РОЗДІЛ 1.

МІКРОЕКОНОМІКА
1.1.1.Предмет і функції економічної науки. Рівні економічного аналізу. Визначення:
Макроекономіка. Мікроекономіка. Мезоекономіка. Мегаекономіка.
Сфера людської діяльності, що пов’язана з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням
життєвих благ, називається економікою, або господарством. Відповідно, вести господарство або
господарювати означає займатися питаннями виробництва, розподілу, обміну й споживання благ.
Економіка (або господарська діяльність) - основа всієї життєдіяльності людини й суспільства, адже
без продукування життєвих благ будь-які інші сфери людської діяльності (приміром, політика,
культура, наука, освіта тощо) були б неможливі. Образно кажучи, економіка не тільки годує й одягає
людей, а й створює матеріальні умови для їх заняття мистецтвом, наукою, спортом і т.п.
економічна наука – це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та
систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.
Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний. Формування предмета
економічної теорії представники традиційних економічних шкіл пов’язували з примноженням
багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні західні
економісти - з проблемами «рідкісності», «обмеженості ресурсів та ефективності їх використання»,
«альтернативності вибору» тощо.
Економічна теорія – це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність
економічних суб’єктів, спрямовану на ефективне використання обмежених виробничих ресурсів і
управління ними з метою максимального задоволення своїх безмежних потреб.
У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки були сформовані і її основні функції,
зокрема:
- пізнавальна - полягає у тому, що вона вчить нас аналізувати явища і процеси економічного життя,
встановлювати закономірності та взаємозв’язки між ними, визначати роль та місце різних
економічних суб’єктів в цілісній господарській системі;
- методологічна - полягає в тому, що економічна теорія виступає методологічною базою для цілої
системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони,
категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності;
практикою існує тісний взаємозв'язок
- практична (прикладна) - зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави,
розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.
- прогностична - виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально-
економічного розвитку в майбутньому;
- освітньо-виховна - ґрунтується на необхідності формування в кожної людини економічного
мислення й економічної культури.
При структурному аналізі економічних процесів розрізняють два основних рівні: макрорівень і
мікрорівень (від грецьк. “макрос” – великий і “мікрос” – малий). Відповідно розрізняють поняття
“макроекономіка” і “мікроекономіка”.
Мікроекономіка - вивчає закономірності поведінки окремих економічних суб’єктів
(домогосподарства, підприємства, фірми) у ролі споживачів і виробників, покупців і продавців, а
також функціонування різних типів ринкових структур.
Макроекономіка - вивчає економічну поведінку сукупних суб’єктів економіки, закономірності
функціонування національної економіки загалом.
Мезоекономіка - вивчає окремі галузі національної економіки, проміжні системи та комплекси:
воєнно-промисловий, агропромисловий, енергетичний та ін.).
Мегаекономіка (міжнародна, глобальна)- вивчає систему функціонування світової економіки
загалом, міжнародні економічні зв’язки та закономірності їх розвитку.

1.1.2. Проблема обмеженості ресурсів і необхідності вибору. Межа виробничих можливостей

(крива трансформації). Альтернативна вартість. Економічна ефективність.
Ресурси виробництва - це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути
використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей. Обмеженість трудових ресурсів
зумовлена загальною кількістю населення країни і часткою працездатних людей у його складі.
Обмеженою є також кількість людей певної спеціальності та певного рівня кваліфікації, вкрай
необхідних для виробництва суспільних благ. Обмеженість матеріальних (капітальних) ресурсів
визначена всім попереднім економічним розвитком кожної країни, досягненим технологічним рівнем
виробництва, наявними можливостями імпорту капітальних ресурсів. Наслідком обмеженості
ресурсів є неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений
момент. Граничність ресурсів. їх кількісна обмеженість, а також рідкісність деяких особливо цінних
ресурсів зумовлюють певні межі виробничої діяльності.
Найпростішою моделлю, яка дозволяє сформулювати основну економічну проблему «що, як і для
кого виробляти?», є крива виробничих можливостей (КВМ). Припустімо, що мешканці якоїсь
гіпотетичної країни можуть використовувати свої природні й людські ресурси для виробництва
засобів виробництва і предметів споживання.

На осі абсцис кількість предметів споживання (Х), на осі ординат -

кількість засобів виробництва (Y). Крива АВСD - крива виробничих
можливостей, яка характеризує максимально можливі обсяги
виробництва засобів виробництва і предметів споживання за повному
використанні усіх наявних ресурсів. Це означає, що кожна точка на
кривій показує певну комбінацію товарів цих двох видів. Наприклад,
точка В показує комбінацію ХB одиниць предметів споживання і YB
одиниць засобів виробництва.
Графік кривої виробничих можливостей дозволяє одержати більш чітке
уявлення про три взаємопов’язані поняття: обмеженість ресурсів, вибір,
витрати.
Точка F, що знаходиться у межах виробничих можливостей, показує таку комбінацію засобів
виробництва й предметів споживання, яка значно менша за можливий обсяг при ефективному
використанні всіх ресурсів. Якщо вибрати цю точку, то матимемо недовикористання ресурсів
(наприклад, безробіття) або низьку ефективність використання ресурсів (наприклад, великі витрати, у
тому числі й робочого часу).
Точка М характеризує такий випуск продукції, який є недосяжним при повному використанні наявних
ресурсів та існуючих технологій.
Таким чином, крива АВСD (межа області виробничих можливостей) характеризує одночасно й
можливий, й бажаний обсяг виробництва. Точки на самій кривій АВСD зображають різні можливі
шляхи поєднання обсягів випуску засобів виробництва і предметів споживання, необхідно лише
вибрати ту комбінацію, що є найбільш ефективною.

1.1.3. Загальнонаукові методи економічного аналізу. Граничний аналіз. Економічні показники.

Номінальні і реальні змінні. Поняття нормативної і позитивної економіки
Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і спеціальні для даної науки методи пізнання
економічних явищ і процесів.
До загальнонаукових методів належать:
-аналіз - метод дослідження, що полягає в розчленуванні цілого на складові елементи;
-синтез - метод, що полягає в з'єднанні окремих елементів у єдине ціле;
-індукція - метод дослідження, при якому від знання окремих фактів йдуть до узагальнень (від
часткового до загального);
-дедукція - метод дослідження, при якому від загальних положень, правил і законів йдуть до менш
загальних положень, правил, законів (від загального до приватного);
-спостереження - систематичне, цілеспрямоване сприйняття об'єкта;
-порівняння - установлення подібності й розходження предметів і явищ дійсності;
-наукова абстракція - поглиблене пізнання реальних економічних процесів шляхом виокремлення
основних, найсуттєвіших ознак сторін певного явища, очищених від всього випадкового, неістотного;
-поєднання логічного та історичного методів - передбачає пізнання економічних явищ з моменту
їхнього виникнення, у процесі розвитку і зникнення, відкриття якісно нових форм виявлення
економічних явищ і процесів;
-економічний експеримент - штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за
оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження;
-економічне моделювання - це формалізований опис економічних процесів і явищ (за допомогою
математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного
життя.
Спеціальні методи дають можливість визначити розміри, масштаби, тенденції, динаміку розвитку
економічних процесів, визначають стан та структуру економічних явищ, певну числову
характеристику окремих напрямків діяльності підприємства. До них належать: абсолютні, відносні та
середні величини, ряди динаміки, таблиці, графіки, евристичні методи, прийоми елімінування,
прийоми стохастичного факторного аналізу, математичне програмування; теорія ігор та інші.
Граничний аналіз - це технічний прийом, який використовується при прийнятті рішень стосовно
максимізації чистого виграшу від певної дії. Це дослідження того, яким чином кожна додаткова
операція, здійснена за певний період, впливає на мету, досягти якої прагне людина. Прикладами таких
граничних величин можуть бути граничні витрати (витрати, необхідні для збільшення результату на
одиницю) чи гранична корисність (корисність, що її приносить споживання додаткової одиниці
блага). Раціональний суб'єкт має продовжувати пошук кращих рішень до того часу, поки гранична
вигода не зрівняється з граничними витратами. Саме у цьому разі він досягне максимальної реалізації
своєї мети. Граничний аналіз дає змогу з точки зору теорії розглянути процес прийняття
оптимального рішення (як індивідуального, так і в суспільстві в цілому).
Усі змінні, що виміряні у фізичних одиницях, називають реальними змінними. До реальних змінних
відносять кількісні змінні — наприклад, реальний ВВП, обсяг капіталу — та відносні ціни —
наприклад, реальна заробітна плата, реальна процентна ставка. І кількісні змінні, і відносні ціни
мають спільну рису: вони вимірюють фізичну (а не грошову) кількість. Реальний ВВП вимірює
кількість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж року, а реальна зарплата — обсяг життєвих
благ (товарів і послуг), які працівник може купити, наприклад, за годину своєї праці.
Номінальні змінні виражаються у грошах — наприклад, номінальна зарплата, номінальний ВВП.
Номінальна заробітна плата — це кількість грошей, яку отримує працівник за свою працю (годину,
день, місяць тощо), а номінальний ВВП — ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за
рік.
Позитивна економічна теорія - пізнає й прогнозує об’єктивні економічні явища, формує цілісну
систему наукових поглядів, гіпотез та концепцій. Позитивний погляд на економічне життя — це
спроба зрозуміти його, дати наукове пояснення принципам функціонування й розвитку. Вона
відповідає на запитання: «які вони є?».
Нормативна економічна теорія – це наука про раціональну поведінку людей і діяльність
економічних інститутів. Нормативне судження представлене
міркуваннями і висновками про те, «якою повинна бути?» економічна реальність. Такі судження або
нормативні твердження зазвичай виникають на рівні обґрунтування економічної політики.

