ПИТАННЯ НА ІСПИТ З ДИСЦИПЛІНИ

«ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ТА ПСИХОЛОГІЯ»

1. Предмет диференціальної психології.

Диференціальна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні

відмінності між людьми. Диференціальна психологія вивчає як психологічні відмінності конкретних
індивідів, так і типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних,
класових, етнічних, вікових та інших груп. Вона вивчає індивідуальні, типологічні та групові
відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про
закономірності психічного варіювання.
Донедавна психологія, як і кожна молода наука, прагнула виявлення загальних закономірностей
психічного, розробки проблем із загальних позицій. І у пошуках загального, як правило, втрачалася
своєрідність індивідуального. Проте у ході психологічних досліджень стала виникати проблема
варіативності психічних проявів людини. Тому сама логіка розвитку науки привела до виділення
диференціально-психологічного аспекту
Індивідуально-психологічні відмінності – особливості психічних процесів, станів і властивостей, що
відрізняють людей один від одного; вони є предметом диференціальної психології. Відомо, що на тлі
загальних психологічних закономірностей постійно виявляються індивідуально-психологічні
відмінності, які можуть характеризувати як більш окремі психічні властивості й окремі психічні
процеси (наприклад, індивідуальні пороги відчуття, час реакції, особливості сприйняття, уваги,
пам’яті мислення, емоційної реактивності і т. п.), так і цілісні особистісні утворення (наприклад,
інтереси, здібності, характер). При цьому існує мінливість самих індивідуальних особливостей з
віком, у результаті навчання, тренування і т. п. Індивідуально-психологічні відмінності можуть бути
різної широти і складності, різного ступеня стійкості.
Індивідуально-психологічні відмінності пов’язані не тільки з кількісними показниками, тобто з
мірою вираженості тих або інших особливостей, але і з якісною своєрідністю психічних проявів. У
дитячій і педагогічній психології, в психології праці, в патопсихології накопичений великий
емпіричний матеріал про індивідуально-психологічні відмінності, але, в цілому, вони повинні
вивчатися з різних боків.
Неповторна своєрідність кожної людини не виключає у неї певних типових рис, загальних для
великої кількості людей. Групові й типові відмінності також входять у предмет вивчення
диференціальної психології.
Проблема індивідуально-психологічних відмінностей має не тільки теоретичне, але і найважливіше
практичне значення. Їх знання необхідне для розробки наукових основ індивідуального підходу в
навчанні і вихованні, для вирішення питань профпридатності і профорієнтації.

2. Задачі диференціальної психології.

–Виділити найсуттєвіші параметри організації психічної діяльності, від яких залежить

індивідуально-типологічна характеристика індивіда.
–З’ясувати принципи та природу індивідуальних відмінностей.
–Виявити вплив на індивідуальні відмінності підготовки, розвитку, фізичного стану індивідів.
–Дослідити співвідношення та співіснування різних характеристик.
–Проаналізувати природу і властивості різноманітних груп, що різняться по ознаках статі, раси,
національності і культури.
А також:
1. Вивчення джерел варіабельності вимірювальних ознак. З цією задачею тісно пов’язана область
індивідуальних відмінностей (особливості нервової системи, пізнавальних процесів, мотивації тощо).
2. Аналіз групового розподілення ознак. З цією задачею пов’язана область групових відмінностей
(групи по статевим, соціальним, етнічним ознакам).
3. Вивчення особливостей формування різноманітних типів у різних типологіях на основі їх аналізу
(область типологічних відмінностей – типології характеру, темпераменту, акцентуації особистості
тощо).
Для водички:
Завдання диференціальної психології полягають в тому, щоб встановити закономірності виникнення
і прояву індивідуальних відмінностей у психіці людини, розробити теоретичні основи
психодіагностичних досліджень і психокорекційних програм. Сьогодні це галузь знання, що
максимально зорієнтована на запити практики і тому дуже швидко розвивається. Коли народжується
нове поняття (наприклад, акцентуація характеру, стиль поведінки), цей процес здійснюється в лоні
диференціальної психології. Коли ж створюється тест для діагностики цієї якості, то задача за
естафетою передається фахівцям у галузі психодіагностики і диференціальної психометрії (правда,
були і зворотні процеси, коли працюючий у практиці тест так і не знаходив свого теоретичного
осмислення, що спостерігалося, зокрема, при розробці факторних моделей інтелекту).
З самого початку становлення диференціальна психологія звертала на себе увагу неоднорідністю
свого предмета. Так, ще В. Штерн відзначав, що вона вивчає психічні і фізичні феномени (явища), дії
(феномени, що володіють часовою протяжністю) і схильності (феномени, що мають хронічний і
потенційний характер). Тобто можна намагатися вивчати не тільки те, що приховано і не піддається
об’єктивному спостереженню, але і те, що виявляється в поведінці і намірах, установках, інакше
кажучи, здібностях, що реалізовуються, і нереалізованих. Феномени в традиційному розумінні –
об’єкти безпосереднього досвіду, а дії і схильності – об’єкти опосередкованого досвіду.
Нині диференціальна психологія вивчає індивідні (формальні), предметно-змістовні і духовно-
світоглядні якості індивідуальності, особливості самосвідомості, стильових характеристик
особистості і здійснення різних видів діяльності (професійної, учбової, спілкування тощо).

3. Структура диференціальної психології.

Структуру диференціальної психології становить три галузі: індивідуальних відмінностей, групових

та типологічних.

Індивідуальні відмінності відображають багатство і мінливість людської природи, множинність і

розмаїтість способів вираження загального в індивідуальному. Вони є одним із основних чинників,
що пояснюють різноманітність форм поведінки індивідів в однотипних ситуаціях. До індивідуальних
відмінностей належать базальні (властивості нервової системи, темперамент, характер, здібності,
інтелект, установки) і програмувальні (мотиви, сенси, інтереси, світогляд та ін.) властивості
особистості, що визначають динаміку і зміст поведінки. Згідно з концепціями Б. Теплова, В.
Небилицина, В. Мерліна, Б. Ананьєва, основні властивості нервової системи зумовлюють динаміку
процесів збудження і гальмування, що формують у своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу
різноманітних психологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями.

Групові відмінності проявляються між великими групами людей - статями (міжстатеві), расами

(між-расові), етносами (міжетнічні), носіями різних культур (міжкультурні).

Типологічними є відмінності між типами особистостей за однією або кількома основними ознаками.
Відомі типології темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості нервової системи -
сила, врівноваженість, рухливість); типології особистостей 0. Лазурського (за критеріями активного
пристосування до середовища, співвідношення ендо- й екзопсихіки), К.-Г. Юнга (за критеріями
інтро- й екстраверсії, свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і Р.Б. Кеттела (за
особистісними рисами) та ін. У цьому разі об'єктом дослідження є відмінності між певними типами
особистостей (наприклад, інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками).

4. Індивідуальні, типологічні та групові відмінності.

Структуру диференціальної психології становить три галузі: індивідуальних відмінностей, групових
та типологічних.

Індивідуальні відмінності відображають багатство і мінливість людської природи, множинність і

розмаїтість способів вираження загального в індивідуальному. Вони є одним із основних чинників,
що пояснюють різноманітність форм поведінки індивідів в однотипних ситуаціях. До індивідуальних
відмінностей належать базальні (властивості нервової системи, темперамент, характер, здібності,
інтелект, установки) і програмувальні (мотиви, сенси, інтереси, світогляд та ін.) властивості
особистості, що визначають динаміку і зміст поведінки. Згідно з концепціями Б. Теплова, В.
Небилицина, В. Мерліна, Б. Ананьєва, основні властивості нервової системи зумовлюють динаміку
процесів збудження і гальмування, що формують у своїх комбінаціях нейрофізіологічну основу
різноманітних психологічних проявів з їх індивідуальними варіаціями.

Групові відмінності проявляються між великими групами людей - статями (міжстатеві), расами

(між-расові), етносами (міжетнічні), носіями різних культур (міжкультурні).

Типологічними є відмінності між типами особистостей за однією або кількома основними ознаками.
Відомі типології темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості нервової системи -
сила, врівноваженість, рухливість); типології особистостей 0. Лазурського (за критеріями активного
пристосування до середовища, співвідношення ендо- й екзопсихіки), К.-Г. Юнга (за критеріями
інтро- й екстраверсії, свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і Р.Б. Кеттела (за
особистісними рисами) та ін. У цьому разі об'єктом дослідження є відмінності між певними типами
особистостей (наприклад, інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками).

5. Донауковий, філософський, емпіричний етапи становлення диференціальної психології.

Донаукове знання здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду; воно

характеризується невисоким рівнем узагальнення.
Філософський етап

На етапі найдавнішої людської історії процес індивідуалізації людини був латентним (прихованим)
чинником розвитку суспільної свідомості, що все більше диференціювалася. Різні історіографічні
джерела свідчать, що поняття "індивідуальність" як фундамент суб'єктивної реальності суспільство
почало усвідомлювати лише в епоху Відродження. Проте вже мислителі Давнього Сходу й античні
філософи створювали трактати, предметом опису й аналізу яких були спостережувані з
повсякденному житті людські відмінності. Одним із прикладів вивчення індивідуальних
відмінностей є "Держава" давньогрецького філософа Платона. У його ідеальній державі поділ людей
здійснювали за їхніми особливостями.

У працях Арістотеля значне місце відведене аналізу групових відмінностей, зокрема видових,
расових, соціальних, статевих і таких, що виявляються у психіці та моралі. Мислитель зробив
припущення і про індивідуальні відмінності, хоч і не досліджував їх детально. Учень Арістотеля,
"батько ботаніки" Теофраст влучно описав портрети різних типів людей у трактаті "Етичні
характери".

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги.

Філософські узагальнення про природу розуму формулювали переважно на теоретичній, а не
емпіричній основі. Тому дослідження індивідів відігравали надто малу роль у розвитку таких
доктрин. Про інтерес до індивідуальних відмінностей християнського богослова Аврелія Августина
й італійського теолога-схоласта Фоми Аквінського свідчить їх "психологія здібностей".

Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI-XVIII ст. Мішеля де Монтеня Жана де
Лабрюйєра, Франсуа де Ларошфуко та інших.
Емпіричний етап

Диференціальна психологія має передісторію становлення, в ході якої деякі напрямки донаучной,
емпіричної думки навіть встигли придбати свої назви. Так, характерология прагнула звести
відмінності між людьми до простих типів. Представниками характерології були І. Кант, І. Банзая.
Інший напрямок, психогностіка, виявляло і встановлювало відносини між певними рухами,
анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. В
рамках фізиогнономіки, заснованої Ж. Лаватера, риси особистості, міміка і навіть просто зображення
силуету людини служили основою для передбачення його поведінки. Прихильники
френології (Краніоскопіі), представником якої був Галль, прагнули визначати особливості людини за
формою будови черепа. А прихильники графології, науки про почерк, якій більше інших займався
абат І. Мішон. Всі ці області донаукового пізнання, свого часу визнані ненадійними і відкинуті
позитивістської наукою, в даний час, вже на нових підставах, знову повертаються у психологію
індивідуальних відмінностей.

Термін «Диференціальна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у своїй роботі «Психологія
індивідуальних відмінностей», опублікованій в 1900 році. Протягом деякого часу в якості синонімів
використовувалися поняття: характерология (І. Банзая, Е. Люка), яка сьогодні належить до сфери
знання про характер; етологія (Дж. ст. Мілль), в даний час вивчає науку про поведінку; індивідуальна
психологія (А. Біне, Е. Крепелін), сьогодні позначає адлеріанское напрямок психоаналізу; спеціальна
психологія (Г. Хейманс), що позначає також медичну психологію.

Першими великими представниками нового наукового напрямку були А. Біне, Дж. Кеттелл, Ф.
Гальтон, В. Штерн, в Росії - А. ф. Лазурский. Основним методом дослідження спочатку були
індивідуальні та групові тести, тести відмінностей розумових здібностей, а позжепроектівние
методики для вимірювання установок і емоційних реакцій.

Психологія індивідуальних відмінностей завжди відчувала вплив практики - педагогіки, медицини,

психології праці. А її оформлення в окрему науку стало можливим завдяки таким передумовам
1. Впровадження в психологію експериментального методу.
2. Наступною передумовою перетворення диференціальної психології в повноцінну науку
стало використання методів статистичного аналізу. 
3. Третьою передумовою оформлення диференціальної психології в справді наукове знання
стало використання даних психогенетики.

6. Перші наукові дослідження індивідуальних відмінностей (Ф. Бессель, В. Вундт,

Ф. Гальтон).

Астроном Бессель зацікавився особистими особливостями обчислень, вироблених різними

спостерігачами. Спочатку особистісне зрівнювання відносилося до фіксації відмінності в секундах
між оцінками двох спостерігачів. Бессель зібрав і опублікував дані по декільком підготовленим
спостерігачам і відзначив не тільки наявність таких індивідуальних особливостей і різниці в оцінках,
але також мінливість обчислень в кожному новому випадку. Це і стало першою публікацією
кількісних вимірів індивідуальних відмінностей.
У другій половині дев'ятнадцятого століття з появою хронографів і хроноскопів стало можливим
вимірювати індивідуальні особливості конкретного спостерігача без порівняння його з іншими
спостерігачами. Це була спроба звести все спостереження до об'єктивно коректним значенням без
звернення до системи часу, прив'язаної до якогось спостерігача, чиї спостереження приймалися за
стандарт. Астрономи зробили також аналіз різних умов, що впливають на особливості обчислень
різних спостерігачів. Але це все відносилося швидше до проблеми астрономічних спостережень, ніж
до вимірювання індивідуальних відмінностей, яке було зроблено пізніше представниками ранньої
експериментальної психології в їх дослідженнях «часу реакції».
Найважливішою подією у становленні диференціальної психології як галузі науки виявилося
відкриття В. Вундтом у 1879 році першої експериментально-психологічної лабораторії, де він почав
у експериментальних умовах (хоча і за допомогою методу інтроспекції) вивчення психічних
процесів, зокрема апперцепції. Дуже швидко вслід за тим подібні лабораторії стали відкриватися і в
інших країнах Європи та Америки.
У системі самого Вундта вчення про індивідуальну психологію було відсутнє, оскільки
передбачалося, що всяка експериментальна психологія і є індивідуальна (на відміну від “психології
народів”, у якій експериментальний метод нібито непридатний). Але вже в перших учнів Вундта –
Крепеліна, Кеттелла та інших – зароджується установка на переорієнтацію експерименту, на його
застосування до вивчення індивідуальних особливостей людей.
Коли постала необхідність розробити нові методи дослідження, до чого долучився англійський
учений Френсіс Гальтон, послідовник Дарвіна. У праці "Спадковий геній" він інтерпретував
результати проведеного статистичного аналізу біографічних фактів видатних людей. Ф. Гальтон
організував першу антропометричну лабораторію в межах Міжнародної виставки у Лондоні і провів
перше масове обстеження людей, вивчаючи відмінності в конституційних (зріст, вага, пропорції
тіла), сенсомоторних (час реакції на візуальні і слухові стимули, сила стиснення), сенсорних
(гострота зору і слуху) параметрах. Результатом стали нові праці, обґрунтування нових методів
статистичного аналізу і нові ідеї щодо дослідження індивідуальних рис людей. Однак
експериментальний метод, на думку А. Анастазі, загальмував розвиток інтересу до одиничних явищ
психіки.
Гальтону також належить першість у вивченні впливу спадковості і середовища на психологічну
варіативність за допомогою методу близнюків, який полягав у дослідженні монозиготних близнят,
що через певні обставини зростали в різних умовах. Для дослідження уяви він придумав спеціальний
опитувальник, як методичне знаряддя активно використовував статистику.

7. Специфіка диференціальної психології, її зв’язок з іншими науками.

Специфіка ДП полягає у пошуку саме відмінностей, а не узагальнень, які притаманні іншим галузям
психологічного знання. Можна простежити зв'язку ДП з рядом багатьох психологічних дисциплін.
Необхідно тільки відзначити, що в ДП основний акцент робиться не тільки на виявленні, констатації
певних особливостей суб'єкта, але і на факторах, причинах і наслідках, які пов'язані з даними
особливостями.
Місце диференціальної психології серед інших наукових дисциплін:
1. ДП вивчає індивідуальну специфіку протікання пізнавальних психічних процесів, емоцій,
здібностей, інтелекту тощо. У даній області свого вивчення ДП знаходиться в тісному перетині із
загальною психологією.
2. ДП вивчає вікову специфіку пізнавальних процесів, стилів реагування, досліджує індивідуальну
варіативність співвідношень психологічного, соціального, біологічного, календарного віку, наявні
періодизації психічного розвитку тощо. У даній області свого вивчення ДП знаходиться в зв'язку з
віковою психологією.
4. ДП вивчає індивідуальну варіативність, зумовлену соціальним статусом суб'єкта, приналежністю
його до певної соціоекономічномої групи, і в даній області свого вивчення знаходиться в зв'язку з
соціальною психологією.
5. Говорячи про різні підходи до розуміння «норми» і відхиленні від неї, девіаціях розвитку,
акцентуацій характеру, ДП утворює зв'язки з медичною психологією.
6. ДП досліджує індивідуальні особливості, обумовлені етнокультурної приналежністю суб'єкта.
Дана область ДП знаходиться в перетині з етнопсихології.

8. Напрями диференційно-психологічних досліджень за В. Штерном.

В.Штерн виділив чотири напрямки функціонування психології індивідуальних відмінностей, які

продовжують розвиватися і збагачуватися.
Так, вивчаючи, наскільки варіативною буде наявна ознака, наскільки великий розмах її значень у
вибірці, проводять варіаційне горизонтальне дослідження. Якщо потрібно з'ясувати" з якими ще
якостями одночасно виявляється досліджувана ознака, - кореляційне (другого типу). При цьому ні в
першому, ні в другому випадку не переймаються питаннями генезису і прогнозування цієї якості,
обмежуючись одномоментним зрізом. У дослідженні індивідуальності як цілісного явища необхідно
дотримуватися психографічного (історичного) підходу, відкривати причини й основні моменти
розвитку якості, що є предметом дослідження. Історичний підхід використовують у тому разі, коли
намагаються розкрити багаторівневість і багатофакторність індивідуальності, оскільки невідомо, у
яких поєднаннях виявлятимуться особливості. Тому в дослідженнях другого і третього типів
проводять не поперечні, а поздовжні (лонгітюдні) зрізи.

9. Диференціальна психофізіологія як галузь диференціальної психології.

Диференціальна психофізіологія (ДПФ) - це напрямок в психології, що досліджує індивідуальні

психофізіологічні відмінності між людьми. Термін ввів В.Д. Небиліцин. У ДПФ використовуються
два методичних підходи: 1) зіставлення фізіологічних і психологічних .параметров, отриманих в
незалежних експериментах, 2) вивчення змін фізіологічних функцій під час реалізації тієї чи іншої
діяльності. Основною системою поглядів в ДПФ є концепція властивостей нервової системи,
розвинена стосовно людини Б.М. Тепловим і В.Д. Небиліциним. Вона бере свій початок від робіт І.П.
Павлова про типи вищої нервової діяльності.
Для ДПФ є характерним дослідження окремих властивостей нервової системи, а не типів в цілому;
визнання у одного і того ж властивості багатьох проявів, що утворюють синдром; виділення в
синдромі основного показника, що відповідає визначенню даного властивості; відмова від
оціночного підходу. Психологічно властивості нервової системи проявляються, згідно Б.М. Теплову,
в формально-динамічні характеристики поведінки, перш за все в особливостях темпераменту.
Зазвичай в ДПФ виходять з уявлення про первинність нейрофізіологічного рівня: властивостей
нервової системи, які розглядаються як незалежна змінна, а психологічні властивості розглядаються
як вторинні - як залежна змінна. Однак є дані, що свідчать і про можливість зворотних впливів
психічних процесів на нервові.

10. Внесок експериментальної психології, біології у розвиток диференціальної психології.

Спочатку психологи-експериментатори ігнорували індивідуальні відмінності або розглядали їх

просто як випадкові «відхилення» і навіть ігнорували їх. Згодом прийшли до думки, що чим більше у
феномені виражені індивідуальні властивості, тим точнішими будуть зроблені узагальнення.
Очевидно, що виникнення експериментальної психології не сприяло розвитку інтересу до вивчення
індивідуальних відмінностей.

Внесок експериментальної психології:

 психологічні феномени доступні для об’єктивного і навіть кількісного дослідження;

 психологічні теорії можна перевіряти на відповідність об’єктивним даним, а значить

психологія є емпіричною наукою.

Наприкінці 19 ст. біологія під впливом дарвінівської теорії еволюції розвивалася дуже швидко. Ця

теорія сприяла зростанню інтересу до порівняльного аналізу, що припускає спостереження за тим, як
ті самі якості виявляються у представників різних видів.

Особливо важливим для диференціальної психології є дослідження англійського

біолога Френсіса Гальтона (послідовника і кузен Дарвіна). Він вивчав людську спадковість і
пов’язував з нею нерівність людей, особливо в питаннях обдарованості. Незабаром для нього стало
очевидним, що для визначення ступнів подібності між індивідуумами їх можна вимірювати –
кожного окремо, у порівнянні один з одним, цілеспрямовано і великими групами. Для цієї мети він
розробив численні тести і процедури вимірів, заснувавши у 1882 році в Музеї Південного
Кенсінгтону в Лондоні свою знамениту антропометричну лабораторію. У ній люди за невелику плату
могли вимірити рівень сприйнятливості своїх органів чуття, моторні здібності й інші прості якості.
Таким чином були зібрані результати відмінностей за конституційними (зріст, вага, пропорції тіла),
сенсомоторними (час реакції на візуальні та слухові стимули, сила стискання) та сенсорними
(гострота зору та слуху) параметрами. Вимірюючи сенсорні процеси, Ф. Гальтон сподівався
одержати можливість оцінювати інтелектуальний рівень людини. Лише за рік роботи Ф. Гальтоном
було обстежено 9 337 осіб.

Істотний вплив на формування диференціальної психології спричинив і розвиток сучасної генетики.

Закони спадковості Менделя, заново відкриті 1900 року, привели до поновлення експериментальних
робіт в області механізмів спадковості.

11. Три світові традиції у розвитку диференційної психології: європейська, американська,

російська.

Найважливішою подією у історії диференціальної психології виявилося відкриття В. Вундтом у 1879

році першої експериментально-психологічної лабораторії, де він почав у експериментальних умовах
(хоча і за допомогою методу інтроспекції) вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції. Дуже
швидко вслід за тим подібні лабораторії стали відкриватися і в інших країнах Європи та Америки.
Для американської традиції диференціальної психології характерним є використання тестів задля
вимірювання проявів певної ознаки. Тут промисловий прогрес ішов прискореним темпом і
американська буржуазія не шкодувала коштів на підтримку досліджень, які обіцяли безпосередню
практичну вигоду
Істотна кількісна перевага американських психологічних лабораторій над лабораторіями в інших
країнах була зумовлена широко розповсюдженою вірою в можливість використання досягнення
психології для вирішення практичних проблем. У Західній Європі об’єктом практичного
застосування психологічних тестів стала переважно галузь освіти, де також відбувалися зміни,
викликані економічним розвитком капіталістичних країн.
Тестування також є доволі популярним на вітчизняному просторі, але більший інтерес до нього
проявляють на Заході.
Відрізняються також методологічні підходи.
З. Фрейд біологічному фундаменту особистості відводив вирішальну роль у житті людини, а у
вітчизняній психології, навпаки, декілька десятиріч тому широко обговорювалися умови
становлення індивіда особистістю: хто може бути нею названий, а хто залишається всього лише
індивідом. Це зіставлення, втім, мало не стільки наукове, скільки ідеологічне значення, що цілком
усвідомлювалося прихильниками психофізіологічного крила психології індивідуальних
відмінностей.
Психофізіологічний підхід. Теорії природних основ людських відмінностей (як правило, йдеться про
індивідуальні і типологічні особливості) набули, мабуть, найбільшого поширення. Лінію досліджень
І.П. Павлова в галузі типологічних властивостей нервової системи продовжили Б.М. Теплов і В.Д.
Небилицин зі своїми послідовниками у Радянському Союзі, Дж. Грей, Г. Айзенк, Я. Стреляу та інші
за кордоном [5]. Сформувавшись на ниві вітчизняної психології, новий напрям – диференціальна
психофізіологія (на жаль, практично не відображена в працях західних дослідників) – виразно
показав продуктивність уявлень про властивості нервової системи як біологічну основу
індивідуально-психологічних відмінностей, зокрема темпераменту, стилю, здібностей та інтелекту. В
той же час, серед робіт цього напряму досить часто можна зустріти типову помилку нерозведення
(ототожнення) рівнів у ієрархічній системі ознак феномену, що вивчається, результатом чого є
малоуспішні в теоретичному і методологічному плані однозначні інтерпретації прямого зіставлення
нейрофізіологічних (наприклад, дані ЕЕГ, ШГР) і психологічних, особливо особистісних (риси
характеру та ін.), показників.

12. Загальні принципи диференціально-психологічного аналізу.

Будь-яка галузь знання, що претендує на незалежний статус, вибудовується на системі базових

принципів, що визначають суть наукового напряму. Для диференціальної психології найістотніші
такі принципи:

 - принцип інтегрального аналізу (співвідношення частини і цілого), що опирається на теорію

інтегральної індивідуальності Б. Ананьєва, В. Мерліна і спеціальну теорію індивідуальності
В. Русалова. За цими теоріями індивідуальність - це інтегральна біопсихо-соціальна
характеристика людини, яка охоплює такі рівні, як організм, індивід і особистість. Аналіз
індивідуальності здійснюють за формальним підходом від нижчого (організмічного,
індивідного) рівня і до вищого (особистісного). На основі отриманих даних роблять висновок
про цілісну інтегральну індивідуальність, яка складається з усіх рівнів, об'єднаних у систему;
 - принцип взаємозв'язку інтра- й інтеріндивіду-альних закономірностей, який ґрунтується на
теорії інтеракціонізму і вказує на те, що інтрапсихічні (вну-тріособистісні) структури
(особистісні риси, цінності, мотиви, соціальні ролі, установки тощо) формуються під впливом
інтеріндивідуальної (міжособистісної) взаємодії з іншими людьми і, у свою чергу, впливають
на процеси міжособистісної взаємодії;
 - принцип взаємодії ендо- й екзофакторів у детермінації відмінностей, оснований на теорії О.
Лазурського про співвідношення і взаємодію в структурі особистості ендопсихічних
(спадково детермінованих) і екзо-психічних (детермінованих середовищем) чинників, а також
теорії В. Штерна про конвергенцію (лат. conver-go - сходжусь, наближаюсь) двох чинників
(спадковості і середовища) у процесі психічного розвитку особистості. За цими теоріями
взаємодія ендо- й екзофакторів формує нові психічні властивості;
 - принцип вимірюваності й статистичного оцінювання психічних явищ, який вказує, що
психічні утворення можна оцінити не тільки якісно (інтелект вище середньої норми), а й
кількісно (IQ - 118). Статистичні вимірювання дають уявлення про нормальний розподіл
досліджуваної функції в певній вибірці.

13. Варіативність. Детермінізм.

Варіативність – базова риса поведінки, що визначає багатоманіття її форм. Варіантність – це не

тільки вираження і наслідок інваріантності, але й один із засобів її формування. Варіантність є одним
з механізмів інваріантності, пов’язаний з більш жорстко детермінованими способами мимовільної
поведінки суб’єкта.
Основні положення щодо варіативності, що складають фундамент диференціальної психології:
1) варіативність серед індивідів - є універсальний феномен (Дарвін, Гальтон). Як зазначав В. Штерн
(1911/1994), "різноманітність, внутрішньо-і міжіндивидуальна, є найвагомішою рисою людської
поведінки - а також поведінки всіх живих організмів";
2) В відмінностях проявляється дія найбільш загальних законів людської поведінки, і, з іншого боку,
"конкретний прояв будь-якого загального закону психології завжди включає в себе ... фактор
індивідуальності" (Тєплов);
3) Зіставляючи спостерігаємі відмінності в поведінці з іншими відомими супутніми феноменами,
"можливо виявити відносний внесок різних факторів в розвиток поведінки "(Анастазі);
4) Зараховані до категорії диференційно-психологічних формальні характеристики індивідуальності
мають ряд ознак (про що свідчать роботи багатьох авторів) - стійкість проявів, кросситуативність,
стабільність в часі, в чому проявляється їх відмінність від більш мінливих, соціально-обумовлених
характеристик;
5) Індивідуальні відмінності за визначенням пов'язані з вимірюванням і кваліфікацією.
Детермінізм (лат. Determinare - визначати) - вчення в психології, що пояснює закономірний зв'язок
між психічними явищами і породжують їх факторами.
Наукове розуміння психіки людини трансформувалося в залежності від того, як розглядали
детермінізм на тому чи іншому етапі. Спочатку це розуміння базувалося на механічному
детермінізм, який пояснював психіку через принцип пристрою машини. Такий підхід був досить
обмеженим, оскільки розглядав явища такого роду виключно як результат впливу зовнішніх
факторів. Проте, на цьому етапі в психологію були введені основні поняття - наприклад, рефлекс і
афект.
На зміну механічному прийшов біологічний детермінізм (результат вчення Дарвіна). Починаючи з
цього етапу, психіку розглядають як необхідну для виживання живих систем функцію. Виниклий
дещо пізніше психологічний детермінізм визначив психіку як невід'ємну частину процесу
життєдіяльності, яка має своє причинне значення. Важливий внесок тут внесли натуралісти, які
встановили, що психічні явища обумовлені не схожими ні на що інше законами. Це принципово нове
положення дозволило відокремити психологію як науку в даному контексті.
Психологічний детермінізм був потім доопрацьований в рамках марксизму, який пояснив свідомість
людей через образ їхнього життя. За цим послідував діалектичний матеріалізм, який стверджує, що
людина змінює світ за допомогою своєї діяльності, але при цьому змінюється і він сам.

14. Формальний підхід у вивченні індивідуальності.

Формальний підхід у вивченні індивідуальності (лат. forma – структура чого-небудь, а також formans
– створюючий) – сукупність методів аналізу структури стійких універсальних властивостей людини.

Формальний підхід дозволяє провести необхідну для цілей дослідження кордон між найтиповішими,
стабільними, відтвореними в життєвій практиці і в експериментальній ситуації індивідуально-
типологічними особливостями, і іншим нескінченним різноманітністю унікальних комбінацій ознак,
що характеризують неповторність окремої людської індивідуальності.

В рамках формального підходу для опису структури психіки використовуються такі психодинамічні
конструкти, як темперамент, стиль, здібності, характер і інші.

Традиційний для диференціальної психології формальний підхід передбачає виділення

універсальних конструктів, унікальність функціонування яких забезпечується суб'єктивної системою
ієрархічно-координаційних зв'язків. Така суб'єктивна система функціонування індивідуальності
формується під впливом інтеграційних механізмів компенсаторності, оптимальності, адаптації та
результативності (А.В. Либин), а також принципів, які об'єднують
інтраіндивідуальний підсистеми в цілісну систему. Таким чином, індивідуальність, виражаючи
особливе в особистості (по К.К. Платонову), є біопсихосоціальний гештальтом, в якому
взаємопов'язані елементи та компоненти особистості.
 15. Інтраіндивідуальні зв’язки як вияв специфіки взаємозв’язку індивідуальних психічних
властивостей.

За Ананьєвим : різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру

особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких
регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на формування нею свого
розвитку та становлення. Структуру особистості він розглядав за субординаційним (складніші та
загальніші соціальні властивості особистості охоплюють елементарніші) та координаційним
(взаємодія здійснюється на паритетних засадах) принципами. Це означає, що особистість є не тільки
індивідуальністю, а й певним соціально-психологічним типом.

Інтраіндивідуальний відмінності - це якісні і / або кількісні особливості структури і / або функцій

кожної окремо (індивідуальної) сутності і / або кожного окремо явища.

Таким чином, аналіз суб'єкта в диференціальної психології йде через виявлення індивідуальних
відмінностей - з урахуванням групового статусу - до визначення типу, а потім знову повертається до
вивчення законів організації інтраіндивідуальний структури

16. Інтеріндивідуальні варіації властивостей.

Інтеріндивідуального відмінності - це відмінності в якісних і / або кількісних особливості структури і

/ або функцій властивих двом і більш окремим (індивідуальним) сутностей і / або двом і більше
окремих явищ.

Досить поширеною помилкою при аналізі структури індивідуальності (інтра- аспект аналізу) є
ототожнення «частини» і "цілого" в характеристиці окремих властивостей. Наслідок цього -
помилковість у визначенні джерел детермінації тієї чи іншої властивості, характерна для концепцій,
заснованих на уявленнях про недифференцированности структури індивідуальності.
Інша пастка підстерігає деяких прихильників теорії соціального навчання, які вважають, що
міжіндивідуальні відмінності (інтер-аспект аналізу) стираються під впливом сили ситуаційного
чинника * У цьому випадку ситуаційно-обумовлене поведінка сприймається дослідниками як
стійкий фактор детермінації, що нівелює відмінності в реакціях і способах суб'єктивної інтерпретації
події , похідних від специфіки життєвого досвіду людини.

17. Об’єкт-суб’єктна взаємодія.

У процесі соціалізації особистість виступає як суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. А.В.Петровский

виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і
інтеграцію.

Інтеграція - третя стадія розвитку людини в процесі його соціалізації. Вона передбачає досягнення
певного балансу між людиною і суспільством, інтеграцію суб'єкт-об'єктних відносин особистості з
соціумом. Людина, нарешті, знаходить той оптимальний варіант життєдіяльності, який сприяє
процесу його самореалізації в суспільстві, а також прийняття ним його мінливих норм. Очевидно,
що даний процес дуже складний, оскільки сучасне суспільство характеризується багатьма
суперечливими тенденціями у своєму розвитку. Однак існують оптимальні способи життєдіяльності,
які найбільшою мірою сприяють адаптації конкретної людини. На цій стадії, крім того, складаються
так звані соціально-типові властивості особистості, тобто такі властивості, які свідчать про
приналежність даної людини до певної соціальної групи. Б.Г.Ананьев відносив формування
соціально-типових рис характеру, як і освіту соціальних установок особистості, до психологічних
ефектів, які свідчать про міру і глибині соціалізації.
Таким чином, в процесі соціалізації здійснюється динаміка пасивної і активної позиції індивіда.
Пасивної - коли він засвоює норми і служить об'єктом соціальних відносин; активної - коли він
відтворює соціальний досвід і виступає як суб'єкт соціальних відносин; активно-пасивної - коли він
здатний інтегрувати суб'єкт-об'єктні відносини. Цей потрійний цикл може повторюватися протягом
життя багато разів і пов'язаний з необхідністю ресоціалізації індивіда в мінливому світі. Цей же
потрійний цикл ми можемо спостерігати в конкретних соціальних умовах, що вимагають адаптації
суб'єкта, наприклад, при його входженні до складу нової соціальної групи. Процес подібної
адаптації позначається як первинна соціалізація в конкретних умовах.

18. Функціональна специфічність великих півкуль.

Функціональна специфічність великих півкуль - специфіка переробки інформації та мозкової

організації функцій, притаманна лівому і правому півкулях мозку і визначається інтегральними
закономірностями двух великих півкуль.

Функціональна асиметрія (грец. Asymmetria - невідповідність) -

відмінність функцій, які виконуються симетрично розташованими частинами
організму.
Функціональна асиметрія півкуль - нерівнозначність функцій
правої і лівої півкуль головного мозку.

У психологічному словнику дається більш розгорнутий визначення:

функціональна асиметрія півкуль мозку означає специфічні
особливості структури і функції мозкових півкуль, що приводить до того,
що при здійсненні одних психічних функцій головує ліве, а
інших - права півкуля. Розглядають в двох аспектах: функціональної
асиметрії (або спеціалізації) півкуль мозку і їх взаємодії в
забезпеченні психічної діяльності людини.
У класичному університетському підручнику з нейропсихології (під
редакцією О.Д. Хомський, 2005) даються такі визначення обговорюваних
поняттям. Міжпівкульна асиметрія мозку - нерівноцінність,
якісна відмінність того "внеску", який роблять ліве і праве
півкулі мозку в кожну психічну функцію; відмінності в мозковій
організації вищих психічних функцій в лівому і правому півкулях
мозку.

Функціональна спеціалізація півкуль повільно формується в

онтогенезі аж до 14-15 років (за іншими даними до 18-20 років), досягаючи
найбільшої вираженості до зрілого віку, а потім поступово нівелюється у міру старіння. У дітей до
12 років поразки лівої півкулі мозку не супроводжується характерними для дорослих порушеннями
мовних функцій, т. е. ще не відбувся поділ на домінантне і субдомінантное
півкуля. У нормі існує і певна послідовність включення
різних мозкових структур в загальну інтегративну діяльність мозку.

Функції, пов'язані з роботою правої півкулі мозку, формуються

раніше, пов'язані з роботою лівого - пізніше. Функції, які
забезпечуються задніми мозковими структурами (особливо правого
півкулі), формуються раніше, ніж функції, що забезпечуються передніми
лобовими відділами. Таким чином, становлення міжпівкульна асиметрії
має вікові особливості і відбувається в різних відділах мозку по-різному.

19. Теорії походження функціональної асиметрії.

Існує кілька теорій, що пояснюють становлення асиметрії. Так, згідно з концепцією
еквіпотенціальності півкуль, спочатку півкулі абсолютно ідентичні по відношенню до всіх функцій,
в тому числі і мовної. На користь цього свідчать дані про високу пластичності мозку і
взаємозамінності симетричних відділів мозку на ранніх етапах його розвитку. Згідно ж концепції
прогресивної латералізації, спеціалізація півкуль існує вже з моменту народження дитини. У
праворуких вона проявляється у вигляді запрограмованої здатності нервового субстрату лівої півкулі
виявляти здатність до розвитку мовної функції і одночасно визначати діяльність ведучої руки. Це
підтверджується відмінностями в будові майбутніх мовних зон задовго до того, як мова формується.

Процес формування функціональної асиметрії півкуль в онтогенезі можна розглядати, виходячи з

двох протилежних концепцій, запропонованих Е. Ленненбергом [25] та доповнених Е. Сімерніцкою
[21].

Перша – концепція еквіпотенціальності (рівності) півкуль, згідно з якою передбачається початкова

рівність правої і лівої півкуль відносно всіх функцій, у тому числі і мовної. На її користь свідчить
висока пластичність мозку дитини та можливість взаємозаміни симетричних відділів мозку на ранніх
етапах розвитку. Той факт, що перші прояви переваги руки виявляються у дітей не одразу після
народження, а з 7–9-ти місячного віку, здавалося б, говорить теж на користь початкової
еквіпотенціальності півкуль (різниця у використанні збільшується і стає помітною до 3-х років).
Проте, було встановлено, що у немовлят є інші ознаки латералізації, наприклад, перевага поворотів
голови в один бік, відмінності в тонусі м’язів справа та зліва [20].

Друга концепція Е. Сімерніцкої базується на прогресивній латералізації (поступово наростаючій

асиметрії), згідно з якою спеціалізація півкуль існує вже з моменту народження. Так, у праворуких
людей є генетично запрограмована властивість саме лівої півкулі виявляти здатність до розвитку
мовної функції і визначати діяльність провідної руки. На її користь свідчить той факт, що в
новонароджених дітей розміри лівої сильвієвої борозни, що відокремлює скроневу частку, є суттєво
більшими, ніж правої. Це означає, що структурні міжпівкульні відмінності є вродженими.

20. Функції лівої і правої півкулі.

Ліва півкуля зазвичай відповідає за оперування вербально-знаковою інформацією, читання і

рахунок, праве - за оперування образами, орієнтацію в просторі, розрізнення звуків і мелодій,
розпізнавання складних об'єктів, продукування сновидінь. Оскільки лівопівкульними мислення
аналітичне, воно діє, здійснюючи ряд послідовних операцій, в результаті чого складається
внутрішньо несуперечлива модель світу, яку легко закріпити в знаках і словах.
Правопівкульне мислення просторово-образне, симультанное (одномоментне) і синтетичне,
що дає можливість одномоментного схоплювання різнорідної інформації. Підсумком
функціонування правої півкулі є багатозначність, яка, з одного боку, є основою творчості, а з іншого
- ускладнює розуміння між людьми, тому що заснована скоріше на символах, ніж на значеннях. У
чоловіків асиметрія виражена сильніше, ніж у жінок, що, мабуть, і обмежує у них можливості
компенсації і здатність до навчання.
Домінування півкуль в здійсненні тієї чи іншої функції не є фіксованою, а залежить від змісту
діяльності, при зміні якої можливо не тільки згладжування асиметрії, але навіть зміна знака на
протилежний. Воно зазвичай визначає найбільш розвинену область психічного - так, у
правопівкульних краще розвинені емоції і інтуїція, у лівопівкулевих - сприйняття і мислення, однак і
ті, і інші здатні включати різні півкулі, а саме поняття «Правопівкульне» не означає, що центр
мовлення обов'язково знаходиться праворуч - воно лише підкреслює факт найбільшої залученості
правої півкулі в обговорюваний процес.

21. Профілі функціональної асиметрії.

 Профіль асиметрії є одним з визначальних психофізіологічних параметрів індивідуальних
відмінностей між людьми. Під профілем асиметрії розуміють домінування лівої або правої сторони
тіла у спільному функціонуванні парних органів. Таким чином, індивідуальний профіль асиметрії
являє собою своєрідну комбінацію моторних, сенсорних, психічних асиметрій-симетрій, характерних
для даного індивіда.

Наприклад, особливості психічної діяльності лівшів – їх когнітивної, емоційної, перцептивної сфер

можуть бути основою для успішного розвитку тих здібностей, які слабо виражені у більшості людей
з правим профілем асиметрії. Лівші часто зустрічаються серед артистично обдарованих людей,
талановитих художників, музикантів, архітекторів, спортсменів.

22. Асиметрія мозку: моторна, сенсорна, психічна.

Оскільки параметри домінантності проявляють себе комплексно, прийнято визначати різні види
функціональної асиметрії. До основних належать моторна, сенсорна та психічна асиметрії.
Розглянемо особливості прояву кожної з них. Асиметрія може проявлятися на анатомічному,
сенсорному, моторному та когнітивному рівнях, а її характер залежить від генетичних особливостей,
гормонального статусу, рівня розвитку організму і середовищних впливів.
Моторна асиметрія пов’язана з феноменом специфіки проявів рухової активності правої та лівої
частин тіла і являє собою сукупність ознак нерівнозначності функцій рук, ніг, половин тулуба та
обличчя у формуванні загальної рухової поведінки й її виразності.
Сенсорна асиметрія – це сукупність ознак функціональної нерівності правої й лівої частин органів
чуттів. Вона проявляється у нерівнозначності сприйняття аналізаторними центрами правої та лівої
півкулі подразників різної модальності – зорових, звукових, тактильних, нюхових,смакових.
Найбільш значущим з огляду забезпечення повноцінності психічної діяльності людини є зоровий та
слуховий аналізатори.
Психічна асиметрія. Психічну асиметрією можна інтерпретувати як порушення симетрії
психосенсорних і психомоторних психічних процесів, обумовлені специфікою сприйняття
інформації і різним способом її обробки або внесок чуттєвого й абстрактного компоненту в
загальний процес пізнання й адаптацію людини до зовнішніх умов . В основі психічної асиметрії
лежить фактор взаємодії півкуль головного мозку як інтегрована характеристика функціонування
ЦНС, що визначає індивідуальний профіль асиметрії. Крім цього, під психофізіологічними асиметрії
розуміють порушення симетрії власне психічних процесів - психосенсорних і психомоторних або
чуттєвого і абстрактного свідомості.

23. Пренатальні ознаки функціональної асиметрії.

У людини процес латералізації функцій в онтогенезі відбувається нелінійно, з чергується

домінуванням правої і лівої півкуль, поступовим переходом від дублювання функцій до їх
спеціалізації. Затримка латерализации функцій порушує когнітивне і емоційний розвиток дитини і
створює передумови до виникнення труднощів при навчанні.
Морфологічна асиметрія виявляється вже в період пренатального онтогенезу. У чоловічих і
жіночих зародків на 20-22 тижні вагітності діаметр лівої півкулі був більше правого, в обох статевих
групах: середній діаметр лівої гемісфери 2,804 см у жіночих і 2,781 см чоловічих прі не достовірних
відмінностях.
Сенсорні і моторні асиметрії зареєстровані у новонароджених і плода в останні тижні вагітності.
Так, показано, що у новонароджених дітей частіше проявляється тенденція до використання правої
руки для тактильного контакту, схоплювання, до відхилення голови від середнього положення
вправо, якщо їх батьки є праворукими. Спонтанні повороти голови, рухи ногами, шагательном і
шийно - тонічні рефлекси у новонароджених переважають справа за відсутності в їх сім'ї сіністралов.
При цьому в подальшому у них, як правило, розвивається праворукість і нахил голови вправо, що
сприяє ранньому розвитку зорових, слухових, вестибулярних і тактильних переваг. Після
народження на звуки голосу відзначається переважна активація ЕЕГ - показників в лівій півкулі, при
відтворенні музики - в правом. Найбільша амплітуда викликаних потенціалів у таких дітей
реєструється в лівій півкулі при сприйнятті слів, а на побутові звуки - в правом.
Проте зазначені дослідниками переважні повороти голови вправо у плодів і новонароджених
можуть змінюватися, наприклад, в результаті кесаревого розтину, потиличного або тазового
передлежання, передчасних пологів.
Показано також, що вроджена асиметрія формується вже в пренатальному періоді, а
співвідношення ліворукості і правшество в значній мірі залежить від географічної широти, т. Е.
Вектора сил земної гравітації.

Застосування методу дихотического прослуховування дозволило відзначити асиметрію вже у

новонароджених, по-різному реагують на мовну і немовних інформацію. А використання ЕЕГ
показує зміну спектральних характеристик активності їх головного мозку в залежності від якості
стимуляції (мова - ліва півкуля, музика - праве). Фонемний аналіз мови також проводиться
асиметрично вже на ранніх стадіях онтогенезу. Таким чином, в психофізіології робиться висновок
про те, що домінантність лівої півкулі по мові потенційно фіксована, тобто існує нервовий субстрат,
пристосований для переробки певного типу інформації - швидкій послідовності дискретних одиниць,
що і складає основу мови. Однак анатомічна схильність ще не означає остаточної фіксованості
функцій (згадаємо теорію ортогенеза). Тому що наступний досвід може визначити і ступінь
асиметрії, і навіть зміну знака домінування на протилежний.

24. Постнатальні ознаки латеральності.

Одним з найважливіших індивідуальна властивостей є функціональна асиметрія і спеціалізація

півкуль - характеристика розподілу психічних функцій між правою і лівою півкулями. Процес
становлення асиметрії називається латералізациєю. Асиметрія є властивість всього живого,
проявляючись по-різному - в тропізму, напрямку загортання молекулярної спіралі і тощо.

В.А. Москвін (2002) на основі проведених досліджень розробив таку класифікацію походження
латеральних ознак:
 спадкова або генетична;
 патологічна латеральний (може бути обумовлена пре- і перинатальними порушеннями);
 вимушена латеральний (пов'язана з втратою або дефектом провідною кінцівки,
периферичного відділу аналізатора);
 функціональна латеральний (обумовлена особливостями сенсомоторного координування
або социокультуре причинами).

У перші 2-3 роки у дитини домінує права півкуля, нейрональні зв'язки в якому формуються в
процесі спілкування і під впливом емоційних контактів з матір'ю. При цьому вважають, що в цей
період відбувається і закладка здатності до мовного спілкування.
На другому етапі у віці 3-5 років починає формуватися переважання лівої півкулі головного
мозку. У цей період відбувається не тільки подальший розвиток мовної функції, а й формується
здатність до аналітичного мислення.
У підлітковому віці відбувається чергова зміна домінантності півкуль: поряд з інтенсивним
розвитком фронто - орбітальних відділів головного мозку знову починає переважати права півкуля.
При цьому дозрівання зазначених відділів здійснюється не одночасно - в правій гемісфери процес
відбувається довше, ніж в лівій, у чоловіків більш тривало, ніж у жінок.
Функціональна спеціалізація півкуль повільно формується в онтогенезі аж до 14-15 років (за
іншими даними до 18-20 років), досягаючи найбільшої вираженості до зрілого віку, а потім
поступово нівелюється у міру старіння. У дітей до 12 років поразки лівої півкулі мозку не
супроводжується характерними для дорослих порушеннями мовних функцій. Ще не відбувся поділ
на домінантне і субдомінантну півкулю.
Функції, пов'язані з роботою правої півкулі мозку, формуються раніше, пов'язані з роботою
лівого - пізніше. Функції, які забезпечуються задніми мозковими структурами (особливо правої
півкулі), формуються раніше, ніж функції, що забезпечуються передніми лобовими відділами.
Таким чином, становлення міжпівкульна асиметрії має вікові особливості і відбувається в різних
відділах мозку по-різному.
Передбачається, що зменшення асиметрії у літніх людей може бути пов'язано зі зниженням
спеціалізації півкуль і / або пластичними перебудовами, спрямованими на компенсацію дисфункції
мозку, пов'язаної з енергетичним дефіцитом і втратою нейронів.

25. Чинники походження асиметрії: середовищні (включаючи культурні), генетичні і

патологічні.

Про чинники (генотип і середовище), які контролюють асиметрію структур мозку, відомо мало.
Завдяки близнюковим дослідженням та дослідженням з використанням ЕЕГ з’ясовано, що об’єми
кіркових структур мають великий генетичний компонент варіативності, а вплив загального
середовища є значно меншим. Загальне середовище має приблизно в два рази більший ефект у лівій
півкулі порівняно з правою, що свідчить про менший генетичний контроль лівої півкулі. Вплив
індивідуального середовища є середнім за значенням між генотиповим впливом і впливом
загального середовища. Генетичні чинники сильніше виявляються в ЕЕГ правої півкулі.

До теперішнього часу вклад спадковості і середовища в формування асиметрії визначений не

цілком. Так, були виявлено, що асиметрія півкуль - звичайне явище не тільки у сучасних і
стародавніх людей, а й у людиноподібних мавп, причому найбільш значна вона в області скроневих
часток (в лівій півкулі область між звивиною Гешля і Сільвієвій борозною зазвичай має істотно
більші розміри). Нещодавно виявлена асиметрія у новонароджених і плодів.

Застосування методу дихотического прослуховування дозволило відзначити асиметрію вже у

новонароджених, по-різному реагують на мовну і немовних інформацію. А використання ЕЕГ
показує зміну спектральних характеристик активності їх головного мозку в залежності від якості
стимуляції (мова - ліва півкуля, музика - праве). Фонемний аналіз мови також проводиться
асиметрично вже на ранніх стадіях онтогенезу. Таким чином, в психофізіології робиться висновок
про те, що домінантність лівої півкулі по мові потенційно фіксована, тобто існує нервовий субстрат,
пристосований для переробки певного типу інформації - швидкій послідовності дискретних одиниць,
що і складає основу мови. Однак анатомічна схильність ще не означає остаточної фіксованості
функцій (згадаємо теорію ортогенеза). Тому що наступний досвід може визначити і ступінь
асиметрії, і навіть зміну знака домінування на протилежний.
Також неспівпадання в парах близнят можна пояснити схильністю близнят до дії патологічних
чинників середовища. Такі чинники по-різному діють на партнерів, а тому в рівній мірі збільшують
кількість неспівпадаючих пар як серед різнояйцевих, так і серед однояйцевих близнюків. Наприклад,
нерівномірність внутріутробних умов, пологовий стрес, затримка дозрівання.

26. Організм – тілесний фактор індивідуальності.

Біологічна координата людини визначає його як живе тілесне істота. Найбільш близьким до цього
визначення виявляється поняття "організм".
Поняття “організм”, в широкому розумінні може включати анатомо-морфологічну структуру,
фізіологічні і нервові процеси, нарешті, вищу нервову діяльність разом механізмами роботи органів
чуття.

Індивідуальність - людина, що характеризується з боку своїх соціально значущих відмінностей від

інших людей; своєрідність психіки і особистості індивіда, її неповторність.

