Стрес та шляхи подолання стреса.

Принципи самоспостереження, самоаналізу

та самоконтролю.

Стрес – це реакція організму на подразнення, де подразником є ситуація.

Коли людина відчуває страх, гнів, хвилювання – в організмі починає

вироблятись велика кількість адреналіну (гормон стресу). Його велика
концентрація в крові спричиняє часте серцебиття, звуження судин, розширення
зіниць; людина відчуває наростання паніки та посилення гніву. Головне
завдання в такій ситуації – якомога швидше знизити рівень адреналіну в крові.
Як швидко заспокоїтись
1.Виконуйте дихальні вправи. Для того, щоб заспокоїтись, треба
сконцентрувати увагу на диханні та почати виконувати дихальні вправи:
випрямте спину, розправте плечі, робіть глибокий вдих і повільний видих
(видих довший, ніж вдих); після видиху робіть невелику паузу (3-5 секунд). 5-6
таких вдихів значно покращать ваше самопочуття. Глибоке дихання допоможе
стабілізувати пульс.
2.Знайдіть час для себе. Відкладіть всі справи, що змушують вас нервуватись і
не намагайтесь тримати все під контролем.
3.Зробіть масаж голови та обличчя. Пройдіться пальцями по шкірі голови від
чола до потилиці, як гребінцем – це допоможе зняти напругу, адже саме на
голові зосереджена велика кількість нервових закінчень. Масажними рухами
розітріть щоки, лоб, круговими рухами від себе помасажуйте скроні.
4.Прийміть душ, ванну. Вода – один з найкращих помічників у знятті стресу;
допомагає заспокоїти нерви. Ефективним буде теплий душ (особливо перед
сном). Можна також прийняти ванну, використовуючи заспокійливі ефірні олії.
5.Потренуйте пам’ять. Спробуйте згадати улюблений вірш, таблицю множення
тощо. Це не спалить адреналін, проте, допоможе відволіктися.
6.Почитайте книгу. Сконцентруйте свою увагу на читанні, намагайтесь не
відволікатись – це допоможе впоратись зі стресом.
7.Порухайтесь. Активні фізичні вправи (біг, підтягування, присідання та ін.)
швидко спалюють адреналін.
8.Сон і правильне харчування – запорука відсутності стресу; особливо необхідні
під час нервової напруги.
 
 Самоактуалізація, самореалізація й самоутвердження особистості

відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є

самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології

пов'язана, першою чергою, з розумінням процесу розвитку психіки

вихованця. Аналіз цього процесу показує, що самовиховання – активна

внутрішня сила розвитку особистості в юнацькому віці; воно залежить від

виховання в цілому та розвивається за своїми законами.

Самовиховання слід розглядати як саморозвиток, в якому згідно з вимогами

суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями,

цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно

розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються

недоліки.

Самовиховання – це цілеспрямована свідома, систематична діяльність

особистості з метою вироблення в собі бажаних духовних,

інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших

позитивних рис й усунення негативних.

Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем

згоди із самим собою, пошуку смислу життя, самоактуалізація і самореалізація

потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті. 

Пошук смислу життя – це відповідальний етап у розвитку та становленні

особистості, коли відбувається формування і розвиток особистіших ціннісних

орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та

професійними цінностями. 

Самоактуалізація – це постійне прагнення людини до повного вияву і розвитку

особистісних потенційних можливостей та їх реалізації. 

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й

духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей,

можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є життєві устремління вихованця, потреба діяти

згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами,

розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного

становлення тощо.

Процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і

унікальність якого полягає в тому, що в ньому і суб'єкт, і об'єкт

виховання є однією особою.

• Основні етапи процесу самовиховання: 

1) усвідомлення вихованцем вимог до своєї діяльності; 

2) самопізнання, критична самооцінка вихованцем своєї діяльності та

поведінки; 

3) планування роботи над собою, вироблення програми та правил поведінки; 

4) практична реалізація програми самовиховання із урахуванням усієї

складності наступного перегляду намічених позицій; 

5) самоконтроль, самооцінка та самокоригування дій і поведінки.

• Основні принципи самовиховання: 

– єдність виховання та самовиховання; 

– цілеспрямованість, ціннісна орієнтація виховання та самовиховання; 

– демократичність самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та

гуманістичної моралі, формування активної життєвої позиції; 

– єдність самовиховання та наукового світосприйняття; 

– активність та позитивне спрямування самовиховання; 

– єдність виховання, самовиховання та професійної діяльності.

