МАКРОЕКОНОМІКА

(курс лекцій)
 ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ТЕОРІЇ МАКРОЕКОНОМІКИ

Тема 1. Макроекономіка як наука…………………………………………………....

Тема 2. Макроекономічні показники в системі національних рахунків……......

Тема 3. Ринок праці………………………………………………….............................

Тема 4. Товарний ринок………………………………………………………..............

Тема 5. Грошовий ринок……………………………………………….........................

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ. РЕГУЛЮВАННЯ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ.

МАКРОЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

Тема 6. Інфляційний механізм……………………………………...............................

Тема 7. Споживання домогосподарств……………………………………………….

Тема 8. Приватні інвестиції…………………………………………………................

Тема 9. Сукупні витрати і ВВП……………………………………………………….

Тема 10. Економічна динаміка………………………………………………………..

Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання……………..........

Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність………………………………………….

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………....................

2
 Тема 1. Макроекономіка як наука

1. Об’єкт, предмет та завдання макроекономіки.

2. Методи та функції макроекономіки як науки.
3. Економічні системи та моделі.
4. Історія розвитку макроекономічної науки.

1. Об’єкт, предмет та завдання макроекономіки

Макроекономічна теорія – найбільш складний і, разом з тим, важливий розділ

економічної науки, присвячений дослідженню великомасштабних народногосподарських
проблем, таких як формування обсягу і структури валового національного продукту1,
фактів і механізмів економічного зростання і рівноваги національної економіки, природи і
наслідків інфляції, безробіття, циклічності тощо. У рамках економічної науки
макроекономіка представляє сукупність агрегованих величин (показників)2.
До агрегованих величин, які вивчає макроекономіка належать: валовий внутрішній
продукт (а не обсяг випуску окремої фірми), сукупний попит, темп інфляції, рівень
безробіття та зайнятості, національний дохід (а не дохід конкретного підприємства),
загальний рівень цін (а не ціни на конкретні товари), ринкова ставка (а не ставка відсотку
окремого банку), дефіцит державного бюджету і платіжного балансу та ін.
Взаємозв’язок мікро- та макроекономічних процесів (діалектична єдність
окремого і загального):
- в основі макроекономіки лежать мікроекономічні явища та процеси (на відміну
від мікроекономіки, що розглядає головним чином поведінку окремого економічного
суб’єкта (фірми, домогосподарства), у макроекономіці досліджуються результати і
наслідки діяльності всіх економічних суб’єктів в цілому; макроекономічні показники
(величини-агрегати) – це результат зведення мікроекономічних показників (показників
економічної діяльності окремих домашніх господарств3 і фірм);
- макроекономічні закономірності відбивають тенденції масової поведінки на
мікрорівні (аналізується реакція фірм і домогосподарств на рішення, що приймаються
органами державного регулювання економіки; макроекономічні процеси є результатом
взаємодії економічних агентів і економічної політики держави4);
- мікро- і макропроцеси взаємозалежні (при побудові макроекономічних моделей
виходять із припущення, що домашні господарства і фірми приймають мікроекономічні
рішення під впливом макроекономічних чинників (рівень відсотку, інфляція, безробіття),
що впливають на рішення домашніх господарств і фірм про заощадження, споживання,
інвестування, а це, у свою чергу, визначає розмір і структуру сукупного попиту).
Так, виробничо-комерційна діяльність кожного підприємця залежить не тільки від
зусиль його працівників, а від загальноекономічної кон’юнктури5, і навпаки. Тому
потрібно узгодження й регулювання цих процесів з метою підтримання економічної
1Валовий національний продукт (ВНП) – це сукупна вартість всього обсягу продукції і послуг в обох сферах національної економіки
(матеріальне виробництво і послуги) незалежно від місцезнаходження національних підприємств (в своїй країні чи за кордоном).
2
Агреговані величини (параметри), які характеризують національну економіку.
3
Домашні господарства – економічні одиниці, що складаються з однієї або більше осіб, які забезпечують економіку ресурсами і
використовують доходи для купівлі споживчих товарів та послуг.
4
Економічна політика – 1) це цілеспрямований вплив держави на виробництво, прибутки, зайнятість, інфляцію та інші
макроекономічні параметри за допомогою зміни пропозиції грошей, рівня податків і державних витрат; 2) це сукупність економічних,
правових, політичних, соціальних заходів держави, спрямованих на підвищення ефективності національної економіки; 3) це сукупність
науково сформульованих ідей і положень, довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, з допомогою яких здійснюється
керівництво економікою (державою, підприємством); 4)розробка й проведення в життя системи господарських заходів, скерованих на
розвиток і підвищення ефективності виробництва. Основними елементами економічної політики є науково-технічна, структурна,
соціальна, інвестиційна, екологічна, аграрна, регіональна політика та ін. Економічна політика, щоб бути дійовою, не повинна бути
результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур. Її зміст визначається вимогами об’єктивних
економічних законів.
5
Загальноекономічна кон’юнктура – сукупність ознак (рівень інфляції, зайнятості, безробіття, норма відсотку, темп зростання ВВП та
ін.) , що характеризують економічні процеси на певний момент часу.
3
динаміки і рівноваги. Саме держава в сучасних умовах покликана забезпечувати
макроекономічну стабільність, і це є однією із основних її функцій.
Макроекономіка (грецьк. macros – великий) – це наука, що вивчає закони і
суперечності розвитку економіки країни в цілому, механізм взаємодії різних сфер
суспільного відтворення6 та способи впливу держави на функціонування економічної
системи.
Об’єктом макроекономіки єекономічна система; сьогодні – це змішана економічна
система, в якій поєднуються риси двох економічних систем – ринкової та планової.
Предметом макроекономіки є механізм функціонування економіки.
Основні завдання макроекономіки – це забезпечення суспільства знаннями, завдяки
яким можна створювати умови для:
1. підвищення ефективності національної економіки (стабільний рівень цін,
високий і стабільний рівень зайнятості тощо), економічного зростання7;
2. повної зайнятості економічних ресурсів8;
3. вирішення основного протиріччя суспільства9.
4. встановлення макроекономічної рівноваги10.
На макрорівні національна економіка зображається у вигляді взаємодії чотирьох
суб’єктів:
1. сектор домашніх господарств11;
2. підприємницький сектор12;
3. державний сектор13;
4. сектор закордон14.
Домогосподарства і фірми утворюють приватний сектор економіки.

2. Методи та функції макроекономіки як науки

Методологія макроекономіки – сукупність підходів і прийомів пізнання

економічних явищ і процесів на рівні економіки в цілому.
Основними методами макроекономіки є: агрегування, абстрагування,
моделювання, аналіз рівноваги.
Агрегування - об’єднання окремих елементів в єдине ціле, в агрегат, в сукупність.
Агрегування завжди ґрунтується на абстрагуванні, тобто відсіканні несуттєвих моментів

6
У спрощеному вигляді суспільне відтворення включає власне виробництво як процес створення суспільного продукту; розподіл, в
результаті якого кожен учасник виробництва отримує свою частку у виробленому продукту (у натуральному або грошовому вимірі);
обмін, у процесі якого отримана при розподілі частка (натуральна, грошова) обмінюється на засоби існування та задоволення потреб;
споживання, де вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання й тим самим дається поштовх до нового
виробничого циклу.
7
Економічне зростання – такий розвиток національної економіки, при якому збільшується реальний національний дохід (НД).
Виділяють екстенсивний і інтенсивний типи економічного зростання. Екстенсивний – економічне зростання на основі збільшення
факторів виробництва без зміни технологій. Інтенсивний – якісне удосконалення факторів виробництва, удосконалення технологій.
8
Економічні ресурси – усі природні, людські ресурси та вироблені людиною засоби, що використовуються для виробництва товарів та
послуг. Повна зайнятість ресурсів – залучення до економічного обороту всіх ресурсів, використовуваних для виробництва товарів та
послуг.
9
Основне протиріччя суспільства – протиріччя між безмежними матеріальними потребами і обмеженими економічними ресурсами.
Матеріальні потреби – бажання людей володіти товарами й послугами, здатними давати їм користь.
10
Макроекономічна рівновага в загальному розумінні – це рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією.
11
Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки всередині країни, які постачають економіку ресурсами і
використовують отримані за них гроші для придбання благ і задоволення власних потреб. Домогосподарства виявляють три види
економічної активності: пропонують засоби виробництва, що знаходяться в їхній приватній власності; споживають частину
одержуваного доходу, купуючи споживчі блага; зберігають решту доходу, купуючи цінні папери і нерухомість.
12
Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, зареєстрованих всередині країни і створених для виробництва і реалізації
благ. Економічна активність даного сектора зводиться до: попиту на засоби виробництва; пропозиції благ; інвестування.
13
Державний сектор – це всі державні інститути і заклади, що виробляють суспільні блага і надають їх споживачеві безкоштовно, тобто
без безпосередньої оплати кожної споживаної одиниці блага. До числа найважливіших благ належать: безпека, досягнення
фундаментальної науки, послуги державної соціальної і виробничої інфраструктур. Економічна активність держави виражається в:
закупівлі благ; стягнені податків; пропозиції грошей. Державний сектор може бути представлений державними підприємствами,
органами влади та управління.
14
Сектор закордон складається з економічних суб’єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також
іноземних державних структур (підприємств, організацій, установ). Вплив сектору закордон на вітчизняну економіку здійснюється
через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом і національними валютами.
4
і виділенні найбільш значних, важливих, типових рис закономірностей економічних явищ
і процесів. Агрегування дозволяє виявити макроекономічних агентів (домогосподарства,
фірми, держава, закордонний сектор), макроекономічні ринки (ринок товарів і послуг,
фінансовий ринок, ринок економічних ресурсів, валютний ринок), макроекономічні
показники.
Макроекономічне моделювання – метод дослідження, при якому у спрощеному
вигляді при багатьох допущеннях встановлюють основні залежності між
макроекономічними показниками. Макроекономічні моделі містять екзогенні (зовнішні)
та ендогенні (внутрішні) змінні15.
Макроекономічна модель показує як зміна однієї з екзогенних величин впливає на
ендогенні.
Метод рівноважного аналізу – заснований на аналізі сукупних доходів та
видатків, сукупного попиту та пропозиції тощо.
Виділяють позитивну (ex post) і нормативну (ex ante) функції макроекономічної
теорії.
Позитивна макроекономіка – макроекономіка, яка вивчає реальні економічні
явища та їх взаємозв’язок. Відповідає на питання: «Що є або можемо мати?».
Нормативна макроекономіка – розробка теорії функціонування і розвитку
національного господарства. Відповідає на питання: «Що повинно бути?».
Розрізняють два види макроекономічного аналізу: аналіз ex post і аналіз ex ante.
Макроекономічний аналіз ex post або національне рахівництво - це аналіз
статистичних даних, що дозволяє оцінювати результати економічної діяльності, виявляти
проблеми і негативні явища, розробляти відповіднуекономічну політику по їх усуненню,
проводити порівняльний аналіз економічних потенціалів різних країн.
Макроекономічний аналіз ex ante – це прогнозне моделювання економічних
явищ і процесів на основі тих чи інших теоретичних концепцій, що дозволяє визначити
закономірності розвитку макроекономічних параметрів і виявити причинно-наслідкові
звʼязки між макроекономічними показниками. Це і є макроекономічна наука.

3. Економічні системи та моделі

Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності і відносин

людей у процесі їх взаємодії спрямованої на виробництво, обмін, розподіл і споживання
товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності.
До елементів економічної системи належать: продуктивні сили, економічні
відносини, господарський механізм.
1. Продуктивні сили - система факторів виробництва, яка забезпечує
перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні
блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. До них належать: люди
(працівники), засоби та предмети праці, наука, форми і методи організації виробництва,
використовувані сили природи, а також інформація.
Предмети праці – всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які
становлять матеріальну основу майбутнього продукту.
Засоби праці – це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.
Сукупність предметів і засобів праці складають засоби виробництва.
2. Економічні відносини. Серед економічних відносин виділяють:
- соціально-економічні (виробничі) відносини або відносини економічної
власності, тобто відносини між людьми з приводу привласнення: робочої сили; засобів
виробництва; досягнень науки; інформації; результатів впровадження найпередовіших
форм і методів організації виробництва; послуг тощо. Відносини власності утворюють
15
До екзогенних змінних відносять: рівень податків, грошової пропозиції тощо. До ендогенних – обсяг виробництва, рівень зайнятості,
рівень інфляції, безробіття тощо.
5
ядро системи економічних відносин, визначають економічну природу існуючого
господарського ладу і всього суспільства. Відносини власності необхідно відрізняти від
права власності, яке визначає не стосунки між людьми, а ставлення людей до речей
(об’єктів власності) і визначає юридичний зміст власності.
- організаційно-економічні відносини – це відносини, які формуються і
розвиваються в процесі управління підприємством, проведення маркетингових
досліджень тощо.
- техніко-економічні відносини – відносини, які зумовлюють технологічний спосіб,
у який відбувається поєднання факторів виробництва і включають зв’язки з приводу
спеціалізації, кооперування, комбінування, організації технології виробництва тощо
всередині окремого підприємства, об’єднання та між підприємствами.
3. Господарський механізм16 (регулювання економічної діяльності здійснюється
за його допомогою).
Загалом виділяють чотири типи економічних систем: традиційна, ринкова,
командно-адміністративна, змішана.
Традиційна економічна система – економічна система, в якій домінує дрібне
товарне виробництво, ручна праця, низький рівень технології, натуральний обмін,
класовий розподіл.
Ринкова економіка – економічна система, в якій матеріальні ресурси перебувають у
приватній власності, а основним регулятором економіки є ринковий механізм (вільна
конкуренція, вільне ціноутворення, багато суб’єктів підприємницької діяльності на
ринку).
Командно-адміністративна економічна система – економічна система, в якій
економічні ресурси перебувають у державній власності, розподіл доходів відбувається
централізовано, а основним регулятором економіки є директивний план.
Змішана економічна система – економічна система, в якій співіснують приватна та
державна власність і яка спирається на ринковий механізм і державне регулювання.
Стан економіки, в якому перебуває країна, коли здійснюється перехід від одного
типу економічної системи до іншого – називають перехідною економікою.
Існують різноманітні моделі змішаної економіки (японська, американська,
німецька, шведська), спільним в них є те, що вони вдало поєднують в собі пропорції
економічного дирижизму (державного планування, втручання) і економічного лібералізму
(політика невтручання держави в економіку) з різними відхиленнями в різних країнах,
роблячи сильний акцент на соціальному захисті населення.
Німецька модель. Політика соціально-ринкового господарства:
По-перше, при домінуванні ознак ринкової економіки, існує державне
регулювання, яке охоплює ті сфери господарства, де ринкові механізми виявляються
недієздатними, малоефективними (освіта, оборона, національна безпека, сільське
господарство, суднобудування, вугільна промисловість).
По-друге, державні підприємства дотримуються всіх ринкових законів: менеджери
самостійно приймають ділові рішення, несуть за них повну відповідальність,
підприємства діють на комерційних засадах. Якщо державні підприємства виконують
соціальні зобов’язання, наприклад, прибирання вулиць, планування міст, прокладання
автошляхів, вони діють як публічні підприємства, які не мають на меті отримання
прибутку.

16
Господарський механізм – система організаційних структур, конкретних форм і методів управління, а також правових норм, за
допомогою яких реалізуються діючі в конкретних умовах економічні закони, здійснюється вирішення суперечностей суспільного
способу виробництва, узгодження інтересів всебічного розвитку людини з інтересами колективу, суспільства. Господарський механізм
утворюється в процесі взаємодії окремих сторін таких компонентів економічної системи, як продуктивні сили, техніко-економічні,
організаційно-економічні та виробничі відносини, а також політико-адміністративні і правові норми. Ядром господарського механізму
є державне регулювання. Тому сучасну економічну систему називають регульованим ринком, або планомірно-регульованою
економікою.
6
 По-третє: особи, які не беруть участі у створенні ринкового доходу (люди похилого
віку, діти, хворі, безробітні), отримують допомогу від держави, яка забезпечує їм
пристойний рівень життя.
По-четверте, держава в соціально-ринковому господарстві проводить активну
політику регулювання економічного зростання, захисту конкуренції, соціальної підтримки
незахищених верств суспільства.
Шведська модель
Економічний лад - демократичний соціалізм ринкового типу. Понад 90 відсотків
матеріальних ресурсів знаходиться в приватній власності. Рішення про виробництво і
розподіл товарів приймає ринок. Практично всі витрати на освіту і соціальне забезпечення
бере на себе держава в особі уряду.
Особливість – соціальна спрямованість, скорочення майнової нерівності шляхом
перерозподілу національного доходу на користь менш забезпечених прошарків
суспільства. Так, 75% заробітної плати середньостатистичного шведа іде у державний
бюджет, ці гроші потім повертаються у вигляді соціальних програм. Часто шведську
модель називають другою моделлю соціалізму, бо матеріальне благополуччя громадян –
головне. Медичне обслуговування та освіта надаються за державний рахунок, те ж саме
можна сказати про право людей похилого віку та інвалідів отримувати пенсію і жити в
спеціально пристосованих для них будинках. Безробітні і робітники, які втратили
працездатність, користуються соціальними пільгами.
Американська модель ринкової економіки. Ліберально-ринкова економіка
У основу покладена система сприяння підприємництву, досягненню особистого
успіху, збагачення найбільш активної частини населення. Проблеми соціальної рівноваги
не розглядаються . Втручання держави у функціонування економіки незначне. Достатній
рівень малозабезпечених прошарків населення забезпечується за рахунок перерозподілу
частини національного доходу або податкових регуляторів. В цілому національне
господарство характеризується високим рівнем економічного благополуччя.
Вирішальну роль відіграють біржі (товарна, сировинна, фондова, праці), а не банки.
Держава обмежено втручається в економіку. Податки та державні витрати значно
менші, ніж у інших країнах. Державна власність незначна.
Основний тягар витрат на оплату послуг з охорони здоров’я, дитячих і шкільних
установ, на отримання вищої освіти, пенсійне забезпечення лягає на плечі громадян.
Американська філософія бізнесу за мету ставить отримання максимально
можливого прибутку, задовольняючи споживацькі потреби.
Японська модель. Поєднання ринкового та макроекономічного регулювань
Керівна роль держави у процесах розвитку основних напрямків господарства. Вона
приймає участь у становленні окремих галузей. Вся господарська діяльність
підпорядковується загальнонаціональним інтересам, де високо розвинене почуття
національної гордості. У країні сформовано найвищий рівень організованості, якості
продукції, технологій, але не найвищої зарплати.
«Якщо робітник має час поправити краватку – значить він незайнятий роботою» –
девіз на «Міцубісі». Кожен знає своє місце у своєму «квадраті». Вирішуються екологічні
проблеми. Вирішенням соціальних завдань займаються виробничі корпорації, об’єднання.
Стимулюється участь в управлінні підприємством.
Характерне відставання рівня життя населення від зростання продуктивності праці,
що забезпечує високу конкурентоспроможність японських товарів на світовому ринку при
більш низьких затратах у порівнянні з відповідними аналогами інших розвинутих країн.
Роботизація високого рівня. Намагання досягти безлюдних технологій.
На фоні яскраво вираженої регулюючої ролі держави, державне соціальне
забезпечення відсутнє. Цю роль виконують фірми. Вирішальна роль в економіці належить
банкам.

7
 4. Історія розвитку макроекономічної науки

Першою школою економічної науки була школа меркантилізму (15-17 ст. н.е.),
яка обґрунтувала ідеї державного протеціонізму17. Основні ідеї макроекономічного
регулювання:
- теорія активного грошового балансу (Гаспар Скаруффі, Вільям Стаффорд) –
держава стає багатшою, коли в неї збільшується приплив золота і срібла, які на той час
виконували роль світових грошей. Макроекономічні ідеї: держава надавала монопольні
права на ведення зовнішньоекономічної діяльності, здійснювала контроль за обсягами
імпорту, забороняла іноземним торгівцям вивозити гроші, - тільки товари, здійснювала
регулювання грошовою системою (політика «псування грошей» - карбування золотих і
срібних монет із домішками недорогоцінних металів, для поповнення казни та обігових
коштів);
- теорія активного торгового балансу (Томас Мен, Антуан Мокретьєн, Джон Локк)
– держава стає багатшою, коли експорт товарів перебільшує їх імпорт. Макроекономічні
ідеї: створення державних експортних підприємств, державні школи та майстерні по
підвищенню кваліфікації виробників, податкові пільги для експортерів, високе мито для
імпортерів, обмеження вивозу сировини та напівфабрикатів, - тільки товарів із високим
ступенем переробки, державне сприяння посередницькій діяльності (дешевше купив в
одній країні, дорожче продав в іншій, більше грошей привіз в свою країну), державна
підтримка імпортозамінної промисловості, заміна металевих грошей на паперові з метою
стимулювання виробництва через ажіотажне зростання попиту внаслідок штучної
паперової емісії.
Меркантилісти першими спробували визначити джерела національного доходу
(хоча вони не вживали термін національний дохід), вважаючи що багатство суспільства
накопичується у сфері торгівлі (насамперед зовнішньої).
Наступна школа економічної науки уособлювалась із вченням таких фізіократів, як
Вінсент де Гурне, Франсуа Кене, Жак Тюрго.
Макроекономічні ідеї фізіократичної школи (1758-1778 рр):
- обґрунтували принцип „laissez faire, laissez passer” – дозволяйте людям робити
все, а справи самі підуть, - який лежить в основі концепції економічного лібералізму18.
Макроекономічні ідеї: вільна торгівля, вільне ціноутворення, невтручання держави в
економічне життя країни, держава має гарантувати захист приватної власності як основи
ринкового господарювання, замінити всі податки одним – поземельним (в той час
найголовнішим об’єктом власності та фактором виробництва була земля), національну
економіку представили у вигляді взаємодії трьох секторів (землевласники, промисловці,
землероби);
- створили першу в світі макроекономічну модель процесу суспільного
відтворення – «Економічна таблиця»19(Франсуа Кене). Дано (статистичні дані): вартість
річного сільськогосподарського продукту, створеного всіма землеробами Франції
становила 5 млрд. ліврів, з них: продукти – 4 млрд. ліврів; сировина - 1 млрд. ліврів. Крім
того вартість річного валового продукту промисловості Франції – 2 млрд. ліврів. Таким
чином річний суспільний продукт склав 7 млрд. ліврів. Кене виділяє в суспільстві ще один
клас – землевласники, які надають землеробам землі в оренду, отримуючи ренту в 2 млрд.
ліврів за рік.
Кене, за допомогою статистичних даних, оформив наочний вигляд розподілу
сукупного суспільного продукту нації між класами в п’ять етапів:
1. Землевласники купують у землеробів продукти за 1 млрд. ліврів;

Державний протекціонізм – система мір і заходів держави, спрямованих на захист вітчизняного виробника.
17

Економічний лібералізм – вільна гра ринкових сил та невтручання держави у господарські процеси.
18

„Економічна таблиця” являється макроекономічною моделлю руху сукупного суспільного продукту в натуральній і грошовій формі
19

між різними секторами економіки, представленими трьома класами суспільства.

8
 2. Землевласники купують у промисловців товари за 1 млрд. ліврів;
3. Промисловці купують у землеробів продукти за 1 млрд. ліврів;
4. Землероби купують у промисловців товари за 1 млрд. ліврів;
5. Промисловці купують у землеробів сировину, а землероби у промисловців
засоби виробництва по 1 млрд. ліврів (взаємозалік).
Висновок: збагатився тільки один клас – землевласники, за рахунок ренти;
землероби з 5 млрд. ліврів продукції реалізували продукцію на 3 млрд. ліврів, з яких 2
млрд. ліврів віддали землевласникам, а 1 млрд. ліврів потратили на промислові товари.
Решта нереалізованої продукції на 2 млрд. ліврів залишається на власне споживання та
відтворення наступного виробничого циклу; промисловці – безплідний клас – повністю
реалізували свою продукцію та придбали за неї засоби для існування та відтворення
виробничого процесу. Сукупний суспільний продукт реалізовано і може розпочинатися
нове виробництво.
Фізіократи джерелом багатства суспільства вважали сільське господарство.
Макроекономічні ідеї класичної школи (18 -19 ст.):
- теорія «невидимої руки» (Адам Сміт) – стверджується, що коли в економіку не
втручається держава, - то сукупна взаємодія економічних суб’єктів, що керуються
власною економічною вигодою, спрямовується ринковими силами (конкуренція, вільне
ціноутворення на основі попиту і пропозиції, приватна власність, підприємництво,
прибуток, інновації) найкращим чином, в результаті чого в економіці забезпечується
стабільність і рівновага. Проте Сміт не виключав корисної дії держави щодо забезпечення
умов для дії ринкових сил, зокрема державі належить: соціальне забезпечення
непрацездатних груп населення, підтримання правопорядку, оборона, організація
суспільних робіт і створення суспільних інститутів, в тому числі розвиток і утримання
шляхів сполучення, портів, спорудження укріплень і створення гарнізонів для охорони
торгівлі, утримання поштової служби і деяких комунальних служб. Досить чітко Сміт
відзивався і на користь державного регулювання норми відсотку, мінімальної зарплати,
процесів монополізації ринку як загроз на шляху всебічного розвитку особистої
ініціативи;
- теорії міжнародної торгівлі – теорія абсолютних переваг20 (А. Сміт), теорія
порівняльних переваг21 (Д. Рікардо); теорія автоматичного зрівноваження платіжних
балансів22 (Д. Рікардо);
- положення «про реалізацію суспільного продукту» - теорія збуту23 (Жан Батист
Сей), теорія «третіх осіб»24 (Томас Мальтус);
- введено поняття-агрегати: національний дохід25 (П’єр де Буагільбер), валовий
дохід та чистий дохід27 (А. Сміт).
26

