють лише необхідні умови для побудови вистави.
Сам образ як такої з його конкретною структурою виникає в результаті
утворення умовних тимчасових зв'язків в корі головного мозку завдяки
функції першої сигнальної системи. За визначенням І. П. Павлова, наші
уявлення відносяться до першої сигнальної системи, хоча і виникають у
нас у зв'язку з другою сигнальною системою, викликаються словом. Дії
перших сигналів у людини зазвичай супроводжуються словесним
позначенням. У міру неодноразового підкріплення слова
первосігнальние подразником воно за механізмом асоціації стає
причиною виникнення в корі головного мозку відповідних нервових
процесів.

Існує досить велика різноманітність уявлень, тим не менше, їх можна

класифікувати за певними критеріями:

1) за видами аналізаторів, які в них задіяні: зазвичай розрізняють зорові

(образ людини, предмета, пейзаж), слухові (подання музичної мелодії),
нюхові (подання запаху ефіру), дотикові (подання предмета, до якого
торкався раніше), рухові ( уявлення рухів свого тіла при стрибку) та ін.
Розподіл подань на види по аналізаторам досить умовно: при ньому
керуються якимось одним ознакою предмета, хоча йому властиві й інші
ознаки. Часто уявлення виникають на основі діяльності двох або
декількох аналізаторів, вони формуються в процесі діяльності людини,
тому в залежності від професії розвивається переважно якийсь один
вид уявлень: у художника - зоровий, у композитора - слуховий, у
спортсмена і балерини - руховий, у хіміка - нюховий і т.д .;

2) за ступенем узагальненості. У цьому випадку говорять про одиничні

і загальних уявленнях (на відміну від сприйнять, які завжди бувають
одиничними). Одиничні - це уявлення, засновані на сприйнятті одного
певного предмета. Загальні - уявлення, узагальнено відображають ряд
подібних предметів;

3) за ступенем прояву вольових зусиль. У цьому разі подання діляться

на мимовільні й довільні. Перші - уявлення, що виникають спонтанно,
без активізації волі і пам'яті людини. Другі - це уявлення, що
виникають у людини під впливом волі, в інтересах поставленої ним
мети;

4) за тривалістю уявлення бувають оперативними, короткочасними і

довготривалими. Перші - це уявлення, витягувані людиною зі своєї
свідомості для обслуговування оперативних інтересів його діяльності.
Наприклад, оператору радіолокаційної станції для виконання елементів
своєї складної діяльності необхідно постійно активізувати набори
різного роду вистав для визначення типу літака, відмітка про наявність
якого з'явилася на дисплеї локатора. Другі - це уявлення дуже нетривалі
за часом. Наприклад, школяреві на заняттях потрібно відповісти на
якесь питання, і поки він це робить, в його свідомості функціонують
потрібні для цього подання, які він потім може і забути. Довготривалі
уявлення - це уявлення, які зберігаються в пам'яті людини і
використовуються ним тривалий час і досить часто. До них відносяться
в основному професійні уявлення.

4. Уява - це психічний пізнавальний процес створення нових уявлень на

основі наявного досвіду, тобто процес перетворюючого відображення
дійсності. Людина може уявляти собі навколишній світ у кілька
помилковому плані і навіть спотворено (наприклад, наділяючи його
міфічними істотами, створюючи і розвиваючи різні релігійні вірування
тощо). Таке спотворене уявлення світу нерідко набуває рис твердих
понять і переконань, які важко піддаються виправленню. Проте в
цілому при правильній опорі на дані минулого досвіду уява є для
людини могутнім засобом пізнання світу і його перебудови.

В цілому уяву являє собою зміну і перетворення людиною своїх

уявлень на основі:

- Виокремлення з цілісного образу предмета якої-небудь його елемента

або властивості (таке, наприклад, подання однієї форми кам'яного
знаряддя як придатної для різання, іншого - як колючої; уявлення про
величину палиці як засобі подовжити руку);

- Зміни величини, розмірів об'єктів в бік перебільшення (гіпербола) або

применшення її в порівнянні з дійсними і створення таким шляхом
всіляких фантастичних образів (велетнів, гномів і т.д.);

- Сполуки вичленованих з різних об'єктів їх частин або елементів і

створення таким шляхом уявного образу, представлення нового, не яка
була раніше в природі предмета (сфінкс у стародавніх єгиптян, людино-
бик у ассірійців, кентавр у стародавніх греків);

- Конструювання предмета у зв'язку з його призначенням, наприклад

списи; уявне наділення цього знаряддя властивостями ураження цілі
здалеку (метання) або поблизу (нанесення удару, потужного уколу) і у
зв'язку з цим надання особливої форми кожному з цих знарядь (легкий
дротик і важкий спис);

- Уявного посилення якої-небудь властивості або якості, додання цій

властивості невідповідно більшого чи особливого значення в
характеристиці об'єкта (хитрість у лисиці, боягузтво у зайця);

- Перенесення цієї властивості на інші об'єкти (вождь племені хитрий,

як лисиця; вороги боягузливі, як зайці);
- Уявного ослаблення якої-небудь властивості або якості предмета, у
своїй сильному ступені приводить до побудови контрастного образу,
наділеного властивостями, прямо протилежними вихідного (багато
персонажі народного епосу, казок);

- Створення нового образу в результаті узагальнення рис, що

спостерігалися у ряду подібних об'єктів (типізація образу в художній
літературі; наприклад, літературні герої Онєгін, Печорін, Обломов,
Самгин, Корчагін та інші наділені рисами, типовими для тієї епохи,
того класу, виразниками яких вони є).

Фізіологічну основу уяви складають залишкові (слідові) процеси

збудження і гальмування, іррадіації і концентрації, позитивної і
негативної індукції, аналізу та синтезу в кіркових відділах різних
аналізаторів. У підсумку цієї складної нервової діяльності і виникають
нові, які не мали місця в реальному процесі сприйняття, поєднання
утворилися в минулому досвіді тимчасових зв'язків, що становлять базу
образів уяви.

Враховуючи особливості і причини виникнення, розрізняють кілька

видів уяви.

1. Мимовільне (пасивне, ненавмисне) уява - це створення нових образів

без будь-яких зовнішніх спонук. Воно полягає у виникненні та
комбінуванні уявлень і їх елементів у нові уявлення без певного наміру
з боку людини, при ослабленні свідомого контролю з його боку за
течією своїх уявлень. Найбільш яскраво даний вид уяви виступає в
сновидіннях або в напівсонному, дрімотному стані, коли уявлення
виникають мимовільно, змінюються, з'єднуються і змінюються самі по
собі, приймаючи іноді найфантастичніші форми.

2. Довільний (активне, навмисне) уява -створення нових образів за

допомогою вольових зусиль. Воно являє собою навмисне побудова
образів у зв'язку з свідомо поставленим завданням в тому або іншому
виді діяльності.

3. Мрія - це образ бажаного майбутнього. У своїх мріях люди малюють

яскраві картини цього майбутнього в самих різних областях своєї
діяльності: мріють про майбутні міжпланетних і зоряних перельотах,
будують у своїй уяві необхідні для цього космічні кораблі, оснащують
їх поки ще не створеними складними приладами і двигунами, уявляють
собі реальну обстановку і умови цих польотів; про відкриття і способах
застосування нових видів енергії, про винахід ще небачених потужних
машин, які назавжди звільнять людину від важкої фізичної праці; про
наукові відкриття, покликаних дати людині невичерпну владу над
силами природи; про створення чудових творів мистецтва, здатних
облагородити людини; про перебудову людського суспільства на
справедливої соціальної основі, про знищення на землі злиднів,
майнової нерівності, всяких форм експлуатації людини людиною і т.д. і
т.п.

Образи, які людина створює у своїх мріях, відрізняються наступними

особливостями:

а) яскравий, живий, конкретний характер, з багатьма деталями і

частковостями;

б) слабка вираженість конкретних шляхів до здійснення мрії, уява цих

шляхів і засобів в найзагальніших рисах (у вигляді деякої поки ще
тенденції);

в) емоційна насиченість образу, його привабливість для мріє

особистості;

г) прагнення поєднати мрії з почуттям впевненості в її здійсненності, з

пристрасним прагненням до втілення її в дійсність.

4. Творча уява - це створення нових образів у процесі творчої

діяльності людини (у мистецтві, науці і т.п.). Письменники, художники,
скульптори, композитори, прагнучи відобразити життя в образах,
вдаються до творчій уяві. Вони не просто фотографічно копіюють
життя, а створюють художні образи, в яких ця життя правдиво
відбивається в її найбільш яскравих і узагальнених рисах. Разом з тим у
цих образах відображаються особистість письменника, художника,
його світогляд, розуміння навколишнього життя, особливості
властивого йому художнього стилю.

5. Відтворює (репродуктивне) уяву - це уява на основі прочитаного чи

почутого. Воно має місце в тих випадках, коли людина по одному
опису повинен уявити собі предмет, який ніколи їм раніше не
сприймався. Наприклад, він ніколи не бачив моря, але, прочитавши
опис його в книзі, може собі уявити море в більш-менш яскравих і
повних образах.
 3. Зв'язок емоцій та пам’яті.

Емоційна пам'ять — це пам'ять на емоції та почуття. Вона полягає у

здатності запам'ятовувати та відтворювати почуття. Як
відомо, емоції сигналізують про задоволення потреб та інтересів людини,
її стосунків з навколишнім світом. Тому емоційна пам'ятьзаймає важливе
місце в житті та діяльності людини.
Вторинні (відтворені) почуття можуть значно відрізнятися від початкових.
Це може виявлятися у зміні сили почуттів, їх змісту та характеру.

За силою почуття з часом можуть бути сильнішими або слабшими за

початкові. Так, горе змінюється смутком, сильна радість — спокійним
задоволенням: образа, пережита раніше, може підсилюватися при кожній
згадці, страх — зростати тощо.

З часом може змінюватися і зміст почуттів. Так, подія, зіпсована дрібними

неприємностями, з часом згадується як досить приємна.

Перші вияви емоційної пам'яті у дитини можна спостерігати в кінці

першого півріччя життя: дитина радіє або плаче тоді, коли лише бачить те,
що раніше викликало у неї радість або страждання. Але ранні вияви
емоційної пам'яті суттєво відрізняються від пізніших. Ця відмінність
полягає в тому, що на ранніх етапах емоційна пам'ять носить умовно-
рефлекторний характер, на вищих — є свідомою пам'яттю.

4. Зв'язок емоцій, уяви та мислення.

Зв’язок мислення з уявою. Цей зв’язок відзначається міцним поєднанням.

По-перше, ці процеси схожі за структурою, за змістом задач, що
розв’язуються ними, за участю у творчості. По-друге, певні види мислення
реалізуються за допомогою уяви (наочно-образне, образне), і, водночас
образи уяви будуються за допомогою мислення. 

Зв’язок мислення з емоціями. Часто ці два психічних явища одне одному

протиставляють (згадайте розхожу фразу: «Відключи емоції, тут потрібне
мислення», а також словосполучення «холодний розум»). У дійсності
мислення з емоціями скоріше товаришує, ніж протистоїть їм. Справа у
тому, що будь-який процес мислення складається цілком із вдалих та
невдалих знахідок. Відповідно до загального правила виникнення емоцій,
перші породжують емоції позитивні (задоволення, радість, захват), другі –
негативні (зневіру, відчай, тривогу, що задача не буде розв’язана, страх
негативних наслідків цього). Крім того, емоції не тільки відображають
проміжні та заключний результати розумового процесу, але вони ще
інколи і регулюють його хід. Так, якщо людина наближається до
привабливого рішення, у неї формується загальний емоційно-позитивний
тон, який сприяє тому, щоб вона з цього шляху не сходила. Адже
мислення, згадаємо, має і неусвідомлюваний рівень свого перебігу, а саме
на ньому і формується передчуття близького успішного рішення. 

Поряд з тим, що емоції впливають на мислення, є зворотна сторона цього

зв’язку: мислення також може впливати на емоції. Так, завдяки
включенню мислення ми регулюємо, організуємо свої емоції. 

Знання про те, що мислення може породжувати емоції як позитивні, так і

негативні, дуже корисно використовувати у роботі з дітьми. Навіть якщо
дитина припускається помилки. Її корисно все одно підбадьорювати, –
адже порцію негативних емоцій вона уже сповна отримала від своїх
невдач; але щоб процес мислення для неї жорстко не пов’язувався з біллю
та тривогою, їй потрібно обов’язково дати порцію позитивних емоцій – за
старання, за окремі вдалі спроби, за те, що вона все-таки продовжила, не
дивлячись на невдачі, мислити знову і знову!

5. Когнітивні теорії емоцій.

Теорія Арнольда.

Згідно Арнольду, емоції виникають як результат впливу будь-якої

послідовності подій, що описуються в категоріях сприйняття і оцінок. 

Термін "сприйняття" Арнольд тлумачив як "елементарне розуміння". У

даному випадку "сприйняти об'єкт" - означає в певному сенсі "зрозуміти"
його, незалежно від того, як він впливає на сприймаючого ". У свідомості
формується образ сприйманого предмета, і для того, щоб цей образ
отримав емоційне забарвлення, його потрібно оцінити , враховуючи його
вплив на сприйняття. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те,
що Арнольд розумів емоцію не як оцінку, а як неусвідомлюваний потяг до
об'єкта, або відторгнення його. За Арнольдом оцінка відбувається відразу
після безпосереднього сприйняття об'єкта, це інтуїтивний акт , який не
пов'язаний з роздумами.

Теорія С. Шехтера.
До того, що було сказано про умови та фактори виникнення емоцій і їх
динаміки У. Джемсом, К. Ланге, У. Кеннон, П. Бардом, Д. Хеббом і Л.
Фестінгер, свою лепту вніс С. Шехтер. Він і його співавтори припустили,
що емоції виникають на основі фізіологічного порушення і конгнітівной
оцінки. Деяка подія або ситуація викликають фізіологічне збудження, і в
індивіда виникає необхідність оцінити зміст ситуації, яка це збудження
викликала. Тип або якість емоції, випробовуваної індивідом, залежить не
від відчуття, що виникає при фізіологічному порушенні, а від того, як
індивід оцінює ситуацію, в якій це відбувається. Оцінка ситуації дає
можливість індивіду назвати випробовуване відчуття збудження радістю
або гнівом, страхом чи відразою або будь-який інший підходящої до
ситуації емоцією. За Шехтером, те ж саме фізіологічне порушення може
відчуватися, як радість або як гнів (або будь-яка інша емоція) залежно від
трактування ситуації. Він показав, що чималий внесок в емоційні процеси
вносять пам'ять і мотивація людини. Концепція емоцій, запропонована С.
Шехтером, отримала назву когнітивно-фізіологічної. В одному з
експериментів, направленому на доказ висловлених положень когнітивної
теорії емоцій, людям давали в якості "ліків" фізіологічно нейтральний
розчин у супроводі різних інструкцій. В одному випадку їм говорили про
те, що дані "ліки" мають викликати в них стан ейфорії, в іншому - стан
гніву. Після прийняття відповідних "ліків" піддослідних, через деякий час,
коли вони за інструкцією повинно було почати діяти, запитували, що вони
відчувають.

Виявилося, що ті емоційні переживання, про які вони розповідали,

відповідали очікуваним за даним їм інструкціям. Було показано також, що
характер та інтенсивність емоційних переживань людини в тій чи іншій
ситуації залежать від того, як їх переживають інші, що знаходяться поряд,
люди . Це означає, що емоційні стани можуть передаватися від людини до
людини, причому в людини на відміну від тварин якість комуниціюємих
переживань залежить від його особистого ставлення до того, кому він
співпереживає.

Теорія Л. Фестінгер.

У людини в динаміці емоційних процесів і станів не меншу роль, ніж

органічні і фізичні дії, грають когнітивно-психологічні фактори
(когнітивні означає що відносяться до знань). У зв'язку з цим було
запропоновано нові концепції, що пояснюють емоції у людини
динамічними особливостями когнітивних процесів.

Однією з перших подібних теорій стала теорія когнітивного дисонансу Л.

Фестінгера. Основні положення цієї теорії:
Виникнення дисонансу, породжує психологічний дискомфорт, буде
мотивувати індивіда до спроби зменшити ступінь дисонансу і по
можливості досягти консонансу.

У разі виникнення дисонансу, крім прагнення до його зменшення, індивід

буде активно уникати ситуацій та інформації, які можуть вести до його
зростання.

Вихід зі стану когнітивного дисонансу може бути двояким: або змінити

когнітивні очікування і плани таким чином, щоб вони відповідали реально
отриманого результату, або спробувати отримати новий результат, який би
узгоджувався з попередніми очікуваннями. У сучасній психології теорія
когнітивного дисонансу нерідко використовується для того, щоб пояснити
вчинки людини, його дії в різних соціальних ситуаціях. Емоції ж
розглядаються в якості основного мотиву відповідних дій і вчинків, які
лежать в їх основі. Когнітивним чинникам надається у детермінації
поведінки людини набагато більша роль, ніж органічним змінам.
Домінуюча когнітівістська орієнтація сучасних психологічних досліджень
привела до того, що в якості емоціогенних факторів стали розглядати
також і свідомі оцінки, які людина дає ситуації. Вважають, що такі оцінки
безпосередньо впливають на характер емоційного переживання.

Теорія Келлі.

Дж. Келлі створив теорію особистісних конструктів. Він вважав, що "люди

сприймають свій світ за допомогою чітких систем або моделей, званих
конструктами. Кожна людина володіє унікальною конструктної системою
(особистість), яку він використовує для інтерпретації життєвого досвіду".
Також він описав різні типи особистісних конструктів: превентивних,
констелляторний, що припускає, всебічний, приватний, стрижневий,
периферичний, жорсткий і вільний. Метою Келлі було створення більш
емпіричного підходу в клінічній психології. Так само Келлі вважав, що
його теорія може бути корисна для розуміння емоційних станів,
психічного здоров'я, а також у терапевтичній практиці.

18.10.
1. Природа емоцій.

2. Фізіологічні механізми емоцій.

3. Психологічні механізми емоцій.

4. Поняття емоційного процесу.

5. Фізіологічні теорії емоцій: В. Вундт, Джемса-Ланге, Кеннон-Бард.

6. Емоціогенні ситуації.

1. Природа емоцій.

Різноманітні реакції організму на об'єкт або ситуацію пов'язуються з

виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються
не лише такими, якими вони є насправді, а й у своєму емоційному
значенні. Наприклад, вівчарку ми сприймаємо не лише як собаку, а й як
хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й
відповіді. Поява стимулу супроводжується активацією, його вибір
зумовлюється потягом, а форма відповіді (реакції), спосіб поведінки
відображають взаємозв'язок між стимулом і відповіддю. Емоція виникає
щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає
мети.

Фізіологу І.П.Павлову належить учення про динамічний стереотип —

сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній
комбінації зовнішніх сигналів. У разі порушення стереотипу виникають
ознаки емоції. Наприклад, коли людина може втекти, вона не відчуває
емоції страху. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій
(відповідність між стимулом і реакцією), емоцій не виникає. Емоція — це
реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може адаптуватися, і її
значення переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій

легшими, простішими. Ця дезорганізація зумовлюється активною
реакцією суб'єкта на зміну ситуації.

Організуюче і дезорганізуюче значення емоції не тотожне її корисності.

Дезорганізуючий вплив емоції може бути корисним за певної ситуації
(заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у
подоланні труднощів).

Але питання про емоції — це не лише питання про відповідні реакції, які
викликають порушення адаптивної поведінки. Людина як суб'єкт, котрий
пізнає і змінює світ, не залишається байдужим до нього. "Око людського
пізнання не сухе, навпаки зволожене пристрастями і волею", — вважав
філософ Ф.Бекон. Людина — не безсторонній споглядач подій, які
відбуваються, вона — їх активний учасник.

2. Фізіологічні механізми емоцій.

Емоції та почуття являють собою складну реакцію організму, у якій беруть

участь майже всі відділи нервової системи. Емоції і почуття, як і всі інші
психічні процеси, мають рефлекторне походження.

Фізіологічним механізмом емоцій є діяльність підкіркових нервових

центрів – гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але
кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у виявах
емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію стосовно
підкіркових процесів, спрямовуючи їхню діяльність відповідно до
усвідомлення людиною своїх переживань. Підкірка має позитивний вплив
на кору великих півкуль (І. Павлов). Виконує провідну роль в емоціях і
особливо в почуттях Регулює перебіг й вираження емоцій Особливо великі
переживання людини пов’язані із руйнуванням динамічного стереотипу
Між корою та підкірковими центрами нервової системи постійно
відбувається взаємодія. Підкірка, як вважав фізіолог І. Павлов, позитивно
впливає на кору великих півкуль як джерело їхньої сили, тонізує кору
мозку, надсилаючи до неї потужні потоки подразнень. Кора регулює
збудження, що йдуть з підкірки, і під її впливом одні з цих збуджень
реалізуються в діяльності та поведінці, а інші гальмуються залежно від
обставин і станів особистості. Підтримка або порушення стійкості
нервових зв’язків зумовлюють виникання різноманітних емоцій і почуттів.
Включення підкірки в емоційний процес може створювати великий резерв
нервової енергії, яку людина й використовує у своїх діях та поведінці.
Позитивний емоційний стан знижує стомлюваність. Навіть дуже стомлена
людина під час сильних позитивних емоційних переживань здатна
енергійно й позитивно діяти.
Позитивні емоційні переживання завжди пов’язані з помітним
піднесенням життєвого тонусу всього організму в цілому, і тому вони
підвищують працездатність і загальне самопочуття людини. Негативні
емоційні переживання пов’язані з такими змінами в організмі, які
знижують психічну активність людини, помітно погіршують її діяльність,
знижують працездатність.

Один із фізіологічних механізмів почуттів – динамічні стереотипи, тобто

утворені протягом життя системи тимчасових нервових зв’язків. Тут
виникають почуття важкості й легкості, бадьорості та втоми, задоволення і
прикрості, радості, торжества, відчаю тощо. Саме про це наголошував І.
Павлов: “Мені здається, що такі почуття через зміни звичайного способу
життя, припинення звичайних занять, утрату близьких людей… мають
своє фізіологічне підґрунтя значною мірою саме в зміні, у порушенні
старого динамічного стереотипу і в складності становлення нового”. У
виникненні та русі почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система
в її взаємодії з першою. Слово змінює наші настрої, викликає захоплення,
глибокі переживання. Найкращим показником цього є почуття, що
викликають поетичні твори. Усвідомлюючи ситуацію, яка викликає певні
почуття, та самі почуття, ми можемо зменшити силу переживання,
стримувати, регулювати їх, але зовнішній прояв емоцій, внутрішній
емоційний і почуттєвий стан при цьому зберігається.

3. Психологічні механізми емоцій.

У людини виникнення негативних і позитивних емоцій пов'язане з

активацією спеціальних емоціогенних структур великого мозку. Велике
значення у формуванні проявів емоцій має лімбічна система. Центри
емоцій розташовані переважно в гіпоталамусі поряд з мотиваційними
центрами. Гіпоталамус контролює стан вісцеральних систем як прояв
емоцій (збільшення частоти скорочення серця, артеріального тиску,
частоти дихання, інші). Глибоко у скроневій частці великих півкуль
лежить мигдалина (мигдалеподібне ядро). Експерименти на тваринах
показали, що мигдалина відповідає за агресивну поведінку. Гіпокамп, що
бере участь у формуванні пам'яті (як будувати емоцію), поясна закрутка,
перегородка мають нервові волокна, що йдуть в обох напрямках і
з'єднують їх з гіпоталамусом. Сигнали від сенсорних систем на шляху до
кори головного мозку проходять через структури лімбічної системи і
отримують інформацію від неї також через ці утворення. Значну роль
відіграє ретикулярна формація, яка передає переважно неспецифічну
інформацію до кори, активуючи її нейрони. У людини виявлена
міжпівкульна асиметрія емоцій: більш емоціогенною є права півкуля,
проте позитивні емоції пов'язані переважно з лівою, а негативні – з правою
півкулею великого мозку. Регуляція емоційного стану відбувається на
рівні кори лобових і скроневих часток великого мозку. Про це свідчить
патологія цих структур у людини, що супроводжується розгальмуванням
нижчих емоцій, або емоційною тупістю.

Конфлікт між потребами і можливостями їх задоволення викликає

емоційний стрес, який мобілізує всі захисні сили організму на подолання
цього конфлікту. Створення конфліктних ситуацій внаслідок зіткнення
різноспрямованих мотивацій (харчової і захисної), за і. П. Павловим,
призводить до експериментального неврозу.

Кожний емоційний стан має свій зразок зміни концентрації

нейромедіаторів у структурах головного мозку, рівня гормонів та активації
автономної нервової системи, що викликає пристосувальні реакції
вісцеральних систем.

Самостимуляція електричним струмом центрів задоволення в гіпоталамусі

у тварин супроводжується збільшенням концентрації дофаміну та O2-
дофамінергічних рецепторів у напівлежачому ядрі, що розташоване в
основі смугастого тіла. Аксони дофамінергічної системи надходять до
гіпоталамуса та лобової частки кори, середнього мозку. Відомо, що
дофамін поліпшує настрій та викликає ейфорію. Норадренергічні аксони
нейронів, що виходять з блакитної плями та піднімаються до гіпоталамуса,
кінцевого мозку і нової кори, поліпшують настрій. Це стосується й
ендогенних опіоїдних пептидів: продинорфін утворюється переважно в
гіпоталамусі, лімбічній системі, стовбурі мозку, проенкефаліни – у
багатьох структурах головного мозку.

Серотонін виділяється серотонінергічними нейронами, аксони яких від

ядер шва стовбура мозку піднімаються до гіпоталамуса, інших структур
лімбічної системи, нової кори. Збільшення у тварин концентрації
серотоніну може спочатку викликати ейфорію; надлишок його призводить
до агресії, а нестача – до депресії. Підвищення кількості ГАМК
супроводжується відчуттям тривоги. Зростання концентрації статевих
гормонів, зокрема андрогенів, у тварин підвищує агресивність поведінки.

Отже, механізми емоцій складаються із багатьох різних компонентів, але

всі вони пов'язані, як правило, з активацією центрів гіпоталамуса та в
цілому лімбічної системи, ретикулярної формації й структур нової кори.
Внутрішні прояви емоцій полягають у зміні стану вісцеральних функцій,
метаболізму. Зовнішні – у зміні пози, ходи, міміки, голосу, появі сміху або
сліз у людини тощо. Вони відображають ставлення суб'єкта до оточуючих.
Відомо, що ніщо так не зменшує тяжкі переживання, як сльози. Віктор
Гюго писав: "Сльоза завжди змиває щось і заспокоює". Відомо, що зі
сльозами виділяється гормон норадреналін.

4. Поняття емоційного процесу.

Емоції (від лат. emoveo - хвилюю, збуджую) - особливий клас психічних

процесів і станів, пов'язаний з інстинктами, потребами й мотивами, що
відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання
(задоволення, радості, страху тощо) значущість для життєдіяльності
індивіда явищ і ситуацій, які діють на нього.

Супроводжуючи практично будь-які вияви активності суб'єкта, емоції є

одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й
поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

Емоції оцінюють дійсність і доводять свою оцінку до організму мовою

переживань. Емоції погано піддаються вольовій регуляції, їх важко
викликати за своїм бажанням.

Емоційний процес включає три основні компоненти:

Емоційне збудження - що визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх

випадках, коли подія має значення для індивіда і констатується у формі
емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та
інтенсивності перебігу психічних, моторних і вегетативних процесів. В
окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки,
зменшитись.

Ступінь контролю емоцій. Потрібно розрізняти два етапи сильного

емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), за яких ще
зберігаються орієнтація і контроль; і крайнє збудження (паніка, жах,
екстаз, повний відчай), коли орієнтація і контроль практично неможливі.
Емоції розрізняють за тривалістю: короткочасні емоційні стани
(хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі настрої.
Знак емоції. Позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як
позитивні; негативна - коли вони оцінюються як негативні. Позитивна
емоція спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна - до
дій, спрямованих на усунення контакту з негативною подією.

5. Фізіологічні теорії емоцій: В. Вундт, Джемса-Ланге, Кеннон-Бард.

В. Вундт, анализируя данные интроспекции, выделил три главных

компонента эмоциональных переживаний, представив каждый из них в
виде диады противоположностей: а) удовольствие — неудовольствие
(приятное ~- неприятное); б) напряжение — освобождение от напряжения,
расслабление; в) возбуждение — успокоение (т.н. трехкомпонентная
теория эмоций). Эти «компоненты эмоционального качества» выступают
по отношению к целостным переживаниям как их родовые
характеристики, определяющие их своим сочетанием. По Вундту, в
понимании эмоций существенным моментом выступает влияние чувств на
течение представлений и, наоборот, влияние представлений на чувства,
телесные же реакции вторичны — это лишь следствия эмоций, хотя и они
в некоторой мере обуславливают духовную жизнь человека.
Целесообразность этих психических процессов Вундт связывал с
«внутренней духовной силой» — апперцепцией, обеспечивающей
«высший синтез» прошлого опыта и актуальных переживаний,
впечатлений. Таким образом, душевная жизнь распадается у Вундта на
относительно самостоятельные элементы: представления, эмоции и
апперцепцию, как связующую их психическую функцию.

Оппонент В. Вундта, американский психолог У. Джемс считал такую

трехкомпонентную модель несостоятельной в силу ее эклектичности и
сравнил Бундовскую теорию эмоционально-волевых процессов с
червяком: разрежь его пополам, каждая половина поползет в свою
сторону.

Исследователями не раз предпринимались попытки связать

физиологические изменения в организме с конкретными эмоциями и
показать, что разные эмоции сопровождаются различными комплексами
органических признаков. Поэтому первые теории эмоций посвящены
изучению их физиологической основы.
В 1872 г. Ч. Дарвин опубликовал книгу «Выражение эмоций у человека и
животных», в которой было доказано, что эволюционный принцип
применим не только к биологическому, но и психолого-поведенческому
развитию живого. Согласно эволюционной теории, эмоции появились в
процессе эволюции живых существ как важные приспособительные
механизмы, способствующие адаптации организма к ситуациям жизни.
Телесные движения, сопровождающие различные эмоциональные
состояния, по Дарвину, есть рудименты реальных приспособительных
реакций организма. Идеи Дарвина были восприняты и развиты в теории У.
Джемса и К. Ланге. Джемс считал, что для разных эмоций характерны
определенные физические состояния, названные органическими
проявлениями эмоций. Слезы являются органическим проявлением
эмоции горя, смех - органическим проявлением эмоции радости. Согласно
теории Джемса — Ланге именно органические изменения являются
первопричинами эмоций. Отражаясь в мозге через систему обратных
связей, они порождают эмоциональное переживание соответствующей
модальности. Сначала под действием внешних стимулов происходят
характерные для эмоций изменения в организме и только затем — как их
следствие — возникает сама эмоция. Т.о., нам весело потому что мы
смеемся, нам грустно оттого, что мы плачем.