Індивідуальність - особливе в індивіді, сукупність тільки йому притаманних особливостей (в

частності, властивостей особистості), яка робить людину і його особистість одиничним втіленням
типового і загального. Індивідуальність не можна ототожнювати з особистістю.
Особистість завжди неповторна і, отже, індивідуальна. Але індівідуальность людини проявляється
не тільки в його особистості, але і в його організмі (К. К. Платонов).

27. Індивід – передумова особистості.

Під поняттям “індивід”, як правило, мають на увазі конкретну людину.

Термін "індивід" позначає, з одного боку, "єдине нероздільне істота (від лат, individuum -
неподільне)", '' виступає як єдине ціле ", і, з іншого боку" окремого представника людської спільності
". На індивидному рівні відображає переважно природні особливості організації психічних процесів,
а особистісний - соціально привнесені. Іншими словами, індивідуальна координата людини позначає
чергову, також двояко интерпретируемую, кордон в сфері пізнання, яка виявляється в переході від
окремої сутності до групової, коли "неподільний" представник свого виду характеризується
включеністю в групи, об'єднані як за біологічними (стать, вік, раса) і власне психологічним (типові
характеристики психічних процесів), так і по соціальним (культурна і професійна ідентифікація,
соціально-економічний статус) ознаками та трансформації безособових (до-особистісних) передумов
у властивостях, які виявляють особистісну детермінацію.

Особистість – активний носій свідомості з індивідуально-типовою структурою

психологічних властивостей та якостей, що вибірково ставитися до оточуючої дійсності і виконує
певні соціальні ролі.

На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі

біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості.
Поняття “особистість” містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних
відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок
суспільної моралі.

28. Особистість – психологічний носій соціальних властивостей.

Відзначаючи відмінності між поняттями “індивід” і “особистість”, зазвичай вказують, що це

формально-логічно рівнозначні поняття, які відносяться до одного і того ж класу об’єктів, хоча в
кожному з них розкриваються різні ознаки суб’єкта. При цьому в понятті “особистість”
фіксуються ті ознаки, які визначаються належністю індивіда до суспільства (соціальна якість).
Зовсім недавно таке поширене визначення особистості лише як сукупності властивостей (або
факторів) поступово стає надбанням історичної психології. На сучасному ж етапі дослідників
приваблюють “своєю простотою” два кола проблем:
1) джерела виникнення особистісних рис, аналіз складної природи їх детермінації;
2) прагнення зрозуміти особистість як особливий, такий, що не зводиться ні до яких інших рівнів
психічної реальності, феномен. Як характерна ілюстрація суперечності особистісної природи можна
навести наступний вислів:
“Як же можна вичленити власне особистісні характеристики суб’єкта, які не збігалися б із
загальнопсихологічною, або, точніше кажучи, диференціально-психологічною, традицією... і не
розчинялися без останку в міжсуб’єктних зв’язках як предметі соціально-психологічного
дослідження?” [27, с. 400]. Одні вважають, що джерела індивідуальної своєрідності організації
людської особистості ховаються у специфіці нервової системи, інші переконані, що особистість
– суто соціальний феномен, ніяк не пов’язаний з таким “заземленим” поняттям, як організм.
Прогресивну установку відображає думка Л.М. Веккера, який вважає особистість основним
носієм саме психосоціальних властивостей людини. Позначити межу при переході від концепції
особистості до розуміння індивідуальності, інтегральної за самою своєю природою, дуже
складно. Можна лише вказати на важко вловиму грань між процесами інтеріоризації та
екстеріоризації (Виготський), у яких відображається специфіка “власне-особистісного” та
“особистісно-суспільного” прояву. Нарешті, особистість, особливо у своїх вищих проявах,
виявляється, на думку багатьох категоричних у своїх висновках авторів, поняттям, ніяк не
пов’язаним із первинними, – організмічним та індивідним – рівнями індивідуальності (у сенсі їх
впливу на особистісні утворення). Разом із тим, навряд чи навіть ці автори стали б оспорювати
положення про зворотний вплив особистості на багато процесів, що протікають в організмі, чому є
переконливі свідчення з галузі експериментальної психосоматичної медицини, включаючи
застосування самонавіювання, аутотренінгу та гіпнозу, заснованого на дії другої сигнальної системи
(тобто мовних символах) [19].
Для пояснення цих фактів у диференціально-психологічному контексті необхідне введення
наступного, інтегрального рівня, який відповідає за появу ефектів компенсації, поєднання,
диференціації та координації при функціонуванні цілісної системи індивідуальності.

29. Індивідуальність – інтегральна біопсихосоціальна характеристика людини.

Поняття “індивідуальність” використовується в психології при описі двох видів явищ.

1. При аналізі індивідуальних відмінностей індивідуальність розуміється як своєрідність
психологічних властивостей людини, що виявляється в різних сферах (інтелекті, темпераменті,
особистості). У цьому контексті індивідуальність протиставляється “середній” людині, тобто прояви
властивостей окремої людини протиставляються їх типовим проявам (середньогруповим
тенденціям), що виражається в правилі не переносити закономірності, отримані на групі, на
конкретну людину.
2. При аналізі ієрархічної організації психологічних властивостей людини індивідуальність виступає
як вищий рівень цієї ієрархії по відношенню до індивідного і особистісного рівнів: індивід –
особистість – індивідуальність. У цьому випадку індивідуальність є відносно закритою системою і
унікальним поєднанням всіх властивостей людини як індивіда і особистості. За образним
висловлюванням Б.Г. Ананьєва, особистість є “вершиною” структури психологічних властивостей, а
індивідуальність – “глибиною” особистості. Цілісність індивідуальності в цьому випадку
визначається єдністю властивостей, що відносяться до різних ієрархічних рівнів, причинно-
наслідковими зв’язками між властивостями різних рівнів і провідною роллю властивостей
особистості, які перетворюють індивідні властивості [38].

Специфічним способом дослідження індивідуальності є ідіографічний підхід, запропонований В.

Штерном і детально розроблений Г. Оллпортом. Методи ідіографічного вивчення індивідуальності
орієнтовані на дослідження окремих людей (а не груп) і мають на меті зображення індивідуальності
як унікального цілого.
Багато авторів підкреслюють розуміння індивідуальності як сукупності (симптомокомплексі,
синдромі тощо) різних властивостей – від біохімічних і нейрофізіологічних до особливостей
творчого самовираження (майже нічого, на жаль, не кажучи про механізми їх формування). Водночас
існують значні розбіжності в тому, чи вважати індивідуальність якісно новою, цілісною
характеристикою, що описує інтегральні способи реалізації людини протягом життя, або ж треба
говорити “лише” про індивідуальні особливості тих або інших психічних – зокрема особистісних –
процесів, рис і станів.

В останньому випадку поняття “індивідуальність” використовується для визначення однієї із сторін

конкретної форми активності, для вираження “не цілісності, не всебічної повноти, а своєрідності,
неповторності певного явища, його неподібності на інші явища цього виду” [19, с. 51].
Разом з тим, саме з аналізом інтеграційних ефектів функціонування індивідуальності (таких як,
наприклад, адаптивність, компенсаторність, оптимальність або результативність), пов’язано основне
питання диференціальної психофізіології і психології – “чим кожний з нас відрізняється від інших
людей” [24]. У цій фразі полягає суть наступної межі, що пролягає між загальнолюдськими
(універсальними психічними і соціокультурними) закономірностями і тим, як ці загальні закони
заломлюються в неповторному світі суб’єктивної реальності. Носієм цього світу (що репрезентує
його зовні) є індивідуальність як унікальний цілісний феномен, що виявляється інтегралом всіх
рівнів внутрішньої і зовнішньої взаємодії, яка включає процеси диференціації і координації.

Індивідуальність – це сукупність неповторно своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє

її від інших людей, це глибина особистості.

Індивідуальність розглядають як симптомокомплекс, що включає біохімічні, нейрофізіологічні,

творчі особливості самовираження. Як правило, поняття індивідуальності ототожнюють зі
своєрідністю, неповторністю явища, його унікальністю, несхожістю на інших.

Часто поняття індивідуальності використовують для визначення конкретної форми активності в її

несхожості на активність інших індивідів.

Індивідуальність є інтегралом всіх рівнів внутрішньої та зовнішньої взаємодії і включає в себе

процеси диференціації та координації.

У системі «індивід – особистість» індивідуальність займає найвищу ієрархічну сходинку, адже

інтегрує всі оригінально-специфічні зв’язки властивостей особи як індивіда (з позиції його статі,
віку, психодинамічних особливостей) та особистості (з позиції унікального життєвого досвіду).

Індивідуальність є найбільш узагальненою характеристикою особи, оскільки є «інтегралом усіх

рівнів внутрішньої і зовнішньої взаємодії», але водночас вказує на цілісність, унікальність і стійкість
людини (О. Г. Асмолов, Б. Г. Ананьєв, Б. М. Теплов, В. С. Мерлін, В. М. Русалов, К. К. Платонов,
С. Л. Рубінштейн).

Найбільш суттєвими характеристиками індивідуальності є:

o цілісність (В. М. Русалов, В. С. Мерлін, Б. Г. Ананьєв);

o системність (О. Г. Асмолов, В. С. Мерлін, В. М. Русалов);

o ієрархічність елементів (В. С. Мерлін, В. М. Русалов, Б. Г. Ананьєв).

Цілісність вказує на інтегральний взаємозв’язок всіх підструктур та елементів, які функціонують як

єдиний організм, спрямований на досягнення єдиної мети. Системність вказує на унікальну єдність
елементів організму, що передбачає узгодженість їх функціонування, закономірності внутрішніх і
зовнішніх зв’язків. Ієрархічність – чітка структурованість рівнів та елементів системи, які
перебувають у певному стабільному стані і координуються за принципами оптимальності та
компенсаторності.

Таким чином, індивідуальність можна розглядати як таку багаторівневу систему внутрішніх зв’язків,
яка забезпечує їх унікальну цілісність, а відтак неповторний життєвий шлях. Важливими для
розуміння індивідуальності стає вивчення її ієрархічної структури, характеру зв’язків та механізмів
соціальної адаптації й інтеграції.

30. Людина як суб’єкт взаємодії зі світом.

Другий метаполюс, який утворює разом зі смисловим конструктом «людина» необхідний контекст
для аналізу тріади індивід - особистість - індивідуальність, позначається терміном «суб'єкт», який в
найбільш загальному вигляді трактується як «носій станів» (Радлов, 1913) і властивостей. Видається
розумною точка зору, згідно з якою «суб'єкт» - поняття неоднопорядковое по відношенню до даної,
базової для наук про людину, системі координат. Категорія «суб'єкт» використовується для аналізу
одиничності учасника процесу взаємодії, його властивостей і особливостей - як організму
(біологічної істоти, носія морфологічних і фізіологічних функцій), індивіда (носія психічних,
предлічностних функцій), особистості (носія психосоціальних функцій) або цілісної індивідуальності
(носія інтегральних функцій людини як саморазві- вающий, що еволюціонує системи) - в
функціональному аспекті конкретної форми активності. Не можна сказати, що ця колективна
багатьма і очевидна - для авторського суб'єктивного погляду - позиція є загальноприйнятою. Для
ряду дослідників, які зробили свій внесок у психологічне вивчення індивідуальності, поняття
«суб'єкт» перетворюється з функціональної категорії в онтологічну і, відповідно, стає вищою
формою розвитку «людського в людині» (див., Наприклад, Ананьєв, 1968; Бруітінскій, 1996; Беккер ,
1981).

Якщо поняття «людина» є родовим в онтологічної лінії - від організму як біологічної підструктури
через індивідуальна властивості до особистості і далі до цілісної індивідуальності, - то поняття
«суб'єкт» виявляється вихідним для характеристики процесу «суб'єкт-об'єктного» взаємодії, чи йде
мова про біологічну (психофізіологічної), власне психічної або соціальної активності людини. Для
повноти картини буде доречно представити сказане у вигляді наступного рис. 4.
Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики,
пов'язаний з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань
матеріальної та духовної культури суспільства. Суб'єкт – це той, хто впливає, хто діє на об'єкт.
Людина не є суб'єктом пізнання сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в
процесі предметної діяльності і спілкування. Однак, суб'єкт здатний не лише відображати, а й
формувати об'єкт пізнання, тобто він має активний і конструктивний характер поведінки. Індивід
може виступати в статусі суб'єкта пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним
людством світом культури.

- напрямок, або рівень, взаємодії суб'єкта з середовищем;

<-? - співвіднесення між собою рівнів ієрархічної організації

інтегральної індивідуальності людини

Індивідуальність людини, аналізованого як суб'єкта взаємодії з навколишнім предметним і

соціальним світом, і є, як зазначалося, предметом диференційно-психологічного дослідження. Для
складання цілісної характеристики індивідуальності необхідний облік всіх аспектів - від інтра- (т. Е.
Внутрішньо-) індивідуальної мінливості до групового статусу; від біологічних характеристик
людини як організму до змістовного аналізу відмінностей у внутрішньому світі особистості. Рис. 5
пояснює це положення.
 31. Теорія спадкових чинників.

У біогенетичних теоріях формування індивідуальності розуміється як приречене вродженими і

генетичними задатками. Розвиток є поступовим розгортанням цих властивостей у часі, а
внесок середовищних впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко служать
теоретичною основою расистських вчень про початкову відмінність націй. Прихильником
цього підходу був Ф. Гальтон, а також автор теорії рекапітуляції Ст. Холл.
Прихильниками цієї теорії можна назвати таких відомих вчених-психологів, як Ф. Гальтон, Д.
Кеттелла, А. Біне. Суть даної теорії полягає в наступному: існує генетична заданість
індивідуальних відмінностей, тобто індивідуальність - результат певної генної комбінації.

Спадковість складається із сукупності генів, які передаються індивіду обома батьками в момент
зачаття. Кожен індивід отримує унікальну комбінацію генів за винятком однояйцевих близнюків.
Спадковість впливає на те, що може проявитися через великий проміжок часу після народження. У
той же час не все те, з чим народжується людина (вроджене), відноситься до спадковості, так як
можливий пренатальний вплив навколишнього середовища.

Гени групуються в хромосоми. Хромосомний набір визначає унікальність людини, в тому числі її
стать (23-а пара хромосом - ХХ у жінок і ХY у чоловіків).

Хромосомні аномалії призводять до різних захворювань (наприклад, хвороба Дауна обумовлена

трисомія 21 пари хромосом, хвороба Клайнфельтера - аномалією 23 пари хромосом, наявність шести
пальців на руці - аномалією 15-ї пари хромосом). У спадщину можуть передаватися захворювання,
наприклад, такі, як дальтонізм, гемофілія.

Наведемо деякі приклади механізмів спадковості.

Найпростішою ілюстрацією механізму спадковості є так звані одиничні фактори, що залежать від
однієї єдиної пари генів. Наприклад, якщо індивід отримав ген альбіносних від кожного зі своїх
батьків, він стане альбіносом. Індивіди з двома генами нормальної пігментації матимуть нормальну
пігментацію. Якщо індивід отримав ген альбіносних від одного з батьків та ген нормальної
пігментації від іншого, то він буде все одно проявляти нормальну пігментацію. Відбувається це за
наступною причиною.Нормальна пігментація является домінантним ознакою і обумовлюється
домінантним геном. Гени, інформація яких розгортається в разі присутності альтернативної,
називаються домінантними генами. На відміну від них, ознаки, які несуть в собі рецесивні гени,
проявляються лише в разі з'єднання з другим таким же рецесивним геном, отриманим від другого з
батьків, або в разі відсутності домінантного гена з альтернативною інформацією. Отже, тільки
індивід, який отримав рецесивний ген альбіносних від обох батьків, буде характеризуватися
відсутністю пігментації в очах, волоссі і шкірі.

Гени, що знаходяться в статевих хромосомах, називаються зчепленими зі статтю - це ще один

приклад дії механізмів успадкування. Спадкування, зчеплене з підлогою, має деякі важливі
особливості. Справа в тому, що Y-хромосома несе набагато менше генів, ніж Х-хромосома . Це
призводить до того, що для багатьох генів на Х-хромосомі немає відповідних алелей на Y-хромосомі.

Тому у індивідів чоловічої статі ознаки, що визначаються генами цієї ділянки, виявляються навіть в
тому випадку, якщо є рецесивними, що дозволяє пояснити успадкування ознак, пов'язаних зі статтю,
наприклад, дальтонізму, гемофілії. Один з найбільш добре документованих ознак успадкування
гемофілії можна знайти в родоводу нащадків англійської королеви Вікторії.

Від наслідування, зчепленого зі статтю, відрізняється успадкування, обмежене статтю. В даному

випадку активність гена і ймовірність прояву ознаки сильно залежить від гормонального рівня
(наприклад, ген спадкової схильності до раннього облисіння веде себе як домінантний у чоловіків і
рецесивний у жінок).

Існують і інші, більш складні форми взаємодії між генами, які вивчаються в генетиці людини, а
також

множинні чинники, які залежать від комбінації декількох генів (наприклад, колір шкіри, група крові).

Безсумнівно, внесок спадковості в формування індивідуальних відмінностей високий, але в той же

час кожен організм (в тому числі і людський) протягом всього свого життя взаємодіє з навколишнім
середовищем. Недооцінку ролі середовища у формуванні індивідуальних відмінностей,
зосередження уваги при проведенні експериментальних досліджень в основному на генетичні
фактори можна віднести до недоліків теорії спадкових факторів.

32. Соціогенетична теорія.

Дана теорія стверджує, що спочатку людина - чиста дошка (tabula rasa), а всі його особливості
обумовлені навколишнім середовищем. Навколишнє середовище являє собою дуже широке
поняття, яке включає в себе все: від внутрішньоклітинної і міжклітинної середовища всередині
самого організму, впливів пренатальної середовища до масштабних зовнішніх (соціальних) впливів,
з якими людина стикається від народження і до смерті. Найяскравішим прихильником цієї теорії
можна назвати Дж. Локка.
Витоки соцігенетичного напрямку - в ідеях філософа XVII ст. Джона Локка. Він вважав, що дитина
з'являється на світ з чистою як воскова дошка душею. На цій дошці вихователь може написати все,
що завгодно, і дитина, не обтяжений спадковістю, виросте таким, яким його хочуть бачити близькі
дорослі.

Акцентуючи на противагу біологізаторам інший фактор - соціальний, автори

социогенетический концепцій вважають, що в поведінці людини немає нічого природженого і
кожна його дія - це лише продукт зовнішньої стимуляції. Звідси, маніпулюючи зовнішніми
подразниками, можна виготовити людини будь-якого складу. Представником цієї концепції є
американський психолог Дж. Уотсон.

На передній план у дослідженнях навчання, після входження в американську психологію ідеї

проведення суворого наукового експерименту, за прикладом дослідів І. П. Павлова, виступила ідея
поєднання стимулу і реакції, умовних і безумовних стимулів. Так виникла ассоціаністіческая теорія
навчання (Дж. Уотсон, Е. Газрі).

Коли увагу дослідників привернули функції безумовного стимулу у встановленні нової асоціативної
стимульно-реактивної зв'язку, виникла концепція навчання, в якій головний акцент був зроблений на
значенні підкріплення. Це були концепції Е. Торндайка і Б. Скіннера, що отримали назву біхевіоризм.

Пошуки відповідей на питання, чи залежить научіння від таких станів випробуваного, як голод,
спрага, біль, привели до появи концепцій Н. Міллера і К. Хала.

Особливим чином переломилася у свідомості американських психологів ще одна ідея павловського

експерименту - ідея побудови нового поведінкового акту в лабораторії. Вона вилилася в ідею
«технології поведінки», його побудови на основі позитивного підкріплення будь-якого акту, обраного
за бажанням експериментатора поведінки (Б. Скіннер). Настільки механістичний підхід до
поведінки повністю ігнорував необхідність орієнтування суб'єкта в умовах власної дії, т. Е.
Психічного акту.

У класичному біхевіоризмі проблема «розвитку дитини» спеціально не акцентується - там є лише

проблема навчання з урахуванням наявності або відсутності підкріплення під впливом середовища.

Таким чином, в социогенетический теоріях як основного фактора розвитку психіки

розглядалася среда, активність дитини не враховувалася.

33. Теорія двох чинників.

Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів) розуміли розвиток як результат взаємодії

вроджених структур і зовнішніх впливів. К. Бюлер, В. Штерн, А. Біне вважали, що середовище
накладається на фактори спадковості. Основоположник двофакторної теорії В. Штерн
відзначав, що ні про одну функцію не можна питати, ззовні вона чи зсередини. Треба
цікавитися, що в ній ззовні і що зсередини. Але і в рамках двофакторних теорій дитина, як і
раніше, залишається пасивним учасником змін, що в ній відбуваються.

Теорію конвергенції, або, як її ще називають, теорію двох чинників, розробив німецький психолог В.
Штерн (1975-1938) - фахівець в області диференціальної психології, що розглядає взаємини
біологічного і соціального факторів. Суть цієї теорії полягає в тому, що психічний розвиток дитини
розглядається як процес, що складається під впливом спадковості і середовища. Основне питання
теорії конвергенції полягає втому, щоб встановити, як виникають придбані форми поведінки і який
вплив на них чинять спадковість і навколишнє середовище.

В цей же час в психології існували дві теоретичні концепції: емпіризм ( "людина - чиста дошка") і
нативізм (існують вроджені ідеї).

Штерн вважав, що якщо є підстави для існування цих двох протилежних точок зору, то істина
полягає в їх з'єднанні. Він вважав, що психічний розвиток є з'єднання внутрішніх даних із
зовнішніми умовами, але провідна роль все одно належить вродженим факторам. Прикладом
тому може служити наступний факт: навколишній світ поставляє дитині матеріал для гри, а
то, як і коли він буде грати, залежить від вроджених компонентів інстинкту гри.

В. Штерн був прихильником концепції рекапитуляции і стверджував, що дитина протягом перших

місяців дитячого періоду знаходиться на стадії ссавця: це підтверджується неосмисленим
рефлекторним і імпульсивним поведінкою; у другому півріччі життя він досягає стадії вищого ссавця
(мавпи) завдяки розвитку схоплювання предметів і наслідування; в подальшому, опанувавши
прямоходінням і промовою, він досягає початкових ступенів людського стану; в дошкільний період
гри і казок він стоїть на щаблі первісних народів з їх міфологічним свідомістю; новий етап - вступ до
школи - пов'язаний з оволодінням соціальними обов'язками вищого рівня. Перші шкільні роки
пов'язані з вивченням основ наук і письмових текстів в дусі античного і старозавітного світів, середні
підліткові класи - з християнською культурою Середньовіччя з характерним для неї фанатизмом, а
роки юності - з культурою і цивілізацією Нового часу.

Теорію конвергенції розвитку підтверджують висловлювання про те, що "яблуко від яблуні недалеко
падає" і "з ким поведешся, від того й наберешся". Англійський психолог Г. Айзенк (1916-1997)
вважав, що інтелект на 80% визначається впливом спадковості і на 20% - впливом середовища.
Австрійський психолог 3. Фрейд створив структурну теорію особистості, основу якої склав конфлікт
між інстинктивної сферою духовного життя людини і вимогами суспільства. Він вважав, що кожна
людина народжується з вродженими сексуальними потягами, які згодом потрапляють під контроль
"Над-Я" і "Воно". "Воно" - це внутрішня психічна інстанція, яка під впливом заборон виділяє з себе
маленький шматочок "Я". "Над-Я" - інстанція, що обмежує людські потягу. Виходить, що на "Я"
тиснуть "Воно" і "Над-Я". Це типова схема двох чинників розвитку.

Психологи змогли встановити вплив біологічного і соціального аспектів на процес розвитку,

спостерігаючи за близнюками і порівнюючи отримані результати. Цей метод назвали методом
близнюків. Як показав Д. Б. Ельконін, з методологічної точки зору, в дослідженні близнюків

є один серйозний недолік: проблема спадкового фонду розглядається з позицій тотожності або
нетотожності, а проблема середовищних впливів завжди розглядається з позиції тотожності. Але не
існує однієї (однаковою) соціального середовища, в якій виховуються близнюки - необхідно
враховувати, з якими елементами середовища дитина активно взаємодіє. Тому для отримання
достовірних результатів треба вибирати такі ситуації, в яких рівняння містить не одне, а два
невідомих. Звідси випливає висновок, що за допомогою даного методу можуть вивчатися
індивідуальні відмінності, але не глобальні проблеми розвитку.

34. Теорія впливу конституціональних і морфологічних ознак.

В основі даної теорії лежить таке: індивідуальність людини обумовлена особливостями статури
(конституції) і морфології. На початку 20-го століття психіатр

Е. Кречмер намагався встановити зв'язок між будовою тіла людини і схильністю до якого-небудь
психіатричного захворювання. Е. Кречмер виділив три психосоматичних типу і присвоїв їм три типи
темпераменту.

Пікнік - людина зі значними жировими відкладеннями, круглою головою на короткій шиї, має
схильність до маніакально-депресивного психозу.

Атлетик - «здоровань» з добре розвиненою мускулатурою, широкими плечима і вузькими стегнами.

Схильний до епілепсії.

Астенік - тендітна статура, довгі кінцівки, вузька грудна клітка. Схильний до шизофренії.

Подібну в ряді моментів типологію психологічних властивостей запропонував У. Шелдон. За основу

своєї класифікації він взяв переважання однієї з тканин ембріона - ендодерми, з якої утворюються
органи травлення, мезодерми, з якої складаються кістки і м'язи, і ектодерми, з якої утворюються
нервова система і мозок. Проаналізувавши 4000 фотографій студентів коледжу, він виділив три типи
- ендоморфний (аналогічний пікніка), мезоморфних (аналогічний атлетику) і ектоморфний
(аналогічний астеніка). Можливі також змішані типи.
В рамках морфологічного підходу цікавими є дослідження японських вчених, які намагаються
пов'язати групу крові людини і властивості нервової системи і характеру.
Таблички в принципе не нужны
 35. Теорія психофізіологічних основ індивідуальних відмінностей.

Суть даного підходу полягає в наступному: індивідуальні відмінності пов'язані з відмінностями

у властивостях нервової системи.

І. П. Павлов виділив такі властивості нервових процесів збудження і гальмування, як сила,

рухливість, врівноваженість.
Сила нервової системи – відображає межу працездатності клітин кори головного мозку, тобто їх
здатність витримувати, не переходячи в гальмування, або дуже сильне, або довготривале порушення.

Рухливість - властивість нервової системи, яке показує здатність швидко реагувати на зміни в
навколишньому середовищі.

Врівноваженість - властивість нервової системи, яке показує врівноваженість процесів збудження і

гальмування.

Виходячи з виділених властивостей, І. П. Павлов описав чотири основних типи нервової

системи, а саме:

1) сильний, урівноважений, рухливий - живий тип;

2) сильний, урівноважений, інертний - спокійний, повільний тип;

3) сильний, неврівноважений, з переважанням збудження над гальмуванням - збудливий, нестримний

тип;
4) слабкий тип.

Виділені типи нервових систем зв'язувалися І. П. Павловим з темпераментами. Темперамент І.

П. Павлов розумів як найбільш загальну хаарктеристику вищої нервової діяльності, яка має основні
природні властивості вищої нервової системи. І. П. Павлов зіставляє чотири виділених темпераменту
з давньої, що йде від Гіппократа і Галлена, класифікацією темпераментів (див. Табл. 2). Нагадаємо,
що в основі цієї стародавньої концепції лежить переважання однієї з чотирьох рідин в організмі
людини, в результаті чого виділяються чотири типи темпераменту:

 переважання крові - (від лат. sanguis) - сангвінік;

 переважання слизу - (від лат. phlegma) - флегматик;
 переважання жовчі - (від лат. chole) - холерик;
 переважання чорної жовчі - (від лат. melanchole) - меланхолік.

І.П. Павлов говорив про «маскування» властивостей темпераменту рисами поведінки, придбаними за
життя. «Наша справа спирається на умовно-рефлекторну характеристику, а не на зовнішню
поведінку: хто знає, чим воно обумовлено», - підкреслював він. І. П. Павлов вказував на необхідність
відрізняти тип нервової системи як природжену особливість нервової системи (генотип) від
характеру (фенотипу), що виражається в образі поведінки людини і представляє сплав вродженого і
набутого в процесі життя.

Незважаючи на зовнішню стрункість і простоту, класифікація типів темпераменту, створена І. П.

Павловим в 30-і роки 20-го століття, приховувала в собі ряд внутрішніх протиріч.

По-перше, зазначені І. П. Павловим поєднання властивостей нервової системи, як виявлено тепер

зустрічаються не так вже часто (до речі, і сам І. П. Павлов говорив про існування проміжних типів).

По-друге, утворення різних типів темпераменту дуже нерівноцінні. Так, сангвинистический і

флегматичний типи ґрунтуються на трьох типологічних особливостях, холеричний - на двох,
меланхолійний - тільки на слабкості нервової системи.

Б. М. Теплов і В. Д. Небиліцин розширили цей перелік властивостей нервової системи і додали

до нього лабільність і динамічність.

Динамічність - властивість нервової системи, яке показує легкість виникнення збудження і

гальмування при виробленні умовних рефлексів.

Лабільність - швидкісна характеристика діяльність нервової системи, що визначає швидкість

загасання післядії від імпульсу збудження і, отже, швидкість зміни одного циклу збудження іншим
при серійної подачі стимулів. Іншими словами, лабільність - максимальне число імпульсів, яке
нервова клітина або функціональна структура може передати в одиницю часу без спотворення.
Всі властивості нервової системи можуть бути поділені на первинні і вторинні, загальні і приватні.

До первинних властивостей відносяться властивості, які безпосередньо характеризують нервовий

процес - лабільність, динамічність, рухливість, сила. До вторинних - властивості, що описують
взаємну роботу нервових процесів, - врівноваженість (баланс). Співвідношення між нервовими
процесами за первинними властивостями дає можливість говорити про чотири вторинні
властивості:

-Баланс по силі,
-Баланс по рухливості,
-Баланс по динамічності,
-Баланс по лабільності.

Таким чином, існує 8 первинних і 4 вторинних властивостей нервової системи.

У школі Б. М. Теплова та В. Д. Небиліцин були також виділені загальні та приватні (парціальні)

властивості. Приватні властивості нервової системи - це властивості рецепторной системи
головного мозку з її підсистемами у вигляді окремих аналізаторів (властивості окремих
аналізаторів). Дані властивості можуть бути вивчені насамперед із застосуванням методик, що
володіють модальної специфічністю. Загальні властивості нервової системи - це цілісні
властивості нервової системи, це фізіологічні вимірювання комплексів тих мозкових структур, які
не пов'язані прямо з переробкою сенсорних впливів і мають більш загальне значення для нервово-
психічної діяльності організму. До зазначених мозковим структурам належать передні відділи нової
кори, які взаємодіють з ними освіти старої і давньої кори, а також підкірки, зокрема, стовбура. З
точки зору В. Д. Небиліцин, властивості саме цих мозкових структур є істинними детермінантами
індивідуальних відмінностей.

Темперамент може бути виміряний за допомогою двох основних параметрів - емоційності і

активності. У формуванні активності і емоційності беруть участь певні Корко-підкіркові
структури. На формування особливостей емоційності впливають лімбічна система, яка виступає в
якості генератора емоцій, і кора лобових часток, яка визначає спрямованість емоцій. На
формування активності впливає ретикулярна формація (генератор) і знову ж кора лобових часток.
Інший підхід до темпераменту розвивав В. С. Мерлін, основним напрямком робіт якого було
вивчення приватних проявів темпераменту - його властивостей. В. С. Мерлін (1973) виділив такі
властивості: сенситивность, реактивність (легкість виникнення реакції, спонукання до дії),
пластичність, ригідність (інертність), тривожність, екстравертірованность,
интровертированность, емоційна збудливість, експресивність, активність довільної
цілеспрямованої діяльності. Так як, з точки зору В. С. Мерліна, під типом треба розуміти не просто
поєднання певних типологічних особливостей, а й утворення закономірних зв'язків між цими
особливостями, в школі В. С. Мерліна досліджувалися зв'язки між типологічними властивостями
нервової системи і властивостями темпераменту.

Дослідження темпераменту були продовжені в 80-х роках 20-го століття В. М. Русалова.

Згідно В. М. Русалова, темперамент:

1) відображає формальний аспект діяльності і не залежить від її мети, змісту, мотиву;

2) характеризує індивідуально-типову міру енергетичного напруги і ставлення до світу і собі;
3) універсальний і проявляється у всіх сферах життєдіяльності;
4) може проявлятися вже в дитинстві;
5) стійкий протягом тривалого періоду життя людини;
6) високо корелює з властивостями біологічних підсистем (нервової, гуморальної, тілесної і т.д.);
 7) передається у спадок.

В. М. Русалов використовував в якості базису для власної концепції темпераменту теорію

«функціональних систем» П. К. Анохіна. Всього В. М. Русалов виділяє вісім параметрів
темпераменту, чотири з яких пов'язані із соціальною, а чотири - з предметної сферою

36. Теорія диференціації.

В рамках даної концепції в тій чи іншій мірі працювали такі філософи, педагоги, психологи, як В.
Штерн, Г. Спенсер, А. А. Потебня, Я. А. Каменський, Н. І. Чуприкова і ін.

Дана теорія заснована на положенні багатьох філософів про те, що одним із загальних законів
розвитку є закон диференціації (розчленовування, розбиття вихідного нерозвиненого цілого на
спеціалізовані елементи в процесі розвитку).

Відповідно до теорії відомого європейського вченого 20-го століття Х.Вернера, там, де має місце
розвиток, він йде від станів меншою диференційованості систем до станів все більшої їх
диференційованості і ієрархічної впорядкованості. Ще в першій половині минулого століття ідея
диференціації як принцип або загальний закон розвитку отримала експериментальне обгрунтування
в двох областях біології: в ембріології і еволюційної морфології.
В ембріології на підставі численних спостережень за розвитком ембріонів курей, рептилій, ссавців і
людини було сформульовано загальне правило ембріонального розвитку, що складається в тому, що
розвиток йде від гомогенного і загального до гетерогенного і приватному, що морфологічна
відокремлення органів є освіту приватного із загального. Так, ознаки, характерні для всіх хребетних,
з'являються на більш ранніх стадіях, ніж ознаки, властиві їх окремих класах, а в останню чергу
формуються особливості, характерні для окремих родин, родів і видів. Це правило яскраво
виявляється на прикладі філогенезу будови і функцій нервової системи. На найнижчих щаблях
еволюції (у найпростіших) чутливість рівномірно розлита по всьому тілу без ознак диференціації за
видами і не відокремлена від скоротливої функції протоплазми. У міру розвитку ця вихідна злита
форма починає расчленяться на окремі системи відчування, з'являється досить певна і відособлена на
центральну і периферичну нервова система, виділяється головний і спинний мозок. Фактичні дані
склали основу вчення знаменитого в 19 столітті філософа Герберта Спенсера про загальні закони
еволюції (одним з основних законів є, на думку вченого, закон диференціації).

Так як розумовий (психічне) розвиток людини є окремим випадком загальних законів

розвитку, то розумовий (психічне) розвиток також підпорядковується загальному закону
диференціації. Доктор психологічних наук, професор Психологічного Інституту РАН Н. І.
Чуприкова в своїх дослідженнях довела, що принцип диференціації спостерігається по
відношенню до багатьох психічних процесів (сенсорика, моторика, сприйняття, мова,
взаємодія з навколишнім світом). Таким чином, можна зробити висновок, що в основі
індивідуальних відмінностей лежить різна ступінь диференційованості психічних структур.

37. Класифікація методів диференціальної психології.

Метод в перекладі з грецького означає шлях пізнання. Для різних рівнів індивідуальності можуть
бути використані різні методи, які можна класифікувати за різними дихотомій .

Загальна класифікація методів диференціальної психології:

По виду використовуваного досвіду:

 - інтроспективні - засновані на даних суб'єктивного досвіду;

 - екстраспективні - спирається на об'єктивний результат, доступний виміру.

За активністю впливу:

 - спостереження ;
 - експеримент.

За рівнем узагальненості отриманих закономірностей:

 - номотетичні -орієнтуватися на загальне, психологію узагальнення;

 - ідіографічний - орієнтовані на одиничне, Псіхографія, психологію розуміння.

За стабільністю - зміни досліджуваного явища - констатують і формують (в яких кінцевий стан

досліджуваного якості відрізняється від початкового).

В даний час залишаються відкритими два найбільш серйозних методологічних питання

диференціальної психології:

 1. Оскільки психічні ознаки дано безпосередньо самому суб'єкту, як виходячи з самого себе,
дослідник може проникнути в психічний світ іншої людини? Це питання піднімає проблему
аналогії та інтерпретації.
 2. Встановлення відповідності між фізичними ознаками, які тільки й дані досліднику
безпосередньо, і їх внутрішнім психічним змістом. Ця проблема стосується симптоматологии
(по симптому судять про психічної причини). Отже, пошук максимально валідних методів
психологічного дослідження - це постійно вирішується і як і раніше нагальна задача.

Групи методів, що використовуються диференціальної психологією:

 - загальнонаукові;
 - психогенетичні;
 - історичні;
 - психологічні.
 38. Загальнонаукові методи.

Методи, що використовуються диференціальною психологією, можна умовно розділити на

декілька груп: загальнонаукові, психогенетичні, історичні і власне психологічні.
Загальнопсихологічні методи є модифікацією стосовно психологічної реальності тих методів, які
використовуються і в багатьох інших науках.
Спостереження
Одним із основних емпіричних методів психологічного дослідження є спостереження, яке
полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психічних явищ з
метою вивчення їхніх специфічних проявів у конкретних умовах та з’ясуванні смислу цих
явищ, який не може бути даний безпосередньо. Спостереження використовується у процесі
дослідження явищ, що підлягають безпосередньому сприйманню, і як метод наукового пізнання
змістовно відрізняється від спостереження як засобу пізнання в буденному житті. Психологічне
спостереження – це метод наукового пізнання, спрямований на аналіз зовнішніх проявів
індивідуального світу “Я” людини (предмета психології) у безпосередній сенсорно-перцептивній
взаємодії з ним [11, с. 67].
Існує декілька видів спостереження і його класифікацій. Наведемо одну з них:

Переваги методу полягають у тому, що:

1) збираються факти природної поведінки людини;
2) людина сприймається як цілісна особистість;
3) відображається контекст життя суб’єкта.
Недоліками є:
1) злитість спостережуваного факту з супутніми явищами;
2) пасивність: невтручання дослідника прирікає його на вичікувальну позицію;
3) відсутність можливості повторного спостереження;
4) фіксація результатів в описовій формі.
Спостереження можна зробити більш науковим, якщо сформулювати конкретну мету (визначити, які
аспекти психічної діяльності спостерігаються); забезпечити: об’єктивність за допомогою декількох
одночасних фіксацій, систематичність, прагнути уникати великих перерв, маскування,
організовувати спостереження так, щоб людина про нього не знала, і використовувати техніку
фіксації спостережуваних явищ.
У психології варіантом спостереження є самоспостереження

Методика спостереження як детально описана послідовність реалізації методу включає: вибір

ситуації та об’єкту спостереження, узагальнення теоретичних уявлень про досліджувану реальність
та виділення цілей дослідження; побудову програми (схеми) спостереження у вигляді змінного
переліку ознак (аспектів) явища, що сприймається, одиниць спостереження з детальною їх
презентацією, а також спосіб і форму фіксації результатів спостереження (запис, кіно-, фото-, аудіо-,
відеореєстрація у суцільній, щоденниковій та категоризованій формах); опис вимог до організації
роботи спостерігача; опис способу обробки та представлення отриманих даних [11, c. 67–68].
Розрізняють неструктуроване спостереження, що виявляє недостатньо формалізований процес
реалізації методу, і структуроване спостереження. Цьому типу відповідає високий ступінь
стандартизації, для фіксації результатів використовуються спеціальні документи, бланки,
досягається достатня близькість даних, отриманих різними спостерігачами.
Включеним спостереженням називається такий його вид, при якому психолог-дослідник,
безпосередньо включений, залучений у досліджуваний процес, контактує, діє разом з учасниками
дослідження.

Спостереження називається польовим, якщо воно відбувається в природних для досліджуваного

явища умовах. Іноді необхідною є лабораторна форма спостереження, яка створює можливість
направленої організації умов, характеру та специфічних особливостей розгортання досліджуваного
явища. Систематичні спостереження проводять регулярно та протягом визначеного проміжку часу.
Несистематичне спостереження використовується часто в незапланованих ситуаціях, у випадку
взаємодії з явищами, що попередньо не очікувалися і не включалися в програму спостереження.
Важливим для визначення сутності спостереження як методу психологічного дослідження є
поділ його за ознакою “об’єктивність–суб’єктивність”. Об’єктивне (або зовнішнє) спостереження
спрямоване до зовнішньої сторони протікання психічних процесів та розгортання психологічних
явищ. Суб’єктивне (внутрішнє) спостереження, або самоспостереження (інтроспекція), являє
собою процес споглядальної взаємодії з власними внутрішніми психічними процесами невідривне
від спостереження за їхніми зовнішніми проявами.

Самоспостереження в психології – унікальний метод “проникнення” у внутрішнє психічних процесів

та явищ, проте для дослідника використання цього методу пов’язане з цілим комплексом
труднощів, подолання яких постає як чітка та методична організація пізнавальної роботи
спостерігача (самого піддослідного): дані самоспостереження повинні даватися не в
інтерпретованому, а в сутнісному вигляді; у тій послідовності, в якій вони виникають, а словесний
вираз почуттів та переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним
(умовно вільним від осмислених дій учасника дослідження). Хід і дослідницький ефект застосування
методу самоспостереження багато в чому залежить від умілих та вправних дій дослідника, який
організовує та забезпечує процес дослідження від початку до його логічного кінця.
Позитивна якість методу спостереження полягає в тому, що він дає можливість вивчати
психічні процеси та явища в природних для них умовах..

Експеримент
У психології експеримент – один із основних, разом із спостереженням, методів наукового
пізнання загалом, психологічного дослідження – зокрема. Експеримент відрізняється від
спостереження можливістю активного втручання в ситуацію дослідника, який здійснює
планомірні маніпуляції однією або декількома змінними (факторами) та реєструє зміни, що
відбуваються з досліджуваним явищем .

Основні особливості експерименту, які зумовлюють його дослідницьку цінність, такі: 1) в

експерименті дослідник сам викликає досліджуване ним явище замість того, щоб чекати (як при
об'єктивному спостереженні), поки випадковий потік явищ надасть йому можливість це явище
спостерігати; 2) експериментатор може змінювати умови, за яких явище виявляє свої
характеристики, замість того, щоб сприймати їх у випадково даному контексті ситуації; 3) варіативні
маніпуляції експериментатора умовами дослідження дають можливість виявляти закономірності
протікання тих чи інших процесів, явищ за конкретних умов і ситуацій; 4) у ході експерименту
можливе встановлення кількісних закономірностей між різнорівневими явищами, взаємодія яких
моделюється в конкретній процедурі дослідження [.
Експеримент – метод цілеспрямованого маніпулювання однією змінною і спостереження за
результатами її зміни. Особливість експериментального методу в психології полягає в неможливості
прямого вивчення явищ і неминучості інтерпретації фактів, в процесі чого можливі спотворення,
викликані суб’єктивним характером взаємодіючих реальностей. Тобто що б ми не намагалися
виміряти, ми неминуче стикаємося із взаємодією суб’єктивних реальностей принаймні трьох людей:
випробуваного, експериментатора-інтерпретатора і творця методики, яка використовується [10, с.
23–24].
Переваги експериментального методу полягають в тому, що:
1) можна створювати умови, які викликають досліджуваний психічний процес;
2) можливе багаторазове повторення досліду;
3) можливе ведення простого протоколу;
4) дані експерименту більш однотипні й однозначні у порівнянні із спостереженням [9].
До недоліків належать:
1) зникнення природності процесу;
2) відсутність цілісної картини особистості людини;
3) необхідність спеціальної техніки;
4) відірваність від природного сприйняття досліджуваної реальності (експериментатор більше
орієнтується на свідчення стрілок приладів, тестів і т. п.) [10, с. 24].
Існує декілька видів експерименту. Експеримент у психології може бути лабораторним або
природним.
Лабораторний експеримент відбувається в штучних (лабораторних) для досліджуваного явища
умовах, коли експериментатор спеціально організовує ситуацію для з’ясування явища або окремих
його характеристик, ініціює очікуваний процес і моделює штучно всі необхідні для цього умови.
Лабораторний експеримент дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу,
тривалість і послідовність подразників або їх комбінації) та реакції-відповіді (дії та висловлювання)
людини на ці подразники.
Перші експериментальні дослідження психічних процесів (спочатку – відчуттів) були проведені в
середині XIX ст. М. Вебером і Г. Фехнером. Перші експериментально-психологічні лабораторії
заснували В. Вундт (у Німеччині), а пізніше – В.М. Бехтерєв і А.А. Токарський (у Росії), М.М.
Ланге (в Україні). Значну роль у розвитку лабораторного експерименту в психології відіграли
методи дослідження пам’яті, розроблені наприкінці XIX ст. Г. Еббінгаузом. Великою перевагою
лабораторного психологічного експерименту є те, що він дає змогу враховувати не тільки
зовнішні дії та висловлювання піддослідних, а й внутрішні (приховані) фізіологічні реакції:
зміну електричних потенціалів головного мозку, зміну діяльності серця та кровоносних судин,
пропріоцептивні та міокенетичні реакції тощо

Своєрідним варіантом експерименту, що являє собою ніби проміжну форму між спостереженням та
експериментом, є метод природного експерименту, запропонований О.Ф. Лазурським. Він
проводиться не в лабораторії, а в звичайних життєвих умовах; при цьому експериментальному
впливу піддаються умови, в яких протікає діяльність, що вивчається, сама ж діяльність піддослідного
спостерігається в її природному виявленні. Констатувальний та формувальний експеримент.
У практиці вікової та педагогічної психології актуальним є використання так званого психолого-
педагогічного (або формувального) експерименту. Цей метод забезпечує простежування змін
психологічних характеристик дитини в процесі активного педагогічного впливу дослідника на
особистість. Метод дає змогу не обмежуватися реєстрацією фактів, що виявляються, а через
створення спеціальних ситуацій розкривати закономірності, механізми, динаміку, тенденції
психічного розвитку, становлення особистості, виявляючи можливості оптимізації даного процесу.
Саме тому метод широко застосовується при вивченні умов, принципів, шляхів формування
особистості дитини, забезпечуючи поєднання психологічних досліджень з педагогічним пошуком та
проектуванням найефективніших форм навчально-виховного процесу.

Методика реалізації психолого-педагогічного експерименту складається з трьох етапів. Перший

етап – констатувальний експеримент першого порядку, спрямований на встановлення існуючих на
момент експерименту характеристик та властивостей досліджуваного явища. В експерименті
беруть участь дві групи учасників: а) основна група (або основна вибірка) та б) контрольна група
(або контрольна вибірка). Основна група бере участь у всіх процедурах експерименту та проходить
цикл формувальних впливів. Контрольна група виступає як еталон, взірець, за яким у порівнянні буде
оцінюватися розвивальний та формувальний ефект експерименту. Таким чином, дослідження буде
відбуватися в паралельному режимі, на відміну від лінійного.
Другий етап – власне формувальний експеримент. Він реалізується за допомогою спеціально
побудованої дослідником експериментальної моделі розвивальних та формувальних впливів на
предмет дослідження. Експеримент може поєднувати в собі процедури різного характеру:
навчальні, ігрові, практичні тощо. Особливо важливим моментом проведення формувальних впливів
є аналітична модель “розвивального ефекту” експерименту – своєрідний “ідеальний образ”
очікувань дослідника щодо результатів експерименту. Дана модель спеціально конструюється та
вибудовується психологом на підготовчому етапі дослідження. В дослідженні бере участь основна
група учасників [11, с. 83].
Формувальний експеримент має на увазі не тільки констатацію деякого стану справ, але і його
зміну (наприклад, упевнившись, що висока тривожність була пов’язана з низькою успішністю
школярів, для них проводять тренінг упевненості в собі, який може бути віднесений до формуючих
експериментів). Варіантом формувального є психолого-педагогічний експеримент, спрямований
найчастіше на апробацію методу навчання (який після цієї апробації починає називатися
програмою).
Експеримент може проводитися індивідуально або в групі, короткостроково або тривало.
Експеримент повинен відповідати вимогам валідності (придатності, що розуміється як
відповідність цілей, методів і результатів), репрезентативності (показності вибірки і
відповідності її структури тій популяції, на яку розповсюджуються висновки експерименту),
надійності (стійкості результатів у часі) [10, с 24–25].
Третій етап – констатувальний експеримент другого порядку. На даному етапі організується
“контрольне” дослідження, в якому беруть участь обидві групи учасників (основна
(експериментальна) та контрольна); метою дослідження є “зняття” емпіричних показників
предмета пізнання після проведеної процедури формуючих впливів. Показники контрольної вибірки
виступають еталоном порівняння для встановлення формувального ефекту, досягнутого в роботі з
основною групою. Надалі результати дослідження піддаються відповідному аналізу та
використовуються для встановлення або обґрунтування певних закономірностей розвитку
психологічних властивостей особистості.

39. Психогенетичні методи.

Ця група методів спрямована на виділення чинників середовища і спадковості в

індивідуальних варіаціях психологічних якостей .
Генеалогічний метод – метод дослідження сімей, родоводів, який використовувався Ф. Гальтоном
при написанні книги “Спадковий геній”.
Підставою для використання методу служить наступне положення: якщо деяка ознака є
спадковою і кодується в генах, то чим ближча спорідненість, тим вища схожість між людьми за
цією ознакою. Тому в генеалогічному методі обов’язково використовується інформація про
родичів першого ступеня спорідненості, які утворюють нуклеарну сім’ю (це пари: батько –
нащадок і сиблінг – сиблінг). Тільки вони мають у середньому 50% спільних генів. У міру
зменшення ступеня спорідненості в успадкованих якостях повинно виявлятися (імовірно) менше
схожості.
Існують певні правила складання генеалогічних дерев, символи і позначення. Людина, заради якої
складається дерево, називається пробандом (нім. der Proband – випробуваний). Члени родоводу
розташовуються по рядках, які відповідають поколінням, від ранніх до більш пізніх; діти також
розташовуються усередині одного рядка за порядком народження.
Для задач психодіагностичних і психотерапевтичних іноді використовують варіант генеалогічного
методу, званий генограмою, в якому, разом з відносинами спорідненості, фіксують відносини
психологічної близькості (тісні – віддалені), конфліктності, а також сімейні сценарні установки.
Генограма складається принаймні для сім’ї в межах трьох поколінь і дозволяє уточнити
психологічний контекст життя людини (в цьому випадку можна говорити вже і про соціальну
спадкоємність).
Метод прийомних дітей полягає в тому, щоб у дослідження включити дітей, максимально рано
відданих на виховання біологічно чужим батькам-вихователям, прийомним і біологічним батькам.
Оскільки з біологічними батьками діти мають 50% спільних генів, але не мають загальних умов
життя, а з прийомними, навпаки, не мають спільних генів, але розділяють середовищні
характеристики життя, то можливе розведення якостей, зумовлених спадковістю і середовищем.
Ознака, що цікавить, вивчається попарно (дитина – біологічний батько, дитина – прийомний батько).
Міра схожості вказує на природу якості.
Незважаючи на численні критичні зауваження з приводу операціональної валідності методу, нині він
визнаний найчистішим у психогенетиці.
Близнюковий метод
Методологія методу близнюків
Початок близнюковому методу поклала стаття Ф. Гальтона “Історія близнят як критерій
відносної сили природи і виховання”, опублікована в 1876 р. Тепер ця праця має скоріше
історичний інтерес, проте тоді вона викликала до життя велику кількість подібних досліджень.
Багато відомих психологів початку ХХ-го століття віддали данину цьому захопленню. Проте в
достовірно науковий метод вивчення близнят перетворився у 20-х роках, коли з’явилися
обґрунтоване уявлення про два типи близнят і надійні способи діагностики зиготності. Сьогодні
наукове підґрунтя методу виглядає таким чином.
Надійно показано, що існують два типи близнят моно-і дизиготні (МЗ, ДЗ). Перші – МЗ –
розвиваються з однієї яйцеклітини, заплідненої одним спермієм, тобто з однієї зиготи, яка в
перших фазах ділення утворює замість однієї дві ембріональні структури, які дають початок
двом генетично ідентичним організмам. Другі – ДЗ – із генетичного погляду – звичайні сібси
(від англійського sibs, або siblings – брати і сестри, діти одних батьків), оскільки вони
розвиваються з двох яйцеклітин, запліднених двома сперміями, і, отже, мають в середньому
лише половину загальних генів.
Якщо далі припустити зразкову рівність постнатальних середовищних впливів для членів як МЗ, так
і ДЗ близнюкової пари, то можна вважати, що зіставлення внутрішньопарної подібності в МЗ і ДЗ
покаже відносну роль генотипу і середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної
ознаки. У випадку, якщо така ознака формується під впливом головним чином зовнішніх впливів,
внутрішньопарно однакових у близнят обох типів, то внутрішньопарна подібність МЗ і ДЗ повинна
бути приблизно однакова. Якщо ж ознака контролюється генотипічними чинниками, то подібність
МЗ – генетично ідентичних індивідів – повинна бути значно вищою, ніж у генетично неідентичних
ДЗ.
Види близнюкових методів
Метод розлучених монозиготних близнят є своєрідним критичним експериментом для проблеми
“генотип – середовище”. Сенс його полягає в тому, що досліджуються члени МЗ пар, з яких-небудь
причин розлучені в ранньому дитинстві і, отже, виросли у різних умовах. Це створює близькі до
ідеальних умови експерименту, оскільки дві люди з ідентичними генотипами виховуються в різному
середовищі. Природно, що пошуки таких МЗ – достатньо складне завдання, та все ж таки в
літературі описано близько 130 подібних пар. Найбільші групи зібрані X. Ньюменом, Ф. Фріменом,
К. Холзінгером (Hewmann е. а., 1937), Д. Шилдсом (Shields, 1962), Н. Жуел-Нільсоном.

