КУРСОВА РОБОТА

«ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА»
Вступ

Соціально-економічна система, до якої сьогодні рухається людство,

називають інформаційним суспільством. Спостерігається процес
трансформації економічної діяльності, яка властива індустріальній економіці,
в економічну діяльність, для якої визначальним є виробництво, обробка і
поширення інформації.
Інформація сьогодні відіграє важливу роль в суспільному житті. Вона є
основою при прийнятті рішень для здійснення будь яких дій, визначає
розвиток технології і ресурсів у цілому. В нашу інформаційну епоху
інформація є також товаром і важливим виробничим ресурсом.
Стрімкий розвиток інформаційних технологій, що використовуються в
економічній діяльності, перетворення інформації на економічне благо, поява
нових теоретичних розробок, дозволяють виявити суть і оцінити наслідки
зростаючого впливу інформаційної діяльності на виробництво й економіку.
Дослідженням інформації займалися вчені: В.Глушков, О.Чубукова,
В.Іванова, А.Балашова.
Метою курсової роботи є дослідження ролі інформації як виробничого
фактору в сучасній інформаційній економіці.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких задач:
- формування поглядів на поняття інформації як наукової категорії:
- виявлення особливості інформації як спеціального економічного
блага і фактора виробництва.
1. Виробництво

Основне призначення економічної сфери полягає в задоволенні

постійно зростаючих людських потреб. У суспільному та індивідуальному
бутті потреба є проявом необхідності певних чинників (речовини, енергії,
інформації) та бажання володіти ними для створення сприятливих умов
життєдіяльності організму, людської особистості, соціальної групи,
суспільства. Серед різноманітних потреб людини найістотнішою є потреба в
індивідуальному відтворенні.
Виробництво — це процес створення різноманітних матеріальних благ
та послуг, необхідних для задоволення людських потреб.
Люди створюють матеріальні блага у взаємодії з природою. Без цієї
взаємодії виробництво неможливе. У людській діяльності споконвічно
використовувалися природні матеріальні блага і сили природи — сонце,
вітер, вода, вогонь. Матеріальних благ у природі в готовому вигляді не існує,
тому люди, вступаючи у певні відносини з природою, повинні були
перетворювати її складові елементи, щоб отриманий результат задовольнив
ту чи іншу їхню потребу. Задоволення потреб є головною метою будь-якого
типу виробництва. Потреби людини, суспільства в цілому визначають
напрям розвитку виробництва і реалізуються у спеціально опрацьованих
суспільством соціально-економічних програмах. Суспільство має постійно
корегувати систему пріоритетів при досягненні визначених цілей.
Взаємозв'язок економічних потреб з виробництвом відображає
динаміку шлей і засобів виробництва. Виробництво визначає загальні
об'єктивні умови, за яких виникають і розвиваються потреби людини, а
потреби відповідно орієнтують виробничу діяльність, ключовими
елементами якої є такі питання:
— що слід виробляти?
— як це слід виробляти?
— як має розподілятися результат виробництва?
 Будь-яка виробнича діяльність у кінцевому підсумку зводиться до
прийняття цих рішень.
Процес виробництва — це взаємодія продуктивних сил і виробничих
відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у
своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і
стрибкоподібним.
Люди беруть участь у виробництві не поодинці, а колективно, спільно,
у зв’язку з чим виробництво завжди виступає як суспільне виробництво.
Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство),
використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні
сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне
життя.
Виробництво вносить в аморфне життя людей-збирачів продуктів
природи чітку організованість, забезпечує структуризацію суспільства. Ця
структура охоплює такі категорії людей:
— зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство
існувати не може. Ця група є визначальною у суспільстві на всіх етапах
історичного розвитку виробництва;
— технічні керівники процесу виробництва. Необхідність у них
постала у зв´язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер;
— категорія людей, які забезпечують стабільність зовнішніх умов
виробництва, охорону і захист виробників, процесу і продукту їхньої праці
(адміністративні, судові, законодавчі органи й установи);
— зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоров´я, освіта,
побутове обслуговування, пасажирський транспорт тощо);
— категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва
(торгівля, фінансово-кредитна система, транспорт, зв´язок, реклама тощо);
— учені, необхідність в яких обумовлена розвитком наукового
виробництва.
 Усі ці групи людей мають безпосереднє відношення до процесу
суспільного виробництва, відтворення суспільного буття, яке здійснюється
шляхом створення необхідних продуктів (матеріальних засобів виробництва і
предметів споживання, нових форм суспільних відносин, продуктів
духовності й інформації, нових суспільних якостей індивідів).
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво
поділяється на дві великі сфери: матеріальне виробництво і нематеріальне
виробництво (рис. 1.1).

Суспільне виробництво

Матеріальне виробництво — Нематеріальне виробництво —

сукупність галузей і сфер, які сукупність галузей і сфер, що
виробляють матеріально-речові блага й виробляють нематеріальні блага
надають матеріальні послуги та нематеріальні послуги, які
(промисловість, сільське та лісове задовольняють духовні й соціальні
господарство, будівництво, особисте, потреби людей (охорона здоров'я,
ремісниче господарство, комунальне освіта, інформатика, культура,
господарство і побутове обслуговування, які мистецтво, спорт, туризм, духовне
надають матеріальні послуги, транспорт, виробництво)
зв'язок, торгівля (в частині обслуговування
процесу виробництва))

