1. Нормальність і членство у своїй культурі.

Становлення нормального, повноправного члена своєї культури охоплює

вибіркове формування, розвиток у собі схвалених, санкціонованих потенційних
можливостей і придушення водночас несанкціонованих форм поведінки.
Теоретично було б можливо тільки зображати відповідність соціальним
нормам, але для більшості людей це доволі важко. З погляду культури краще, якщо
звичний стандартизований спосіб вашого мислення і відчуття формується так, щоб
відображати усталені в культурі переконання й цінності. Тоді людина буде
автоматично правильно сприймати й інтерпретувати події, буде досягнуто
погодженого трансу, породженого культурою. Цей набір переконань містить і віру в
те, що в нас немає “системи переконань” (іноземці мають «переконання», ми –
просто знаємо істину).
Більшість дослідників наголошують, що “норма” і “патологія” — поняття,
детерміновані культурою. М. Рейлі слушно зауважує, що недоцільно оцінювати яку-
небудь культуру, якщо за критерій обрано наші власні моральні вимоги. Наші ідеї про
культуру самі є складовою культури того суспільства, до якого ми належимо, і тому
ми не в змозі виконувати функцію лише зовнішніх спостерігачів. Прихильники
культурного релятивізму (Р. Бенедикт) пропонують вважати нормальним усе те, що є
відповідним до законів певного суспільства і виправдовується у ньому.
Людина може мати психосоматичне захворювання згідно з клінічними
показниками, та вона потребує медичної допомоги для виправлення органічно-
поведінкових дисфункцій. Але це не завжди зумовлює порушення індивідом
загальної системи норм, усталених у спільноті. І навпаки, людина може діяти
всупереч усім нормам та цінностям, які є еталонними в певній етнокультурній
спільноті, проте залишатися цілком нормальною психічно. Ще одне коло питань,
пов’язаних з розглядом патології особистості в різних культурах: чи психопатологічні
явища є інваріантними чи культурно-специфічними.
2. А. Кардинер та Р. Лінтон та їхні поняття “базової” та “модальної”
особистості.

“Базова особистість” - основна особистісна структура, яка формується

кожною культурою в дитинстві й застигає в цьому стані назавжди. Поняття базової
особистості концентрує увагу не на суспільстві загалом, а на культурі (межі якої
можуть не збігатися з межами суспільного колективу). Під впливом однієї культури
може формуватися характер не однієї, а кількох націй.

Поняття базової особистості можна застосовувати тільки до групи людей,

які мають спільну загальну культуру. Базова особистість (нерідко її
ототожнювали з національним характером) — це схильності, уявлення, способи
комунікації з іншими людьми. Це все те, що робить індивіда максимально
сприйнятливим до певної культури й дає змогу йому досягати задоволеності та
стійкості у межах наявного ладу, базова особистість-адаптація до
фундаментальних реалій життя в певній культурі.

Лінтон відмовився від абстрактного поняття базової особистості на користь

статистичного поняття “модальна особистість”. Він пропонував розмежовувати
соціально бажану структуру особистості, яка є оптимальною для членів певного
суспільства (БАЗОВУ), і модальну особистість, яка є в наявності у його членів.
Поняття “модальна особистість” виражає найбільшу розповсюдженість типу
особистості в культурі. Іншими словами, використання поняття модальної
особистості не припускає, що всі чи навіть більшість членів спільноти мають
ідентичну особистісну структуру. Модальну особистість найчастіше виявляють у
дорослих членів певного суспільства, а не культури, адже дослідники модальної
особистості цікавились насамперед сучасними індустріальними суспільствами.

Отже, “Базова” особистість - бажана культурою особистість; “Модальна” -

найбільш типовий представник суспільства.

3. Акультурація мігрантів: підходи, стратегії, результати.

Акультурація — це процес взаємного впливу культур, сприйняття одним
народом повністю чи частково культури іншого народу. В західних дослідженнях
склалися три основні теоретичні і емпіричні підходи:
1. З урахуванням стресу та його подолання. Цей підхід, пов’язаний із
психологічними моделями стресу, застосовується для вивчення переміщення в іншу
культуру та адаптації до неї.
2. З погляду культурного научіння. В даному підході головна увага
приділяється соціальній психології міжкультурних контактів і процесам, які пов’язані
із засвоєнням культурно-специфічних навичок, необхідних для того, щоб вижити й
досягти успіху в новому оточенні.
3. З точки зору соціальної ідентифікації, де основна увага зосереджується на
сприйманні себе та оточення, охоплюючи оброблення інформації про власну та інші
групи.
Стосовно першого підходу, у дослідженнях, присвячених адаптації мігрантів
відзначено, що насамперед соціально-психологічна дезадаптованість особистості
виражається в нездатності задоволення власних потреб і домагань. Однією з ознак
соціально-психологічної дезадаптованості особистості є переживання нею тривалих
внутрішніх і зовнішніх конфліктів без знаходження психічних механізмів і форм
поведінки, необхідних для їх розв’язання. Cоціально-психологічну адаптацію логічно
пов’язати зі станом соціального напруження або «соціального стресу» та розглядати
соціальну дезадаптацію в контексті вчення про стрес, механізми його виникнення і
подолання.
• Асиміляція — відмова від своєї культурної ідентичності та традицій і перехід
у більше співтовариство. Це може відбуватися шляхом абсорбції недомінантної групи
в усталену домінантну групу або шляхом з’єднання багатьох груп із метою створення
нового суспільства.
• Інтеграцію розуміють як збереження культурної цілісності групи (тобто
реакцію на зміни або деякий опір змінам), так і прагнення стати невіддільною
частиною більшої спільноти (тобто певне пристосування). Тому в разі інтеграції вибір
припадає на збереження культурної ідентичності й приєднання до домінантного
суспільства.
• Сегрегація, або сепарація, характеризується відсутністю значущих відносин
із великим товариством, супроводжуваних збереженням етнічної ідентичності й
традицій. Залежно від того, яка група (домінантна чи недомінантна) контролює
ситуацію, ця стратегія може набути форми або сегрегації, або сепарації. Коли взірець
поведінки накидається домінантною групою, тоді виникає сегрегація з тим, щоб
тримати людей з іншої групи “на своєму місці”. З іншого боку, збереження
традиційного стилю життя поза повною участю в житті більшого суспільства може
бути бажаним для акультураційної групи й, таким чином, створювати умови для
незалежного існування. Сегрегація і сепарація відрізняється переважно тим, яка
група або групи визначають наслідки.
• Маргіналізація характеризується виступами проти більшого суспільства,
почуттям відчуження, втратою ідентичності й тим, що називається акультураційним
стресом. Це стратегія, за якої групи втрачають культурний і психологічний контакт зі
своєю традиційною культурою, і з культурою більшого суспільства (або шляхом
вилучення, або шляхом відмови). Така форма акультурації породжує класичну
ситуацію маргінальності.
Можна виокремити три основні результати акультурації:
1. Сприйняття – засвоєння значної частини іншої культури і прийняття стереотипів
поведінки і цінностей;
2. Адаптацію – сполучення власних і запозичених елементів у гармонічне ціле або
збереження установок, що суперечать одні одним та взаємодіють у відповідності до
тих чи інших обставин;
3. Реакцію – виникнення безлічі різних контр-акультураційних рухів і вихід на перший
план психологічних чинників.
Таким чином, можна пов’язати успішність акультурації із соціокультурною
адаптацією, а її ефективність – безпосередньо зі складовими психологічного
здоров’я.
4. Визначення і класифікація міжетнічних конфліктів
На думку Козера, засновника конфліктології, конфлікт є супутником суспільного
життя, що виконує позитивну роль, сприяючи виправленню недоліків і досягненню
позитивних змін. Реалістичні конфлікти виникають через невідповідність вимог або
очікувань, нереалістичні є проявом агресивних імпульсів. Дарендорф визначає
наявність латентних конфліктів в межах суспільства, що можуть переростати в
актуальні. В соціальних науках панівною є думка, що відсутність конфліктів веде до
деградації суспільства. Науковці поділяють етнічні конфлікти на два класи:
1. «Горизонтальні» – між двома етнічними групами.
2. «Вертикальні» - між етнічною групою та державою.
Класифікація етнічних конфліктів відповідно до їх мети, впорядковані за
складністю досягнення компромісу:
1. Культурно-мовні, спрямовані на збереження функціонування мови та культури в
умовах акультурації та розмивання ідентичності.
2. Соціально-економічні, метою яких є корекція рівню життя окремих груп.
3. Статусні, пов’язані з політичним статусом і обсягом повноважень етнічної
автономії.
4. Територіальні, що виникають між автономіями у межах одного політичного
простору, або між етнічною групою, що не має власного утворення, та державою.
5. Сецесіонні, щодо утворення держави чи об’єднання з існуючою.
5. Відмінності психологічної антропології від крос-культурної психології.

Крос-культурна психологія орієнтована на проведення порівняльних

досліджень психологічних явищ людей - представників різних культурних спільнот.
При цьому крос-культурна психологія вивчає також процес взаємодії людей з різних
культур, їх адаптацію до нової культури.

З позиції психологічної антропології для розуміння людини важливо вивчати не

стільки його особистісні характеристики, скільки причини і значимість його дій. Це
можливо визначити тільки в ситуаційному контексті. Об'єкт вивчення психологічної
антропології - це людина як представник виду в середовищі свого існування.

Також психологічна антропологія також підтримує постулат загальної

психології про єдність психічних законів і механізмів. Але якщо загальна і крос-
культурна психологія абстрагується у своїх дослідженнях від оточуючого
середовища, то психологічна антропологія – ні.

6. Вплив соціального контексту на формування етнокультурної

ідентичності.
*з книги данилюка*
Етнічна ідентичність — це, передусім, результат когнітивно-емоційного
процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе
з ним і відмежування від інших етносів. Розглядаючи етнічну ідентичність складовою
частиною соціальної ідентичності, сучасні дослідники все-таки намагаються
виокремити специфічні особливості, притаманні лише їй.
Етнос і нація віддзеркалюються у психіці окремих людей і груп через поняття
ідентичності. Воно походить з латини, де слово idem означає схожість, подібність,
однаковість тощо. Ідентичність відповідає на питання “Хто я?” і “Хто ми?”,
інтерпретуючи таким чином належність себе до інших, до певної групи, ототожнення
з нею. Ідентичність має бути безперервною у часі та виконувати диференціювальну
функцію, відрізняючи “нас” та “їх”.
Етнічна та національна ідентичності є складовою частиною соціальної
ідентичності особистості. Ця ідентифікаційна категорія на індивідуальному рівні
виступає як особливий елемент “Я”-концепції. Ідентичність будується на відмінності
від того, що вважається іншою ідентичністю: Я і не-Я, цей механізм подібний на
первинну диференціацію себе й не-себе в немовлят. Ідентичність не є статичним і
незмінним феноменом: вона розвивається та трансформується залежно від змін
цивілізацій і епох, на індивідуальному рівні — залежно від подій життя та зовнішніх
його чинників.
**з панків**
Особистість не тільки не байдужа до етнічної належності, але й багато в чому
нею визначається. Значущість особистості полягає насамперед у тому, які цінності
вона сповідує, якими ідеалами виміряється дійсність, повсякденне життя людини і
суспільства. Серед найбільш суттєвих чинників, які впливають на формування
етнічної ідентичності, дослідники виділяють:
 особливості етнічної соціалізації у сім’ї, школі і найближчому соціальному
оточенні
 особливості етноконтактного середовища, насамперед, його політетнічність -
моноетнічність.
 статусні відносини між етнічними групами
Почуття етнічності зазвичай вище у недомінуючих етносів-спільнот. Хоча й
існує думка про те, що етнічна належність має тенденцію до приписування спільного
походження, як правило спадкового, у деяких випадках людина, реалізовуючи свою
свободу вибору, може брати безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності.
Усвідомлення дітьми своєї етнічної належності може змінюватися залежно від
того, чи живуть вони в поліетнічному чи моноетнічному суспільстві. Міжетнічне
середовище дає індивіду більше можливостей для набування знань про особливості
своєї та інших етнічних груп, сприяє розвитку міжетнічного розуміння і формування
комунікативних навичок.
Ситуація міжетнічного спілкування надає індивіду більше можливостей для
набуття знань про особливості своєї та інших етнічних груп, сприяє розвиткові
міжетнічного розуміння і формування комунікативних навичок. Дитина, яка живе в
моноетнічному середовищі, значно раніше усвідомлює свою етнічну належність. З
віком у людини з'являються знання про міжетнічні відмінності, що сприяють
реалістичному визначенню нею власної належності до певної групи.

7. Географічний (ландшафтний) принцип пояснення міжетнічних відмінностей

Географічний детермінізм означає пояснення зумовленості психологічних
характеристик, притаманних тим чи іншим народом, природними чинниками, такими
як якість грунту, ландшафт, клімат тощо. Наприклад, виявляючи відмінності в
інтелекті, дослідники пояснювали їх зовнішніми причинами, зокрема температурою
(низька сприяє високому інтелекту, висока – навпаки).
Він залишався актуальним протягом тривалого часу й був відкинутий лише в
20-му столітті. Фундатор психологічної антропології Боас стверджує, що
інтерпретація культури з погляду географічного середовища безглузда, адже ми не
знаємо жодної культури, яка виникла як пряма реакція на географічні умови; можна
говорити лише про той чи той ступінь їх впливу на всі відомі нам культури.
Античність: Геродот, Гіппократ, Демокріт, Платон, Ксенофонт.
Нова історія: Монтеск’є, Юм, Віко, Гердер, Гегель, Гумбольдт.
8. Географічний детермінізм: специфіка, причини виникнення, наслідки
впровадження.
Автором був Геродот, він зазначав, що подібно до відмінності географічних
умов відрізняються і моральні звичаї, культури, які там проживають. Гіппократ зміг
доповнити географічний (ландшафт- ний) принцип пояснення психології народів
аналізом соціально-політичних умов життя.
Н: Він писав, що азіати не мають великої різниці між порами року, на відміну
від варварів. Тому вони й не мужні, бо дух їх не закарбований. До того ж, в Азії
панують царі, вони не є автономними, що теж вплинуло на їх мужність.
Отже, Його цінність не було повністю заперечено: особливості життя різних
народів пов’язані насамперед із географічними відмінностями, однак загалом
географічний принцип перестав відігравати головну пояснювальну роль. Античний
інтелектуальний спадок характеризується не лише запровадженням географічного
принципу пояснення.

