Економічна теорія

Тема 1. ПРЕДМЕТ ТА МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Ще древньогрецький філософ Ксенофонт визначав економіку, як науку про
домашнє господарство, або управління домашнім господарством. Економіка
(управляти господарством) – найважливіша сфера суспільного життя, в якій на
основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, обмін,
розподіл та споживання людської діяльності. Економічні закони, як і закони
природи, мають об’єктивний характер. Серед них розрізняють закони чотирьох
типів. До першого типу належить закони, притаманні всім соціально-
економічним формаціям (закон економії часу, закон зростання продуктивності
праці, та інші), До другого типу належить загальні економічні закони, тобто
закони що діють в декількох формаціях (закон вартості, закон грошового обігу,
закон попиту і пропозиції та інші). До третього типу належать закони, що діють
в межах лише однієї соціально економічної формації (основний економічний
закон, закон концентрації і т.д. промислового, торгівельного капіталу). До
четвертого типу належать закони ,що діють на одній із вищих стадій або
ступеней розвинутої соціально-економічної формації (монополізація
капіталістичного виробництва закон зрощування промислового капіталу з
банківським).
Функції економіки
Пізнавальна. Суть її в тому, що політекономія покликана вивчати та
пояснювати процеси економічного життя суспільства. Досліджувати умови та
характер функціонування суспільного виробництва та його вплив на соціальні
процеси. Теоретична. Політекономія повинна проникати в саму його суть і
розкривати закони, що управляють господарськими процесами, обґрунтовувати
механізм їх дії. Практична. Полягає в тому, щоб комплексно обґрунтувати
конкретні шляхи використання економічних законів та подолання тих форм
суперечностей ,які гальмують розвиток народного господарства, а отже
сформувати наукову основу економічної політики держави. Світоглядна
функція покликана формувати новий тип політ економічного мислення,
насамперед у керівників різних ланок уряду. Такий тип мислення передбачає
глибоке усвідомлення і вміння втілити на практиці ідеї доцільності
раціонального поєднання державних важелів регулювання економіки. Сучасне
економічне мислення, яке дає можливість правильно зрозуміти і пояснити
економічні процеси, що відбуваються, робити теоретично правильні висновки.
Методологічна. Економічна теорія виступає, як теоретичний фундамент
комплексу економічних наук (галузевих ,функціональних).

ТЕМА 2. ВИРОБНИЦТВО І ЙОГО ОСНОВНІ ЧИННИКИ. СУСПІЛЬНИЙ

ПРОДУКТ
Виробництво – це процес впливу людини на речовини й сили природи метою
надання їм властивостей і форм, необхідних для задоволення певних потреб.
Виробничі ресурси – це всі природні, людські і створені людиною блага, які
можуть бути використані у виробництві. Вони поділяються на 4 групи:
1) Природні ресурси (земля, корисні копалини, рослини й тварини, тощо)
2) Людські або трудові ресурси (населення працездатного віку)
3) Матеріальні ресурси (створені людиною засоби виробництва – це прилади,
виробничі будівлі і споруди, машини і устаткування, шляхи, сировини,
матеріали, палива тощо)
4) Фінансові ресурси ( це кошти, які суспільство спроможне виділити на
придбання виробничих ресурсів).
Взаємодія людини з природою означає процес праці, що складається із трьох
основних моментів: праці людини, предметів праці, засобів праці.
Праця людини – це діяльність людини, яка спрямована на зміну предметів та
сил природи з метою задоволення її потреб.
Предмети праці – це те, на що спрямована праця людини і становить
матеріальну основу створюваного продукту.
Засоби праці – це речі або комплекси речей, за допомогою, яких людина
впливає на предмети праці, перетворює і пристосовує їх для своїх потреб.
Вони включають: інструменти, машини, обладнання, виробничі будівлі,
транспортні засоби.
Під чинником виробництва розуміється особливо важливий елемент або об'єкт,
який значним чином впливає на дію на можливість і результативність
виробництва.
Для виробництва кожного продукту існує свій набір чинників. Тому виникає
потреба їх класифікувати, об'єднати у великі групи.
У якості особистого чинника виробництва завжди розглядається робоча
сила - сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини до праці.
У якості речовинного чинника приймаються в сукупності всі засоби
виробництва. Особистий і речовинний чинники утворюють складну систему,
ефективність якої визначається технологією і організацією виробництва.
Організація виробництва забезпечує узгоджене функціонування всіх
чинників виробництва, їх пропорційне кількісне співвідношення,
взаємозамінність.

ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ

Економічні потреби - це внутрішній мотив людини, що спонукає її до
економічної діяльності для забезпечення власного добробуту та добробуту
членів родини. Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом,
розподілом, обміном, споживанням. Виробництво створюючи нові товари та
послуги, стимулює розвиток потреб над людьми.
За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні
потреби.
Абсолютні економічні потреби - визначаються максимально можливим
обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за найсприятливіших умов,
які могли бути спожиті суспільством.
Дійсні економічні потреби - це потреби, що задовольняються за
оптимальних розмірів виробництва.
Фактичні економічні потреби - виявляються у формі задоволення
платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношенням цін на
предмети споживання і грошових доходів населення. Відокремлюють
фізіологічні, соціальні та духовні потреби.
До фізіологічних потреб належать основні потреби в товарах і послугах,
без яких неможливе існування людини.
До соціальних належать потреби в освіті, медичних послугах,
соціальному страхуванні, виховані дітей тощо.
До духовних відносять потреби людини у відвідуванні кіно, театру, читання
художньої літератури, розвитку особистості.
Потреби людини - працівника народжуються у виробництві і пов’язаний
з процесом праці, з можливістю працювати. Умови праці мають стимулювати
робітника до ефективної високопродуктивної праці, до творчого пошуку в
процесі виробництва.
Потреби людини - власника - це потреби в отриманні гідної для сучасного
суспільства заробітної плати.
Економічні інтереси - усвідомлене прагнення економічних суб’єктів
задовольнити певні потреби, що є мотивом їхньої господарської діяльності.
Суб’єкти економічних інтересів – окремі люди, сім’ї, групи людей, держава,
суспільство в цілому.
Об’єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги,
інформація тощо).
Економічні інтереси можуть бути класифіковані за такими критеріями:
1) За суб’єктами: особисті, колективні, групові, суспільні.
2) За важливістю: головні, першочергові, другорядні.
3) За часом: поточні, перспективні.
4) За об’єктами: майнові, фінансові, інтелектуальні тощо.
5) За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні. У ринковій економіці поділяються:
- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію
корисності і благ з урахуванням існуючих цін та доходів:
- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку,
зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції,
- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб
суспільства в цілому.

ТЕМА 4. ЕКОНОМІКА СУСПІЛЬСТВА ЯК СУКУПНІСТЬ ВИДІВ

ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що
складається з великої кількості різних взаємопов’язаних та взаємо протилежних
компонентів, які розвиваються відповідно до спільних всієї системи законів.
Соціально - економічна система – це комплекс взаємодіючих суспільних
підсистем, базисних і надбудовних відносин та їхніх елементів і зв’язків між
ними, внаслідок взаємодії яких виникають закони суспільного розвитку, які
безпосередньо або опосередковано регулюють виробництво, обмін, розподіл і
споживання матеріальних і нематеріальних благ у певній країні. Для соціально-
економічної системи характерний закон адекватності надбудовних відносин
(культури, моралі, етики тощо), і передусім, права і політичної влади, базисним
відносинам, серед яких найважливішу роль відіграють відносини економічної
власності.
Система – це сукупність взаємопов’язаних і розміщених у незалежному
порядку елементів певного цілісного утворення. Кожній системі притаманні
такі властивості, а саме: цілісність, упорядкованість, стійкість та загальна мета.
Елемент є найпростішим компонентом системи, що бере участь у її формуванні
і розвитку. Підсистема є проміжною ланкою між елементами та системою,
внаслідок чого вона (підсистема) є складнішою, ніж елемент, але простішою за
систему.
Економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином
упорядкування елементів економіки, що утворюють певну цілісність та
економічну структуру суспільства.
Основними підсистемами економічної системи, є:
1) продуктивні сили;
2) техніко-економічні відносини;
3) організаційно-економічні відносини;
4) виробничі відносини, або відносини економічної власності;
5) господарський механізм.
Техніко - економічні відносини - це відносини між людьми з приводу
створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі
виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і
виробляють блага.
Організаційно - економічні відносини - це відносини між людьми з приводу
застосування способів і методів організації та управління суспільним
виробництвом.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що
складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів
та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання
економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних
утворень. Також розрізняють:
- Доіндустріальну суспільно-економічну систему, якій домінує ручна
праця.
- Індустріальне суспільство, основою якого є, машинна праця.
- Постіндустріальне суспільство, що ґрунтується на автоматизованій
праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.
Поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні
системи.

