Тема 1.

Політична економія як фундаментальна суспільна наука

Лекція 1
План
1. Виникнення політичної економії і основні етапи її розвитку
2. Предмет політичної економії.
3. Економічні категорії та закони
4.Методи дослідження соціально-економічних явищ. Мікро- і
макроекономічний аналіз.
Семінарське заняття № 1
План
1. Предмет політичної економії.
2. Методи політичної економії та її функції.
3. Позитивна і нормативна політична економія.
Питання до самостійного вивчення
1. Мета і функції політичної економії.
2.Формування освіти і наукового економічного мислення.
3. Широка економічна освіта як найважливіша загальнолюдська цінність.
4. Місце політичної економії в системі економічних наук.
5. Позитивна та нормативна політекономія.

Політична економія як фундаментальна суспільна наука

1. Зародження та розвиток економічної теорії.
Економічні знання з'явилися у людей ще в рабовласницькому
суспільстві. Вважається, що сам термін “економія” вперше застосував
давньогрецький мислитель Арістотель, що в перекладі з грецької означає
домоводство.
З розвитком суспільства йшов процес формування держав. Виникла
необхідність застосувати економічні знання людей до господарства держави.
Термін “економія” одержав більш широке значення: “політекономія”.
Вперше його використав французький вчений Антуан Монкретьєн в своїй
книзі “Трактат політичної економії” (1615 р.).
Поступово економічні знання узагальнювалися, систематизувалися,
утворюючи певні напрямки економічної думки, тобто теоретичні школи.
 Першою теоретичною школою був меркантилізм (меркантиліо -
купець). Меркантилісти вважали, що багатство суспільства це золото, гроші,
і створюється воно в сфері обігу, тобто в торгівлі.
Поступово зростала роль виробництва в житті людей.
Меркантилістські погляди змінились фізіократичними (фізіо -
природа, кратос - влада). Фізіократи на чолі з Ф. Кене вважали, що багатство
суспільства створюється працею в сільському господарстві і походить від
землі.
Виникнення політекономії як науки пов'язане із класичною школою.
Її представники Адам Сміт і Давид Рікардо вперше прийшли до висновку,
що багатство суспільства створюється працею в усьому суспільному
виробництві. Цим було покладено початок трудовій теорії вартості. Вони
створили вчення про доходи, визначили принципи оподатковування.
На зміну класичній школі прийшов марксизм. К. Маркс і Ф.
Енгельс створили вчення про додаткову вартість, про ренту, про
експлуатацію. Марксизм - політекономія робітничого класу. Однак
догматичне використання марксистського вчення в практиці соціалістичного
будівництва завдало йому шкоди. Зараз воно використовується критично,
поряд з іншими вченнями.

До сучасних економічних теорій належать ті, що виникли на рубежі

XIX – XX століття. Їх можна звести до таких основних напрямків:
- неокласичний;
- кейнсианський;
- інституціональний;
- неокласичний синтез.
Всі вони стосуються проблем ринкової економіки, зокрема її
державного регулювання.

2. Предмет і метод політекономії.

Економічна наука постійно розвивається, еволюціонує. Різні школи
по-різному визначають її предмет. Узагальнюючи різні підходи, можна
сказати: економічна теорія – це суспільна наука, що вивчає закони
розвитку економічної системи, діяльність людей, спрямовану на
ефективне використання обмежених ресурсів з метою задоволення їхніх
безмежних потреб.
Сама назва науки теж змінювалася:
- економія;
- політекономія;
- сучасні назви: економічна теорія та економікс.
Економічна теорія в широкому розумінні включає такі основні
розділи:

2
 1) Основи економічної теорії (політекономія) – фундаментальна
частина економічної науки, що вивчає загальні закономірності й закони
розвитку економічної системи.
2) Мікроекономіка – вивчає економічні процеси і явища на мікрорівні,
тобто на рівні домогосподарства, підприємства, фірми.
3) Макроекономіка – вивчає закономірності функціонування
національної економіки.
4) Мезоекономіка – вивчає окремі галузі і підсистеми національної
економіки (наприклад АПК, ВПК).
5) Мегаекономіка (міжнародна економіка) – вивчає функціонування та
розвиток світової економіки в цілому, тобто світове господарство.
При будь-якому підході до розуміння економічних процесів та явищ
економічна теорія вивчає суспільне виробництво. Процес виробництва – це
процес праці, що включає три основні моменти:
1) Сама праця як доцільна діяльність людей, як процес взаємодії
людини із природою.
2) Предмети праці – те, на що спрямовано працю.
3) Засоби праці – знаряддя праці (тобто те, чим людина впливає на
предмет праці) плюс матеріальні умови виробництва (приміщення, склади).

Політекономія: конспект лекцій. Тема № 1. «Предмет і метод політекономії»

Предмети праці + засоби праці = засоби виробництва

(ПП + ЗП = ЗВ)

Засоби виробництва + робоча сила = продуктивні сили суспільства

(ЗВ + РС = ПС)

Рівень розвитку продуктивних сил - показник прогресу суспільства.

В суспільному виробництві люди об'єктивно взаємодіють не тільки із
природою, а й між собою, вступаючи у виробничі відносини.
Виробничі відносини – це відносини між людьми в процесі
виробництва (тобто відносини власності на засоби виробництва), розподілу,
обміну, споживання.
Виробничі відносини – це економічна основа суспільства, його базис.
Базис визначає надбудову, тобто політичні, релігійні, моральні
погляди й відносини в суспільстві.
Економічний базис із відповідної йому надбудовою становить зміст
суспільно-економічної формації.
В системі виробничих відносин розрізняють дві їх основні групи:
1. соціально-економічні, тобто відносини власності на засоби
виробництва.

3
 2. організаційно - економічні, тобто відносини, які складаються між
людьми в процесі організації виробництва (розподіл праці, спеціалізація,
кооперація).
Політекономія вивчає суспільне виробництво, закони його розвитку
з точки зору соціально-економічних і організаційно-економічних відносин у
взаємозв'язку з продуктивними силами.

3. Економічні категорії та закони. Система економічних законів.

Позитивна та нормативна політекономія.
Основні поняття політекономії - це її категорії. (Наприклад: товар,
гроші, економічна система).
Об'єктивні взаємозв'язки економічних процесів і явищ втілюються в
економічних законах.
Економічний закон - це об'єктивний, загальний, необхідний й
істотний, стійкий і повторюваний взаємозв'язок економічних процесів і
явищ.
Економічні закони діляться на дві основні групи:
1) Загальні – характерні для всіх типів господарства (наприклад:
економічний закон зростання потреб).
2) Специфічні – характерні для окремих типів господарства (наприклад:
закони попиту та пропозиції - тільки для ринкової економіки).

Особливості економічних законів:

1) Вони менш строгі, ниж закони природи, тому що визначають

найбільш ймовірні зв'язки.

2) В історичному плані економічні закони менш довговічні, чим закони

природи, тому що діяльність людей більше рухлива, мінлива.

Економічні закони, як і закони природи об'єктивні, тобто не залежать

від волі і бажання людей. Люди не можуть їх змінити, скасувати, вони їх
відкривають і використовують. Розуміння економічних законів допомагає
людям приймати ефективні рішення з економічних проблем, виробляти
економічну політику.
Економічна політика регулює поведінку людей, впливає на них, тому
вона є предметом постійних дискусій у суспільстві.
Економічні погляди поділяються на позитивні та нормативні.
Позитивна політекономія вивчає реально сформовані економічні
процеси і зв'язки, пояснюючи дійсний стан економіки (наприклад: в Україні є
безробіття).
Нормативна політекономія – це судження щодо шляхів подолання
економічних проблем. Наприклад: для зниження інфляції необхідно
скоротити витрати державного бюджету України.

4
 Економісти найчастіше досягають згоди в позитивній політекономії
та розходяться в нормативній, тому що є багато способів впливу на
економіку.

4. Функції політекономії, методи її вивчення.

В процесі становлення і розвитку політекономії як науки були
сформульовані її основні функції:
1) Пізнавальна – дослідження сутності економічних процесів і явищ.
2) Методологічна – тобто політекономія є теоретичною базою для
вивчення інших економічних наук.
3) Практична – наукове обґрунтування економічної політики держави,
розробка рекомендацій з ефективного господарювання.
4) Прогностична – розробка перспектив економічного розвитку.
5) Виховна – формування в громадян економічної культури, логіки
сучасного економічного мислення.

При вивчення економічних процесів і явищ використовуються

загальнонаукові та специфічні методи.
Діалектика – загальний для всіх наук метод пізнання, що базується
на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає в
пізнанні економічних процесів та явищ у їхньому розвитку, взаємозв'язку,
взаємозалежності, протиріччях.
Наукова абстракція – поглиблене пізнання економічних процесів і
явищ шляхом відособлення від неосновного, другорядного, з метою
розкриття сутності.
Аналіз і синтез – тобто поділ об'єкта дослідження на складові
частини і поєднання елементів у єдине ціле.
Індукція і дедукція – тобто рух у пізнанні від загального до окремого
або навпаки.
Історичний і логічний – вивчення економічних процесів і явищ в
історичній і логічній послідовності.
Економічне моделювання – формалізований опис і кількісний вираз
економічних процесів і явищ, структура яких абстрактно відтворює реальну
картину економічного життя.
Економічний експеримент – штучне відтворення економічних
процесів і явищ, з метою вивчення їх при оптимально сприятливих умовах та
в практичному використанні.

5
Тема 2. Виробництво і його основні чинники. Суспільний продукт
Лекція 2
План
1. Поняття суспільного виробництва. Фази суспільного виробництва.
2. Матеріальне та нематеріальне виробництво. Організація та управління як
елементи суспільного виробництва.
3. Основні фактори суспільного виробництва. Їх взаємодія. Робоча сила.
Засоби виробництва.

Семінарське заняття № 2
План
1. Поняття суспільного виробництва. Фази суспільного виробництва:
виробництво, розподіл, облік, споживання.
2. Матеріальне та нематеріальне виробництво. Основні фактори суспільного
виробництва.
3. Виробництво як основа життєдіяльності суспільства, задоволення потреб
людей.
4. Результативні показники суспільного виробництва.
Питання до самостійного вивчення
1. Виробництво як основа життєдіяльності суспільства задоволення потреб
людей.
2. Результативні показники суспільного виробництва. Сукупний суспільний
продукт. Валовий національний продукт. Необхідний і додатковий продукт.
3. Економічна і соціальна ефективність суспільного виробництва. Поняття
соціальної ефективності і її основні показники.
Виробництво і його основні чинники. Суспільний продукт
1. Основою життєдіяльності суспільства є матеріальне виробництво,
бо суспільству треба постійно виробляти товари і послуги для споживання.
Виробництво завжди має суспільний характер, тому що створювати поодинці
матеріальні блага неможливо. Таким чином, суспільне виробництво - це

6
 процес створення різноманітних життєвих благ і послуг в масштабах
країни.
Воно включає чотири фази:
1. Виробництво як процес.
2. Розподіл.
3. Обмін.
4. Споживання.
Всі фази взаємопов’язані, і основною є виробництво, тому що тут
створюється продукт і починається його рух.
Споживання – кінцевий пункт руху суспільного продукту.
Споживання може бути виробничим і особистим. Воно підтверджує
призначення продукту. Без виробництва немає споживання, а без споживання
виробництво безглузде.
Розподіл включає:
- розподіл засобів виробництва;
- розподіл робочої сили;
- розподіл предметів споживання.
Розподіл засобів виробництва і робочої сили входить у процес
виробництва, тому що без нього виробництво неможливе. Цим
забезпечується зв'язок розподілу з виробництвом.
Обмін опосередковує виробництво і розподіл з одного боку, і
споживання з іншого.
В, Р  О  С
За структурою суспільне виробництво ділиться на дві великі форми:

1. Матеріальне виробництво - це галузі, в яких створюється

продукт, що має матеріально - речову форму.
2. Нематеріальне виробництво - (освіта, культура).
Суспільне виробництво передбачає наявність двох видів факторів:
1. Речові:
(земля, сировина, капітал).
2. Особисті (робоча сила, підприємницькі здібності, що полягають в
умінні ефективно використовувати всі інші ресурси).
В процесі виробництва речові і особисті фактори виробництва
можуть поєднуватись двома способами:
1. Прямо та безпосередньо, коли власник одночасно виступає і
працівником;
2. Непрямо, тобто через купівлю-продаж робочої сили.

Основні показники виміру суспільного продукту, тобто

національного обсягу виробництва:
1. Сукупний суспільний продукт (ССП) – це вся маса
матеріальних благ створених у суспільстві за рік. Він розраховується шляхом

7
 додавання валової продукції всіх галузей економіки, тому включає
повторний рахунок.

З 1988 року Україна відповідно до міжнародних стандартів розраховує інший

показник - ВНП.
2. Валовий національний продукт (ВНП) – сукупна ринкова
вартість всіх кінцевих товарів і послуг, створених у національній
економіці за рік.
3. Якщо з ВНП відрахувати вартість спожитих засобів виробництва, то
залишиться чистий продукт суспільства (ЧПС).
Чистий продукт суспільства (ЧПС) - це заново створена вартість, або
в грошовому вираженні національний дохід.
Національне багатство - це все, що має суспільство, що створене
за всю історію його існування.
Структура національного багатства:
1. Основні виробничі і невиробничі фонди;
2. Оборотні виробничі фонди і матеріальні запаси, резерви;
3. Природні ресурси;
4. Духовне багатство.

Тема 3. Економічні потреби суспільства і роль виробництва в їх

задоволенні
Лекція 3
План
1. Економічні потреби, їх сутність, класифікація. Безмежність потреб.
2. Економічний закон зростання потреб. Ранжування потреб.
3. Економічні блага. Економічні ресурси та їх обмеженість.
Семінарське заняття № 3.
План
1. Виробничі можливості суспільства. Межа виробничих можливостей.
2. Економічні потреби суспільства. Корисність продукту.
3. Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і
виробництвом.

Питання до самостійного вивчення

8
 1. Економічні інтереси як форма вияву потреб: структура та суперечності

Економічні потреби суспільства і роль виробництва в їх задоволенні

Будь-яка економічна система вирішує три основні проблеми економіки:
що? як? для кого виробляти?
Виробництво завжди ведеться за для задоволення потреб людей.
Потреба – це нестаток у чому-небудь, протиріччя між наявним і
необхідним, що спонукує людини до дії. Потреби класифікуються за різними
ознаками. Економісти вивчають матеріальні потреби, до складу яких входять
потреби індивідів, підприємств, держави.
Засоби, за допомогою яких задовольняються потреби, називаються
благами. Деякі блага є в необмеженій кількості (повітря). Економічні блага
завжди обмежені, тому для їх одержання потрібні засоби або ресурси.
Ресурси – це фактори, що використовуються для виробництва
економічних благ. Розрізняють кілька видів економічних ресурсів:
1. Матеріальні: земля, сировина, енергія;
2. Людські: праця і підприємницькі здібності;
3. Фінансові: капітал, інвестиції.
3. Всі економічні ресурси або фактори виробництва мають загальну
властивість, - рідкість або обмеженість, тобто їх менше ніж потрібно для
повного задоволення потреб людей за даного рівня розвитку.
Потреби безмежні, постійно зростають, а ресурси обмежені, або
рідкісні Тому суспільство повинне вибирати, які товари і послуги
виробляти сьогодні, а від яких відмовитись.
Максимально можливий обсяг виробництва за умови ефективного
використання наявних ресурсів становить виробничі можливості
суспільства. Так як ресурси обмежені, то обмежені і виробничі можливості.
Зростання обсягів виробництва одного продукту може бути досягнуте лише
за умови повної або часткової відмови від виробництва іншого.
Обмеженість ресурсів передбачає альтернативність їхнього
використання. Американський економіст Пол Самуельсон ілюструє це
прикладом випуску цивільної і військової продукції тобто масла та гармат.

Альтернативні можливості виробництва масла та гармат.

Можливості Гармати (тис. шт.) Масло (млн. кг)

А 15 0
В 14 1
С 12 2
Д 9 3
Е 5 4
F 0 5

9
Гармати Графік виробничих можливостей
15 А
В
С
12
D
9
6 E

3
F
масло
0 1 2 3 4 5

Крива ABCDEF - це лінія виробничих можливостей, їх меж, що

називаються ще кривою трансформації.
КВМ показує максимально можливі і бажані обсяги виробництва за
умови повного використання наявних ресурсів (точки на кривій).
Всі комбінації обсягів виробництва розміщені в середині кривої
означають можливі але неефективні обсяги виробництва, тому що
залишаються недовикористані ресурси. Всі комбінації з зовнішнього боку
кривої нездійсненні, бо в суспільства не вистачить ресурсів.
Ціна вибору в економіці одержала назву альтернативних або
вмінених витрат, які називають ще витратами невикористаних
можливостей.
Вмінені витрати - це кількість одного товару, яким треба
пожертвувати для збільшення виробництва іншого.