9. Головні проблеми етнокультурної психології.

Головні проблеми етнокультурної психології включають в себе вивчення

взаємозв'язку між культурою та психікою людини, виявлення особливостей
мислення, сприйняття, емоцій та поведінки в різних етнокультурних середовищах, а
також розуміння впливу культурних факторів на формування особистості.
Зокрема, етнокультурна психологія досліджує проблеми міжкультурної
взаємодії, культурних стереотипів та уявлень, адаптації до інших культурних
середовищ, впливу культурних традицій на формування особистості та інші аспекти.

**з панків**
Етнокультурна психологія є галуззю знань, яка вивчає особливості психічного
складу і поведінки людей, визначаються їх національною належністю або етнічною
спільністю, а також традиціями, що сформувалися історично. Головним завданням
етнічної психології як наукової дисципліни є створення загальної концепції
формування етнічної специфіки психічної діяльності з метою розуміння психологічних
законів впливу етнічної і культурної належності на життя людини.

Етнокультурна психологія виникає з осередку міждисциплінарних досліджень,

таких як етнографія, соціологія, лінгвістика, біологія та екологія. Сьогодні співіснують
кілька споріднених галузей етнічної психології, таких як "психологічна антропологія",
"крос-культурна психологія" та "культурна психологія".

Основні проблеми етнокультурної психології включають:

 Вивчення взаємозв'язку між культурою та психікою людини.
 Виявлення особливостей мислення, сприйняття, емоцій та поведінки в різних
етнокультурних середовищах.
 Розуміння впливу культурних факторів на формування особистості.
 Дослідження проблем міжкультурної взаємодії, культурних стереотипів та
уявлень.
 Адаптації до інших культурних середовищ.

Етнокультурна психологія досліджує вплив культурних традицій на

формування особистості, виявляє особливості психічного складу і поведінки людей,
визначаються їх національною належністю або етнічною спільністю, а також
традиціями, що сформувалися історично

10. Дослідження мислення та мовлення в культурі (Виготський, О. Р. Лурія).

Л. С. Виготський (1896—1934) розробив культурно-історичну концепцію вищих
психічних процесів, згідно з якою вищі, опосередковані знаками психічні процеси
людини детермінуються не біологічно, а соціокультурними чинниками. Вивчення
історичного розвитку людського мислення цікавило Виготського тому, що тут, на
відміну від онтогенезу, немає органічного розвитку. Для історичного розвитку
мислення характерна обставина, що розвиток вищих психічних функцій відбувається
без змін біологічного типу людини. Виготський, звернутися до філогенезу, який не
знає об’єднання й злиття обох ліній розвитку: біологічного й культурного. Завдяки
цьому можна спостерігати в “чистому вигляді” такий розвиток мислення, який
зумовлений самими лише соціокультурними чинниками. Виготський же пропонує
вивчати також історичну динаміку мислення.
У 1931—1932 роках О. Р. Лурія під керівництвом Виготського організував дві
психологічні експедиції до Середньої Азії, щоб перевірити ідеї Виготського про
культурно-історичну детермінацію вищих психічних процесів й про їх зміни впродовж
історичного розвитку.
 У дослідженнях серед неписьменних жителів Узбекистану виявилося, що
випробовувані роблять висновки лише з відомих їм особисто чи їхнім близьким
фактів, але не помічають абстрактних логічних відношень. О. Лурія пропонував
місцевим жителям такий силогізм: “В одному сибірському місті всі ведмеді білі. Ваш
сусід поїхав в те місто і бачив ведмедя. Якого кольору був ведмідь, якого він
побачив?” Типовою відповіддю було: “Звідки я знаю? Нехай професор спитає у
сусіда сам”.
На той час багато жителів Узбекистану та Киргизії, де проводилися
дослідження, були неписьменні. Саме серед них можна було спостерігати, як
опанування грамотою, культурою впливає на формування психічних процесів.
Під час дослідження було підтверджено гіпотезу, згідно з якою зміни суспільно-
історичного ладу, способу суспільного життя конкретної етнічної спільноти
зумовлюють докорінну перебудову вищих психічних пізнавальних процесів, які мають
водночас своєрідну специфіку.
11. Думки великих умів Античності щодо культури, етносу, особистості.
Стародавні греки термін “культура” не застосовували. У них був у чомусь
схожий термін – пайдейя. Терміном “пайдейя” стародавні греки позначали
вихованість, освіченість людини. Осередком освіченості вважалося місто. У зв’язку з
цим городянин як людина культурна протиставлявся жителю села. Якщо перша була,
згідно з уявленнями греків, носієм освіченості і культури, то остання асоціювалась у
них з невіглаством і дикістю, тобто з відсутністю культури.
Стародавні греки використовували і такий термін, як “калогатія”. Він
висловлював такий аспект культурного начала в людині, як гармонію фізичної і
духовної краси. Ідеалом античного суспільства була гармонійно розвинена
особистість, в якій досягалася єдність, рівновага фізичного і духовного початку.
Грецькі мислителі вперше в історії культури висунули ідею всебічно розвиненої
особистості як мети культурного розвитку. Культурна людина, повинна був володіти
такими якостями: Вона повинна бути патріотом – захисником поліса. Вона повинна
брати активну участь у політичному і громадському житті поліса: знати його закони,
вміти добре, красиво говорити – бути оратором, володіти навичками державного
управління. Культурна людина повинна бути естетично досконалою.
На формування цих якостей була спрямована вся система грецької освіти і
виховання. Освіту становлять єдність гімнастичного (спорт) і мусичного (мистецтво).
Головними моральними якостями, якими повинна володіти культурна людина,
вважалися мудрість, мужність, вміння володіти собою, почуття міри.
Етнос для античних греків був спочатку терміном географічним, а не
політичним, особливим чином пов’язаний із територією та кліматом. Згодом етносом
греки почали називати інші народи, які відрізнялися від них мовою, віруваннями,
звичаями цінностями тощо. Давньогрецький лікар і мислитель Гіппократ у праці "Про
повітря, води, місцевості" висловив думку, що всі відмінності між народами, зокрема
й особливості "народного духу", є географічно та суспільно детермінованими.
12. Етапи становлення етнокультурної ідентичності.
Серед найбільш суттєвих чинників, які впливають на формування етнічної
ідентичності, дослідники виділяють: "1) особливості етнічної соціалізації у сім’ї, школі
й найближчому соціальному оточенні; 2) особливості етноконтактного середовища,
насамперед, його поліетнічність-моноетнічність; 3) статусні відносини між етнічними
групами".
3 етапи формування:
 • 6-7 років. Це якщо дитина належить до групи більшості. Дитина набуває
перших знань про свою етнічну належність, але знання фрагментарні та
несистематичні.
• 8-9 років. Чітко ідентифікує себе із своєю етнічною групою. Висуває причини
ідентифікації. Причини - національність батьків, місце проживання, рідна мова.
Просинаються національні почуття
• 10-11 років - ранній підлітковий вік, коли етнічна ідентичність формується в
повному обсязі. Дитина починає відзначати унікальність історії. У цьому віці етнічна
ідентичність повністю формується.
Суттєві чинники впливу етнічної ідентичності:
• Етнічна соціалізація в сім’ї школі, оточення
• Полі- чи моноетнічне середовище
• Статусні відносини між членами етнічної групи
Практично усі психологи згодні з Піаже у тому, що "реалізованої" етнічної
ідентичності дитина досягає у молодшому підлітковому віці, коли рефлексія набуває
для людини першочергового значення. Таким чином, саме підлітковий вік є ключовим
моментом формування етнічної ідентичності.
13. Етнічна (національна) ідентичність як головна характеристика
етнокультурної (національної) самосвідомості.
Етнічна ідентичність — це та частина Я-концепції індивіда, яка виникає
внаслідок усвідомлення свого членства в етнічній групі (групах) разом із ціннісним і
емоційним значенням, що надається цьому членству. До останнього часу етнічність
не аналізувалася як така, що має перспективу, навпаки, перспективу вбачали в
знищенні міжетнічних, міжнаціональних відмінностей (К. Маркс). Історія показала, що
етнічний первень набагато важливіший для людини, ніж це вважали фундатори
марксизму.
Дехто схильний вважати, що в епоху постнаціоналізму етнічність
трансформується в інші феномени: соціальні, психологічні, політичні, економічні.
Насправді ж етнічність ніколи повністю не зникає і за певних обставин може бути
задіяна та актуалізована на будь-якій стадії історичного розвитку суспільства. У
кризовій ситуації значущість етнічного “Я ” суттєво зростає.
Етнічна ідентичність є складовою соціальної ідентичності особистості, це
психологічна категорія, яка свідчить про вияв усвідомлення своєї належності до
певної етнічної спільноти. Вона є результатом когнітивно-емоційного процесу
усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і
відмежування від інших етносів.
У структурі етнічної ідентичності звичайно вирізняють два головні компоненти
— когнітивний (знання, уявлення про особливості власної групи) і афективний (оцінка
особливостей, ставлення).
14. Етнічна ідентичність особистості.
Етнічна ідентичність — це, передусім, результат когнітивно-емоційного
процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе
з ним і відмежування від інших етносів. Людина присвоює собі етнічну ідентичність
внаслідок інкультурації(входження в культуру), зокрема через батьків. Досить часто
слідом за ідентифікацією себе з певним етносом приходить і етноцентризм — це
здатність оцінювати світ через призму власних культурних фільтрів, яка в процесі
соціалізації та інкультурації стає частиною нашого “Я”.
15. Етнічна самосвідомість як компонент структури психології етнокультурної
спільноти.
Більшість дослідників відзначають, що у науковому обігу немає чіткого
розмежування між поняттями “етнічна свідомість” і “етнічна самосвідомість”. Іноді такі
поняття використовуються науковцями як синоніми, а інколи – як такі, що
перебувають у різноманітних зв’язках.
Етнограф Ю. В. Бромлей слушно зазначає: “Етнічна самосвідомість, на нашу
думку – це уявлення індивідів про власний етнос, його властивості, тоді як етнічна
свідомість містить весь комплекс етнічно забарвлених компонентів…”
Етнічна свідомість – це система поглядів, уявлень, ідей етнічної групи, що
виникають на основі взаємодії з іншими етнічними групами та відображають знання
про них, ставлення до них, а також стан і форми самовиокремлення своєї етнічної
групи. Етнічна свідомість є однією з форм відображення існування інших етнічних
груп та ставлення певного етносу до них.
Поява етносу пов’язана зі здатністю етнічної групи виділяти себе з-поміж інших
етнічних груп. Ця здатність передбачає формування у даної етнічної групи складної
системи образів, які відображають особливості іншої етнічної групи та емоційне
ставлення до неї, що передбачає сприймання представників іншої етнічної групи.
Етнічну свідомість розглядають як сукупність уявлень, знань, установок і
схильностей, виявлених та засвоєних у процесі онтогенезу, накопичених за
допомогою життєвого досвіду людини й етнічної групи. У структурі етнічної свідомості
виокремлюються такі складові: ідеологічні й психологічні, раціональні й емоційні,
буденні й наукові, статичні й динамічні. Характером етнічної свідомості зумовлюється
соціальна поведінка індивіда (A. M. Березін).
У межах етнічної свідомості з’являється і розвивається етнічна самосвідомість.
Поняття етнічної самосвідомості визначається на індивідуальному та груповому
рівнях.
Етнічна самосвідомість – це уявлення індивіда чи цілої групи людей про себе
чи образ свого етносу, які відображають знання про власну етнічну групу та
ставлення до цієї групи. Етнічна самосвідомість виступає формою усвідомлення
особистістю чи народом “своєї належності до певного етносу, що базується на
спільності мови, культури, історичної долі й визнанні особливих специфічно-
історичних рис свого народу” (A. M. Льовочкіна). Феномен етнічної самосвідомості
пов’язаний з усвідомленням етновизначальних елементів матеріальної, соціальної та
духовної культури власного етносу.
Ключовим моментом етнічної самосвідомості є ідентифікація індивідів з
певною етнічною спільністю, яка виявляється в самоназві (етнонімі). До неї
долучається комплекс ідей чи уявлень, які утворюють систему етнодиференціюючих
символів, що призводять до виокремлення членів своєї групи з усієї сукупності
етнічних спільностей.
Висновок: Етнічна самосвідомість є одночасно причиною, умовою і наслідком
об’єднавчих процесів народу, що веде до утворення нації. Вона виступає суттєвим
компонентом структури етносу поряд з такими складовими, як спільність походження,
культура, мова, господарське життя тощо.
Етнічна самосвідомість пов’язана з самоназвою народу, зміни якої
віддзеркалюють трансформацію як самосвідомості етносу, так і національної ідеї .
Відповідно головною ознакою етнічності особистості є її етнічна самосвідомість,
зокрема усвідомлення нею: власної етнічної спільності, особливих етнопсихологічних
рис, особливої етнічної культури, а також соціально-моральна самооцінка та етнічна
самоідентичність.

16. Етнокультурна свідомість та самосвідомість.