20
Теорія абсолютних переваг у міжнародній торгівлі – країна повинна спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які згідно
кліматичних, сировинних, природних умов не можливо виробляти в інших країнах.
21
Теорія порівняльних переваг у міжнародній торгівлі – країна може отримувати вигоди у міжнародній торгівлі, якщо витрати на
виробництво певної групи товарів у неї менші ніж в інших країнах на ідентичні товари.
22
Якщо в країні виявляється багато грошей (внаслідок її активної торгівлі), то ціни на товари ростуть, отже в цю країну вигідно
імпортувати товари. Перевага імпорту над експортом веде до дефіциту торгового балансу та відтоку золота з країни та зниження цін на
товари. Таким чином імпорт скорочується, дефіцит торгового балансу зникає і платіжний баланс врівноважується.
23
«Закон ринків», «закон Жана Батіста Сея»: будь-яка пропозиція породжує адекватний їй попит, тобто товари виробляються виключно
для споживання, а на ринку обмінюються виключно з ціллю придбання інших корисних речей. Таким чином, саме виробництво формує
доходи, які і забезпечують попит. Кожен продавець є водночас і покупцем. Якщо попит дорівнює пропозиції («тотожність Сея»), -
відбувається обмін усіх вироблених товарів і навіть якщо обмін відбувається із застосуванням грошей, то це нічого не міняє, бо гроші
виконують чисто рахункову вартість: виручені гроші від продажу одних товарів відразу цілком витрачаються на придбання інших
товарів – «товари купуються за товари». «Закон Сея» має велике теоретичне значення для сучасної макроекономічної думки, оскільки
він відкриває абстрактні причини досягнення макроекономічної рівноваги, але слід зазначити, що він недосконалий внаслідок
закономірного процесу монополізації економіки, яка порушила умови вільної конкуренції.
24
Вирішення проблеми реалізації сукупного продукту Т. Мальтус виклав у теорії третіх осіб (землевласники, чиновники, духовенство),
які купують продукцію, не виробляючи її і, таким чином, дають можливість капіталістам отримати прибуток. Цю теорію він запозичив
у франко-швейцарського представника класичної політекономії Жака Сисмонді (1773-1842), який вважав, що для повної
реалізаціїсуспільного продукту, обсяг доходів повинен дорівнювати обсягу виробництва, відповідно, та частина населення, що здатна
до нагромадження (“третій клас”) має витрачати доходи для збереження суспільної рівноваги.
25
Національний дохід за П. Буагільбером – сукупний дохід в сільському господарстві – виторг мінус всі витрати, понесені с/г
виробниками.
26
Валовий дохід за А. Смітом - це вартість всіх реалізованих товарів в країні за рік.
9
 «Класики» значно розширили розуміння джерел створення національного доходу.
Вони вважали, що він створюється у сфері матеріального виробництва (в сільському
господарстві і промисловості).
Макроекономічні ідеї марксизму (40-80 рр. 19 ст.):
- положення про «базис і надбудову» (Карл Маркс). Базис – виробничі відносини
(економічна сфера), в які людина вступає протягом життя незалежно від її бажання, яким
відповідає “певна ступінь розвитку матеріальних продуктивних сил”; він становить
економічну структуру суспільства. Отже виробничі відносини (базис) – це відносини між
людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі
розподілу, обміну та споживання суспільного продукту. В основі виробничих відносин
лежить власність на засоби виробництва (приватна, державна, колективна), яка визначає
характер відносин між людьми у суспільстві: панування та підкорення чи співробітництво
і взаємодопомога.Економічний базис (виробничі відносини) і продуктивні сили
визначають спосіб виробництва життєвих благ, що і зумовлює розвиток
надбудови.Надбудова – духовна, політична і соціальна сфери життя, що будуються на
базисі. Тобто базис формує суспільне буття і впливає на свідомість. Тут Маркс досліджує
ґенезу суспільства, виходячи з діалектики розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин, яка, на його думку, відображає процес формаційного переходу. Таким чином,
він дійшов висновку: щоб вмотивовано змінити соціальні умови суспільства, побудувати
комунізм, як справедливе і безкласове суспільство, що дозволить задовольнити
індивідуальні потреби кожного, необхідно спочатку змінити базис.
- поняття «суспільно-економічна формація» (Карл Маркс). Найчастіше термін
«суспільно-економічна формація» К. Маркс застосовує до буржуазного (капіталістичного)
суспільства, але жодного разу – щодо первісного суспільства. Щодо первісного
суспільства він використовує термін «суспільна формація» – як сукупність суспільних
відносин. Тоді як до рабовласницького, феодального та комуністичного суспільства він
застосовує поряд з терміном «суспільна формація» і термін «суспільно-економічна
формація», яка частіше трактувалась ним як сукупність виробничих відносин. Цей термін
розглядається ним, як робоче поняття, яке дає змогу вирішувати конкретні пізнавальні та
практично-політичні проблеми, зокрема співставлення всіх п’яти історичних типів
формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична) та
доведення хибності наявної капіталістичної формації. Отже суспільно-економічну
формацію, за Марксом, утворюють: продуктивні сили, базис, надбудова. Головні
недоліки капіталізму, за Марксом, - безробіття, експлуатація та війни. Ідеальною
суспільно-економічною формацію вважав комуністичну, для досягнення якої передбачав
попередню фазу – соціалізм.
- поняття про «суспільно-необхідний робочий час» (Карл Маркс) – це час, який
витрачається на виробництво певного продукту при суспільно-середніх умовах
виробництва, при середньому рівні техніки і технології, середній кваліфікації робітників
та середній інтенсивності праці.
Маркс доповнив підхід класиків щодо розуміння джерел створення національного
доходу, включивши до нього, крім сфери матеріального виробництва і сферу
матеріальних послуг. Але сфера послуг у той час була розвинута дуже слабко, тому в
працях К. Маркса положення про те, що національне багатство створюється і сфері
послуг, не набуло вигляду теорії. За марксистською (звужувальною) концепцією
національний дохід обчислювався без врахування нематеріальної сфери виробництва.
Загалом, марксистський підхід щодо розвитку економічної системи передбачає
ліквідацію приватної власності як засобу експлуатації робітників та регулювання

27
Чистий дохід за А. Смітом – це сукупність доходів усіх класів суспільства: 1) в грошовій формі – це сукупність рент, прибутків і
зарплат; 2) – в товарній формі – сукупність предметів споживання і засобів виробництва. Чистий дохід являє собою різницю між
валовим доходом та відшкодуванням основного і оборотного капіталів.
10
процесами суспільно-господарського відтворення на основі планомірного використання
обмежених ресурсів та справедливого розподілу доходів.
Кейнсіанська революція в макроекономіці (30-70 рр. ХХ ст.). Не дивлячись на те,
що макроекономічні ідеї з’являлись на всьому етапі творення економічної науки,
макроекономіка як наука почала формуватися лише з 30-х рр. ХХ століття. Її
основоположником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.
Основні ідеї Джона Кейнса:
- довів, що ринкова економіка не може забезпечити автоматичного відновлення
рівноваги (основна причина, що порушує ринкову рівновагу, - нестача ефективного
попиту, причини якого криються у психологічних особливостях людини, а саме її
схильності до заощадження (мотив ризику, трансакційний мотив, спекулятивний мотив);
- максимально можливу зайнятість і економічне зростання (як основу його
досліджень) може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Оскільки
ринкова система має тенденцію до хронічного надлишку капіталів у підприємців та
пов’язаного з цим масового безробіття, то держава має примусити надлишкові капітали
(доходи) повертатися в економіку і тим самим збільшувати виробництво і зайнятість.
Процент і гроші – це головні чинники, які запропонував Кейнс для стимулювання
споживчого попиту у вигляді запропонованої кредитно-грошової і бюджетно-фінансової
політики державного регулювання. Кейнс не відкидав ідею саморегуляції ринку, але
вважав її малоймовірною, оскільки ціна і зарплата – не такі гнучкі фактори як ринкова
конкуренція (внаслідок появи монополій і профспілок, які гальмують їх вільне
саморегулювання), а тому необхідне державне втручання у механізм ринку.
Кейнс у своєму дослідженні розглядав тільки стаціонарний стан економіки (вихід з
кризи), проте мало уваги приділяв саме циклічності економічного розвитку (запобіганню
криз); це завдання взяли за основу американські неокейнсіанці Євсей Домар і Елвін
Хансен та англійські неокейнсіанці Рой Харрод і Джон Хікс. На думку неокейнсіанців
основним фактором стримування економічної динаміки є недостатній сукупний попит.
Для вирішення проблеми недопущення криз неокейнсіанці розробили так звану
модель Харода-Домара, яка доводила, що економіка може досягти рівноважного стану без
циклів, але за умови безперебійної роботи державної економічної політики, спрямованої
на стимулювання темпів економічного зростання.
Загалом, вчені вважали цикл – явищем притаманним економіці, що розвивається і
«невидима рука» не в змозі подолати цикли, а отже необхідні державні заходи
антициклічного регулювання, а саме «вбудовані» стабілізатори (керована програма
бюджетного компенсування та кредитно-грошового регулювання) та вкладання грошей в
освіту, як основне джерело автономних інвестицій.
Неокласицизм (неокласична економічна теорія) – сучасний напрямок
економічної науки, в основі якого лежить проблема ефективного використання обмежених
ресурсів. Неокласична теорія так само, як і класична обстоює принципи економічного
лібералізму (невтручання держави в економіку), вільної конкуренції,
раціоналістичної поведінки. В центрі уваги неокласицизму є поведінка економічної
людини та її потреби, що проявляються у прагненні максимізувати вигоди та мінімізувати
втрати. Неокласики велику увагу приділяють дослідженню прикладних (практичних)
проблем, використовуючи кількісний аналіз, насичуючи свої концептуальні положення
арсеналом математичних методів та побудовою економічних моделей. Основними
категоріями математичного аналізу є граничні економічні величини, як взаємоповʼязані
явища економічної системи в масштабах підприємства, галузі, народного господарства в
цілому.
У витоках неокласичної теорії стояли засновники, так званої маржинальної
революції (Карл Менгер, Фрідріх фон Візер, Ейген фон Бем-Баверк, Вільям Стенлі
Джевонс, Френсіс Еджуорт, Леон Вальрас та ін.).

11
 У 80-90-ті роки ХХ ст. представники неокейнсіанського і неокласичного напрямів
економічної теорії почали приділяти особливу увагу проблемам мікроекономічного
обґрунтування макроекономічних закономірностей функціонування національної
економіки. Такий синтез (поєднання неокейнсіанських і неокласичних аспектів
дослідження макроекономічних процесів) отримав назву неокейнсіанський синтез або
«нова макроекономіка».
Неокласичний синтез (кейнсіансько-неокласичний синтез) – сучасний
напрямок економічної науки, що сформувався в 50-х роках ХХ ст. завдяки опублікованій в
1948 р. праці «Економіка: вступний аналіз» американського економіста, лауреата
Нобелевської премії Пола Самуельсона(1915-2009 рр.), в якій він поєднав здобутки
неокласичної мікроекономіки та кейнсіанської макроекономіки. Утворенню та розвитку
неокласичного синтезу сприяли також американські економісти Джон Хікс та Елвін
Хансен.
Від неокласицизму у концепцію неокласичного синтезу було залучено принцип
оптимізації28 та уяву про ринкову економіку як рівноважну систему, від кейнсіанства –
«психологічний закон», який зумовлює перманентні кризи недоспоживання, ідею
«негнучкої зарплати»29, що вимагає застосування державних механізмів
макрорегулювання.
Вагомим вкладом в економічну науку є концепція П. Самуельсона про роль
держави в економіці. Зокрема, на відміну від неокласицизму, який обстоює ідеї
невтручання держави в економіку та абсолютизму ринкової саморегуляції, вчений,
розуміючи неможливість ринкових механізмів подолати кризові явища, в тому числі
Велику депресію 1929-1933 рр. (прим. П. Самуельсона – Кейнс це довів у своїй праці
«Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей», 1936 р.), є прихильником змішаної
економки та визнає необхідність державного впливу, зауважуючи, що межі державного
регулювання економічними процесами в кожній країні мають бути індивідуальними,
відповідно до історичної спадщини суспільно-господарського розвитку.
Однією із сучасних макроекономічних теорій є монетаризм (або чиказька школа
неолібералізму). Ідейним засновником монетаризму є американський вчений, лауреат
Нобелевської премії з економіки Мілтон Фрідмен. Як головний важіль у регулюванні
економіки розглядається грошово-кредитна, а не бюджетно-податкова політика, оскільки
усі макроекономічні кризи, на думку монетаристів, повʼязані із диспропорціями між
кількістю грошей в обігу та вартістю ВВП. Збалансувати макроекономічні пропорції
покликана державна монетарна політика, спрямована на збільшення або зменшення
пропозиції грошей.
Зміст теорії - забезпечення загальноекономічної стабільності завдяки
оздоровленню грошового обігу, відмови від регулювання ринку, забезпеченню
економічної свободи.
Висунуті монетаристами положення зазнали критики з боку прихильників нової
класичної макроекономічної теорії, яка сформувалася у 80-х роках ХХ ст.
«Нові класики» (Роберт Лукас, Джордж Мут, Томас Сарджент, Фінн Кідланд,
Едвард Прескотт) висунули гіпотезу раціональних очікувань.
Раціональні очікування – це здатність індивідів адекватно та вірно реагувати на
прояви економічної конʼюнктури та імовірні заходи державного регулювання, завдяки
кваліфікованому оперуванню інформацією про минуле та сьогодення.

28
Принцип оптимізації – елемент методологічної бази неокласицизму, який нерозривно повʼязаний з концепцією раціональної
поведінки індивідів, які володіють такими рахунковими властивостями стосовно майбутніх вигід та втрат, що це забезпечує їм
здійснення найкращого вибору з можливих. Основними принципами неокласичного оптимуму є: ціни на товари повинні дорівнювати їх
граничній корисності; зарплата повинна дорівнювати граничній продуктивності праці; процент відповідати граничній продуктивності
капіталу; рента – граничній продуктивності землі.
29
Негнучкість зарплати у кейнсіанській доктрині ґрунтується на активній ролі профспілок та законах про мінімальну зарплату, які не
дозволяють в період економічного спаду понижуватись зарплатні до рівноважного рівня. Вирішення цієї проблеми Кейнс вбачав у
проведенні державою відповідної грошово-кредитної політики (політики «дешевих грошей»), покликаної на зростання номінальних
зарплат, що викликало у працівників відчуття стабільності доходів.
12
 Вчені відзначили, що будь-яка коротко- та середньострокова політика держави,
спрямована на вирівнювання макроекономічної ситуації приречена на крах, оскільки
раціональні економічні субʼєкти діятимуть у непередбачуваний спосіб виключно у
власних, а не державних інтересах.
Прикладом такого дисбалансу інтересів є «ефект кобри». Так, в 60-х роках ХХ ст. в
Індії розвелося багато кобр, які заважали успішному розвитку сільського господарства.
Для подолання такої ситуації уряд прийняв рішення про стимулювання жителів до
знищення кобр за певну грошову винагороду. В решті-решт кобр розвелося ще більше, бо
самі жителі почали їх розмножувати з надією особистого збагачення.
Теоретичний висновок вчених такий, що якщо в уряду переважають
короткострокові та середньострокові цілі, навіть якщо вони здаються виключно
успішними, результат завжди буде гірший, ніж це могло би бути за реалізації
довгострокових цілей.
Практичний висновок полягає у тому, що державна економічна політика має бути
спрямована на досягнення низьких і передбачуваних темпів інфляції (в супереч
кейнсіанській доктрині) і бути незалежною від політичної коннʼюнктури. Рівноважний
економічний стан можливий тоді, коли «правила гри» є довгостроковими і гарантуються
державою, а населення відчуває довіру до урядової політики.
Американські вчені Джордж Гільдер та Артур Лаффер, представники ще однієї
сучасної теорії -теорії економіки пропозиції, критикують кейнсіанців за
односторонність, віддання переваги сукупному попиту та недооцінювання сукупної
пропозиції.
Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що бюджетно-податкова
політика через податковий механізм впливає і на сукупну пропозицію, що яскраво
демонструє крива А. Лаффера (рис. 1.1).
Вчені пропонують обмежити втручання держави в економічні процеси і
стимулювати приватні ініціативи та підприємництво за рахунок ефективної бюджетно-
податкової політики: зменшити податки, скоротити державні витрати, зменшити кількість
грошей в обігу за допомогою фінансових інструментів (напр. державного кредиту).

Рис. 1.1. Крива А. Лаффера

Неоінституціоналізм (нова інституційна теорія) – сучасний напрямок економічної

науки, поштовхом для виокремлення якого в самостійну систему знань стала праця
американського економіста Рональда Коуза «Природа фірми» (1937 р.), яка набула
популярності в в 60-70-х роках ХХ ст.
Засновниками неоінституціоналізму являються Роберт Коуз, Олівер Вільямсон,
Дуглас Норт, Гарольд Демсец, Джон Стігліц, Джеймс Бʼюкенен та ін. Головна теза
неоінституціоналізму полягає у необхідності створення відповідних (формальних і
неформальних) інститутів та умов (інституційного середовища) їх ефективного
функціонування.

13
 На відміну від теоретичних досягнень інших напрямків та шкіл економічної науки,
неоінституціоналістами піднято сукупність нових чинників, що впливають на
ефективність процесу прийняття рішень економічними агентами (здійснення
індивідуального вибору) – інститути, трансакційні витрати, екстерналії, обмежена
раціональність, опортуністична (нечесна) поведінка, права власності, «ефект
безбілетника», довіра, контрактні відносини, суспільний вибір (політичний контекст)
тощо.

Тема 2. Макроекономічні показники в системі національних рахунків

14
 1. Суспільний продукт та його структура.
2. Система національних рахунків (СНР).
3. Основні макроекономічні показники.
4. Номінальні та реальні макропоказники. Дефлятор ВВП.

1. Суспільний продукт та його структура

При визначенні макроекономічного ефекту (абсолютного результату) виробничої

діяльності суспільства застосовують ряд показників (валовий суспільний продукт,
кінцевий суспільний продукт, валовий національний продукт), найбільш загальним з яких
є валовий суспільний продукт (ВСП30).
В економічній теорії для визначення суспільного продукту існують дві концепції –
звужувальна і розширювальна.
У відповідності із звужувальною концепцією, що ґрунтується на марксистському
вченні, лише фактор праці створює вартість (усі інші фактори – капітал, земля,
підприємницькі здібності – участі у цьому не беруть), а сама праця є продуктивною лише
тоді, коли створює матеріальний продукт – речі і матеріальні послуги31. Уся інша праця є
непродуктивною, тобто матеріального продукту не створює. Згідно з цим поглядом
суспільний продукт створюється виключно у сфері матеріального виробництва32. Згідно з
цією концепцією в економіці існують дві сфери: виробнича33 і невиробнича34.
За розширювальною концепцією до суспільного продукту відносять не лише
матеріальні, а й нематеріальні блага35, у тому числі нематеріальні послуги36. Проблема
продуктивної праці при цьому зникає сама собою, тому що вартість і сам продукт
створюються всіма виробничими факторами у комплексі.37 Згідно з цією концепцією в
економіці існують дві сфери: матеріального виробництва, де створюються матеріальні
блага і матеріальні послуги, і нематеріального виробництва, яка виробляє нематеріальні
блага і нематеріальні послуги, які теж є продуктом, мають вартість і приносять дохід.
Звужувальний підхід, який протягом 70 років був єдиним в українській і радянській
економіках і використовувався в системі народногосподарського (макроекономічного)
обліку, яка мала назву Баланс народного господарства (БНГ38), не давав можливості
використовувати облік виробленого суспільного продукту (матеріальних і нематеріальних
благ та послуг) за світовими показниками – тобто за системою національних рахунків
(СНР). У СНР суспільний продукт називають національний продукт.
Відповідно до звужувальної концепції, валовий суспільний продукт (ВСП) та
національний дохід (НД) як основні макроекономічні показники БНГ створювалися лише
виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки в
розрахунок не брався. Вилучення послуг зі сфери економічного виробництва в радянській
статистиці відображало низькій рівень економічного розвитку, недорозвинену сферу
послуг, а також те, що пріоритетом економічної політики держави було проголошено
розвиток матеріального виробництва.

30
Валовий суспільний продукт (сукупний суспільний продукт) – це сума матеріальних і духовних благ, створених суспільством за
певний проміжок часу, як правило рік.
31
Матеріальні послуги – послуги, які існують у формі матеріальної діяльності - транспортні послуги, торгівля, побутові послуги (праця
шевця, токаря, прачки тощо).
32
Сфера матеріального виробництва включає галузі та підприємства, що виробляють матеріальні блага (промисловості, будівництва,
сільського господарства) та матеріальні послуги (транспорт, торгівля, побутові послуги).
33
Виробнича сфера – це сфера, у якій створюється продукт. Це – промисловість, будівництво, сільське господарство, частково
транспорт, зв’язок, комунальне господарство.
34
Невиробнича сфера – це сфера, у якій застосовується непродуктивна праця, а тому продукт не створюється. Це – освіта, наука,
охорона здоров’я, культура, спорт.
35
Нематеріальні блага – духовні, моральні цінності, спілкування, знання тощо.
36
Нематеріальні послуги – послуги лікаря, вчителя, юриста тощо.
37
Кожний із факторів (праця, земля, капітал, підприємницька діяльність) створює відповідний дохід, а сума факторних доходів
(заробітна плата, рента, процент, прибуток) складає вартість створеного продукту.
38
Баланс народного господарства (система національних балансів) – це система народногосподарського (макроекономічного) обліку,
яка використовувалась в СРСР і відповідала звужувальній концепції трактування суспільного продукту.
15
 Валовий суспільний продукт (ВСП) має натурально-речову і вартісну форму:
1) За матеріально-речовою формою ВСП складається із засобів виробництва і
предметів споживання, тобто усіх корисних благ. Виходячи із функціонального
призначення цих двох частин ВСП, його структуру можна подати таким чином:
ВСП=ФЗ+ФС+ФН,
де: ФЗ – фонд заміщення , ФС – фонд споживання40, ФН – фонд накопичення41.
39

2) За вартісною формою (у ціновому виразі) ВСП має таку структуру:

ВСП=c+(v+m),
де: с – стара або перенесена вартість42, v+m – нова або добавлена вартість43, v –
необхідний продукту44, m – додатковий продукт45.
Вся нова або добавлена вартість створює чистий продукт суспільства, який є
результатом добавленої у даному році праці; він складається з додаткового і необхідного
продукту.
Питома вага необхідного продукту у чистому продукті суспільства повинна
якомога бути меншою, тобто скорочуватися за рахунок вдосконалення техніки і
технологій, зниження кількості працівників (заміна людини машиною), оновлення
обладнання, економії ресурсів тощо. За таких умов - покращуються можливості для
відтворення робочої сили за рахунок зростання заробітної плати, збільшується частка
додаткового продукту і можливості країни у нарощуванні суспільного виробництва,
оборонній могутності, соціального захисту населення. У такому суспільстві економіка
розвивається динамічно, тому що вкладаються великі капітали на розширення
виробництва і соціальні потреби.
Співвідношення додаткового і необхідного продукту називають нормою
додаткового продукту (m’):
m
m  =  100 0 0 .
v
При визначенні величини ВСП завжди стикаються з повторним рахунком окремих
виробничих витрат. До його вартості включається не лише готовий, а й проміжний
продукт (сировина, паливо, матеріали), причому один і той же проміжний продукт
враховується декілька разів. Наприклад, залізна руда спочатку включається у валову
продукцію гірничодобувної промисловості, а потім у вартість виготовленого з неї металу,
машин, верстатів тощо. Повторний рахунок є характерною рисою, а тому й значним
недоліком обрахунку суспільного продукту за принципами системи національних
балансів (БНГ).
Для усунення із ВСП так званого повторного рахунку, який виникає тоді, коли одна
і та ж вартість кілька разів враховується при обчисленні суспільного продукту
використовують інший важливий показник, що також характеризує результат суспільного

39
Фонд заміщення використовується для заміни тих засобів виробництва, що протягом даного року вибули з процесу виробництва через
зношення. Він складається виключно із засобів виробництва.
40
Фонд споживання – це т частина ВСП, що використовується протягом даного року на особисте споживання. До його складу входять
лише предмети споживання.
41
Фонд накопичення – це та частина ВСП, яка використовується для розширення масштабів суспільного виробництва шляхом
залучення додаткових засобів виробництва і додаткової робочої сили. За своєю натуральною формою він складається як із засобів
виробництва, так і з предметів споживання для додаткової робочої сили.
42
Перенесена вартість складає ту частину вартості ВСП, яка протягом даного року переноситься із засобів виробництва на створений
продукт. Вона створена минулою працею, тобто в попередньому періоді, коли вироблялися дані засоби виробництва, тому називається
ще й старою вартістю. Наприклад, станок, виготовлений у попередні роки, але його вартість переноситься на продукт, створений у
наступному році.
43
Добавлена вартість – це та частина вартості ВСП, що створюється заново протягом даного року і добавляється до старої, перенесеної
вартості. Оскільки вона створюється живою працею (робочою силою), її називають новою або новоствореною вартістю.
44
Необхідний продукт складає ту частину чистого продукту, яка використовується ля відтворення робочої сили, тобто підтримання її
працездатності, включаючи і продукт для підтримання життєдіяльності членів сім’ї працівників, підготовки нового покоління робочої
сили. З необхідного продукту покриваються витрати на харчування, одяг, взуття, утримання житла і комунальні послуги, освіту,
лікування, відпочинок, культурні потреби, транспортні витрати тощо.
45
Додатковий продукт – це та частина чистого продукту, що створюється понад необхідний продукт. Додатковий продукт
використовується на розширення виробництва, утримання непрацездатних членів суспільства, державні витрати на оборону,
управління, соціальну допомогу тощо.
16
виробництва, а саме кінцевий суспільний продукт. У вартісній формі він є грошовим
виразом сукупної праці як минулої, так і добавленої – на всіх стадіях виробництва без
врахування вартості проміжного продукту і вартості незавершеного виробництва. Тобто
мова йде про вартість продукту, призначеного для кінцевого споживання.

2. Система національних рахунків (СНР)

Формування і розвиток ринкових відносин в економіці України визначили

необхідність переходу вітчизняної статистики до прийнятої у міжнародній практиці
методології обліку суспільного продукту, що базується на концепції системи
національних рахунків (СНР), ухваленої Статистичною комісією ООН у 1993 році.
У радянському Союзі перехід до нових показників, спочатку ВНП, а потім ВВП
почався з 1988 року. Цей перехід здійснювався шляхом перерахунку ВСП і національного
доходу (НД), що є відповідними сумами валової продукції і чистої продукції галузей
матеріального виробництва.
Система національних рахунків – це заснована на балансовому методі46 система
взаємопов’язаних потоків статистичної інформації та економічних показників, що
відображають найзагальніші результати і аспекти економічного розвитку країни на
макрорівні.
СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та
визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі
дії ринкових сил та інститутів.
Цілі СНР:
- інформаційне забезпечення аналізу процесів створення, розподілу та
використання національного продукту та національного доходу;
- інформаційне забезпечення прогнозування довгострокового розвитку економіки;
- інформаційне забезпечення формування та реалізації заходів економічної
політики держави;
- співставлення економічних показників різних країн світу з метою раціоналізації
господарських і політичних рішень на міжнародному та національному рівнях.
Недоліки системи показників СНР:
- вони усереднені (якщо у однієї людини два автомобіля, а в іншої жодного, то в
середньому кожен має по одному автомобілю);
- вони не враховують багато якісних характеристик рівня добробуту ( дві країни, що
мають однакову величину НД на душу населення, можуть мати різні: рівень освіти,
тривалість життя, рівень захворюваності та смертності, рівень злочинності тощо);
- вони ігнорують різну купівельну спроможність долара в різних країнах (на 1 долар
США, наприклад, в Індії можна купити більшу кількість товарів і послуг, ніж, скажімо в
Україні);
- вони не враховують негативних наслідків економічного зростання (ступінь ураження
навколишнього середовища, загазованості тощо);
- вони не враховують: роботу домогосподарок у своєму домашньому господарстві,
роботу вчених «на себе» (не втілену у книгах), бартерний обмін, доходи тіньового бізнесу,
оплату у вигляді «чайових» тощо.
Національні рахунки47 розробляються Державним комітетом статистики України
згідно зі стандартами СНР. Базовою одиницею обліку в СНР є інституціональна
(господарська) одиниця, тобто юридично, економічно та фінансово самостійний суб’єкт. У
СНР інституційні одиниці поділяються на п’ять секторів:
46
В основі балансового методу лежить рівність доходів і витрат. Економічна система є замкненою, і всі витрати на купівлю товарів та
послуг неминуче є доходами виробників цієї продукції. Тобто, будь-яка дія, що впливає на витрати, мусить обов’язково відбиватися на
доходах, і навпаки – все, що впливає на доходи, надалі відбивається на витратах.
47
Рахунки СНР – двосторонні балансові таблиці, які відображають з одного боку, ресурси, а з іншого – їх використання. СНР включає
три основі групи рахунків: для секторів економіки, для галузей економіки, для економіки в цілому (консолідовані рахунки).
17
 1) сектор нефінансових корпорацій, які займаються ринковим виробництвом
товарів і послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва та
забезпечують прибуток (фірми);
2) сектор фінансових корпорацій, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій
діяльності (банки, страхові компанії та ін.);
3) сектор загального державного управління, до якого відносяться органи
управління центрального та регіонального/місцевого рівнів, некомерційні бюджетні
організації, державні цільові та позабюджетні фонди;
4) сектор домашніх господарств, що об’єднує фізичних осіб як споживачів і як
суб’єктів некорпоративної виробничої діяльності;
5) сектор некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства та
забезпечують їх політичні, релігійні та професійні інтереси, надають соціально-культурні
послуги (наприклад, соціально-культурні підрозділи нефінанасових корпорацій).
Економічні операції СНР – це операції з активами48, які відображають відносини
між інституціональними одиницями, що пов’язані з їх економічною діяльністю.
Щоб уникнути подвійного рахунку – ситуації, коли одна й та сама операція може
бути врахована двічі, в СНР вирізняють такі поняття: проміжна продукція49, кінцева
продукція50, додана вартість51.