Рис. 1.1 Структура суспільного виробництва

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій

виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, напір, будівлі,
одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні
вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б) матеріальні послуги;
вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки,
обладнання виробничого призначення тощо.
Матеріальне виробництво — це вирішальна сфера людської діяльності.
Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального
виробництва.
 До сфери нематеріального виробництва належать: роздрібна торгівля,
пасажирський транспорт, зв’язок, підприємства побутового обслуговування,
заклади охорони здоров’я та заклади, що створюють духовні цінності – у
галузі освіти, культури, мистецтва.
В сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має
великий вплив на розвиток матеріального виробництва.
Отже між сферами матеріального і нематеріального виробництва існує
тісний взаємозв’язок і взаємодія.
Суспільне виробництво в цілому – це складна і комплексна система, в
якій можна виділити 3 рівні:
- Працю індивідуального працівника;
- Виробництво в межах підприємства, фірми (мікрорівень);
- Виробництво на рівні суспільства, держави (макрорівень).
На 1 рівні розрізняють предмети праці, засоби праці і працю. Праця –
це така доцільна, свідома діяльність людини, при котрій речовини природи
видозмінюються таким чином, щоб вони могли задовольнити певні людські
потреби. Предмети праці – це те на що спрямована праця. Засоби праці – те,
при допомозі чого людина діє на предмети праці.
На мікрорівні – виділяють фактори виробництва.
Стосовно макрорівня. Структура:
1. суспільний поділ праці по галузях і сферах господарювання;
2. виробництво матеріальних благ і матеріальних послуг, а також
виробництво нематеріальних благ і нематеріальних послуг;
3. виробничі відносини;
4. суспільне виробництво як органічна єдність безпосереднього
виробництва, розподілу, обліку і споживання.
Суспільне виробництво існує на всіх етапах розвитку людської
спільноти, воно властиве всім історичним епохам, оскільки люди, які
створюють матеріальні блага і духовні цінності та нові форми суспільних
відносин, неодмінно вступають у певні взаємозв´язки і взаємовідносини.
 1.2. Основні риси виробництва

Характерною рисою виробництва як процесу є поєднання в ньому

елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного його повторення,
в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощування
кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим
перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш
ефективне функціонування.
Суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно
постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити
виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес
виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в
той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного
виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного
продукту: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання.
Фази виробництва тісно між собою взаємопов’язані, хоча кожна з них
відносно відособлена, має свої характерні особливості і виконує різні
функції. Найтісніший зв’язок існує власне між процесом виробництва і
споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно
буває двох видів: виробниче і особисте.
Виробниче споживання – це використання економічних ресурсів для
виготовлення економічних благ. Фактично даний вид споживання означає
процес виробництва. З останнім тісно пов’язане і особисте споживання
предметів споживання завдяки якому відбувається відтворення робочої сили.
Особисте споживання виступає логічно кінцевою метою будь-якого
виробництва і визначає його структуру. В той же час, споживання як кінцева
мета виробництва не завжди виступає в якості його безпосередньої цілі. Так,
в ринковій економіці безпосередньою метою виробництва для приватних
виробників є отримання прибутку. Але якщо зв’язок між виробництвом і
споживанням десь втрачається то трудова діяльність стає безглуздою або
перетворюється у виробництво заради виробництва. Таким чином, дещо
відрізняючись за своїми функціями і роллю процес виробництва і
споживання лише в своїй єдності можуть представляти суспільне
виробництво.
Розподіл, як фаза суспільного економічного процесу, включає не
тільки розподіл результатів виробництва (суспільного продукту) і доведення
кінцевих товарів і послуг до споживача, а й розподіл ресурсів або факторів
виробництва. отже, він тісно зв’язаний з фазами споживання і виробництва.
Розподіл суттєво залежить від форм власності, оскільки фактори
виробництва в ринковій економіці належать конкретним власникам, а це
впливає на формування доходів, у відповідності з якими і розподіляються в
кінцевому рахунку економічні блага.
Обмін виступає в трьох видах: діяльністю і здібностями; економічними
ресурсами; предметами споживання. Він забезпечує переміщення благ в
просторі і сприяє більш повному задоволенню потреб людей. З цієї точки
зору він продуктивний як виробництво. Розподіл (і обмін), не тільки є
опосередкованою ланкою між виробництвом і споживанням, він активно
впливає не ефективність виробництва, бездефіцитність товарів і послуг та
примноження суспільного багатства, прискорює рух товарів від виробників
до споживачів.
Суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-
економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй
об'єктивних законів.
Отже виробництво виступаючи основою життєдіяльності людей,
забезпечуючи засоби існування людей, обслуговує й само себе, в кожній з
названих фаз виконуються й чисто виробничі функції.
 1.3. Фактори виробництва та їх класифікація

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови - фактори

виробництва
Поняття фактор походить від латинського factor, що означає чинник,
що робить, виробляє, впливає, рушійна сила процесу або одна з його умов.
Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які
використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ; це все те,
що бере участь у виробничому процесі, створює товари та послуги. Це –
рушійна сила виробництва, основна умова його здійснення, складова
виробничого потенціалу, параметри, що визначають його ефективність та
результативність.
Фактори виробництва – це «працюючи» ресурси.
Виробництво завжди передбачає взаємодію його факторів як
найважливіших елементів або об'єктів, які впливають на його можливості та
результативність. Таких факторів, що використовують у виробничому
процесі для створення різних благ, велика кількість. Причому для
виготовлення кожної одиниці продукту існує свій набір факторів.
Для факторів виробництва характерною рисою є їх визначеність.
Теорія факторів виробництва виникла ще в першій половині XIX ст.
В економічній теорії існують різні підходи до класифікації факторів
виробництва.
Так, марксистська теорія поділяла всі фактори виробництва на дві
великі групи: особистий фактор виробництва та речовий фактор
виробництва. Під особистим фактором виробництва розуміють робочу силу
як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини до праці. Під
речовим фактором виробництва розуміють сукупність засобів праці,
предметів праці та природних умов.
 Ф. Кене вважав найважливішим фактором виробництва землю і
характеризував її як "матір усього багатства", а труд називав "батьком
багатства".
У другій половині XIX ст. ряд західних економістів всупереч
марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва:
працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид
доходу.
На початку XX ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з
названими трьома факторами визначив четвертий — підприємницькі
здібності щодо організації та управління виробництва.
Чотирьохфакторна класифікація елементів виробництва (праця,
капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці
вважалась класичною і наче б завершеною. Однак на кожному етапі розвитку
суспільного виробництва під впливом науково-технічного прогресу постійно
з'являються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого
рівня розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори
виробництва. Тому економічна наука постійно розширює і доповнює
класифікацію факторів виробництва.
Так звана «київська школа економічної теорії», яку очолює професор
В.Д.Базилевич наголошує, що «на кожному етапі розвитку суспільного
виробництва під впливом науково-технічного прогресу постійно
зароджуються  нові складові процесу виробництва, які з часом досягають
такого великого розвитку і значення, що перетворюються на самостійні
фактори виробництва». Зокрема, до складу факторів виробництва вони
відносять: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку,
інформацію, екологію.
Отже, сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу
факторів виробництва відносить (рис. 1.2):
- працю:
- капітал,
 - землю,
- підприємницькі здібності,
- науку,
- інформацію,
- екологію.