• Найважливіші внутрішні передумови, що визначають ефективність

самовиховання: 

– переконання, самосвідомість та самокритичність; 

– потреби та мотиви, життєві настанови; 

– самоповага і мужність; 

– навички й уміння самоконтролю та вольового саморегулювання; 

– знання теоретичних основ самовиховання та володіння методикою

самовдосконалення; 

– свідома настанова на гармонійне і різнобічне самовиховання; 

– психологічна готовність до активної, цілеспрямованої і систематичної роботи

над собою.

Методи самовиховання – це сукупність прийомів і способів педагогічного

впливу вихованця на самого себе з метою формування й розвитку бажаних і

необхідних особистісних якостей та усунення негативних.

Прийоми самовиховання слід розглядати як частковий вплив вихованця на

самого себе, як певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та

методі. 

Сукупність методів та прийомів самовиховання мають становити систему, яка

для кожної особи є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим

аналіз практики самовиховання дає змогу виокремити групу найбільш

поширених методів і прийомів.

• Процес самовиховання починається із самоусвідомлення – усвідомлення

вихованцем себе як особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у

суспільній діяльності. Самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості,

Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов'язаних процесів –

самопізнання, самоактуалізації та саморегуляції, – які мають діяти узгоджено.

Провідною серед них є вольова сфера, що регулює поведінку та діяльність

вихованця. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно з його

настановами, мотивами поведінки, професійними завданнями.

«Самовиховання потребує, – писав В. О. Сухомлинський, – дуже

важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до

самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора.

Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже

чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова,

ласкавого чи докірливого погляду. Не може йтися про самовиховання,

якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово,

окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру

людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне

керівництво самовихованням – це насамперед відносини між

педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі

наміри.

• Самопізнання – початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею

своїх властивостей, системи цінностей, життєвих намірів, провідних мотивів і

мотивацій, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття,

сприйняття, пам'яті, уваги, мислення, мовлення тощо), завдяки якому

адхаданеці» може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути в тій

чи іншій ДІЯЛЬНОСТІ, а також проаналізувати можливості вдосконалення

своєї повсякденної діяльності.

Формуючись у процесі всієї життєдіяльності особистості, самооцінка виконує

важливу функцію в її розвитку, виступає регулятором різних видів діяльності та

поведінки. 

Має місце і нестійкість самооцінки особистості, що є наслідком ще не

сформованого ставлення до самого себе. 

Виокремлюють такі основні форми самооцінки – адекватна, занижена,

підвищена – та ступінь стійкості кожної з них.

Самооцінка включає в себе визначення вихованцем власних вмінь, дій, якостей,

мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та вміння оцінити

свої сили й можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами

навколишнього середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу

мету. Самооцінка може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність

вихованця. 

Від самооцінки вихованця залежить характер його спілкування, відносини з

ровесниками, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна

самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей

та можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається

як рівні завдань, які вихованець ставить перед собою та до виконання яких

вважає себе здатним. 

Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз, самозвіт,

самоконтроль та порівняння.
• Самоспостереження – це «спостереження за своїми діями, думками,

почуттями; метод вивчення психічних процесів, властивостей і станів за

допомогою суб'єктивного спостереження за явищами своєї свідомості».

Самоспостереження грунтується на загальній спостережливості людини. 

А. І. Кочетов пропонує правила ефективного самоспостереження для школярів:

не намагайтеся спостерігати за собою одночасно з усіх боків, фіксуючи всі

прояви своєї поведінки (оберіть спочатку один напрям, який вас найбільше

цікавить); не намагайтеся зразу ж поліпшити те, що вам не подобається в собі

(інколи ваші невдачі виникають унаслідок втомленості, стресу, сильних

переживань); самоспостереження найкраще проводити в звичайних умовах;

насамперед слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко

відновлювати в пам'яті події, які тільки-но відбулися (однак повнота враження

зберігається недовго – 3-4 години, а далі вже починається спотворення пам'яттю

пережитого і почутого); слід звернути увагу передусім на те, що потім

доведеться згадувати і записувати. Пряме спостереження найбільш важке і

суб'єктивне. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час

наступного самоаналізу пережитого. Потрібно вміти прогнозувати діяльність,

подію, передбачити перебіг розмови тощо. Повторне самоспостереження дає

певне уточнення, доповнення. 