Психоорганическая теория эмоций. Ряд контраргументов к теории Джемса

— Ланге предложил У.Кеннон. Он отметил тот факт, что:

телесные изменения, сопровождающие разные эмоциональные состояния,

весьма похожи друг на друга, их разнообразие недостаточно для того,
чтобы объяснить качественные различия в высших эмоциональных
переживаниях человека. 

внутренние органы, с изменениями состояний которых Джемс и Ланге

связывали возникновение эмоциональных состояний, представляют собой
довольно малочувствительные структуры, которые очень медленно
приходят в состояние возбуждения, эмоции же обычно возникают и
развиваются довольно быстро.

искусственное прекращение поступления органических сигналов

(например, от слезной железы) в головной мозг не прекращает эмоций.

Положения Кеннона были развиты П. Бардом, который показал, что на

самом деле и телесные изменения, и эмоциональные переживания,
связанные с ними, возникают почти одновременно. В более поздних
исследованиях были обнаружены структуры головного мозга, связанные с
эмоциями. Ими оказались гипоталамус и лимбическая система. В
экспериментах, проведенных на животных, было установлено, что
электрическими воздействиями на эти структуры можно управлять
эмоциональными состояниями, такими, как гнев, страх (Х.Дельгадо).

6. Емоціогенні ситуації.

Як саме людина сприймає певну ситуацію? Вочевидь, вона не просто є для

неї сукупністю об'єктивних умов, а й отримує певну оцінку. Людина
виявляє ставлення до неї відповідно до наявних у неї потреб і цілей. Тобто
йдеться про оцінку обставин, які перешкоджають, не заважають або
сприяють задоволенню потреб людини, досягненню її цілей. Саме оцінка є
першим кроком на шляху до виникнення емоціогенності ситуації, а не самі
обставини. Емоціогенними вважаються ситуації, які викликають у людини
емоційне напруження та супроводжуються переживанням сильних
емоцій. Поняття "емоціогенна ситуація" також визначається вченими як
значуща ситуація, що констатує успіх або невдачу в процесі задоволення
потреб (Євген Ільїн), як емоційно-проблемна ситуація (Марія
Пономарьова), як екстремальна (загрозлива) ситуація (Річард Лазарус). Як
зазначав Паль Фрес, не існує емоціогенної ситуації, такою її робить
співвідношення між мотивацією та можливостями людини. Сама ж
мотивація залежить від стосунків особи з її оточенням. Хоча й існує
певний загальний ефект якості ситуацій, однак кожен із нас на них реагує
по-своєму, залежно від своїх потреб, досвіду, власної емоційності. Загалом
емоціогенною для конкретної особи ситуація виступає тоді, коли
неможливо відшукати адекватну умовам відповідь (адекватно зреагувати).

Отже, емоціогенними стають лише ті ситуації, які для людини є

значущими. Емоціогенність є характеристикою життєвої ситуації, яка
вирізняється ймовірністю виникнення емоцій. Емоціогенність притаманна
багатьом комунікативним ситуаціям. У разі розгортання дискурсивної
(мовленнєвої) поведінки людини, яка прагне ввести в оману
співрозмовника, проявляється певний характер її дискурсивних дій.
Нещирий промовець, намагаючись приховати свої справжні переживання,
власними діями створює передумови для "впізнавання" його
комунікативним партнером емоцій, доречних у певній ситуації. Так,
обманник через невербальний компонент мовлення спонукає свого
комунікативного партнера визнати продемонстровану ним сфальшовану
емоцію за дійсну. У такий спосіб він викликає в нього потрібні емоції.
Отже, попередньо нейтральна для особи ситуація може стати джерелом
прояву її емоцій.
Для класифікації емоціогенних ситуацій можна використати такі критерії:
новизна, незвичність, раптовість.

Новизна. Ситуації сприймаються новими, коли ми зовсім не готові до

зустрічі з ними. Збудження, яке виникає, може розрядитися лише у вигляді
емоційних реакцій. Коли людина оговтується та відшукує адекватну
реакцію, її емоції поступово згасають.

Незвичність. Існують ситуації, які навіть у разі їх повторення завади

сприйматимуться як нові, оскільки об'єктивно не мають "гарних
відповідей", що слугують їх розв'язанню. До таких ситуацій належать і
такі, що характеризуються невизначеністю.

Раптовість. Ситуації, що не є очікуваними для людини й викликають

сильні емоції (від здивування до страху).

Емоціогенний характер конкретної ситуації спілкування зумовлюється

певними співвідношеннями між надлишковою мотивацією особи та її
реальними адаптаційними можливостями. Наприклад, наявність надмірної
мотивації, яка не знаходить свого застосування, може викликати
різноманітні емоції, що впливають на процес спілкування. Якщо така
мотивація передує дії (сильна зацікавленість у певній складній справі), то
людина починає хвилюватися, не може думати ні про що інше. Зазвичай,
хвилювання спадає, якщо почати діяти. Цей факт віднайшов своє
відображення у відомій українській приказці: "Очі бояться, а руки
роблять!". Інколи очікування викликає в людини енергетичну мобілізацію,
яка не знаходить виходу назовні. Тоді у спілкуванні для неї може
скластися ситуація саме емоціогенного гатунку.

Певною мірою надмірна мотивація може проявлятися в соціальній

поведінці. Відомі випадки, коли на самоті особа може легко виконати
якусь дію, а в присутності іншої особи має з цим труднощі. У спілкуванні
таке явище зумовлене дією механізму соціальної інгібіції (придушення).
Саме через це деяким студентам важко викласти свої думки у присутності
викладачів, які спричинюють на них таку дію.

Своєрідний прояв надмірна мотивація має під час фрустрації, яка виникає,
коли щось стає на заваді або перериває процес досягнення мети людиною.
Фрустрація створює додаткову захисну мотивацію, що реалізується за
допомогою широкого кола емоційно забарвленої поведінки. Найбільш
поширеною поведінковою реакцією фрустрованої особи є агресія, що
зазвичай спрямована на перепону. Адекватною є спроба подолати або
обійти перепону. Іноді під час спілкування з іншими людьми людина не
здатна управляти власною агресією, яка може швидко трансформуватися у
гнів. Останній проявляється в бурхливих неадекватних реакціях. Для
забезпечення ефективності спілкування в таких умовах важливо володіти
вміннями управління гнівом. У деяких випадках особа на фрустрацію
реагує відступом (буквально, в разі непорозуміння та неможливості
довести власну точку зору співбесідникові людина виходить із кімнати).
Трапляється, що фрустрована особа демонструє регресію в поведінці:
важке завдання заміняє більш простим, використовує "дитячі" способи
розв'язання складних для неї ситуацій міжособистісної взаємодії,
намагається викликати жалість до себе тощо. Важливо володіти дієвими
прийомами управління власним гнівом. Для цього потрібно вміти
впізнавати передвісників гніву. Важливо намагатися спостерігати за собою
у стані роздратування – тоді можна помітити характерні зовнішні прояви:
губи, щелепи або кулаки стиснуті, плечі напружені, брови похмурі тощо.
Навчившись розпізнавати передвісників "бурі", можна виграти час та
встигнути вжити запобіжних заходів. Тут ключовим словом є
розслаблення. Важливо якомога швидше розслабити напружені м'язи, що
призведе до зміни емоційного стану. Тренуватися розслаблювати саме ці
м'язи потрібно і в інший час, коли самопочуття гарне. У ситуації
переживання гніву діє правило: контроль над м'язами → → контроль на
емоціями → контроль над гнівом.

У конфліктах надмірна мотивація, яка не узгоджується з відповідним

поведінковим ресурсом особи, так само призводить до виникнення
емоціогенних ситуацій. Курт Левін вважав, що вмотивована власними
потребами особа поводиться так, щоб наблизитися до власної мети
(задовольняє актуалізовану потребу), або віддаляється від неї (уникає
зустрічі з нею). Він описав три типи конфліктних ситуацій, в яких на
людину одночасно діють протилежно спрямовані сили рівної величини.
Конфлікти типу "на- ближення-наближення" (ситуація буриданова
віслюка) ніколи не є драматичними, навіть у тому випадку, коли важкому
вибору передує період коливань. Досить спрямувати свою увагу на один із
двох привабливих об'єктів, і конфлікт вичерпано. Інший тип конфлікту –
"наближення-уникнення" – є більш складним. У цьому разі дві негативні
тенденції мають на людину приблизно однаковий вплив. Образно такі
конфлікти можна назвати ситуацією, в якій доводиться вибирати меншу з
двох бід. Одні з них мають позитивне вирішення, інші – ні. В останньому
випадку з'являються підстави для переживання їхніми учасниками
сильних емоцій. Конфлікти типу "уникнення-уникнення" є найбільш
драматичними, оскільки в разі їх розгортання неможливо віднайти
"гарного рішення". Його учасники знаходяться в умовах, які образно
можна назвати "між Сцилою та Харибдою". У такі ситуації потрапляють
студенти, коли змушені виконувати неприємну роботу за певну
винагороду (додатковий бал, позитивну оцінку тощо).
Емоціогенним навчання студентів стає за рахунок обставин навчально-
пізнавальної ситуації, які з різною силою активізують їхні емоції.
Студентське життя характеризується динамічністю стресогенних та
кризових умов, що відображаються в поняттях "навчальний стрес",
"інформаційний стрес", "культурний шок". Найбільш емоціогенними для
студентів вважаються перша екзаменаційна сесія, періоди середини та
закінчення навчання. У ці періоди особливого значення набувають
стресогенні фактори, які викликають емоційний дискомфорт, загальне
зниження настрою, підвищення емоційного напруження тощо.
Переживання таких періодів є серйозним випробуванням для психічного
здоров'я студентів, цілісності їхньої особистості. Як зазначає С.
Дерев'янко, дієвим чинником "нормалізації" психічних станів студентів
може виступити достатньо розвинений емоційний інтелект. Актуалізація
емоційного інтелекту – це актуальний прояв емоційно-інтелектуальних
здібностей, що визначає особливості емоційної поведінки (емоційного
самопочуття, емоційного реагування) в ситуаціях емоціогенного
походження. Вона забезпечує вибір найбільш прийнятних реакцій в
емоційно-проблемних для особи ситуаціях, які надалі не сприймаються як
проблемні (наприклад, фрустрація, стрес). Тобто виробляються адекватні
тактики подолання таких ситуацій. Можна говорити про подвійну
функціональність емоційного інтелекту. З одного боку йдеться про
реалізацію енергетичного потенціалу в ускладнені періоди життя особи
засобами стимулювання її емоційної сфери, з іншого – про забезпечення її
емоційної стабільності.

Встановлено, що студенти із середнім та високим ступенем розвитку

емоційного інтелекту майже не знайомі з почуттям дискомфорту в
навчанні та навчальному спілкуванні, позитивно емоційно забарвлене
самопочуття є більш стабільним. Цього не скажеш про студентів, у яких
емоційний інтелект на низькому рівні.

У студентів із високим рівнем сформованості емоційного інтелекту

актуалізація відповідних здібностей відбувається внаслідок раціоналізації
(інтелектуального опрацювання) емоційних переживань із подальшим
продукуванням адекватних реакцій, спрямованих на зовнішні подразники.

Студенти з низьким рівнем сформованості емоційного інтелекту в

емоціогенних ситуаціях спрямовані на подолання емоцій (їх
нейтралізацію) внаслідок надмірної фіксованості на проблемах. Отже,
основні зусилля витрачаються на боротьбу з власними емоціями (що, у
свою чергу, насичує сприймання проблем додатковою психічною енергією
і, таким чином, посилює їх), а не на проживання власного життя. Отже,
здатність управляти власними емоціями є підґрунтям розширення власних
меж у процесі спілкування.

25.10.

Тема: Інформаційна теорія емоцій та теорія емоцій як цінності.

1. Суть теорій, їх базисні поняття.

2. Методологічна основа теорій та їх методичний інструментарій.

3. Значення теорій та їх переваги.

4. В чому суть розбіжностей в підході до розуміння та вивчення емоцій?

5. Розбіжності реальні та уявні. Зіставлення з сучасними західними

теоріями емоцій: теорії базових емоцій, екзистенціально-аналітична теорія
емоцій.

(1,2,3) Інформаційна теорія емоцій

Вітчизняним фізіологом П. В. Симоновим (1926-2002) був
запропонований оригінальний варіант теорії емоцій, яку можна
назвати інформаційно-потребностной. Відповідно до теорії Симонова,
емоції визначаються актуальною потребою і оцінкою ймовірності її
задоволення, причому процес оцінки розгортається мимоволі,
неусвідомлено і автоматично ( в цьому відмінність емоційної реакції від
свідомого рішення). Іншими словами, емоція - це результат
автоматичної оцінки зміни ймовірності досягнення мети у зв'язку з
отриманням нової інформації. При цьому відбувається аналіз інформації,
отриманої з трьох джерел. По-перше, оцінюються сила і якість актуальної
потреби (наскільки сильно моє бажання?). Цю оцінку потребностного
стану суб'єкта можна назвати вимогами мети. По-друге, оцінюються
властивості діючої стимулу, які можна назвати вимог ситуації (наприклад,
наскільки високзабор, через який потрібно перестрибнути, щоб зірвати
яблуко?). І по-третє, об'єктом оцінки стають наявні ресурси суб'єкта,
доступні для реалізації мети (такі, як знання, вміння, функціональний стан
організму, ліміт часу). У тому випадку, якщо вимоги повністю
відповідають наявним ресурсам, емоції не виникають. Якщо ж ресурсів
недостатньо для відповіді на вимоги цілі та вимоги ситуації (наприклад, я
дуже хочу розглядати вітрину магазину па іншій стороні вулиці, але
автомобілі мчать занадто швидко), то оцінка ймовірності задоволення
потреби буде знижуватися і відповідно виникне негативна емоція.

Основна функція негативних емоцій, по Симонову, - перемикання

поведінки, тобто зміна об'єкта, на який спрямована активність, на більш
адекватний. При цьому негативна емоція діє "хитро": вона суб'єктивно
знижує цінність недосяжною речі (після того як я подивилася на
проносяться повз автомобілі, асортимент магазину здається мені вже нс
таким цікавим). Зовсім по-іншому розгортаються події в тому випадку,
якщо психіка "вирішує", що ресурси перевершують вимоги. Тоді оцінка
ймовірності задоволення потреби буде перевищувати первинний прогноз,
а людина зазнає позитивні емоції. Функція позитивних емоцій полягає в
підтримці напрямки активності аж до повного задоволення потреби.
Інформаційно-потребностная теорія емоцій П. В. Симонова додає
когнітивним теоріям динамічний аспект і тому містить великий
пояснювальний потенціал.

Подібну модель запропонував американський психолог А. Розман

(Roseman, 1984). За його уявленнями, конкретна емоція стає результатом
оцінки п'яти компонентів потенційно емоціогенной ситуації:

1) мотиваційна оцінка полягає в атрибуції об'єкта як бажаного або

небажаного. Причому наявність в об'єкті бажаного може бути
пов'язано з негативною емоцією (наприклад, печаль - бажане не
вдалося отримати), а наявність в об'єкті відразливого може бути
пов'язане з позитивною емоцією (наприклад, полегшення - небажане
вдалося уникнути);
2) ситуаційна оцінка пов'язана з присутністю чи відсутністю значимого
аспекту, який може бути як бажаним, так і небажаним (наприклад,
задоволення констатує присутність бажаного значимого аспекту, а
полегшення - відсутність небажаної);
3) компонент ймовірності фіксує передбачення певного результату
події (точно відбудеться, можливо відбудеться, ймовірність неясна).
Яскравою емоцією, пов'язаної з невизначеною ймовірністю настання
події, є, наприклад, здивування;
4) компонент сили відноситься до самооцінки потенціалу дії в даній
ситуації (наприклад, емоція гніву свідчить про те, що суб'єкт високо
оцінив свою силу, а емоція сорому - про те, що він вважав себе
слабким);
 5) компонент оцінки джерела відображає оцінку події як вихідного від
самої людини, від інших людей або від збігу обставин. Даний
компонент визначає спрямованість емоції. Наприклад, уявімо
людини отримала подарунок. У тому випадку, якщо він вбачатиме
причину події в собі самому ("я заслужив подарунок"), його охопить
емоція гордості. А в тому випадку, якщо він припише причину цієї
події дарящему ("він захотів зробити мені приємність") - виникне
емоція симпатії.

На думку П. В. Сімонова, емоція – це відображення мозком людини і

тварин якоїсь актуальної потреби (її якості і величини) та імовірності
(можливості) її задоволення, яку мозок оцінює на основі генетичного й
індивідуального досвіду. Виходячи з цього, він пропонує таку формулу
емоцій:

Е = f [П, (Ін – Іі),...],

де Е – емоція, її ступінь, якість і знак; П – сила і якість актуальної

потреби; (Ін –Іі) – оцінка імовірності задоволення потреби на основі
уродженого і набутого досвіду; Ін (інформація про необхідні) – інформація
про засоби, прогностично необхідні для задоволення
потреби; Іі (інформація про існуючі) – інформація про засоби, якими
володіє суб'єкт у даний момент. Інформація – сукупність засобів
досягнення мети.

З цієї формули випливають такі наслідки:

а) якщо Ін > Іі, виникає негативна емоція;

б) якщо Іі > Ін, виникає позитивна емоція (зростання імовірності в

порівнянні з попереднім прогнозом);

в) якщо Ін = Іі, емоція не виникає;

г) якщо П=0, емоція не виникає.

Потреба й імовірність задоволення – необхідні і достатні чинники

виникнення емоцій.

Функції емоцій (за П. В. Сімоновим):

1. Відображально–оцінна: емоції відображають актуальну потребу та
оцінюють можливість її задоволення.

2. Перемикаюча: емоція (з фізіологічного погляду) є активний стан

спеціалізованих мозкових структур, що спонукує змінити поведінку в
напрямку мінімізації або максимізації цього стану, тобто переключити
поведінку в напрямку до позитивного від негативного.

3. Підкріплення: емоціям належить вирішальна роль при виробленні

умовних рефлексів.

4. Компенсаторна: емоція сама по собі не несе інформації, а заміщає її.

При виникненні емоції обсяг вегетативних зрушень перевищує потреби
організму. Процес природного добору закріпив доцільність цієї
надлишкової мобілізації. У ситуації невизначеності (а саме вона
характерна для виникнення емоцій) невідомо, скільки і чого буде потрібно
в найближчі хвилини. Крім того діє генералізація, повернення від тонко
спеціалізованих реакцій до реагування за принципом домінанти.

Позитивні емоції реалізують компенсаторну функцію через вплив на

потребу, яка ініціює поведінку. У важкій ситуації з низькою імовірністю
задоволення невеликий успіх надихає і це підсилює потребу, відповідно до
наслідку з формули П.В.Сімонова:

Емоція спонукує порушувати досягнуту рівновагу із середовищем.

Теорія емоцій як цінності

Емоції - це органічна частина єдиного регуляційного процесу, який

здійснюється людиною або твариною у відповідь на зовнішню чи
внутрішню стимуляцію.

Емоції, як і мислення, виконують функцію такої обробки інформації про

світ, в результаті якої ми можемо сформувати своє враження про нього.

Емоції визначають цінність предметів та явищ.

Емоція сама містить у собі свою значущість. Додонов виділяє вроджену і
таку, що прижиттєво розвивається в емоційній спрямованості особистості,
орієнтації на певні переживання, які надають додаткові цінності об'єктам і
діяльності, які їх викликають.

Класифікація емоцій за Додоновим бере за основу потреби та цілі, тобто

мотиви яким слугують емоції. Це альтруїстичні, комунікативні, глоричні,
праксичні, пугнічні, романтичні, гностичні, естетичні, гедоністичні та
акізитивні емоційні переживання.

(4,5) Розбіжності реальні та уявні.

У нормальній ситуації людина орієнтує свою поведінку на сигнали

високоймовірних подій (тобто на те, що в минулому частіше траплялося).
Завдяки цьому її поведінка здебільшого буває адекватною і зумовлює
досягнення мети. В умовах повної визначеності мети можна досягти і без
допомоги емоцій.
Однак у невизначених ситуаціях, коли людина не має точних відомостей
для того, щоб організувати свою поведінку для задоволення потреби,
потрібна інша тактика реагування на сигнали. Негативні емоції, як пише
Симонов, і виникають у разі браку відомостей, необхідних для досягнення
мети, що в житті трапляється найчастіше. Наприклад, емоція страху й
тривога розвиваються, якщо бракує відомостей, необхідних для захисту,
тобто при низькій ймовірності уникнення небажаного впливу, а
фрустрація - при низькій ймовірності досягнення бажаної мети.
Емоції сприяють пошуку нової інформації за рахунок підвищення
чутливості аналізаторів (органів відчуттів), а це, у свою чергу, зумовлює
реагування на розширений діапазон зовнішніх сигналів і поліпшує
видобування інформації з пам´яті. Внаслідок цього під час розв´язання
завдання може бути використано малоймовірні або випадкові асоціації, які
в спокійному стані не розглядалися б. Отже, підвищуються шанси
досягнення мети. Хоча реагування на розширене коло сигналів, корисність
яких ще невідома, є надлишковим і незакономірним, воно запобігає
пропуску дійсно важливого сигналу, ігнорування якого може коштувати
життя.
Якщо під впливом негативної емоції людина або тварина прагнутимуть
до якнайшвидшого задоволення потреби, яка зумовила цю емоцію, то з
позитивною емоцією все набагато складніше. Оскільки ліквідація потреби
неминуче призводить до зникнення позитивної емоції, «гедонічний
принцип» («закон максимізації») спонукає людину і тварину
перешкоджати відсутності потреби, шукати умови її підтримки й
поновлення. Відзначаючи розбіжності між позитивними й негативними
емоціями. П. Симонов зазначає, що поведінка живих істот спрямована до
мінімізації впливів, здатних викликати негативні емоції, і до максимізації
позитивних емоційних станів. Але мінімізація має межу у вигляді нуля,
спокою, гомеостазу, а для максимізації, вважає він, такої межі немає, тому
що теоретично вона становить собою нескінченність. Ця обставина,
вважає Симонов, відразу ж виключає позитивні емоції зі сфери
застосування теорії «редукції драйву».
Серйозній критиці теорію П.В. Симонова піддав Б.І. Додонов. Він
справедливо зазначає, що у «формулі емоцій» її автор дає низку
тлумачень, які не збігаються, й насамперед тому, що він вільно
користується такими поняттями, як «інформація», «прогноз»,
«імовірність», запозиченими з кібернетики. Це призвело до
перекручування розуміння їхньої суті й пов´язаних із ними
закономірностей.
На думку Є.П. Ільїна, слабкість цієї позиції щодо виникнення емоцій,
особливо позитивних, видно неозброєним оком. «Формула емоцій» не
лише не має тих переваг, які зазначив Симонов, а й суперечить здоровому
глузду й реально спостережуваним фактам.
Насамперед зупинимося на положенні: якщо немає потреби - немає й
емоції. Із цим важко сперечатися, якщо йдеться про вихідну відсутність
потреби. Однак відсутність потреби й зникнення потреби при її
задоволенні, тобто досягненні мети - психологічно різні ситуації.
Особливо це стосується соціальних потреб. Одна річ - первинна
відсутність потреби, а звідси - і відсутність процесу мотивації, наявності
мети. Немає їх, немає приводу й для виникнення емоції. Інша річ, коли в
результаті потреби, що була наявною, і мотиваційного процесу, який
розгорнувся, досягають обумовленої ними мети. У цьому разі задоволення
виникає внаслідок усунення потреби, а не її відсутності.
Усупереч твердженням Симонова люди відчувають радість і при
очікуваному успіху, тобто при задоволенні своїх потреб (бажань). А це
означає, що головне у виникненні емоцій - не брак або надлишок
інформації, якою володіє людина, і навіть не наявність потреби,
а значущість її задоволення для суб´єкта. У деяких випадках наявність
соціальної потреби (необхідності щось робити) і відсутність для цього
можливостей не лише не спричинить негативну емоцію, а викличе
позитивну емоцію. Досить згадати, як радіють школярі, коли через
хворобу вчителя зривається урок. І зовсім інакше поставилися б школярі
до зриву уроку в тому разі, якби йшлося про консультації до майбутнього
іспиту.
 Низка непорозумінь виникає з приводу «надлишкової інформації».
Навіщо вона потрібна, якщо для задоволення потреби достатня Іс, якій
дорівнює Ін? Чому шахіст повинен радіти тільки в тому разі, якщо в нього
є кілька варіантів постановки мата; хіба він не може радіти тільки одному
шляху досягнення мети, який знайде?
Але й у розумінні формули як структурної моделі, яка показує
внутрішню організацію емоцій, Симонов знову не точний. З одного боку
він стверджує, що емоції й потреби - це різні феномени. З іншого -
називаючи свою формулу структурною, він таким чином включає потреби
(та й інформацію теж) у структуру емоції.
Враховуючи односпрямованість функціональної залежності емоцій від
потреби й прогнозу, з формули не випливає й протилежне її твердження,
що емоції підсилюють потребу. Е. Ільїн вважає, що емоція виникає не для
посилення потреби, а для посилення активності мотиваційного процесу і
спонукання, спрямованого на задоволення потреби. Б.І. Додонов
правильно помітив, що у «формулі емоцій», виходячи з міркувань
Симонова, варто було б П (потребу) замінити на М(мотив).
З формули повинно також виходити, що потреба впливає на
прогнозування (оцінку) ймовірності досягнення мети. І хіба не сам автор
стверджує, що прогноз залежить від різниці (Ін - Іс), тобто від інформації,
а не потреби? Викликає сумнів і твердження автора, що «для величезної
безлічі емоцій характерне прогнозування ймовірності досягнення мети
(задоволення потреби) на неусвідомлюваному рівні».
Зовсім не зрозуміло, як можна визначити Ін у кожному конкретному
випадку. Звідки мозок і людина знають, якою повинна бути Ін, - з
генетичної пам´яті? Дуже часто людина змушена приймати рішення й
діяти в невизначеному середовищі, заздалегідь не знаючи Ін. Не знаючи
цю величину, не можна визначити й різницю між нею та Іс. Крім того, щоб
емоція дістала негативне значення, потрібно, щоб знак мінус
супроводжував не потребу (власне, потреба не може бути ні негативною,
ні позитивною, це забарвлення вона одержує при виникненні емоції), а
різницю між Ін та Іс. Але це буде тільки в тому разі, якщо у формулі буде
записано (Іс - Ін). Тоді при Ін > Ісрізниця дійсно стане негативною, як і
весь добуток П(Іс - Ін).
Є в цій формулі й інші логіко-математичні непогодженості. Однією з
них, наприклад, є твердження Симонова, що позитивна емоція виникатиме
й у тому разі, якщо зменшуватиметься різниця між Ін й Іс, тобто якщо
підвищуватиметься ймовірність досягнення мети. Адже, за його ж заявою
та «формулою емоцій», чим ближче (Ін - Іс) буде до нуля, тим меншою
буде негативна емоція, і тільки.
 Таким чином, «формула емоцій» не може слугувати для виміру ступеня
емоційної напруги.
Загалом, можна зробити такі висновки. Теорія емоцій, названа П.В.
Симоновим «інформаційною», пояснює деякі окремі випадки виникнення
емоцій у процесі мотивації, а саме при побудові ймовірнісного прогнозу
задоволення потреби. Тому її радше слід було б називати «мотиваційною».
Ця теорія ігнорує емоційні реакції, не пов´язані з мотиваційним
процесом (наприклад, що виникають при досягненні мети, тобто
задоволенні потреби), або емоції, що виникають без участі інтелектуальної
діяльності й порівняння Ін з Іс (наприклад, переляк, що виникає миттєво і
усвідомлений нами постфактум).

25.10.

1. Оціночна та спонукальна функції емоцій.

2. Виразна функція емоцій.

3. Регулятивна функція емоцій.

4. Функції емоцій у філософських поглядах на афекти та пристрасті душі.

5. Основні функції емоцій в історико-психологічних теоріях.

1. Оціночна та спонукальна функції емоцій.

Традиційно виокремлюють дві основні функції емоцій та почуттів: оцінну

та спонукальну.

Оцінна функція полягає в тому, що в емоціях завжди наявна оцінка. Згідно

з інформаційною теорією емоцій П.В.Симонова, емоція - це відображення
відношення між величиною потреби та вірогідністю її задоволення саме в
цей момент. Живій істоті потрібно розрізняти впливи, оцінювати їх і
будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до
цілей. Емоція виникає через недостатність знань, необхідних для
досягнення цілей, і компенсує цю недостатність. Саме емоція забезпечує
продовження пошуку нової інформації. Емоції виникають щоразу, коли
задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає мети. Зв'язок
інформації та емоцій П.В.Симонов показав у вигляді логічної формули:

Е=П(Н-С),

де Е - емоція, П - потреба, Н - інформація, необхідна для задоволення

потреби, С - інформація, якою володіє суб'єкт.

З цієї формули випливає:

 1) Е=0, коли П=0;

 2) Е=0, коли Н=С;
 3) Е=тах, коли С=0.

Отже, емоції виконують функцію компенсаторного механізму, вони

заповнюють дефіцит інформації, необхідної для досягнення мети, тобто
для задоволення потреби. Оцінна функція емоцій розглядається як їх
головне призначення. Вона (функція) пов'язана з виділенням актуально
значущого в предметі, явищі, світі. Емоції нібито мітять предметну
дійсність позитивними і негативними знаками залежно від того, у якому
відношенні стоять предмети до потреб особистості. Відома теорія
гедонізму стверджує, що ми прагнемо до задоволення й уникаємо
неприємностей, причому перше є головним мотивом людського життя.
Англійський філософ Д. Міль визначив „хитру стратегію щастя": „Треба
прагнути не до переживання задоволення, а до досягнення таких цілей, які
породжують ці переживання". Постійна чуттєва фіксація людини на
досягненні приємного емоційного стану веде до патологічних явищ
(алкоголізм, наркоманія). Отже, на основі оцінки формується спонукання.

Спонукальна функція емоцій полягає в тому, що вони визначають

спрямованість діяльності, забезпечуючи її пристрасністю. Як регулятор
діяльності, емоції можуть як стимулювати її (на радощах гори
перевертають), так і заважати їй (у розпачі все валиться з рук). Емоції
виступають регулятором поведінки дитини, стаючи тією основою, за
допомогою якої дитина ставить перед собою цілі, приймає рішення мати
намір викопати яку-небудь справу. Роль емоцій у регуляції поведінки
дітей кожного разу виявляється в тих випадках, коли дорослі не можуть
змусити дитину щось робити шляхом тільки логічних доводів, тобто
звертаючись тільки до її свідомості. Будь-які впливи і вимоги тоді стануть
спонуканнями поведінки, вчинків дітей, коли будуть ними емоційно
прийняті, увійдуть до кола власних потреб, стануть їх власними
рішеннями. Сказане про спонукальну і регулюючу поведінку і діяльність
функції емоцій не повинне привести до висновку, що при вихованні
безрезультатно апелювати до свідомості школярів. Такий висновок -
серйозна помилка. Звичайно, необхідно ставити перед ними цілі, висувати
вимоги. Однак, поставивши мету, слід потурбуватися про те, щоб вона
була емоційно прийнята і набула для дитини особистісного смислу. О.Є.
Ольшаннікова пише: „ Головна трудність не в тому, що діти не розуміють,
„що таке добре і що таке погано", а в тому, що не завжди вдається досягти,
щоб ці,добре", „потрібно", „погано", „не потрібно" набули для них
відповідного особистісного смислу".

