ТЕМА 1.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД АНАЛІТИЧНОІ ЕКОНОМІКИ

(ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ)

1.1. Предмет, методологія та закони економічної теорії.

1.2. Економічна теорія, її функції та економічна політика.

1.3. Виникнення та головні етапи розвитку економічної науки.

1.4. Видатні українські вчені-економісти, їх внесок у розвиток

економічної науки.

Ключові слова: економічна теорія, економікс, методологія економічної

науки, метод, спостереження, наукова абстракція, індукція та дедукція,
економічна політика, закони та категорії, етапи розвитку, економічні школи та
напрями, класична школа політичної економії, українські вчені-економісти,
екогомологія

1.1. Предмет, методологія та закони економічної теорії

Як і кожна наука, економічна теорія має свій предмет, методологію,

характеризується певними законами та категоріями.
У цьому контексті доцільно з’ясувати суть терміна „економіка”, який
вперше використали давні греки Ксенофонт (430 – 355 рр. до н. е.) та
Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.). Саме Ксенофонт, як вважають науковці, є
автором цього терміна. Отже, поняття „економіка” є похідним від двох
грецьких слів „ойкос” (дім, господарство) та „номос” (закон, вчення). З цього
випливає, що „економіку” трактували, як науку ведення домашнього
господарства.
Лише наприкінці XVII – на початку XVIII ст. „політичну економію”
почали викладати в університетах. Саме такий термін вжив француз
Антуан Монкретьєн у праці „Трактат політичної економії” (1615). Слово
„політейя” в перекладі з грецької мови означає „державний”, „суспільний”.
Отже, А. Монкретьєн переніс вивчення цієї науки з мікроекономічного на
макроекономічний рівень, тобто політична економія – це наука про
управління державним, національним господарством.
Політична економія – це раціональне управління національним
господарством та передбачає створення матеріальних і духовних благ, що в
єдності становлять національне багатство кожної держави. Також це наука,
яка вивчає господарську діяльність людей в процесі створення і використання
багатства. Економіка – це складна і багатогранна наука, яка вивчає структуру
виробництва, відносини між людьми, ефективність використання обмежених
природних ресурсів і т.д. Тому є велика кількість підходів до визначення
предмета економічної теорії.
На жаль, навколишнє природне середовище не генерує великої кількості
благ, потрібних для забезпечення життєдіяльності людей. Тому економічна
(господарська) діяльність людей спрямовується на виробництво необхідних
для людської життєдіяльності благ. Економічна теорія вивчає цілий комплекс
важливих питань, що стосуються усіх людей. Отже, економічна теорія –
суспільна наука, яка торкається сфери реалізації людської особистості та є
базою формування інших площин життя як окремих індивідів, так і
суспільства загалом. Економіка вивчає одну з пріоритетних галузей – сферу
економічної діяльності людей, охоплюючи виробництво, розподіл, обмін і
споживання товарів та послуг в умовах обмеженості ресурсів.
Економічні знання протягом тривалого періоду розвивались емпірично.
Вони базувались на досвіді, вивченні фактів, спостереженнях. З появою
політичної економії тлумачення предмету економіки змінилося та
розширилося.
За часів командно-адміністративної економічної системи до предмету
економічної теорії відносили лише виробничі відносини. Такий класовий
підхід до економічної життєдіяльності населення був хибним.
У кінці XIX ст. на Заході економісти почали використовувати термін
„економікс” – синонім до поняття „економічна теорія”. Суть економіксу
зводиться до формування раціонального механізму функціонування
економіки без ідеологічного нашарування унаслідок створення ефективної
оптимізаційної моделі господарської діяльності людей.
Часто в економічних працях західних учених трапляється український
аналог слова „економікс” – „аналітична економія”. Вони є синонімами до
словосполучення „економічна теорія”.
Економічна теорія – багатогранна наука, що вивчає як суспільство
використовує обмежені ресурси з метою якнайповнішого задоволення
людських потреб.
З такого визначення предмету економічної теорії випливає, що на всіх
стадіях розвитку суспільства ключовою проблемою буде вибір
найефективнішого способу використання обмежених економічних ресурсів,
зокрема природних, для задоволення потреб людей у товарах та послугах.
Адже в процесі виробництва і споживання економічних благ
використовується природне багатство країни, яке обмежує формування
запасів і потоків рукотворних ресурсів. Тому національне багатство країни
можна розмежувати на абсолютне і відносне. Безумовно відносне багатство
має підпорядковуватись абсолютному, оскільки абсолютне багатство є
джерелом створення абсолютної обмінної вартості, формування якої повинно
супроводжуватись максимальною ефективністю соціально-економічних
процесів. Економічна безпека країни як якісна характеристика динамічного
стану соціально-економічної системи та головний критерій ефективності
державної економічної стратегії є мірилом спроможності держави
підтримувати послідовну реалізацію національно-державних інтересів,
стійку дієздатність суб’єктів господарювання, оптимальні умови
життєдіяльності населення держави.
На жаль, нині простежується втрата традиційних цінностей. Тільки цим
можна пояснити соціальну безвідповідальність щодо збереження
національного багатства – важливого показника економічного розвитку
країни та формування нового економічного порядку в ній.
Суттєвою характеристикою економічної теорії є те, що межі її пізнання
постійно розширюються. Зараз не можливо обійтись без застосування
міждисциплінарних підходів до вивчення економічних явищ і процесів. Адже
їх глибоке осмислення неможливе без використання знань інших наук
(соціальних, гуманітарних, політичних і т.д.). Економіка держави – складна
синергетична система, яка взаємопов’язана з іншими системами.
Акцентуємо на тому, що економічна теорія є методологічною основою
всіх економічних дисциплін. Зокрема, економік конкретних галузей
національного господарства (промисловості, сільського господарства,
торгівлі тощо), а також фінансів, грошового обігу та кредиту і т. д. Адже
економічна теорія досліджує закономірності функціонування і розвитку
окремої економічної системи в цілому, тоді як предметом конкретних
економічних дисциплін є вивчення господарської діяльності окремо взятих
галузей чи підсистем.
З метою адекватного відображення процесів сучасної життєдіяльності
людини економічна теорія використовує знання та фундаментальні
досягнення інших наук (історії, політології, соціології, географії). Адже
історичні та національні традиції, менталітет народу, політична ситуація в
країні значною мірою впливають на функціонування економіки. Економічна
теорія широко застосовує статистичні та математичні методи досліджень для
обґрунтування напрямів розвитку економічних явищ та процесів. Також вона
використовує досягнення екології (вивчає тенденції відтворення
навколишнього природного середовища), психології (досліджує поведінку
людей у сфері їх господарської діяльності; наприклад, значення мотивації у
процесі економічної діяльності тощо).
Отже, економічна теорія займає важливе місце у системі всіх наук.
Дослідження економічних явищ і процесів відбувається на підставі
застосування низки методів пізнання, які разом творять цілісну методологію
економічної теорії. Метод пізнання економічної науки – це шлях, спосіб чи
знаряддя дослідження предмета (якогось економічного явища чи процесу),
інакше кажучи, це інструмент пізнання істини.
Одним із найпростіших та найбільш застосовуваних методів пізнання
економіки є метод спостереження. Суть цього методу полягає у зборі