Автором методу близнюкової пари є французький психолог Р. Заззо (Zazzo, 1960). Це – шлях
поглибленого вивчення психологічної специфіки у взаєминах близнят-партнерів. Р. Заззо показав,
що близнюкова пара часто утворює свій мікросвіт (“мікрокосм”), що характеризується певними
особливостями як усередині себе, так і у взаєминах із зовнішнім світом, причому ці особливості
накладають безперечний відбиток на психологічну індивідуальність кожного члена пари Відставання
близнят у мовному розвитку, що викликається “замкнутістю один на одного” близнят однієї пари,
наголошується й іншими дослідниками.
Дослідження такого роду надзвичайно цінні для апробації основного постулату близнюкового
методу – про рівність зовнішніх впливів для МЗ і ДЗ пар і для кожного близнюка однієї пари. У
цьому сенсі вони як би “обслуговують” сам метод близнюків, уточнюють його можливості. Вони
показують, зокрема, що більша подібність МЗ близнят у порівнянні з ДЗ у деяких випадках може
пояснюватися не їх генетичною ідентичністю, а особливими умовами середовища, що складаються
усередині пари. Отже, в цих випадках робити висновок про спадкову обумовленість ознаки не
можна.

Метод контрольного близнюка (називається також “методом близнюка-свідка”, “взаємоконтролю

близнят”, “контролю за партнером”) був запропонований А. Гезеллом (Gesell & Thompson, 1929).
В цьому випадку для експериментів спеціально підбираються особливо схожі МЗ пари, а потім
у кожній парі одного близнюка піддають яким-небудь зовнішнім впливам (наприклад,
тренують певну функцію), а другого – ні. Оскільки дослідження ведеться з ізогенними індивідами
й, отже, один член пари служить майже ідеальним контролем для іншого, то виникає можливість
економічним способом вирішувати такі проблеми, які інакше зажадали б, – для отримання
статистично надійних результатів – незрівнянно великих контингентів випробовуваних [12, с. 238].
Цим способом можна з’ясувати, наприклад, чи дає додатковий тренаж які-небудь стійкі переваги у
порівнянні із звичайними умовами дозрівання і розвитку, як зроблено в початковій праці А. Гезелла.
Можна, навчаючи членів пари одному і тому ж, але різними способами, отримати матеріал для
оптимізації навчання.

Згідно сучасній генетиці успадковується не конкретне значення ознаки, а деяка здатність мати дану
ознаку, і вже на основі цієї спадково обумовленої норми реакції, у взаємодії генотипу і середовища,
формується певний фенотипічний вираз ознаки. Легко зрозуміти, що метод контрольного близнюка,
ставлячи однакові генотипи в різні умови середовища, дозволяє в принципі підійти до дослідження
саме взаємодії генотипу і середовища в межах норми реакції.
Кратко:
1. Метод контрольних близнюків складається в порівнянні внутрипарное монозиготних і дизиготних
близнюків.
2. Метод близнецовой пари, полягає у вивченні розподілу ролей і функцій всередині близнецовой
пари, нерідко утворює замкнуту соціально-психологічну систему, що включає кожного з близнюків в
якості підсистеми, в силу чого близнюки утворюють так звану "сукупну особистість".
3. Метод контрольного близнюка полягає в тому, що на одного з близнят надають формує вплив, а на
іншого - ні, і фіксують час появи навички. Якщо в кінцевому рахунку навик проявляється одночасно,
це може бути віднесено за рахунок фактора дозрівання. Подібні експерименти в області привчання
однорічних дітей до горщика і вироблення досвіду ходіння по сходах описані Т. Бауером.
4. Метод розлучених монозиготних близнюків використовується в умовах соціальних катаклізмів,
коли в силу обставин близнюки опиняються в істотно різних умовах середовища. Подібність якостей
зв'язується з фактором спадковості, відмінність - з фактором середовища.

40. Власне психологічні методи.

Ця група складає основний зміст диференціально-психологічних прийомів дослідження .

І. Інтроспективні методи (самоспостереження і самооцінка) відкривають об’єкт вивчення
безпосередньо, що і є їх основною перевагою. В сучасній науці вони використовуються в основному
на попередньому етапі дослідження.
1. Самоспостереження служить констатації актуальної ознаки – феномена, що є в даний момент у
здійснюючої інтроспекцію особистості. До недоліків методу належить факт руйнування значної
частини психічних феноменів (наприклад, афектів) у процесі інтроспекції, швидке витіснення
феноменів у світ несвідомого і, як наслідок, низька надійність одержуваних даних. Тому, як
відзначав В. Штерн, в інтроспективній не можна приймати негативне екзистенціальне рішення
(стверджувати, що не було образу або переживання, оскільки вони могли редукуватися при
самопригадуванні). Джерелами спотворень є мова (яка відстає від психічного феномена), тенденція
до логічної зв’язаності (тоді як психічні феномени часто фрагментарні) і навіювання, що
здійснюється через очікування. Таким чином, інтроспекція дає більш-менш надійні дані про
пізнавані елементи психіки у спеціально навчених випробовуваних.

2. Самооцінка, на відміну від самоспостереження, відображає не тільки актуальні феномени, але і

більш стабільні психічні якості. Недоліками методу є поверховість думок (за зовні схожими
симптомами можуть ховатися різні властивості), особистісна значущість більшості досліджуваних
властивостей (внаслідок чого може спостерігатися прагнення їх зменшити або підсилити),
присутність психічного сорому (тобто протидії тому, щоб розкривати перед собою та іншими
сутнісні властивості індивідуальності).
Зробити самооцінку більш достовірним методом можуть дотримання анонімності і контроль за
здатністю випробуваного до самооцінки.
ІІ. Психофізіологічні (апаратні) методи, призначені для вивчення психофізіологічних основ
людської поведінки, використовувалися в дослідженнях школи Б.М. Теплова. Вони вимагають
лабораторних умов і спеціальних приладів; у практичній психодіагностиці використовуються рідко
[15].
1. Методика умовнорефлекторної зміни чутливості (адаптація і сенсибілізація під впливом
подразників інших модальностей).
2. Методика шкірно-гальванічних реакцій (ШГР) – зміна електропровідності шкіри.
3. Вимірювання абсолютних і диференціальних порогів у звичайних і особливих умовах (зір – при
слухових подразниках і, навпаки, у присутності інших подразників – “індукційна методика”, під дією
кофеїну та інших фармацевтичних засобів).
4. Вимірювання інших сенсорних функцій: критичної частоти злиття мигтінь і ін.
5. Електроенцефалографічний метод (ЕЕГ, альфа-індекс, частота й амплітуда альфа-ритму).
6. Методика рухових реакцій (вимірювання часу реакції, методика зв’язаних моторних змін О.Р.
Лурія, більш відома під назвою детектора брехні, та інші).
7. Методика дихотичного прослуховування, що використовується для визначення церебрального
домінування за мовленням. Значення її полягає в одночасному пред’явленні спочатку вербального, а
потім невербального матеріалу, що подається одночасно в праве і ліве вухо. При сприйнятті і
відтворенні вербального матеріалу, як правило, переважає ліве вухо (тобто права півкуля), а при
сприйнятті невербального – праве вухо. Додатковим показником є дані ЕЕГ, які вказують на
переважаючу активацію.
ІІІ. Соціально-психологічні методи включають опитування, соціометрію і референтометрію.
Опитування спираються на дані самозвіту респондентів, а не на об’єктивно реєстровані факти.
Різновидами опитувань є бесіда, інтерв’ю, анкетування.
Види питування
1. Бесіда в психології – емпіричний метод одержання інформації на основі вербальної (словесної)
комунікації. Специфічними видами бесіди можуть бути такі:
● “уведення в експеримент”, метою якого є настроювання співрозмовника на характер експерименту
та перелік основних дій і діяльностей, передбачених експериментом, надання інструкції перед
кожним з виконуваних циклів дій та елементів експерименту;
● “експериментальна бесіда” як форма емпіричної взаємодії використовується в тих
експериментальних ситуаціях, де кожний окремий елемент діяльності передбачає повну змістову
завершеність попереднього, а отже, контакт експериментатора з піддослідним як “підбиття
підсумків” є необхідним елементом дослідження;
● “клінічна бесіда” – форма емпіричної взаємодії психолога з пацієнтом у ситуації індивідуального
консультування або, власне, в психотерапевтичній ситуації.
У бесіді ролі розподіляються симетрично.

2. Інтерв’ю в психології виступає способом отримання соціально-психологічної інформації за

допомогою усного опитування.
.
Розрізняють два види інтерв’ю: вільні – не регламентовані темою та формою бесіди, і
стандартизовані – за формою вони близькі до анкети із закритими запитаннями. Проте межі між
цими видами інтерв’ю рухливі й залежать від складності проблеми, цілей та етапу дослідження.
Ступінь свободи учасників інтерв’ю зумовлюється переліком та формою запитань, змістовий рівень
отриманої інформації – багатством та складністю відповідей.
У ході спілкування можуть скластися різні ситуації щодо позиції інтерв’юера:
а) респондент (той, кому ставляться запитання) знає, чому він діяв або має діяти так, а не інакше;
б) респонденту недостатньо інформації про причини власного діяння;
в) інтерв’юер має за мету отримати симптоматичну інформацію, хоча респондент не оцінює її як
таку. Та чи інша ситуація передбачає використання різних методів інтерв’ю. У першому випадку
достатньо використати впорядкований, чітко спрямований цикл запитань. У двох інших ситуаціях
потрібні методи, які передбачають співробітництво респондента в процесі пошуку необхідної
інформації. Прикладами таких методів є інтерв'ю клінічне та інтерв’ю діагностичне.
Діагностичне інтерв’ю – метод отримання інформації про властивості особистості, який
використовується на ранніх етапах психотерапії. Розрізняють діагностичне інтерв’ю:
1) кероване – від цілком запрограмованого (за типом анкети – незмінна стратегія та незмінна
тактика) до цілком вільного (стала стратегія та вільна тактика);
2) некероване, “сповідальне”, де ініціатива належить пацієнту. В клінічній практиці повністю
стандартизоване діагностичне інтерв’ю використовується дуже рідко.
Клінічне інтерв’ю – метод терапевтичної бесіди у випадку надання психологічної допомоги.
3. Анкетування – метод соціально-психологічного дослідження за допомогою анкет. У соціальних
науках (демографії, соціології, психології) анкетне опитування проводиться з метою з’ясувати дані
біографічного характеру, погляди, ціннісні орієнтації, соціальні установки та особистісні риси
опитуваних. Залежно від характеру необхідної інформації та способів її отримання
використовуються різні типи анкетного опитування: суцільне (охоплюються великі групи населення)
та вибіркове (охоплюється конкретна група учасників); усне (за типом інтерв’ю) та письмове (робота
з бланковими анкетами); індивідуальне та групове; а також – очне (за умовою безпосередньої
взаємодії) та заочне (поштою, телефоном тощо).

4. Соціометрія та референтометрія
Соціометрія – це розроблена Дж. Морено психологічна теорія суспільства й одночасно соціально-
психологічний метод, який використовується для оцінки міжособистісних емоційних зв’язків у групі.
Метод відтворює методологію соціометричних досліджень і включає цикл вимірювальних процедур
та математичних методів обробки первинної інформації, отриманої в результаті здійсненої
процедури. В технічному, власне процедурному плані соціометрія – це співвідношення опитувальної
методики й алгоритмів для спеціальної математичної обробки первинних вимірів. Сутність її полягає
у визначенні різноманітних персональних та групових індексів. У цілому соціометрія спрямована на
вивчення соціальних ролей у малих групах та на вимірювання структури взаємовідносин у групі в
цілому.
У ході соціометричного дослідження будується соціограма – графічне вираження математичної
обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує
складне сплетіння взаємних симпатій та антипатій, присутність соціометричних “зірок” (яких обирає
більшість опитуваних), “паріїв” (від яких усі відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими
полюсами. Соціограма також дає змогу представити структуру відносин у групі, зробити
припущення про стилі лідерства, міру організованості групи в цілому. У ході побудови соціограми
користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення,
очікуване відхилення. Розрізняють колективні та індивідуальні соціограми, які відрізняються за
структурною організацією та змістом простору, що моделюється в них .

Референтометрія – один із соціометричних методів, спрямований на виявлення референтності

членів групи для кожного індивіда, який входить у цю групу. Референтометрія включає дві
процедури: попередня (допоміжна) являє собою з’ясування за допомогою опитувального листка
позицій (оцінок, відносин, думок) кожного члена групи з приводу значущого об’єкту, події або
людини. Друга процедура виявляє особистостей, позиція яких відображена в опитувальному листку,
є найпривабливішою та найцікавішою для інших піддослідних. Даний метод дає змогу виявити
мотиви міжособистісних відносин та вибору, переваг у групі. Дані, отримані за допомогою
референтометрії, опрацьовуються математично і можуть бути виражені графічно .

IV. Проективні та клінічні методи тестування.

Тестування – коротке стандартизоване випробування, призначене для встановлення
міжіндивідуальних, внутрішньоіндивідуальних або міжгрупових відмінностей. Тести дуже
економічні, проте мають малу надійність і легко піддаються фальсифікації (особливо в
комп’ютеризованій формі, де кількість випадкових відповідей іноді досягає 30%).
Тестування – метод психологічної діагностики, провідним організаційним моментом якого є
застосування стандартизованих запитань та задач (тести), що мають певну шкалу значень. Методика
тестування може бути поділена на три етапи:
1) вибір тесту (зумовлений метою тестування та ступенем достовірності й надійності тесту);
2) його проведення (обумовлюється інструкцією до тесту);

3) інтерпретація результатів (визначається системою теоретичних припущень відносно предмета

тестування). За функціональною ознакою призначення тестів щодо предмета дослідження
розрізняють: тести інтелекту, тести креативності, тести досягнень, критеріально орієнтовані та
особистісні тести тощо
Тести інтелекту – методики психологічної діагностики, призначені для виявлення розумового
потенціалу індивіда. В більшості з них піддослідному на спеціальному бланку пропонують
установити вказані інструкцією логічні відношення класифікації, аналогії, узагальнення тощо між
термінами, поняттями, явищами, які подаються в задачах тесту. Найбільш поширені та відомі: тест
структури інтелекту Амтхауера; шкали вимірювання інтелекту Векслера; Шкільний тест
розумового розвитку; Аналітичний тест інтелекту Мейлі; Культурно-вільний тест інтелекту
(опублікований Р. Кеттеллом); Прогресивні матриці Равена

Тести креативності – сукупність методик для вивчення та оцінки творчих здібностей особистості.
Здібність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко
вирішувати проблемні ситуації була виділена серед інтелектуальних здібностей в окремий тип і
дістала назву – креативність. Найбільш відомі тести для вимірювання пізнавального аспекту
креативності – тести, створені Дж. Гілфордом разом зі співробітниками (1959) та Е. Торрансом
(1962). Проте результати використання цих тестів (як і інших тестів креативності) досить
суперечливі, валідність їх не доведена. У вітчизняній психології досить відомою є методика
дослідження “інтелектуальної активності” особистості – “Креативне поле”, створена Д.Б.
Богоявленської [11, с. 78].
Тести досягнень – одна з методик психологічної діагностики, яка виявляє ступінь володіння
особистістю конкретними знаннями, навичками, вміннями. Тести досягнень близькі за змістом
тестам спеціальних здібностей, однак, на відміну від них, виявляють те, що було засвоєно
піддослідними в ході виконання конкретної діяльності з конкретними завданнями та вимогами, а не
узагальнені вміння, які формуються в процесі накопичування життєвого досвіду.
Розрізняють три види тестів досягнень: 1) тести дії (призначені для виявлення вміння виконувати
дії з використанням механізмів, матеріалів, інструментарію); 2) тести письмові (завдання подаються
на спеціальних бланках і полягають у виборі правильної відповіді на запитання – вербальне або
графічне); 3) усні тести (на заздалегідь підготовлену систему запитань даються усні відповіді, під
час їх оцінки враховується правильність формулювання відповідей).

Тести особистісні – методики психодіагностики, за допомогою яких вимірюються різні сторони

особистості та її характеристики: установки, цінності, відношення, емоційні, мотиваційні та
міжособистісні властивості, типові форми поведінки.

Проективні методи в психології – група методів дослідження особистості, в основі яких лежить
механізм виявлення проекцій в отриманих даних експерименту з наступною їх інтерпретацією.
Поняття проекції для позначення методу дослідження було введене в дослідницьку практику Л.
Френком. Проективні методи характеризуються створенням експериментальної ситуації, яка
допускає множину можливих інтерпретацій під час сприйняття її піддослідним. За кожною такою
інтерпретацією вимальовується унікальна система особистісних смислів та особливостей
когнітивного стилю суб’єкта.

41. Прийоми і способи наукової класифікації.

Іноді методи вивчення індивідуальності розділяють на три групи – на підставі того каналу, за яким
була отримана інформація .
L (life record data) – дані, що засновані на реєстрації поведінки людини у повсякденному житті.
Оскільки навіть у наукових цілях одному психологу неможливо вичерпно вивчити поведінку людини
в різних умовах, звичайно залучають експертів – людей, котрі мають досвід взаємодії з
випробовуваним у значущій області.
L-дані важко зробити валідними, тому що не можна звільнитися від спотворень, пов’язаних з
особистістю спостерігача, діє ефект ореолу (систематичні спотворення), можливі також
інструментальні спотворення, пов’язані з недосконалістю методик обстеження (некоректно
сформульованими питаннями). Інший недолік L-даних – великі часові витрати.
Щоб підвищити валідність, потрібно дотримуватись вимог до експертних оцінок: 1) визначати риси в
термінах спостережуваної поведінки (заздалегідь домовитися, що ми фіксуватимемо як прояв
тривожності, агресивності тощо); 2) забезпечити тривалість спостереження; 3) залучити не менше
десяти експертів на одного випробуваного; 4) рангувати випробуваних протягом однієї зустрічі не
більше ніж за однією ознакою, щоб не було ефекту наведення й експерти не повторювали свого
списку [10, c. 32–33].
Оцінки повинні бути обов’язково формалізовані і виражені у кількісній формі.
Т (objective test data) – дані об’єктивних тестів (випробувань) з контрольованою експериментальною
ситуацією. Об’єктивність досягається завдяки тому, що накладені обмеження на можливість
спотворення тестових оцінок і є об’єктивним способом отримання оцінок за реакціями
випробуваного.
Прикладами використання Т-даних є широковідомі досліди Г.В. Біренбаум і Б.В. Зейгарнік на
запам’ятовування незавершених дій, досліди з моделюванням ситуацій для вивчення альтруїстської
поведінки. Тобто необхідно створити цілісну об’єктивну ситуацію для прояву тих або інших
особливостей індивідуальності.
Цей канал отримання даних теж вимагає великих часових та кадрових витрат і використовується
частіше на етапі пілотажного дослідження для визначення гіпотези, яка потім перевіряється за
допомогою інших, більш економічних методів.
Для того, щоб підвищити валідність і евристичність дослідження, корисно застосовувати наступні
тактичні прийоми:
1) маскування істинної мети дослідження;
2) несподівану постановку задач;
3) невизначеність і нечіткість формулювання цілей дослідження для створення зони невизначеності і
стимулювання активності випробуваного;
4) відвернення уваги випробуваного;
5) створення емоційної ситуації при тестуванні (“це завдання до вас всі виконували з легкістю!”);
6) використання емоційного змісту тестової ситуації;
7) фіксацію автоматизованих реакцій;
8) фіксацію мимовільних індикаторів (електрофізіологічних, біохімічних, вегетативних змін);
9) фіксацію “фонових індикаторів” (фізичного статусу, рівня активності і втоми тощо).
Q (questionnaire datа) – дані, одержувані за допомогою опитувальників, анкет та інших
стандартизованих методів. Цей канал займає центральне місце в дослідженнях індивідуальності
завдяки своїй високій економічності (можна застосовувати у групі, автоматизовано обробляти
результати). Проте він не вважається високонадійним.
Спотворення одержуваної інформації можуть бути пов’язані з наступними причинами: низьким
культурним та інтелектуальним рівнем випробуваних (заповнювати анкети складно сільським
жителям і дітям, молодшим за десять років), відсутністю навичок самопізнання і спеціальних знань,
використанням неправильних еталонів (особливо в обмеженому соціумі, коли людина порівнює себе
з близькими, а не популяцією в цілому). Крім того, різна мотивація випробуваних може призводити
до спотворень у бік або соціальної бажаності (дисимуляції, послаблення симптоматики), або
підкреслення своїх дефектів (агравації і симуляції).
Таким чином, абсолютно досконалого способу пізнання індивідуальності не існує, але,
усвідомлюючи недоліки і достоїнства кожного з перерахованих методів, можна навчитися
одержувати з їх допомогою цілком достовірну інформацію. Та на цьому наукові дослідження не
закінчуються

Прийоми й способи наукової класифікації

Отримані дані (незалежно від каналу) можуть об’єднуватися [9]. Припустимо, що ми обстежували
деяку широку вибірку випробовуваних (Іваненко, Сидоренко, Петренко, Федоренко) за
психологічними проявами, які ми можемо умовно позначити як А, В, С, D, і звели їх в єдину
таблицю.
Неважко помітити, що результати Іваненка нагадують результати Федоренка. Ми можемо об’єднати
їх в один стовпчик замість двох і дати назву введеному нами типу особистості (наприклад,
ІваФедороїд). Всіх, хто нагадує за своїми психологічними якостями Іваненка з Федоренком, ми
можемо тепер відносити до одного типу. Тобто тип – це узагальнення, зроблене за групою
випробовуваних із схожими якостями. При цьому, зрозуміло, в результаті такого узагальнення ми
втрачаємо індивідуальні відмінності Іваненка і Федоренка (наприклад, ми ігноруємо незбіг
показників за ознакою Р).
Далі ми можемо звернути увагу і на те, що ознаки А і С, В і D приймають практично одні і ті ж
значення. Це може бути пов’язано з тим, що за цими проявами стоїть загальний чинник. І ми можемо
об’єднати стовпці нашої матриці, надавши нові назви психологічним якостям – наприклад, замість А
і С ас, а замість В і D – bd. Стійкий спосіб поведінки в різних ситуаціях і умовах називається
особистісною рисою. Таким чином таблиця скорочується, а психолог одержує дані про типи
особистості і особистісні риси (в строгому дослідженні ці процедури, зрозуміло, здійснюються за
допомогою факторного аналізу).

Урешті-решт не дуже важливо, яка методика була вибрана для вивчення індивідуальних
властивостей людини, головне, щоб вона коректно застосовувалася і виявилася корисною для
приросту нового наукового знання. А щоб це відбулося, отримані результати необхідно
узагальнювати (процедура розподілу деякої множини на підмножини називається таксономією, або
класифікацією).
У психології індивідуальних відмінностей не всі типології складалися з урахуванням цих вимог.
Проте серед емпіричних (ненаукових) класифікацій є дуже цікаві, а строго наукова може виявитися
цілком даремною
Отже, очевидно, що для вивчення ознак використовуються одні методи, а для дослідження
індивідуальності – інші. Тому для складання програми наукового або практичного дослідження
потрібно послідовно визначити наступні моменти:
2. Що є предметом розгляду – ознака чи індивідуальність?

3. До якого рівня індивідуальності належить це явище?

4. Якої парадигми дотримується дослідник – природничонаукової чи гуманітарної?

5. Що переважно застосовувати – якісні чи кількісні методи?

6. Нарешті, конкретні методики якого роду слід увести до програми?

Романовська та Подкоритова
 42. Поняття «Я-концепції».

«Я - концепція» - це прояв самосвідомості, динамічна система уявлень людини про себе. Вона
формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої
саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з оточуючим її світом.
Самосвідомість у психологічній літературі розглядається як складне родове утворення в
структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто
вияву усвідомлення і оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів,
переконань, що мотивують його активність.Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне
«Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» - реальне, «Я» - ірреальне, теперішнє, майбутнє,
фантастичне і т. п.
На відміну від самосвідомості образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить невідоме «Я»
на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність,
індивіда, його особистісну сутність досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепція вивчається
науками про людину і суспільство.
На початку 20 ст. Ліппс П. (1913) зазначав, що це проблема виключно психологічна. Він
розглядав «Я» як об'єднуючий компонент свідомості, вважав «Я» діяльним, реальним субстратом
індивідуальної свідомості.
У вченні про особистість Джемс (1923) виділяв емпіричне «Я», що пізнається і чисте «Я» як
елементи свідомості. Між ними існує єдність та боротьба протилежностей.
3. Фрейд (1933) вважав внутрішнім джерелом розвитку «Я» особистості суперечність між його
реальним та ідеальним компонентами (боротьба «Его» та «Супер-Его»).
Представники гуманістичної психології описують феноменологію особистості, тобто те, як
людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні події свого життя.
Проблеми розвитку «Я - концепції» та виховання широко висвітлена Бернсом Р. (1986). Автор
чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираз у
систематизованій «Я - концепції». (А. Маслоу, К. Роджерс).
За своїм змістом «Я - концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.
А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації
індивіда, його можливому рівні. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, що дозволяють
йому більш самоактуалізуватися. В своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до
самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність
людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття «Я»,
оскільки кожна людина вирішує питання: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу
бути? Образ «Я», складається в умовах особистісного життєвого досвіду.
Отже, «Я - концепція» - це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш
усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що
спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм
наголошує: «Моє власне «Я» повинно бути таким же об'єктом моєї любові, як і інша людина.
Утвердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в
турботі, повазі, відповідальності і знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе;
якщо він любить тільки інших, він взагалі не може любити». Таким чином образ «Я» виступає як
регулятор взаємовідносин міжособистісних стосунків людини.
В сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого
механізму саморегуляції особистості, зазначається, що саме образ «Я» забезпечує самототожність
(індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм
саморегуляції Я-концепції виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - « я хочу»,
усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «я
прагну».
Індивіди з різними «Я - концепціями» не однаково сприймають світ: вірно або не вірно,
спотворено, наприклад: «Я - реальне» і «Я - ідеальне» не співпадають, це викликає незадоволення,
розчарування. Від задоволення рівня домагань в досягненні особистості залежить формування
важливого компонента її свідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності
людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне
ставлення до себе, і узгодженість свого надособистісного і ідеального «Я». Мотивація досягнення,
будучи домінуючою для людини є також важливим регулятором її розвитку.
Процес самоконцептуальності змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе
інтегруються в більш складні системи.
Формуються поняття «концепція «Я». Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі
«Я» ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання знаходиться в стані формування, то у
студентів спостерігаються значні зрушення в напрямку особистісної сталості «Я - концепції».
Самосприймання в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в
кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу,
здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї.
 43. Індивідуальні особливості пізнавальних психічних процесів.
44. Індивідуальні особливості пам'яті.

У пам'яті людей є значні індивідуальні відмінності. Вони виявляються у відмінностях

продуктивності процесів пам'яті; у переважанні пам'яті тієї чи іншої модальності; у відмінностях у
рівні розвитку різних типів пам'яті. Загальними характеристиками продуктивності процесів пам'яті є
обсяг матеріалу, який може запам'ятати людина за певний проміжок часу, швидкість і точність
запам'ятання матеріалу, тривалість збереження матеріалу в пам'яті і готовність до його відтворення.
Крім індивідуальних відмінностей, пам'ять різних людей може розрізнятися за рівнем розвитку
різних типів пам'яті: рухової, емоційної, образної та словесно-логічної. Переважання певного типу
пам'яті в людини залежить від особливостей діяльностей, з якими пов'язаний її життєвий шлях.
Найпоширенішими типами пам'яті є образний, словесно-логічний і проміжний.
Людині з образним типом пам'яті простіше запам'ятовувати і відтворювати образний матеріал.
Людям зі словесно-логічним типом пам'яті просто запам'ятати словесний, абстрактний матеріал:
логічні схеми, формули. Такі люди без зусиль можуть відтворити структуру складно організованого
матеріалу.
Якщо в людини не переважає певний тип оперування матеріалом, то вона представляє проміжного
типу пам'яті.
Люди, які мають феноменальну пам'ять, ознаки якої - незвичайно великий обсяг інформації,
тривалість зберігання слідів і надзвичайно сильна образність.
індивідуальні особливості пам'яті:
• швидкість запам'ятовування визначається кількістю повторень (або часом), що потрібні людині для
запам'ятовування нового матеріалу;
• точність запам'ятовування визначають відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовували, та
кількістю допущених помилок;
• міцність запам'ятовування виявляється в тривалості збереження завченого матеріалу (або в
повільності його забування);
• готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина
може пригадати необхідні їй відомості.
Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типом вищої нервової діяльності.
Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана з силою процесів забування та
гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування.
Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються також у тому, який матеріал краще запам'ятовується, -
образний, словесний чи однаковою мірою продуктивно той та інший.
У цьому контексті у психології розрізняють наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний або
проміжний типи пам'яті. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних
систем у вищій нервовій діяльності людини, але головним чином - умовами життя та вимогами
професійної діяльності.
Розвиток пам'яті. Доведено, що розвиток пам'яті залежить від того, як забезпечено управління цим
процесом. Педагоги мають створювати умови, що пришвидшують навчання, дають змогу краще
засвоїти і зберегти в пам'яті знання. Особистість тільки тоді матиме вагомі успіхи, коли буде
достатньо наполегливо докладати зусиль до запам'ятовування необхідного якнайбільше, загалом і в
деталях. Пам'ять погіршується від неповного її використання.
Розвиток пам'яті насамперед залежить від зацікавленого включення особистості в продуктивну
діяльність, зокрема навчальну, спрямовану на самостійне пізнання світу або досягнення нових
результатів діяльності. Що вагоміші мотиви супроводжують діяльність суб'єкта, то успішніші
результати запам'ятовування. При цьому запам'ятовування є результативним незалежно від того, чи
було поставлено мету запам'ятати.
Розвиток пам'яті нерозривно пов'язаний з вихованням самої особистості. Зацікавленість, активне
ставлення до діяльності сприяють мимовільному запам'ятовуванню.
Важливим для запам'ятовування є перше враження, його якість і глибина. Легко й надійно
запам'ятовується новий матеріал, пов'язаний з попереднім досвідом, коли він його чимось доповнює і
збагачує, розширює можливості діяльності особи. Ефект запам'ятовування значно посилюється, якщо
інформація є для суб'єкта необхідною, пов'язана з метою його діяльності, становить певний інтерес.
Розвитку пам'яті сприяють постійні тренування. Регулярна й напружена робота пам'яті стає звичкою,
створює умови для формування продуктивної пам'яті.
Необхідною умовою ефективного запам'ятовування в дотримання певних правил. Запам'ятовувати
треба в доброму настрої й на "свіжу голову", коли ще не настала втома. Під час запам'ятовування не
треба чергувати матеріал, близький за формою і змістом. Потрібно опрацьовувати інформацію для
запам'ятовування, порівнюючи різні відомості, спираючись на асоціації (смислові й структурні),
виокремлюючи опорні сигнали ("вузлики на пам'ять"). Потрібно творчо застосовувати мнемотехнічні
прийоми, штучно наділяючи інформативний матеріал смисловими зв'язками, змістом, значенням,
залучаючи різні види пам'яті.
Головний сенс мнемотехнічних прийомів у тому, що матеріал запам'ятовування глибше аналізують,
структурують і більше осмислюють.
Способом поліпшити пам'ять людини є формування вміння запам'ятовувати й відтворювати. Пам'ять
розвивається тренуванням і наполегливою працею, спрямованою на запам'ятовування, тривале
збереження, цілковите й точне відтворення.

45. Якісні характеристики пам'яті, що обумовлені типом вищої нервової діяльності,

співвідношенням першої і другої сигнальної системи, віком людини, специфікою
навчання, виховання, особливостями професійної діяльності.

46. Індивідуальні особливості сприймання: конкретність – абстрактність, аналітична −

синтетична об'єктивність — суб'єктивність, описовість − пояснювання орієнтованість
на колір – орієнтованість на форму, візуальність – гаптичність. Індивідуальні
особливості сприймання, що пов'язані з переважаючою модальністю, − візуальною,
аудіальною.

Особливості сприймання

Рис. 2.2.12. Особливості сприймання

Сприйняття кожного нового предмета здійснюється на підставі наявних знань і досвіду людини.
Людина сприймає предмет або явище в певному співвідношенні частин. У деяких випадках
значущими є не так самі складові, як їхні взаємозв´язки. Найважливішими особливостями
сприйняття є: предметність;цілісність; структурність; константність; апперцепція; осмисленість;
вибірковість; ілюзія.

Предметність сприймання виявляється в тому, що будь-який предмет або явище відображається

не як механічна сума якостей і властивостей, а як об'єкт, який має свій зміст, природу, призначення.
Сприймаючи предмети, людина, в першу, чергу, орієнтується в них за їхніми функціями.
Предметність сприймання розвивається в процесі життєдіяльності людини.
Предметність сприйняття виявляється в тому, що будь-який предмет або явище відображається
не як механічна сума якостей і властивостей, а як об´єкт, який має свій зміст, природу, призначення.
Предметність відіграє важливу роль і в подальшому формуванні самих перцептивних процесів,
тобто процесів сприйняття. Коли виникає розбіжність між зовнішнім світом і його відображенням,
суб´єкт має шукати нові способи сприйняття, які забезпечать правильніше відображення.
Цілісність сприймання полягає в тому, що образи відображених предметів та явищ постають у
свідомості в єдності багатьох якостей і властивостей. Навіть якщо предмет не поданий для
сприймання повністю, його перцептивний образ "добудовується" до завершеної форми на основі
сприйнятих елементів. Наприклад, в слові сприймання. Сприймаючи певний об´єкт, ми
виокремлюємо його окремі ознаки, аспекти, властивості й водночас об´єднуємо їх у єдине ціле,
завдяки чому в нас виникає його цілісний образ.
Структурність сприйняття виявляється в тому, що, відображаючи предмети та явища в
цілісності, людина виокремлює в них різні елементи, компоненти, підсистеми тощо.
Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має свою структуру. Наприклад,
на основі набутого досвіду, знань людина об´єднує окремі елементи в процесі сприйняття в цілісний
образ, надає їм певної структури, сформованості.
Константність - це відносна постійність величини, форми, кольору предметів та явищ, що
сприймаються при зміні відстані, ракурсу, освітленості. Константність формується в процесі
предметної діяльності та є необхідною умовою життя людини. Константність сприйняття
забезпечується досвідом, що набувається в процесі індивідуального розвитку особистості й має
велике практичне значення
Вибірковість сприймання полягає у виділенні одних об'єктів як основних порівняно з іншими.
Те, що знаходить в центрі уваги людини при сприйманні називають об'єктом сприймання, а решту -
тлом. Інакше кажучи, у сприйманні людини в даний момент завжди щось є основним, а щось -
другорядним (наприклад, як на Рис. 2.2.4, 2.2.5, 2.2.6, 2.2.7).
З вибірковістю сприймання тісно пов'язана ще одна властивість: апперцепція.
Аперцепція - це залежність змісту і спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів,
ставлення до життя, установок, багатства знань. Так, сприймання різних людей є відмінним. Також
досить часто людина сприймає не те, що є наспраді, а те, що є бажаним для неї. Аперцепція може
бути стійкою (під впливом професії, життєвого досвіду) і тимчасовою (в результаті змінених умов
і установок) одиничного випадку як особливого виду загального. Ступінь узагальнення залежить від
рівня і обсягу наявних у людини знань.
Осмисленість та узагальненість добре виявляються при сприйнятті незакінчених малюнків. Ці
малюнки доповнюються нашими досвідом і знаннями.
Осмисленість сприймання полягає в тому, що відображені предмети та явища людина відразу ж
називає, використовуючи другу сигнальну систему. Отже, вже в самому акті сприймання
відбувається співвіднесення предмета сприймання з його значенням. Наприклад, вказівка на те, що
на малюнку зображено собаку, відразу ж формує певний образ сприймання (Рис 2.2.13).
Завдяки осмисленню сутності та призначення предметів стає можливим їх цілеспрямоване
використання, практична діяльність з ними.
Узагальненість сприймання - це відображення

Рис. 2.2.13. Силуетне зображення

Отже сприйняття залежить від попереднього досвіду людини. Чим більше людина обізнана з
певним об´єктом, тим повнішим, точнішим і змістовнішим є її сприйняття цього об´єкта.
Осмисленість сприйняття полягає в тому, що відображені предмети та явища порівнюються з
минулим досвідом людини, відомостями і знаннями про них, на основі чого виникає відповідне
ставлення до них. Вибірковість сприйняття полягає в тому, що при відображенні предметів та явищ
відбувається виокремлення одних щодо до інших. Це відбувається під впливом попереднього досвіду
людини, її нахилів, інтересів, установок і потреб. Кожний фахівець намагається сприйняти в
предметах та явищах головним чином те, що його цікавить, що він вивчає, а тому він не зауважує тих
деталей у предметах та явищах, які не стосуються його фаху. Це створює індивідуальний підхід до
сприйняття. Сприйняття величини та форми залежить від попереднього досвіду людини. Чим краще
людина обізнана з конкретною формою, тим легше вона вирізняє її серед інших форм.
1. Характеристики основних репрезентативних систем
Основна репрезентативна система дозволяє визначити "тип особистості" людини (те, як він
виражає і розвиває свої "здібності" і "функції" як особистість). Проводячи різні дослідження,
психологи прийшли до висновку, що існує прямий зв'язок між основною репрезентативною
системою людини і певними фізіологічними і психологічними характеристиками. Так само і мова
людини відображає, який репрезентативною системою він користується. Фрази, які
використовуються людиною для опису подій, є не тільки метафорами, а й дають буквальне опис
того, що відбувається в мозку даної людини при кодуванні та репрезентації інформації. Це означає,
що спосіб репрезентації людиною інформації з використанням репрезентативної системи
проявляється в його мові.
Кожна людина не користується якоїсь однієї репрезентативною системою. У реальних умовах
люди часто міняють свої репрезентативні системи залежно від ситуації. Дуже рідко можна зустріти
людину, яка була б стовідсотковим аудіалом, візуалом або кинестетика.
Нижче будуть приведені узагальнені характеристики основних репрезентативних систем, які
люди найчастіше використовують у своїй особистій та професійній діяльності.
1.1 Візуальна система
Люди, для яких основною є візуальна система, часто стоять або сидять з випрямленою шиєю і /
або спиною і поглядом, спрямованим вгору. Їхній подих найчастіше неглибоке і особливо помітне у
верхній частині грудей. Коли візуал отримує доступ до образу, його подих навіть може зупинитися
на мить. Коли починає формуватися картинка, дихання відновлюється. Їх губи часто виглядають
тонкими і стислими. Їхній голос часто буває високим і гучним з швидкими і різкими спалахами
експресії. Візуалам властиві організованість і охайність. Шум може відволікати їх. Вони навчаються
і запам'ятовують, представляючи картинами. Тому вони, як правило, нудьгують на лекціях і
запам'ятовують на них дуже мало. При навчанні візуали люблять і хочуть мати візуальну підтримку,
а також вимагають її. Вони проявляють більше інтересу до зовнішнього вигляду продукту, ніж до
того, як він звучить і відчувається. Візуали становлять 60% популяції.
Так як візуали організують свій світ візуальним образом, вони дають більш легкий вихід своїм
емоціям. Швидко створюючи нові картину, візуали можуть використовувати їх і супроводжуючі їх
емоції для заміни старих картин і емоцій. Візуальний людина "що бачить, тим і стає". Візуали
схильні легко створювати нові картинки і змінювати свої внутрішні стани.
Що стосується типу статури, то дуже багато візуали худорляві, довготелесий і володіють
подовженою талією. Вони підтримують пряму вертикальну поставу. Потрібно надати таким людям
як можна більше візуального простору, тому не варто стояти з ними надто близько. Наприклад, вони
повинні мати велику ділянку кімнати, щоб бачити різні предмети.
1.2 Аудіальна система
Люди з бажаною аудиальной репрезентативною системою будуть схильні переміщати свої очі з
одного боку в бік. Дихання аудіалів буде досить регулярним і ритмічним і особливо помітним на
рівні середини грудної клітки. Якщо попросити таких людей описати свої переживання, то вони
будуть концентруватися, перш за все, на їх звучанні. При цьому їх дихання буде пристосовуватися до
вираження тих звуків, які вони чують всередині себе. Вони часто зітхають.
Обробляючи інформацію в термінах звуків, аудіали будуть із задоволенням відповідати,
використовуючи свої власні звуки і мову музики. Вони часто мають "жвавістю мови". Аудіали часто
люблять давати довгі пояснення. Такі люди пишаються своїм умінням ясно і виразно викладати
думки. Через свою багатослівність аудіали можуть домінувати в розмові. Буває таке, що аудіали
надмірно стомлюють людей своєї зайвої балакучістю, тоді вони стають "відлюдниками". Аудіали
багато говорять з собою. Вони часто мають високу чутливість до звуків і легко відволікаються, тому
аудіали намагаються ізолювати себе від різких і неприємних звуків.
Аудіально сфокусовані люди вчаться по коштах слухання. Так як слухові канали доставляють
інформацію послідовно, аудіали так само будуть "думати" і запам'ятовувати методичним,
покроковим і послідовним чином. Аудіали подобається, коли інші люди розповідають їм про події,
що відбуваються. Так як аудіали надають найбільше значення звуків, то при розмові з таким людьми
слід приєднуватися до їх тональності і предикатів. Використовувані ними предикати і тоналосноть
добре звучать для них, тому що узгоджуються з їхньою внутрішньою реальністю. Люди з цією
репрезентативною системою складають помітно 20% популяції.
По фігурі і формою тіла аудіали схильні займати проміжну позицію між худими візуалами і
огрядними кінестетиками. При жестикуляції їх руки часто вказують на вуха. Зовнішньо орієнтовані
аудіали будуть при розмові нахиляться вперед. Коли така людина чують звуки всередині себе, він
відхиляться тому. Аудіали будуть стежити за тим, щоб їх голос був ритмічним і рівним. У розмові з
такими людьми потрібно виражатися ясно. На жести аудіали досить скупі, якщо в чомусь не
впевнені, тримають руку на підборідді, як би прикриваючи джерело невірної інформації. Нерідко
жести і руху аудіалів при розмові витримують якийсь ритм. Є приклади того, що в аудіалів в голові
знаходиться як мінімум два, а то й три магнітофона. На одному записується його голос, а на іншому
може бути записаний голос опонента, скептика і інших персонажів, хто безперервно веде з ним
діалог, правильніше сказати це діалог із самим собою.
1.3 Кінетична система
Кінестетики - це люди дії. Їм необхідно рухатися, бігати, чіпати, пробувати і нюхати. Це їхній
спосіб сприйняття світу, вони просто по-іншому просто нічого не розуміють.
Люди, які використовують кинестетическую систему, при вираженні своїх почуттів дивляться в
основному вниз і вправо. Вони використовують предикати, що позначають відчуття, руху, дії:
торкатися, відчувати, хапати, тепло і т.д. Кінестетики володіють черевним типом дихання. Той, хто
відчуває глибокі почуття, дихає глибоко. Їхній подих змінюється в залежності від стану їх почуттів.
Губи кінестетиків виглядають повними і м'якими. Тон їх голоси часто буває низьким, глибоким,
хрипким або приглушеним. Кінестетики зазвичай говорять повільно і роблять довгі паузи, коли
отримують доступ до збереженої в глибині себе інформації. Якщо вони володіють внутрішньою
орієнтацією, їх тіла будуть виглядати і відчуватися повними, округлими і м'якими. Однак якщо
кінестетики володіють зовнішньої орієнтацією, їх тіла будуть вигляде6ть і відчуватися міцними і
мускулистими.
Багато кінестетики рухаються дуже повільно. Щоб спонукати такої людини зробити що-небудь,
потрібно його заохотити або схвально поплескати по спині. Кінестетики люблять дотику. При
спілкуванні з кінестетиків потрібно розташовуватися на невеликій відстані від нього, їм подобається
близькість. Їм важко позбутися негативних емоцій. Якщо кінестетики сумні, це може підштовхнути
їх до депресії. Ці важкі емоції приведуть т до того, що вони стануть ще сумніше й потраплять у
замкнене коло. Плюси полягають у їх здатності відчувати глибокі почуття і глибоку прихильність.
Потрібно зрозуміти почуття цієї людини, щоб увійти з ним в контакт. Кінестетики складають
приблизно 20% популяції.

47. Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина,

широта, послідовність, швидкість.

Найістотнішими якостями, які виявляють індивідуальні відмінності мислення, є його самостійність,

критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв'язувати їх,
не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і
досвіду інших людей. Людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності,
знаходить нові, власні шляхи і способи розв'язання пізнавальних та інших проблем.

Самостійність мислення тісно пов'язана з критичністю мислення людини.

Критичність мислення виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок,
об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища або факту, виявляти цінне та помилкове
в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно перевіряє рішення,
зважує на всі аргументи "за" і "проти", виявляючи тим самим самокритичне ставлення до своїх дій.
Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини,
багатства та глибини її знань.

Гнучкість мислення виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні ситуації
діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів
розв'язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення виявляється в готовності швидко
переключатися з одного способу розв'язування завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх
розв'язування, знаходити нові нестандартні способи дій за умов, що змінились.

Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини
явищ, приховані за нашаруванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші,
передбачати можливі наслідки подій і процесів.

Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які в простих, добре відомих фактах
уміють помічати протиріччя й на цій підставі розкривати закономірності природи та суспільного
життя.

Широта мислення виявляється в здатності охопити широке коло питань, творчому мисленні в різних
галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її
інтелектуальної різнобічності.

Послідовність мислення виявляється в умінні дотримувати логічної наступності при висловлюванні

суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка точно дотримується
теми міркування, не відхиляється від неї, не перестрибує з однієї думки на другу, не підміняє
предмет міркування.

Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання,

зрозумілість плану, відсутність протиріч і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та
об'єктивність у висновках, що робляться.

Швидкість мислення — це здатність швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати

правильне рішення і прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості
мислитель-них навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів.

Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, які демонструють деякі люди,
не продумуючи належним чином рішень, що приймаються, не прогнозуючи можливих наслідків
наспіх, похапцем прийнятих рішень.

Усі якості мислення людини формуються і розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідним

чином організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особистості.

48. Індивідуальні відмінності в усній та письмовій мові.

Письмове та усне мовлення виконують зазвичай різні функції. Як правило, усне мовлення
функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, письмове - як мовлення ділове, наукове,
більш без особистісне. Письмове мовлення спрямоване переважно на передачу більш
відстороненого змісту, між тим як усне мовлення більшою мірою породжується
безпосереднім переживанням. Звідси цілий ряд відмінностей в побудові письмового та усного
мовлення і в засобах, які кожне з них застосовує.

Історії добре відомі великі письменники, які були слабкими ораторами, і видатні оратори,
читання виступів яких не справляє на читачів враження через втрачання промовою значної
частини своєї чарівливості
 Розмовне усне мовлення - ситуативне. Інколи достатньо півслова для того, щоб зрозуміти
свого співрозмовника. Письмове ж мовлення вимагає систематичного, логічно пов'язаного
викладу. В письмовому мовленні все має бути зрозумілим виключно з його власного смислового
змісту, з його контексту. Письмове мовлення - контекстне мовлення.

Письмове мовлення вимагає особливої продуманості, плановості, усвідомленості. В умовах

усного спілкування співрозмовник певною мірою допомагає регулювати мовлення.
Безпосередній контакт зі співрозмовником в розмові швидко виявляє непорозуміння. В
письмовому мовленні безпосереднє регулювання мовлення того, хто говорить з боку
співрозмовника або слухача відсутнє. Той, хто пише, повинен самостійно визначити побудову
свого мовлення так, щоб воно було зрозумілим для читача.

Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного.

Існують різні види як письмового, так і усного мовлення. Усне мовлення може бути і
розмовним (мовленням-бесідою), і ораторським виступом (доповіддю).

Лист за своїм характером і стилем також буде відрізнятися від наукового трактату тощо

Діалогічне мовлення - це розмова, бесіда двох або декількох осіб, які говорять по черзі

У повсякденній діяльності діалогічне мовлення, як правило, не планується. Воно висуває менше

вимог щодо побудови зв'язного розгорнутого висловлювання, ніж монологічне чи письмове.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, при якому говорить одна особа, а інші слухають і
сприймають її

Прикладом монологічного мовлення є доповідь, лекція, повідомлення, виступ та ін.

Монологічне мовлення є організованим видом мовлення.

Всі види мовлення взаємопов'язані між собою та мисленням людини і потребують розвитку у
дітей.

Первинне оволодіння рідною мовою здійснюється в процесі спілкування дитини з дорослим.

Тільки таким шляхом досягається істинне розуміння сутності мовлення. Дитина нормально
оволодіває мовленням - навчається говорити - користуючись мовленням в процесі спілкування.
Кожна особистість повинна прагнути до розвитку всіх видів мовлення, оскільки їх
характеристики свідчать про глибину і якість розуму людини.

49. Здібності та інтелект у структурі індивідуальності.

Інтелект перебуває у прямому зв’язку з розвитком абстрактного мислення, логіки, з

рішенням проблем, а також здатністю набувати знання.
Тривожність та інтелект. Ці два показники відображають енергетичний та інформаційний
аспекти активності суб’єкта. В тривожності, як в одному з проявів рис темпераменту
(емоційній нестабільності), відображається також інтенсивність емоційно-вольових процесів.
За результатами дослідження Р. Кеттелла отримуємо в одних випадках тривожність та інтелект
різноспрямовані (чим більше одне, тим менше інше), а в інших – рівноспрямовані. Очевидно,
що це пов’язано з особистісними властивостями вищого рівня.
Темперамент та інтелект. Отримані результати свідчать про взаємодію темпераменту та
здібностей насамперед через характеристики активності – ергічності, пластичності і темпу.
Особистість та інтелект. Поняття інтелект починають розуміти за межами когнітивної
сфери, розуміється у термінах багато чисельних здібностей, кожна з яких є важливою для
адекватності та успішності у певній сфері життєдіяльності.
 Відсутність статистично значущих зв’язків між темпераментом та інтелектом у структурі
індивідуальності у суб’єктів з високим рівнем розумового розвитку пов’язана з формуванням
таких динамічних характеристик інтелекту, які більшою мірою зумовлені наявними знаннями і
розумовими навичками, ніж біологічно детермінованими стратегіями переробки інформації.