3. Основні макроекономічні показники

Центральними показниками рівня розвитку національної економіки є валовий

внутрішній продукт (ВНП) і валовий національний продукт (ВНП). Обидва вони
відображають результати діяльності двох сфер народного господарства: матеріального і
нематеріального виробництва. Обидва визначаються як вартість всього обсягу кінцевого
виробництва товарів і послуг в економіці за 1 рік (квартал, місяць). Ці показники
обчислюються в цінах як у діючих, так і в постійних (цінах будь-якого базового року).
Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна (знаходиться в межах від 1-5%) і
полягає у наступному:
- ВВП обчислюється за так званою територіальною одиницею. Це сукупна вартість
продукції сфери матеріального і нематеріального виробництва незалежно від національної
приналежності підприємств, розташованих на території даної країни (тобто у ВВП
виражається вартість продукту, вироблено тільки всередині країни, з використанням як
власних, так і чужих факторів виробництва і не знаходить відображення продукт,
створений за кордоном із використанням факторів виробництва цієї країни);
- ВНП – це сукупна вартість всього обсягу продукції і послуг в обох сферах національної
економіки незалежно від місцезнаходження національних підприємств (в своїй країні чи
за рубежем), тобто це сума доданих вартостей, створених з використанням факторів
виробництва, що належать даній країні та її громадянам.
При розрахунку ВВП та ВНП враховується вартість товарів і послуг, вироблених
лише в поточному періоді, а тому з розрахунків вилучають так звані невиробничі операції,
які бувають двох типів:
1) перепродаж товарів;
2) власне фінансові операції, які поділяються на: державні трансферти52, приватні
трансферти53, операції з цінними паперами54.

48
Активи – все те, що має ринкову вартість і є власністю певних інституціональних одиниць.
49
Проміжна продукція – 1)це товари і послуги, що купуються з метою подальшої переробки, обробки або для перепродажу; 2) це
частина валового випуску, яка використовується для виробництва кінцевих товарів та послуг і набуває форми матеріальних витрат на їх
виробництво.
50
Кінцева продукція – 1) товари і послуги, що купуються з метою кінцевого споживання, не для подальшої переробки чи продажу; 2)
частка валового випуску, яка спрямовується на споживання, інвестування та експорт.
51
Додана вартість – 1) різниця між повною ринковою вартістю товарів (послуг) і матеріальними витратами на їх виробництво; 2)
вартість, що створена в процесі виробництва товарів і послуг за виключенням вартості проміжних товарів і послуг, що були придбані і
використані в процесі виробництва; 3) виручка від реалізації продукції за мінусом вартості проміжних матеріалів чи товарів.
18
 Як ВВП, так і ВНП можна розрахувати трьома методами:
1. Виробничим методом:
ВВП =  ВДВ + ЧПВІ ,
або
ВВП = (ВВ − ПС) + ( ПВІ − С) ,
де: ВДВ – валова додана вартість ; ЧПВІ – чисті податки на виробництво та імпорт 56; ВВ
55

– валовий випуск57; ПС – проміжне споживання58; С – субсидії на продукти59.

2. Розподільним методом (за доходами):
ВВП = ЗП + П + Р + В + А + ЧПВІ
або
ВВП = ВКП + ЗД + ( НП − С ) ,
де: ЗП – заробітна плата найманих працівників; П – нерозподілений прибуток, що
отримали домогосподарства, фінансові та нефінансові корпорації; Р – рентні платежі
(доходи, що отримують власники нерухомості за здані в оренду землі, приміщення, житло,
капітал); В – відсоток (доходи від надання грошового капіталу в позику, наприклад,
відсотки з депозитів, з облігацій, дивіденди тощо); А – амортизаційні витрати (обсяг
капіталу, спожитого в процесі виробництва товарів і послуг впродовж року); ВКП –
валовий корпоративний прибуток – це нерозподілений прибуток фінансових та
нефінансових корпорацій (в т.ч. ЗП, П, Р, В, А); ЗД – змішаний дохід – це доходи
населення від власності (відсотки, дивіденди, рентні платежі) та самозайнятості (продажу
продукції, виготовленої з особистого підсобного господарства).
3. Методом кінцевого використання (за витратами):
ВВП = КСВ + ВН + ЧЕ
або більш детально
ВВП = ( ДГ + ДЗ + НКОДГ ) + ВІ + ЧЕ = ( ДГ + ( ДВ − Т ) + НКОДГ ) + ВІ + (Е − І ) ,
де: КСВ – кінцеві споживчі витрати (в т.ч. ДГ, ДЗ, НКОДГ)60, ВН (ВІ)- валове
нагромадження (валові інвестиції недержавних підприємств)61, ЧЕ – чистий експорт, як

52
Під трансфертами (трансфертні платежі, трансфертні виплати) розуміють односторонній потік благ, доходів, які мають
перерозподільний і безоплатний характер. Державні трансферти – урядові виплати домогосподарствам і підприємствам із державного
бюджету (пенсії, стипендії, допомога по безробіттю тощо), замість яких не отримують товари та послуги.
53
Приватні трансферти – ця операція не є наслідком виробництва, а виступає як акт передачі коштів від однієї приватної особи до іншої
(допомога батьків дітям-студентам, подарунки заможних родичів тощо).
54
Операції з цінними паперами – купівля-продаж акцій, облігацій. Також вилучається із ВВП, оскільки це є обмін паперовими
активами, тобто перерозподіл власності.
55
Валова додана вартість (ВДВ) – визначається як різниця між валовим випуском (ВВ) і проміжним споживанням (ПС). Вона містить у
собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва і розподіляються між ними. Додана вартість фірми – вартість, що
створена в процесі виробництва на даному підприємстві і охоплює реальний вклад підприємства у створення вартості конкретного
продукту, не включає вартості проміжних товарів і послуг, що були придбані фірмою і використані в процесі виробництва. Згідно
Податкового кодексу Україні (від 02.12.2010, №2755-VI) ПДВ до 2014 року становить 20 відсотків бази оподаткування та додається до
ціни товарів (робіт, послуг).
56
Податки на виробництво і імпорт(неприбуткові податки - НП)включають в себе податки на продукти (ПДВ, акцизний податок,
мито) та обов’язкові платежі, пов’язані з виробничою діяльністю (збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності,
різноманітні рентні плати за нафту, газ та їх транспортування, податок на нерухоме майно підприємств, плати за землю, за
користування надрами, збори за спеціальне використання води, лісових ресурсів та ін.). Термін «чисті» в даному випадку означає, що
податки на виробництво і імпорт (ПВІ) показані за вирахуванням субсидій на продукти.
57
Валовий випуск – сукупна ринкова вартість усіх товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах. Валовий
випуск = Проміжне споживання + Валова додана вартість.
58
Поміжне споживання – матеріальні витрати на виробництво кінцевих товарів і послуг (складовий елемент валового випуску).
59
Субсидії на продукти – поточні некомпенсовані виплати з державного бюджету підприємствам, при умові виробництва ними
визначеного виду товарів і послуг.
60
Кінцеві споживчі витрати – споживчі витрати домогосподарств на власне кінцеве споживання (ДГ), сектору загального державного
управління (витрати центральних, регіональних, місцевих державних органів, закладів та установ на задоволення індивідуальних
таколективних потреб суспільства – ДЗ; наприклад, на придбання кінцевої продукції підприємств, на закупку ресурсів для державних
потреб і оплату найманої робочої сили, на будівництво та утримання закладів освіти, армії, державного апарату управління, охорони
здоров’я тощо) та некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства (громадські організації, наукові товариства,
професійні спілки, релігійні організації тощо – НКОДГ; наприклад, житлові, медичні, освітні, релігійні послуги тощо).
61
Валове нагромадження (валові інвестиції недержавних підприємств - ВІ) – нагромадження основного та оборотного капіталу,
придбання цінностей (за виключенням їх вибуття). Охоплюють всі види приватних капіталовкладень у виробництво з боку фірм і
підприємців. Це витрати на кінцеву закупку машин та обладнання, на виробничі будівлі, на збільшення запасів виробничих ресурсів,
житлове будівництво, витрати на амортизацію. Валові інвестиції можна ще представити, як суму чистих приватних інвестицій та
амортизації.
19
різниця між експортом (Е) та імпортом (І); ДВ - державні витрати, як сума державних
закупок (ДЗ) і бюджетних трансфертів (Т).
Основна макроекономічна тотожність характеризується рівністю між
обчисленням ВВП за доходами та за витратами.
Для обрахунку валового національного продукту (ВНП) використовують існуючі
методи обчислення ВВП та показник чисті факторні доходи (ЧФД62): ВНП=ВВП+ЧФД.
Інші макроекономічні показники:
- Чистий внутрішній продукт (ЧВП)=ВВП-А;
- Чистий національний продукт (ЧНП)=ВНП-А;
- Національний дохід63 (НД)=ЧНП–ЧПВІ=ЗП+П+Р+В;
- Особистий дохід64 (ОД)=НД–СС–ППк–НПк+Т+Дб, де: СС – виплати на соціальне
страхування65; ППк – податок на прибуток корпорацій; НПк – нерозподілений прибуток
корпорацій (чисті заощадження корпорацій); Дб – виплати населенню по державному
боргу (відсотки по державним облігаціям);
- Дохід кінцевого використання66 (ДКВ) =ОД–Пі(індивідуальні податки67).
Важливе значення для розуміння суті НД має аналіз процесів його виробництва,
первинного розподілу, перерозподілу і його кінцевого споживання:
1. У процесі виробництва результатом розподілу НД є створення необхідного (v) і
додаткового (m) продукту. Такий поділ відображає показник норми додаткової вартості
або ще його називають ступінь експлуатації (див. вище). Так, наприклад в США у 1990
році він становив 70%, а в СРСР – 130%, що свідчить про вищий ступінь експлуатації
найманих працівників партійною радянською верхівкою.
2. На стадії первинного розподілу НД вся додана вартість (m) розподіляється на
первинні доходи: зарплату, прибуток, відсоток, ренту. Так, первині доходи учасників
виробництва називають іще факторними, бо кожен з цих доходів пов’язаний з певним
фактором (земля, праця, капітал, підприємницька здібність).
3. Перерозподіл НД здійснюється через державний бюджет, податкову систему,
систему ціноутворення, позику, внески до різноманітних фондів і організацій,
інфляційний випуск грошей. Через державний бюджет в розвинених країнах світу
перерозподіляється 50-60% НД. Таким чином, первинні доходи в результаті перерозподілу
трансформуються у вторинні (або похідні) доходи. Перерозподіл НД може здійснюватися
як через офіційні (видимі) канали68, так і через неофіційні (невидимі) канали69.
4) У результаті розподілу і перерозподілу НД у всіх власників і трудящих груп
населення, сімей, окремих громадян, підприємств та установ утворюють кінцеві доходи,
які використовуються населенням на споживання та заощадження. Отже на останній
стадії руху НД =ФС+ФЗ, де ФС – фонд споживання, який у формі особистих доходів
надходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також непрацездатним; ФЗ –

62
Чисті факторні доходи (ЧФД) представляють собою різницю між доходами, отриманими громадянами (резидентами) даної країни на
належні їм фактори виробництва в інших країнах і доходами, отриманими іноземцями (нерезидентами) на належні їм фактори
виробництва в даній країні.
63
Національний дохід (НД) – сукупний дохід, зароблений власниками економічних ресурсів, тобто сума факторних доходів (зарплата,
прибуток, рента, відсоток).
64
Особистий дохід (ОД) – це отриманий приватними особами дохід, який розподіляється на споживання, заощадження та виплату
індивідуальних податків.
65
Включають такі напрямки виплат: а) відрахування на державне (обов’язкове) соціальне страхування, включаючи відрахування на
обов’язкове медичне страхування; б) відрахування на державне (обов’язкове) пенсійне страхування (до Пенсійного фонду України), а
також відрахування на додаткове пенсійне страхування; в) відрахування до Фонду сприяння зайнятості населення.
66
ДКВ розподіляються на споживання та заощадження, ДКВ = С+З.
67
До індивідуальних (особистих) податків включають податок на доходи фізичних осіб, збір за першу реєстрацію транспортного засобу,
податок на землю громадян, податок на нерухоме майно громадян, адміністративні стягнення тощо.
68
Офіційний перерозподіл НД фіксується офіційною статистикою, здійснюється через механізм оподаткування, частково через
механізм ціноутворення, який передбачає, що держава або компанії офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та
послуг зростатимуть, чи розміри оподаткування змінюватимуться.
69
Неофіційний перерозподіл здійснюється урядом чи компаніями, коли вони, не повідомляючи офіційно, здійснюють поступове
підвищення цін, що призводить до зниження життєвого рівня населення. Однак наймасштабніший неофіційний перерозподіл НД
відбувається за існування тіньової (підпільної) економіки – сукупності неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухиляння від
сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (наркотики, азартні ігри, проституція тощо).
20
фонд заощадження, який у формі інвестицій (капіталовкладень) використовується для
розширення виробництва та соціальної інфраструктури.
Рівень розвитку національного господарства та його здатність адекватно вписатися
у глобальну економіку (зайняти гідну «нішу») оцінюються ступенем використання
національного багатства (обсяги, структура, динаміка) у процесі забезпечення високого
рівня якості життя населення, національної безпеки і конкурентоспроможності країни на
міжнародних ринках товарів, послуг і капіталів (рис. 2.1).

Природне багатство Національне багатство Нематеріальне багатство (духовні,

(розвідані та нерозвідані культурні цінності, освітній,
природні ресурси) кваліфікаційний, науково-технічний,
організаційний, інтелектуальний
потенціали; інформаційні ресурси,
Майно домашніх господарств твори мистецтва і літератури)
Речове багатство
(особисте майно громадян)
(національне
майно) Основний і оборотний
Резерви споживчих благ капітал фірм

Резерви капітальних благ (будинки і споруди Капітальні блага сфери нематеріального виробництва
виробничого призначення, дороги, транспортні (школи та інші навчальні заклади, лікарні і санаторії, житло,
магістралі, трубопроводи, машини, обладнання, об’єкти культури і спорту)
механізми, інструменти)

Рис. 2.1. Структура національного багатства

Для більш глибокого аналізу комплексного розвитку національної економіки

застосовують також ряд індексів та показників, що відображають системні зрушення у
структурі національного господарства країни.
До них, наприклад, можна віднести: індекс людського розвитку (ВНП на душу
населення, середня тривалість життя, рівень освіченості)70, індекс вартості життя
(«споживчий кошик»), індекс споживчих цін («індекс інфляції»), індекс промислових
конкурентоспроможних компаній, індекс технологічного розвитку, індекс людського
капіталу, індекс інноваційних можливостей, рівень безробіття, рівень зайнятості, показники
платіжного балансу, продуктивність суспільної праці, капіталовіддача/капіталоємність,
матеріаловіддача/матеріалоємність та ін.

4. Номінальні та реальні макропоказники. Дефлятор ВВП.

Інфляційні процеси ускладнюють розрахунки макропоказників. Подолання
негативного впливу інфляції при розрахунках вимагає чіткого розмежування номінального
і реального ВВП.
Номінальний ВВП (ВВПн) – це ВВП у поточних цінах (ціни, що існують на
момент виробництва):
n
ВВПн =  p1  g1 ,
i =1
де: g1 – обсяг виробництва i-го товару в поточному році; р1 – ціна i-го товару в поточному
році.
Таким чином, на величину ВВПнвпливають два процеси – динаміка обсягу
виробництва, динаміка рівня цін.
Реальний ВВП (ВВПр) – це ВВП, який вимірюється в постійних71 (сталих,
незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна
(динаміка) обсягів виробництва:

70
За Всеукраїнським рейтингом індексу людського розвитку у 2009 році першу «трійку» посіли міста Київ та Севастополь, Харківська
область.
71Постійні ціни – фактичні ціни того року, який береться за базовий.
21
 n
ВВПр =  p0  g1 ,
i =1
де: p0 – ціна i-го товару в базисному році.
ВВПрможна розраховувати шляхом коригування ВВПн на індекс цін (Ір):
ВВПн
ВВПр =
Ір ( ДефляторВВ П )
де: дефлятор ВВП - це індекс цін, розрахований для сукупності товарів і послуг, що
входять до складу ВВП:
ВВПн
ДефляторВВ П =
ВВПр
Індекс цін (Ір) вираховується для з’ясування зміни цін на товари і послуги. Якщо
величина Ір<1 – то відбувається коригування ВВПн у бік збільшення, яке називається
інфлюванням. Якщо ж величина Ір>1, то відбувається дефлювання – коригування ВВПн
у бік зменшення (рис. 2.2).

Рис.2.2. Інфлювання та дефлювання як способи коригування номінального ВВП

Якщо дефлятор (індекс цін) розраховується для ВВП, то для споживчого кошика
використовують індекси цін Пааше і Ласпейреса.
Індекс цін Пааше розраховується для мінливої структури споживчого кошика, -
як співвідношення поточних споживчих витрат на придбання асортиментного набору
споживчого кошика поточного періоду до споживчих витрат на придбання такого ж
самого асортиментного набору споживчого кошика в цінах базисного періоду:

де: Qt – обсяг i-го товару (послуги) споживчого кошика в поточному періоді;Pt – ціна
одиниці i-го товару (послуги) споживчого кошика в поточному періоді;P0 - ціна одиниці i-
го товару (послуги) споживчого кошика в базовому періоді.
Відображаючи динаміку цін (зміну цін – рівень інфляції, рівень дефляції) за
споживчим кошиком поточного періоду (Qt), індекс Пааше (Іp) не в повній мірі
відображає ефект доходу72. В результаті маємо занижену оцінку зміни цін (рівня інфляції)
при зростанні доходів (і відповідно цін) і, завищену у випадку їх зниження.
Індекс цін Ласпейреса розраховується для незмінної структури споживчого
кошика, - як співвідношення поточних споживчих витрат на придбання асортиментного
набору споживчого кошика базисного періоду до споживчих витрат на придбання такого
ж самого асортиментного набору споживчого кошика в цінах базисного періоду:
Ефект доходу – означає, що по мірі зростання доходів споживачів ціни на товари і послуги – зростають, і навпаки, із зменшенням
72

доходів споживачів ціни спадають.

22
де: Q0 – обсяг i-го товару (послуги) споживчого кошика в базовому періоді;Pt – ціна
одиниці i-го товару (послуги) споживчого кошика в поточному періоді;P0 - ціна одиниці i-
го товару (послуги) споживчого кошика в базовому періоді.
Відображаючи динаміку цін за споживчим кошиком базисного періоду (Q0), індекс
Ласпейреса (IL) не враховує зміни в структурі споживання, що виникають через зміни цін
споживчих благ. Відображаючи лише ефект доходу і ігноруючи ефект заміщення73, цей
індекс дає завищену оцінку інфляції при зростанні цін і занижену у випадку їх зниження.
Індекс цін Фішера (IF) нівелює недоліки (усереднює значення інфляції),
притаманні індексам Пааше і Ласпейреса, розраховується як їх середня геометрична
величина:

.
Отже, інфляція вимірюється за допомогою індексу цін (Ір). Темп інфляції (Ті)
вираховується наступним чином:
І р1 − І р 0
Ті =  100 ,
І р0
де Ір1- індекс цін поточного року, Ір0 – індекс цін минулого року (базисного періоду).

Тема 3. Ринок праці

1. Ринок праці та його основні категорії.

2. Механізм функціонування ринку праці.
3. Державне регулювання зайнятості населення.

1. Ринок праці та його основні категорії

73
Ефекти заміщення – означає, що по мірі зростання цін на товари і послуги – відбувається відповідна заміна у споживанні дорожчих
товарів дешевшими, і навпаки, із зниженням цін споживання дорожчих товарів зростає.
23
 Зайнятість і безробіття є основними категоріями, які характеризують ринок праці.
Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших
відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю
в суспільно-корисній діяльності, яка приносить їм дохід.
Рівень зайнятості= Зайняті / (особи у віці від 15 до 70 років) х 100%.
З метою обліку працездатного (або економічно активного) населення всі громадяни країни
за стандартами, розробленими Міжнародною Організацією Праці (МОП), розподіляються на три
взаємовиключні категорії (рис. 3.1).

Зайняті (E) Безробітні (U) Ті, хто не належить до Особи віком до 15 років
Робоча сила (L) робочої сили та ті, що перебувають у
Економічно активне населення Економічне неактивне спеціальних закладах
L = E+U населення
Населення
Рис. 3.1. Взаємозв’язок категорій обліку населення

І. Зайняті – це люди, що виконують оплачувані види робіт. До них належать ті, хто
має повну і неповну зайнятість (неповний робочий день або тиждень), робоче місце, але
не працює через хворобу, страйки, погодні умови або відпустку. До зайнятих не
включають дітей, які працюють у віці до 15 років, незалежно від того, чи отримують вони
винагороду за працю чи ні.
ІІ. Безробітні – це особи, що не мають роботи, але шукають її. Категорія
«безробітний» базується на трьох критеріях, що повинні задовольнятися одночасно: «без
роботи», «зараз готовий приступити до роботи» та «шукає роботу». До безробітних
відносять всіх людей старше 15 років74, що протягом звітного періоду: 1) були «без
роботи», тобто не працювали за наймом або на власному підприємстві; 2) були «зараз
готові приступити до роботи», тобто готові почати працювати за наймом або на власному
підприємстві протягом звітного періоду; 3) «шукали роботу», тобто здійснювали
конкретні кроки у минулий період з метою знайти роботу за наймом або на власному
підприємстві. До безробітних належать також ті, хто тимчасово звільнений з роботи та
чекає виклику на неї; звільнився за власним бажанням та шукає кращий варіант
працевлаштування; знайшов місце роботи та передбачає його зайняти протягом 30 днів.
ІІІ. Ті, хто не належить до робочої сили – це особи, які не працюють і не шукають
роботу за наймом (пенсіонери, студенти стаціонару, зневірені знайти підходящу роботу).
З розрахунків цих трьох категорій виключаються діти віком до 15 років та особи,
які перебувають у місцях позбавлення волі та спеціальних лікувальних закладах.
Розрізняють такі види зайнятості:
- Фактична - фіксує результат розподілу ресурсів праці (робочої сили).
- Повна – це зайнятість, якої можна максимально досягти на практиці. Це такий рівень
зайнятості, який забезпечується в умовах рівноваги на ринку праці, коли фактичне
безробіття дорівнює природному безробіттю.
- Неповна (часткова) - це такий рівень зайнятості, який спостерігається в умовах
нерівноваги на ринку праці, коли фактичне безробіття перевищує природне на величину
циклічного безробіття.
- Надмірна - з’являється тоді, коли фактичне безробіття нижче природного.
- Раціональна зайнятість – зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням
доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та
освітньої структури; здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості,
залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів.

74
У відповідності із законом України «Про зайнятість населення» (від 05.07.2012, № 5067-VI), безробітний - особа віком від 15 до 70
років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та
здатна приступити до роботи.
24
 Повна та раціональна зайнятість у комплексі визначають ефективну зайнятість75.
Крім названих видів зайнятості, за іншими критеріями розрізняють загальну76
(глобальну), економічну77, основну78 (первинну), додаткову79 (вторинну),
традиційну, гнучку та ін. форми зайнятості.
80 81

Безробіття – це така ситуація на ринку праці, за якої охочі працювати працездатні

члені суспільства шукають для себе місце роботи.
Рівень безробіття = Безробітні / Робоча сила х 100%.
Види безробіття:
- Фактичне – таке, що реально існує на ринку праці.
- Природне – це таке безробіття при якому в економіці забезпечується повна зайнятість.
Повна зайнятість не ототожнюється з нульовим безробіттям, а охоплює фрикційне і
структурне безробіття, які не порушують рівновагу на ринку праці. Вважається, що
наявність цих двох видів безробіття є природною потребою для нормального
функціонування економіки Тому фрикційне і структурне безробіття інтегруються в одну
категорію — природне безробіття
- Фрикційне – пов’язане з добровільним чи вимушеним пошуком або очікуванням
роботи. Таке безробіття короткочасне.
- Добровільне – зумовлюється небажанням частини активного, працездатного населення
працювати. Таке безробіття довгострокове.
- Структурне – пов’язане із зміною структури попиту на споживчому ринку, тобто із
структурними змінами в економіці, і потребує перекваліфікації або зміни професії.
- Сезонне – обумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва в певних галузях
(с/г, туризм, рибальство).
- Технологічне – пов’язане з ліквідацією робочих місць внаслідок автоматизації,
роботизації, раціоналізації, з переходом до «безлюдних технологій».
- Циклічне, - викликається спадом виробництва в період несприятливої кон’юнктури і
відповідним зменшенням сукупного попиту на товари і послуги. На відміну від
фрикційного і структурного безробіття, які викликаються втратами часу на пошук
робочого місця, циклічне, пов’язане із дефіцитом робочих місць. Циклічне безробіття
становить різницю між фактичним та природнім безробіттям.
Тривалість безробіття – це час, протягом якого середній незайнятий залишається
без роботи.
В умовах повної зайнятості та природного рівня безробіття економіка виробляє
максимальний обсяг виробництва. Такий обсяг виробництва вимірюється потенційним
ВВП. Отже, природне безробіття є чинником кількісної визначеності потенційного ВВП.
Тому обчислення природного безробіття має велике практичне значення.
Існує декілька методів визначення рівня природного безробіття:
- на базі обчислення середньорічного безробіття за тривалий період;
- на основі безробіття того, року в межах якого спостерігалася рівновага на ринку праці, а
очікувана інфляція була близькою до фактичної;
- як фактичне безробіття в умовах стабільних темпів інфляції.
Безробіття як благо:
- викликає раціональний перерозподіл робочих ресурсів відповідально до вимог
ринку;
75Ефективна зайнятість є результатом ефективного розподілу трудових ресурсів, тобто такого, що задовольняє потреби суспільного
виробництва за кількістю та якістю робочої сили і забезпечує найбільший його обсяг.
76
Загальна (глобальна) зайнятість – навчання у загальноосвітніх, спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього
господарства і виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами, людьми похилого віку, участь у роботі органів державної влади та
громадських організацій, служба у збройних силах та інші.
77
Економічна зайнятість – участь працездатного населення у виробництві товарів і послуг.
78
Основна (первинна) зайнятість – виникає безпосередньо після інвестування капіталу.
79
Додаткова (вторинна) зайнятість – наявність додаткової роботи в осіб, які мають основну роботу.
80
Традиційна зайнятість – характеризується повним робочим днем, стабільністю праці, регламентуванням робочого часу.
81
Гнучка зайнятість – характеризується нестабільністю, відхиленням від нормативного робочого часу, нестандартними умовами праці,
високою професійно-кваліфікаційною і територіальною мобільністю працівників, гнучкою оплатою праці.
25
 - стимулює НТП через підвищення кваліфікації кадрів та впровадження нових
видів діяльності;
- стримує інфляцію (як показує крива Філіпса, високе безробіття змушує
працюючих за наймом погоджуватись на нижчу зарплату, а це, в свою чергу, уповільнює
зростання цін).
Таким чином, в кожній країні розробляється система заходів щодо регулювання
безробіття, яка включає систему державної служби зайнятості, механізми соціального
захисту і допомоги. Важливою організаційною формою у цій системі є біржа праці, яка
виконує роль посередника між підприємцями і працівниками в укладанні угод про
купівлю-продаж робочої сили.
Безробіття як втрати:
І. Індивідуальні втрати від безробіття: зниження рівня доходів або їх повна
відсутність; погіршення економічного добробуту особи (сім’ї); втрата кваліфікації
працівниками; несприятливі психологічні зміни.
ІІ. Суспільні втрати від безробіття: недовиробництво ВВП; соціальна напруга в
суспільстві; зростання злочинності.
При визначенні втрат від безробіття слід окремовиділити природне і циклічне
безробіття. Втрати від безробіття не пов’язані з природним безробіттям. Як відомо, воно є
необхідною передумовою для нормального функціонування економіки. Тому час, який
витрачають фрикційні та структурні безробітні на пошук роботи, – це не втрати, а
витрати, що необхідні їм для пошуку найбільш ефективних варіантів застосування своєї
робочої сили. В кінцевому підсумку ці витрати сприяють підвищенню продуктивності
праці і збільшенню обсягів виробництва продукції. Протилежний висновок стосується
циклічного безробіття, яке не є необхідним для функціонування економіки, а виникає
внаслідок відсутності вільних робочих місць. Тому таке безробіття є вимушеним, що
породжує для безробітних і суспільства в цілому певні втрати. Отже, втрати від
безробіття – це втрати від циклічного безробіття.
Втрати від циклічного безробіття мають комплексний характер. Втрати
підприємств полягають в тому, що вони скорочують випуск продукції і зменшують свої
прибутки. Це у свою чергу скорочує надходження до державного бюджету і змушує
державу витрачати бюджетні кошти на виплати по безробіттю. Але найбільші втрати
несуть безробітні. Вони втрачають заробітну плату, яка частково компенсується
виплатами по безробіттю. В умовах тривалої професійної бездіяльності вони частково
втрачають і свою кваліфікацію. Крім того, безробіття наносить людині психологічну
травму, викликає невіру в себе, занепад моральних принципів, погіршення здоров’я тощо.
Узагальнюючою економічною ціною, яку суспільство платить за циклічне
безробіття, є невироблена продукція. Оскільки певна частка робочої сили не
використовується в процесі виробництва, то економіка не спроможна виробляти
потенційно можливий обсяг товарів та послуг, тобто потенційний ВВП. Цей
невироблений (втрачений) обсяг продукції свідчить про відставання фактичного ВВП від
потенційного, яке називається «рецесійний розрив ВВП». Він показує на скільки
процентів відхиляється фактичний ВВП від потенційного під впливом циклічного
безробіття.
Чим вище циклічне безробіття, тим більшим є розрив ВВП і тим більшу величину
ВВП втрачає економіка.
Американський макроекономіст Артур Оукен виявив для США емпіричну
залежність між темпом зростання безробіття і темпом зростання ВНП. Згідно з його
дослідженням перевищення рівня фактичного безробіття на 1% над рівнем природного
безробіття знижує реальний ВНП порівняно з потенційним (збільшує розрив ВВП) на
2,5%. Для інших країн цей розрив може мати інше кількісне значення.
Закон Оукена можна виразити такою формулою:

26
 Y − Yp
= − u c
Yp
де: Y- фактичний ВВП, Yp – потенційний ВВП, β – коефіцієнт Оукена - коефіцієнт
чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття (зазвичай він дорівнює 2,5; по кожній
країні в залежності від періоду буде свій коефіцієнт чутливості), uc - рівень циклічного
безробіття,який дорівнює різниці між фактичним та природнім безробіттям.
Закон Оукена можна виразити і такою формулою:
Y % = −  (u − u n )
де: Y % – розрив фактичного ВВП у процентах до потенційного ВВП; u – фактичний
рівень безробіття; un – природний рівень безробіття.
З формули А. Оукена випливає, що якщо в країні циклічне безробіття відсутнє,
фактичний ВВП дорівнює потенційному, то використовуються всі наявні ресурси.
Наприклад, у 80-х роках коефіцієнт Оукена в США становив 2, рівень природного
безробіття – 5,5%, а фактичного – 7,5%. Це означає, що за такого рівня циклічного
безробіття розрив ВВП складе 4%, відповідно фактичний ВВП – 96%:
х-100%=-2(7,5%-5,5%),
х=96%.
Практика свідчить, що закон Оукена виконується не завжди, а значить він не є
універсальним економічним законом.