інформації шляхом безпосереднього вивчення економічних явищ і процесів.
У такий спосіб економісти виокремлюють, збирають та систематизують
факти про перебіг економічних явищ та процесів. Лише нагромадження
фактів є недостатнім для пізнання суті окреслених явищ, тому збирання
фактів вважається описовою (емпіричною) економічною наукою.
Економісти широко використовують також метод наукової абстракції.
Іншими словами, цей метод можна назвати методом наукового спрощення.
Використовуючи цей метод науковці відокремлюють випадкові, нетипові,
швидкоплинні ознаки економічного факту (деталі дійсності, сторони
економічного процесу чи явища) від головних, типових, найвагоміших і
досліджують їх. В такому випадку з хаотичного, мінливого, складного та
заплутаного нагромадження фактів вимальовується певна картина
господарської дійсності, тобто формується модель (спрощене відтворення
реальності) у вигляді абстрактного узагальнення фактичних даних. Це
допомагає глибше пізнати суть багатьох економічних явищ і процесів.
Також застосовують методи еволюції, діалектики та історичної
хронології для пізнання економічної дійсності з позицій постійного, плавного
її переходу на якісно новий рівень організації (з одного стану в інший),
врахування взаємопов’язаності усіх господарських явищ та процесів,
вивчення історичних тенденцій (особливостей) становлення і розвитку
економічної реальності.
Пізнання суті та взаємозалежності господарських явищ та процесів,
обґрунтування законів, формування теорій та принципів економіки можливе
лише в процесі застосування всебічного економічного аналізу.
В економічній теорії також застосовують декілька взаємодоповнюючих
методів. З-поміж цих методів треба виділити методи аналізу та синтезу.
Аналіз, як метод наукового пізнання, здійснюється шляхом розчленування
складного об’єкта на складові частини з метою дослідження його структури.
Метод синтезу полягає у виявленні функціональних взаємозв’язків між
компонентами складної системи та її дослідження як єдиного цілого. Єдність
аналізу та синтезу є базою структурно-функціонального методу, завдяки
використанню якого проводиться аналіз структурних змін у економіці
держави.
Ще однією парою взаємодоповнюючих методів економічної теорії
є методи індукції та дедукції. Метод індукції передбачає дослідження
(сприйняття) від часткового до загального, від меншого до більшого знання,
від фактів до теорії. Метод дедукції використовують шляхом висунення
неперевіреної гіпотези, правильність якої підтверджується або
спростовується за допомогою фактів. Отже, метод дедукції – це рух думки від
загального до часткового, від теорії до фактів.
Важливими методами економічної теорії є методи порівняння,
економіко-математичного моделювання, аналогії, логіки, прогнозування.
Суть методу порівняння полягає у виявленні типових і особливих
характеристик двох явищ чи процесів унаслідок зіставлення кількісних та
якісних параметрів (ознак).
Метод економіко-математичного моделювання – формалізація
кількісних і якісних параметрів економічних явищ у формі прямих чи
обернених зв’язків. Іншими словами, це формування моделей економічних
об’єктів, явищ чи процесів за допомогою математичних засобів. Головною
метою створення таких моделей є необхідність аналізу тих чи інших
передумов і положень економічної теорії та логічного обґрунтування
закономірностей економічної дійсності.
Метод аналогії – це пошук подібності економічних явищ через
властивості, форми прояву; систематизація явищ в однорідні групи;
перенесення властивостей з дослідженого явища на менш досліджене, якщо
обидва явища належать до однієї групи.
Метод логіки дає змогу створювати схеми логічних взаємозв’язків між
різними економічними явищами та процесами.
Метод прогнозування – це прийом, який застосовують для розробки
прогнозів на підставі аналізу даних ретроспективного періоду, враховуючи
зовнішні та внутрішні фактори впливу, їх кількісні зміни. Прогнозування – це
передбачення майбутнього розвитку економіки.
До сучасних методів економічної теорії
належать системний та синергетичний методи. Синергетика – це наука, яка
вивчає умови самоорганізації складних систем, що складаються з
компонентів різної природи, які взаємопов’язані та взаємодіють між собою,
підлягають регулюванню та ефективному керуванню, мають великий
потенціал, що дає їм змогу в єдності виходити на значно вищий рівень
розвитку. Синергетика займається комплексним дослідженням процесів
виникнення нових властивостей у складних системах, які характеризуються
відкритістю (здатністю системи постійно обмінюватися речовиною, енергією,
інформацією з навколишнім середовищем, що призводить до збільшення
структурної неоднорідності системи), неврівноваженістю (станом системи, за
якого змінюється її структура та характер функціонування, що сприяє
встановленню порядку чи виникненню хаосу) та нелінійністю
(непередбачуваністю реакції системи на зовнішні дії). Отже, кожна
синергетична система характеризується емерджентністю (новими
властивостями та якостями, що виникають завдяки організації та загальній
єдності її компонентів). Синергетику можна вважати розвитком ідей
системного підходу для відкритих нерівноважних систем, що узагальнює
ключові методологічні результати системного підходу. Синергетика –
міждисциплінарна наука, яка є базою для комплексного моделювання
економічних, екологічних і соціальних процесів. Вона ґрунтується на
загальній теорії систем і теорії еволюції. Синергетика досліджує складні
системи, що самоорганізовуються. З’ясуємо відмінності синергетики та
системного підходу. Так, синергетика фокусується на процесах формування,
розвитку й руйнування систем. Системний підхід вивчає передусім статику
систем, описує їх функціональне призначення. Згідно синергетичного підходу
хаос у процесі функціонування систем може відіграти як деструктивну, так і
конструктивну роль. Системний підхід віддає перевагу впорядкованості та
рівновазі. Тоді як системний підхід досліджує процеси організації систем,
синергетика – процеси самоорганізації систем. Системний підхід аналізує
структуру системи, синергетичний – кооперативні процеси, акцентує увагу на
їх узгодженості, на якій ґрунтується самоорганізація і розвиток. Системний
підхід використовують для аналізу взаємозв’язку компонентів усередині
системи, а синергетичний – сукупність екзогенних та ендогенних
взаємозв’язків системи. Оскільки синергетичний підхід є розвитком ідей
системного підходу для відкритих систем, то доцільно
використовувати системно-синергетичний підхід як новітній напрям
методології досліджень складних систем.
Результатом економічного аналізу є формування принципів, законів і
теорій. Принципи – це загальні вимоги до побудови теорії, на яких
ґрунтується сукупність фактів. Так, загальновідомим економічним
принципом є принцип „за інших рівних (незмінних) умов”. Застосовують
його для оцінки залежностей між змінними у більшості моделей. Суть його
полягає в тому, що інші величини не змінюються, а змінюється лише змінна у
даній моделі.
Економічні закони відтворюють сталі причинно-наслідкові зв’язки між
економічними явищами (процесами). Наприклад, закон зростання
альтернативної вартості пояснює форму кривої виробничих можливостей.
Його суть полягає в тому, що для отримання додаткової одиниці одного
продукту потрібно відмовлятись від щораз більшої кількості іншого
продукту. Однак зазначимо, що пріоритетною характеристикою економічних
законів як суспільних (на відміну від законів природи) є те, що вони не є
вічними і можуть суттєво змінюватися з плином часу, що пов’язано із
впливом на них різних цілей, мотивів та інтересів людей.
1.2. Економічна теорія, її функції та економічна політика