Етнокультурна свідомість – усвідомлення спільнотою своєї єдності й
відмінності від інших подібних утворень за етнічною ознакою. На думку багатьох
дослідників, вона є ширшою за самосвідомість і включає її в себе. Складники
структури етнічної свідомості за Шульгою:
1. Національний характер.
2. Етнічний «темперамент».
3. Етнічні звички.
4. Етноцентризм.
5. Етнічні почуття.
6. Етнічна самосвідомість.
Етнокультурна самосвідомість народжується через усвідомлення людиною
власної етнічної належності, вона є саморефлексією етнічних відносин, з’ясуванням
свого місця в них, усвідомленням своєї позиції та ставлення до системи міжнародних
зв’язків. Етнокультурна самосвідомість має два аспекти: ідеологічний та
психологічний.
Суб’єктом етнокультурної самосвідомості може бути і особа, і спільнота.
Суб’єктом етнокультурної свідомості є лише етнос. Етнічні спільноти належать до тих
сукупностей людей, для яких самосвідомість є безперечним компонентом – без
самосвідомості немає етнічної спільноти.
Етнічна самосвідомість виникає і розвивається у рамках етнічної свідомості. Як
і самосвідомість індивіда, яка не є самостійним явищем психіки, вона є така сама
свідомість, тільки з іншою спрямованістю: етнічна самосвідомість — це та сама
етнічна свідомість, але спрямована на інший об’єкт.
17. Етнопсихологія як міждисциплінарна галузь знань.
Підхід етнокультурної психології репрезентує альтернативний науковий підхід,
у рамках якого суб’єктивні людські риси та властивості культури постають
центральними елементами. Культура розглядається не як змінна, квазінезалежна
змінна або категорія, а також не як проста сукупність окремих характеристик.
Культура — це нова якість, що виникає внаслідок взаємодії індивідів із природою та
соціальним середовищем. Таким чином, етнокультурна психологія позиціонується як
інтегративна дисципліна, що розглядає індивіда як невіддільну складову культури.
Вона досліджує особливості вияву психіки в певному культурному контексті. Це
система психологічної теорії та практики, яка ґрунтується на соціокультурній традиції.
18. Етноцентризм як соціально-психологічний феномен.
 Люди часто оцінюють норми, звичаї та цінності інших культур з погляду своєї
власної, вважаючи її єдино правильною. Ця недооцінка інших культур та переоцінка
власної культури є етноцентризмом. Отже, щоб зрозуміти, як формується
етноцентризм і яку роль в його формуванні відіграє культура, потрібно визначити,
чим є етноцентризм:
• природною рисою людської психіки;
• здатністю сприймати і оцінювати життєві явища крізь призму традицій і
цінностей власної етнічної групи, що виступає у вигляді певного еталону і оптимуму;
• продуктом соціалізації та інкультурації особистості, який стає частиною
нашої власної етнокультурної ідентичності;
• тенденцією оцінювати світ за допомогою власних культурних фільтрів. На
підставі цих визначень можна стверджувати, що етноцентризм — це здатність
оцінювати світ через призму власних культурних фільтрів, яка в процесі соціалізації
та інкультурації стає частиною нашого “Я”.
У дослідженнях цього процесу виявлено властиву людині тенденцію бачити
себе в більш позитивному світлі, ніж це гарантувалося б належною позицією.
З погляду філогенезу передумовою етноцентризму деякі вчені вважають
внутрішньогрупову афіліацію, що призводить до поділу світу на “Своїх” і “Чужих”, на
“Нас” і на “Них”.
Вплив етнічних стереотипів й етнічних забобонів на формування
етноцентризму доволі значний. На думку Бромлєя, несприятлива соціальна та
культурна ситуація надає негативного відтінку етнічним стереотипам. У результаті
відбувається оцінювання тих особливостей інших народів, які лягли в основу
стереотипу.
Формування етноцентризму в окремої людини можна пояснити за допомогою
таких процесів, як соціалізація та інкультурація.
Етапи формування:
Етап заперечення відмінності виникає на початковому етапі інкультурації (від
народження до 6 років). У цьому віці люди сприймають свою культуру як єдиний
спосіб життя, інші культури не помічаються або розуміються спрощено.
Етап захисту від відмінностей (від 6 до 12 років) характеризується
формуванням етнічної самосвідомості. Дитина починає усвідомлювати відмінності
між культурами та активно відстоює свої традиції.
Етап мінімізації відмінностей (від 12 до 18 років) визначається підлітковим
протестом і пошуком нових моделей поведінки. Підлітки можуть відкривати схожі
риси між своєю та іншими культурами, але багато повертаються до своїх коренів
після цього етапу.
На етапі визнання відмінностей (після 18 років) розвивається самостійність у
вивченні соціокультурного середовища в межах визначених суспільством рамок.
Особистість здобуває можливість комбінувати знання для вирішення життєвих
проблем, усвідомлюючи та приймаючи існування відмінностей між культурами.
На етапі адаптації до відмінностей виявляється, що люди можуть розширити
свій світогляд, розуміючи та адаптуючись до інших культур. Адаптація не передбачає
втрату власних культурних фільтрів, а лише здобуття необхідних знань і можливо
навичок для розуміння світу з позиції інших людей.
 Етап інтеграції найбільш характерний для тих, хто тривалий час проживає у
країні з іншою культурою чи активно подорожує. На цьому етапі формується
мультикультурна особистість, яка об'єднує життєві принципи кількох культур.
19. Зародження етнокультурної психології в контексті історії і філософії.
Більшість проблемних питань етнічної психології поставлено ще в епоху
Античності. Ці питання були зумовлені практичними потребами — пошуками
найкращих форм взаєморозуміння людей в політичній, військовій і господарській
сферах діяльності. Гіппократ, Ксенофонт, Платон, Пліній, Страбон не тільки робили
влучні спостереження, а й намагалися пояснити причини відмінностей одного народу
від іншого: посилаючись то на дію географічного середовища, то на взаємні культурні
впливи, то на ступені культурного розвитку. Перші спроби давньогрецьких
мислителів дати характеристику психологічних особливостей представників інших
культур були продиктовані нагальними погребами пізнання сусідніх народів.
Побутувала думка, що опис їхніх моральних звичаїв, традицій та звичок значно
полегшує відносини із сусідами, адже допомагає зрозуміти їхні задуми, виправдати
їхні вчинки тощо.
У Середніх віках критерієм оцінки тої чи тої людини чи народу загалом було
ставлення до християнських святинь, етики й моралі. Люди поділялися на християн і
всіх інших. Становлення та формування націй було справою далекого майбутнього. У
сфері групових відносин середньовічних європейців характерною особливістю був
інгруповий фаворитизм до “своїх” та аутгрупова ворожість до “чужих”. Інколи сам
факт існування інших звичаїв трактувався як замах на гордість групи чи на її релігійні
вірування.
В епоху Відродження та Бароко визначальним принципом у поясненні етнічних
відмінностей залишався припини географічного детермінізму, оскільки вважалося,
що на формування психології народу безпосередній вплив мають клімат, грунт і
рельєф місцевості проживання.
Теорія народів набуває нового виміру в італійського філософа Джамбаттісти
Віко (1668—1744). Через аналіз мови, міфів, ритуалів різних народів він пропонує
осягнути справжню людську природу. Ідеї Віко розвинуто у теоріях Й. Гердера, Ґ. В.
Ф. Гегеля, В. Гумбольдта.
20. Індигенна психологія: культура і світ більшості, методологічні особливості.
Вічел Кім і Джон Беррі визначають індигенну психологію як наукове
дослідження поведінки людей або психіки, що є самобутньою, такою, що не існує в
інших регіонах та призначена для свого народу. Індигенна психологія застосовує
науковий метод до вивчення психологічних і поведінкових феноменів людей у
етнічній групі або культурної традиції для розробки системи психологічних знань. Її
теорії, концепції, методи та інструменти враховують екологічний, соціальний,
культурний та історичний контекст при розробці психологічних знань). Індигенна
психологія необхідна для того, щоб увібрати в себе знання про культури в цілому,
оскільки наявні психологічні теорії не є універсальними.
21. Компоненти етнокультурної ідентичності.
В широкому розумінні ідентичність – це усвідомлення індивідом своєї
приналежності до певної спільноти, групи людей, тобто зв’язок особистості із
спільністю. Вагомість етнокультурної ідентичності як етнічного чинника була і
залишається досить суттєвою в будь-якому поліетнічному суспільстві. У сучасному
світі спостерігається зростання об’єктивних інтеграційних тенденцій, котрі призводять
до послаблення важливості етнічних кордонів та до взаємодії різних сфер сучасного
суспільства – економічної, культурної, політичної.
 В контексті кореляції між етнічною та національною ідентичностями можна
виділити органічну ідентичність та ідентичність інституційну. Наприклад, людина є
американцем і шотландцем одночасно: шотландцем за народженням, відповідно до
внутрішнього відчуття, відповідно до багатьох поведінкових стереотипів, а
американцем за мовою, якою думає і бачить сни, у відповідності з культурою, до якої
належить.
Концепція етнічної ідентичності звертає увагу першочергово на
багатокультурний характер багатьох сучасних суспільств і на практичну відсутність
культурних ізолятів. У сучасному світі люди з різними системами ідентичностей
живуть в одному місті, але в абсолютно різних світах – і носії старих систем зовсім не
прагнуть до асиміляції. Наприклад, араби, турки, африканці, пакистанці в країнах ЄС.
Саме на стику культур у багатьох їхніх представників загострюється бажання
демонструвати свою ідентичність, вона стає надбанням публіки. Після різноманітних
культурних революцій щоразу на перший план виходять певні національні й етнічні
символи, йде гуртування людей на основі етнічних маркерів. В Америці створюють і
розвивають резервації, японці законодавчо захищають прадавню культуру, араби
знову почали носити традиційний для них одяг, відмовляючись від більш модерного,
представники маленьких етносів Європи заговорили про свої особливості.
Етнічна ідентичність привертає щораз більшу увагу дослідників сучасного світу
з його змішуванням різних етносів, адже процес цей неоднозначний, у ньому діють як
доцентрові, так і відцентрові сили. Іншими словами, йде свідома політика етнічної та
й навіть національної деперсоналізації, маргіналізації, що може вилитися у психічні
патології, девіантну поведінку на рівні етносів чи нації, у загострення конфліктів.
22. Крива міжкультурної адаптації: стадії, тривалість, результат.
Поняття міжкультурної адаптації співвідноситься із акультурацією – процесом
взаємовпливу представників певних культур, а також результатом цього впливу.
Акультурація може стосуватись як групи людей, так і конкретного індивіда, вона є
механізмом міжкультурної адаптації. Розрізняють чотири основні форми акультурації:
сегрегація, інтеграція, асиміляція та маргіналізація. Існують три категорії людей, що в
тій чи іншій мірі проходять крізь процес акультурації: переселенці, візитери та
туристи. Усі три категорії можуть страждати від «культурного шоку», але акультурація
для них проходить із різним ступенем складності в силу різної необхідної глибини
міжкультурної адаптації. В залежності від категорії різниться й тривалість адаптації.
Г. Тріандіс виокремлює п’ять стадій міжкультурної адаптації:
1. «Медовий місяць», ентузіазм та сподівання.
2. Дискомфорт.
3. Критична стадія.
4. Оптимізм.
5. Успішна адаптація.
Перелічені етапи адаптації та реадаптації не є неодмінними для людей, які
потрапляють в нове культурне середовище. Це залежить від багатьох чинників. На
процес адаптації впливає вік людини: швидко адаптуються маленькі діти, чого не
можна сказати про літніх людей.
23. Крос-культурна психологія як науковий напрям, її фундатори та головні
методологічні принципи.
Предметом крос-культурної психології є поведінка людини в контексті
культури. Це первинне визначення вирізняє два основні аспекти: опис
різноманітності людської поведінки в світі та спробу пов’язати індивідуальну
поведінку із культурним оточенням, в якому воно проявляється
Крос-культурна психологія використовує традиційну стратегію порівняння груп
у створенні знань про культуру. Конкретні суспільства стали повторно позначені як
культура А і культура Б. Індивіди, які перебувають на дні соціальної ієрархії, стають
членами культури. (коли представники культури А і Б падають на саме дно
соціальної ієрархії, вони стають гомогенними і їх вже можна порівнювати).
Лише після такої семантичної зміни встановлення знань про культуру A і Б у
крос-культурній психології стає значущим, бо культурні спільноти А і Б стають
відносно гомогенними. І тільки тоді крос-культурна психологія має право
впроваджувати випадкові вимірювання із “культурної популяції”, що дозволяє вибірці
репрезентувати абстракцію під назвою “населення” або “представники певної
культури”. Таким чином, головними характеристиками підходу до дослідження в крос-
культурній психології стають універсальність і гомогенність.
24. Культурна психологія як напрям етнокультурної психології.
Представники культурної психології (М. Коул, Р. Шведер, Дж. Брунер, Дж.
Міллер). Першим, хто запропонував розуміти під культурною психологією не
складову психологічної антропології, а нову дисципліну, яка використовує
принципово нові підходи до розуміння психіки, був американський дослідник Р.
Шведер. Культурну психологію цікавить не психічна єдність людського роду, а етнічні
відмінності в розумі, емоціях тощо.
Провідним її постулатом є відмова від тези про існування універсальних і,
головне, — фіксованих законів психічного життя, які притаманні загальній психології.
Культурна психологія не намагається розуміти психіку як універсальне явище. Вона,
на відміну від загальної психології, не відокремлює внутрішні психічні структури та
процеси від умов зовнішнього середовища. Власне культурна психологія є сукупністю
безлічі підходів, жоден із яких не репрезентує її в цілому, тобто на сьогоднішній день
вона видається швидше комплексом конструктів, пов’язаних вихідною ідеєю, проте
різних у своєму вираженні підходів. Культурна психологія фактично зародилася
всередині психологічної антропології.
Культурна психологія є насамперед культурно-центричною психологією, яка
припускає, що психіка людини формується в суворій залежності від соціокультурного
середовища, і що не існує жодного центрального механізму, який не залежав би від
культурного середовища, в якому він функціонує.
Те, що називають центральним механізмом, процесором, є породженням
самого цього культурного середовища. Р. Шведер зазначає, що в різних культурах
можуть бути різні, часом незіставні уявлення про якийсь предмет. Однак усі ці
значення в латентному вигляді властиві цьому предмету. В одній культурі
реалізовується одне із цих значень, а інші заперечуються, у другій — інше, у третій —
ще інше.
Ключовим підходом у культурній психології є emiс-підхід, який не заперечує
вивчення індивідуальних і неповторних явищ, які водночас мають універсальні
основи.
Культурна психологія—це наука, яка характеризується специфічним
вивченням культури як прояву людської діяльності в умовах, які були сформовані
власне цією діяльністю. Таким чином культура є нічим іншим як продуктом
діяльності, яка впливає, зокрема, і на індивідуальні зміни.
Представники культурної психології стверджують, що людина є творцем свого
розвитку, однак вона, поставлена в певні умови, повністю не володіє своїм вибором.
Відтак психічні процеси зображуються як культурно зумовлені й такі, що варіюють у
заданих культурою умовах діяльності.
Таким чином, культурна психологія спонукає уникати припущень про психічну
єдність чи про універсальні механізми, які лежать в основі людської психології, та
замість цього розглядати способи, за допомогою яких індивідуальна психологія є
культурно конституйованою і культурно змінюваною.
Отже, культурна психологія оформлена в окремий напрям етнокультурної
психології, оскільки репрезентує власну специфіку у вивченні культури та явищ, які в
ній розгортаються.
25. Культурний універсалізм у концепції етнологічного структуралізму К.
Леві-Строса.
Структуралі́зм — методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізувати
певну специфічну галузь, наприклад, міфологію, як складну систему
взаємопов'язаних частин. Фундатором етнологічного структуралізму вважають Клода
Леві-Строса (1908—1987).
Він рішуче заперечував уявлення про існування нижчих та вищих рівнів
розумового розвитку етнічних спільнот. Принципова відмінність так званих
«примітивних спільнот» під цивілізованих суспільств полягає не в тому, що вони не
розвивалися, а в тому, що історія їхнього розвитку не супроводжувалася кумуляцією
винаходів, а орієнтувалася на збереження давніх способів установлення зв’язку з
природою.
Дотримання хибного посилання про односпрямованість прогресу веде, за Леві-
Стросом, до насадження так званого західного способу життя, що спричинює
руйнування наявних у представників “примітивних суспільств” вікових традицій.
Головною задачею етнопсихології Леві-Строс вважав виявлення структурної
єдності культур, що зберігає приблизно однаковий набір ознак у різних спільнотах. У
всіх суспільствах мислення спрямоване на “безкорисливе” пояснення світу, тобто,
стверджує учений, пізнавальний інтерес під час мислення завжди передує
практичному й домінує над останнім. Окрім пізнавальної функції будь-якого
мислення, Леві-Строс вирізняє ще одну загальну властивість — потребу в
упорядкуванні та класифікації інформації.
Леві-Строс як представник універсалізму прагне знайти логіко-психологічне
ядро мислення. Відмінності, якщо й існують, не можуть стосуватися операцій
мислення, які учений вважає універсальними. Відмінність між неприрученою думкою
та науковим мисленням полягає “не у якості логічних операцій, а в самій природі
явищ, які зазнають логічного аналізу”. Згідно з його концепцією, функція мислення на
будь-яких етапах історії людства полягає в категоризації світу за допомогою бінарних
опозицій.
26. Культурні синдроми (Г. Тріандіс).
Культурний синдром — це зразок загальних поглядів, вірувань, категоризацій,
норм, визначень ролей та цінностей, якими одна група відрізняється від іншої.
Культурні синдроми — набори елементів суб’єктної культури, які
організовуються навколо певної теми. Тріандіс виокремив три культурні синдроми:
◊ Індивідуалізм — колективізм; Індивідуалізм визнає право людей на особистісну
автономію й свободу. Колективізм розглядає свободу як другорядне питання
колектив визначає дії особистості й межі її ініціативи або автономії.
◊ Простота — складність: відмінності у ставленні до часу й у дифузності соціальних
ролей;
Простота:
• Час розуміється як безперервні природні цикли
• Рольові вимоги невизначені та розмиті
• Подвійне ставлення людина показує добре ставлення до іншої людини, навіть
якщо це не є так.