1.2.1. Попит і закон попиту. Аналіз змін попиту та величини попиту. Нецінові визначники
попиту
Попит (D - Demand) - це забезпечене грошима бажання придбати товар або послугу за визначеною
ціною у певний період часу. Зазначимо, що поняття «попит» містить у себе і бажання, і можливість
споживача придбати за деякою ціною товар або послугу, бо одного «бажання» недостатньо. Тому
важливою є друга умова - «можливість» (спроможність) придбати товар чи послугу.
Закон попиту є основною властивістю попиту. Він виявляє зворотну залежність між ціною товару та
величиною попиту на цей товар або послугу за решти рівних умов. В основі закону попиту лежать
такі положення:
1. Здоровий глузд у поведінці споживача та елементарні спостереження дійсності узгоджуються із
законом попиту.
2. Споживання підвладне дії принципу поступового зниження граничної корисності, тобто принципу,
згідно з яким кожна наступна одиниця даного продукту приносить менше і менше задоволення, а
отже, споживачі купують додаткові одиниці продукту лише за умови, що ціна його знижується.
3. Ефект доходу. Вказує на те, що при більш низькій ціні споживач може дозволити собі купити
більше одиниць даного товару, не відмовляючи собі в придбанні якихось альтернативних товарів.
Інакше кажучи, зниження ціни товару збільшує купівельну спроможність грошового доходу
споживача, а тому він може купити більшу кількість даного товару, ніж раніше (колись). Більш висока
ціна призводить до протилежного ефекту.
4. Ефект заміщення. Виражається в тому, що при низькій ціні в людини з'являється стимул придбати
дешевий товар замість аналогічного, але відносно дорожчого. Споживачі завжди схильні заміняти
дорогі продукти дешевше.
Аналітична залежність попиту від ціни називається функцією попиту від ціни: QD = f(р). Один і той
же взаємозв'язок даних про ціни та покупки можна описати прямою чи зворотною функцією, яка має
вигляд р = h(Q). Модель попиту може бути одно- або багатофакторною, тобто формалізовано вплив на
попит цін різних товарів і послуг,
ве л и ч и н и й с т ру кту р и д оход і в ,
особливостей поведінки людей і т.д.
Фактори (детермінанти) попиту.
Механізм дії цінового фактора (ціна
даного товару або послуги) закладений у
законі попиту.
Нецінові фактори: смаки і переваги
споживачів, число покупців, дохід
споживачів, ціни на споріднені товари,
сподівання споживачів та ін.
Зміна величини (обсягу) попиту спричинена дією цінових факторів, означає пересування від однієї
точки до іншої за постійною кривою попиту. Зміна попиту, пов'язана з неціновими факторами попиту,
призводить до зміщення усієї кривої попиту або зміни усієї таблиці попиту.

1.2.2. Суть та види еластичності попиту. Цінова еластичність попиту і загальний виторг
виробника. Економічна інтерпретація значень коефіцієнтів різних видів еластичності попиту.
Еластичність попиту - це міра реакції величини попиту на зміну якогось чинника попиту. Цінова
еластичність попиту вимірюється коефіцієнтом еластичності попиту за ціною.
Прямий коефіцієнт еластичності попиту за ціною ( EDP ) - це частка від ділення процентної зміни
величини попиту і процентної зміни величини цін товару. Це міра можливої реакції споживача на
зміну ціни. Величина, зворотна коефіцієнту еластичності, називається гнучкістю ціни. Графічно
коефіцієнт еластичності попиту приблизно відображає нахил кривої попиту.
Виділяють п'ять ступенів еластичності попиту.
1. Абсолютно нееластичний попит. Зміни ціни не призводять до зміни величини попиту.
2. Нееластичний попит. Істотна зміна ціни призводить до незначної зміни величини попиту 0>ЕPD<1.
В умовах жорсткого попиту вигідно підвищувати ціну, що веде до незначного зменшення покупок.
3. Одинична еластичність. Зміна ціни призводить до пропорційної зміни величини попиту Е PD =1.
4. Еластичний попит. Величина попиту змінюється швидше зміни цін Е PD >1. Для товарів
еластичного попиту підвищення ціни призводить до скорочення загальної виручки від продажу. Ціну
вигідно знижувати, якщо є можливість збільшити величину збуту, тоді загальна виручка від продажу
зростає.
5. Абсолютно еластичний попит. Це гіпотетичний випадок. Величина попиту падає до нуля у випадку
зростання цін. Величина попиту прямує до нескінченності при зменшенні ціни.

1.2.3. Пропозиція і закон пропозиції. Аналіз змін пропозиції та величини пропозиції. Нецінові
визначники пропозиції. Цінова еластичність пропозиції
Пропозиція (S - supply) - це бажання продати товар чи послугу, це загальна кількість товарів чи
послуг, які є на ринку або які можуть на нього надійти, при різних можливих цінах.
Закон пропозиції відображає пряму залежність величини пропозиції від ціни товару за решти рівних
умов (чим вища ціна товару, тим більша кількість товару пропонується; нижча ціна зумовлює менший
рівень пропозиції).
Графічно пропозиція зображена кривою SS, яка має додатний
нахил, що підтверджує закон пропозиції. Крива SS - це графічне
зображення залежності пропозиції від цін.
Аналітично функція пропозиції від ціни QS = f(p) виражає
залежність величини пропозиції даного товару від його ціни.
Нецінові фактори (детермінанти) пропозиції: ціни на ресурси,
технологія виробництва, податки та дотації, ціни на інші товари,
сподівання виробників, число продавців на ринку та ін.
Еластичність пропозиції за ціною - це міра зміни величини
пропозиції товару при зміні ціни даного товару.
Визначимо випадки цінової еластичності пропозиції:
1. Еластична пропозиція, якщо | ESP |> 1, тобто одновідсоткова зміна ціни призводить до більшої
відсоткової зміни обсягу пропозиції.
2. Нееластична пропозиція, якщо | ESP | < 1, тобто одновідсоткова зміна ціни призводить до меншої
відсоткової зміни обсягу пропозиції.
3. Одинично еластична пропозиція, якщо |ESP | = 1, тобто одновідсоткова зміна ціни призводить до
одновідсоткової зміни обсягу пропозиції.
4. Абсолютно еластична пропозиція, якщо || ESP → ∞, необмежена зміна обсягу пропозиції при
незмінній ціні.
5. Абсолютно нееластична пропозиція, якщо ESP = 0, тобто будь-яка зміна ціни взагалі не призводить
до зміни обсягу пропозиції.

1.2.4. Ринкова рівновага. Визначення рівноважної ціни та рівноважної кількості товару.

Надлишок виробника і надлишок споживача. Вплив змін попиту й пропозиції на рівноважну
ціну та рівноважну кількість товару на ринку.
Реальна ціна на ринку і фактичний обсяг продажу визначаються взаємодією попиту та пропонування
(покупців і продавців). Щоб показати цю взаємодію, об’єднаємо криві попиту та пропонування на
одному графіку (рис. 2.8). Цей характерний графік називають „хрестом Маршалла“ або „ножицями
Маршалла“.
 Обидві криві перетнуться у точці кількісно-цінової рівноваги E . У цій
точці обсяг попиту дорівнює обсягу пропонування. Ціна, за якою попит
*
і пропонування збігаються, називається рівноважною ціною ( P ) , а об-
*
сяги попиту та пропонування – рівноважним обсягом (Q ) . Оскільки
мова йдеться про р нок певного товару, ця рівновага називається
частковою рівновагою.
Умовою часткової рівноваги є: D SQ =Q .
Ринковий механізм – це тенденція ціни на вільному ринку змінюватись
доти, доки ринок не досягне рівноваги. У точці рівноваги відсутні як
дефіцит, так і надлишок товарів, отже, зникають чинники, які спричиняють зміну ціни.
Ринок не завжди перебуває у стані рівноваги, але завжди існує тенденція до вирівнювання обсягів
попиту і пропонування. За незмінності інших чинників точка рівноваги є стійкою, і ринок повсякчас
повертається до неї.
Існує декілька моделей механізму встановлення ринкової рівноваги, які базуються на різних
припущеннях і мають різне теоретичне та практичне значення. До них відносяться модель „невидимої
руки“, павутиноподібна модель, модель аукціоніста.
Механізм встановлення ринкової рівноваги у моделі „невидимої руки“ ґрунтується на припущеннях
миттєвої реакції учасників обміну на ринкову ситуацію. Якщо продавці
помітять, що у них утворився надлишок товару за певний період (запаси
зростають), то вони зрозуміють, що ціна вища за рівноважну, отже,
s d
о б с я г п р о п о н у в а н н я п е р е в и щ у є о б с я г п о п и т у (Q 1 > Q 1 ) .
Загострюється конкуренція між продавцями. Намагаючись переманити
до себе покупців, продавці починають знижувати ціну. Ланцюгова
реакція зниження цін, спричинена конкурентною боротьбою продавців
*
за покупців, триває доти, доки не буде досягнута ціна рівноваги P , за
якої інтереси покупців щодо купівлі та інтереси продавців щодо
продажу товарів співпадуть.
Якщо ринкові агенти помітять, що на ринку утворився дефіцит
d s
пропонування (Q 2 > Q 2 ) , товари швидко зникають з прилавків бо ціна низька, конкуренція
загострюється між покупцями. Деякі з них згодні будуть купити товар за вищою ціною, щоб не
витрачати час на його пошуки. Досить швидко всі продавці
зрозуміють, що товар можна продавати дорожче. Ланцюгова реакція
підвищення ціни, спричинена конкуренцією покупців, триває, доки
ціна не досягне рівноважної. Таким чином, самі дії покупців і
продавців спрямовують рух ціни в напрямку до рівноваги.
Павутиноподібна модель є динамічною моделлю механізму
встановлення ринкової рівноваги (рис. 2.10). Припустимо, що у
початковому періоді виробники вирішили виробляти ринковий обсяг
продукції Q1 . На ринку, згідно з кривою попиту, встановиться ціна P1 .
У наступному періоді виробники, орієнтуючись на ціну попереднього
періоду, піднімуться по своїй кривій пропонування і вироблять обсяг
Q2 , що спричинить зниження ціни до рівня P2 . У третьому періоді, Рис. 2.10. Павутиноподібна

згідно з ціновими очікуваннями виробників, обсяг випуску знизиться до рівня 3 і т.д.