Знання економіки є підґрунтям для успішної економічної політики.

Важливим завданням економічної науки в Україні на сучасному етапі є
реалізація інноваційної, соціально орієнтованої та екологічно збалансованої
моделей розвитку національної економіки. У зв’язку з цим
виділяють позитивну та нормативну функції економічної теорії.
Позитивна функція економічної теорії полягає в описі, поясненні та
дослідженні фактичного стану економіки держави.
Нормативна функція економічної теорії фокусується на формуванні
оціночних та рекомендаційних суджень людей щодо того, якою має бути
економіка і що треба зробити для покращення економічної ситуації чи
вирішення певної проблеми у цій сфері.
Знання принципів та законів економічної теорії допомагають
раціонально обґрунтовувати економічну політику. Ефективне управління
економікою значною мірою залежить від умінь передбачати напрями її
розвитку.
В цьому контексті дуже важливо застосовувати ефективну методологію
та нові комплексні підходи до соціально-економічного прогнозування,
програмування, планування та моделювання розвитку держави. В умовах
стрімкого зростання внутрішніх та зовнішніх викликів, загроз національній
економічній безпеці України зростає роль стратегічного планування в
управлінні довгостроковим розвитком економіки.
Національна економічна політика повинна ґрунтуватись на сучасних
економічних концепціях, відповідно до яких формуються державні,
регіональні цільові програми. Економічна теорія має бути взаємопов’язана з
практикою господарювання, щоб була вироблена раціональна економічна
політика держави.
Традиційно виділяють такі цілі економічної політики держави:
1. Економічне зростання. Треба забезпечити виробництво більшої
кількості товарів (послуг) високої якості, що допоможе вийти на вищий
рівень життя населення.
2. Повна зайнятість. Потрібно надати відповідну роботу усім, хто хоче і
може працювати.
3. Економічна ефективність. За мінімальних витрат отримати
максимальну віддачу від обмежених економічних ресурсів, що є у
розпорядженні держави.
4. Стабільний рівень цін. Уникати різкого підвищення або зниження
загального рівня цін.
5. Економічна свобода. Забезпечити високий рівень свободи економічної
діяльності керівникам підприємств, робітникам і споживачам.
6. Справедливий розподіл доходів. Ні одна група людей не повинна
злидарювати коли інші люди живуть у розкоші.
7. Економічна забезпеченість. Потрібно забезпечити гідне існування
хронічно хворих, непрацездатних, літніх, людей з особливими потребами, а
також тих, котрі не мають мінімального доходу.
8. Торговельний баланс. Державі треба забезпечувати раціональний
баланс міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій.
Зауважимо, що пріоритетність цілей у державах і в різні періоди часу
може докорінно змінюватися. У перші роки незалежності України,
наприклад, на перший план вийшла перша ціль економічної політики
держави. Адже треба було створювати національну економічну систему,
реформувати структуру виробництва, господарські зв’язки.
Значною мірою з досягненням першої цілі пов’язана необхідність
збереження природного капіталу та його заощадження для майбутніх
поколінь. В цьому контексті важливого значення набула в останні
роки третя ціль, оскільки ефективне використання обмежених ресурсів
передбачає раціональне використання природного багатства держави.
Водночас особливістю зазначених цілей є суперечності між поточними
та перспективними цілями. Так, досягнення шостої цілі може призвести до
зменшення стимулів до праці, відсутності інвестування, використання
інновацій, підприємницького ризику, що в майбутньому може спровокувати
економічний занепад держави.
Реалізації цих цілей на практиці значною мірою перешкоджає
неможливість їх кількісного виміру, що впливає на адекватність їх
відображення у програмах розвитку національної економіки.
Адже перша, четверта і восьма цілі можна кількісно оцінити, а
от п’яту і сьому – нереально.
Також зауважимо, що окремі цілі економічної політики держави є
взаємодоповнюючими, оскільки досягнення однієї цілі впливає на реалізацію
інших. Наприклад, досягнення другої цілі передбачає забезпечення шостої та
сьомої, досягнення повної зайнятості зумовить збільшення доходів та
економічної захищеності населення.