Загальна психологічна характеристика здібностей

Насамперед слід відзначити, що термін "здібність" має дуже широке застосування в
найрізноманітніших галузях практики. Зазвичай під здібностями розуміють такі індивідуальні
особливості, які виступають умовами успішного виконання якої-небудь однієї чи кількох
діяльностей. Проте поняття "здібності", як дозволяє стверджувати теоретичний аналіз відповідної
літератури, не дивлячись на його давнє та широке застосування у психології, багатьма авторами
тлумачиться неоднозначно.
Якщо підсумувати різноманітні варіанти існуючих підходів до дослідження здібностей, то їх
можна звести до трьох основних типів. У першому випадку під здібностями розуміється сукупність
різних психічних процесів та станів. Це найбільш широке та давнє тлумачення терміна "здібності".
З точки зору другого підходу під здібностями розуміють високий рівень розвитку загальних і
спеціальних знань, умінь, навичок, які забезпечують успішне виконання людиною різних видів
діяльності. Дане визначення з’явилося і було прийнятим у психології 18-19 століть і досить часто
зустрічається у наш час. Третій підхід базується на твердженні про те, що здібності – це щось таке,
що не зводиться до знань, умінь, навичок, але забезпечує їхнє швидке набуття, закріплення та
ефективне використання на практиці.
Слід зазначити, що у вітчизняній психології експериментальні дослідження здібностей
найчастіше будуються на основі останнього зі згаданих підходів. Найбільший внесок у розвиток
таких досліджень вніс відомий російський психолог Б. М. Теплов.
Він виділив наступні три основні ознаки поняття "здібність":
по-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють
одну людину від іншої; тому ніхто не буде говорити про здібності там, де мова йде про властивості,
по відношенню до яких всі люди є рівними;
по-друге, здібностями називають не будь-які взагалі індивідуальні особливості, а лише такі, які
мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності чи діяльностей; такі властивості,
як, наприклад, запальність, в’ялість, повільність, які, безсумнівно, є індивідуальними особливостями
деяких людей, проте зазвичай не називаються здібностями, тому що не розглядаються як умови
успішності виконання яких-небудь діяльностей;
по-третє, поняття "здібність" не зводиться до тих знань, навичок, умінь, які вже вироблені у
даної людини; наприклад, часто буває, що педагог не задоволений роботою учня, хоча цей останній
демонструє знання не менші, ніж деякі з його однокласників, успіхи яких задовольняють того ж
самого педагога; своє незадоволення педагог мотивує тим, що цей учень працює недостатньо,
оскільки, беручи до уваги його здібності, слід сподіватися на значно кращі індивідуальні результати.

Не дивлячись на те, що здібності не зводяться до знань, умінь, навичок, це не означає, що перші

ніяк з ними не пов’язані. Від здібностей залежать легкість та швидкість набуття знань, умінь,
навичок. Набуття ж знань, умінь, навичок, у свою чергу, сприяє наступному розвиткові здібностей,
тоді як їхня відсутність виступає свого роду гальмом для розвитку здібностей.
Здібності, на думку Б. М. Теплова, не можуть існувати інакше як у постійному процесі розвитку.
Здібність, яка не розвивається, якою на практиці людина перестає користуватися, з часом
втрачається. Лише завдяки постійним вправам, пов’язаним із систематичними заняттями тими або
іншими видами діяльності, ми підтримуємо та розвиваємо у себе відповідні здібності. При цьому
слід зазначити, що успішність виконання будь-якої діяльності залежить не від якоїсь однієї, а від
поєднання різних здібностей, до того ж це поєднання, яке дає один і той самий результат, може бути
забезпечене різними здібностями.

Розвиток здібностей особистості залежить, по-перше, від вроджених якостей індивіда – задатків,
які визначають рівень потенційних можливостей; по-друге, від конкретних умов його виховання та
навчання. Існують так звані сенситивні періоди, коли розвиток тієї чи іншої здібності проходить
найбільш швидко та легко. Якщо в такий період не було достатнього підкріплення відповідної
діяльності, то з кожним наступним роком шанси розвитку певної здібності чи здібностей значно
знижуються.
Згідно з дослідженнями науковців, у формі відповідних задатків здібності передаються по
спадковості, при цьому загальні здібності успадковуються краще, ніж спеціальні, а учбові
(репродуктивні) – краще, ніж творчі.

Таким чином, здібності – це індивідуально-психологічні властивості особистості, які

визначають міру успішності при виконанні або при засвоєнні тієї чи іншої діяльності. Два провідні
фактори розвитку здібностей: це спадковість (у формі задатків) та вплив соціального середовища
(через навчання та виховання). У зв’язку з великою кількістю різноманітних здібностей з метою
їхньої наукової систематизації науковці створили декілька різних класифікацій.

50. Проблема задатків, здібностей та інтелекту у диференціальній психології.

Проблема задатків, здібностей вперше було досліджено Ф. Гальтоном. Він став

основоположником емпіричного підходу. Він запропонував основні методи і методики, якими
дослідники користуються і до сьогоднішнього дня: вимірював звуковистну чутливість, окомір,
метод вільних асоціацій, метод близнюків, вперше досліджував особистісні властивості
людини науки.

Ф.Гальтон винайшов анкету як метод дослідження і провів анкетування більше 300

представників інтелектуальної еліти Англії. Він вважав, що талант є спадковою рисою і
виявляється у ряді поколінь і що соціальна еліта формується на основі успадкованого таланту.

Задатки – деякі генетично детерміновані анатомо-фізіологічні особливості мозку і нервової

системи, що є індивідуально-природною передумовою складного процесу формування і
розвитку здібностей. Проте вони не зумовлюють самого розвитку здібностей. Задатки
багатозначні, на їх основі можуть сформуватися різна здібності.

Задатками можуть виступати:

1) типологічні властивості нервової системи (швидкість утворення тимчасових нервових

зв’язків, їх міцність, легкість диференціювань, сила зосередженості уваги, розумова
працездатність);

2) індивідуальні особливості будови аналізаторів, окремих ділянок кори головного мозку.

Здібності – індивідуально-психологічні властивості, яка визначає успішність виконання

діяльності або ряду діяльностей, що не зводяться до умінь, знань і навичок, але зумовлюють
легкість і швидкість навчання новим способам і прийомам діяльності.

Проблема здібностей – їхня природа, походження, вияв, формування.

Б. М. Тепловим виділені ознаки здібностей:

– індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої;

-тільки ті особливості, які мають відношення до успішності виконання діяльності або декількох
діяльностей;
– здібності не зводяться до умінь, знань і навичок, але зумовлюють легкість і швидкість
навчання новим способам і прийомам діяльності

В. Д. Шадріков приходить до висновку, що поняття здібності є конкретизацією категорії

властивості функціональних систем, що реалізують окремі психічні функції, мають
індивідуальну міру вираженості, що виявляється в успішності і якісній своєрідності засвоєння і
реалізації окремих психічних функцій. Головні параметри: продуктивність, надійність, якість.
Він виділяє здібності мислительні, перцептивні, мнемічні і так далі. Також Шадріков вводить
поняття загальних здібностей як придатності до широкого кола діяльностей або поєднання
здібностей, від кожної з яких залежить успішність виконання тієї або іншої діяльності.

Під інтелектом розуміють форму організації індивідуально ментального досвіду у вигляді

наявних ментальних структур, породжуваного ними ментального простору відображення і
ментальних репрезентацій дійсності, що будуються в рамках цього простору.

Виділяють інтелектуальні здібності та інтелектуальні стилі. Інтелектуальні здібності –

властивості інтелекту, що характеризують успішність інтелектуальної діяльності в тих або
інших конкретних ситуаціях з погляду правильності і швидкості переробки інформації в
умовах розв’язання задач, оригінальності і різноманітності ідей, глибини і темпу научуваності,
вираженості індивідуалізованих способів пізнання. Інтелектуальні стилі – індивідуально-
своєрідні способи постановки і вирішення проблем.

Інтелект є загальною здібністю до пізнання. Це загальна поведінкова характеристика, яка

пов’язана з успішністю адаптації до нових життєвих завдань. Розрізняють загальний
інтелект як здібність, що впливає на виконання будь-якої діяльності, виявляється в якості,
швидкості і точності рішення розумових задач, в темпі і успішності навчання, продуктивності
професійної діяльності й рівні соціальної адаптації; соціальний інтелект – здібність, що
визначає успішність оцінки прогнозування і розуміння поведінки людей.

51. Загальні інтелектуальні здібності.

Успішність діяльності традиційно співвідносять зі здібностями. Відповідно інтелектуальну здібність

визначають як індивідуально-своєрідну властивість особистості, що є умовою успішності розв'язання
певного завдання (проблеми): здатність розкривати значення слів, вибудовувати просторову фігуру
із заданих елементів, виявляти закономірність у ряді чисел і геометричних зображень, пропонувати
безліч варіантів використання заданого об'єкта, знаходити суперечність у проблемній ситуації,
формулювати новий підхід до вивчення певної предметної галузі тощо. Психологія інтелекту
зорієнтована переважно на вивчення властивостей інтелекту та описує його з погляду досягнення
певної мети у конкретному виді пізнавальної діяльності.

Інтелектуальні здібності - властивості Інтелекту, що характеризують успішність

інтелектуальної діяльності в конкретних ситуаціях з погляду правильності
І швидкості перероблення інформації в умовах розв'язання завдань, оригінальності
та різноманітності Ідей, глибини і темпу научуваності, вираженості індивідуалізованих способів
пізнання.

Згідно з концепцією В. Дружиніна систему загальних здібностней утворюють психометричний

інтелект (здібність розв'язувати завдання на основі застосування наявних знань), креативність
(здібність перетворювати наявні знання за участю уяви і фантазії на нові ідеї), научуваність
(здібність набувати знання).

Розвиваючи цю класифікацію, М. Холодна виокремлює основні аспекти функціонування інтелекту,

що характеризують відповідні типи інтелектуальних здібностей: конвергентні здібності, дивергентні
здібності (креативність), научуваність, пізнавальні стилі. Відповідно до цього кожну з
інтелектуальних здібностей можна розглядати як властивість інтелекту, похідну стосовно
особливостей змісту і структури індивідуального ментального досвіду.

52. Характеристика тестологічних підходів до інтелекту.

Одними з перших учених, які почали вимірювати інтелект були Ф. Гальтон та Б. Кеттелл.
Останній запропонував цілий ряд діагностичних процедур, які вимірювали гостроту зору,
слуху, чутливості до болю, часу рухової реакції, надання переваги кольорам. Таким чином, на

початку інтелект ототожнювався з найпростішими психофізіологічними пізнавальними

функціями, при цьому підкреслювався вроджений характер інтелектуальних відмінностей між
людьми.
1905 рік став переломним у дослідженні інтелекту. У Франції почали розробляти
об’єктивні процедури для дослідження розумово відсталих дітей. Біне та Сімон запропонували
30 звдань (тестів) для вимірювання рівня розумового розвитку дитини. Псля цього починає
формуватися текстологічна парадигма у дослідженні інтелекту.
У шкалі розумового розвитку Біне-Сімона тестові завдання групувалися за віком. Оцінка
рівня розумового розвитку здійснювалася на основі співвідношення реального хронологічного
віку дитини з її «розумовим віком». Це співвідношення отримало назву коефіцієнту інтелекту.
У 1916 році американський вчений Л.М. Термен на основі тестів Біне-Сімона розробив
новий набір тестів, що отримав назву шкали Стенфорд-Біне. Ці інтелектуальна шкала мала
декілька редакцій і призначалася для оцінки інтелекту дітей шкільного віку.
Поступово в тестології складаються дві прямо протилежні за своїми кінцевими
теоретичними результатами лінії трактування природи інтелекту: одна була пов’язана з
визнанням загального фактора інтелекту (Спірмен), інша із запереченням якої-небудь загальної
основи інтелектуальної діяльності і утвердженням існування численних незалежних
інтелектуальних здібностей (Терстоун).

Однофакторний підхід до інтелекту (К. Спірмен, Р. Б. Кеттелл, Дж. Равен, Д. Векслер, Ф.

Вернон).
Теорія інтелекту як єдиної здібності була розроблена К. Спірменом і базувалася на факті
наявності позитивних кореляційних зв’язків між результатами виконання різних
інтелектуальних тестів. Він дійшов висновку, що рівень розумової енергії проявляє себе в
здатності виявляти зв’язки і співвідношення між елементами власних знань, а також між
елементами змісту тестової задачі.
Багатофакторні теорії інтелекту (Л. Терстоун, Дж. Гілфорд, Р. Мейлі, Дж. Керрол).
Інтелект як певна кількість здібностей досліджувався у рамках теорії Л. Терстоуна. В
результаті своїх досліджень інтелекту його вдалося виділити 10 групових факторів, 7 з яких
були ним ідентифіковані і названі первинними розумовими здібностями: просторовий
(здібність оперувати в умі просторовими відносинами), сприйняття (здібність деталізувати
зорові образи), обчислювальний (здібність виконувати основні арифметичні дії), вербальне
розуміння (здібність розкривати значення слів), побіжність мови (здібність швидко підбирати
слова за заданим критерієм), пам'ять (здібність запам’ятовувати), логічне міркування (здібність
виявляти закономірність у ряді букв, цифр, фігур).
 Був зроблений висновок, що для опису індивідуального інтелекту не можна
використовувати єдиний показник інтелектуального розвитку.

53. Стійкість інтелектуальних вимірювань.

Американськими вченими здійснено дослідження немовлят 12-18 місяців і встановлено,

що показники швидкості розвитку немовлят не дозволяють зробити який-небудь прогноз
відносного рівня інтелектуального розвитку в подальшому.
Ступінь взаємозв’язку між показниками тестів інтелекту, виконаних в різні вікові періоди,
виявився залежним як від віку, в якому проводилося перше тестування, так і від величини
часового інтервалу між вимірюваннями, що проводилося.
Навіть кореляція на дуже високому рівні (0,8) залишає достатньо місця для значних
відхилень в кожному індивідуальному випадку. Так, протягом тільки шкільного періоду
можлива зміна IQ в межах 50 балів. У 9% спостерігаються зміни в межах 30 балів, а в 58% в
межах 15 балів. Отже можна зробити висновки про значні відмінності в оцінці
інтелектуального потенціалу учня з цією оцінкою прогнозу успішності навчання.
Проте прогнозування шкільної успішності в залежності від рівня IQ є успішним (0,5-0,6).
Водночас лонгітюдні дослідження дають підстави стверджувати, що існує вплив на
показники IQ спеціально розроблених інтенсивних програм стимуляції (дослідження
будувалося на моделі випадкових вибірок).
Домашня атмосфера впродовж першого року життя адаптованих дітей у прийомних сім’ях
здійснює значно більший вплив на їх подальший інтелектуальний розвиток, ніж під час
другого, третього чи четвертого року їх життя в новій сім’ї.
Домашнє середовище не впливає значно на рівень інтелекту двохрічних дітей, але
виявляється таким для оцінки розвитку їх інтелекту у віці трьох і чотирьох років.

Якщо дотримуватися точки зору на IQ як на загальний показник інтелектуального

розвитку, який у тій або іншій мірі відображає структуру наявного інтелектуального
потенціалу, то виникає закономірне питання про стійкість отриманих тестових оцінок в часі.
Одна з найплідніших спроб у цьому напрямі була зроблена американськими
психологами (Вауlеу, 1949; Нопzуk, Мacfarlane & Аllen, 1948), які узагальнили власні дані і
результати інших досліджень, представивши їх у вигляді декількох висновків.
1. Тестові показники, отримані в результаті обстеження немовлят у віці 12–18 місяців,
виявилися даремними для прогнозу подальшого інтелектуального статусу. Іншими словами,
показники швидкості розвитку немовлят не дозволяють зробити який-небудь прогноз
відносно рівня IQ.
Навіть в дуже короткій історії тестів інтелекту не можна не відзначити тести, створені
для вимірювання інтелекту немовлят. Результат їх застосування виявився несподіваним:
показник IQ немовлят, визначений за допомогою таких тестів, не корелював з IQ цих дітей у
старшому віці. Можливо, це пояснюється тим, що маленькі діти виявляють інші здібності,
ніж ті, які імовірно вимірюються цими тестами.
2. Ступінь взаємозв’язку (вимірюється величиною коефіцієнта кореляції) між
показниками тестів інтелекту, виконаних в різні вікові періоди, виявився залежним як від
віку, в якому проводилося перше тестування, так і від величини часового інтервалу між
вимірюваннями, що проводяться. Вік у шість років виявився найбільш вдалим для
подальшого прогнозу рівня IQ в наступних вікових групах шкільного періоду.
3. Навіть кореляція на дуже високому рівні (0.8) залишає достатньо місця для значних
відхилень в кожному індивідуальному випадку. Так, протягом тільки шкільного періоду
можлива зміна рівня IQ в межах 50 балів. У 9% випадків спостерігаються зміни в межах 30
балів, а в 58% зміни в межах 15 балів є звичайною справою. І хоча, як відзначають автори
дослідження, 15 або 20 балів ще недостатньо для зарахування суб’єкта до групи “геніїв” або
“тупаків”, цього достатньо, щоб зробити висновки про значні відмінності в оцінці
інтелектуального потенціалу учня і пов’язаного з цією оцінкою прогнозу успішності
навчання.
Проте кореляція шкільних оцінок, які при всіх відомих обмовках можуть розглядатися
як зовнішній критерій рівня інтелектуальної обдарованості учня, з показниками загального
інтелекту виявляється досить стійкою в цілому ряді навчальних ситуацій і звичайно є в
межах 0.40–0.60 (Сооk, 1947). При цьому показники вербального інтелекту мають вищі
кореляції, ніж оцінки виконання невербальних завдань.
Оцінка дитячого інтелекту також виявляється досить прогностичною щодо майбутніх
шкільних оцінок. Коефіцієнт кореляції дорівнює, за останніми даними, 0.50–0.60 (Neisser et
al.,1996). Тобто діти з високими або низькими показниками IQ виявляються, відповідно, в
групах успішних або неуспішних учнів надалі.
Розповідь про інтелект буде неповною, якщо не торкнутися типових закономірностей
його зростання і зниження. Розвиток інтелекту можна розглядати за двома вимірами:
“кількісним” і “якісним”.
Інтелектуальне зростання. В дослідженнях на основі кількісного підходу виникає
природне питання: чи дійсно в різному віці вимірюються одні і ті ж здібності? Упевнено
відповісти на нього можна було б, якби за допомогою факторного аналізу вдалося
встановити ті види тестів, які вимірюють одні і ті ж факторні здібності на різних вікових
рівнях. Проте в цій галузі зроблено ще дуже мало. Правда, вже є докази того, що деякі з
інтелектуальних факторів дійсно виявляються в широкому віковому діапазоні.
1. Крива зростання IQ.Використовуючи рівні, що відповідають розумовому віку за
шкалою Стенфорд-Біне, Терстоун і Акерсон побудували криву, що пов’язує розумовий вік з
хронологічним. Значення розумового віку були переведені в значення абсолютної шкали
рівних одиниць з абсолютним нулем. В перші роки життя спостерігається збільшення темпів
зростання, потім, після 10-річного віку, темпи зростання сповільнюються, в результаті чого
крива набуває S-подібної форми. Після 17 років ця крива переходить у плато.
Криві зростання спеціальних здібностей.Терстоун також побудував S-подібні криві
зростання для деяких спеціальних здібностей. Всі ці криві розрізняються величиною віку,
якому відповідає точка перегину кривої, а також віком досягнення зрілості кожної здібності.
Завжди існував підвищений інтерес до розвитку і віку дозрівання здібностей, що
сприяють творчому мисленню. В тестах цього виду Терстоун виявив феномен, який він
назвав “спадом четвертого класу” для хлопчиків з різних країн і культур. Пізніше
відбувається відновлення колишнього рівня і відновлення прогресу. Результати інших
досліджень за аналогічними тестами свідчать про те, що їхні показники досягають рівня
зрілості в період між 20 і 25 роками.
У ряді робіт аналізувалася реальна творча продукція вищого рівня, створена визнаними
творцями. Лідерами в цій галузі досліджень були Леман і Россман. Роки щонайвищої якості
творчої продукції, за оцінками експертів, варіювали для різних галузей діяльності
(винахідників, вчених, письменників), але припадали переважно на вік 25–30 років або
трохи пізніше, ніж це мало місце відносно тестів творчих здібностей. Кількість продукції
залишається відносно постійною навіть у немолодому віці.
Якісне зростання. Найдетальніший опис розвитку інтелектуальних функцій дав Жан
Піаже. Він керувався прагненням з’ясувати, як люди набувають і використовують знання.
Те, що Піаже розглядав як виразні стадії і підстадії розвитку інтелекту, починається з
немовляти і його стимульно-реактивних “схем”. Немовля спостерігає не тільки за
навколишнім середовищем, але і за наслідками своїх дій, при необхідності вносячи в них
корективи. Першими двома стадіями, за Піаже, є: а) стадія психомоторної активності, що
продовжується з моменту народження до 2 років; б) стадія конкретних операцій, що
продовжується з 2 до 11 років, коли відбувається накопичення конкретної інформації, тісно
пов’язаної з оточенням дитини; в) третя стадія, від 11 до 15 років, пов’язана з формальними
операціями. Вона припускає наявність абстрактних ідей разом з використанням суджень і
логічного міркування. Багато людей так ніколи і не досягає цього рівня розвитку інтелекту у
зв’язку з примітивними умовами мешкання.
 Інтелектуальне зниження.Одне з надійних джерел відомостей про вікове зниження IQ –
роботи Векслера. Побудована ним крива залежності між IQ і віком після досягнення зрілості
інтелекту показує наявність піку у віці між 20 і 25 роками, невелике зниження до 50 років і
дещо більш виражене зниження до 75 років. Даних про людей старше 75 років у Векслера не
було.
Аналізуючи вікову динаміку окремих здібностей, що вимірюються 11 субтестами
шкали, Векслер отримав значно варіюючі результати. Наприклад, показники за субтестом
“Обізнаність” практично не знижувалися аж до віку 75 років. З іншого боку, результати
субтесту “Цифрові символи” надзвичайно різко погіршувалися після 25-річного віку.
Є й інші дані про зниження спеціальних здібностей з віком. З побутових спостережень
відомо, що немолоді люди часто страждають від втрати пам’яті. Інші здібності можуть
підтримуватися відносно збереженими.
Коли здібності розмежовуються за видами інформації, найбільш помітне зниження
відбувається в умінні працювати з системами, такими як ряди або послідовності, та іншими
патернами. Цей дефект виявляється в тому, що немолодим людям важко зрозуміти і
запам’ятати, наприклад, складні інструкції при проходженні тестування. Це також
негативно позначається на здатності зрозуміти суть заплутаної задачі і вирішити її. Помітно
знижується гнучкість мислення, що виражається в коливаннях при необхідності перемістити
елемент з класу в клас або внести зміни в інформацію.
Кажучи про зниження розумових здібностей у дорослих, слід пам’ятати, що
перераховані вище закономірності стосуються процесів нормального старіння. У разі
серйозних проблем із здоров’ям, наприклад при атеросклерозі судин мозку з порушенням
мозкового кровотоку, інтелектуальне зниження може протікати прискорено. Крім того,
поганий стан здоров’я може нівелювати відмінності у вияві різних здібностей, оскільки
провідним фактором стає тяжкість і динаміка захворювання. Вселяє надію той факт, що
навіть у немолодих людей постійна розумова діяльність дозволяє сповільнити зниження
інтелекту.

54. Інтелект у структурі індивідуальних властивостей.

Зв'язок інтелекту з іншими індивідуальними параметрами завжди в центрі гострих дискусій. Тут

виділяються дві проблеми, що послідовно змінюють один одного в ході наукового обговорення.
Першу частину дискусії, присвячену взаимовлиянию інтелекту й особистості, почали ще Л.
Тернстоун і Р. Кеттел, що виявили тісне переплетення деяких особистісних властивостей з
інтелектуальними особливостями. Друга проблема носить, швидше, ідеографічний характер і
пов'язана з вивченням інтраіндивідуальний умов розвитку інтелекту.
Сьогодні серед когнітивних психологів існує досить чітка спільна позиція у визначенні того,
яка психологічна реальність ховається за конструктом «інтелект». Опитування шестисот експертів
показав, що 99,3% з них згодні в тому, що інтелект пов'язаний з абстрактним мисленням або логікою,
97,7% вважають очевидним зв'язок інтелекту з вирішенням проблем, 96,0% вважають, що інтелект
пов'язаний зі здатністю придбання знань . Проте менш очевидною і вимагає ретельної перевірки є
зв'язок інтелекту з іншими, не-когнітивними, характеристиками індивідуальності.

55. Спадковість і середовище у в детермінації інтелектуальних відмінностей.

Одна з основних гіпотез: гени визначають величину діапазону, в якому може вимірюватися певна
ознака індивіда. Для IQ цей діапазон коливається в межах 20-25 пунктів. Маючи певну генетичну
обумовленість, інтелектуальні здібності у конкретної дитини коливаються в залежності від
насиченості – бідності середовища, в якому він зростає. Як тільки якість середовища покращується,
рівень IQ зростає до верхньої межі діапазону, і навпаки.
Врахування середовищних впливів в детермінації індивідуальних ознак не суперечить тій ролі,
яку грає в обумовленості психологічних властивостей спадкові фактори. Конструкт «спадковість»
визначається тією пропорцією у загальній варіативності ознаки, яка обумовлена генетичним
впливом:
показник спадковості IQ = варіативність, детермінована генотипом / загальна варіативність.

Загальновизнано у генетичній психології: ступінь відмінності ознаки є результатом

відмінності у генотипі. Проте спадковість не є еквівалент підтвердження того, що прояв ознаки
– це прямий результат генетичного впливу; скоріше, це відображення генетично обумовленої
варіативності ознаки. Тобто якщо спадковість, наприклад, IQ рівна 0,8, то 80% відмінностей
між людьми на рівні інтелекту обумовлені генетичним впливом, однак це не означає, що рівень
інтелекту окремої особистості, що вимірюється відповідними балами, на 80% обумовлений
генетично. Ще більш важливий факт, що величина оцінки впливу спадковості безпосередньо
пов’язана з діапазоном середовищної (фенотипічної) варіативності.

Питання про те, якою мірою інтелектуальний розвиток індивіда визначають успадковані гени, а
якою - фактори середовища, має велике значення для соціального і політичного життя суспільства і є
одним із основних предметів дискусій психологів і педагогів. Дослідники переважно
використовували виміри інтелекту, визначені через IQ. Успадкованість інтелектуальних здібностей
тлумачили як відношення генотипічної дисперсії до фенотипічної (спостережуваної в експерименті).
Коректніше вести мову про роль спадковості в міжіндивідуальній мінливості, усвідомлюючи вплив
середовища на неї.
Дослідження виявили неоднозначні та суперечливі закономірності. Так, з дорослішанням дітей
збільшується коефіцієнт кореляції показників інтелектуальності дітей і батьків. Ця закономірність
посилюється з підвищенням економічного статусу сім'ї (у фінансово благополучних сім'ях діти
ближчі до батьків за інтелектом, ніж у бідних). Така закономірність відсутня у сімей з прийомними
дітьми. Та якщо в сім'ї живуть разом рідні і прийомні діти, серед прийомних теж спостерігається
інтелектуальне зближення, але тільки між собою, а не з названими батьками або їх біологічними
дітьми. Отже, у прийомній сім'ї формуються дві групи схожих за інтелектом дітей - група рідних і
група прийомних, а вплив середовища і спадковості різними шляхами зумовлює подібні результати.
Найзначущішими внутрісімейними чинниками мінливості виявляються статус сиблінга, стать
дитини, інтервали між народженням дитини і найближчих до неї сиблінгів. Так, вивчаючи
багатодітні сім'ї, психологи зауважили, що рівень інтелекту дитини знижується зі збільшенням
кількості її старших братів і сестер. Ця тенденція змінюється і залежно від соціально-економічного
рівня сім'ї, особливостей культури.
Якщо, батьки мають відхилення інтелекту від середньої величини, то у біологічних дітей ця
особливість компенсується за допомогою зворотного зсуву у напрямі середньої величини (правило
має назву генетичного регресу). Як пояснює генетична теорія, чим більше відхилення, тим менша
вірогідність збереження генної комбінації, яка відповідає за цей рівень інтелекту.
Вивчення близнят засвідчило, що кореляції інтелекту дітей з характеристиками сімейного
середовища (освітою, структурою сім'ї, економічним статусом) починають збільшуватися з
дворічного віку. Однак особливе становище близнюків порівняно з одиноко народженими дітьми
може позначатися на всіх отриманих результатах. Молодші близнята часто відчувають менш
сприятливе ставлення до себе з боку батьків, що також позначається на їх інтелекті. Психопатологія
батьків (шизофренії, параної і психопатії у матерів) не впливає на подібність їх інтелекту з
інтелектом дітей. Отже, вивчення психогенетики інтелекту дає підстави для висновків про нижчий,
ніж вважали раніше, рівень успадкованості інтелектуальних ознак і високу зумовленість
варіативності показників сімейним і соціальним середовищем.
Дослідження засвідчили, що 60% детермінації статусу IQ залежить від спадковості, 30% - від
умов середовища і 10% - від спільної дії цих факторів. У разі спеціальних втручань рівновага
зміщується в бік середовищної детермінації. Цілком можливо, що одні здібності більше піддаються
впливу спадковості, інші - менше.
Сприяє або перешкоджає індивідуальному розвитку інтелекту безліч факторів навколишнього
середовища.
IQ корелює з деякими особливостями батьків, які, ймовірно, впливають на розвиток дитини.
Виявлено, що різні тести, які стосуються академічних здібностей, сильніше корелюють з рівнем
освіти батьків, ніж тести неакадемічних здібностей.
Вивчаючи вплив факторів навколишнього середовища на інтелект, важливо ураховувати обсяг і
вид освіти дитини. В Англії у дітей, що відвідували лише 5% навчальних занять у школі, середній 19
дорівнював 70. Чим довше діти вели такий спосіб життя, тим більше знижувався їх 19- V 4 роки їх
середній 19 дорівнював 90, а до 12 років падав до 60. Подібні дані були отримані і в США. Діти,
позбавлені змоги нормально вчитися, демонструють помітний приріст ІQ після появи такої
можливості. За низької якості освіти більше знижуються показники вербальних тестів, ніж
невербальних.
Вид освіти теж впливає на успішність виконання тестів.
Впливають на розвиток інтелекту фізіологічні умови: одні фактори діють ще до народження
дитини, інші - під час народження, а треті - після народження. Психічний стан матері, наприклад
стрес, харчування, вживання під час вагітності ліків, алкоголю, куріння, можуть вплинути на
інтелект дитини. Пологи іноді спричинюють ушкодження структур головного мозку.
У вивченні джерел детермінації інтелекту важливо врахувати гіпотезу про діапазон реакцій.
Основна ідея полягає в тому, що гени визначають величину діапазону, в якому може змінюватися ця
ознака в індивіда. Для ІQ цей діапазон визначається в межах 20-25 пунктів. Маючи певну генетичну
зумовленість, інтелектуальні здібності дитини коливаються у межах залежно від насиченості -
бідності середовища, в якому вона зростає.
Отже, інтелектуальні здібності детермінуються спадковими чинниками і предметним,
культурним та соціальним середовищем, вплив якого на інтелектуальний розвиток особистості може
бути розвивальним, нейтральним або депресивним. Наукова дискусія про переважання ролі
генетичних чи середовищних факторів у детермінації інтелектуальної варіативності ще не
завершена, бо прихильники обох підходів наводять переконливі експериментально підтверджені
факти на користь своїх позицій.

56. Критерії та ступені важкості розумової відсталості.

У широкому смислі термін «розумова відсталість» означає яскраво виражену неповноцінність тих
здібностей, наявність яких необхідна для виживання у певних культурних умовах. тому це
напряму пов’язану з розвитком інтелекту. У нашій культурі розвиток мови та вербальні здібності
мають вирішальне значення при діагностиці розумової відсталості. Принциповим

критерієм діагностики та класифікації розумової неповноцінності є психометричний коефіцієнт

інтелекту. Розумово відсталих ділять на ідіотів, імбецилів, дебілів та межових.
Серед найбільш поширених випадків клінічних різновидів неповноцінності можна назвати
монголізм, церебральний параліч, мікроцефалію, кретинізм, гідроцефалію. Порівняно рідко
зустрічаються фенілпіровічна агенція та амауротична ідіотія; причина цих захворювань криються
у спадкових метаболічних порушеннях.

Сучасні дослідження вказують на те, пренатальний та паранатальний середовищні фактори

мають значно важливішу роль, аніж вважалося раніше. Перспективним є припущення про
мультифакторну та уніфакторну причинність неповноцінність. Мультифакторна причинність
частіше зустрічається у випадках легкої форми дебільності, а уніфакторна причинність
характерна для специфічних клінічних різновидів.
Розумово відсталі в цілому перебувають на нижчому рівні фізичного розвитку, у них
спостерігаються фізичні та сенсорні дефекти, загальний стан здоров’я незадовільний,
сприйнятливі до хвороб і нетривалого часу життя, але в інших аспектах не так сильно
вирізняються від нормального населення. Коефіцієнт інтелекту у них з часом погіршується, проте
це може бути обумовлене перебуванням у спецзакладах. Найменш розвинуті у них абстрактні
функції. Поведінка стереотипна.

57. Соціальний інтелект.

соціальний інтелект - здібність, що визначає успішність оцінювання, прогнозування і розуміння
поведінки людей. Термін запропонував Дж. Гілфорд. Г. Айзенк розглядав його як результат розвитку
загального інтелекту під впливом зовнішніх соціокультурних умов. У науковій літературі частіше
використовують визначення Гілфорд а;

Рівень розвитку соціального інтелекту більшою мірою визначає успішність адаптації при
влаштуванні на роботу, ніж рівень розвитку загального інтелекту. Люди з високим соціальним
інтелектом звичайно легко уживаються в колективі, сприяють підтримці оптимального
психологічного клімату, проявляють більше інтересу, кмітливості і винахідливості в роботі.

Л. Виготський говорив про соціалізацію як про перетворення інтерпсихічного в інтрапсихічне в

ході спільної діяльності. Соціалізація – це індивідуальне відображення суспільних відносин, їхнє
прийняття або неприйняття, тобто вибіркове ставлення до світу, постійне осмислення дійсності
[11].

Л. Анциферова зазначає, що завдяки процесу соціалізації особистість стає особистістю, і вона

тим унікальніша, чим більше й повніше «увібрала» в себе соціальний досвід [4].

Особистості з високим соціальним інтелектом здатні здобувати максимум інформації про

поведінку людей, розуміти мову невербального спілкування, висловлювати швидкі й точні
судження про людей, успішно прогнозувати їхні реакції в заданих обставинах, проявляти
далекоглядність у відносинах з іншими, що сприяє їх успішній соціальній адаптації. Люди з
розвиненим соціальним інтелектом звичайно мають виражений інтерес до пізнання себе й
розвинену здібність до рефлексії.

При цьому важливо підкреслити, що сам по собі рівень розвитку соціального інтелекту ще не є
гарантією продуктивності соціальної поведінки. В основі соціальної дезадаптації можуть лежати
деякі психологічні особливості, такі як невротизація особистості, акцентуації характеру,
особливості мотиваційної сфери, негативні установки тощо, що можна виявити за допомогою
відповідних психодіагностичних методик.

Особистості з високим соціальним інтелектом, як правило, бувають успішними комунікаторами.

Їм властиві контактність, відкритість, тактовність, доброзичливість і сердечність, прагнення до
психологічної близькості в спілкуванні. Високий соціальний інтелект пов'язаний з інтересом до
соціальних проблем, з потребою впливати на інших і часто поєднується з розвиненими
організаторськими здібностями.

Проте говорити про соціальний інтелект як про сформовану здібність можна лише базуючись на
певній періодизації його розвитку, яка у вітчизняній літературі ще не була представлена.

58. Емоційний інтелект.

 Концепція
Гарднера

59. Стиль життя.

Стиль життя (з грец. stylos – паличка для письма) – індивідуально своєрідна цілісна
система стійких способів і форм опосередкування особистістю об'єктивних умов
життєдіяльності. Поняття «стиль життя» введене у психологію А. Адлером, який визначив
його як «цілісність індивідуальності». Він бачив природу внутрішньої сталості особистості у
виборі нею на основі фактів і подій життя своєї унікальної кінцевої життєвої мети. Ця вища мета
визначається тим смислом, який людина надає життю. Сенс життя втілюється у стилі життя і
«проходить далі через все життя схоже на дивну та своєрідну мелодію власного твору». Згідно з
Адлером, життєвий стиль визначає всі індивідуально-істотні функції людини, і особливо
виразно проявляється, коли людина стоїть перед важливими рішеннями в критичних
ситуаціях [5].
Стиль життя вивчався такими вченими, як А. Адлер, М. Вебер, Дж. Голторп, А. Мітчел, П. Бу-
рдьє, О. Льюїс, Д. Янкелович, М. Маккобі, О. М. Михайлова, Т. В. Приходько, О. М. Демидов, ін.
А. Адлер вважав, що стиль життя – це індивідуальність, яка виражається і формується в
певному оточенні, причому в кожної людини своя модель життєвої поведінки. Він називає
життєвим стилем завзятий рух до мети [1]. Життєвий стиль визначається як значення, яке
людина надає світові та самій собі, її цілі, спрямованість її прагнень і ті підходи, які вона
використовує при вирішенні життєвих проблем.
Життєвий стиль має такі характеристики:
  формується в ранньому дитинстві, але не є вродженим;
 часто не відповідає реальності;
 стійкий – установки, які демонструє людина, глибоко вкорінені в її несвідоме;
 формується під впливом творчих здібностей особистості, її креативного Я;
 відповідальність за формування і зміну життєвого стилю лежить на самій людині;
 це означає, що вона може змінити свій життєвий стиль;
 залежно від того, як людиною вирішуються життєво важливі проблеми, у неї
формується певний життєвий стиль, який надалі є основою для розв’язання різних
життєвих проблем і ситуацій.
А. Адлер зазначає, що формування життєвих цілей починається в дитинстві як компенсація
почуття неповноцінності, невпевненості та безпорадності у світі дорослих. Життєва мета формується в
ранньому дитинстві під впливом особистого досвіду, цінностей, особливостей самої особистості. Саме
в дитинстві, на його думку, і формується життєвий стиль – інтегрований стиль пристосування до життя
і взаємодії з ним. Любов, дружбу і роботу А. Адлер називає основними життєвими завданнями, з
якими стикається людина, що визначені умовами людського існування і дозволяють підтримувати та
розвивати життя в тому середовищі, де вона знаходиться [1].
Згідно з А. Адлером, кожна людина формулює свою життєву мету, що служить зосередженням
її прагнень і досягнень. Життєві цілі завжди дещо нереалістичні і можуть стати невротично
перебільшеними, якщо почуття неповноцінності занадто сильне. Життєві цілі забезпечують
спрямування та завдання для діяльності людини. Наприклад, людина, яка прагне до переваги,
особистої влади, розвине певні риси характеру, необхідні для досягнення цієї мети – амбіцію,
заздрість, недовіру й ін. Адлер вказує, що ці риси характеру не є вродженими, первинними, це
«вторинні фактори, нав'язані таємною метою людини» [1]. Отже, життєвий стиль – це унікальний
спосіб, обраний кожною людиною для прямування своєї життєвої мети, це інтегрований стиль
пристосування до життя і взаємодії із життям взагалі.

60. Стильові риси особистості (за Г. Олпортом).

Ідіографічний підхід до особистості

У психологічних науках історично сформувались номотетичний та ідіографічний підходи у

дослідженні психічної реальності. Номотетичний. є основним у загальній, соціальній, віковій та
інших галузях психології. За цього підходу зосереджуються на загальних принципах,
закономірностях психологічних феноменів, а одиничні факти ігнорують.

На конкретному, індивідуальному, унікальному зосереджується ідіографічний підхід.

Ідіографічний підхід (грец. idio - особливий і grapho - пишу) -  метод вивчення індивідуальності,

спрямований на аналіз її внутрішньої структури з метою дослідити неповторність І унікальність
суб'єктної організації.

Основоположником ідіографічного підходу в психології XX ст. вважають Г.-В. Олпорта. Він

зазначав, що "психологія стане більш науковою (тобто більш здатною робити прогнози), коли
навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їх справжній складності і коли вона буде спроможна
сказати, що стане з коефіцієнтом інтелекту (ІС)) конкретної дитини, якщо обстановка, в якій вона
перебуває, зміниться певним чином". Підхід Олпорта вимагає глибокого і постійного інтересу до
вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого часу, тому лонгітюдні дослідження -
необхідність.

Послідовники ідіографічного підходу вивчають унікальні, а не універсальні феномени. Оскільки

визнано, що кожна людина неповторна, психолог повинен користуватися такою теорією і такими
методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. В ідіографічній психології віддають
перевагу дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.
Г.-В. Олпорт у праці "Особистість: психологічна інтерпретація" описав і класифікував понад 50
різних визначень особистості і запропонував, на його думку, найточніше: "Особистість - це
динамічна організація тих психофізичних систем усередині індивіда, які визначають характерну для
нього поведінку і мислення".

Вважаючи це визначення концептуальним, Олпорт застерігав, що терміни "характер" і

"темперамент" не можна використовувати як синоніми особистості. Характер традиційно асоціюють
з певним моральним стандартом або системою цінностей, отже, він і справді є поняттям етичним. За
формулюванням Олпорта, характер - це оцінена особистість, а особистість - це неоцінений характер.
Тому характер не можна розглядати як відособлену ділянку всередині особистості.

Темперамент, навпаки, є "первинним матеріалом" (разом з інтелектом і фізичною конституцією), з

якого будується особистість. Олпорт вважав поняття "темперамент" особливо важливим при
обговоренні спадкових аспектів емоційної природи індивіда (зокрема, легкості емоційного
збудження, домінантного фону настрою, коливань настрою та інтенсивності емоцій). Як один з
аспектів генетичної обдарованості особистості темперамент обмежує розвиток індивідуальності.

Теорія рис Г.-В. Олпорта

Основною одиницею аналізу Олпорт вважає рису – «нейропсихічну структуру, здатну

перетворювати множину функціонально еквівалентних стимулів, а також стимулювати та
направляти еквівалентні (значною мірою стійкі) форми адаптивної та експресивної поведінки». [30,
274] Або простіше, риса – це схильність поводити себе схожим чином в широкому діапазоні
ситуацій. [30, 274] Риси – це психологічні особливості, які перетворюють множину стимулів і
обумовлюють множину еквівалентних відповідних реакцій. Риса є нейропсихічною структурою, яка
робить стимул та реакцію еквівалентними.

Альтернативне типологічному підходу вивчення структури особистості з позиції рис (якостей, стійко
притаманних людині, і тих, що виявляються у різних ситуаціях). Риси не є типовими для всієї групи.
Якщо порівняти тип особистості з груповим портретом, то риса - характеристика, яка виходить за
межі узагальненого образу і зумовлена лише логікою поведінки конкретного суб'єкта. Тому Олпорт
активно критикував типологічний підхід і виокремив вісім основних характеристик рис особистості:

 1) риса особистості - не тільки номінальне, а й реальне позначення, тобто вони справді

властиві людям, а не є наслідком теоретичних узагальнень;
 2) риса особистості є більш узагальненою якістю, ніж звичка. Звички, об'єднуючись,
зливаються в риси;
 3) риса особистості - рушійний елемент поведінки, тобто риси схиляють людину створювати
або шукати ситуації, у яких вони можуть виявитися;
 4) наявність рис можна встановити емпірично: хоча вони не піддаються безпосередньому
спостереженню, психологічні методи дають змогу їх виявити;
 5) риса особистості лише відносно незалежна від решти. Перекриваючись, вони виявляються
в ще більш узагальнених характеристиках поведінки;
 6) риса особистості не є синонімом моральної або соціальної оцінки. Негативний полюс
вираженості риси - не завжди "погано", а позитивний - не завжди "добре";
 7) рису можна розглядати або в контексті особистості, у якої її виявили, або за її поширеністю
в суспільстві;
 8) неузгодженість деяких учинків з рисою не є доказом її відсутності у людини.

Спочатку Г.-В. Олпорт розмежував загальні (вимірювані, узаконені) риси як характеристики, що

відрізняють одну групу людей від іншої в межах певної культури, та індивідуальні
(морфологічні), які не допускають порівнювання з іншими людьми (їх він позначив пізніше як
індивідуальні диспозиції; саме вони, за Олпортом, і становлять основний інтерес для психології
особистості).
 61. Індивідуальні особливості у сфері пізнання.

Кожна людина мислить неповторно. Алгоритм її мислення індиві¬дуальний. Тому говорять про
індивідуальні особливості мислення, а саме:
• Самостійність мислення, яку характеризує вміння людини ставити нові завдання й розв'язувати їх,
не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і
досвіду інших людей. Людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пі-знання дійсності,
знаходить нові, власні шляхи і способи розв'язання пі¬знавальних та інших проблем;
• Критичність мислення, яка виявляється в здатності людини не підпадати під вплив чужих думок,
об'єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляючи цінне та помилкове
в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює свої думки, ретельно пе-ревіряє рішення,
зважає на всі аргументи, виявляючи тим самим само¬критичне ставлення до своїх дій. Критичність
мислення великою мірою залежить від життєвого досвіду людини, багатства та глибини її знань;
• Гнучкість мислення, що виявляється в умінні людини швидко змінювати свої дії при зміні ситуації
діяльності, звільняючись від залеж¬ності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів
розв'язку аналогічних завдань. Гнучкість мислення виявляється в готовності шви¬дко переключатися
з одного способу розв'язку завдань на інший, зміню¬вати тактику і стратегію їх розв'язку, знаходити
нові нестандартні способи дій за змінених умов;
• Глибина мислення, яка виявляється в умінні проникати в сут¬ність складних питань, розкривати
причини явищ, приховані за нашару¬ванням неістотних проявів, бачити проблему там, де її не
помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям
з глибоким розумом, які в простих, добре відомих фактах уміють помічати протиріччя й на цій
підставі розкривати закономірності природи та суспільного життя;
• Широта мислення, що виявляється в здатності охопити ши¬роке коло питань, у творчому мисленні
в різних галузях знання та прак¬тики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її
інтеле¬ктуальної різнобічності;
• Послідовність мислення, яка виявляється в умінні дотримува¬тися логічної наступності при
висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка точно
дотримується теми міркування, не відхиляється від неї, не перестрибує з однієї думки на іншу, не
підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення харак¬терне дотримання певних
принципів розгляду питання, зрозумілість плану, відсутність протиріч і логічних помилок в
аргументації думки, до¬казовість та об'єктивність у зроблених висновках;
• Швидкість мислення - це здатність оперативно розібратися в складній ситуації, швидко обдумати
правильне рішення і прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості
мисленнє-вих навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових про¬цесів.
Усі властивості мислення людини формуються і розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідним
чином організована діяльність сприяє всебічному розвиткові цінних властивостей мислення
особистості.

62. Поняття когнітивного стилю. Види когнітивних стилів.

Уперше термін когнітивний стиль з’явився в американській психології в 1950–60-х роках у рамках
досліджень, в яких на перший план вийшли індивідуальні відмінності в сприйнятті, аналізі,
категоризації і відтворенні інформації. Індивідуально-своєрідні способи переробки інформації
(когнітивні стилі) принципово відмежовувалися від індивідуальних відмінностей в успішності
інтелектуальної діяльності. Іншими словами, стильовий підхід сформувався як свого роду
альтернатива тестологічному підходу. Зокрема, стверджувалося, що когнітивні стилі – це
формально-динамічні характеристики інтелектуальної діяльності, які не пов’язані із змістовними
(результативними) аспектами роботи інтелекту. Крім того, когнітивні стилі трактувались як надання
переваги певним способам інтелектуальної поведінки, які найбільшою мірою відповідають
пізнавальним схильностям і можливостям даного суб’єкта.
Поняття когнітивний стиль вперше використав Альфред Адлер для позначення
характеристики особистості, що представляє собою стійкі індивідуальні особливості пізнавальних
процесів, які спричиняють використання різних дослідницьких стратегій. В рамках його
індивідуальної психології когнітивний стиль розумівся як своєрідність життєвого шляху особистості,
структурованого постановкою і досягненням цілей
М.О. Холодна виділяє чотири основні теоретичні джерела стильового підходу:
1) гештальтпсихологічна традиція (теорія психологічної диференціації Г. Уїткіна);
2) психоаналітична традиція (теорія когнітивних контролів Дж. Клейна, Р. Гарднера, Ф.
Хольцмана, Г. Шлезінгера та ін.);
3) дослідження індивідуальних стратегій категоризації (теорія когнітивного темпу Дж. Кагана);
4) когнітивні теорії особистості (теорія індивідуальних понятійних систем О. Харві, Д. Ханта, X.
Шродера, а також теорія персональних конструктів Дж. Келлі).
В широкому значенні когнітивний стиль – це характерний для особистості спосіб вивчення
реальності, у вузькому значенні – це індивідуально-своєрідні способи переробки інформації про своє
оточення. Фактично становлення стильового підходу стало свідченням трансформації предмета
психології пізнання: якщо раніше в центрі уваги були загальні закономірності пізнавальної
діяльності, то тепер на перший план виходили механізми індивідуальних відмінностей між людьми в
способах пізнання навколишньої дійсності.

Із самого початку статус феноменології когнітивних стилів визначався з урахуванням ряду

принципових моментів. Когнітивні стилі, будучи характеристикою пізнавальної сфери, водночас
розглядалися як прояв особистісної організації в цілому, оскільки індивідуальні способи переробки
інформації виявлялися тісно пов’язаними з потребами, мотивами, афектами і т. д. Крім того,
когнітивні стилі оцінювалися як форма інтелектуальної активності вищого порядку, оскільки їх
основна функція полягала в координації і регулюванні базових пізнавальних процесів. Нарешті,
когнітивні стилі дозволяли ввести безоцінний погляд на інтелектуальні можливості людини, оскільки
прояви будь-якого когнітивного стилю – це “добрий” результат, що характеризує ефективність
індивідуальної інтелектуальної адаптації.

Не дивно, що в стильовому підході відбулася радикальна зміна методичного інструментарію. Якщо

раніше вивчення індивідуальних відмінностей в інтелектуальній діяльності здійснювалося
переважно на основі методу рішення задач, то в стильовому дослідженні випробуваному
пропонувалася достатньо проста ситуація без яких-небудь тимчасових обмежень з інструкцією
відкритого типу, згідно з якою випробуваний міг вибрати свій власний, найзручніший і природний
варіант відповіді (розкласти предмети на групи за своїм бажанням, висловити свою думку про задану
ситуацію, прийняти рішення в своєму природному часовому темпі і т. д.). Нормативи оцінки
індивідуального результату в стильовому дослідженні були відсутні. Віднесення випробуваних до
того або іншого полюса відповідного когнітивного стилю здійснювалося на основі медіанного
критерію.

