Практичне заняття до теми 3.6.

"Уява"
1.  Поняття про уяву. Соціальна природа уяви та об’єктивна дійсність.
Уява - це психічний процес створення людиною нових образів на
основі її попереднього досвіду. Уява є своєрідною формою відображення,
пізнання об’єктивної дійсності. Вона поглиблює пізнання людини, допомагає
встановлювати нові властивості об”єктів і зв’язки між ними. Тому уява є
особливо цінною в науковій та художній творчості. Зв’язок з об’єктивною
дійсністю можна легко зрозуміти, проаналізувавши різні витвори уяви.
Уявляючи, наприклад, майбутнього героя свого твору, письменник надає
йому рис людей, яких він сприймав колись, синтезуючи ці риси в новий
образ. Так само людина використовує попередні враження і тоді, коли уявляє
собі описувані іншими людьми місцевості чи події, свідком яких вона була.
2.  Види уяви. Мрія і практична діяльність. 
Класифікація за способом активності:
 мимовільна;
 довільна;
 пасивна;
 активна.
Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується
спеціальною метою уявити певні предмети чи події.
Довільна уява скеровується спеціальною метою створити образ певного
об’єкта, можливої ситуації.
Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного
завдання.
Пасивна уява протікає без постановки мети, виявляється в хворобливих
фантазіях, маренні, інколи - в ілюзії життя, де людина говорить, діє уявно.
Залежно від характеру (або результатів) діяльності людини уява буває
відтворююча (репродуктивна) і творча.
Відтворююча (репродуктивна) уява базується на створенні образів предметів,
явищ, які наявні в дійсності, або відтворенні наочної картини чи
картини подумки на основі опису (з визначеним ступенем точності).
Творча уява базується на самостійному створенні образів об’єктів, які не
існують в наш час, або відтворенні оригінальної модифікації вже наявного
об’єкта, явища; це нестандартний образ раніше описаного, прочитаного,
сприйнятого.
Особливим видом уяви є мрія.
Мрія – це уява бажаного майбутнього.
Мрії зумовлюються суспільним буттям людей. В них – відбиток умов, в яких
перебуває людина, її місця в суспільстві. Суспільні умови визначають напрям
і характер мрій. Мрія виступає як спонукальна сила або мотив діяльності,
завершення якої чомусь затримується. Вона відіграє позитивну роль у
підготовці до діяльності, створює своєрідний творчий тонус.
3.  Аналітико-синтетичний характер процесів уяви. Способи синтезування,
які забезпечують виникнення образів уяви.
Процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер і здійснюються
різними способами. Найуживанішими з них є:
Аглютинація (від лат. aggiutinare - склеювати) - створення нового образу
шляхом сполучення елементів, взятих із різних уявлень. Наприклад, образ
русалки в казках, де голова і тулуб - жінки, а хвіст - риби. Цей прийом не
дістав великого поширення, оскільки образи його важко втілюються в
предметні речі. А втім, приклади матеріалізації таких образів у реальному
житті маємо - це танк, акордеон, амфібія, тролейбус.
Гіперболізація - характеризується збільшенням предмета (велетень Гуллівер);
зміною кількості частин предмета (дракон, який має сім голів); або їхнім
зміщенням.
Літота - на відміну від гіперболізації, характеризується зменшенням
предмета (хлопчик-мізинчик). Ці прийоми використовують у народних
казках, фантастичних творах.
Підкреслення - акцентування якоїсь частини образу або певної якості. За
допомогою такого прийому створюють шаржі, карикатури.
Схематизація - образ уяви, коли розбіжності зменшуються, а риси схожості
виступають на перший план. Прикладом може бути орнамент, елементи
якого взяті художником із рослинного світу.
Типізація - виділення істотного в однорідних фактах і втілення їх у
конкретних образах. Це найскладніший прийом, його широко
використовують у літературі.

4.  Фізіологічні основи уяви.