1.3. Виникнення та головні етапи розвитку економічної науки

Економічні знання зародились ще в епоху існування стародавніх Греції
та Риму. Підтвердженням цьому є твори тогочасних мислителів. Ключовим
моментом розвитку економічної теорії стало виникнення самостійних держав
та їх економік. В цьому контексті потрібно глибоко переосмислити
теоретичні підходи попередніх поколінь вчених щодо вивчення головних
етапів розвитку економічної науки.
Економічні знання перебували у центрі уваги дослідників ще із часів
Середньовіччя, оскільки найдавніші відомості про них пов’язані із
виникненням меркантилізму – першого економічного вчення про багатство та
джерела його поповнення. Назва цієї школи економічної теорії походить від
італійського слова „mercante”, що в перекладі означає крамар, купець. Тому
першими, хто описав тогочасні економічні відносини, були купці, торгівці.
Вони користувались великою повагою і були найбагатшими людьми. Саме в
цей період почали використовувати термін „національне багатство”, під яким
розуміли нагромадження грошей за допомогою міжнародної торгівлі.
Головною умовою зростання економіки держави меркантилісти вважали
наявність активної зовнішньої торгівлі з позитивним сальдо і акумуляцією
отриманих засобів – золотого запасу, тобто вони приділяли велику увагу
конкурентноздатності вітчизняної продукції. Тому меркантилісти
зосереджували увагу на сфері обігу.
Виділяють два етапи меркантилізму: ранній (до середини XVI ст.) і
пізній (середина XVI – середина XVIІ ст.). На першому етапі
використовували жорстку монетарну політику держави (заборонявся вивіз
грошей за межі держави, обмежувався імпорт, стимулювалося добування
золота та срібла, встановлювалися високі експортні ціни та високе мито на
імпорт), на другому етапі вдавалися до політики активного торгового балансу
(експорт переважає імпорт), що сприяло нагромадженню грошей у країні.
Отже, ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і
сріблом та зводили функцію грошей до засобу його нагромадження, а
представники пізнього меркантилізму під багатством вже розуміли надлишок
продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку у гроші, що для
них були не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу.
До національного багатства меркантилісти відносили не лише золото
(універсальний засіб нагромадження), а й будь-які скарби. Так, на думку
видатних представників меркантилізму Томаса Мана та Джона Лока, до
багатства відносяться не тільки запаси золота і срібла, але і землі, будівлі та
споживчі блага. Меркантилісти вважали, що держава повинна витрачати
менше, ніж отримує, якщо хоче примножити своє багатство. Багатство
країни, на думку меркантилістів, залежить від торговельної діяльності
населення.
Теорія і практика школи меркантилізму, безумовно, важливий етап в
історії розвитку уявлень людей про економіку. Розвинуто економічну науку у
теоріях фізіократів та класичної політичної економії.
В середині XVIII століття виникла школа фізіократів. Представники цієї
школи вважали, що промисловість не є продуктивною, а сільське
господарство продуктивне, бо крім доходів й амортизації приносить ще і
ренту, як надлишковий дохід. Тобто вони перенесли свої економічні
дослідження із сфери обігу у сферу сільськогосподарського виробництва. На
їхню думку, саме сільське господарство є джерелом збільшення багатства, а в
інших галузях відбувається лише його відтворення. Отже, фізіократи
вважали, що надлишковий чистий дохід від економічної діяльності в
сільському господарстві створюється тільки на підставі використання землі.
Засновник школи фізіократів Франсуа Кене (1694-1774) вважав, що
гроші – безплідне багатство, яке виконує роль посередника в обміні. Він
обґрунтував те, що „чистий продукт” (джерело національного багатства)
виникає лише в сільському господарстві, як різниця між створеною вартістю
та витратами виробництва і розглядається як дар природи та результат
додаткової праці найманого робітника. Фізіократи стверджували, що цю
різницю можна пояснити тим, що лише в сільському господарстві
відбувається „збільшення кількості матерії”, якого в інших галузях нема. У
праці „Економічна таблиця”(1758) суспільство і процес відтворення
суспільного продукту показані Ф. Кене в цілісності та безперервному
відтворенні багатства нації. На думку вченого, економіка держави функціонує
в умовах „природного порядку” і це забезпечує стабільність та передумови
для суспільного відтворення національного багатства. Дослідник виділив три
класи суспільства у відповідності з їх значенням у створенні багатства:
продуктивний клас, клас земельних власників та безплідний клас. Система Ф.
Кене не є досконалою, але це була перша макроекономічна модель
національної економіки, яка відображала відтворення національного
багатства.
Однодумцем Ф. Кене був французький вчений Анн Робер Жак Тюрго
(1727-1781). У 1766 р. він написав працю „Роздуми про створення і розподіл
багатства”. А. Тюрго застосовує вдаліший вираз „оплачуваний клас”, на
відміну від „безплідного класу” Ф. Кене, оскільки така назва цього класу не
принижувала гідність ремісників, фабрикантів, комерсантів. Розвиваючи
вчення Ф. Кене про класи, А. Тюрго вніс суттєве доповнення. Сприйнявши
поділ суспільства на три класи, оплачуваний клас він поділив на підприємців-
капіталістів і найманих робітників. До перших він відніс власників капіталів,
які приносять їм прибуток, дохід же найманих робітників – заробітна плата
на рівні прожиткового мінімуму. Заслугою А. Тюрго є те, що він вперше
сформулював теорему „заощадження-витрати” та вперше вжив термін
„прогрес” у сучасному його розумінні (як розвиток більш досконалого із
менш досконалого). Науковець виводив продуктивність капіталу з родючості
природи і вважав, що чистий продукт створює лише земля. А. Тюрго описав
модель вільного переливу капіталу між галузями і природне вирівнювання
норми прибутку. У статті „Цінності і гроші”(1805р.) А. Тюрго розмежував
поняття „цінності” і „ціни”. Слово „цінність” у перекладі з латинської мови
означає „силу, здоров’я, міцність організму”. Згодом воно почало означати
„значимість, здатність, придатність”, тобто чи задовольняє ця річ наші
вимоги до неї. Якщо – ні, то вона не має цінності. Слово „вартість”, на думку
А. Тюрго, має очевидний відтінок втрати. У зв’язку з цим науковець
ототожнював ціну з вартістю, яка пов’язувалась з витратами, а цінність – зі
значущістю речі для нас. Більша чи менша цінність означає рівень
придатності: наскільки ця річ здатна задовольнити наші запити (потреби).
Вся сукупність речей, необхідних для життя і благополуччя людей за
А.Тюрго описується сумою потреб. Кожен предмет нашого бажання коштує
нам турбот, праці, виснаження, часу, тобто ресурсів. Скільки і яких ресурсів
треба витратити для отримання даної речі визначає її природну ціну. Проте,
кількість ресурсів обмежена. Тому людина завжди стоїть перед вибором.
Максимальна частка ресурсів, яку людина згідна віддати за бажану річ,
формує мінову пропорцію цінності. При цьому суб’єктивна вигода однієї
людини дорівнює вигоді іншої при обміні,тобто цінність віддається за рівну
цінність (мінова цінність). На думку А. Тюрго, цінність не має власної
абсолютної одиниці виміру, вона є завжди відносною і визначається шляхом
порівняння однієї цінності з іншою. Мінове співвідношення встановлюється
унаслідок зіставлення інтенсивності потреб обох учасників обміну. Чим
сильніше людина бажає цю річ, тим інтенсивнішою є її потреба в ній. А.
Тюрго можна вважати основоположником ідеї про граничну корисність, яка
набула визнання лише через сто років.
За версією К. Маркса, початок класичного періоду в економічній науці
пов’язаний з іменем В. Петті. Англійський економіст Вільям Петті (1623-
1687) у праці „Слово мудрим” (1664) до багатства також відніс не тільки
дорогоцінні метали та камені, зокрема гроші, а й сукупність земельних угідь,
будівель, кораблів, худобу, посуд із золота і срібла, меблі, запаси різних
товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль). Всі ці елементи він
ототожнював з обсягом рухомого і нерухомого майна. Вчений уперше
підрахував національне багатство Англії. Він наголошував: „Праця є батьком
і активним принципом багатства, а земля його мати”. Суспільне багатство
науковець поділяв на багатство короля та багатство народу. У складі
національного багатства вперше виділив „вартість” самого населення, до
якого відніс набуті досвідом і тренуванням трудові навички і корисні
здібності усіх жителів суспільства. Дослідник відстоює думку про вигідність
державних видатків на охорону здоров’я. В. Петті передбачив пріоритетну
роль людського чинника в збереженні та примноженні національного
багатства та розвитку економіки. Це позитивно вплинуло на економічні
дослідження та обумовило потребу держав у обліку та інвентаризації
багатства.
Батько класичної економічної науки Адам Сміт (1723-1790) у праці
„Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) писав, що
багатство – запас матеріальних благ, який дорівнює сумі запасів всіх його
членів і ділиться на дві частини: 1 – сукупні запаси їжі, одягу, предметів
домашнього вжитку, житловий фонд; 2 – сукупний капітал, який складається
з основного (машини, устаткування, будівлі, споруди, які створюють
сприятливі умови для процесу виробництва і торгівлі, засоби, затрачені на