Складність:
• Час розглядається як лінійний вектор
• Рольові вимоги визначені та специфічні
• Відкритість відносин (людина може демонструвати своє негативне ставлення
до іншого).
◊ Відкритість — закритість. Відкритість-закритість соціально-психологічна
характеристика міри відособленості спільноти, що виявляється ступені ригідності
групових меж, в рівні загостреності відчуття "ми" і жорсткості протистояння
співтовариства і його соціального оточення, в ступені безумовності
внутрішньогрупових контактів кожного з кожним.
Ці культурні синдроми можуть співіснувати в мисленні людини й
актуалізуватися залежно від особливостей ситуації.
Тріандіс намагався показати, що будь-яку етнокультурну специфіку варто
враховувати при побудові теорій і що максимально універсалістський підхід
унеможливлює досконале вивчення окремої культури.
27. М. Мід та Р. Бенедикт як фундатори школи “культура та особистість”,
її основні особливості.
Маргарет Мід та Рут Бенедикт вважаються фундаторами школи "культура та
особистість". Основним методом дослідження, що використовувався в рамках цього
наукового напряму, було тривале інтенсивне спостереження.
У 1934 році Р. Бенедикт опублікувала книгу "Моделі культури", в розвинула
концепцію "моделей культури", спрямовану на виявлення властивого кожній культурі
єдності - центрального стержня, загальної теми культури, що визначає конфігурацію
всіх її елементів. Вона також розробила метод вивчення культури на відстані, який
ґрунтується на вивченні історичних досліджень, мемуарів мандрівників, художньої
літератури, філософії і релігії, пропагандистських і політичних матеріалів.
Маргарет Мід вела тривалу дискусійну полеміку з відомими психологами,
такими як Жан Піаже, показуючи на прикладі своїх досліджень, що теорії деяких з них
не є універсальними і не можуть бути застосовані до дітей із примітивних суспільств.
Вона також досліджувала процеси дорослішання у представників не західних
культур, зосереджуючи увагу на вивченні несвідомих настановлень дорослих членів
суспільства стосовно дітей і способів комунікації між дорослими і дітьми. У роботі
"Дорослішання на Самоа" вона прийшла до висновку про відсутність конфлікту
поколінь і труднощів соціалізації підлітків в традиційному суспільстві.
Таким чином, школа "культура та особистість" відзначається використанням
тривалого інтенсивного спостереження, розвитком концепції "моделей культури" та
дискусійною полемікою з іншими вченими.
 28. Маргінальна етнічна ідентичність.
Люди з маргінальним етнотипом зазвичай мають подвійну етнічну ідентичність,
при цьому жодна з її складових не є повною та функціональною. Простими словами,
має місце маргіналізація – одна з форм акультурації, що веде до розриву зв’язків із
власною етнічною групою у поєднанні з неуспішною інтеграцією в нову групу.
Етномаргінальний тип особистості зумовлений проживанням в іншому
етнічному середовищі і суто демографічними обставинами – міжетнічні шлюби,
міграція тощо. Зазвичай маргінальна ідентичність має серед ознак білінгвізм та
поєднання звичаїв та традицій двох культур, що веде до відсутності належного
зв’язку з ними двома. Ситуація загострюється у разі наявності міжетнічного конфлікту
між рідною та домінуючою культурами.
Люди з маргінальною етнічною ідентичністю зазвичай стикаються з цілим
рядом проблем, зокрема з обмеженим доступом до ресурсів, освітніх можливостей,
працевлаштування. Відчуженість від суспільства та відсутність почуття
приналежності та членства може призводити до ментальних розладів та зниження
самооцінки, що в свою чергу прискорює процес маргіналізації, має місце
накопичувальний ефект.
Подолання маргіналізації можливе, адже акультурація є динамічним процесом,
що часто включає в себе зміну одних її форм іншими. Важливим елементом є
стороння участь – побудова міжособистісних стосунків із представниками рідної чи
домінуючої культури може сприяти стабілізації соціального, професійного
становища, покращенню ментального стану людини з маргінальною етнічною
ідентичністю.

29. Мова та культура: чим зв’язані, як визначають одна одну?

Мова і культура є явищами, тісно пов’язаними між собою. Мову можна

розглядати як засіб вербальної комунікації, що відбувається всередині культури та
може використовуватися як засіб міжкультурної взаємодії. Мову також розглядають
як механізм формування міжкультурного порозуміння. Без мови не буде відбуватися
нормального, інтелектуального та соціокультурного розвитку дитини.

Мова є індексом культури, мова є символом культури, мова виражає культурну

реальність, мова відображає культурну реальність і мова кодує культурну реальність.
Із усіх цих тверджень стає зрозумілим, що мова є важливою для культури та не може
розглядатися окремо від культури. Члени спільноти або соціальної групи формують
досвід через мову та використовують її як медіатора в спілкуванні, бо вона є
зрозумілим елементом для всіх членів цієї групи й саме через неї члени групи
ідентифікують себе як належних до цієї групи.

Мова виконує багато функцій для культури та є одним із культуроутворюючих

елементів.

30. Моральні судження та культура: як пов’язані?

Поняття “мораль” та “етика” не мають одного визначення, яке поділяють усі

дослідники. Мораль узагальнює той зріз буття людини, різні сторони якого
визначаються словами “добро” і “зло”, “чеснота” і “вада”, “правильне і неправильне”,
“обов’язок”, “совість”, “справедливість” тощо. Етика - це система принципів,
заснованих на моральних цінностях, які керують поведінкою людей в суспільстві.

Ф. де Вааль називає панівний до недавнього часу погляд на мораль “теорією

лакування”: тварини вважаються агресивними егоїстами, а людина, що
еволюціонувала від мавпоподібних предків, сама по собі є так само егоїстичною.
Природа людини є аморальною, і без божественного або суспільного втручання в
цьому питанні не обійтися.

Біологічні пояснення моральної поведінки жодним чином не заперечують

важливості культури, оскільки культура задає контекст, у якому мораль формується і
проявляється. Фактично, культура вибудовує колективну та індивідуальну мораль,
спираючись на біологічну схильність людей до емпатії та співпраці.

І. Морріс визначає, що існують універсальні, ключові цінності, як “чесність,

справедливість, любов і ненависть, намір не завдавати шкоди, визнання певних
речей священними” моральні цінності спільнот є вираженням оптимального варіанту
побудови суспільства з метою його виживання.

Моральні засади можуть мати різні якісні властивості та інший предмет у

межах різних спільнот і їх партикулярних моральних систем. Дж. Гайдт виокремлює
шість моральних засад, що є бінарними опозиціями:

• Турбота / шкода.

• Справедливість (чесність) / обман.

• Лояльність / зрада.

• Влада (авторитет) / підкорення (зрада).

• Чистота (святість) / деградація.

• Свобода / пригнічення.

Моральні засади можуть бути притаманними окремим людям і спільнотам, а

також, залежно від ситуації та культури, проявлятися або перебувати в латентному
стані. Питання цінностей на індивідуальному і крос-культурному рівні досліджує
ізраїльський психолог Ш. Шварц. Загалом, на репрезентативних вибірках зі різних
країн було виявлено, що доброта, універсалізм і автономія є найважливішими
цінностями, а структура цінностей є культурно універсальною.

Модернізація, тобто технологічний розвиток, освіта та позитивні зрушення у

якості життя, запускають механізми переходу від колективізму до індивідуалізму, від
матеріалізму до постматеріалізму (свободи, самовираження, солідарності,
важливості охорони довкілля), від цінностей виживання до цінностей самовираження
тощо. Сучасна людина перебуває на передньому краї модернізації, що
пришвидшується, та відчуває сильну та безпрецедентну зміну моральних норм.
31. Мотиваційні теорії конфлікту та стратегії вирішення таких конфліктів.
Автор однієї з перших соціально-психологічних концепцій Мак-Дугалл (1871 —
1938) приписав прояв колективної боротьби “інстинкту забіякуватості”. Подібний
підхід називають гідравлічною моделлю, адже агресивність не є реакцією на
подразнення, просто в організмі людини наявний певний імпульс, зумовлений його
природою.
3. Фройд також дотримувався гідравлічної моделі психіки: що менше
агресивність вихлюпується зовні в деструктивних актах, то сильніший її тиск па
психіку індивіда і більшою є ймовірність, що цей потяг прорве всі загати і виявиться в
актах невмотивованого насильства.
У річищі мотиваційного підходу інтерпретують міжгрупові відносини й
прихильники концепції “фрустрація та агресія”. Ніл Е. Міллер та Джон Доллард
першими проклали місток між психоаналітичною теорією та біхевіоризмом. Згідно з їх
теорією, агресія – не потяг, що автоматично виник у надрах організму, а наслідок
фрустрації, тобто перешкод на шляху цілеспрямованих дій суб’єкта, або ж
ненастання цільового стану, до якого він прагнув.
Альберт Бандура розвинув їхню концепцію. Головну увагу він приділяв
феномену на учіння через наслідування. Бандура робить наголос на тому, що багато
в поведінці індивіда виникає на підставі спостереження за поведінкою іншої людини,
в тому числі й агресія.
В усіх мотиваційних теоріях відбувається протистояння двох немовби
діаметрально протилежних позицій. Інстинктивістська позиція зводить усе руйнівне в
людині до досвідомого, докультурного, тваринного первня, інша — біхевіористська —
виводить деструктивність із соціального середовища. Е. Фромм запропонував
поєднати їх у контексті біосоціального існування людини: маючи біологічні корені,
агресивність одночасно зазнає певної трансформації під впливом соціальних умов.
Фромм вирізняє два види агресії (доброякісну та злоякісну) і робить наголос на
тому, що вони виконують дні різні функції: адаптивну й руйнівну. Корені всіх проявів
агресивності й насильства фундатори мотиваційних концепцій шукають не в
матеріальних відносинах, не в ситуаціях, а в індивідуальній психології, в
суб’єктивності світу людини. Проблема сучасного насильства, на їхню думку, це
проблема передовсім психологічного характеру.

32. Науковий напрям “Культура й особистість”.