Рис.1.2. Фактори виробництва

Земля в сучасній економічній теорії - один з чотирьох основних

факторів виробництва, який, для того щоб стати продуктивним, звичайно
повинен з'єднуватися з працею і капіталом.
Поняття «земля» як фактор виробництва має широкий зміст: воно є
одночасно операційним базисом виробництва, сховищем природних ресурсів,
природною основою сільськогосподарського виробництва. Отже, це всі
природні (відтворювані і невідтворювані) ресурси. Вони можуть бути
використані для виробництва товарів і послуг споживчого і виробничого
призначення: виробництво сільськогосподарської і промислової продукції,
соціальної та промислової інфраструктури, будівництво житла, населених
пунктів, доріг та ін.
До цього фактору належать такі елементи природи:
1) сільськогосподарські землі;
2) ліси;
3) води океанів і морів, озер, річок, а також підземні води;
4) хімічні елементи земної кори, іменовані корисними копалинами;
 5) атмосфера, атмосферні та природно-кліматичні явища і процеси;
6) космічні явища і процеси;
7) простір Землі як місце розміщення речових елементів економіки, а
також навколоземний простір.
Земля як фактор виробництва має свої особливості.
По-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа
землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29%
від її загальної площі.
По-друге, земля на відміну від інших факторів виробництва має
необмежений термін служби і не відтворюється за бажанням. Це дар природи
й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично
неможливо штучно відтворити.
По-третє, за своїм походженням вона природний фактор, а не продукт
людської праці.
По-четверте, земля не піддається переміщенню, вільному переведенню
з однієї галузі виробництва в іншу, з одного підприємства на інше, тобто
вона нерухома.
По-п’яте, земля, яка використовується в сільському господарстві, при
раціональній експлуатації не тільки не зношується, а й покращує свою
продуктивність.
По-шосте, земля широко використовується і в
несільськогосподарському як територія для будівництва виробничих
будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування
корисних копалень та ін.
Однією з найважливіших характеристик землі є її обмеженість.
У зв'язку з цим для землі як фактора виробництва характерний закон
спадної віддачі, тобто рано чи пізно додатковий додаток праці до землі буде
приносити все меншу віддачу. Цей закон має місце для землі,
використовуваної в сільському господарстві.
 Капітал у широкому сенсі, на думку інших економістів, - це
акумульована (сукупна) сума товарів, майна, активів, що використовуються
для отримання прибутку, багатства. Існує думка, що капітал складається з
благ тривалого користування, створених економічною системою для
виробництва інших товарів.
Зовні капітал виступає в конкретних формах: у засобах виробництва
(постійний капітал), в грошах (грошовий капітал), в людях (змінний капітал),
в товарах (товарний капітал). У всіх цих визначеннях є спільна ідея, а саме:
капітал характеризується здатністю приносити прибуток.
Отже, можна висловити таке визначення: капітал в інтерпретації
сучасної економічної теорії - це один з основних факторів виробництва,
створюваний самою економічною системою, представлений всіма засобами і
ресурсними можливостями виробництва, які створені людьми для того, щоб з
їх допомогою робити інші товари і послуги.
У сучасній західній економічній науці капітал трактується як блага
тривалого користування, створені людьми для виробництва інших товарів і
послуг. Це визначення капіталу служить основою для різних понять капіталу,
використовуваних у повсякденній мові та економічній літературі.
Економічна теорія розрізняє:
- Фізичний (технічний) капітал - сукупність матеріальних засоби, які
використовуються в різних фазах виробництва і збільшують продуктивність
людської праці (верстати, будівлі, комп'ютери тощо);
- Фінансовий (грошовий) капітал - сукупність грошових коштів і
грошовий вираз вартості цінних паперів;
- Юридичний капітал - сукупність прав розпорядження деякими
цінностями, причому ці права дають їх власникам дохід без вкладення
відповідного праці;
- Людський капітал - це ті вкладення, які збільшують фізичну чи
розумову здатність людини.
 Капітал під дією технологічного прогресу поступово втрачає свої
властивості. Капітал в інформаційній економіці являє собою накопичення
знань, досвід на відміну від індустріальної економіки, де капітал має риси
матеріальні: будівлі, обладнання. Основним джерелом капіталу стають права
власності на нематеріальні активи, що виражаються у вигляді ліцензій,
патентів, правах власності. В сучасній економіці розвинутих країн капітал
або поступається місцем організації людей, що мають відповідні знання,
здібності і успішно маніпулюють ними на рівні господарської організації, або
відкривають простір для індивідуальної діяльності, суб’єкти якої все
більшою мірою стають незалежними.

Праця як економічна діяльність являє собою баланс між корисністю

(продуктивністю) і некорисне (витратами). Праця це свідома діяльність
людини, за допомогою якої він бореться проти браків, рідкості благ і прагне
збільшити їх кількість. Корисність праці є її продуктивність, тобто здатність
трансформувати речі так, щоб можна було збільшити ступінь задоволення
потреб.
Праця не тільки творчий процес, але й важка діяльність, що
виражається в некорисності праці (негативної корисності). Крім того, праця -
це напруга, яка потребує зусиль: фізичних, розумових, психологічних,
вольових.
Праця має наступні характеристики:
Кількісні характеристики відображають затрати праці, визначаються
чисельністю працюючих, їх робочим часом і інтенсивністю праці, тобто
напруженістю праці в одиницю часу.
Якісні характеристики праці відображають рівень кваліфікації
працівників. За цього рівня існує загальний розподіл працівників на
кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих.
Кваліфікація працівників знаходить відображення в ступені складності
їх праці. Некваліфіковану працю вважається простим, а кваліфікований
складним, як би зведеним у ступінь простим працею, або простим працею,
помноженим на відповідний коефіцієнт складності.
Процес праці включає в себе три основних компоненти: доцільну
діяльність людини; предмет, на який спрямована праця; засоби праці, за
допомогою яких людина впливає на предмет праці.
В постіндустріальний період праця набуває властивостей
інтелектуалізації. В цих умовах людина виступає як носій унікальних
здібностей, процес використання яких не може називатись працею в
традиційному значенні цього слова. Зважаючи на це, будь-яка праця людини
– процес інтелектуальний, оскільки він завжди створює первинну
інформацію на базі вторинної, носієм якої є людський мозок працюючого.
На відміну від індустріального суспільства, де домінуючим видом
праці була машинна праця, в інформаційному суспільстві такий вид праці є
непродуктивним. Це пояснюється тим, що в інформаційному суспільстві до
людини як джерела праці ставляться нові вимоги: надзвичайно важливого
значення набуває інтелект, творча праця людини, люди обмінюються
інформаційними продуктами, які мають творчий зміст, також
розповсюджується такий вид праці як дистанційна.

Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор

виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та
ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою
створення благ та послуг.
Підприємницькі здібності виступають як особливий людський ресурс
за умов функціонування ринкової економіки, зміст якого розкривається через
чотири взаємозв’язані функції підприємця: 1) організаційну -– підприємець
бере на себе ініціативу з’єднання ресурсів (землі, капіталу, праці і
підприємницьких здібностей) в єдиний процес виробництва товарів і послуг;
2) новаторську – підприємець це новатор, особа, яка прагне вводити нові
технології, нові форми організації бізнесу, випускати нові товари чи надавати
нові види послуг і т.ін.; 3) ризику – підприємець ризикує своїм часом,
діловою репутацією і навіть власним майном; 4) відповідальності –
підприємець бере на себе завдання прийняття основних рішень у процесі
ведення бізнесу і несе при цьому правову і соціальну відповідальність (за
дотримання контрактів, дотримання чинного трудового і іншого
законодавства тощо).
Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю
прирівнюється до витрат висококваліфікованої праці.
Для підприємництва першою і головною умовою є самостійність і
незалежність господарюючих суб’єктів, наявність у них певної сукупності
свобод і прав щодо вибору виду підприємницької діяльності, формування
виробничої програми, доступу до ресурсів, збуту продукції, встановлення на
неї цін і т.д.
Другою умовою підприємництва є відповідальність за прийняті
рішення, їх наслідки і пов’язаний з цим ризик.
Третя умова підприємництва – орієнтація на досягнення комерційного
успіху, прагнення до збільшення прибутку.
Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на
отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і
мислення.
Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових
засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових
видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці
тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.
Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі
інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності,
інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом.
Як фактор виробництва наука має такі особливості:
- наука перетворюється на найважливіший елемент продуктивних сил;
 - лежить в основі досягнень оптимального рівня ефективності
виробничих процесів;
- впливає на процес підготовки кваліфікованих працівників;
- визначає рівень технології та організації виробничих процесів;
- перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільного
виробництва.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного

виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та
систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у
різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.
Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом,
інформація справляє суттєвий вплив на розвиток економічних процесів.
Завдяки розвитку інформації відбувається переоцінка ролі та місця
матеріально-речових факторів суспільного виробництва. Відбувається
поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел
економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає
інформаційномісткість виробництва, праці та продукту.

Екологічний фактор виробництва. В другій XX століття у зв'язку зі

змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-
сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно
зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного
продукту та робочої сили.
Тривалий час природокористування здійснювалось людським
суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що
забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без
раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних
екологічних процесів.
 Екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів
трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання
природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його
відтворення. Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого
значення як на мікро- так і на макрорівні.
 2.1. Інформація. Поняття, класифікація

Інформація – це абстрактне поняття, що має різні значення в

залежності від контексту. «Інформація» є загальнонауковим поняттям, але до
цих пір у науковій сфері воно залишається вкрай дискусійним.
Загальноприйнятого визначення не існує, і воно використовується головним
чином на інтуїтивному рівні. Саме слово «інформація» (від лат. Information, у
буквальному розумінні: знаходження, надання форми тому, що раніше було
невідомим, безформним; новина, повідомлення, роз'яснення, які знижують
невизначеність і ведуть до зростання обізнаності отримувача) є
загальнонауковим, міждисциплінарним поняттям.
На сьогодні існує ціла низка теорій інформації, кожна з яких дає своє
визначення цього поняття.
Основні ідеї однієї з перших таких теорій, що дістала назву
"статистична теорія інформації", були розроблені К.Шенноном і викладені в
серії його праць у 1948 р. Cаме він ввів термін «інформація», яку розумів у
вузькому технічному аспекті, основний акцент робив на кількісній її оцінці.
Одне з перших сучасних визначень інформації, що відноситься до
становлення сучасного "кібернетичного" періоду суспільства належить Н.
Вінеру: "Інформація – це визначення змісту, одержаного із зовнішнього світу
в процесі нашого пристосування до нього та пристосування до нього наших
відчуттів. Процес отримання і використання інформації є процесом нашого
пристосування до випадковостей зовнішнього середовища і нашої
життєдіяльності в цьому середовищі".
В логіко-семантичних теоріях інформації (Р.Карнап) інформація
розглядалася як зменшення або подолання невизначеності. Біхевіористичні,
комунікаційні, логіко-прагматичні теорії інформації різноаспектно оцінюють
прагматичну цінність інформації.
Б. С. Українцев відзначає, що інформація – це такий зміст
відображення, який пов’язаний з управлінням; “без процесів управління не
може бути активного відображення, а без активного відображення не може
бути інформації”.
Л. Г. Мельник, розглядаючи інформацію як форму відображення
матерії, об’єктивної реальності, відзначає її унікальну властивість, а саме, що
сама інформація нематеріальна. Її не можна віднести до категорії об’єктивної
реальності. У цьому плані вона, швидше, могла б бути названа “віртуальною,
тобто можливою реальністю. Інформація – це те, що не є матерією, але
формує матеріальні сутності об’єктивної реальності: предмети і явища
природи. Нематеріальна інформація керує матеріальним світом.
Інформацію як категорію відмінності охарактеризував У. Р. Ешбі, який
вважав, що “інформація є там, де виявляється розмаїття, де присутня
відмінність між хоча б двома елементами, і її нема, якщо елементи не
розрізняються.
Російський вчений А. Д. Урсул розвинув концепцію У. Р. Ешбі, і вже
розглядав інформацію як відображене розмаїття у будь-яких об’єктах чи
процесах живої і неживої природи, а інформаційний процес – як
відображення розмаїття.
З економічної точки зору, інформація виступає, у першу чергу, як
атрибут об’єкта чи явища, який при обробці людиною чи комп’ютером
можуть приймати форму числа чи тесту.
Отже сьогодні поки що відсутнє стале поняття інформації. У різних
науках в нього вкладається різний зміст, що не збігається із повсякденним.
Тому для усунення багатозначності можна навести два визначення із
Енциклопедичного словника. По-перше, інформація – це "відомості, що
передаються людьми усним, письмовим або іншим способом", а по-друге,
інформація – це "загальнонаукове поняття, яке включає обмін відомостями
між людьми, людиною і автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами
в тваринному й рослинному світі; передавання ознак від клітини до клітини,
від організму до організму".
 Як багатоаспектна загальнонаукова категорія інформація займає вагоме
місце у наукових дослідженням представників як природничих, так і
гуманітарних дисциплін. При цьому звертається увага на єдність двох
відносно самостійних аспектів, що становлять зміст феномену інформації:
— комунікаційного, пов'язаного з процедурою передачі повідомлення,
трансляції відомостей (дослідження комунікацій, комунікаційних технологій,
інформаційних мереж тощо);
— змістового, пов'язаного з передачею продуктів інтелектуальної
діяльності та їх засвоєнням, спрямованим на зростання обізнаності або
зниження невизначеності отримувачів.
У сучасній літературі сформувалось два підходи до визначення
сутності інформації: атрибутивний, за якого інформація кваліфікується як
невід'ємна ознака будь-якого матеріального об'єкта та оцінюється як міра
впорядкованості структур та взаємодій; функціональний, прихильники якого
пов'язують інформацію з функціонуванням та розвитком систем, що
самоорганізуються.
Інформація характеризується своїм змістом, вона не відокремлюється
від людської свідомості, що є її виробником та кінцевим споживачем.