покращення земель, а також здібності і знання членів суспільства) та
оборотного (гроші як засіб обігу та товари, нереалізовані виробниками
капіталу). А. Сміт висвітив зв’язок між зростанням багатства нації та
кількістю населення і становищем робітників. Збільшення доходів, на думку
А. Сміта, залежить від поділу праці, що характеризує технічний прогрес.
Описуючи поділ праці, він доводить, що промисловість дає ширші
можливості для спеціалізації, ніж сільське господарство і твердить, що багаті
країни вирізняються своїм промисловим виробництвом. Він довів, що
багатство нації створюється не лише торгівлею і сільським господарством, а
усіма видами виробництва в економіці. Гроші А. Сміт вважав незначною
частиною багатства, яка приносить найменшу вигоду нації. Автор припустив,
що усім людям притаманне прагнення поліпшити свій стан – ось звідки
походить як суспільне і національне, так і приватне багатство. Перешкодити
збагаченню країни може лише нерозсудливість її правителів. Тому вчений
виділяє такі фактори економічного зростання: фактор бережливості та фактор
продуктивності праці. Підвищення продуктивності праці, на думку А. Сміта,
може бути зумовлене поділом праці. Збільшення доходу й капіталу означає
зростання національного багатства. Згідно із вченням А. Сміта, саме
збільшення продуктивності праці і є причиною економічного зростання.
Адама Сміта можна вважати найвизначнішим економістом ХVIII століття,
який систематизував та зробив глибокий теоретичний аналіз економічних
знань.
У 80-90-х роках XVIII століття виникла школа мальтузіанства. На думку
її основоположника Т. Мальтуса, багатство – сукупність матеріальних
предметів, які потрібні, корисні чи приємні людству. Автор виділив у
національному багатстві матеріальні і нематеріальні блага. Основними
ознаками матеріальної частини багатства є нагромадження і можливість
здійснення їх грошової оцінки. Всі інші предмети вважав нематеріальними.
На думку Т. Мальтуса, населення збільшується відповідно до закону
складних відсотків (геометрична прогресія), а засоби для існування
зростають в арифметичній прогресії. Цьому можна перешкодити лише
моральним вихованням населення, а посприяти – благодійністю, державними
субсидіями і допомогами. Т. Мальтус вимагав від усіх вчитись відчувати
відповідальність за наступні покоління людей. Причиною бідності є бездумне
дітонародження, котре не відповідає матеріальним можливостям сім’ї.
Доцільно, на нашу думку, глибоко проаналізувати праці Давида Рікардо.
Основною його працею є „Основи політичної економії та оподаткування”
(1817). У ній висвітлено такі важливі ідеї економічної теорії: 1) єдине
джерело вартості – праця; 2) праця зумовлює рух капіталу, який породжує
прибуток – єдину форму доходу суспільства; 3) рента і процент – не є
самостійними формами доходу, оскільки відображають відносини
перерозподілу.
Національне багатство, за переконанням Д. Рікардо, може збільшуватися
двома шляхами: 1) унаслідок такої економічної політики, яка розширить
сферу виробництва із залученням додаткових ресурсів. Це збільшить
кількість і вартість загального обсягу товарів; 2) підвищенням ефективності
праці, яке буде супроводжуватися збільшенням кількості вироблених товарів,
а не їх вартості. Д. Рікардо вважав, що доцільніше застосовувати другий
шлях. Крім того, Д. Рікардо вперше ввів поняття „порівняльні переваги” і
обґрунтував теорію порівняльних переваг. Кожна країна вироблятиме такі
товари, альтернативні витрати на які відносно нижчі. Великим здобутком Д.
Рікардо є з’ясування відмінностей між умовами, які уможливлюють
міжнародну торгівлю і умовами, за яких виникає внутрішня торгівля. На
думку Д. Рікардо, внутрішня торгівля між регіонами держави потребує
абсолютних переваг, а порівняльні переваги – це достатня умова для
міжнародної торгівлі. В цьому випадку „прибуток від торгівлі” виявляється в
загальній економії виробничих витрат на одиницю продукції і дає змогу
зафіксувати поліпшення економічного добробуту.
У XIX ст. сформувалась школа марксизму. Її засновник К. Маркс як
прихильник школи трудової теорії вартості стверджував, що національне
багатство – це універсальність потреб, здібностей, засобів споживання,
продуктивних сил і т.д. індивідів, яка створена універсальним обміном. Він
також зараховував до нього природне багатство і творчі здібності людини. На
його думку, національне багатство охоплює засоби праці і засоби життя (з
погляду речового змісту) або капітал і фонд споживання (з погляду суспільної
форми). Капітал поділяють на постійний і змінний. Такий свій поділ капіталу
К. Маркс назвав „органічною будовою капіталу”. Крім того, постійний
капітал у процесі виробництва не змінює величину своєї вартості, а змінний –
змінює свою вартість, відтворює свій власний еквівалент і дає ще надлишок
(додаткову вартість).
К. Маркс намагався довести, що експлуатація праці капіталом – в
природі капіталізму. Він вважав, що додатковий продукт створюється живою
працею, а капітал виконує лише пасивну функцію, не породжує
прибутку. Економічні ідеї К. Маркса виявилися нежиттєздатними, однак його
теорія мала значний вплив на розвиток економічних теорій. Зокрема,
розглядаючи схему розширеного відтворення, він передбачав, що частина
додаткової вартості не споживається, а стає джерелом нагромадження
капіталу і примножує національне багатство. Він дуже слушно зазначав, що
„єдина частина так званого національного багатства, яка перебуває у
суспільному володінні сучасних народів, це – їх державні борги”. Також він
підкреслював рівність природного і трудового факторів у процесі створення
багатства.
Вагомий внесок у розуміння економічної теорії зробили представники
німецької історичної школи. Її засновник Фрідріх Ліст (1789-1846) у праці
„Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова
політика й німецький митний союз” (1841) обґрунтував те, що справжнє
багатство нації полягає не у кількості мінових вартостей, а у рівні розвитку
продуктивних сил. Він твердив, що для кожної країни властива своя
національна економіка, завдання якої полягає у створенні найкращих умов
для розвитку продуктивних сил нації за допомогою політики протекціонізму
держави. На думку вченого, створювати і примножувати суспільне багатство
можна не тільки через індивідуальну діяльність людей, а за допомогою
єдиного, цілого, розумово і матеріально взаємодіючого об’єднання людей –
нації, яка є результатом попереднього розвитку багатьох поколінь. Ф. Ліст
акцентував увагу на впливі політичної єдності нації, духовності, культури та
державного управління господарюванням на примноження національного
багатства. Саме представники цієї школи вперше ввели у науковий обіг
категорію „національна економіка” і системно її вивчали, застосовуючи
історичний метод дослідження.
Економічна наука у XIV-XIX ст. висвітлила наступні господарські
аспекти, а саме: проблеми збагачення країни (меркантилісти), чистого
продукту землі (фізіократи), „природи і причин багатства народів” (Сміт),
„закони, що регулюють розподіл продуктів землі” (Рікардо), „закони руху
капіталізму” (Маркс). Після 1870 р. економічну науку почали ототожнювати з
дисципліною, що аналізує „людську поведінку як взаємозв’язок між
поставленими цілями й обмеженими засобами, що мають альтернативне
застосування”.
На думку представників школи маржиналізму, багатство складається із
речей, які прямо чи опосередковано задовольняють потреби людини. Тому
маржиналісти перенесли свої дослідження національного багатства у сферу
обміну. Аналіз цієї категорії базувався на суб’єктивній оцінці корисності благ
для кожного учасника обміну. Нагромадження багатства вони вважали
результатом відстрочки задоволення або результатом його очікування.
Кейнсіанська, як і неокейнсіанська економічна теорія, розвинула
державне регулювання системи національного багатства в
короткотерміновому періоді часу, приділила багато уваги державним,
соціальним, екологічним, міждержавним механізмам регулювання
національної економічної системи.
На відміну від класичної школи, яка ставила за мету виробництва
багатство нації як джерело задоволення національних потреб, неокласична
школа звернулась до людини, праця якої є джерелом багатства суспільства.
Неокласики приділили велику увагу поведінці людини: від мотивації її до
праці й економічної діяльності у широкому розумінні до оцінки результатів
діяльності, економічного вибору під час прийняття різноманітних коротко- і
довгострокових рішень. Неокласики зосередили увагу на суб’єктивному боці
поведінки людей, на тих факторах, які активно впливають та активізують
людей (стимули, ціни, доходи, ризики, переваги та очікування і т.д.),
розкрили роль людини в економічному розвитку та досягненні значних
економічних результатів. Вони обґрунтували зміну місця і ролі людини у
соціально-економічному розвитку.
Еволюційна економічна теорія трактує людський капітал як головне
надбання національного багатства і головну рушійну силу суспільно-
економічного прогресу.
Представники постнекласичного напряму економічної науки,
неомальтузіанства та української школи фізичної економії зосереджували
увагу на таких аспектах змін у системі національного багатства як
взаємозв’язок між економічним зростанням і погіршенням стану
навколишнього природного середовища.