Уява є функцією кори великих півкуль, результат діяльності
мозку. Іноді процес уяви пов’язують лише з роботою правої півкулі . цей
спрощений підхід не розкриває складного взаємозв’язку між двома
півкулями. Для виникнення образів уяви необхідна робота двох півкуль,
кожна з яких виконує свої функції. Специфіка правої півкулі заключається в
тому, що вона не застрягає на деталях, не спрощує картину світу, дає уяву
цілісності і гармонійності, порівняності, композиційної єдності. Функція
правої півкулі тісно пов’язана з естетичними почуттями, що викликаються
різними образами. Ліва півкуля впорядковує цю інформацію, дозволяє
виразити її мовою: образ і думка завжди виступають в нерозривній єдності.
При запам’ятовуванні матеріалу в корі головного мозку утворюються
системи тимчасових нервових зв’язків. У процесі уяви під впливом нової
потреби ці системи руйнуються і реконструюються в нові поєднання. Така
рекомбінація стає можливою внаслідок виникненння в корі головного мозку
осередку сильного збудження, яке зумовлює певна потреба чи безпосереднє
враження від чогось.
Уява пов’язана також з емоціями, про що свідчить участь у її функціонуванні
не тільки кори, а й глибинних відділів мозку, передусім гіпоталамо-лімбічної
системи.
5.  Індивідуальні властивості уяви.
Залежно від досвіду людини, роду її занять, особливостей її навчання й
виховання у кожної людини уява виявляється індивідуальною. Якими ж
індивідуальними особливостями уяви люди відрізняються один від одного?
Ці особливості можна розділити на три групи.
1. Пов’язані з особливостями структури процесу уяви й переважаючих її
прийомів. Поверніться до прочитаного раніше розділу, у якому йдеться про
структуру уяви й її прийоми. Згадайте, що здійснення різних прийомів
завжди балансує між двома протилежними полюсами: вільним
фонтануванням і суворою цілеспрямованістю. Уяві кожної людини властиве
деяке цілком конкретне співвідношення між ними: в однієї воно заміщене до
полюса фонтанування, в іншої – організованості, у третьої – точно
посередині, у четвертої – постійно «скаче» туди-сюди. При цьому ступінь
виразності, рівень розвитку кожного із цих двох полюсів буває різним: і
якість фонтанування, і якість організованості може бути розвиненою сильно
або слабко.
Подивіться перелік основних прийомів уяви. Кожна конкретна людина
звичайно застосовує у своїй уяві далеко не всі з них, а лише деяку частину –
ті, якими вона володіє краще, якими користуватися звикла. Відповідно до
цього, у одного їх набір широкий, в іншого вузький, один найчастіше
застосовує ці прийоми, другий – інші. Із цієї причини в усіх у нас уява різна.
+2. Друга група індивідуальних особливостей уяви пов’язана з переважанням
різних видів уяви. Поверніться до розділу, у якому описані різні види уяви.
Кожна людина зазвичай використовує одні з них і не використовує інші. З
їхніх сполучень і складається індивідуальний «портрет» уяви. Так, у когось
частіше й краще відбувається відтворювальна уява, у когось творча, а в
декого розвинені вони обидві; комусь більш властива уява довільна, комусь –
мимовільна, а комусь – їхнє сполучення. Аналогічно й відносно всіх інших
видів уяви. У результаті можна отримати, наприклад, такі «ланцюжки»-
характеристики уяви двох різних людей: перша: творча – довільна –
продуктивна – спадкоємна – екстравертована – абстрактна тощо; друга:
відтворювально-творча – мимовільна – спадкоємна – інтровертовано-
екстравертована – конкретна тощо.
3. Третя група індивідуальних особливостей уяви пов’язана із властивими
людині загальними характеристиками образів, що виникають у неї (у першу
чергу, зорових, тому що саме вони найчастіше в уяві відіграють провідну
роль). Виділяють три основні параметри, якими описують образну сферу
людини. Так, образи можуть мати такі полярні якості:
а) яскравість – блідість; у першому випадку вони виразні, наповнені світлом і
кольором, із чіткими контурами й добре промальованими деталями; у
другому – невиразні, аморфні, нечіткі, невизначеного кольору, без
деталізації; образам кожної конкретної людини властиво своє цілком певне
положення на цій шкалі зі зрушенням або до першого полюса, або до
другого;
б) жвавість – нерухомість; у першому випадку образи рухливі, мінливі,
живуть своїм власним життям, ніколи не залишаються на місці; у другому –
застиглі, нерухливі, не змінюються, міцно зберігають свою первісну фактуру;
в) контрольованість – неконтрольованість; у першому випадку людина легко
керує виниклими в неї образами, робить їх такими, якими вважає за потрібне;
у другому – таке керування відсутнє або неможливе, їх вид і рух мало
залежать від намірів і потуг людини.