ТЕМА 5. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ В ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

СУСПІЛЬСТВА
Власність – соціологічна категорія, яка містить низку підсистем
суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних,
національних, тощо), що прямо й безпосередньо стосується привласнення
матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного
способу виробництва.
Двома найважливішими підсистемами власності є економічна та
юридична власність. Економічна власність має кількісну та якісну сторони.
Кількісна сторона означає сукупність матеріальних благ у суспільстві,
різноманітних об’єктів власності, основними з яких є засоби праці, предмети
праці, предмети споживання, робоча сила, послуги, цінні папери, золото,
гроші, патенти, ліцензії, «ноу-хау», використовувані людьми сили природи,
форми і методи організації виробництва, корисні копалини, інформація.
Якісний аспект власності – це відносини між людьми та іншими
підприємствами, державою, між державою та іншими суб’єктами з приводу
привласнення засобів виробництва, створення продукту, цінних паперів, тощо
в усіх сферах суспільного відтворення
Об’єкти власності:
1. Засоби виробництва в усіх галузях народного господарства.
2. Нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єкти,
багаторічні насадження тощо).
3. Природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо).
4. Предмети особистого споживання та домашнього вжитку.
5. Гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них.
6. Інтелектуальна власність, тобто духовно – інтелектуальні,
інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення
науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу – хау, інформація, комп’ютерні
програми, технології тощо).
7. Культурні та історичні цінності.
8. Робоча сила.
Суб’єкти власності:
1. Окрема особа (індивідум) – людина як носій майнових і немайнових
прав та обов’язків.
2. Юридичні особи – організації, підприємства, установи, об’єднання
осіб усіх організаційно – правових форм.
3. Держава в особі органів державного управління, муніципалітети
(органи місцевого управління та самоврядування).
4. Декілька держав або всі держави планети.
Приватна власність – це процес привласнення різних об’єктів власності
окремою особою (максимум сім’єю) у різних сферах суспільного відтворення.
Колективна власність – це процес привласнення різних об’єктів
власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного
відтворення.
Трудова колективна власність базується на праці (фізичній, розумовій)
усіх членів трудового колективу. Нетрудова колективна власність – на
найманій праці і лише часткового на праці власних засобів виробництва, їхній
праці з управління, контролю за виробничим процесом. Суб’єктом власності
стають колективи, юридичні особи.
Формами колективного типу економічної власності є також
кооперативна власність, власність громадських організацій, власність
релігійних і культурних організацій.
Державна власність – привласнення державою засобів виробництва,
інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об’єктів у
всіх сферах суспільного відтворення.
Тема 6. ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО І ТОВАРНО-ГРОШОВІ ВІДНОСИНИ
Товарне виробництво – така організація суспільного господарства, коли окремі
продукти виробляються відокремленими виробниками і для задоволення
суспільних потреб необхідні купівля – продаж на ринку цих продуктів, що
стають товарами.
Товарне виробництво функціонує і розвивається на засадах таких економічних
законів:
закон вартості, закону попиту і пропозиції, закону конкуренції, законів
грошового обігу та інших.
Причини виникнення і функціонування товарного виробництва.
1. Наявність суспільного поділу праці, за якого відбувається спеціалізація
виробників на виготовленні певних продуктів або певних видах діяльності.
2. Наявність економічного відособлення виробників благ як власників.
Економічною основою відокремленості економічних суб’єктів спочатку була
приватна власність на засоби виробництва, а потім інші форми власності.
Продукти праці протистоять один одному як товари, якщо вони вироблені
економічно самостійними виробниками, що самі розпоряджаються
результатами своєї праці. Тобто товаровиробник одночасно є і
товаровласником. Власник самостійно вирішує на свій страх і ризик що, де,
коли і скільки виготовляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.
Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинуте.
Товарно-грошові відносини – форма економічних відносин між відособленими
товаровиробниками, які пов’язані між собою суспільним поділом праці.
Встановлюються через купівлю – продаж та обмін товарів і послуг. Обмін
товарів виник ще в умовах первіснообщинного ладу, коли общини
обмінювались між собою надлишками певних видів продукції. Об’єктами
товарно – грошових відносин стають також матеріальні послуги,
інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, та ін.). Прискорення процесу
обміну відбувається з появою грошей, особливо з розвитком їх сучасних форм –
кредитно-паперових грошей. Для сучасного етапу еволюції товарно – грошових
відносин характерною є дія двох протилежних тенденцій: до їх розширення і до
поступового обмеження. Кожна з цих тенденцій у межах окремих підприємств
(об’єднань), в т. ч. монополістичних, в окремих сферах економіки, в масштабі
національних держав та регіональних економічних об’єднань
діє своєрідно з переважанням то однієї, то іншої. Ці дві тенденції мають місце і
в Україні. Одна з них зумовлена розширенням ринкових відносин, інша –
зростанням бартерних операцій.