Через те, що задовольнити всі потреби одночасно неможливо, людина

ранжирує їх, тобто розміщує за ступенем важливості в кожен даний момент.
Допомогу в розумінні того, як відбувається така субординація надає відома в
економічній літературі піраміда Маслоу.

10
 Піраміда Маслоу

Само-
вираження

Повага

Соціальні потреби

Безпека й захищеність

Фізіологічні потреби

В такий спосіб Маслоу виділяє п'ять основних груп потреб:

1. Фізіологічні - задоволення яких необхідне для виживання;
2. Потреба в безпеці й захищеності - тобто захисту від фізичної й
психічної небезпеки з боку навколишнього світу;
3. Соціальні потреби – тобто потреби в спілкуванні, порозумінні і
т.п.;
4. Потреби в повазі - включають потребу самоповаги,
компетентності, визнання.
5. Потреби в самовираженні тобто реалізації своїх потенційних
можливостей.

4. Результатом суспільного виробництва є створені життєві блага,

тобто суспільний продукт.

Тема 4. Відносини власності в економічному житті суспільства

Лекція 4
План
1. Економічна система, її сутність, структурні елементи, типи
2. Продуктивні сили як матеріальні основи економічної системи
3. Економічні відносини як суспільна форма й спосіб організації економіки

11
 Лекція 5
План
1. Власність, її місце і роль в економічній системі
2. Економічний зміст та юридична форма власності
3. Виробничі відносини і спосіб виробництва.
Семінарське заняття № 4.
План
1. Сутність: основні структурні елементи економічної системи.
2. Класифікація економічних систем та її критерії.
3. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.
Семінарське заняття № 5.
План
1. Економічні відносини як суспільна форма й спосіб організації економіки.
2. Структура власності, її історичні види та форми
3. Реформування відносин власності в Україні.
Питання до самостійного вивчення
1. Структура власності, її історичні типи, види і форми.
2. Суб’єкти та об’єкти власності.
3. Реформування відносин власності в Україні.
4. Роздержавлення та приватизація.
Відносини власності в економічному житті суспільства
Об'єктом дослідження політекономії є господарська, тобто
економічна система.
Економічна система – це особливим чином впорядкована система
зв'язку між виробниками та споживачами матеріальних благ і послуг.
За структурою вона включає такі елементи:
1. Конкретні форми економічних зв'язків між господарюючими суб'єктами;
2. Соціально - економічні відносини.
3. Організаційно - економічні відносини.
4. Господарський механізм, тобто спосіб організації економічного життя
суспільства на макрорівні.
У світовій економічній літературі найпоширеніша класифікація
економічних систем за двома ознаками:
12
 1. За формою власності.
2. За механізмом регулювання економіки.
Відповідно до цього розрізняють три типи економічних систем:
1. Командна (тоталітарна)
Її риси:
- державна власність;
- державний контроль і регулювання економіки;
2. Ринкова (або капіталізм вільної конкуренції) (на Заході до 30 х років XX ст.)
Її риси:
- приватна власність;
- ринкове механізм саморегулювання економіки.
3. Змішана.
Її риси:
- різноманіття типів і форм власності;
- поєднання ринкового саморегулювання з державним
регулюванням економіки.

Особливе місце займає перехідна економіка, що перебуває в стані

зміни, переходу від одного типу до іншого. (Україна завершила перехід від
командної до змішаної економічної системи).
Змішана економічна система сьогодні характерна для абсолютної
більшості держав світу. Вона виступає в трьох основних модифікаціях:
1. Лібералізм (американська модель) – багато типів і форм власності та
слабке втручання держави в економіку.
2. Дирижизм (японська модель) – активна роль держави в економіці.
3. Соціально – орієнтована економіка (шведська модель), коли велика
роль держави в розподілі й перерозподілі доходів і сильний механізм
соціального захисту населення.
Конституція України проголошує курс нашої держави на побудову
соціально-орієнтованої економічної системи.

2. Основою будь-якої економічної системи є відносини власності.

Вони об'єктивно складаються між людьми у виробництві щодо приводу
привласнення матеріальних благ і послуг, тому що не можна здійснити
процес виробництва без привласнення. Спочатку відносини власності
складалися у формі певних історичних звичаїв. З появою держави люди
створювали юридичні закони, що закріплювали право власності. Тому
власність у юридичному розумінні - це майнові відносини, закріплені в
правових нормах. Правові відносини власності закріпляють за певними
суб'єктами права володіння, користування й розпорядження майном. Тому
юридичне розуміння власності суб'єктивне.
Власність в економічному розумінні – це складний комплекс
господарських відносин, що об'єктивно складаються між людьми у
виробництві з приводу привласнення, використання та економічної реалізації
результатів і умов виробництва.
13
 Привласнення – це такі відносини між людьми, коли людина
ставиться до речі як до своєй. Протилежне привласненню - відчуження.
Власність повинна економічно реалізуватися, тобто принести власникові
дохід у певній формі. Якщо цього немає, то відносини власності формальні,
вона перетворюється в нічийну.
Об'єкти власності: засоби виробництва і предмети споживання.
Суб'єкти: індивід, колектив, все суспільство в особі держави.
Відносини власності складаються безпосередньо в процесі
виробництва в момент поєднання речових та особистих факторів
виробництва за умови обмеженості ресурсів.
Роль відносин власності в тім, що вони становлять основу, ядро
економічної системи, основні виробничі відносини тому що:
- визначають характер економічної системи;
- класову структуру суспільства;
- характер поєднання факторів виробництва;
- характер відносин розподілу, обміну, споживання;
- мету й мотиви розвитку виробництва.
Таким чином, власність – це не річ, не відношення людини до речі, а
відносини між людьми з приводу речей. Відносини власності розгортаються
через всю економічну систему, пронизують всю систему виробничих
відносин і проявляються через економічні інтереси.

3. Історичні типи власності:

- общинна;
- приватна;
- суспільна;
Зараз у країнах зі змішаною економічною системою існує два
основних типи власності:
1. Приватна – виражає такі відносини між людьми, за яких
результати й умови виробництва привласнюються індивідуально.
Її форми:
- індивідуальна;
- сімейна;
- особлива колективна: акціонерна, кооперативна.
2. Державна – виражає такі відносини між людьми, за яких
результати й умови виробництва привласнюються спільно, всіма членами
суспільства (державою).
Її форми:
- загальнодержавна;
- комунальна, тобто власність адміністративно -
територіальних одиниць: міста, району, села.
Є інша типологія власності, за якою у суспільну власність включають
державну і колективну.
НТР привела до появи нового виду власності - інтелектуальної, котра
може бути і державною і приватною.
14
 Змішана економіка характеризується розмаїттям типів і форм
власності, що має об'єктивні причини:
1. Неоднаковий рівень розвитку продуктивних сил у різних галузях і сферах
економіки:
2. З розвитком НТП у виробництві йде процес концентрації (укрупнення)
підприємств та їх диференціація (великі підприємства розпадаються на малі).
У зв'язку із цим структура виробництва перебудовується, ускладнюється,
з'являються нові ланки, нові суб'єкти й форми власності. За наявності
різноманітних типів і форм власності вони взаємодіють, переплітаються,
доповнюють одна іншу, створюють конкурентне середовище, повніше
реалізуються економічно.
На момент проголошення незалежності, тобто в 1991 році в Україні склалася
така структура власності:
- державна власність  90%;
- колгоспно-кооперативна;
- власність громадських організацій;
- особиста власність.
Монополія, тобто виключне право держави на власність, ліквідувала
конкуренцію, відчужувала трудящих від власності, стримувала НТП.
Зміна економічної системи в Україні почалася з перетворення
відносин власності шляхом роздержавлення і приватизації.
Роздержавлення – перетворення державної власності в недержавну.
Воно означає:
- скорочення державного сектора економіки;
- ліквідацію монополії держави на власність;
- скорочення втручання держави в економіку.
Шляхи роздержавлення власності:
1). Комерціалізація державних підприємств, тобто надання їм
більшої самостійності, звільнення від опіки держави.
2). Приватизація – тобто відчуження державного майна на
користь фізичних і недержавних юридичних осіб.
При цьому повинна зберігатися й державна власність, що пояснюється
двома причинами:
1). Треба усувати слабкі ланки в економіці;
2). Треба стимулювати НПТ, зокрема шляхом державного
фінансування фундаментальної науки.

Принципи приватизації:
- законність;
- пільги трудовим колективам;
(першочерговий викуп підприємства за конкурсом та виплатою;
право працівників першочергової купівлі акцій за номіналом);
- рівність прав покупців;
- пріоритет українським громадянам;
- безкоштовна передача частини майна громадянам;
15
- дотримання антимонопольно-конкурентного
законодавства.
Державна програма приватизації в Україні передбачає кілька способів
приватизації:
- оренда із правом викупу майна;
- продаж з аукціону;
- продаж за комерційним конкурсом;
- продаж за некомерційному конкурсі;
- акціонування;
- продаж на виплату.
Першочерговій приватизації в Україні підлягають дві групи об'єктів:
1).Ті, що працюють на споживача (торгівля, громадське харчування).
2).Ті, що стримують стабілізацію державного бюджету (збиткові, незавершене
будівництво).
Не підлягають приватизації:
- золотий і валютний запаси;
- майно Збройних сил;
- майно органів державної влади і управління;
- об'єкти науки і культури, що фінансуються з бюджету
(школи, лікарні);
- атомні електростанції;
- комплекси з виробництва зброї, наркотичних речовин та
ін.
Оцінка вартості підприємств, що приватизуються, здійснюється за
відновною вартістю основних виробничих фондів і оборотних коштів з
врахуванням їхньої потенційної рентабельності та ринкових цін на майно.
В Україні в результаті реформування відносин власності шляхом
роздержавлення і приватизації, практично завершилася мала та середня
приватизація і почалася приватизація великих об'єктів як „Криворіжсталь”,
„Укртелеком” та інші).
Склалися й законодавчо закріплені такі форми власності:
- приватна;
- колективна;
- державна.
Допускається існування також змішаних форм власності, власності
інших держав, власності міжнародних організацій і юридичних осіб інших
держав.

Основні поняття:

Соціально-економічна формація. Економічна система. Продуктивні

сили. Економічні відносини. Господарський механізм. Власність. Тип, форма,
вид власності. Структура відносин власності. Суб’єкти власності. Об’єкти
власності. Право власності. Плюралізм форм власності. Суспільна власність.
Приватна власність. Корпоративна власність. Державна власність.
16
Муніципальна власність. Колективна власність. Кооперативна власність.
Інтелектуальна власність. Роздержавлення власності. Приватизація власності.

Тема 5. Товарне виробництво і товарно-грошові відносини

Лекція 6
План
1. Товар і його властивості.
2. Альтернативні теорії вартості.
3. Закон вартості, його сутність та функції.
Лекція 7
План
1. Гроші. Основні теоретичні концепції виникнення та функції грошей.
2. Функції грошей та їхня еволюція.
3. Грошовий обіг і його закони. Особливості функціонування паперових
грошей за сучасних умов. Роль золота.
4. Інфляція.
Семінарське заняття № 6.
План
1. Типи економічних зв’язків та виробництва.
2. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства.
3. Товарна форма організації суспільного виробництва.
4. Вартість і ціна: альтернативні теорії вартості.
Семінарське заняття № 7
План
1. Основні теоретичні концепції виникнення і суті грошей.
2. Грошовий обіг та його закони.
3. Сучасна грошова система.
Питання до самостійного вивчення
1. Типи економічних зв’язків та виробництва
2. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства.

17
 3. Товарна форма організації суспільного виробництва

Товарне виробництво і товарно-грошові відносини

Досвід історії свідчить про наявність загальних форм організації
господарства:
- натуральне господарство;
- товарне;
- ринок.
Вони характеризують суспільне виробництво в самому загальному
вигляді з точки зору об'єднання або роз’єднання людей у виробничому
процесі.
Місце, роль цих загальних форм змінюється, але їх загальні характерні риси
залишаються.
Історично першою формою було натуральне господарство, тобто така
форма організації виробництва, за якої продукти створюються для
задоволення власних потреб виробників, для внутрішньогосподарського
споживання.
Його характерні риси :
- замкнутість, тому що продукти не виходять за межі господарства,
виробники не вступають у відносини обміну;
- ручна універсальна праця;
- прямі зв'язки між виробництвом і споживанням.
В - Р - С (виробництво - розподіл - споживання)
В натуральному господарстві проблеми що? як? і для кого виробляти?
вирішуються самими виробниками, власниками засобів виробництва, з
врахуванням обсягів споживання.
Товарне господарство – це така форма господарства, за якої
продукти виробляються відособленими виробниками для обміну, продажу на
ринку.

Умови виникнення товарного виробництва:

- суспільний поділ праці (спеціалізація);
- відносна економічна відособленість товаровиробників.
Характерні риси :
- відкрите господарство, тому що виробники вступають у відносини
обміну;
- суспільний поділ праці;
- непрямі зв'язки між виробництвом і споживанням, тобто через обмін.
Типи товарного господарства :
1) просте - базується на приватній власності і особистій праці
товаровиробника;
2) розвинене (капіталістичне) - базується на найманій праці.

18
 2. У будь-якому типі товарного господарства продукти праці набувають
економічної форми товарів.
Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини
і використовується для обміну, продажу.
Любий продукт стає товаром за двох умов:
1) коли він створений для чужого споживання;
2) коли створення продукту опосередковане працею людини.
Властивості товару:
1) Споживча вартість – це корисність речі, здатність її задовольняти
певну потребу людини.
Так як товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої людини, то
він має суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.
2) Вартість – це уречевлена в товарі, суспільно необхідна абстрактна
праця. Вартість - не фізична властивість товару, у ній немає ні грама
речовини природи. Це - певне виробниче відношення втілене в товарі.
Дві властивості товару породжені двоїстим характером праці,
витраченої на його виробництво: праця одночасно є й конкретною і
абстрактною.
Конкретна праця – це праця витрачена у певній доцільній формі, за
допомогою певних знарядь праці (праця пекаря, фінансиста, столяра й т.д.).
Вона якісно неоднорідна, незрівнянна та є джерелом споживчої
вартості. Наприклад: працею пекаря створюється хліб.

Абстрактна праця – це праця незалежно від конкретної форми,

певна сума витрат фізичних і духовних сил людини, його енергії, мозку.
Абстрактна праця виступає як загальнолюдська, тому вона якісно однорідна,
і є джерелом вартості.
У кожному товарі втілене глибоке протиріччя між конкретною і
абстрактною працею, що виявляється як протиріччя між приватною і
суспільною працею: до появи товару на ринку праця, втілена в ньому,
виступає як приватна, тому що виробник використовує свої засоби
виробництва, сам вирішує що, як, і для кого виробляти, кому продавати та ін.
На ринку, у процесі обміну, приватна праця вже виступає як суспільна, бо
товар створений для чужого споживання. Якщо товар не продано, або
продано зі збитком, то це означає що праця, втілена в ньому, так і
залишилась приватною, не одержала суспільного визнання.

Відповідно до трудової теорії вартості величина вартості товару

визначається суспільно-необхідними витратами праці на його виробництво,
які вимірюються суспільно-необхідним робочим часом, тобто часом тих
виробників, що створюють основну масу даного товару, тому що вони в
найбільшій мірі задовольняють потреби суспільства в цьому товарі.

Є і інші теорії вартості:

19
 - теорія витрат виробництва,
- теорія трьох факторів виробництва (праця, земля, капітал),
- теорія попиту та пропозиції,
- теорія граничної корисності,
- неокласична теорія - багатофакторний підхід до визначення величини
вартості товару.

Закон вартості – це об'єктивний економічний закон товарного

виробництва і обміну, який називають ще законом еквівалентів. Суть закону
вартості полягає в тому, що виробництво та обмін товарів здійснюється
на основі їхньої вартості, тобто за суспільно необхідними витратами
праці.
Закон вартості в ринковій економіці діє як закон ринкових цін:
виробити, купити-продати товар можна лише за ринковою ціною. Коливання
цін навколо вартості є механізмом дії закону вартості.
Функції закону вартості
- стихійно регулює суспільне виробництво;
- стимулює розвиток продуктивних сил суспільства, НТП;
- спричиняє економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.