1.4. Видатні українські вчені-економісти, їх внесок у розвиток

економічної науки

Економічна теорія безперервно збагачується в процесі людського

поступу. Її створенню і розвитку посприяли економісти різних націй. Внесок
вітчизняних учених у розвиток економічної теорії є дуже вагомим, проте його
треба популяризувати серед широких верств населення. Український народ
тривалий час не мав своєї державності, тому праці багатьох вітчизняних
економістів були недоступні для ознайомлення; економічні ідеї українських
вчених не викладали студентам у вищих навчальних закладах; науковців
переслідували й репресували.
Вітчизняна економічна думка все ж формувалась у світовому руслі.
Згдаймо видатних українських вчених-економістів В. Каразина,
М. Балудянського, І. Вернадського, М. Бунге, С. Подолинського,
В. Вернадського, М. Руденка, М. Туган-Барановського, В. Тимошенка, С.
Злупка та інших.
До українських прихильників меркантилізму належали гетьман
Богдан Хмельницький (1595-1657) та Іван Мазепа, які велику увагу
приділяли зовнішній торгівлі та різним галузям сільськогосподарського
підприємництва (млинарство, ґуральництво та інші). До прихильників
меркантилізму можна зарахувати і українця Теофана Прокоповича (1677-
1736), який позитивно ставився до промислово-купецького шляху розвитку
держави, до розвою науки, ремесел, мистецтв (людина має бути корисною
державі). Українець вважав, що тільки чесна праця повинна визначати місце
людини в суспільстві. Т.Прокопович прихильно ставився до нагромадження
багатства, проте засуджував аморальні способи збагачення. Крім того, він
запропонував облікувати та підрахувати все матеріальне багатство (“скільки і
де нажинають жита, пшениці, ячменю, вівса, гречки, проса; яка є кількість
млинових каменів; де й скільки озер та інших місць для вилову риби
придатних, скільки в Карпилівському повіті медових маєтностей”), що
зумовить раціоналізацію економіки.
Оригінальним виразником фізіократичної думки був Василь
Каразин (1773-1842), який національне господарство ототожнював із
домоводством. У домоводстві пріоритетне значення відводив управлінню,
нагляду, поділу праці та знанням, без яких національна економіка занепадає.
В. Каразин оцінив десятину землі в 15 днів сільськогосподарських робіт,
визначив ціну лісу, кубометра дров, будівлі. Селянин, відповідно до
визначеної кількості сільськогосподарських угідь, мав платити поміщикові
ренту. Дослідник-новатор запропонував на макрорівні створити департамент
статистики, щоб адекватно відтворити реальну дійсність щодо української
економіки. Крім того, В. Каразин аналізував діяльність населення невіддільно
від природних умов і сприяв розвитку наукового потенціалу України
ініціюючи створення Філотехнічного товариства. Важливого значення вчений
надавав відкриттям і винаходам, зокрема, він дійшов висновку, що експорт
сировини та імпорт готових виробів з неї призводить до господарської
неефективності.
 Семен Десницький був однодумцем А. Сміта, який вважав, що нація
отримує найбільшу вигоду та стає більш забезпеченою завдяки торгівлі, науці
та промисловості. Власність є категорією суспільного розвитку та
економічною основою влади. Земля, на думку українського вченого, надійний
скарб усіх націй, тому потрібно розвивати землеробство. Від розвитку
ремесла та поділу праці народи одержують економічні вигоди.
Видатним економістом класичного напряму в політичній економії та
першим дослідником вчення меркантилістів, фізіократів і класичної школи
політичної економії в Україні був Михайло Балудянський (1769-1847). Він
проаналізував комплексно три економічні системи, які дають змогу пізнати
причини багатства народів, їх процвітання і занепаду. М. Балудянський
високо оцінив вчення А.Сміта. На думку українського економіста, саме А.
Сміт відкрив людям істину в економічній сфері. Державне господарство
ґрунтується, за М. Балудянським, на трьох системах, в яких перша виражає
багатство народу в грошах, друга у неперероблених плодах землі, а третя – у
міновій вартості всіх виробів. Філософія господарювання меркантилістів
ґрунтувалася на таких основних принципах: гроші (основне знаряддя для
торгівлі та міра всіх цінностей) вважаються багатством народу; завданням
цієї системи є примноження грошей. Тому ефективність економічної
діяльності системи меркантилістів полягала у забезпеченні позитивного
торговельного балансу та переважанні в державі експорту над імпортом.
Якщо меркантилісти відводили у збагаченні держави останнє місце
сільському господарству, то фізіократи поставили його на перше. Адже
землероб, обробляючи землю, отримує те, чого раніше не було, він творить;
дає суспільству те, чого воно не мало. Отже, землероб завжди виробляє нові
цінні предмети і примножує природне багатство.
Аналізуючи систему А. Сміта, М. Балудянський дійшов висновку, що
той поєднав попередні концепції та вважав, що праця є першопричиною
багатства. На думку М. Балудянського, національне багатство полягає в
нагромадженні продуктів праці. Взагалі всякий товар, на виробництво якого
використано більше праці, під час обміну має і більшу вартість. Він також
акцентував на тому, що для виробництва у будь-якій сфері потрібні праця,
капітал і земля. М. Балудянський вважав, що дохід нації, прибутковий капітал
і багатство нагромаджуються за умови збільшення виробництва та
зменшення споживання. А коли національне багатство зростає, прибуток на
капітал зменшується. Крім того, український вчений проаналізував розподіл
та обіг багатства. Він зробив висновок, що багатство виробляється працею і
розподіляється між трьома продуктивними класами, а надлишкові товари
обмінюються. Велику увагу вчений звернув на закони обміну, їх вплив на
національне багатство та роль і функцію в цьому купецтва. М. Балудянський
наголошував, що зростання нації відбувається завдяки сфері виробництва.
Оскільки держава збагачується не тому, що більше вивозить, а тому, що
більше виробляє. М. Балудянський вважав, що гроші – це тільки знаряддя або
досконала машина, що слугує полегшенню торгівлі. Він акцентував на тому,
що кредит, який базується на достатку позичальника і продуктах праці,
правосуддя, покровительство і свобода промисловості, торгівлі та освічені
громадяни – ось засоби збагачення нації.
А. Сміта вважав світилом політичної економії й український
економіст Тихін Степанов (1795-1847). Вчений сприйняв те, що природа,
праця і капітал є джерелами багатства. Пріоритетного значення надавав
людині, її освіті та моралі у процесі розвитку економіки держави. Т. Степанов
критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса. Вчений наголошував, що
завжди буде справджуватися закон гармонії між населенням і природними
ресурсами. Вчений стверджував, що нація не є багатою, коли простежується
велика поляризація у достатках між людьми. Т. Степанов під багатством
розумів користування самими речами, їх властивість задовольняти людські
потреби, а не їхні мінові вартості. Тобто економіст заперечував ототожнення
споживчої і мінової вартості. Він вважав, що у створенні багатства велике
значення відіграє поділ праці, обмін та інші стадії відтворення. Т. Степанов
писав, що природа є основою багатства, а фізико-моральна праця – його
джерело.
До класиків політичної економії належить і фундатор теорії
потреб Іван Вернадський (1821-1884). Вчений ґрунтовно проаналізував
національні, індивідуальні, регіональні та інші види потреб, обґрунтував їх
залежність і об’єктивний характер. Він уважав, що праця є джерелом
багатства. Учений вважав будь-яку працю продуктивною, бо вона поєднує
предмет із потребою, і обстоював вільний розвиток усіх сфер економіки. На
його думку, нація повинна сприяти задоволенню потреб людей, а не
протистояти цьому. І. Вернадський стверджував, що праця і капітал – єдині
фактори виробництва. У господарському розвитку важливу роль відіграє
неречовий (духовний) капітал. Володіння і праця – головні умови утворення
цінностей і основа всякого правильного господарства. І. Вернадський писав,
що цінність не зміниться від нашого міркування або від нашого розуміння,
вона лежить в природі наших відносин і у властивостях самих речей. Наше
незнання, наше лінивство або наша неакуратність, а іноді і наша гординя
можуть змінити ціну речей, підвищуючи або понижуючи її, але це так мало
відповідає справжній цінності, як сума зусиль, потрібних для вироблення цих
речей у конкретний момент. Вчений вважав, що розмір заробітної плати
залежить від рівня розвитку суспільства. Базою економічного життя є
суперництво (конкуренція).