Q
Модель одержала свою назву завдяки графічному зображенню процесів пристосування, що нагадує
павутиння. Ціна і обсяги на ринку коливаються від періоду до періоду і зрештою досягають
рівноважного значення (точка E ). Ця модель справедлива для випадку стрімкої кривої пропонування
і похилої кривої попиту. В протилежному випадку коливання цін набуватимуть все більшої амплітуди,
що зрештою призведе до руйнації ринку. У випадку однакових нахилів кривих попиту і пропонування
матимуть місце коливання цін і обсягів навколо точки рівноваги, проте встановлення рівноваги буде
неможливим. Якби виробники визначали насамперед не обсяги, а ціну реалізації, павутиння плелося
б не за годинниковою стрілкою, як це показано на рис., а проти неї.
Державне втручання у ціноутворення іноді може бути спрямоване на пошук і встановлення
рівноважної ціни. Щоправда, у даному випадку держава намагатиметься підмінити собою ринок.
и­
 Модель аукціоніста,
запропонована Л. Вальрасом, є
інтерпретацією подібної ситуації.
Вона виключає можливість обміну
за умов нерівноваги і передбачає
наявність аукціоніста – неринкової
інституції, яка не має власного
економічного інтересу. Функція
аукціоніста полягає у визначенні
довільної ціни. Потім, на основі отримання інформації від ринкових
суб’єктів і її узагальнення, він коригує ціну доти, доки не натрапить на рівноважну. Модель
аукціоніста відповідає концепції ринкового соціалізму і є неприйнятною для аналізу конкурентного
ринкового механізму.

1.2.5. Прямий і непрямий вплив держави на ринкову рівновагу. Наслідки запровадження

максимальних і мінімальних цін. Аналіз впливу непрямих податків, дотацій і субсидій на
ринкове становище покупців і продавців. Чисті втрати суспільства.
Ринковий механізм є саморегульованим. Відновлення ринкової рівноваги відбувається
автоматично, без будь-якого зовнішнього для системи втручання. Разом з тим, в реальному житті
у функціонування ринкового механізму іноді втручається держава або інші інституції, що спричиняє
подібне описаному відхилення цін від рівноважного рівня.
Головними інструментами впливу держави на ринкові процеси є:
– фіксація та регулювання цін;
– оподаткування виробництва чи реалізації продукції;
– субсидіювання виробництва чи реалізації продукції;
– урядове управління економікою.
1) Державне втручання у процес ринкового ціноутворення: встановлення нижньої та верхньої
межі ціни.
«Ціна стелі» – верхня межа ціни, вище якої не має підніматися ціна купівлі-продажу (захист
малозабезпеченого населення), Рс<Р*, виникає дефіцит.
«Ціна підлоги» – нижня межа ціни, нижче якої не має опускатися
ціна купівлі-продажу (підтримка виробників чи інших суб’єктів
економіки – с/г продукція), Рп >Р* , перевиробництво
(надлишок).
2) Вплив податків на ринкову рівновагу
Найбільш поширеними з непрямих податків на товари і послуги є
акциз та мито. Акцизний податок стягується з кожної одиниці
реалізованого товару (Т). Акцизний збір (TRб) – це сума
стягнених податків.
Крива пропозиції зміщується ліворуч на величину податку
Зміщення кривої пропонування залежить не тільки від величини
податку, але й від способу його стягнення.
Податок може стягуватись як певна сума з одиниці товару або як відсоток до ціни товару. У випадку
податку як суми з одиниці товару крива пропонування зміщується паралельно до початкової на
величину податку (Т) по вертикалі У точці нової рівноваги ціна пропонування PS, яка визначає виторг
продавців, відрізняється від рівноважної ціни попиту PD, за якою купують товар покупці, на величину
податку: Pd-Ps=T, де Т – величина податку на одиницю товару. Ps=Pd-T.
Рівняння пропозиції з врахуванням податку: Qs=c+d(P–T)

T*– це податок, при якому надходження до бюджету максимальні. T* розраховується, виходячи з

такого поняття як потенціал ринку: Pd –Ps. Коли немає умови максимізації акцизного збору,
приймається величина T*=пот.p./2=(Pd –Ps )/2.
Параметри нової рівноваги (E1) визначаються: Qd=Qs1.
– площа чотирикутника PsPdE1A – надходження податку до бюджету;
– податковий тягар завжди розподіляється між покупцями і продавцями;
– площа чотирикутника Р*РdЕ1B – сума податку, що сплачує споживач;
– площа чотирикутника PsP*BA – сума податку, що сплачує виробник;
– площа чотирикутника Р*РdЕ1E0 – втрати споживача внаслідок запровадження податку;
– площа чотирикутника PsP*E0A – втрати виробника у результаті запровадження податку;
– площа трикутника E1E0A – чисті втрати суспільства внаслідок запровадження податку
Коли податок стягується як відсоток від ціни товару, крива пропонування також зміщується ліворуч,
але не паралельно до попередньої, змінюється кут нахилу. 3 врахуванням ставки податку рівняння
кривої пропозиції матиме вигляд: Qs=c+d(1-t)P.

Субсидії вважаються «податком навпаки», вони покривають частину витрат виробника і дозволяють
збільшити пропонування. Тому крива пропонування буде зміщуватись праворуч на величину наданої
субсидії по вертикалі.
У точці нової рівноваги Е1 ціна пропонування PS відрізняється від
рівноважної – ціни попиту PD, за якою купують товар покупці, на
величину субсидії (G): Ps–Pd=G. Якщо ми приймаємо, що PS=PD+G, то
параметри нової рівноваги після надання субсидії можуть бути
визначені шляхом корекції рівняння пропонування: Qs=c+d(P+G).
– площа чотирикутника PsPdAE1 – загальна сума субсидій;
– площа чотирикутника PsP0E0A – приріст надлишку виробника;
– площа чотирикутника PdP0E0E1 – приріст надлишку споживача;
– площа трикутника AE0E1 – чисті втрати суспільства.
Чисті втрати суспільства – це та сума субсидій, на яку вони (субсидії)
перевищують сумарну вигоду споживача та виробника

1.3.1. Корисність в економічній науці і проблема її виміру. Функція корисності. Сукупна і

гранична корисність. Закон спадної граничної корисності блага.
Термін "корисність" економісти вживають для позначення того стану задоволення або насолоди, який
отримують люди від споживання товарів або послуг. Вперше цей термін ввів англійський філософ і
соціолог Джемері Бентам (1748-1832), який вважав, що такі слова як "задоволення", "задоволеність"
або щастя дуже маловиразні для того, щоб передати усю силу його власного бачення максимального
блаженства.
Таким чином, корисність є метою споживання. Але корисність - поняття індивідуальне, суб'єктивне і
не має єдиного кількісного виміру. Корисність - це властивість товару задовольняти потреби
споживача. Воно не тотожне поняттю "користь". Є речі, які не мають практичної користі, але мають
корисність.
Для викладення теорії вибору споживача та інших досліджень корисності представниками
кардиналістської школи, які стоять на позиції того, що корисність можна виміряти кількісно,
запропонована одиниця виміру "ютіль" від англійського слова utility - корисність.
В такому випадку можна говорити про те, що рівень корисності людини, яка споживає набір із п
товарів у кількості Х1,Х2,Х3,...,Хn, можливо виразити функцією корисності К=f(Х1,Х2,ХЗ,...,Хп).
Корисність характеризує принциповий момент у поведінці споживача, який вибирає для себе той чи
інший набір благ. Вона є критерієм відбору, показує, наскільки потрібний той чи інший об'єкт вибору
цьому економічному суб'єкту за даних умов, тобто показує, до чого прагне споживач у кожній
ситуації. Таким чином корисність можна розглядати як цільову функцію дій споживача в процесі
вибору, кількісне значення якої він прагне максимізувати. По суті функція корисності - це деяка
форма вираження упорядкованості переваг споживача.
Коли споживання інших товарів залишається на постійному рівні, а споживання товару X зростає, то
загальна корисність споживача також зростає. Але функція корисності у цьому випадку буде
нееластичною, тобто в міру насичення потреби в товарі X задоволення від споживання кожної
наступної одиниці цього товару падає.
Основні форми корисності:
• сукупна корисність - загальна корисність, що отримується у результаті споживання товарів або
користування послугами;
• гранична корисність - додаткова корисність, що отримується від споживання кожної наступної
одиниці блага за інших рівних умов.
Якщо ми припустимо, що благо поділене на нескінченно малі частинки, то функціональну залежність
між обсягом блага і корисністю можна відобразити на графіку за допомогою множини точок, які
створюють безперервну лінію. У цьому випадку гранична корисність є похідною функції сукупної ко-
рисності.
Якщо TU = f(Q), то MU = d(TU) / d(Q).
Взаємозвʼязок між кількістю блага, що споживається, істу-пенем задоволення від споживання кожної
додаткової одиниці блага відображає закон спадної граничної корисності.
Закон стверджує: із ростом кількості блага, що споживається, загальна корисність від споживання
зростає, але у все меншій пропорції, а гранична корисність (додаткова корисність) від споживання
додаткової одиниці деякого блага буде скорочуватись.
При досягненні максимуму сукупної корисності гранична корисність дорівнює нулю. Це означає, що
потреба у даному продукті повністю задоволена.
Таким чином, спад корисності пояснюється зниженням інтенсивності потреби у міру її задоволення і
відображається на графіку у відʼємному нахилі кривої граничної корисності і в поступовому
зменшенні кута нахилу кривої сукупної корисності.
Чим більшою кількістю блага ми володіємо, тим меншу цінність для нас має кожна додаткова
одиниця.