"Культура й особистість” включає в себе, з одного боку, ідеї Боаса (зокрема

ідеям культурного детермінізму) та ідеї фрейдизму з іншого.
Напрям «Культура і особистість» включає чотири підходи: а) конфігурації
культур (Бенедикт); б) базова і модальна особистість (Кардінер, Дюбуа, Лінтон,
Інкелес); в) національний характер (Хсю, Горер); г) порівняльно-культурний (Дж. І Б.
Уайтінг).
Особливостями напрямку «Культура й особистість» є повернення до
індивідуальної психології»; утвердження поняття «особистість» як первинної одиниці,
яка визначає структуру цілого; особливий інтерес до процесу формування
особистості; акцентування уваги на сексуальній сфері; відверта тенденція
обмежувати соціально-економічну структуру будь-якого суспільства елементарними
психологічними чинниками.
Головними теоретичними питаннями, які вивчалися школою «Культура й
особистість» були:
• дослідження особливостей формування національного характеру;
• проблема розуміння та співвідношення норми й патології в різних культурах;
• аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості.
Так як поняття особистості належить до психологічних універсалій, то можемо
порівняти різні культур як у просторовому (наприклад, західні та східні культури), так і
в історико-часовому аспектах і вбачати в різноманітності культур їх духовну,
психологічну єдність.
 Формування особистості відбувається у процесах соціалізації й інкультурації -
входження людини в культуру. Остаточний результат процесу інкультурації - людина,
компетентна в культурі.
Отже, однією з найважливіших особливостей школи «Культура й особистість»
було прагнення звести проблеми, які стосуються різних структурних рівнів
суспільства, до індивідуально-особистісного аспекту. Якщо особистість багато в чому
визначає більшість етнокультурних феноменів, то, своєю чергою, перед
дослідниками постало запитання: а що ж детермінує особистість. Один спосіб, який
пояснював зміст особистості, полягав у тому, що представники школи широко
застосовували твердження Фрейда про те, що всю культуру й особистість у ній
можна вивести з невротичних станів суб’єкта.

33. Ознаки і типи етнічних спільнот.

Етнічна спільнота - це вид стійкого соціального угруповання людей,

що склався історично, і може бути представлений родом, племенем,
народністю, нацією. У науці усталилася думка, що етнічні спільноти
відрізняються одна від одної не за однією ознакою, а за сукупністю кількох
ознак, таких як мова, територія, спільне походження, економічні зв’язки,
політичне об’єднання, культурні особливості, релігія тощо.

Однак жодна з цих ознак не є обов’язковою. Наприклад, спільність

мови не є обов’язковою ознакою етнічної спільноти, оскільки однією мовою
можуть спілкуватися кілька різних народів. Також спільна територія,
спільність походження, політична єдність, економічна або культурна
спільність, а також спільність релігії не завжди є обов’язковими ознаками
етнічної спільноти.
Типи етнічних спільнот:
 Етнічні спільноти общинно-родового ладу — племена — охоплюють всю групу
людей, що проживають на певній території (і об’єднані кровноспорідненими
зв’язками).
 Етнічна спільнота рабовласницького ладу — демос — охоплює тільки вільне
населення певної країни, за винятком рабів.
 Етнічна спільнота ранньофеодального ладу — народність — охоплює все
населення, не обов’язково включно з панівним класом феодалів.
 Етнічна спільнота пізньофеодального, капіталістичного й соціалістичного ладу
— нації — охоплює всі верстви населення певної території.

Окрім цього, етнопсихологи вирізняють ще спільність психічного складу,

яка також впливає на формування етнічної спільноти. Типи етнічних
спільнот включають етнічні спільноти общинно-родового ладу,
рабовласницького ладу, ранньофеодального ладу, пізньофеодального,
капіталістичного й соціалістичного ладу.
34. Основні методологічні принципи та складові етнокультурної
психології.

Етнічна психологія - Це наука, що вивчає закономірності розвитку і прояви

національно-психологічних особливостей людей як представників конкретних
етнічних спільнот, що відрізняють їх один від одного. Вона базується на
дослідженнях, що здійснюються не тільки вченими-психологами, а й соціологами,
етнографами, філософами. Методологічні принципи:
 1. “Детермінізму” - залежність національно-психологічних особливостей
від соціальних і психологічних факторів;
2. “Єдності свідомості і діяльності” – розуміння різних етнопсихологічних
феноменів через їх залежність від будь-якого виду діяльності людини як
представника певної етнічної групи;
3. “Особистісного підходу” – особистість містить у собі як загальнонаціональні
ознаки, властиві етносу, до якого вона належить, так і глибоко індивідуальні якості:
почуття, емоції, мотиви, потреби, думки і переживання;
4. “Гносеологічного підходу” – вивчення і аналіз фактів соціально-історичного
розвитку різних народів та їх співставлення один з одним, а також вивчення
специфіки і закономірностей впливу тих самих культурних, політичних, історичних,
соціальних і економічних подій і психологічних факторів на різні народи і нації;
5. “Врахування етнопсихологічних факторів” – вивчення залежності
психологічних явищ і феноменів у представників різних націй від демографічних
закономірностей;
6. “відносності і рівноправності” – відсутність абсолютизації, протиставлення
конкретних якостей у різних етносів, піднесення народів, а також навішування ярликів
на будь-які етнічні групи і нації.
Етнопсихологія як навчальна дисципліна у перспективі повинна включати у
себе наступні складові:
- Загальну етнопсихологію, яка спрямована на вивчення особливостей
міжетнічних відносин, структури психічної своєрідності народу, методики
етнопсихологічних досліджень;
- Спеціальну етнопсихологію, до сфери вивчення і опису якої належать
етнопсихологічні феномени, а саме психічний склад і етногенез різних народів світу;
- Порівняльну етнопсихологію, завданням якої є порівняння психологічних
особливостей різних народів;
- Прикладну етнопсихологію, метою якої є вирішення практичних питань і
проблем у сфері міжетнічних і внутрішньоетнічних відносин на основі використання
існуючих етнопсихологічних теорій, концепцій і даних досліджень, що розробляються
у руслі загальної і спеціальної етнопсихології.
35. Основні напрями етнокультурної психології.
Саме задля структурування підходів до вивчення та методологічної бази в
сучасній етнокультурній психології розрізняють чотири основні напрями:
1)крос-культурна психологія. Як зазначать Шираев і Леві, крос-культурна
психологія - це дисципліна, яка здійснює критичний і порівняльний аналіз культурних
впливів на людську психологію в цілому.
Крос-культурна психологія - це наука про подібності й розбіжності в
індивідуальному психологічному функціонуванні в різних культурних і етнокультурних
спільнотах, про взаємини між психологічними та соціокультурними, екологічними та
біологічними змінними, а також про можливі зміни цих змінних.
2)психологічна антропологія. За визначенням Роберта Левіна, психологічна
антропологія це наука про поведінку, досвід і розвиток індивідів стосовно інституцій
та ідеологій їхнього соціокультурного середовища, що стосуються всіх популяцій та
всіх людей. Психологічна антропологія - це наука, яка характеризується інтегрованим
вивченням культури як динамічного утворення, вивчає психологічні особливості
поведінки людей у процесі взаємодії з динамічним культурним середовищем і його
компонентами.
3)культурна психологія. Культурна психологія - це наука, яка характеризується
специфічним вивченням культури як прояву людської діяльності в умовах, які були
сформовані власне цією діяльністю.
4) Індигенна психологія. Індигенна психологія - це наука, що вивчає специфіку
культурного середовища, яке є актуальним лише для певної та локалізованої
етнокультурної спільноти із врахуванням культурного контексту.

36. Основні підходи до вивчення культур.

При етнопсихологічному дослідженні культур виділяють три підходи:
• теорія культурного релятивізму(цінності) (всі культури рівні, але різні); Франц Боас.
Утверджуючи рівність культур, релятивісти мало цікавилися встановленням
подібності між ними. Відмінності інтерпретуються ними з якісного, а не кількісного
погляду. Н: Для релятивіста українське дякую і японське арігато, англійський сплін і
російська хандра не схожі один на одного, а їх відмінності мають якісний характер.
• теорія культурного абсолютизму (культури однакові, але нерівні); Абсолютизація
подібності між культурами.
• теорія культурного універсалізму ( культури рівні, зовнішньо різні, але в основі своїй
однакові). Коул. Розглядають культури як рівні й однакові, а наявність відмінностей
пояснюють неспроможністю наявних методик виявити внутрішню схожість між
психологічними явищами.
Універсалізм — єдність психіки з можливими достатньо суттєвими зовнішніми
відмінностями. Базові психічні процеси є загальними для всіх земних людських істот,
але на їх прояв досить потужно впливає культура.
Прихильники універсалізму намагаються дати відповідь на запитання: якою
мірою і якими способами культура впливає на внутрішній психічний світ людини. Це
дасть змогу наблизитися до пояснення того, які психологічні поняття є справді
універсальними й можуть бути використані для опису поведінки людини у будь-якій
культурі.
37. Основні характеристики або виміри стереотипу.
Характеристики пов’язані з питанням адекватності етнічних стереотипів аналіз
їхньої внутрішньої структури. Едвардс виокремлює у їхній структурі чотири головних
характеристики, або виміри стереотипу:
Зміст — набір характеристик, які приписують етнічній групі. Частота
використання характеристик значення не має.
Одноманітність — ступінь узгодженості характеристик, що приписують тій чи
тій етнічній групі (за методикою Катца— Брейлі виражається у відсотках).
Спрямованість — загальне позитивне або негативне сприйняття об’єкта
стереотипізування. Може бути виведена безпосередньо зі змісту стереотипу
(наявність більшої або меншої кількості позитивних або негативних характеристик).
Інтенсивність — рівень упередженості стосовно групи, що стереотипізується й
виражена у стереотипі. Цей вимір отримують ранжуванням характеристик,
приписуваних етнічній групі.
 Нараховують кілька десятків досліджень кореляції між цими чотирма змінними.
В. Трусов і А. Філіпов наводять деякі результати:
Одноманітність — інтенсивність. У дослідженні Сенґера, Фловермана і
Секорда встановлено таке: що інтенсивніший є стереотип, то вищою є
одноманітність, тобто упереджені щодо певної етнічної групи респонденти
приписують цій групі більш стереотипні характеристики.
Зміст — спрямованість. Л. Едвардс зробив припущення: якщо дві групи дають
відповіді протилежної спрямованості й демонструють однакову одноманітність та
інтенсивність, то в їхніх діях можна очікувати якісних відмінностей у змісті. Ця
гіпотеза отримала підтвердження й у роботах інших дослідників. Так, Г. Сенгер і С.
Фловерман установили, що стереотипи про євреїв у американців з високим і низьким
рівнем упередженості щодо них збігається в таких характеристиках, як "практичність,
вмілість, працьовитість", але далі неупереджені вибирають "інтелігентність”, а
упереджені — “агресивність, хитрість”. Автори висловили припущення, що й
характеристики, що збіглися, мають для респондентів двох груп різну спрямованість.
Обсяг наявної інформації — спрямованість. Н. Шонфілд першим дослідив це
співвідношення й виявив тенденцію взаємозв’язку більшої інформованості з
позитивною спрямованістю і меншої інформованості з негативною спрямованістю.
Збільшенню позитивної спрямованості сприяє особистий контакт з культурою іншої
етнічної групи — відвідування країни, плинність друзів, володіння мовою. Однак ще
1954 р. Олпорт позначав, що контакт справді сприяє зменшенню негативного
забарвлення етностереотипів, але лише за умови виконання трьох головних вимог, а
саме: рівність статусу контактних груп; заохочення й підтримка міжетнічних контактів
владою; наявність спільної мети, що зумовлює певні форми взаємодії. Пізніше ці
умови уточнювалися, коригувалися й конкретизувалися.
38. Особливості культурно-специфічних психічних розладів.
Питання психопатології та девіантної поведінки є одним із наскрізних для
психологічного дослідження культури. Статистичний критерій передбачає, що
патологічною є поведінка, не властива більшості людей. Утім, не всяка рідкісна
поведінка є ознакою розладу. Згідно з іншим критерієм, суттєвою рисою
психопатології є нездатність або складність для людини виконувати притаманні їй
соціальні ролі. Це називається соціальна дезадаптація. Критерій суб’єктивного
дистресу, тобто душевного болю та негативних переживань, також є
проблематичним. Звісно, психічні розлади, як правило, є причинами душевного
болю, однак останній може бути властивим здоровим особистостям не меншою
мірою.
Альтернативою цим, безперечно корисним, але не повним, критеріям
психопатології, є урахування культурного контексту виникнення та розвитку психічних
розладів. Релятивістський критерій норми – представників усіх культур є психічно
нормальними, а оцінка психопатології має містити в собі, серед інших, також
культурний вимір.
Історично важливим для етнопсихіатрії є так звані пов’язані з культурою синдроми.
Дж. Деверо виокремлює їхні типи:
• пов’язаний із соціальною структурою спільноти;
• етнічні патології, що визначаються етнокультурними стереотипами спільноти;
• “священні” хвороби шаманістського типу;
• ідіосинкратичні розлади
 У літературі з етнопсихіатрії також описується низка “екзотичних” культурних
синдромів, які мають властиві їх культурному контексту місцеві назви:
- Амок (Малайзія) — дика, агресивна поведінка із намаганням вбити людину
або завдати їй шкоди.
- Мозковий шок (Західна Африка) — охоплює проблеми з навчанням, головні
болі, болі в шиї та обличчі, очну втому, складність із концентрацією уваги, а також
характерний жест проходження руки над поверхнею шкіри голови або потирання
вершини черепа.
- Коро (Китай) — хворобливе відчуття, що прутень, жіночі груди чи статеві губи
затягуються всередину живота, і переконання, що, коли це остаточно відбудеться,
людина помре.
- Лата — наслідувальна поведінка (зазвичай серед жінок), яка перебуває поза
контролем. Рухи та мова іншої людини копіюються, а особи в цьому стані виконують
накази робити будь-що поза межами свого звичного діапазону поведінки.
- Арктична істерія — неконтрольоване прагнення залишити свою домівку,
вибігти на вулицю арктичною зимою і зірвати із себе одяг.
- Сусто (Латинська Америка) виявляється через безсоння, апатію, депресію і
тривогу, виникає внаслідок емоційної травми або досвіду травматичних переживань
інших людей. Симптомами також бувають психомоторне збудження, анорексія,
лихоманка та діарея.
- Синдромом, пов’язаним із культурою, в цьому випадку індустріальною та
постіндустріальною західною, психолог культури Дж. Беррі називає також нервову
анорексію. Вона пов’язана зі стандартом жіночої краси, що передбачає низьку вагу,
іноді в крайніх формах — надмірно низьку.