Для самоспостереження можна застосувати допоміжні прийоми:

самоопитування, згадування, самотестування, порівняння, повторення того, що

відбулося, тощо.
Формування особистості передбачає три основні компоненти: 1) вплив

соціального середовища; 2) цілеспрямований виховний вплив суспільства на

особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив

людини самої на себе, тобто самовиховання.

Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій – суб'єктивний,

оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення,

оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають

основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.

Ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють

собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в

яких людина виступає активним суб'єктом самоосвіти, морального, трудового,

фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні

самовиховання, на думку І.Д.Беха та Ю.М.Орлова, це певний тип ставлення, дій

щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним

моральним нормам .

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання

вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і

бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і

певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовиховання

ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання

знаходить своє вираження у поєднанні об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї

взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки

людина виступає немовби у двох особах стосовно себе в особі виховуваного і в

особі вихователя. При цьому основна мета - "створення" індивідуумом себе

через творче ставлення до себе.

Для теорії, як для практики самовиховання, важливим є чітке наукове

визначення цього поняття.

А.Я.Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає, що

самовиховання – це освітньо-виховна робота особистості. Л.М. Гордєєва під

самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність із

здійснення цього прагнення. С.Б.Єлканов визначає самовиховання як свідому

цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості.

А.Г.Ковальов так формулює поняття "самовиховання" – це свідома планомірна

робота над собою, спрямована на формування таких якостей особистості, які

відповідають вимогам суспільства та особистій програмі розвитку. Досить-таки

широко характеризує самовиховання A. I. Кочетов – це свідомість, яка керує

самою особистістю, саморозвиток, у якому в інтересах суспільства і самої

особистості планомірно формуються якості, властивості, сили і здібності

людини, причому функції виховання поступово передаються вихованцю. У

словнику "Психология": самовиховання – свідома діяльність, спрямована на

щонайповнішу реалізацію людиною себе як особистості.

Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення

особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом

(світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється

у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багато педагогів стверджують, що

робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість.

Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу,

самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє

формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих

спонукальних причин роботи над собою.

Самовиховання - процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний

світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це

максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї

поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя; це стан,

надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось пристрасно прагне,

чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно

поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину

самозміни особистості.

Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами

змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома

діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею

своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями,

орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання.

Як зазначає Ю.М.Орлов, "самовиховання - це не особливе заняття, яке вибирає

людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип

ставлень, вчинків, дій до самого себе і власного майбутнього з точки зору

відповідності певному ідеалу". Воно здійснюється в кожному вчинкові, у

кожній ситуації.

Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї

поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої

форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне позитивних,

так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм,

жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими

людьми).

У зв'язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання.

активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і

пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин,

потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх

передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу

для потреби у самовихованні.

Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює

процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з

психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою

удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її

життєздатності.

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в

контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і

колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від інтелекту,

духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу

індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини

в суспільстві.

підкоренні, приниженні гідності людини, в кінцевому результаті не сприяє її

моральному становленню, а, навпаки, викликає спалахи агресивності.

"Будь-яка ефективна виховна робота має своєю внутрішньою умовою власну

роботу вихованця, – писав С.Л. Рубінштейн. – Успіх усієї роботи із формування

духовного обличчя людини залежить від цієї внутрішньої роботи, від того,

наскільки вона виявляється в змозі її стимулювати та скеровувати. У цьому

головне".

Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в

ознайомленні їх з ідеями самовиховання,, у правильній орієнтації та

консультуванні школярів, в допомозі виборі ними “найбільш раціональних

прийомів та засобів самовдосконалення.

Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовиховання бере

свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистості і свого

місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінки виховного

педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в особистості

прагнення до самовиховання.

Потреба у самовихованні та можливість його реального здійснення виникають

на певному, досить значному рівні розвитку особистості. За даними психолого-

педагогічних досліджень, здатність до самовиховання вперше з’являється в

учнів підліткового віку, що зумовлюється особливостями дітей на більш ранніх

вікових етапах – у дошкільному та молодшому шкільному віці, що є

необхідною підготовчою основою, яка залежно від її суті може мати різний

вплив на самовиховання особистості у наступні вікові періоди. Важливою

умовою виховання є вироблення в дитини з ранніх років здатності до

самостійної духовної діяльності, прагнення вдосконалювати самого себе.