Тема7.Загальні основи ринку. Суб’єкти ринкової економіки

Ринок – сукупність економічних відносин між фізичними і юридичними
особами (промисловими, торговельними, банками), а також між державами і
національними органами, міжнародними фінансово-кредитними і інститутами з
організації та купівлі-продажу різноманітних товарів і послуг відповідно до
законів товарного виробництва.
Основними умовами формування ринкової економіки є:
 Наявність вільного підприємництва і вільних товаровиробників, що
самостійно розпоряджаються результатами та умовами виробництва і несуть
повну економічну відповідальність за результати праці.
 Вільна конкуренції.
 Вільне ціноутворення.
За формами власності виділяють приватний (продажем займається одна особа
або сім’я), колективний (в т.ч. кооперативний), державний ринок.
За географічними ознаками виділяють місцевий, регіональний, національний,
міжнародний та світові ринки.
Структура ринку. Структура, як категорія діалектики виражає комплекс
внутрішніх, істотних і стабільних зв’язків та відносин між підсистемами та
елементами цілісної системи, як закони, визначають їх розвиток. Структура
ринку, як економічна категорія виражає комплекс внутрішніх, стійких
економічних зв’язків та відносин між основними видами ринків та елементів і
компонентами у межах кожного з них, які як закони визначають їх розвиток у
сфері обміну. До окремих типів ринку належать згруповані в єдину цілісність за
подібними критеріями окремі види ринків, зокрема, ринки продавців, покупців,
посередників та інших.