Емоції відіграють роль регуляторів людського спілкування. Людина з

народження підготовлена до спілкування з іншими людьми за допомогою
емоцій. Новонароджений з'являється на світ з уже сформованими,
природженими механізмами деяких емоційних рухів. Його посмішка (поки
що мимовільна, яка відповідає гарному самопочуттю, стану фізіологічного
комфорту), вона з'являється вже в перші години після народження і слугує
для матері сигналом, що дитині добре, вона сита, здорова. А плач
сигналізує про якесь неблагополуччя і змушує знаходити й усувати його
причини: нагодувати, перепеленати.

Протягом усього життя людини емоції продовжують відігравати важливу

регуляторну роль у її контактах з навколишнім світом. За зовнішніми
виразними рухами, які супроводжують емоції (поза, жести, міміка), а
також за мовною інтонацією можна зробити висновок про внутрішні
стани, переживання оточуючих людей і враховувати їх у своїх вчинках.
Характер ділової бесіди, розмови з близькою людиною, спільної з іншими
людьми роботи залежить багато в чому від того, чи байдужі, доброзичливі,
веселі, сумні співрозмовники, партнери по роботі.

Зовнішні виразні рухи (емоційна експресія) можуть спеціально

використовуватися людиною для створення в оточуючих певного,
потрібного їй відношення для впливу на них. При цьому можливий відрив
експресії від емоцій, що переживаються. І тоді емоції імітуються, а не
переживаються. Наприклад, учень може виражати засмучення при
засудженні, обурення при докорі.

Отже, емоції, виступаючи регулятором діяльності, виконують оцінну та

спонукальну функції.

Оцінна і спонукальна функції емоцій дозволяють виокремити ще одну

істотну їх функцію - сигнальну. Емоції та почуття - це система внутрішніх
сигналів про те, що з того, що відбувається у світі, має значення для
людини як для особистості. Певні подразники виступають як сигнали
благополуччя або неблагополучия, а почуття, що переживаються, як
підкріплення систем умовних рефлексів, з яких складається особистий
досвід людини.

Сигнальна роль почуттів розглядається через функції спонукання і оцінки,

розкриваючи їх імпресивний бік. Аналіз емоцій та почуттів як системи
зовнішніх сигналів дозволяє говорити про їх виразну (експресивну)
функцію.

2. Виразна функція емоцій.

Як уже зазначалося, емоція, безперечно, не обмежується переживаннями, і

ми лише умовно розчленовуємо її як цілісне психічне явище, аналізуючи
окремо переживання та органічні прояви. Периферичні зміни, що
охоплюють організм людини в емоціях, мають і зовнішнє вираження у
характерних рухах; зокрема міміці (виразних рухах обличчя), пантоміміці
(виразних рухах всього тіла), а також у голосових реакціях (інтонації та
тембрі голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних
рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць). Леонардо да Вінчі
вважав, що певна міміка є вираженням не лише переживання горя чи
радості, а й різних відтінків цих переживань: брови й вуста по-різному
змінюються за різних причин плачу. Це помітно під час плачу-капризу та
горісного плачу.

Найвиразніше переживання виявляються в очах (існує до 85 відтінків —

живі, ніжні, холодні) і в голосі (у випадку печалі він глухий, страху —
покірний). "Кажи, щоб я міг тебе бачити", — прорікав Сократ.

У своєму повсякденному житті ми постійно використовуємо зовнішні

виразні рухи для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас
оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами?
Вундт розглядав виразні рухи як фізичний корелят емоцій. Це відповідає
теорії психофізичного паралелізму. Виразні рухи супроводжують
переживання, реальний зв'язок у них існує лише з внутрішніми
органічними процесами. Вони виражають фізіологічну реакцію, яка
супроводжує замкнений світ внутрішніх переживань.

Дарвін і Сеченов на основі спостережень і теоретичних узагальнень

довели, що риси обличчя, і особливо міміка та інші виразні рухи,
відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін
підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні
рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Оскільки дія —
це не лише зовнішній вираз поведінки, як вважали біхевіористи, а в ній
розкривається і внутрішній зміст особистості, остільки виразні рухи не
супроводжують емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психофізичної єдності, а

не паралелізму. Виразні рухи — це складова емоційного прояву, їх
компонент, це — неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють
почуття від його виразу. Суб'єктність і суб'єктивність емоцій (не існує
об'єктивних корелятів любові чи ненависті, і кожен кохає й ненавидить по-
своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої
суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах
об'єктивації (для емоцій — в жестах, рухах, мигах, міміці, органічних
відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім виявляється в
чуттєво-предметній діяльності, в реальних формах спілкування й у самій
свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація також
передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спостерігаючи
виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його
емоційні переживання, його духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприймаємо

особистісний фон, висловлений через емоції, ми проникаємо далі, за межі
зовнішнього вираження: від загального, що є в багатьох суб'єктивних
станах, до однакового, що є у представників одного виду, й до
індивідуального. При цьому ми розпредмечуємо емоційний світ іншої
людини і не лише входимо в цей світ, а через свої виразні рухи
розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Емоціям властива сигнальна функція. Вони можуть виступати у ролі як

внутрішнього сигналу (цю роль виконують їхні оцінювальна та
спонукальна функції), так і зовнішнього (виразна функція). Зовнішній
вираз емоцій — це переклад, переведення переживань у відповідні рухи.

Виразні рухи й виразні дії збігаються: на радощах ми не розмахуємо люто

кулаками й у гніві не даруємо ніжний поцілунок. Емоції сигналізують нам
про ймовірні дії, визначаючи їхню спрямованість. Порушення збігу
виразних рухів і дій спостерігаються у випадку психічних захворювань,
коли виразні рухи не відповідають змістові переживань і діям. У психічно
хворих під час переживання горя і болю на вустах застигає посмішка. Але
виразні рухи можуть мати і довільний характер. Людина за допомогою
певних виразних рухів намагається приховати свої емоційні переживання.
Ми формуємо своє переживання, формуючи виразні рухи. У виразній
функції, як ні в чому іншому, виявляється специфічність емоцій. Але не
через фізіологію і не через розуміння емоцій як суб'єктивного стану і
навіть не через ставлення суб'єкта до якихось явищ. Це — цілісність
суб'єктивних та об'єктивних, тобто відображальних моментів, що дані нам
у нашому переживанні у вигляді єдиного процесу.

3. Регулятивна функція емоцій.

Регулятивна функція – супроводжуючи будь-які прояви активності

людини, емоції є важливим механізмом внутрішньої регуляції психічної
діяльності і поведінки, спрямованих на задоволення потреб.

4. Функції емоцій у філософських поглядах на афекти та пристрасті

душі.

Ідеї Ренесансу і наукової революції поєдналися у працях французького

вченого Рене Декарта (1596-1650), який заклав основи теорій про розум і
тіло, котрі слугували фундаментом задля створення наукової психології.
Віруючий католик і одночасно вчений-практик, Декарт намагався
поєднати релігійну віру в існування душі з механістичним поглядом на
матеріальний всесвіт як деякий годинниковий механізм, підвладний
чітким математичним законам. Саме він запровадив поняття “машина
людського тіла”.

Декарт, заявляючи, що не все залежить від душі, за суттю справи,

порушив питання про автономність тіла. Описуючи “вени”, “м’язи”,
“кістки” та ін., він розглядав тіло як деякий механізм, що
підпорядковується законам природи. Що це за закони? Для їх пояснення
вчений залучає досягнення механіки та власні гіпотези.

Що ж є тим атрибутом, який становить сутність і природу душі?

Можливо, це рух, харчування, як уважалося за часів Арістотеля? Ні, все
це, на думку Декарта, стосується тіла, а не душі. Він заперечує існування
так званої рослинної душі, так само як і тваринної. Не можна вважати за її
сутність також і відчуття, бо й вони неможливі без тіла. Декарт
абстрагується від усіх виявів людського духу, які тим чи іншим способом
пов’язані з тілом. Що ж належить до сутності духу як такого? Тільки
мислення, стверджує Декарт. Тільки від нього не можна абстрагуватись,
не втративши власного існування: “Я зовсім перестав би існувати, якби
остаточно перестав мислити”. Тому “Я” – це лише “річ, яка мислить”,
“тобто дух, або душа, або розуміння, або розум”.

Отже, Декарт у людській душі зберігає одну, на його погляд,

безсумнівну властивість – мислення. Зазначимо, що у зв’язку з цим, для
його пізнання і насамперед для пізнання сутності людини, філософ
запропонував оригінальний принцип – відомий принцип “cogito”.

Cogito (лат. “мислю”, “думаю”) –картезіанське поняття, що означає

будь-який акт свідомості суб’єкта (уявлення, думка, бажання тощо)
наявність якого усвідомлюється. Засадниче положення філософії Рене
Декарта “Cogito ergo sum” (“Мислю, отже існую”) стверджує вірогідність
того, що одночасно зі своїм мисленням людина сама безсумнівним чином
перебуває, тобто виступає даністю для себе самої.

Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мис-

ленні, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі.
Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом
матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути
створена лише надприродною силою – Богом. За самою своєю суттю душа
не залежить від тіла, а тому не знає смерті. 

Душа, як і Бог, є передусім предметом метафізики, тому можливість її

пізнання – важлива філософська проблема для Декарта. Виходячи зі свого
розуміння сутності душі, Декарт уважає, що її пізнання, так само як і
пізнання Бога, – суто інтелектуальний акт. Їх можна тільки розуміти, але
аж ніяк не уявляти. Коли хтось говорить, що не можна осягнути Бога або
душу, вказує він, то це означає, що “вони ніколи не підносять свій розум
над чуттєвими предметами і настільки звикли розглядати тільки те, що
доступне уяві, яка є лише способом мислення про матеріальні речі, що все
недоступне уяві здається їм незрозумілим”.

Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект,

уяву, відчуття і пам’ять. Усі вони є виявом однієї “духовної сили”, яка
набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона
спрямована. Одна й та сама сила буде називатись словами “бачення”,
“уявлення”, “згадування”, якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі,
і словом “розуміння”, якщо вона діє сама. Це і є “чистий інтелект”, або
“розуміння”, яке Декарт протиставляє іншим духовним здібностям
людини.
 Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання)
можливе лише як дія “чистого інтелекту”, або як “розуміння” (“бачення
розумом”). І, навпаки, мислення як таке, взяте в чистому вигляді, виявляє
себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

Декарт заперечує існування “рослинної” та “чуттєвої” душ, учення про

які свого часу допомагало філософам пояснювати якісну відмінність живої
природи від неживої. Для Декарта такої відмінності не існує, для нього
живі організми – це більш або менш складні механізми, своєрідні машини.

Формуванню таких поглядів об’єктивно сприяли, з одного боку,

розвиток самої біологічної науки, а з іншого – розвиток техніки.
Наприклад, відкриття кровообігу, що було зроблено англійським
лікарем Вільямом Гарвеєм (1578-1657), давало підстави для висновку про
суто фізичний характер усіх процесів життєдіяльності організму.
Травлення, кровообіг, дихання, робота м’язів і суглобів створювали
уявлення про організм як складну машину, яка діє лише на основі
фізичних законів. Згадаймо також, що в XVII ст. широкого розвитку
набуло мануфактурне виробництво, в якому використовувались різні
технічні пристрої, що сприяло зближенню науки і технічного мистецтва.
Наука почала розглядатися як потенційна техніка, а принципи технічної
творчості переносяться у сферу наукового мислення. Для цього часу
характерне масове захоплення різними механічними моделями, іграшками,
майстерність у виготовленні яких стає справді віртуозною. Тому можна
зрозуміти спроби уявити живий організм як своєрідну механічну модель.
Виходячи саме з таких аналогій, Декарт формулює свою ідею безумовно-
рефлекторної природи нервової діяльності.

Звичайно, він не мав у своєму розпорядженні того масиву фактів, який

нагромадила сучасна наука. Не було тоді розроблено й відповідної
системи наукових понять, у яких можна було б адекватно виразити
сутність біологічних та фізіологічних процесів. Тому деякі висновки, а
також терміни, якими користувався Декарт, можуть здатися наївними й
навіть примітивними. Але метод, сам його підхід до різноманітних проявів
життя як до природних, фізичних процесів справив величезний вплив на
дальший розвиток європейської науки. А його відкриття безумовно-
рефлекторного механізму діяльності людського й тваринного організму
мало епохальне значення. Російський учений Іван Павлов (1849-1936),
фізіолог зі світовим ім’ям, поставив поблизу своєї лабораторії пам’ятник
Декартові якого вважав засновником наукової теорії рефлексів.

Багатолітні дослідження самого Декарта були викладені ним у кількох

наукових творах. Найважливіші серед них – “Опис людського тіла” (1648)
та “Пристрасті душі” (1649). У своїх працях Декарт послідовно проводить
ідею відмінності душі від тіла і, наскільки це можливо, пояснює функції
живого організму без будь-якої участі душі. Так звані рослинні та тваринні
“душі” перетворюються у нього на тілесні “тваринні духи”, які мають
цілком матеріальну природу. Це – “легкий вітерець”, або, точніше,
“полум’я”, що переносить по нервових трубках збудження від
периферійних органів до мозку, а від нього знову до органів. Так виникла
ідея рефлекторної дуги, за допомогою якої Декарт пояснює “автоматизм
тіла”.

За Декартом, усі дії цього тіла аж до найскладніших можуть отримати

принципове пояснення на основі законів фізики й механіки. Нічого
таємничого, надприродного, прихованого від тверезого аналізу
об’єктивної науки в них немає. З погляду цієї науки, тварини – це просто
автомати, які діють на зразок годинника або іншого механічного
пристрою. Так само, як і в годинника, їхні дії не супроводжуються будь-
якою думкою і залежать лише від розміщення тілесних органів. Ніякої
психіки у тварин немає. Що ж до організму людини, то він у цьому
розумінні нічим не відрізняється від організму тварини. Але людина, за
Декартом, не тільки матеріальна, а й духовна істота. Вона має не тільки
матеріальне тіло, а й розумну душу. І це ставить перед Декартом складну
філософську проблему, проблему сутності людини, а також
співвідношення в ній матеріального й духовного начал.

Як матеріальна, тілесна істота людина, за визначенням Декарта, – це

“машина, що складається з кісток і м’яса”. Тіло людини так само, як і тіло
тварини, діє за законами природи, причому ці дії здебільшого не
опосередковані свідомістю і відбуваються без будь-якої участі душі.
Підкреслюючи автоматизм функціонування людського тіла, Декарт
наближає людину до світу природи, практично не відрізняючи її від
подібних до неї за тілесною будовою істот. Але, з іншого боку, він різко
протиставляє людину всім іншим природним створінням. Між людиною і
світом тварин у нього пролягає принципова межа, бо людина – не просто
тіло, а й розумна душа.

Душа – це така властивість людини, завдяки якій вона спроможна діяти

не автоматично. Людина здатна розірвати рефлекторне кільце,
підпорядкувавши своє тіло власній волі. Таким чином, поведінка людини
набуває якісно нових ознак, що не залежать від будови її тіла й
спричиняються іншою, не тілесною сутністю. І якщо для пояснення
діяльності будь-якої матеріальної істоти достатньо створити відповідну
механічну модель, то природа людини принципово не може бути пояснена
на основі фізичних або механічних принципів.
 У своїх спробах з’ясувати природу людини Декарт торкається дуже
складної, багато в чому й нині не вирішеної проблеми, а саме: чи можна
штучно відтворити людську істоту, побудувати такий її матеріальний
аналог, який би функціонально нічим не відрізнявся від неї? У XVII ст.
йшлося про механічну копію, сучасна наука веде мову про модель на
електронній основі. Але принципово сутність проблеми від цього не
змінюється. 

Щодо тварин, то тут, на думку Декарта, якихось непереборних

складностей немає. Якби, міркує він, існували машини, що мали б органи
й фігуру мавпи або будь-якої іншої тварини, позбавленої розуму, то ніякої
істотної різниці між ними не було б. Та коли йдеться про наділену
розумом людину, то виникає зовсім інша ситуація. Навіть якби можна
було створити машину, яка за своєю будовою була би цілком подібна до
людини, вони б принципово різнилися. Декарт указує на дві важливі
ознаки, за якими завжди можна відрізнити розумну істоту від її
матеріальної подоби. По-перше, це здатність осмислено користуватися
мовою, а, по-друге, універсальний характер її діяльності.

Звичайно, зазначає Декарт, можна уявити собі машину, здатну

вимовляти слова й навіть пов’язувати їх із певними тілесними діями.
Наприклад, якщо до неї доторкнутися в певному місці, вона вимовить
відповідні слова. Але все одно “не зможе розташувати їх у різний спосіб,
відповідно до змісту всього того, що говоритиметься в її присутності, як
це можуть робити навіть тупі люди”, – робить висновок Декарт.

Тож на відміну від людини машина не зможе вільно користуватися

мовними знаками, створювати різні мовні конструкції залежно від змісту
ситуації. І проблема тут зовсім не технічна, бо змістове користування
мовою не залежить від тілесного органа. Наприклад, зауважує Декарт,
деякі птахи здатні вимовляти слова людської мови, але, навіть маючи
відповідний орган, вони ніколи не зможуть робити це так, як ми.
Натомість німі люди, що втратили такий орган або зовсім не мали його,
легко знаходять засоби для спілкування. Таким чином, справа не в
тілесному органі, а в наявності або відсутності розуму. І коли кажуть, що
тварини мають свою мову, щось говорять, але ми їх не розуміємо, то це не
відповідає дійсності. Якби в них був розум вони б знайшли багато
способів порозумітися з людьми.

Багато в чому тварини навіть перевершують людей, наприклад у сприт-

ності, яку вони виявляють у деяких діях, у ступені розвитку окремих
органів і т. ін. Проте ці переваги ще не доводять їхньої розумності. Радше
навпаки, природа використовує тут лише можливості їхніх тіл. І те, що
годинник завдяки своїй матеріальній будові краще, ніж ми, вимірює час,
не означає, що він розумніший за нас. Він і справді був би таким, якби
краще за нас виконував і все інше. Проте будь-який механічний пристрій,
будь-яка тварина завжди обмежені у своїх діях, що цілком визначені їхнім
тілесним устроєм. А людина діє універсально, вона нічим не обмежена в
розвитку своєї діяльності, легко змінює спосіб своїх дій залежно від
обставин, хоча її тілесні органи залишаються практично незмінними.
Отже, універсальність людської діяльності визначається не тілесним
устроєм людини, робить висновок Декарт, а саме її розумом, бо “розум є
знаряддям універсальним, здатним служити за будь-яких обставин”.

Отож, доводячи наявність у людини розумної душі, Декарт указує на

такі особливості її діяльності, на такі аспекти її поведінки, які не залежать
від матеріальної природи людини, а відтак є проявом нематеріальної
духовної субстанції. Душа людини відрізняється від її тіла, і завдяки душі
людина виходить за межі своєї фізичної природи. Але, незважаючи на цю
протилежність, людина залишається єдиною. Справді, говорить Декарт,
“душа людини реально відрізняється від її тіла, але водночас вони так
щільно пов’язані й поєднані одне з одним, що утворюють немовби одну
річ”. Про це свідчать численні факти. Наприклад, спосіб мислення людини
залежить від її темпераменту, хвороба тіла або сон заважають проявам
свободи волі, голод викликає смуток духу. З іншого боку, ми маємо акти
осмисленої, цілеспрямованої тілесної дії. Все це свідчить про єдність душі
й тіла, про їхній взаємовплив. Тіло має потребу в душі як у своєму
керівникові, а душа потребує тілесного органа, вмістища, завдяки якому
вона може керувати тілом.

Але як уможливлюється таке об’єднання? Як ці дві протилежні за ви-

значенням метафізичні сутності можуть вступати у взаємодію? Тілесна
субстанція – протяжна, подільна на частини, духовна – непротяжна,
проста, неподільна. Протиставивши їх у своїй метафізиці, Декарт мусив
шукати їх об’єднання в антропології. Але дуалістична метафізика Декарта
стає на перешкоді науковому поясненню природи людини. Так виникає
психофізична проблема, проблема взаємодії душі й тіла.

Намагаючись розв’язати її, Декарт шукає органи й форми такої

взаємодії з боку як тіла, так і душі. Розглядаючи її з точки зору фізіології,
він знаходить специфічний орган усередині великого мозку людини, через
який душа начебто може впливати на “тваринні духи”, тобто нервові
процеси, що відбуваються в тілі людини. Це так звана “шишкоподібна
залоза”, на яку Декарт покладає важливу роль – бути пунктом зв’язку між
душею і тілом. У людини це утворення формою нагадує соснову шишку,
звідки і одержало свою назву.

На сьогодні відомо, що шишкоподібна залоза – епіфіз – залоза

внутрішньої секреції, бере участь у процесах нейрогуморальної регуляції
росту, статевого дозрівання, підтримання гомеостазу. А на думку Декарта,
завдяки їй душа може регулювати рух “духів” і впливати на дію всіх
органів тіла. Водночас ця залоза здатна реагувати на найменші рухи
“духів” і передавати їх душі, завдяки чому душа дістає можливість
віддзеркалювати процеси, що відбуваються в тілі людини. 

Душа, поєднана з тілом, не може залишатися байдужою до нього, не

реагувати на той чи інший його стан. Психологічний аспект проблеми
взаємодії душі й тіла висвітлюється Декартом у його вченні про пристрасті
душі. Вони, на думку філософа, є продуктом подвійної природи людини.
Почуття голоду, спраги, болю, бажання, вказує Декарт, – це ті види
мислення, що утворюються і залежать від поєднання духу з тілом.

Серед усіх видів мислення саме пристрасті, на думку Декарта, справля-

ють найбільший вплив на життя людини, вони найбільше хвилюють і
зворушують її. Проте виникає питання про співвідношення пристрастей і
волі. Воля за своєю природою є свободною, її не можна ні до чого
примусити. Навпаки, вона сама прагне визначати дії тіла. Тому між
пристрастями і волею неодмінно виникає конфлікт, боротьба. Декарт
називає фізіологічні причини цієї боротьби, а саме спільні рухи “залози”,
що викликаються, з одного боку, “духами”, а з іншого – волею. Треба
зауважити, що “фізіологія” часто виявляється сильнішою за волю людини,
значно звужуючи її свободу. Декарт змушений констатувати, що душа
спроможна впоратися лише зі слабкими пристрастями, бурхливі ж, сильні
хвилювання непідвладні їй. Єдине, на що душа спроможна в боротьбі з
ними, – це затримати фізичну дію, наприклад, зупинити руку, занесену для
удару.

Розглядаючи питання про співвідношення різних аспектів душевного

життя людини, розуму й емоцій, чуттєвої, або хтивої, частини душі і її
розумної волі, Декарт підкреслює, що душа людини єдина й неподільна,
що вона не має так званих частин, між якими начебто точиться боротьба.
Основою всіх цих конфліктів є боротьба душі з тілом. “Лише останньому
варто приписати все те, що суперечить нашому розумові”. Але за
суперечністю між тілом і розумною душею, за конфліктом пристрастей і
свободної волі ховається глибша суперечність – між свободою людської
діяльності і природною необхідністю. Якщо свобода волі бере участь у
формуванні тілесних дій людини, то як це узгоджується з принципом
детермінізму? Тіло людини як матеріальна річ пов’язане з іншими речами
причинним зв’язком, коли ж рух цього тіла якоюсь мірою визначається
вільним рішенням людини, то у фізичному світі стають неминучими
парадоксальні ситуації.

5. Основні функції емоцій в історико-психологічних теоріях.

Людська природа й пов'язані з нею фізіологічні відчуття завжди були

предметом уваги мислителів і філософів. Найбільшу цікавість проявляли
як західні, так і східні цивілізації. Емоційні стани асоціювалися з
божественним і просвітленим станом людського розуму й тіла. Постійно
мінливі дії людей і коливання настрою мали велике значення для
більшості західних філософів
(Арістотель, Платон, Декарт, Аквінський, Гоббс), що призвело їх до
висування численних теорій; часто між собою конкуруючих, котрі
намагалися пояснити емоції й наступні за ними мотиватори людських дій і
їх наслідків.
В епоху Просвітництва шотландський мислитель Девід Г'юм запропонував
революційний аргумент, який намагався пояснити основні мотиватори
людських дій і поведінки. Він припустив, що дії мотивуються «страхами,
бажаннями і пристрастями». Як він писав у своїй книзі «Трактат про
людську природу» (1773): «Розум само собою неспроможний бути
мотивом для будь-якої дії волі... він ніколи не може протистояти
пристрастям у напрямку волі... Розум є й повинен бути рабом пристрастей
і ніколи не може претендувати ні на яку іншу посаду, крім як служити і
підкорятися їм». Цими рядками Г'юм намагався пояснити, що розум і
подальші його дії будуть підпорядковані бажанням і досвіду «я». Пізніші
мислителі припустили, що дії й емоції глибоко взаємопов'язані із
соціальними, політичними, історичними та культурними аспектами
реальності, що також було б пов'язано зі складними неврологічними і
фізіологічними дослідженнями мозку та інших частин фізичного тіла і
його природи.

За останні десятиліття накопичено велику кількість фактів,

систематизовано безліч спостережень та даних про емоції, набутий деякий
досвід їхнього експериментального дослідження.
Аналіз різних концепцій та підходів дозволяє розглядати психічні процеси
як процеси регуляції відносин між організмом та середовищем. Це
становище відбивається у визначенні емоцій, які розглядаються як
суб'єктивні реакції людини і тварин на вплив внутрішніх та зовнішніх
подразників.

Донедавна сфера емоцій описувалася психологами, психіатрами,

філософами у різних термінах, таких як "емоції", "почуття", "потяги",
"мотивації" тощо. Причому ці терміни не розглядалися як синоніми, та їх
вживання в кожному окремому випадку мало на увазі особливу
концептуальну позицію автора.
Спробуємо коротко розглянути основні теорії емоцій, які у світової
психологічної науці.
Теорія емоцій В. Вундта (1896). В. Вундт вважав, що існує особливий вид
психічних явищ - почуття. Ці явища нескінченно різноманітні і існує
безліч почуттів. Він наголошував на існування понад 50 тисяч емоцій.

У цьому виділялися такі компоненти чуттєвого процесу: задоволення –

незадоволення, збудження - заспокоєння, напруга – дозвіл.
Біхевіористська теорія емоцій (Дж. Вотсон, 1930 та ін). Емоції є
специфічний вид реакцій, що виявляються у трьох основних формах:
страху, люті та любові. Тобто емоції – це певний специфічний вид реакцій,
насамперед – реакцій внутрішніх органів організму людини.

Теорія інстинктів Мак-Дауголла (1950). Певним інстинктам відповідають

певні емоції (інстинкт втечі – емоція страху, інстинкт боротьби – емоція
гніву, батьківський інстинкт – емоція ніжності).
Таламічна теорія емоцій Кеннона Барда (1950). Згідно з цією теорією,
центри емоцій розташовані в підкірці. Емоції - це процеси, які у ядрах
таламуса. Порушення цих центрів надає пізнавальної діяльності кори
емоційний компонент, оскільки організацію емоційних реакцій відповідає
саме таламус.
Коркова теорія емоцій Арнольда (1950). У цій теорії особлива роль в
емоційному процесі приділяється лімбічній системі.
Теорія Джемса-Ланге (1962). Відповідно до цієї теорії фізіологічні зміни
розглядалися не як наслідок емоцій, що переживаються, а як їх джерело.
Психоаналітична теорія емоцій (Рапапорт, 1953; Клейн, 1976). Проблема
емоцій розглядається через поняття "афекту". У цьому виділяється три
аспекти афекту: енергетичний компонент інстинктивного потягу ( " заряд
афекту " ); процес розрядки; сприйняття остаточної розрядки (відчуття чи
почуття емоції). Розрядка та чуттєві компоненти розглядаються як
вираження емоцій, що мають комунікативну соціальну значимість.
Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера (1957). Позитивні емоційні
переживання виникають тоді, коли його прогнози та очікування знаходять
підтвердження. Негативні емоції виникають тоді, коли між очікуваним і
реальним є невідповідність, розбіжність (диссонанс).
Кібернетична концепція емоцій Ешбі (1959). Емоції обумовлені не «грою»
внутрішніх інстинктивних сил, а відносинами між людиною та довкіллям.
Теорія "диференціальних емоцій" (Томкінс, 1962, 1963; Ізард 1980). Дана
теорія сфокусована на окремих емоціях, які розуміються як
"переживально-мотиваційні" процеси, що відрізняються.