До інформації висувається цілий ряд вимог (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Вимоги до інформації

 Інформацію умовно поділяють на естетичну та семантичну. Естетична
інформація зобов'язана своїм походженням виникаючим у природі різним
сполученням звуків, запахів, світла, кольорів і тіней. Різні твори мистецтва
(музика, живопис, література) також відносять до естетичної інформації.
Семантична інформація виникає в результаті різної діяльності людей.
Залежно від способу передачі та сприйняття можна виділити такі види
інформації: візуальна (передається і сприймається візуальними образами);
аудіальна (звуками); тактильна (відчуттями); смакова (запахами); машинно-
орієнтована (сприймається і обробляється ЕОМ).
За соціальною орієнтацією в науці виділяють масову, особисту і
спеціальну інформацію. Якщо масова інформація адресується найширшому
колові споживачів, то особиста орієнтована на точно визначеного
індивідуума або певну групу осіб. Спеціальна інформація розрахована на
спеціалістів. Вона може бути науковою або художньою, технічною або
гуманітарною і т. ін. Спеціальну інформацію часто підрозділяють за сферами
людської діяльності за галузевим принципом.
Закон України "Про інформацію" поділяє її на такі види:
- статистична iнформацiя - офiцiйна документована державна
iнформацiя, що дає кiлькiсну характеристику подiй та явищ, якi вiдбуваються
в економiчнiй, соцiальнiй, культурнiй та iнших сферах життя України.;
- масова iнформацiя - публiчно поширювана друкована та
аудiовiзуальна iнформацiя. Друкованими засобами масової iнформацiї є
перiодичнi друкованi видання (преса) - газети, журнали, бюлетенi тощо i
разовi видання з визначеним тиражем. Аудiовiзуальними засобами масової
iнформацiї є: радiомовлення, телебачення, кiно, звукозапис, вiдеозапис тощо;
- iнформацiя про дiяльнiсть державних органiв влади та органiв
мiсцевого i регiонального самоврядування - офiцiйна документована
iнформацiя, яка створюється в процесi поточної дiяльностi законодавчої,
виконавчої та судової влади, органiв мiсцевого i регiонального
самоврядування. Основними джерелами цiєї iнформацiї є: законодавчi акти
України, iншi акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти
Президента України, пiдзаконнi нормативнi акти, ненормативнi акти
державних органiв, акти органiв мiсцевого i регiонального самоврядування;
- правова iнформацiя - сукупнiсть документованих або публiчно
оголошених вiдомостей про право, його систему, джерела, реалiзацiю,
юридичнi факти, правовiдносини, правопорядок, правопорушення i боротьбу
з ними та їх профiлактику тощо;
- iнформацiя про особу - сукупнiсть документованих або публiчно
оголошених вiдомостей про особу;
- iнформацiя довiдково-енциклопедичного характеру - систематизованi,
документованi або публiчно оголошенi вiдомостi про суспiльне, державне
життя та навколишнє природне середовище;
- соцiологiчна iнформацiя - документованi або публiчно оголошенi
вiдомостi про ставлення окремих громадян i соцiальних груп до суспiльних
подiй та явищ, процесiв, фактiв.

Основні функції інформації:

1. Комунікативна – передача відомостей від джерела до споживача.
2. Управлінська – інформаційне забезпечення на всіх стадіях
управління.
3. Науково-пізнавальна – генерація і поширення відомостей, що
дозволяють пізнавати світ.
4. Навчально-виховна – інформаційне забезпечення соціалізації
особистості, передачі знань і досвіду з покоління у покоління, формування
світогляду.
Основними видами iнформацiйної дiяльностi є одержання,
використання, поширення та зберiгання iнформацiї.
Одержання iнформацiї - це набуття, придбання, накопичення
вiдповiдно до чинного законодавства України документованої або публiчно
оголошуваної iнформацiї громадянами, юридичними особами або державою.
 Використання iнформацiї - це задоволення iнформацiйних потреб
громадян, юридичних осiб i держави.
Поширення iнформацiї - це розповсюдження, обнародування,
реалiзацiя у встановленому законом порядку документованої або публiчно
оголошуваної iнформацiї.
Зберiгання iнформацiї - це забезпечення належного стану iнформацiї та
її матерiальних носiїв.
Джерелами iнформацiї (згідно Закону України «Про інформацію») є
передбаченi або встановленi Законом носiї iнформацiї: документи та iншi
носiї iнформацiї, якi являють собою матерiальнi об'єкти, що зберiгають
iнформацiю, а також повiдомлення засобiв масової iнформацiї, публiчнi
виступи.
До основних характеристик інформації можна віднести: цільове
призначення, обсяг, цінність, повноту, надійність, вірогідність, надмірність,
швидкість передавання та переробки інформації.
Цільове призначення інформації є однією з важливіших її
характеристик, оскільки одна і та ж інформація часто використовується з
різною метою. Наприклад, одні і ті ж дані можуть бути використані як для
аналізу оперативної обстановки, так і для проведення оперативно-пошукових
заходів.
Для передачі та обробки інформації важливого значення набуває її
обсяг, котрий в простішому випадку залежить від кількості знаків (символів),
що передаються.
Цінність інформації багато в чому визначається як своєчасністю її
передачі, ступенем впливу на рішення, що приймається на її основі, так і
важливістю самого рішення. Цінність інформації залежить також від ряду
інших характеристик інформації: повноти, надійності, вірогідності.
Характеристика, що називається повнотою, використовується для
визначення змісту найбільш істотних параметрів інформації, що передається.
Інформація вважається повною, якщо вона відповідає обсягу, що
потребується. Невідповідність між інформацією, яка викликана і яка здобута,
свідчить або про неповноту, або про надлишок інформації.
За допомогою надійності характеризується наявність помилок в
інформації, що передається. Надійність багато в чому залежить від технічних
засобів, що використовуються.
Інформація може відповідати чи неповністю відповідати тому
об'єктові, явищу чи процесу, котрий вона відображає. Для визначення
ступеня відповідності використовують характеристику, яку називають
вірогідністю.
Під надмірністю інформації розуміється збільшення обсягів даних, що
передаються, але які не спричиняють одержання додаткових нових
відомостей.
І нарешті, остання характеристика – швидкість передавання та переробки
інформації. Вона залежить від швидкості технічних засобів та систем, що
використовуються

2.2. Формування інформаційного суспільства

Процес становлення інформаційного суспільства почався з

прискорення матеріального виробництва та проходження матеріальних
потоків ще на перетині ХІХ та ХХ сторіч. У той час проводився перший
перепис населення США, та для обробки даних уперше використовувалась
техніка – спеціально сконструйований табулятор. Тоді ж був створений
перший носій даних – картонна перфокарта, а також програма обробки.
Основним критерієм інформаційного суспільства є якість та кількість
інформації у кругообігу, її ефективна передача та обробка. Додатковим
критерієм слугує доступність інформації для кожного. Це значить, що
величезна маса населення переключається з сфери виробництва промислової
продукції та сільського господарства у сферу виробництва та
розповсюдження інформації. Інформаційне суспільство демонструє такий
рівень розвитку економіки, коли її інформаційний сектор виходить на першу
сходинку по чисельності у ньому зайнятих.
Характерними рисами інформаційного суспільства є:
– збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;
– зростання числа людей, зайнятих інформаційними технологіями,
комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання
їх частки у валовому внутрішньому продукті;
– зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в
суспільних та господарських відносинах;
– створення глобального інформаційного простору, який забезпечує
ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових
інформаційних ресурсів і задоволення їхніх потреб щодо інформаційних
продуктів і послуг.
В західному світі для означення інформаційного суспільства все
частіше застосовують поняття «К-суспільства», тобто суспільства
заснованого на знаннях та інноваційних технологіях. Невід’ємними
компонентами такого суспільства стали постійно оновлюванні
міждисциплінарні знання, які здатні генерувати найсучасніші технології,
інформаційно-інноваційні здобутки, ефективний захист довкілля,
забезпечувати еколого-техногенну безпеку, відтворення високоякісного
людського капіталу (трудового потенціалу з елементами творчості,
підприємництва та підприємливості) тощо. Лише на цій основі і на таких
засадах стає можливим інтегральний вектор глобального розвитку, що
органічно вписуватиметься в цивілізаційні виміри інформаційно-
інноваційного суспільства.
Найвищим індекс розвитку К-суспільства мають Швеція, Данія,
Норвегія, Швейцарія, Фінляндія, Японія, Німеччина, Австрія. Більшість цих
країн мають обмежені природні ресурси та відносно невеликі власні ринки.
Тобто такі важливі показники конкурентоспроможності індустріальної
економіки, як володіння значними природними ресурсами і великими
власними ринками, за умови, що суспільство будує свій подальший розвиток
на знаннях і новітніх технологіях, втрачають свою пріоритетність.
Нова інформаційна епоха зумовлює нові виклики і нову суспільну
відповідальність. Перетворення, що відбуваються в галузі комунікацій,
впливають на всі сторони суспільного буття. В інформаційному суспільстві
домінують не традиційні галузі промисловості, а знання та інформаційні
послуги. Новітні комунікації — це потужна індустрія, яка охоплює усі сфери
життя суспільства. Аналітики свідчать, що інформаційний сектор економіки
росте набагато швидше, аніж економіка взагалі. Нині новітні технології
кардинально розширюють права громадян на доступ до різноманітної
інформації, дозволяють брати участь у прийнятті політичних рішень, активно
продукувати інформацію, а не тільки її споживати. Аналіз зарубіжного
досвіду свідчить, що головними напрямками вже нині є: створення
глобальної інфраструктури, забезпечення права і технічного доступу до
інформації всього населення, дотримання свободи слова, захист національної
культурної спадщини та інтересів національних меншин, охорона приватної
та інтелектуальної власності, боротьба з високотехнологічними злочинами та
монополізмом.