1.3.2. Сутність раціонального вибору споживача. Поняття «рівноваги споживача». Правило

рівноваги споживача за умови споживання набору благ.
Суть раціонального вибору постає в тому, що за умов обмеженого бюджету споживач максимізує
корисність. Бюджетні обмеження відображають можливості споживача, а принцип максимізації
корисності – його уподобання. Отже. оптимальне рішення знаходиться в точці, де досягнуто найвищої
корисності та повністю використано бюджет.
Уявимо споживчу корзину з двох товарів х та у. Споживач має обрати певну кількість даних товарів,
враховуючи наявний бюджет.

За умов данного бюджету споживач не може отримати корисність більше,

ніж U2 , тож точка B і буде відображати його оптимальне рішення.
Коли приймається рішення щодо споживання товарів у кількості (у1,х1),
тобто у точці А, споживач отримує корисність на рівні U1. При цьому він
повністю використовує бюджет. Чи є таке рішення оптимумом?
Якщо споживач почне скорочувати споживання товару х до рівня х2, та
одночасно збільшувати споживання товару у до у2, він переміститься до
точки В, яка характеризується рівнем корисності U2. Отримана корисність
збільшується, оскільки за визначенням U1<U2. Подальший рух у тому ж
напрямку призведе до переміщення на нижчу криву байдужості з
відповідним зменшенням корисності.
Таким чином, за умов даного бюджету споживач не може отрима- ти корисність більше, ніж U2, тож
точка В і буде відображати його оптимальне рішення.
Нахил лінії бюджетних обмежень, або алгебраїчно – темп зміни функції дорівнює MRSe. З іншого
боку, темпи зміни кривої байдужості – це MRSc. В точці В нахил, а значить, і темпи змін функцій
співпа- дають, отже можна записати умови оптимуму як
MRSe=MRSc або−Δy=MUx. Δx MUy
Таким чином, отримано рівняння оптимуму споживача.
Споживач, який максимізує свою корисність, купуватиме товари таким чином, щоб їх граничні
корисності у розрахунку на грошову одиницю ціни були рівні. Цей підхід називається
еквімаржинальним принципом. Коли споживач розподіляє свій бюджет згідно другого закону Госсена,
тоді його покупки стають оптимальними. Такий стан називають рівновагою споживача.

1.3.3. Криві байдужості (індиферентності) та їх властивості. Коефіцієнт граничної норми заміни

(заміщення) благ. Карта кривих байдужості.
Крива байдужості – сукупність комбінацій двох товарів (альтернативні набори товарів), споживання
яких приносить споживачу один і той же рівень корисності.
Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні
корисності, але може змінювати набір товарів у кошику.
Карта байдужості – сукупність кривих байдужості, кожна з яких представляє інший рівень
корисності. Карту байдужості утворює набір кривих байдужості для одного споживача й однієї пари
благ.
Карта кривих байдужості показує тільки порядкове ранжирування кошиків за корисністю. Але вона не
дає відповіді на запитання, наскільки один кошик має перевагу над іншим.
Будь-яка точка (комбінація товарів) на кривій TU3 є бажанішою для споживача, ніж будь-яка точка на
кривій TU2, а будь-яка точка на кривій TU1 є менш привабливою, ніж на кривій TU2. TU3 > TU2 >
TU1. Це означає: що, чим вище від початку координат розміщена крива байдужості, тим більшу
корисність для споживача вона відображає.
Властивості кривих байдужості:
– крива байдужості може бути проведена через будь-яку точку графіка;
– криві байдужості, що більш віддалені від точки координат, мають більший рівень корисності і більш
привабливі для споживача; – криві на карті байдужості ніколи не перетинаються;
– криві байдужості мають спадний характер;
– криві байдужості випуклі до початку координат;
– дотична лінія, проведена до будь-якої точки кривої байдужості, має негативний кут нахилу.
Основним поняттям порядкової (ординалістської) теорії корисності є гранична норма заміщення.
Гранична норма заміщення благ (MRS) – кількість одного блага У, від якого споживачеві необхідно
відмовитись в обмін на додаткову одиницю іншого блага Х при незмінному рівні корисності.

1.3.4. Бюджетне обмеження та можливості споживача. Рівновага споживача з позицій

порядкового (ординалістського) підходу. Реакція споживача на зміну цін товарів і доходу
споживача. Модель (крива) «дохід - споживання». Модель (крива) «ціна - споживання›
«Модель можливого» (модель бюджетного обмеження) визначає множину наборів товарів,
доступних споживачу, тобто враховує його фінансові можливості.
Рівняння бюджетного обмеження визначає сукупні видатки споживача на придбання товарів в межах
певного доходу: I=Px*X+Py*Y.
Бюджетне обмеження показує всі комбінації товарів, які можуть бути придбані споживачем за даного
доходу і даних цін: Y=I/Py–(Px/Py); X=I/Px– (Py/Px)*Y.
Бюджетна лінія – це різні комбінації набору двох благ на придбання яких споживач витрачає свій
обмежений дохід.
Звичайно бюджетне обмеження має вигляд прямої лінії. Бюджетна лінія показує межу між можливим
і неможливим.
Співвідношення цін товарів Рх/Ру (Ру/Рх) визначає нахил бюджетної лінії, а відношення І/Ру вказує
на точку перетину бюджетною лінією осі У, а І/Рх – на точку перетину бюджетною лінією осі Х.
Властивості бюджетної лінії:
– бюджетна лінія показує множину можливого вибору споживчих кошиків; – бюджетна лінія має
від’ємний нахил;
– зміна доходу споживача зміщує бюджетну лінію паралельно вгору або
вниз;
– зміна ціни одного з товарів змінює кут нахилу бюджетної лінії.
Криві байдужості та бюджетна лінія використовуються для графічної інтерпретації ситуації
споживчої рівноваги.
Рівновага споживача відповідає такій комбінації куплених товарів, яка максимізує корисність при
наявному бюджетному обмеженні.
Вибираючи оптимальний набір, споживач ставить перед собою дві цілі:
1. Витратити весь дохід. Тому його не цікавлять комбінації, які лежать нижче бюджетної лінії.
Набори, які розташовані вище бюджетної лінії, недоступні споживачу.
2. Зайняти максимально віддалену від початку координат криву байдужості, щоб отримати
максимальне задоволення.
Лінія «дохід-споживання»
Приймаємо, що дохід зростає за інших рівних умов: І1 <І2 <І3, E – видатки на всі інші блага; Px; PЕ
=const. Оскільки ціни товарів залишаються незмінними, нахил лінії розширеного бюджетного
обмеження, що визначається ціною товару X, залишається незмінним.
Поступове зростання доходу споживача призведе до зміщення бюджетної лінії праворуч вгору
паралельно початковій І1, в положення І2, І3.

Сумістивши графіки бюджетних обмежень з картою

байдужості, можемо знайти точки оптимуму споживача за
кожного з рівнів доходу.
E – видатки на всі інші блага;
Е*1, Е*2,Е*3 – точки оптимумів за кожного рівня доходів.
Крива «дохід-споживання» – це крива, яка проходить через всі
точки рівноваги споживача, пов’язані з різними рівнями
доходу, і показує співвідношення між доходом споживача і
кількістю товарів, що купуються.
Траєкторія кривої «дохід-споживання» залежить від типу благ:
для нормальних благ вона є монотонно зростаючою, для
нижчих благ набуває від’ємного нахилу, для нейтральних благ
крива має вигляд вертикальної лінії.

Лінія «ціна-споживання»
Проаналізуємо зміну оптимуму споживача під впливом зміни ціни. Припустимо, що дохід у
споживача постійний, а ціна одного з товарів змінюється, наприклад, за інших рівних умов ціна
товару X поступово знижується від Р1 до Р2,Р3.
I=const, PЕ= const, Px знижується, Px1 < Px2 < Px3.

Бюджетна лінія обертається назовні праворуч вздовж абсциси, при

цьому її кутовий коефіцієнт зменшується.
Якщо товар X стає дешевшим, споживач збільшує його
використання (Х1, Х2, Х3). При цьому попит на інші товари
зменшується (відносно дорожче благо замінюється дешевшим). Це
– прояв ефекту заміни.
Водночас зниження ціни товару X збільшило реальний дохід
споживача. За незмінного номінального доходу він зміг збільшити
сумарну корисність споживчого кошика – збільшилось
споживання обох благ. Це – прояв ефекту доходу.
Точки Е*1,Е*2,Е*3 визначають рівноважні комбінації товару X та
інших благ за різних рівнів ціни блага X.
Лінія «ціна-споживання» – це крива, що поєднує всі точки рівноваги споживача, пов’язані зі зміною
ціни, і показує функціональну залежність між ціною та обсягом споживання блага.