Ця теорія визначає емоцію як комплексний процес, що має

нейрофізіологічний, нервово-м'язовий та феноменологічний аспекти. На
феноменологічному рівні емоція проявляється як сильно мотивоване
переживання, яке має безпосередню значущість для суб'єкта. У людини
вираження та переживання емоції вроджене, загальнокультуральне та
універсальне.
Теорія емоцій Шехтера (1971). Розглядає емоції як інтерпретацію
фізіологічного збудження та когнітивної оцінки. Певні впливу чи ситуації
викликають фізіологічне збудження, й у індивіда виникає необхідність
оцінити зміст ситуації, що це збудження викликала. Тип чи якість емоції
залежить від цього, як індивід оцінює ситуацію, а чи не від неспецифічних
відчуттів, що виникають при фізіологічному збудженні.
"Активаційна теорія" емоцій Ліндслі (1951, 1957). Емоціогенний стимул,
який може бути зовнішнім умовним або внутрішнім безумовним, є
фактором, що запускає емоції. Такі стимули збуджують імпульси, що
активують стовбур мозку, який у свою чергу посилає імпульси до
гіпоталамусу та кори.
Гіпотетичний активуючий механізм трансформує ці імпульси на
поведінку, що характеризується емоційним збудженням.
Теорія "фрагментарної організації емоційної поведінки" (Дельгадо, 1964;
Вальдман, 1969, 1971). Вона акцентує увагу й не так у тому, що є емоції,
як у тому, які принципи центральної структурно-функциональной
організації емоційного поведінки. Кожна поведінка складається з серії
моторних та вегетативних фрагментів, організованих певним чином у часі
та просторі та мають свої центральні структури управління.
Оскільки у здійсненні будь-якої поведінкової реакції беруть участь нервові
структури, розташовані різних рівнях мозку, можливо відтворювати ті чи
інші реакції у вигляді активації окремих ланок регуляції емоційного
поведінки (центри «раю» і «пекла»).
Нейробіологічна теорія емоцій П.К. Анохіна (1964). Емоції являють собою
"фізіологічні стани організму, що мають яскраво виражене суб'єктивне
забарвлення і охоплюють усі види відчуттів і переживань людини від
глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального
життєвідчуття".
У основі емоцій лежать потреби людини, виникнення яких призводить до
появи негативних емоцій, задоволення цих потреб – до появи позитивних.
Мотиваційна теорія емоцій Холта (1976). Люди мають уроджено задані
відмінності у швидкості позитивних чи негативних оцінок та відповідних
дій щодо фрустрації чи загрози. Ця вроджена "готовність", пов'язана з
гормональною та нейрогуморальною сферами, що впливають на секс,
агресію та інші афективно забарвлені форми поведінки.
Потребно - інформаційна теорія емоцій П.В.Симонова (1970, 1975, 1981,
1987). Емоція розглядається як відображення мозком людини будь-якої
актуальної потреби (її якості та ймовірності її задоволення), яку суб'єкт
мимоволі оцінює на основі вродженого та раніше набутого
індивідуального досвіду. Найбільш фундаментальною класифікацією
емоцій актуальної потреби породжує позитивні емоційні стани, дефіцит
інформації чи падіння ймовірності досягнення мети – негативні.
Як видно, для розглянутих теорій характерне розуміння емоцій як
особливого феномена людської психіки, що включає широкий спектр
диференційованих інтроспективних переживань, що мають специфічні
мімічні та пантомімічні вирази (як правило, вроджені). Основна увага
фокусується на детермінативних властивостях емоційного процесу щодо
інших аспектів психічної діяльності та на аналізі його структури. Загалом,
однак, для цих теорій характерна термінологічна плутанина, яка часто
приводить до неоднакового розуміння одних і тих же феноменів.
Підхід до аналізу емоцій через афект, який використовують представники
психоаналітичного спрямування, видається дещо неповним. Афект - це
емоційний вибух і у звичайному житті виникають не так часто. Емоції ж -
процес постійний, що існує у вигляді настрою, з його постійними
коливаннями, перепадами, який завжди усвідомлюється суб'єктом. У
зв'язку з цим "афективні теорії", очевидно, недостатньо підходять для
розуміння природи біологічних основ емоцій.
Поруч із суто психологічними теоріями існує низка відомих теорій емоцій,
мають " нейробіологічну " основу чи спрямованість. Для них властиво
інтерпретувати механізм емоцій з позицій відомих фізіологічних процесів
та розглядати їх як результат розвитку певних фізіологічних механізмів. У
концепції Плутчика, наприклад, є спроба спертися на адаптивні біологічні
процеси, але вони відібрані та сформульовані ним довільно.
Більшість фізіологів та біологів дослідників функцій мозку, починаючи з
І.П. Павлова, виходить із те, що здійснення найскладніших безумовних
рефлексів супроводжується суб'єктивним емоційним переживанням.
Переважна більшість дослідників ділять усі емоції на позитивні та
негативні. Проте такий принцип дуже полегшує розуміння детермінант
емоцій. У зв'язку з цим багато авторів прагнуть виділити звані базальні
емоції - первинні, безумовно-рефлекторні, і вторинні, индивидуально-
оценочные емоції.
У сучасній психологічній науці здійснюється спроба примирення різних
поглядів походження емоцій - як у вроджені психофізіологічні парадигми
реагування зовнішні подразники, і як результат діяльності особливого
отражательно-оценочного механізму мозку.
В даний час триває пошук вирішення питання про причини емоційних
реакцій та механізми їх перебігу.

01.11.

1. Основні визначення емоцій і почуттів у вітчизняних та зарубіжних

теоріях.

2. Класифікація емоцій та почуттів.

3. Характеристики емоцій та почуттів.

4. Властивості емоцій та почуттів (предметність, просторово-часове

зміщення, переключення, передбачення).

5. В яких сучасних теоріях емоцій наголос ставиться на почуттях людини?

1. Основні визначення емоцій і почуттів у вітчизняних та зарубіжних

теоріях.

Питання про природу емоцій протягом тривалого часу не знаходив свого

рішення, обумовлюючи появу різних, іноді протилежних точок зору.  У
XVIII - XIX столітті найпоширенішою була інтеллектуалістіческой
позиція, що стверджувала, що органічні прояви емоцій є наслідком
психічних явищ.  Прихильник цієї позиції І.Ф.  Гербарт вважав, що
фундаментальним психологічним фактом є подання, а відчувають
людиною почуття відповідають зв'язку, яка встановлюється між різними
уявленнями, і можуть розглядатися як реакція на конфлікт між
уявленнями. Цих поглядів дотримувався і В. Вундт, стверджуючи, що
емоції - це зміни уявлень під впливом почуттів, але на його думку, і
почуття можуть змінюватися завдяки уявленням, при цьому
органічні процеси є лише наслідком емоцій.

Після опублікування Ч. Дарвіном в 1872 році книги «Вираження емоцій у

людини і тварин», в якій він стверджував, що еволюційний розвиток і
зміна відбувається не тільки на біологічному, а й психічному,
поведінковому рівні, з'явилася еволюційна теорія емоцій, в
якій біологічнаприрода і користь емоцій пояснювалася як важливий
пристосувальний механізм, що сприяє адаптації організму до
навколишнього середовища.За Дарвіном, емоційні виразні рухи -
це рудиментдоцільних інстинктивних дій, -
це біологічнозначимий сигнал для особин свого та інших видів.

У кінці XIX століття американськийпсихолог У. Джеймс і незалежно від

нього датський психолог Г.М.  Ланге висунули периферичну теорію
емоцій, за якою виникнення емоцій обумовлено певними фізіологічними
реакціями організму; відчуття, пов'язані з цими змінами, і є емоційні
реакції.  У своїй статті «Що таке емоції» в 1884 році Джеймс пише: «Моя
теза полягає в тому, що тілесні зміни йдуть безпосередньо за сприйняттям
хвилюючого факту і що наше переживання цих змін, у міру того, як вони
відбуваються, і є емоцією ... Ми засмучені, тому що плачемо; розгнівані,
тому що наносимо удар; перелякані, бо тремтимо, а не навпаки ... Якби
сприйняття не супроводжувалося тілесними змінами, воно було б
виключно пізнавальним, блідим, позбавленим колориту і емоційного тону.
» Г.М.  Ланге висловлював подібні думки, але якщо для Джеймса
органічні зміни зводилися до вісцеральним, то для Ланге вони були
переважно вазомоторними.  Сенс цієї парадоксальної і спірної теорії
зводиться до того, що довільна зміна міміки і пантоміміки призводить до
мимовільного появи відповідноїемоції.  Почніть сміятися - і вам
стане смішно, зобразите гнів - і ви дійсно почнете його переживати,
придушите зовнішній прояв емоцій - і вони зникнуть.  Обмеженість цієї
теорії одним з перших показав У. Кеннон, висунувши два антитези.  По-
перше, фізіологічні зрушення, що виникають при різних емоціях, бувають
дуже схожі один на одного і не відображають їх якісну своєрідність.  По-
друге, ці фізіологічні зміни розгортаються повільно, в той час як емоційні
переживання виникають швидко, передуючи фізіологічної реакції.  Він
показав також, що штучно викликані фізіологічні зміни, характерні для
певних сильних емоцій, не завжди викликають очікуване емоційне
поводження.  На думку Кеннона, емоції виникають внаслідок специфічної
реакції центральної нервової системи і, зокрема - таламуса. Але трохи
пізніше, у своїх дослідженнях П. Бард довів, що емоційні реакції і супутні
їм фізіологічні зміни виникають майже одночасно.

Теорія диференціальних емоцій К. Изарда - одна з найбільш розроблених

теорій.  Об'єктом її вивчення є приватні емоції, кожна з них розглядається
окремо від інших як самостійний пережівательно-мотиваційний процес,
що включає нейрофізіологічні, нервово-м'язові, і чуттєво-пережівательние
аспекти.  За твердженням Изарда, «еволюційне значення емоцій полягає в
тому, що вони забезпечили новий тип мотивації, велику варіативність
поведінки, необхідні для успішної адаптації.»

Основні постулати цієї теорії:

 1. Мотиваційна система людського функціонування складається з
десяти базових емоцій: радості, гніву, печалі, презирства, огиди,
страху, збентеження або сорому, подиву, провини, інтересу.
2. Базові емоції мають свої нервові субстрати, проявляють себе в
міміці, чітко переживаються і усвідомлюються, надають мотивуюче
і організуючий вплив на людину, сприяючи його адаптації.
3. Фундаментальні емоції по-різному переживаються і мають
свою мотиваційнуфункцію
4. Емоційні процеси взаємодіють з драйвами, когнітивними,
перцептивними, моторними, гомеостатичними процесами.
5. Існують стійкі індивідуальні відмінності в частоті та інтенсивності
переживання різними людьми тих чи інших емоцій, і ці відмінності
можна вивчати й описувати в термінах «емоційна риса» і
«емоційний поріг». 
6. Залежно від індивідуальної висоти емоційного порога одні діти
частіше, а інші рідше переживають і виявляють ту чи іншу емоцію, і
це в значній мірі визначає їх взаємини з оточуючими людьми.  З
іншого боку, реакція оточуючих на емоційні прояви дитини
безпосередньо впливає на становлення його емоційного стилю
формування тих чи інших особистісних рис.

Американський психолог Р. Ліпер також створив свою мотиваційно-

перцептивну теорію емоцій, в якій емоційні процеси прирівнюються до
мотивів.  Ліпер пояснює це тотожність фундаментальним впливом емоцій
і мотивів фізіологічного походження на функціонування людини.  У своїй
теорії Ліпер виділяє два типи мотивів: фізіологічні та емоційні.  «Емоційні
мотиви - це процеси, які залежать від сигналів, багато в чому нагадують
подразники, що викликають перцептивні і когнітивні процеси.»

Згідно Ліперу, обов'язковою складовою емоційно-мотивованих процесів є

перцептивний аспект, завдяки якому емоційні процеси і звички можуть
змінюватися протягом життя під впливом досвіду і навчання.

Одним з перших в Росії тему емоцій, як необхідну складову вивчення

психічного життя людини, в кінці XIX століття підняв російський
філософ-ідеаліст і психолог Грот Н.Я.  В якості основної одиниці аналізу
психічного життя він розглядав так званий «психічний оборот», який
складається з: відчуття, почування (емоції), розумової переробки і
вольового рішення, що переходить у дію.  З приводу емоційних процесів
Грот Н.Я.  писав: «Термін почувань, на нашу думку, повинен обіймати
собою тільки, але зате і всю сукупність явищ задоволення і страждання,
тобто  ті пасивні психічні стани, які можна розглядати як продукт
суб'єктивної оцінки діючих на нервову систему подразнень, який би
джерело вони не мали - зовнішній або внутрішній. » За твердженням Н.Я. 
Грота, на відміну від відчуттів, які не здатні регулювати процеси
організму, емоції, як продукт суб'єктивної оцінки відчуттів, служать також
оцінці внутрішніх і зовнішніх відносин організму.  Гармонія і дисгармонія
зовнішніх і внутрішніх відносин стають джереламизадоволення і
страждання.  Складні почуття утворюються поєднанням простих емоцій
між собою і почуттів з відчуттями чи ідеями.  При цьому Грот Н.Я. 
вважав, що первинним почуттям і хвилювань відповідають конкретні
подання з області пізнання; вторинним - конкретні поняття; більш
складним почуттям - абстрактні поняття.

Великим внеском у розумінні емоцій є наукові розробки російського

фізіолога П.В.Симонова і академіка П. К. Анохіна.  Згідно біологічної
теорії П. К. Анохіна, емоції у процесіеволюції виникли і закріпилися як
пристосувальний механізм, що утримує життєві процеси в оптимальних
межах і сприяє збереженню життя як окремої особини, так і всього виду. 
Позитивні емоції виникають, якщо реальний результат дії співпадає або
перевищує прогнозований результат, і навпаки, якщо реальний результат
гірше очікуваного - виникають негативні емоції.  При неодноразовому
задоволенні потреби, що супроводжується позитивною емоцією,
відбувається навчання і закріплення відповідної діяльності, а неодноразові
невдачі, викликають негативні емоції, ведуть до гальмування
неефективної діяльності і сприяють пошуку нових способів дій.

П.В.  Симонов намагався об'єднати потребностно-мотиваційний

і інформаційнийфактори генезу емоцій, стверджуючи у своїй теорії, що
емоції - відображення мозком якості і величини актуальної потреби й
імовірності (можливості) її задоволення.  Правила виникнення емоції
Симонов представив у вигляді формули Е = П (ІН-ІС), де Е - емоція, її
ступінь, якість і знак; П - сила і якість актуальної потреби; (ІН-ІС) - оцінка
імовірності задоволення потреби на основі вродженого і набутого досвіду;
ІН - інформація про кошти, необхідні для задоволення потреби; ІС -
інформація про існуючі засобах, якими реально володіє суб'єкт.  Крім
перерахованих змінних, на якість, тривалість і знак емоцій впливають:
індивідуально-типологічні особливості людини; фактор часу, в залежності
від якого емоція набуває характеру короткочасного афекту або тривалого
настрою; якісні особливості самої потреби.  У зв'язку з цим емоції,
породжувані духовними або соціальними потребами, прийнято називати
почуттями. Відповідно до формули емоцій, негативні емоції виникають
при низькій вірогідності задоволення потреби.  При зростанні ймовірності
досягнення мети і надлишку відомостей, необхідних для задоволення
потреби, - народжуються позитивні емоції.  Також з цієї формули
випливає, що емоція виникає тільки при наявності потреби, нема потреби -
немає і емоції, що власне є предметом заперечування вірності теорії
Симонова П.В.  На переконання автора, негативні емоції при нестачі
відомостей сприяють пошуку нової інформації за рахунок підвищення
чутливості аналізаторів (органів почуттів), що призводить до реагування
на розширений діапазон зовнішніх сигналів і покращує вилучення
інформації з пам'яті.  Тому при вирішенні проблеми можуть бути
використані випадкові або малоймовірні асоціації, які в безтурботному
стані не розглядалися б.  Завдяки цьому збільшуються шанси досягнення
мети. Необхідно додати, що в результаті виконаних П. В. Симоновим та
його співробітниками численних психофізіологічних досліджень були
виявлені багато функцій певних структур мозку (передніх відділів
неокортекса, мигдалини, гіпокампу, гіпоталамуса), істотних для розуміння
нейрофізіологічних механізмів емоційних процесів.  У своїй теорії
Симонов П.В.  також обгрунтував і описав відбивної-оціночну, перемикає,
яка підкріплює, компенсаторну (замість попередньої) функції емоцій.

Безумовно, оригінальна теорія П. В. Симонова викликала багато суперечок

і нарікань.Найбільшим нападкам вона піддалася з боку Б.І.Додонова і
Є.П.  Ільїна, які запропонували науковому співтовариству своє бачення
емоційних процесів.  Б.І.  Додонов розглядав у своїх роботах проблему
емоцій з точки зору цінностей.  Він висунув і обгрунтував положення про
емоційної спрямованості особистості як специфічної для кожної людини
потреби в емоційних переживаннях.  При цьому Додонов у своїх
дослідженнях показав, що людина як особистістьвиявляється в
активній, світоглядно і емоційно спрямованої діяльності.  Емоційний
процес, на думку автора - це діяльність оцінювання надходить у мозок
інформації про зовнішній і внутрішній світ, яку відчуття і
сприйняття кодують у формі його суб'єктивних образів. Додонов виділив
наступні ознаки емоцій:
 1. представленість емоцій у свідомості у формі безпосередніх
переживань;
2. двоїстий психофізіологічний характер емоційних явищ (афективний
хвилювання - органічні прояви);
3. яскраво виражена суб'єктивна забарвлення емоцій.

На противагу теорії Симонова П.В.  Додонов Б.І.  стверджував, що емоція

не просто ефект від виробленого зіставлення інформації і потреби, а й сам
процес зіставлення, тобто  оцінювання дійсності з точки зору потреб,
планів індивідуумів, тому що стародавні емоції були предформой
мислення, виконувала найпростіші і самі життєво необхідні його функції:
«упереджено» і «зацікавлено» оцінюючи дійсність і доводячи свою оцінку
до відома організму на мові переживань. Додонов вважав, що не можна
охопити всі емоції єдиної вимірювальної формулою, тому що різні емоції
оцінюють дійсність за різними параметрами, тому для кожного класу
емоцій має бути своє пояснення.  У своїх роботах Додонов переконливо
доводить, що емоційне насичення організму є його важливою вродженої і
прижиттєво розвивається потребою.  У людей поряд з цільовими
установками формуються також і встановлення на певні комплекси
емоцій, які визначають спрямованість його особистості.  На підставі цих
положень Додонов склав свою класифікацію емоцій і згідно з нею
виділив відповідні типи особистості.  Види емоцій по Додонова:
альтруїстичні, комунікативні, глоріческіе (від лат. Gloria - слава),
праксические (пов'язані з діяльністю), пугніческіе (від лат. Pugna -
боротьба), романтичні, гностичні (від грец. Gnosis - знання), естетичні,
гедоністичні (душевний і тілесний комфорт), акзітівние (від франц.
acgusisition - придбання).

Ільїн Є.П.  визначає емоцію як «рефлекторну психовегетативних реакцію,

пов'язану з проявом суб'єктивного прискіпливого ставлення (у вигляді
переживань) до ситуації, її результату (події) і сприяє організації доцільної
поведінки в цій ситуації». На думку автора емоції і почуття, з усіма
притаманними їм функціямиберуть участь в управлінні поведінкою
людини в ролі мимовільного компонента, регулюючи як процес
усвідомлення потреби та оцінки ситуації, так і процес прийняття рішення і
оцінки отриманого результату. Тому, щоб зрозуміти
механізми управління поведінкою людини, необхідно розуміти і емоційну
сферу людини, її роль у цьому управлінні. На підставі цих положень Є. П.
Ільїн розробив диференційно-психологічну концепцію структури
емоційної сфери людини.Згідно Ільїну, емоційна сфера людини - це
багатогранне утворення, що включає в себе: емоції, емоційний
тон, емоційні стани, емоційні властивості особистості (при їх акцентуації -
емоційні типи особистості), емоційні стійкі відносини (почуття), де кожне
з них має виразні дифференцирующие ознаки.  Характеристики
емоційного реагування, згідно з автором, наступні: мають знак (позитивні
або негативні переживання), впливають на поведінку і діяльність
(гальмують чи стимулюють), інтенсивність (глибина переживань і
величина фізіологічних зрушень), тривалість протікання (тривалі або
короткочасні), предметність (ступінь усвідомленості і зв'язку з
конкретним об'єктом).  Емоційне реагування Ільїн поділяє на емоційні
реакції (емоційний відгук, емоційний спалах, емоційний вибух або афект) і
емоційні стани (складова психічних станів, яка близька до настрою -
емоційного тонусу). Обов'язковими компонентами емоційного реагування
є: імпрессівной, фізіологічний, експресивний (мовні, мімічні,
пантомімічні, жестікуляціонние кошти й увагу до своєї зовнішності).  На
думку Ільїна, предформой справжніх емоцій були емоційний тон відчуттів
і вражень. Ільїн стверджував, що емоція - це набагато більш високий
рівень емоційного реагування, ніж емоційний тон, тому що вона має ряд
переваг. Емоція - це реакція на ситуацію, а не на окремий
подразник. Часто емоція передбачає ситуацію і оцінює її
заздалегідь. Якщо емоційний тон дає узагальнену оцінку (приємно -
неприємно), то емоції оцінюють ситуації диференційовано, допомагаючи
тим самим завчасно і адекватно підготуватися до прогнозованого
події. Емоції, як і емоційний тон, є механізмами закріплення негативного і
позитивного досвіду, при цьому емоції можуть проявлятися активно
(втекти від страху) і пасивно (завмерти від страху). Також Ільїн Є.П. 
виділив такі властивості емоцій:

1. Універсальність - незалежність емоцій від виду потреби та

специфіки діяльності, в якій вони виникають.
2. Динамічність - фазовість протікання емоцій, наростання напруги і
його спад.
3. Домінантність - сильні емоції пригнічують протилежні собі емоції,
не допускаючи їх у свідомість людини.
4. Суммация і зміцнення - емоції, пов'язані з одним і тим же об'єктом,
підсумовуються протягом життя, і, внаслідок цього, збільшується їх
 інтенсивність, відбувається упрочіваніе почуттів, переживання яких
стає сильнішою.
5. Адаптація - при довгому повторенні одних і тих самих вражень
відбувається зниження гостроти, притуплення емоційних
переживань.
6. Упередженість (суб'єктивність) - одна і та ж причина у різних людей
викликає різні емоції.
7. Заразливість - людина може мимоволі передавати в
процесі спілкування свій настрій, переживання іншим людям.
8. Пластичність - одна і та ж за модальностіемоція може переживатися
не тільки з різними відтінками, але і як емоція іншого знака.
9. Утримання в пам'яті - здатність емоцій довго зберігатися в пам'яті.
10.Іррадіація - поширення настрою з обставин, з приводу яких воно
виникло, на сприйняття в цілому.
11.Перенесення - властивість почуттів переноситися на інші об'єкти.
12.Амбівалентність - людина може одночасно переживати негативні і
позитивні емоції (змішані емоції).
13.Переключення - предметом однієї емоції стає інша емоція («мені
соромно своєї радості»).

На думку автора, прямої відповідності між почуттями та емоціями немає,

так як одна і та ж емоція може виражати різні почуття, і одне й те ж
почуття може виражатися в різних емоціях.«Почуття - це емоційна
установка, що є довготривалим емоціогенним чинником, що викликає
емоційний відгук у той момент, коли в полі свідомості з'являється об'єкт
цього почуття.» Також Ільїн виділив такі властивості почуттів:
модальність, інтенсивність, стійкість, широта , генералізований,
диференційованість і узагальненість. Емоційні властивості людини Ільїн
Є.П.  визначав як характеристики емоційного реагування, постійно і
яскраво проявляються в даної людини. Цими властивостями є: емоційна
збудливість, глибина переживання емоцій, емоційна лабільність -
ригідність, емоційна чуйність, експресивність, емоційна стійкість,
оптимізм - песимізм.

С.Л.  Рубінштейн, видатний вітчизняний психолог, будучи представником

психологічної теорії діяльності, стверджував, що почуття людини - це
його ставлення до світу, до того, що він має і робить, у формі
безпосереднього переживання. Відмінними і суттєвими ознаками емоцій,
згідно Рубінштейну, є: полярність (позитивний або негативний знак, які
часто утворюють складне суперечливе єдність); суб'єктивний стан і
ставлення до об'єкта; протилежність напруги і розрядки, збудження і
пригніченості.  На думку вченого, емоції чи аффективность -
своєрідні пізнавальні процеси, які специфічним чином відображають
дійсність, тому емоційні процеси не можна протиставляти пізнавальним. 
Згідно Рубінштейну, природа і функції емоцій
визначаються процесом діяльності людини, спрямованої на задоволення
своїх потреб і перебігом органічних вітальних процесів.  У залежності від
задоволення або незадоволення потреби, про що сигналізують емоції,
людина може перебудувати свою діяльність відповідним чином, щоб
досягти потрібного результату.  При цьому перебіг емоційних процесів
опосередковано такими психічними процесами, як: рецепція, сприйняття,
осмислення, свідоме прогнозуваннявсього ходу подій і дій.  «Емоційні
процеси набувають позитивний або негативний характер в залежності від
того, чи знаходиться дію, яке індивід виробляє, і вплив, який він
наражається, в позитивному або негативному ставленні до його потребам,
інтересам, установкам; ставлення індивіда до них і до ходу діяльності,
протікає в силу всієї сукупності об'єктивних обставин у відповідність або
у розріз з ними, визначає долю його емоцій. » Рубінштейн також
постулював, що у волі і емоцій спільні витоки - потреби, так як людина
усвідомлює предмет, від якого залежить задоволення потреби; в результаті
виниклого бажання і почуття задоволення або незадоволення, яке цей
предмет доставляє, у людини формується до нього певне почуття, і
додаються певні зусилля для вчинення дій. Емоції формуються в ході
діяльності людини, спрямованої на задоволення потреб, і в той же час самі
емоції, або потреби, пережиті у вигляді емоції, спонукають людину до
діяльності. Суперечливість і амбівалентність почуттів обумовлені
різноманітністю інтересів, потреб, установок особистості.  На думку
Рубінштейна, почуття і емоції людини відображають будова його
особистості, виявляючи її спрямованість, її встановлення, її справжнє
істота.

С.Л.  Рубінштейн виділяв три сфери емоційних проявів особистості. 

Перша - це сфера органічної афективно-емоційної чутливості, до якої
відносяться елементарні задоволення - невдоволення, пов'язані з
органічними потребами.Другу, більш високого рівня емоційних проявів,
складають предметні почуття (емоції), які пов'язані з володінням певними
предметами і заняттями окремими видами діяльності.  Ці
почуття,відповідно до їх предметів, поділяються на інтелектуальні,
естетичні і матеріальні.  Третя сфера емоційних проявів людини связа з
узагальненими світоглядними почуттями (почуття гумору, іронії, почуття
піднесеного, трагічного тощо), які відображають ставлення людини до
світу, соціальним подіям, моральним категоріям, цінностям.  На глибоке
переконання Л.С.Рубінштейна, найважливішим джерелом людських
почуттів є праця - основа людського існування.  На основі зародження
спільної праці і діяльності в процесі філогенетичного розвитку людства,
зародився новий світ специфічних почуттів до людини і до інших людей. 
Через стосунки з іншими людьми у людини формується певне ставлення і
почуття до самого себе, особистісні почуття, різні напрямки і сторони
емоційності, громадські почуття.

Інший видатний представник психологічної теорії діяльності О.М. 

Леонтьєв вважав, що емоції, суб'єктивно відображаючи інформацію про
зовнішні об'єкти, про їхні зв'язки і відносини, об'єктивних ситуаціях, в
яких здійснюється діяльність людини, також безпосередньо відбивають
відносини між мотивами і реалізацією, яка відповідає цим мотивам
діяльності.  Леонтьєв О.М.  диференціював емоційні явища на наступні
підкласи: афекти і пристрасті, власне емоції і почуття, які, на його думку,
відрізняються один від одного функціонально й генетично, а також різної
зв'язком зі структурою діяльності, яку вони регулюють.  На відміну від
афектів, емоції мають ідеаторний характер і здатні регулювати
діяльність відповідно до передбачаємо обставинами. Крім цього, емоції
релевантні саме діяльності, а не окремими актами і діям, емоції можуть
узагальнюватися, утворюючи індивідуальний емоційний досвід.  На думку
Леонтьєва, емоції - це широкий клас процесів внутрішньої регуляції
діяльності, що грає роль орієнтувальних суб'єктивних
сигналів. Найпростіші емоційні процеси, згідно з автором, є вродженими і
виражаються в рухових, органічних і секреторних змінах.  У процесі
розвитку людини емоції відходять від інстинктів і набувають
сложнообусловленний характер, диференціюються й утворять
різноманітні види вищих або соціальних почуттів.  О.М.  Леонтьєв,
розділяючи емоції й афекти, писав, що перші сприймаються суб'єктом як
стану мого «я», другі - як стану, що відбуваються в мені. До
загальноприйнятих визначень афектів і емоцій Леонтьєв додав, що афекти
виникають у відповідьна вже фактично наступила ситуацію і в цьому сенсі
є як би зрушеними до кінця події, в той час як емоції передбачають події. 
Крім цього, афективні комплекси за певних умов можуть повністю
витіснятися зі свідомості, а при частому повторенні ситуацій, що
викликають негативні афективні стану, це призводить до акумуляції
афекту, яка може вилитися в «афективний вибух». На відміну від афектів,
емоції є більш тривалими станами, не завжди виявляються в зовнішньому
поводженні, мають яскраво виражений ситуаційний характер, а також
можуть виникнути як реакція на афект. Леонтьєв також чітко поділяв
емоції і почуття, зазначаючи що емоція носить ситуативний характер,
тобто  висловлює суб'єктивне оціночне ставлення до існуючої або
прогнозованої ситуації, а також до своєї діяльності в цій ситуації, в той час
як почуття носять чітко виражений предметний характер. Почуття - це
стійкі емоційні відносини. Суттєвим є і те, з точки зору Леонтьєва, що
емоції і почуття можуть не збігатися, але навіть суперечитиодин одному
(наприклад, по відношенню до гаряче коханій людині ми можемо
відчувати гнів, роздратування або незадоволення в певних
ситуаціях). Саме тому Леонтьєв зі скепсисом ставився до такого поняття,
як «амбівалентність емоцій».  За Леонтьєву, почуття утворюють ряд
рівнів, починаючи від простих почуттів до конкретного об'єкта чи
предмета, і закінчуючи вищими соціальними почуттями, пов'язаними з
суспільними цінностями та ідеалами і які є продуктом життя людини в
суспільстві, спілкування з іншими і виховання.

Чималий внесок у розуміння емоцій вніс чудовий вітчизняний психолог

Вілюнас В.К.  За його твердженням, будь-яке емоційне явище - це єдність
специфічного суб'єктивного переживання і деякого відбиваного змісту. 
Емоційні процеси і стани, що розглядаються ізольованими, не виявляють
ознак, що дозволяють їх чітко ідентифікувати і класифікувати.  При
цьому, діяльність являє собою сферу, в якій емоційні явища
виявляються. В. К. Вілюнас у своїх роботах обгрунтував неможливість
існування емоцій без пізнавальних процесів, так як завдяки взаємодії зі
сприйняттям, пам'яттю, увагою емоції виконують оценивающую і
побуждающую функції. Також, в залежності від пізнавального змісту
психічного образу, емоції виділяють цілі і спонукають людину
до відповідних дій. Грунтуючись на цих положеннях, автор запропонував
свою класифікацію емоцій з їх пізнавальної складової.  Відповідно до цієї
класифікації, будь-який предмет пізнавального процесу (сприйняття,
пам'яті, мислення) виступає як об'єкт емоційного переживання.  Вчений
переконаний, що знання функцій емоцій по відношенню до пізнавального
змісту дозволить експериментально вивчати емоції через аналіз
пізнавальних процесів.  Вілюнас В.К.  пояснює це положення тим, що
пізнавальні процеси, які емоційно переживаються, мають ряд динамічних
відмінностей від емоційно слабко забарвлених.  До цих відмінностей
відносяться темп, швидкість, продуктивність пізнавальних процесів. 
Вивчення саме цих характеристик когнітивних процесів дозволить судити
про емоційних процесах і станах, визначаючи характеристики самих
емоцій: знак (позитивний або негативний) і інтенсивність (сильна або
слабка).

2. Класифікація емоцій та почуттів.

Залежно від суб'єктивної цінності переживань Б.І. Додонов вирізняє види

емоцій:

Альтруїстичні - переживання, що виникають на основі потреб у сприянні,

допомозі іншим людям

Комунікативні - виникають на підставі потреби в спілкуванні.

Глоричні - пов'язані з потребою у самоствердженні, славі.

Практичні - визначаються успішністю чи неуспішністю діяльності,

труднощами її здійснення і завершення.