39. Пам'ять та культура: чи існує взаємовплив.

Пам’ять - психічний процес, спрямований на збереження, відтворення та

забування інформації. Культура — це загальний спосіб життя людей або групи, який
містить все, що виробляється суспільством.

Феномен пам’яті вивчають на двох рівнях: індивідуальному та колективному.

Поняття колективної пам’яті можна подати як культурну пам’ять, що має не так
психологічну чи лінгвістичну, як соціологічну генезу. Моріс Хальбвакс відстоював
поняття колективної пам’яті - єдина підсвідома пам’ять для всіх членів даної
спільноти. Саме вона встановлює рамки індивідуальної рецепції, задає її орієнтири,
моделює сприймання подій, ідей і постатей минулого, водночас деформуючи,
міфологізуючи їх та перетворюючи на символи чи знаки.

Загалом гарантами функціонування культурної пам’яті та писемної культури, їх

творення, відтворення й сприймання виступають суспільні середовища. Саме вони
фільтрують, розповсюджують, інтерпретують інформацію, яку автор повідомляв у
писемній чи усній формі посилав адресатам. Середовище – у сенсі умов життя,
звичних повторюваних форм діяльності та способу вираження думок – є джерелом
неодмінного спрощення, яке потім лягає в основу стійких уявлень-стереотипів. З
цього погляду процеси читання та писання дійсно є соціально детермінованими
формами культурної пам’яті, хоча й виражаються суб’єктивно.

Процеси пам’яті в різних культурах відрізняються і це зумовлено відмінностями

в культурі, специфіка якої відображається в особливостях функціонування мозку.
Виявляється замкнене коло: ми навчаємось чогось і потім не можемо перенавчитися,
адже культурне середовище цьому не сприяє. Коли говоримо про навчання, то
маємо на увазі мнемонічні стратегії, ті, що, власне, й забезпечують функціонування
пам’яті як процесу. Тому, якщо ви зустрінете китайця та раптом попросите його
згадати себе в дитинстві, він вам розкаже і про сім’ю, коло найближчих людей і навіть
згадає, що він і його родина — це одне ціле. Американець же буде щиро дякувати
вам за змогу згадати все про самого себе.

40. Погляди давньогрецьких учених на відмінності між народами.

Відмінність між групами людей привертала увагу вчених ще задовго до

виникнення психології і взагалі поняття народу у тому варіанті, як розуміємо його ми
зараз. Для позначення інших народів греки використовували поняття “етнос”, що
зараз є складовою назви цієї галузі психологічної науки - етнопсихології. Що
стосується поглядів давньогрецьких вчених про відмінності між народами, вагомий
внесок зробили такі вчені, як Геродот, Гіппократ, Платон, Теофраст. У першу чергу
вони хотіли зрозуміти суть проблеми етнічної відмінності, її вплив на побут і культуру.
Вони намагались аналізувати характер того чи іншого народу.

Важливо зазначити, що до тверджень авторів варто ставитись критично та

пам’ятати про суб’єктивізм, іноді ірраціональне тлумачення, спирання у працях на
втручання богів. Головним принципом для пояснення відмінності між народами у
давній Греції був принцип географічного детермінізму. На думку вчених, це є
основною причиною відмінностей між народами. Наприклад, Геродот казав, що
подібно до того, як небо в Єгипті інше, ніж деінде, і як річка Ніл відрізняється своїми
природними властивостями від інших річок, так і моральні звичаї єгиптян
відрізняються від таких у інших народів. Тобто, як і у випадку природних явищ,
народи зумовлені географічним положенням і відрізняються між собою.

Гіппократ також підходив до даної проблеми з позиції географічного

детермінізму. Надаючи цьому природничо-наукове пояснення, він казав, що фізичний
і психічний стан народу залежить від клімату, географічного положення та соціальних
норм. Але на відміну від Геродоту, Гіппократ звернув увагу і на іншу сторону
проблеми відмінності між народами. На думку Гіппократа, вплив на народ мають
також їх звичаї та закони (сучасні дослідники радше сказали б політичні та економічні
інститути). Отже, Гіппократ зміг доповнити географічний принцип пояснення
психології народів аналізом соціально-політичних умов життя, що робить його аналіз
повнішим і оригінальнішим за підхід інших античних авторів.

Платон, на відміну від Гіппократа та Геродота, робить інший підхід. Вивчаючи

держави, політичні устрої, він робить висновок, що характери людей формуються під
впливом певної форми державного правління. Відповідно відмінності між цілими
народами також полягають саме у формі правління в країні. І, важливо зазначити,
стан народу змінюється від зміни державного устрою.

Підсумовуючи, хочу сказати, що давньогрецькі вчені зробили великий внесок у

дослідженні відмінностей між народами. Принципом географічного детермінізму
користувались аж до 20-го століття н.е., поки не було прийнято рішення його
відкинути. Життя народів звісно повʼязане із географічними відмінностями, проте
тепер цьому не надають такого вагомого значення .
41. Поняття етнічного стереотипу.
Етнічний стереотип — спрощений, схематизований, емоційно забарвлений і
надзвичайно стійкий образ етнічної групи. В етнічному стереотипі зазвичай
зафіксовано оцінювальні уявлення про моральні, розумові, фізичні особливості
представників різноманітних етнічних спільнот. Стереотипи, які зазвичай навіюються
індивідові під час навчання та спілкування з іншими, є відображенням певного
стандартизованого колективного досвіду.
У праці “Суспільна думка” Ліппман вирізнив дві важливі причини
стереотипізації: перша — використання принципу ощадливості зусиль, характерного
для повсякденного людського мислення, він виражається у тому, що люди прагнуть
не реагувати щоразу по-новому на нові факти та явища, а розглядати їх за
допомогою категорій, що вже є в наявності; друга причина — захист групових
цінностей.
Г. Таджфел стереотипізацію розглядає як певну раціональну форму пізнання,
як різновид універсального процесу — категоризації. С. Хаякава щодо стереотипів
висловився найкатегоричніше, стверджуючи, що вони є поширеним виявом потоку
дезінформації, традиційного безглуздя. Прихильники цього погляду розглядають
стереотипи як негативну неминучість, яка спотворює риси дійсності в головах людей.
Автостереотипи —- етноконсолідаційні уявлення членів етнічної групи про
особистісні особливості власного етносу, його ментальність; роблять безпосередній
внесок у формування позитивної етнічної ідентичності.
Гетеростереотипи — сукупність уявлень про риси та особливості інших
етнічних груп. Гетеростереотипи можуть суттєво відрізнятися від власних уявлень
іншого етносу про себе.
Виміри стереотипу:
1. Зміст — набір характеристик, які приписують етнічній групі. Частота використання
характеристик значення не має.
2. Одноманітність — ступінь узгодженості характеристик, що приписують тій чи тій
етнічній групі.
3. Спрямованість — загальне позитивне або негативне сприйняття об’єкта
стереотипізування. Може бути виведена безпосередньо із змісту стереотипу.
4. Інтенсивність — рівень упередженості стосовно групи, що стереотипізується й
виражена у стереотипі. Цей вимір отримують ранжуванням характеристик,
приписуваних етнічній групі.
Серед найсуттєвіших ознак етнічних стереотипів вирізняють: емоційно-
оцінювальний характер, стійкість і ригідність до нової інформації, узгодженість.
42. Природа міжетнічних конфліктів.
Питання про природу або походження етнічних конфліктів досі залишається
дискусійним — фахівці різного спрямування по різному відповідають на нього. Так, з
позиції доктрини Гантінгтона, етнічні й конфесійні конфлікти є результатом “зіткнення
цивілізацій”. Водночас одні дослідники причину цих конфліктів убачають у
незавершеності процесі її формування “молодих етносів”; інші— в суттєвих
відмінностях рівнів так званого “етнічного статусу”; треті — в особливій ролі
інтелектуальних і політичних еліт у “мобілізації етнічних по чуттів”; ще інші схильні
пояснювати етнічні конфлікти певним біологічно заданим феноменом
внутрішньовидової агресії.
Майже всі психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні
причини міжгрупових конфліктів. На сьогоднішній день можна говорити про
мотиваційні, ситуативні та когнітивні теорії конфлікту.
 У мотиваційному підході вирізняють дві основні концепції пояснення агресивної
поведінки людини, яка призводить до виникнення міжгрупових конфліктів:
біологізаторську й соціологізаторську. Прихильники біологізаторської концепції
розглядають агресивність як один із атавізмів, успадкований від примітивних предків,
за такої думки значення соціалізації людини фактично усувається. Представники
другої концепції стверджують, що агресивність є не вродженню, а суспільно
“навченою” формою людської поведінки. На думку Фройда, ворожість між людьми
неминуча, адже конфлікт інтересів у принципі вирішується тільки за допомогою
насильства. Людині властивий деструктивний потяг, який спочатку спрямований
усередину (потяг до смерті), але потім спрямовується на зовнішній світ, отже, він є
несприятливим для людини. Ворожість сприятлива і для залучених у неї груп, адже
створює почуття стабільності, спільності в цих групах. Саме добродійність ворожості
для людини, групи й навіть об’єднань груп призводить до неминучості насильства.
З позиції теорії «фрустрація та агресія» Берковітц пов’язував розвиток
фрустрацій з відносною депривацією (розумінням своїх труднощів під час порівняння
власного становища зі становищем інших). Берковітц установив неминучість
перенесення агресії на всіх “інших”, подібних до тих, хто вчинив фрустраційний вплив
у минулому, під час “соціального научіння”. Нереалізована агресія можлива й тоді,
коли суб’єкт агресії безпосередньо не зазнає фрустрованого впливу, а лише є його
пасивним свідком. Берковітц довів, що наявність сцен жорстокості у попередньо
переглянутому фільмі посилювала агресивні реакції випробовуваних, особливо тоді,
коли вони опинялися віч-на-віч і потенційною жертвою, що її за якимись ознаками,
зазвичай етнічними, можна було асоціювати з жертвою із тільки-но переглянутого
фільму.
43. Причини виникнення, функції та мета звичаїв і обрядів.
Обряди та звичаї — це соціально-культурний феномен, що являє собою
комплекс символічних дій, спрямованих на усвідомлення й упорядкування певних дій
людей у повсякденному побуті, у їх громадському житті, життєдіяльності суспільства.
Антрополог Б. Малиновський писав: «Такі явища, як полювання за головами,
екстравагантні ритуали і способи поховання, або магічні практики, можуть бути
краще зрозумілі як місцеве переломлення тенденцій та ідей, властивих людині
взагалі, тільки особливим чином гіпертрофованих». Культура винаходить такі
механізми, за допомогою яких людина максимально ефективним способом
пристосовується до середовища і забезпечує собі виживання.
Виникнення та функції: в основі звичаїв та обрядів, на думку вченого, лежать
первинні біологічні потреби, тобто ті, що пов'язані з інстинктами і спрямовані на
виживання людини як виду. Відповідно, поява звичаїв та обрядів пов'язано з
природними біологічними реакціями організму на навколишні умови, і лише пізніше
звичаї перетворюються в культурні механізми, які регулюють поведінку членів
суспільства.
З інстинктивних імпульсів виводить звичаї та обряди 3. Фрейд. Більш того,
витоки звичаю він бачить в індивідуальній звичкою. Індивід робить будь-які
незвичайні дії і робить вчинки згідно з формулою: «Якщо я зараз цього не зроблю, то
станеться нещастя», або «Якщо я зроблю це, то мені пощастить». 3. Фрейд нагадує,
що у кожного з нас в арсеналі є набір ритуальних дій, обов'язкових в якийсь
тривожної ситуації або в відповідальний момент. Обряди як повторювані,
відтворювані з покоління в покоління схеми дій, традиції як надбіологічні стратегії
поведінки, які відтворюють прийняті звичаї, закріплюють соціалізацію індивідів і їх
зв'язку в суспільстві.
 Мета: обряди та звичаї надають заспокійливий психологічний вплив. Культові
дії знімають емоційне напруження, здійснюють розрядку збудження і перетворення
негативних емоцій на позитивні. У психоаналітичній версії обряди сприяють зняттю
напруги агресивних або сексуальних спонукань. Ритуали створюють умови і
можливості для символічної реалізації потягів, забезпечують ілюзорне здійснення
бажань.
44. Психологічна антропологія як напрям етнокультурної психології в США.
Психологічна антропологія — це наука про поведінку, досвід і розвиток
індивідів стосовно інституцій та ідеологій їхнього соціокультурного середовища, що
стосуються всіх популяцій та всіх людей. На сьогоднішній день вважається, що
психологічна антропологія є галуззю культурної антропології. Порівняльно-описовий
метод, фокус уваги: фольклор, вірування, ритуали, звичаєве право тощо, властиві
тому або тому суспільству (зазвичай примітивні культури).
Психологічна антропологія = етнографія + антропологія + психологічна
специфіка дослідження. Їй властивий дуалістичний підхід до дослідження
суспільства: через одночасне і взаємопов’язане вивчення культури та особистості із
застосуванням аналізу і етнографічних, і психологічних даних. Головною особливістю
психологічної антропології є те, що вона не абстрагується від навколишнього
середовища як фактора впливу на досліджувані явища.
С. Лур’є зауважує, що психологічна антропологія вивчає культуру із
психологічного погляду. Це означає, що вона не описує культуру як даність, а
досліджує її як процес. В ідеалі психологічна антропологія є взаємопов’язаним
комплексом наук, які в сукупності допоможуть побудувати теорію взаємозв’язку
культури та психології як на індивідуальному, так і на груповому рівні.
Прикладом класичного підходу до вивчення особистості в культурі можна
назвати підхід Рут Бенедикт, яка, власне, є одним із фундаторів і розробником
психолого-антропологічної парадигми. Аналізуючи концепцію Рут Бенедикт, слід
зазначити, що вона мала на увазі незвичну пластичність людської природи:
соціальне і культурне середовище фактично ліпить із особистості все, що йому до
вподоби, особистість стає частиною культури.
Узагальнюючи вищезазначене, можна зробити висновок, що психологічна
антропологія — це наука, яка характеризується інтегрованим вивченням культури як
динамічного утворення, вивчає психологічні особливості поведінки людей у процесі
взаємодії з динамічним культурним середовищем і його компонентами.
45. Психологічна структура нації (етнокультурної спільноти).
Людина як особистість формується в групі, вона є безпосереднім і
опосередкованим представником внутрішньогрупових відносин.
Нація — це політизована етнічна спільнота. Етнос і нація віддзеркалюються у
психіці окремих людей і груп через поняття ідентичності. Ідентичність відповідає на
питання “Хто я?” і “Хто ми?”, інтерпретуючи таким чином належність себе до інших,
до певної групи, ототожнення з нею. Ідентичність має бути безперервною у часі та
виконувати диференціювальну функцію, відрізняючи “нас” та “їх”. Ця ідентифікаційна
категорія на індивідуальному рівні виступає як особливий елемент “Я”- концепції.
Ідентичність будується на відмінності від того, що вважається іншою
ідентичністю: Я і не-Я, цей механізм подібний на первинну диференціацію себе й не-
себе в немовлят. Ідентичність не є статичним і незмінним феноменом: вона
розвивається та трансформується залежно від змін цивілізацій і епох, на
індивідуальному рівні. ідентичність є радше не раціональним, а психологічним
феноменом, де “сила емоцій бере гору над розумом, бо саме завдяки
сентиментальній ідентифікації з нацією індивіди трансцендують своє скінченне і,
принаймні для декого, позбавлене сенсу життя”. Ідентичність, таким чином, дозволяє
мобілізувати сили для досягнення колективної мети, створює зв’язки солідарності
людей, забезпечуючи умови спільних дій. Сила національної ідентичності подекуди
виявляється більшою, аніж інших ідентичностей, зокрема класових, а також
економічних інтересів.
46. Психологічні детермінанти міжетнічних конфліктів.
Фахівці в галузі етнічної психології стверджують, що причини
міжетнічних конфліктів повинні розглядатися у рамках більш загальних теорій.
Майже всі психологічні концепції явно чи приховано враховують соціальні
причини міжгрупових конфліктів і причини соціальної конкуренції та ворожості,
які проявляються в діях та уявленнях. Т. Г. Стефаненко зазначає, що в
англійській мові навіть є два різні слова на позначення двох видів причин
“reason" (те, задля чого відбувається конфліктна дія, ціль дії) і “cause” (те, що
призводить до ворожих дій або міжгрупової конкуренції). Зазвичай психологи
не сумніваються в наявності reason у всіх або більшості міжгрупових
конфліктів, але ці конфлікти інтересів, несумісних завдань у боротьбі за
обмежені ресурси, залишаючи, для вивчення представникам інших наук. А
самі як cause розглядають ту чи іншу психологічну характеристику. На
сьогоднішній день можна говорити про мотиваційні, ситуативні та когнітивні
теорії конфлікту.
У мотиваційному підході вирізняють дві основні концепції пояснення
агресивної поведінки людини, яка призводить до виникнення міжгрупових
конфліктів: біологізаторську й соціологізаторську. Прихильники
біологізаторської концепції розглядають агресивність як один із атавізмів,
який успадковано від примітивних предків, за такої думки значення
соціалізації людини фактично пікірується. На думку представників другої
концепції вважають, що ведення війни не є біологічно детермінованою дією,
воно не закладене в натурі людини. Історія говорить про відсутність у
первісному суспільстві “війни всіх проти всіх”. Так, навіть наскельний живопис
не закарбував жодного епізоду, який би відображав зіткнення між людьми.
47. Регулятивні механізми культури.
Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через
систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними
орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку.
Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами
пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.
Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку,
характерним прикладом якої виступають правила етикету (норми і правила
поведінки). Однак не можна ототожнювати подібні правила з регулятивними
можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за
реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях – на виробництві,
громадських містах, товариському оточенні, побуті. Крім того, ми говоримо
про культуру поведінки у вужчому розумінні, маючи на увазі нормативні
вимоги до побутового спілкування людей.
У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми
моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже
досягнуте суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець
(вище, найкраще) – це те, що досягнуто передовими людьми суспільства,
найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки поступово
перетворюються на загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять
нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка
Існують цінності, які визначають культурні норми кожної епохи: якщо,
скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для
індустріальної епохи – її вузька спеціалізація. Сама цінність може бути
універсальною, але наповненою різним змістом у кожну конкретну історичну
добу.
Наприклад, така цінність, як “демократія” – в античній Греції
виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній
Англії. Проте існують вічні цінності, не обмежені історичними рамками:
свобода, добро, миротворство, благодійництво, християнські заповіді тощо.