1.4.1. Параметри функціонування підприємства як мікроекономічної моделі. Суть виробництва.

Технологія виробництва. Поняття і параметри виробничої функції. Виробнича функція з одним
змінним фактором. Закон спадної граничної продуктивності змінного фактора виробництва.
Сукупний, середній та граничний продукт, їх взаємозвʼязки. Стадії виробництва.
Модель поведінки фірми будують за загальними правилами мікроекономічного моделювання: мета
→ обмеження → вибір→ розв’язання. Процес виробництва пов'язаний із споживанням різних
ресурсів (факторів виробництва), які, згідно з тією чи іншою технологією, перетворюються на
продукцію, яку випускають. Залежність кількості продукту, яку може виробити фірма, від обсягів
витрат ресурсів, має назву виробничої функції.
Виробнича функція враховує тільки технічно ефективні варіанти. Технічно ефективними називають
варіанти виробництва, які не можна покращити ні збільшенням обсягів виробництва продукту без
зростання витрат ресурсів, ні скороченням витрат якого-небудь ресурсу без зниження випуску і
збільшення витрат інших ресурсів.
Значення виробничої функції - це найбільша кількість продукту, яку може виробити фірма за даних
обсягів споживання ресурсів.
Закон спадної віддачі стверджує, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць
змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного фіксованого (наприклад, капіталу) дає падіння
додаткового (граничного) продукту з розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.
Аналізуючи дію цього закону, необхідно спиратися на поняття «загальний продукт», «середній
продукт», «граничний продукт».
Особливе значення для аналізу поведінки фірми має часовий період.
Миттєвий період - це період виробництва, протягом якого жодний фактор виробництва не може бути
змінений, цей період настільки короткий, що виробництво залишається сталим.
Короткостроковий період - це проміжок часу, протягом якого підприємство не в змозі різко змінити
свою виробничу програму, обсяг виробництва варіює тільки за рахунок змінних витрат.
Довгостроковий період - це проміжок часу, протягом якого підприємство має можливість
перебудувати виробництво й впливати на обсяг продукції, впливаючи при цьому на рівень як змінних,
так і постійних витрат.
Загальний продукт (ТР - total product) - це загальна кількість виробленого продукту у натуральному
вираженні, що зростає із збільшенням використання змінного фактора і супроводжується зниженням
обсягу виробництва.
Середній продукт (АР - average product). Якщо загальний продукт поділити на використовуваний у
його виробництві змінний ресурс F, отримаємо показник середнього продукту:
АР = ТР/X
Граничний продукт (МР - marginal product) - це додатковий випуск продукції, що утворюється при
додаванні одиниці змінного ресурсу. Визначається за формулою: MP = ∆TP/ ∆X

1.4.2. Виробнича функція з двома змінними факторами. Крива виробничої байдужості

(ізокванта): поняття і властивості. Лінія однакових витрат виробництва (ізокоста). Правило
рівноваги виробника.
Двофакторна виробнича функція моделює виробничий процес, у якому змінним є обсяг
використання двох чинників виробництва, але обсяг готової продукції при цьому залишається
незмінним. Більш реальною є виробнича функція типу: q = f(L, K), де q - обсяг випуску; L і K -
витрати факторів виробництва (праці і капіталу).
Ізокванта виробничої функції - це лінія, кожна точка якої
відображає множинність усіх комбінацій кількості ресурсів, що
відповідають різним ефективним способам виробництва заданого
обсягу випуску продукції.
Одну й ту ж саму кількість продукції можна отримати при різних
поєднаннях витрат двох факторів (наприклад, праці й капіталу).
Якщо зафіксувати обсяги випуску продукту на різних рівнях,
одержимо сукупність (карту) ізоквант тієї ж самої виробничої
функції.
Аналіз ізоквант можна використовувати для визначення можливостей заміщення одного фактора
виробництва іншим у процесі їх використання. Міру заміщення одного ресурсу іншим характеризує
кількість одного ресурсу, що компенсує зміну кількості іншого ресурсу на одиницю при русі по
ізокванті. Ця величина має назву граничної норми технологічного заміщення й визначаться за
формулою: MRTS = − ∆K /∆L
де ∆К - зміна розміру капіталу;
∆L - зміна розміру праці.
Безліч комбінацій ресурсів, витрати на купівлю яких однакові, графічно
зображуються прямою, яка в теорії виробництва називається ізокостою
виробничої функції, її нахил визначається співвідношенням цін.

Рівняння ізокости має вигляд:

де С - сума витрат виробника;

K i L - відповідно кількість залучених одиниць капіталу і праці;
PK i PL - ціни капіталу і праці.
Карта ізокост - це безліч ізокост, кожна з яких ілюструє певний рівень довгострокових загальних
витрат.
Графічною ілюстрацією рівноваги виробника є точка дотику ізокванти та ізокости з відповідними
координатами - оптимальними величинами праці й капіталу.

1.4.3. Економічний і бухгалтерський підходи до визначення витрат виробництва. Явні і неявні

витрати виробництва. Економічний, бухгалтерський і нормальний прибуток.
Виробництво без витрат взагалі неможливе. Внаслідок обмеженості ресурсів для задоволення усіх
наявних потреб їх ніколи не буває достатньо. Тому будь-яке Розв’язання про виробництво чого-небудь
викликає необхідність відмови від використання тих же ресурсів для виробництва якихось інших
товарів. Вибір певних ресурсів для виробництва даного товару означає неможливість виробництва
якогось альтернативного товару. З цього випливає, що існує корисність, від якої відмовляються, або
непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання
альтернативних ресурсів. Альтернативними (вміненими) витратами називають ту кількість інших
продуктів, від яких слід відмовитися для отримання будь-якої кількості даного продукту.
Альтернативні (вмінені) витрати є головною перешкодою, на яку натрапляє фірма у процесі реалізації
своїх можливостей максимізації прибутку.
Бухгалтерські - це прямі виплати на заробітну плату, сировину, орендну плату тощо - це фактичні
грошові видатки на придбання раніше неіснуючих ресурсів.
Економічні витрати - це витрати втрачених можливостей, знайомі нам як альтернативні витрати.
Витрати втрачених можливостей - це та сума грошей, яку можна отримати при найвигіднішому з усіх
можливих альтернативних способів використання наявних ресурсів.
Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину,
матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати,
якщо при тих же витратах використати альтернативний ресурс.
Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, що знаходяться у
власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності
тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престиж торгової марки тощо).
Категорія «дохід» на рівні фірми означає загальний виторг від усіх видів господарської діяльності та
господарських операцій, від виплати податкових платежів, які входять у ціну продукції, акцизів та
мита.
Загальний (валовий) дохід (TR) - це загальна грошова сума від реалізації продукції, залежить від
рівня цін та ринкової кон’юнктури, визначається за формулою: TR = P·Q
Середній дохід (АR )характеризує дохід від проданої одиниці продукції: АR =TR/ Q
Граничний дохід( MR) - це приріст загального доходу в результаті продажу ще однієї одиниці
продукції. Він є вартісним орієнтиром щодо розширення фірми, і визначається за формулою: MR =
∆TR / ∆Q
Прибуток (П) - надлишок над витратами виробництва або різниця між виторгом від реалізації та
собівартістю продукції, визначається за формулою:П = TR - ТС
Прибуток є формою існування чистого доходу як різниці між вартістю і витратами виробництва, або
грошового вираження додаткового продукту.
Норма прибутку (П′) визначається за формулою: Π = Π/Ка ⋅100%, де Ка - сума авансованого капіталу.
Основні форми прибутку:
- розрахунковий, або бухгалтерський, як підсумок порівняння виторгу від реалізації та
бухгалтерських витрат: Пb = TR - ТСb;
- нормальний - сума неявних витрат чи витрати втрачених можливостей; нормальний прибуток
трактується як винагорода підприємця за виконання його функцій;
- економічний - різниця між бухгалтерським і нормальним прибутком:Пe = TR - ТСe;
- валовий - фактична різниця між виторгом і витратами;
- чистий - підсумок вирахування з валового прибутку податків і зборів, інших обов’язкових платежів,
дивідендів тощо.