Романтичні - виявляються у прагненні до всього незвичайного, таємного.

Гностичні - пов'язані з потребою в пізнавальній гармонії.

Естетичні - пов'язані з ліричними переживаннями.

Гедонічні - пов'язані із задоволенням потреби в тілесному і душевному

комфорті.

Акизитивні - виникають у зв'язку з інтересом до накопичення,

колекціонування.
Мобілізаційні (пугнічні) - походять від потреби в подоланні небезпеки,
інтересі до боротьби.

3. Характеристики емоцій та почуттів.

Людина живе і діє в реальній дійсності. Вона пізнає навколишній світ,

природу, людей, їхні соціальні стосунки. У процесі діяльності, праці,
спілкування з іншими людьми, тобто у процесі життя, у людини
складаються певні стосунки з суспільством, з групами людей, з окремими
людьми. Реальний світ у всій його різноманітності відображається у
свідомості індивідуальної людини.

Але людина не пасивно, автоматично відображає навколишню дійсність.

Активно впливаючи на зовнішнє середовище і пізнаючи його, людина
водночас суб'єктивно переживає своє відношення до предметів і явищ
реального світу. Та сфера психіки, яка зв'язана з переживанням людиною
свого відношення до дійсності, до людей, з якими вона спілкується,
називається емоційною сферою, сферою емоцій та почуттів.

Світ емоцій та почуттів різноманітний. Ми говоримо про почуття любові

людини до Батьківщини, матері до дитини, про почуття радості від
здійснення необхідної для інших людей і одночасно важкої роботи, про
почуття близькості до інших людей, з якими спільно робиш корисну для
суспільства справу. До емоційної сфери належать численні стани,
переживання; радість, хвилювання, повага, горе, захоплення тощо.

Яка ж роль емоцій та почуттів у діяльності людини? Так, від емоційного

стану робітника залежить продуктивність праці; емоції спортсмена - іноді
вирішальний чинник у досягненні ним перемоги у змаганнях; моральний
дух солдат визначає іноді перемогу в бою; психологічна несумісність
людей у шлюбі нерідко пояснюється їх нездатністю або небажанням
зрозуміти емоційний стан один одного.

Знання людських емоцій і форм їх вияву необхідне педагогу і вихователю,

військовому і тренеру спортивної команди. Чуйне відношення до настрою
оточуючих людей - свідчення високої культури поведінки.

Почуття пов'язані з усіма сферами нашої психіки:

— з відчуттями та сприйманнями (нам подобаються певні кольори, форми,
запахи, які викликають у нас позитивні емоції);

— з пам'яттю (відтворюючи ті чи інші повідомлення, ми нібито заново

переживаємо емоції, які їх супроводжують; крім того, емоційне
забарвлення повідомлення впливає на ефективність його
запам'ятовування);

— з уявою, з уявленнями про майбутнє (нас охоплює жах, коли ми

уявляємо, яку загрозу для світу несе ядерна бомба, тероризм тощо).

Закономірно виникає питання: що ж таке емоції та почуття? Які їхні

специфічні функції у психіці і поведінці людини?

У науці до цього часу все ще немає повної згоди стосовно того, що

належить до поняття „почуття", а що до поняття „емоції".

Ще зовсім недавно термін „емоції" було прийнято використовувати для

позначення найпростіших переживань, пов'язаних з первинними
органічними потребами (у їжі, воді тощо). Близькою до цієї є погляд на
емоції як на реакції, які характеризуються сильними тілесними змінами і
їх яскравим зовнішнім виявом. При цьому в емоціях однобічно бачать таку
їхню здатність, як негативний, руйнівний вплив на поведінку людини.

Нині все більш поширеним є таке розуміння емоцій.

Емоції - це відносно короткочасні переживання, які носять чітко

виражений ситуативний характер, тобто зв'язані зі ставленням людини до
ситуацій, що виникають, або можливих ситуацій, до своєї діяльності, до
конкретних вчинків. Емоції - конкретна форма переживання почуттів.

Таке розуміння не прив'язує емоцій лише до органічних потреб. При

цьому справедливо вважається, що емоції людини є продуктом суспільно-
історичного розвитку і впливу соціального середовища, у якому вона
розвивається, і що вони пов'язані з усією різноманітністю явищ і сторін
дійсності, а не тільки з інстинктивними потребами та їх задоволенням.

Почуття, на відміну від емоцій, — це стійкі переживання, у яких

виражається емоційне ставлення людини до певного об'єкта (суб'єкта):
людини, сім'ї, класу, школи, художнього твору, мистецтва, Батьківщини.

Відмінність почуттів від емоцій зовсім не означає відсутності їх

взаємозв'язку. На тлі стійких почуттів, наприклад, кохання до близької
людини, залежно від обставин можуть переживатися різні емоції; тривога
за неї, горе при розлуці, радість при зустрічі, гнів, якщо кохана людина в
чомусь не виправдала сподівань.

Отже, на відміну від емоцій, почуття є більш стійкими. Іншими

характерними ознаками почуттів є:

1. Предметність („прив'язаність" до певного об'єкта чи суб'єкта).

Предмети, явища, люди, на які спрямована практична і теоретична
діяльність людини і які при цьому викликають у неї емоційне ставлення -
об'єкти (предмети) почуттів.

2. Суб'єктність почуттів, невіддільність від їх носія (особистості).

3. Інтимний характер почуттів. Оскільки вони належать внутрішньому

світу людини, а тому важко піддаються вивченню.

4. Полярність, яка полягає в тому, що завжди можна назвати позитивні та

негативні почуття (наприклад, задоволення — незадоволення, любов —
ненависть, радість - смуток тощо).

5. Амбівалентність (подвійність). Причиною існування подвійних почуттів

є багатогранність предметів та явищ дійсності, у зв'язку з чим ставлення
людини до них не вичерпуються одним якимось елементарним
відношенням. Прикладами такої подвійності є: „насолоджуюсь і
соромлюся", „приємні страждання". Ревнощі - це одночасно і кохання, і
ненависть.

Однак думка відносно оцінки ролі емоцій у житті людини (насамперед їх

необхідності) є до цього часу неоднозначною. Усе ще зустрічаються точки
зору, які стверджують, що емоції людини - це дещо подібне до апендикса:
людина успадкувала емоції від тварин, це рудимент людської психіки.
Виходячи з цієї позиції, ідеальна досконала людина—це людина, повністю
вільна від емоцій.

Спробуємо уявити собі таку людину. Ось що з цього приводу писав

учений — фізіолог П.К. Анохін: „... А між тим варто лишена хвилину
уявити собі життя людей, позбавлених емоцій, як зараз же перед нами
відкриється велика прірва взаємного нерозуміння і повної неможливості
встановити чисто людські стосунки. Світ таких людей був би світом
бездушних роботів, позбавлених усієї гами людських переживань і не
здатних зрозуміти ні суб'єктивних наслідків усього, що відбувається в
зовнішньому світі, ні значення своїх вчинків для оточуючих. Страшна і
сумна картина. На щастя, емоції людини не тільки існують як закономірне
явище природи, але навіть виявляють чіткі ознаки прогресу". У цих словах
відповідь на питання, чи потрібні емоції?

Емоції є головною характеристикою людської особистості. Подібно до

мислення, пам'яті емоції є психічним явищем. Емоційні властивості
людини, тобто здатність переживати емоції, називається емоційністю.
Саме емоційні особливості є одними з найважливіших властивостей у
структурі особистості людини. Знання емоційних особливостей людини
дає нам можливість робити висновок про головне в ній.

Наприклад, про кожну незнайому нам людину ми одержуємо всього одну з

наведених нижче характеристик. Про першу сказано, що вона має гарну
пам'ять; про іншу - що вона добре володіє знаннями; про третю - що вона
доброзичлива; про четверту - що вона має 100% зір, про п'яту - що вона
боягуз; про шосту - що вона радіє успіхам інших; про сьому - що вона
байдужа до людей; про восьму - що вона не терпить, коли інші виявляють
грубість; про дев'яту — що вона музикальна тощо. З цього прикладу
видно, що про головне в людині говорять більше характеристики третьої,
п'ятої, шостої, сьомої і восьмої людини, тобто ті, які характеризують її з
боку емоційності.

К.Д. Ушинський у книзі „Людина як предмет виховання" писав: „Ніщо —

ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і
правильно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття; у них
відчувається не характер кожної думки, не окремого рішення, а всього
змісту душі нашої та її ладу. Удумках наших ми можемо самі себе
обманювати, але почуття наші скажуть нам, що ми таке: не те, чим ми
хотіли бути, але те, що ми таке насправді".

Люди самовизначають себе через свої емоції. Характер емоцій дитини

говорить оточуючим про особистість, що формується. Емоції дітей і
підлітків є для вчителя, батьків своєрідними індикаторами; вони вказують,
наскільки успішно формується те, що К.Д. Ушинський назвав ладом
людської душі, а саме — спрямованість особистості.

Таким чином, емоції людини говорять про головний зміст особистості,

тому що допомагають розкрити внутрішній світ людей.

Сутність емоцій визначають такі їх властивості, які характеризують

ставлення людини до подій, людей, самої себе. Причому в ставленні
полягає той сенс і те значення, які ці явища мають для людини.

Головною емоційною одиницею, яка специфічно забарвлена відношенням,

є переживання. Положення про переживання як центральну одиницю
психічного було сформульовано Л.С. Виготським і розвинене Л.І.
Божович. Місце і функції переживання в структурі особистості
змінюються в процесі психічного розвитку. Поступово воно стає центром
душевного життя, його головним стрижнем.

+Вияснити, як вплинула на людину та чи інша подія, можна лише в тому

випадку, якщо вдасться зрозуміти характер її переживань з цього приводу.
Якщо школяра „пропрацювали" на класних зборах з метою досягти його
розкаяння за негідний вчинок, то таке пропрацювання і зовнішні ознаки
розкаяння (слова, що усвідомив, що соромно, навіть сльози) ще не доказ
того, що бажаного ефекту досягнуто. Лише сутність переживань розкриє,
чи школяр засмучений своїм вчинком і розкаюється, чи озлоблений і
вважає покарання несправедливим.

Таким чином, головна, центральна одиниця емоцій переживання. Саме

воно свідчить про відношення людини до явищ і подій навколишнього
світу, до самого себе. Це означає, що всі ті емоційні особливості людини,
які характеризують переживання, є провідними, головними. До них
належать:

1. Якісні особливості емоційності. Вони, у свою чергу, містять:

а) знак емоцій: позитивна вона (задоволення, прийняття) або негативна

(незадоволення, неприйняття),

б) більш "дрібні" і більш конкретні, ніж задоволення-незадоволення,

особливості: радість, задоволення, захоплення, гнів, тривога,
розчарування, сором - їх називають модальністю переживань.

2. Змістовні характеристики емоційності, які свідчать не тільки про якість

емоцій, але й про їх причини, об'єкти.

Наприклад, знання того, що людина відчуває гнів, ще недостатньо для

висновку погано це чи добре, морально чи неморально. Для цього
необхідно знати, чим була викликана емоція, тобто встановити її об'єкт.
Чому розгнівана дитина? Чи тому, що їй не купили модних джинсів, чи
тому, що в її присутності образили пристарілу людину? Гнів може бути
прекрасним і таким, що руйнує особистість, а радість - підлою, якщо її
причина - невдача іншого.

3. Динамічні особливості емоційності Вони характеризують, по-перше,

перебіг емоційного переживання (глибину, тривалість, частоту
виникнення), по-друге, особливості зовнішнього вияву емоцій у поведінці
- емоційну експресію (міміку, жести, інтонацію). Динамічні ознаки - це
всього лише форма існування емоцій. Однак вони є своєрідними
індикаторами переживань, „обличчям емоцій" і, як ми побачимо далі,
полегшують контакти між людьми.

Емоція не обмежується переживаннями, і лише умовно можна

розчленувати її як цілісне психічне явище, аналізуючи окремо
переживання та органічні прояви. Емоційні периферичні зміни охоплюють
весь організм і мають зовнішній вияв. Вони виявляються у виразних рухах
і міміці (виразні рухи обличчя), пантоміміці (виразні рухи тіла), голосових
реакціях (інтонація і тембр голосу), фонетичних змінах мовлення,
перебудови синтаксичної будови мовлення, появи „запинок" тощо.
Емоційні вияви виявляються не лише в сильних рухах, а й у мікрорухах
(тремор, реакції зіниць). Так, Леонардо да Вінчі вважав, що певна міміка
відповідає не лише переживанням горя чи радості, а різним відтінкам цих
переживань; брови й вуста по-різному рухаються залежно від причин
плачу. Це також можна помітити, спостерігаючи плач — каприз і гіркий
плач. До зовнішніх виявів емоцій відносяться також сльози (від радості чи
горя), слина (від хвилювання пересихає в роті), піт (холодний піт від
страху).

Жести, міміка, пози, виразні рухи, інтонації голосу - усе це „мова"

людських почуттів.

Суспільство заохочує вияв одних емоцій і засуджує вияв інших. Так, за

висловом Ж.Піаже, існують „правила поведінки під час трауру". Західні
цивілізації миряться зі сльозами жінок, хлопчикам же навіюється, що
чоловікам не личить плакати. Однак такий звичай існує не скрізь.
Наприклад, раніше юнаки з племені маорі плакали так само часто, як і
жінки, однак піл впливом англосаксонської цивілізації вони втратили цю
звичку. Деякі прояви радості і гніву залежать від соціального середовища,
і виховання спрямоване на те, щоб придушити засуджувані суспільством
емоції. Цей вплив соціального середовища тим сильніший, чим більш
соціальний характер має емоція. Так, вияв моральних страждань (траур) є
більш соціалізованим, ніж вияв гніву, а останній у свою чергу більш
соціалізований, ніж вияв страху.

Суспільство створює справжню мову міміки, яка збагачує спонтанні

виразні рухи і робить їх різноманітнішими. Мова міміки може бути
універсальною або, навпаки, досить специфічною. Наприклад, на Заході
плювок свідчить про зневагу, а в арабських країнах він означає
благословення.
 4. Властивості емоцій та почуттів (предметність, просторово-часове
зміщення, переключення, передбачення).

Крім якісних і кількісних загальних характеристик, загальними

властивостями емоцій і почуттів виступають переключення, передбачення
і просторово-часове зміщення.

1. Переключення – це можливість перенесення емоційного

забарвлення з причин почуттів на другорядні умов. Несподівана
зустрів із приємною людиною надає всій ситуації (місце, люди)
позитивної валентності. Відбувається генералізація емоцій і почутті.
На відміну від неї локалізація звужує загальну позитивну
валентність (серія невдач у спортивних змаганнях може призвести
до афекту, якщо людина сконцентрується на них).
2. Передбачення виникає на основі емоційної оцінки обставин, котрі
раніше сприяли успіху чи неуспіху. Це емоційний сигнал про
ймовірні наслідки дій, що передує їх учиненню. Емоції і почуття
немовби заглядають у майбутнє і допомагають людині орієнтуватись
в передбачуваній ситуації. Ця властивість засвідчує універсальність
емоцій і почуттів як особистісного механізму виділення актуального
в практично необмеженому просторі й часі – і в минулому, і в
майбутньому, і тепер, і тут, і реально, і в думках.
3. Просторово-часове зміщення – властивість переживань, емоцій,
почуттів зміщатись із самої події у згадку про неї. Пригадуючи, ми
можемо переживати інтенсивніше, виразніше ніж у момент події.

5. В яких сучасних теоріях емоцій наголос ставиться на почуттях

людини?

Проблема емоцій у сучасній психології розроблена істотно менше, ніж

інші сфери психологічного знання.  Незважаючи на те, що емоції завжди
користувалися самим пильною увагою, інтерес до них став гаснути в міру
того, як стали накопичуватися невдачі в процесі пошуку досить валідних,
надійних і ефективних засобів для їх об'єктивного вивчення.  Тому
невирішених питань психології емоцій значно більше, ніж вирішених і
розроблених.  Існуючі теорії емоцій в основному стосуються окремих
аспектів проблеми і пояснюють далеко не все, що стосується емоцій.

О.М.  Леонтьєв справедливо вважав, що основна складність при вивченні

емоційних явищ полягає в тому, що емоції розглядаються без достатньо
чіткої диференціації їх на різні підкласи, які відрізняються один від одного
не тільки генетично, але і функціонально.  До того ж терміни «афект»,
«емоція», «почуття» часто використовуються як тотожні, що не додає
ясності концепціям.  Нерідко за почуття
приймаються самооцінка, моральні якості, відчуття.

Психологія емоцій принципово відрізняється від інших психологічних

проблем і, насамперед, відмінністю емоційних явищ від когнітивних.  І,
хоча загальновизнано, що будь-яке психічне явище виконує дві основні
функції - відображення і регулювання, необхідно відзначити, що емоційні
явища здійснюють їх інакше, ніж когнітивні процеси.  Емоції - більш
давня форма відображення, ніж більш усвідомлені і опосередковані
промовою пізнавальні процеси.  Тісний зв'язок емоцій з потребами і
сферою несвідомого, суб'єктивність, полярність і розмаїття проявів -
найважливіші якості, складові специфіку емоцій, істотно відрізняють її від
інших психічних процесів.  При цьому емоційні та пізнавальні процеси
тісно взаємодіють, але вони не тотожні.

Також дуже важливим і до кінця не вирішеним залишається питання

класифікації емоцій.  Кожен автор пропонує свої, далеко не вичерпні
поняття емоційних явищ, критерії для підстави класифікації емоцій.  В
якості критеріїв (параметрів емоцій) виступають: характер потреб
(вітальні, базальні, небазальние); рівень емоцій (прості, складні); їх знак
(позитивні, негативні); їх зв'язок з модальністю відчуттів і сприймань; їх
зв'язок з досвідом (вроджені, придбані); ступінь усвідомленості емоцій
(усвідомлені, неусвідомлені); ставлення до стану активації (активізують,
заспокійливі); їх об'єкт (спрямованість на себе або зовні); їх інтенсивність
(сильні, слабкі); тривалість (короткочасні, тривалі); їх ставлення до
діяльності (ведучі, які не ведуть) і т.д.  Тим не менш, на сьогоднішній день
вироблені спільні підходи до розуміння і визначення емоцій.Також
загальноприйнятими є наступні функції емоцій: відбивної-оцінна, що
перемикає, подкрепляющая, компенсаторна (замещающая), спонукальна,
дезорганизующая, предвосхищающая, евристична, експресивна, функція
«аварійного» вирішення ситуації, функція синтезуючої основи образу,
цілісності відображення, функція активації і мобілізації організму .

Доведено, що емоції впливають на сприйняття, пам'ять, мислення,

поведінку людини.Встановлено, що емоції лежать в основі соціальних
зв'язків і є важливими складовими темпераменту й особистості.  Ніхто не
заперечує необхідність дослідження емоцій, їх функцій у різних вікових
групах для розуміння повноцінного розвитку особистості, а також для
діагностики і лікування психічних порушень.  Численні дослідження,
спрямовані на вивчення впливу емоцій на фізичне самопочуття людини,
показали, що позитивні емоції таять в собі цілющі сили широкого спектру
не тільки в плані здоров'я, але і в сенсі підвищення ефективності
інтелектуальної, трудової, творчої діяльності.  У той час, як негативні
емоції у певних умовах не тільки підривають фізичне і душевне здоров'я,
але і самим пагубним образом впливають на особистісний розвиток,
міжособистісні відносини і взаємодії з іншими людьми.

На підставі наукових досліджень і розробок К. Ізард виділив три основних

способи усунення небажаних емоцій: 1) у вигляді іншої емоції (додаток
свідомих зусиль для активації бажаною емоції), 2) когнітивна регуляція
(використання уваги і мислення для придушення і відновлення контролю
над небажаної емоцією) ; 3) моторна регулювання (використання фізичної
розрядки емоційної напруги).  Психічна регуляція пов'язана або з впливом
ззовні (музика, аромат, колір, тварини, лікарські препарати,
природний ландшафт, мистецтво, інша людина), або з саморегуляцією. 
Приватні способи регуляції емоційного стану, наприклад, актуалізація
пам'яті і уяви для виклику певних емоцій, сміхотерапія, тренінги,
використання «захисних» механізмів, контрфактіческое мислення,
заниження цінності майбутньої події, аутогенне та релаксаційні
тренування, ребефінг, холотропне дихання, медитація і інші способи в
основному укладаються в три глобальні способу, виділених Изардом.

01.11.

1. Потяг, емоції, почуття як основні рівні прояву емоційної сфери психіки.

2. Рівнева структура емоцій.

3. Настрій, афект, пристрасть, стрес як форми прояву емоційної сфери.

4. Організуючий та дезорганізуючий вплив різних форм прояву емоційної

сфери на діяльність.

1. Потяг, емоції, почуття як основні рівні прояву емоційної сфери

психіки.

Емоції і почуття, так само як і психічні процеси, забезпечують

відображення та пізнання навколишнього світу. Але, на відміну від
сприймання, пам'яті, мислення, емоції і почуття відбивають реальну
дійсність у формі переживань. Пізнаючи світ, людина по-різному
сприймає предмети і явища. Одні події викликають захоплення, інші -
печаль, гнів тощо. Захоплення, гнів, радість - все це прояви суб'єктивного
ставлення людини до навколишніх предметів і явищ, емоційні
переживання її. Отже, емоції - це психічне відображення у формі
переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. В емоційних
переживаннях відбивається життєва значущість інформації. Якщо
предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують їх
задоволення, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні - негативні.

Стенічні емоції підвищують життєдіяльність організму; астенічні

пригнічують життєдіяльність, знижують енергію суб'єкта.

Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) -

переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних
потреб.

Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у

результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їх життєвого
значення.

Емоції можуть істотно впливати на процес діяльності. Переживання

життєвого смислу явищ і властивостей світу, або емоцій, - необхідна
передумова людської активності. Емоційні процеси забезпечують
передусім енергетичну основу діяльності, є мотивами її. Емоції
визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також
забезпечують селективність сприймання - вибір об'єктів середовища, які
впливають на людину і мають для неї значення (рнс.8.1).

Почуття - одна з основних форм переживання людиною свого ставлення

до явищ дійсності. Вони більш стійкі і постійні порівняно з емоціями, що
виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативними.
Структура почуття складається не лише з емоцій, а й з більш
узагальненого ставлення людини, пов'язаного з розумінням, знанням.
Тісний зв'язок почуттів з емоціями виявляється передусім у тому, що
кожне почуття переживається і розкривається через конкретні емоції.

Тварини не мають почуттів. Емоції, спільні для людей і тварин (страх,

гнів, цікавість, сум тощо), мають якісну відмінність. У тварин виникнення
емоцій пов'язане із задоволенням або незадоволенням конкретних
біологічних потреб, з реалізацією інстинктивної сфери (інстинктів
самозбереження, харчового, орієнтувального, продовження роду), тому
вони обмежені і дуже бідні, тобто від людських емоцій вони відрізняються
кількісно і якісно.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в

яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються
контрастно в таких напрямках:

 1) задоволення (приємне переживання);

 2) незадоволення (неприємне переживання);
 3) подвійне (амбівалентне);
 4) невизначене ставлення до дійсності. При цьому людина перебуває
в сильному напруженому стані.

2. Рівнева структура емоцій.

У 1990-х рр. з'явилася рівнева теорія емоцій, сформульована наприклад в

роботах М. Джонсон, К. Малтхоупа, М. Пауера і Т. Дейлглейша (М.
Johnson, К. Multhaup, 1992, М. Power, Т. Dalgleish, 1997). Рівнева теорія
емоцій в рамках когнітивного підходу по-своєму переломлює
проблематику емоцій через популярні останнім часом моделі рівнів
переробки інформації (докладніше див. Гл. 8).
Зазначені моделі припускають, що психіка людини обробляє інформацію,
"проводячи" її через ряд послідовних стадій, кожна з яких володіє своїми
специфічними характеристиками. Постулюється, що емоційна реакція
розвивається тільки при переробці інформації на вищому рівні
самоотнесеніе, який відображає сенс того чи іншого явища для суб'єкта
(табл. 5.3). Відповідно до зазначених моделями розрізняють такі рівні
переробки інформації:

 а) сенсорний (аналоговий) - найпростіші сенсорні компоненти

стимуляції (наприклад, відповідь на питання, шрифтом якого
кольору набрано слово "рак");
 б) перцептивний (асоціативний) - більш складний рівень, пов'язаний
з цілісними властивостями об'єктів (наприклад, відповідь на
питання, римується Чи це слово зі словом "морок");
 в) семантичний - рівень об'єктивних закріплених в мові значень
(наприклад, відповідь на питання, позначає це слово хвороба);
 г) смисловий - рівень самоотнесеніе інформації (наприклад,
відповідь на питання, чи помер хто-небудь з ваших близьких
родичів від цієї хвороби).

Сенсорний рівень можна умовно поставити у відповідність процесам

відчуття, перцептивний - процесам сприйняття, семантичний - процесам
мислення, рівень самоотнесеніе - процесам зв'язку зі смисловими
структурами особистості. Конкретний рівень, на якому буде перероблена
інформація, визначається більшою мірою не особливостями стимулу, а
цілями людини. Тому один і той же стимул буде володіти емоційним
значенням на одному рівні переробки і виявиться емоційно нейтральним
на іншому. Наприклад, людина може спокійно читати медичні журнали і
міркувати про різні хвороби, але варто йому наштовхнутися в тексті на
назву хвороби, від якої помер його близький родич, як виникає сильна
негативна емоція - страх.

Рівнева теорія виникнення емоцій добре пророкує, наскільки людина буде

емоційно залучений в ту чи іншу ситуацію. Вона фіксує відоме явище:
емоції відіграють значну регулятивну роль в протіканні пізнавальних
процесів тільки тоді, коли людина стикається ні з сухою, безособової
інформацією, а з тим, що стосується його персонально, зачіпає за "хворе".
Таким чином, рівнева теорія емоцій чіткіше окреслює коло емоціогенних
ситуацій, виділяючи "емоційну оцінку", притаманну тільки певним
способам роботи з надходить інформацією.
 3. Настрій, афект, пристрасть, стрес як форми прояву емоційної сфери.

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого

соціальними чинниками, але, з'ясовуючи природу їх виникнення, не можна
ігнорувати й деякі природжені особливості людини. Багатство емоційних
станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій,
пристрастей.

Настрій - це загальний емоційний стан, який надає своєрідного

забарвлення на певний час діяльності людини, характеризує її життєвий
тонус. Розрізняють позитивні настрої, які виявляються у бадьорості і
високому тонусі, і негативні, які пригнічують, демобілізують,
спричинюють пасивність.

Настрій — такий загальний емоційний стан, який не спрямований на щось

конкретне. Причини настроїв найрізноманітніші: непідготовленість до
діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні
звістки тощо. Особливе місце серед причин, що зумовлюють той чи інший
настрій, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні,
спричинює пасивність, страх, розлад психічної діяльності особистості.

Міра підпадання під вплив настроїв має індивідуальний характер. Особи,

яким властиве самовладання, не підпадають під вплив настрою, не
занепадають духом навіть у тих випадках, коли для цього є певні підстави,
а, навпаки, переборюють труднощі. Легкодухі швидко піддаються
настроям. Вони потребують підтримки колективу.

Афекти - це сильне короткочасне збудження, яке виникає раптово,

оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність
контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афекту може бути
несподіване переживання великої радості, вибуху гніву, страху.

У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється

ендокринною системою. У цьому стані послаблюються процеси
гальмування в корі великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов,
аналізуючи афективний стан, зазначав, що людина в стані афекту, який
перевантажує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона не
дозволяє собі в спокійному стані і про що шкодує, коли мине вплив
афекту.

Особливо різко виявляється афективний стан при сп'янінні, за якого

гальмівні процеси значно послаблюються. Афекти зумовлені
несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина.
Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних
особливостей людини - її темпераменту, характеру, вихованості.

Афективні люди часто спалахують без будь-яких на те причин. Афекти

викликають глибокі зміни психічного життя людини, виснажують її.
Людина, яка виробила здатність опановувати себе, контролювати свої
емоції, може скеровувати свої афективні реакції.

Разом з тим усім людям більшою або меншою мірою властиве афективне
життя, без якого вони, як слушно зауважила Л. І. Божович, перетворилися
б на пасивних, безликих істот.

Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за умов

напруженого життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що
виявляються несподівано й потребують негайних заходів для їх
подолання.

У стресовому стані поведінка людини значною мірою дезорганізується,

спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в
переведенні уваги, у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються
неадекватні емоції. Лише твердо засвоєні вміння та навички в стані стресу
можуть залишатися сталими. Практичний досвід доводить, що
дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають
дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою

якого є дезорганізація свідомості та діяльності і за якого людина
опиняється в стані безнадійності, втрати перспективи.

М. Д. Левітов виділяє такі різновиди фрустрації: агресивність, діяльність

за інерцією, депресивні стани, для яких характерними є сум,
невпевненість, безсилля, відчай.

Фрустрація виникає внаслідок конфліктів особистості з оточуючими,

особливо в колективі, в якому людина не має підтримки, співчуття.
Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її індивідуальність - її
вартісність, стосунки, загрожує престижу, принижує людську гідність, —
спричиняє стан фрустрації. Він виникає в людей з підвищеною
збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у
невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють

людину, керують нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості
в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті.

Пристрасть - це велика сила людини, яка активно прямує до своєї мети.

Вона породжує в людини неослабну енергію в прагненні до мети.
Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та
діяльності - в праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві.

Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у

пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Пристрасті бувають позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть,

якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень,
захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то
саме по собі позитивне заняття — читання книжок — перетворюється на
негативне. Пристрасть до алкоголю, паління тощо згубно позначається на
праці та житті людини.

Позитивні пристрасті - захоплення працею, навчанням — є тією силою

особистості, яка породжує велику енергію в діяльності, сприяє
продуктивності праці. І.П. Павлов закликав молодь бути пристрасною в
роботі та наукових шуканнях. "Пам'ятайте, - писав він, — що наука
вимагає від людини великого напруження і великої пристрасті".

4. Організуючий та дезорганізуючий вплив різних форм прояву

емоційної сфери на діяльність.