2.2. Інформація як фактор виробництва

Інформація – це якісно новий фактор виробництва, що докорінно

відрізняється від традиційних факторів – землі, капіталу і праці. Вона
виступає посередником і сполучною ланкою між усіма факторами
виробництва.
Більш того, інформацію варто розглядати як визначальний фактор
підвищення ефективності виробництва матеріальних благ і рівня життя
людської цивілізації. Цей ресурс є настільки важливий, що його можна
назвати стратегічним. Йому немає заміни вже сьогодні і навряд чи буде
заміна в майбутньому.
 Д. Белл, який започаткував концепцію постіндустріального
суспільства, а також його послідовник український вчений А. А. Чухно
розглядають інформацію як основний фактор розвитку цього суспільства.
При цьому розвиток інформаційного суспільства не заміщує індустріальне чи
аграрне суспільство, а додає нового аспекту, у тому числі в галузі
використання даних та інформації.
Ще в 60-ті роки минулого століття відомий вчений М. Ф. Реймерс
запропонував трактувати інформацію як ”один із найважливіших природних
ресурсів і одночасно суспільних надбань, оскільки весь розвиток суспільства
є результатом переробки інформації, одержаної з навколишнього середовища
і накопичуваного суспільством”.
А. А. Чухно підкреслює, що інформація – це новий виробничий фактор,
який знімає проблему обмеженості, забезпечує зростання віддачі, реалізує
дію закону зростаючої продуктивності.
На думку В.М.Попова «інформація в сучасних умовах виступає
найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити
як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людей з
метою їх використання у різних сферах життєдіяльності й насамперед в
економічній сфері».
Інформації притаманні властивості суспільного блага — того, чим
додатково може скористатись людина, не збільшуючи витрат виробництва.
Водночас, на думку багатьох вчених, інформація характеризується
вибірковістю, яка є вищим проявом рідкісності.
Протягом усієї історії людства люди у процесі суспільної діяльності
перетворюють упредметнену інформацію. Діяльність з інформацією як із
предметом праці ведеться людиною у процесі праці, який спрямований на
перетворення природного матеріалу. У процесі пізнання навколишнього
світу людина виділяє з нього інформацію і фіксує її, представляючи в
зручному для себе вигляді. Тим самим інформація виступає загальним
предметом праці. Для того щоб інформація на рівні загального виступила
предметом праці, необхідні усвідомлені зусилля людини її уречевлення в тих
або інших матеріальних носіях. Уречевлення інформації в матеріальних
носіях починається цілеспрямовано людиною, вимагає додаткових витрат на
виробництво речовинних носіїв цієї інформації. При цьому інформація, яка
за своєю природою неречовинна, непредметна і не може існувати поза
матеріальним носієм, не може бути ні перетворена, ні збережена, ні передана
окремо від нього. Інакше кажучи, присутність інформації у процесі праці як
предмета праці припускає участь у цьому процесі також і її матеріального
носія. Тому варто відрізняти працю з виробництва цього матеріального носія
від праці з її виробництва.
У процесі людської діяльності інформація виступає нескінченно
відтворювальним предметом праці, тобто та сама інформація може діяти у
процесі відтворення як предмет праці декілька разів. Інформація може бути
скопійована безліч разів і при цьому суспільні функції кожної її копії будуть
абсолютно тотожними, хоча кожна така копія може робити самостійний
суспільний рух. Таким чином, інформація має нескінченно відтворювальну
властивість.
Інформація може виступати також і продуктивною силою. Для того
щоб інформація стала продуктивною силою вона повинна перетворитись на
знання.
Фактично фактором виробництва стають саме знання, а не інформація.
Знання як фактор виробництва – це оброблена інформація, здійснена дія, що
може застосовуватись у виробництві.
Інформація та знання змінюють характер виробництва, його природу та
інституціональне середовище. Вплив інформації на систему виробничих
відносин проявляється наступним чином: змінюється роль та якість
людського фактору, робочої сили; відбуваються зміни в суспільному поділі
праці; формується висока їх інноваційна здатність, змінюються трудові
відносини та модифікуються традиційні економічні форми.
 На відміну від індустріального суспільства, де переважає виробництво
матеріальних благ, матеріальна продукція, в інформаційному
(постіндустріальному) — це виробництво послуг, тобто нематеріальне
виробництво, нематеріальні блага. Ця риса постіндустріального суспільства
тісно пов’язана зі змінами в розподілі занять: спостерігається зростання
інтелігенції, професіоналів і «технічного класу».
Визначне значення інформації та знань виявляється в тому, що вони
змінюють тип людини, її мотивацію до дії. Людина, за визначенням А. Сміта,
завжди була людиною економічною, адже її праця, життя загалом — це
боротьба за виживання, задоволення насамперед матеріальних потреб.
Матеріальні потреби та матеріальні інтереси визначали життєдіяльність
людини і суспільства.
Розвиток продуктивних сил, зростання технічної озброєності праці,
значне підвищення її продуктивності за порівняно невеликої зайнятості
забезпечують такі обсяги виробництва матеріальної продукції, коли стає
реальним більш-менш повне задоволення матеріальних потреб. Таким чином,
створюються можливості для швидкого розвитку сфери послуг, тобто освіти,
науки, культури — галузей, які забезпечують розвиток людини, її освітній,
професійно-технічний і культурний рівні. Комплексна механізація й
автоматизація виробництва, коли людина не бере участі в безпосередньому
виробництві, перетворюється із виконавця виробничих операцій на
наладника і регулювальника виробництва, з одного боку, разом із науково-
технічним і культурним удосконаленням людини, зростанням частки
розумової праці, з іншого боку, зумовлюють та уможливлюють перехід від
людини економічної до творчої, у житті якої з'являються складові творчості,
а їх реалізацію забезпечує відповідне інституціональне середовище Отже,
інформація і знання шляхом інтелектуалізації праці зумовлюють історичні
зрушення у розвитку особистості, коли найбільшою мірою розкриваються її
здібності і таланти, коли вона стає господарем власної долі.
 Інформація та знання вносять істотні зміни у світогляд людини і
суспільства. Тисячоліттями вважали, що матеріальне виробництво — головна
умова життя людини і суспільства, що їхнє багатство має матеріально-
речовий характер. Предметом класичної економічної школи було
дослідження накопичення матеріального багатства народів і країн. Настає