ТЕМА 8. ЗМІШАНА ЕКОНОМІКА ТА ЇЇ ТИПИ

Змішана економічна система - це органічне поєднання вільного підприємництва
з економічним контролем суспільства над приватними інститутами. Вона має
такі основні ознаки:
o взаємодія колективної, приватної і державної власності та різних форм
господарювання, породжених ними;
o державне регулювання національної економіки з метою стимулювання
сукупної пропозиції та сукупного попиту;
o відносна стійкість і стабільність розвитку на-основі збалансування
різнорідних економічних інтересів;
o здатність амортизувати циклічні коливання, запобігати глибоким
економічним спадам і пом'якшувати соціальні конфлікти;
o забезпечення свободи і економічної рівності суб'єктів господарювання;
o чітка соціальна спрямованість розвитку національного господарства на
основі економічного зростання.
Отже, органічний характер змішаної економіки визначається тим, що вона
являє собою не співіснування або паралельний розвиток кожного з секторів
господарювання, а їх функціонування і розвиток на основі взаємопроникнення,
взаємопереплетіння та взаємодії, переходу одного типу господарювання в
інший. Іншими словами, складові змішаної економіки перебувають у
суперечливій єдності, і їй притаманна нова соціально - економічна якість.
Для змішаної економіки сучасних розвинених країн характерне поєднання
принципів самостійності та певної централізації в управлінні національним
виробництвом. Це стосується не лише відносин між державою і корпораціями,
а й організації економічної діяльності самих корпорацій. Будучи певною мірою
централізованою системою, велика корпорація всіляко стимулює розвиток
підприємницької діяльності у власних межах, надає великої самостійності її
складовим ланкам. Отже, в змішаній економічній системі поєднується
регулювальна роль ринкових механізмів у державним управлінням
національною економікою. Це пов'язано з існуванням суспільних колективних
благ (розвиток освіти, культури, науки, здійснення медичного обслуговування),
зовнішньоекономічною діяльністю, створенням ефективної системи
соціального захисту населення тощо. Уряди таких країн доповнюють ринкові
механізми спеціально розробленою економічною політикою, спрямованою на
підвищення її соціально-економічної ефективності. Держава, спираючись на
грошово-бюджетні, податкові та кредитні важелі, активно впливає на пропор-
ційний розвиток національної економіки, зайнятість населення, бореться з
безробіттям та інфляцією. Усе це означає, що в реальному житті існують не
взагалі ринкові системи господарювання, а їх конкретні національні моделі.

ТЕМА 9. СУСПІЛЬНИЙ ПРОДУКТ ТА ЙОГО ФОРМИ

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою
не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних
відносин. Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не
відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке
привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто
економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди
вступають між собою в певні економічні відносини.
Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види
відносин :
— відносини з приводу привласнення об'єктів власності;
— відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто
одержання від них доходу);
— відносини з приводу господарського використання об'єктів власності
Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських
цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як
власник і як суб'єкт господарювання. Нині, коли виробництво надзвичайно
ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою
господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для
виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту.
Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт-власник і суб'єкт
господарювання, які розподіляють повноваження та функції.
Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.
Об'єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити:
— засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;
— нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні
насадження тощо);
— природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);
— предмети особистого споживання та домашнього вжитку;
— гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;
— інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні
ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки,
відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології
тощо);
— культурні та історичні цінності;
— робоча сила.
Суб'єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:
— окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав
та обов'язків;
— юридичні особи — організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх
організаційно-правових форм;
— держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи
місцевого управління та самоврядування);
— декілька держав або всі держави планети.
Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія.
Юридичний аспект власності реалізується через право власності.
Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм
економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між
ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