Емоціям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція,

кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно:
"радість - горе ", "любов - ненависть", "симпатія - антипатія", "задоволення
- незадоволення". Полярні переживання мають явно виражений
позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності
викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції
і почуття - ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності,
та астенічні - ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність,
демобілізують.
Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення
до ситуації та об'єктів, що викликають переживання, емоції і почуття
виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або
короткочасними.
Характерною особливістю емоцій є те, що вони захоплюють особистість
загалом. Здійснюючи майже блискавичну інтеграцію, тобто об'єднання в
єдине ціле всіх функції організму, емоції сигналізують про корисні або
шкідливі впливи на організм, завдяки цьому вони мають універсальне
значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань
людини - від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та
соціального відчуття життя, - емоції стають як позитивним чинником у
життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним,
пригнічуючи всі його функції. Встановлено, що емоції, а саме
довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють
вирішальну роль у розвитку так знаних неврогенних захворювань, вважає
відомий фізіолог П.К.Анохін.
Природа емоцій і почуттів органічно пов'язана з потребами. Потреба як
нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними
переживаннями в різноманітних їх варіаціях. Характер їх переживання
зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють
або не сприяють їх задоволенню.
Потреби людини і тварин відрізняються за своїм змістом, інтенсивністю та
способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і
тварин, навіть у таких, які є спільними для людей та тварин - гнів, страх,
радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися в процесі
історичного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних
особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як
твариною. Людина залежно від обставин може стримувати свій голод,
відмовлятися від їжі.
У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й
вищі почуття - моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині.
Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності.
Почуття сорому, вказував Ч.Дарвін, властиве лише людині. Емоції та
почуття людини взаємно пов'язані з її діяльністю: діяльність викликає
різноманітні переживання у зв'язку зі ставленням до неї та успіхами у
виконанні, а емоції і почуття, в свою чергу, стимулюють людину до
діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами.
Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів - холодні, "світять, та
не гріють", позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти в діло.
Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.
08.11.

1. Поняття емоційно-особистісної сфери, її характеристики.

2. Емоційні властивості людини: емоційна збудливість, ригідність-

лабільність, експресивність.

3. Емоційні риси особистості: емоційність, емпатія, агресивність,

тривожність.

1. Поняття емоційно-особистісної сфери, її характеристики.

Емоційну сферу особистості становлять емоції, почуття та прояви, з якими

вони пов’язані. Емоції – це ставлення людини до явищ дійсності, яке
виникає в даний момент у зв’язку з можливістю задоволення певної
потреби. Це інстинктивна форма реагування на дійсність, яка слабо
усвідомлюється людиною і важко піддається контролю.

До елементарних емоцій, які властиві як людині, так і вищим тваринам,

відносять емоції, пов’язані з процесом задоволення органічних потреб
(потреба у їжі, питві, свіжому повітрі, захисті від холоду, у відпочинку).
Це емоції задоволення та незадоволення, а також страх, гнів, інтерес.
Емоції мають зовнішнє вираження в міміці, жестах, позах, рухах, реакціях,
диханні, діяльності серцево-судинної системи. А також супроводжуються
внутрішніми думками та переживаннями з приводу ситуації.

Емоціям властиві: 1) полярність – вони бувають позитивні і негативні

(радості протистоїть горе, і т.ін.); 2) подвійність – людина одночасно може
відчувати протилежні за знаком переживання; 3) інтенсивність – сила
переживання може бути різною в залежності від ситуації.

Почуття – це свідоме ставлення людини до навколишнього світу та до

самої себе, яке виникає в результаті задоволення або незадоволення вищих
потреб (спілкування, самоствердження, пізнання тощо). Такі почуття
властиві лише людині, тому їх називають вищими. До вищих
почуттів належать: моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні.

Моральні почуття – переживання людиною її ставлення до інших людей,

суспільства: любов, доброзичливість, відданість, милосердя,
справедливість. Прояв цих почуттів залежить від того, як людина засвоїла
моральні норми суспільства, від того, що для неї добре, а що погано.
Надмірна самозакоханість, жадібність, заздрість у суспільстві
визначаються як аморальні почуття. Інтелектуальні почуттявідображають
ставлення до процесу пізнання, його успішності чи неуспішності: подив,
цікавість, сумнів у вірності рішення, радість відкриття, почуття
впевненості в своїх доказах. Почуття гумору також може розглядатися як
інтелектуальне почуття, якщо воно пов’язане з умінням помічати почуття
у всьому, що оточує людину. Естетичні почуття виражають ставлення
людини до дійсності як до чогось прекрасного чи огидного, трагічного чи
комічного, піднесеного чи низького, витонченого чи грубого. Праксичні
почуття виражають ставлення людини до діяльності або до її результату
(задоволення від діяльності, радість досягнення мети, гордість за
досягнення). 

Основні функції емоцій і почуттів:

1. сигнальна – емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на

організм і спонукають людину до певних дій (дискомфорт від
холоду спонукає вдягнутися);
2. захисна – пов’язана з виникненням страху, який мобілізує сили для
самозахисту або втечі від небезпеки;
3. регулююча – стійкі переживання спрямовують нашу поведінку,
підтримують її, примушують долати перешкоди (стійке
незадоволення підлітком своєю зовнішністю спрямовує його на
експерименти з волоссям, одягом;
4. підкріплююча – позитивні переживання стимулюють нас діяти так,
щоб ще раз пережити їх та посилити, а негативні переживання
стимулюють нас уникати дій, які знову приведуть нас до
переживання негативних почуттів
5. комунікативна – завдяки емоціям ми легше розуміємо стан іншої
людини.

Розвиток емоційної сфери в онтогенезі 

В онтогенезі емоційної сфери можна виділити наступні чотири етапи її

розвитку.
 1. Новонароджений – переважають інстинкти (самозбереження та
харчовий). Раніше за все дитина переживає негативні емоції, які
виявляються в актах крику і плачу у відповідь на негативний вплив
зовнішнього або внутрішнього середовища (холод, спазми
порожнього шлунку тощо). 
2. Немовля – органічні переживання задоволення чи незадоволення,
приємного чи неприємного. Емоційні реакції можуть бути дуже
бурхливими через незрілість нервової системи. Проте їх
переживання короткочасні і швидко затухають: дитину, яка
заплакала, легко відволікти і заспокоїти. Емоція здивування
поступово розвивається в почуття інтересу. 
3. Від 3-4-х років до 12-14-ти років – це період поступового розвитку
різноманітних емоцій та вищих почуттів в спілкуванні та діяльності,
а також період поступового формування здатності регулювати
емоційні прояви зусиллями волі.
4. Повний розвиток вищих почуттів досягається до 20-22-х років.
Почуття стають підвладними інтелектуальній сфері та волі.

2. Емоційні властивості людини: емоційна збудливість, ригідність-

лабільність, експресивність.

Важливу роль відіграють емоційні властивості людини. За даними Н.Є.

Висотської, емоційна збудливість сприяє успішному навчанню професії
артиста балету, позитивно впливаючи на виразність, артистичність,
танцювальність, успішність у класичному й звичайному танцях, а також
акторську майстерність.
Емоційні властивості людини:
•емоційна збудливість – ступінь готовності емоційного реагування на
значущі для людини подразники. Виявляється через дратівливість,
нестриманість, запальність, гарячковість; сприяє чутливості, вразливості
тощо;
•глибина переживання емоцій (емоційна глибина) виражається
втому, наскільки глибоко людина переживає емоції;
•емоційна ригідність – лабільність. Емоційна ригідність – це стійкість
емоції, яка виявляється в тому, що виникнувши на якусь подію чи
ситуацію, ця емоція продовжує виявлятися, попри те, що обставини вже
змінились, і збудник перестав діяти. Лабільність емоцій (рухливість,
здатність до переключення) – полягає в тому, що людина вільно виходить
з одних емоційних ситуацій і швидко пристосовується до інших. Іноді це
зумовлює її реактивність, імпульсивність, а це означає, що людина погано
керує собою;
•емоційна стійкість розглядається як: а) здатність емоційно сильно не
збуджуватись у ситуаційних умовах, придушувати емоційні реакції,
самоконтролювати їх; б) емоційна незбудливість, нереагування на
емоцігенні подразники;
•експресивність – це вияв емоцій людини через міміку, жести, голос,
моторику, пантоміміку, мовлення тощо. За ступенем вияву експресії
виокремлюють: а) гіпомімію (амімію) – означає відсутність або
послаблення міміки, жестикуляції, збіднення виразних засобів мови,
монотонність інтонації, згаслий погляд тощо; б) гіпермімію, котра
пов’язана з надзвичайним виявленням засобів вираження емоцій, з
багатством яскравих експресивних станів, що швидко змінюються;
•емоційний відгук – це ступінь чутливості, сприйняття. За В.В.Бойко, він
виявляється в тому, як легко, швидко і гнучко людина емоційно реагує на
різноманітні впливи – соціальні події, процес спілкування, особливості
партнерів, «на справу», «на предмет», «природу», «на себе» тощо;
•емоційний оптимізм – песимізм.
Характеристики емоційного реагування, які постійно і яскраво
виявляються в даної людини, є її емоційними властивостями.
З погляду фізіології, емоційна збудливість є не що інше, як емоційна
готовність, тобто готовність емоційно реагувати на значущі для людини
подразники. Істотну роль у формуванні цієї готовності відіграє адреналін.
Його введення піддослідним зумовлювало те, що вони починали виявляти
емоційні спалахи на ті подразники, які раніше залишали їх зовсім
спокійними.
Емоційна збудливість сприяє ефективності деяких видів професійної
діяльності.
Емоційний відгук (сприйнятливість, чутливість). Близьким за змістом до
емоційної збудливості є властивість, яка позначається як емоційний
відгук.
Втрата емоційного резонансу – це повна або майже повна відсутність
емоційного відгуку на різні події.
Вразливість. К.К. Платонов визначає вразливість як властивість
особистості, яка виражається в домінуванні вражень над пізнавальною
функцією сприйняття світу. При цьому враження він розуміє як психічне
явище, до структури якого входить нечітке сприйняття, посилене його
емоційним забарвленням, через що переживання домінує в ньому над
пізнанням.
Емоційна глибина. О.Ф. Лазурський писав: «Спостерігаючи протягом
тривалого часу декількох індивідів, ми переконуємося, що в деяких із них
почуття можуть досягати за відомих умов такої інтенсивності, до якої інші
виявляються зовсім нездатними. От цю саме здатність випробовувати за
деяких найсприятливіших обставин такі інтенсивні почуття, які доступні
порівняно лише декому, ми й будемо називати силою відчувань». Це
властивість рівнозначна інтенсивності, глибині емоції, яка переживається.
Об’єктивними показниками інтенсивності пережитих людиною емоцій
можуть слугувати зміни фізіологічних функцій. Однак Лазурський
зазначає, що вони не завжди достатні, тому що вегетативна збудливість у
різних людей неоднакова.
Емоційна ригідність – лабільність. Емоційну ригідність,
яку О.Ф. Лазурський назвав стійкістю емоцій, учений визначав у такий
спосіб: це той найбільший для даної людини проміжок часу, впродовж
якого емоція, яка виникла, продовжує ще виявлятися, попри те, що
обставини вже змінилися і подразник перестав діяти.

Емоційно ригідні люди відрізняються «в’язкістю» емоцій, їхньою

стабільністю. Емоційна в’язкість пов’язана з фіксацією уваги й афекту на
якихось значущих подіях, об’єктах, психотравмуючих обставинах, на
невдачах й образах (злопам’ятність), темах, які хвилюють. З цього
приводу в народі кажуть: «Говорить три дні, а все про злидні».
Нестійкість емоції, за Лазурським, виявляється в тому, що спочатку вона
може бути інтенсивною, але потім швидко слабшає і, зрештою,
припиняється, переходячи в стан спокійної байдужості. Якщо ж емоції в
людини легко збудливі, то минула емоція дуже швидко замінюється в неї
іншою.
Отже, лабільність емоцій (рухливість, переключення) характерна тим, що
людина швидко реагує на зміну ситуацій, обставин і партнерів, вільно
виходить із одних емоційних станів і входить в інші.
Занадто виражена лабільність емоцій може ускладнювати стосунки з
навколишніми, тому що особистість стає реактивною, імпульсивною,
погано управляє собою.
Емоційна лабільність властива особам з високим нейротизмом
(тривожністю). Навпаки, низькому нейротизму відповідає емоційна
ригідність.
Емоційна стійкість. У поняття «емоційна стійкість», залежно від авторів,
включаються різні емоційні феномени. Деякі автори розглядають
емоційну стійкість як «стійкість емоцій», а не функціональну стійкість
людини до емоціогенних умов. При цьому під «стійкістю емоцій»
розуміють й емоційну стабільність, і стійкість емоційних станів, і
відсутність схильності до частої зміни емоцій. Отже, в одному понятті
об’єднано різні явища, які не збігаються за своїм змістом з поняттям
«емоційна стійкість».
Є.О. Мілерян у книзі «Психологічний відбір льотчиків» писав, що під
емоційною стійкістю варто розуміти й несприйнятливість до соціогенних
факторів (поряд зі здатністю контролювати й стримувати астенічні емоції,
які виникають). Я. Рейковський вважає, що в деяких осіб емоційна
стійкість виявляється через їх низьку емоційну чутливість. К.К. Платонов і
Л.М. Шварц до емоційно нестійких відносять тих, хто підвищено емоційно
збудливий й схильний до частої зміни емоційних станів. Водночас час
автори визнають більшу роль волі в забезпеченні ефективності діяльності
при виникненні сильної емоції. М.Д. Левітов пов’язує емоційну
нестійкість із нестійкістю настроїв та емоцій, а Л.С. Славіна – з «афектом
неадекватності», яка виявляється в підвищеній уразливості, замкнутості,
упертості, негативізмі.
Так само розуміють емоційну стійкість і зарубіжні автори. Дж. Гілфорд
розглядає емоційну нестійкість як легку збудливість, песимістичність,
заклопотаність, коливання настроїв. П. Фресс як головну характеристику
емоційності виокремлює емоційну нестійкість (невротичність), для якої
характерна чутливість людини до емоціогенних ситуацій.

Отже, емоційній стійкості, з погляду названих вище авторів, властива

емоційна незворушність, невразливість, тобто нереагування людини на
емоціогенні подразники, ситуації.
В інших випадках під емоційною стійкістю розуміють такий ступінь
емоційного порушення, який не перевищує граничної величини й не
порушує поведінку людини (Я. Рейковський) і навіть позитивно впливає
на ефективність діяльності.
Л.М. Аболін вважає правомірним під емоційною стійкістю розуміти
стійкість продуктивності діяльності, здійснюваної в напружених умовах.
Звідси головним критерієм емоційної стійкості для багатьох учених стає
ефективність діяльності в емоціогенній ситуації. О.О. Сиротін включає до
визначення емоційної стійкості здатність людини успішно розв’язувати
складні й відповідальні завдання в напруженій емоціогенній обстановці.
ЕМОЦІЙНА СТІЙКІСТЬ – здатність придушувати емоційні реакцій, тобто
«сила волі», яка виявляється в терплячості, наполегливості, самоконтролі,
витримці (самовладанні), що зумовлюють до стабільність ефективності
діяльності.

На думку Є.П. Ільїна, про справжню емоційну стійкість слід говорити в

тому разі, коли визначаються:
•час появи емоційного стану при тривалій і постійній дії емоціогенного
фактора (наприклад, час появи стану монотонії й емоційного пересичення
при виконанні одноманітної роботи); чим пізніше виникають емоційні
стани, тим вища емоційна стійкість;
•сила емоціогенного впливу, яка спричиняє певний емоційний стан (страх,
радість, горе тощо); чим більше повинна бути сила цього впливу
(наприклад, значущість втрати або успіху), тим вище емоційна стійкість
людини.
Крім того, не існує «загальної» емоційної стійкості. При різних
емоціогенних факторах ця стійкість буде різною.
Експресивність. Вияв емоцій в людей індивідуальний, у зв’язку із чим
говорять про таку особистісну характеристику, як експресивність. Чим
більше виражає людина свої емоції через міміку, жести, голос, рухові
реакції, тим більше в неї виражена експресивність. Експресивність є
інтегральною функцією двох додатків: ступеня вираження (сили) емоцій і
контролю людини за їхнім виявом.
За ступенем вияву експресії (зокрема, на обличчі) виокремлюють
гіпомімію й гіпермімію.
Гіпомімія (амімія) означає відсутність або ослаблення міміки,
жестикуляції, збідніння виразних засобів мови, монотонність інтонації,
погляд, що згас і нічого не виражає.
Гіпермімія пов’язана з надмірним пожвавленням засобів вираження
емоцій, з надмірністю яскравих й експресивних актів, які швидко
змінюються. Вона трапляється в різних формах і зумовлена багатьма
причинами.
Часто гіпермімія виражається в безпричинному сміху підлітків.
Хихотіння, що переходить у ґиґотіння, – звичайне явище в підлітків. Воно
може приховувати сором’язливість.
Іншим виявом гіпермімії є манірність поз і химерність рухів, особливо в
дітей з аутизмом.

3. Емоційні риси особистості: емоційність, емпатія, агресивність,

тривожність.

Емоційність - це багатовимірне якість особистості, що характеризує зміст,

якість і динаміку її переживань.
Емоційність не можна описати одиничним якістю або параметром,
оскільки вона включає в себе наступні можливі і основні особливості, які
співіснують в самих різних поєднаннях і відносинах: від нерозривному
взаємозв'язку і взаємопереходів до відносної незалежності.

• Властиві особистості динамічні , або темпераментальні , особливості

емоцій , які вважаються вродженими і проявляються у вразливості (поріг
виникнення), імпульсивності (швидкість розвитку і прояви зовні) і
лабільності (швидкість зміни якості деяких полярних переживань).

приклад
У вразливого людини переживання виникає раніше, внаслідок меншої
кількості об'єктивних причин або подій, хоча особистісна значимість і
емоціогенние одного і того ж предмета залежить не тільки від
темпераментальні особливостей. Наприклад, наявність або відсутність
негативної емоції внаслідок отримання поганої оцінки на іспиті свідчить
не тільки про міру вразливості, але і системі цінностей людини, про
спрямованість особистості, про суб'єктивному сенсі процесу навчання та
ін.
Запальні (емоційно імпульсивні) люди швидко і безпосередньо виявляють
зовні свої переживання. Висока емоційна лабільність проявляється в
вічком і швидкому переході людини від поганого настрою до хорошого,
від сумних сліз до усміхненою радості. Відомий "крок від любові до
ненависті" люди проходять з дуже різною швидкістю і суб'єктивної
напруженістю, що в психіці нормального дорослої людини також
залежить не тільки від властивостей темпераменту.

• Звичні для особистості предмети переживань (інші люди і відносини з

ними, природа, власна персона, твори мистецтва, зміст або форма
предметів, питання науки або світобудови і т.д.), а також ступінь можливої
узагальненості, абстрактності або конкретизації цих предметів, заходи їх
можливого різноманітності або заміни, зміни.

приклад
Переживання інтроверта концентруються переважно навколо власного
внутрішнього світу, тоді як емоції екстраверта більш спрямовані
(вивернуті) назовні, частіше на інших людей і на зовнішній світ.
Емоційний світ театрала наповнений переживаннями вистав, ролей,
історій і доль театрів, режисерів і акторів, тоді як в переживаннях
пристрасного мандрівника задіяні зовсім інші об'єктивні предмети і реалії.
Предмет почуття любові для однієї людини дуже рухливий, широкий,
мінливий (Кармен), а для іншого реально існує тільки єдина, лебедина
"любов до гроба". Християнам заповідана одна, але дуже ємна, розгорнута
і основоположна любов: до триєдиного Бога і його творінь - до ближніх і
до всіх інших людей.
Людина може бути честолюбним, але при цьому не бути чесним.
Честолюбної особистості любо вшанування, суспільне визнання, кар'єрний
і особистісний ріст. Чесній людині дороги інші предмети переживань:
гідність, чистота, самостійність, відданість, моральність, незалежність.

• Інтенсивність переживань особистості і можливості емоційного впливу

на інших людей.

приклад
Емоції деяких людей мають особливу силу комунікації і впливу на інших,
вони передаються, захоплюють, заражають оточуючих людей. На такий
трансляції емоцій побудовані і тримаються всі види мистецтва. Ще
Аристотель створив вчення про катарсис (очищення), який відбувається у
глядача, який спостерігає в театрі чужі і оголено зрозумілі, гострі
трагедійні переживання (афекти). В результаті глядачеві приходить
розуміння власних викорененої, недозволених, затиснутих переживань, які
виходять з людини, звільняють душу від хворобливих напруг. У зв'язку з
цим П. Я. Гальперін говорив, що в цьому мистецтві нитки чужої долі
пояснюють нам щось своє, чомусь вчать.

• Емоційна стійкість , стресостійкість особистості, ступінь її схильності

(схильності) до емоційного вигоряння, фрустрації та емотивний реакцій,
афективною виходів в поведінці.
Переживання людей, які відносяться до емоційно стійким,
характеризуються відносною стабільністю, відсутністю різких і
невиправданих перепадів настрою, емоцій і почуттів. Такі люди, як
правило, спокійні, розважливі, вміють контролювати свій емоційний стан і
стримувати його небажані прояви. Такі люди більш стійкі до стресів, до
емоційних перевантажень.

Емоційна нестійкість проявляється в підвищеній чутливості і

тривожності особистості, в схильності до неуважності і замішання в нових
ситуаціях, в високої емоційної залежності від оточуючих, недостатньою
особистісної впевненості, хворобливому ставлення до критики і т.п.
Необхідно підкреслити, що саме по собі розподіл людей на емоційно
стійких і нестійких є дуже умовним, а тому його слід уникати в
практичних психологічних дослідженнях. По-перше, саме ця якість є
багатовимірним (динаміка, модальність, усвідомленість, керованість і ін.) І
нс може бути діагностовано якоїсь однієї універсальної методикою, тим
більше тестової. По-друге, при будь-якому вимірі корисно і необхідно
працювати не з рівнями (зазвичай - низьким, середнім і високим) або
окресленими типами, а зі всіма статистичними розподілом (доменом,
континуумом) величин досліджуваного якості. По-третє, не слід
застосовувати різко оцінний підхід до різниці емоційно стійких і
нестійких, подібно до того, як в науковій школі Б. М. Теплова - В. Д.
Небиліцин експериментально і конструктивно доведено відсутність
перевагу сильної нервової системи по відношенню до слабкої.

• Сформовані способи або експресії переживань , шляхи і засоби

об'єктивного вираження або виходу, розрядки емоцій в поведінці, життя і
буття людини.
Об'єктивного вираження емоцій не вчать нікого, крім професійних акторів,
і, можливо, штатних ораторів, політичних і державних лідерів. Але
індивідуальні або типові (національні, вікові, темпераментальні, гендерні
та ін.) Відмінності в експресії переживань можуть бути дуже значними.

приклад
Чоловіки, наприклад, не плачуть (точніше, роблять це вкрай рідко) не
тому, що менше (або поверхностнее) жінок переживають, а тому що так
виховані, так встановлено в суспільстві. І разі емоційних труднощів
американець йде до професійного психоаналітика, російський чоловік - в
рюмочних, жінка йде виговоритися і з'ясувати стосунки до подружки або
до матері, підліток не злазить з телефону або комп'ютера, віруючий йде до
церкви і т.п. Люди по-різному захищаються і йдуть від емоційної біди: хто
в книгу або в музику, хто в активні розваги, хто в інфантильність і
поведінкові капризи, хто в галасливу компанію, а хто в ліс або в власну
самотність. У всьому цьому також виявляються як індивідуальні, так і
численні соціальні, культурні особливості і чинники.

• Здатність до співпереживання з іншими, рівень емпатії, в результаті якої

можливе утворення емоційних контактів і зв'язків, уподобань між людьми.

приклад
Такі емоційні зв'язки і відносини досліджуються (вимірюються), зокрема,
за допомогою соціометричної методики Дж. Морено, коли в соціальній
групі виявляється і кількісно оцінюється для кожної особистості міра її
переваги (вибору для спільних занять або роботи) або відкидання іншими
членами групи. Система таких відносин створює емоційний фон (клімат)
групи, виділяє наявність "зірок" і "знедолених", існування окремих
мікрогруп і т.п. Однак припинення реальних взаємодій і спілкувань людей
призводить, як правило, до загасання і припинення відповідних емоційних
зв'язків між ними.
З іншого боку, вважається, що емоційні зв'язки між людьми є
психологічно найнадійнішими. Наприклад, виявлено, що для всіх
неповнолітніх правопорушників характерна відсутність емоційного зв'язку
з батьками, коли щось робиться або не робиться ними не через
майбутнього покарання або заохочення, а тому, що мама, наприклад,
образиться, буде дуже засмучена, не стане спілкуватися і т.п. Емоційні
контакти і зв'язки, прихильності необхідні, наприклад, для виникнення і
існування почуття любові, відданості, вірності і мають особливе, багато в
чому вирішальне значення в дружніх і сімейних відносинах.

• Щодо переважаючі якісні особливості переживань але всім відомим

модальностям- параметрам (задоволення, страх, агресія, збудження, лють,
напруга та ін.), Для мовного позначення яких існує величезна кількість
слів і відтінків.

приклад
Ніхто не може, як би того не хотів, бути постійно веселим або сумним.
Але у будь-якої особистості є деякі переважні, звичні переживання
життєвих подій. Один оптимістичний і усміхнений, а тому у всьому
відчуває щось позитивне для нього, а інший - переконаний песиміст, але
переживання його не менше гострі, адекватні та особистісно значущі. У
своїх крайніх полюсах такі емоції розподіляються від хронічно
пригніченого стану важкої емоційної і особистісної депресії (коли людині
необхідна особлива допомога - психологічна або навіть психіатрична) до
ейфорії як безпричинного веселощів (також психіатричний симптом).
Вражаюче і густо забарвлене православ'ям життєлюбність виражено С. А.
Єсеніним:

Всі зустрічаю, всі сприймаю,

Радий і щасливий душу вийняти.
Я прийшов на цю землю,
Щоб скоріше її покинути.

Бувають люди гнівні і добродушно смиренні, емоційно жваві і мляві, скупі

на переживання, емоційно напружені і спокійно розслаблені, тривожні і
умиротворені і т.д. Для опису можливих видів і тонких нюансів
емоційності особистості не вистачить всієї світової літератури.

15.11.

Тема: Філософська спадщина в розумінні емоційних явищ.

1. Рене Декарт про емоції.

2. Бенедикт Спіноза про афекти та пристрасті.

3. Лейбніц про напівстраждання людини та їх роль у механізмі

виникнення емоцій.

4. Еммануїл Кант про роль емоцій і почуттів в процесі пізнання.

 1. Рене Декарт про емоції.

У 17 столітті Рене Декарт розглядав людські емоції як гідравлічну

систему. Він вважав, що людина відчуває злість або смуток, тому що
відповідні внутрішні клапани відкрилися і випустили такі рідини, як жовч
і флегма.

Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна. Перші уявлення про мозкові

механізми емоцій формувалися під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна.
Проведений ним аналіз показав, що емоції в поведінці ссавців відіграють
регуляторну роль. Емоційні виразні рухи тварин (страху, погрози, радості,
підкорення) є проявом інстинктивних дій і відіграють роль біологічно
значущих сигналів для тварин як свого, так і інших видів. Багато
емоційних реакцій є природженими і виявляються з моменту народження.
При цьому в регуляції емоцій важливе значення відіграє зворотний зв'язок
- посилення емоцій пов'язане з їх вільним зовнішнім виразом, а
придушення зовнішніх ознак емоцій послабляє їхню силу.

В основу книги «Вираження емоцій у людини та тварин» Чарльз Дарвін

вклав еволюційний шлях, який проходять емоції у своєму розвитку. Він
стверджував, що емоції – це наслідок фізіологічних проявів. Він проводив
паралель із тваринним світом. Так, наприклад, пітливість рук, що виникає
при почутті страху, він пояснював тим, що предки людства, мавпоподібні
примати виявляли таку реакцію, коли відчували страх, внаслідок
пітливості їм простіше було чіплятися за гілки дерев.

Еволюційно-біологічна теорія Дарвіна стала доказом того, що між

поведінкою людини та тварини немає непрохідної прірви. Аналізуючи
зовнішні прояви емоцій, Дарвін виділив низку загальних рис, наприклад, в
експресивно-тілесних рухах антропоїдів і сліпонароджених дітей. Таким
чином, він намагався показати, що емоції та почуття людини мають
тваринне походження, як і людина загалом. Емоції згідно з цією теорією
виникли у процесі еволюції живих істот як життєво важливі
пристосувальні механізми, що сприяють адаптації організму до умов та
ситуацій життя.

Поведінка та розвиток виразних рухів Дарвін пояснює за допомогою

принципів:

1) Ряд виразних рухів, тілесні зміни, що відбуваються при різноманітних

емоційних станах, є рудиментами раніше доцільних інстинктивних рухів,
реальних пристосувальних реакцій організму. Вони зберігають певною
мірою свій біологічний сенс і водночас є біологічно значущими сигналами
для представників як свого, а й інших видів (принцип доцільності,
корисності);
2) Деякі виразні рухи могли виникнути за контрастом, виражаючи
протилежні почуття (принцип антитези);
3) Деякі виразні рухи є просто розрядкою нервової системи та
спостерігаються при сильних емоціях та спалахах афекту (принцип
породження дій властивостями нервової системи).

Таким чином, емоційні стани в цій концепції оцінюються у зв'язку із

спонуканням до дії. Емоції, по Ч. Дарвіну, виникли у процесі еволюції як
виявлення значимості тих чи інших умов задоволення актуальних живих
істот потреб.

2. Бенедикт Спіноза про афекти та пристрасті.

Вважається, що найсуттєвіший вплив на
формування філософських поглядів Спінози
зробив Декарт. Проте свою основну ціль –
пошук універсального принципу єдності світу
– Спіноза все ж таки запозичив не у великого
француза, а з інших джерел: окрім Біблії і
Талмуда, він вивчав роботи арабських і
єврейських філософів, з яких його найбільше
захоплював стародавній апологет всеєдності
Маймонід. Звичайно, прихильника
метафізичного монізму не міг задовольнити
декартівський дуалізм: світ, розірваний на
мислення і протяжність, – це не той світ, про
який мріяв Спіноза. І мислення, і протяжність
є атрибутами єдиної Субстанції, абсолютно
самодостатньої і такої, що є причиною самої
себе(causa sui). Оскільки ця субстанція є
вищою досконалістю, то вона є Бог.

Моністичний світогляд змусив Спінозу

відмовитися від декартівського вчення про
дві субстанції, цей же світогляд не дав йому
змоги змиритися з іудейським догматом про
Бога, який перебуває десь поза природою. Бог
Спінози присутній у кожному куточку
світобудови, розлитий по всій природі. Його
всесилля – в його всеприсутності, в його
всеповноті. Світ з усім його розмаїттям і
безконечністю форм – це Бог, побачений під
різними кутами зору, тобто, говорячи мовою
Спінози, це сукупність незліченної
кількості модусів єдиного Бога. Його Бог не
мав якостей, які б відрізнялися від законів
природи. Бог Спінози – це світ у його єдності.
Це і є той самий пантеїзм, за який Спіноза
був вигнаний з єврейської громади.

Головна праця Спінози – "Етика" –

відрізняється чіткістю логічних побудов,
послідовністю викладу ідей і їхньою
аргументацією. Робота побудована у вигляді
аксіом і теорем, що витікають одна з одної, на
зразок геометричних. Але глибокий
взаємозв'язок характерний не тільки для його
манери викладу. Спіноза постулює загальний
причинно-наслідковий взаємозв'язок, що
пронизує універсум: будь-який акт
визначається причиною, яка, в свою чергу,
визначається іншою причиною, і так до
безконечності; самодетермінуючою
причиною є тільки Бог. Любов до нього,
помножена на пізнання причинних зв'язків
природи, – єдиний спосіб досягнення
свободи.