Гроші - це категорія товарного виробництва. В економічній теорії немає

загальновизнаного визначення ні походження, ні сутності грошей.
Раціоналістична концепція грошей пояснює їх походження як
результат домовленості, згоди між людьми в обміні.
Еволюційна (марксистська) теорія розглядає гроші як результат
тривалого розвитку і вдосконалення обміну та мінової форми вираження
вартості. Відповідно до неї грошовій формі виразу вартості товару, як
найбільш розвиненій, передували інші, менш розвинені форми.
1. Проста, одинична або випадкова.
З'явилася при первісному обміні. Суть її в тому, що кожен товар випадково
виявляв свою вартість у якомусь іншому і обмінювався на нього.
Х товару А  утовару В . Ймовірність обміну тут незначна, тому поступово люди
перейшли до іншої форми.
2. Повна або розгорнута.
Кожен товар виражав свою вартість постійно в цілому ряді інших.
Х товару А  утовару Вабоzтовару Д абоктоваруС
наприклад 1 вівця = 3 сокири або 2 мішки зерна або...
3. Загальна форма вартості:
Всі товари обмінюються на один, котрий відіграє роль загального
еквівалента і стає товаром-грішми.
Х товару А 

утовару В  стовару К

zТовару D  

20
 Але такі товари - гроші, як зерно, худоба, хутра були незручні в
зберіганні та використанні:
Поступово люди придивилися до природних властивостей золота, і
всі товари стали обмінювати на нього. Це - нова форма вартості.

4. Грошова форма вартості:

Суть її в тому, що роль загального еквівалента виконує золото як
грошовий матеріал.
Х товару А 

утовару В  сграмівзолота

zТовару D  
Роль грошей закріпилася за золотом завдяки його природним
властивостям: легко ділиться, не окисляється, рідкісне в природі,
трудомістське у видобутку.
Таким чином гроші - це особливий товар, що виконує роль загального
еквівалента виробництва і обміну товарів, тобто товар з допомогою якого
вимірюється вартість всіх інших товарів.

Західні економісти виводять сутність грошей з їх функцій. У зв'язку з

цим їх теорії поділяються на декілька напрямків:
- металістична - ототожнює гроші з благородними металами;
- номіналістична - вважає, що гроші не товар, а умовний знак,
вартість якого визначає держава.
- кількісна - вважає, що вартість грошей обернено пропорційна їх
кількості.
Гроші виконують роль загального еквівалента лише в товарному
господарстві, тому втілюють виробничі відносини товарного господарства. Їх
роль виявляється через відповідні функції.
Всі економісти визначають три основні функції грошей:
1. Міра вартості, тобто за допомогою грошей вимірюють
вартість товарів, оцінюють їх.
Ціна - це грошовий вираз вартості.
2. Засіб обігу, тобто обміну.
3. Засіб нагромадження, тобто утворення скарбів. Цю функцію
виконують лише повноцінні гроші, тому що паперові піддаються інфляції.
Деякі економісти визначають ще дві функції грошей:
4. Засіб платежу (при оплаті послуг).
5. Світові гроші, тобто засіб міжнародних розрахунків.

5. Зараз у світі відбулася демонетизація золота, тобто воно вже не

використовується для карбування монет (за винятком колекційних). Тому
грішми служать кредитно - паперові знаки.
Паперові гроші - це символи, знаки повноцінних золотих грошей.
Вони не мають вартості.

21
 Кредитні гроші - це знаки вартості, які функціонують на основі
кредитної угоди та виражають відносини між кредитором і боржником. Їх
види: вексель, чек, кредитні картки, „електронні гроші”.
Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в
будь-якій державі в обігу повинна бути певна маса грошей.
Кількість грошей необхідних для обігу (КГ) розраховується за
формулою:
СЦ  К  П  ВП
КГ 
О
СЦ - сума цін товарів, реалізованих протягом року;
К - сума цін товарів, проданих у кредит;
П - платежі за кредити торік;
ВП - платежі, які взаємно погашаються;
О - швидкість обороту однієї грошової одиниці за рік.
При неефективному функціонуванні економіки виникає дефіцит
державного бюджету.

Для його покриття держава випускає в обіг додаткову масу паперових

грошей. В результаті закон грошового обігу порушується, виникає інфляція,
тобто знецінення паперових грошей. В період інфляції паперові гроші
знецінюються щодо золота (зростає його ціна), товарів (підвищуються ціни)
іншої, стійкішої валюти (зростає її курс).

Тема 6. Загальні основи ринку

Лекція 8
План
1. Сутність ринку та умови функціонування. Функції ринку.
2. Структура ринку, його суб’єкти і об’єкти.
3. Особливості становлення сучасних ринкових відносин в Україні.
4. Інфраструктура ринку, її основні елементи
Лекція 9
План
1. Попит. Функція попиту. Залежність між ціною та величиною попиту.
Закон попиту. Крива попиту. Нецінові фактори попиту. «Парадокси» закону
попиту.
2. Пропозиція та її функції. Закон пропозиції. Крива пропозиції. Нецінові
чинники пропозиції.

22
3. Взаємодія попиту та пропозиції. Ціна у ринковій економіці. Ринкове
саморегулювання рівноважної ціни.
Семінарське заняття № 8
План
1. Ринкові відносини, сутність ринку та умови його функціонування
2. Інфраструктура ринку, її основні елементи та функції.
3. Структура ринку, його основи і суб’єкти
4. Особливості становлення сучасних ринкових відношень в Україні
Семінарське заняття № 9
План
1. Головні елементи механізму саморегулювання ринкової економіки.
Конкуренція і монополія.
2. Попит. Функція та закон попиту.
3. Пропозиція та її функції. Закон пропозиції.
4. Взаємодія попиту та пропозиції.
Питання до самостійного вивчення
1. Економічний механізм функціонування ринку.
2. класична економічна економія про роль ринку
3. Головні елементи механізму саморегулювання ринкової економіки
4. Конкуренція як основоположний атрибут ринкової економіки, її роль, її
сутність, функції, форми, роль.
5. Конкуренція та монополія. Антимонопольна політика держави.

Загальні основи ринку

Ринок є невід'ємною частиною товарного виробництва, бо воно
лежить в основі ринкової економіки. В економічній теорії близько 200
визначень ринку, що говорить про складність і неоднозначність цього
поняття.
Ринок – це комплексне поняття, що включає одночасно сферу обміну
товарів, територію, де проходить обмін, систему товарно-грошових відносин,
що складаються в процесі обміну. Як економічна категорія ринок - це
система відносин обміну, що здійснюється на основі товарного виробництва
та обміну.
23
 Основними умовами формування ринкової економіки є:
1. Наявність вільного підприємництва і вільних товаровиробників,
що самостійно розпоряджаються результатами та умовами виробництва і
несуть повну економічну відповідальність за результати праці.
2. Вільна конкуренції.
3. Вільне ціноутворення.

Функції ринку

1. Регулююча - ринок регулює обсяги виробництва, розподіл

засобів виробництва, робочої сили, капіталів між підприємствами, галузями.
Це досягається через ринкову ціну.
2. Стимулююча - ринок заохочує виробництво потрібних товарів,
змушує виробника поліпшувати якість, знижувати витрати. Ринок стимулює
й споживача, змушуючи його шукати нові джерела доходів, що стимулює
ділову активність.
3. Сануюча - ринок очищає економіку від слабких
неконкурентоспроможних підприємств.
4. Інформаційна - ринок подає інформацію про наявність товарів
і послуг.
5. Інтегруюча - ринок «зшиває» економіку в єдине ціле,
забезпечуючи зв'язки господарських суб'єктів.
Об'єкти ринку: товари, послуги, гроші.
Суб'єкти ринку: домогосподарства, фірми, держава.
Структура ринку.
Її можна розглядати за різними критеріями:
а) за географічним принципом:
- регіональний,
- місцевий,
- національний.
б) за законністю:
- легальний,
- нелегальний.
в) за станом конкуренції :
- ринок досконалої конкуренції,
- ринок недосконалої конкуренції.
г) за об'єктами обміну:
- ринок засобів виробництва,
- споживчий ринок,
- ринок послуг,
- ринок капіталу (фондів),
- ринок цінних паперів,
- ринок валюти,
- ринок праці.
У кожному елементі можна виділити ринки окремих товарів і послуг.
24
 Ринкова економіка має переваги і недоліки.
Позитивні риси:
- насиченість ринку, відсутність дефіциту,
- можливість вибору товару,
- висока економічна ефективність,
- раціональна структура економіки,
- ефективний механізм мотивації праці,
- саморегулювання економіки,
- економічна свобода.
Негативні риси:
- нестабільність, циклічний розвиток економіки,
- нездатність врегулювати зовнішні ефекти, зокрема забруднення
навколишнього середовища,
- байдужість до проблем навколишнього середовища,
- відсутність ринкових механізмів, які стимулювали б виробництво
суспільних благ і послуг,
- нерівномірний розподіл благ нації,
- нездатність перебороти монополізм в економіці.
Недоліки ринкової економіки вимагають втручання в неї держави.
Особливості становлення ринкової економіки в Україні:

- на момент проголошення незалежності Україна була переважно

індустріальною державою з могутнім науково - технічним потенціалом, тому
вона змушена обрати таку модель економіки, де переважають великі
підприємства, акціонерна власність.
- для України найбільш прийнятною є модель соціально-
орієнтованого ринку, тобто такого, де є механізм соціального захисту
населення.
- для України неприйнятна модель повільного переходу до ринкової
економіки, тому що вона прагне до євроінтеграції. Неможлива і шокова
терапія, тому що для цього не було об'єктивних передумов.
- Україна змушена входити в ринкову економіку, долаючи кризу.
Перехід до ринкової економіки супроводжується зміною структури
виробництва на користь нових галузей.
Ринок функціонує через певну інфраструктуру.
Інфраструктура - це матеріально - технічна база ринку, тобто
сукупність різних установ, які забезпечують рух товарів, капіталів,
робочої сили.

Основні елементи інфраструктури:

- біржі: товарні, фондові, валютні, біржі праці,
- банківська система,
- небанківські установи,
- страхові компанії, інвестиційні фонди,

25
 - митна система,
- інформаційні центри і агентства,
- рекламні агентства,
- юридичні контори,
- сервісні центри,
- торгові палати та ін.
Кожен структурний елемент ринку функціонує через певний елемент
інфраструктури.
Ринок засобів виробництва функціонує через:
- товарні біржі,
- торгові будинки,
- ТПП,
- ярмарки, аукціони,
- торгово-промислові палати та ін.
Товарна біржа - оптовий товарний ринок. Угоди на реалізацію
товару тут укладаються без попереднього огляду, за стандартами та
зразками.

Види угод:

Спот-угода - на реально існуючий товар,

Ф'ючерсна - на майбутнє.
Посередники в угодах - брокери.

Біржа, як комерційне підприємство забезпечує брокерів

приміщенням, зв'язком, здійснює облік операцій, розбір господарських
суперечок. Для цього в структурі бірж створюються спеціалізовані комітети
на чолі з директорами. Очолює біржу президент.
Товарні біржі бувають
- спеціалізовані,
- універсальні
Ринок цінних паперів функціонує через фондову біржу.
Функції фондової біржі:
- акумулює тимчасово вільні кошти і вкладає їх в економіку;
- сприяє переливанню капіталу;
- формує курс цінних паперів.
Посередники на фондових біржах - брокери (маклери) і ділери.
Ринок робочої сили функціонує через бірж праці.

Функції біржі праці:

- облік вільних робочих місць і вакансій,
- облік безробітних,
- допомога безробітним у працевлаштуванні та підприємствам у
підборі кадрів,
- матеріальна допомога безробітним,
26
 - організація перекваліфікації,
- кваліфікаційна експертиза та ін.
Біржі праці будують свою роботу на принципах добровільності,
рівноправного співробітництва, довіри та гуманності.

Мікроекономіку цікавить ринок як економічна форма організації

суспільного виробництва, що ґрунтується на свободі підприємництва,
конкуренції, ціноутворення, комерційному характері зв'язків між
господарюючими суб'єктами.
Ринкова економіка ефективна тому, що має свій механізм
саморегулювання, який функціонує на основі об'єктивних економічних
законів.
Ринковий механізм – це така форма організації суспільного
виробництва, за якої індивідуальні виробники і споживачі взаємодіють через
ринок з метою вирішення трьох основних проблем економіки: Що? Як? Для
кого виробляти?
Проблема “Що виробляти?” вирішується ринком щодня шляхом
голосування грошовою одиницею споживача, тобто виробляється те, що
купують, що користується попитом.
Проблема “Як виробляти?” вирішується за допомогою конкуренції:
виробляти треба так, щоб витримати цінову конкуренцію та вкластись у
ринкову ціну: скорочувати витрати, поліпшувати якість продукції, послуг.
Проблема “Для кого виробляти?” вирішується з врахуванням
доходів споживачів.
Таким чином за словами американського економіста Поля
Семюельсона “ринкова економіка управляється двома монархами:
споживачем і рівнем техніки.” Від споживача залежить попит, а від рівня
техніки - пропозиція: витрати, якість продукції, обсяг випуску.
Велика роль прибутку у функціонуванні ринкового механізму.
Прибуток визначає винагороду та зиск за результати підприємницької
діяльності, змушує переливати капітал з низькоприбуткових галузей у
високоприбуткові, використовувати передові методи виробництва.
Таким чином, основні елементи ринкового механізму
саморегулювання економіки це:
- ринкова ціна;
- попит і пропозиція;
- конкуренція.
Високо оцінюючи регулюючу роль ринку класична політекономія,
зокрема Адам Сміт назвав її принципом “невидимої руки”: кожен суб'єкт
ринкової економіки ставить свою мету, переслідує свою власну вигоду, а
ринок немов би невидимою рукою змушує його робити те, що вигідно
всьому суспільству. Наприклад: бізнесмен ставить мету дістати більший
прибуток, а ринок змушує його знижувати витрати, підвищувати якість,
урізноманітнювати асортимент. Робітник ставить мету одержати більшу

27
 зарплату. Ринок змушує його краще працювати, підвищувати кваліфікацію,
перекваліфіковуватись, що вигідно всьому суспільству.

2. Основоположним атрибутом ринкової економіки є конкуренція.

Конкуренція (від латинського конкурро – зіштовхуватися) – це
суперництво, економічна боротьба суб'єктів ринкового господарства за кращі
умови виробництва та купівлі-продажу товарів з метою одержання
максимального прибутку.
Вона виникає з появою товарного господарства за якого суб'єкти є
економічно незалежними. У ринковій економіці конкуренція свідомо
використається державою як рушійна сила економічного та соціального
прогресу. Позитивна роль конкуренції в економіці виявляється через її
функції:
- спілкування та узгодження інтересів господарюючих суб'єктів;
- вимагає знижувати витрати виробництва, підвищувати якість
продукції шляхом впровадження досягнень НТП;
- балансує попит та пропозицію, і, в кінцевому підсумку, все
суспільне виробництво та споживання;
- формує ринкову ціну.
Конкуренція пронизує всю систему виробництва й купівлі-продажу
товарів і проявляється в різних формах, які з часом урізноманітнюються:
а) історично розрізняють:
- внутрішньогалузеву й міжгалузеву конкуренцію.
б) за змістом конкуренція буває:
- цінова;
- нецінова.
в) за суб'єктами:
- конкуренція продавців;
- конкуренція покупців.
г) за методами:
- добросовісна;
- недобросовісна.
д) за станом:
- досконала, тобто чиста;
- недосконала.

3. Конкуренція породжує монополію, бо веде до концентрації

виробництва та капіталу, а це - об'єктивна економічна основа для
монополізму.
Монополія (монос – один, полео - продаю) в самому загальному
вигляді означає виключне право на володіння чим-небудь, або виконання
певних дій, що належить одній особі, групі осіб або державі.
В економічному розумінні монополія – це велике підприємство,
фірма, що зосереджує основну масу виробництва та збуту якось продукту і
панує на ринку з метою одержання монопольного прибутку.
28
 Таким чином, основна ознака монополізму - панування на ринку.
Розрізняють такі види монополій:
1. Природна:
Вона встановлюється на рідкісні елементи: землю, корисні копалини,
та є стійкою.
2. Штучна:
Вона може бути: випадкова, загальна, стійка (картелі, синдикати,
трести, концерни).
Монополія губить ринок, бо обмежує або знищує конкуренцію. Ринок
не наповнюється товарами, не вдосконалюється якість продукції,
стримується НТП, тому що прибуток досягається за рахунок монопольних
цін:
- монопольно-високих (на продукцію монополій);
- монопольно-низьких (на сировину для монополій).
Для боротьби з монополізмом держави з ринковою економікою
використають антимонопольне законодавство.
В Україні антимонопольний закон прийнятий в 1991 р. “Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в
підприємницькій діяльності”
Відповідно до нього створений Антимонопольний комітет, що може
використати такі засоби боротьби з монополізмом:
- примусове розукрупнення монопольних утворень;
- накладення штрафів і вилучення прибутку, отриманого за рахунок
монопольних цін.
Закон дає визначення недобросовісної конкуренції:
- несплата податків;
- використання товарного знаку, імені чужої фірми;
- поширення неправдивих чуток, що наносять збиток фірмі.
Засоби боротьби з недобросовісною конкуренцією:
- відшкодування збитків;
- накладення штрафів і вилучення прибутку, отриманого за рахунок
недобросовісної конкуренції;
- вилучення з продажу партії товару.