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

• - розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;

• - вдосконалення розумових здібностей і процесів;

• - фізичне загартування і зміцнення свого здоров'я.

Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним і

систематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людина

сформує в себе особистісно та соціально цінні якості, тим менше зусиль

докладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалювати себе в

фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання може бути

також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування або

викорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний її розвиток.

Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним, тобто воно

може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також у колективі. За

основними напрямками самовиховання, як і виховання, може поділятись на

розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.

В сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки

самовиховання:

Самовиховання – це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище,

причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає

соціалізації особистості.

Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей

особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.

У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно

себе і тієї діяльності, якою вона займається.

Самовиховання потребує:

• - активного усвідомлення особистістю свого “я” (самосвідомість);

• - відносин з оточуючим світом (світогляд);

• - свого життєвого досвіду;

• - самого процесу роботи над собою.

Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки,

планування способу життя, діяльності;

Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості (уяви,

пам’яті, уваги та ін.).

Самовиховання – це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб життя

людини.

Самовиховання пов’язане із вихованням, виступає як його продовження.

Виникаючи в процесі виховання, тобто в результаті зовнішніх впливів,

самовиховання у своєму розвитку проходить ряд етапів, ступенів:

1. Усвідомлення власних дій та якостей через зовнішню оцінку.

2. Самоаналіз і самооцінка своїх дій і якостей.

 3. Потреба відповідати самооцінці.

4. Складання програми самовиховання.

5. Діяльність з самовихованню та самовдосконалення.

Отже, самовиховання – це систематична, послідовна робота особистості з

удосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тільки чітко

визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставить завдання

розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал – здібності, потреби, смаки,

інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовний світ, моральні якості,

одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в основі кожної особистісної

якості лежать звички, то самовиховання і являє собою, власне кажучи,

формування позитивних звичок і викорінювання шкідливих, що заважають у

житті.

2. Роль самовиховання у розвитку особистості. Взаємозв’язок саморозвитку і

самовиховання.

Особистість учня виступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт виховного

процесу. Його розвиток може відбуватися успішно не тоді, коли його шляхи

нав'язуються зовні, а тоді, коли вони виводяться із внутрішньоінтенційної суті

вихованця. За таких умов у дитини як суб'єкта виховного процесу формуються

свідомість і самосвідомість, тобто власне "Я", що опосередковує всі виховні

впливи.
Самопізнання з метою самовиховання та само творення особливо активізується

у підлітковому віці. Самовиховання, будучи похідним із виховання, поступово

стає вищою формою розвитку особистості, її духовного "саморуху". Воно

виявляється у діях особистості, спрямованих на досягнення ідеалу самого себе

в рамках власних уявних потенційних можливостей.

Процес самовиховання, як і процес виховання, теж є системою, у якій як

системотворчий чинник здатний виступати згаданий "ідеал висоти". Ефективне

самовиховання буває тоді, коли воно спирається на знання специфічних засобів

і дій впливу на самого себе. Для цього у психології, педагогіці та акмеології

розроблені системи засобів самопізнання, само-інформування, самовизначення,

самонаказу, самооцінки, самовпливу, самоконтролю та самозвіту.

Система взаємозв'язаних стратегій, методик і тактик самовиховання

представлена в автосугестопедичній акмеології - новій галузі акмеологічних

знань, яка лише започатковує свій розвиток у вітчизняному педагогічному

просторі.

Визначення результативності процесу виховання

Вихованість учня є результатом інтеризації зовнішніх впливів у внутрішні, а

також поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників виховання та розвитку. Та чи

не найбільша роль тут належить процесу самовиховання.

Для практичних цілей доцільно інколи визначити рівень вихованості учня. З

цією метою нерідко ділять усіх учнів на групи. Таких груп визначено чотири.

Дуже низький рівень

У вихованця нагромаджений негативний досвід поведінки. Саморегуляція та

самоорганізація не розвинуті. Можливості педагогічного впливу різко обмежені.