Його "інтелектуальна любов до Бога" поєднує

в собі якості і жагучої віри, і раціонального
пізнання, що досить довго розділяли
філософів на два ворожих табори. У Спінози
вони досягли гармонії. Він упевнений, що
людина, озброєна безкомпромісним розумом,
здатна до суворого логічного мислення,
здатна розшифрувати таємницю як фізичних,
так і духовних явищ. Тільки завдяки цьому
вона може стати вільною від рабства своїх
афектів і пристрастей,побороти таким чином
страждання і досягти досконалості.
 

3. Лейбніц про напівстраждання людини та їх роль у механізмі

виникнення емоцій.

Г. Лейбніц (1646-1716) - сучасник всіх основних геніїв XVII ст. та їх

ідейний противник. Лейбніца не влаштовувало збереглося протиставлення
духу і матерії, психічного і фізичного, і з метою відновити їхню єдність
він висуває вчення, що дозволяє пояснити нескінченне різноманіття світу,
виходячи з єдиної за своєю природою і походженням, але різноякісні за
своїми станам субстанціональної основи. 

Стрижнем, що створює систему Лейбніца, є ряд вихідних методологічних

принципів, чи законів. Принципом загальних відмінностей Лейбніц
намагався затвердити загальну мінливість в світі фізичних явищ і
свідомості, заперечувати як абсолютне схожість один з одним існуючих
речей, так і повторюваність станів однієї і тієї ж речі в часі, і цим самим
вказати на якісне різноманіття світу; принцип тотожності нерозпізнаних
речей полягає в тому, що не слід розрізняти речі, якщо насправді вони є
однією і тією ж річчю, і навпаки. Третій принцип - закон безперервності,
що вказує на те, що всюди в світі є непомітні переходи у сходженні речей
за ступенями досконалості. 

Протилежним за своїм змістом принципу безперервності є закон

дискретності, згідно з яким сама поступовість і безперервність
складаються з малих стрибків і розривів, що породжують індивідуальні
об'єкти, їх автономність і якісне своєрідність. 

«Щирими атомами природи» є ду-шеподобние одиниці - монади, з безлічі

яких складається Всесвіт. Монада прості, неподільні і вічні. Вони
автономні, і вплив однієї монади на іншу виключено. 

+Лейбніц вважав, що в історичній перспективі розвиток монад проходить

кілька стадій, кожній з яких відповідає певна форма монади. Самою
первинною формою є чисті монади. Для них характерна наявність
активності, але відсутність будь-яких уявлень. Чисті монади проявляються
як неживий, але активної і вічно-рухомої матерії. За чистими монадами
йдуть монади-душі, що володіють смутними уявленнями в результаті
низького ступеня прагнень до ясності. Ця форма монад виступає на рівні
рослин і тварин. Людині властиві більш досконалі монади, звані монади-
духи. Їх досконалість виражається в найбільшій ясності і виразності
уявлень. Завершують ієрархію монади ангела і Бога, повністю вільні від
матеріальної оболонки і володіють абсолютною повнотою знань і
гранично ясним самосвідомістю.

4. Еммануїл Кант про роль емоцій і почуттів в процесі пізнання.

У Канта термін «естетичне» використовується у значенні «чуттєве». Але

ці поняття не зводяться в нього одне до одного. По-перше, Кант розрізняє
емпіричні відчуття (чуттєве сприйняття, відчуття) та естетичні почуття.
По-друге, поняття «естетичного» у Канта має, на відміну від
першого, предикати всезагальності та необхідності. Проте в цих різних
значеннях чуттєвого є й спільний момент, так що не випадково вони
мають спільну назву: і емпірична чуттєвість, і естетичні почуття є деякими
модифікаціями стану суб'єкта.
Інтерес Канта до проблеми прекрасного зростав не з бажання подолати
труднощі, які поставали у сфері естетики як філософії мистецтва, а
швидше від бажання розв'язати ряд проблем, що виникали в самій
філософії, а саме проблему об'єднання її різних сфер — теоретичної та
практичної. У першій сфері досвід об'єктивно визначається згідно з
універсальними та постійними законами (царство абсолютної необхідності
наукового знання). У другій сфері досвід заснований на безумовному та
абсолютному законові, який не залежить від жодних феноменальних
відносин і має своїм законом не необхідність останніх, а свободу.
Природний детермінізм як передумова наукового пізнання та свобода як
передумова моральнісної діяльності є автономними сферами.

Але проголосивши цю основну принципову відмінність, без якої

затьмарюється дійсність науки та самостійна роль моральності, Кант мав
би наголосити, що вона не може бути представлена як розмежування
принципового характеру. Бо не лише теоретичний досвід закінчується у
самому собі (більш того, його власний розвиток спрямовує нас до його
власного обмеження — до сфери чистого розуму), а й акт чистого розуму,
моральнісний закон потребує своєї власної реалізації у сфері чуттєвого.
Тому «повинні існувати засади єдності понадчуттєвого, які лежать у
основі природи, з тим, що практично містить у собі поняття свободи».

Дослідження того, як можливо у філософії мислити таку основу єдності

понадчуттєвого з тим, що містить у собі поняття свободи, — мислити не у
теоретичних поняттях, а в особливій функції судження, і складає завдання
«Критики здатності судження». Таким чином, Кант прийшов до естетики
як філософ, окресливши важливі проблеми естетики й теорії мистецтва та
запропонувавши їх рішення. Проблема філософії як системи приводить
його до відкриття особливої сфери питань естетики. Естетика, що була
задумана як ланцюжок між світом свободи та природи, перетворюється в
Канта у спеціальну філософську науку.
Естетика Канта, з точки зору побудови системи, спирається на загальний
фундамент критичної думки, бере свої проблеми та зміст із пошуків та
аналізу сфери естетики у XVIII ст. Ренесансна естетика розглядає
мистецтво як об'єктивну реальність культури. Потім відбувається
зміщення об'єкта естетичного розгляду. Залишивши сферу дослідження
структури об'єктивності мистецтва, закономірності якої вона намагалася
встановити, виходячи із загальнораціоналістичної позиції, естетична
думка звертається до аналізу суб'єктивної оцінки самого мистецтва, і ця
оцінка виступає не як результат методичної критики згідно з певними
принципами, а як неопосередкований спонтанний акт духу. Так, Т. Любо
«під впливом барочного мистецтва почне наголошувати на превалентній
ролі в мистецтві емотивного елемента і вважати збудження та напругу
почуттів основною причиною, яка спонукає до висловлення естетичної
оцінки». Остання залежить від «шостого чуття», яке нібито безпосередньо
оцінює емоційну дію певного образу. Це чуття природне та притаманне
всім людям, хоча його оцінки можуть змінюватися залежно від епохи,
суспільства та змін в емоційному стані, тобто духовної конституції самих
людей. Таким чином, виникає проблема смаку, тобто питання про те, як
примирити притаманну останньому суб'єктивність з його претензією на
всезагальність, від якого залежить можливість вироблення постійного
критерію для оцінки мистецтва та обґрунтування всезагальності
естетичного почуття.

15.11.

Тема: Історико-психологічні теорії емоцій.

1. Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна.

2. Трьохкомпонентна теорія емоцій В. Вундта.

3. Активаційна теорія емоцій Ліндсея.

4. Периферична теорія емоцій Джеймса-Ланге.

5. Центральна теорія емоцій Кеннона-Барда.

6. Мотиваційна теорія емоцій Ліперта.

1. Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна. 

Перші уявлення про мозкові механізми емоцій формувалися під впливом

еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Проведений ним аналіз показав, що емоції в
поведінці ссавців відіграють регуляторну роль. Емоційні виразні рухи
тварин (страху, погрози, радості, підкорення) є проявом інстинктивних дій
і відіграють роль біологічно значущих сигналів для тварин як свого, так і
інших видів. Багато емоційних реакцій є природженими і виявляються з
моменту народження. При цьому в регуляції емоцій важливе значення
відіграє зворотний зв'язок - посилення емоцій пов'язане з їх вільним
зовнішнім виразом, а придушення зовнішніх ознак емоцій послабляє їхню
силу.

2. Трьохкомпонентна теорія емоцій В. Вундта.

В. Вундт, аналізуючи дані інтроспекції, виділив три головні компоненти

емоційних переживань, представивши кожен з них у вигляді діади
протилежностей: а) задоволення - незадоволення (приємне - неприємне);
б) напруга - звільнення від напруги, розслаблення; в) збудження –
заспокоєння (т.зв. трикомпонентна теорія емоцій). Ці «компоненти
емоційної якості» виступають по відношенню до цілісних переживань як
їхні родові характеристики, що визначають їх своїм поєднанням. За
Вундтом, у розумінні емоцій істотним моментом виступає вплив почуттів
протягом уявлень і, навпаки, вплив уявлень на почуття, тілесні реакції
вторинні — це лише наслідки емоцій, хоча й вони певною мірою
обумовлюють духовне життя людини. Доцільність цих психічних процесів
Вундт пов'язував із «внутрішньою духовною силою» — апперцепцією, що
забезпечує «вищий синтез» минулого досвіду та актуальних переживань,
вражень. Таким чином, душевне життя розпадається у Вундта на відносно
самостійні елементи: уявлення, емоції та апперцепцію, як сполучну їхню
психічну функцію.

Опонент В. Вундта, американський психолог У. Джемс вважав таку

трикомпонентну модель неспроможною через її еклектичність і порівняв
Бундівську теорію емоційно-вольових процесів з черв'яком: розріж його
навпіл, кожна половина поповзе у свій бік.
 3. Активаційна теорія емоцій Ліндсея.

Згідно із активаційною теорією Ліндслі, основна роль у забезпеченні

емоцій належить активуючій ретикулярній формації, що знаходиться у
стовбурі головного мозку. Емоційна реакція на певний стимул виникає в
результаті активуючого збудження нейронів стовбура мозку, що надалі
посилають імпульси до таламусу, гіпоталамусу і кори. При цьому
корковий контроль за лімбічною системою послаблюється. Ці імпульси
через активуючий механізм перетворюються в емоційну поведінку. Теорія
Ліндслі, знову-таки, тільки частково пояснює фізіологічні механізми
забезпечення емоцій.

4. Периферична теорія емоцій Джеймса-Ланге

Теорія Джеймса-Ланге припускає, що емоції є результатом фізичних змін

в організмі. За словами Джеймса і Ланге, реакція нашого тіла на емоційну
подію - наприклад, прискорене серцебиття або пітливість, - це те, що
складає наш емоційний досвід.

За Джеймсом і Ланге, емоції складаються з фізичної реакції організму на

щось у навколишньому середовищі. Коли ви стаєте свідком чогось
емоційного, це призводить до змін в організмі. Наприклад, може
почастішати пульс або артеріальний тиск, почати пітніти або почати
швидше дихати.

Джеймс чудово пояснив теорію у своїй книзі "Принципи психології" : він

пише, що "нам шкода, тому що ми плачемо, сердимося, бо б'ємо, боїмося,
що тремтимо, а не те, що ми плачемо, б'ємо або тремтим, бо нам шкода,
злий чи страшний, залежно від ситуації ". Іншими словами, наші емоційні
реакції складаються з наших фізичних реакцій на потенційно емоційні
події в навколишньому середовищі. Джеймс припускає, що ці фізичні
реакції є ключовими для наших емоцій, і що без них наш досвід був би
"блідим, безбарвним та позбавленим емоційного тепла".

Приклад: ви йдете темною дорогою і чуєте шелест у кущах поблизу. Ваше

серце починає бігти, і ви відчуваєте готовність почати бігати, якщо це
потрібно. На думку Джеймса, ці тілесні відчуття становили б емоцію - в
даному випадку почуття страху. Важливо те, що наше серце не починає
битися швидше, тому що ми відчуваємо страх; натомість ці зміни в
нашому тілі містять емоцію страху.
Теорія прагне пояснити не просто негативні стани, такі як страх і гнів, а
також позитивні. Наприклад, емоція розваги, як правило, супроводжується
сміхом.

5. Центральна теорія емоцій Кеннона-Барда.

У 1929 році фізіолог Уолтер Кеннон дійшов разючого висновку, що в

теорії Джеймса-Ланги помилкове саме вихідне припущення, згідно з яким
кожній емоції відповідає свій власний набір фізіологічних змін.
Дослідження Кеннона показали, що одні й самі фізіологічні зрушення
можуть супроводжувати кілька різних емоцій. Наприклад, мурашки
з'являються у вас і тоді, коли ви слухаєте чудову музику, і тоді, коли
спостерігаєте розтин трупа. Отже, емоція - щось більше, ніж відчуття, що з
вегетативної реакцією. Сучасні дані, мабуть, свідчать на користь погляду
Кеннон.

Стани збудження при сильних емоційних реакціях дійсно здаються

однаковими, і вони доходять до свідомості порівняно повільно.

Теорія Кеннона, яка згодом була модифікована Філіпом Бардом, по суті

стверджувала, що при сприйнятті подій, що викликають емоції, нервові
імпульси спочатку проходять через таламус. Тому збудження хіба що
розщеплюється: половина йде у кору великих півкуль, де породжує
суб'єктивне переживання страху, гніву чи радості; інша половина йде в
гіпоталамус, який керує фізіологічними змінами в організмі. Відповідно до
теорії Кеннона-Барда, психологічне переживання та фізіологічні реакції
виникають одночасно.
Фізіологічна частина теорії Кеннона-Барда була вірна в деталях. Але вона
повернула процес виникнення емоцій із периферичних органів, куди його
відносила теорія Джеймса-Ланге, назад у мозок.

6. Мотиваційна теорія емоцій Ліперта.

Він виносить на обговорення той факт, що, "не вдаючись до

мотиваційному критерієм, ми не здатні розрізняти ті процеси, які ми
називаємо емоціями, і ряд інших процесів, які ми до емоцій не
відноситься".

Як приклад він розглядає ситуацію, коли ви їдете на машині з людиною,

який вкрай необережно управляє їй. При цьому Ліпер наголошує на тому,
що ви не будете любуватися навколишнім вас пейзажем, а будете
зосереджено дивитися на дорогу і намагатися збагнути, що б вам такого
зробити, щоб машину вели більш акуратно. Тут на обличчя вплив емоції
страху за своє життя на активність всього організму. І саме цей факт
послужив основою того, що Ліпер розглядає емоційні процеси як мотиви.

Автор вважає, що серед мотивів можливе виділення двох типів. Це

емоційні і фізіологічні мотиви. При цьому Ліпер підкреслює, що
фізіологічні мотиви можуть залежати від внутрішнього стану організму
(голод, спрага), а можуть залежати від зовнішньої стимуляції (біль від
механічного удару). А емоційні мотиви залежать від психічних процесів.
Основною відмінністю між цими типами мотивів Ліпер пропонує вважати
те, що емоційні мотиви - "це процеси, які залежать від сигналів, ...
нагадують подразники, що викликають перцептивні або когнітивні
процеси; це процеси, які можуть порушуватися навіть дуже легкими і
слабкими зовнішніми подразниками. .. ". А фізіологічні мотиви - це
процеси, які залежать або від особливих, специфічних хімічних умов
всередині організму, або від сильного роздратування ззовні.

22.11.
1. Теорія емоцій К. Ізарда.

2. Теорія базових емоцій Р. Плачика (Р. Плутчика).

3. Екзистенціально-аналітична теорія емоцій А. Ленгле.

4. Еклектичні теорії емоцій.

5. Основні визначення волі.

6. Воля і дія. Дві лінії розгляду. Власне вольова дія.

7. Рубінштейн про вольові тенденції. Їх суть.

8. Особливості волі.

1. Теорія емоцій К. Ізарда.

К. Ізард виокремлює п´ять основних тез:

· основну мотиваційну систему людського існування утворюють 10

базових емоцій: радість, сум, гнів, відраза, презирство, страх, сором,
зніяковілість, провина, подив, інтерес;

· кожна базова емоція має унікальні мотиваційні функції та

специфічну форму переживання;

· фундаментальні емоції переживаються по-різному та неоднаково

впливають на когнітивну сферу й на поведінку людини;

· емоційні процеси взаємодіють із драйвами, з гомеостатичними,

перцептивними, когнітивними й моторними процесами, впливаючи
на них;

· у свою чергу, драйви, гомеостатичні, перцептивні, когнітивні й

моторні процеси впливають на перебіг емоційного процесу.

У своїй теорії К. Ізард визначає емоції як складний процес, який

охоплює нейрофізіологічні, нервово-м´язові й чутливо-переживальні
аспекти, внаслідок чого він розглядає емоцію як систему. Деякі
емоції, внаслідок вроджених механізмів, що лежать в їх основі,
організовані ієрархічно. Джерелами емоцій є нейронні й нервово-м
´язові активатори (гормони й нейромедіатори, наркотичні
препарати, зміни температури крові мозку й наступні нейрохімічні
процеси), афективні активатори (статевий потяг, утома, інша емоція)
і когнітивні активатори (атрибуція, пам´ять, антиципація).

Кажучи про базові емоції, К. Ізард виокремлює їх деякі ознаки:

· базові емоції завжди мають виразні й специфічні нервові

субстрати;

· базова емоція виявляє себе за допомогою виразної та специфічної

конфігурації м´язових рухів особи (міміки);

· базова емоція супроводжується виразним і специфічним

переживанням, усвідомлюваним людиною;

· базові емоції виникли в результаті еволюційно-біологічних

процесів;

· базова емоція робить організуючий і мотивуючий вплив на

людину, слугує її адаптації.

Однак сам К. Ізард визнає, що деякі емоції, зараховані до базових,

не мають усіх цих ознак. Наприклад, емоція провини не має
виразного мімічного й пантомімічного вираження. З іншого боку,
деякі дослідники приписують базовим емоціям й інші
характеристики.

Очевидно, що базовими можна називати ті емоції, які мають глибокі

філогенетичні коріння, тобто є не лише в людини, а й у тварин. С.
Шевальє-Скольніков справедливо вказує, що способи емоційного
вираження свідчать про фундаментальність емоції лише в тому разі,
якщо простежується їхнє філогенетичне походження, а й тоді, якщо
є експресивна подібність вираження емоції в міміці в людини та в
інших приматів. Тому такі дискретні емоції, властиві лише людині,
як сором і провина, до них не належать. Навряд чи можна назвати
емоціями також інтерес і сором´язливість.
 Не заперечуючи мотиваційного значення емоцій, на думку Є.П.
Ільїна, важко погодитися з К. Ізардом у тому, що емоції є основною
мотиваційною системою організму та як фундаментальні
особистісні процеси надають змісту і значення людському
існуванню. Мотивація набагато складніша, ніж це уявляє К. Ізард, й
емоції є лише одним з мотиваторів, які впливають на ухвалення
рішення й поведінку людини.

2. Теорія базових емоцій Р. Плачика (Р. Плутчика).

В основі теорії Плутчика лежить розуміння емоцій як еволюційних

механізмів, покликаних забезпечувати найкращу адаптацію до зовнішніх
умов і ефективне виживання. У цій парадигмі кожна емоція грає свою
роль як стимулятор адаптивного поведінки, і за кожною емоцією варто
природний імпульс, який повинен знаходити своє вираження. Ці
механізми генетично обумовлені і працюють автоматично, рухаючи нами і
допомагаючи реагувати на зовнішні обставини.

Так, виділяється 8 первинних, базових (або прототипних) емоцій:

гнів;

 страх;
 печаль;
 радість;
 відраза;
 здивування;
 передчуття (також зване очікуванням, причому це радісне
очікування);
 довіра.
Одночасно з цим, всі їх можна об’єднати в пари протилежностей
(біполярних пар): гнів – страх, печаль – радість, відраза – здивування,
передчуття (очікування)– довіра.

Плутчик зазначає, що всі ці емоції спостерігаються і у тварин за тим же

еволюційним причин. Тобто той факт, що емоції притаманні не тільки
хомо сапієнс, але і іншим біологічним видам, підтверджує, що вони мають
глибинним вітальним глуздом. Базові емоції і стимули рухають
тваринами, так само, як і нами, підштовхуючи до найбільш доцільного
поведінки з точки зору адаптації до життя.
Щоб краще зрозуміти, в чому саме полягає роль кожної з базових емоцій,
давайте розглянемо їх детальніше. Плутчик розклав можливі явища,
залучені в розвиток базових емоцій, у своєрідні ланцюжки. У них
зовнішнє явище (стимул) тягне за собою певне сприйняття, висновок про
ньому (когницию). Це включає певне переживання (власне емоцію), яка
спричиняє відповідну поведінку. І вінчає все це ефект або мета, яку
переслідує індивід у цій психоадаптационной моделі. Плутчик представив
всі елементи цієї системи у вигляді таблиці у своїй книзі «Теорії емоцій»,
що вийшла в 1980 році. З неї ми бачимо, що:

1. Страх (жах) характерний для ситуації загрози (сигнал:

«Небезпека!»), і його значення лежить у самозбереження.
2. Емоція гніву (злості, люті) – це відповідь на перешкоду («Ворог»),
і має на меті руйнування, усунення цієї перешкоди.
3. Радість(екстаз) виникає при вигляді потенційного партнера, і
породжує бажання метою відтворення потомства.
4. Втрата значимого індивіда викликає смуток, горе, сигналізуючи
про занедбаності, і спонукає людей до реінтеграції (возз’єднання з
людьми, суспільством).
5. Прийняття, довіра характерні для ситуацій, де ми зустрічаємося з
членом нашої групи, «своїм»(опознавая його як «друга»), і
прагнемо до приєднання, більш тісному зв’язку з ним.
6. Якщо ми стикаємося з огидним об’єктом, природної буде реакція
відторгнення і емоція відрази(ненависть). Мета цього процесу
полягає в тому, щоб відторгнути, відкинути те, що може
нашкодити, отруїти чи вбити.
7. Передчуття (радісне очікування) властиво ситуацій, де ми
стикаємося з чимось новим, невідомим нам, новою територією.
Нами рухає цікавість та бажання пізнати терра інкогніта: «Що
там?» Отже, наші наступні дії виходять з посилу досліджувати.
8. І, нарешті, диво – це відповідна реакція на якийсь новий,
несподіваний або непізнаний об’єкт(«Що це?») У такій ситуації
ми ходимо з метою визначити своє місце щодо цього об’єкта,
знайти орієнтири і розуміння ситуації так, щоб знати, що ми в
безпеці, щодо цього об’єкта і можемо бути спокійні.
Таким чином, виходить, що головна роль емоцій адаптивна. Вони
розвинулися у процесі еволюції як у тварин, так і у людей для того, щоб
допомагати найкращим чином справлятися з виникаючими ситуаціями. В
залежності від того, яка це ситуація і яке її значення для індивіда, емоція
дозволяє діяти з відповідного імпульсу, зберігаючи цілісність тіла і
благополуччя.
 3. Екзистенціально-аналітична теорія емоцій А. Ленгле.

4. Еклектичні теорії емоцій.

5. Основні визначення волі.

Воля — психічна функція, яка полягає в здатності індивіда до свідомого

управління своєю психікою і вчинками в процесі прийняття рішень для
досягнення поставлених цілей. Позитивні якості волі, прояви її сили
сприяють успішності діяльності. До вольових якостей часто відносять
мужність, наполегливість, рішучість, самостійність, терпіння,
самовладання, цілеспрямованість, витримку, ініціативність, сміливість та
інші. Поняття «воля» дуже тісно пов'язане з поняттям "свобода".

По-перше, воля — загальне, що спонукає до будь-якої дії, тобто

усвідомлюване бажання. (Необхідно відзначити, що воля не зовсім є
бажання. Р. Мей писав: «Це тільки половина істини сказати, що воля є
продукт бажання; … бажання ніколи не проявиться в повну силу, окрім як
спільно з волею») По-друге, волю можна розглядати як щось, що дозволяє
людині, навпаки, керувати своїми бажаннями, втілювати їх у дійсність. У
третьому, воля — це те, для чого немає точного визначення. «Воля —
свідома регуляція суб'єктом своєї діяльності та поведінки, що забезпечує
подолання труднощів при досягненні мети …». Воля необхідна для
підтримки активності суб'єкта, або для її придушення. Розгляд волі в
такому ракурсі близький до поняття свободи в екзистенціальній психології
в тому плані, що людина, яка «застосовує» волю повинна як би відірватися
від миттєвої ситуації і звернутися до свого ставлення до себе, своїх
цінностей, або звернутися до уяви, логіки та змоделювати наслідки
передбачуваної дії. У більш загальному розумінні воля представлена у
С. Л. Рубінштейна. Вона, напевно, включає в себе і перше і друге значення
волі. Рубінштейн пише: «дії, регульовані усвідомленою метою і
ставленням до неї як до мотиву, — це і є вольові дії». Дане визначення
дозволяє чітко відокремити поняття волі від поняття бажання, поняття
мотивації . У цьому визначенні спостерігається відрив від миттєвої
ситуації у вигляді наявності відношення до мети, її усвідомлення. Також
важливе співвідношення мотиву і мети. У разі, коли мета і мотив
збігаються, принаймні, в свідомості суб'єкта, суб'єкт свідомо повністю
керує своєю діяльністю, вона не носить спонтанний характер. У діяльності
має місце воля. Ф. Н. Ільясов волю визначає як «здатність суб'єкта
створювати ієрархізовану систему цінностей і прикладати зусилля для
досягнення цінностей більш високого порядку, нехтуючи цінностями
низького порядку».

6. Воля і дія. Дві лінії розгляду. Власне вольова дія.

Порівняно з емоціями й почуттями у волі домінуючу роль відіграє

безпосередній вплив людини на довкілля. І це виражається в багатьох діях
і рухах. Якщо емоції визначають спрямованість дії, то воля - це вже сама
дія. І таке Розуміння склалося ще у вихідній стадії формування поняття
волі. З часів Аристотеля і дотепер воля розглядається як проблема
породження реальної дії (В. Вундг, І. Сєченов, В Джеме, Л. Виготський,
Ш. Чхартишвілі, В. Іванников), але двома основними шляхами, двома
основними лініями.

1. Лінія Аристотеля - поняття волі пов'язується з проблемою

породження не всякої дії, а лише дії на основі розуму" роздумів.

2. Лінія Декарта - воля розглядається у контексті породження будь-якої

дії. Тривалий час домінувало саме таке розуміння.

Дії та рухи розподіляють на дві основні групи -довільні й мимовільні.

Довільні - власне людські дії, воля в широкому розумінні. Власне вольові
дії виникають лише в умовах конфлікту між бажаною метою і небажаними
умовами та наслідками цієї дії. Такі дії характеризуються особливим
суб'єктивним станом - вольовим зусиллям, спрямованим на вирішення
суперечності, на дію згідно з головним мотивом і на опір іншим мотивам.

Воля - це психічна функція, яка передбачає: регулювання людиною своєї

поведінки відповідно до найбільш значущих для неї мотивів; гальмування
інших мотивів, спонукань, намагань; організацію дій, учинків згідно зі
свідомо поставленими цілями. Саме в цих діях і виражається воля.

Емоції, народжуючись зі співвідношення (позитивного чи негативного)

результатів дій і потреб, стають внутрішнім регулятором діяльності в тому
сенсі, що емоційні переживання, надаючи діяльності пристрасного
характеру, виступають як форма контролю за напрямом діяльності,
виділяючи з явищ довкілля ті події, які мають для нас значення. Виділення
значущого ніби передбачає активність особи, готує до тієї чи іншої
діяльності, включає "спонукання".
Реальне виконання діяльності пов'язане з волею людини. Вольові процеси
розвиваються з емоцій і почуттів як процеси вищого рівня, тісно пов'язані
зі свідомістю. Як представлена воля у свідомості? Незалежно від інших
процесів чи визначається ними, зазнає їхнього впливу? Чи воля впливає на
них? Це проблеми, які мають філософський аспект. Проблема свободи
волі з давніх-давен цікавила філософів. Античні мислителі свободу волі
ототожнювали зі свободою дії, виконанню якої не перешкоджають жодні
перепони.

Воля невід'ємна від свідомості, від свідомих дій. Вона передбачає

регулювання поведінки особистості, панівну роль людини в регулюванні
дій у зв'язку з пізнаною необхідністю на основі знань. Тому це панування -
і компонент свободи волі, і вияв цієї свободи.

Процес регулювання не відірваний від потреб. Воля детермінується

потребами, але не підкоряється їм. Вона не залежить від імпульсів
безпосередньої ситуації (але це так звана пряма недетермінованість
безпосереднім оточенням, а не взагалі недетермінованість). Воля
зумовлена мотивами, складом особистості - це її перша особливість
(детермінізм). Друга особливість - це особистісний характер вольових дій.
Вольова дія - не імпульс у процесі автоматичної розрядки, вона
опосередковується свідомістю, це прояв особистості, її свідомої
спрямованості.

У межах інтелектуалістичної теорії воля зводиться до асоціації відступів,

уявлень. Головне у волі - це асоціація уявлення мети з дією.

В емоційній теорії воля - це особлива форма емоцій. Вундт уважав, що

воля є афект, який з метою отримати задоволення і запобігти стражданням
намагається перетворитися в дію. Але потяти є лише спонукальною
причиною вашої практичної діяльності. Ми керуємося не лише потягами, а
й повинністю (я мушу).

У волюнтаристичній теорії В. Джеймса воля не виводиться ні з емоційних,

ні з інтелектуальних явищ. Вона розглядається як самостійний процес, що
починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка
сама по собі містить силу, що може викликати поведінку людини.

Такі підходи до розуміння волі лише підкреслюють взаємопроникнення

афективної й інтелектуальної сфер нашої свідомості Воля як один із рівнів
прояву афективної сфери має свої вихідні ознаки. Це усвідомленість,
активність, що виражається через зв'язок зі спонуканнями і пов'язана з
подоланням зовнішніх та внутрішніх перешкод; це здатність регулювати
свої дії.
Рубінштейн про вольові тенденції. Їх суть.

Будь-яка свідома дія людини є вольовою та результатом суспільно-

історичного розвитку, тобто сформувалась в процесі антропогенезу та
надбала одну із своїх головних характеристик – цілеспрямованість –
спрямованість дії на певну мету та регулювання відповідно до цієї
мети.

Вольові дії розуміються (С.Л.Рубінштейн):

У широкому смислі. Такими є всі власне людські дії, тобто всі вони є

свідомим цілеспрямованими діями, всі вони включають спрямованість
та регулювання ходу виконання дії відповідно до мети.

У вузькому смислі. Свідома людина, починаючи дію, розуміє наслідки,

які можуть бути після її дії, а також розуміє мотиви, які спонукають її
до досягнення саме цієї мети. Таким чином, можуть виникнути
розходження між бажаною метою та небажаними наслідками, або
складнощі, з якими через об’єктивні зовнішні причини пов’язане
досягнення мети. Це сприяє виникненню конфлікту внутрішньо
суперечливих тенденцій. Дія, яка відбувається в умовах такого
конфлікту є вольовою у вузькому смислі, тобто визначається такими
особливостями:

 усвідомлення мети, умов та наслідків її реалізації;

 виходячи з цього вибір тих чи інших дій.