Залежно від стану конкуренції розрізняють такі моделі ринку:

1) Ринок досконалої (чистої) конкуренції
2) Ринок недосконалої конкуренції:
а) ринок монополістичної конкуренції;
б) олігопольний ринок;
в) чиста монополія.
Досконала (чиста) конкуренція – це така ринкова ситуація коли
численні виробники продають схожу (стандартизовану) продукцію і ніхто з
них не може контролювати ринкову ціну. Як правило це ринки простих
товарів: пшениця, цукор, акції.

29
 Характерні риси:
- багато учасників обміну, тобто продавців і покупців;
- стандартизована продукція;
- вільний доступ на ринок нових продавців і можливість вільного виходу з
нього.
- повна інформація про ринок у його суб'єктів.
Такі умови сьогодні нездійсненні в повному обсязі, тому дана модель
існує в більшій мірі теоретично, чим практично.

Ринок монополістичної конкуренції:

Монополістична конкуренція – це ринкова ситуація, за якої
численні продавці продають однакові товари, намагаючись надати їм реальні
або віртуальні унікальні властивості (гарячий хліб, швидкі розрахунки,
спортивний велосипед).

Характерні риси:
- відносно велика кількість невеликих виробництв;
- диференціація (різновиди) продукту;
- наявність в окремих виробників дуже обмеженого контролю над цінами;
- домовленості між конкурентами щодо обмеження конкуренції (наприклад
угоди про ціни);
- зберігається можливість відносно легкого вступу в галузь нових виробників.

Олігопольний ринок
Є ринки з невеликою кількістю великих фірм. В Україні - це ринки
побутових холодильників, пральних машин, шоколадних цукерок, цигарок та
ін.
Олігополія (оліго – декілька) – це панування не ринку кількох фірм,
які виробляють ідентичні (схожі) товари.

Характерні риси:
- небагато конкурентів;
- пропозиція стандартизованих товарів (сталь, алюміній) або
диференційованих (комп'ютери, автомобілі);
- складність входження в галузь нових підприємств;
- наявність стимулів до злиття, змов, спрямованих на ускладнення або
усунення конкуренції.

Чиста монополія.
Чиста монополія це така ринкова ситуація за якою є лише один
продавець товару, що не має замінників.
Відносини на такому ринку складаються за принципом: “Продавець -
король, покупець - слуга”.
30
 Характерні риси:
- єдиний продавець;
- відсутня диференціація продукту;
- повний контроль продавця над цінами;
- дуже важкі умови входження в ринок нових підприємств.
Таким чином, за чистої монополії зовсім немає конкуренції.
Абсолютний монополіст встановлює ціну.

5. Важливі елементи механізму саморегулювання ринкової економіки

це попит та пропозиція.
Потреби людей формують попит.
Попит (demand) – це кількість продукту, яку споживачі хочуть і
можуть купити за певними цінами в певний проміжок часу.
Таким чином попит - це платоспроможна потреба. Попит залежить
насамперед від ціни. Цю залежність відбиває функція попиту,

Попит = f (ціни)

Взаємозв'язок між ціною товару та величиною попиту стійкий і має

характер закону.
Закон попиту: за інших незмінних умов, зниження ціни підвищує
величину попиту, а її зростання – знижує її.
Сума індивідуальних попитів формує загальний або ринковий попит.
Графічно залежність між ціною та величиною попиту відбиває крива
попиту. Вона має спадний нахил і показує залежність між ціною та
величиною попиту на товар у даний момент, допускаючи, що інші умови
залишаються незмінними.

Графік попиту.
Р (ціна)
d

Q (величина)

Якщо змінюється ціна, то графічно це відбивається переміщенням по

кривій попиту вгору–вниз, з однієї точки в іншу. Якщо ж впливають інші,
нецінові фактори то крива переміщається, зрушується вліво, вправо.

Нецінові фактори попиту.

1) Споживчі смаки та уподобання;
На них впливає:

31
 а) зміна потреб;
б) мода;
в) реклама.

2) Ціни на супутні товари:

а) взаємозамінні або товари-субститути (масло і маргарин): якщо дорожчає
один, то зростає попит на інший.
б) взаємодоповнюючі товари (товари-комплементи) наприклад: автомобілі та
бензин): якщо дорожчає один, то падає попит на інший: дорожчають
автомобілі - падає попит на бензин.
3) Число покупців.
Якщо воно зростає, то збільшується і попит.
4) Цінові очікування споживачів.
Якщо споживачі очікують підвищення цін, то попит зростає. Тут
дуже впливають слухи.
5) Доходи споживачів.
З їх зростанням підвищується попит на якісні товари, і знижується на
неякісні.
У реальному житті фактори не діють ізольовано, а переплітаються,
утворюючи складну, суперечливу картину.
Нецінові чинники переміщають, зрушують криву попиту вправо–
вліво.
Графік попиту.
Р (ціна)
d d2
d1

Q (величина)

«Парадокси» закону попиту.

Це виключення із закону попиту, тобто ситуації коли закон не діє:
зростає і ціна і попит. Це буває в трьох випадках:
1) Коли товари розраховані на багатих людей і є для них престижними (ефект
Веблена);
2) Коли покупці судять про якість товару за його ціною (шкіряне взуття).
3) У ситуації “ефекту Гіффена” - коли зростає ціна і попит на товари, що
відіграють важливу роль у бюджеті незаможних споживачів, та є для них
дешевими щодо інших товарів, навіть після подорожчання (картопля, хліб).

Еластичність попиту – це ступінь реакції попиту на вплив яких-

небудь компонентів, зокрема ціни, доходів.

32
 За ціною попит може бути еластичним, нееластичним, абсолютно
нееластичним, нескінченно еластичним, з одиничною еластичністю. При
вимірі еластичності попиту за доходом треба враховувати якість товару.

6. Пропозиція (supply) ця кількість продукту, що її продавець готовий

продати за певною ціною, в певний проміжок часу.
Пропозиція теж залежить від ціни та є її функцією.

Пропозиція = f (ціни)

Зв'язок між ціною та пропозицією відбиває закон пропозиції: кількість

товару, запропоновано до продажу прямо пропорційно ціні за його одиницю.

Це пояснюється тим, що виробництво товарів ведеться задля

прибутку. Чим вища ціна, тим більший прибуток, вигідніше виробництво
товару.
Графічно, залежність величини пропозиції від ціни відбиває крива
пропозиції.

Крива пропозиції
Р (ціна)
Вона має зростаючий нахил
бо з підвищенням ціни товару
збільшується величина його пропозиції.

Q (обсяг)

Зміна величини пропозиції під впливом ціни на графіку відбивається

рухом по кривій пропозиції, переміщенням з однієї її точки в іншу.

Нецінові фактори пропозиції

1) Ціни на ресурси. Якщо вони підвищуються, то витрати зростають,

пропозиція скорочується. І навпаки...
2) Капітал і технологія виробництва. Використання нової технології
скорочує витрати виробництва і збільшує пропозицію.
Однак, якщо нова технологія впроваджується з екологічною метою,
то витрати зростають і пропозиція скорочується.
3) Державна економічна політика тобто податки і субсидії. Податки
збільшують витрати, тому підвищення податкових ставок зменшує
пропозицію, а їх зниження - навпаки.
Субсидії, дотації це «податки навпаки», тому їхній вплив протилежний.

33
4) Ціни на інші товари. Ресурси можуть використовуватись
альтернативно, тому зниження ціни на один товар призведе до збільшення
виробництва та пропозиції іншого товару, виготовленого з цієї сировини.
Наприклад, якщо ціни на тарілки знизяться, то їх виробництво стане
невигідним, і виробники збільшать виробництво та пропозицію чашок із цієї
ж сировини.
5) Цінові очікування продавців. Якщо продавці очікують підвищення цін,
то пропозиція зменшиться, тому що вони притримають товар, і навпаки.
6) Число продавців на ринку. Якщо воно зростає, то пропозиція
збільшується і навпаки.
Нецінові чинники пропозиції зрушують, зміщують криву пропозиції
вправо, вліво.
Еластичність пропозиції – це ступінь реакції пропозиції на зміну
ціни. На еластичність пропозиції за ціною найбільше впливає фактор часу, бо
для збільшення пропозиції виробникам потрібен час.

7. Коливання цін під впливом попиту та пропозиції призводить до

встановлення рівноважної ціни та кількості.
Ціна рівноваги (або рівноважна ціна) – це ціна одиниці продукції
за якої попит та пропозицію збігаються.
Рівноважна кількість – це кількість товару, що врівноважує попит
та пропозицію.
На графіку рівноважна ціна встановлюється в точці перетину
кривих попиту та пропозиції.
Ціна рівноваги
P d s

Фактори зміни рівноважної ціни:

1) Зміна попиту:
P d s
Якщо попит зростає, а пропозиція залишається незмінною, то рівноважна
ціна підвищується, і навпаки.
Q

2) Зміна пропозиції:
P d s
Якщо пропозиція зростає, а попит залишається незмінним, то рівноважна
ціна знижується, і навпаки.
Q

34
3) Одночасна зміна попиту та пропозиції.
Тут ситуація в кожному конкретному випадку складається з
врахуванням еластичності попиту та пропозиції:

Рівноважна ціна це єдина ціна зі всіх можливих за якої відсутня

надлишкова пропозиція та попит. Будь-яка інша ціна порушує це
співвідношення, тому хтось із учасників обміну буде прагнути її змінити,
спрямовуючи до ціни рівноваги.

Ринкове саморегулювання рівноважної ціни.

 попит < пропозиція
 надлишок товару
Ціна вища  важко продати товар
за  конкуренція продавців
рівноважну  ціна знижується, попит зростає
Ціна рівноваги, попит = пропозиції

Ціна нижча за ціна підвищується, попит падає

рівноважну конкуренція покупців
важко купити товар
дефицит товару
попит > пропозиція

Тема 7. Суб’єкти регулюваної ринкової економіки

Лекція 10
План
1. Підприємництво як сучасна форма господарювання.
2. Капітал як матеріальна основа підприємницької діяльності та політ
економічна категорія.
3. Первісне нагромадження капіталу.
4. Перетворення грошей у капітал.
5. Виробництво додаткової вартості. Постійний та змінний капітал.
Лекція 11
План
1. Внутрішньогалузева конкуренція та встановлення ринкової ціни.
2. Міжгалузева конкуренція та утворення середньої норми прибутку.
3. Середній прибуток. Ціна виробництва.

35
 Лекція 12
План
1. Підприємництво в різних сферах економіки. Капітал у сфері торгівлі.
Торговий прибуток.
2. Позичковий капітал і позичковий відсоток.
3. Банки та банківський прибуток.
4. Акціонерне товариство та акціонерний капітал. Цінні папери як фіктивний
капітал сфери обігу.
Лекція 13
План
1. Підприємництво в аграрній сфері економіки.
2. Земельна рента, її сутність, види і механізм ціноутворення.
3. Ринок земельних ресурсів. Ціна землі.
4. Особливості економічних відносин в аграрному секторі економіки
України.
Семінарське заняття № 10
План
1. Капітал як матеріальна основа підприємницької діяльності. Первісне
нагромадження капіталу.
2. Перетворення грошей у капітал. Виробництво додаткової вартості.
3. Підприємництво як сучасна форма господарювання.

Семінарське заняття № 11
План
1. Капітал підприємства і його функції.
2. Прибуток на капітал. Норма прибутку і фактори що її визначають.
3. Кругообіг та обіг промислового капіталу.
4. Внутрігалузева конкуренція та встановлення ринкової ціни.
Семінарське заняття № 12
План

36
1. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток.
2. Позичковий капітал та позичковий відсоток.
3. Банки та банківський прибуток.
4. Акціонерне товариство і акціонерний капітал.
Семінарське заняття № 13
План
1. Аграрне виробництво – особлива сфера вкладання капіталу.
2. Земельна рента, її сутність, види, механізм утворення.
3. Розвиток підприємництва в сільському господарстві України.
Питання до самостійного вивчення
1. Домашнє господарство як суб’єкт ринкових відносин
2. Підприємство як основна структурна одиниця підприємницької діяльності,
його роль та місце в сучасній економіці.
3. Організаційно – економічні форми підприємств.
4. Держава як суб’єкт ринкових відносин. Економічні функції держави.
5. Державний бюджет
6. Капітал та наймана праця. Заробітна плата: сутність, форми, системи.
Номінальна та реальна заробітна плата.
7. Капітал підприємства. Витрати виробництва. Прибуток на капітал. Норма
прибутку і фактори, що її визначають. Економічна роль прибутку.
8. Кругооборот і оборот промислового капіталу. Основний і оборотний
капітал.

Суб’єкти регулюваної ринкової економіки

Підприємництво (бізнес) - це самостійна, ініціативна, здійснювана на
свій страх і ризик під особисту майнову відповідальність діяльність з
виробництва продукції, виконання робіт, послуг з метою одержання
прибутку або доходу.

Його функції
37
1. Ресурсна - мобілізація капіталу сировинних, людських ресурсів.
2. Організаційна - організація виробництва, збуту, маркетингової
діяльності.
3. Творча - ініціатива, пошук, ризик.

Організаційні форми.
1. Одноосібне підприємництво.
2. Колективне підприємництво або партнерство.
3. Корпорація.

Матеріальною основою бізнесу є гроші, тобто первісний капітал.

Первісне нагромадження капіталу – це двосторонній процес: з
одного боку безпосередні виробники відокремлюються від засобів
виробництва (втрачають їх) і перетворюються в найманих робітників, а з
іншого - експропрійовані засоби виробництва зосереджуються в руках
невеликої групи власників як первісний капітал.
На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок
пограбування колоній, обгородження земель, боргової кабали.
В Україні первісне нагромадження капіталу відбулося в процесі
роздержавлення та приватизації власності за недосконалості юридичних
законів або їх порушення. Причому значна частина коштів, на жаль, вкладена
за кордоном.

2. Таким чином для бізнесу потрібні гроші, первісний капітал. Але

гроші самі по собі ще не є капіталом. Рух грошей, як еквівалента, тобто
посередника в обігу відбувається за формою:
Т  Г  Т  (Товар – Гроші – Товар – штрих).
А рух грошей, як капіталу, тобто з метою їх збільшення йде за
формою:
'
Г  Т  Г (Гроші – Товар – Гроші – штрих).
Де Д '  Д  Д , тобто початкова сума + певний приріст грошей. Цей
приріст, тобто надлишок над початковою сумою, називається додатковою
вартістю.
Таким чином капітал – це зростаюча вартість, вартість, що
приносить додаткову вартість.
'
Формулу Г  Т  Г називають загальною формулою капіталу,
тому що вона відбиває його рух незалежно від сфери та епохи. Гроші самі по
собі не капітал, а перетворюються в нього лише тоді, коли створюють
додаткову вартість.
Виникає питання про природу додаткової вартості, її джерело. На
поверхні явищ складається враження, що вона створюється в сфері обігу,
тобто в торгівлі, і породжена нееквівалентним, нерівноцінним обміном.
Насправді це не так, тому що:

38
1). У сфері обігу нова вартість не створюється, там лише
змінюється її форма (товарна в грошову і навпаки). Отже додаткова вартість
тут теж не створюється.
2). Нерівноцінний обмін лише перерозподіляє наявну вартість
(те, що губить один, одержує інший).
Таким чином у сфері обігу, тобто в торгівлі, додаткова вартість
не створюється. Тому її джерело треба шукати в сфері виробництва.
У виробництві беруть участь речовинні й особисті фактори. Засобу
виробництва самі по собі не створюють нову вартість, їхня вартість
переноситься на товар конкретною працею працівника без зміни. Виходить,
джерело прибавочної вартості - особливий товар - робоча чинність.

Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність фізичних і

духовних сил, які він використовує у виробництві. В ринковій економіці
робоча сила перетворюється на товар, тому що для цього є дві умови:
1. Особиста свобода людини;
2. Відсутність у працівника засобів виробництва.
Властивості товару „робоча сила”.
Вартість – це вартість засобів існування працівника і його родини.
Споживча вартість - здатність робітника працювати, створюючи
вартість більшу, ніж вартість робочої сили.
Бізнесмен поєднує робочу силу і засоби виробництва. Іде процес
праці, що через двоїстий її характер одночасно є процесом створення і
споживчої вартості, і вартості. Конкретною працею працівник створює нову
споживчу вартість, переносячи в неї вартість спожитих засобів виробництва.
Абстрактною працею він створює нову вартість, причому більшу, ніж
вартість робочої сили. Цей надлишок нової вартості над вартістю робочої
сили і є додаткова вартість. Тому робочий день кожного працівника ділиться
на дві частини:
1. Необхідний робочий час  працівник створює необхідний
продукт, рівний вартості робочої сили (відпрацьовує зарплату)
2. Додатковий робочий час  працівник створює надлишковий
продукт, тобто додаткову вартість.
Таким чином додаткова вартість – це вартість, створена найманим
робітником понад вартість його робочої сили.
Вона привласнюється власником засобів виробництва і є для нього
формою економічної реалізації власності на капітал.
За участю в створенні додаткової вартості капітал поділяється на
постійний і змінний.
Постійний капітал (с) – це та частина капіталу, що втілена в
засобах виробництва і у процесі виробництва не змінює свою вартість
(витрати на сировину, матеріали, енергію)
Змінний капітал (v) - та частина капіталу, що втілена в робочій силі
і в процесі виробництва змінює свою вартість.
Додаткова вартість (m) - це прирощення тільки змінного капіталу!
39
 Маса додаткової вартості (m) – це її абсолютна величина.
Норма додаткової вартості ( m  ) – це відношення додаткової
вартості до змінного капіталу виражене в %:
m
m   100%
v
Норма додаткової вартості показує ступінь її зростання.

3. Формою необхідного продукту є заробітна плата. Її сутність

відбивають різні теорії, але при цьому всі вони мають на увазі, що зарплата
- це форма необхідного продукту.
Основні форми організації зарплати:
1. Погодинна.
2. Відрядна.
3. Колективні.
Розрізняють номінальну та реальну зарплату:
Номінальна – це зарплата, що її одержує працівник у грошовій
формі.
Реальна зарплата – це сума споживчих вартостей, товарів і послуг,
яку може купити працівник за свою номінальну зарплату з врахуванням цін.
Таким чином, реальна зарплата залежить від номінальної та рівня
податків і цін.

4. Основні суб'єкти ринкових відносин:

- домогосподарство;
- підприємство;
- держава.
Домогосподарство - первинний суб'єкт ринкових відносин, тому що
тут виникають первинні економічні потреби, інтереси, які стимулюють
розвиток суспільного виробництва.
Домогосподарство - це окрема особа або група осіб, пов’язаних
родинними зв'язками, спільним господарством і бюджетом.
Його функції:
1. Функція постачальника ресурсів, зокрема робочої сили, землі,
капіталу, підприємницьких здібностей.
2. Функція споживача ресурсів, зокрема товарів і послуг.
3. Виробнича - частина домогосподарств виробляє товари для
ринку.
4. Посередницька - наприклад, у торгівлі.
Підприємство - це основний суб'єкт ринкової економіки, тому що:
- воно виробляє товари і послуги;
- поєднує фактори виробництва;
- реалізує економічні інтереси.

Підприємство – це самостійна економічна структура, що виготовляє

і реалізує продукцію, виконує роботи, надає послуги.
40
 Організаційно - економічні форми підприємств:
- одноосібне;
- колективне (партнерство);
- корпорація, тобто АТ.
Держава - теж суб'єкт ринкової економіки. Американський економіст
П. Самуельсон виділяє три основні функції держави:
1. Ефективність - розробляє господарські закони, стимулює
НТП, веде боротьбу з монополізмом.
2. Стабільність - антикризова, антициклічна політика держави.
3. Справедливість - захист приватної власності, перерозподіл
доходів багатих людей на користь бідних.
Для виконання цих функцій держава повинна мати свій фонд
грошових коштів, тобто державний бюджет.
Державний бюджет - це основний фінансовий план держави, баланс
його доходів і витрат за рік.
Дохідна частина бюджету формується за рахунок податкових
надходжень.
Ресурси бюджету витрачаються на:
- фінансування економіки;
- фінансування соціальної сфери;
- обслуговування зовнішнього боргу;
- оборону;
- утримання державного апарату.
5. Результатом всякого виробництва в ринковій економіці є товар,
повна вартість якого (W) включає суму витрат постійного капіталу (с),
змінного капіталу (v) і додаткової вартості (m):
Тобто: W  c  v  m
Де „с” – стара вартість або витрати минулої праці, втілені в спожитих
засобах виробництва, v  m - це нова або новостворена вартість.
Бізнесмен авансує витрати на засоби виробництва (постійний капітал)
і на робочу силу (змінний капітал). В процесі руху капіталу ця частина
вартості товару відокремлюється, набуваючи форму витрат виробництва.
Витрати виробництва (k) – це сума витрат на виробництво товару
постійного і змінного капіталу.
k  cv
В процесі реалізації товару реалізується і додаткова вартість втілена в
ньому, набуваючи форми прибутку.
Таким чином, прибуток - це реалізована додаткова вартість.
Прибуток залежить і від умов виробництва, і від умов купівлі-
продажу товару. Прибуток співпадає зі втіленою в товарі додатковою
вартістю за величиною лише тоді, коли ціна товару дорівнює його вартості,
(коли збігається попит та пропозиція). Якщо ціна товару відхиляється від
вартості, то і прибуток відхиляється від додаткової вартості.
Маса прибутку – його абсолютна величина.

41
 Норма прибутку ( р  ) – це відношення додаткової вартості до всього
авансованого капіталу в %.
m
р   100%
cv
Вона показує ступінь зростання капіталу, ступінь вигідності,
прибутковості, доходності.
Фактори, що впливають на норму прибутку:
1. Маса додаткової вартості (прямо пропорційно).
2. Швидкість обороту капіталу (прямо пропорційно).
3. Економія на постійному капіталі.
4. Органічна будова капіталу (обернено пропорційна залежність).
5. Коливання ринкових цін навколо вартості.

6. Засоби виробництва і кошти, що має підприємство, створюють

капітал підприємства. Він постійно рухається, створюючи кругооборот і
оборот.
Кругооборот капіталу - це рух, за якого він проходить три стадії,
набуває на кожній відповідної форми і повертається до початкової форми.

Г  Т  ... В...Т '

ГЗВ
'
       РС

І стадія: обіг. ІІ стадія: виробництво. ІІІ стадія: обіг.

Капітал, виступає в грошової Капітал – у виробничій формі. Капітал - у товарній
формі.
формі. Зміст стадії: виробництво Зміст стадії: реалізація
Зміст стадії: підготовка товару і створення додаткової товару і втіленої в
до виробництва, до створення вартості. ньому додаткової
вартості. додаткової вартості.

( трикрапка означає перехід капіталу з однієї сфери в іншу).

Кругооборот капіталу як безперервний процес називається оборотом
капіталу.
За характером участі в обороті та способом перенесення своєї
вартості на новостворений товар, продуктивний капітал ділиться на основний
і оборотний.
Основний капітал - частина промислового капіталу, яка тривалий
час функціонує у виробництві, частинами переносячи свою вартість на
новостворену продукцію, частинами, в міру зношування.
Оборотний капітал - частина промислового капіталу, що повністю
споживається за один кругооборот, переносячи свою вартість на
новостворену продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу.

42
 Змінний капітал відноситься до оборотного, тому що за один
кругооборот працівник створює і нову споживчу вартість і додаткову
вартість.
Час обороту капіталу ділиться на дві частини:
1. Час виробництва:
- робочий період,
- час перерв у роботі,
- час перебування засобів виробництва в матеріальних запасах,
2. Час обігу:
- час придбання та доставки засобів виробництва,
- час реалізації виробленої продукції та перебування її в товарних
запасах.
Основний чинник скорочення часу обороту капіталу - НТП.
Якщо рік як одиницю виміру часу визначити як О, час обороту даного
капіталу - о, число оборотів - n, то можна записати:
O(12 місяців )
n
о
Прискорення кругообігу й обороту капіталу збільшує річну масу та
норму додаткової вартості і прибутку.

7. Підприємництво здійснюється в умовах конкуренції, тобто

змагання, економічної боротьби за кращі умови виробництва й купівлі –
продажу товару з метою одержання прибутку.
Внутрішньогалузева конкуренція вирівнює ціни, встановлюючи
єдину ринкову ціну на даний вид продукції. Бізнесмени, які функціонують у
кращих ринкових умовах (мають кращу техніку, технологію) одержують
надприбуток, тому що їх індивідуальні витрати нижче суспільних, а
продукція реалізується за ринковою ціною. Але надприбуток у
промисловості - явище не постійне. Коли технічні новації поширяться на всю
галузь, вартість і ринкова ціна товару падає, надприбуток зникає.
Міжгалузева конкуренція вирівнює галузеві норми прибутку в
середню. Це відбувається тому, що в різних галузях різна органічна будова
капіталу (є трудомістські, матеріаломістські, енергомістські галузі). Тому
рівновеликі капітали, вкладені в різні галузі виробництва, приносять
неоднакову норму прибутку. Умовно можна виділити три групи галузей
виробництва:
- високоприбуткові,
- середньоприбуткові,
- низькоприбуткові.
Міжгалузева конкуренція спонукає бізнесменів до переливання
капіталу з низькоприбуткових у високоприбуткові галузі. В результаті обсяги
виробництва товарів у ввисокоприбуткових галузях зростають, ринок
насичується, ціни падають, норма прибутку знижується.
У низькоприбуткових галузях, де відбувся відтік капіталу, обсяги
виробництва товару скорочуються, ринкова ціна підвищується, норма
43
прибутку зростає. Завдяки цьому галузеві норми прибутку вирівнюються в
середню.
Середня норма прибутку ( рсер  . ) визначається як відношення суми
додаткової вартості, створеної у всіх галузях суспільного виробництва, до
суми капіталу, вкладеного в усі галузі, в %.
 
pсер  mn  100%
 (c  v)n
В результаті кожен підприємець одержує прибуток за середньою
нормою, тобто середній прибуток.
Середній прибуток (рсер) – це прибуток, отриманий за середньою
нормою від авансованого капіталу. Він розраховується як відсоток від числа.
Утворення середнього прибутку приводить до того, що товари
реалізуються не за вартістю, а за ціною виробництва.
Ціна виробництва включає витрати виробництва плюс середній
прибуток на авансований капітал.
Цына.производства (с  v)  pсер
Таким чином, в результаті міжгалузевого перемищення капіталу,
викликаного конкуренцією, додаткова вартість, створена у всіх галузях
економіки, розподіляється між групами бізнесменів за принципом
„рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал”.

8. Підприємництво здійснюється у всіх сферах економіки, де

використовуються різні форми капіталу та створюються різні форми доходів.
Торговий капітал – це частина промислового капіталу, що
відокремилась від нього та використовується в сфері обігу, перетворюючи
товарний капітал у грошовий.
Торгові бізнесмени не тільки покривають свої витрати з реалізації
товару (витрати обігу), а і одержують прибуток. Але в торгівлі, як у сфері
обігу, не створюється ні нова вартість, ні додаткова вартість. Тому механізм
створення торгового прибутку такий: промисловий бізнесмен реалізує
товар торговому за оптовою ціною, що трохи нижча, ніж ціна виробництва.
Торговий бізнесмен реалізує товар за роздрібною ціною, що дорівнює ціні
виробництва або вища за неї, одержуючи прибуток.
Таким чином, торговий прибуток – це частина додаткової вартості,
створеної у виробництві, яку торговий бізнесмен через механізм цін уступає
торговому за те, що він реалізує товар.

У кредитній сфері рухається позичковий капітал, тобто грошовий капітал,

що віддається в позичку і приносить власникові дохід у вигляді позичкового
відсотка.
Позичковий відсоток створюється так: позичальник вкладає позичену
суму у виробництво і дістає прибуток. Цей прибуток ділиться на дві частини:
- підприємницький дохід (привласнює позичальник),
- позичковий відсоток (дістається кредитору).

44
 Так як прибуток - це форма додаткової вартості, то позичковий
відсоток - це частина додаткової вартості, створеної у виробництві, яку
функціонуючий бізнесмен сплачує кредитору за використання його капіталу.
Стихійний рух позичкового капіталу - це кредит.
Його види:
- банківський,
- комерційний.
Центри кредиту - це особливі установи - банки.
Основні види банків:
- емісійні - випускають в обіг гроші, цінні папери (в Україні це НБУ);
- комерційні - кредитують економіку;
- спеціалізовані - спеціалізуються на певному виді діяльності.
Банки як комерційні підприємства прагнуть одержати за свою
діяльність більшу масу і норму прибутку.
Банківський прибуток – це різниця між сумою отриманих і
виплачених відсотків. В неї входять і доходи від інших операцій.
Капітал, що утвориться в результаті купівлі – продажу цінних паперів
називається акціонерним.
Акціонерне товариство – це господарське об'єднання, капітал якого
утвориться шляхом продажу акцій.
Акція – це цінний папір, що підтверджує участь у капіталі
акціонерного товариства і надає право одержувати дохід (дивіденд).
Сума, вказана на акції – її номінальна вартість. Купівля – продаж
акцій іде за курсом.
дивіденд
Курсакцій   100%
позичковий %
Акції, облігації, приватизаційні сертифікати - це форми фіктивного
капіталу. На відміну від реального він не має вартості і не бере участь у
виробництві.
Фіктивний капітал - це титул, символ власності, втілений у цінних
паперах.

9. Бізнес у сільському господарстві має свої особливості:

- тут головний засіб виробництва земля, тому аграрні відносини
складаються із приводу використання землі як основного засобу виробництва
та розподілу доходу, який вона приносить;
- відтворювальний процес тісно переплітається з природним, тобто
залежить від природно-кліматичних умов;
- власність на землю часто відокремлена від її фактичного
використання, тобто широко використовується оренда як вид
землекористування;
- земля монополізована і як об'єкт власності (тобто кожна ділянка
може бути власністю лише одного суб'єкта), і як об'єкт господарювання
45
(кожна ділянка може бути в користуванні лише одного суб'єкта), тому
надприбуток у сільському господарстві постійний і набуває форму ренти.
Рента (від латинського реддита – віддана назад) у самому загальному
вигляді – це регулярно одержуваний доход від землі, майна, будов не
пов'язаний з підприємницькою діяльністю одержувача.
Рента в сільському господарстві – це постійний надприбуток,
частина додаткової вартості, що є надлишком над середнім прибутком.
Основні види ренти:
Диференційна рента І виду:
утворюється на кращих і середніх землях за родючістю та
місцезнаходженням, привласнюється власниками землі через вищу орендну
плату.
Диференційна рента ІІ виду:
Створюється на гірших землях за умови додаткових вкладень
капіталу (добрива, зрошення).
Абсолютна рента – створюється на всіх без винятку ділянках землі
через неможливість міжгалузевого переливу капіталу в сільське
господарство, бо земля монополізована як об'єкт власності. Тому аграрний
капітал не бере участі в міжгалузевій конкуренції та утворенні середньої
норми прибутку. Середній прибуток тут не утворюється, тому
сільськогосподарські продукти продаються не за ціною виробництва, а за
вартістю. В свою чергу їх вартість вища через низьку органічну будову
капіталу. Надлишок вартості над ціною виробництва і є абсолютна рента.
Абсолютна рента привласнюється власниками землі через вищі ціни
сільськогосподарської продукції, порівняно з промисловою. Купуючи
сільськогосподарську продукцію, все суспільство через високі ціни, платить
своєрідну данину власникам землі, за те, що вони всіх годують.
Монопольна рента – її одержують власники порівняно рідкісних
сільськогосподарських продуктів за рахунок споживачів шляхом
нерівноцінного (нееквівалентного) обміну.

Ціна землі
Земля - не продукт праці, тому вона не має вартості, але завдяки
купівлі-продажу має ціну.
Купівля землі - це купівля того доходу, що вона дає, тобто купівля
ренти.

Рента
Ціназемлі   100%
Позичковий%

Зараз в усьому світі земля дорожчає, тому що зменшується

пропозиція орних земель через їх забудову. Крім того, НТП збільшує
можливості одержанні диференційної ренти ІІ, що теж веде до подорожчання
землі.
46
 Тема 8. Змішана економіка та її типи
Лекція 14
План
1. Сутність та складові змішаної економіки
2. Національні моделі змішаної економіки
3. Проблеми розбудови ринкової економіки в Україні.
Семінарське заняття № 14
План
1. Сутність та складові змішаної економіки.
2. Проблеми розбудови соціально-орієнтованої економіки в Україні
3. Необхідність і суть державного регулювання змішаної економіки
Питання до самостійного вивчення
1. Необхідність і суть державного регулювання економіки.
2. Функції, форми та методи державного регулювання змішаної економіки.