Низький рівень

Слабкий вияв позитивного досвіду поведінки, яка регулюється переважно

вимогами старших та резонансними зовнішніми стимулами. Часто

спостерігаються зриви. Саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

Середній рівень

Стійка позитивна поведінка паралельно з відсутністю активної позиції щодо

діяльності та вчинків однокласників. Наявність регуляції, саморегуляції та

самоорганізації.

Високий рівень

Стійкий позитивний досвід поведінки. Вияв активної позиції щодо діяльності та

вчинків однокласників. Поєднання саморегуляції з прагненням до регуляції

діяльності та поведінки інших.

Оцінюють рівень вихованості учня також за його ставленням до суспільства,

навколишніх людей, природи, самого себе, культури, моральних та духовних

цінностей.

Методами визначення рівня вихованості вихованця слугують методи науково-

педагогічних досліджень: анкетування, бесіди, педагогічні спостереження,

вивчення продуктів діяльності учнів та документації освітнього закладу,

рейтингу, узагальнення незалежних характеристик, психолого-педагогічного

тестування, соціометрії, реєстрування, ранжування й ін.

Самовиховання – якісно відмінний етап у розвитку особистості, що відкриває

нові можливості у взаємодії між нею і зовнішнім світом шляхом усвідомлення

особистістю себе, свого місця в навколишньому світі та власної поведінки у

ньому. Визнаючи особливості самовдосконалення, відомий український

психолог Г. С. Костюк писав: "Самовиховання - вища форма виявлення

саморуху особистості, що розвивається, в якій вона виступає суб'єктом свого

розвитку".

Специфіка самовиховання як фактору розвитку особистості полягає в тому, що

воно серед усіх інших факторів у найбільшій мірі спирається на індивідуальні

особливості людини, її нахили та потреби. Завдяки цьому людині вдається

виявити для самої себе домінуючі задатки, які у майбутньому можуть суттєво

визначити весь її життєвий шлях, забезпечити розвиток фізичних,

інтелектуальних і моральних якостей. Саме результати експерименту Б.І.

Додонова доводять, що особистість стає гармонійною не з огляду на

"пропорційний", і "рівномірний" розвиток всіх її якостей, а внаслідок

максимального розвитку тих здібностей, які домінують у її структурі і

визначають сенс її життя та діяльності. У формуванні особистості різні її

орієнтації немовби конкурують між собою, поки не виділяється та з них, яка

об'єднує навколо себе всі інші, проникаючи у кожну з них. Таке домінування є

не витісненням інших якостей людини, а перетворенням однієї з них на лідера.

"Це своєрідний варіант координації прагнень особистості шляхом об'єднання

навколо найсильнішого з них".

На думку А. I. Кочетова, "принцип максимальної ефективності саморозвитку

особистості полягає у прагненні людини (усвідомленому й інстинктивному)

якнайшвидше розвинути всі ті якості, сили і здібності, які в ній уже

виявились...". Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій галузі,

особистість починає це робити з наростаючим ступенем самостійності й

осмисленості. В результаті відбувається прискорення психічного розвитку

особистості, що й становить провідну функцію самовиховання.

Cамовиховання активно вимагає усвідомлення особистістю себе, свого місця в

оточуючому світі та й своєї поведінки в ньому. В самому загальному вигляді

самовиховання – це усвідомлений , керований самою особистістю

саморозвиток, в якому в інтересах самої особистості планомірно формуються

якості, властивості , сили і здібності людини. Якщо ж самовиховання – це

усвідомлений саморозвиток ,то між ними існує тісний взаємозв'язок.

Саморозвиток в психіці людини проявляється в самих різних явищах , до яких

можна віднести ріст, дозрівання і самозміни внутрішнього світу. Саморозвиток

– процес об’єктивний , що незалежить від розуму і волі людини. Перш за все

саморозвиток визначається діями спадковості і первинними матеріальними

потребами. Джерелами саморозвитку є протиріччя внутрішнього світу людини,

що породжені – взаємодією спадковості і досвіду; потребами і можливостями їх

задоволення; бажаннями, прагненнями, дійсними силами, реальними

здібностями людини.

Якщо саморозвиток не залежить від свідомості та волі особистості, то

самовиховання – це вже процес, в якому розвиток сил і здібностей знаходиться

під контролем свідомості й керується особистістю.