ТЕМА 10. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА ЙОГО ЧИННИКИ

Економічне зростання — збільшення обсягу виробленої продукції в порівнянні
з минулим роком, збільшення її реальної (корегованої на інфляцію) вартості.
Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх
суб'єктів господарювання, яке виявляється у збільшенні абсолютних розмірів
(чи у процентах) ВВП, ВНП, НД в країні в цілому і на душу населення.
За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного
приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва.
Основними факторами цього типу економічного зростання є:
1)збільшення обсягу інвестицій;
2)збільшення кількості працівників;
3)зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів).
Основними факторами цього типу економічного зростання є:
1)впровадження нової техніки і технологій
2)підвищення загальноосвітнього і професійного рівня працівників
3)покращення використання основних та оборотних фондів
4)впровадження нових прогресивних форм організації виробничих здібностей
5)розвиток підприємницьких здібностей
6)випереджаючий розвиток інформаційної сфери.
Чинники економічного зростання. Чинники, що визначають темпи та якість
економічного зростання, доцільно поділити на такі групи:
• інноваційні, що визначають оновлення технологій і продукції, використання
інноваційного потенціалу країни, вибір пріоритетних напрямів науково-
технічного прогресу;
• інвестиційні, пов'язані з інвестиційною активністю, ефективністю капітальних
вкладень, оновленням основних виробничих фондів та їх використанням,
ресурсними обмеженнями з боку інвестиційного комплексу, а також із
структурною мобільністю економіки, її спроможністю реагувати на зміни в
обсягах і структурі суспільних потреб у поточному і майбутніх періодах.
Із становленням машинного типу виробництва провідну роль у забезпеченні
економічного зростання почали відігравати інтенсивні чинники, серед яких
основними є підвищення продуктивності праці і фондовіддачі, зменшення
матеріаломісткості. Екстенсивні чинники — розширення експлуатації найманої
праці за відносно незмінної технічної бази виробництва в основному пішли у
минуле. Втім, у реальному житті перевага віддається якомусь одному
інтенсивному чиннику (наприклад, зростанню продуктивності праці) за
одночасного зменшення ролі інших. Тому ефективність виробництва у той або
інший період завжди визначається конкретним поєднанням зазначених
чинників

ТЕМА 11. РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ. СПОЖИВАННЯ ТА

ЗАОЩАДЖЕННЯ
Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний розподіл
національного доходу. Функціонально-факторний розподіл означає розподіл
національного доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту
(праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів
національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та
прибуток. На характер розподілу факторів виробництва впливають три групи
чинників: закони, що регулюють розвиток продуктивних сил; економічні
закони функціонування ринку; економічна роль держави. Оптимальність
розподілу та використання факторів виробництва залежить від органічного
поєднання дії означених трьох чинників
Аналіз функціонально-факторного розподілу дозволяє виявити частки доходу,
що отримують фактори в результаті їх участі в економічній діяльності. Джерела
особистих доходів. Аналіз індивідуального розподілу показує джерела
особистих доходів та їх порівняльні величини. До джерел індивідуальних
доходів слід віднести:
 чисту заробітну плату (номінальну заробітну плату за вирахуванням
податків і соціальних внесків);
 доходи від індивідуальної трудової діяльності;
 соціальні виплати держави громадянам;
 проценти, дивіденди та орендну плату (за землю);
 різного роду допомоги тощо; поточне страхування відшкодування
збитків.
Доходи населення чи господарств формуються за рахунок надання послуг
робочою силою, індивідуальної трудової діяльності, власності, соціальних
трансфертних платежів тощо. Граничною нижньою межею величини доходів
населення є прожитковий мінімум. Це вартісна величина необхідних для
підтримання фізіологічної життєдіяльності людини засобів існування. Якщо
індивідуальні доходи нижче цієї межі, то наступає скорочення населення в
країні
Необхідність перерозподілу національного доходу державою.
Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.
1. Держава може втручатись у процес формування цін на економічні фактори
виробництва і таким чином захищати інтереси економічних агентів,
гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу ренти,
процента і заробітної плати.
2. Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із
суб’єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати
індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.
Результати перерозподілу можуть проявлятись у формі вертикального
перерозподілу (між багатими та бідними за рахунок різного роду податків) та
горизонтального перерозподілу (за рахунок трансферти, субвенції, витрат на
охорону здоров’я та освіту, субсидії тощо.
Споживання та заощадження відіграють визначальну роль в економіці будь-
якої країни. Споживання – це найпростіший компонент валового внутрішнього
продукту, що становить 66% сукупних видатків протягом останнього
десятиріччя. Які ж основні компоненти споживання? Серед його
найважливіших статей – житло, транспортні засоби, продовольство та медичні
послуги. Більшість людей прагнуть підтримувати одинаків рівень споживання
упродовж усього свого життя. Доходи ж зменшуються з виходом на пенсію,
тому споживачі, як правило, заощаджують у молодшому віці, щоб забезпечити
більш-менш пристойний обсяг споживання у старшому. Завдяки заощадженням
раціональні споживачі нагромаджують майно, або багатство що дає змогу
вирівнювати споживання протягом життя. Заощаджуючи, особа резервує свій
поточний дохід для споживання у майбутньому. Якщо особа отримала у
спадщину значний обсяг майна можливості її споживання розширюються.
Більше багатство веде до більшого споживання, що називають ефектом майна,
або ефектом багатства. Збільшення багатства переміщує функцію споживання в
гору. Заощадження – це частина доходу, що не споживається. Отже,
заощадження дорівнюють доходу мінус споживання. Економічні дослідження
показують, що дохід є основним визначником споживання і заощадження.
Багаті заощаджують більше, ніж бідні не тільки в абсолютних цифрах, а й як
відсоток від доходу. Найбідніші неспроможні заощаджувати взагалі. Замість
цього, доки вони можуть позичати або витрачати свої заощадження, доти
мають місце від’ємні заощадження. Тобто найбідніші витрачають більше, ніж
заробляють. Як результат, зменшуються нагромаджені заощадження, або
найбідніші заходять ще більше в борги.