Іншими словами, якщо у традиційному дослідженні індивідуальних інтелектуальних відмінностей

випробуваний явно перетворювався на якийсь об’єкт, яким маніпулювали ззовні, то у стильовому
дослідженні він виступав як суб’єкт, який мав нагоду демонструвати властиві йому способи
сприйняття, аналізу та інтерпретації експериментальної ситуації.
Найчастіше в літературі розглядається близько 10-15 когнітивних стилів. При цьому
відзначається, що багато з них очевидно корелюють один з одним, і відмінність в термінології
обумовлена підходами різних авторів:
 Поленезалежність — полезалежність
Представники полезалежного стилю більше довіряють наочним зоровим враженням при
оцінці того, що відбувається і з працею долають видиме поле при необхідності деталізації і
структурування ситуації. Представники поленезалежного стилю, навпаки, покладаються на
внутрішній досвід і легко відмежовуються від впливу поля, швидко і точно виділяючи деталь
з цілісної просторової ситуації.
 Конкретність — абстрактність
В основі конкретності-абстрактності лежать такі психологічні процеси,
як диференціація і інтеграція понять. Полюс «конкретної концептуалізації» характеризується
незначною диференціацією і недостатньою інтеграцією понять. Для «конкретних»
індивідуумів типові такі психологічні якості як схильність до чорно-білого мислення,
залежність від статусу і авторитету, нетерпимість до невизначеності, стереотипність рішень,
ситуативний характер поведінки, менша здатність мислити в термінах гіпотетичних ситуацій
тощо. Навпаки, полюс «абстрактної концептуалізації» передбачає як високу диференціацію,
так і високу інтеграцію понять. Відповідно, для «абстрактних» індивідуумів характерна
свобода від безпосередніх властивостей ситуації, орієнтація на внутрішній досвід в поясненні
фізичного і соціального світу, схильність до ризику, незалежність, гнучкість, креативність.
 Згладжування — загострення
Індивідуальні відмінності, зафіксовані в цьому когнітивному стилі, стосуються особливостей
зберігання в пам'яті, матеріалу, що запам'ятовується. У «згладжувачів» збереження матеріалу
в пам'яті супроводжується його спрощенням, втратою деталей, випадінням тих чи інших
фрагментів. Навпаки, в пам'яті «загострювачів» відбувається виділення, підкреслення
специфічних деталей, що запам'ятовуються. Спеціально підкреслювалося, що даний
стильовий параметр виявляє себе в умовах сприйняття і запам'ятовування послідовності
стимулів, характеризуючи, таким чином, чутливість випробовуваних до поступово
наростаючих відмінностей в ряді впливів що сприймаються.
 Ригідний — гнучкий пізнавальний контроль
Цей когнітивний стиль характеризує ступінь суб'єктивних труднощів при зміні способів
переробки інформації в ситуації когнітивного конфлікту. Ригідний контроль свідчить про
труднощі в переході від вербальних функцій до сенсорно-перцептивних через низький ступінь
їх автоматизації, тоді як гнучкий — про відносну легкості такого переходу завдяки високому
ступеню їх автоматизації.
 Низька — висока толерантність до нереалістичного досвіду
Даний когнітивний стиль виявляє себе в невизначених, двозначних ситуаціях і характеризує
міру прийняття вражень, які не відповідають або навіть суперечать наявним у людини
уявленням, які вона розцінює як правильні і очевидні. Толерантні суб'єкти оцінюють досвід
по їх фактичним характеристикам, тоді як нетолерантні суб'єкти опираються пізнавальному
досвіду, в якому вихідні дані суперечать їх наявним знанням.
 Фокусуючий — скануючий контроль
Цей когнітивний стиль характеризує індивідуальні особливості розподілу уваги, які
проявляються в ступені широти охоплення різних аспектів відображаємої ситуації, а також в
ступені обліку її релевантних і нерелевантних ознак. Відповідно, одні піддослідні оперативно
розподіляють увагу на безліч аспектів ситуації, виділяючи при цьому її об'єктивні деталі
(полюс широкого, або скануючого, контролю). Увага інших, навпаки, виявляється
поверхневою і фрагментарною, при цьому вона фіксує явні характеристики ситуації, що
впадають в очі (полюс вузького, або фокусуючого, контролю).
 Імпульсивність — рефлективність
Люди з імпульсивним стилем швидко висувають гіпотези в ситуації альтернативного вибору.
При цьому вони допускають багато помилкових рішень в ідентифікації перцептивних
об'єктів. Для людей з рефлективний стилем, навпаки, характерний більш уповільнений темп
прийняття рішення. У подібній ситуації, відповідно, вони допускають мало помилок при
ідентифікації перцептивних об'єктів в силу їх ретельного попереднього аналізу.
 Вузький — широкий діапазон еквівалентності
Представники полюса вузького діапазону еквівалентності (аналітичного стилю) схильні
орієнтуватися на відмінності об'єктів, звертаючи увагу головним чином на їх деталі та
відмінні ознаки. Представники полюса широкого діапазону еквівалентності (синтетичного
стилю), навпаки, схильні орієнтуватися на схожість об'єктів, класифікуючи їх з урахуванням
деяких узагальнених категоріальних підстав.
 Когнітивна простота — складність
 Одні люди розуміють і інтерпретують події в спрощеній формі на основі фіксації обмеженого
набору відомостей (полюс когнітивної простоти). Інші, навпаки, схильні створювати
багатовимірну модель реальності, виділяючи в ній безліч взаємопов'язаних сторін (полюс
когнітивної складності).

63. Стилі кодування інформації.

Стилі кодування інформації - це суб'єктивні засоби, за допомогою яких в ментальному досвіді

людини відтворюється навколишній світ. Вперше питання про існування індивідуальних
відмінностей у способах кодування інформації поставив російський фізіолог І. П. Павлов в рамках
свого вчення про дві сигнальні системи кори головного мозку. Перша сигнальна система (1-я СС)
здійснює аналіз і синтез безпосередніх впливів зовнішнього дійсності і внутрішнього середовища
організму з опорою на чуттєві враження (сенсорні і перцептивні сигнали). Друга сигнальна система
(2-я СС) забезпечує орієнтування в середовищі за допомогою слова з опорою на різні форми мовної
діяльності (словесні сигнали). При цьому Павлов завжди особливо підкреслював, що слід говорити
про взаємодію 1-й і 2-й сигнальних систем, оскільки вони в принципі не можуть функціонувати
автономно або паралельно (Павлов, 1938; Іванов-Смоленський, 1971).

Переважання 1-й СС створює передумови для формування особистості «художнього типу» (високий
рівень образно-просторових здібностей, труднощі в довільній регуляції діяльності і т. П.),
Переважання 2-й СС - особистості «розумового типу» (високий рівень словесно логічних здібностей,
підвищена схильність до самоконтролю і т. д.). По суті, І. П. Павлов описав два базових способу
кодування інформації, відповідних особливостям будови і функціонування головного мозку:
чуттєво-наочний (подібний) і словесно-мовної.

64. Стилі постановки та рішення проблем.

Стилі постановки і рішення проблем (або стилі мислення ) - це індивідуально-своєрідні способи

виявлення і формулювання проблемної ситуації, а також способи пошуку засобів її дозволу. Факти
свідчать, що різні люди в одній і тій же проблемному полі бачать різні проблеми, визначають їх в
різних термінах і в різному змістовному контексті, використовують різні методи їх вирішення.

У вітчизняній літературі факт існування різних способів вирішення проблеми вперше був
описаний Д. Б. Богоявленської. Зокрема, експериментальні дослідження з використанням
розробленого нею методу «креативного поля» дозволили виділити три якісно різних рівня
інтелектуальної діяльності: сти- мульно-продуктивний (випробуваний вирішує задачу, однак при
цьому залишається в рамках заданого або спочатку знайденого способу
розв'язання), евристичний (випробуваний орієнтується на пошук нових, відмінних від вже
знайденого способів вирішення проблеми) і креативний(Випробуваний виходить за межі заданих
умов вихідної проблеми, оскільки виявлена ним закономірність перетворюється для нього в
самостійну задачу, рішення якої для нього важливіше досягнення успіху в експерименті). На думку
Богоявленської, дані способи вирішення проблеми в рівній мірі можуть проявляти себе на високому
рівні інтелектуального розвитку (наприклад, можна говорити про вчених різного типу в залежності
від переважаючого у них рівня інтелектуальної активності) (Богоявленська, 1983; 1998).

Існування індивідуально-своєрідних підходів різних людей до постановки та вирішення проблем

обговорює в своїх роботах Р. Стернберг. Стернберг визначає інтелект як механізм «ментального
самоврядування». Іншими словами, головна функція інтелекту полягає в управлінні
інтелектуальними ресурсами, а основа індивідуальних відмінностей в інтелектуальній діяльності - в
способах використання людьми свого інтелекту.

Для виділення основних стилів постановки і рішення проблем, названих «стилями мислення»,
Стернберг використовував метафору «устрою держави», вважаючи, що інтелект - це також свого
роду «ментальне держава» з певним режимом ментального самоврядування (Sternberg, 1990; 1988;
1997) . Він виділив п'ять основних параметрів держави із зазначенням їх можливих варіантів,
проінтерпретувати останні не тільки як способи функціонування інтелекту, але і як стилі мислення в
умовах постановки і рішення проблем (рис. 17).

Мал. 17. Метафора «державного управління» як основа виділення «стилів мислення», по Р.

Стернбергу

Для виявлення стилів мислення (всього їх 13, згідно вищенаведеної класифікації основних аспектів
устрою держави) був розроблений опитувальник «Стилі мислення» (Thinking Styles Inventory - TSI),
в якому наявність кожного стилю оцінювалося за допомогою п'яти тверджень. Позитивна відповідь
розглядався як бал на користь наявності відповідного стилю у цього випробуваного (максимально
можлива оцінка по кожному стилю - 5 балів).

Коротко охарактеризуємо виділені Стернбергом «стилі мислення» з точки зору інтелектуального

своєрідності їх представників (для кожного стилю наводиться приклад типового затвердження з
опитувальника TSI) (Григоренко, Стернберг, 1996; 1997; Sternberg, 1997).

 1. Законодавчий - вважають за краще самостійно породжувати і формулювати проблеми;

люблять працювати з проблемами, які вимагають використання креативних стратегій; схильні
самі планувати власну діяльність (тому болісно реагують на будь-який зовнішній контроль
свого інтелектуального поведінки); їх відрізняє розвинена уява. Затвердження: «Мені
подобаються завдання, які дозволяють мені все робити моїм власним способом».
 2. Виконавчий - схильні впроваджувати і виконувати завдання, придумані іншими; воліють
мати справу з добре структурованими завданнями з чіткими інструкціями при наявності
певних керівних вказівок. Затвердження: «Мені подобаються ситуації, в яких ясно видно, яку
роль я повинен грати і яким чином поводитися».
 3. Оціночний - люблять працювати з завданнями, які дозволяють порівнювати, доводити і
оцінювати існуючі підходи до вирішення проблем; схильні виносити оціночні судження про
дії інших людей. Затвердження: «Мені подобається оцінювати і порівнювати різні точки зору
в цікавій для мене області».
 4. Монархічне - вважають за краще вирішувати одну певну задачу з використанням одного,
найбільш ефективного, з їх точки зору, способу розв'язання, при цьому характерно
ігнорування всіх інших альтернатив і повне зосередження уваги на конкретній проблемі
протягом деякого відрізка часу. Затвердження: «Я вважаю за краще закінчити те, що я
роблю, перш ніж почати займатися чим-небудь ще».
 5. Ієрархічний - вміють одночасно працювати з безліччю завдань, встановлюючи чіткі
пріоритети щодо кожної проблемної ситуації. Затвердження: «Коли я намагаюся розібратися
в проблемі, то я перш за все складаю перелік дій, які мені потрібно зробити для вирішення
завдання, а також визначити порядок в черговості їх виконання».
 6. Олігархічний - схильні одночасно працювати з декількома завданнями, які суб'єктивно
сприймаються як рівноцінні. Затвердження: «Зазвичай я знаю, які справи мені потрібно
зробити, однак іноді мені важко вирішити, в якому порядку їх виконувати з точки зору їх
першочерговості».
 7. Анархічний - демонструють відсутність систематичності в інтелектуальній роботі
(ігнорують план, організацію і порядок у вирішенні проблем); воліють працювати з
 завданнями, які надають їм повну свободу щодо того, що, де, коли і як
робити. Затвердження: «Коли я працюю над письмовим проектом, я зазвичай дозволяю своїм
думкам блукати як їм заманеться, при цьому я записую будь приходять мені в голову ідеї».
 8. Глобальний - воліють абстрактні завдання, причому цікавляться не стільки самою
проблемою, скільки її загальним контекстом, методологією. Затвердження: «Зазвичай, коли я
приймаю рішення, я не звертаю увагу на деталі».
 9. Локальний - вважають за краще вирішувати конкретні завдання з великою кількістю
деталей в конкретній предметній області. Затвердження: «Мені подобаються проблеми, які
вимагають опрацювання деталей».
 10. Зовнішній - мають переважний інтерес до проблем навколишнього світу; воліють
вирішувати завдання в групі в режимі співпраці. Затвердження: «Мені більше подобається
вирішувати проблему, працюючи спільно з іншими людьми, як одному».
 11. Внутрішній - мають переважний інтерес до проблематики своєї душевної життя; воліють
вирішувати завдання поодинці, незалежно від інших людей. Затвердження: «Мені
подобається бути одному, коли я займаюся вирішенням якої-небудь проблеми».
 12. Консервативний - відрізняються стабільністю і традиційністю при виборі проблем і
способів їх вирішення. Затвердження: «У моїй роботі я вважаю за краще дотримуватися того,
що вже було зроблено раніше».
 13. Ліберальний - віддають перевагу новим способам вирішення проблем, винахідництва,
характеризуються готовністю до прийняття інновацій і протиріч. Затвердження: «Мені
подобається використовувати в своїй роботі нові способи, навіть якщо я не впевнений, що
вони дадуть найкращий результат».

65. Стилі пізнавального відношення до світу (епістемологічні стилі).

Епістемологічні стилі - це індивідуально-своєрідні форми пізнавального відношення до

навколишнього світу і до самого себе як суб'єкту пізнавальної діяльності. Дж. Рос відзначав, що у
кожної людини існує певний суб'єктивний простір, в рамках якого віна осмислює події і який може
бути описаний трьома вимірюваннями (полюси цих вимірювань фактично характеризують властивий
даній особі стиль пізнавального відношення до того, що відбувається навколо):
1) ступінь концептуалізації (події переживаются як диференційовані на частини, знання швидко
оформлюються в слова , думки обгрунтовані - події переживаются як недиференційоване ціле,
домінують інтуїтивні припущення);
2) ступінь теоретизування (абстрактний підхід, опора на систему ідей - спостереження, опора на
комплекс фактів);
3) ступінь екстенсивності (обхват безлічі фактів, ідей, багатоманітні інтереси - аналіз невеликого
числа фактsв, ідей, концентровані інтереси). Дж. Ройс виказав припущення, що індивідуальні
уявлення про світ є функція «психоепістемологічного профілю» особи. Зокрема, існує три базові
способа мислення, на основі яких будуються «образи світу», що розрізняються: емпіризм,
раціоналізм і метафоризм.
1. Емпіризм - це стиль пізнання, який характеризує особу, чий погляд на дійсність
детермінований перцепцією і конкретно-образним досвідом. Емпірик схилений подтверджувати
свої переконання за рахунок постановки питань про факти, ретельності вимірювань, надійності
спостережень.
2. Раціоналізм - це стиль пізнання, який виражається в побудові широких понятійних схем
(«теорій»). Адекватність власних переконань оцінюється на основі логічних висновків і
обгрунтувань, при цьому критерієм надійності індивідуального образу світу є його логічна
стійкість.
3. Метафоризм - це стиль пізнання, що відрізняє людину з прагненням до різноманітності вражень,
комбінуванню віддалених областей знань. Характерна тенденція до символізації і глобальності
розуміння того,що відбувається. Перевірка надійності індивідуального образу світу здійснюється в
термінах інтуїції. Характерно, що на думку Дж. Ройса, наявність епістемологічних стилів
(емпіричного, раціоналістичного і метафоричного) приводить до появи бар'єрів між людиною і
реальністю, оскільки при цьому обмежуються її уявлення про дійсний світ і з'являються специфічні
суб'єктивні критерії оцінки істинності того, що відбувається.

66. Персональний пізнавальний стиль як результат інтеграції різних рівнів стильової

поведінки.

Існують, мабуть, наскрізні механізми взаємодії всіх рівнів стильового поведінки, починаючи з рівня
стилів кодування інформації і закінчуючи стилями пізнавального відношення до реальності. В
цілому вибудовується наступна система можливих співвідношень між чотирма різними рівнями
стильового поведінки
Таким чином, кожен наступний рівень стильового поведінки «виростає» і розкривається в своєму
різноманітті на основі формування механізмів стильового поведінки попереднього рівня. Так, міра
сформованості і збалансованості основних способів кодування інформації в структурі
індивідуального ментального досвіду зумовлює особливості способів переробки інформації про своє
оточення (т. Е. Індивідуальний профіль когнітивних стилів). У свою чергу, розвиток когнітивно-
стильових властивостей в напрямку зсуву інтелектуальної поведінки до певних субполюсам
основних когнітивних стилів впливає на переважання певних способів постановки та вирішення
проблем. Останні, закріплюючись в ментальному досвіді людини, створюють передумови для
формування пізнавальної позиції особистості (її епістемологічного стилю).

Слід визнати, що така постановка проблеми - виділення певної кількості пізнавальних стилів із
зазначенням на можливі зв'язки між ними - породжує нові питання. Стосовно до конкретної людини
стратегія перерахування набору різних пізнавальних стилів має сенс тільки за умови, якщо буде
здійснено перехід до деякого інтегрованого опису його стильового поведінки в рамках поняття
«персональний пізнавальний стиль». Дійсно, кожна людина, про яку ми можемо сказати, що він
розумний, розумний на свій лад. Але як підійти до розуміння природи тієї психічної цілісності, яку в
просторіччі ми називаємо своєрідністю складу розуму? Тут на перший план виходять уже не загальні
закономірності будови і функціонування інтелекту, а закономірності індивідуалізації (специфікації)
цих загальних закономірностей.

Кожна людина освоює світ (сприймає, розуміє і пояснює те, що відбувається) в рамках того стилю,
який у нього склався. І в цьому криється свого роду небезпека: іноді людина не в змозі собі уявити,
що можна по-іншому бачити, осмислювати, оцінювати події (об'єкти, ситуації, інших людей, світ в
цілому).

Іншими словами, пізнавальні стилі - двосічний пізнавальний інструмент, оскільки сформованість

стилю, з одного боку, може перетворити особистість в «людини у футлярі», але, з іншого боку,
багатство стильового репертуару призводить до значного розширення розумового кругозору (і
інтелектуальних можливостей в цілому) .

З урахуванням сказаного можна припустити, що в процесі інтелектуального розвитку відбувається

інтеграція механізмів різних рівнів стильового поведінки - стилів кодування і переробки інформації,
постановки і рішення проблем, пізнавального ставлення до світу. Дійсно, який би стиль ми не взяли,
в ньому завжди в тій чи іншій мірі відображені ефекти інтеграції ментального досвіду (різних його
модальностей, прийомів переробки інформації, стратегій вирішення завдань, пізнавальних позицій).
Таким чином, у міру становлення стильових властивостей інтелекту формується персональний
пізнавальний стиль як результат інтеграції різних рівнів стильового поведінки (в тому числі
когнітивних стилів

67. Індивідуальний стиль діяльності (В. Мерлін, Є. Клімов).

Індивідуальний стиль діяльності є предметом багатьох широко відомих у вітчизняній та

зарубіжній психології досліджень, які отримали статус методологічних основ сучасного
психологічного знання. Це роботи Б. Г. Ананьєва, К. О. Абульханової-Славської, Л. Г. Дикої, Є.
 П. Ільїна, Є. О. Климова, О. М. Леонтьєва, А. К. Маркової, В. С. Мерліна, К. К. Платонова, Б. М.
Теплова, М. Р. Щукіна та ін. [6].

Поняття «стиль» відображає індивідуальну своєрідність процесу і результатів діяльності однієї

людини на відміну від інших. У сучасній психології проблема стилю діяльності розглядається з
50-х років XX ст., зокрема в роботах В. С. Мерліна, Є. О. Климова.

Так, для В. С. Мерліна індивідуальний стиль діяльності є системоутворюючою ланкою, яка

формує інтегральну індивідуальність людини. Спираючись на ідеї Б. Г. Ананьєва щодо цілісного
вивчення індивідуальності людини, В. С. Мерлін об’єднав численні дані про індивідуально-
психологічні відмінності й у рамках концепції інтегральної індивідуальності виокремив три рівні
індивідуальних властивостей:
- рівень організму (біохімічні, загальносоматичні, нейродинамічні властивості),
- рівень індивідуально-особистісних властивостей (темперамент і характер),
- рівень суб’єкта соціальних відносин (особистісний і соціальний статус особистості як
сукупність особливостей людини залежно від її соціальних ролей та приналежності до певних
соціальних груп).
Людина являє собою цілісну єдність індивідуальних властивостей всіх рівнів. У різних життєвих
ситуаціях можуть виявитися особливо важливими різні властивості. Індивідуальний стиль
визначається всіма ієрархічними рівнями індивідуальності. Під впливом ієрархічних рівнів
відбуваються зміни у проявах рівнів індивідуальності, що знаходяться нижче.
За Є. О. Климовим, індивідуальний стиль – це індивідуально-своєрідна система психологічних
засобів, які свідомо або стихійно використовує людина з метою найбільш вдалого
врівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними, зовнішніми
умовами діяльності [2].
Науковець у структурі індивідуального стилю виокремлює дві групи особливостей:
- ядро стилю (проявляється мимовільно, або без помітних зусиль, базується на властивостях
нервової системи, причому одні особливості сприяють успіху, інші – перешкоджають йому);
- «підлаштування» до ядра (включає особливості, які виробляються в процесі свідомих або
стихійних пошуків, причому одні пов’язані з використанням позитивних можливостей суб’єкта,
інші мають компенсаторне значення)

68. Поняття про стиль діяльності. Стиль діяльності і здібності. Стиль та ефективність
діяльності.

1. Під стилем розуміється система найбільш ефективних прийомів і способів організації своєї
діяльності, деяка стійка система особливостей діяльності та поведінки.

За Е. А. Климову (1969), прояв стилю діяльності різноманітне: це і практичні способи дії, і прийоми
організації психічної діяльності, і особливо реакцій і психічних процесів. Автор зазначає:

«Взагалі кажучи, під індивідуальним стилем слід було б розуміти всю систему відмінних ознак
діяльності даної людини, обумовлених особливостями його особистості».

Польський психолог Я. Стреляу (1982) теж характеризує різні стилі діяльності співвідношенням
різних дій (переважанням в ній головних або допоміжних, дискретних або безперервних, різнорідних
або однорідних дій). Отже, згідно з і цього автору стиль - це сукупність різних дій, їх система.

Слід підкреслити, що мова йде саме про систему способів, а не про окремих засобах, яким надають
перевагу людиною.

Сказане, однак, не заперечує існування поряд зі стилем діяльності та стилю дій. Кажуть, наприклад,
про стилі живопису (маючи на увазі техніку письма), про стилі (способі) стрибків у висоту і т. Д.
Важливо тільки відзначити: стиль діяльності і стиль дії можуть бути незалежними один від одного і
відображати різні характеристики діяльності. Перший - тактику її здійснення (це особливо чітко
видно при вивченні стилів спортивної діяльності, де в багатьох випадках індивідуальна тактика на
змаганнях того чи іншого спортсмена може цілком залежати від стилю діяльності, притаманного
даному спортсмену), а другий - техніку її здійснення.

Про відносну самостійність цих двох стилів говорить і той факт, що одні й ті ж стилі діяльності
зустрічаються у представників різних професій і видів спорту, що виконують принципово різні дії.
Таким чином, стиль дії характеризує виконання одного і того ж дії різними людьми і різними
способами, а стиль діяльності - різні комбінації різних дій, окремі з яких різні люди можуть
виконувати і однаковими способами. Наприклад, всі борці опановують в принципі єдиними техніко-
тактичними прийомами, але борці атакуючого стилю частіше використовують атакуючі, а
оборонного - захисні прийоми.

Той факт, що однакові стилі в різних видах діяльності пов'язані з одними і тими ж типологічними
особливостями, дозволяє думати, що багато стилів діяльності відображають стиль поведінки, який
проявляється в діяльності, але не залежить від її змісту.

Тому жорстке протиставлення В. С. Мерлін стилю діяльності стилю особистості (якщо під останнім
розуміти особливості поведінки) навряд чи виправдано. Обережний стиль поведінки у боягузливого
буде проявлятися в будь-який його діяльності.
2. Щодо співвідношення стилів діяльності та здібностей існують різні думки. В. С. Мерлін
розглядає перші як різновид прояви друге.

Г. Уіткін, навпаки, висунув п'ять критеріїв, за якими відрізняються поняття стиль і здатність.

Здатність розглядається в зв'язку з вмістом і рівнем виконання завдання; стиль ж виступає як

спосіб виконання завдання, т. е. різні стилі можуть забезпечити однаково високу продуктивність
виконання.
Здатність униполярного, стиль - біполярний освіту, причому обидва полюси (протилежні стилі)
виступають як рівноцінні в плані своїх адаптивних можливостей.
Здібності мають ціннісний контекст (т. Е. Оцінюються як добрі чи погані); до стилю ж
незастосовні оціночні судження, так як представники кожного стилю мають переваги в тих
ситуаціях, де їх типові особливості сприяють більш ефективному поведінки.
Здатність мінлива в часі, стиль ж є стійкою характеристикою індивідуума.
Здатність специфічна по відношенню до певної діяльності ^ стиль проявляється генерализованно
в різних сферах діяльності.
Не з усіма положеннями Г. Уіткін слід погодитися (здатності можливо також розглядати
біполярно: погані - хороші, крім того, одна і та ж здатність може виявлятися, як і стиль, в різних
видах діяльності), але в цілому він має рацію. Стиль може формуватися з урахуванням здібностей
людини, сприяти їх прояву, але не підміняє їх (Ільїн Є.П.).
3. З перших кроків вивчення стилю діяльності було висловлено положення, що він є одним з
найважливіших механізмів пристосування людини до будь-якого виду діяльності (В. С.
Мерлін, Є. А. Климов).

Індивідуальний стиль діяльності являє систему індивідуально-своєрідних прийомів, які

забезпечують успішне виконання людиною певної діяльності (Е. А. Климов).

Це означає, що будь-які вимоги ні пред'являла конкретна діяльність до людини, він знайде такий
спосіб її виконання, який приведе до успіху.

К. М. Гуревичем (1970), Р. В. Шрейдер, В. Д. Шадрикова (1976) показано, що особи з перевагою

порушення відрізняються стилем діяльності, однією з характерних особливостей якого є
квапливість, передчасність дій. Це призводить до несвоєчасності виконання робочих операцій. У
зв'язку з цим М. Р. Щукін (1991) говорить про нераціональних стилях.
 Можна виділити три варіанти співвідношення між стилем і ефективністю діяльності.

Стиль діяльності вибирається по схильності, але всупереч вимогам діяльності; в цьому випадку
він відображає процес пристосування діяльності до людини. Ефективність такої може бути
низькою.
Стиль діяльності вибирається виходячи з доцільності (з урахуванням вимог діяльності і ситуації);
в цьому випадку він відображає пристосування людини до діяльності. Ефективність діяльності
може зростати (в основному - у досвідчених фахівців), але людина на перших порах відчуває
напругу, дискомфорт, що позначається на уповільненні темпів оволодіння професією, руховими і
інтелектуальними діями. Це буває, коли стиль нав'язується людині.
Стиль діяльності вибирається по схильності і не вступає в протиріччя з вимогами діяльності і
ситуації. Це оптимальний випадок, коли і ефективність діяльності людини висока, і він працює
без зайвої напруги, собі на втіху. Таке буває, коли стиль вибирається за наявними типологічних
особливостей і правильним уявленням про характер діяльності.
Розбіжність стилів у виконують спільну діяльність людей призводить до конфлікту і до зниження
ефективності роботи. Найчастіше це відбувається, коли одна людина нав'язує свій стиль іншому
без урахування схильностей партнера.

69. Класифікації стилів діяльності: стилі виробничої, педагогічної, спортивної діяльності;

стилі діяльності музикантів-виконавців; стилі навчальної діяльності.

Стиль діяльності - це стійка система індивідуально-своєрідних прийомів і способів, яка формується

у людини з метою оптимального зрівноважування власної (типологічно обумовленої)
індивідуальності з зовнішніми умовами діяльності (Климов Е.А., 1969).
Стиль визначається як природними, природженими особливостями людини, так і прижиттєво
сформованими якостями особистості, що виникли в ході взаємодії людини з предметної і соціальної
середовищем. Стиль забезпечує ефективність взаємодії людини з навколишнім світом і є цілісним
психічним утворенням, що включає свідомі і несвідомі механізми адаптації людини до зовнішнього
середовища. На думку Е.А. Климова, «формування індивідуального стилю просуває особистість на
все більш високі рівні здійснення діяльності» (1969).
Педагогічна: В залежності від індивідуально-психологічних якостей педагога виділяють такі стилі
діяльності: 1. Демократичний стиль. При такому стилю педагогічної діяльності вчитель розглядає
учня як рівноправного партнера в спілкуванні, колегу в спільному пошуку знань. 2. Авторитарний
стиль. Учитель, який є носієм цього стилю, бачить в учні об'єкт педагогічного впливу, а не
рівноправний партнер. Він одноосібно приймає рішення, встановлює жорсткий контроль за
виконанням завдань, не доводить своїх дій перед вихованцями. 3. Ліберальний стиль. Учитель з
таким стилем роботи уникає ситуацій прийняття рішень, передає ініціативу учням і колегам.
Організацію та контроль діяльності учнів здійснює безсистемно, йому властиві нерішучість,
коливання.
Музикантів: Стиль виконавської діяльності музикантів-інструменталістів також знаходиться під
впливом типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи. Оскільки особи із
слабкою нервовою системою мають велику абсолютну чутливість, ніж особи з сильною нервовою
системою, вони у виконанні тяжіють до деталізації і емоційної тонкості. Для других же характерно
більш масштабне і менш деталізоване виконання. Музикантам з інертністю нервових процесів
ближче твори, що містять більші «блоки» музичної інформації. Музикантам ж, відрізняється
рухливістю нервових процесів і швидкістю переробки інформації, доступніше твори, що
складаються з більш дрібних «блоків». Ті, що мають слабкою нервовою системою краще вдаються
мініатюри і п'єси, вимагають тонкощі і деталізації, а сильною нервовою системою - масштабні
складні твори, що слід враховувати при виборі музикантами репертуару.
Навчальна: Різноманітна за змістом і складності розумова навчальна діяльність призводить до
появи різних стилів інтелектуальної діяльності. Так, Ю. М. Кулюткин і Г. С. Сухобская виділили три
стилю евристичної діяльності: 1) розумовий пошук; 2) обережний пошук; 3) висування гіпотез
досить швидке і обгрунтоване.
 70. Стилі керівництва, зв'язок з особистісними якостями. Стилі спілкування, стилі
самопрезентації та інші індивідуальні стилі поведінки.

Стиль керівництва — система принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою
ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.
   Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі керівництва: — авторитарний. Його
характеризують жорсткі методи управління, визначення стратегії діяльності групи, обмеження
ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень, одноосібне прийняття рішення та ін.; —
демократичний. Основні його ознаки — колегіальність, заохочення ініціативи тощо; — ліберальний.
В основі його — відмова від прямого керування.
   Окремі дослідники, описуючи стилі керівництва, використовують інші назви: — директивний
(командно-адміністративний, авторитарний): керівник є прихильником єдиноначальності,
підпорядкування людей своїй волі; — колегіальний (демократичний): керівник визнає самостійність
підлеглих, довіряє їм; — ліберальний (потуральний): керівник не керує колективом, не виявляє
організаторських здібностей, не розподіляє обов'язків тощо.
   У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю
діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:
— стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника;
— тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень,
спілкування тощо;
— стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна
коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;
— опис та класифікація стилів певною мірою відтворюють змістові характеристики (параметри)
управлінської діяльності (специфіка поставлених завдань, взаємини з підлеглими тощо);
— стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;
— чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні
тощо) впливають на формування стилю керівництва.

Стиль спілкування суттєво впливає на поведінку людини під час ЇЇ взаємодії з іншими людьми.
Конкретний вибір стилю спілкування визначається такими факторами: особисті якості людини, її
світогляд та соціальний статус у певному суспільстві, характеристиками цього суспільства та ін.
Якщо виходити з того, що стиль спілкування визначається більшою готовністю людини до
комунікації в тій чи іншій ситуації, то можна говорити про три основні стилі: авторитарний,
демократичний, ліберальний, ритуальний, маніпулятивний та гуманістичний. Ритуальний стиль
зумовлюється міжгруповими ситуаціями; авторитарний, демократичний, ліберальний,
маніпулятивний — діловими; гуманістичний — міжособистісними.
Стиль спілкування слід розглядати в цьому ракурсі як схильність до певного виду спілкування,
направленість, готовність до нього, що проявляється в тому, як людина підходить до вирішення
більшості ситуацій. Однак якийсь один стиль не повністю визначає спілкування людини, вона може
спілкуватись і в будь-якому іншому, "чужому" стилі. Так, якщо у спілкуванні людині привалює
маніпулятивний стиль, це зовсім не означає, що її спілкування з близьким другом також буде
діловим.
Ритуальне спілкування. Головним завданням партнерів у цьому стилі є підтримка зв'язку із
соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. . У реальному житті існує
велика кількість ритуалів, іноді дуже різних ситуацій, у яких кожний бере участь як "маска" із
заздалегідь визначеними якостями. Ці ритуали вимагають від учасників тільки одного — знання
правил гри. Наприклад, ми вітаємося із знайомими та малознайомими людьми, говоримо про погоду,
сміємося, скаржимося на побутові труднощі — це все елементи ритуального спілкування.
Маніпулятивне спілкування. Це спілкування, при якому до партнера відносяться як до засобу
досягнення зовнішніх по відношенню до нього цілей. У маніпулятивному спілкуванні своєму
співрозмовникові демонструється лише те, що допоможе досягненню мети. У цьому виді спілкуванні
ми, по суті, "підсовуємо" партнеру стереотип, який ми вважаємо найбільш вигідним у даний момент,
навіть якщо в обох партнерів свої цілі з приводу зміни точки зору співрозмовника. Переможе той,
хто виявиться найбільш винахідливим маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще
розуміє цілі, краще володіє технікою спілкування.
Гуманістичне спілкування. Це найбільшою мірою особисте спілкування, що дає змогу
задовольнити такі людські потреби, як розуміння, співчуття, співпереживання. Ні ритуальне, ні
маніпулятивне спілкування не можуть упоратися з цією проблемою. Специфічною особливістю
цього спілкування є те, що очікуваним результатом його є не підтримка соціальних зв'язків, як у
ритуальному спілкуванні, не зміна точки зору партнера, як у маніпулятивному, а спільна зміна
уявлень обох партнерів, що визначається глибиною спілкування. Приклад гуманістичного
спілкування: інтимне, довіряюче, педагогічне, спілкування лікаря та пацієнта, психотерапевтичне та
ін.
Авторитарне спілкування. Це влада одного в процесі спілкування. Одноосібне ухвалення
рішення, накази, вказівки. Люди, що сповідують авторитарний стиль взаємодії, мають догматичне
мислення, за якого тільки одна думка (переважно керівника) правильна, а всі інші помилкові.
Ініціатива інших людей не заохочується.
Демократичне спілкування. Для нього властиве колегіальне прийняття рішень, заохочення
активності учасників комунікативного процесу, поінформованість усіх про вирішувану проблему,
способи виконання завдань, досягнення цілей. Врахування інтересів, потреб, бажань учасників
комунікативного процесу.
Ліберальне спілкування. Ліберал, або поступливий, у спілкуванні "пливе за течією", часто
вдається до вмовляння співрозмовника, малоінініціативний у спілкуванні.

А. Шутц запропонував інтегративну класифікацію різних видів самопрезентації, різних форм

виявів самопрезентаційної поведінки [13]. Його класифікація заснована на аналізуванні двох
змінних: 1) провідних мотивів самопрезентації (прагненні «виглядати добре», тобто отримувати
соціальне схвалення – прагнення «не виглядати погано» або уникати значущих втрат у соціальному
схваленні); 2) активності чи пасивності самопрезентаційної поведінки. У результаті було виділено
чотири стилі самопрезентації: асертивний (assertive), агресивний (offensive), захисний (protective) та
спрямований на виправдання (defensive) (рис. 1).

Асертивна самопрезентація передбачає активні, але не агресивні спроби сформувати сприятливе

враження про себе. У процесі асертивної самопрезентації люди виявляють риси, бажані для них у
даній ситуації. Вона включає стратегії самовисування, зразкової поведінки, а також демонстрацію
сили і влади, стратегію ідентифікації зі специфічною групою. На відміну від стратегії залякування
стратегія демонстрації сили не спрямована на формування страху, а повинна переконати цільову
аудиторію в тому, що суб’єкт самопрезентації здатен виконати обіцянки і здійснити вимоги.
Агресивна самопрезентація характеризується значним рівнем активності порівняно з
асертивною. Люди, які використовують агресивну самопрезентацію, прагнуть домінувати, для того
аби виглядати вражаючи. Згідно з А. Шутцем засобами реалізації цього стилю самопрезентації є
стратегія приниження опозиції, активне використання принижуваючих оцінювань опонента і
порівнянь; іронія, критичні оцінювання; стратегія «критики» і стратегія «обмеження теми дискусії»,
що припускає прагнення змінити тему обговорення.
Захисна самопрезентація включає «пасивне» прагнення уникати негативного враження. Люди,
які використовують захисну самопрезентацію, часто уникають ситуацій, що їх бентежать, і в такий
спосіб відмовляються від можливостей сформувати сприятливе враження і посилити самооцінку.
Уникнення публічної уваги, мінімальне саморозкриття, обережне самоописування, що відбиває
прагнення не привертати уваги до своїх здібностей, мінімізація соціальних інтеракцій, прагнення
зберігати мовчання, товариська, але пасивна взаємодія – така поведінка може бути класифікована як
захисна самопрезентація.
У тих ситуаціях, коли дії людини або якої-небудь події сприяють формуванню небажаного,
несприятливого образу, самопрезентація, спрямована на виправдання, може бути використана для
пом’якшення негативних наслідків таких подій. Арсенал стратегій тут такий: стратегія заперечення
(«Нічого не сталося, нічого страшного не сталося»), стратегія переінакшення, яка передбачає згоду з
тим, що основні події мали місце, і доводить, що вони не були оцінені негативно («Все було не так»),
дисоціацію («Це не я»). Сюди ж можуть бути віднесені вибачення («Я не міг нічого зробити»),
виправдання, що припускає визнання негативної події і твердження про те, що воно було неминуче
або законно («Це було правильно», «Так треба було вчинити»), а також стратегія, що припускає
взяття всієї відповідальності за негативні події, демонстрацію каяття.

71. Дослідження ефективності виконання різних видів діяльності в залежності від

типологічних особливостей ВНД: ефективність монотонної діяльності, в екстремальних
ситуаціях, управлінської діяльності, артистичної, професійної інтелектуальної
діяльності, групової діяльності.

Існують дані отримані дослідниками (А. К. Коропової, 1974; А. І. Самойлової, 1974, та ін.). Зокрема,
виявлено, що у робітниць, які 3 роки займалися обробкою алмазів (праця монотонний, але вимагає
одночасно точності та акуратності), сила нервової системи менше, ніж в учнів даної професії (К. Е.
Павлович, 1982). Автор припускає, що така відмінність викликано природним відбором:
залишаються в основному особи із слабкою нервовою системою. Цей висновок підтверджується
даними Н. П. Фетіскіна, а також А. І. Самойлової, що показала: серед робітниць, займаються
одноманітною працею, переважають особи зі слабкою нервовою системою, а плинність кадрів в
подібних сферах відбувається головним чином за рахунок тих, у кого сильна нервова система.
Вивчаючи ефективність діяльності операторів-аудиторів в умовах сенсорної монотонії і шуму, М. Н.
Ільїна (1981) виявила, що чим менше сила нервової системи, тим вища ефективність діяльності
людей. Є. Ю. Компан (1983) досліджував ймовірність появи помилки в операторської діяльності у
монотонофілов і монотонофобов, виділених по силі, рухливості і врівноваженості нервових процесів,
на основі даних, отриманих раніше Н. П. Фетіскін. Виявилося, що чим більше часу відводилося
оператору на здійснення перцептивних актів, прийняття рішення і моторне дію, тим більше
безпомилково працювали монотонофіли в порівнянні з моното- нофобамі. Збільшення напруженості
роботи (зменшення часу, відведеного на виконання операції) змінювало такі групи осіб місцями:
більш ефективно тепер працювали другі. Перші, таким чином, перетворилися на екстремофобов, а
другі - в екстремофілів.
У цілому отримані при вивченні діяльності людей на монотонних виробництвах дані
підтверджують результати численних лабораторних експериментів про більшу стійкість до дії
одноманітного фактора осіб із слабкою нервовою системою.
Аналогічні результати отримані і при зверненні до інших видів діяльності, наприклад
спортивної, де фактор монотонності наголошується в тренувальних заняттях, і навчальної, що
показано Н. П. Фетіскін при дослідженні навчального процесу в школі, ПТУ і інституті.
Зв'язок монотоноустойчівості зі слабкою нервовою системою В. І. Різдвяна пояснює тим, що такі
люди мають більш високу чутливість, ніж володіють сильною нервовою системою. У процесі дії
монотонного фактора в центральній нервовій системі розвивається угасательное гальмування, яке
робить надходять сигнали фізіологічно більш слабкими. В силу високої чутливості слабкої нервової
системи однакові за інтенсивністю сигнали виявляються для неї фізіологічно сильнішими, внаслідок
чого угасательное гальмування у володіють нею людей розвивається повільніше, ніж в осіб з
сильною нервовою системою.
Різновид екстремальних умов діяльності : ситуація, що потребує постійної готовностi до дій –
перебування в монотонних, мало змінюваних умовах в очікуванні екстремальних змін (чергування,
перебування на блокпосту АТО);

72. Історія вчення про темперамент – пошук біологічних основ темпераменту (Гіппократ –
Гален, А. Галлер, Г. Врісберг, П. Лесгафт, І. Генлє, А. Фульє, П. Блонський,
Б. Завадовський та ін).
 Вчення про темперамент має свою історію. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на
відмінності між людьми. Так, усім відомий грецький лікар Гіппократ (бл. 460 - бл. 377 рр. до н.е.)
зробив першу спробу з'ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він
та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл. 130 - бл. 200 pp. н.е.) дійшли висновку, що ці
відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо
переважає кров (лат. sanguis) - людина поводиться як сангвінік, слиз (гр. phlegma) - флегматик,
жовта жовч (гр. choie) - холерик, чорна жовч (гр. melania choie) - меланхолік. Оптимальне
співвідношення цих рідин визначає здоров'я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.
Ця теорія дістала назву гуморальної  (від лат. humor - рідина) теорії темпераменту Гіппократа -
Галена і довгий час була провідною. Зазначимо, що створена Гіппократом та Галеном концепція
залежності темпераменту від співвідношення "рідин" в організмі дістала часткове підтвердження в
сучасних ендокринологічних та психофармакологічних дослідженнях. Наприклад, такі риси
темпераменту, як реактивність, емоційна врівноваженість, чутливість, значною мірою зумовлюються
індивідуальними особливостями функціонування гормональної системи.
Аристотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються
якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини.
Аристотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Так,
наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка - меланхолікам, тепла- холерикам, рідка -
флегматикам.
Про вплив цього вчення на подальший розвиток типології темпераментів можна судити з того,
що до середини XVIII століття майже всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи
темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи.
Так, відомий дослідник темпераменту німецький психіатр Е. Кречмер вважав, що визначені ним
чотири основні риси темпераменту (чуттєвість до подразників, настрій, темп психічної діяльності та
психомоторика) зумовлені хімічним складом крові.
Японський психолог Т. Фуракава також стверджував, що провідним методом діагностики
темпераменту є визначення хімічного складу крові.
Паралельно з цими поглядами з середини XVIII століття почала розвиватися теорія, основою
якої стали якості нервової системи. Так, Альбрехт Галлер, засновник експериментальної фізіології,
який ввів такі важливі для психології поняття, як збудливість та чутливість, стверджував, що
основним чинником відмінностей темпераментів є сила та збудливість самих кровоносних судин,
через які проходить кров. Цю ідею сприйняв його учень Г. Врісберг, котрий пов'язував типи
поведінки з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в людей холеро-сангвінічного
темпераменту великий мозок, "сильні та товсті нерви", висока збудливість органів чуття. А для
флегматиків і меланхоліків характерні невеликий мозок, "тонкі нерви" та невисока збудливість
органів чуття.
Під впливом антропологічних та психіатрічних досліджень конституційних відмінностей між
людьми та схильності до психічних захворювань визначилася концепція, що намагається пов'язати
будову тіла та якості темпераменту. Так, французький лікар Клод Ciro у 20-х роках XX століття
створив типологію, за якою кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що
впливає на цю систему: повітря - джерело дихальних реакцій, їжа - джерело реакцій травлення,
моторні реакції виникають у фізичному середовищі, соціальне середовище викликає різні мозкові
реакції. Виходячи з цього, К. Ciro вирізнив чотири основні типи будови тіла: дихальний, травний,
мускульний та мозковий. Якщо переважає якась із систем, то це приводить до специфічних реакцій
індивіда на зміни навколишнього середовища, тобто кожному типу будови тіла відповідають певні
особливості темпераменту.
Погляди К. Ciro суттєво вплинули на так звані конституційні теорії темпераменту. Головним
пропагандистом конституційної типології вважається Е. Кречмер, котрий у 1921 р. видав працю
"Будова тіла та характер". Основною думкою цього дослідження є те, що люди з певним типом
будови тіла мають певні психічні особливості та схильність до психічних захворювань. Е.Кречмер
виділив чотири конституційні типи:
1) лептосоматик (гр. leptos - слабкий,  soma - тіло), для якого характерні тендітна будова тіла,
високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс. Плечі вузькі, нижні кінцівки довгі та худі. Він назвав їх
астеніками (гр. astenos - слабкий);
2) пікнік (гр. pyknos - товстий, повний) - велика кількість жирової тканини, надмірна повнота,
малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова на короткій шиї;
3) атлетик  (гр. athlon - боротьба, сутичка)  - добре розвинена мускулатура, міцна будова тіла,
високий або середній зріст, широкі плечі та вузькі стегна, випуклі кістки обличчя;
4) диспластик (гр. dys - погано, platos - сформований) - будова безформна, неправильна.
Індивіди цього типу характеризуються різними деформаціями будови тіла (наприклад, занадто
високий зріст).
Е. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними
якостями, характерними для певних психічних захворювань, але не яскраво вираженими. Тому він
залежно від визначених типів будови тіла вирізнив три типи темпераменту: 1) шизотимік -
лептосоматична, чи астенічна, будова тіла; 2) цикле-тимік - пікнічна будова тіла; 3) іксотимік -
атлетична будова тіла. Типологія Кречмера була і є досить популярною в країнах Західної Європи.
Подібно до того, як у Європі поширювалася конституційна типологія Е. Кречмера, в Америці
набувала популярності концепція У. Шелдона, сформульована в 40-ві роки XX століття. Його
погляди на типологію близькі до концепції Кречмера, за якою тіло та темперамент - це два
параметри одного й того самого об'єкта, котрим є людина. Якості темпераменту У. Шелдон назвав
залежно від функцій певних органів тіла: вісцеротонія (лат. viscera - нутрощі), соматотонія (гр. soma -
тіло) та церебрототонія (лат. cerebrum - мозок). Людей, відповідно, назвав вісцеротоніками,
соматотоніками і церебротоніками. Якщо окремі параметри мають однакову інтенсивність, то це
змішаний тип.

Дослідження І.П. Павлова про чотири основні типи нервової системи

За допомогою методу умовних рефлексів І.П. Павловим було закладено фундамент вивчення
функцій головного мозку як органу пристосування людини до оточуючого середовища. Вченим було
встановлено наявність основних мозкових процесів, що забезпечують адаптацію тварин у природі. У
книзі І.П. Павлова “Лекции о работе больших полушарий” описано протікання основних процесів у
головному мозку – збудження та гальмування. Ученим було визначено, як вони іррадіюють,
концентруються, вступають у взаємодію. Характеризується значення їхньої сили, взаємної
відповідності, рухливості.
Визначається, які саме нервово-фізіологічні процеси лежать в основі стану бадьорості, сну,
гіпнотичних станів. Саме цей метод умовних рефлексів І.П.Павлов застосував і для побудови вчення
про “вищу нервову діяльність”, де вже використовує його як синонім “психічної діяльності”.
І.П. Павловим було визначено зв’язок між типом вищої нервової діяльності й темпераментом. На
думку вченого, це виявляється через:
а) властивості вищої нервової діяльності:
– сила збудження й гальмування,
– її рухливість,
– її урівноваженість.
б) типи вищої нервової діяльності (за І.П.Павловим):
– сильний, урівноважений, живий,
– сильний, урівноважений, повільний,
– сильний, неврівноважений, нестримний,
– слабкий.

73. Формальний опис класичної типології І. Кантом: темпераменти діяльності та

темпераменти почуттів.

Типологія темпераменту.
Історія уявлень за Іммануїлом Кантом
 Іммануїл Кант узагальнив існуючі уявлення про темперамент і здійснив аналіз найбільш
популярних. З фізіологічної точки зору, – на думку Канта, – коли мова йде про темперамент, мають
на увазі фізичну конституцію (слабку чи сильну тілобудову) та комплекцію (рідина, за допомогою
життєвої сили закономірно рухлива у тілі, до чого відноситься тепло й холод.
Але з точки зору психологічної, тобто як темперамент душі (здібності, почуття та бажання), ці
вирази стосуються властивостей крові. Вони визначені за аналогією з грою почуттів та бажань, які
обумовлені провідними тілесними причинами (із яких кров є найголовнішою). Тоді виявляється, що
темпераменти, які ми приписуємо лише душі, все ж можуть приховано мати у якості спонукаючої
причини і тілесне в людині. По-перше, вони припускають головний поділ їх на темпераменти
почуття та темпераменти діяльності. Подруге, кожний з них може бути пов’язаний із збудженням
життєвої сили (intensio) та її послабленням (remissio). Так можна встановити лише чотири простих
темпераменти (як чотири силогістичні фігури через medius terminis): сангвінічний, холеричний,
флегматичний та меланхолічний. Тоді можуть бути збереженими древні форми (поділ) та може
виникнути більш зручне тлумачення, що відповідає духу цього вчення про темперамент.
Вираз властивості крові вже не слугує тут для того, щоб указати причину станів людини, на яку
мають вплив чуттєві впливи. Байдуже, чи буде це за патологією рідин, чи за патологією нервів. Воно
слугує лише для того, щоб класифікувати їх згідно з тим впливом (на людину), що спостерігається.
Тут не потрібно заздалегідь знати, яке хімічне змішання крові виправдовує назву чи властивість того
чи іншого темпераменту. Мається на увазі лише те, які почуття та схильності порівнюються у
вивченні людини, указати для нього відповідну рубрику особливого класу.
Головним поділом учення про темперамент може бути, відповідно, наступним: на темпераменти
почуття та темпераменти діяльності. Вони, у свою чергу, поділяються на два види, що разом дає
чотири темпераменти. До темпераментів почуттів відносяться: сангвінічний та його протилежність –
меланхолічний. Перший має ту особливість, що на відчуття чинить швидкий та сильний вплив.
Однак відчуття виникають не глибокі (не бувають тривалими). У другому темпераменті відчуття
буває менш яскравим, однак пускає глибоке коріння. У цьому слід убачати відмінність
темпераментів почуття, а не у схильності до веселощів чи смутку. Насправді, легковажність
сангвініка налаштовує до веселощів, а глибина роздумів над відчуттями забирає від веселої удачі її
швидкоплинність, хоч це не призводить до смутку. Кожна така зміна, що підвладна нам, взагалі
оживлює та підкріпляє нашу душу. Ті ж, що приймають легко все, що трапляється, якщо не
розумніші, то, безперечно, щасливіші від тих, хто приділяє великого значення відчуттям, що
гальмують їхню життєву силу.

74. Енергетична теорія темпераменту за В. Вундтом.

Поступово серед вчених все більше міцніло переконання в тому, що властивості темпераменту
найбільш виразно проявляються в тих формах поведінки, які безпосередньо пов'язані з
енергетичними витратами організму - зі способами накопичення та витрачання енергії і кількісними
характеристиками цих процесів. Тому більшість дослідників темпераменту звертали увагу
насамперед на емоційні і моторні реакції індивіда, особливо підкреслюючи їх силу (інтенсивність) і
протікання в часі. Класичним прикладом такого підходу може служити типологія темпераментів,
запропонована В. Вундтом (W. Wundt, 1893). Він розумів темперамент як схильність до афекту.
Дотримуючись такого погляду, В. Вундт виділив дві біполярні властивості темпераменту: силу і
швидкість зміни (стабільність - нестабільність) емоції, підкреслюючи тим самим важливе значення
енергетичної характеристики індивіда. Сильні емоційні реакції в поєднанні з емоційною
нестабільністю утворюють холеричний темперамент, невелика сила емоційних реакцій в поєднанні з
їх нестабільністю - сангвінічний темперамент.
В. Бунд відійшов від описового підходу, виділивши дві характеристики, які можна виміряти.
Автор висловив думку про те, що кожен темперамент має свої позитивні і негативні сторони.
 75. Конституційні теорії темпераменту: К. Сіго, Е. Кречмера, У. Шелдона. Типи будови тіла
та темпераменту за Е. Кречмером.