В міру розвитку людина все частіше розуміє і оцінює ті явища, які проходять в

її внутрішньому світі. Наступає час, коли саморозвиток стає під контролем

свідомості. Тоді людина починає свідомо брати участь у вдосконаленні свого

внутрішнього світу, у формуванні своїх сил і здібностей, тоді саморозвиток

переростає у самовиховання. Процес взаємозв’язку свідомого і несвідомого

саморозвитку в єдиному гармонійному цілому і складає загальну картину

"саморуху","самовдосконалення". Все це і є участь особистості в своєму

особистому розвитку.

Таким чином, зміни людини включають в себе розвиток свідомий і несвідомий,

активний і пасивний. Участь людини у своєму формуванні характеризується

ступенню усвідомленості, активності, темпами формування тих чи інших

якостей, рівним самокерівництва.

В цьому і є єдина природа саморозвитку і самовиховання, що забезпечують

інтенсивне формування сил і здібностей людини. Самовиховання є вищою

формою розвитку особистості, її духовного “саморуху”.

3. Самовиховання: умови та етапи

З народження дитина поступово залучається до складного процесу

соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення

себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення

до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм

самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості,

орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання

негативних.

За словами В. Сухомлинського, «у вихованні особистості одна з провідних

мелодій належить самовихованню». Воно «потребує дуже важливого,

могутнього стимулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе,

бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки

за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських

засобів впливу — доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не

може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує

тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання

передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості.

Педагогічне керівництво самовихованням — це насамперед відносини між

педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри».

Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною

себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно

постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної

(самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої

діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує

саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети,

установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе

позитивних рис і подолання негативних.

Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує

від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні

риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, проводять цикл

бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер,

мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також

розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливий аспект самовиховання — логічне мислення, вміння проаналізувати

кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної

риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі. Тому педагоги в

індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил

поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою,

досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати

школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість,

відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять

розпочату справу до кінця і таким чином переконуються, що навіть невеликі

успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень.

Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто

не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти

сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку

колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова громадська

думка, атмосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість,

самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу

самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся

самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних

цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у

роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої

допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?

На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до

самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його

доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи

над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання — і його особиста

справа, і справа суспільства.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог

на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути,

виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між

собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його

досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень

порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал

також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти

програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі

фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних

осіб.
Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи

програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах

діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських

доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати

результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу

послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів

самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.

Самовиховання — це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої

роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до

зрілості. Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері — це самоосвіта.

Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за

своїми недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній

або в гігієнічній сфері полягає в тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур,

стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад.

Більшість людей надають самовихованню вирішального значення.

Це було властиве багатьом попереднім поколінням наших предків.

Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання.

Ще за первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків

оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки та жінки.

У стародавніх країнах (Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї) старші жерці робили

свою кар'єру завдяки великій спостережливості, а потім свої здібності і

можливості, свою мудрість передавали наступнику. Навчання у великого

майстра, тобто індивідуальне самовиховання, існувало і на Русі: йдеться про

літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у

князів, а закони таланту самовиховання (див. стор.47-50).

В українській народній педагогіці існувало багато традицій, які дійшли з

давнини і свідчили про необхідність самовдосконалення, щоб не відстати від

інших людей у праці, добробуті, у піднятті свого соціального стану. І в давні

часи, і нині школа, батьки не можуть навчити всього, багато знань та вмінь

доводиться здобувати дітям самостійно. Жодна людина не стала б великою без

навчання і виховання, але вирішальну роль у її формуванні відіграло

самовиховання. Самовиховання корифеїв науки, культури було поетапним, воно

починалося з усвідомлення мотивів, за ним — вироблення програми

саморозвитку, суворе слідування їй, жорсткий самоконтроль, тренування волі і

характеру. Тільки так, вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в

житті.

Ось які моральні правила склав для себе К. Д. Ушинський:

"1. Спокій цілковитий, у крайньому разі — зовнішній. 

2. Щирість у словах і вчинках.

3. Обдуманість дій.
 4. Рішучість.

5. Не говорити про себе без потреби жодного слова.

6. Не гаяти часу необдумано: робити те, що треба, а не те, що

трапиться.

7. Витрачати тільки на необхідне або приємне, а не за пристрастями.