Змішана економіка та її типи

Сучасна ринкова економіка (друга половина XX ст.) докорінно відріз-
няється від ринкової системи епохи вільної конкуренції. Для неї характерні
такі особливості: створено умови для розвитку конкуренції та підприємницької
діяльності; сформовано розвинену ринкову інфраструктуру; діє система
соціального захисту непрацездатного і малозабезпеченого населення; суттєво
посилилась роль держави в регулюванні фінансової та кредитної сфер,
процесу ціноутворення тощо. Тобто, сучасна ринкова економічна система
набула рис урегульованості та певної соціальної орієнтованості, якісно
змінилась у бік так званої "змішаної економіки".
Змішана економічна система - це органічне поєднання вільного
підприємництва з економічним контролем суспільства над приватними
інститутами. Вона має такі основні ознаки:
- взаємодія колективної, приватної і державної власності та різних форм
господарювання, породжених ними;
- державне регулювання національної економіки з метою
стимулювання сукупної пропозиції та сукупного попиту;
- відносна стійкість і стабільність розвитку на-основі збалансування
різнорідних економічних інтересів;
- здатність амортизувати циклічні коливання, запобігати глибоким
економічним спадам і пом'якшувати соціальні конфлікти;

47
- забезпечення свободи і економічної рівності суб'єктів
господарювання;
- чітка соціальна спрямованість розвитку національного господарства на
основі економічного зростання.
Отже, органічний характер змішаної економіки визначається тим, що
вона являє собою не співіснування або паралельний розвиток кожного з
секторів господарювання, а їх функціонування і розвиток на основі
взаємопроникнення, взаємопереплетіння та взаємодії, переходу одного типу
господарювання в інший. Іншими словами, складові змішаної економіки
перебувають у суперечливій єдності, і їй притаманна нова соціально -
економічна якість.
Для змішаної економіки сучасних розвинених країн характерне поєднання
принципів самостійності та певної централізації в управлінні національним
виробництвом. Це стосується не лише відносин між державою і корпораціями,
а й організації економічної діяльності самих корпорацій. Будучи певною
мірою централізованою системою, велика корпорація всіляко стимулює
розвиток підприємницької діяльності у власних межах, надає великої
самостійності її складовим ланкам. Отже, в змішаній економічній системі
поєднується регулювальна роль ринкових механізмів у державним
управлінням національною економікою. Це пов'язано з існуванням суспільних
колективних благ (розвиток освіти, культури, науки, здійснення медичного
обслуговування), зовнішньоекономічною діяльністю, створенням ефективної
системи соціального захисту населення тощо. Уряди таких країн доповнюють
ринкові механізми спеціально розробленою економічною політикою,
спрямованою на підвищення її соціально-економічної ефективності. Держава,
спираючись на грошово-бюджетні, податкові та кредитні важелі, активно
впливає на пропорційний розвиток національної економіки, зайнятість
населення, бореться з безробіттям та інфляцією. Усе це означає, що в
реальному житті існують не взагалі ринкові системи господарювання, а їх
конкретні національні моделі.

Національні моделі змішаної економіки

На сучасному етапі існують різні національні моделі змішаної економіки:
американська, німецька, шведська, японська та ін. Вони відрізняються як
розмірами та співвідношенням державного і приватного секторів у
національній економіці, так і структурою, а також методами державного
регулювання економіки. Різноманітність національних моделей змішаної
економіки визначається: конкретними формами реалізації універсальних
принципів функціонування змішаної економіки у вигляді державного регу-
лювання та ринкового саморегулювання; специфічними для кожної країни
умовами і формами становлення цього типу економіки (економічними,
соціально-психологічними, політичними, культурологічними); етапом, на
якому перебуває країна при переході до змішаної економіки, зокрема рівнем
завершеності технологічної та структурної перебудови її економіки.

48
 Цим зумовлене існування цілого ряду національних моделей змішаної
економіки, які можуть змінюватись у часі та залежно від дії багатьох
факторів.
Сучасна економіка США, маючи ринковий характер, зазнає активного
впливу держави. Уряд, спираючись на відповідну грошово-кредитну,
податкову, амортизаційну та інші форми економічної політики, сприяє
стабільності та зростанню національного виробництва, перерозподіляє доходи,
всебічно підтримує підприємництво, бореться з безробіттям та інфляцією. Усе
це характеризує економіку США як змішану економіку. Проте роль
федерального уряду в регулюванні економіки США менша, ніж в інших
розвинутих країнах. Так, у цій країні надання багатьох соціальних послуг не
перебуває у компетенції держави. Одна з причин того, що США мають
відносно мало державних програм соціального забезпечення порівняно із
Західною Європою, полягає в тому, що велика кількість соціальних послуг
надається безпосередньо іншими частинами громадянського суспільства. Це
зумовлено історичними, культурними, політичними та іншими чинниками.
У Швеції, незважаючи на те, що понад 90% господарської діяльності
зосереджено у приватному секторі, держава бере активну участь в еконо-
мічному і соціальному житті суспільства. Вона відіграє головну роль у
забезпеченні економічної стабільності, захисті довкілля, розподілі й пере-
розподілі доходів через державні програми видатків на соціальні потреби. За
моделлю змішаної економіки розвивається і Німеччина.
Японська модель економіки характеризується досить розвинутим інди-
кативним плануванням і урядовою координацією економічної діяльності
приватного сектору. Фірми разом із міністерствами розробляють стратегічні
напрями розвитку національної економіки та визначають ключові галузі для
вкладення капіталів.
За останнє десятиріччя в країнах з розвиненою ринковою економікою
відбулася зміна пріоритетів державного регулювання національного
господарства. Вона проявилась у тому, що на перший план поряд зі стиму-
люванням розвитку конкуренції виходять дії уряду, спрямовані на поліпшення
якісних особливостей розвитку національного виробництва, заходи з
приведення в дію стимулів для всебічного розвитку працівників, забезпечення
вищої якості життя населення країни.
Отже, сутність різноманітних моделей розвитку національних ринкових
економік полягає в тому, що в них поєднується регулювальна роль ринкових
механізмів з державним управлінням на макроекономічному рівні, що дає
змогу підвищити темпи економічного зростання і на цій підставі ефективніше
розв'язувати соціальні питання, враховувати та поєднувати економічні інтереси
всіх членів суспільства.
На сучасному етапі багато розвинених країн світу перейшли до соціальної
ринкової економіки. Найважливішими критеріями цієї моделі є оптимальне
поєднання ринкового і планового господарства, тобто розвиток регульованої
ринкової економіки поєднується з відповідною системою соціального захисту
населення.
49
 Тобто, соціально-ринкова економіка - це такий тип економічного
розвитку національного господарства, коли свобода ринку і підприємництва
тісно поєднується з демократичністю і соціальним захистом усіх членів
суспільства. Ця економічна система має чимало спільного з системою
змішаної економіки. Зокрема, вона побудована на основі переважання
приватної власності та ринку, їх оптимального поєднання з державною
власністю та прямим регулюванням національної економіки державою в
суспільних інтересах, розвитку державного сектора, проведенням
національного економічного планування та активної соціальної політики.
Одна з найгостріших і дискусійних проблем в макроекономіці
стосується можливості економіки через механізм ринкового
саморегулювання встановлювати довгострокову рівновагу з повною
зайнятістю і обсягом виробництва.

Два основні підходи до проблеми загальної рівноваги одержали назву

класичної та кейнсіанської макроекономічних моделей.
Прихильники класичного підходу вважають, що ціни і зарплата
достатньо гнучкі і економіка сама на тривалий період встановлює рівновагу з
повною зайнятістю і обсягами виробництва, отже, вона може обійтись і без
державного регулювання.
Це твердження базується на законі Ж-Б Сея, згідно з яким всяка
пропозиція створює рівний собі попит.
Кейнсіанський підхід базується на конкретній ситуації в економіці, яка
склалася в роки економічної кризи 1929 – 1933 рр. і показала, що ціни і
зарплата недостатньо гнучкі, щоб надовго забезпечити макроекономічну
рівновагу з повною зайнятістю і обсягами виробництва, а сукупний попит
створює власну пропозицію.
Рівновага в економіці можлива і при неповних обсягах виробництва,
неповній зайнятості. В довгостроковому періоді через механізм
саморегулювання неможливе повернення до такого обсягу виробництва, який
відповідав би потенційним можливостям економіки. Тому об'єктивно
необхідним є державне регулювання економіки.
Нерегульованого ринку взагалі не буває, оскільки певного впливу на
економіку потребує навіть ідеальний вільний ринок.
Є сфери економіки, де механізм ринкового саморегулювання взагалі не
спрацьовує.
Це – мінімально необхідні межі втручання держави в економіку:
1. правильна організація грошового обігу.
2. надання державою суспільних робіт і послуг (оборона, охорона
правопорядку, будівництво доріг).
3. усунення зовнішніх ефектів (забруднення навколишнього
середовища).
Обмеженість і суперечливість механізму ринкового саморегулювання
робить необхідним і ширшу участь держави в господарському житті.
Це - максимально допустимі межі державного регулювання:

50
1. Перерозподіл доходів.
2. Зайнятість населення.
3. Боротьба з монополізмом і інфляцією.
4. Регіональна політика.
5. Реалізація національних інтересів в світовій економіці.
Таким чином, в цілому необхідність державного регулювання як
активного втручання держави в економіку пояснюється:
1. Необхідністю підтримки умов для саморегулювання.
2. Недоліками саморегулювання і необхідністю їх подолання.
3. Потребою певного перерозподілу доходів, підвищення доступності
деяких товарів і послуг.

Сутність державного регулювання.

Державне регулювання економіки – це вплив держави на

відтворювальні процеси в економіці з метою орієнтації господарюючих
суб'єктів на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної
політики.
П. Самуэльсон визначає три основні функції державного регулювання.
1. ефективність – вироблення господарського законодавства, боротьба з
монополізмом, стимулювання НТП.
2. стабільність – антикризова, антициклічна політика держави.
3. справедливість – захист приватної власності, перерозподіл доходів.
Таким чином в ринковій економіці є і ринкове саморегулювання і
державне регулювання економіки. Основним є ринкове саморегулювання,
оскільки воно здійснюється за об'єктивними економічними законами, а
державне регулювання, як суб'єктивний процес, доповнює, корегує
ринковий механізм. П. Самуэльсон підкреслює, що обидві сторони
управління і держава і ринок істотні «Управляти економікою за відсутності
того або іншого все одно, що намагатися аплодувати однією рукою.»

Методи державного регулювання економіки:

1) прямі або адміністративні
2) непрямі або економічні.

2. Є дві основні моделі державного регулювання економіки:

а) кейнсіанська – дія фіскальними інструментами на сукупний попит, обсяги
виробництва, зайнятість.
Монетаристська - грошово-кредитне регулювання економіки, тобто
дія на неї через грошову масу.

Тема 9.Суспільний продукт і його форми. Національний доход.

51
 Лекція 15
План
1. Система національних рахунків.
2. Основні макроекономічні показники
3. Методи розрахунку ВНП,ВВП.

Семінарське заняття № 15
План
1. Зміст суспільного відтворення, його види
2. Сукупний суспільний продукт як результат суспільного відтворення.
3. Система національних рахунків та її основні макроекономічні показники:
ВНП, ВВП.
Питання до самостійного вивчення
1. Зміст суспільного відтворення, його види.
2. Екстенсивний та інтенсивний типи суспільного відтворення.
3. Сукупний суспільний продукт як результат суспільного відтворення.
4. Національний дохід та його роль у суспільному відтворенні. Національне
багатство

Суспільний продукт і його форми. Національний дохід.

1. Безперервний процес виробництва – це відтворення.
Його типи:
1) Просте – не змінюється в масштабах.
2) Розширене – збільшується в масштабах
3) Звужене – скорочується в масштабах.
Динаміка обсягів національного виробництва може бути позитивна –
економічне зростання і негативна – спад виробництва.
Два типи економічного зростання:
1) Екстенсивний – коли розширяється «поле виробництва».
2) Інтенсивний – зростання обсягів виробництва досягається за рахунок
вдосконалення техніки, технології.
Обсяги і темпи національного виробництва, рівень інфляції і безробіття
- це показники «здоров'я» економіки.

52
 Темпи економічного зростання – це виражене у відсотках
відношення обсягу реального ВВП на кінець певного періоду до його
значення на початок цього ж періоду.
Рівень інфляції визначається індексом цін, а безробіття - рівнем
безробіття.
Зміна обсягів національного виробництва, рівня ділової активності має
велике значення для вирішення суспільством своїх економічних та
соціальних проблем.
Якщо темпи приросту ВНП складають в середньому 2% в рік, то
середній рівень життя в країні подвоюється через 35 років, а при темпах
зростання 4% через 17,5.
Тому підтримка стабільності в економіці, досягнення високих темпів
зростання – найважливіша задача макроекономічного регулювання.

2. Макроекономічні показники характеризують кількісні параметри

національної економіки, її динаміку. Вони допомагають виконувати функцію
управління, дають інформацію про стан національної економіки, дозволяють
оцінити економічний потенціал країни, використовуються в міжнародних
зіставленнях.
Характеристика макроекономічної динаміки в СРСР тривалий час
базувалося на розрахунках таких показників як ССП і національний дохід.
ССП – вся маса матеріальних благ, вироблених в суспільстві за рік. Він
розраховується шляхом додавання валової продукції всіх галузей, тому
містить повторний рахунок, тобто включає і проміжну продукцію.
Національний дохід також містить повторний рахунок, оскільки в
нього входять і податки на прибуток. Т.ч. ні ССП ні НД не дають
достовірних даних про розвиток національної економіки.
Система макроекономічних показників виконує ту роль, що і
бухгалтерські рахунки на підприємстві, тому їх називають національними
рахунками.
СНР – це баланси, в яких відображені наявні ресурси і їх
використання.
З 1994 р. в Україні використовується СНР рекомендована
міжнародними стандартами СНР ООН 1993 р. Вона базується перш за все на
розрахунках показника ВНП.
ВНП – це сукупна ринкова вартість всіх кінцевих товарів і послуг,
вироблених в національній економіці за рік.
Він дає якісну характеристику економічного розвитку країни,
допомагає виявити тенденції зростання національної економіки.
Для визначення суто національного обсягу виробництва
використовується показник валового внутрішнього продукту – ВВП.
ВВП включає продукцію і послуги, вироблені безпосередньо всередині
країни і лише з використанням чинників даної країни.

53
 Оскільки ВВП не враховує надходження від міжнародних операцій, то
цей показник широко використовується для міжнародних зіставлень.
ВНП має один недолік: в ньому перебільшене готове виробництво,
оскільки включається і амортизація. Тому для характеристики чистого обсягу
виробництва використовується показник ЧНП.
ЧНП = ВНП – А.
Якщо від ЧНП відняти непрямі податки на прибуток, то залишиться
національний дохід.
НД = ЧНП – НП.
Якщо з національного доходу відняти доходи які зароблені, але не
одержані людьми і додати ті, які не є результатом їх праці, то вийде
особистий дохід.

ОД = НД -
{ Внески на соц. страх.
Податок на прибуток
Нерозподілений прибуток
+ Д Т (держ. трансферти)

Т.ч. особистий дохід – це сукупний дохід, що належить індивідам і

сім'ям до сплати ними податків державі.
Дохід після сплати податків - дохід, кінцевого використання
ДКВ = ОД – П
3. Найважливіший показник в СНР – ВНП.
Характерні риси показника ВНП.
1. ВНП відображає поточне виробництво незалежно від реалізації, тобто
включає і запаси.
2. Це грошовий показник, тому він залежить від рівня цін.
3. Він вільний від подвійного рахунку бо враховує додану вартість.
4. Виключає непродуктивні операції:
а) фінансові операції:
- держ. трансферти;
- приватні трансферти;
- купівля – продаж цінних паперів.
б) продаж уживаних товарів
в) домашнє господарство, оскільки воно не ринкове.
У ВНП не включаються і ринкові операції, що завдають збитки
суспільству.
Недоліки показника ВНП.
- не відображає соціальний стан нації
- не відображає якість товарів і послуг
- не враховує домашнє господарство, тіньову економіку
- не враховує витрати пов'язані із забрудненням навколишнього середовища.

54
 Два основні способи розрахунку ВНП:
I. За витратами II. За доходами
1. 1. Витрати домогосподарства 1.Оплата праці найманих
споживання товарів і послуг. робітників, тобто
2. зарплата(доходи
3. домогосподарств)
4. 2. Сумарні приватні інвестиції (А + 2.Валовий дохід фірм, тобто
чисті інвестиції), тобто витрати прибуток, рента, позичковий
підприємств на виробництво. відсоток.
5. 3. Державні закупки товарів та
послуг. 3. Податки за виключенням
6. субсидій держави на
7. 4. Іноземні закупки тобто чистий виробництво та імпорт.
експорт (експорт – імпорт)

Сумарні витрати на купівлю товарів і Сумарні доходи одержані від

послуг в даному році виробництва товарів та послуг за
рік
ВНП розрахований за витратами співпадає з розрахованим за
доходами, оскільки це одна і та ж величина: те, що для одного суб'єкта є
доходом, для іншого - витрати.
Макроекономічні показники, перш за все ВНП і ВВП – це грошові
показники, тому їх величина залежить від динаміки цін або купівельної
спроможності грошової одиниці. Щоб зняти вплив цін на ці показники при їх
розрахунку використовується індекс цін.
Ціна споживчої корзини в даному році.
Індекс цін = ------------------------------------------------------------------ 100%
Ціна споживчої корзини в базисному році
Індекс цін – це дефлятор, коректувальник ВНП або ВВП.
Номінальний ВНП або ВВП – це показники, що відображають
поточні ціни.
Реальний ВНП або ВВП – показники скореговані з врахуванням цін.