1.4.4. Постійні, змінні, сукупні витрати виробництва. Середні і граничні витрати виробництва у
короткостроковому і довгостроковому періодах. Постійний, зростаючий та спадний ефекти
масштабу виробництва.
Постійними (FС - fixed cost) є витрати, сума яких не залежить від зміни обсягу виробництва,
наприклад, орендна плата, частина відрахувань на амортизацію будівель і обладнання, страхові
внески, заробітна плата вищому керівному персоналу і майбутнім спеціалістам фірми.
Змінними (VС - variable cost) називають витрати, сума яких змінюється залежно від зміни обсягу
виробництва. До них, наприклад, належать: витрати на сировину і матеріали, паливо, енергію,
транспортні послуги, заробітна плата найманих робітників.
Загальні витрати (ТС - total cost) - це сума постійних і змінних витрат при кожному обсязі
виробництва. У мікроекономіці розрізняють також загальні постійні (ТFС) і загальні змінні (ТVС)
витрати.
Середні (або питомі) витрати (АТС -average total cost) - це витрати з розрахунку на одиницю
продукції. Середні повні витрати визначають за формулою: ATC = TC/Q = AFC + AVC
де ТС - загальні витрати; Q - обсяг випуску;
AFC = FC/Q - середні постійні витрати;
AVC=VC/Q -середні змінні витрати.
Граничні витрати (МС - marginal cost ) - це додаткові витрати, пов'язані з виробництвом ще однієї
одиниці продукції, характеризують швидкість змін загальних витрат, бувають тільки змінними і
визначаються за формулою: MC = ∆TC /∆Q
Витрати довгострокового періоду - це витрати виробництва за умови, що всі фактори
використовуються у такій комбінації, яка мінімізує загальні витрати виробництва заданого обсягу
продукції.
Короткостроковий період - період, строком до одного року; період, протягом якого виробники
товарів можуть змінити лише частину ресурсів, а інша частина залишається постійною; це період,
протягом якого виробничі потужності не змінюються; це період фіксованих потужностей, протягом
якого фірма не може змінити жодного із своїх виробничих факторів, але може змінити інтенсивність
їх використання.
Ефект масштабу – це зміна обсягу виробництва, викликана зміною всіх використаних факторів
виробництва.
Визначається 3 види ефекту масштабу виробництва:
1) Якщо обсяг ресурсів зростає такою самою мірою, якою збільшується розмір випуску, має місце
постійний ефект масштабу.
2) Якщо обсяг ресурсів зростає більшою мірою, ніж розмір випуску, має місце негативний (спадний)
ефект масштабу.
3) Якщо обсяг випуску продукції зростає більшою мірою, ніж розмір ресурсів, має місце позитивний
(зростаючий) ефект масштабу.
Позитивний ефект масштабу відбувається, коли при збільшенні розмірів організації і кількості
продукції, що випускається, витрати на одиницю продукції зменшуються. Звичайно пов'язаний з
поглибленням розподілу праці. Також до причин виникнення позитивного ефекту масштабу
відносяться: зростаюча спеціалізація праці, що підвищує продуктивність праці; підвищення
ефективності використання капітальних ресурсів.
Виникнення негативного ефекту масштабу виробництва зазвичай пов'язують з тим, що зі зростанням
підприємства збільшується чисельність фахівців-управлінців, управлінський апарат все більше
структурується. В результаті це ускладнює процеси прийняття рішень і реалізацію їх на практиці. Як
наслідок, виробничі витрати підвищуються, собівартість одиниці продукції зростає і ефективність
виробництва знижується.

1.5.1. Сутність ринкової структури. Види ринкових структур

Ринкові структури, або моделі – це умови, в яких здійснюється ринкова конкуренція.
Ринкові структури – стабільні утворення, що відрізняються один від одного кількістю і розмірами
учасників, характером продукції, що випускається, умовами виходу на ринок.
Типи ринкових структур:
-досконала або чиста конкуренція;
-монополістична конкуренція;
-олігополія;
-чиста монополія.
Враховуючи те, що найбільш повного вигляду конкуренція набуває в умовах ринку чистої
конкуренції, такий ринок називають ринком досконалої (або повної) конкуренції. Для трьох інших
типів ринкових структур використовується така загальна назва, як недосконала (неповна)
конкуренція. Бо вони відхиляються від чисто конкурентної моделі ринку.
В умовах чистої конкуренції існує дуже велика кількість фірм, що виробляють стандартизований
(однорідний) продукт, наприклад, картоплю чи помідори. Нові фірми можуть досить легко увійти в
галузь, тобто розпочати в ній виробничу або торгову діяльність. Крім того, покупці знають усе, що їм
потрібно знати про характеристику продукту, а всі виробники мають однакову інформацію про
виробничі технології.
Повною протилежністю досконалої конкуренції виступає монополія - ринок, на якому єдина фірма
здійснює 100%-ий продаж певного продукту, що не має замінювачів (наприклад, місцева електрична
компанія або місцевий газопостачальник). Проникнення в галузь додаткових фірм заблоковано, тому
фірма представляє собою всю галузь.
Монополістична конкуренція нагадує досконалу конкуренцію тим, що теж передбачає наявність
множини дрібних фірм, а також легкість входу і виходу. Проте в цьому випадку продукція різних фірм
диференційована, тобто неоднорідна (наприклад, одяг, книги, парфуми). Диференціація продукту є
основою для створення сприятливих умов для продажу й оновлення продукції.
Нарешті, олігополія відрізняється невеликою кількістю фірм, і це означає, що рішення про
визначення цін і обсягів виробництва є взаємозалежними. Продукти можуть бути однорідними
(наприклад, сталь або золото) або диференційованими (автомобілі чи будинки). Як правило, вступ в
олігополістичні галузі - справа досить важка.

1.5.2. Суть, ознаки та умови функціонування ринку досконалої конкуренції. Ефективність

ринку досконалої конкуренції. Умови рівноваги фірми-досконалого конкурента у
довгостроковому і короткостроковому періодах
Термін «чиста конкуренція» означає такий випадок, коли для всіх учасників конкуренції вихідні
умови рівні. Цьому терміну близькі поняття «вільна конкуренція», «вільний ринок». Попит окремої
чисто конкурентної фірми абсолютно еластичний, тобто фірма не може встановити вищої ціни,
обмежуючи обсяг випуску, не потребує вона і нижчої ціни, щоб збільшити свій обсяг продажу.
Графік попиту на продукцію окремої фірми
одночасно і графіком середнього доходу AR,
який в умовах чистої конкуренції дорівнює ціні:
AR=P.
Крім того, в умовах чистої конкуренції
граничний дохід дорівнює ціні товару (MR = P),
тому що додаткові одиниці товару можуть бути
продані за постійною ціною.
Існують два підходи до визначення рівня
виробництва, за яких конкурентна фірма
отримуватиме максимальний прибуток протягом
короткострокового періоду:
1. Принцип співвідношення загального (валового) доходу TR і загальних (валових) витрат ТС,
або модель ТR- TC.
Оптимальний обсяг виробництва забезпечує максимальний
прибуток.
До точки С ТС > TR, тобто для малих обсягів виробництва
прибуток від’ємний. У точках С і D TC=TR, тому вони
називаються точками критичного обсягу виробництва. Будь-яке
виробництво за межами відрізку СD є збитковим.
Умови поведінки конкурентної фірми за моделлю ТR-TC:
-умова прибутковості: ТR > TС;
-умова беззбитковості: ТС = TR, що відповідає точкам перетину
ліній валового доходу та валових витрат, які є точками
критичного обсягу випуску або точками беззбитковості (П=0);
-умова мінімізації збитків: ТС > TR > VC;
-умова мінімізації збитків шляхом закриття: TR < VC для всіх Q
2. Принцип співвідношення граничного доходу (MR) і граничних витрат (МС), або модель MR-
MC.
Із зростанням випуску продукції збільшуються як загальні витрати, так і загальний дохід. Якщо
збільшення доходу перевищує збільшення витрат (тобто ∆TR > ∆TC), то збільшення випуску на
одиницю збільшує сукупний прибуток. Якщо ж збільшення витрат перевищує збільшення доходу
(тобто ∆TC > ∆TR), то збільшення випуску на одиницю зменшує сукупний прибуток. Отже, для
максимізації прибутку фірма повинна розширювати обсяги виробництва доти, доки граничний дохід
перевищує граничні витрати, і скорочувати випуск, як тільки граничні витрати почнуть перевищувати
граничний дохід.
Максимізація прибутку фірми досягається тоді, коли граничний дохід і граничні витрати рівні: MR =
MC. Для чисто конкурентної фірми це правило можна сформулювати у вигляді: MС = P.
Умови прибутковості та збитковості конкурентної фірми за
моделлю МR-МC:
-умова прибутковості: Р > АТС;
-умова беззбитковості: Р = min АТС;
-умова мінімізації збитків: АТС > Р > АVC;
-умова мінімізації збитків шляхом тимчасового припинення
виробництва: Р < min АVC (умова закриття)
Довгострокова рівновага передбачає три умови:
1) Фірма не повинна мати на меті збільшення або зниження
обсягів
випуску за наявності заданих розмірів виробничого
підприємства. Це означає, що короткострокові граничні витрати
мають дорівнювати короткостроковій граничній виручці. Інакше кажучи, умови короткострокової
рівноваги є також умовами довгострокової рівноваги.
2) Кожна фірма повинна бути задоволена розмірами підприємства, яке вона має.
3) Не має існувати мотивів, що спонукають нові фірми до входження в галузь, або старі до виходу з
неї.
Загальний висновок відносно досягнення фірмою рівноваги протягом довгострокового періоду: після
того, як усі довгострокові пристосування завершені, тобто коли досягнута довгострокова рівновага,
ціна продукту буде повністю відповідати точці мінімуму середніх сукупних витрат фірми, а
виробництво припаде на цю точку: Р = МR = LАТСmin = LМС.
Парадокс прибутку: можливість отримати економічний прибуток в конкурентній галузі є причиною
його зникнення протягом довгострокового періоду.
Переваги досконалої конкуренції:
1. Фірма і галузь функціонують, коли рівновага встановлюється на рівні довгострокового мінімуму
середніх витрат, а це свідчить про те, що виробництво в умовах досконалої конкуренції організоване
технологічно най ефективніше.
2. Ринок досконалої конкуренції забезпечує можливість отримання споживачами товарів за
найнижчими цінами, які можуть бути встановлені на ринку. Оскільки для даного ринку характерною є
цінова конкуренція, ціни тут максимально наближені до витрат на виробництво продукції.
3. Фірма і галузь функціонують без надлишків і дефіцитів. Крива попиту при досконалій конкуренції
збігається з кривою граничного доходу(D=MR), а крива пропозиції з кривою граничних витрат (S=D),
тому умова довгострокової рівноваги конкурентної галузі фактично дорівнює попиту і пропозиції на
дану продукцію (оскільки МR=МС, то S=D). Тобто можна стверджувати, що досконала конкуренція
сприяє оптимальному розподілу ресурсів: галузь залучає їх у виробництво в необхідному обсязі.
Недоліки досконалої конкуренції:
1.Нерівномірний розподіл доходів, який призводить до недоцільного, з точки зору суспільства,
використання ресурсів. Реагуючи на структуру попиту, яка є похідною від структури розподілу
доходів, виробники починають більше уваги приділяти виробництву дрібниць для заможних верств
населення, ніж на виробництво предметів споживання для задоволення основних потреб населення з
низьким рівнем доходів.
2. Побічні витрати на суспільні блага. Йдеться про суспільні чи державні блага, такі як національна
оборона, безкоштовна всезагальна освіта тощо. В умовах чистої конкуренції кожен виробник буде
розраховувати тільки на ті витрати, які є окупними. Це означає, що існують значні витрати, яких
виробники можуть уникнути (і справді уникають), що пов’язані з проблемами забруднення
навколишнього середовища. З точки зору конкуруючих виробників, витрати, наприклад, на
природозахисні споруди, - марнотрата грошей. Для них це так звані побічні (зовнішні) витрати.