72 вопрос + это:

Відношення між фізичними і психологічними властивостями також розглядається з точки зору типів
конституції. З метою спрощення практично нескінченного спостережуваного різноманітності
індивідів були запропоновані основні типи людини. З'явилася можливість з більшим чи меншим
ступенем наближення визначити, до якого з кількох типів відноситься кожна людина. Такі
конституційні типи були створені, щоб охарактеризувати індивіда в цілому, у всіх його фізичних,
інтелектуальних і емоційних якостях, але вони не були призначені для того, щоб розглядати його з
точки зору будь-яких окремих якостей організму. Розвиток теорії типів грунтується на
обґрунтованому (в логічному сенсі) припущенні, що ці типи пов'язані з чимось вродженим, або
успадкованим. Таким чином, теорія конституційних типів передбачає наявність певної міри
подібності між різними характеристиками індивіда і стверджує, що ці характеристики в кінцевому
рахунку приписуються впливу спадковості.

Під впливом антропологів, які звернули увагу на відмінності у будові тіла, і психіатрів, що
дослідили індивідуальні відмінності в схильності до психічних захворювань, на межі XIX і XX ст.
сформувалася концепція, згідно з якою існує зв'язок між статурою (будовою тіла) людини і
властивостями особистості. Усі конституційні теорії ґрунтуються на положеннях, названих
"конституційною гіпотезою": 1) будова тіла і поведінка істотно пов'язані одна з одною; 2) цей зв'язок
має конституційну природу, тобто, найвірогідніше, засновану на спадковості. У широкому розумінні
поняття "конституція" охоплює всі спадкові або вроджені анатомічні, фізіологічні і психічні
властивості індивіда.

Організмічна типологія К.Сіго

Конституційну концепцію, поширену серед Італійських, французьких і німецьких дослідників,
найповніше розробив французький лікар Клод Сіго (1869-1945). Він створив типологію, основою
якої стало уявлення про те, що організм людини і його розлади залежать від середовища і вроджених
схильностей. Кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на неї.
Так, повітря - джерело дихальних реакцій; їжа, що потрапляє в травну систему, - харчових; моторні
реакції відбуваються у фізичному середовищі; соціальне середовище викликає різні мозкові реакції.
З огляду на це К. Сіго розрізняв залежно від переважання в організмі однієї із систем чотири основні
типи статури: дихальний, травний, мускульний і церебральний (мозковий) (рис. 2.1).

Переважання однієї системи над іншими призводить до специфічної реакції індивіда на певні
зміни навколишнього середовища, завдяки чому кожному з типів статури відповідають певні
особливості темпераменту. Погляди Ciro, як і деякі інші концепції того часу, що пов'язують статуру
із психічними особливостями організму, істотно вплинули на формування сучасних конституційних
теорій, які поширилися в психології темпераменту. Популярності набули ті, в яких властивості
темпераменту, які розуміються як спадкові або вроджені, безпосередньо були пов'язані з
індивідуальними відмінностями у будові тіла (статурі) - зростом, повнотою або пропорціями.

Співвідношення статури, темпераменту і характеру в теорії Е. Кречмера

Основним джерелом спостережень за зв'язком статури, темпераменту і характеру була
психіатрична практика. Ідеологом конституційної типології став німецький психіатр Ернст Кречмер
(1888-1964), який 1921 р. опублікував працю "Будова тіла і характер". Він звернув увагу, що
маніакально-депресивному (циркулярному) психозу і шизофренії відповідають певні типи статури, а
тому стверджував, що тип Статури визначає психічні особливості людей і схильність їх до
відповідних психічних захворювань. Оскільки багато душевних хвороб можна трактувати як
надмірні, патологічні посилення певної риси особистості, то можна вловити зв'язок тілесних і
психологічних особливостей і в здорових людей.
Спостерігаючи в клінічних умовах за поведінкою людей з різною статурою, Кречмер звернув
увагу на основні групи психічних якостей, які, на його думку, і становлять основний зміст
темпераменту:
1) психастезія (надмірне підвищення або пониження чутливості стосовно психічних
подразників);
2) фон настрою (схильність до веселощів або печалі);
3) психічний темп (прискорення або затримка психічних процесів загалом і окремо взятих);
4) загальний руховий темп (психомоторна сфера) - рухливість або загальмованість, траєкторія
рухів.
За морфологією Кречмер виокремив такі психосоматичні типи і відповідні їм темпераменти:
лептосоматик, пікнік, атлетик і диспластик.
Лептосоматик (грец. leptos - крихкий, слабкий і soma - тіло) - худий і високий. Має тендітну
статуру, високий зріст, пласку грудну клітку і витягнуте обличчя. Індивідів з крайньою вираженістю
цих особливостей Кречмер називав астеніками (грец. asthenes - слабкий). Він холодний,
самодостатній, замкнутий (до аутизму), упертий, важко пристосовується до дійсності,
нереалістичний і схильний до абстракції. При розладах психіки виявляється схильність до
шизофренії./
Пікнік (грец. pyknos - щільний, товстий) - "широка" і важка людина. У неї значні жирові
відкладення, кругла голова на короткій шиї. Він доброзичливий, товариський, не схильний до
самоаналізу, емоції коливаються між смутком і веселощами, любить приймати спонтанні ситуативні
рішення.
Атлетик (грец. athletes - борець) - здоровань з добре розвиненою мускулатурою, високим або
середнім зростом, широким плечовим поясом і вузькими стегнами, опуклими лицьовими кістками.
Атлетику властивий іксотимічний (грец. ixos - тягучий) темперамент. Він спокійний, реалістичний,
стриманий, мислить прямолінійно, важко пристосовується до зміни обстановки. При душевних
розладах може несподівано вибухати, проявляючи схильність до епілепсії.
Диспластик (грец. dys - префікс на позначення розладу, порушення і plastos - сформований) -
"безформний", неправильний. Індивіди цього типу характеризуються різними деформаціями будови
тіла (наприклад, надмірним зростом).
Виокремлені типи не залежать від того, є людина високою (низькою) чи худою (гладкою).
Йдеться про пропорції, а не про абсолютні розміри тіла. Можуть бути гладкі лептосоматики, немічні
атлетики і худі пікніки (табл. 2.1).
Таблиця 2.1 Зв'язок між будовою тіла і темпераментом (за Е. Кречмером)

Змішан
Будова тіла Циклотиміки Шизотиміки
і

Пікнічна 94,4% 2,8% 2,8%

 Лептосоматичн
12,2% 17,1% 70,7%
а

Б. Кречмер висунув припущення про залежність між статурою і психікою також і в здорових
людей. Тому у людей з певним типом будови тіла виникають психічні властивості, подібні до
характерних для відповідних психічних захворювань, але в менш вираженій формі. Наприклад,
здоровий індивід із лептосоматичною будовою тіла наділений властивостями, що нагадують
поведінку шизофреніка; пікнік у своїй поведінці виявляє властивості, типові для маніакально-
депресивного психозу; атлетика характеризують деякі психічні риси, властиві хворим на епілепсію.
Залежно від схильності до різних емоційних реакцій Е. Кречмер розрізняв шизотиміків і
циклотиміків.
Шизотиміки (назва походить від терміна "шизофренія") мають лептосоматичну або астенічну
статуру. При розладі психіки виявляють схильність до шизофренії. Замкнуті, схильні до коливань
емоцій від роздратування до сухості, уперті, малопіддатливі до зміни установок і поглядів. Тяжко
пристосовуються до оточення, схильні до абстракції.
Циклотиміки (назва походить від терміна "циркулярний психоз", або "маніакально-
депресивний психоз") є протилежністю шизотиміків. Мають пікнічну статуру. При порушенні
психіки виявляють схильність до маніакально-депресивного психозу. Емоції їх коливаються між
радістю і печаллю, легко контактують з оточенням, реалістичні в поглядах.
Крім цих великих загальних груп Е. Кречмер виокремив також кілька "дегенеративних",
клінічних типів, які складаються з тих самих елементів, що і головні темпераменти, в різних
комбінаціях (істерики, епілептики, параноїки).
Зв'язок між типом статури і деякими психічними властивостями або, в крайніх випадках,
психічними захворюваннями Кречмер пояснював тим, що як тип будови тіла, так і темперамент
мають одну й ту саму причину: вони обумовлені діяльністю ендокринних залоз і пов'язаного з цим
хімічного складу крові, а отже, залежать насамперед від певних особливостей гормональної системи.
Зіставлення типу статури з емоційними типами реагування, здійснене Кречмером, підтвердило деякі
його висновки (табл. 2.1).
Термін "темперамент" у розумінні Кречмера ближчий до біологічних чинників, але виявляється в
динамічних властивостях характеру. Особливий інтерес становить його характеристика шизоїдів і
циклоїдів, яких неможливо вважати ні хворими, ні здоровими: вони за своїми особливостями
перебувають на межі між хворобою і здоров'ям. На основі цього Б. Кречмер диференціював
соціальні типи (табл. 2.2).
Таблиця 2.2 Соціальні типи (за Е. Кречмером)

Соціально цінні
Циклотиміки Шизотиміки
типи

Патетичні натури; романтики;

Поети Реалісти; гумористи
художники форми

Люди точної логіки;

Дослідники Емпірики, що наочно описують дійсність систематики;

метафізики

Рішуча натура, що йде напролом; спритні Чисті ідеалісти; деспоти і фанатики;

Вожді
організатори; умілі посередники люди холодного розрахунку

Уразливість конституційної гіпотези полягає в тому, що дійсні зв'язки між будовою тіла і
психічними властивостями - різноспрямовані. Наприклад, психогенне переїдання (булімія) або
відмова від їжі (нервова анорексія) призводять до тілесних змін, зумовлених змінами психіки і
поведінки.

Шизоїдні темпераменти
Шизоїдні люди мають поверхню й глибину. Уїдливо груба, або буркотлива-тупа, або жовчно-
іронічна, або боязка, що безшумно ховається - така ця поверхня. Або поверхні ні, ми бачимо людини,
що коштує на шляху як запитальний знак, ми відчуваємо щось шаблонове, нудне й невиразно
проблематичне. Глибина за цією маскою може бути нічим, за безмовним фасадом немає нічого. Але
багато хто шизоїдні люди таять за простим і гладким фасадом внутрішнє яскраве життя. Шизоїдні
люди живуть у собі. Не можна знати, що вони почувають; іноді вони самі цього не знають. Але все,
що вони почувають, чи банальність це, примха, низькість або казкові фантазії, - всі тільки для них
одних, ні для кого іншого.
Психоестетична пропорція
Із шизоїдних якостей характеру, спостережуваних на поверхні, виділені наступні:
- Нетовариський, тихий, стриманий, серйозний (позбавленого гумору), дивак;
- Соромливий, боязкий, що почуває, сентиментальний, нервовий, збуджений, друг книги й
природи;
- Слухняний, добродушний, чесний, байдужий, тупий, дурний.
Риси першої групи - найбільш часті, тому що вони проходять через всю шизоїдну
характерологію, а також через другу й третю групу, Вони поєднують, крім позбавленої гумору
серйозності, головним чином відчуженість від зовнішнього миру, невідповідність із ним. Друга й
третя група коштують у відомій протилежності друг до друга; вони утворять таку ж контрастну пару,
як у циклоїдів якості веселих, живих гіпоманіаків і великовагових, похмурих меланхоліків. Друга
група малює всілякі відтінки психічної надмірної чутливості, від мімозоподобної тонкості почуттів
до гнівної збудженості. Третя група виявляє, навпаки, ознаки відомої психічної нечутливості,
тупості, зниження здатності до мимовільних актів.
Шизоїдні темпераменти перебувають між полюсами дратівливості й тупості, так само як
циклоїдні темпераменти перебувають між полюсами веселості й суму.
Більшість шизоїдів відрізняються не однією тільки надмірною чутливістю або холодністю, але
володіють тим й іншим одночасно, і при цьому в зовсім різних комбінаціях. Утвориться
безперервний ряд, що починається вкрай сентиментальними, надмірно ніжними, постійно
уразливими натурами й закінчується холодними, застиглими, майже безжиттєвими типами.
Комбінація співвідношень, при якій в окремого шизоїда гіперестетичні елементи перегукуються
з елементами шизоїдної шкали темпераментів, називається психоестетичною пропорцією.
Пропорція настрою циклоїдів коливається хвилями. Психоестетична пропорція шизоїдів
переміщається. Відношення між гіперестетичними й анестетичними частинами темпераменту
міняється протягом всього в з багатьох шизоидов толчкообразно, але більше не повертається до
вихідного пункту.
Соціальна установка
Аутизм більшості шизоїдів і шизофреніків представляє комбінацію обох елементів
темпераменту: це - байдужість із нальотом боязкості й ворожості; це - холод й у те саме час жагуче
бажання бути залишеним у спокої.
Шизоїді люди або абсолютно нетовариські, або товариські вибірково, у вузькому замкнутому
колі, або поверхнево-товариські без більше глибокого внутрішнього контакту з навколишнім світом.
Нетовариськість шизоїдів має різні відтінки. Ці антипатії до спілкування з людьми варіює від
ніжної тривоги, боязкості й сором'язливості через іронічний холод і похмуру вигадливу тупість до
різкого, грубого, активного людиноненависництва.
Циклоїдна добродушність - це добросердя, готовність розділити горе й радість, активна
доброзичливість або дружелюбне відношення до ближнього. Добродушність шизоїдного дитини -
поступка бажанням навколишніх, внаслідок байдужості, змішаного з боязкою боязкістю зробити їм
опір. Циклоїдна добродушність — це дружня участь, шизоїдне - боязка відчуженість. Ми зустрічаємо
серед нетовариських шизоїдів характерну фігуру похмурого дивака, що, замкнувши від зовнішнього
миру у своїй келії, цілком поглинений своїми власними думками.
Поряд із простою нетовариськістю характерною рисою деяких високообдарованих шизоїдів є
виборча товариськість у замкнутому колі. Багато чутливі аутисти віддають перевагу певній
соціальному середовищу, певним сторонам своєї психічної атмосфери, які вони вважають своїм
життєвим елементом. Це, насамперед, витончені світські форми життя, аристократичний етикет. У
багатьох шизоїдів за холодною елегантністю ховається недолік сердечності й безпосередній
душевної свіжості.
Аристократизм деяких шизоїдних натур виявляється й у простих людей у потребі до
зарозумілості, у бажанні бути кращими й іншими, чим інші.
Третя соціальна установка шизоїдів - поверхнева товариськість. Такі люди можуть бути дуже
спритними, розважливими ділками, суворими владарями, або холодними фанатиками, або ж
байдужими, млявими, іронічними натурами, які обертаються серед людей усякого кола, але при
цьому нічого не відчувають.
Словом, шизоїд не розчиняється в середовищі. Завжди тут - скляна завіса. Це - люди постійного
щиросердечного конфлікту, життя яких являє собою ланцюг трагедій і протікає по одному тільки
тернистому шляху. Циклотимік зовсім не в змозі загострити ситуацію, якщо вона трагічна; він уже
давно пристосувався й навколишній світ до нього пристосувався, гак як він його розуміє й у контакті
з ним.
Іншою формою аутизма служить прагнення ощасливити людей, прагнення до доктринерських
принципів, до поліпшення миру, до зразкового виховання своїх власних дітей. Альтруїстична
самопожертва високого стилю. Особливо на користь загальних ідеалів, є специфічною якістю деяких
шизоїдів. Шизотиміки уступають циклотимікам у природній, теплій сердечності у відношенні до
окремої людини й у терплячому розумінні його властивостей.

76. Діатетична та психоестетична пропорції.

Діатетична пропорція
Для маніакально-депресивних пацієнтів виявилися наступні ознаки темпераментів як найчастіші
й постійно повертаються:
Товариський, добросердий, ласкавий, душевний;
Веселий, гумористичний, живий, гарячий;
Тихий, спокійний, вразливий, м'який.

Наочності заради, відразу розділили всі властивості на три групи. Перша поєднує певною мірою
основні риси циклоїдного темпераменту, властивості, які постійно повертаються як у маніакальному,
так й у депресивному стані і які надають веселості й похмурості відтінок, що є саме характерним для
циклоїдної людини.
Багато з гіпоманіакальних таять у собі невеликий депресивний компонент, і в більшості
циклоїдних меланхоліків є наліт гумору. Гіпоманіакальна й меланхолійна половина циклоїдного
темпераменту поміняють один одного, переплітаються між собою в окремому випадку в різних
комбінаціях. Це відношення, при якому в циклоїдній особистості сполучаються гіпоманіакалъні  й
похмурі риси темпераменту, називається діатетичною пропорцією, або пропорцією настрою.
Більшість циклоїдів відрізняється чуйною емоційною сферою, що містить у собі всі відтінки й
переходи сангвінічного, живого темпераменту гіпоманіакальних і стійкого теплого почуття більше
похмурих натур. Темперамент циклоїдів коливається в глибоких, м'яких, закруглених хвилях
настрою між веселістю й смутком, в одних - швидше, в інших - сильніше й повніше. Тільки центр
цих коливань в одних спрямований до гіпоманіакальному, в інших - до депресивного полюса.
Циклоїдні люди відрізняються щиросердністю. Слово «щиросердність» виражає собою те, що є
загальним для більшості всіх цих натур при всьому розходженні їхніх настроїв: м'який, теплий,
добросердий, що природно відгукується на радості й горі темперамент. Слово «гумор» родинно
цьому.

Психоестетична пропорція

Із шизоїдних якостей характеру, спостережуваних на поверхні, виділені наступні:

Нетовариський, тихий, стриманий, серйозний (позбавленого гумору), дивак;
Соромливий, боязкий, що почуває, сентиментальний, нервовий, збуджений, друг книги й природи;
Слухняний, добродушний, чесний, байдужий, тупий, дурний.
Риси першої групи - найбільш часті, тому що вони проходять через всю шизоїдну
характерологію, а також через другу й третю групу, Вони поєднують, крім позбавленої гумору
серйозності, головним чином відчуженість від зовнішнього миру, невідповідність із ним. Друга й
третя група коштують у відомій протилежності друг до друга; вони утворять таку ж контрастну пару,
як у циклоїдів якості веселих, живих гіпоманіаків і великовагових, похмурих меланхоліків. Друга
група малює всілякі відтінки психічної надмірної чутливості, від мімозоподобної тонкості почуттів
до гнівної збудженості. Третя група виявляє, навпаки, ознаки відомої психічної нечутливості,
тупості, зниження здатності до мимовільних актів.
Шизоїдні темпераменти перебувають між полюсами дратівливості й тупості, так само як
циклоїдні темпераменти перебувають між полюсами веселості й суму.
Більшість шизоїдів відрізняються не однією тільки надмірною чутливістю або холодністю, але
володіють тим й іншим одночасно, і при цьому в зовсім різних комбінаціях. Утвориться
безперервний ряд, що починається вкрай сентиментальними, надмірно ніжними, постійно
уразливими натурами й закінчується холодними, застиглими, майже безжиттєвими типами.
Комбінація співвідношень, при якій в окремого шизоїда гіперестетичні елементи перегукуються
з елементами шизоїдної шкали темпераментів, називається психоестетичною пропорцією.
Пропорція настрою циклоїдів коливається хвилями. Психоестетична пропорція шизоїдів
переміщається. Відношення між гіперестетичними й анестетичними частинами темпераменту
міняється протягом всього в з багатьох шизоидов толчкообразно, але більше не повертається до
вихідного пункту.

77. Соціальна установка.

Характер темпераменту циклоїдів визначає також характер їх соціальної установки. Вони мають
потребу висловитися, висміятися й виплакатися. Циклоїди прагнуть найближчим природним шляхом
до того, що приводить їхньому душу в адекватний рух, радує й полегшує її, саме до спілкування з
людьми. Вони можуть у настрої моменту злитися із середовищем, негайно ж взяти участь і звикнути
з усім. «Із вдячністю й любов'ю» ставляться вони до життя. Звичайно, тільки поза депресивними
настроями, Тому середній циклоїд у своєму звичайному стані товариський, людинолюбний
реалістичний і легко пристосовується до навколишнього. Тому що темперамент зливається із
середовищем, то в нього немає ніякого різкого протиріччя між «Я» і зовнішнім миром, немає
принципового заперечення його, немає трагічно загостреного конфлікту, але є життя в речах, злиття
з речами - спайка з життям, співчуття й жаль.
Циклоїди не є людьми строгої послідовності, продуманої системи й схеми. Це практики, які
раніше знайомлять із людиною й реальними можливостями, а потім уже зважають на принцип.
У циклоїдов можна помітити багато радості в роботі, текучої практичної енергії, але в них немає
твердої непохитної, рішучої енергії відомих шизоїдних темпераментів. Гіпоманіакальні
темпераменти виявляють потяг до праці й зарозумілість більшою мірою, чим сильне прагнення до
високих ідеалів.
Таким чином, назви: діяльний, ощадливий, солідний і насамперед старанний - ставляться до
найчастіших характеристик циклоїдів. Безтактність і нещадність, сміливі, необдумані підприємства
хоча й зустрічаються в гіпоманіакальних, але вчинки карного характеру й важких антисоціальних дій
досить рідкі.

78. Психологія конституціональних відмінностей за У. Шелдоном: соматотип, шкала

темпераменту.

Вихідним для Шелдона є поняття не типу (як сукупності фізичних і психологічних рис), а
компонента. Для того щоб вибрати компоненти статури, Шелдон застосував так званий
антропоскопічний метод: він візуально обстежив фотографії 4000 оголених студентів коледжу,
знятих попереду, збоку й позаду. У результаті дуже кропіткого аналізу фотографій Шелдону вдалося
вибрати самі крайні варіанти статури, максимально не схожі один на одного. Таких варіантів
виявилося всього три.
Перший характеризувався загальною сферичною формою, м'якістю, наявністю дуже великого
живота, великої кількості жиру на плечах і стегнах, круглою головою, великими внутрішніми
органами, млявими руками й ногами, нерозвиненими костями й м'язами.
Для другого минулого характерні широкі плечі й грудна клітка, мускулисті руки й ноги,
мінімальне кількість підшкірного жиру, масивна голова.
Третій тип персоніфікувала худий людина, з витягнутою особою, високою чолом, тонкими
довгими руками й ногами, вузькою грудною кліткою й животом, нерозвиненою мускулатурою,
відсутністю підшкірного жирового шару, з добре розвитий нервовою системою.

На підставі цих типів Шелдон виділив три первинних компоненти статури, які одержали
позначення відповідно: ендоморфний, мезоморфний, ектоморфний. Ці терміни відбулися від назв
зародкових листків. Відповідно до наявній у той час у біології точці зору з ендодерми (внутрішнього
зародкового листка) розвиваються внутрішні органи, з мезодерми (середнього зародкового листка)
розвиваються кості, м'яза, серце, кровоносні посудини, з ектодерми (зовнішній зародковий листок) -
волосся, нігті, рецепторний апарат, нервова система й мозок.
Другим нововведенням Шеддона була ідея кількісної оцінки кожного компонента в кожному
конкретному індивіді. Для цієї мети він використав процедуру суб'єктивного шкалування - оцінки по
семибальній шкалі (із пропонованими рівними інтервалами між цифрами), так що 1 представляла
абсолютний мінімум виразності даного компонента, а 7 - абсолютний максимум. Таким чином,
статура кожного конкретного індивіда виявилося представленим оцінкою, що складається із трьох
цифр. Така система оцінки статури одержала назву соматотипіровання, а набір із трьох цифр, що
характеризують ступінь виразності компонентів статури даної людини - соматотипа людини.
Після того, як Шелдон одержав й описав три основних соматотипа, він почав детальне
дослідження темпераменту. Тут він також використав поняття компонента.
Шелдон припустив, що виявлені групи рис відповідають «первинним компонентам
темпераменту», яким пізніше він дали найменування: вісцеротонія, соматотонія, церебротонія.
Кожен компонент темпераменту визначався вже по 20 рисам. Для цього кожна чорта
оцінювалася по семибальній системі й середнє арифметичне оцінок всіх 20 рис представляло ступінь
виразності даного компонента. Оцінений у такий спосіб по всіх компонентах (тобто по 60 рисам)
індивід одержував свій індекс темпераменту.

Підіб'ємо підсумок. Кречмер виділяє на основі розроблених їм критеріїв основні конституційні типи
статури й робить спробу визначити темперамент саме через ці типи морфологічних конституцій. Але
Е. Кречмер не зовсім точно визначив роль конституціональних особливостей як факторів психічного
розвитку особистості. У. Шелдон, так само як і Кречмер, проводить думка про соматичні
обумовленості найрізноманітніших психічних рис особистості, у тому числі таких, які цілком
визначаються умовами виховання й соціальним середовищем.

Основним недоліком гуморальних і морфологічних теорій є те, що вони приймають як

першопричина поведінкових проявів темпераменту такі системи організму, які не володіють і не
можуть мати необхідними для цього властивостями.

79. Аналіз конституціональних відмінностей за біографічними даними.

Біографічний метод передбачає ретельне вивчення всього доступного друкованого матеріалу,

присвяченого цій людині, з метою зрозуміти джерело і характер його геніальності. Дослідження
обмежено однією людиною, спеціально обраним серед великих людей давнини. Цей метод знайшов
широке застосування в психоаналітичної практиці, а також став популярним серед апологетів
патологічної теорії геніальності. Особливий інтерес з точки зору джерела матеріалу для дослідження
представляють собою власноруч написані автобіографії видатних людей.
 При вивченні видатних особистостей біографічний аналіз застосовувався в основному
послідовниками патологічної та психоаналітичної теорій геніальності. Тільки недавно дослідники
почали піддавати безпосередньому вивченню дорослих геніїв, прикладом чого можуть послужити
дослідження невеликих груп видатних американських фізиків, біологів, психологів і антропологів.
Біографічний метод і вивчення випадків, в свою чергу, дозволяють скласти більш повне
уявлення про людину і дають можливість простежити специфіку взаємодії різноманітних умов його
розвитку.

80. Регулятивна теорія темпераменту за Я. Стреляу.

Регуляторну теорію темпераменту запропонував у другій половині XX ст. польський психолог Я.

Стреляу. Вона ґрунтується на традиціях Павлова. Темперамент тут розуміється як сукупність
стабільних властивостей (енергетичних, часових і афективних), які визначаються особливістю
нервової і гуморальної систем. При цьому взято до уваги особливості як центральної, так і
автономної нервової системи.
Я. Стреляу розуміє темперамент як сукупність стабільних властивостей, які визначаються
особливостями вроджених нервових і ендокринних механізмів. Він виділяє 2 осн характеристики
темпераменту: реактивність і активність. реактивністьпроявляється в інтенсивності реакції на
стимул. Високореактівние люди вважають за краще низький рівень зовнішньої стимуляції.
Слабореактівние люди, навпаки, вважають за краще сильну зовнішню стимуляцію для того, щоб
досягти оптимального рівня активації. Реактивність впливає на регуляцію повед, визначаючи поріг
чутливості і працездатність (витривалість). активністьпроявляється в кількості і різноманітності дій
чола.
Спочатку в своєму опитувальнику темпераменту Я. Стреляу виділив 6 шкал. 3 з них пов'язані з
енергетичними характеристиками повед: сенсорна чувствит-ть, витривалість і активність; 3 - з
тимчасовими характеристиками: рухливість, стійкість і жвавість; 7й фактор - емоції-ая реактивність.
Потім він разом з Б. Завадським залишив в опитувальнику тільки 6 шкал, включивши рухливість
(швидку переключення з одного виду деят-ти на інший) в шкалу «жвавість», кіт-я крім цього
характеризується тенденцією до швидкого реагування і високим темпом деят-ти .
Спираючись на дані американського вченого Г. Фрімена про те, що спостерігається відоме
перевагу в способах розрядки енергії (напруги): у одних людей вона відбувається в двигун-х
реакціях, у інших переважають інтелект перші реакції, у третіх - вісцеральні (вегетативні) реакції ,
Стреляу стверджує, що, прагнучи розпізнати особ-ти темпераменту індивіда, необхідно спостерігати
різні його реакції. Може виявитися, що, напр, учень, що характеризується малою активністю і
низькою енергетикою на уроці фізкультури, виявить більшу активність в мовних реакціях або в
розумових діях. І зовсім інше опис темпераменту індивіда можна отримати, спостерігаючи його
емоції-ті реакції.
Фундаментальними характеристиками темпераменту Я. Стреляу вважає активність і
реактивність.
Ті типи темпераменту, які ми бачимо у сучасних індивідуумів, що утворилися в результаті еволюції.
А тому природа темпераменту – генетична. Однак, під впливом життєвих обставина при
дорослішанні темперамент людини частково може змінюватися. Я. Стреляу розробив спеціальний
тест-опитувальник, який досліджує рівень процесів збудження, гальмування і взагалі рухливості
нервових процесів.

81. Спеціальна теорія індивідуальності за В.М. Русаловим.

Спеціальну теорію індивідуальності розробив В. М. Русалов. Згідно його уявленням, темперамент –

визначальна категорія для психіки людини.
В. М. Русалов виділив чотири формально-динамічних властивостей темпераменту:
• витривалість,
• пластичність,
• швидкість,
• емоційність (чутливість).
На основі даної теорії Русалов розробив «Опитувальник структури темпераменту» (ОСТ). Сама
тема темпераменту, його типологія настільки цікаві, що в подальших публікаціях ми обов'язково
розглянемо більш пильно кожний тип окремо.

Спеціальну теорію індивідуальності, яка пояснює формально-динамічні характеристики

особистості, розробив В. М. Русалов, який уточнив деякі положення концепції В. С. Мерліна. Згідно
з уявленнями В. М. Русалова, темперамент - психосоциобиологические категорія, базову освіту
психіки, що визначає все багатство змістовних характеристик людини.
На розшифрування конкретної дії біологічних чинників спрямована спеціальна теорія
індивідуальності (В. Русалов). Вона ґрунтується на таких положеннях:
1. Біологічні чинники індивідуальності - це не тільки тілесна, морфофункціональна організація
людини, а й програми поведінки, що сформувалися в процесі еволюції живого світу. Програми
починають діяти з моменту зачаття, і вже на третьому місяці життя ембріона виявляються стійкі
форми індивідуальної поведінки. Підтверджено наявність таких програм:
- К/к-стратегія, загальнобіологічна програма, яка характеризує переважання репродуктивних
механізмів поведінки над соціокультурними (Б. Вільсон і Дж. Раштон);
- програма зростання, або граціалізації, що визначає співвідношення дитячого і дорослого у
вигляді і поведінці (відкрили радянські дослідники А. Малинов-ський і Я. Рогінський);
- програма енерговитрат, що регламентує переважання механізму жирового обміну, тобто
інтенсивного накопичення енергії і меншої її витрати (асиміляція), або механізму вуглеводного
обміну (дисиміляція), що також відображається в поведінці і морфології людини (В. Бунак).
Кількість нововідкритих програм постійно збільшується.
2. Існують два типи законів, які діють одночасно. Внаслідок дії одних формуються предметно-
змістові характеристики психіки (мотиви, інтелект, спрямованість), внаслідок дії інших - формально-
динамічні особливості індивідуальної поведінки. Структура узагальнення предметно-змістових
характеристик задається ззовні середовищем, забезпечуючи мінливість психіки. Формально-
динамічні властивості зумовлені дією узагальнених біологічних програм. Отже, формально-
динамічні властивості, що характеризують усі види людської діяльності, допомагають зберігати
стійкість, а предметно-змістові - змінюватися, пристосовуючись до середовища.
3. Вроджені програми узагальнюються за трьома напрямами: динамічно-енергетичні
характеристики поведінки (витривалість, пластичність, швидкість); емоційні характеристики
(чутливість, лабільність, домінуючий настрій); надання переваги (стимульному середовищу,
когнітивному стилю). Отже, життєстійкість, чутливість, прагнення до різноманітності або
монотонності є стійкими, практично незмінними властивостями людини.
4. Формальні властивості (темперамент) не існують ізольовано, а включаються в більш
високоорганізовані структури особистості (це положення збігається із запропонованим В. Мерліним
визначенням індивідуальності як ієрархічної системи).
5. Формально-динамічні характеристики не тільки є передумовами та умовами діяльності, а й
впливають на її динаміку, своєрідність і стиль, тобто можуть визначати кінцеві результати
діяльності.
Отже, спеціальна теорія індивідуальності - це теорія про походження, структуру і місце
біологічних факторів (темпераменту) у загальній структурі індивідуальних властивостей людини.
Характеристика темпераменту:
1) темперамент відбиває формальний аспект діяльності і не залежить від її мети, змісту, мотиву;
2) характеризує індивідуально-типову міру енергетичного напруги і ставлення до світу і собі;
3) універсальний і проявляється у всіх сферах життєдіяльності;
4) може проявлятися вже в дитинстві;
5) стійкий протягом тривалого періоду життя людини;
6) високо корелює з властивостями біологічних підсистем (нервової, гуморальної, тілесної і т.д.);
7) передається у спадок.
В. М. Русалов при створенні своєї теорії темпераменту спирався на вчення П. К. Анохіна про
акцептор дії (функціональній системі породження і корекції будь-якого поведінкового акту) і на дані
нейропсіхофізіологіі. Відповідно до чотирма блоками функціональної системи П. К. Анохіна: 1)
аферентного синтезу (збору сенсорної інформації по всіх каналах), 2) програмування (прийняття
рішення), 3) виконання і 4) зворотного зв'язку, - В. М. Русалов виділив чотири формально-
динамічних властивості темпераменту:
- ергічность (витривалість),
- пластичність,
- швидкість,
- емоційність (чутливість).
В. М. Русалов звертав увагу на те, що взаємодія людини з предметним (суб'єкт-об'єктним) і
соціальним (суб'єкт-суб'єктним) впливає на формування різних формально-динамічних
характеристик. Тому перш за все В. М. Русалов виділяє 8 блоків, що утворюють структуру
темпераменту:
1. Предметна ергічность - бажання розумового і фізичного напруження, надлишок або недолік сил.
2. Соціальна ергічность - відкритість для спілкування, широта контактів, легкість встановлення
зв'язків.
3. Предметна пластичність - в'язкість або гнучкість мислення, здатність перемикатися з одного виду
діяльності на інший, прагнення до різноманітності.
4. Соціальна пластичність - стриманість або розгальмування в спілкуванні.
5. Предметний темп - це швидкість моторно-рухових операцій.
6. Соціальний темп - речедвигательную активність, здатність вербалізації.
7. Предметна емоційність - міра чутливості до розбіжності результату реального і бажаного.
8. Соціальна емоційність - відчуття впевненості в процесі спілкування, міра тривоги з приводу
невдач в спілкуванні.
На основі даної теорії В. М. Русалов розробив методику `` Опитувальник структури
темпераменту '' (ОСТ).

82. Концепція «Темпераменту особистості» за Г. Айзенком.

Прагнучи вдосконалити теорії Кречмера і Юнга, англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916-
1997) запропонував розглядати типології цих учених як систему координат. Першу ЇЇ вісь утворює
об'єкт-суб'єктна орієнтація (від максимальної екстраверсії до максимальної інтроверсії); другою
координатою є шкала "норма - патологія". Середні величини патології (психічних відхилень)
утворюють неврози, сильні - психози. Третя координата - шкала "маніакально-депресивний психоз -
шизофренія". Середина цієї шкали представлена нормальними психічними станами. Для одного типу
темпераменту такими станами є синтонія (мінімально виражена циклотимія) і власне циклотимія, для
іншого - дистонія і шизотимія. Середні величини психічних відхилень утворюють, відповідно,
істерію і психастенію, а максимальні - маніакально-депресивний психоз і шизофренію. Четверта
координата утворена типами будови тіла: пікнічною, атлетичною і лептосоматичною.
Концепція Г. Айзенка. Цей дослідник зібрав більше ста різноманітних слів, що описують різні
прояви людини, у тому числі й динамічні, та оцінив ступінь їх прояву у великої кількості людей.
Потім на основі спеціальної математичної процедури, що називають факторним аналізом, спробував
звести їх у деякі основні взаємонезалежні блоки якостей з урахуванням їх фактичного поєднання у
реальних людей.
У результаті з’явилися два основних фактори таких якостей: 1) екстраверсія–інтроверсія і 2)
стабільність–невротизм (слід відзначити, що існує ще третій фактор: складність – простота
внутрішнього світу, однак в різних дослідженнях він отримував різні інтерпретації, тому ми його не
розглядаємо).
«Екстраверсія–інтроверсія» – глобальна характеристика загальної енергійності і експансивності
як динамічних проявів людини.
Екстраверт, на думку Г. Айзенка, оптимістичний, імпульсивний, має широке коло знайомих.
Екстравертам не властивий контроль над емоціями.
Інтроверт – спокійний, сором’язливий, планує заздалегідь свої дії, тримає почуття під контролем.
 «Стабільність–невротизм» – глобальна характеристика загальної динамічності й емоційності як
динамічних проявів людини.
Стабільний – збереження організованої поведінки, ситуативної цілеспрямованості у звичайних
стресових ситуаціях, зрілість, відмінна адаптація, відсутність напруги, схильність до лідерства і
спілкування.
Невротик – нестійкість, низька адаптація, схильність до швидкої зміни настрою, почуття вини і
неспокою, депресивні реакції, розлади уваги, нестійкість у стресових ситуаціях, емоційність,
імпульсивність, невпевненість у собі тощо.
Поєднання двох глобальних факторів призводить до наступної технологічної карти особистості
(рис. 3). Дві перпендикулярні осі – два глобальних динамічних фактори, які виділив Г. Айзенк. У
результаті їх сполучення створюється чотири основних «чистих» типи, що розташовані в чотирьох
квадрантах схеми, а на чотирьох осях розташовані чотири змішаних типи.
Опис цих типів, які Г. Айзенк вивів цілком незалежно від теорії Гіппократа, несподівано
виявилися дуже близькими, майже однаковими з гіппократівськими типами.
Поєднання екстраверсії та стабільності відповідає типові темпераменту С, екстраверсії та
нейротизму – Х, інтроверсії та стабільності – Ф, інтроверсії та невротизму – М. При більш уважному
поєднанні цих типів за Айзенком з традиційними типами за Гіппократом, можна відзначити низку
розходжень, особливо стосовно Ф, однак усе ж така схожість цих типів вражає.

Нестабільний

Інтрове Легко засмучується Чуттє Екстраве

ртовани вий ртований
й

Тривожний Неспокі
йний

Ригідний Агресив
ний

Схильний до роздумів Збудлив

ий

Песимістичний Мінлив
ий

Стриманий Імпульс
ивний

Нетовариський Оптимі
стични
й

Тихий Активн
ий
 МЕЛАНХОЛІК ХОЛЕ
РИК

ФЛЕГМАТИК САНГ
ВІНІК

Пасивний Товари
ський

Обережний Контак
тний

Розсудливий, Говірки
розважливий й

Доброзичливий, Чуйний
миролюбний

Контрольований Невиму
шений

Викликає довіру, Життє

надійний радісни
й

Рівний Не
схильни
й до
занепок
оєння

Спокійний Схильн
ий до
лідерст
ва

Стабільний

Рис. 3. Карта особистості за Г. Айзенком

Стосовно змішаних типів, виражений екстраверт (при середньому значенні на осі стабільність –
нейротизм) відповідає типу ХС, виражений інтроверт (при тій самій умові) – типу МФ, виражений
стабільний (при середньому значенні осі екстраверсія – невротизм) – типу ФС, виражений невротик
(при тій самій умові) – типу МХ. Цікаво, що у Г. Айзенка змішаних типів чотири на відміну від
шести типів Гіппократа (відсутні типи ХФ і МС).
Підкреслимо, що у співвідношенні результатів досліджень Г. Айзенка з типами за Гіппократом
необхідно виділяти два аспекти: по-перше, дивовижну схожість, близькість отриманих результатів і
описаних ними типів; по-друге, низку відмінностей. Проте, у цілому, концепція Г. Айзенка довела й
обґрунтувала типологію Гіппократа.
Сьогодні, коли існування типів темпераменту в реальності є доказаним, маємо з’ясувати: що
саме лежить в основі цих типів, які більш глибокі механізми їх викликають. Відповідь на це питання
дає концепція Івана Петровича Павлова – великого російського і радянського фізіолога.
 83. Загальна характеристика диференційно-психофізіологічних досліджень. Темперамент і
вища нервова діяльність за І. Павловим.

За допомогою методу умовних рефлексів І.П. Павловим було закладено фундамент вивчення
функцій головного мозку як органу пристосування людини до оточуючого середовища. Вченим було
встановлено наявність основних мозкових процесів, що забезпечують адаптацію тварин у природі. У
книзі І.П. Павлова “Лекции о работе больших полушарий” описано протікання основних процесів у
головному мозку – збудження та гальмування. Ученим було визначено, як вони іррадіюють,
концентруються, вступають у взаємодію. Характеризується значення їхньої сили, взаємної
відповідності, рухливості.
Визначається, які саме нервово-фізіологічні процеси лежать в основі стану бадьорості, сну,
гіпнотичних станів. Саме цей метод умовних рефлексів І.П.Павлов застосував і для побудови вчення
про “вищу нервову діяльність”, де вже використовує його як синонім “психічної діяльності”.
І.П. Павловим було визначено зв’язок між типом вищої нервової діяльності й темпераментом. На
думку вченого, це виявляється через:
а) властивості вищої нервової діяльності:
– сила збудження й гальмування,
– її рухливість,
– її урівноваженість.
б) типи вищої нервової діяльності (за І.П.Павловим):
– сильний, урівноважений, живий,
– сильний, урівноважений, повільний,
– сильний, неврівноважений, нестримний,
– слабкий.

У процесі вивчення вищої нервової діяльності чітко виступали індивідуальні відмінності, що

виявляються у якості умовнорефлекторної діяльності. І хоч основні принципи виникнення
різноманітних умовних рефлексів залишалися однаковими для усіх тварин, такі деталі, як швидкість
навчання, міцність, сила, у різних тварин були досить відмінними. Особливо важливого значення
набуває розподіл здібностей за можливістю створення позитивних та негативних умовних рефлексів.
Негативний умовний рефлекс – це певна реакція на представлений подразник, за умов затримки
(гальмування рефлексу), що досягається спеціальними прийомами. Аналіз усіх цих індивідуальних
відмінностей показав, що в основі їх лежать уроджені, конституційні відмінності мозкових процесів
– збудження та гальмування. Ці відмінності стосуються сили того чи іншого процесу,
урівноваженості між собою, тобто співвідношення за ступенем сили. І, нарешті, здібності до
швидкого чи повільного переключення з одного процесу на інший. У залежності від цих
конституційних нервових відмінностей одні тварини швидко набувають умовні рефлекси, інші –
повільно. Одні легко переносять сильні подразники, відповідаючи на них позитивною реакцією, інші
відповідають на них гальмуванням. Одні тварини швидко змінюють свої реакції за умов зміни
звичних умов досвіду, інші – повільно, чи взагалі до цього нездібні.
На основі цих особливостей І.П.Павловим було встановлено чотири типи нервової системи.
Вони співпадають з типами темпераменту, що було встановлено Гіппократом.
Він описав чотири класичних типи, виходячи з основних властивостей центральної нервової
системи: 1) сангвінік (сильний, урівноважений, живий), 2) холерик (сильний, неврівноважений,
нестримний), 3) флегматик (сильний, урівноважений, повільний), 4) меланхолік (слабкий,
неврівноважений, інертний).
Приналежність тварини до того чи іншого типу різко відбивається на характері його вищої
нервової діяльності і значною мірою визначає так звану обдарованість. Приміром, тварина
“холеричного” типу у дослідах на розрізнення (аналіз) буде здаватися менш обдарованою. Вона буде
робити більше помилок, ніж тварина “сангвінічного” чи “флегматичного” типу. Це пояснюється тим,
що більший чи менший ступінь тонкощів розрізнення більшою мірою залежить від процесу
гальмування.
Особливо виявляються ці типологічні особливості, коли тваринам пропонують такі задачі, що
стоять на грані їхніх нервовофізіологічних можливостей.
Справа у тому, що енергетичні можливості нервових клітин не безмежні: для кожної нервової
системи існує обмеження можливостей нервового перевантаження. Цей закон співвідношення сили
подразника й сили реакції стосується також і нервових клітин мозку. Нервова клітина може виносити
сильнее подразнення до певної межі. Коли подразнення перевищує цю межу, наступає
перевантаження нервових клітин, так званий зрив у роботі центральної нервової системи.
Улюбленим експериментальним прикладом для викликання “зриву” та неврозу є так звана
помилка гальмівного та збудливого процесів. Ви відтворюєте звук, на який було раніше вироблено
позитивну реакцію, і відразу звук, що повинен викликати негативну реакцію. Не кожна нервова
система пристосована до такого раптового переключення.
Швидкий розвиток неврозів значним чином визначається і типом тварини. Найшвидше може
захворіти слабкий, ніж урівноважений тип. Найбільш стійким є сильний урівноважений, особливо
“флегматичний”.
Озброївшись даними, отриманими з фізіології та патології вищої нервової діяльності тварин,
Павлов вирішив піти шляхом, яким пішов Сєченов – застосувати ці дані до людини. У віці 80 років
Павлов знайшов у собі сили зайнятися питаннями неврології та психіатрії.
За даними досліджень лабораторії Павлова, розглянуті типии вищої нервової діяльності є
загальними як для людини, так і для тварин. Крім цього Павлов виділяв чисто людські типи.
Наявність у людини двох сигнальних систем дійсності, що спільно здійснюють її психічну
діяльність, ускладнило типологію людей. Тут відображуються індивідуальні відмінності ступеня
участі словесних та конкретних сигналів у складній аналітикосинтетичній діяльності людського
мозку. За співвідношенням діяльності першої та другої сигнальних систем зустрічаються різні типи
людей. Крайні випадки таких типологічних співвідношень Павлов називав мислительним та
художнім.

84. Дослідження типів нервової системи у дітей за А.Г. Івановим-Смоленським.

А.Г. Іванов – Смоленський разом зі своїми співробітниками проводив дослідження вищої нервової
діяльності дітей дошкільного та шкільного віку, застосовуючи так звану рухову методику
(контрольованою реакцією дитини було натискання на гумову грушу) в різних її варіантах У
багатьох дослідах ця методика поєднувалася з реєстрацією дихання і пульсу, що дозволяло
одночасно вивчати утворення не тільки зовні-рухових, але і вегетативних умовних зв’язків. Для
молодших дітей застосовувалися спеціальні варіанти рухової методики з харчовим і орієнтовно-
дослідним підкріпленням.
Ця методика полягає в тому, що замість безумовного подразника, що підкріплює певну реакцію (в
даному випадку рухову), використовується словесний стимул у формі наказу «Натисни». Коли
дитина після кількох таких наказів натискає на грушу до отримання наказу «Натисни», реакція
підкріплюється словесним заохоченням «Добре». Якщо дитина перебуває в нерішучості, не знаючи,
як йому реагувати, подається сигнал, що стимулює реакцію, наприклад «Ну!»; коли ж він робить
помилкову реакцію, йому кажуть «Погано» і т. Д. Умовний рефлекс вважається виробленим, коли
дитина натискає на грушу у відповідь на відповідний сигнал (зоровий, звуковий) без попереднього
наказу «Натисни».
Ця методика викликала досить гостру критику з боку деяких радянських психологів, які
стверджували, що словесні стимули, які застосовувалися А.Г. Івановим-Смоленським не можна
трактувати як підкріплення, які аналогічні безумовним подразникам, і що швидкість утворення
реакцій, відповідних очікуванням експериментатора, свідчить не стільки про рефлекторні здібності,
скільки про вміння дитини слідувати нормативам (інструкції).
Беручи до уваги легкість і швидкість утворення умовних рефлексів, А. Г. Іванов-Смоленський
виділив чотири наступних типи:
 Лабільний – як позитивні, так і гальмівні умовні зв’язки утворюються однаково легко і
швидко.
 Інертний – як позитивні, так і гальмівні умовні зв’язки утворюються повільно.
 Збудливий – позитивні зв’язки утворюються дуже легко і швидко, гальмівні, навпаки, важко і
повільно.
 Гальмівний – позитивні зв’язки утворюються повільно, гальмівні, навпаки, легко і швидко.
Виділені типи А. Г. Іванов-Смоленський назвав типами замикаючої діяльності кори, бажаючи цим
підкреслити, що не претендує на опис загального типу нервової системи дітей. Як зазначає автор, в
основі його типології лежать тільки дві властивості нервової системи – рухливість і врівноваженість
нервових процесів. Він не використовує таку фундаментальну характеристику нервової системи, як
сила нервових процесів, яку, І. П. Павлов вважав найбільш важливою властивістю нервової системи.
У контексті сучасних досліджень слід зазначити, що типологія Іванова-Смоленського, найбільш
важливим елементом якої є швидкість утворення позитивних і гальмівних умовних зв’язків,
ґрунтується на динамічності нервових процесів, а також на врівноваженості збудження і гальмування
як властивості нервової системи.

85. Дослідження вищої нервової діяльності і темпераменту у дітей за Н.І. Красногорським.

У 1930-х роках дослідження типів нервової системи у дітей продовжив Н.І. Красногорський.
Ґрунтуючись на дослідженнях безумовних і умовних рефлексів, мовних реакцій дітей, він виділив
чотири основні типи нервової системи, яким, як і у І.П. Павлова, відповідає чотири типи
темпераменту. Н.І. Красногорський побудував класифікацію типів не на співвідношенні збудження і
гальмування, а виходячи зі співвідношення коркових і підкіркових впливів і пов’язаних з ними
першою та другою сигнальною системою, маючи при цьому на увазі, що роздратування і
гальмування – це єдиний процес, що характеризує ступінь збудливості (інтенсивність збудження ).
Виділені їм типи нервової системи отримують характеристики:
Сангвінік – сильний, оптимально збудливий, урівноважений, швидкий тип. Всі відділи головного
мозку працюють злагоджено, в гармонійній взаємодії.
Флегматик – сильний, оптимально збудливий, урівноважений, повільний тип.
Холерик – сильний, підвищено збудливий, нестримний, неврівноважений тип.
Меланхолік – слабкий, знижений збудливий, неврівноважений тип, що характеризується загальною
зниженою збудливістю кори і нижчих відділів.
Не дивлячись на ретельність розробки цієї класифікації вона, як і класифікація А.Г. Іванова-
Смоленського, не отримала широкого розповсюдження. Так, заперечуючи, наявність двох процесів –
збудження і гальмування, Н.І. Красногорський говорить про порушення рівноваги між ними; в одних
випадках він оперує характеристиками тільки умовних рефлексів, в інших – характеристиками і
станів, і нервових процесів, через що вся класифікація носить феноменологічний, описовий характер.
У той же час його спроба пов’язати загальні типи вищої нервової діяльності зі спеціально-
людськими типами (співвідношенням першої та другої сигнальної систем) видається цікавою.

86. Вивчення темпераменту у психофізіологічній школі Б.М. Тєплова та В.Д. Нєбиліцина.