час, коли переважає нематеріальне виробництво, для інформації і знання як
нового фактора виробництва характерна нематеріальна природа, суспільне
багатство визначається багатством людської особистості, її розумових і
фізичних здібностей, тобто людським капіталом. Такі кардинальні зміни у
суспільно-економічному розвитку зумовили те, що економічна теорія на
початку XX ст., опинилася перед феноменальним фактом — зникненням
матерії.
Інформаційне суспільство, або суспільство знань, звільняючи людей
від повсякденної турботи про задоволення матеріальних потреб, відкриває
набагато більші можливості для задоволення пізнавальних, естетичних,
культурних потреб різноманітного суспільного життя.
Інформація і знання як новий фактор виробництва внесли значні зміни
у розуміння та використання науково-технічного прогресу. Замість єдиного і
загального процесу він одержав не лише науково-технічну, але й соціально-
економічну визначеність: є інформаційно-комунікаційна техніка і технологія,
властива інформаційному (постіндустріальному) суспільству, і є
індустріальна, машинна техніка і технологія, що знаменувала існування
індустріальної епохи.
Інформація та знання як форма реалізації можливостей людського
розуму не лише створили новий, вищий тип технологій — інформаційно-
комунікаційні — але й зробили їх засобом удосконалення індустріальних
технологій, інформатизації не тільки виробництва, але й системи управління,
науки, освіти, суспільного життя.
Інформація та знання істотно змінили уявлення про сутність
інноваційного типу розвитку і шляхи його здійснення. Й. Шумпетер вважав
формами вияву інноваційного типу розвитку такі процеси: виробництво
невідомого споживачам нового продукту чи продукту з якісно новими
властивостями; впровадження нового засобу виробництва, в основу якого не
обов'язково покладено нове наукове відкриття; застосування нового підходу
до комерційного використання продукції; освоєння ринку збуту, незважаючи
на те, функціонував цей ринок раніше чи ні; залучення нових джерел
сировини та напівфабрикатів; введення нових організаційних та
інституціональних форм, наприклад, створення монопольного стану чи
послаблення монопольного становища іншого підприємства. Дослідник
виокремлював п'ять форм інновацій: продуктову, процесну (технологічну),
сировинну, організаційну та збутову. 
Особливість цього етапу полягає в тому, що поряд з індустріальними,
менш ефективними технологіями, поширюються інформаційно-
комунікаційні як сучасні, прогресивні та високоефективні. Це означає, що
основний зміст інноваційного типу розвитку визначається шляхом поєднання
індустріальних та інформаційних постіндустріальних технологій.
Інформація як фактор виробництва зумовлює значні зміни у відносинах
особистості з природою. В останні десятиліття внаслідок надмірного
техногенного навантаження на природу порушено життєво необхідне
співвідношення між людиною і навколишнім природним середовищем, що
зумовило зміни якості повітря, води, землі, небувалі катаклізми.
Інформаційна економіка та суспільства встановлюють рівновагу між
задоволенням потреб людини і суспільства, з одного боку, та ресурсами
природи — з іншого, забезпечують дотримання меж, за якими стає
неможливим її природне відтворення. Масштаби і характер людської
діяльності можуть і мають узгоджуватися з відтворенням навколишнього
середовища. 
Інформація та знання як якісно новий виробничий ресурс не лише
істотно змінюють місце і роль людини у процесі виробництва, але й у
розвитку суспільства. 
 Отже, інформація, як фактор виробництва, має специфічні властивості:
- невичерпність в процесі споживання, що забезпечує можливість їх
повторного і багатоцільового використання;
- фізична незношуваність;
- інформація має власну вартість і здатна створювати вартість;
- продаж інформації діє односторонньо: інформацію не можна забрати
назад, викупити;
- збереження інформації у її продавця після продажу покупцю і в той
же час – фізична можливість подальшого тиражування і продажу інформації
іншим покупцям нескінченну кількість разів;
- самозростання в процесі споживання;
- інформація може існувати в нематеріальній формі, що обумовлює її
високу мобільність як в просторі, так і в сенсі перетікання інформації з одних
сфер в інші без втрати актуальності;
- відсутність фізичних перепон безкоштовного привласнення
інформаційних товарів і послуг;
- інформація є невіддільною від людської свідомості, яка є і
виробником і кінцевим споживачем інформації, адже для отримання благ
основним стає не фізичне володіння засобами виробництва, а інтелектуальна
здатність їх використання;
- у процесі споживання інформація неподільна, її неможливо ні
недовикористати, ні застосувати понад міру, для прийняття рішення
необхідний певний її обсяг;
- на відміну від природних ресурсів, великі обсяги інформації не
завжди можуть забезпечити позитивний ефект;
- невизначеність корисності інформації;
- непостійність складу внаслідок змін інформаційних потреб
суспільства і номенклатури продукції (послуг), пропонованих на
інформаційному ринку;
 - складність виокремлення активної і пасивної частин через різні темпи
старіння інформації;
- інформація завжди абстрактна – для того, щоб нею обмінюватись,
необхідно постійно займатися її кодуванням та декодуванням;
- відсутність прямої залежності між часом створення інформації та її
корисністю, оскільки інформацію робить застарілою не час, а поява нового
знання, яке може уточнити чи спростувати попереднє.
Незважаючи на зазначені специфічні особливості, інформація і знання,
як і інші фактори виробництва, мають довгостроковий характер. Вони
можуть використовуватися у виробництві протягом тривалого часу, беручи
участь не в одному виробничому циклі.
 Список використаних джерел

Бутко М. Суспільне виробництво // Економіка України, № 2, 2003, 53с.

Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. Посібник. - К.: Знання
-Прес, 2002 .- 608с.
Васильков В.Г. Організація виробництва: Навч. посібник. - К.:КНЕУ,
2003.- 524 с.
Голиков В. Фактори виробництва та їх взаємодія// Економіка України, № 8,
2004, С. 62с.
Економічна теорія /Під ред. Предборського В.А.- К.: Кондор, 2003.-
492с.
Крупка М.І. та ін. Основи економічної теорії: Підручник .-К.: Атака,
2007.- 344с.
Мурашко М. Роль виробництва в житті суспільства // Економіка України, №
7, 2003, 64с.
Мочерний С.В. та ін. Основи підприємницької діяльності: навчальний
посібник.-К.: Академія, 2003.-280с.
Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підручник / Під
ред. Г.Н.Климка, В.П. Несторенка. - К.: Вища школа. - Знання, 2007.-
743с.
Основи економічної теорії / за ред. С.В. Мочерного. -К.: Академія,
1997. -464 с.