1.5.3. Характерні ознаки ринкової структури чистої монополії. Види монополій. Порівняльна
оцінка конкурентного та монопольного ринків. Суспільні втрати від діяльності монополіста.
Умови рівноваги монополіста у довгостроковому і короткостроковому періодах
Основними характерними рисами чистої монополії, згідно із загальною класифікацією ринкових
структур, є такі:
1. На ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції. Справедливим буде твердження: фірма
- монополіст - це і є певна галузь виробництва.
2. Товар, який виробляє монополіст, не має близького замінника. Характеризуючи товар фірми-
монополіста, слід зазначити, що у споживача існує лише два варіанти поведінки: або взагалі
відмовитися від споживання цього товару, або придбати його у монополіста.
3. Чистий монополіст сам встановлює ціну на свій товар.
4. Вступ у галузь інших виробників заблокований. Монополізація ринку може досягатися:
• збільшенням розміру фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутства конкурентів, їх
поглинанням до досягнення фірмою певної пануючої позиції у галузі.
• об’єднанням капіталів на добровільних засадах і перетворення такого об’єднання на панівного
виробника; форми монопольних об’єднань можуть бути різними (картель, синдикат, трест).
Будь-який монополіст зможе зберегти своє монопольне становище лише тоді, коли вступ до цієї галузі
буде надійно заблокований. Бар’єри для вступу в галузь можуть набувати різних форм: масштаби
виробництва, легальні бар’єри, власність на найважливіші види ресурсів, недобросовісна
конкуренція. Названі риси монопольного ринку справляють вирішальний вплив на ціни та обсяг
виробництва монополіста.
Таким чином, чиста монополія - це така ринкова структура, де одна фірма є єдиним продавцем
всього обсягу продукту. Вхід конкурентів на цей ринок заблокований (природною обмеженістю
ресурсів, масштабами виробництва, патентами і ліцензіями, що закріплюють виняткове право фірми
на виробництво і продаж продукту).
Чиста монополія - це ідеальний тип ринкової структури, що є альтернативою досконалої конкуренції,
у чистому вигляді втілена в економічній моделі. Насправді можуть виникати проміжні форми, що
наближені до цієї ринкової структури, які знаходяться десь між чистою конкуренцією і чистою
монополією.
Особливості поведінки монополіста зумовлені, перш за все, можливістю впливати на ціни. Чисто
монополістична фірма - це фірма, яка створює ціну (price taker).
Оскільки монополія уособлює галузь, графік попиту фірми збігається з кривою ринкового попиту.
Вона є кривою середнього доходу монополіста.
Монополіст регулює ціну так, щоб споживачі придбали весь обсяг
товару, який він пропонує.
З графіка видно, що крива граничної виручки (MR) буде завжди
розташована нижче кривої попиту (DD).
Спадна крива попиту має неоднакову еластичність на різних
відрізках. Для невеликих обсягів випуску попит еластичний (|
EDP |>1), для значних обсягів - нееластичний (| EDP |<1), на
проміжних - одинична еластичність (| EDP | = 1).
Загальний дохід монополіста визначається за формулою: TR = P ·
Q, але ціна на монопольному ринку не постійна, як і за умов досконалої конкуренції, вона залежить
від рівня попиту.
Середній дохід монополіста завжди дорівнює ціні, а його крива збігається з кривою попиту: D = AR.
Граничний дохід монополіста завжди менший за ціну, його значення спадає значно швидше, ніж
значення ціни, тому крива MR віддаляється від кривої попиту. Дана властивість пояснюється впливом
двох ефектів: ефекту обсягу та ефекту ціни, які діють у протилежних напрямках.
- якщо MR ≥ 0 , то TR зростає;
- якщо, MR ≤ 0 , тоді TR монополіста спадає;
- якщо, MR = 0, то TR набуває максимального значення.
Отже, монополіст має змогу, знижуючи ціни, збільшувати свою виручку за рахунок розширення
обсягів продажу. Монополія визначає випуск, орієнтуючись на криву попиту. Змінюючи обсяги, може
сама знаходити таку ціну, яка буде максимізувати прибуток. Щоб зберегти високу ціну, монополія
може зменшити обсяг пропозиції. Тому вважають, що монополія не має кривої пропозиції.
Максимальний прибуток принесе ціна такого обсягу випуску, продаж останньої одиниці якого
призведе до перевищення граничної виручки над граничними витратами (MR>MC). Однак можливий
варіант, коли при несприятливій ринковій ситуації монополіст не зможе отримати прибуток упродовж
короткострокового періоду. На рис. - це точка F за обсягом Qn.
На кривій попиту (DD) цей рівень відповідає ціні Р1. Але загальні середні витрати при обсязі Qn
дорівнюють Р2. Тоді монополіст буде прагнути
мінімізувати свої збитки. Згідно з правилом MC=MR,
випуск продукції зафіксується на рівні перетину кривих
граничних витрат (МС) і граничної виручки (MR).
Таким чином, при ціні Р1 монополіст втрачає (Р2 - Р1) на
кожній одиниці продукції. Загальні збитки показані
заштрихованим прямокутником Р1Р2ВК. Хоч монополіст і
зазнає збитків, але будь - який інший рівень випуску може
лише збільшити їх. Даної ціни достатньо, щоб покрити
змінні витрати AVC доти, доки ціна перевищуватиме AVC,
має сенс продовжувати виробництво. Однак, якщо крива попиту DD зсунеться ліворуч так, що буде
розташована нижче середніх змінних витрат, монополіст мінімізує свої збитки, тільки скоротивши
обсяги виробництва.
Отже, фірма-монополіст може протягом короткострокового періоду як насолоджуватися чистим
економічним прибутком, так і зазнавати збитків залежно від умов попиту і витрат.
Однак для монополіста це просто один з чисельно можливих (залежно від умов попиту і затрат)
варіантів. Ринкові сили в умовах монополії не вимагають фірму вести виробництво з мінімальними
довгостроковими середніми витратами, на відміну від досконалої конкуренції.

1.5.4. Характерні ознаки ринкової структури монополістичної конкуренції. Нецінова

конкуренція в умовах монополістичної конкуренції. Умови рівноваги виробника у
довгостроковому і короткостроковому періодах. Ефективність монополістичної конкуренції.
Особливості організації олігопольного ринку. Види олігополій. Економічні наслідки олігополії.
Монополістична конкуренція - одна з форм недосконалої конкуренції. На такому ринку діє безліч
фірм, при цьому серед них або взагалі немає великих, або вони не мають істотних переваг над
дрібними і сусідять з ними. Бар’єри на шляху входу до цього ринку незначні.
Неважкий, зазвичай, і вихід з нього - завжди знаходяться покупці, готові купити невелике
підприємство. Саме такий тип ринку характерний для харчової промисловості, виробництва одягу і
взуття, книговидання, роздрібної торгівлі, багатьох видів послуг та низки інших галузей. Кожна з
фірм, що функціонує в умовах монополістичної конкуренції, контролює лише невелику частку всього
ринку відповідного продукту. Однак диференціація товару призводить до того, що єдиний ринок
розпадається на окремі, відносно самостійні частини (які називають сегментами ринку), де частка
навіть маленької фірми може стати дуже великою.
Зазначимо, що ізоляція сегментів ринку одного й того ж продукту
не абсолютна. Фірмам постійно доводиться конкурувати з
чужими товарами, що схожі на власний, бо попит на кожний з
них високоеластичний: як тільки ціни на продукцію однієї фірми
зросли, попитом користується продукція інших фірм. Це не
дозволяє товарам знаходитися у прямій конкуренції. Поєднання
монополії та конкуренції визначає основні риси поведінки фірми
на ринку, для позначення якого економісти невипадково
вживають назву монополістичної конкуренції, що включає обидва
ці терміни. Упродовж короткострокового періоду за умов монополістичної конкуренції фірма може
максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись правилом MR = MC.
Прибутки впродовж короткострокового періоду спонукають нові фірми входити в галузь протягом
довгострокового. Це зменшує частку попиту окремої фірми і збільшує еластичність попиту.
Упродовж довгострокового періоду, у випадку прибутковості, в галузь починають входити нові фірми,
яких приваблює можливість отримати економічний прибуток. З появою нових фірм, а також нових
товарів-замінників, посилюється конкуренція, окрема фірма втрачає частину свого попиту, а середні
загальні витрати починають зростати. Це означає, що крива попиту зміщується ліворуч і є більш
похилою, попит стає еластичнішим. Кожна фірма починає втрачати прибутки.
У випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується;
зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишилися на
ринку. Тому крива їх попиту зміщується праворуч,
а збитки починають зменшуватися. Рух фірм
триває до того часу, коли економічний прибуток
досягне нуля. Як тільки крива попиту стане
дотичною до кривої загальних середніх витрат,
економічний прибуток зникає, фірма стає
беззбитковою.