Номінальний ВНП
Реальний ВНП = -------------------------------- 100%
Індекс цін

Номінальний ВВП
Реальний ВВП = -------------------------------- 100%

55
 Індекс цін

Тема 10. Економічне зростання і його чинники. Циклічний розвиток

економіки
Лекція 16
План
1. Розширене відтворення та економічне зростання.
2. Показники та типи економічного зростання.
3. Матеріальні чинники економічного зростання.
Семінарське заняття № 16
План
1. Розширене відтворення та економічне зростання
2. Циклічність як загальна закономірність економічного розвитку.
3. Безробіття та зайнятість. Соціальні наслідки безробіття.
4. Інфляція, її типи, види.
Питання до самостійного вивчення
1. Циклічність як загальна закономірність економічного розвитку.
2. Види економічних циклів, їх тривалість, періодичність, рушійні сили.
3. Особливості сучасної кризи в Україні.
4. Безробіття та інфляція як прояв макроекономічної нестабільності.
5. Зайнятість населення: повна та неповна. Ринок праці та безробіття, його
види рівень. Закон Оукена.
6. Інфляція, її типи, види. Інфляція попиту та витрат. Очікувана та
неочікувана інфляція

Економічне зростання і його чинники. Циклічний розвиток економіки

Для того, щоб розвиток національної економіки йшов безперервно, зростаючими
темпами в ній повинен зберігатися стан макроекономічної рівноваги, оскільки при
цьому вона зберігає здатність до саморегулювання. Тривалий час рівновага в економіці не
може зберігатися, оскільки на сукупний попит і сукупну пропозицію впливає безліч
чинників. Тому економічний розвиток об'єктивно йде: циклічно (хвилеподібно) як рух від
рівноваги, що склалася, до її порушення і далі до формування нової рівноваги, на
вищому рівні, рівноваги складнішого порядку.

56
 Якщо порушення рівноваги досягає критичної точки, то його відновлення йде
стрибкоподібно, тобто за допомогою економічних криз. В цьому випадку криза виконує
роль специфічного інструменту відновлення рівноваги.
Період від однієї кризи до іншої називається економічним циклом.
Він включає 4 фази:
1. Криза (спад)
2. Депресія
3. Пожвавлення
4. Підйом
Криза (спад) – найскладніша і суперечлива фаза циклу. З одного боку вона несе
величезну руйнівну силу: спад виробництва безробіття, наступ на демократію. А з другого
боку – криза – це частина творчого процесу, оскільки вона прискорює відмирання старих
систем, старих типів господарства, стимулює ділову активність, відновлює порушену
рівновагу.
Депресія – «дно» циклу. Економіка досягає критичної точки по обсягах
виробництва зайнятості, безробіття, банкрутствах.
Пожвавлення – період поступового оздоровлення економіки: ростуть обсяги
виробництва, доходи, ділова активність, створюються нові робочі місця.
Підйом – зростання обсягів виробництва, що перевищує докризовий рівень. Він
йде нерівномірно в галузях і сферах економіки, що зумовлює настання нової кризи.
Серед економістів немає єдиної думки з приводу тривалості циклів.
Традиційно виділяють три основні види циклів:
1) Короткострокові (1 – 3 роки) порушується рівновага попиту і пропозиції на
мікрорівні.
2) Середньострокові (5 – 7 – 11 років) рівновага порушується на рівні національної
економіки.
3) Великі цикли або довгі хвилі в економіці (цикли Кондратьєва) – 40 – 60 років
порушується рівновага на рівні світового господарства.
Причини циклів вивчає багато теорій. Традиційно виділяють зовнішні причини:
- зміна чисельності населення;
- надзвичайні події (політичні, військові і ін.)
- поява винаходів революційного характеру.
Внутрішні причини:
- нестабільність інвестиційних витрат
- діяльність держави в сфері регулювання економіки.

Специфічні особливості:

1) криза носила нециклічний характер, була викликана особливими причинами:

- переходом від командної до змішаної економічної системи;
- розривом економічних зв'язків з розпадом СРСР.
2) спад виробництва супроводжувався зростанням цін: (стагфляція), що пояснюється
такими причинами:
а) грошова емісія держави;
б) перехід на світові ціни і невигідні умови для України (нафта, газ – дорого, с/г продукти
- дешево)
в) погано підготовлена акція з лібералізації цін (тобто відсутність їх державного
регулювання)
Для згладжування економічних коливань держава проводить політику стабілізації,
яку називають ще антициклічним регулюванням.
Є два типи політики стабілізації:

57
1. політика стримування – діяльність держави спрямована на
обмеження сукупного попиту. Проводиться при підйомі, є антиінфляційним заходом, але
викликає безробіття.
2. політика експансії - діяльність держави, спрямована на
розширення сукупного попиту з тим, щоб створити передумови для економічного
зростання.
Основні інструменти політики стабілізації:
1) фіскальні (податково-бюджетне регулювання)
2) монетарні (кредитно-грошове регулювання)

Продавці і покупці робочої сили взаємодіють через ринок праці, механізм

якого складає попит на працю, пропозиція праці, зарплата як ціна праці. Під
впливом попиту і пропозиції на працю встановлюється рівноважний рівень
зарплати. Якщо з якої-небудь причини (діяльність профспілок, держави)
зарплата підвищиться в порівнянні з рівноважною, то попит на робочу силу
впаде, а пропозиція збільшиться внаслідок чого виникає безробіття.
Число безробітних
Рівень безробіття = -------------------------------------------- 100%
Число зайнятих

Типи безробіття:
1. Фрикційне – це безробіття, пов'язане з добровільною зміною працівниками
місця роботи і періодами тимчасового звільнення. Це – природне явище, коли
людина шукає роботу ближче до дому, з вищою зарплатою і т.д.
2. Структурне безробіття – складається через невідповідність структури
пропозиції і попиту на робочу силу у зв'язку із зміною техніки, технології.
3. Циклічне безробіття – це безробіття, породжене загальним економічним
спадом, кризою.
Повна зайнятість – ця відсутність циклічного безробіття.

Причини безробіття
В економічній теорії є три основні концепції безробіття:
1) класична теорії зайнятості (Рікардо, Д.Мілль, А. Маршалл). Причина безробіття –
дуже висока зарплата, що породжує надмірну пропозицію праці;
2) кейнсіанська теорія зайнятості Ринок не може в довгостроковому періоді
забезпечити повну зайнятість через низький попит.
3) монетаристська теорія зайнятості (М. Фрідмен) держава своєю активністю скула
ринкові регулюючі сили, ринок праці втратив гнучкість, висока зарплата створює
проблему зайнятості. Ліки від безробіття - ослаблення втручання держави в економіку,
дуже тонка, гнучка політика зайнятості.
Витрати безробіття - це те, в що вона обходиться суспільству, платня за неї: економічна,
соціальна, психологічна.

а) індивідуальні втрати від безробіття.

- знижується рівень доходів людей
- втрачається кваліфікація
- нова робота часто невигідна порівняно з попередньою від колишньої
- з'являються психологічні проблеми: стреси, розлад здоров'я
б) втрати від безробіття для суспільства.

58
 недовиробництво ВНП, ВВП. Американський економіст А. Оукен вивів
економічний закон, згідно з яким при перевищенні фактичного рівня безробіття над
природним на 1% недовиробництво ВНП, ВВП складає 2,5%;
 соціальна напруга в суспільстві;
 ускладнення криміногенної ситуації в країні.
Т.ч. безробіття – серйозна особиста і суспільна проблема. За її
вирішення несуть відповідальність працівники, бізнесмени, держава. Ринок
праці основний регулятор зайнятості, проте, потрібна і активна роль держави.

Інфляція – це підвищення середнього (загального) рівня цін в економіці.

Її показники:
- індекс цін
- правило величини 70: число 70 ділять на щорічний темп приросту цін:
визначають за скільки років ціни подвояться.

Причини інфляції.

1) надмірний або завищений попит (інфляція попиту)

Виникає, коли виробничі потужності завантажені повністю і виробництво не може
відреагувати на збільшення витрат споживачів зростанням обсягів, бо виробничі
потужності задіяні повністю. Попит тисне на ціни, і вони зростають.
2) зростання середніх витрат (інфляція витрат або пропозиції)
Воно веде до зниження прибутку, скорочує обсяги виробництва, пропозицію, а це
викликає зростання цін.

Основні чинники зростання витрат:

1. Підвищення зарплати порівняно з рівноважною під тиском працівників і профспілок.
Тут може виникнути інфляційна спіраль: підвищення зарплати без збільшення обсягів
виробництва викликає зростання цін, зростає вартість життя, працівники вимагають
підвищення зарплати.
2. Непередбачені обставини, що змінюють пропозиції окремих товарів, наприклад
зростання світових цін на енергоносії.

Наслідки інфляції.

1) Знижуються реальні доходи домогосподарств. Особливо страждають люди з

фіксованими доходами.
2) Знецінюються заощадження.
3) Несуть збитки кредитори, бо до них повертаються знецінені гроші.
4) Скорочуються обсяги виробництва, оскільки порушується інвестиційний процес.
5) Зростає соціальна напруженість в суспільстві.
Виграють від інфляції.

1) ті, кому вдається в умовах інфляції збільшувати свій дохід швидкими темпами
(комерційні банки, продавці валют, підприємства торгівлі)
2) позичальники, оскільки вони беруть у позику дорогі гроші, а повертають дешеві
3) уряд, бо він теж виступає позичальником. Крім того, інфляція підвищує грошові
доходи, і держава має більше податків з цих доходів.

59
Тема 11 Розподіл національного доходу. Споживання, заощадження і
добробут людини
Лекція 17
План
1. Розподільчі відносини та їхнє місце у відтворювальному процесі.
2. Доходи населення та проблеми населення в ринковій економіці.
3. Нерівність розподілу доходів. Крива Лоренца.
Семінарське заняття № 17
План
1. Розподільчі відносини та їх місце у відтворювальному процесі
2. Диференціація доходів населення. Крива Лоренца.
3. Необхідність перерозподілу національного доходу і доходів населення
Питання до самостійного вивчення
1. Сутність та механізм перерозподілу національного доходу і доходу
населення.
2. Споживання та заощадження.
3. Необхідність державного регулювання розподілу доходів.

Розподіл національного доходу. Споживання, заощадження і добробут

людини
В політекономічному розумінні розподіл – це стадія суспільного
відтворення, в якій на основі виконання нею функції сполучної ланки
між безпосереднім виробництвом і споживанням виникає підсистема
відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами з
приводу привласнення умов та результатів виробництва, що
управляються відповідними законами, характер яких визначається у
кінцевому підсумку сферою безпосереднього виробництва і власністю на
засоби виробництва.

60
 Ринковий механізм неупереджено визначає результати і положення
господарюючих суб'єктів, тому потрібне його корегування в соціальній сфері
з боку держави. Це – соціальна політика.
Соціальна політика держави – це політика у сфері зайнятості, доходів, освіти,
культури.
Вона здійснюється шляхом соціальних гарантій.
Соціальні гарантії – це зобов'язання держави перед членами суспільства по
формуванню їх доходів, умовах отримання певних товарів і послуг, робочих місць.
Соціальні гарантії – це реакція держави на ті економічні проблеми які виникають
в ході ринкового саморегулювання.

Функції соціальних гарантій.

1) матеріальне забезпечення людей, які з об'єктивних причин не можуть цього
робити самостійно (інваліди, пенсіонери)
2) створення умов для відтворення трудових ресурсів
3) підтримка доходів і соціальний захист безробітних.

Основні способи реалізації соціальних гарантій:

1. Примусове соціальне страхування і виплата трансфертів.
2. Державне фінансування соціальної сфери (культура, освіта).
3. Встановлення державних стандартів малозабезпеченості і мінімальних
рівнів доходів.
4. Регулювання відносин зайнятості:
- страхування з безробіття;
- виплати бідним;
- спеціальні законодавчі заходи держави, що стимулюють
роботодавців зберігати робочі місця;
- державна підготовка і перепідготовка кадрів;
- організація державної системи суспільних робіт;
- регулювання державою тривалості робочого дня тижня, min
зарплати.

Основні соціальні програми:

1. Програма пенсійного забезпечення;
2. Програма соціального забезпечення на випадок хвороби;
3. Програми соціальної підтримки інвалідів;
4. Інші види соціальної допомоги (виплати бідним, житлові субсидії і т.п.)

Соціальні програми повинні допомагати людям вирішувати економічні проблеми,

але не знижувати їх вольові зусилля, спрямовані на самостійне, ефективне вирішення
своїх економічних проблем.

2. В макроекономіці під доходами розуміють частку класу, соціальної групи,

індивіда в створеному продукті привласнювану ними.
Рівень доходів членів суспільства – це показник добробуту. Він визначає
можливості матеріального і духовного життя суспільства.

Джерела доходів:
- оплата праці;
- доходи від бізнесу;
- доходи від власності;

61
- державні трансферти (пенсії, стипендії, допомоги);
- грошові доходи населення, одержані через фінансово-кредитну
систему:
а) виплати по соціальному страхуванню;
б) відсотки по внесках;
в) доходи від акцій, облігацій;
г)лотерейні виплати;
д) компенсації;
е) інші доходи, зокрема від продажу вживаних речей.
В розподілі доходів в суспільстві серед населення існує нерівність, тобто
неоднаковий їх розподіл між групами людей. (рівність означає, що 10% населення має
10% доходів, 30% - 30; 50% - 50 і т.д.)
Причини нерівності криються в самій ринковій системі, яка не пристосовується
до моральних норм.
Головна причина нерівності – приватний характер економіки з жорстокими
законами конкуренції.
Але є і специфічні причини нерівності:
- відмінності в індивідуальних здібностях людей;
- відмінності в кваліфікації і досвіді;
- відмінності в здібностях і готовності працювати в особливих
умовах;
- відмінності у власності;
- панування на ринку;
- психологічні чинники (успіх, зв'язки)
- склад сім'ї.
Нерівність в розподілі доходів графічно відображає крива Лоренца
Доходи %

Населення
Точки, розташовані на бісектрисі прямого кута, означають рівність в
розподілі доходів, а на кривій – нерівність.

Показники ступеня нерівності:

1) Коефіцієнт К. Джині
Визначається як відношення площі заштрихованої фігури до площі трикутника
АОВ.
В кінці ХХ століття в деяких країнах він був таким:
Японія – 0,240
Швеція – 0, 298
Німеччина – 0,295
США – 0, 326
Бразилія – 0,565
2) Децильний коефіцієнт.
Визначається як відношення доходів 10% найбідніших людей до доходів 10%
найбагатших

62
 Нерівність в розподілі доходів вимагає їх перерозподілу тому що:
1) Деякі люди з об'єктивних причин мають низькі доходи (інваліди, безробітні);
2) Низькі доходи негативно позначаються на відтворенні робочої сили, рівні
освіти, кваліфікації людей;
3) неконтрольована диференціація доходів – чинник нестабільності
суспільства.
В Україні значна частина людей має доходи нижчі від прожиткового
мінімуму, тобто є бідними. Це стримує сукупний попит, зростання обсягів
виробництва, зайнятості. Тому розроблена і реалізується державна програма
боротьби з бідністю.

Тема 12 Міжнародна економіка та її роль у зростанні добробуту людської

спільноти світу.
Лекція 18
План
1. Суть та структура світового господарства, його цілісність і протиріччя.
2. Міжнародний поділ праці та спеціалізація.
3. Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил.
4. Економічна глобалізація світу: суть, основні напрями та наслідки.
5.Роззброєння та його роль у вирішенні глобальних проблем.
6. Міжнародне співробітництво у розв’язанні глобальних проблем та
розвитку світового господарства.
Семінарське заняття № 18
План
1. Суть та структура світового господарства, його цілісність, протиріччя
2. Основні форми міжнародних економічних зв’язків
3. Економічна глобалізація світу: суть, основні напрями та наслідки
Питання до самостійного вивчення
1. Основні форми міжнародних економічних зв’язків: міжнародна торгівля,
науково-технічне співробітництво, міжнародні валютні відносини, вивіз
капіталу.