ТЕМА 12. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА ТА ЇЇ РОЛЬ У ЗРОСТАННІ

ДОБРОБУТУ ЛЮДСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ
Міжнародна торгівля – це торгівля між країнами яка складається із експортно-
імпортних операцій товарів і послуг з одногу боку та міжнародних економічних
відносин, які при цьому розвиваються відповідно до певних законів та
закономірностей з другого боку. Основні види послуг світової торгівлі є:
1)послуги, пов’язані із зовнішньою торгівлею.
2)послуги пов’язані з обміном технологією.
3)обмін соціальними і культурними послугами.
4)надання банківських послуг.
5)торгівля послугами, пов’язаними з міграцією робочої сили.
Важливу роль у міжнародній торгівлі відіграє освіта у формі обміну досвідом
та інформацією, викладачами, аспірантами, студентами.
Міжнародна міграція робочої сили – переміщення працездатного населення з
однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх
здібностей, кращих умов життя.
Вона зумовлена, по-перше, дією законів нерівномірності економічного
розвитку. Народонаселення. По-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні
заробітної плати, рівня життя, умовах підприємницької діяльності тощо.
По-третє, циклічним характером економічного розвитку,
По-четверте, демографічними чинниками, різницею у природному прирості
населення.
Міжнародне науково – технічне співробітництво (МНТС) Форми МНТС:
1. Створення спільних науководослідних центрів, бюро, лабораторій для
використання ідей у галузі науково – технічної політики.
2. Консультації та координація дій у галузі науково – технічної політики.
3. Спільні дослідження світового досвіду в галузях організації вир-тва і праці.
4. Організація підготовки кваліфікованого персоналу дослідників.
Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується
трансформаційними зрушеннями в системі міжнародних економічних відносин.
Спільне підприємство – це організація, що має широкі права в галузі експортно
– імпортних операцій, погодження цін, укладення контрактів, працює на
принципах повного госпрозрахунку, валютної самоокупності.
Діяльність спільного підприємства як юридичної особи регулюються Законом
України. Залежно від цього є два види спільних підприємств:
- звичайні (національні)
- спільні підприємства з іноземними інвестиціями.
Міжнародна валютна система
Система представляє собою сукупність валютно-грошових та кредитних
відносин між об’єктами різних країн, що діють на міжнародних
золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі – продажу золота,
проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій. Основними
елементами цієї системи є комплекс міжнародних платіжних засобів у
поєднанні національних, іноземних та міжнародних валют, порядок обміну
валют у тому числі валютні курси, валютні паритети та умови конвертованості
валют, регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків: сукупність
принципів, правил і норм, що діють на міжнародних ринках валют і золота,
мережа міжнародних і національних банківських установ, що здійснюють
міжнародні кредитні операції.
Складовою міжнародної валютної системи є міжнародні валютні відносини, що
існують між суб’єктами різних країн і міжнародними фінансово-кредитними
організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.
Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація
продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального
господарського механізму та інтегрованих форм власності.