8. Кожен вечір добросовісно давати собі звіт у вчинках.

9. Ніколи не хвалитися тим, що було, ні тим, що є, ні тим, що буде".

А.С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "перспектива найближча"

— перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" — перспектива

аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива дорослого життя,

яка була мотивом для самовиховання колоністів.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і

взаємозумовлених процесів:

1. Самопізнання. Передусім потрібно вивчити себе як особистість. Для

цього застосовується самоаналіз, порівняння себе з іншими людьми

(позитивнішими), сприймання критики від товаришів і друзів,

спостереження за собою, ніби збоку, щовечірнє підбиття підсумків

дня, оцінювання правильних чи неправильних дій, об'єктивне

самокритичне (не занижене) ставлення до себе.

 2. Самоутримування від негативних думок, дій, слів, вчинків,

поведінки. Для цього застосовується самонаказ на стримування, само-

відмова, самозаборона, самонавіювання, самопокарання.

3. Самопримушування до здійснення позитивних дій, вчинків, добрих

справ. Цей прийом сприяє подоланню внутрішньої неорганізованості,

небажання вчитися чи працювати, лінощів.

Ефективними у самовихованні є так звані практичні прийоми. Одним з них є

так званий прийом "крок уперед", суть якого полягає в щоденному плануванні

своєї діяльності на наступний день. Прийом "оцінка прожитого дня"

використовується, коли учень щоденно аналізує свої вчинки, здійснені протягом

дня. Прийом "самозобов'язання" полягає в плануванні учнем роботи над собою

на місяць, чверть, півріччя чи рік.

Прийом "упізнай себе" має характер гри: учитель дає неповну характеристику

учневі, не називаючи його прізвища, він себе впізнає, товариші доповнюють

його характеристику. Прийом "самохарактеристики", "взаємохарактеристики"

полягає в обговоренні характеристик у колективі, що привчає учнів до

самоаналізу.

Методика керування процесом самовиховання учнів залежить від вікових

особливостей учнів. У молодших класах предметного навчання (V-VІ кл.)

самовиховання відбувається під час рухливих ігор, занять у гуртках, праці з

озеленення. Учні швидко сприймають кращі якості дорослих або своїх

ровесників — сміливість, стриманість, наполегливість. Велику роль відіграє

класний керівник, який повинен стимулювати відвертість, говорити в очі

правду, використовуючи Індивідуальні методи впливу на учнів із метою

перебудови їх поведінки, усунення вад.

У середніх класах (VII-VIII кл.) зміст і форми самовиховання повинні

будуватися зовсім по-іншому. Підлітковий вік — найскладніший і для самої

дитини, і для тих, хто її виховує. Вплив дорослих на неї швидко зменшується, а

вплив товаришів стає часто вирішальним для вироблення стилю власної

поведінки, оформлення зовнішності, лексикону, звичок. Тому дітей потрібно

зацікавити можливістю роботи над собою "по-дорослому", заняттями з

прикладної психології, вечорами "Твої можливості, людино", "Мої загадки",

"Який я є, яким я стану" тощо.

Пізніше можна починати заняття самопізнання, використати твори про себе,

відвертий аналіз позитивних сторін і недоліків у колі друзів, класні збори

"Поговоримо про кожного". Поступово самовиховання може стати

захоплюючою справою.

У старшому шкільному віці (ІХ - ХІ кл.) самовиховання будується на розумінні

учнями інтелектуальної та моральної значущості роботи над собою як провідної

перспективи життєдіяльності. Спроби "зробити себе самому" за сучасних умов

нерідко стоять вище за шкільну освіту, націлюють на самовиховання за

обдуманою життєвою програмою.

Педагоги, класний керівник повинні консультувати кожного учня,

рекомендувати художню і психологічну літературу, тактовно підказувати

аутотренінг, розуміння самостримування і самопримусу.

Самовиховання — це процес цілеспрямованої роботи над розвитком і

вдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в

інтелектуальній і духовній сферах набуває вигляду самоосвіти. Відомо, що

видатний російський діяч Д. І. Писарєв з усіх видів освіти найкращою вважав

самоосвіту. Самоосвіта може бути організованою (навчання) або спонтанною

(читання спеціальної чи науково-популярної літератури тощо). Самовиховання

в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за виявленими в себе

недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або

гігієнічній сферах полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур,

стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад. Цим

займаються більшість юнаків та дівчат — школярів, студентів, робітників. Це

було властиве і багатьом попереднім поколінням наших предків. Історія

самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Ще за

часів первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків

оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки.