У лабораторії Б.М. Теплова склалася певна методологія вивчення властивостей нервової системи,
чіткий виклад якої даний В.Д. Небилициним.
Одним з фундаментальних положень цієї методології є вимога вивчення властивостей нервової
системи, а не типів вищої нервової діяльності. На думку В.Д. Небилицина, класифікація типів
вищої нервової діяльності, створена на основі вчення про властивості, ніби розвиваючи це вчення,
виявилася насправді, як показав досвід застосування цієї класифікації у фізіології і психології,
очевидним кроком назад у порівнянні з оригінальною і надзвичайно плідною ідеєю про основні
властивості нервової системи. Дуже часто справа зводилася саме до розподілу контингенту
випробовуваних за чотирма “типами” і лише в кращому разі виділенням ще декількох проміжних
“типів”. У цих умовах число “чотири” неминуче набувало деякого містичного відтінку.
Дійсно, орієнтація тільки на чотири типи ВНД (що, до речі, існує до цих пір у підручниках із
фізіології, психології та педагогіки) стала гальмувати розвиток диференціальної психології та
психофізіології. Були виявлені такі поєднання типологічних особливостей (сильний,
неврівноважений з переважанням гальмування над збудженням; слабкий з переважанням
гальмування тощо), які не могли бути віднесені ні до однієї з варіацій павловської класифікації типів.
Ще більш ускладнилася проблема, коли в лабораторії Б.М. Теплова стали постулювати нові
властивості нервової системи: лабільність, динамічність, сконцентрованість. Тому Б.М. Теплов
уважав, що. на даному етапі вивчення проблеми більший науковий сенс має виявлення типологічних
особливостей прояву властивостей нервової системи, ніж визначення “типів”. Він справедливо
припускав, що ніяка науково обґрунтована класифікація типів неможлива доти, поки не будуть
вивчені в деталях питання, що відносяться до базису цієї класифікації – властивостей нервової
системи.
Виходячи з цього, В.Д. Небилицин вважав, що центральною проблемою “вчення про типи” є поки
зовсім не застосування готової типологічної схеми для дослідження питань прикладного характеру, а
попереднє детальне вивчення природи і змісту основних властивостей нервової системи, визначення
їх структури і характеру взаємин (їх сполучуваності) і лише як результат всього цього – постановка
питання про можливі комбінації властивостей нервової системи, зокрема “типові” комбінації, і про
класифікацію типів нервової системи, якщо така взагалі виявиться можливою.
На жаль, це завдання – пошук “типових” поєднань типологічних особливостей прояву властивостей
нервової системи – в лабораторії Теплова–Небилицина так і залишилася невирішеним.
Розвиваючи ідеї школи І. П. Павлова, Теплов і Небиліцін припустили, що біологічні основи
темпераменту кореняться в так званих «загальних властивостях» нервової системи, тобто
властивості лобових відділів мозку. У сучасних зарубіжних роботах, присвяченим основам
темпераменту, характеристики останнього ставляться у відповідність з функціонуванням окремих
мозкових структур, або, користуючись термінологією Теплова і Небиліцін, з «приватними»
властивостями нервової системи.

В.Д. Небилицин, а услід за ним і В.М. Русалов виділяють у темпераменті дві підструктури:
загальну активність і емоційність. Перша підструктура як компонент включається, за В.М.
Русаловим, у більш високоорганізовану структуру – інтелект, а друга – в характер.Викладена вище
позиція школи Теплова на словах не означала остаточну відмову від розгляду “типів”. Але,
відкладаючи вивчення цього питання на невизначене майбутнє, фактично в лабораторії Теплова
відмовилися від вивчення павловських типів ВНД як теоретично, так і методично (умовно-
рефлекторні методики вивчення властивостей нервової системи були замінені на методики, пов’язані
з реакціями людини на різні стимули). Правда, останніми роками робляться спроби відродити
вивчення типів темпераменту, пов’язавши їх з павловськими специфічно людськими типами (за
переважанням першої або другої сигнальної системи), і ті, й інші – з властивостями нервової
системи.

87. Структура темпераментних властивостей та 12-мірна класифікація властивостей

нервової системи за В.Д. Нєбиліциним.

В.Д. Небиліцину належить заслуга найбільш детального аналізу властивостей нервової системи з
точки зору індивідуальних психологічних відмінностей. В.Д. Небиліцин виділив вісім первинних
властивостей нервової системи (сила, рухливість, динамічність, лабільність по відношенню до
збудження і гальмування) і чотири вторинних властивості (врівноваженість за цими основними
властивостями).
Ним показано, що дані властивості можуть відноситися до всієї нервової системи (загальні
властивості) і до окремих аналізаторів (парціальні властивості). Небиліцин В.Д. визначає
темперамент як «характеристику індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності,
тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і
станів» і пропонує виділити три провідних компонента темпераменту: перший відноситься до
сфери загальної психічної активності індивіда, другий – до його моторики, а третій – емоційності.
Найважливіша роль належить першому компоненту – психічної активності індивіда, сутність якого
полягає головним чином «в тенденції особистості до самовираження, ефективному освоєнню і
перетворенню зовнішньої дійсності». «До групи якостей, що складають перший компонент, впритул
примикає (або навіть, можливо, входить в неї як складова частина) група якостей, що складають
другий – руховий, або моторний компонент, провідну роль в якому грають якості, зв’язані з
функцією рухового апарату. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі, як
швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак ».
Третім основним компонентом темпераменту, на думку В.Д. Небиліціна, є «емоційність», що
представляє собою «великий комплекс властивостей і якостей, що характеризують особливості
виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з
іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє
розгалуженою власною структурою ».
Таким чином, темперамент, згідно В.Д. Небиліцина, це характеристика індивіда з боку динамічних
особливостей його психічної діяльності. В.Д. Небиліцин вважав, що в основі активності лежать
індивідуальні особливості взаємодії ретикулярної формації мозкового стовбура і передніх відділів
неокортексу.

88. Первинні і вторинні властивості нервової системи.

І. П. Павлов, виділив три властивості нервової системи: силу, рухливість, врівноваженість. Він
вважав їх рядоположними, не розділяючи на первинні і вторинні. Правда, в роботах 1930-х рр.
Найбільш повну структуру властивостей нервової системи запропонував В. Д. Небиліцин (1966).
Він виходив з того, що існують чотири первинних властивості нервової системи – сила, рухливість,
динамічність і лабільність, які характеризують як порушення, так і гальмування. Співвідношення між
нервовими процесами за цими властивостями дає можливість говорити про чотирьох вторинних
властивості: - балансу по силі, - балансу по рухливості, - балансу по динамічності, - балансу по
лабільності.
Таким чином, за В. Д. Небиліцин, існує 8 первинних властивостей нервової системи (враховуючи,
що кожне відноситься і до порушення, і до гальмування) і 4 вторинних – всього 12 властивостей.

89. Психофізіологічна школа за В.С. Мерліном: біологічна основа, ознаки, властивості і

типи темпераменту

Найбільшим вітчизняним дослідником темпераменту був B.C. Мерлін, засновник пермської

психологічної школи. Він вважав, що поняття темпераменту має бути не вихідною передумовою, а
кінцевим результатом розробки теорії темпераменту. B.C. Мерлін відносив до властивостей
темпераменту індивідуальні особливості, які:
 регулюють динаміку психічної діяльності;
 характеризують динаміку окремих психічних процесів;
 стійкі, постійні і тривало зберігаються в процесі розвитку;
 перебувають у строго закономірному співвідношенні;
 однозначно обумовлені загальним типом нервової системи.
Інакше кажучи, ознаками темпераменту є його вродженість, стабільність прояву, вплив на динаміку
психічної діяльності людини, наявність певного комплексу властивостей, що зумовлює той або
інший тип темпераменту. Крім того, до властивостей темпераменту він відносив особливості
емоційно-вольової сфери.
B.C. Мерлін вважав першою основною ознакою темпераменту його обумовленість властивостями
нервової системи. На підставі розроблених критеріїв B.C. Мерлін і його послідовники виділили ряд
основних властивостей темпераменту: екстра-інтроверсію, імпульсивність- рефлексивність,
активно-реактивність, емоційну збудливість – емоційну стійкість, тривожність і ін . і показали
основні функції темпераменту в структурі інтегральної індивідуальності.
Рівнева концепція інтегральної індивідуальності B.C. Мерліна розкриває зв’язки між рівнями
нейродинамічних, психодинамічних (темпераменту) і власне особистісних властивостей індивіда.
Функція інтегральної індивідуальності полягає в підтримці оптимальної динамічної рівноваги між
різними ієрархічними рівнями. Різнорівневі зв’язки завжди багатозначні, вони досить гнучкі і
пластичні. Однорівневі зв’язки(взаємно-однозначні) більш жорсткі, постійні і стійкі. Вони
визначаються специфічними закономірностями кожного рівня.
В.С. Мерлін розглядав темперамент як структуру, що відноситься до формально-динамічного
аспекту індивідуальної поведінки, відносно незалежному від його змістовного аспекту. Проте на
відміну від представників школи Теплова–Небилицина В.С. Мерлін зосередив увагу не на окремих
вимірюваннях темпераменту, а на цілих комплексах його властивостей. Порівнюючи свою
концепцію з ідіографічним підходом до дослідження особистості, Мерлін визначав цю концепцію як
“інтегральну теорію індивідуальності”, підкреслюючи таким чином, що поняття індивідуальності
інтегрує в собі всю сукупність властивостей людини.
З погляду В.С. Мерліна, під типом слід розуміти не просто поєднання типологічних особливостей, а
поєднання, що супроводжується закономірними зв’язками між ними. При цьому він уважав
найбільш вірогідним, що не тип залежить від поєднання типологічних особливостей, а, навпаки,
властивості, особливості їх прояву залежать від типу. Свою теорію він підкріплює посиланням на
факти зв’язку типологічних відмінностей з біохімічними показниками, гормональною діяльністю,
обміном речовин, з особливостями статури. Таким чином, В.С. Мерлін від типів вищої нервової
діяльності переходить у своїх уявленнях до конституціональних типів, у яких відбиваються
морфологічні і біохімічні особливості людини.
Тому основним напрямом у вивченні властивостей нервової системи і темпераменту стало
встановлення зв’язку між якимись типологічними особливостями властивостей нервової
системи і окремими характеристиками (властивостями) темпераменту.

90. Дослідження взаємозв’язку властивостей темпераменту з властивостями нервової

системи (В. Мерлін, Г. Айзенк, Е. Ільїн, В. Нєбиліцин та інші).

В 50-х рр. минулого століття були розроблені широкі лабораторні дослідження з дорослими людьми.
В результаті цих досліджень, що проводилися в основному під керівництвом Б. М. Теплова, В. Д.
Небиліцин і В. С. Мерліна, типологія І. П. Павлова була доповнена новими елементами, були
розроблені численні прийоми дослідження властивостей нервової системи у людини. Крім того, була
показана придатність цієї типології не тільки для опису поведінки індивідів – чим обмежувалися
майже всі попередні типології, - але перш за все для розуміння значення індивідуальних
особливостей темпераменту в людській діяльності.
B.C. Мерлін вважав першою основною ознакою темпераменту його обумовленість
властивостями нервової системи. На підставі розроблених критеріїв B.C. Мерлін і його
послідовники виділили ряд основних властивостей темпераменту: екстра-інтроверсію,
імпульсивність- рефлексивність, активно-реактивність, емоційну збудливість – емоційну стійкість,
тривожність і ін . і показали основні функції темпераменту в структурі інтегральної індивідуальності.
Рівнева концепція інтегральної індивідуальності BC Мерліна розкриває зв’язки між рівнями
нейродинамічних, психодинамічних (темпераменту) і власне особистісних властивостей індивіда.
За Є.П. Ільїним тим фактором, який об'єднує різні показники сили нервової системи і лежить в їх
основі є рівень активації в спокої.
Відмінності в реактивності людей з сильною і слабкою нервовою системою пояснюються тим, що
для того, щоб отримати реакцію на стимул, необхідно досягти порогового рівня активації нервової
системи.
Так як у суб'єктів із слабкою нервовою системою рівень активації в спокої вище, то вони
виявляються ближче до порогового рівня, необхідного для виникнення реакції, і, отже, інтенсивність
мінімального подразника може бути меншою, ніж в осіб з сильною нервовою системою
 В досліді Є.П. Ільїна, рівень активації в спокої оцінювався шляхом вимірювання інтенсивності
енергообміну, який вище у людей зі слабкою нервовою системою. Ця величина описує на
фізіологічному рівні енергетичні характеристики системи.
Розвиваючи ідеї школи І. П. Павлова, Теплов і Небиліцін припустили, що біологічні основи
темпераменту кореняться в так званих «загальних властивостях» нервової системи, тобто властивості
лобових відділів мозку. У сучасних зарубіжних роботах, присвяченим основам темпераменту,
характеристики останнього ставляться у відповідність з функціонуванням окремих мозкових
структур, або, користуючись термінологією Теплова і Небиліцін, з «приватними» властивостями
нервової системи.
Темперамент, згідно В.Д. Небиліцина, це характеристика індивіда з боку динамічних особливостей
його психічної діяльності. В.Д. Небиліцин вважав, що в основі активності лежать індивідуальні
особливості взаємодії ретикулярної формації мозкового стовбура і передніх відділів неокортексу,
За Айзенком, вираженість таких рис темпераменту як екстраверсія і інтроверсія пов’язана з рівнем
активації ретикулярної формації, а нейротизма – з активністю лімбічної системи.
Айзенк – Тип темпераменту є одним з чотирьох квадратів при перетинідвох шкал:
 «екстраверсія – інтроверсія «(характеризує індивіда з боку «відкритості» до зовнішнього
світу)
 «емоційна стабільність – лабільність» (характеризує індивіда з боку його емоційної стійкості).
Сангвінік- поєднання емоційної стійкості з екстраверсією
Холерик – емоційна лабільність і екстраверсія
Флегматик – емоційна стійкість з інтроверсією
Меланхолік – емоційна лабільність з інтроверсією

91. Визначення поняття акцентуація.

Якщо характер видозмінюється і якась риса виявляється в ньому надмірно вираженою, то людина
набуває особливу чутливість до деяких сторін дійсності; в цьому випадку говорять про наявність у
неї акцентуації характеру. Акцентуація – варіанти норм, при яких окремі риси характеру надмірно
посилені, унаслідок чого виявляється вибіркова уразливість відносно до певного роду психогенних
дій при стійкості до інших (А.Є. Лічко). Виділяють явну акцентуацію – крайні варіанти норми, які у
разі дії чинників, що адресуються до “місця якнайменшого опору”, можуть приводити до
дезадаптації особистості. Що ж до прихованої акцентуації, то це швидше звичайні прояви норми.
К. Леонгард склав класифікацію акцентуації характеру, яку він розумів як крайні варіанти норми,
тому опис типів справляє враження швидше переліку недоліків людини, ніж вказівки на її сильні
сторони. В цьому полягає особливість підходу, але, звичайно, його жодною мірою недостатньо для
того, щоб намагатися поставити медичний діагноз.

92. Визначення понять акцентуації та психопатії.

Якщо характер видозмінюється і якась риса виявляється в ньому надмірно вираженою, то людина
набуває особливу чутливість до деяких сторін дійсності; в цьому випадку говорять про наявність у
неї акцентуації характеру. Акцентуація – варіанти норм, при яких окремі риси характеру надмірно
посилені, унаслідок чого виявляється вибіркова уразливість відносно до певного роду психогенних
дій при стійкості до інших (А.Є. Лічко).

На відміну від психопатій, акцентуації не є захворюваннями, а належать до варіантів норми. Їх

можна відрізнити від психопатій за такими ознаками: 1) акцентуації виявляються здебільшого у
підлітковому віці, а психопатії — спостерігаються протягом усього життя; 2) прояви особливостей
характеру при акцентуаціях бувають лише у певних психогенних ситуаціях, при психопатії —
незалежно від ситуацій; 3) при акцентуації характеру рідко виникає соціальна дезадаптація й
можливе повернення до норми, при психопатії соціальна дезадаптація буває значно частіше; 4) при
акцентуації порушення поведінки, тобто декомпенсації, виявляються як відповідь на чітко
визначений тип психотравмуючої ситуації, при психопатії — при будь-яких психотравмах, а іноді й
без видимих причин.
Якщо акцентуація характеру є крайнім варіантом норми, то психопатія – це патологія характеру. По
П. Б. Ганнушкину, «психопатії – це аномалії характеру, що визначають весь психічний вигляд
індивідуума, і накладають владний відбиток на нього, вони протягом життя не піддаються різким
змінам і заважають пристосуватися до навколишнього середовища».
Ці три критерії були позначені О. В. Кербиковим (1962) як тотальність, відносна стабільність
патологічних рис характеру та їх вираженість до ступеня, що порушує соціальну адаптацію. Типи
акцентуацій характеру дуже схожі й частково збігаються з типами психопатій.

93. Вчення П.Б. Ганнушкіна про конституційні психопатії.

Класифікація конституційних психопатій - класифікація розладів особистості, що розроблена в 1933

році П. Б. Ганнушкіним ,вона отримала найбільше визнання в радянській і російській психіатрії.
Термін « психопатія » вельми неоднозначний (може вживатися як синонім дисоціального розладу
особистості , і як позначення психічних розладів взагалі). В зв’язку з чим Ганнушкін вживає вислів
«конституційна психопатія», підкреслюючи статичну і, на його думку, вроджену природу цієї групи
розладів. В основу класифікації покладено особливості патологічного характеру, які проявляються в
поєднанні різних психопатичних рис, і тип порушення вищої нервової діяльності.
Для встановлення психопатії як діагнозу важлива наявність тріади П.Г. Ганнушкіна:
· Тотальність патологічних рис характеру;
· Відносна стабільність їхніх виявів проягом життя;
· Соціальна дезадаптація.
П. Б. Ганнушкін виділив наступні типи психопатичних особистостей: астеніки, шизоїди, параноїки,
епілептоїди, істеричні характери, циклоїди, нестійкі, антисоціальні та конституційно-нерозумні.
Група астеніків
Астенічна психопатія
Для психопатичних особистостей цього кола характерні з дитинства підвищена боязкість,
сором’язливість , нерішучість, вразливість. Особливо губляться вони в незнайомій обстановці і
нових умовах, відчуваючи при цьому почуття власної неповноцінності. Підвищена чутливість
проявляється як щодо психічних подразників, так і фізичних навантажень. У них часто бувають різні
вегетативні розлади: головний біль, неприємні відчуття в області серця , шлунково-кишкові
порушення, пітливість , поганий сон.
Психастенічна психопатія
Особистостям цього типу властиві виражена сором’язливість , нерішучість, невпевненість у собі і
схильність до постійних сумнівів. Психастеніки легко ранимі, сором’язливі, боязкі і разом з тим
болісно самолюбні. Для них характерне прагнення до постійного самоаналізу і самоконтролю,
схильність до абстрактних, відірваних від реального життя логічних побудов, нав’язливим сумнівам,
страхів. Для психастеніків важкі будь-які зміни в житті, порушення звичного укладу. Це викликає у
них посилення невпевненості і тривожних побоювань. Разом з тим вони виконавчі, дисципліновані,
нерідко педантичні і настирливі.
Шизоїдна психопатія
Особи цього типу відрізняються замкнутістю, скритністю, відірваністю від реальності, схильністю до
внутрішньої переробки своїх переживань, сухістю і холодністю у відносинах з близькими людьми.
Для шизоїдні психопатів характерна емоційна дисгармонія: поєднання підвищеної чутливості,
вразливості. У житті їх зазвичай називають диваками, оригінальними. Їх судження про людей
категоричні, несподівані і навіть непередбачувані. На роботі вони часто некеровані, так як трудяться,
виходячи з власних уявлень про цінності в житті. Однак, в певних областях, де потрібно художня
екстравагантність і обдарованість, нестандартність мислення, символізм, вони можуть досягти багато
чого. У них немає постійних прихильностей, сімейне життя зазвичай не складається через
відсутність спільності інтересів. Однак, вони готові до самопожертви заради якихось абстрактних
концепцій, уявних ідей.
Параноїдальна психопатія
Головною особливістю психопатичних особистостей групи параноїків є схильність до утворення
надцінних ідей, які формуються до 20-25 років. Однак, вже з дитинства їм властиві такі риси
характеру, як впертість, прямолінійність, однобічність інтересів і захоплень. Вони образливі,
злопам’ятні, самовпевнені і дуже чутливі до ігнорування їх думки оточуючими. Постійне прагнення
до самоствердження, безапеляційна категоричність суджень і вчинків, егоїзм і крайня
самовпевненість створюють ґрунт для конфліктів з оточуючими. З віком особистісні особливості
зазвичай посилюються.
Невизнання достоїнств і заслуг параноїдальною особистості веде до зіткнення з оточуючими,
конфліктів, які, в свою чергу, можуть стати реальною ґрунтом для сутяжного поведінки. «Боротьба
за справедливість» в таких випадках полягає в нескінченних скаргах, листах до різних інстанцій,
судових розглядах. Активність і наполегливість хворого в цій боротьбі не можуть зламати ні
прохання, ні переконання, ні навіть погрози.
Епілептоїдна психопатія
Провідними рисами епілептоїдних особистостей є крайня дратівливість і збудливість, вибуховість,
яка доходила до нападів гніву, люті, причому реакція не відповідає силі подразника. Після спалаху
гніву або агресивних вчинків хворі швидко «відходять», жалкують про те, що трапилося, але у
відповідних ситуаціях надходять так само.
Такі люди зазвичай багато чим незадоволені, шукають приводи для причіпок, вступають в
суперечки, проявляючи зайву гарячність і намагаючись перекричати співрозмовників. Для людей з
цим типом особистості, окрім цих якостей, характерні такі якості, як солодкуватість, улесливість,
схильність до вживання в розмові зменшувально-пестливих слів. До того ж надмірний педантизм,
акуратність, владність, егоїзм і переважання похмурого настрою роблять їх нестерпними в побуті і
на роботі. Серед психопатів цього кола зустрічаються азартні гравці і запійні п’яниці, сексуальні
збоченці й убивці.
Істерична психопатія
Для істеричних особистостей найбільш характерна жага визнання, тобто прагнення звернути на себе
увагу оточуючих. Це проявляється в їх демонстративності, театральності, перебільшенні і
прикрашанні своїх переживань. Їхні вчинки розраховані на зовнішній ефект, аби вразити оточуючих.
Іноді хворі, щоб звернути на себе увагу, не зупиняються перед брехнею, самообмовою, наприклад,
приписують собі злочини, яких не скоювали. Таких називають патологічними брехунами. Для
істеричних особистостей характерний психічний інфантилізм (незрілість), що проявляється і в
емоційних реакціях, і в судженнях, і у вчинках. Їхні почуття поверхневі, нестійкі. Для них характерні
часті коливання настрою, швидка зміна симпатій і антипатій.
Циклоїдна психопатія
До групи циклоїдів відносяться особи з різним, конституційно обумовленим, рівнем настрою. Особи
з постійно зниженим настроєм складають групу конституційно-депресивних психопатів. Це
завжди похмурі, всім незадоволені і нетовариські люди. У роботі вони надміру сумлінні, акуратні,
старанні, так як у всьому готові бачити ускладнення і невдачі. Для них характерні песимістична
оцінка сьогодення і відповідний погляд на майбутнє, в поєднанні зі зниженою самооцінкою. Вони
чутливі до неприємностей, здатні до співпереживання, але почуття свої намагаються приховати від
оточуючих. У бесіді стримані і небагатослівні, бояться висловити свою думку. Їм здається, що вони
завжди мають рацію, шукають у всьому свою вину і неспроможність.
Конституційно-збуджені - це гіпертимні особистості, і, на відміну від попередніх, відрізняються
постійно підвищеним настроєм, активністю і оптимізмом. Це товариські, жваві, балакучі люди. У
роботі вони заповзятливі, ініціативні, сповнені ідей, але їх схильність до авантюризму і
непослідовність шкодять в досягненні поставленої мети. Тимчасові невдачі не засмучують їх, вони з
невтомною енергією беруться знову за справу.
Емотивно-лабільні психопати - особи, у яких коливання стану відбуваються надзвичайно часто,
іноді прямо по днях. Настрій у них без будь-якої причини переходить з однієї крайності в іншу.
Нестійка психопатія
Люди цього типу відрізняються підвищеною підкорюваністю зовнішнім впливам. Це слабовільні,
«безхарактерні» особистості, що легко піддаються впливу інших людей. Все їхнє життя визначається
не цільовими установками, а зовнішніми, випадковими обставинами. Вони нерідко потрапляють в
погану компанію, спиваються, стають наркоманами, шахраями. На роботі такі люди
недисципліновані. З одного боку, вони всім дають обіцянки і намагаються догодити, але найменші
зовнішні обставини вибивають їх з колії. Вони постійно потребують контролю. У сприятливих
умовах вони можуть добре працювати і вести правильний спосіб життя.
Антисоціальна психопатія
Особливістю антисоціальних психопатів є різко виражені моральні дефекти. Вони страждають
часткової емоційною тупістю і практично не мають соціальних емоцій: свідомість боргу по
відношенню до суспільства і почуття симпатії до оточуючих у них зазвичай повністю відсутня. Вони
не мають ні сорому, ні честі, байдуже ставляться до похвали і осуду, не здатні пристосуватися до
правил співжиття. Часто тяжіють до чуттєвих насолод. Деякі антисоціальні психопати з дитинства
схильні до знущання над тваринами і не мають прихильності навіть до найближчих людей (навіть до
матері).
Конституційно-нерозумні
Психопати, які від народження є нерозумними, обмеженими. Відмінна риса – вроджена розумова
недостатність. Зазначені особи, на відміну від олігофренів , добре вчаться (не тільки в
загальноосвітній школі, але навіть і в університеті), у них часто зустрічається гарна пам’ять. Однак,
коли вони вступають в життя, де їм доводиться застосовувати їх знання на практиці і проявляти
ініціативу – у них нічого не виходить. Вони не виявляють ніякої оригінальності і схильні говорити
банальні, шаблонні речі. Вони завжди є консерваторами, бояться всього нового і тримаються з
почуття самозахисту за те, до чого звикли і пристосувалися.

94. Поняття психопатії та нормального характеру.

Характер – сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються

в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці,
навколишнього світу та самої себе. В характері відображаються вольові (дисциплінованість,
рішучість, готовність долати перешкоди тощо), емоційні (стриманість, грубість тощо) та інші якості
осіб. Характер формується в процесі соціалізації людини в умовах включення її в різні соціальні
спільноти.
Психопатія – стійка аномалія особистості, що характеризується дизгармонією емоційно-вольової
сфери, і специфічним, переважно афективним мисленням.
Психопатія розгладається як аномалія характеру , особистості і не є захворюванням психіки.
Психопатичніі особливості виявляються в дитинстві чи в юнацькому віці і без значних змін
зберігаються протягом всього життя, вони пронизують всю особистість, визначають її структуру і
перешкоджають повноцінній адаптації особистості до навколишнього середовища.
Психопатії виникають на основі взаємодії природженої чи рано набутої біологічної неповноцінності
нервової системи і впливу зовнішнього середовища. Але одного впливу зовнішніх факторів для
утворення психопатії недостатньо. Від нормального характеру, на який наклало відбиток
неправильне виховання чи педагогічна занедбаність, психопатія відрізняється
неповноцінністю нервової системи, що лежить в її основі.

95. Характеристика конституційних психопатій: циклоїдів, астеніків, шизоїдів, параноїків,

епілептоїдів, істеричних, нестійких, антисоціальних, конституційно-нерозумних.

П. Б. Ганнушкін виділив наступні типи психопатичних особистостей: астеніки, шизоїди, параноїки,

епілептоїди, істеричні характери, циклоїди, нестійкі, антисоціальні та конституційно-нерозумні.
Група астеніків
Астенічна психопатія
Для психопатичних особистостей цього кола характерні з дитинства підвищена боязкість,
сором’язливість , нерішучість, вразливість. Особливо губляться вони в незнайомій обстановці і
нових умовах, відчуваючи при цьому почуття власної неповноцінності. Підвищена чутливість
проявляється як щодо психічних подразників, так і фізичних навантажень. У них часто бувають різні
вегетативні розлади: головний біль, неприємні відчуття в області серця , шлунково-кишкові
порушення, пітливість , поганий сон.
Психастенічна психопатія
Особистостям цього типу властиві виражена сором’язливість , нерішучість, невпевненість у собі і
схильність до постійних сумнівів. Психастеніки легко ранимі, сором’язливі, боязкі і разом з тим
болісно самолюбні. Для них характерне прагнення до постійного самоаналізу і самоконтролю,
схильність до абстрактних, відірваних від реального життя логічних побудов, нав’язливим сумнівам,
страхів. Для психастеніків важкі будь-які зміни в житті, порушення звичного укладу. Це викликає у
них посилення невпевненості і тривожних побоювань. Разом з тим вони виконавчі, дисципліновані,
нерідко педантичні і настирливі.
Шизоїдна психопатія
Особи цього типу відрізняються замкнутістю, скритністю, відірваністю від реальності, схильністю до
внутрішньої переробки своїх переживань, сухістю і холодністю у відносинах з близькими людьми.
Для шизоїдні психопатів характерна емоційна дисгармонія: поєднання підвищеної чутливості,
вразливості. У житті їх зазвичай називають диваками, оригінальними. Їх судження про людей
категоричні, несподівані і навіть непередбачувані. На роботі вони часто некеровані, так як трудяться,
виходячи з власних уявлень про цінності в житті. Однак, в певних областях, де потрібно художня
екстравагантність і обдарованість, нестандартність мислення, символізм, вони можуть досягти багато
чого. У них немає постійних прихильностей, сімейне життя зазвичай не складається через
відсутність спільності інтересів. Однак, вони готові до самопожертви заради якихось абстрактних
концепцій, уявних ідей.
Параноїдальна психопатія
Головною особливістю психопатичних особистостей групи параноїків є схильність до утворення
надцінних ідей, які формуються до 20-25 років. Однак, вже з дитинства їм властиві такі риси
характеру, як впертість, прямолінійність, однобічність інтересів і захоплень. Вони образливі,
злопам’ятні, самовпевнені і дуже чутливі до ігнорування їх думки оточуючими. Постійне прагнення
до самоствердження, безапеляційна категоричність суджень і вчинків, егоїзм і крайня
самовпевненість створюють ґрунт для конфліктів з оточуючими. З віком особистісні особливості
зазвичай посилюються.
Невизнання достоїнств і заслуг параноїдальною особистості веде до зіткнення з оточуючими,
конфліктів, які, в свою чергу, можуть стати реальною ґрунтом для сутяжного поведінки. «Боротьба
за справедливість» в таких випадках полягає в нескінченних скаргах, листах до різних інстанцій,
судових розглядах. Активність і наполегливість хворого в цій боротьбі не можуть зламати ні
прохання, ні переконання, ні навіть погрози.
Епілептоїдна психопатія
Провідними рисами епілептоїдних особистостей є крайня дратівливість і збудливість, вибуховість,
яка доходила до нападів гніву, люті, причому реакція не відповідає силі подразника. Після спалаху
гніву або агресивних вчинків хворі швидко «відходять», жалкують про те, що трапилося, але у
відповідних ситуаціях надходять так само.
Такі люди зазвичай багато чим незадоволені, шукають приводи для причіпок, вступають в
суперечки, проявляючи зайву гарячність і намагаючись перекричати співрозмовників. Для людей з
цим типом особистості, окрім цих якостей, характерні такі якості, як солодкуватість, улесливість,
схильність до вживання в розмові зменшувально-пестливих слів. До того ж надмірний педантизм,
акуратність, владність, егоїзм і переважання похмурого настрою роблять їх нестерпними в побуті і
на роботі. Серед психопатів цього кола зустрічаються азартні гравці і запійні п’яниці, сексуальні
збоченці й убивці.
Істерична психопатія
Для істеричних особистостей найбільш характерна жага визнання, тобто прагнення звернути на себе
увагу оточуючих. Це проявляється в їх демонстративності, театральності, перебільшенні і
прикрашанні своїх переживань. Їхні вчинки розраховані на зовнішній ефект, аби вразити оточуючих.
Іноді хворі, щоб звернути на себе увагу, не зупиняються перед брехнею, самообмовою, наприклад,
приписують собі злочини, яких не скоювали. Таких називають патологічними брехунами. Для
істеричних особистостей характерний психічний інфантилізм (незрілість), що проявляється і в
емоційних реакціях, і в судженнях, і у вчинках. Їхні почуття поверхневі, нестійкі. Для них характерні
часті коливання настрою, швидка зміна симпатій і антипатій.
Циклоїдна психопатія
До групи циклоїдів відносяться особи з різним, конституційно обумовленим, рівнем настрою. Особи
з постійно зниженим настроєм складають групу конституційно-депресивних психопатів. Це
завжди похмурі, всім незадоволені і нетовариські люди. У роботі вони надміру сумлінні, акуратні,
старанні, так як у всьому готові бачити ускладнення і невдачі. Для них характерні песимістична
оцінка сьогодення і відповідний погляд на майбутнє, в поєднанні зі зниженою самооцінкою. Вони
чутливі до неприємностей, здатні до співпереживання, але почуття свої намагаються приховати від
оточуючих. У бесіді стримані і небагатослівні, бояться висловити свою думку. Їм здається, що вони
завжди мають рацію, шукають у всьому свою вину і неспроможність.
Конституційно-збуджені - це гіпертимні особистості, і, на відміну від попередніх, відрізняються
постійно підвищеним настроєм, активністю і оптимізмом. Це товариські, жваві, балакучі люди. У
роботі вони заповзятливі, ініціативні, сповнені ідей, але їх схильність до авантюризму і
непослідовність шкодять в досягненні поставленої мети. Тимчасові невдачі не засмучують їх, вони з
невтомною енергією беруться знову за справу.
Емотивно-лабільні психопати - особи, у яких коливання стану відбуваються надзвичайно часто,
іноді прямо по днях. Настрій у них без будь-якої причини переходить з однієї крайності в іншу.
Нестійка психопатія
Люди цього типу відрізняються підвищеною підкорюваністю зовнішнім впливам. Це слабовільні,
«безхарактерні» особистості, що легко піддаються впливу інших людей. Все їхнє життя визначається
не цільовими установками, а зовнішніми, випадковими обставинами. Вони нерідко потрапляють в
погану компанію, спиваються, стають наркоманами, шахраями. На роботі такі люди
недисципліновані. З одного боку, вони всім дають обіцянки і намагаються догодити, але найменші
зовнішні обставини вибивають їх з колії. Вони постійно потребують контролю. У сприятливих
умовах вони можуть добре працювати і вести правильний спосіб життя.
Антисоціальна психопатія
Особливістю антисоціальних психопатів є різко виражені моральні дефекти. Вони страждають
часткової емоційною тупістю і практично не мають соціальних емоцій: свідомість боргу по
відношенню до суспільства і почуття симпатії до оточуючих у них зазвичай повністю відсутня. Вони
не мають ні сорому, ні честі, байдуже ставляться до похвали і осуду, не здатні пристосуватися до
правил співжиття. Часто тяжіють до чуттєвих насолод. Деякі антисоціальні психопати з дитинства
схильні до знущання над тваринами і не мають прихильності навіть до найближчих людей (навіть до
матері).
Конституційно-нерозумні
Психопати, які від народження є нерозумними, обмеженими. Відмінна риса – вроджена розумова
недостатність. Зазначені особи, на відміну від олігофренів , добре вчаться (не тільки в
загальноосвітній школі, але навіть і в університеті), у них часто зустрічається гарна пам’ять.
Однак, коли вони вступають в життя, де їм доводиться застосовувати їх знання на практиці і
проявляти ініціативу – у них нічого не виходить. Вони не виявляють ніякої оригінальності і схильні
говорити банальні, шаблонні речі. Вони завжди є консерваторами, бояться всього нового і
тримаються з почуття самозахисту за те, до чого звикли і пристосувалися.

96. Класифікація психопатій та акцентуацій характеру підлітків за А.Є Лічко.

Різні автори пропонують різну типологію психопатій і акцентуацій характеру. Наприклад, так
виглядає класифікація, запропонована А. Е. Лічко
гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, сензитивний, психастенічний, шизоїдний,
епілептоїдний, істероїдний, нестійкий, конформний
Крім окремих типів психопатій, Лічко виділяє також змішані, наприклад: гіпертимно-нестійкий,
сензитивно-психастенічний і ін.
Гіпертимний
Гіпертимний (надактивний) тип акцентуації виражається в постійному підвищеному настрої і
життєвому тонусі, нестримній активності і жадобі спілкування, в тенденції розкидатися і не
доводити почате до кінця. Люди з гіпертимною акцентуацією характеру не переносять одноманітної
обстановки, монотонної праці, самотності та обмеженості контактів, неробства. Тим не менше, їх
відрізняє енергійність, активна життєва позиція, комунікабельність, а гарний настрій мало залежить
від обстановки. Люди з гіпертимною акцентуацією легко змінюють свої захоплення, люблять ризик.
Циклоїдний
При циклоїдному типі акцентуації характеру спостерігається наявність двох фаз — фази
гіпертимності і фази субдепресії. Вони не виражаються різко, звичайно короткочасні (1-2 тижні) і
можуть перемежовуватися тривалими перервами. Людина з циклоїдною акцентуацією переживає
циклічні зміни настрою, коли пригніченість змінюється підвищеним настроєм. При спаді настрою
такі люди виявляють підвищену чутливість до докорів, погано переносять публічні приниження.
Однак вони ініціативні, життєрадісні і товариські. Їх захоплення носять нестійкий характер, в період
спаду проявляється схильність закидати справи. Сексуальне життя сильно залежить від підйому і
спаду їх загального стану. У підвищеній, гіпертимній фазі такі люди вкрай схожі на гіпертимів.
Лабільний
Лабільний тип акцентуації має вкрай виражену мінливість настрою. Люди з лабільною акцентуацією
мають багату чуттєву сферу, вони дуже чутливі до знаків уваги. Слабка їх сторона проявляється при
емоційному відкиданні з боку близьких людей, втраті близьких і розлуки з тими, до кого вони
прив’язані. Такі індивіди демонструють товариськість, добродушність, щиру прихильність і
соціальну чуйність. Цікавляться спілкуванням, тягнуться до своїх однолітків, задовольняються
роллю опікуваного.
Астено-невротичний
Астено-невротичний тип характеризується підвищеною стомлюваністю і дратівливістю. Астено-
невротичні люди схильні до іпохондрії, у них висока стомлюваність при змагальній діяльності. У них
можуть спостерігатися раптові афективні спалахи з незначного приводу, емоційний зрив в разі
усвідомлення нездійсненності намічених планів. Вони акуратні і дисципліновані.
Сенситивний
Люди з сенситивним типом акцентуації дуже вразливі, характеризуються почуттям власної
неповноцінності, боязкістю, сором’язливістю. Часто в підлітковому віці стають об’єктами насмішок.
Вони легко здатні виявляти доброту, спокій і взаємодопомогу. Їхні інтереси лежать в інтелектуально-
естетичної сфері, їм важливо соціальне визнання.
Психастенічний
Психастенічний тип визначає схильність до самоаналізу і рефлексії. Психастеніки часто вагаються
при прийнятті рішень і не переносять високих вимог і тягаря відповідальності за себе й інших. Такі
суб’єкти демонструють акуратність і розсудливість, характерною рисою для них є самокритичність
та надійність. У них зазвичай рівний настрій без різких змін. У сексі вони часто побоюються зробити
помилку, але в цілому їх статеве життя проходить без особливостей.
Шизоїдний
Шизоїдну акцентуацію характеризується замкненістю індивіда, його відгородженістю від інших
людей. Шизоїдним людям бракує інтуїції та вміння співпереживати. Вони важко встановлюють
емоційні контакти. Мають стабільні та постійні інтереси. Вельми небагатослівні. Внутрішній світ
майже завжди закритий для інших і заповнений захопленнями і фантазіями, які призначені тільки
для «потішання» самого себе. Можуть проявляти схильність до вживання алкоголю, що ніколи не
супроводжується відчуттям ейфорії.
Епілептоїдний
Епілептоїдний тип акцентуації характеризується збудливістю, напруженістю і авторитарністю
індивіда. Людина з даним видом акцентуації схильна до періодів злобно-тужливого настрою,
роздратування з афективними вибухами, пошуку об’єктів для зняття злості. Дріб’язкова акуратність,
скрупульозність, допитливе дотримання всіх правил, навіть на шкоду справі, допікають оточуючих,
педантизм зазвичай розглядається як компенсація власної інертності. Вони не переносять непокори
собі і матеріальних втрат. Втім, вони ретельні, уважні до свого здоров’я і пунктуальні. Прагнуть до
домінування над однолітками. У інтимно-особистісній сфері у них яскраво виявляються ревнощі.
Часті випадки алкогольного сп’яніння з виявом гніву і агресії.
Істероїдний
У людей з істероїдним типом яскраво виражений егоцентризм і жага бути в центрі уваги. Вони слабо
переносять удари по егоцентризму, відчувають страх викриття і боязнь бути осміяними, а також
схильні до суїциду. Для них характерні завзятість, ініціативність, комунікабельність та активна
позиція. Вони обирають найпопулярніші захоплення, які легко міняють на ходу.
Нестійкий
Нестійкий тип акцентуації характеру визначає лінь, небажання вести трудову чи навчальну
діяльність. Дані люди мають яскраво виражену тягу до розваг, дозвільного проведення часу,
неробства. Їх ідеал — залишитися без стороннього контролю і бути наданими самим собі. Вони
товариські, відкриті, послужливі. Дуже багато говорять. Секс для них виступає джерелом розваги,
сексуальне життя починається рано, почуття любові їм часто незнайоме. Схильні до вживання
алкоголю й наркотиків.
Конформний
Конформний тип характеризується конформністю до оточення, такі люди прагнуть «думати, як усі».
Вони не переносять різких змін, зламу життєвого стереотипу, позбавлення звичного оточення. Їх
сприйняття вкрай ригідне і сильно обмежене їх очікуваннями. Люди з таким типом акцентуації
доброзичливі, дисципліновані і неконфліктні. Їх захоплення і сексуальне життя визначаються
соціальним оточенням. Шкідливі звички залежать від ставлення до них у найближчому соціальному
колі, на яке вони орієнтуються при формуванні своїх цінностей.

97. «Місце найменшого опору» – locus resistentiae minoris. «Підлітковий комплекс» у різних
типів акцентованих підлітків: реакції емансипації та групування з однолітками, реакція
захоплення, особливості сексуальної поведінки.

Акцентуація особистості — це надмірна вираженість як окремих рис характеру, так і їх сполучень,

які є крайніми варіантами норми, що межують із психопатіями. За умовами акцентуації характеру
особистоста властива вразливість, але стосовно певних психотравмуючих впливів. «Місце
найменшого опору» окремого типу характеру реагує на психогенні ситуації, решта характеристик
зберігає свою стійкість.
У разі акцентуації характеру природні реакції підліткового віку — реакція емансипації,
угрупування, захоплення, реакції, зумовлені сексуальним потягом, — можуть набувати
патологічного характеру різного ступеня вираженості. Ці відхилення можуть бути тимчасовими,
зумовленими органічними змінами підліткового віку або ситуацією, яка зачіпає найуразливіші місця
даного типу акцентуації.
Підліткам, особливо з акцентуйованими характерами, властиві відхилення від норм поведінки. А. Є.
Личко, характеризуючи різні типи підліткових акцентуацій характеру, звертає увагу на наступні
девіації поведінки.
Зокрема, для гіпертимного типу властивими є порушення адаптації, що виникають у разі спроби
ввести таких підлітків у строго регламентований режим, обмежити їхню активність, під час
виконання монотонної діяльності на самоті. Вони навмисне порушують правила поведінки,
виявляють схильність до самовільних відлучень з дому, а також, хоч і рідко, спалахують
роздратуванням, агресією, гнівом, прагнучи подолати пресинг оточуючих.
У виборі знайомих вони нерозбірливі, легко потрапляють у сумнівні компанії; полюбляють пригоди,
ризик, авантюри; легко виявляють схильність до алкоголізації та переоцінювання особистих
можливостей; без вагань залізають у борги, полюбляють шикарно жити, вихвалятися.
Представники циклоїдного типу акцентуації в умовах сумних подій виявляють пригніченість,
сповільненість реакцій і мислення. У фазі пригніченого настрою помічається зниження
працездатності, втрата інтересу до навколишнього світу; малі невдачі та неприємності
переживаються тяжко і можуть призвести до думок про свою провину, неповноцінність. Докори,
зауваження сприймаються із роздратуванням, грубістю, гнівом. Від цього типу темпераменту можна
провести паралель до такого психічного захворювання, як маніакально-депресивний психоз.
Підлітків лабільного типу акцентуації до декомпенсації можуть призвести емоційне відкидання з
боку значущих осіб і втрата рідних. Декомпенсація виявляється в посиленні емоційної лабільності,
нападах плачу, спадах настрою, можливі спроби суїцидів, втечі з дому.
Головними рисами підлітків астено-невротичного типу акцентуації є підвищена втомлюваність,
роздратованість, схильність до іпохондричності. До декомпенсації призводить необхідність змагань
у навчанні й інших видах діяльності. У разі втоми виявляються спалахи роздратованості, яка з
легкістю може переноситися на оточення; з незначного приводу посилюється стурбованість станом
свого здоров’я. У таких акцентуантів можливий розвиток неврастенії.
Для підлітків сенситивного типу акцентуації не характерні особливі відхилення в поведінці, однак
їм властиві підвищена сором’язливість і переживання власної недостатності, особливо це стосується
прояву сексуальних потягів. На підставі цього можуть виникати і зміцнюватися психологічні
комплекси неповноцінності.
Підлітковий період є найважчим для шизоїдного типу акцентуацій. Виражається замкнутість
шизоїдів. Вона поєднується з недостатньою інтуїцією: невмінням відчути чужі переживання,
адекватно ставитися до себе, відгукнутися на радість чи смуток інших, зрозуміти образу,
хвилювання. Слабкість інтуїції і співчуття створює враження холодності й черствості. Їхні вчинки
часто жорстокі, але вони зумовлені не бажанням отримати насолоду від чужих страждань, а
нездатністю відчути страждання інших. Алкоголізація і наркоманізація трапляються рідко, частіше
як «комунікативний допінг», однак ризик токсикоманічної поведінки у шизоїдних підлітків високий.
Епілептоїдний тип акцентуації характеризується схильністю до тужливо-злісного настрою з
наростаючим роздратуванням, до дисфорії. Їм властива афективна (вибухова) поведінка, напружений
стан інстинктивної сфери, що інколи досягає аномальних потягів, інертність. Головною рисою
епілептоїдів є схильність до поступової концентрації роздратованості та пошуку об’єкта, на якому
можна було б зігнати злість. Ці стани можуть тривати годинами, інколи добами, поступово
наростаючи і повільно послаблюючись. Типовими рисами є ригідність, важкість, тягучість мислення
та емоційна інертність, педантичність і прискіпливість в особистому житті. Вони схильні до
консерватизму, з підозрою ставляться до всіх нововведень. Привід для гніву в епілептоїдних
підлітків може бути незначний. Хобі: азартні ігри, пристрасть до збагачення, колекціонування
матеріальних цінностей. Є загроза формування хронічного алкоголізму.
Підліткам істероїдного типу акцентуації властиві безмежний егоцентризм, жага постійної уваги до
себе, захоплення, подиву, співчуття до власної персони, бажання бути в центрі уваги. З метою
привернути до себе увагу вони можуть використовувати навіть порушення поведінки: прогули,
небажання працювати, вчитися, ризиковані вчинки, втечі з дому, які розпочинаються з дитячих
років, суїцидальність.
Нестійкий тип акцентуації характеризується відсутністю волі, особливо, коли мова йде про
навчання, виконання обов’язків, досягнення мети. З перших класів відсутнє бажання вчитися, але
дуже рано простежується потяг до розваг. Підлітковий вік доповнюється більш сильними і гострими
відчуттями: в хід ідуть хуліганські вчинки, алкоголізація, наркоманія. Вживати алкоголь починають з
12–13 років і завжди в компанії асоціальних товаришів. Рідня для них — джерело засобів розваги,
отримання для цього коштів. Реакція групування проявляється в ранньому тяжінні до вуличних
асоціальних компаній, які перетворюють їх у знаряддя скоєння правопорушень і злочинів.
Перебування в асоціальних групах призводить до набування раннього сексуального досвіду.
Сексуальне життя, як і алкоголь, стає джерелом розваг. Вони байдужі до свого майбутнього, живуть
сьогоденням.
Підлітки конформного типу акцентуації проявляють постійну готовність підкорятися голосу
більшості. Життєве правило — думати, «як усі», діяти, «як усі». Вони не можуть протистояти своєму
оточенню, а тому в асоціальних групах швидко засвоюють їхні звички й манери, стають носіями
їхніх негативних моральних цінностей. Конформні підлітки «за компанію» легко спиваються,
скоюють правопорушення, злочини, вступаючи в конфлікт з найближчим оточенням та
суспільством. Їхня конформність поєднується з некритичністю: все, що надходить зі звичних каналів
інформації, сприймається як істина.

98. Типи акцентуації та особливості сприйняття себе (самооцінки).

Типологія Карла Леонгарда акцентуації характерів: (не плутати з Лонгарда Шмішека)

Акцентуація характерів – (психологи працюють з нормою), а це - загострення певних рис – крайня
межа норми (після переходу за межу з’являється патологія або розлади)
Типи:
1) Демонстративний – показові люди, що завжди потребують уваги – жвавість рухів, артистизм,
швидкість встановлення контакту, товариські, привітні, привабливі – схильні фантазувати, не бачать
різниці між фантазуванням та брехнею, можуть щось приховувати, не дотримуються обіцянок,
екстравертовані, увагу досягають за будь-яких вимог. Залежать від інших, характерна фрустрація.
Хочуть бути центром всесвіту. Гарно адаптуються до людей, прихиляють їх, але можуть так само
швидко їх забути. Холеричний тип темпераменту
Такій людині треба показати, що і інші люди теж можуть бути центром уваги
2) Педантичний – ригідність, інертність психічних процесів. Живуть по правилам, скрупульозні,
охайні, перфекціоністи, пунктуальні. Поведінка може виліватись в конфлікти через те, що педант
задовбує своїми правилами. Передвістник ОКР, але педантичність при цьому нікуди не дівається,
лише загострюється. Людина орієнтовна на ідеальне виконання роботи, прагне з кожним разом до
вдосконалення. Людина вкладає багато зусиль, але не може насолодитись результатом. Сірий
кардинал, що немає достатнього заряду сил. Якщо це психогенний тип, то це проблема виховання.
Без проблем можуть виконувати рутинну роботу, слідувати порядку
Треба розвивати гнучкість, прощатися із правилами, бути толерантним до себе, мати змогу на
помилки.
3) Застрягаючий афективно-застійний – занурений в свої почуття (хтось колись сказав, що він в
чомусь поганий, і він фіксується на цьому висловлюванні надовго), почуття залежать від оцінок
інших людей. Завжди буде мати козир, щоб скористатись ним на шкоду іншому, конфліктна,
підозріла, проявляє мстивість, образи тримає задля того, щоб досягти своєї мети. Тримає руку на
пульсі.
4) Дистемічний – занижений фон настрою, серйозний підхід до всього (не сміється у серйозній
ситуації), не має почуття гумору, песиміст, Негативна орієнтація на майбутнє, плани, не вірять в те,
що надумане може дійсно відбуватися, низька комунікація з іншими, загальмованість, похмурість,
низька самооцінка, любов до екзистенціальних штук (все, що є араціональним)
5) Гіпертинний – підвищена балакучість, скаче по темам, людям, діяльностям, на маленький
сигнал реагують дуже яскраво, дуже активні, маніпуляційні, роблять багато галасу. Важко
переносять дисципліну, невідповідальні, мають підвищену самооцінку, не люблять монотонну
діяльність. Завдяки маніпуляціям уходить від правил.
6) Збудливий – некерований, не має контролю над потягами, потреба екстрімі, схильність до
безглуздих ідей, інстинктивність, скупчує біля себе людей, але не може їх втримати, бо є
неконтактним у спілкуванні. Не любить навчатися, працювати, байдужий до майбутнього, може бути
небезпечним для суспільства, бо потребує влади над усіма. Для спілкування обирає більш слабких.
7) Афективно-лабільний – характерна зміна дистинного та гіпертинного станів (циклоїди за лічко
8) Екзальтований – біла ворона, творчі, захоплюються мистецтвом, зовнішність, рухи, манери
відрізняються високою художністю. Хвилюються за тварин та природу. Зазвичай жінки ходять у
печатках та носять шляпи
9) Тривожний тип – мінорний настрій, боязкість, образливість, невпевненість у собі. Діти цього
типу бояться всього (темряви, висоти, павуків і т.д.), сором’язливі, майже впевнені, що будуть
виглядати дурнувато, безглуздо, не зможуть сподобатись. У дорослих високі морально-етичні
вимоги, не можуть відстояти свою точку зору, конформні
10) Емотивний – високий рівень емпатії, почуття, глибокі реакції, споріднені екзальтованому, але
не виражають свої почуття, відповідальні, сердечні
11)Екстравертований
12)Інтровертований

Види самооцінки.
Самооцінка може бути адекватною і неадекватною. Адекватна – це реалістична, самокритична
оцінка себе, своїх здібностей, моральних якостей і вчинків.
Здорова (адекватна) самооцінка – життєво важливий чинник у розбудові та підтримці добрих
стосунків і досягненні успіху. Люди з адекватною самооцінкою і позитивними очікуваннями
результатів загалом вчаться і виконують роботу краще, ніж люди із заниженою або завищеною
самооцінкою. Кожен успіх підтримує і навіть підвищує їхню самооцінку. Людина з позитивною
самооцінкою добре почувається, вона впевнена у собі, гідно поводиться і вільно спілкується з
навколишніми людьми.
Неадекватна самооцінка може бути завищеною або заниженою.
Занижена самооцінка робить людину невпевненою у собі, вона намагається уникати вчинення будь-
яких дій або ухвалення важливих рішень, перекладає свою відповідальність на інших, побоюється
критики та будь-яких труднощів. Стан постійного очікування небезпеки або ситуації, в якій
доведеться ухвалювати рішення, не дозволяє людині розслабитися, тримаючи її у постійному
емоційному і фізичному напруженні. Такий стан хронічного стресу знижує захисні сили організму,
людина з ослабленим імунітетом часто хворіє. Захворювання, спричинені психологічним станом,
лікуються складніше. Невпевненість у собі і постійні переживання призводять до стресу, який
нерідко «заїдається», внаслідок можуть виникнути проблеми із зайвою вагою.