63
 2. Економічна інтеграція як вища форма міжнародного співробітництва
держав.
3. Міжнародні економічні організації.
4. Проблеми співробітництва України з міжнародними економічними
організаціями.

Міжнародна економіка та її роль у зростанні добробуту людської

спільноти світу.
Світове господарство – це сукупність національних економік,
зв'язаних між собою міжнародним розподілом праці і міжнародними
виробничими відносинами.
Його виникнення стало наслідком інтернаціоналізації господарського
життя, тобто встановлення стійких зв'язків між підприємствами різних країн і
державами в цілому.
З одного боку інтернаціоналізація економіки раціоналізує і оптимізує
умови виробництва, дозволяє скоротити витрати, підвищити продуктивність
праці, збільшити обсяги виробництва. А з другого - посилюється залежність
національних економік від світового господарства.
В основі інтернаціоналізації господарства лежить міжнародний
розподіл праці, тобто спеціалізація окремих країн в рамках світового
господарства на виробництві певних видів товарів і послуг з метою реалізації
їх на зовнішніх ринках.
Основними чинниками міжнародної спеціалізації є:
- географічне місцезнаходження;
- історико-культурні особливості;
- історичні традиції і досвід національного виробництва певних
товарів і послуг.
В сучасних умовах на поглиблення міжнародного розподілу праці
впливають такі чинники:
- посилення дефіциту національних природних ресурсів;
- загострення конкуренції на національному ринку, що стимулює пошук
нових ринків збуту, у тому числі за межами держави;
- можливість знизити національні витрати виробництва за рахунок
залучення дешевшої сировини, робочої сили;
- пошук шляхів підвищення конкурентноздатності товарів за рахунок
виробництва їх за кордоном і економії на транспортних витратах і т.п.

Етапи розвитку світового господарства:

І. Етап світової торгівлі (XV – XVIII ст.) коли основною формою співпраці
країн була торгівля. Обмін йшов без правової основи, часто нееквівалентний.

64
 ІІ. Етап іноземних інвестицій (з ІІ половини ХІХ століття) коли основною
формою економічних зв'язків був вивіз капіталу, тобто інвестиції.
ІІІ. Етап економічної інтеграції (з ІІ половини ХХ століття), коли склалась
вища форма економічного співробітництва країн, що вимагає проведення
злагодженої економічної політики.
Становище суб'єктів світового господарства сьогодні різне. Тому його
структуру розглядають за різними ознаками:
1) За рівнем економічного розвитку країн.
Тут розрізняють:
- високорозвинені країни;
- середньорозвинені країни;
- країни з низьким рівнем економічного розвитку.
Критерій віднесення країн до тієї або іншої групи – виробництво ВНП в
розрахунку на душу населення.
2) За галузевою структурою виробництва:.
- індустріальні країни;
- індустріально-аграрні;
- аграрно-індустріальні;
- аграрні.
Показник - частка промисловості і сільського господарства у ВНП.
3) За ступенем інтеграції в світове господарство:
- високо інтегровані;
- слабко інтегровані країни.
Критерій: частка зовнішньоторговельного обороту (експорт + імпорт) у ВНП.

Основні суперечності світового господарства:

1) Між високорозвиненими країнами і країнами з низьким рівнем
економічного розвитку;
2) Між високорозвиненими країнами на основі конкуренції між
ними;

2. Основними формами міжнародних економічних зв'язків є:

- міжнародна торгівля;
- закордонні інвестиції або вивіз капіталу;
- міграція робочої сили;
- міжнародні науково-технічні зв'язки;
- спільна підприємницька діяльність з іноземним капіталом;
- міжнародні валютні відносини.
Міжнародний розподіл праці породжує світову торгівлю. Це –
найстаріша форма економічних зв'язків в світовому господарстві. Ще Д.
Рікардо в 1817 р. обґрунтував концепцію порівняльних витрат або
переваг, згідно з якою експорт будь-якого товару вигідний у тому
випадку, коли національні витрати його виробництва нижчі від
світових, а імпорт – коли вони вищі порівняно з світовими.

65
 Стан зовнішньоекономічної діяльності характеризує
зовнішньоторговельний баланс. Його позитивне сальдо означає, що експорт
більший від імпорту, а негативне - навпаки. Якщо тривалий час імпорт
перевищує експорт, то виникає проблема оплати імпорту.

Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі:

- збільшення частки готової продукції і скорочення частки сировини в
світовій торгівлі;
- збільшення в світовому товарообігу частки машинобудування;
- провідну роль в світовій торгівлі відіграє обмін новітніми технологіями
(ліцензії, патенти, ноу-хау);
- зростає торгівля послугами (інжиніринг, науково-технічні консультації,
обмін інформацією);
- розповсюджується безвалютний товарообмін.

Є два напрями державної зовнішньоторговельної політики:

1) лібералізм, тобто політика вільної торгівлі, коли держава не
втручається в зовнішньоторговельні операції, тобто не перешкоджає
імпорту;
2) протекціонізм, тобто політика сприяння держави розвитку
національної економіки шляхом встановлення перешкод для імпорту.
Україна сьогодні має нераціональну структуру експорту – імпорту. В
експорті переважає сировина, мало машин, а в імпорті  80% енергоносії, що
робить економіку залежною від зовнішніх поставок.
Вивіз капіталу або закордонні інвестиції – це переміщення за межі
держави грошових коштів, що приносять їх власнику дохід.
Мета – одержати великий прибуток за рахунок різниці в цінах на
ресурси, податках, стані конкуренції і т.д.

Форми інвестицій:
а) за суб'єктом:
- приватні;
- державні.
б) за метою і характером використання:
- підприємницька – інвестиції в нове будівництво за кордоном або
придбання діючих підприємств чи прав власності на них;
- позичкова – надання кредитів урядам або приватним особам інших країн,
вкладення грошей на банківські рахунки фінансових організацій за
кордоном;
- іноземна економічна допомога, тобто довгострокові позички під невисокий
відсоток, безпроцентні позички, продаж надлишків товарів, науково-технічна
допомога.
В даний час зростають масштаби і змінюються напрями руху капіталів:

66
 - відхід від односпрямованого вивозу (з розвинених в країни, що
розвиваються) за рахунок збільшення міграції з розвинених країн в
розвинені;
- зміна співвідношення форм вивозу на користь збільшення вивозу
позичкового капіталу;
- рух капіталів прискорює інтернаціоналізацію господарського життя за
рахунок взаємопроникнення капіталів різних країн;
- посилення політичної і військової спрямованості вивозу капіталу.

Масова міграція населення здійснюється в трудовій, сімейній,

релігійній, туристичній формі.
Трудова міграція – це міграція робочої сили, тобто стихійне
переміщення працездатного населення з одних країн в інші з метою
використання своєї робочої сили за кордоном.

Форми міжнародної міграції:

1) безповоротна, тобто зміна місця проживання;
2) тимчасова (1 – 5 років)
3) сезонна ( до 1 року)
4) човникова – мігрант постійно переїздить з однієї країни в іншу
(фронтальєри) (в прикордонних регіонах)
5) нелегальна, тобто з порушенням еміграційного законодавства
6) «витік умів» - тобто переїзд висококваліфікованих фахівців.

Основні напрями міжнародної міграції робочої сили:

- з країн, що розвиваються, у високорозвинені;
- міграція в межах високорозвинених країн;
- міграція між країнами, що розвиваються;
- з постсоціалістичних країн в економічно розвинені;
- міграція кваліфікованих фахівців і науковців з розвинених країн в ті, що
розвиваються.
Економічні наслідки міжнародної міграції суперечливі і для країн, які
приймають мігрантів і для тих країн, звідки робоча сила мігрує.

Сучасні науково-технічні зв'язки.

З розвитком НГР жодна держава світу не в змозі повністю задовольнити свої
потреби в техніці і технології, створити всі види наукової продукції, тому
роль науково-технічних відносин зростає.
Основні шляхи науково-технічних зв'язків:
1) торгівля високотехнологічними і наукоємними товарами, тобто
електронно-обчислювальною технікою і фармацевтичними виробами;
2) міжнародний технологічний обмін у формі:
- патентів;
- ліцензій;
- ноу-хау;
67
- угод про надання управлінських послуг;
- угод про здачу об'єктів «під ключ»;
лізинг, інжиніринг, консалтинг і обмін у сфері підготовки кадрів учбовими
закладами різних країн.
Розширення науково-технічних зв'язків супроводжується посиленням
конкуренції між країнами у пріоритетних напрямах НТП. Це веде до зміни
співвідношення сил між провідними країнами, які забезпечують обмін
технологіями. Якщо після Другої світової війни технологічним лідером були
США, то зараз зростаючу роль в цій сфері відіграють Японія, Німеччина,
Франція, Китай.
Спільна підприємницька діяльність з іноземним капіталом.
Міжнародні економічні відносини виступають у формі загального
підприємництва. Це – економічна діяльність суб'єктів двох і більш країн, яка
здійснюється на основі об'єднання капіталів і інших чинників виробництва
для реалізації загальних цілей.

Форми спільного підприємництва:

- концесія – договір про здачу в експлуатацію іноземній особі на певний
період землі, господарських об'єктів, надр, які є власністю держави або
місцевих органів. Концесіонер створює свій господарський звіт, результат
функціонування якого є його власністю. Державі він платить певну суму.
- консорціум – тимчасове об'єднання фірм або організацій різних країн з
метою вирішення певних проблем;
- спільне підприємство – базується на об'єднанні капіталів власників різних
країн, які здійснюють загальне управління, спільно ризикують і ділять
прибуток;
- вільні економічні зони – це частина національного економічного простору,
де використовується особлива система пільг і стимулів.
Їх види:
- зони вільної торгівлі;
- промислово-виробничі;
- технічні (технопарки, технополіси);
- сервісні (офшорні зони, податкові гавані, де компанії або зовсім не платять
податки або платять дуже низькі податки. В світі > 300 офшорних зон, часто
їх використовують для відмивання «брудних грошей»)
На початку ХХI століття в світі налічувалось  2000 вільних
економічних зон різних напрямів. Вони довели свою ефективність як форми
світогосподарських зв'язків.

3. Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних

відносин, пов'язаних з функціонуванням грошей, як світових. Вони
склались з розвитком зовнішньої торгівлі і пройшли тривалий шлях
розвитку. Організаційною формою міжнародних валютних відносин є
міжнародні валютні системи.

68
 Це форма організації міжнародних валютних відносин, яка склалася на
базі розвитку світового ринку і закріплена міжнародними угодами.
Міжнародна валютна система пройшла декілька етапів:
I. Система золотого стандарту. Вона склалась в кінці ХІХ століття.
Роль світових грошей виконувало золото, а курс встановлювався за
співвідношенням золотого вмісту грошей.
Перша світова війна підірвала систему золотого стандарту, тому в 1922
р. на Генуезьській конференції була створена нова.
II. Система золотодевізного стандарту: банкноти обмінювалися на
девізи (векселі, чеки) інших країн, які можна було обміняти на золото.
Роль світових грошей разом із золотом грали англійський фунт
стерлінгів і долар США.
Після ІІ світової війни в 1944 р. була створена
ІІІ. Бреттон – Вудськая валютна система. Це система
золотодоларового стандарту, коли долар США став різновидом світових
грошей. США зобов'язалися обмінювати долари на золото за курсом 35
доларів за 1 тройську унцію (31,1г.). Для міждержавного регулювання
валютних відносин був створений МВФ.
В ІІ половині 60-х рр. долар девальвувався, США припинили його
обмін на золото за фіксованою ціною, тому в 1971 р. була створена нова
валютна система.
IV. Ямайська валютна система. Це система паперово-валютного
стандарту.
Вона відмінила офіційний золотий паритет, офіційну ціну золота,
фіксацію золотого вмісту національних грошових одиниць. Засобом
міжнародних розрахунків стала нова одиниця – СДР – спеціальні права
запозичення СДР – це безготівкові гроші у вигляді записів на рахунках
держав – членів МВФ. Її курс встановлюється на основі корзини з п'яти
найстійкіших валют: долар США, німецька марка, французький франк,
японська ієна, англійський фунт стерлінгів.
Формування принципів Ямайської системи не завершене, вона
наповнюється новим змістом. В її межах існують і локальні системи,
наприклад ЄВС, які підкоряються загальним принципам.
4. Інтеграція і інтернаціоналізація світового господарства є основою
економічного глобалізації світу.
В світовій економічній літературі немає єдиного визначення
глобалізації. Більшість вчених бачить в ній швидку всесвітню інтеграцію
економіки через торгівлю, фінансові потоки, передачу технологій,
інформаційні системи і культурні процеси. Розрізнені національні економіки
зливаються в глобальну економіку з взаємозалежними компонентами.
Головними рушійними силами цього процесу є технологічний процес,
розвиток міжнародної інфраструктури, революційні зміни в інформаційній
технології, лібералізація торгівлі і міжнародних зв'язків.

Характерні риси економічної глобалізації:

69
- зростаюча залежність національних економік і їх
взаємопроникнення;
- інтернаціоналізація світової економіки на основі поглиблення
міжнародного розподілу праці;
- посилення відкритості національних економік і розширення
торгівлі товарами і засобами виробництва.

Основні ознаки глобалізації економіки:

- розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, що
виявляється в стиранні відмінностей між міжнародними суб'єктами;
- посилення відкритості національних економік;
- зміна ролі держави в розвитку національних економік (держава
втрачає контроль над механізмом проведення економічної політики у
сфері зайнятості і стабілізації національної економіки)
В дію вступають закони вільного, ринку, а не парламентів.
Таким чином глобалізація – це процес інтеграції, глобальної
інформатизації, розгортання світових комунікацій, які роблять земну кулю
досяжною в будь-якому місці. Це одночасно процес виходу на світову арену
більшої частини світових капіталів і планетарні комерційні дії з боку
найсильніших країн. Розгортання цих процесів формує глобальний
наддержавний простір. Його мета - формування глобалізованої світової
економіки, головною економічною організацією якої є оновлена, глобальна
світова економіка, що характеризується новою структурою економічних
відносин.

Основні напрями економічної глобалізації світу:

1) глобалізація виробництва (шляхом інтеграції, створення ТНК)
2) глобалізація торгівлі шляхом її лібералізації, створення ТНК
3) глобалізація фінансових ринків шляхом інтеграції міжнародних
ринків капіталів
4) кардинальна трансформація механізмів економічного
регулювання з метою створення глобальної інтегрованої регулюючої
системи.
Глобалізація має як позитивні, так і негативні наслідки.
Позитивним є підвищення темпів розвитку світової торгівлі,
інтенсифікація прямих іноземних інвестицій, посилення мобілізації робочої
сили. Кінець кінцем це сприяє прискоренню економічного і соціального
розвитку країни.
Негативні наслідки глобалізації:
- її плодами більшою мірою користуються розвинені країни, що сприяє
поглибленню розриву між рівнем економічного розвитку розвинених і бідних
країн.
- диференціація доходів в середині країн, оскільки плодами глобалізації
користуються перш за все ТНК.

70
Глобалізація – суперечливий процес. Загострення її суперечностей,
негативні соціальні наслідки певних її процесів породжують суспільний рух -
антиглобалізм.
Таким чином глобалізація це об'єктивний процес планетарного
характеру, зупинити який неможливо. Проте потрібні зусилля світової
спільноти щоб, не зменшуючи переваг глобалізації, створити механізм, що
мінімізує її негативні соціальні наслідки.

Список рекомендованої літератури:

1. Економічна теорія:Політекономія: Підручник/ за ред. Базилевича, -

6-те вид. перероб. і доп.-К.:Знання – Прес,2007-719с.
2.Мельник Л.Ю., Макаренко П.М. Економічна теорія – політ
економічний контекст-Навчальний посібник. К: Кондор, 2008-524с.
3. Мочерний С.В., Мочерна Я.С. Політична економія: навч. Посібник. –
К.: Знання, 2007-684с.
4. Політична економія. Навч. посібник для студентів вищих навчальних
закладів/ за ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова, - К.:Академвидав. – 2007-672с.
5.Федоренко В.Г., Діденко О.М., Руженська М.М., Іткін О.Ф.
Політична економія: Підручник/ За ред. В.Г. Федоренка – К. Алерта 2008. –
478с.
6.Зазимко А.З. Політична економія. Структурно-логічний навч.
посібник. –К.: КНЕУ, 2005. - 358с.
7.Костюк В.С., Андрюшенко А.М., Борейко І.П. Економічна теорія:
Навч.посібник – К.: центр учбової літератури, 2009.- 282с.
8.Орехівський Г.А. Політекономія: Навч. посібник. – К.: Каравела,
2008-296с.
9.Політична економія: Навч.посібник/ К.Т. Кривенко, В.С. Савчук,
О.О.Бєляєв та ін.: За ред. д-ра екон.наук, проф. К.Т. Кривенка. – К.: КНЕУ,
2005-508с.

71