2. Механізм функціонування ринку праці

Головну координуючу роль в ринковій економіці виконують три ринкових

агрегати: ринок праці (робочої сили), товарний ринок (ринок продуктів), грошовий ринок.
Кожний ринок працює на забезпечення локальної рівноваги в економіці, а всі разом
вони підтримують тенденцію до забезпечення загальної економічної рівноваги.
Ринок праці – це система конкурентних зв’язків між учасниками ринку
(підприємцями, робітниками, державою) з приводу наймання і використання робітника у
суспільному виробництві.
Ринок праці охоплює всю робочу силу і визначається як сукупність економічних
відносин, які складаються в суспільстві з приводу узгодження попиту і пропозиції на
робочу силу.
Субʼєктами ринку праці є наймані працівники і роботодавці. Принципова різниця
між ними полягає у відношенні до засобів виробництва. Так, роботодавці є власниками
засобів виробництва, а наймані працівники не мають ні знарядь, ні предметів праці, але
володіють здібностями до праці. Наймані працівники пропонують свою робочу силу за
певну плату, а роботодавці представляють попит на неї та оплачують її.
Обʼєктами ринку праці є умови найму на роботу, що визначаються попитом і
пропозицією на ринку праці.
Основними елементами ринку праці є: попит на працю82, пропозиція праці83, ціна
праці84, конкуренція між роботодавцями і робітниками (власниками робочої сили).
Основні функції ринку праці:
- узгоджує економічні інтереси субʼєктів трудових відносин;
- забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

82
Попит на працю – це платоспроможна потреба працедавців (роботодавців) на трудові послуги працівників певних професій і
кваліфікацій. Попит визначається ціною робочої сили, потребами виробництва, техніко-технологічним рівнем суспільного
виробництва.
83
Пропозиція праці визначається передусім ціною, рівнем податків, потребами працівника у забезпеченні непрацюючих членів сім’ї,
звичками, традиціями, культурою і релігією, силою профспілок тощо.
84Ціна праці (зарплата) – ціна, яка сплачується за використання праці найманого працівника. Її речовим і матеріальним змістом є

кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім’ї.
27
- забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних
потреб і розвитку техніки;
- підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;
- формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного
відтворення;
- сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;
- стимулює працю, встановлює рівноважні ставки заробітної плати;
- впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;
- дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон'юнктуру ринку тощо.
Ринок праці в ринковій економіці - це ринок найманої праці, де роботодавець і
найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає
унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків.
За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин: 1) потенційного, тобто
тієї сфери, де формується сама праця; 2) циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу
робочої сили; 3) внутріфірмового, тобто того, де боротьба за робочі місця ведеться на
підприємствах між зайнятими працівниками.
До потенційного ринку праці включаються особи, зайняті в домашньому та
особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що навчаються з
відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери й підприємці та інше
працездатне населення.
Циркулюючий ринок праці - це сфера, де продавець своєї робочої сили
переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично
безробітним. До цієї категорії відносять осіб, які перебувають у фрикційному,
структурному і циклічному безробітті; звільнених військовослужбовців з лав армії та
флоту; пенсіонерів, які шукають роботу, а також осіб, що перебувають на перепідготовці,
підвищенні кваліфікації та громадських роботах.
До внутріфірмового ринку праці відносяться особи, що переміщуються
безпосередньо на підприємствах у звʼязку з появою вакансій (робочих місць) за рахунок
звільнення працівників, модернізації і розширення виробництва, нового будівництва,
зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях.

В макроекономічній теорії по-різному пояснюється механізм функціонування

ринку праці, зокрема з цього питання конкурують між собою дві теорії: неокласична
(класична) та кейнсіанська.
Згідно з неокласичною теорією (А. Маршалл, А. Пігу)попит на робочу силу (LD)
є спадною функцією від реальної зарплати85, а пропозиція праці (LS) — зростаючою
функцією від реальної зарплати (W/P) (рис. 3.2):
LD = F (W / P) .
За таких умов будь-яке порушення рівноваги на ринку праці усувається за
допомогою коливань реальної зарплати. При цьому причиною нерівноваги на ринку праці,
тобто циклічного безробіття є надмірна зарплата, яка перевищує рівноважну величину,
тобто таку величину зарплати, яку погоджуються заплатити роботодавці.
На думку прихильників класичної теорії, таке безробіття швидко усувається,
оскільки конкуренція між робітниками примушує їх погодитися на зниження заробітної
плати до рівноважного рівня. Якщо певна частка робітників не захоче найматися на
роботу за зниженої зарплати, то таке безробіття вважається добровільним і тому не є
безробіттям.

Реальна зарплата – це кількість споживчих вартостей (товарів і послуг), яку працівник може придбати за свій грошовий заробіток за
85

певного рівня цін після відрахування податків. Реальна зарплата = номінальна зарплата (W) / рівень цін (P).
28
 (W/P)1

(W/P)e

L2 Le L1

Рис. 3.2. Неокласична модель ринку праці (а)

(W/P)1

(W/P)2

L2 LF

Рис. 3.2. Неокласична модель ринку праці (б)

Як видно із рисунку 3.2 (а), при реальній заробітній платі (W/P)е безробіття
дорівнює природній нормі86(Lе). Тому пропозиція праці дорівнює попиту на працю, тобто
на ринку праці забезпечується рівновага. Тепер припустимо, що внаслідок зниження цін
реальна зарплата перевищила рівноважний рівень і зросла до (W/P)1. Згідно з
неокласичною теорією пропозиція праці (LS) зросте до L1, а попит на працю (LD) упаде
до L2. Загалом, в класичній теорії рівновага на ринку праці відбувається за наступним
алгоритмом: поки пропозиція праці менша за її попит, то реальна зарплата росте, а коли
навпаки – спадає до рівноважного рівня.
З рисунку 3.2 (б) випливає, що різниця між повною зайнятістю (або природним
безробіттям, LF) і фактичною зайнятістю (L2) – становить безробіття (за класиками –
добровільне), яке виникає через те, що працівники добровільно відмовляються працювати
за зниженими ставками реальної зарплати. Але тривалий час, залишаюсь від доходів вони
пристають на умови середньо ринкових зарплат і відновлюється нова рівновага та повна
зайнятість.
За даною теорією причиною безробіття є надмірна зарплата (подорожчання
робочої сили), що перевищує її рівноважну величину.

В кейнсіанській теоріїпопит на робочу силу (LD) залежить не від реальної

зарплати, а від сукупного попиту (AD) (рис. 3.3):

86
Природна норма безробіття - це частка безробітних (1-5% від робочої сили), яка відповідає доцільному рівню повної зайнятості в
економіці. Такі форми безробіття, як фрикційне і структурне неминуче, тому що завжди з’являються люди, які добровільно чи
вимушено змінюють місце роботи. При цьому кількість цих безробітних і кількість вільних робочих місць (попит і пропозиція на ринку
праці) співпадають. Таку ситуацію трактують як повну зайнятість, а суму фрикційного і структурного безробіття як природне
безробіття.
29
 LD = F ( AD) .
Це означає, що сукупний попит обумовлює не лише обсяг реального ВВП, а й ту
кількість праці, яка необхідна для його виробництва, тобто формує зайнятість. Тому попит
на працю є зростаючою функцією від сукупного попиту.
В той же час ріст зайнятості стримують заощадження («психологічний закон»), які
не йдуть на придбання виробленого ВВП, внаслідок чого він скорочується та провокує
безробіття.
Як і неокласики, кейнсіанці стверджують, що із зростанням зарплати до певного
рівня пропозиція праці збільшується. Проте, на відміну від класиків, у прихильників
кейнсіанської теорії пропозиція праці(LS) є зростаючою функцією не реальної, а
номінальної зарплати87:
Ls = F (W )
.

При цьому, тривалий час до досягнення повної зайнятості (природного рівня

безробіття) та потенційного рівня ВВП (Yp), пропозиція праці збільшується без зміни
номінальної ставки зарплати, оскільки в умовах безробіття працівники не стануть
вимагати підвищення зарплат.
По мірі наближення до потенційного рівня ВВП, відбувається поступове зростання
номінальної зарплати, яке викликає у працівників тимчасове відчуття збільшення доходів
(«грошова ілюзія»), в результаті чого пропозиція праці зростає.
Номінальна зарплата не врівноважує ринок праці, оскільки, на думку Кейнса, вона
не може змінюватися в бік зниження, завдяки профспілкам, монопольним цінам,
контрактовим цінам.На думку кейнсіанців, ринок праці характеризується постійною
рівновагою, а проблема безробіття, викликана зниженням сукупного попиту, може
вирішуватися за допомогою заходів держави, спрямованих на його стимулювання.

W1

L1 Lе

Рис. 3.3. Кейнсіанська модель ринку праці

На рисунку 3.3, попит на працю в обсязі L1 є функцією сукупного попиту (AD) в

умовах неповної зайнятості, а номінальна заробітна плата W1, що встановлена
підприємцями, зумовлює ріст пропозиції праці в обсязі Le, яка узгоджується з природним
безробіттям та потенційним ВВП (Yp).

3. Державне регулювання зайнятості населення

Ринок праці, як найважливіша сфера суспільно-господарського механізму потребує

кваліфікованого регулювання, з метою підвищення ефективності його функціонування.

Номінальна зарплата – цесума грошей, яку отримує працівник за продаж капіталісту робочої сили та частково результатів її
87

функціонування, тобто це фактична кількість грошей.

30
Саме створення ефективної системи регулювання зайнятості населення є одним з
основних завдань суспільно-економічного розвитку.
Державна політика у сфері зайнятості населенняпередбачає систему адаптації
різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему
соціального захисту безробітних та осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Основні заходи державного регулювання зайнятості:
- створення закладів професійної та середньої освіти для підготовки та
перепідготовки кадрів;
- розвиток державного підприємництва, державної закупівлі товарів і послуг,
організація громадських робіт;
- стимулювання створення нових робочих місць, шляхом надання податкових пільг
і субсидій недержавним підприємствам;
- вплив на процес купівлі-продажу робочої сили та її використання, шляхом
застосування важелів податкової, грошово-кредитної, міграційної, амортизаційної
політики, впровадження законів та законодавчих актів про тривалість робочого дня,
величину мінімальної заробітної плати, працездатний вік;
- організація служб зайнятості та працевлаштування;
- соціальне забезпечення безробітних.
Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його
захисту від безробіття, а також соціальної гарантії з боку держави в реалізації
громадянами права на працю регулюються Конституцією України, законом України «Про
зайнятість населення», Кодексом законів про працю України, Господарським та
Цивільним кодексами України, законом України «Про загальнообовʼязкове державне
соціальне страхування», іншими актами законодавства.
Конституція України гарантує кожному право на працю, яке забезпечене
загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків
громадян, підприємств, установ і організацій, бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення. Види соціальних виплат та допомоги по безробіттю, що є основним
джерелом існування, мають забезпечувати небідний рівень життя, тобто не нижчий від
прожиткового мінімуму, встановленого законом. Прожитковий мінімум встановлюється
відповідно до вартості споживчого кошика, який в свою чергу є критерієм бідності, тобто
та людина, яка не може придбати асортиментний набір споживчого кошика вважається
поза межею бідності.
Межа бідності - це інструмент для виміру бідності. У більшості випадків вона
розраховується за даними доходів і споживання. Люди рахуються бідними, коли їхній
рівень життя (зазвичай, дохід або споживання) нижче цієї межі. Межа бідності може
бути встановлена у відносних і абсолютних показниках.
1. Відносна бідність визначає положення окремої людини або сімʼї в порівнянні із
середнім прибутком по країні, так межа бідності розташовується на середині шкали або
складає 40% від розподілу.
2. Абсолютна бідність визначає положення окремої людини або сімʼї щодо межі
бідності, реальна вартість якої встановлюється після закінчення деякого часу. Межу
абсолютної бідності розраховують по вартості мінімального купівельного кошика,
складеного з продуктів, необхідних для одержання кількості калорій.
Держава також бере не себе функцію регулювання соціально-трудових відносин,
встановлюючи рівень мінімальної заробітної плати, таким чином вона стає гарантом
того, що за будь-яких умов найму робочої сили кожен працівник отримує заробітну плату
не нижче її мінімального рівня (регулюванню піддається погодинна ставка). Мінімальна
заробітна плата не обов’язково співпадає з прожитковим мінімумом. Вона може бути
вищою, якщо фінансові можливості держави та господарських суб’єктів поліпшуються, а
може бути і нижчою.

31
 В Законі України «Про зайнятість населення», держава гарантує працездатній
людині у працездатному віці в Україні добровільність праці та вільний вибір діяльності,
захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, незаконного звільнення,
безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і
працевлаштування відповідно до покликання, професійної підготовки тощо, безплатне
навчання безробітних нових професій, перепідготовку, виплати вихідної допомоги тим,
хто втратив постійну роботу, виплати допомоги з безробіття тощо.
Кейнсіанська революція внесла деякі корективи щодо реалізації державної
політики у сфері зайнятості. Зокрема, посткейнсіанцем Олбаном Філліпсом у кінці 50-х
років ХХ ст. було віднайдено чітку обернено-пропорційну залежність між інфляцією і
безробіттям.
Згадана крива спочатку була побудована на оберненій залежності між темпами
зростання безробіття і номінальних зарплат (чим вищий рівень безробіття, тим меншим є
приріст грошової маси (зокрема, за рахунок зменшення обсягу отриманих зарплат), тим
меншим є ріст цін (інфляції) і, навпаки.
Наступні дослідники замість темпу росту зарплати почали використовувати тісно
пов’язаний з ним показник - темп інфляції. Відповідна залежність і отримала назву
«кривої Філліпса» і є дієвою лише для короткострокового періоду (рис. 3.4). В
довгостроковому періоді, згідно Мілтона Фрідмена, крива Філліпсамає вигляд
вертикальної прямої, інакше кажучи, демонструє відсутність залежності між рівнем
інфляції та безробіття.

Рис. 3.4. Крива Філліпса для короткострокового періоду

Крива Філіпса стверджує, що рівень інфляції (π) залежить від трьох факторів:
- очікуваної інфляції (πе);
- циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття (u) від природного
рівня безробіття (u*);
- шокових змін пропозиції (ε) – ріст цін на енергоносії, катаклізми, політичні, військові
події, що призводить до скорочення ВВП.
Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:
π = πе-β(и-и*)+ε,
де β – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку
циклічного безробіття (цей коефіцієнт завжди більший від нуля).
Таким чином, Філліпс та його послідовники стверджували, що у
короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на швидке зниження рівня
безробіття, призводитиме до прискорення інфляції, і навпаки.
Проте в 70 рр. виникло явище стагфляції – одночасного зростання інфляції і
безробіття, що вже не можна було подолати рецептами Філліпса. Американський
економіст, Нобелівський лауреат 1981р., Джеймс Тобін, відображаючи обернену
залежність між інфляцією та безробіттям зазначив, що інфляція можлива і при зростанні
безробіття: зростання попиту на працю збільшує номінальну зарплату – на певному рівні
номінальна зарплата зростає швидше ніж продуктивність праці - зниження (стабілізація)
темпів зарплати вимагає ще більшого підвищення рівня безробіття.
32
 Держава як субʼєкт соціального захисту регулює ринок праці, в тому числі шляхом
вирівнювання доходів громадян.
Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у
здібностях (фізичних та інтелектуальних), в освіті і кваліфікації, працьовитість і
мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад
сім’ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу і дискримінацію.
Для виміру фактичного розподілу доходів використовують «криву Лоренца» і
«коефіцієнт Джині», що визначають яка частка сукупних доходів припадає на кожну
групу населення (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Крива Лоренца

Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує
абсолютна рівність (бісектриса АВ), за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10 %
доходу, 50% сімей – 50% доходу і т.д. Чим більше відходить крива Лоренца (АDB) від
кривої «абсолютної рівності» (АВ) вправо, тим більшою є нерівність у розподілі доходів у
суспільстві.
Коефіцієнт Джині можна отримати, якщо розділити площу фігури АВD
(заштрихованої) на площу трикутника ABC. Чим більший коефіцієнт Джині, тим більшою
буде нерівність (max=1). У випадку абсолютної рівності коефіцієнт Джині=0.
Зазначені проблеми потребують застосування державних важелів вирівнювання,
шляхом бюджетно-фінансової та грошово-кредитної політик.

Тема 4. Товарний ринок

1. Макроекономічний кругообіг в умовах ринку.

2. Сукупний попит: сутність, крива, цінові та нецінові фактори.
3. Сукупне пропонування. Аналіз відрізків кривої сукупного пропонування.
4. Сукупний попит – сукупне пропонування як модель економічної рівноваги.

1. Макроекономічний кругообіг в умовах ринку

33
 Для того щоб вивчити макроекономіку складають та розглядають
макроекономічні моделі.
Моделі містять в собі екзогенні (або зовнішні) змінні, величина яких
«встановлюється» урядом та Національним банком, та ендогенні (або внутрішні) змінні,
величина яких є результатом розвʼязку моделі.

Найчастіше до екзогенних змінних відносять рівень державних витрат (G), ставки

оподаткування (t)та величину пропозиції грошей (М).
До ендогенних (внутрішніх) змінних, як правило, належать обсяг випуску та рівень
зайнятості, рівень інфляції і безробіття.
Модель показує, як зміна однієї з екзогенних величин впливає на ендогенні
показники - ті, що пояснюються в моделі. Це дає змогу досягти оптимального поєднання
інструментів фіскальної та монетарної політики.
Двосекторна модель кругообігу продуктів і доходів
Модель містить лише дві категорії економічних агентів - домогосподарства та
фірмиі не передбачає державного втручання в економіку, а також будь-яких звʼязків із
рештою країн світу (рис. 4.1). Із схеми видно, що економіка є замкненою системою, в якій
доходи одних економічних агентів є витратами інших:
- споживчі витрати домогосподарств на придбання товарів є доходами фірм від реалізації
готової продукції;
- витрати фірм на оплату ресурсів є доходами домогосподарств (заробітна плата, рента,
інші види доходів).

Рис. 4.1. Двосекторна модель кругообігу продуктів і доходів

В двосекторній моделі утворюються два потоки: реальний «ресурси - товари» і

грошовий «витрати - доходи» - здійснюються одночасно в протилежних напрямках і
безмежно повторюються.
Потік - характеризує економічний процес, який відбувається безперервно і
вимірюється в одиницях за визначений період часу. В моделі (рис. 4.1): потоки продукції,
витрат, доходів.
Запас - це величина, яку використовують для виміру показника на конкретний
момент часу, на визначену дату.
В економіці існує певний взаємозв’язок між показниками потоку і запасу:
– запас дорівнює накопиченим за визначений період потокам;
– потік дорівнює різниці між запасами на початок і кінець періоду.
Взаємозв’язок потоку і запасу представлено в таблиці 4.1:
Таблиця 4.1
Приклади потоків і запасів
Потоки Запаси
Дефіцит державного бюджету Державний борг
34
 Обсяг інвестицій Накопичений в економіці капітал
Доходи і витрати споживача Майно споживача
Доход Добробут
Кількість осіб, які втрачають роботу Кількість безробітних

Для закритої економіки (тобто без будь-яких звʼязків із зовнішнім світом), без
державного втручання в економіку, величина загального обсягу виробництва у грошовому
вимірюванні дорівнює сумарній величині грошових доходів домогосподарств. При цьому
також справедливою є рівність доходів (У) і сукупних витрат (у даній моделі це витрати
на поточне споживання – С), тобто Y=C.

Фінансові ринки в моделі кругообігу

Щорічні поточні витрати домогосподарств у середньому є меншими, ніж величина
їхніх доходів, оскільки певну частку отриманих доходів домогосподарства заощаджують.
Та частина доходу (Y), яка не використовується на поточне споживання (С), є
заощадженнями домогосподарств (S). І тоді справедливим буде рівняння:
Y=С+S.
Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки,
внески в банках, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.
З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від
реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які
необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні
здійснювати інвестиції (I).
Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню
загальної величини нагромадженого в економіці капіталу.
Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які
направляють потік грошових коштів від власників до позичальників.
Модель кругообігу продуктів і доходів з урахуванням таких процесів, як
заощадження, інвестиції та фінансові ринки показана на рис. 4.2.

Рис. 4.2. Заощадження, інвестиції та фінансові ринки в моделі кругообігу

Таким чином, справедливим у даному випадку є рівняння:

Y=C+S=C+I або S=I.
Чи завжди заощадження дорівнюють інвестиціям, і відповідно сукупні витрати
дорівнюють національному продукту?
Навіть якщо заощадження не дорівнюють інвестиціям, і система не є рівноважною,
національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу
при цьому виконують інвестиції в товарно-матеріальні запаси:
- якщо S > І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;
- якщо S < І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

35
 Роль державного сектора в кругообігу доходів та продуктів
Під державним сектором розуміються як центральні, так і місцеві органи влади, а
також підприємства державної форми власності.
Державний сектор повʼязаний з іншими елементами економічної системи через:
- чисті податки (Т), які кількісно показують ту частину потоку грошових коштів, яка
вилучається державою в домогосподарств за мінусом державних трансфертних виплат;
- державні закупки товарів і послуг (G), до яких належать видатки з державного бюджету
- платежі держави за придбані товари і послуги, а також заробітна плата всіх державних
службовців;
- державні позики на фінансових ринках (здійснюються при наявності дефіциту
державного бюджету, тобто коли G>T);
- державні заощадження, які здійснюються при наявності надлишку бюджету (G < Т).
Введення державного сектора в круговий потік доходів і продуктів не порушує
рівності національного доходу та національного продукту (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Модель кругообігу з урахуванням ролі державного сектора

Це пояснюється тим, що:
1) Грошовий доход використовується на споживання товарів і послуг (С), чисті податки
(Т), які надходять у розпорядження уряду, і заощадження (S), які потрапляють на
фінансові ринки. Тоді, з точки зору національного доходу, справедливим є рівняння:
Y=C+T+S.
2) Існує три види витрат на товари і послуги: споживчі витрати домогосподарств (С),
інвестиційні витрати фірм (I) та державні закупки товарів і послуг (G). Тобто, з точки зору
національного продукту (витрат), можна записати:
Y=C+I+G.

Модель кругообігу для відкритої економіки

Відкрита економіка – це економічна система, яка повʼязана з іншими країнами
світу механізмами експорту (Х), імпорту (ІМ) і фінансових операцій (рис. 4.4).

36
 Рис. 4.4.Модель кругообігу для відкритої економіки

Так як в моделі відображено тільки грошові потоки, то:

–експорт (Е) - це потік грошових виплат в систему на внутрішні ринки продуктів;
– імпорт (Z) - потік з внутрішньої національної економіки за кордон;
– чистий експорт (NE) - різниця між величиною експорту та імпорту.
Імпортні товари і послуги купуються і домогосподарствами, і фірмами, і державою.
Для спрощення відображається лише найбільша категорія - імпорт товарів споживання.
Якщо Е<Z, NE<0, різниця буде оплачена чи шляхом позики у іноземних
фінансових посередників, чи шляхом продажу реальних і фінансових активів іноземцям.
Такі операції - чистий притік капіталу (притік фінансових ресурсів), зображено як
потік до внутрішнього фінансового ринку.
Якщо Е>Z, NE>0 - відтік капіталу - економічна система дає позики іноземцям чи
купує іноземні фінансові та реальні активи.
В даній моделі кругообіг забезпечується наступним чином:
- з точки зору доходів Y=C+T+S+Е;
- з точки зору витрат Y=C+I+G+Z,
де С – витрати домогосподарств; Т – сума чистих податків; S – заощадження домашніх
господарств; Z – сума імпорту; Е – сума експорту; I – сума інвестицій; G - державні
витрати; Y – національний доход (національний продукт).

2. Сукупний попит: сутність, крива, цінові та нецінові фактори

За своїм змістом поняття «економічна рівновага» досить просте. Під ним розуміють
такий стан економіки, при якому досягається стале урівноваження та взаємне
збалансування структур (домогосподарства, фірми, держава, закордон), що протистоять
одна одній, зокрема пропозиція (виробництво) - попиту (споживанню).
Отже однією з умов підтримання макроекономічної рівноваги є зрівноваження
сукупного попиту і сукупної пропозиції.
Сукупний попит (AD) – це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають
бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних
потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці
(NX). У зв’язку з цим сукупний попит можна визначити як суму попиту на приватне
споживання, приватні інвестиції, державні закупівлі та чистий експорт (попит на експорт з
боку іноземців).