Воля – свідома організація людиною своєї діяльності та поведінки,

спрямована на подолання перешкод при досягненні поставленої мети.

Воля – форма психічного відображення, при якому:

 таким, що відображається є об’єктивна мета, стимули її

досягнення, об’єктивні перешкоди, що заважають її досягненню;
 відображеним є суб’єктивна мета, боротьба мотивів, вольове
зусилля;
 результатом є дія, задоволення досягненням мети.
 7. Особливості волі.

Воля як характеристика свідомості й діяльності виникла разом з

виникненням суспільства і трудової діяльності;

Воля є важливим компонентом психіки людини, нерозривно пов’язаної з

мотивами, пізнавальними та емоційними процесами;

Вольові дії за своєю природою причино зумовлені, виникають в процесі

активної взаємодії з середовищем;

Вольові властивості (якості) особистості являють собою стійкі психічні

утворення;

Вольова активність має складну психологічну структуру і включає в себе:

1) ставлення до зовнішніх впливів; 2) мотивацію; 3) свідому
саморегуляцію;

Воля людина виявляється в діях (вчинках), які виконуються у зв’язку із

поставленою метою.

Воля – це свідома саморегуляція суб'єктом своєї діяльності і поведінки,

яка:

– забезпечує подолання труднощів при досягненні мети;

– створює додаткові спонукання до зовнішніх і внутрішніх дій, які

недостатньо мотивовані;

– гальмує небажану активність.

Воля – найактивніший бік свідомості, покликаний створювати зусилля та

утримувати його стільки, скільки необхідно для досягнення мети
(результату), здібність людини, яка виявляється в самодетермінації та
саморегуляції її діяльності та психічних процесів.

22.11.
1. Філософські аспекти проблеми волі.

2. Історико-психологічні теорії волі (інтелектуальна, емоційна,

волюнтаристична).

3. Сучасні підходи до вивчення волі.

4. Рівні організації регулятивно-праксичного аспекту психіки.

5. Фізіологічні механізми волі.

6. Вольовий акт та його структура.

7. Характерні ознаки вольової поведінки.

1. Філософські аспекти проблеми волі.

Інтенсивна розробка уявлень про волю розпочинається тільки в ХVІІ ст. і

у наш час характеризується наявністю декількох підходів до вивчення
природи волі.
Воля як довільна мотивація. В межах цієї течії заслуговує на увагу
інтелектуалістична теорія волі (Мейман). Згідно з цією теорією джерела
волі - в уявленнях людини, які є необхідною складовою всіх психічних
процесів. Свідомість людини сповнена уявленнями різної складності.
Кожне з цих уявлень бореться за своє переважне становище у свідомості.
Перемагають найбільш чіткі і ясні уявлення, які й дають початок вольовим
процесом. Вольові прагнення виникають в процесі боротьби уявлень.
Таким чином, уявлення, відіграють роль мотиву вольової дії. Головне у
волі - зв`язок, який встановлюється між уявленням і самою дією. Воля
розвивається в процесі переходу мотиву в дії. Отже, виховання волі -
закріплення шляхом повторних вправ асоціативних зв`язків, між
уявленнями і діями.
До мотиваційного підходу в дослідженні волі належать уявлення про волю
як здатність до свідомого умисного подолання перешкод. Якщо мотивація
є лише чинником, ініціатором дії, то існування перешкод на шляху до
виконання дії та умисне їх подолання стає формуючим чинником
вольового акту. Так, одну з однак волі - подолання перешкод, розглядають
Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн.
Загалом в усіх варіантах мотиваційного підходу наголошується саме на
спонукальній функції волі, тобто акцентується мотиваційна її складова.
Воля як "вільний вибір" (У.Вундт, У. Джемс).Воля - це самостійний
процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати
людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку
людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення
при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким
чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес
"воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке
прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні
людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і
зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення
і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із
вольового начала.
Волю як вибір одного із декількох спонукань або як розв`язання конфлікту
мотивів розглядали Т. Челпанов, Ф. Лерш, В. Франкл, Л. Виготський.
Емоційна теорія (Рібо).  Єдина причина вольового акту - почуття. В основі
вольової діяльності лежить прагнення відчути або продовжити
задоволення і уникнути страждання. Дії людини викликаються емоціями,
які людина переживає в даний момент. Вольові прагнення виникають не
там, де для людини все байдуже, а там, де оточення, думки і ідеї
викликають почуття, що робить ці ідеї або привабливими або
відштовхуючими. Отже, воля - явище вторинного порядку по відношенню
до емоцій, почуттів.
Волюнтаристська теорія визначає волю особливою, надприродною силою.
Згідно із вченням волюнтаризму, вольові акти нічим не визначаються, але
самі визначають перебіг психічних процесів.Німецькі філософи
А.Шопенгауер та Е.Гартман визначили волю космічною силою, сліпим та
несвідомим першопринципом, від якого беруть початок усі психічні
прояви людини. Свідомість та інтелект є, за Шопенгауером, вторинними
проявами волі.
За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля —
сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є
проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього
сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний
характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні
змінити в житті людини і суспільства.
Воля цілком вільна не залежна від мотивів і зовнішніх впливів, це
самопричина поведінки. Воля до панування - першопричина всього, це
саме життя, а якщо це міф, то і життя - міф. У Всесвіті існує єдина світова
воля, яка цілком вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і
тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у
власному характері. Він даний людини від народження - незмінний і
загалом непізнавальний. Воля - самостійна сила душі (нічим не зумовлена
і ніким не пізнана), що здатна до вільного вибору. Воля - найвищий,
загальний принцип буття.
Погляди Ніцше на волю. Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля.
Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера,
а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене,
підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил,
зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.
Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше
вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього
поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також
прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення
Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: по-перше,
цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем
"волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена
відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна
людина, природжений аристократ.
Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди,
переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті
внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть
наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода
забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча
суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі
притаманне прагнення до самореалізації.
Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в
суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах
неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини.
Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за
збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності
наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи
особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то
значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній
особистості та індивідуальності.

2. Історико-психологічні теорії волі (інтелектуальна, емоційна,

волюнтаристична).
Питання, які стосуються волі, у світовій філософії і психології
розв'язували по-різному. У психології часто виокремлюють три головні
сфери: інтелектуальну, емоційну, вольову.

Вперше раціональну природу волі заперечив А. Шопенгауер. Він

трактував волю як темну, несвідому, ірраціональну силу, яка є в основі
світу. Така воля (тобто воля до життя) більш відповідна хтивій частині
душі за Платоном. Тому від неї людина повинна звільнитись, щоб мати
якусь надію в житті.

Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його
розв'язання: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода
волі є).

У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб

підпорядкування індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси
виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, що їх
розуміли як засвоєні суспільні ціннісні надбання.

Волю в психології найчастіше визначають:

• через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовладання,

витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;

• через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;

• через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками:

усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії,
наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної
потреби.

Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але

разом вони відрізняють вольову дію в її специфіці.

ВОЛЯ - це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою,

що виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на
шляху досягнення мети, виконання поставлених завдань.

Свідомість і воля є самостійними, хоча й поєднаними та перехрещуваними

гранями психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі,
свідомість не стає волею, але все ж таки є її важливою ознакою.
Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона
забезпечує виконання волею її функцій.

Торії волі, в залежності від того, з якого джерела виводиться вольовий

процес, діляться на дві групи – гетерономні й автономні
(волюнтаристичні) теорії. 

Автори гетерономних теорій виводять волю з явищ невольового

характеру – пам’яті (процесу утворення й закріплення асоціацій) і
мислення (інтелектуального процесу). Л. С. Виготський відзначав, що це
найбільш старі теорії. Так, для Г. Ебінгауса, творця експериментальної
психології пам’яті, воля є «зрячим інстинктом», тобто інстинктом, що
усвідомлює свою мету. Він утворюється завдяки оборотності того
асоціативного зв’язку, що фіксується в досвіді людини. Наприклад, дитина
інстинктивно, мимоволі тягнеться до їжі, встановлюючи зв’язок між їжею
й насиченням. У майбутньому, відчувши голод, дитина буде
цілеспрямовано, наполегливо й із завзятістю шукати їжу. Другий елемент
асоціації (задоволення від їжі) стає метою, що передбачає: він спрямовує
перший елемент асоціації – дію пошуку їжі. Ця дія стає вольовою,
довільно керованою з боку людини, що переборює перепони та
перешкоди. Відповідно до цієї логіки, зачатки волі присутні вже в
рефлекторних актах, вироблених у людини й тварин у результаті
інструментального (оперантного) обумовлювання. Інструментальні
рефлекси спрямовані на результат дії (їжа, похвала тощо), підкріплюються
ним. Образ результату, що передбачається, у минулому досвіді
асоціативно зв’язався з дією: це і є підстава для вольового процесу.

Одним із перших авторів гетерономної теорії волі, у якій вона виводиться

з мислення, був І. Гербарт. Він підкреслював, що вольовою може бути
тільки розумна дія. Вольова поведінка можлива тільки в ситуації, яку
людині вдалося зрозуміти й осмислити, а розуміння ситуації – функція
інтелектуальних процесів. 

Важливою перевагою гетерономних теорій є включення фактора

детермінізму в пояснення волі. Автори цих теорій прагнуть зрозуміти
волю як детермінований процес, який має певні причини. Однак ці теорії
не пояснюють явищ довільності дій, феномен внутрішньої свободи,
механізмів утворення вольової дії з не вольової. 

Проміжне місце між гетерономними й автономними теоріями займає

афективна теорія волі В. Вундта. В. Вундт виводить волю з афекту. Для
нього емоція, афект – це праобраз волі. У будь-якому афекті є два
компоненти – активний стан (він впливає на дію, має тенденцію
виразитися в ній) і інтенсивне суб’єктивне переживання. Зовнішні дії
спрямовані на досягнення кінцевого результату, а внутрішнє переживання
змінює інші психічні процеси. На думку В. Вундта, творці гетерономних
теорій упускають у волі саме істотне – її дієвість і актуальність. Даючи
оцінку цієї теорії, Л. С. Виготський писав, що В. Вундт «стояв однією
ногою» на позиції волюнтаристів (тобто зближався з авторами автономних
теорій волі), оскільки був упевнений, що раціоналістичне пояснення волі
неможливо. З іншого боку, В. Вундт виводив волю не з її самої, а з
емоційних процесів. Ця обставина зближала його із прихильниками
гетерономного підходу.

В автономних теоріях волі цей психічний феномен пояснюють виходячи із

законів, закладених у самій вольовій дії. Тому такі теорії називають
волюнтаристичними. В. А. Іванніков у рамках теорії автономної волі
виділяє три підходи: 1) мотиваційний підхід; 2) підхід вільного вибору й
3) регуляційний підхід. 

Прихильники мотиваційного підходу пояснюють волю за допомогою

категорій психології мотивації. У свою чергу до нього відносяться теорії
трьох типів: 1) теорії, які описують волю як надлюдську, світову силу;
2) теорії, що розглядають волю як початковий момент мотивації дії й
3) теорії, що розуміють волю як здатність переборювати перешкоди. 

У теоріях першого типу воля кожної конкретної людини – це

індивідуальне втілення якоїсь світової волі, надлюдського початку,
активності, що підкоряє собі всі сили людини безвідносно до її розуму й
спрямованої на невідомі людині цілі. У філософії таке трактування волі
представлене Е. Гартманом, А. Шопенгауером і іншими. А. Шопенгауер
уважав, що сутністю всього є світова воля. Це несвідомий, сліпий,
ірраціональний, безцільний порив, що ніколи не припиняється й не
слабшає. Така воля універсальна і є підставою для всього існуючого; вона
породжує все (шляхом процесу об’єктивації) і керує усім. Воля, що існує в
кожній людині – це об’єктивація світової волі. 

У теоріях другого типу (Т. Гоббс, Т. Рібо, К. Левін та ін.) центральним

стало положення про те, що воля має здатність спонукати бажані дії й
гальмувати небажані. Західна психологія довгий час ототожнювала волю й
мотивацію. Це відбулося через ототожнення К. Левіним спонукальної
функції волі із квазіпотребою як механізмом спонукання до навмисної дії.
За К. Левіним, існують два види поведінки – вольова (здійснення наміру) і
польова (поведінка, обумовлена силами поля). Воля – це внутрішнє
напруження, викликане якоюсь незавершеною дією. Реалізуючи вольову
поведінку, людина знімає цю напругу за допомогою певних дій
(локомоцій і комунікацій). 
Теорії третього типу (воля як здатність переборювати перешкоди)
розвивалися в працях Н. Аха, Л. С. Виготського Д. М. Узнадзе, Ю. Куля,
Х. Хекхаузена та ін. Воля актуалізується не у всякій, а тільки у важкій
ситуації, що містить перешкоди, перепони, труднощі, мотиви, що
конкурують.

За Н. Ахом, мотивація й воля не збігаються. Мотивація визначає загальну

детермінацію дії, а воля служить засобом додаткового посилення
детермінації. У вольовому акті виділяється два боки: феноменологічний й
динамічний. Феноменологічний містить у собі такі моменти як 1) образ
(людина відчуває напругу), 2) мета / засіб (суб’єкт визначає цільовий
об’єкт і його співвідношення із засобами досягнення мети), 3) дія
(актуалізація активності) і 4) стан (здійснення зусилля, переживання
подолання труднощів). Динамічний бік вольового акту полягає в
реалізації, втіленні вольової дії. 

Л. С. Виготський розглядає в якості механізму посилення спонукання до

дії операцію включення допоміжного стимулу-засобу. Таким додатковим
стимулом-засобом може бути жереб, рахунок на раз, два, три та ін. У
пізніх роботах Л. С. Виготський доходить висновку, що функцію
стимулів-засобів можуть виконувати смислові утворення свідомості. В. А.
Іванніков, продовжуючи цю традицію, доводить, що в ініціації вольової дії
людина може використовувати цінності, світогляд, норми, переконання,
значення, смисли й інші особистісні утворення. Вольова дія – це дія, яку
потрібно виконати через зовнішню або внутрішню необхідність. Але її
вихідний мотив недостатній. Людина надає цьому мотиву «додаткову
енергію», ніби займаючи її в інших мотивів. Воля, таким чином,
перетворюється в довільну форму мотивації. 

Д. М. Узнадзе розрізняє імпульсивну й вольову поведінку. Друга

відрізняється від першої тим, що вона має період, що передує акту
ухвалення рішення. У цей період людина переборює безпосередні
імпульси завдяки цінностям своєї особистості. Цінності не залежать від
актуальних потреб і створюються в ході людської діяльності. 

Ю. Куль розрізняє намір і бажання (мотивацію). Активна навмисна

регуляція включається в момент виникнення перешкоди або конкуруючих
тенденцій на шляху бажання.

За Х. Хекхаузеном, існують чотири стадії мотивації дії. Мотиваційні й

вольові механізми регуляції по-різному співвідносяться із цими стадіями.
Так, з першою стадією співвідноситься мотивація до ухвалення рішення, із
другою – вольове зусилля, із третьою – здійснення дії, із четвертою –
оцінка результатів поведінки. Мотивація обумовлює вибір дії, а воля – її
посилення й ініціацію. 

Прихильники підходу вільного вибору вважають, що феномен волі

проявляється в моменти вибору. Так, за І. Кантом свободу вибору людині
дає моральність: воля стає вільною при підпорядкуванні її моральному
закону. Психологічне трактування волі в руслі проблеми вільного вибору
давали В. Джеймс, А. Бергсон та ін. Вибір як одну з функцій волі
розглядав і С. Л. Рубінштейн. 

На думку В. Джеймса, воля – це якийсь духовний початок у людині, що

керує його матеріальними й нервовими процесами. Вона забезпечує
безперешкодне протікання більш слабких, але особистісно значимих
процесів у психіці (наприклад, праця замість приємного ледарства).
Завдяки волі людина може діяти всупереч безпосереднім імпульсам. В.
Джеймс ілюструє цю тезу прикладом хворого, що на операційному столі
хірурга терпить біль. Воля для В. Джеймса – це механізм побудови
поведінки по лінії найбільшого опору. В основі цього механізму –
посилання духовної енергії, що вольова людина приєднує до більш
слабкого мотиву й реалізує його у вольовій поведінці. Сама «духовна
енергія» не пояснюється, але використовується як поняття, за допомогою
якого пояснюють поведінку в умовах зіткнення із труднощами. У
подібному положенні виявився й А. Бергсон, що доводив свободу волі, її
первинність і незалежність, властиві кожній конкретній людині. При
цьому він спирався на феноменологічний матеріал, тобто безпосередні
дані свідомості, що відкриваються в самоспостереженні. 

Регуляційний підхід співвідносить волю не з певними змістами, а з

функцією здійснювати контроль, керування й саморегуляцію. М. Я. Басов
розумів волю як психічний механізм, через який особистість регулює свої
психічні функції. Вольове зусилля визначається як суб’єктивне вираження
регулятивної вольової функції. Воля позбавлена здатності породжувати
розумові або інші дії, але вона їх регулює, виявляючись в увазі. За К.
Левіним, воля дійсно може здійснювати керування афектами й діями. Цей
факт довели багато експериментів, що проведені в його школі.

3. Сучасні підходи до вивчення волі.

Багато вчених займались дослідженням регулятивної функції волі.

Вольове регулювання розуміється як опосередковане метою і мотивами
створення стану оптимальної мобілізованості, оптимального режиму
активності й правильного спрямування цієї активності. Представники
цього напряму вважають, що специфіку волі неможливо вивести з аналізу
спонукальної сфери особистості або свідомого подолання перешкод. Вони
ставлять питання про волю не у зв'язку з проблемою виникнення дій, а в
контексті активності людини, спрямованої на саму себе. Тут воля
розуміється як психічний механізм, через який особистість регулює свої
психічні функції. Тоді воля посідає центральне місце в ядрі особистості.
Через волю "Я" керує мисленням, емоціями, уявою, бажаннями та іншими
психічними процесами. У волі є спрямувальна і регулювальна функції,
вона балансує і конструктивно використовує всі види активності людини,
не придушуючи жодну з них (М.Я. Басов, Р. Ассаджолі).

Інший план пов'язаний з ідеєю регулювання поведінки як особливого

самостійного процесу, що не потребує психічного утворення, яке зветься
волею. Причини дій при цьому пов'язують з чуттєвими збудженнями,
думками, моральними почуттями, які надають дії певного смислу. В
такому разі людина здатна до саморегулювання чи самоорганізації під час
діяльності, спрямованої на досягнення мети (І.М. Сєченов, Ч. Шерінгтон,
В.К. Калін, Л.М. Веккер, Р. Мей).

Загалом дослідження регуляції психічних процесів сприяли виникненню в

межах проблеми волі аспекту саморегулювання. Цей напрям виокремився
практично в самостійні дослідження, де предметом аналізу стали прийоми
саморегулювання.

Українські психологи не стояли осторонь проблеми волі і в різні періоди

XX ст. зверталися до її вивчення. Аналіз наукових пошуків вітчизняних
дослідників виявляє розбіжності в їхніх поглядах на природу волі. Разом з
тим установлені українськими вченими способи виховання волі
допомагають сучасній психології просуватися в таких складних питаннях,
як формування особистості з розвинутою і моральною волею. Звернімося
до основних надбань наших співвітчизників з аспекту вивчення феноменів
волі.

Відомий український фахівець у цій галузі знань В.К. Котирло займалася

проблемою розвитку волі дитини на початкових етапах онтогенезу.
Загальна позиція вченої полягала в тому, що воля виявляється і як процес,
і як дія, і як стан, але неодмінно виконує властиву їй функцію регуляції
діяльності та поведінки. Вольовий процес, за В.К. Котирло, виявляється в
його свідомій цілеспрямованості, умисності й довільності. Вольові прояви
реалізуються через вольову дію, вольове зусилля і характерну
напруженість, яка мобілізує і регулює активність особистості. Специфіку
вольовій дії надає вольове зусилля, яке визначається своєрідною
напруженістю мобілізувального характеру. Вольове зусилля лежить також
в основі стану вольової активності, яка становить часову характеристику
психічної діяльності людини.

Наукові досягнення В.К. Котирло пов'язані з виявленням психологічних

особливостей вольових проявів, джерел вольової поведінки дітей
дошкільного і молодшого шкільного віку, з установленням значущості
об'єктивних перешкод і суб'єктивних труднощів для генезису дитячої волі,
з визначенням ефективних шляхів, засобів і умов формування вольової
поведінки та виховання окремих вольових якостей у дитини.

Дослідженням специфіки волі займається український психолог В.К.

Калін. У структурі людської діяльності він вирізняє самосуб'єктивні
ставлення, в межах яких може реалізуватися цільова функція волі.
Процесуальний аспект волі - вольову регуляцію - вчений розглядає як
вибір і реалізацію індивідом найбільш ефективного способу перетворення
вихідної організації психічних функцій на необхідну, адекватну цілям
діяльності. Таке перетворення визначає можливість становлення й
утримання обраної суб'єктом упорядкованості дій (або форм діяльності).
Отже, проблема волі є проблемою суб'єктивних ставлень.

Як вихідне поняття В.К. Калін обрав поняття "вольове регулювання".

Воно співвідноситься з іншими поняттями вольової сфери особистості
(вольова дія, вольове зусилля, вольові якості) таким чином, що кожне з
них відображає один бік реалізації самосуб'єктивних ставлень. Такий
підхід дав ученому змогу скласти систему понять у новому варіанті.
"Вольове зусилля" розглядається як найбільш згорнутий спосіб вольової
дії, як форма прояву цієї дії, "вольові якості" - як стійкі психічні утворення
саморегуляції поведінки. В класифікації В.К. Каліна визначені базальні й
системні вольові риси особистості.

В.К. Калін плідно досліджує питання індивідуального стилю вольової

регуляції, специфіки вольових процесів у груповій діяльності та методики
самооцінення вольових якостей особистості. Він обґрунтував положення
про те, що рефлексія є атрибутом вольової регуляції, а остання - найвищим
рівнем прояву самосуб'єктивних ставлень.

Теоретичні засади вольового розвитку особистості вивчає психолог І.Д.

Бех,один з відомих дослідників проблеми становлення моральності
особистості. На думку вченого, воля, спонукаючи до моральних дій,
приводить до розвитку особистості. Адже моральні властивості, які
становлять ядро особистості, є похідними від волі, яка творить морально
досконалу особистість за допомогою довільної поведінки. Будь-яка
поведінка лише тоді моральна, коли вона становить результат самостійної,
творчої волі. Довільна поведінка є, власне, людською самодіяльністю,
тому що вона найбільшою мірою пов'язана з тими діями і вчинками, які
диктуються свідомим, осмисленим рішенням. Для вольових проявів
суттєве те, що вони перетворюють мислення людини у вчинкове, дієве,
емоційно-вольове. А це - шлях до розвитку активної, творчої особистості.

З нової позиції щодо своїх попередників розглядає І.Д. Бех психологічну

природу вольової спонуки. В процесуальній структурі волі ним виділені
два періоди: рефлексії й виникнення вольового переживання. В цьому
підході особливе значення надається формуванню мотиву до рефлексії як
складової вольового процесу. Вчений у логічній послідовності визначає те,
якою має бути особистісна рефлексія, щоб здійснився перехід від акту
розуміння суспільної вимоги до акту її виконання. Рефлексивний процес
мусить власною силою викликати емоційний образ моральної вимоги,
тобто емоційно забарвлений зміст вимоги. Емоційний образ за правильно
організованих впливів виникає в різних за змістом ситуаціях і може бути
сформований за умови демонстрування суспільної вимоги у вигляді
конкретної події, вчинку чи їх моделей. Створена таким чином розумово-
емоційна єдність виступає у функції волі як спонука до дії чи вчинку.

Загалом вольова дія є для людини виявом її свободи, незалежності від

зовнішніх і внутрішніх проблем. Сутність цієї незалежності визначається
усвідомленням нею своїх можливостей і самої себе. Як указує вчений,
суспільна цінність людини вимірюється не тим, скільки вона знає, а тим,
яким чином і скільки вона здійснила. Тому формування волі має становити
одне з найважливіших виховних завдань.

Отже, історія розвитку уявлень про волю свідчить про неоднозначність та

багатоплановість розуміння цього поняття. За сучасного стану вивчення
поняття волі його ще не можна підвести під загальну психологічну
категорію.

4. (5)Фізіологічні механізми волі.

Фізіологічним механізмом волі є кіркова рефлекторна діяльність, що

безперервно співвідноситься, врівноважує організм із зовнішнім
середовищем на основі створення оптимального осередку збудження.
Зримо, явно воля виражається в діях і вчинках.
Подразники зовнішнього світу і сигнали, які надходять від внутрішніх
органів, викликають збудження відповідних ділянок мозку. Виникле
збудження поширюється до моторної зони, приводить в діяльний стан
численні нервові зони. Вольовий процес здійснюється до тих пір, поки в
корі головного мозку наявне відповідне джерело збудження. В підтримці
цього джерела велика роль належить ретикулярній формації, яка відсіює,
не пропускає до кори непотрібні в даний час імпульси та підживлює
енергією збудженої зони.

Вольове регулювання поведінки здійснюється за попередньо складеною

програмою. Порівняння досягнутого результату з наміченою програмою
здійснюється в лобових долях кори головного мозку, руйнування яких
приводить до абулії (хворобливому безвіллю).

Фізіологічною основою вольових дій є складна взаємодія першої і другої

сигнальних систем. Але провідне місце в цьому процесі належить другій
сигнальній системі. Тому слово і відіграє надзвичайно велику роль в
вольовій регуляції.

5. (6)Вольовий акт та його структура.

Вольова дія може реалізуватися в простих і складніших формах. У

простому вольовому акті спонукання до дії спрямоване на більш чи менш
усвідомлену мету, може безпосередньо переходити у дію. Простий
вольовий акт має дві фази:

1) виникнення спонукання та усвідомлення мети; 

2) досягнення мети. 

Складну вольову дію характеризує опосередкований свідомий процес: дії

передує врахування її наслідків, усвідомлення її мотивів, прийняття
рішення, виникнення намірів її здійснення, планування.

У складній вольовій дії можна виділити чотири основні фази: 

1) виникнення спонукання та попередня постановка мети; 

2) стадія обмірковування і боротьба мотивів; 

3) прийняття рішення ;
4) виконання прийнятого рішення.

Перша фаза вольової дії починається з виникнення спонукання, що

виражене прагненням. Залежно від ступеня усвідомленості прагнення
диференціюються на потяги, бажання, хотіння.

Потяги– це мотиви поведінки, що являють собою недиференційовану,

мало усвідомлювану, безпредметну потребу. Якщо людина не знає, який
предмет задовольнить її, не знає, чого вона хоче, не має перед собою
свідомої мети, вона відчуває потяг.

Бажання – це мотиви поведінки, що характеризується достатньою

усвідомленістю потреб. Бажання є опредметненим цілеспрямованим
прагненням. Це означає, що людина чітко усвідомлює мету, до якої
прагне, але ще не усвідомлює засобів досягнення цієї мети.

Хотіння – це усвідомлений мотив, цілеспрямоване прагнення діяти певним

чином, долати зовнішні та внутрішні труднощі заради досягнення
поставленої мети. Хотіння є прагненням, що переходить у дію. Це означає,
що людина не лише чітко усвідомлює мету, до якої прагне, але й засоби
досягнення цієї мети.

Друга фаза в розвитку вольової дії пов’язана з обмірковуванням і

боротьбою мотивів. Обмірковування обраної мети та засобів її досягнення
передбачає зважування різних доводів за і проти, вимагає оцінки
суперечливих бажань, аналізу обставин тощо. Вибір обраної мети може
характеризуватися боротьбою мотивів. Ця боротьба передбачає наявність
у людини внутрішніх перешкод, суперечливих спонукань, інтересів,
цінностей, які стикаються, входячи в конфлікт між собою. В конфлікті
спонукань відбувається вихід саме на особистісний рівень.

Третя фаза вольової дії пов’язана з прийняттям рішення, тобто остаточною

постановкою свідомої мети. Обміркування, усвідомлення мети та її вибір –
різні щаблі у вольовому акті. Вибір мети потребує не тільки оцінки, а й
докладання вольових зусиль.

Четверта, найістотніша фаза вольової поведінки – це виконання рішень і

намірів.

6. (7) Характерні ознаки вольової поведінки.

Традиційно у психології власне вольовими діями називають дії, скеровані
на досягнення свідомо поставленої мети й пов’язані з подоланням
труднощів.

Дослідник В. Іванніков наводить такі характеристики вольової

дії:

•усвідомленість, цілеспрямованість, навмисність, її беруть до виконання за

власним свідомим рішенням;
•підстави (соціальні чи особисті) для вольової дії існують завжди;
•її спричиняє дефіцит спонукання за активних умов або дефіцит
гальмування при стримуванні;
•потребує додаткового спонукання (або гальмування) і закінчується
досягненням поставленої мети.

Основні ознаки вольових дій виявляються у такому:

•свідомому подоланні перешкод на шляху до досягнення мети;

•конкуруючих мотивах;
•наявності вольового зусилля.

Загальні характеристики вольових дій є такі:

•їх виконують на підставі прийняття свідомого рішення;

•спрямовані на подолання як зовнішніх, так і внутрішніх труднощів;
•мають певну суперечність, яка полягає у боротьбі мотивів з по- чатку або
в процесі їх здійснення;
•можуть забезпечуватися допоміжним спонуканням чи гальмуванням за
рахунок зміни смислу дії і закінчуватися досягненням мети.

Недостатність спонукання до дії може виникати при конкуренції слабкого

соціального мотиву з емоційно привабливим особистісним мотивом тощо.
Спонукальна (мотиваційна) функція волі забезпечує реалізаційну
мотивацію дії, що є необхідним аспектом вольового акту за
недостатності (дефіциту) реалізаційної мотивації дії, прийнятої людиною
для обов’язкового виконання. Отже, всі ситуації, які за необхідністю
пов’язані з вольовими діями (існування внутрішніх чи зовнішніх
перешкод, конкуруючих цілей, відсутність актуальної потреби), об’єднує
дефіцит реалізаційної мотивації дії, яку необхідно, на думку самої
людини, виконати.
Вольові дії людини також породжує навмисна зміна сенсу
дії. Наприклад, бажання йти у бій, ризикувати своїм життям виникає
тоді, коли бій набуває сенсу захисту Батьківщини, своєї землі, рідних
тощо.
Увольових діях новий допоміжний мотив (предмет нового
спонукання) може діяти тільки своєю сенсотворчою функцією, а не
спонукальною. Інакше новий мотив може зруйнувати задану
дію, спонукаючи людину діяти за новим мотивом.

Отже, через спеціально організований вплив на людину можна змінити

сенс їх дії. Така дія досягається завдяки новому значущому мотиву або за
допомогою оцінок і думок інших людей.