48. Розмежуйте поняття «етнос» та «особистість» у контексті

етнокультурної психології.
Етнос - стійке соціальне угруповання людей, що виникло упродовж
тривалого історичного розвитку на певній території, де люди мають власну
біологічну складову, мову, культуру, та ідентичність.
Також, етнос, як і будь-яка спільнота, знаходиться на межі соціальною
та індивідуального. Члени етносу живуть у певних економічних, соціальних,
політичних умовах. Індивідуальність етносу виявляється насамперед у таких
психологічних ознаках, як мова, релігія, усна народна творчість.
Психологічний процес диференціації в етносі відбувається не всередині
спільності, як це має місце в суспільстві, а поза нею, не зачіпаючи етнічну
цілісність. Етнос формується на основі психологічного процесу інтеграції.
Етнос формує особистість, що не відрізняється від інших людей, а, навпаки,
має з іншими членами цієї спільноти єдині етнічні установки і поведінкові
стереотипи. У етносі процес інтеграції завжди залишається провідним і
перешкоджає розвитку індивідуальних відмінностей. Етнічність є так би
мовити платформою для особистості. Щодо особистості, то особистість
багато в чому визначає більшість етнокультурних феноменів. Особистість є
центральною характеристикою антропологічної константи в культурі.
49. Складові елементи психічної структури етнокультурної спільноти.
У контексті культури особистість розглядають за такими структурними
елементами:
• певний комплекс корелюючих властивостей індивіда (віково-статевих,
нейродинамічних, конституційно-біохімічних);
• динаміка психофізіологічних функцій і структура органічних потреб, які
належать до індивідуальних властивостей;
• вища інтеграція індивідуальних властивостей, представлених у
темпераменті й задатках; статус і соціальні функції-ролі;
• мотивація поведінки та ціннісні орієнтації;
• структура і динаміка відносин.
Як відкрита система людина, перебуваючи в постійній взаємодії з
природою і суспільством, здійснює розвиток своїх рис особистості в контексті
формування соціальних зв’язків і становлення себе як суб’єкта діяльності, що
перетворює дійсність. Проте людина є і закритою системою внаслідок
внутрішнього взаємозв’язку властивостей особистості, індивіда і суб’єкта, що
утворюють ядро (самосвідомість і “Я”). Діючи в певних умовах (у певній
культурі), індивід і сам змінюється під впливом цих умов/культури, і сам
впливає на умови/культуру.
Специфікою вищих форм психіки є те, що вони мають особливу
опосередковану структуру і що засобами їх організації є особливі прийоми та
засоби — знакові системи, які народилися в культурі, — вироблені в історії й
ті, що засвоюються кожним окремим індивідом під час індивідуального
розвитку.
У контексті культури доцільно застосовувати поділ психічних процесів
на вищі та нижчі, оскільки саме з таким підходом пов’язаний так званий
культурний контекст, який багато в чому визначає або не визначає специфіку
перебігу психічних процесів. Всі психічні процеси поділяють на пізнавальні,
емоційні та вольові. До нижчих психічних процесів прийнято відносити
відчуття та сприймання, адже зазвичай вони є найменш культурно
опосередкованими або взагалі не є ними, бо функціонують “найбільш
фізіологічно” та залежать переважно від специфіки організації сенсорно-
перцептивної системи, яка, своєю чергою, є універсальною для більшості
людей, представників різних етнокультурних спільнот.
Нижчі психічні процеси є найбільш універсальними та відрізняються
своїми амплітудними характеристиками. Культурний контекст має доволі
несуттєвий вплив на їх перебіг. Проте зазначені процеси можуть різнитися у
представників різних етнокультурних спільнот.
До вищих психічних процесів прийнято відносити увагу, пам’ять,
мислення та уяву. Ці процеси зазнають більш суттєвого “культурного” впливу,
а тому мають більшу варіативність серед представників різних
етнокультурних спільнот.
50. Специфіка індигенної психології як напрямку етнокультурної
психології.
Індигенна психологія - це галузь психології, яка досліджує психіку
людей, що належать до різних культур та етнічних груп, зокрема корінних
народів1. Індигенна психологія відрізняється від західної психології, оскільки
вона базується на місцевих традиціях та культурних особливостях, а не на
західних концепціях та теоріях. Індигенна психологія досліджує, як люди
сприймають світ, як вони взаємодіють з іншими людьми та як вони
розвивають свою особистість в контексті своєї культури. Індигенна психологія
є важливим напрямом в мультикультурній психології та допомагає розуміти
різноманітність людських досвідів та культурних практик.
Індигенна психологія є інтелектуальний рух по всій земній кулі, який
базується на таких факторах:
• реакція проти колонізації/гегемонії західної психології;
• потреба незахідних культур у вирішенні своїх місцевих проблем через
місцеву практику;
• потреба незахідних культур визнати себе у конструкціях і практиці
психології; • необхідність використання філософії та концепцій для створення
теорії глобального дискурсу.
 Характерною рисою індигенно-психологічного знання є його локальне
походження — воно не є привнесеним або запозиченим з інших територій, а
також те, що розробляється воно вченими — представниками досліджуваної
культури
Це так звана чиста форма наукової індигенної психології, що може бути
визначена як дисципліна, яка застосовує науковий метод до вивчення
психологічних і поведінкових феноменів людей у етнічній групі або культурної
традиції для розробки системи психологічних знань.
Ця система була побудована так, що її теорії, концепції, методи та
інструменти високосумісні не тільки з досліджуваними психологічними і
поведінковими явищами, а й із їх екологічними, економічними, соціальними,
культурними та історичними контекстами.

51. Співвідношення психології як науки і культури як суспільного явища.