37
 На сукупний попит впливає багато чинників, з яких ціна відіграє головну
регулюючу роль.88
Як відомо, на мікрорівні між ціною і обсягом попиту (кількість товарів, що здатні і
бажають придбати покупці) існує безпосередній обернений зв’язок, що виражається так
званим законом попиту89, дія якого пояснюється ефектом доходу90 і ефектом
заміщення91. Крім ціни на попит мікрорівня впливають: смаки, доходи, кількість і
очікування (сезонні купівлі, майбутні ціни і доходи) споживачів, ціни товарів субститутів
(замінників) і компліментів (доповнювачів). Вплив ціни і нецінових факторів на реакцію
споживачів, а, відповідно, і величину попиту характеризує показник еластичності
попиту.92
На макрорівні, між сукупним попитом (AD) і ціною (P), під якою розуміється
загальний рівень цін на товари і послуги в національній економіці (тобто, ціною ВВП), не
існує безпосередньої залежності.
Оскільки національна економіка одночасно є і виробником і споживачем ВВП, то
збільшені сукупні витрати, спричинені зростанням загального рівня цін, компенсуються
збільшенням сукупних доходів (так, витрати одних інституціональних одиниць є
доходами інших). Відповідно, коли номінальні доходи в економіці збільшуються, реальні -
залишаються на тому самому рівні і сукупний попит не змінюється.
Проте між сукупним попитом і ціною існує опосередкована обернена залежність,
яка проявляється за допомогою, так званих, цінових чинників (табл. 4.2, рис. 4.5).
Таблиця 4.2
Цінові чинники сукупного попиту
Цінові чинники Механізм дії
Ефект процентної ставки При зростанні загального рівня цін покупцям товарів та послуг потрібно більше
грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що, при
незмінній пропозиції грошей, викликає підвищення їх ціни, тобто процентної
ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті
товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші. Це стосується
в першу чергу інвестиційних товарів, а також високо вартісних товарів
споживчого призначення, до яких відносяться переважно товари
довгострокового використання (легкові автомобілі, квартири, телевізори тощо).
Ефект багатства При зростанні загального рівня цін реальна вартість фінансових активів
(строкові депозити, облігації, заощадження) зменшується. За таких умов
власники зазначених активів стають реально біднішими, що скорочує їх попит.
Ефект чистого експорту При зростанні загального рівня цін, при якому внутрішні ціни стають вище, ніж
ціни на аналогічні іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати
перевагу імпортним товарам. Натомість іноземці почнуть купувати менше
вітчизняних товарів, що викличе скорочення експорту, чистого експорту і
зменшення сукупного попиту.

Так, згідно з рис. 4.5, коли ціни падають від Р1 до Р2, економіка переміщується по
кривій сукупного попиту з точки А в точку В.

88Ринкова ціна – об’єднуюче начало між суб’єктами ринку. Ціна виконує ряд функцій (вимірювальна, порівняльна,
розподільча, інформаційна, стимулююча/стримуюча, соціальна), за допомогою яких вона встановлює «правила гри» для
ринкових агентів. За допомогою цінового механізму вирішуються проблеми врівноваження сукупного попиту і сукупної
пропозиції.
89Закон попиту – обсяг попиту скорочується зі зростанням ціни, і зростає зі зниженням ціни. При зниженні ціни на

конкретний товар споживач здатен і бажає купувати більшу його кількість, а при збільшенні ціни на нього він здатен
обмежувати свої бажання щодо його купівлі.
90Ефект заміщення – збільшення ціни на конкретний товар змушують покупця надавати перевагу більш дешевим

товарам аналогічного типу (субститутам).

91 Ефект доходу – зі збільшенням цін реальний дохід (номінальний дохід, скоригований на рівень цін) споживачів

знижується, що негативно впливає на їх купівельну спроможність, і навпаки.

92Еластичність попиту – показник, що показує на скільки % змінилась величина попиту внаслідок зміни ціни чи

нецінового фактору на 1%.

38
 Рис. 4.5. Вплив цінових чинників на криву сукупного попиту

Нецінові чинники сукупного попиту відображають готовність економічних суб’єктів

купувати більше/менше за незмінних цін (табл. 4.3, рис. 4.6)
Таблиця 4.3
Нецінові чинники сукупного попиту
Компоненти сукупного попиту Основні нецінові чинники
Споживчий попит доходи, податки, багатство, заощадження, очікування
Інвестиційний попит доходність фінансових активів, НТП, обсяг капіталу,
податки, очікування
Урядовий попит обсяг державного бюджету
Іноземний попит (попит на експорт з доходи іноземців (НД інших країн), валютний курс,
боку іноземців) торговельна політика

Як видно з рис. 4.6, зміна сукупного попиту внаслідок впливу нецінових чинників
зображується переміщенням його кривої вправо/вліво.

Рис. 4.6. Вплив нецінових чинників на сукупний попит

3. Сукупне пропонування. Аналіз відрізків кривої сукупного пропонування

Сукупна пропозиція (AS) – це сукупність товарів і послуг, які виробляють

національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку.
Показниками сукупної пропозиції є ВВП, ВНП.
Суб’єктами сукупної пропозиції є підприємства, які виробляють товари і послуги, а
мотиваційним чинником, який лежить в основі прийняття ними рішень щодо зміни
обсягів виробництва своєї продукції є максимізація прибутку.
Тому до чинників, які впливають на сукупну пропозицію, відносяться ті чинники,
від яких залежить прибутковість виробництва. Всі ці чинники можна поділити на дві
групи: цінові і нецінові.
Крива сукупної пропозиції (AS) показує, який обсяг ВВП (ВНП) пропонує
виробник за даного рівня цін; складається з трьох відрізків (рис. 4.7).

39
 Рис. 4.7. Крива сукупної пропозиції та її відрізки
І. горизонтальний (кейнсіанський) відрізок (0Y1) – депресивний стан економіки
(низький рівень зайнятості, недоспоживання, незмінні (постійні) ціни).
ІІ. проміжний (висхідний) відрізок (Y1Y2) – піднесення економіки (підвищення
рівня зайнятості, зміна рівня цін впливає на збільшення реального ВНП, ВВП).
ІІІ. вертикальний (класичний) відрізок(Y2Y) – повна зайнятість економіки (коли
всі сфери і галузі максимально завантажені і працюють на повну потужність, рівень
фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю і додаткового зростання
реального ВНП не відбувається, а спостерігається лише інфляційне підвищення цін).
Ціна є визначальним чинником сукупної пропозиції, але її вплив є різним у
довгостроковому і короткостроковому періодах. Пов’язано це головним чином з
неоднаковою гнучкістю цін і зарплат у довгостроковому (абсолютно гнучкі) і
короткостроковому (негнучкі, повільно гнучкі) періодах.
У довгостроковому періоді сукупна пропозиція не залежить від ціни, а
визначається потенційним ВВП, а значить змінюється під впливом тих нецінових
чинників, що безпосередньо впливають на його розмір - кількості та якості факторів
виробництва (праці, капіталу, технологій).
Так, зростання попиту призводить до підняття цін. Це веде до збільшення доходів
підприємств. Підприємства, прагнучи розширювати обсяги виробництва підвищують
попит на робочу силу. Внаслідок конкуренції підприємств за додаткову робочу силу
підвищуються зарплати. Підвищення зарплат призводить до збільшення витрат.
Оскільки ціни і зарплати у довгостроковому періоді є абсолютно гнучкими, тобто
змінюються пропорційно, то, в кінці-кінців, прибутковість залишається незмінною.
Отже, якщо агрегувати цю тенденцію на рівні країни, то можна стверджувати, що у
довгостроковому періоді підвищення цін веде лише до підвищення номінальних зарплат
(реальні доходи в умовах подорожчання продукції залишаються незмінними).
Тому крива довгострокової сукупної пропозиції (ASL) має вигляд вертикальної
лінії, яка бере свій початок в точці Yp - потенційного ВВП (рис. 4.8)93.

Рис. 4.8. Крива довгострокової сукупної пропозиції

93
Проте пряму залежність довгострокової сукупної пропозиції від потенційного ВВП не слід розуміти як кінцевий результат руху
економіки на певну дату довгострокового періоду. Сутність цієї залежності полягає в іншому – вона існує у вигляді закону–тенденції,
згідно з яким, незважаючи на можливі відхилення сукупної пропозиції від потенційного ВВП у короткострокових періодах, у
довгостроковому періоді динаміка сукупної пропозиції і фактичного ВВП визначається лише динамікою потенційного ВВП.
40
 Виділяють дві моделі короткострокової сукупної пропозиції:
І. Модель «крайнього випадку». В її основі лежить тимчасова абсолютна
негнучкість цін і зарплат, в т.ч. через державне фіксування та блокування.
«Крайній випадок» припускав Джон Мейнард Кейнс. Так, в умовах суттєвого
відхилення економіки від стану повної зайнятості (коли в усіх або переважній більшості
галузей спостерігається низький рівень використання виробничих потужностей), при
збільшенні сукупного попиту, робітники утримуються від вимоги збільшення зарплат, а
підприємці – від бажання підвищувати ціни.
У моделі «крайнього випадку» короткострокова сукупна пропозиція не залежить
від ціни, а визначається величиною сукупного попиту, тому її крива приймає вигляд
горизонтальної лінії (рис. 4.9).

Рис. 4.9. Крива короткострокової сукупної пропозиції

(«крайній випадок»)

ІІ. Модель «основна»94. В її основі лежать гіпотези, згідно з якими ціни і зарплати
повільно реагують на порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною
пропозицією в економіці (табл. 4.4).
Таблиця 4.4
Гіпотези негнучкості цін і зарплат у короткостроковому періоді
Гіпотези Зміст
Про негнучкі ціни Підприємства при тривалих комерційних зв’язках із постачальниками (сировини,
напівфабрикатів) та покупцями затверджують контрактні ціни продукції, а тому
при неочікуваному зростанні сукупного попиту не можуть їх швидко змінити.
Про негнучкі зарплати Коли зростає сукупний попит, і, відбувається неочікуване підняття цін, то
зарплата, як елемент контракту (трудових угод), залишається незмінною.
Про неправильні Підвищення сукупного попиту зрештою призводить до підвищення цін, а відтак і
уявлення працівників номінальних зарплат, коли реальні зарплати лишаються незмінними.
Про недосконалу Підприємства, володіючи певною інформацією про ринкову кон’юнктуру,
інформацію розробляють стратегію виробництва (що виробляти, як, скільки і для кого), яку у
короткостроковому періоді змінити неможливо, бо фази виробництва продукції
мають жорсткі часові рамки.

Поряд з цим, зарплата пристосовується до зміни рівня цін з певним запізненням.

Завдяки цьому розриву у підприємств тимчасово змінюється прибутковість і з’являється
мотивація збільшувати обсяг виробництва.
У моделі «основна» короткострокова сукупна пропозиція залежить від ціни (рис.
4.10).
В точці Т1 - початкова рівновага між сукупним попитом (АD1) і сукупною
пропозицією (AS), де: фактичний рівень цін співпадає з очікуваним рівнем (Р 1=Ре), а
фактичний обсяг виробництва знаходиться на потенційному рівні (Y1=Yр). Якщо
фактичний рівень цін перевищує очікуваний рівень (Р>Ре), то фактичний обсяг
виробництва перевищить його потенційний рівень (Y>Yр), і навпаки.

Ціни і зарплата, що змінюються недостатньо для швидкого урівноваження економіки на умовах повної зайнятості, називаються
94

негнучкими.
41
 Рис. 4.10. Крива короткострокової сукупної пропозиції
(«основна» модель)
Також на короткострокову сукупну пропозицію впливає ряд нецінових чинників
(табл. 4.5, рис. 4.11).
Таблиця 4.5
Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції
Чинники Зміст
Ціни на Якщо ціни на ресурси (робоча сила, сировина, матеріали, паливо тощо) зростають, то
ресурси збільшуються витрати, зменшується рівень прибутковості виробництва, скорочується сукупна
пропозиція, і навпаки.
Технології Коли, завдяки технологіям, продуктивність використання ресурсів збільшується, зростає
прибутковість і сукупна пропозиція.
Субсидії Державні субсидії підприємствам знижують обсяги витрат, прибутковість і сукупна
пропозиція зростають.
Податки Підвищення податків збільшує витрати підприємств, скорочує сукупну пропозицію.

Рис. 4.11. Вплив нецінових факторів на короткострокову сукупну пропозицію

4. Сукупний попит – сукупне пропонування як модель економічної рівноваги

Ринковий механізм постійно створює передумови, як для порушення так і

відновлення економічної рівноваги, тому рівновага – це не статична, а динамічна
властивість економіки, яка реалізується лише в тенденції.
В узагальненому вигляді рівновага в економіці є рівновагою між сукупним
попитом і сукупною пропозицією (AD=AS). Тому модельAD–AS є базовою моделлю
економічної рівноваги, перетин яких (точка рівноваги) визначає рівноважний рівень цін
(РА) та рівноважний реальний обсяг національного виробництва (QA) (рис. 4.12).
Слід розрізняти короткострокову і довгострокову рівновагу:
1. Короткострокова рівновага - рівновага між сукупним попитом і
короткостроковою сукупною пропозицією (може забезпечуватися в умовах повної і
неповної зайнятості).
2. Довгострокова рівновага – це рівновага між сукупним попитом і
короткостроковою сукупною пропозицією, яка співпадає із довгостроковою сукупною
пропозицією (стан економіки, який характеризується повною зайнятістю).
42
 Рис. 4.12. Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції
Порушення рівноваги в економіці можуть спричинятися ціновими і неціновими
чинниками, в т.ч. у вигляді шоків95 (збурень).
Джон Кейнс пояснював порушення макроекономічної рівноваги психологічним
законом, за яким люди внаслідок різних мотивів (ризику, трансакцій, спекуляції) схильні
частину своїх доходів заощаджувати, що в цілому веде до стабільного падіння сукупного
попиту. Джеймс Тобін в концепції «інвестиційного портфелю» пояснив небажання
інвесторів вкладати гроші в реальну економіку через те, що доходи у фінансовому секторі
є вищими, що в цілому призводить до падіння сукупної пропозиції.
І. Відновлення рівноваги, яка порушується сукупним попитом (класичний
відрізок) (рис. 4.13).

Рис. 4.13. Модель AD-AS в умовах зростання сукупного попиту

На рис. 4.13 представлена модель AD–AS, яка поєднує криві сукупного попиту (AD1, AD2) з
кривими короткострокової (AS1, AS2) та довгострокової (ASL) сукупної пропозиції.
Точки Т1, Т3 – точки подвійної рівноваги (короткострокової і довгострокової) - фактичний
ВВП дорівнює потенційному (Y1=Yp), рівноважні ціни (Р1, Р3), безробіття знаходиться на
природному рівні.
При збільшенні сукупного попиту (наприклад, внаслідок підвищення якості вітчизняної
продукції та відповідного зростання іноземного попиту на неї) порівняно з потенційним ВВП,
підприємства частково збільшать обсяг виробництва, а частково підвищать ціни і встановиться новий
стан короткострокової рівноваги (Т2), де спостерігатиметься надмірна зайнятість (безробіття менше за
природний рівень) та ефект «запізнення» зарплат.
З часом номінальні зарплати, внаслідок конкуренції підприємств за додаткову робочу силу,
почнуть поступово підвищуватися, що спричинить зростання витрат і відповідне скорочення
короткострокової сукупної пропозиції впритул до точки відновлення рівноваги (Т3), де обсяг
виробництва повернеться до потенційного ВВП, безробіття підніметься до природного рівня, а ціни
зростуть до Р3.

Загалом розрізняють три типи шоків: шоки попиту, пропозиції, політичні. Шоки попиту викликані змінами інвестиційних або
95

споживчих видатків, зумовлені змінами в очікуваннях економічних суб’єктів. Шоки пропозиції викликані коливаннями світових цін на
сировину, енергоносії, відкриття нових джерел сировини, технологічні зрушення, стихійні лиха. Політичні шоки – зміни грошової маси,
обмінного курсу, маніпулювання податками і державними видатками.
43
 Якщо висхідну спіраль «ціна-зарплата» не зупинити, то це може привести країну до
економічного краху. Таку немічність ринкового механізму називають «провалами ринку» і
обґрунтовують необхідність державного втручання.
Відновлення рівноваги, що порушується сукупним попитом:
1. Якщо сукупний попит збільшується в межах кейнсіанського відрізка, то це призводить до
зростання реального ВВП і зайнятості, без зміни цін. Рівновага зумовлена залученням
недовикористаних ресурсів.
2. Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, це призводить до зростання реального
ВВП, зайнятості і цін. Рівновага відбувається внаслідок того, що зміни цін виключають
перевиробництво чи недовиробництво.
3. Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, це призводить до зростання цін,
номінального ВНП, а не реального.
ІІ. Відновлення рівноваги, яка порушується сукупною пропозицією (рис. 4.14).

Рис. 4.14. Модель AD-AS в умовах несприятливого шоку пропозиції

Наприклад, за умови шоку пропозиції (наприклад, підвищення цін на енергоносії) -
збільшаться витрати (крива AS1 перейде в положення AS2). Точка Т2 стане точкою нової
короткострокової рівноваги, в якій обсяг виробництва впаде до Y2,ціни зростуть до Р2.
Номінальна зарплата при цьому тимчасово не зміниться, а реальна - зменшиться.
Зменшення обсягів виробництва зменшить попит на працю, а тому на ринку праці безробіття
перевищить природний рівень. Ситуація, в якій відбувається падіння обсягів виробництва, зростання
цін та рівня безробіття називається стагфляцією.
В умовах падіння попиту на працю конкуренція між робітниками за робочі місця викличе
зменшення номінальної зарплати, що, у свою чергу, знизить витрати і ціни. Останні викличуть
збільшення сукупного попиту і повернення до того рівня, який спостерігався до шоку пропозиції
(точки Т1). Але зарплата (номінальна, реальна) тепер нижче, ніж була до шоку.
Така реакція відновлення макроекономічної рівноваги є лише теоретичною конструкцією, бо
в реальній економіці номінальні зарплати не понижуються, внаслідок існування профспілок та
державних програм індексації доходів населення. Також, як показує практика, саме лише пониження
зарплат не здатне вивести економіку зі стану стагфляції. Потрібен цілий комплекс заходів державного
антикризового регулювання.
Так, під впливом державної політики стимулювання пропозиції (наприклад, за рахунок
зменшення податків) крива AS2 переміститься в положення AS3. За таких умов уряд має можливість
вдатися до політики стимулювання попиту (наприклад, індексації доходів, зниженні кредитної
ставки), що викличе додаткове зростання цін до Р3, проте перемістить економіку в стан повної
зайнятості (Т3). Так, зростання рівня інфляції буде супроводжуватись поступовим виходом економіки
з рецесії, а також зменшенням економічних та соціальних втрат. Зазначений феномен, коли
загальноекономічна рівновага забезпечується на вищому за попередній ціновому рівні називається
ефект храповика (храповик в механіці – механізм, який не дає колесу повертатися у зворотньому
напрямку), який проявляється у тому, що збільшення цін відбувається дуже легко, а от навпаки – ні.
Це пояснюється тим, що в сучасних економічних системах зарплати та ціни негнучкі, оскільки перші
контролюються профспілками, а другі - монополістичними структурами.
44
 Тема 5. Грошовий ринок

1. Механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку.

2. Банківська система.
3. Грошово-кредитне регулювання економіки та його основні інструменти.
4. Антиінфляційна політика та її основні напрямки. Головні наслідки інфляції.

1. Механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку

Грошовий ринок – сукупність відносин між банківською системою, що створює

всезагальні платіжні засоби – гроші, і «публікою» (всі економічні суб’єкти крім банків),
що представляє попит на них.
Грошима називається: 1)загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких
обмежень приймається в обмін на товари та послуги, а також при сплаті боргових
зобов’язань; 2) сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення
розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.
Сучасні платіжні засоби (гроші) випускаються Центральним (емісійним) та
комерційними (депозитними) банками, які в своїй сукупності утворюють банківську
систему.
Сукупність готівкових грошей, що випущені банківською системою і обертаються
в економіці, а також безготівкових залишків на рахунках фізичних та юридичних осіб, в
.т.ч. держави має назву грошова маса.
Для кількісного виміру грошової маси використовують показник рівня ліквідності
активів96.
Залежно від рівня ліквідності, грошову масу групують на окремі грошові агрегати
(від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних) (табл. 1.5).
Таблиця 1.5
Грошові агрегати

Грошові агрегати Склад грошових агрегатів

М0 готівкові гроші в обігу поза депозитними корпораціями - СU

М1 М0 + переказні депозити в національній валюті - D97
М2 М1 + переказні депозити в іноземній валюті та інші депозити 98
М3 М2 + цінні папери (крім акцій)99

Для аналізу короткострокової ситуації на грошовому ринку користуються М1, для

довгострокової – М2, оскільки включені в нього строкові депозити і ощадні вклади
можуть суттєво вплинути на сукупний попит грошей.
Фактично пропозиція грошей(МS) – це агрегат М3, де готівкові гроші (СU)
означають зобов’язання центрального банку, а банківські депозити (D) - зобов’язання
комерційних банків: Ms = CU + D=М3.

96Ліквідність – це легкість перетворення грошей у матеріальні цінності. Під ліквідністю розуміють здатність
фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості.
Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами – тим, наскільки швидко і з якими мінімальними
збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими
є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде ліквідність даного активу.
97Переказні депозити – фінансові активи, що на першу вимогу можуть бути обміняні на готівкові кошти за номінальною

вартістю та безпосередньо використані для здійснення платежу.

98 Інші депозити – непереказні депозити, що в короткий термін можуть бути обміняні на готівкові кошти чи переказні

кошти,а саме: кошти на вимогу, які безпосередньо не використовуються для здійснення платежу, строкові кошти та
ощаднідепозити.
99
Цінні папери, крім акцій, – фінансові інструменти, що обертаються на ринку та є підтвердженням про зобов’язання
бути погашеними готівковими коштами, фінансовим інструментом чи іншим економічно цінним об’єктом. Це облігації,
казначейські зобов’язання, векселі, ощадні (депозитні) сертифікати корпорацій тощо.
45
 У загальному вигляді функція пропозиції грошей має вигляд:МS=f (cr, i, B,rr),де: і –
процентна ставка, cr – коефіцієнт депонування, rr – норма фактичного резервування, В –
грошова база.
Розглянемо детальну кожен елемент функції пропозиції грошей.
1. Коефіцієнт депонування (cr) – характеризує переваги населення щодо
CU
розподілу грошей між готівкою (СU) і банківськими депозитами (D): cr = .
D
2. Процентна ставка як ціна грошей (i). Процент – це плата або ціна грошового
капіталу, яку одержує його власник. Саме процент виступає важливим важелем
регулювання попиту і пропозиції на грошовому ринку, визначаючи бажання власників
заощаджень надавати засоби у розпорядження кредитного ринку (тобто банкам), замість
того, щоб зберігати їх у вигляді готівки. Розмір процента дає також інформацію
позичальникам, у яку суму їм обійдеться кредит. Як правило, чим більший строк,
протягом якого будуть використовуватися позичальником кредитні засоби, тим вищим
буде розмір процента. Розмір процента на використаний грошовий капітал виступає у
вигляді процентної ставки (норми процента)100, яка визначається як:
Норма процента = дохід на позику/розмір позики * 100%
Виділяють номінальну101 і реальну102 процентну ставку.
Змінюючи рівень процентної ставки, можна підвищувати або понижувати попит на
гроші; пропозиція грошей має вигляд вертикальної лінії, що означає її байдужість до
зміни процентної ставки, оскільки обсяг пропозиції грошей визначається Національним
банком, виходячи з обраного курсу монетарної політики (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Попит і пропозиція грошей, рівновага на грошовому ринку

Невідповідне до темпів зростання ВВП скорочення пропозиції грошей негативно

впливає на обсяг національного виробництвата, одночасно, призводить до підвищення
процентної ставки (рис. 5.2).

Рис. 5.2. Вплив грошової пропозиції на обсяг національного виробництва

100
Процентна ставка – відносна величина процентних платежів, які виплачуються покупцем-підприємцем продавцю-власникові
грошового капіталу за його надання у тимчасове розпорядження.
101
Номінальна ставка процента – це поточна ринкова процентна ставка без врахування темпів інфляції.
102
Реальна ставка процента – це номінальна ставка з урахуванням очікуваних темпів інфляції.
46
 3. Грошова база (резервні гроші) складається з банківських резервів (TR) та з
готівкових грошей (CU), які є в обігу поза банками:В = CU+TR.
Сума коштів, що внесені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредит,
тобто присутні для забезпечення вимог вкладників у будь-який час, складає фактичні або
загальні резерви комерційного банку (TR).
4. Розрізнять дві системи банківського резервування: повна103 (100%-на) і
часткова104.
Норма обов’язкового резервування – r - норма банківських резервів, або резервні
вимоги – це встановлені законом вимоги до рівня резервів проти зобов’язань КБ по
внесках: r = R ,де:R - обов’язкові резерви (резерви, що зберігаються згідно з нормою
D
резервування, встановленою ЦБ);D – залучені депозити.
TR (R + E R )
Норма фактичного резервування (rr): rr = = ,
D D
де: TR – загальні резерви КБ; D - банківські депозити; R – обов’язкові резерви; ER –
надлишкові резерви (ER =TR-R).
Сучасна банківська система побудована на частковому резервуванні депозитів. Це
означає, що всі комерційні банки (КБ) повинні мати мінімальні обов’язкові резерви (R)
пропорційно до суми відкритих депозитів, а іншу частину (надлишкові резерви) – можуть
використовувати для видачі позик, що обумовлює спроможність КБ до генерування
додаткової грошової маси (до створення грошей), збільшення пропозиції грошей за
1 1
рахунок кредитування економіки: M S = D ,де: - це депозитний мультиплікатор (m),
r r
який показує у скільки разів КБ збільшують розмір грошової маси в обігу.105
Чим вища норма обов’язкового резервування, тим менша спроможність КБ щодо
утворення кредитних грошей.

Попит на гроші - це бажання економічних суб’єктів мати в своєму розпорядженні

певну кількість платіжних засобів.
Існують різні теоретичні підходи (монетаристський, кейнсіанський) до аналізу
попиту на гроші (табл. 5.2)
Таблиця 5.2
Монетаристський та кейнсіанський підходи до аналізу попиту на гроші
МОНЕТАРИСТИ КЕЙНСІАНЦІ
1.У рамках кількісної теорії грошей для визначення необхідної 1.У масштабах країни для реалізації товарів у
кількості грошей в обігу традиційно за основу аналізу брали кожний момент часу потрібна визначена кількість
рівняння обміну Ірвіна Фішера: грошей. Відповідний процес може бути
P Y , виражений наступною формулою:
M =
V
КГ =
Т − К + П −  ВП
де: М - кількість грошей, необхідних для обігу (величина попиту О
на гроші);V - швидкість обігу грошей;Р - абсолютний рівень де: КГ – кількість грошей, необхідних для обігу;
цін;Y - реальний ВВП. ΣТ – сума цін товарів, проданих за готівку; ΣК –
2.Темп зростання грошової маси представлений «основним сума цін товарів, проданих у кредит; ΣП – сума
грошовим законом» А. Мелцера: цін товарів, раніше проданих у кредит, але термін
m = P e + q , сплати по якому наступив; ΣВП – сума цін
взаємопогашених платежів та бартерних угод; О –
де: m – темп зростання грошової маси; Pe - очікуваний темп
середня кількість оборотів грошової одиниці.
інфляції;q - темп зростання ВНП.
2.Дж. М. Кейнс виділяє мотиви (так званий
3.Потребу людей в грошах М. Фрідман розглядає на
«психологічний закон»), які пояснюють чому
портфельній теорії грошей, згідно з якою функція попиту на
люди схильні зберігати частину свого багатства у
гроші має такий вигляд:
(
Md = F rS , rb , P e , W ,) формі ліквідних, грошових
трансакційний (попит на гроші для угод),
активів:

103
Повна система банківського резервування – резерви банку (TR) = депозити банку (D). За такої системи комерційні банки (КБ) не
можуть впливати на рівень пропозиції грошей, але можуть змінювати її структуру, приймаючи вклади.
104
Часткова система банківського резервування – резерви банку (TR)<депозити банку (D).
Так, якщо норма резервування складає 20%, то банківський мультиплікатор =5. Це означає, що початковий кредит,
105

наприклад в 1000 гривень може збільшити пропозицію грошей в 5 разів – до 5000 грн.
47
 де: Md – попит на гроші, rS – реальні очікувані доходи по акціях,
rb – реальні очікувані доходи по облігаціях, Pe - очікуваний темп
інфляції, W – матеріальні активи.
Майно (активи) економічних суб’єктів приймає форму
портфелю цінних паперів (грошей, облігацій, акцій та ін.), де
гроші – це лише одна із форм активів. Утворюється майно в
результаті заощаджень. Гроші, на відміну від інших активів не
приносять доходу, але можуть бути використані для оплати благ
і перетворитися в гроші для угод. Але використання грошей в
якості засобу збереження цінності супроводжується втратою
доходів від альтернативних видів майна (акцій, облігацій). Тож,
попит на гроші обернено пропорційний доходності цінних
паперів (r).
спекулятивний (попит в надії на вигідне
інвестування в майбутньому), перестороги
(відкладення грошей на «чорний день»),
відмічаючи при цьому, що суб'єкт не завжди
може визначити, якими саме мотивами він
керується.За його теорією попит на гроші
обернено пропорційний нормі позичкового
процента (і) і прямо пропорційний номінальному
доходу.

Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції платіжного засобу. Тому його
величина прямо залежить від реального доходу(рис. 5.3). Якщо ВВП зростає, то
збільшуються і доходи, з яких населення прагне частину витрачати на споживання
(трансакційний мотив – купівля товарів і послуг), формуючи тим самим більший
сукупний попит на продукцію, що вимагає відповідного збільшення грошової маси.

Рис. 5.3. Попит на гроші для угод

На графіку: ВС – відсоткова ставка, Пгоу1, Пгоу2 – попит на гроші для ВВП базового та поточного
періоду відповідно, ГМ- грошова маса, ВВПн – номінальний ВВП, Ш – швидкість обігу грошей.

Попит на гроші як активи випливає з їх функції засобу нагромадження. Щоб

зрозуміти, від чого залежить цей попит, слід розглянути, як приклад, два альтернативні
варіанти зберігання вартості (нагромадження): 1) у формі грошей, 2) у формі облігацій, які
належать до негрошових активів.
Порівнюючи ці два види активів, треба враховувати їхні переваги й недоліки.
Перевагою грошей як засобу зберігання вартості є висока ліквідність, але вони не
приносять дохід їх власникам. Переваги облігацій полягають у тому, що вони приносять
дохід у формі відсотків, але мають низьку ліквідність.Для вирішення альтернативи, в якій
формі зберігати вартість, власники портфеля фінансових активів ураховують відсоткову
ставку. Вона визначає, з одного боку, рівень доходу від облігацій, а з іншого — втрати
доходу від зберігання вартості у формі грошей на відміну від її зберігання у формі
облігацій. Величина цих втрат є альтернативною вартістю зберігання грошей (рис. 5.4).

48
 Рис. 5.4. Попит на гроші як активи
На графіку: ВС – відсоткова ставка, Пгоа – попит на гроші як активи, ГМ- грошова маса.

Чим вища відсоткова ставка, тим більші втрати від зберігання вартості у формі
грошей, тим менший попит на гроші і більший — на облігації. Це свідчить про те, що
попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від відсоткової ставки.

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли попит на гроші (Md)

дорівнює їхній пропозиції(Md). Так, точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та
пропозиції грошей і визначає «ціну» грошей – ставку відсотка (іe), яка віддзеркалює
альтернативну вартість збереження грошей у готівці (див. рис. 5.1).
Монетарист Мілтон Фрідмен виходив з того, щоб монетарна політика була
направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією
(Ms) таким чином, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і
національного доходу (грошовий закон Мелцера). Отже, виходячи з вищенаведеного
Фрідмен та його прихильники виступили за законодавче регулювання темпу зростання
грошової маси державою для того, щоб щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на
3-5%, відповідно до нормального темпу зростання ВНП – «грошове правило»
монетаризму.

2. Банківська система

Банківська система України складається з Національного банку, двох державних

(Експортно-імпортного і Ощадного) банків, решту складають комерційні банки та інші
банківські установи різних рівнів та форм власності.
Економічні функції банків:
- банки приймають гроші на поточні (чекові) депозити, за якими вкладники можуть вільно
розпоряджатися своїми коштами;
- розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні створювати нові депозити і цим
впливати на пропозицію грошей, що робить їх діяльність надзвичайно відчутною і
вразливою для економіки.
Види банків:
- За формою власності: державні; приватні; кооперативні.
- За масштабами операцій: роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за
обсягом) та оптові (обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси
залучають на фінансовому ринку).
- За територіальним охопленням: регіональні, національні, міжнародні.

49
- За колом виконуваних операцій: спеціалізовані106; універсальні107.
- За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на акціонерні
товариства відкритого і закритого типу та пайові банки.
- За наявністю мережі: філійні або безфілійні.
Національний (центральний) банк України як емісійний центр є провідним
фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і
регулятором кредитної системи, є автономним органом управління грошово-кредитною
системою.
Діяльність Національного банку України регулюється законом України «Про
національний банк», прийнятим у березні 1991 р. Будучи підзвітним тільки Верховній
Раді України, він має право законодавчої фінансової ініціативи, володіє монопольним
правом випускати грошові знаки та направляти їх в обіг. Національний банк проводить
операції з резервними фондами та касове обслуговування комерційних банків, купівлю й
продаж державних цінних паперів та іноземної валюти, визначення курсу національної
валюти щодо валют інших країн. Свій вплив на діяльність підприємств він здійснює через
обслуговування комерційних та інших банків. Дозвіл на створення комерційних банків та
на їхню діяльність на території України Національний банк дає шляхом їх реєстрації.
Отже, основні функції Національного банку України такі:
- емісія національних грошових знаків, організація їх обігу та вилучення з обігу;
- надання кредитів комерційним банкам;
- випуск і погашення державних цінних паперів, управління рахунками уряду, здійснення
зарубіжних фінансових операцій;
- збереження офіційних золотовалютних резервів;
- грошово-кредитне регулювання економіки;
- загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ України й виконання
фінансового законодавства.
До складу Національного банку входять:
- державна Скарбниця України - її функцією є зберігання резервних фондів національних
грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів;
- валютна біржа, яка купує і продає за вільними ринковими цінами іноземну валюту;
- розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів,
які і складають основу резервної системи.
Комерційні банки становлять основу кредитної системи, вони проводять різні
фінансові операції: приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за
дорученням клієнтів і їх касове обслуговування, ведуть рахунки клієнтів; фінансують
капіталовкладення за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;
випускають платіжні документи та інші цінні папери (чеки, акції, векселя, облігації тощо);
купують та продають у організацій і громадян іноземну валюту; купують і продають у
держави та за кордоном дорогоцінні метали, природні дорогоцінні камені тощо.
Банківські операції поділяються на:
- Пасивні- це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні
банки утворюють «пасиви» за рахунок власних та залучених коштів, зокрема поточних
рахунків (чек) і вкладів («строкових»- на строк і «безстрокових» - до запитання).
- Активні - це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених
коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам.
- Комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду – комісію,
що включають посередницькі операції (переведення, інкасо й акредитив).
За обʼєктами операції банків поділяються на:
106
Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або
обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові
(клірингові) банки або палати).
107
Універсальні банки виконують широкий спектр банківських операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей
економіки.
50
- Вексельні операції - це купівля банками векселів у компаній і видача позик під векселі.
- Підтоварні операції банків являють собою видачу позик під заставу товарів й товарних
документів.
- Фондові операції банків - це операції з цінними паперами та облігаціями. Вони
включають: надання позики під цінні папери; банківські інвестиції, що являють собою
купівлю банками цінних паперів.
- Бланкові операції - позики, що не мають певного забезпечення. Такі позики надаються,
передусім, великим підприємствам, із якими банки тісно пов'язані і в платоспроможності
яких вони впевненні. Ці кредити, як правило, отримують клієнти, які здійснюють свої
операції через даний банк.
Власний капітал складається з акціонерного початкового капіталу, резервів і
нагромадженого прибутку. Створюється прибуток так: банки сплачують своїм клієнтам
відсотки за вклади і стягують з них більш високі відсотки за позики. Отже, банківський
прибуток - різниця між сумою стягнутих та сумою сплачуваних банком відсотків. У
торговельній та банківській практиці ця різниця називається маржа. Крім того, до
банківського прибутку входять доходи на власний капітал банку, вкладений у позики та
інвестиції. Чистий прибуток банку дорівнює валовому прибутку за відрахуванням витрат
на ведення банківських операцій.
Банки не можуть віддати в позику всі наявні в них гроші вкладників, оскільки
останні мають право відкликати свої гроші в будь-який час. Однак досвід показує, що
банки можуть не тільки надавати кредити майже на всі грошові суми на депозитах, а й
задовольняти вимоги своїх вкладників. Для цього вони створюють спеціальні фонди, котрі
називаються банківськими резервами. Відношення між розміром резервів, які повинен
мати комерційний банк, та виданими зобов`язаннями за вкладами називається нормою
резервів.

3.Грошово-кредитне регулювання економіки та його основні інструменти

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це мистецтво управління

пропозицією грошей.
Згідно із статтею 1 закону України «Про Національний банк України» (від
20.05.1999, № 679-XIV), грошово-кредитна політика – «це комплекс заходів у сфері
грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці
України».
При розробленні грошово-кредитної політики в України, як правило
середньострокової (5 років; термін існування одного уряду), використовуються
макроекономічні показники, розраховані Кабінетом Міністрів України. Грошово-кредитну
політику в Україні розробляє і реалізовує Національний банк України.
Основними інструментами (економічними засобами і методами) грошово-
кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:
1) Визначення та регулюваннянорм обов’язкових резервів для комерційних
банків. Національний банк України встановлює банкам норматив обов’язкового
резервування коштів. При цьому:
а) норматив обов’язкового резервування встановлюється єдиним для банків в
процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів в національній та
іноземній валюті. Так, з 31.05.2012 року норма обов’язкових резервів банків на окремому
рахунку в НБУ складає 50 %;
б) для різних видів зобов’язань (наприклад, по короткостроковим чи
довгостроковим депозитам в іноземній валюті, а також вкладам, залученим від іноземних

51
банків чи фінансових установ), можуть встановлюватися різні нормативи обов’язкового
резервування.
Рішення про підвищення нормативу обов’язкового резервування набирає чинності
не раніше ніж через 10 днів після його опублікування у «Бюлетені НБУ», «Віснику НБУ».
Зміна норм обов’язкових резервів - являє собою регулювання ресурсів комерційних
банків, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що
зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів
банку. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що
відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати
кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової
маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками.
2)Процентну політику. Національний банк встановлює порядок визначення
облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.
Облікова ставка108 - являє собою низький, дисконтний (discount – з англ. – знижка)
процент за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх
здатність розширювати кредитні операції.
3) Рефінансування комерційних банків - надання кредитів комерційним банкам
для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного
банку.
Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального
банку в процесі рефінансування109 шляхом переобліку векселів110.
Переоблік векселів – операція, здійснювана центральним банком щодо вторинного
обліку партій першокласних векселів (векселів, що містять зобов’язання престижних фірм,
платоспроможність яких не викликає жодних сумнівів).
_____________________________________________________________________
Первинний облік векселів здійснюється комерційними банками та іншими спеціалізованими
кредитними закладами (фінансові компанії, кредитні спілки, інвестиційні фонди тощо), які, в свою чергу,
підбираючи партії першокласних векселів, продають їх Центральному банку. Власне підприємства, фірми,
приватні особи, корпорації та інші господарюючі суб’єкти, згідно з діючим законодавством, не мають права
на пряму здійснювати облік векселів у Центральному банку.
Первинний облік векселя – передача векселя векселедержателем банку для отримання вексельної
суми до настання дати платежу. За облік векселя банк здіймає плату у вигляді проценту від вексельної суми.
Даний процент називається обліковою ставкою (або обліковим процентом, або дисконтом). Інакше кажучи,
облік векселя – це покупка векселя банком за ціною нижче вексельної суми, тобто з дисконтом.
Розмір облікової ставки залежить від якості і строку до погашення векселя, і визначається в угоді
між векселедержателем і банком. На розмір облікової ставки впливає розмір процентної ставки по кредитам,
що надає банк. Так, наприклад, для векселів, в яких вказана фіксована сума боргу (без нарахування
процентів), величина (сума) дисконту (D) визначається за наступної формулою:

,
де: В – вексельна сума, Т – термін або кількість днів до дати погашення векселя, І – процентна ставка банку
по кредитам.
Якщо вексель має гарантію великого банку, то він обліковується по більш низькій процентній
ставці, ніж вексель торгівельних чи промислових фірм, що немає банківських гарантій (банківського авалю).
Векселя із зобов’язаннями дрібних і слабких у фінансовому відношенні фірм банками не приймаються для
обліку або обліковуються по відмінним від звичайних, сильно завищених процентних ставках.
_________________________________________________________________________________________________

При переобліку векселів Центральний банк здіймає з комерційних банків чи інших

фінансово-кредитних установ визначену плату, яка розраховується виходячи із існуючої
офіційної облікової ставки.

108
Облікова ставка Національного банку України - один із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк України
встановлює для банків та інших суб’єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових
коштів.
109
Ставки рефінансування Національного банку України - виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам,
яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування.
110
Переоблік векселів – купівля Центральним банком векселів у комерційних банків або надання позики під їх заставу.
52
 Переоблік векселів є також головним інструментом інвестиційної політики
держави. Так, наприклад, якщо в країні потрібно стимулювати житлове будівництво, то в
першу чергу Центральним банком будуть обліковуватись векселя будівельних компаній; в
той час не переоблік векселів інших компаній може бути накладений тимчасовий
мораторій.
Центральний банк змінює облікову (дисконтну) ставку залежно від типу
монетарної політики, яку необхідно реалізувати в даний період. При проведенні політики
«дорогих грошей» центральний банк піднімає облікову ставку. Це ускладнює для
комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно
підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються
кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва. При
політиці «дешевих грошей» облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює
розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного
росту. Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів,
оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні
папери і відповідно їх ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси.
Крім того, підвищення ставки рефінансування (облікової ставки) сприяє притоку в країну
іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.
4) Управління золотовалютними резервами. Національний банк забезпечує
управління золотовалютними резервами111 держави, здійснюючи валютні інтервенції112,
шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс
національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в
країні.
5)Операції з цінними паперамина відкритому ринку. Операціями відкритого
ринку113 Національного банку, в тому числі з премією або з дисконтом, є купівля-продаж
казначейських зобов’язань114, а також інших цінних паперів (крім цінних паперів, що
підтверджують корпоративні права) та боргових зобов’язань, визначених Правлінням
Національного банку, з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами
цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські
зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих
приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні
короткострокові цінні папери. Найбільш часто, проводячи рестрикційну монетарну
політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з
резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери.
При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для
кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси.
6) Регулювання імпорту та експорту капіталу. Національний банк відповідно до
законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного
регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу - проводить

111
Золотовалютний резерв - резерви України, відображені у балансі Національного банку України, що включають в себе активи,
визнані світовим співтовариством як міжнародні і призначені для міжнародних розрахунків. Структура золотовалютного резерву:
монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на
рахунках за кордоном, цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті
112
Валютна інтервенція - значний разовий цілеспрямований вплив центрального банку країни на валютний ринок і валютний курс, що
здійснюється шляхом продажу або закупівлі банком великих партій іноземної валюти.
113
Відкритий ринок - ринок, на якому здійснюються операції з купівлі-продажу цінних паперів між особами, що не є первинними
кредиторами та позичальниками, і коли кошти внаслідок продажу цінних паперів на такому ринку надходять на користь держателя
цінних паперів, а не їх емітента. Використовується центральними банками для купівлі-продажу, як правило, короткострокових
державних цінних паперів з метою регулювання грошової маси. Внаслідок купівлі збільшується вкладення коштів в економіку,
внаслідок продажу – зменшується.
114
Казначейські зобов'язання - боргові цінні папери, що емітуються державою в особі її уповноважених органів, розміщуються
виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб і засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до
бюджету та дають право на отримання фінансового доходу або інші майнові
права, відповідно до умов їх випуску.
53
дисконтну115 та девізну116 політики і застосовує в необхідних випадках валютні
обмеження.
Національний банк здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову
ставку Національного банку для регулювання руху капіталу та балансування платіжних
зобов’язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.
Національний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання
курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі та продажу
іноземної валюти на фінансових ринках.
7) Емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними. Національний банк
має право надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків
для банківської системи.
В окремих випадках загальні методи монетарного регулювання можуть
доповнюватися інструментами селективного (вибіркового) впливу на діяльність банків, а
саме включають: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям
клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик;
обмеження окремих видів банківських операцій тощо. Перевагою селективних методів є
порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків.

Для з’ясування впливу грошово-кредитної політики на національну економіку

використовують так званий трансмісійний механізм.
Ланцюги, через які зміни в пропозиції грошей впливають на реальну економіку,
мають назву передатного механізму монетарної політики, або механізму грошової
трансмісії.
Вперше концепція трансмісійного механізму була сформульована Дж. М. Кейнсом.
Трансмісійним, або передавальним, механізмом Дж. М. Кейнс назвав систему змінних,
через яку пропозиція грошей впливає на економічну активність.
Сучасне трактування економічної сутності механізму трансмісії - процес
послідовної передачі імпульсів монетарної політики центрального банку на
макроекономічні змінні.
Із позиції структурної побудови монетарний передавальний механізм є сукупністю
каналів, тобто ланцюгів макроекономічних змінних, за якими передається вплив змін у
грошово-кредитній політиці (табл. 5.3).
Таблиця 5.3
Моделі передатного механізму монетарної політики
Моделі Характеристика
Збільшення пропозицій грошей (Мs) зменшує процентну
ставку (і). Зниження процентної ставки викликає
Кейнсіанська збільшення сукупного попиту за рахунок інвестицій (І↑), що
Мs ↑→і↓→І↑→У↑
у підсумку спричиняє зростання сукупного попиту і
реального ВВП (У↑). Розглядають лише в
короткостроковому періоді.

115
Дисконтна політика - зниження або підвищення Національним банком України процентних ставок за кредит з метою регулювання
попиту і пропозиції на позичковий капітал.
116
Девізна політика - політика регулювання валютного курсу шляхом купівлі і продажу іноземної валюти.
54
 Збільшення пропозиції грошей (Мs) збільшує попит на фінансові активи (зокрема, на акції),
що викликає зростання курсу акцій (rs) і сприяє збільшенню інвестицій. Зв’язок між курсом
акцій та інвестуванням пояснює теорія Джеймса Тобіна. Згідно з якою підприємства
ухвалюють рішення про інвестиції на підставі співвідношення, яке іменують показником q–
Канал «курс Тобіна. Цей показник визначається:
акцій – Ринкова вартість капіталу
інвестиції» q=
Відновна вартість капіталу
Відновна вартість капіталу – це витрати підприємства на заміщення його капіталу на основі
Мs↑→rs↑→I↑→У↑ закупівлі устаткування та будівель на товарному ринку. Схильність до інвестування
підприємств залежить від курсу акцій підприємства, який визначається під впливом попиту і
пропозиції на фондовому ринку. Чим вище ціна акцій, тим вище ринкова вартість капіталу
порівняно з його відновною вартістю. Чим вище q–Тобіна, тим більша схильність
підприємства до інвестування.
Збільшення пропозиції грошей (М ) через зростання курсу
s

акцій впливає на зростання споживання (С). Згідно з

теорією «життєвого циклу» Франко Модільяні величина
Канал «курс споживання залежить не лише від трудового доходу, а й
акцій – дохід від
багатства – доходу, який отримують домогосподарства від
споживання» нагромадженого багатства (А). Така залежність
Мs↑→rs↑→А↑→C↑ визначається формулою:
→У↑ С=α·У +β·А,
де: α – гранична схильність до споживання з поточного доходу; β - гранична схильність до
споживання з майна (активи, багатство).
Важливою складовою багатства є звичайні акції. Якщо курс акцій зростає, то фінансове
багатство домогосподарств збільшується. Це у свою чергу збільшує їх споживання
(автономне) у складі сукупного попиту та викликає зростання ВВП.
Збільшення пропозиції грошей (М ) через зменшення s

процентної ставки впливає на зростання споживання (С).

Канал
«процентна Зміну процентної ставки Кейнс відносив до об’єктивних
ставка – чинників, які впливають на граничну схильність до
споживання»
Ms↑→і↓→C↑→У↑ споживання. Це означає, що змінюючи рівень процентної
ставки, монетарна політика здатна змінювати величину
споживання, а отже і сукупного попиту в цілому.
Збільшення пропозиції грошей (Мs) через зменшення процентної ставки та падіння курсу
Канал національної валюти впливає на зростаннячистого експорту (NX). Припустімо, що
«процентна стимулююча монетарна політика збільшує пропозицію грошей і знижує номінальну
ставка – процентну ставку в більшій пропорції, ніж темп інфляції. В результаті цього знижується і
валютний курс – реальна процентна ставка, що породжує такі наслідки. По-перше, депозити в національній
чистий експорт» валюті стають менш привабливими, тобто менш вигідними порівняно з депозитами в
іноземній валюті. Це зменшує попит на вітчизняну валюту на валютному ринку і спричиняє
Μ↑→і↓→е↓→ΝΧ↑ падіння її курсу (е↓). По-друге, нижча вартість національної валюти робить вітчизняні товари
→У↑ дешевшими за іноземні, що сприяє збільшенню експорту і скороченню імпорту, тобто
зростанню чистого експорту (ΝΧ↑).
Збільшення пропозиції грошей (М ) збільшує сукупний s

попит (AD). Це пояснюється тим, що в основі

Монетарис
монетариського підходу лежить рівняння обміну (ΡУ=MV),
ька
де швидкість обігу грошей (V) є стабільною величиною.
Мs↑→АD↑
При цьому під стабільністю швидкості обігу грошей
→
монетаристи розуміють її здатність змінюватися у
(У·Р)↑
передбачуваний спосіб та її незалежність від зміни
пропозиції грошей.
Основні типи монетарної політики:
- Рестрикційна політика (політика «дорогих грошей»), спрямовану на обмеження обсягу
кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту
55
грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією та
стабілізації грошової системи.
- Експансіоністська політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжується
розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і
загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою
подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання
інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.
Усі цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та
проміжні (допоміжні тактичні).
Кінцеві цілі монетарної політики – це такі макроекономічні змінні, які
характеризують кінцеві параметри економічного розвитку країни і на досягнення яких
монетарна політика має націлювати весь комплекс своїх заходів. Тому кінцевими цілями
монетарної політики мають бути зростання реального ВВП, зменшення безробіття та
зниження інфляції.
До проміжних цілей належать такі макроекономічні змінні, які опосередковують
вплив монетарної політики на кінцеві цілі. Іншими словами, в якості проміжних цілей
використовуються показники, що пов’язують інструменти монетарної політики з
кінцевими цілями. До проміжних цілей можна віднести: темпи приросту грошової маси,
зміна процентної ставки, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними
серед них є темпи зростання грошової маси та зміни процентної ставки.

4.Антиінфляційна політика та її основні напрямки. Головні наслідки інфляції

Грошово-кредитна політика є невід’ємним компонентом антиінфляційної політики.

Основні причини інфляції :
- порушення пропорцій суспільного виробництва;
- надмірна емісія паперових грошей;
- дефіцит державного бюджету;
- мілітаризація економіки;
- зростання державного боргу;
- недосконалість податкової системи;
- кризові явища у фінансово-кредитній системі;
- монополізація виробництва;
- зовнішньоекономічні фактори.
Залежно від переважаючого впливу факторів породження інфляції відрізняють і
її соціально-економічні наслідки:
1) інфляція попиту117 - веде до зменшення поточних реальних доходів споживачів;
2) інфляція витрат118 - породжує зниження ефективності відтворення суспільного
виробництва, гальмування технічного прогресу, негативний (від’ємний) платіжний
баланс;
3) інфляція грошей (емісійна)119 – веде до знецінення заощаджень громадян;

117
Інфляція попиту виникає в умовах надлишкового сукупного попиту під дією зростання грошових доходів домогосподарств,
підприємств і держави. Домогосподарства збільшують попит в результаті зростання заробітної плати, скорочення заощаджень,
розширення використання кредитів. Підприємства збільшують попит на інвестиційні товари. Держава збільшує попит через зростання
бюджетних видатків. Сукупнийпопит на товари і послуги перевищує пропозицію товарів і послуг, а це неминуче веде до зростання цін.
118
Інфляція витрат - виникає в результаті збільшення витрат виробництва, що призводить до зростання цін. Основними факторами
зростання витрат є зростання заробітної плати; зростання цін на сировину та енергоносії; зростання непрямих податків, таких, як
податок на додану вартість. Інфляція витрат самовідтворюється: підвищення зарплати породжує зростання цін, яке, в свою чергу,
вимагає підвищення зарплати для відшкодування витрат від зростання цін. Так виникає інфляційна спіраль.
119
Гроші, ціни й товари пов'язані між собою. Кількість грошей в обігу повинна відповідати обсягу валового внутрішнього продукту
(ВВП). Якщо гроші обертаються з однаковою швидкістю (темп, в якому гроші переходять із рук у руки), то інфляція відбувається в тих
випадках, коли уряд дозволяє грошовій масі зростати вищими темпами, ніж пропозиція товарів та послуг. Тобто, інфляція викликана
тим, що грошова маса зростає дуже швидко.
56
4) інфляція пропозиції (структурна, затяжна)120 - провокує скорочення обсягів
виробництва продукції, соціальне розшарування, поглиблення майнової нерівності,
послаблення стимулів до праці.

АНТИІНФЛЯЦІЙНІ ЗАХОДИ
І. Якщо інфляція викликана надлишковою емісією, то уряд може здійснити:
- індексацію доходів громадян - одна з форм повного або часткового відшкодування
громадянам грошових втрат, спричинених зростанням цін; перерахування посадових
окладів, тарифних ставок, пенсій, стипендій, інших фінансових доходів населення за
індексом роздрібних цін;
- строго контролювати зростання грошового обігу;
- реалізовувати стримуючу монетарну політику - запровадження жорстких лімітів на
щорічні прирости грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів
(правило планомірного приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою
реального ВВП і таким рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати.
ІІ. Якщо інфляція викликана надмірним попитом, то уряд може застосувати
такі заходи:
- Монетарна політика - жорсткі обмеження на щорічне збільшення грошової маси.
- Фіскальна політика - спрямована на скорочення бюджетного дефіциту. Найбільш
дієвим способом є скорочення державних видатків (управлінських витрат; витрат,
пов'язаних із утриманням державного сектора економіки).
- Обмеження державних закупок та трансфертів - зменшить попит, оскільки
зменшиться можливість купувати, скоротиться дефіцит бюджету.
- Дефляційна зовнішньоекономічна політика - спрямована на оздоровлення платіжного
балансу внаслідок стимулювання експорту та обмеження імпорту.
ІІІ.Якщо інфляція виникла внаслідок скороченням пропозиції, то уряд
реалізує політику стимулювання ефективності виробництва, що дасть можливість
збільшити пропозицію товарів та послуг. Заохочуючи капіталовкладення у сучасні
технології (наприклад, за рахунок субсидій), удосконалюючи підготовку та
перепідготовку робочої сили, уряд може підвищити ефективність виробництва.
IV. Якщо інфляція спричинена збільшенням витрат, то уряд здійснює
політику регулювання доходів та політику регулювання цін. Політика регулювання
доходів, як правило, повинна бути зосереджена на заробітній платі. Уряд, обираючи
політику добровільного регулювання доходів, узгоджує її з профспілками. Регулювання
цінможе зменшити інфляцію, але також може призвести до утворення дефіциту товарів
або до збитковості підприємств.
V. Якщо інфляція спричинена інфляційними очікуваннями, насамперед,
адаптаційними (внаслідок дій уряду, гасел політичних партій, виборчим процесом
тощо), то уряд використовує, у деяких випадках, метод неочікуваного впливу на
економічну ситуацію (метод «шокової терапії»).
Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна
обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-
фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги
(ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і
невиправданого втручання держави в ринковий механізм), та інших (стимулювання
виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання
науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення
конкуренції, підвищення конкурентоспроможності).