Юліан Бачинський, який у певний час був прихильником соціалістичних
ідей, дуже своєрідно потрактував економічну теорію К. Маркса. На думку
видатного економіста С. Злупка, ніхто у світі так не пристосував
космополітичну за своїм характером доктрину до потреб розбудови
національної економіки і національної держави, як Ю. Бачинський.
Необхідність формування національної економіки, або національного
господарства, науковець обґрунтував у революційному дослідженні „Україна
irredenta”(1895). У цій праці автор проаналізував суспільно-економічні
відносини в Росії в кінці ХІХ століття та зробив висновок, що Україна
повинна стати незалежною державою, тобто має розвивати власну економіку
та покращувати рівень життя населення, а не бути експлуатованою Росією та
Польщею.
А М. Добриловський розвивав категорію „національна економіка” та
наповнював її все глибшим змістом. Він ототожнював національну економіку
із сукупністю юридично вільних та пов’язаних між собою обміном окремих
господарств у межах однієї держави. Слушною є думка проф. С. М. Злупка,
який вважав, що національне господарство повинно творити органічну
цілісність взаємопов’язаних приватних, колективних та іншого типу
господарств, розташованих у межах держави.
Микола Бунге (1823-1895) – відомий юрист, економіст і фінансист писав,
що держава повинна піклуватися про загальне благо, а економіст має справу з
людською природою, з діяльністю людей, з обставинами, що є наслідками
нашого розвитку, нашої свідомості і нашої волі. М. Бунге зазначав, що
послідовний ряд господарських явищ, починаючи з потреб і закінчуючи їх
задоволенням, вичерпує зміст політичної економії і представляє з достатньою
ясністю, що ця наука не може обмежуватися ні вивченням багатства,
незалежно від суспільно-економічних відносин, ні вивченням останніх,
незалежно від засобів, що слугують для задоволення потреб. Пріоритетного
значення для забезпечення гармонійного розвитку людини він надавав
суспільним, духовним, моральним, етичним та іншим потребам. Автор
заперечував матеріалістичний детермінізм.
Дмитро Піхно (1853-1909) був прихильником теорії корисності. Речі й
послуги, які можуть задовольнити потреби людей, вчений назвав
корисностями або споживчими цінностями. Людина визначає цінність усіх
благ. Індивідуальна і суб’єктивна оцінка, на думку вченого, творить
індивідуальну й об’єктивну цінність. Обсяг людських потреб визначається
фізичним і духовним розвитком, культурним рівнем, зовнішніми
(природними) умовами людського існування. Д. Піхно стверджував, що
національно-генетичні ознаки (характер поверхні землі та її надра, ґрунт,
води, система зрошування, клімат, величина країни, географічне становище)
впливають на відмінності у потребах людей та на їх господарську діяльність.
Культурно-історичним цінностям народу економіст відводить пріоритетну
роль у забезпеченні ефективності господарської діяльності. Вони створюють
не лише речові елементи господарства, а й духовні блага і сили, які
передаються з покоління в покоління і підтримують або руйнують основи
національної економіки. Найважливішими з цих сил, що постійно діють на
господарську діяльність як окремих осіб, так і всього народу, є звичаї, мораль
і освіченість, енергія, дух підприємливості, законодавство, державність і
суспільний лад життя.
А. Антонович (1848-1917) також вважав центральною категорією
політичної економії – цінність. Він опирався на концепцію трисекторності
національної економіки (виробництво, розподіл, споживання). Політична
економія – це наука, що вивчає суспільну домовитість. Політична економія в
такому випадку поєднує духовну діяльність з матеріальною.
На думку Євгена Олесницького (1860-1917), представники історичної
школи економічної науки вказали, що ставлення людини до природи
змінюється в процесі історичного розвитку. В різні епохи умови
життєдіяльності людей змінюються. Без сумніву, розв’язання проблем
взаємодії людини і природи в контексті розвитку національної економіки
актуальні й сьогодні.
Р. Орженцький (1863-1923) був прихильником теорій граничності та
цінності. Психологічна теорія цінності поєднує дослідження майнових
відносин економічних об’єктів з їхнім суб’єктивним значенням для учасників
обміну. Важливого значення у з’ясуванні економічних відносин надавав
етично-психологічним оцінкам. Цінність з об’єктивного погляду, на думку
економіста, це нормальне біологічне пристосування, яке можна вважати
загальним правилом, задоволення супроводжує такі впливи об’єктів на
організм і психіку або такі процеси душі і тіла, котрі корисні для життя
індивіда і підтримки існування виду і, навпаки, страждання відповідає
шкідливим впливам і процесам. Тому цінність благ змінюється відповідно до
їх суб’єктивного сприйняття. Крім того, у людській психіці постійно
зароджуються нові цінності, а попередні нівелюються. Доки в житті панують
інтереси голоду та інших подібних потреб, у психіці переважають відповідні
цінності, які не можуть стати найвищим благом. Адже цим благом можуть
бути лише інтелектуальні цінності.
Екологічні передумови розвитку економічної науки були закладені в
працях українських вчених С.Подолинського та В.Вернадського (школа
фізичної економії).
Засновником української школи фізичної економії є
Сергій Андрійович Подолинський (1850 – 1891). У тридцятирічному віці
С. Подолинський опублікував статтю “Праця людини та її відношення до
розподілу енергії” (1880), яка принесла йому світове визнання та стала
основою формування концепції сталого (збалансованого) розвитку світу.
Вчений з’ясовує суть невідповідності закону ентропії законові збереження
енергії. Він сформулював фізико-економічну теорію енергетичних передумов
розвитку цивілізації. Зокрема мислитель акцентував на тому, що суспільний
прогрес є можливим лише в умовах збільшення енергетичного бюджету
людства. Тільки людська корисна праця (ефективне землеробство,
виготовлення знарядь праці, розумова діяльність людини) може це
забезпечити. Нераціональні дії людей, що провокують зменшення кількості
населення (війни), непродуктивне споживання (неефективне використання
природних ресурсів, марнотратство) та виготовлення предметів розкоші
зменшують енергетичний бюджет.
Послідовником ідей С. Подолинського був
Володимир Іванович Вернадський (1863-1945), який також поєднав знання
природничих, соціальних, економічних і філософських наук. У 1926 р.
учений опублікував монографію “Біосфера”, визначивши її як негентропійну
відкриту систему, яка акумулює сонячну енергію та компенсує цим її втрати
під час теплового випромінювання, тобто виступає регулятором діючої
енергії біосфери та забезпечує організованість планети. Вчений констатував
перетворення людства на могутню геологотрансформуючу силу, що викликає
зміни в складі і будові земної кори, рельєфі земної поверхні тощо. На цьому
базується його концепція ноосфери (сфери розуму), яка є новим еволюційним
станом біосфери, в якому раціональна діяльність людини стає пріоритетним
фактором її розвитку. Адже думка людини – своєрідна форма енергії, яка має
спрямовуватись на розумне збалансування відносин людини і природи та
орієнтувати суспільство на вибір такого шляху розвитку, котрий збереже
людство в гармонії з природою. Тобто В. Вернадський визнав роль людського
інтелекту в процесі нагромадження енергії пріоритетною та необхідність
розбудови новітньої економічної теорії на засадах природних законів
економічного буття.
Ідеї школи фізичної економії розвивав також український учений,
письменник і правозахисник Микола Данилович Руденко (1920-2004), який
видав праці “Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)” та “Енергія
прогресу”. В останній праці вчений обґрунтував, що енергетичне джерело
підтримки життєдіяльності людства лежить в основі фотосинтезу. Він
розмежував багатство на абсолютне (продукти фотосинтезу, які затримують
на планеті сонячну енергію) та відносне (виготовлене людьми). Науковець
розглядає енергію і як об’єкт впливу (людина впливає на енергетичні потоки),
і як прояв впливу суб’єкта (Бога) на людину. Оскільки Бог – це Всесвіт і
природа, тоді ставлення до природи має бути як до святині. М. Руденко
зобразив енергію прогресу як п’ять рівновеликих частин і довів, що лише 3/5
продукції аграрного сектору економіки є базою для забезпечення суспільно-
економічного прогресу (зерно, солома, трава), а держава і промисловість
виконують лише ентропійну функцію. Згідно цих пропорцій М. Руденко
запропонував формулу енергії прогресу, з якої випливає, що капітал є
космічною субстанцією або абсолютною додатковою вартістю після