Джерела неефективності, які здійснюються в

умовах монополістичної конкуренції:
-фірми виготовляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу
ресурсів;
-монополістичні конкуренти не мінімізують витрати.
Таким чином, фірма за умов монополістичної конкуренції викликає недовикористання ресурсів і
виробничих потужностей. Одночасно за рахунок диференціації продукції задовольняються запити
споживачів.
Існують три основні моделі монополістичної конкуренції:
• модель Чемберліна (класична модель).
• модель Гутенберга (модель двічі ламаної кривої попиту).
• просторова модель.
Модель Чемберліна (класична модель) будується на припущенні, що на ринку монополістичної
конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її
рішення відносно цін і обсягів виробництва. Оскільки фірм на ринку багато і всі є відносно дрібними
і незалежними виробниками, для ринку характерна абсолютна симетрія всіх фірм галузі.
Модель Гутенберга (модель двічі ламаної кривої попиту) будується на припущенні, що протягом
короткострокового періоду окрема фірма є монополістом, отже, має можливість здійснювати
автономну цінову політику лише в межах певного інтервалу. Поза ним фірма потрапляє в ситуацію,
близьку до досконалої конкуренції. Монополістичний відрізок кривої попиту забезпечується шляхом
створення продукту, який має суттєві відмінності від продукту фірм-конкурентів.
Просторова модель монополістичної конкуренції пояснює взаємозв’язок між кількістю фірм,
обсягами випуску і їх територіальним розміщенням. У цій моделі враховують, крім початкових витрат
на відкриття, додаткові витрат и фірми, а також транспортні витрати.

Олігополія у перекладі з грецької означає «панування небагатьох», тому головною ознакою

олігополістичного ринку є панування на ньому кількох фірм (їх може бути від трьох до двадцяти).
Олігополія займає весь діапазон між чистою монополією та монополістичною конкуренцією.
Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації
виробництва.
Олігополії виникають за таких обставин:
1. Утворення великих фірм за рахунок поглинання конкурентів.
2. Злиття фірм, що дає більшу економічну владу, вищі можливості контролю за цінами, а також
виграш при оптовій закупівлі ресурсів.
Умови функціонування олігополії:
1. Панування на ринку декількох виробників. Їх може бути від трьох до двадцяти, оскільки олігополія
займає весь проміжок між монополією та монополістичною конкуренцією. До уваги беруть
національний ринок, хоча деякі товари виготовляються лише на певних територіях.
2. Виготовляють однорідний, стандартизований та диференційований продукт. На даному ринку
немає чітко визначеного виду продукції.
3. Бар’єри входження в галузь. Вагомими перешкодами при входженні на ринок є володіння
патентами та контроль над стратегічними сировинними ресурсами, ефект масштабу, значні витрати на
рекламу.
4. Ефект масштабу. Ефективність виробництва потребує, щоб виробничі потужності кожної фірми
забезпечували більшу частку загального ринку. Збільшення масштабів деяких фірм обов’язково
відбуватиметься за рахунок конкурентів. Реалізація ефекту масштабу деякими фірмами передбачає
скорочення чисельності конкуруючих виробників внаслідок банкрутства або злиття фірм.
5. Спонукаючі мотиви для злиття фірм. Безпосередньою причиною злиття є те, що об’єднання двох
чи більше конкуруючих фірм може істотно збільшити їх ринкову частку і надати можливість новій,
більшій виробничій одиниці досягнути додатного ефекту масштабу.
6. Загальна взаємозалежність фірм. Кожна з фірм-олігополістів чітко розуміє свою залежність від
інших фірм. Розуміння цієї залежності та можливість явної і неявної координації спільних дій є
типовими для олігопольної поведінки.
7. Самостійна цінова політика. За рахунок того, що частка будь-якого виробника на ринку досить
значна, кожен виробник може встановлювати свою
ціну, проте при олігополії є стимули для узгодження дій або таємної змови.
Приклади олігополістичного ринку:ринок сталі; ринок автомобілів; ринок цегли, цементу; ринок
побутових послуг; ринок певних харчових продуктів тощо.
Моделі олігопольної поведінки:
-ламана крива попиту;
-ціноутворення зумовлене таємною змовою;
-лідерство в цінах;
-ціноутворення за принципом «витрати плюс» («Cost plus») та ін.
При олігополії ціни досить рідко змінюються, якщо ціни змінюються, то всі фірми змінюють їх
одночасно. Незмінність цін пояснює модель «ламаної кривої попиту», яка була розроблена в 1939 р.
одночасно кількома економістами: Р Холлом, К. Кітчем і П. Свізі. Перевага даної моделі полягає в
тому, що вона досить просто ілюструє негнучкість цін в умовах олігополії. Проте не пояснює, чому
фірми обирають певну ціну. Дана модель неодноразово зазнавала критики, зокрема з приводу того, що
олігополістичні ціни не такі вже й негнучкі. Загалом вважають, що негнучкість цін краще пояснює
модель, яка відображає ситуацію «дилеми ув’язнених». У сучасній інтерпретації «дилема ув’язнених»
отримала назву «дилема олігополіста». Це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна
фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах співробітництва. Вона самостійно реалізує свій
потенціал, але зважає на дії своїх конкурентів.
Коли фірми галузі вступають у явну чи таємну змову, то виникає ще одна модель цінової поведінки
олігополіста - таємна змова. Якщо фірми йдуть назустріч одна одній і відкрито домовляються про
рівень цін і обсяги виробництва, то виникає явна змова. Найбільш поширена її форма - картель, яка
усуває конкуренцію між своїми членами й дозволяє отримати максимальний прибуток картелю.
Таємні угоди не оформляються офіційно, до них відносяться так звані «джентльменські угоди», які не
фіксують документально, а укладають на вечірках, на зборах асоціацій тощо. Проте вони дозволяють
досягати згоди відносно цін, частки кожного продавця на ринку. У результаті змови олігополія стає
подібною до монополії за рівнем виробництва продукції та за цінами.
Фактори здійснення олігополістичної змови:
-правові перешкоди;
-кількість фірм;
-бар’єри вступу в галузь;
-однотипова продукція;
-відмінності в попиті та витратах;
-шахрайство;
-спад ділової активності.
Лідерство в цінах, де головною проблемою є узгодження певного потрібного рівня цін без
проведення переговорів. У ролі цінового лідера виступає найбільша, найефективніша фірма галузі.
Про свої наміри лідер повідомляє завчасно, даючи так званий «ціновий сигнал». Якщо конкуренти
відмовляються приймати умови лідера, неявна змова не відбувається. Якщо в галузі функціонує одна
велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею конкурувати, виникає ринкова ситуація «домінуючої
фірми» або «квазімонополії», яка є різновидом моделі «лідерства в цінах». Ця модель є аналогом
моделі Штакельберга, тільки замість обсягу виробництва лідер встановлює свою ціну. Для того, щоб
прийняти правильне рішення щодо ціни, лідер зобов’язаний мати достовірну інформацію про те, як
реагуватимуть фірми-аутсайдери.
Ціноутворення за принципом «сost plus» є практичним методом, за яким фірма визначає свої
середні витрати і робить націнку, розраховуючи на певний прибуток й особливо придатний для фірм,
які виготовляють широкий асортимент продукції, найчастіше використовують фірми, що є ціновими
лідерами.
Розглянуті моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополіст не є прибічником
цінової конкуренції, оскільки ціни змінюються різко і у всіх одночасно, також часто виникають таємні
змови відносно цін.
Типовою для олігополії є поведінка нецінової конкуренції:
-підвищення якості;
-оновлення і вдосконалення продукції;
-впровадження інновацій, реклами тощо.
Через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми галузі. Олігополіст,
прагнучи максимізувати прибуток, зменшує обсяг виробництва і збільшує ціну порівняно з
конкурентом. При таємній змові держава не може регулювати олігополістичний ринок.
Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки протягом короткострокового, а й упродовж
довгострокового періодів (це пов’язане з існуванням досить вагомих бар’єрів для вступу в галузь,
нехай і не важких для подолання за умов чистої монополії, але які все таки обмежують вступ у галузь
нових конкурентів). При аналізі економічної ефективності олігополістичного ринку не викликає
сумніву той факт, що у формі картелю олігополія вкрай неефективна. З точки зору деяких економістів,
олігополія більш небажана модель ринку, ніж монополія, бо вона може маскуватися під
монополістичну конкуренцію, проводити приховану політику узгодження цін, нехтувати
антимонопольним законодавством, дотримуючись при цьому принципів чистої монополії. Тому
рекомендується удосконалювати законодавство, впроваджувати дієві способи обмеження олігополії.
Існує й інша точка зору щодо ролі олігополії в економічній системі, яку свого часу обґрунтували Й.
Шумпетер та Дж. Гелбрейт. Визначивши певні витрати суспільства від панування олігополістичної
конкуренції в окремих галузях виробництва, вони вважали, що ці витрати у багато разів
перевищуються виграшем від впливу олігополії на науково-технічний прогрес. Сучасні наукові
дослідження потребують значних коштів, виділити які здатні тільки великі олігополії. Отже,
існування значних олігополістичних форм господарювання є необхідною умовою для досягнення
швидких темпів удосконалення науки і техніки.