120
Інфляція пропозиції – зростання цін внаслідок скорочення сукупної пропозиції. Викликається макроекономічною міжгалузевою
незбалансованістю, що веде до скорочення випуску продукції певних галузей і зумовленого цим зростання цін.
57
 Тема 6. Інфляційний механізм

1.Сутність і види інфляції.

2.Причини та наслідки інфляції.
3.Інфляція та безробіття.

1.Сутність і види інфляції

Неодмінними супутниками ринкової економіки є інфляція та безробіття.

Інфляція (від лат.inflatio – вливання, здуття) – збільшення кількості грошей в обігу
понад необхідний економіці рівень, що веде до тривалого перевищення сукупного попиту
над сукупною пропозицією (невідповідність між грошовою та товарною масами),
внаслідок чого відбувається ріст цін.
Вперше інфляція виникла в Європі в період біметалізму121 і відома в економічній
літературі як «революція цін 16 століття». Її причиною було відкриття Америки і
завезення з Мексики та Перу великої кількості металів (срібла та золота), з яких європейці
накарбували гроші, внаслідок чого їх кількість у обігу значно зросла та спровокувала
небувалий ріст цін.
Пізніше, внаслідок появи та розповсюдження в обігу паперових грошей (18-19 ст.)
та їх знецінення, завдяки надмірній емісії, викликало раз за разом явище інфляції, яка
спочатку мала тимчасовий характер і провокувалася надзвичайними обставинами (тривалі
колоніальні війни, що збільшували видатки держави).
Сучасна інфляція має хронічний (постійний) характер. Отже, інфляція в
сучасному розумінні – це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному
виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні
цін.
Але знецінення грошей це лише момент в інфляційному процесі, бо інфляція – це
хвороба, яка супроводжується зростанням загального рівня цін, підвищенням грошової
вартості життя, та, відповідно падінням добробуту громадян, занепадом господарства.
Від інфляції слід відрізняти так званий інфляційний шок – одноразове підвищення
рівня цін, котре може стати (а може і не стати) імпульсом для прискорення процесу
інфляції.
Види інфляції:
І. За темпами інфляції розрізняють такі види інфляції:
- помірна – від 3 -5 % на рік;
- повзуча – до 10 % на рік;
- галопуюча – від 20 % до 200 % рік;
- гіперінфляція – понад 200 % на рік (або 1-2% щодня).
ІІ. Залежно від переважаючого впливу факторів: інфляція попиту122, інфляція
витрат123, інфляція грошей (емісійна)124, інфляція пропозиції (структурна)125,
імпортована інфляція126, кредитна інфляція127.

121
Біметалізм (від лат. bis– два, metallum – метал; валютний дуалізм) – грошова система, за якою роль грошей виконують два метали, як
правило золото і срібло, з яких карбуються монети.
122
Інфляція попиту виникає в умовах надлишкового сукупного попиту під дією зростання грошових доходів домогосподарств,
підприємств і держави. Домогосподарства збільшують попит в результаті зростання заробітної плати, скорочення заощаджень,
розширення використання кредитів. Підприємства збільшують попит на інвестиційні товари. Держава збільшує попит через зростання
бюджетних видатків. Сукупнийпопит на товари і послуги перевищує пропозицію товарів і послуг, а це неминуче веде до зростання цін.
123
Інфляція витрат - виникає в результаті збільшення витрат виробництва, що призводить до зростання цін. Основними факторами
зростання витрат є зростання заробітної плати; зростання цін на сировину та енергоносії; зростання непрямих податків, таких, як
податок на додану вартість. Інфляція витрат самовідтворюється: підвищення зарплати породжує зростання цін, яке, в свою чергу,
вимагає підвищення зарплати для відшкодування витрат від зростання цін. Так виникає інфляційна спіраль.
124
Гроші, ціни й товари пов'язані між собою. Кількість грошей в обігу повинна відповідати обсягу валового внутрішнього продукту
(ВВП). Якщо гроші обертаються з однаковою швидкістю (темп, в якому гроші переходять із рук у руки), то інфляція відбувається в тих
випадках, коли уряд дозволяє грошовій масі зростати вищими темпами, ніж пропозиція товарів та послуг. Тобто, інфляція викликана
тим, що грошова маса зростає дуже швидко.
58
ІІІ. За характером прояву: відкрита (вільно розвивається, ніким не стримується) і
прихована/адміністративна (керована державою, шляхом стримування,
«заморожування» цін – товарний дефіцит і «чорний ринок» її ознаки).
IV. За ступенем прогнозування: очікувана (прогнозована, є прямим результатом дій
влади), неочікувана (раптове зростання цін128; сприяє боржникам і спекулянтам, водночас
шкодить кредиторам, людям з фіксованими доходами та власникам заощаджень) та
вбудована (характеризується середніми темпами за визначений період часу).
V. За співвідношенням темпу та масштабу синхронізації зростання цін: збалансована
(зростання цін відбувається одночасно на більшість товарів і послуг, а ціни різних товарів
відносно один одного не змінюються) і незбалансована (співвідношення цін між різними
товарними групами змінюється хаотично).
Поєднання інфляції попиту та інфляції витрат створює так звану інфляційну
спіраль.
Вимірювання інфляції:
- Рівеньінфляції показує, як змінилися ціни в економці і вимірюється за
допомогою індексів цін (дефлятор ВВП, індекс цін Ласпейреса, Пааше, Фішера).
- Коли з’ясовують рівень інфляції та поряд з цим застосовують так зване «правило
величини 70» для прогнозування інфляції, воно дозволяє швидко підрахувати кількість
років, по сплину яких ціни зростуть в 2 рази. Для цього число 70 ділять на рівень
інфляції.129
- Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період.
Протилежним до інфляції явищем є дефляція (обернене явище до інфляції, здуття
або скорочення кількості грошей в обігу) – нестача грошей в обігу, якамає місце, коли
загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується, виникають
складнощі з кредитуванням економіки, що породжує безробіття. Дефляція веде до кризи
надвиробництва, нестача грошей породжує зменшення сукупного попиту, що знову ж
таки загрожує скороченням масштабів виробництва та зайнятості, зниженням добробуту
населення. Дефляція трапляється вкрай рідко.
Дезінфляція – заходи (важелі, інструменти) урядової політики щодо подолання
інфляції (переважно галопуючої, гіперінфляції), які супроводжуються вилученням з обігу
частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції, з метою зниження
темпу зростання цін. Такі заходи здійснюються за допомогою:
- збільшення податків,
- «заморожування» зарплат,
- скорочення видатків з державного бюджету,
- скорочення грошової маси та підвищення облікової ставки,
- грошова реформа (деномінація130, нуліфікація131).
Вищевказані заходи з дезінфляції можуть реалізовуватись як окремо, так і в
комплексі.

2. Причини та наслідки інфляції

125
Інфляція пропозиції – зростання цін внаслідок скорочення сукупної пропозиції. Викликається макроекономічною міжгалузевою
незбалансованістю, що веде до скорочення випуску продукції певних галузей і зумовленого цим зростання цін.
126
Імпортована інфляція – інфляція, яка викликається зовнішніми чинниками, зокрема надмірним припливом в країну іноземної валюти
і підвищенням імпортних цін.
127
Кредитна інфляція – інфляція, викликана кредитною експансією, зокрема активним заохочуванням споживчих кредитів.
128
Коли раптовий стрибок цін відбувається в економіці, не зараженій інфляційними очікуваннями, то виникає так званий «ефект Пігу» -
різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін. Внаслідок зниження попиту виробник змушений знизити ціну і все
повертається в стан рівноваги.
129
Наприклад при нормальному рівні щорічної інфляції у 3%, ціни зростуть в два рази через 23 роки.
130
Деномінація – укрупнення грошової одиниці, шляхом обміну старих грошей на нові (нового року випуску) без зміни їх назви, що
надає більшої цінності грошам та зменшує їх кількість в обігу. Так, наприклад в СРСР у 1922 році відбулась деномінація за
коефіцієнтом співвідношення 1:10000, тобто 10000 руб. старого зразка обмінювались (дорівнювали, відповідали) на 1 руб. нового
зразка.
131
Нуліфікація (від лат. nullificatio – знищення) – оголошення старих знецінених грошей недійсними та/або організація їх обміну на
нові грошові знаки по дуже низькому курсу (коефіцієнту співвідношення).
59
 Інфляція може викликатися як внутрішніми (пов’язані з економічним розвитком в
середині країни), так і зовнішніми (пов’язані з розвитком світової економіки) причинами,
що провокує відповідні наслідки (табл. 6.1, 6.2)
Таблиця 6.1
Причини інфляції
Внутрішні Зовнішні
Грошовий характер прояву: - ефективність міжнародної валютної
- лібералізація цін (повне або часткове зняття цінових системи та валютна політика* країн світу;
обмежень); - світові економічні та валютно-фінансові
- надмірна емісія паперових грошей; кризи;
- поява в економіці грошових сурогатів (іноземної валюти, - світові війни та міжнародні конфлікти;
приватизаційних чеків); - міграція населення;
Негрошовий характер прояву: - технічні досягнення зарубіжних країн;
- інфляційні очікування132; - зростання зовнішньо-боргового тягаря;
- підвищення зарплат; - геополітична та геоекономічна міць країни
- споживче кредитування; в світі, її роль та спеціалізація у
- громадські заворушення та воєнні конфлікти; міжнародних економічних відносинах
- розірвання господарських зв’язків; («сировинний придаток», країна-споживач,
- ріст витрат виробництва (номінальних зарплат, цін на країна-виробник і т.д.);
сировину, податкових платежів); - вступ країни у міжнародні інтеграційні
- технологічна відсталість та зношення (моральне, фізичне) об’єднання.
засобів виробництва;
- порушення пропорцій суспільного виробництва;
- дефіцит державного бюджету;
- зростання внутрішнього державного боргу;
- мілітаризація економіки;
- монополізація економіки.
*Валютна політика виражається в зміні вартості валюти (девальвація133, ревальвація134). Чим нижче вартість
національної валюти по відношенню до іноземних, тим вище ціни в даній країні, і навпаки.

У відповідності із превалюванням тієї чи іншої причини інфляції у економічній

літературі сформувалося дві основні концепції/теорії інфляції, а саме:
1) Кейнсіанська:
а) Інфляція викликана надмірним попитом з боку населення. Джон Кейнс вважав, що
збільшення попиту з боку держави та фірм призводить до зростання ВВП і зайнятості, а от
з боку домогосподарств (невиробничий попит) – до інфляції (рис. 6.1). В зв’язку із чим,
вчений пропонує стимулювати попит перших та обмежувати ріст реальних зарплат
працівників (не номінальних, бо профспілки не погодяться на цей крок), за рахунок
проведення державної політики «дешевих грошей». При цьому Кейнс наголосив, що в
умовах безробіття помірна/повзуча інфляція не буде шкодити економіці, оскільки
сприятиме втягуванню безробітних у господарський процес. Механізм втягування
безробітних такий: за рахунок збільшення кількості грошей в обігу, кредити стають
дешевшими, фірми розширюють виробництво та наймають додаткову робочу силу. На
основі цього висновку Кейнса новозеландський вчений Олбан Філліпс побудував своє
припущення про обернену залежність між інфляцією і безробіттям.
Таблиця 6.2
Основні наслідки інфляції за секторами економіки
Сектори Наслідки

132
Інфляційні очікування – ситуація, коли населення та фірми в результаті очікування зростання цін у майбутньому починають активно
скуповувати продукцію, що, внаслідок зростання ажіотажного попиту, веде до зростання цін.
133
Девальвація (синонім – знецінення) в сучасних умовах плаваючого валютного курсу означає - пониження курсу національної валюти
по відношенню до іноземної. Для здійснення девальвації центральний банк використовує інструмент «валютні інтервенції», а саме
виходить на міжбанківський ринок з вимогою купівлі іноземної валюти. В умовах фіксованої грошової системи, девальвація означає –
встановлення урядом офіційного співвідношення між національною та іноземною («твердою») валютою у бік зниження курсу
національної валюти. В умовах «золотого стандарту» (поч. 18- поч. 20 ст.), девальвація означала – зменшення вмісту золота в золотій
монеті країни.
134
Ревальвація – протилежний процес до девальвації.
60
 негативні
Держава - дефіцит державного бюджету;
- накопичення знецінених грошових засобів;
- розшарування суспільства та поглиблення
майнової нерівності в державі;
- соціальні заворушення.
Домогосподарства - «згорання» вкладів населення;
- зменшення поточних реальних доходів
громадян;
- пауперизм (масове збідніння);
- зниження вартості майна та заощаджень
населення;
- послаблення стимулів до праці.
Фірми - дезорганізація виробництва (скорочення
обсягів реалізованої продукції та зниження
продуктивності праці);
- зниження реальної вартості майна;
- знецінення доходів підприємств;
- превалювання короткострокових угод;
- гальмування технологічного прогресу.
Закордон - скорочення зовнішньоторговельного обороту,
в т.ч. імпорту;
- негативний платіжний баланс.
позитивні
- держава, зберігаючи рівень
зарплат без врахування росту цін,
зменшує витрати з бюджету;
- уряд виступає як великий
позичальник у країни, отже у період
інфляції він повертає свої борги по
ОВДП135 грошима, вартість яких
нижча, ніж узята позика.
- позичальнки, що мають повертати
борги у неіндексованому розмірі,
фактично повертають менше.
- банки, що сплачують фіксовані
відсотки по вкладам (депозитам),
фактично платять за користування
грошима менше.
- зростає експорт.

Рис. 6.1. Інфляція попиту

б) Інфляція викликана надмірними витратами на зарплату. Джон Кейнс вважав, що ріст

цін спричинений зростанням собівартості продукції через збільшення зарплат. На цьому
положенні заснована теорія інфляційної спіралі«зарплата – ціни» (ріст зарплат
призводить до збільшення попиту, а це веде до зростання цін), вгамувати яку
пропонується на основі політики «заморожування» зарплат; збільшення зарплати не
повинно перевищувати рівень збільшення продуктивності праці, в інакшому випадку це
призведе до розгортання інфляційної спіралі (рис. 6.2).
2) Монетаристська – інфляція викликана надлишковою масою грошей в економіці.
З цією метою монетаристами (Мілтон Фрідман, Ірвін Фішер, Алан Мелцер) було
запропоновано рівняння обміну (MV=PQ), згідно з яким вони протиставляють індекси
грошової та товарної маси. Монетаристи вважають, що зміна інфляції і дефляції є
природний процес циклічних коливань в економіці, де є спади (дефляція) і підйоми
(інфляція). Вважали, що інфляція стимулює виробництво і її у період підйому слід

Облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) – державний цінний папір, який засвідчує позику його власником грошових коштів
135

емітенту (державі) та підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати такому власнику номінальну вартість ОВДП в передбачений
умовами випуску строк з виплатою фіксованого процента.
61
підтримувати у розрахунку із нормальними темпами економічного зростання («грошове
правило монетаристів»).

Рис. 6.2. Інфляція витрат

«Основний грошовий закон» («грошове правило») М. Фрідмена дозволяє

визначити темп зростання грошової маси:
m = p e + q ,
де: m – темп зростання грошової маси; рe - очікуваний темп інфляції; q- темп зростання
ВНП.
Виходячи з вищенаведеного, Фрідмен та його прихильники виступили за
законодавче регулювання темпу зростання грошової маси державою для того, щоб
щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, відповідно до нормальних темпів
зростання ВНП та інфляції.

3.Інфляція та безробіття

В 70 рр. ХХ ст. економічна ситуація йшла в розріз з кейнсіанським,

неокейнсіанським та посткейнсіанським антициклічним регулюванням, тому що було
здійснено другу чергу винаходів НТР-ІІІ (комп’ютери, біотехнології, робототехніка,
нанотехнології та ін.), що призвело до ускладнення номенклатури виробів, їх швидкої
змінюваності, зростання ролі дрібного та середнього бізнесу та росту в геометричній
прогресії підприємств та органів управління (корпорацій, ТНК, ТНБ, ФПГ).
Так виникло явище стагфляції136 – одночасного зростання інфляції і безробіття, що
вже не можна було подолати рецептами кейнсіанства, а тому заходи державного
регулювання перестали бути ефективними. Зокрема, в праці «Інфляція і зайнятість» (1972
р.), американський економіст, Нобелівський лауреат 1981 р., Джеймс Тобін, на противагу
кривій Олбана Філліпса (1958 р.), яка відображає обернену залежність між рівням інфляції
та безробіття, зазначив, що оберненої залежності між інфляцією і безробіттям немає, а
інфляція можлива і при зростанні безробіття і пояснив це наступним чином:
↑ попиту на працю → ↑ номінальної зарплати … (на певному рівні номінальна
зарплата зростає швидше ніж продуктивність праці)…→ інфляція → держава
намагається знизити (стабілізувати) темпи зростання зарплати → безробіття.

Тема 7. Споживання домогосподарств

1. Доходи домогосподарств.
2. Споживання та заощадження як функції доходу, їх графічне зображення.

Стагфляція – інфляція, супроводжувана стагнацією (від лат. stagnum – мертва/стояча вода) виробництва, високим рівнем безробіття і
136

одночасним підвищенням рівня цін.

62
 3. Середня та гранична схильність до споживання та заощадження. Фактори,
що впливають на споживання та заощадження.
4. Функції споживання з урахуванням фактора часу.

1. Доходи домогосподарств
Споживання – це придбання благ (предметів споживання, засобів виробництва),
кінцевою метою якого є задоволення потреб.
Слід відрізняти споживання від попиту, де попит – це бажання придбати блага за
визначеною ціною з метою задоволення потреб.
Сукупне споживання – це споживання всіх економічних суб’єктів
(домогосподарства, фірми, держава і сектор закордон).
Більше половини сукупного споживання припадає на домогосподарства, решта –
на інвестиції підприємств, державні закупки і чистий експорт.
Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного або більше
чоловік, які ведуть спільне господарство, забезпечують економіку ресурсами і
використовують зароблені при цьому доходи на поточне споживання і заощадження.
Прикладом домогосподарства є сім’я.
Роль домогосподарств у макроекономічній системі подвійна (рис. 7.1.).

ДОМОГОСПОДАРСТВА

ВИТРАТИ

ПРОДУКТИ
РЕСУРСИ

ДОХОДИ

РИНОК РЕСУРСІВ РИНОК ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Рис. 7.1. Роль домогосподарств у моделі економічного кругообігу

З одного боку домогосподарства виконують роль споживача, купуючи на ринку

товарів і послуг кінцеву продукцію, а з іншого – це власники ресурсів, які вони
постачають у економіку для виробництва товарів і послуг.
Для кожного споживача споживання залежить від рівня його доходу,
уподобань, ціни благ, від типу суспільства, в якому він живе, від його життєвих звичок і
традицій та інших факторів (ментальності, психології, культури тощо).
Споживання стає можливим на базі отримання доходу або скорочення майна
(витрат заощаджень).
Основними доходами домогосподарств є наступні:
1. зарплата,
2. державні трансферти (субсидії, дотації),
3. прибутки від індивідуальної трудової діяльності,
4. дохід від власності (рента, дивіденди, відсотки).
В процесі виробництва національного доходу, його первинного розподілу,
перерозподілу одержуються особистий та наявний дохід, де останній призначається для
споживання кінцевого продукту (табл. 7.1).
Таблиця 7.1
Структура виробництва і розподілу ВВП

63
 ВВП + ЧФД137 = ВНП
ВНП - А138 = ЧНП
ЧНП - ЧПВІ139 = НД
НД - (СС140–ППк–НПк+Т+Дб)141 = Особистий дохід142
Особистий дохід - Пі143 = Особистий наявний дохід (ДКВ)144

На стадії первинного розподілу НД вся додана вартість розподіляється на первинні

доходи: зарплату, прибуток, відсоток, ренту. Так, первині доходи учасників виробництва
називають ще факторними, бо кожен з цих доходів пов’язаний з певним фактором (земля,
праця, капітал, підприємницька здібність).
Перерозподіл НД здійснюється через державний бюджет, податкову систему,
систему ціноутворення, позики, внески до різноманітних фондів і організацій,
інфляційний випуск грошей. Через державний бюджет в розвинених країнах світу
перерозподіляється 50-60% НД. Таким чином, первинні доходи в результаті перерозподілу
трансформуються у вторинні (або похідні) доходи. Перерозподіл НД може здійснюватися
як через офіційні (видимі) канали145, так і через неофіційні (невидимі) канали146.

2. Споживання та заощадження як функції доходу, їх графічне зображення

У результаті розподілу і перерозподілу НД утворюються кінцеві (безподаткові)

доходи, які використовуються населенням на споживання та заощадження:
Дохід кінцевого використання (Y) = ФС+ФЗ
або
Y=C+S(1)
де: ФС (C) – фонд споживання; ФЗ (S) – фонд заощадження.
На підставі формули 1 зробимо деякі висновки:
1. ДКВ (Y) являє собою не лише джерело С і S, але й виконує роль чинника, що
впливає на обсяги С і S. Отже, на споживання та, відповідно, і заощадження домашніх
господарств впливають доходи: доход від участі у виробництві (зарплата, прибуток),
доход від майна (рента, процент), трансфертні платежі. Чим більші доходи (ДКВ), тим
більшими є споживання та заощадження. Домогосподарства свої рішення про
споживання і заощадження засновують не на номінальному, а на реальному доході. При
низькому наявному доході рівень заощаджень може бути нульовим або від’ємним (коли
С>У, тобто люди живуть у борг), оскільки мінімальний рівень споживання існує завжди.

137
Чисті факторні доходи (ЧФД) представляють собою різницю між доходами, отриманими громадянами (резидентами) даної країни на
належні їм фактори виробництва в інших країнах і доходами, отриманими іноземцями (нерезидентами) на належні їм фактори
виробництва в даній країні.
138
А – амортизаційні витрати (обсяг капіталу, спожитого в процесі виробництва товарів і послуг впродовж року).
139
Податки на виробництво і імпорт(неприбуткові податки - НП)включають в себе податки на продукти (ПДВ, акцизний податок,
мито) та обов’язкові платежі, пов’язані з виробничою діяльністю (збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності,
різноманітні рентні плати за нафту, газ та їх транспортування, податок на нерухоме майно підприємств, плати за землю, за
користування надрами, збори за спеціальне використання води, лісових ресурсів та ін.). Термін «чисті» в даному випадку означає, що
податки на виробництво і імпорт (ПВІ) показані за вирахуванням субсидій на продукти.
140
Включають такі напрямки виплат: а) відрахування на державне (обов’язкове) соціальне страхування, включаючи відрахування на
обов’язкове медичне страхування; б) відрахування на державне (обов’язкове) пенсійне страхування (до Пенсійного фонду України), а
також відрахування на додаткове пенсійне страхування; в) відрахування до Фонду сприяння зайнятості населення.
141
СС – виплати на соціальне страхування; ППк – податок на прибуток корпорацій; НПк – нерозподілений прибуток корпорацій (чисті
заощадження корпорацій); Дб – виплати населенню по державному боргу (відсотки по державним облігаціям).
142
Особистий дохід (ОД) – це отриманий приватними особами дохід, який розподіляється на споживання, заощадження та виплату
індивідуальних податків.
143
До індивідуальних (особистих) податків включають податок на доходи фізичних осіб, збір за першу реєстрацію транспортного
засобу, податок на землю громадян, податок на нерухоме майно громадян, адміністративні стягнення тощо.
144
Особистий наявний дохід має ряд синонімів – безподатковий дохід, дохід кінцевого використання.
145
Офіційний перерозподіл НД фіксується офіційною статистикою, здійснюється через механізм оподаткування, частково через
механізм ціноутворення, який передбачає, що держава або компанії офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та
послуг зростатимуть, чи розміри оподаткування змінюватимуться.
146
Неофіційний перерозподіл здійснюється урядом чи компаніями, коли вони, не повідомляючи офіційно, здійснюють поступове
підвищення цін, що призводить до зниження життєвого рівня населення. Однак наймасштабніший неофіційний перерозподіл НД
відбувається за існування тіньової (підпільної) економіки – сукупності неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухиляння від
сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (наркотики, азартні ігри, проституція тощо).
64
 2. На споживацьку поведінку домогосподарств у довгостроковому періоді
впливають недоходні фактори – ціни, традиції, процентна ставка, багатство, податки,
очікування тощо.
3. У короткостроковому періоді на споживання домогосподарств впливає
насамперед дохід, оскільки інші недоходні фактори, зважаючи на їх довготерміновий
характер не проявляють своєї дії, або їх вплив є другорядним (порівняно невеликим). В
короткостроковому періоді домогосподарства в своїх рішеннях про споживання і
заощадження виходять з поточного (теперішнього), а не майбутнього доходу.

Залежність між обсягом споживання та розмірами доходуотримала назву

короткострокової функції споживання147:
С = f (Y).
Заслуга Дж. М. Кейнса полягає у більш ясному і точному представленні
короткострокової функції споживання, алгебраїчний вираз якої наступний:
C = Ca + MPC  Y ,
де: Са – обсяг автономного споживання (незалежного від обсягу поточного доходу), МРС
– гранична схильність до споживання, У – дохід. Так, якщо поточні доходи=0, автономне
споживання все рівно здійснюється, але вже за рахунок скорочення майна (багатства,
заощаджень)148 або запозичень149(рис.7.2).
Залежність між обсягом заощаджень і величиною доходу отримала назву функції
заощаджень:
S = f (Y)
Функція заощаджень, яка сполучена з кейнсіанською короткостроковою функцією
споживання, виглядає так:
S = −S a + MPS  Y ,
де: Sa – автономне заощадження – це обсяг запозичень (від’ємних заощаджень), який
дорівнює величині Са зі знаком «-»; MPS – гранична схильність до заощадження. Графічно
функція заощадження будується шляхом вертикального віднімання графіка функції
споживання з графіка доходу, що утворює кут 45о з лінією абсцис (рис. 7.3).

Рис. 7.2. Короткострокова функція Рис. 7.3. Функція заощадження

споживання («кейнсіанський хрест»)
Якщо є заощадження, населення в поточному періоді може споживати більше, ніж
одержує доходів – це ефект заощадження. За стабільної економіки ефект заощадження
незначний, за нестабільної (посилення інфляції тощо) – населення починає збільшувати
поточне споживання за рахунок заощаджень, це збільшує ефект заощадження.

147
Ця функція споживання у кейнсіанському вираженні добре підтверджується статистичними даними у короткостроковому періоді – 2-
4 роки.
148
Багатство, що формується за рахунок доходів з попередніх періодів, слугує джерелом доходів і витрат на автономне споживання у
наступних періодах. Тому чим більше багатства накопичують домогосподарства в попередні періоди, тим більшою може бути величина
автономного споживання у кожному наступному періоді за будь-якого рівня поточного доходу.
149
Запозичення. За рахунок позик домогосподарства отримують можливість покривати дефіцит особистих доходів у поточному періоді
за рахунок доходів або від’ємних заощаджень у майбутньому періоді. Запозичення домогосподарств збільшує їх автономне споживання
відносно поточного доходу певного періоду, але воно унеможливлює або зменшує заощадження у майбутньому періоді.
65
 3. Середня та гранична схильність до споживання та заощадження. Фактори,
що впливають на споживання та заощадження

На думку Дж. М. Кейнса основним фактором, що впливає на споживання та

заощадження у короткостроковому періоді є дохід, розподіл якого на споживання і
заощадження зумовлюється психологічними мотивами, так званий «психологічний закон»
(мотив ризику, спекулятивний та трансакційний мотиви), що впливають на схильність до
споживання та заощадження.
Щоб зрозуміти психологію споживачів, а саме дослідити їхню схильність до
споживання та заощадження розділимо праву і ліву частину виразу (1) на доход (Y):
Y C+S C S
1= = = + = APC + APS = 1 ,
Y Y Y Y
де: APC – середня схильність до споживання, яка визначається як С/Y (рис. 7.4);
APS – середня схильність до заощадження, яка визначається як S/Y (рис. 7.5).