Цивілізація стародавнього світу (III—IV тисячоліття до нашої ери: Єгипет,

Вавилон, Індія, Китай) також грунтувалася на самовдосконаленні людини.

Своєрідними "науковими працівниками" були жреці, які тримали свої знання в

таємниці як джерело могутності й поклоніння населення. Вони були дуже

спостережливими. Старші жреці передавали здібним наступникам свою

мудрість. Такий порядок індивідуального самовиховання, яке завершувалося

навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, іконописців,

ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і

самовиховання. В українській народній педагогіці існувало багато традицій

самовдосконалення. І в давні часи, і нині школа та батьки не можуть повністю

навчити всього, чого потребує від людини її життя і становище, багато залежить

від кмітливості, ініціативності, визначення і розуміння своїх можливостей.

Історія самовиховання свідчить, що на початку життєвого шляху кожного з

великих і мудрих корифеїв було усвідомлення мотивів, за ним — вироблення

програми свого розвитку, суворе дотримання її, жорсткий самоконтроль,

тренування волі й характеру. Тільки гак, вважала людина, можна зробити певні

кроки до успіху в житті.

А. С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "найближча

перспектива" — перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" —

перспектива аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива

дорослого життя — мотив самовиховання.

Самовиховання особливо важливе для студента — майбутнього педагога, бо ця

професія вимагає багато знань, життєвих умінь, мислительних і практичних

навичок. Щоб у майбутньому кваліфіковано керувати і залучати до

самовиховання своїх вихованців, самому потрібно "спробувати на собі" всю

мудрість цієї дії. Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох

взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів: самопізнання,

самоутримування, самопримушування до здійснення позитивних дій, учинків,

добрих справ.

В інтелектуальній сфері потрібно: розвивати пам'ять, мислення, творчу уяву;

вивчати логіку — науку про закономірності, форми мислення; вивчати й

оволодівати мнемонікою — прикладною наукою про прийоми розвитку і

саморозвитку пам'яті як природної, так і кібернетичної; вивчати евристику —

науку про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.

Розуміння основ цих наук є засобом кваліфікованого інтелектуального

самовиховання.

Морально-вольове виховання і самовиховання спирається на психологію волі,

характеру, темперамент і здібності. Тут головна спрямованість для молодої

людини — бажання бути самостійною у своїх вчинках, безпомилково оцінювати

ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок у житті.

Самовиховання - управління суб'єктом своєю діяльністю, спілкуванням,

поведінкою, переживаннями, спрямованими на зміну своєї особистості

відповідно до усвідомлених цілей, ідеалів і переконань задля

самовдосконалення.
Матеріал для таких бесід можна знайти в книгах «Занимательная психология»

К. Платонова, «Загадки человеческого «Я» Ф. Михайлова, «В мире мьісли и

чувства» Ф. Гоноболіна.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння аналізувати

кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної

риси характеру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в

індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил

поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою,

досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати

школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість,

відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять

розпочату справу до кінця, переконуючись, що навіть невеликі успіхи роблять

їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень.

Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто

не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти

сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку

колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова громадська

думка, атмосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість,

самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи:

• ·             з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу

самовиховання. З цією метою проводять анкетування. На цьому етапі в

учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до

самовиховання. Насамперед домагаються усвідомлення вихованцем, що

його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від

самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовихо-

вання є його особистою справою і справою суспільства;

• ·поява в учня прагнення до самовдосконалення. Педагог на цьому етапі

повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в

учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і

своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його

досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання

учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на

краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає

йому скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити

з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та

самовиховання видатних осіб;

 • ·початок систематичної роботи учня над собою у процесі реалізації

програми самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах

діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських

доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі

контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль

педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та

ініціатива вихованця.

Зважаючи на особливості етапів самовиховання, класний керівник повинен

кваліфіковано планувати свою виховну роботу з учнями.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам

роботи над собою, до яких належать:

а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній

ситуації аргументи і за їх допомогою переконати в правильності чи

неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на

інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б) самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності

подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах,

нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або

вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна

запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу

її позбутися»;