Існує двосторонній вплив та взаємозв’язок між культурою та
особистістю; культура є обов’язковою умовою становлення особистості; вона
імпліцитно зберігає в собі нормативний образ людини, а, отже, справляє
визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних рис
особистості;
Кожна культура створює свій образ, який є взірцем для наслідування і є
колективним СуперЕго, яке підтримує і зберігає певні цінності, які повинні
відображати психологічні потреби та очікування членів певного суспільства.
Кожен із нас є провідником культури, ми непомітно долучаємо свою
психологічну культуру в кожну ситуацію, контекст і інтеракцію. Оскільки
культура відіграє важливу роль у формуванні нашої “Я-концепції”, вона
справляє глибокий вплив на всю поведінку людини у будь-яких контекстах.
Детермінована культурою психологія етносу сама може утворювати продукти
культури, тим самим впливаючи на неї.
Особливості псих. складу, національного характеру виявляються саме
в діяльності, в поведінці, вчинках людей. Фахівцям у галузі крос-культурної
психології також важко враховувати культуру тому, що психологія розглядає
культуру як незалежну змінну, а психіку — як залежну змінну, й, таким чином,
розриває єдність культури й психіки, вибудовуючи їх у часовому порядку:
культура — це стимул, а психіка — реакція.
52. Способи вирішення міжетнічних конфліктів.
Д. Прут і П. Карнавел обґрунтували поняття двовимірної моделі
конфліктної поведінки, яка визначає п'ять стратегій вирішення конфлікту:
1. Співпраця - найбільш безпечна та лояльна стратегія, яка полягає в
високому рівні занепокоєності власними інтересами та інтересами іншої
сторони.
2. Стратегія змагання - високий рівень занепокоєності власними
інтересами та неуваги до інтересів іншої сторони.
3. Компроміс - стримане ставлення до власних та інших інтересів.
4. Примирення - інтереси іншої сторони приймаються вище власних
інтересів, рівень стурбованості власними інтересами низький.
 5. Стратегія уникнення - низька заклопотаність до своїх та інших
інтересів.
Двовимірна модель конфліктної поведінки не задовольняє реалії
етнокультурної різноманітності, тому існують культурно-специфічні стратегії
вирішення конфлікту, які відмінні від двовимірної моделі
Так, наприклад, Чо і Д. Парк описали характерну для Кореї циклічну
стратегію, яка являє собою поєднання прагнення до збереження гармонії та
конфронтації. Цикл складається із чотирьох стадій: вибудовування контексту,
згладжування, примусу та зняття напруги. Стратегія вирішення конфліктів
Індіри Ганді в боротьбі проти британського колоніального режиму описує
принципи, які бере початок у буддизмі, джайнізмі, індуїзмі, санскриті та
передбачає особливе розуміння процесуальної справедливості
Стратегія втілює глибокий емоційний зв'язок і любов до всього живого.
В основі принципу “ahimsa”, лежить переконання в тому, що тільки мир і
відсутність насильства можуть зупинити насильство.
53. Сприймання та культура: що визначає що?
Сприйняття формується через активну взаємодію людини з
навколишнім його культурної природним середовищем і залежить від цілого
ряду чинників, таких, як стать, досвід, виховання, освіту, потреби та ін.
Культурна та соціальне середовище, в якій проходить становлення людини,
відіграє значну роль в способі сприйняття нею навколишньої дійсності. Вплив
культурної складової сприйняття можна бачити особливо чітко, коли ми
спілкуємося з людьми, які належать до інших культур. Значна кількість жестів,
звуків і типів поведінки інтерпретується носіями різних культур не однозначно.
відповідно до вашої культурної інтерпретацією, можуть виникнути неприємні
відчуття. культурна приналежність людини визначає інтерпретацію їм того чи
іншого факту.
Висновок наперед: культура впливає на процеси сприймання, їх
формування та розвиток. Проте основні когнітивні функції людей в різних
культурах є незмінними.
Екологічний підхід намагається пояснити культурні варіації у
сприйманні, посилаючись на середовище існування — природне та соціальне
середовище, а також економіку та пов’язані з нею засоби для існування даної
культури.
Семіотичний підхід відстоюють культурні антропологи, а також
культурні психологи. Метою дослідження є процес взаємоконституювання між
культурою та психікою. Ці теоретики стверджувати, що люди сприймають світ
не через доступ до сирої реальності, а через посилання на значення системи,
яка історично підтримувалася та інтерсуб’єктивно розділялася членами даної
культури, таким чином створюючи соціокультурну реальність.
54. Стратегії розв’язання міжетнічних конфліктів, поясніть на прикладах.
Д. Прут і П. Карнавел обґрунтували поняття двовимірної моделі
конфліктної поведінки. Вона визначає п’ять стратегій вирішення конфлікту. Ці
стратегії показують різне поєднання високої/низької стурбованості своїми
інтересами та інтересами конфліктної сторони.
Першою стратегією є співпраця (свої - в, чужі - в). Співпраця
передбачає як високий рівень занепокоєності власними інтересами, так і
інтересами іншої сторони і вважається найбільш безпечною та лояльною
стратегією. Друга стратегія — стратегія змагання (свої - в, чужі - н), коли
наявний високий рівень занепокоєності власними інтересами й неувага до
інтересів іншої сторони. Третя стратегія передбачає стримане ставлення як
до власних інтересів, так і до інтересів іншої сторони і має назву — компроміс
(свої - +/-, чужі - +/-). Четверта стратегія називається примирення (свої -н, чужі
- в), бо першорядну увагу приділяють інтересам іншої сторони, рівень
стурбованості власними інтересами низький. П’ятою стратегією є стратегія
уникнення (свої - н, чужі - н), за якої спостерігається низька заклопотаність як
своїми інтересами, так і інтересами іншої сторони.
СПІВПРАЦЯ Н: як Швейцарія стала конфедерацією;
ЗМАГАННЯ Н: Ізраїль.
КОМПРОМІС Н: Бельгія (валійці та фландрійці вирішили об’єднатися в
одну країну, де вони +- рівні).
ПРИМИРЕННЯ Н: Македонія перейменувалася в Північну Македонію,
аби не агрити Греці.
УНИКНЕННЯ Н: Казахстан і Росія. Московія явно хоче собі північний
Казахстан, проте сильно заклопотана війною з нами, а Казахстан в тупу
надіються, що з ними війни не буде.
55. Суб’єктивна культура як предмет дослідження.
Якщо соціологи у дефініціях культури насамперед вирізняють ідеї, які
передаються із покоління в покоління, пов’язані з ними системи цінностей, які,
своєю чергою, визначають поведінку індивідів і груп, їхні способи мислення та
сприймання, то етнопсихологи предметом своєї дисципліни називають
суб’єктну культуру.
Американський психолог Г. Тріандіс “проводив розрізнення між
матеріальною і суб’єктною культурою. Перша охоплює такі зроблені людиною
об’єкти, як будинки і знаряддя праці, а друга фіксує у формі цінностей, ролей і
атитюдів реакцію людей на ці об’єкти”.
Таким чином, суб’єктна культура — це характерні для кожної культури
способи, за допомогою яких її члени пізнають створену людьми частину
людського середовища: те, як вони категоризують соціальні об’єкти, які
зв’язки між категоріями вирізняють, а також норми, ролі й цінності, які вони
визнають своїми. До суб’єктної культури відносять усі уявлення, ідеї та
вірування, які є об’єднавчими для того чи того народу і чинять безпосередній
вплив на поведінку і діяльність його членів.
Представників психологічної антропології Кребера, Клакхона цікавило,
як елементи культури відображаються у свідомості людей, “існують у їх
головах”, вони схилялись до думки, що культура є “абстракцією конкретної
людської поведінки, але не самою поведінкою”. На їхню думку, культуру як
таку ніхто не бачив.
Вона схожа на географічну карту. Як карта не є територією, а
абстрактним уявленням певної території, так і культура є абстрактним описом
тенденцій до уніфікації слів, справ і артефактів людської групи. Якщо карта
точна й ви можете її читати, ви не загубитесь; якщо ви знаєте культуру, ви
знатимете своє місце в житті соціуму. Жоден носій будь-якої культури не знає
всіх подробиць “культурної карти”. Часто повторюване твердження, що Фома
Аквінський був останньою людиною, яка володіла усіма знаннями свого
суспільства, абсурдне за сутністю.
 Отже, культуру не можна побачити, почути, відчути чи скуштувати. Те,
що ми реально можемо спостерігати, — це відмінності в людській поведінці,
які виявляються в діяльності, ритуалах, традиціях. Ми бачимо прояви
культури, але ніколи її саму. Все, що ми спостерігаємо, на думку Клакхона як
представника психологічної антропології, — це системи поведінки або
артефактів групи, яка дотримується загальної традиції. Ми маємо розуміти,
що різну поведінку зумовлюють культурні відмінності, й з огляду на це
вивчати культуру. З такого погляду культура — абстрактне поняття,
теоретична сутність, яка допомагає нам зрозуміти, чому ми робимо те, що
робимо, і пояснити відмінності в поведінці представників різних культур.
Культура — не статичне явище, вона перебуває в русі й змінюється.
56. Субкультура та контркультура: особливості, функції та механізми.
Субкультýра — форма культури, що характеризується відповідною системою
символів і цінностей, що відрізняють певну соціальну групу від більшості членів
суспільства, або ж група людей у межах більшого суспільства з відмінними
стандартами та моделями поведінки. Постмодерне суспільство складається з
великої кількості субкультур, які відрізняються одна від одної своїми життєвими
стилями.
Функції субкультур: вираження ідентичності, задоволення потреби в
приналежності, організація протесту, творчість.
Механізми: культурна дифузія (між субкультурами, між субкультурою та
культурою), вплив через ЗМІ, соціалізація, глобалізація.
Контркульту́ ра — в широкому значенні напрям розвитку культури, який активно
протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. В
такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури,
синонімами якої є – «неофіційне мистецтво», «нонконформізм», «дисидентське
мистецтво», андерґраунд.
57. Теорія соціальної ідентичності (когнітивістський напрям).
Тернер і Браун в 1978 р. Ввели термін "Теорія соціальної ідентичності”. Згідно
з цією теорією формування групи відбувається в тому випадку, коли два (або більше)
індивіди починають усвідомлювати і визначати себе з позиції (окремішності)
інгрупової та аутгрупової категоризації. Сам факт членства у групі автоматично
формує соціальну ідентичність.
"Категоріальне" членство автоматично розгортає ланцюжок когнітивних
процесів, послідовно доводячи і його до міжгрупової диференціації на ментальному
рівній, і відповідно, на поведінковому рівні.
Також цікавим є те, що людям властиво приносити в жертву абсолютну мету
задля досягнення відносної. Нехай їм самим буде гірше, але все-таки краще, ніж
тому, кого вони вважають своїм суперником; варіант "нам краще, але суперникові
також взагалі не розглядається: "перемога над суперником набагато важливіша за
абсолютну вигоду".
58. Теорія соціальної ідентичності або соціальної категоризації (диференціації)
(Г. Теджфел та Дж. Тернер).
Теорія соціальної ідентичності Г. Теджфела визначає соціальну ідентичність як
частину "Я-концепції" індивіда, що виникає з усвідомлення свого членства в
соціальній групі разом з ціннісним і емоційним значенням, що надається цьому
членству
 Він вважав, що формування соціальної ідентичності відбувається через
соціальну категоризацію, соціальну ідентифікацію і соціальну ідентичність
Теорія соціальної ідентичності Г. Теджфела сприяла розкриттю механізму
соціальної ідентифікації і заклала основи сучасної теорії стереотипізації. Однак, вона
не відповідає на всі питання, що призвело до розвитку теорії самокатегорізації Дж.
Тернера, яка розглядає ідентичність як наслідок категоризації і взаємозалежну
ієрархічну систему класифікації
Теорія самокатегоризації Дж. Тернера визначає ідентичність як наслідок
категоризації, тобто когнітивні уявлення про себе як про подібного іншим індивідам
всередині певного класу і відмінного від представників іншого класу
Ці самокатегорії взаємозалежні і являють собою ієрархічну систему
класифікації, що відбиває різні рівні абстракції Я-концепції. Таких рівнів, принаймні,
три:
• найвищий (superordinate) – відображає буття людини в цілому;
• середній – відповідає міжгруповим відносинам (в термінах, які використовує Дж.
Тернер, він формує соціальну ідентичність – social identity);
• підпорядкований (субордінантний) – заснований на диференціації серед інгрупових
членів (він формує персональну ідентичність (personal identity)).
Кожен вищий рівень повністю включає в себе попередній. Порівняння і
категоризація стимулів можливі тільки після того, як знайдено їх подібність один
одному (після їх порівняння) на більш високому рівні. А категоризація стимулів як
ідентичних передбачає їх порівняння і диференціацію на більш меншому рівні. Тому
процеси порівняння і категоризації не можуть існувати один без одного
Теорія самокатегоризації Дж. Тернера доповнює і розвиває ідеї Г. Теджфела,
розширяючи їх на розгляд взаємозалежних і ієрархічних систем класифікації і
взаємодії індивіда.
59. Трансформація етнокультурної ідентичності та її типи.
Акультурація – процес і результат, за якого представники одних культурних
груп переймають культурні та поведінкові риси інших груп (мова, установки, цінності,
соціальні інститути тощо). Феномен постає в разі зустрічі культур. Хоча зазвичай
акультурація стосується меншин, можлива й обернена (реципрокна) акультурація, за
якої меншини змінюють культуру більшості (приклад: тюрки-булгари змішались із
місцевим захопленим населенням, ставши слов'янами).
Типи етнічної ідентичності: тут варто сказати про модель двох вимірів етнічної
ідентичності, яка містить чотири типи етнічної ідентичності:
1. А - моноетнічна ідентичність з своєю етнічною групою.
2. Б - біетнічна ідентичність.
3. В - моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою.
4. Г - маргінальна етнічна ідентичність.
60. Франц Боас – фундатор сучасної американської психологічної антропології.
Якщо коротко: Боас був релятивістом, він вважав різні культури рівними і те,
що їх унікальність зумовлена їх історичним розвитком. Фундатор культурного
детермінізму. Боас був прогресивно-ліберальним. А жив він в часи расизму та
нацизму.
 Франц Боас родом з Німеччини, який 1887 р. емігрував до США, обстоюючи
ідеї В. Вундта, є фундатором сучасної американської психологічної антропології, яка
спирається на власну методологію дослідження та складається з кількох самостійних
шкіл: етнопсихологічної, історичної, культурно-еволюційної..
Завдяки Боасу антропологія сформувалася у США не тільки як особлива
галузь знань, як наукова дисципліна, а і як фах, адже саме він заклав підґрунтя
професійної підготовки антропологів у США.
Боас був фундатором культурного детермінізму, що наголошував на значенні
культури й виховання. Культурний детермінізм виступав на противагу біологічному
детермінізму, зокрема Євгеніці. На думку Боаса, культура - явище особливого роду,
яке не може бути обмежене біологією, ні виведене з неї, ні підведене під її закони.
Із самого початку наукової кар'єри Боаса його головною метою було пояснення
соціальних явищ у термінах культури, а не психології.
Слід зазначити, що Боас працював того часу, коли теоретичні суперечки
набували політико-ідеологічного забарвлення. Біологічні теорії були пов'язані з
расизмом, тоді як погляди Боаса були прогресивно-ліберальними. Також суттєво
розрізнялися їх практичні висновки. Якщо розумові здібності є вродженими, освіта
повинна орієнтуватися на обдаровану еліту, якщо все залежить від середовища й
виховання потрібно викорінювати соціальну й расову нерівність. Якщо різні людські
суспільства є тільки сходинками єдиної еволюційної драбини, то "відсталі народи"
повинні просто "европеїзуватися". Фундаментальна складність, яка стоїть перед
фахівцями, писав у жовтні 1924 р. Боас, полягає у відокремленні того, що ендогенне,
і що екзогенне.
Єдино можливим способом перевірки теорії культурного детермінізму, на
думку Боаса, є порівняльне вивчення дитинства і юності в народів, що живуть у
різних культурних умовах. На відміну від представників еволюціонізму, які
наголошували на подібності рис у різних культурах, Боас вважав особливості кожної
культури результатом її власного розвитку. Кожну окрему культуру, на його думку,
можна зрозуміти тільки як історичне явище; вона є унікальним цілим, яке формується
під впливом фізичного середовища, культурних контактів та інших чинників. У той
час, коли в більшості гуманітарних наук панували універсальні концепції пояснення
людської поведінки, Боас як фундатор американської антропології намагався
зосередити увагу на відмінностях між людьми.
Франца Боаса можна вважати за прихильника культурного релятивізму,
представники якого утверджували рівність між культурами і мало цікавилися
встановленням подібності між ними. Культурний релятивізм як інструментальний
засіб вивчення культур окремих племен став згодом для Боаса плідною
методологічною передумовою для проведення польових досліджень. На емпіричних
фактах Боас переконався, що кожний народ має свою неповторну історію і культуру.