Практичні завдання № 1-2. Тема: «Гносеологія як філософська теорія пізнання.

Філософський аналіз проблеми пізнання»

Питання
1.Гносеологія як розділ філософії.
2.Проблема пізнання у філософській традиції.
3.Поняття пізнання та його види.
4.Рівні та форми пізнання.
5.Проблема істини.
1.Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає
сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи
одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.
Як розділ філософії гносеологія випливає із проблеми пізнаваності світових реалій. На
перших етапах розвитку філософії вважалось, що природні і соціальні явища цілком
пізнавані, оскільки даються у безпосередньому чуттєвому досвіді. Пізніше така
впевненість виявила свої межі і відтворила проблему пізнаваності природи і суспільства.
 Гносеологія як розділ філософії.
Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як "gnosis" та
"epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення
про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін "епістемологія" більш
поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які
досліджують природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно
охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу - наукові,
донаукові, ненаукові.
Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає
сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи
одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.
Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання,
його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація,
оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є
проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта
пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу.
Як розділ філософії гносеологія випливає із проблеми пізнаваності світових реалій. На
перших етапах розвитку філософії вважалось, що природні і соціальні явища цілком
пізнавані, оскільки даються у безпосередньому чуттєвому досвіді. Пізніше така
впевненість виявила свої межі і відтворила проблему пізнаваності природи і суспільства.
2. Сутність пізнання у філософській традиції.
Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення
навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про
світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими
словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес
пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання
як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб'єктом,
якому протистоїть об'єкт. У зв'язку з цим постає питання про можливості пізнання
людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» -- запитує І. Кант. Протистояння
суб'єкта та об'єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що
призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.
Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVII—XVIII
ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж.
Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон. Він
вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо
вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо
помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для
набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що
нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи ро-
зуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати
те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об'єктивною.
Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:
1. «Шлях павука» -- здобуття істини із чистої свідомості. Він був головним у схоластиці,
яку Бекон піддав різкій критиці, підкреслюючи, що витонченість природи значно
переважає витонченість міркувань.
2. «Шлях мурахи» — вузький емпіризм, збір роз'єднаних фактів без їх концептуального
узагальнення.
3. «Шлях бджоли» — єднання обох шляхів, здібностей Досвіду та розсудку, тобто
чуттєвого та раціонального.
Вболіваючи за таке поєднання, Ф. Бекон, проте, віддавав пріоритет дослідному пізнанню.
Він вважав справжнім знаряддям у дослідженні законів («форм») природних явищ,
здатним зробити розум адекватним природним речам.
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає
людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні
пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої
взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути
елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й
дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та
конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої
дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально
здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими
проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття
об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології. Суб'єкт пізнання - це людина, що постає
вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує
теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання -
фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової,
душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який
спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
- по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати
характеру самопізнання;
- по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта
лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на
певний об'єкт.
Види пізнання - це специфічні форми одержання нових знань. За іншою класифікацією
розрізняють такі види пізнання: 1) повсякденне пізнання - одержання людиною
елементарних відомостей про природу, людину й суспільство в процесі повсякденного
життя); 2) художнє пізнання - процес створення й сприйняття художніх образів - творів
мистецтва); 3) ігрове пізнання здійснюється в процесі спортивних і ділових ігор,
ритуальних і культових дій; 4) релігійне пізнання - пояснення світу на основі віри в
реальне існування надприродних сил; 5) філософське пізнання - створення загальних
концепцій існування світу й людини; 6) наукове пізнання - дослідження світу за
допомогою наукових методів з метою одержання істинного знання про закони його
функціонування й розвитку.
3. Поняття пізнання та його види.
Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми,
ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною
складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі
виправдані, обґрунтовані філософські вчення та дослідження. Крім того, філософські
проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого
людського самоутвердження.
Важливим питанням гносеології є ,безпосередньо, що таке пізнання. Пізнання постає як
процес взаємодії свідомості та дійсності. При осмисленні наведеного розуміння пізнання
важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі,
не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та
пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять
гносеології.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної
активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично
передає їх новим поколінням.
Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної,
суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що
пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Суб’єкт та об’єкт відносні один до одного, тобто об’єкт набуває свої характеристики по
відношенню до певного суб’єкта, та навпаки, суб’єкт проявляє себе через дію спрямовану
на певний об’єкт.
Багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких
перш за все фігурують такі: 
1)життєво-досвідне пізнання;
2)мистецьке (художнє) пізнання; 
3)наукове пізнання;
4)релігійно-містичне пізнання; 
5)екстрасенсивне пізнання.
Види пізнання - це специфічні форми одержання нових знань. За іншою класифікацією
розрізняють такі види пізнання:
1) повсякденне пізнання- постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної
людської життєдіяльності; 
2) художнє пізнання- окреслює реальність не відсторонено, а через переживання;
3) ігрове пізнання-
4) релігійне пізнання;
5) філософське пізнання;
6) наукове пізнання- культивується спеціально через усвідомлення ролі знання.
Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та
складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її
найважливіші життєві зацікавлення.
4. Рівні та форми пізнання
Виокремлюють три основних рівня пізнання:
1. Рівень чуттєвого пізнання.
Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості
речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та
створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без
безпосереднього контакту з річчю.
Форми чутєвого пізнання:
А) відчуття- фіксування окремих властивостей речей
Б) сприйняття- об'єднання відчуттів та створення певного образу предмета.
В) уявлення- відтворення образа предмета без контакта з річчю.
2) Раціонально-логічний (або абстрактне мислення) рівень. Пропонує вивчення зв'язків,
відносин між речами.
Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
А) поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу
предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
Б)судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у
суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
В)умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного
виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від
часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
3) Синтезуючий рівень. Поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у
реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості
третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
А) досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання
розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
Б) експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та
характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій
чинників, факторів і т. ін.;
В) практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у
реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.
Отже, пізнання розвивається від чуття абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі
якого людина знову отримує чуттєві враження. переходить до нових міркувань і т. ін..
тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується,
маючи певну внутрішню ритміку.
5. Проблема істини.
Проблема істини у філософії є центральною у всій теорії пізнання. Вона ототожнюється з
самою сутністю, є одним з самих найважливіших світоглядних понять, знаходиться в
одному ряду з такими ключовими явищами, як Добро, Зло, Справедливість, Краса.
Проблема істини у філософії та науці є досить складною. Багато концепції минулого,
наприклад, концепція Демокріта про неподільність атомів, вважалася протягом майже
двох тисяч років безперечною. Тепер вона вже представляється як оману. Однак, швидше
за все, велика частка існуючих зараз наукових теорії виявляться помилками, які
спростують з часом.
На кожному етапі свого розвитку людство мало в своєму розпорядженні тільки відносною
істиною – неповним знанням, що містить омани.
Визнання істини відносної пов’язано з нескінченністю процесу пізнання світу, його
незглибимістю.
Проблема істини у філософії також полягає в тому, що знання кожної історичної епохи
містить у собі елементи абсолютної істини, оскільки воно має об’єктивно істинний зміст, є
необхідним етапом пізнання, включається в наступні етапи.