99. Порушення поведінки у різних типів акцентуйованих підлітків: делінквентна поведінка,

втеча з дому і бродяжництво, токсикоманічна поведінка (рання алкоголізація),
суїцидальна поведінка.

Під делінквентною поведінкою мається на увазі ланцюг проступків, провин, дрібних

правопорушень (від лат delinquo- зробити провина, завинити), що відрізняються від криміналу, т е.
караних відповідно до Кримінального Кодексу серйозних правопорушень і злочинів.
Делінквентность зазвичай починається зі шкільних прогулів і прилучення до асоціальної групі
однолітків. За цим слідують дрібне хуліганство, знущання над молодшими і слабкими, віднімання
дрібних кишенькових грошей у малюків (на сленгу делінквентна підлітків позначається виразом
«трясти гроші» малюка змушують стрибати, щоб почути, чи не задзвонять у нього монети), угон (з
метою покататися) велосипедів і мотоциклів, які потім кидають де попало. Рідше зустрічаються
шахрайство, дрібні протизаконні спекулятивні угоди ( «фарцовка-»), зухвала поведінка в
громадських місцях. До цього можуть приєднуватися «домашні крадіжки» невеликих сум грошей.
Однак підлітки можуть виявляти більшу делінквентна активність і тим заподіювати багато
занепокоєння. Зазвичай саме делінквентність служить найбільш частою причиною розглядів в
комісіях у справах неповнолітніх при місцевих Радах народних депутатів. Іноді всі ці порушення
поведінки називають «девіантною поведінкою», що не зовсім точно відображає суть справи.
Девіантність - відхилення від прийнятих норм - поняття більш широке, воно включає не тільки
делинквентность, а й інші порушення поведінки - від ранньої алкоголізації до суїцидних спроб.
Підліткова делинквентность в переважній більшості має чисто соціальні причини - недоліки
виховання перш за все. Від 30 до 85% делінквентна підлітків, за даними різних авторів, виростають
в неповній сім'ї, т. Е. Без батька, або в родині деформованої - з недавно з'явилися вітчимом або,
рідше, з мачухою.
Делінквентність далеко не завжди пов'язана з аномаліями характеру, з психопатіями. Однак при
деяких з цих аномалій, включаючи крайні варіанти норми у вигляді акцентуацій характеру, є менша
стійкість відносно несприятливого впливу безпосереднього оточення, велика податливість пагубним
впливам.

Втечі з дому та бродяжництво іноді також розглядаються як одна з форм делінквентності. Однак,
за нашими даними, делінквентність лише в 1/3 випадків (від 55% у гипертимов до 15% у
епілептоідов) поєднується з втечами з дому. Останні можуть бути абсолютно не пов'язані з
делінквентністю і тому, з нашої точки зору, становлять особливу форму порушень поведінки.
Втечі нерідко починаються ще в дитинстві, до початку пубертатного періоду. Може бути, тому дана
форма порушень поведінки краще за інших досліджена дитячими психіатрами. Перші втечі у дітей
зазвичай відбуваються в страху покарання або як реакція опозиції, а в міру повторення
перетворюються в «умовно-рефлекторний стереотип» (Сухарева Г. Е., 1959) Найбільш докладно
втечі у дітей і підлітків були систематизовані Н. Stutte (1960) , який виділив
1) втечі як наслідок недостатнього нагляду, з метою розваги і задоволення; 2) втечі як реакцію
протесту на надмірні вимоги або на недостатню увагу з боку близьких;
3) втечіяк реакцію тривоги зі страху покарання у боязких і забитих;
4) «специфічно-пубертатна втеча» внаслідок фантазерства і мрійливості та ін.
Емансипаційні пагони. Ці пагони є у підлітків найбільш частими (45%) і відбуваються, щоб
позбутися від опіки і контролю рідних або вихователів, від набридли обов'язків і спонук і віддатися
«вільної», «веселою», «легкої» життя. Початок цих пагонів падає в основному на вік 12-15 років.
Приводом для першого втечі нерідко є сварки, вірніше зіткнення з батьками або вихователями
інтернату. Але не страх перед ними, а спрага звільнитися від нагляду, обридлого режиму, наскучило
способу життя штовхає до втечі.

До ранньої алкоголізації повинні бути віднесені знайомство з п'янкими дозами алкоголю у віці до 16
років і більш-менш регулярне вживання спиртних напоїв у віці 17- 18 років. Таким чином, мова тут
йде не про ранній алкоголізм, а про підлітковому еквіваленті побутового пияцтва дорослих. Однак
ряди дорослих алкоголіків поповнюються в основному за рахунок тих, хто починає випивати з
підліткового віку. За даними Г. В. Морозова і А. К. Качаєва (1976), при побутовому пияцтві
дорослих алкоголізація починається в 76% до 20 років, в тому числі в 49% - в підлітковому віці.
Рання алкоголізація часто виникає спочатку як один із проявів делінквентності. Не випадково серед
делінквентних підлітків, які перебувають на обліку в міліції, 38% зловживали алкоголем (Гур'єва
В.А., Гиндикин В. Я., 1980). Перші випивки відбуваються, як правило, потайки від дорослих зі
«своєю» групою однолітків. Мотивами тут служать і небажання «відстати» від товаришів, і
цікавість, і помилково розуміється шлях до дорослості. Але при повторних випивки може з'явитися
новий мотив - бажання випробувати «веселий настрій» почуття самовпевненості і т. П. Тоді
алкоголізація стає формою токсикоманического поведінки. З тією ж метою і також в компанії
товаришів можуть використовуватися не тільки алкоголь, але і інші дурманні засоби, здатні
викликати незвичайне підвищення настрою або дати випробувати незвідані ще досі відчуття і
переживання аж до галюцинацій. Однак алкоголь в сучасних умовах залишається найбільш
поширеним і улюбленим способом ейфорізаціі.
Висока частота алкоголізації підлітків нестійкого типу цілком зрозуміла - пристрасть до бездумним
розвагам і задоволення становить одну з головних рис цього типу. Вино розглядається ними як
необхідний атрибут культу розваг. Тому випивки завжди здійснюються в групі асоціальних
однолітків і навіть, коли формується алкоголізм, тривають в компанії товаришів по чарці. Як мотив
алкоголізації зазвичай наводиться бажання випробувати веселий настрій, надається перевага не
надто глибокій, ейфорійній стадії сп'яніння. Вино зазвичай привертає більше, ніж горілка ( «горілка
несмачна», «занадто швидко валить», «від вина кайф краще»).

Термін «суїцидальну поведінку», що поширився в останні роки (Stanley E., Barter J., 1970), об'єднує
всі прояви суїцидальної активності - думки, наміри, висловлювання, погрози, спроби, замаху. Цей
термін особливо застосуємо до підліткового віку, коли суїцидальні прояви відрізняються
різноманіттям.
Галузі вивчення психопатій і непсихотичних реактивних станів на тлі акцентуації характеру. Лише
5% суїцидів та спроб падає на психози, в той час як на психопатії - 20-30%, а все інше - на так звані
«підліткові кризи» (Michaux L., 1953; Otto U., 3972). За нашими даними, серед які вчинили спроби
підлітків співвідношення числа психопатій і акцентуацій характеру приблизно однаково. Лише в
10% у підлітків є справжнє бажання накласти на себе руки (замах на самогубство), в 90%
суїцидальну поведінку підлітка - це «крик про допомогу». Не випадково 80% спроб відбувається
вдома, притому в денний або вечірній час. Крик цей адресований до ближніх насамперед. Частота
завершених суїцидів в порівнянні зі спробами в підлітковому віці відносно невелика. За
американськими даними (Jacobziener H., 1965), завершується лише 1% спроб, по скандинавським -
25% у хлопчиків і 3% у дівчаток (Otto U., 1972). Величина, зазначена для хлопчиків, безсумнівно
представляється завищеною. Суїцидні дії у підлітків часто носять "несерйозний", демонстративний
характер, можуть набувати рис «суїцидального шантажу» (Michaux L, 1953). Однак саме в
підлітковому віці диференціація між істинними замахами і демонстративними діями буває
надзвичайно ускладнена.
Відомим французьким дитячим психіатром L. Michaux (1953) було виділено п'ять типів суїцидних
спроб (імпульсивні, гіперемотівние, депресивні, паранояльні і шизофренічні) і 3 типу
«суїцидального шантажу» (істинний, афективний і імпульсивний). Побудована на цікавих
спостереженнях, ця класифікація все ж важка для практичного використання. Критерії
розмежування різних типів недостатньо чіткі, відсутній єдиний принцип виділення типів.
Демонстративна суїцидальна поведінка. Це - розігрування театральних сцен із зображенням спроб
самогубства без жодного наміру дійсно накласти на себе руки, іноді з розрахунком, що вчасно
врятують.
Істинне суїцидальну поведінку. Тут має місце обдумане, нерідко поступово виношене намір
накласти на себе руки. Поведінка будується так, щоб Суицидная спроба, за поданням підлітка, була
ефективною, щоб суїцидні дій «не завадили». У залишених записках зазвичай звучать ідеї
самозвинувачення, записки більш адресовані самому собі, ніж іншим, або призначені для того, щоб
позбавити від звинувачень близьких
 100. Теорія акцентуйованих особистостей К. Леонгарда.

У роботах К. Леонгарда використовується як поняття «акцентована особистість», так і

«акцентуйовані риси характеру». К. Леонгард замінив термін «психопат» на термін «акцентована
особистість». Він вважав, що у 20–30% людей деякі риси характеру надмірно загострені
(акцентовані), що при певних обставинах призводить до однотипних конфліктів і нервових зривів.
При А.х. особистість стає вразливою не до будь-яких (як при психопатіях), а лише до окремого
травмувального впливу, адресованого «місцю найменшого опору» цього типу характеру при
збереженні стійкості до інших. А.х. може бути виражена по-різному — розрізняють виражену й
приховану (латентну) акцентуацію, яка може переходити одна в одну під впливом різних чинників,
серед яких важливу роль відіграють особливості виховання, соціального оточення, професійної
діяльності, фізичного здоров’я.
Формуючись до досягнення особою підліткового віку, більшість А.х., як правило, з часом
згладжується, компенсується і лише при складних, травмувальних ситуаціях, які тривалий час діють
на слабку ланку характеру, можуть не тільки стати підґрунтям для гострих емоційних реакцій,
неврозів, але й зумовлювати формування психопатії.
Незважаючи на численні дослідження проблеми А.х., досі не сформувалося остаточного уявлення
про кількість можливих А.х., а також їх однозначне описання. Тому в нижченаведеному тексті
кількість А.х. зведена до десяти (за К. Леонгардом), а в описанні А.х. синтезоване їх сучасне
розуміння з леонгардівським. Описання А.х. викладено за схемою: назва А.х., назва типу за К.
Леонгардом, загальний опис, а також риси особистості й характеру людини, прояви А.х. у поведінці,
зокрема викладачів вищих навчальних закладів і спеціалістів (або фахівців) ФП.
Типи:
1) Демонстративний – показові люди, що завжди потребують уваги – жвавість рухів, артистизм,
швидкість встановлення контакту, товариські, привітні, привабливі – схильні фантазувати, не бачать
різниці між фантазуванням та брехнею, можуть щось приховувати, не дотримуються обіцянок,
екстравертовані, увагу досягають за будь-яких вимог. Залежать від інших, характерна фрустрація.
Хочуть бути центром всесвіту. Гарно адаптуються до людей, прихиляють їх, але можуть так само
швидко їх забути. Холеричний тип темпераменту
Такій людині треба показати, що і інші люди теж можуть бути центром уваги
2) Педантичний – ригідність, інертність психічних процесів. Живуть по правилам, скрупульозні,
охайні, перфекціоністи, пунктуальні. Поведінка може виліватись в конфлікти через те, що педант
задовбує своїми правилами. Передвістник ОКР, але педантичність при цьому нікуди не дівається,
лише загострюється. Людина орієнтовна на ідеальне виконання роботи, прагне з кожним разом до
вдосконалення. Людина вкладає багато зусиль, але не може насолодитись результатом. Сірий
кардинал, що немає достатнього заряду сил. Якщо це психогенний тип, то це проблема виховання.
Без проблем можуть виконувати рутинну роботу, слідувати порядку
Треба розвивати гнучкість, прощатися із правилами, бути толерантним до себе, мати змогу на
помилки.
3) Застрягаючий афективно-застійний – занурений в свої почуття (хтось колись сказав, що він в
чомусь поганий, і він фіксується на цьому висловлюванні надовго), почуття залежать від оцінок
інших людей. Завжди буде мати козир, щоб скористатись ним на шкоду іншому, конфліктна,
підозріла, проявляє мстивість, образи тримає задля того, щоб досягти своєї мети. Тримає руку на
пульсі.
4) Дистемічний – занижений фон настрою, серйозний підхід до всього (не сміється у серйозній
ситуації), не має почуття гумору, песиміст, Негативна орієнтація на майбутнє, плани, не вірять в те,
що надумане може дійсно відбуватися, низька комунікація з іншими, загальмованість, похмурість,
низька самооцінка, любов до екзистенціальних штук (все, що є араціональним)
5) Гіпертинний – підвищена балакучість, скаче по темам, людям, діяльностям, на маленький
сигнал реагують дуже яскраво, дуже активні, маніпуляційні, роблять багато галасу. Важко
переносять дисципліну, невідповідальні, мають підвищену самооцінку, не люблять монотонну
діяльність. Завдяки маніпуляціям уходить від правил.
6) Збудливий – некерований, не має контролю над потягами, потреба екстрімі, схильність до
безглуздих ідей, інстинктивність, скупчує біля себе людей, але не може їх втримати, бо є
 неконтактним у спілкуванні. Не любить навчатися, працювати, байдужий до майбутнього, може бути
небезпечним для суспільства, бо потребує влади над усіма. Для спілкування обирає більш слабких.
7) Афективно-лабільний – характерна зміна дистинного та гіпертинного станів (циклоїди за лічко
8) Екзальтований – біла ворона, творчі, захоплюються мистецтвом, зовнішність, рухи, манери
відрізняються високою художністю. Хвилюються за тварин та природу. Зазвичай жінки ходять у
печатках та носять шляпи
9) Тривожний тип – мінорний настрій, боязкість, образливість, невпевненість у собі. Діти цього
типу бояться всього (темряви, висоти, павуків і т.д.), сором’язливі, майже впевнені, що будуть
виглядати дурнувато, безглуздо, не зможуть сподобатись. У дорослих високі морально-етичні
вимоги, не можуть відстояти свою точку зору, конформні
10) Емотивний – високий рівень емпатії, почуття, глибокі реакції, споріднені екзальтованому, але
не виражають свої почуття, відповідальні, сердечні
11)Екстравертований
12)Інтровертований

101. Статеві відмінності у прояві властивостей нервової системи і темпераменту.

За даними А. П. Крючкової та І. М. Островської (1957), до кінця першого року життя дитини сила
нервової системи збільшується. В. Е. Чудновський (1963) зазначає, що удошкольніков є слабка
нервова система, яка тим слабкіше, чим менше вік дітей. Таким чином, вже з цих даних випливає,
що чим старше вік дітей, тим сильніше стає їхня нервова система. Вивчення А. М. Сухарева (1972)
цього питання на школярах підтвердило цю закономірність. Від 7 років до 16-17 років кількість
учнів, що мають слабку нервову систему, зменшується, а кількість осіб, що мають сильну і середню
нервову систему, збільшується. Ця закономірність виражена як у осіб чоловічої, так і жіночої
статі, але у останніх більш яскраво (дівчаток 7-8 років зі слабкою нервовою системою больпю,
ніж хлопчиків того ж віку). Зниження у дівчаток числа осіб зі слабкою нервовою системою від
7 років до 17 років виявлено і Ж. Е. Фірілевой (1974). У віці 18-25 років відбувається деяка
стабілізація числа осіб з сильною і слабкою нервовою системою. При цьому зникає і різниця
між особами чоловічої і жіночої статі в кількості осіб з сильною і слабкою нервовою системою.

Згідно з теорією В.А. Геодакяна, можна оцінити напрям еволюційного процесу: у сфері
темпераменту за такими ознаками, як соціальна ергічність і соціальний темп, еволюція була
завершена, надалі у жінок відбудеться збільшення значень ергічності й пластичності,
зменшення соціальної пластичності, зниження емоційної чутливості.

У структурі темпераменту також спостерігаються відмінності. Так, результати, отримані за

допомогою опитувальника В.М. Русалова, який включає 8 шкал, відзначають відмінності за 6-ма
шкалами. У жінок вищі показники соціальної пластичності, емоційності, соціальної
емоційності, а в чоловіків – показники ергічності, пластичності та індивідуального темпу.
Соціальна ергічність і соціальний індивідуальний темп із статтю практично не пов’язані

102. Статеві відмінності в емоційній сфері.

Розглядаючи особливості емоційної сфери, багато дослідників відзначає більшу сенситивність

дівчаток у порівнянні з хлопчиками, що, з одного боку, зумовлює відмінність неврозів у
хлопчиків і дівчаток, а з іншого – призводить до того, що протиправна поведінка частіше
проявляється серед хлопчиків, особливо починаючи з підліткового віку. Невротичні відхилення
дівчаток

частіше полягають у появі страхів, хвилювання, шкідливих звичок аутоагресивної етіології (кусання
пальців, гризіння нігтів і т. п.). У хлопчиків більше поширені проблеми поведінки. Що ж до
відмінностей у системах цінностей, то вони виявляються у дітей до підліткового віку й згладжуються
серед дорослих. Так, дівчатка більше орієнтовані на цінності особистої привабливості, сімейного
благополуччя, а в професійній сфері – на набування нового цікавого досвіду та розширення кола
спілкування, тоді як хлопчики й тут в основному звертаються до взаємодії з “великим соціумом”,
виражаючи прагнення до влади, незалежності, вигоди

103. Відмінності у здібностях чоловіків і жінок.

К. Макнемар встановив і підтвердив статистично, що дівчатка наділені більш розвиненими

естетичними смаками, у них краще розвинена мова, тонша координація, тоді як хлопчики
володіють кращими математичними і механічними здібностями. У дівчаток вища побіжність
мови; жінки більш адаптивні, виховувані, у них вищий рівень соціальної бажаності, зате
чоловіки більш кмітливі, меткі, винахідливі. Всі нові види професій спочатку освоюються
чоловіками, і лише потім – жінками.

Так, ще Е. Еріксон відзначав, що дівчатка частіше малюють щось завершене, замкнуте, яке має
внутрішню область; в їх малюнках переважають кола – це може бути озеро, сонце, причому
внутрішній простір завжди заповнений [15]. Це відповідає

переважанню внутрішніх процесів і змін над зовнішніми. У хлопчика ж малюнки містять загострені
(фалічні) фігури: башти замку, олівці, які, як правило, обернуті в зовнішній простір. Ця відмінність
відповідає психологічному призначенню чоловічої і жіночої статі, яке у чоловіків полягає в
інструментальному ставленні до світу, активній і завойовницькій поведінці, а у жінок – у
спогляданні, сприйнятті, вбиранні, переробці внутрішнього змісту. Діти також по-різному граються:
для хлопчиків типова дія гри відбувається явно, в зовнішньому плані – це аварія, катастрофа, війна,
будівництво тощо. Для дівчаток же найголовніше трапляється всередині; звідси інтерес до того, що
відбувається всередині побудованого будиночка, в замку, оточеному ровом, в каструлі, що стоїть на
вогні, і т. п.
Порівняння інтелекту і здібностей показало, що жінки, порівняно з чоловіками, володіють більшим
словниковим запасом, вищою побіжністю і ясністю мови (проте це не обов’язково детерміноване
біологічно, тому що матері, як правило, більше розмовляють з дочками, ніж з синами). Проте
загальний показник інтелектуальності (IQ) в чоловіків дещо вищий, але й тут виникає додаткова
змінна: перевищення досягається завдяки присутності у вибірці чоловіків з фемінінною
статеворольовою ідентичністю, тоді як у маскулінних чоловіків інтелект не відрізняється від
інтелекту жінок прийняття й увага до зміни деталей звичайно також краще розвинені у жіночої
частини популяції, але при цьому вони частіше помиляються в оцінці просторових відносин і
озиваються на помилкові просторові стимули. Технічні здібності раніше розвиваються і краще
виражені у хлопчиків. Вербальні здібності з достовірністю вищі у жіночої частини популяції,
дівчатка також швидше засвоюють читання (примітно, що такі порушення, як дислексія і дисграфія,
частіше спостерігаються у хлопчиків). Що ж до здібностей до мистецтв, то дівчатка, як правило,
раніше починають малювати і роблять це охочіше, ніж хлопчики, вміють висловлювати тонкі думки
про мистецтво. Сприйняття і запам’ятовування словесної інформації було важчим для чоловіків, а
сприйняття і запам’ятовування числової і музичної інформації – важчим для жінок (В.Ф. Коновалов,
Н.А. Отмахова). Автори обґрунтовують це тим, що в чоловіків виразніші зміни ЕЕГ викликаються
процесом сприйняття і переробки словесної інформації, ніж музичної і числової, у жінок, навпаки,
музичної і числової, ніж словесної.

Дівчатка процвітають і в тестах на пам'ять, хоча розбіжності тут не відрізняються ні величиною, ні

стійкістю, як у вербальних тестах. У стандартизованої вибірці 1937 року Стенфорд - Біне значно
більший відсоток дівчаток проходив тести на запам'ятовування картинок і відтворення по пам'яті
ланцюжка бісеру. У шкалах інших тестів на пам'ять не було виявлено суттєвої різниці на користь
будь-якого статі. Групові інтелектуальні тести також демонстрували краще жіноче виконання
субтестів на пам'ять. Однак в арифметичному тесті і запам'ятовуванні геометричних форм статеві
відмінності незначні і нестійкі. У запам'ятовуванні оповідань напрямок статевих відмінностей часто
залежить від порівняльної привабливості змісту для двох статей.

104. Особистісні відмінності чоловіків і жінок.

Спостереження за повсякденним життям дає можливість зробити висновок про існування помітних
особистісних відмінностей між дорослими чоловіками і жінками в нашому суспільстві. У багатьох
емоційних і соціальних характеристиках ця диференціація відчутна з раннього віку. Важливий
аспект особистісного розвитку, який виявляє традиційні статеві відмінності, включає інтереси,
переваги, ідеали, установки і особисті цінності. Внаслідок порівняно витонченої і стійкої сутності ці
особливості часто надають непередбачене вплив не тільки на розвиток емоційних і характерних рис,
але також на досягнення і дійсні можливості людини. активності виявили більш часту зайнятість
 хлопчиків в активній, енергійної грі, в діяльності, що включає м'язову спритність і вміння, а також в
іграх з високим ступенем організації і суперництва. Дівчата схильні до сидячим, помірним ігор,
обмеженим в амплітуді дії. У вивченні Хонзіком 252 дітей, розвиток яких до цього досліджувався
Беркелі, випробуваним давали ігрові матеріали різних типів і просили створити уявну сцену з
кінофільму. При виконанні цього завдання хлопчики головним чином використовували кубики і
перевізні засоби, в той час як дівчатка - меблі і фігури членів сім'ї. Повторний аналіз Еріксоном тих
же даних показав, що хлопчики частіше представляли високі споруди, руїни і предмети в русі;
дівчинки створювали переважно статичні сцени і користувалися кубиками для розмежування
закритого простору, наприклад кімнат.

У читанні, кінофільмах і радіопрограмах хлопчики воліють пригоди, подорожі та дослідження;

серед дівчаток найбільш популярні любовні історії і романи про дітей і сімейного життя. Ці
результати підтверджуються оглядом читацьких уподобань дітей в Швейцарії (8). Професійний
вибір студентів середньої школи дозволяє припустити прагнення юнаків до роботи, що дозволяє
отримати владу, вигоду і незалежність, в той час як дівчатка найбільше цінують роботу, що дає
цікавий досвід, або в сфері соціального обслуговування (121). При зіставленні «сфер життєвих
інтересів», відзначених студентами середньої школи як найбільш цікаві для дискусій і лекцій в
школі, деякі з виявлених статевих відмінностей збільшувалися в пізньому підлітковому періоді (126).
Хлопчики на перше місце ставили теми фізичного здоров'я, безпеки і грошей, а також проявили
більш відкриту зацікавленість сексом. Дівчаток турбували питання особистої привабливості,
особистісна філософія, режим дня, психічне здоров'я, манери, особистісні якості, а також домашні і
сімейні взаємини.

Деякі дослідники проводили систематичний аналіз уривків чоловічих і жіночих розмов, підслуханих
у різних місцях Нью-Йорк-Сіті в університетському містечку на Середньому Заході , а також на двох
жвавих лондонських вулицях. Незважаючи на те що місце дії в певній мірі визначає теми розмови,
основні статеві відмінності досить стійкі. У чоловічих розмовах найбільш поширені такі теми, як
гроші, комерційні справи і спорт; жінки віддають перевагу розмовам про інших жінках і одязі. Крім
того, жінки значно більше розмовляють про людей. У розмовах змішаних груп домінують теми, що
представляють або однаково великий, або однаково маленький інтерес для обох статей.

Одне з найбільш стійких статевих відмінностей полягає в більшій агресивності чоловіків. Ймовірно,
воно має частково культурне та частково біологічне походження. Згадаймо, наприклад, що подібне
статева відмінність в агресії і боротьбі спостерігалося у багатьох видів тварин. Безперечно, одним з
сприяють цьому чинників є більший розмір і м'язова сила чоловіки, а іншим - чоловічий статевий
гормон. Роль, виконувану останнім, можна наочно показати на прикладі явних змін в агресивності
поведінки, наступних за трансплантацією статевої залози у тварин.

105. Гендерні особливості поведінки.

1.Наступальна еротична поведінка: від чоловіків чекають ініціативи, тоді як жінкам прояв
еротичних ініціатив протипоказаний, бо вони вступають у суперечність з інстинктом. К.
Лоренц в умовах експерименту привчив самку однієї з рибок плисти назустріч самцю, що
привело останнього в стан стресу, а статева щілина у нього надовго закрилася.
2. Агресивна поведінка: чоловікам властиве інструментальне ставлення до світу, при якому
потрібно постійно щось руйнувати, щоб створювати нове.

3) Просторова орієнтація: чоловіки краще, ніж жінки, сприймають простір, віддаленість, швидкість.
Тому вони й більш чутливі до цих вимірів.

4. Територіальна поведінка: чоловікам властиво “позначати” і перевіряти свою територію, а також

охороняти її межі, тому “Хто сидів на моєму стільці?” – типово чоловіча реакція, рівно як розкидання
і “забування” речей і т. п.

5. Витривалість до болю: у чоловіків еволюційно нижчий больовий

поріг (відповідно вища больова чутливість), ніж у жінок, підготовлених природою до пологів, тому
вони вимушені з ним краще справлятися.

6. Повільне засвоєння оборонних умовних рефлексів: чоловікам більш властиво нападати, а не

захищатися, у зв’язку з чим у хлопчиків часто спостерігаються проблеми у дитячому колективі,
викликані невмінням “дати здачу”.

7. Слабкий прояв емоційних реакцій у відповідь на загрозу: чоловіки схильні приховувати, а не

демонструвати переживання, які не стають слабшими, але виявляються або в поведінці, або в
психосоматичних захворюваннях.

8. Наполегливість, або персистентність, при виконанні завдання без підкріплення: чоловікам,

зважаючи на їх слабшу научуваність, властиво “наступати на одні й ті ж граблі” та “ломитися в
закриті ворота”.

9. Слабкий зв’язок з найближчими родичами: чоловіки, як правило, менше скучають за членами своєї
сім’ї, ніж жінки, рідше згадують про

батьків.

10. Периферизація: потяг до створення “груп за інтересами” у дорослих, і особливо підлітків (клуб,
гараж, спортивна секція, рибалка, полювання). Жінкам від цього відмовитися набагато легше.

11. Пошук пригод, нових і складних подразників: чоловіки втомлюються від монотонності й тому
іноді схильні добре, але вже відоме, проміняти на незрозуміле й нове, звідси – секрет їх несподіваних
на перший погляд захоплень, у тому числі й екстремальними видами спорту й відпочинку
(наприклад, екстремальними видами туризму).

12. “Хижацька поведінка”, пов’язана з полюванням: потяг до суперництва й небезпек, через що

чоловікам не тільки важливо домогтися поставленої мети, але й обійти в цьому процесі суперників;
перемога без боротьби не приносить задоволення.
 106. Основні поняття: раса, етнос, культура.

Найбільш поширеним і загальноприйнятим є визначення етносу, дане Ю.В. Бромлея: етнос - це

історично сформована на певній території стійка
сукупність людей, що володіють загальними відносно стабільними особливостями мови,культури і
психіки, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших подібнихутворень
(самосвідомістю), фіксованим в самоназві.
Е. Тонкін та ін. виокремлюють такі ознаки раннього застосування
поняття “етносу”, як “чисельність, аморфність структури та загроз-
лива рухливість”, і зауважують, що на позначення таких об’єктів
зараз застосовується поняття “зграя” та “рій”. Дещо пізніше Арис-
тотель називав словом “етнос” чужі, варварські народи: згодом цю
традицію слововжитку запозичать римляни, для яких “етнос” — це
провінційні народи та варвари.

“Культура (лат. cultus – виховання, освіта, розвиток) – сукупність практичних, матеріальних і

духовних надбань суспільства, які виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й
людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вужчому розумінні культура – це
сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної
творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє
функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під
культурою розуміють рівень

освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності
(культура виробництва, культура праці, культура мови; правова, моральна, естетична культура,
культура побуту тощо). Джерелом культури є суспільна праця, здатна практично й духовно
перетворювати дійсність і саму людину.

Людська раса – це група людей з певними загальними вродженими особливостями, які відрізняють їх
від інших. Всі люди, до якої б раси вони не були віднесені антропологами чи біологами, належать до
одного виду – Homo spaiens (Людина розумна). Це черговий спосіб сказати, що відмінності між
расами людей невеликі, навіть якщо здається, що це не так – наприклад, темний або світлий колір
шкіри. Всі раси у світі можуть змішуватися, тому що у них багато спільного.
Серед рас сучасних людей, які належать до одного виду Homo Sapiens, перш за все виділяють великі
підрозділи ― домінуючі раси:
― європеоїдна (євразійська);
― монголоїдна (азіатсько–американська);
― негро–австралоїдна (екваторіальна).

107. Етнокультурні відмінності сприймання і інтелекту.

Культурне й соціальне середовище, в яких відбувається становлення людини, відіграють значну роль
у способі сприйняття нею або ним навколишньої дійсності. Вплив культурної складової сприйняття
можна зауважити особливо виразно, якщо спілкуватися з людьми, які належать до інших культур.
Багато жестів, звуків і типів поведінки носії різних культур інтерпретують по-різному. при
 сприйнятті будь-якого елементу реальності додається компонент культури, то його об’єктивна
інтерпретація стає
ще більш проблематичною. Це пояснюється тим, що культура дає
певне спрямування в сприйнятті світу органами чуттів, що впли-
ває на те, як інтерпретується та оцінюється інформація, одержана
із навколишнього світу. Наприклад, ми доволі точно помічаємо від-
мінності між людьми всередині своєї культурної групи, але пред-
ставники інших культур часто видаються подібними одне до одного.
Результатом такого сприйняття, незважаючи на його абсурдність,
став поширений вираз “особа кавказької національності”.

На особливу увагу заслуговує специфіка сприймання кольору

в різних етнокультурних спільнотах. Можна зазначити, що важли-
вим в цьому контексті є зв’язок між власне кольором і його назвою,
адже сприймання інтерпретації образу залежить від того, чи зможе
індивід його ідентифікувати як окремий колір, а один із механізмів
такої ідентифікації є саме здатність дібрати відповідну назву. Як за-
значає М. Борнштайн, головними параметрами сприймання кольо-
ру є відтінок, насиченість, яскравість і контур [Bornstein].

Ретельне вивчення цих та інших ситуацій, пов’язаних з навчанням, спонукало М. Коула

підсумовувати результати своєї величезної роботи в короткому твердженні: “Культурні відмінності в
процесі пізнання полягають скоріше в конкретних ситуаціях, до яких застосовуються ці процеси, ніж
в існуванні процесу пізнання в одних групах і його відсутності в інших”. Цей узагальнюючий закон
має багато наслідків. Він означає, що люди, незалежно від конкретної культури, володіють
відповідними уміннями і навичками, але виключно важливі ситуативні характеристики, що
дозволяють їх використовувати

Ще один наслідок полягає в тому, що про компетентність не завжди можна судити за рівнем
виконання завдань. Якщо людина не в змозі виконати завдання або добре пройти тест, це не означає
відсутності у неї здібностей. Цей висновок суперечить звичайному переконанню, згідно з яким
людина, що не виконала завдання на задовільному рівні, не володіє достатньою

компетентністю або здібностями. Бажаніше в цьому випадку пояснення, за яке гаряче ратує М. Коул,
полягає в тому, що саме завдання або ситуативна природа випробування також можуть породжувати
погане виконання. Ці ситуативні елементи включають незвичайні матеріали в завданні, незвичні
часові обмеження при виконанні завдання, присутність стороннього з

високим статусом, який перевіряє тест, що примушує випробуваного нервувати, і т. п.

У тестуванні інтелекту завдання на час виконання, такі як складання абстрактного малюнка з

кубиків, прийнято вважати вільними від культурних обмежень. Проте при оцінці інтелекту дітей
австралійських аборигенів виявилося, що в ситуації виконання завдань на якийсь час такі діти
нерідко виявляли набагато більшу цікавість до того, щоб “спробувати на зуб” секундомір
експериментатора, ніж до конструювання з кубиків абстрактних малюнків. Недолік знайомства з
типом завдання і об’єктами, необхідними для його виконання, може виявитися каменем спотикання
при крос-культурній оцінці інтелекту. Для внутрішньокультурної оцінки інтелекту повинні
розроблятися завдання, орієнтовані на вирішення проблем, що відносяться до даної культури.
Ступінь виправданості застосування таких завдань у конкретних культурах обмежує їх крос-
культурну придатність

Проте використання генетичних маркерів у дослідженнях інтелекту в представників різних рас

показало, що відмінності між порівнюваними групами менші, ніж відмінності в оцінках рівня
інтелекту між індивідами в одній об’єднаній за расовою ознакою групі (Loehlin et al., 1975).
Експериментальні дані підтверджують цю загальну закономірність для більшості характеристик
людини – відмінності між генетичними пулами рас менші в порівнянні з генетично зумовленими
відмінностями між членами однієї раси (Gould, 1981).

108. Ментальність як інтегральна етнопсихологічна ознака.

Культурологічний підхід розглядає менталітет як деяку інтегральну характеристику людей, які

живуть в певній культурі. Така характеристика дозволяє описати своєрідність бачення світу цими
людьми та пояснює специфіку їх реагування на нього. Тобто культурологічне тлумачення
менталітету базується на положенні про людину як частину культури. Звідси менталітет – це
сукупність продуктів діяльності суспільства, його взаємодії з природою, діяльність соціальних
інститутів та інших регуляторів суспільного життя, а також вірування, ієрархія цінностей, мораль,
особливості міжособистісної поведінки та самовираження, мова та спосіб передачі досвіду через
покоління [13].
В.В. Веселова [2] визначає менталітет як характерну для конкретної культури специфіку психічного
життя, детерміновану економічними й політичними умовами в історичному аспекті. Зміст
менталітету полягає в когнітивній сфері й визначається знаннями людської спільноти. Разом з
віруваннями знання формують уявлення про оточуючий світ, які є базою менталітету, а вони, разом
із домінуючими потребами й архетипами колективного несвідомого утворюють ієрархію цінностей,
які і характеризують дану спільноту.
Можна виділити кілька компонентів етнічної ментальності, кожний з яких доповнює один одного.
По-перше, можна припустити, що існує первинний, нижчий рівень, який фіксує кількість тієї психо-
емоційно-розумової енергії, яку необхідно задіяти етнофору для вирішення певної задачі.
Виражається в темпераменті, пасіонарності,типової для певного етносу. Пасіонарність ( від панцира
passio – пристрасть) – це характерилогічна домінанта, внутрішнє прагнення до діяльності,
спрямоване на здійснення певної мети. Виводячи пасіонарність із біогеохімічної енергії живої
речовини біосфери, Л.Н.Гумильов розглядав пасіонарне поле, пасіонарні імпульси разом з такими
явищами як інстинкт самозбереження [3]. Було виявлено, що пасіонарність передається винятково
генетичним шляхом, її не можна виховати. Вгасання пасіонарності на рівні етносу протікає в
результаті масової загибелі носіїв відповідного генофонду у війнах, епідеміях, у процесі етноциду,
асиміляції й т.п.
Наступний структурний рівень ментальності –несвідомий – був виділений і описаний К.-Г.Юнгом,
який увів поняття архетипу. Несвідомий рівень менталітету, у свою чергу, також складається з
різних підрівнів. Вони визначаються етнічними, расовим і загальнолюдським факторами.
Найглибший архетипічний рівень. Досліджуючи акти саможертовності, власним життям заради
інтересів своєї спільноти (наприклад, японські камікадзе), К.-Г.Юнг звернув увагу на етнокультурну
обумовленість психіки цих людей, така особливість існує разом з біологічною передачею в спадщину
певного несвідомого стану. Іншими словами, колективне несвідоме – це розум наших прадавніх
предків, спосіб, яким вони думали й відчували, спосіб, яким вони осягали життя й світ.
Два названі рівні менталітету – психоенергетчний і несвідомий – близькі в тому, що виявляють
причину колективних форм поведінки поза соціального життя й міжособистісних стосунків. Тільки
Л.Н.Гумильов апелював до фізичних уявлень (поле, коливання, енергія), а К.-Г.Юнг – до
психологічних підструктур. Третій же, вищий рівень етнічної ментальності має вихід безпосередньо
на мислення.
На відміну від названих несвідомих стереотипів, менталітет, у принципі, доступні для наукового
пізнання джерела саме завдяки наявності в його структурі "розумового" рівня.
Несвідомий образ поствє елементом колективної психіки, він не зникає, а вписується в контекст
ментального змісту як його невід’ємна частина. Мислення – це пізнання світу, а менталітет – це
манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність.
Поняття «менталітет» поєднує в собі ознаки раціонального та ірраціонального . Тобто, менталітет
інтегральна духовно-моральна особливість людей, які живуть у конкретній культурі, виявляється у
своєрідному баченні ними оточуючого світу і ставленні до нього.
Однією з проблем визначення поняття «менталітет» є ототожнення його з терміном «ментальність».
Менталітет – інтегральна цінніна характеристика соціальної спільноти; сформована система
елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки,
діяльності, способу життя групи; включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи
підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. До менталітету належать звички,
прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне несвідоме, які існують на рівні несвідомих психічних
процесів

Менталитет определяется и как некая интегральная характеристика людей, которая позво- ляет
описать своеобразие видения этими людьми окружаю- щего мира и объяснить специфику их
реагирования на него. Каждый отдельный представитель данной культуры при- сваивает
выработанный группой способ восприятия мира, образ мыслей, систему оценок окружающей
действительно- сти (Н.А.Забелина).

109. Етнокультурні відмінності у спілкуванні.

Сепір стверджував,що всі мови мають однаковий зміст і різняться лише за формою,культурні
відмінності можуть відображатися і у відмінностях змістумови. У лінгвістичних колах це
називається конотативною семан-
тикою, що означає емоційні або оцінні відтінки певного слова. На-
приклад: слово “сонце” хоч і позначає об’єкт у небі, який з’являється
протягом дня, або космічний об’єкт, назва його в різних мовах не
має такого самого забарвлення, як і в нас. Через відмінності у фор-
мі та в деяких випадках і у змісті нерідко виникають проблеми із
перекладом, бо неможливо зробити ідентичний у всьому переклад
з однієї мови на іншу. У лінгвістів такий феномен називається без-
еквівалентною лексикою. Відмінності також проявляються у стиліс-
тичній тональності. У багатьох випадках існує суттєва пов’язаність
із зовнішніми об’єктами або суб’єктами [Иванов]. Коли ви говорите
англійською мовою, то зобов’язані звертати увагу на низку аспектів,
такі як стать людини, з якою ви спілкуєтеся. Тому ви прагнутимете коректно застосовувати слова
“він”, “вона” і пов’язані з ними вирази.
Крім цього, ви будете використовувати вирази в однині або множи-
ні. В індоєвропейських мовах звертають увагу на стать і форму звер-
нення (ти або ви). В інших мовах звертають увагу на інші атрибути.

Наприклад, у японській мові ви повинні знати докладніше статус

людей, що спілкуються. Важливість структури мови відзначена в
дослідженні А. Ґуіори (Guiora, 1985). Він дійшов такого висновку:
якщо в мові чітко виражені ознаки статевої належності, гендерна
ідентичність у дітей формується швидше, порівняно з дітьми, мова
яких менше “навантажена” цими ознаками (наприклад, фінська
мова, де взагалі немає відмінностей за ознакою статі). Усвідомлен-
ня індивідом “я чоловік” або “я жінка” утворює різний погляд на
навколишній світ. У цьому сенсі Б. Ворф мав рацію. Однак можна
також стверджувати, що світогляд — це щось більше, ніж статева
ідентичність У багатьох європейських мовах побутує ввічлива форма звер-
тання “Ви” (Vous у Франції, Usted в Іспанії, Sie в Німеччині, Esis
в Греції та відповідні граматичні форми множини) і особиста фор-
ма “ти” (tu, du, esi і відповідні граматичні форми однини). Однак
у японській мові градацій щодо цієї змінної існує більше. Ці спо-
стереження дозволяють зробити висновок, що японці повинні звер-
тати більше уваги на статусні відмінності (і ці відмінності справді
спостерігаються).
Розмови не розпочнуть доти, поки не з’ясують ранг свого
потенційного співрозмовника, оскільки від цього значною мірою за-
лежатиме вживання відповідних слів у подальшій бесіді. У бага-
тьох країнах, якщо ви неправильно використовуєте якесь слово чи
граматичну форму, то робите “помилковий крок”, що є еквівалентом
лайки в присутності людини з високим статусом. У представників
вищих класів Франції звернення на “Ви” (vous) означає побажання
здоров’я і відповідний етикет. Ця форма звернення використовуєть-
ся навіть між подружжям, батьками і дітьми.
Етикет арабських країн має на увазі традиційне ввічливе спілку-
вання і звертання. Відповідати на арабське “дякую”, яке звучить
як “шукран”, потрібно “ахлян уа сахлян” (майже дослівний аналог
англійського “you are welcome”). Крім того, “будь ласка” арабською
звучить як “мін фадлік”, що приблизно можна перекласти “честь
маю”. Але дякувати в арабських країнах прийнято не за всі ті речі,
за які дякують у Європі. Наприклад, за гостинне ставлення госпо-
даря до гостя подяка в арабських країнах дуже вітається. Однак го-
ворити “дякую” за смачне частування в арабських країнах суворо
заборонено.

110. Розуміння норми і патології в етнокультурному контексті.

Термін «ненормальність», який в найзагальнішому сенсі означає «відхилення від норми»,

використовувався принаймні в трьох різних концепціях.
Перша концепція - антинормативна, яка розглядає в якості аномалії будь-яке відхилення від ідеалу
або досконалого стану. Норма в такому випадку є бажаною метою для досягнення. «Норма»
відповідно до цього погляду швидше виняток, ніж правило. Використання термінів «нормальний»
або «ненормальний» супроводжується деякими найзагальнішими поясненнями. Наприклад,
повідомлення про те, що людина, у якого нормальна шкіра і нормальні зуби - один з «кількох
щасливчиків», мають на увазі, що нормальність - це відсутність дефектів або інших недосконалостей.
Твердження, що деякі можуть залишатися нормальними, піддаючись стресу або напруги сучасного
життя, передбачає, що нормальність це ідеальний стан абсолютного самовладання і стабільності.
Другий підхід пов'язує ненормальність з патологією або небезпечними станами. Це використання
особливо часто зустрічається в медицині. З цієї точки зору поведінка буде вважатися ненормальним
при наявності виразних, небажаних симптомів. Цей підхід може бути розглянутий як пристосування
антинормативної концепції до практичних і соціальнимх вимог. Ненормальність все ще
представляється відхиленням від ідеального стану, але відхиленнями настільки великими, що вони
ускладнюють практичну діяльність. Обставини вимагають особливих дій для захисту та особистості,
і суспільства в цілому. Так, людина, яка проявляє кілька легких невротичних симптомів, таких як
компульсивність, прагнення не наступати на тріщини в асфальті або уникати незначних посмикувань
чола, може викликати таке зауваження: «Трохи дивний, так, - але це не серйозно: з ним немає нічого
справді ненормального ». Але дозвольте такій людині зануритися в депресію настільки, наскільки
тільки можливо, або перебільшити ступінь своєї помилки настільки, що доведеться перервати
роботу, або якщо йому привидиться ворог і з'явиться загроза фізичного насильства, то він тут же
заслужить ярлик «ненормального». Відповідно до цього підходу дуже невелике число індивідів є
ненормальними, а більша їх частина без особливого розгляду відноситься до нормальних.

Культурні стандарти впливають на визначення норми принаймні двома способами (23). Положення
норми і кордон між нормальністю і ненормальністю в різних групах може варіюватися. В певних
групах насильство - нормальна форма прояву збудження і душевного хвилювання, а флегматичність і
неупередженість вважаються ненормальними. В інших групах - навпаки. Також розрізняються і
відхилення нормального поведінки. Дві культури, що мають схожу норму, можуть відрізнятися в
градусі відхилення поведінки від цієї норми при відсутності низькою адаптації. В одній жорстке
дотримання поведінковим нормам потрібно традицією або обставинами життя, особливостями
середовища. В інших свобода поглядів, суджень і великі індивідуальні відмінності можуть бути
прийняті за «норму».

Різновиди ненормальності. Всі культури містять певні девіації і варіанти низької адаптації. Але
форми, які приймає ця непристосованість, можуть широко варіювати в залежності від культурних
установок. Серед індіанців Оджібуа поширений психоз віндіго. Вони вірять, що хтось був
перетворений в віндіго - міфічного гіганта-канібала, зробленого з льоду. Цей психоз часто
починається з стану депресії і потім часто переростає в жорстокість і нав'язливе прагнення до
поїдання собі подібних, при якому індивід може вбити і з'їсти членів своєї власної родини. Інший
приклад - арктична істерія, виявлена на півночі Сибіру, при якій людина проявляє високу ступінь
сугестивності і нав'язливого прагнення наслідувати слів і дій людей, що живуть по сусідству.
Подібний стан було виявлено серед малайців і відомо як латах. Малайців також властиво стан амок.
Людина, якого «охопив амок» нападає в сліпій люті на кожного, кого зустріне на своєму шляху;
часто він може покалічити або вбити багатьох, перш ніж його зупинять.

111. Теорії, що пояснюють відмінності в характері і ментальності етносу.

Ментальність як етнопсихологічний феномен сприймається дослідниками як «душа народу», як те,

що робить цей етнос відмінним від інших, як специфічне культурне «обличчя» конкретної етнічної
спільноти, що полегшує її впізнавання. Кожна етнокультура має свій власний «ментальний
інструментарій» – мову, обряди, міфи, вірування, звичаї, мистецтво, мораль тощо.

Ментальність визначає особливості душі, серця та розуму, вона є серцевиною того, що називають
характером народу і що здебільшого робить людей приналежними до тієї чи іншої національно-
культурної спільноти. Характерологічні відмінності між такими утвореннями спостерігаються дуже
давно. Ще Гіппократ намагався пояснити це впливом клімату, Птолемей і Гален – небесних світил,
Фукідід і Страбон – соціальними умовами життя народів. У наш час поняття ментальності – це
об’єкт вивчення таких вітчизняних та зарубіжних учених як І. Абрамова, І.
Бичко, І. Габдулгафарова, П. Гнатенко, І. Грабовська, Н. Григорів, І.Дінцельбахер, Р.Додонов,
П.Кравченко, С. Кримський, О. Лаврик, О. Лісеєнко, М. Попович, І. Старовойт, В.Храмова та ін.
Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку
культури, суспільної моралі. На її основі виникає відчуття національної ідентичності. Дослідник Є.
Чорний запропонував як модель єдності ментальності й ідентичності – айсберг, де ментальність –
підводна частина, самість суспільства, а над водою – здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг,
у такий спосіб, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг “дрейфує”, зазнаючи
впливів етнічних, політичних, релігійних, екологічних та інших умов [14, с.11]. Національна
ментальність виявляється і в науковому пізнанні реальності, її філософському осмисленні.
Зіставивши класичні філософські системи – французьку (Р. Декарт), англійську (Ф. Бекон, Дж. Локк),
німецьку (Х. Вольф, Ґ.В.Ф. Геґель), українську (Г. Сковорода, П. Юркевич), – неважко
пересвідчитися: кожна з них несе на собі печать національного духу, національного менталітету.
Наївно вважати, що, скажімо, німецька класична філософія могла виникнути за межами Німеччини,
поза контекстом німецької культури. За словами Г. Штайнталя, Есхіл і Платон належать людству,
але вони є здобутками грецького духу. Недарма філософію називають “душею культури”, її
найінтимнішою, заповітною частиною культури. А культура – явище етнічно закорінене і тому
глибоко національне.

Етнічні особливості поведінки формуються як в онтогенезі, так і у філогенезі, причому це

формування здійс- нюється під впливом головним чином соціальних, етнокультурних факторів. З
одного боку, формуються об’єктивні, зовнішні,
соціальні, етнокультурні змінні, а з іншого боку – суб’єктивні, внутрішні або власне психологічні
змінні”1. Як вважає М.Пірен, “психічний склад нації – суб’єктив- ний психічний досвід нації, що
являє собою наявність відносно стійких властивостей, рис, національної психології, які детер-
міновані усім суспільно-історичним ходом становлення і роз- витку нації, специфікою
соціально-психологічного відобра- ження сприйняття об’єктивних умов її існування”
Досліджуючи філософські передумови формування цілісної міждисциплінарної теорії ментальності,
Р.Додонов дав визначення ментальності як специфічного стилю світосприй- мання, вивчав основні
детермінанти процесу походження і функціонування феномена ментальності: природної (клімат,
рельєф, географічне положення, багатство флори і фауни), со- ціального середовища (специфіка
господарської діяльності, ет- нічна зброя і т.д.), внутрішніх причин (ритми етнічного життя,
“етнічний темперамент”, особливості процесу становлення і наступної зміни етноментальності через
спілкування, спільну діяльність, утворення, виховання й ін.)11. Монографія Р.Додонова “Этническая
ментальность: опыт социально-философс- кого исследования” є соціально-філософським
дослідженням, що має на меті систематичний розгляд широкого кола проблем, пов’язаних з
визначенням феномена ментальності. Розглянуто історичні етапи становлення поняття
“ментальність”. Зроблено спробу розкрити природу, сутність, структуру, зміст етнічної ментальності,
виявити праксиологічні аспекти її вивчення1