вирахування з неї відносної вартості та державних витрат. Отже, економічні
праці М. Руденка набули особливого значення в сучасних умовах еколого-
економічної кризи, а використання у практиці господарювання положень
української школи фізичної економії, без сумніву, доцільне.
М. Туган-Барановський (1865-1919) – видатний економіст, який
синтезував трудову теорію вартості та теорію граничної цінності. На його
думку, людина – суб’єкт економіки і єдиний абсолютний елемент вартості, є
мірою всьому. Адже людська діяльність, спрямована на вироблення
матеріальних засобів для задоволення потреб. Учений з’ясовує також
причини витрат. М. Туган-Барановський зробив висновок, що лише людська
праця виробляє багатство. Також український економіст визнає, що деякі
товари можуть мати як вартість, так і цінність або щось одне з двох. Товари,
що мають економічну цінність, є економічними. Так, природні ресурси, які не
створені працею, на думку М. Туган-Барановського, є економічними
товарами, але як дари природи не мають абсолютної вартості. Крім того, в
економічному розвитку вчений надав пріоритетного значення соціальним і
психологічним чинникам. М. Туган-Барановський у праці „Промислові кризи
в Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) з’ясував, що циклічний
характер розвитку економіки визначається закономірностями циклічного
відтворення основного капіталу, що це не якісь зовнішні фактори, а
внутрішні властивості економічної системи, яка потребує для свого розвитку
нової техніки і технології. Ідеї українського вченого набули розвитку в теорії
„довгих хвиль” М. Кондратьєва та теорії інноваційного типу розвитку
Й. Шумпетера.
Засновник економетрії Павло Чомпа у праці „Порадник у грошових і
податкових справах” зазначав, що „багатство народу є дитиною освіти, праці
та ощадливості…”
Володимир Тимошенко (1885-1965) поєднав у курсі лекцій „Вчення про
світове господарство” економічний та географічний підходи до
господарського розвитку. Вчений уважав, що економічні явища за своєю
суттю соціальні, проте значною мірою залежать від природного середовища.
Тому В. Тимошенко обґрунтовував теорію „географічної економії”.
Видатний український економіст Степан Миколайович Злупко (1931-
2006) у своїх наукових дослідженнях акцентував увагу на необхідності
пізнання, освоєння і використання економічних культурних цінностей
рідного народу, на ґрунтовному вивченні економічних і соціальних процесів в
Україні у взаємозв’язку минулого, теперішнього і майбутнього. Науковець
проаналізував теорії М.Балудянського, І.Вернадського, М.Туган-
Барановського, В.Тимошенко та інших українських учених-економістів,
інтегрувавши їх у історію світової економічної думки. Науковий доробок
С. М. Злупка – понад 1600 праць. Він досліджував історію української
економічної думки від найдавніших часів до сучасності (економічна
україніка), розкрив новий етап у формуванні та розвитку національної
економіки України; застосував системно-кібернетичні методи у вивченні
людського потенціалу, зайнятості та ринку праці, займався моделюванням
нових напрямів, концепцій, теорій (екогомологія, регіонологія, національна
економіка та економічна культура й освіта, економічна франкіана тощо).
Учений розробив новий напрям економічної теорії – екогомологію – науку,
яка розглядає в органічній єдності розвиток людини і довкілля. На думку
вченого, лише на підставі глибокого розуміння розвитку людини і довкілля,
завдяки залученню усіх людських резервів і мотивацій до збереження
природного середовища людина здатна забезпечити собі виживання у
майбутньому. Українську землю, її родючі чорноземи вважав національним
багатством, коморою продовольства й основою економічної безпеки. Земля,
праця та ощадливість, на думку вченого, – то фундамент нашого
національного матеріального і духовного добробуту.
Крізь призму вирішення еколого-економічних проблем професор Гринів
Л.С. обґрунтувала теорію збалансованого розвитку екосоціосистем та
запропонувала якісно нові моделі сталого (збалансованого) розвитку
національної економіки, збереження її природного капіталу. Природний
капітал, на думку вченої, є внутрішньою енергією соціально-економічних
процесів або ендогенним чинником впливу на господарські системи. Тому
макроекономічне моделювання повинно враховувати природно-ресурсні
обмеження екологічних систем.
Головний науковий співробітник НАН України Веклич О. О. обґрунтовує
необхідність врахування екологічних параметрів у системі макроекономічних
показників для прийняття виважених соціально-економічних і політичних
рішень та екологічних обмежень.
В руслі новітніх економічних теорій працюють учені-економісти
Львівського національного університету імені Івана Франка.
Так, Ватаманюк О. З. поглиблює економічні дослідження макроекономічним
аналізом заощаджень в економіці України; Вовк В. М. обґрунтовує
використання математичного моделювання в управлінні складними
економіко-виробничими та фінансовими системами; Ковалюк О. М.
вдосконалює фінансовий механізм організації вітчизняної
економіки; Крупка М. І. працює над створенням фінансово-кредитного
механізму інноваційного розвитку економіки
держави; Кульчицький Б. В. розвиває філософію економіки, здійснює
філософський аналіз соціально-економічного прогресу, передумов
формування економічної культури, трансформації економічних
систем; Майовець Є. Й. вивчає проблеми ринкової трансформації аграрного
сектора вітчизняної економіки, ціноутворення в перехідних економіках;
Матковський С. О. розробляє нову якісну систему статистичних показників
оцінювання соціально-економічного розвитку регіону та країни в цілому
відповідно до міжнародних та європейських стандартів; Михасюк І.
Р. досліджує проблеми регулювання земельних відносин, гарантування
економічної безпеки України, державного управління розвитком національної
економіки в умовах глобалізації й єврорегіоналізації; Островерх П. І. вивчає
ринкові структури та відносини власності в Україні та з’ясовує питання
економічної інтеграції; Панчишин С. М. розширює українську наукову
економічну термінологію та адаптовує її до умов і традицій світової науки,
здійснює макроекономічний аналіз національної та світової економіки;
вартісних відносин економічних суб’єктів в умовах ринкової трансформації
економіки, розвиває цілісну концепцію еволюції товарної форми
виробництва, обґрунтовує необхідність побудови теоретичної парадигми
сучасних економічних систем на базі форми виробництва, розвиває
концепцію макроекономічного регулювання економіки та концепцію
вартісного і невартісного типів ціноутворення; оскільки головним
економічним фактором розвитку економіки знань є людський
інтелектуальний потенціал; Стефанишин О. В. досліджує формування і
розвиток людського потенціалу інформаційно-індустріальної економіки
України, макроекономічні аспекти функціонування національного ринку
праці та перспективи впровадження інноваційних форм зайнятості
молоді; Пачковський Ю. Ф. вивчає актуальні проблеми економічної
соціології, методологію дослідження соціальних і психологічних наслідків
ринкових трансформацій в українському суспільстві; соціологічні проблеми
сім’ї та молоді; Приймак В. І. розкриває проблеми регулювання
трансформації трудового потенціалу в регіональній системі ринку
праці; Реверчук С. К. розробляє оптимізаційний механізм управління
економічною безпекою банківських і страхових підприємницьких структур в
Україні; Хоронжий А. Г. займається вирішенням проблем інтенсифікації
процесу управління промислових об’єднань; Яцура В. В. розвиває теорію
управління та менеджменту.
Отже, українські вчені досліджували важливі аспекти економічної теорії
як невід’ємної частини національної економіки та обґрунтували взаємодію
людини і природи в соціально-економічних процесах. Оригінальні погляди та
ідеї українських науковців не втратили свого теоретичного і практичного
значення й сьогодні. Дослідження наших геніальних співвітчизників
зумовили наукові відкриття ХХ-ХХІ століть, збагативши світову економічну
науку.

Контрольні запитання:
1. Що є предметом вивчення економічної теорії?
2. Які методи дослідження використовує економічна теорія для пізнання
економічних явищ та процесів?
3. Які закони економічної теорії Ви знаєте?
4. Назвіть цілі економічної політики держави?
5. У чому полягає суть позитивної та нормативної функцій економічної
теорії?
6. Які періоди розвитку уявлень про економічну теорію Ви можете
назвати, охарактеризуйте їх?
7. Який внесок зробили українські вчені-економісти у розвиток економічної теорії?