Рис. 7.4. Середня і гранична схильність Рис. 7.5. Середня і гранична

до споживання схильність до заощадження

Як видно з рис. 7.4, APC (С/Y) має тенденцію до зниження:

C1 100 C2 175 C 245 C 300
= = 1, = = 0,875 , 3 = = 0,816 , 4 = = 0,75 .
Y1 100 Y2 200 Y3 300 Y4 400
Так, якщо дохід зростає, то і споживання зростає, але не в тій самій пропорції, що
дохід (тобто підвищується, але все більш і більш у повільному темпі), бо частина доходу
заощаджується. Проте, якщо дохід низький (до точки К), то він цілком буде витрачений на
споживання (в такому випадку АРС>1). Зі зростанням доходу АРС падає. При
обґрунтуванні цієї залежності Кейнс виходив з того, що в короткострокових періодах
індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе
життєві стандарти, тому зростання доходу супроводжується збільшенням заощадження, а
зменшення доходу – скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка
підтримувалася в минулому.
Оскільки АPS=1-APC і зважаючи на той факт, що АРС має спадну тенденцію, то
APS (S/Y) має тенденцію до зростання (див. рис. 4):
S1 25 S 55 S 100
= = 0,125 , 2 = = 0,183 , 3 = = 0,25 .
Y1 200 Y2 300 Y3 400
Звісно, що дохід кінцевого використання (Y) постійно змінюється (Δ), а тому
формула 1 матиме такий вигляд:
ΔY=ΔC+ΔS.
Відповідно:
66
 Y C S
= + = MPC + MPS = 1 ,
Y Y Y
де: МPC – гранична схильність до споживання150, яка визначається як ΔС/ΔY (рис.
7.4);МPS – гранична схильність до заощадження (marginal propensity to save), яка
визначається як ΔS/ΔY (рис. 7.5).
Як видно з рис. 7.4 МРС (ΔС/ΔY) також має тенденцію до зниження:
C1 75 C 2 70 C3 55
= = 0,75 , = = 0,7 , = = 0,55 .
Y1 100 Y2 100 Y3 100
Так, гранична схильність до споживання не може бути більшою від доходу, а тому
0<MPC<1. Зі зростанням доходу МРС падає.
Якщо MPS=1-MPC, а МРС має спадну тенденцію, то MPS (ΔS/ΔY) також має
тенденцію до зростання (див. рис. 7.4):
S1 30 S 2 45
= = 0,3 , = = 0,45 .
Y1 100 Y2 100
Кейнсіанські правила сукупного споживання у короткостроковому періоді:
1. Споживання є функцією доходу.
2. Величина МРС, тобто частки споживання у кожній додатковій одиниці доходу,
знаходиться в межах від 0 до 1, тобто люди схильні збільшувати своє споживання з
ростом доходу, але не в тій же мірі.
3. Зі зростанням доходу МРС падає.
4. Зі зростанням доходу АРС падає.

Недоходні фактори споживання і заощадження:

1. Багатство – нерухоме майно (будинки, автомобілі, техніка тощо) і фінансові
кошти (готівка, заощадження на рахунках, акції, облігації тощо). Домашні господарства
заощаджують, утримуючись від споживання, щоб збільшити багатство. Чим більше
накопичено багатства, тим менший стимул до заощадження (збільшення багатства зсуває
графік споживання вгору, а графік заощадження вниз).
2. Податки – зниження податків збільшує споживання і заощадження (зсуває
графіки споживання і заощадження вгору), і навпаки.
3. Рівень цін – зростання цін знижує споживання і заощадження (зсуває графіки
споживання і заощадження вниз), і навпаки.
4. Відрахування на соціальне страхування – збільшення цих відрахувань веде до
зменшення споживання і заощадження (зсуває графіки споживання і заощадження вниз), і
навпаки.
5. Очікування – якщо очікування (про майбутні ціни, доходи, дефіцит тощо)
негативні, то домогосподарства вимушені робити покупки взапас, а це збільшує поточне
споживання і зменшує заощадження. Очікування збільшення доходів збільшує поточне
споживання.
6. Споживча заборгованість – якщо у попередній період заборгованість зросла, то
у поточному періоді домогосподарства будуть знижувати споживання і заощадження, щоб
повернути борги.
7. Відсоткова ставка – якщо відсоткова ставка зросла, то поточне споживання
знижується, а заощадження зростають, а це, у свою чергу, збільшує майбутнє споживання.

4. Функції споживання з урахуванням фактора часу

Як це першим підрахував американський економіст російського походження,

нобелівський лауреат Саймон (Семен) Кузнець у 1946 році, що у довгостроковому періоді

150Гранична схильність до споживання (МРС - Marginal propensity to consume) – поняття вироблено Дж. М. Кейнсом.
67
із збільшенням доходу не відбувається зниження АРС, а навпаки АРС залишається
незмінною.151
Відповідно функція споживання у довгостроковому періоді має вигляд (рис. 7.6):
C = MPC  Y .

Рис. 7.6. Функція довгострокового споживання

Отже, в довгостроковому періоді підтверджуються тільки два перших правила

сукупного споживання Кейнса. Щодо інших двох, то МРС в довгостроковому періоді буде
більшою ніж у короткостроковому, а АРС буде відносно стабільною (незмінною).
Існує декілька концепцій, що пояснюють той факт, що АРС залишається незмінною
у довгостроковому періоді – Джеймса Д’юзенберрі, Мілтона Фрідмена, Франко
Модільяні.
1. Концепція відносного доходу (Дж. Д’юзенберрі) – споживання окремого
домогосподарства визначається не його абсолютним доходом (Y), а відносним доходом
(Yвід.):
Y
Yвід. = ,
Yсер.
де: Yсер. – доход того соціального прошарку, до якого належить даний індивід.
Так, якщо зростає доход тільки і-го індивіда, то АРС знижується, а якщо доход
зростає у всіх індивідуумів і в однаковому темпі (у багатих – в більшій мірі, у бідних – в
меншій), то АРС не змінюється. Аргументом цьому являється звичка індивіда споживати
у межах досягнутого рівня соціального статусу, не дивлячись на зміни поточного доходу.
2. Концепція постійного (перманентного) доходу152 (М. Фрідмен) – споживання
залежить переважно від постійного доходу, який згідно з очікуванням споживачів, буде
існувати в майбутньому, на відміну від тимчасового доходу. Оскільки у довгостроковому
періоді споживач витрачає в основному постійний доход, то С=Yпост., відповідно:
С Y
APC = = a пост. ,
Y Yпоточ.
де: а – константа (стійке співвідношення постійного доходу до поточного доходу), яка
відображає той факт, що АРС у довгостроковому періоді незмінна величина, оскільки
зміна поточного доходу у довгостроковому періоді відображає зміну тільки постійного
доходу і пропорційна їй.
3. Концепція життєвого циклу153 (Ф. Модільяні) - споживання залежить як від
накопиченого багатства, так і від очікуваного поточного доходу. Так, на початку
151
Він здійснив дослідження ВВП за 70 років (з 1869-по 1938 рр.) і виявив, що за усі роки АРС=0,86.
152
Концепція постійного (перманентного) доходу спирається на такі положення: 1) поточний доход поділяється на постійний і
тимчасовий доходи; 2) критерієм поділу поточного доходу на дві частини є ступінь стійкості існування відповідних його частин (тобто
постійний доход існує відносно стабільно порівняно із тимчасовим); 3) раціональний споживач прагне витрачати постійний доход і
заощаджувати більшу частину тимчасового доходу; 4) короткострокова зміна постійного доходу визначається зміною тимчасового
доходу, а довгострокова – зміною постійного доходу.
153
Концепція життєвого циклу спирається на такі положення: 1) раціональний споживач заощаджує в період з високим доходом
(активна економічна діяльність), щоб накопичити багатства для наступного його споживання в період з низьким доходом (пенсійний
вік); 2) раціональний споживач прагне до стабільного рівня споживання після досягнення певного обсягу накопиченого багатства; 3)
доход споживача змінюється передбачуваним способом (в ранні періоди життя зростає, наприкінці життя – спадає).
68
життєвого циклу (молодість) із зростанням поточного доходу споживання зростає, але до
того періоду часу коли доходи не стають перевищувати видатки (споживання); в середині
циклу (зрілість) в міру досягнення певного обсягу накопиченого майна із підвищенням
доходу - споживання спадає і більша частина поточного доходу направляється на
заощадження; в кінці життєвого циклу (старість) із зменшенням доходу споживання
стабілізується, оскільки індивідууми починають споживати за рахунок накопичених
багатств у попередніх періодах. Ось чому у довгостроковому періоді АРС залишається
незмінною в міру підвищення доходу.

69
 Тема 8. Приватні інвестиції

1. Інвестиції та фактори інвестування. Крива сукупного попиту на інвестиції.

2. Інвестиційні функції.
3.Механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями.

1. Інвестиції та фактори інвестування. Крива сукупного попиту на інвестиції

Виходячи з Закону України «Про інвестиційну діяльність» (18.06.1991)

інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в
об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється
прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Загалом, в макроекономіці інвестиції (від нім. іnvestition – одягаю) є частиною
сукупних витрат, що складаються з витрат на нові засоби виробництва, інвестиції в нове
житло і приросту товарних запасів. Тобто інвестиції – це частина ВВП, не спожита в
поточному періоді, і що забезпечує приріст капіталу в економіці (табл. 8.1).
Таблиця 8.1
Класифікація інвестицій
Форми Зміст
Реальні, в т.ч. капітальні Будь-які витрати на створення або відновлення капіталу. До об’єктів
реального інвестування належать матеріальні (основні фонди, житлове
будівництво, товарно-матеріальні запаси) і нематеріальні (патенти, ліцензії,
майнові права тощо) активи. Вагому частку реальних інвестицій складають
капітальні інвестиції - витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання
будівель або їх частин, обладнання, інструменту, інвентарю, інші капітальні
роботи і витрати на проектно-пошукові роботи, геологорозвідувальні і
бурові роботи, а також витрати на відведення земельних ділянок і
переселення у зв'язку з будівництвом, на підготовку кадрів для підприємств,
що будуються та ін.
Фіктивні (фінансові): Ті, що вкладаються в цінні папери (акції, облігації, казначейські
прямі та непрямі зобов’язання), грошові депозити. Фінансові інвестиції бувають прямі та
непрямі.
Прямі – ті, які формують понад 10-15% капіталу компанії, здійснюються без
фінансових посередників, а напряму інвестором та дають йому право на
участь у керуванні компанією. Пряма інвестиція передбачає внесення коштів
або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні
права (акції), емітовані такою юридичною особою.
Непрямі або портфельні - інвестування, опосередковане іншими особами
(інвестиційними або фінансовими посередниками), здійснюване на
фондовому ринку. Формуються у вигляді портфелю цінних паперів з метою
мінімізації ризиків вкладання капіталу і максимізації прибутку.
Валові (брутто): реновацій Загальний обсяг реальних інвестицій, що здійснюється в економіці протягом
ні та чисті (нетто) року. Включають реноваційні і чисті інвестиції.
Реноваційні (амортизаційні) - вкладення, пов’язані із заміною морально та
фізично зношеного основного капіталу (просте відтворення).
Чисті (нетто) - витрати, що забезпечують збільшення обсягів наявного
капіталу. Вони дорівнюють різниці між валовими та реноваційними
інвестиціями. Ріст чистих інвестицій в структурі валових інвестицій
характеризує економічний розвиток підприємства, галузі, держави в цілому.
Державні Створені із коштів держбюджету, державних фінансових джерел
Приватні Створені із коштів підприємств, організацій, громадян, включаючи як
особисті, так і залучені кошти.
Іноземні Створені із коштів нерезидентів та інвестиції резидентів закордоном
Змішані Поєднання державних, приватних, іноземних інвестицій у різних варіаціях та
пропорціях. А також може бути така варіація – власні + позикові інвестиції.
Короткострокові Окупність терміном до 1 року.
Середньострокові Окупність терміном до 5 років.
Довгострокові Окупність терміном понад 5 років.

70
 Продовження табл. 8.1

Індуційовані (індуковані) Такі, що пов’язані із споживанням. На їх обсяг впливає доход.

Автономні Такі, що пов’язані з підвищенням ефективності використання факторів
виробництва (інвестиції в нову техніку, технології), розширенням ринків
збуту, будівництвом військових чи цивільних споруд, об’єктів
інфраструктури; приростом населення, війнами тощо. Здійснюються
незалежно від рівня доходу в економіці.
Венчурні Ризикові вкладення - вкладення в акції нових підприємств чи підприємств,
які проводять свою діяльність у нових сферах бізнесу, пов'язаних з великим
ризиком.
Інвестиції за рахунок Капітал підприємства або фізичної особи; капітал інших учасників
власного капіталу підприємства - акціонерів, пайовиків.
Інвестиції за рахунок Кредити банків, інвестиційних фондів і компаній, страхових товариств,
позикового капіталу іноземних інвесторів, облігаційні займи, вклади

До інвестиційних витрат в СНР включаються тільки приватні інвестиції –

інвестиції приватних фірм (приватного сектору), і не зараховуються державні інвестиції,
бо вони є частиною державних закупівель. Слід також мати на увазі, що в цьому
компоненті сукупних видатків, а саме сукупні інвестиційні витрати, враховуються тільки
внутрішні інвестиції, тобто інвестиції фірм-резидентів в економіку своєї країни. Іноземні
інвестиції фірм-резидентів і інвестиції іноземних фірм в економіку даної країни
включаються у такий компонент сукупних видатків як чистий експорт.
Рівень інвестування в національну економіку (Рінв.) визначають як:
Валові інв.
Рінв. = х100.
ВВП
Таблиця 8.2
Фактори інвестування (інвестиційного процесу154)
Фактори Зміст
Основні фактори
Очікувана норма Той факт, коли очікуваний прибуток від капіталу, інвестованого в бізнес
чистого прибутку (реальне виробництво), перевищує витрати підприємця за позичений для
(ОНЧП) цього капітал у банку слугує потужним мотивом для інвестування. Або ж
коли підприємець має «зайві» гроші і не має потреби позичати в банку, то
рішення інвестувати він прийме тоді, коли очікуваний прибуток від
інвестування в бізнес буде вищим, ніж альтернативний доход від їх
вкладення в банк.
Реальна процентна Рентабельність капіталовкладень забезпечується за умови, коли процентна
ставка ставка за якою позичені в банку гроші буде меншою за очікувану норму
чистого прибутку. Коли ж у підприємця є «вільні» гроші і немає потреби
позичати в банку, рівень реальної процентної ставки теж має значення,
оскільки приймаючи рішення про інвестування, він буде порівнювати
очікувану норму чистого прибутку, отриманого від вкладання грошей в
бізнес (виробництво), із альтернативним доходом, який можна отримати,
якщо покласти гроші в банк під процент (r). Відповідно, чим вище реальна
процентна ставка, тим менше стимулів у підприємця вкладати гроші у
бізнес, і навпаки.
Зовнішні фактори,
які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної процентної ставки
Технологічні зміни Технічний прогрес, тобто розробка нового, більш продуктивного
обладнання зменшує середні витрати на виробництво продукції або
підвищує її якість. Внаслідок цього зростає норма чистого прибутку від
інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даного
рівня процентної ставки.

154
Інвестиційний процес – діяльність всіх учасників відтворюючого процесу (виробництво, розподіл, обмін , споживання), спрямована
на нагромадження національного багатства за рахунок розвитку продуктивних сил суспільства.
71
 Продовження табл. 8.2

Витрати на придбання, Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку

експлуатацію, збільшується, а інвестиційний попит зростає, і навпаки.
обслуговування
устаткування
Рівень забезпеченості Якщо наявні виробничі потужності (капітал) певної галузі задовольняють
основним капіталом попит на її продукцію, то у підприємця відсутні стимули до інвестування у
нові споруди, обладнання, устаткування тощо. Недостатність виробничих
потужностей стимулює збільшення інвестицій з метою нарощування
виробництва в такому обсязі, щоб задовольнити попит у повному обсязі.
Податки на прибуток Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний
прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків негативно
впливає на інвестиційний попит, і навпаки.
Очікування фірм Якщо економічні умови в країні та у світі загалом погіршуються, то фірми
утримуються від інвестицій, і навпаки. Крім того, якщо підприємець
очікує (прогнозує), що зростання обсягів виробництва на його продукцію
призведе до падіння цін на неї, або різкого скорочення попиту, або ж,
якщо через певний період часу ціни на інвестиційні товари зростатимуть,
то - немає стимулів вкладати у виробництво цього товару інвестиції, і
навпаки.
Доступність кредитних Індикатором кредитних засобів виступають номінальна і реальна
засобів процентні ставки155. Висока процентна ставка робить кредити дорогими, а
тому підприємці, які хочуть інвестувати, але на даний момент часу не
мають «вільних» коштів відмовляються від інвестування, і навпаки.
Сукупний попит Підприємці, бачачи зростання попиту на їх продукцію намагаються його
задовольнити розширенням обсягів пропозиції, а це вимагає інвестування
Потенційна Якщо в економіці існують незайняті ресурси, недорозвинені деякі галузі,
інвестиційна ємність то це слугує потужним стимулом, як з боку держави, так і фірм вливати
економіки інвестиції.
Стан сфери грошового Стабільність показників грошового обігу (мається на увазі відсутність
обігу інфляційних шоків) сприяє появі «довгих грошей» (довгострокових
кредитів), необхідних для здійснення довгострокових інвестицій.
Умови перетворення Наявність розвиненої кредитно-банківської системи та дотримання
заощаджень в інвестиції банківського законодавства підвищують рівень довіри населення до
фінансових установ та, відповідно, активізується інвестування.
Рівень розвитку Розширення асортименту та обсягів інвестиційних товарів робить їх більш
інвестиційних галузей156 доступнішими за ціною та якістю для підприємців і сприяють
інвестуванню.
Економічна політика У складі економічної політики держави є і інвестиційна, інструменти157,
держави цілі і орієнтири якої спрямовані на встановлення оптимальних пропорцій
між нагромадженням і споживанням.
Інвестиційні ризики Втрата чи знецінення інвестованих капіталів чи доходів від них негативно
впливає на інвестування. Як правило інвестиційні ризики зумовлюються
різким коливанням економічної кон’юнктури, викликаним діями держави,
зовнішньоекономічною обстановкою.

В залежності від факторів інвестування (основні, зовнішні), крива інвестиційного

попиту матиме наступний вигляд (див. рис. 8.1, 8.2, 8.3).

155
Номінальна процентна ставка - фактична процентна ставка на ринку позичкового капіталу (визначається в поточних цінах).При
аналізі макроекономічних показників в якості номінальної процентної ставки можна використовувати показник ставки рефінансування
Центрального банку, який слугує орієнтиром для розміру процентних ставок у комерційних банках. Реальна процентна = номінальна
процентна ставка – рівень інфляції.
156
Інвестиційні галузі – це галузі, що виробляють інвестиційні товари (металургія, машинобудування, промисловість будівельних
матеріалів). Інвестиційні товари – це матеріально-речовий вміст реальних інвестицій (обладнання, механізми, устаткування, техніка,
технологія, будівлі, споруди тощо).
157
Інструментами інвестиційної політики є державне кредитування, субсидії, дотації, компенсації, субвенції, податкові «канікули»,
зниження строків амортизаційних відрахувань.
72
 r r

r1

r0

I1
r2 I0
I2

I
I1 I2 I2 I0 I1

Рис. 8.1. Вплив процентної ставки на криву Рис. 8.2. Вплив зовнішніх чинників на
сукупного попиту на інвестиції криву сукупного попиту на інвестиції

Рис. 8.3. Крива інвестиційного попиту в залежності від очікуваної норми чистого
прибутку (ОНЧП)

Структура інвестування:
- виробнича (галузева) – вкладення у різні галузі національної економіки;
- технологічна – співвідношення витрат на будівельно-монтажні роботи (пасивна частина
інвестицій) та на придбання устаткування, машин, інструментів (активна частина
інвестицій), чим більше питома вага активної частини інвестицій, тим вища ефективність
інвестування;
- відтворювальна – співвідношення між капіталовкладеннями у нове будівництво і
технічне переозброєння та реконструкцією наявних підприємств;
- територіальна – співвідношення між обсягами інвестування в різні регіони країни.
Роль інвестицій в економіці:
1. Продуктивна - пов’язана з виробництвом ВВП (формуванням сукупної
пропозиції), участь в якому інвестиції беруть після перетворення у засоби виробництва
(капіталоутворення).
2. Доходоутворююча – пов’язана з утворенням доходів, які, в свою чергу,
впливають на динаміку сукупного попиту - інвестиції напряму впливають на зростання
доходів населення й загального рівня добробуту (збільшення обсягів основних фондів -
підвищення потреби у робочій силі - скорочення рівня безробіття - зростання кількості
осіб, що отримують доходи - зростання доходів населення). Вплив інвестицій на
національний дохід можна побачити на механізмі мультиплікатора (примножувача)
Кейнса:
Y
k=
I
Внаслідок зростання доходів зростає сукупний попит на блага, який, в свою чергу,
являється причиною збільшення індуційованих інвестицій. Вплив національного доходу
на індуційовані інвестиції можна побачити на механізмі акселератора (прискорювача)
Хансена:
73
 I
a=
Y
Ланцюг акселератора такий: зріс доход – зріс попит – зросли інвестиції - зросла
пропозиція
3. Інноваційна – інвестиційний процес є процесом систематичної реалізації
інновацій, впровадження у виробництво найновіших досягнень НТП і на цій засаді ініціює
економічне зростання.
4. Структуроформуюча – інвестиції формують структуру суспільного
виробництва, визначаючи пропорції між окремими підрозділами, секторами та галузями
національної економіки.

2. Інвестиційні функції

Залежно від того, які фактори визначають величину інвестиційного попиту158,

інвестиції поділяються на індуційовані та автономні.
І. Індуційовані інвестиції залежать від фактору доходу. Як відомо, по мірі
зростання доходу, зростає і попит на блага, а це, у свою чергу, спричиняє ріст
індуційованих інвестицій (бо підприємці, вкладаючи інвестиції у бізнес (реальні
інвестиції), намагаються створити ще більшу кількість продукції, щоб задовольнити
попит). Щоб визначити скільки потрібно індуційованих інвестицій на розширення
виробництва в такому обсязі, щоб задовольнити попит, який зріс, необхідно знати
прирісну капіталоємність продукції (а) – коефіцієнт, який показує, скільки одиниць
додаткового капіталу/інвестицій (ΔІ) необхідно для виробництва додаткової одиниці
продукції (ΔВВП або ΔY). Коефіцієнт прирістної капіталоємності продукції також ще
називають акселератором та розраховують за формулою:
I
a= .
Y
При заданому а величину індуційованих інвестицій можна визначити за формулою:
I інд = a  (Y1 − Y0 )
При рівномірному збільшенні НД (Y) обсяг Іінд – постійний. Якщо Y зростає із
змінною швидкістю, то обсяг Іінд – коливається (збільшується чи зменшується). У випадку
скорочення Y – Іінд стають від’ємними. Це означає, що попит на продукцію впав,
підприємці недоотримали прибутки, а це, в свою чергу, призводить до ще більшої
експлуатації ними наявного капіталу (подальшого його зношування), унеможливлює
здійснення підприємцями інвестицій на часткове чи повне відновлення зношеного
(амортизованого) капіталу. Обсяг від’ємних індуційованих інвестицій не може бути
більшим за розмір амортизації:
І інд  А .
ІІ. Автономні інвестицій – здійснюються підприємцями і при незмінному НД (Y),
відповідно, і незмінному сукупному попиті на блага. Такі інвестиції частіше за все стають
причиною зростання НД, але їх здійснення не є наслідком зростання НД, і тому вони
називаються автономними. Автономні інвестиції залежать від тих чинників (факторів), які
впливають на ефективність (прибутковість) капіталовкладень.
Існують два ланцюги пояснень інвестиційного попиту на автономні інвестиції,
представлені в так званих кейнсіанській і неокласичній функціях автономних інвестицій
(табл. 8.3). Спільне в них те, що інвестиційні рішення приймаються на основі
співвідношення граничної вигоди та граничних витрат.

158Інвестиційнийпопит – попит підприємців на блага (засоби виробництва і предмети споживання) для відновлення
зношеного капіталу і збільшення реального капіталу.
74
 Граничною вигодою від інвестицій у кейнсіанській функції являється очікувана
норма чистого прибутку (R*), яку інвестор сподівається отримати, а у неокласичній
функції – гранична продуктивність капіталу (МРК), якої прагне досягти підприємець,
максимізуючи прибуток.
Граничними витратами в обох функціях є процентна ставка, тобто витрати на
залучення кредиту.
Таблиця 8.3
Основні інвестиційні функції
Кейнсіанська функція автономних Неокласична функція автономних
інвестицій інвестицій

I = f (R ; r) I = f ( MPK ; r )
+ − + −

Вирішальним психологічним фактором Підприємці вдаються до інвестицій для

при визначенні обсягів інвестицій є
песимізм чи оптимізм інвестора щодо
значення показника R*.
Y який забезпечує максимальний прибуток.
R  = оч ,
1+ r
де: Yоч. – очікуваний чистий прибуток,
тобто той, на який сподівається інвестор,
після вкладання грошей в реальний
капітал; 1 – 100%, що символізує величину
капіталу; r – процентна ставка, за якою
позичається капітал.
Песимістичний проноз щодо R* веде до
того, що серед усіх можливих варіантів
інвестиційних вкладень підприємець
вибере найбільш надійний – це купівля
державних облігацій, які гарантовано
принесуть йому прибуток (1+r). Тому
ставку процента (r) по державним
облігаціям можна розглядати в якості
нижньої межі R* для вкладень в реальний
капітал, його граничну ефективність,
тобто коли R* = r. В реальний капітал
підприємці інвестуватимуть, якщо R* >r
того, щоб довести обсяг наявного у них
капіталу до оптимальних розмірів (рис. 4).
Оптимальним є такий розмір капіталу (К),
А прибуток досягає максимуму коли
гранична продуктивність капіталу
дорівнює граничним витратам його
використання (МСК), тобто МРК = А+r,
де:
Y
MPK = , де ΔІ – приріст інвестицій
I
(фактично теперішня ціна одиниці заново
вкладених інвестицій в основний капітал);
ΔY – дохід на одиницю заново вкладених
інвестицій, який можна очікувати на
протязі всього строку служби цієї одиниці
основного капіталу; А – норма
амортизації, що визначає розмір зносу
капіталу; r – процентна ставка, що являє
собою альтернативні витрати
використання ресурсів в якості капіталу.

Пояснюючи рис. 8.4, слід виходити з того, що оптимальним є такий розмір

капіталу, який при існуючій технології забезпечує максимальний прибуток. Із
мікроекономіки відомо, що прибуток фірми досягає максимуму, коли гранична
Y
продуктивність капіталу ( MPK = ) дорівнює граничним витратам його
K
використання, тобто МРК=МСК. В умовах досконалої конкуренції граничні витрати
використання капіталу (МСК) = r+A, де r – ставка відсотка по фінансовим активам, що
являє собою альтернативні витрати використання ресурсів в якості капіталу; А – норма
амортизації, що визначає розмір зносу капіталу. Відповідно, прибуток максимальний,
коли МРК= r+A.Крім того, як видно з рис. 8.4., крива граничної продуктивності капіталу
має спадний характер, що тісно ув’язується із законом спадної віддачі змінного ресурсу.

75
 Рис. 8.4. Визначення оптимального розміру капіталу, що використовує фірма

Інвестиції в житлове будівництво - це витрати на будівництво нового житла і

реконструкцію наявного житла. Такі інвестиції знаходяться в прямій залежності від ціни,
яка встановлюється на ринку наявного житла. Чим вища ціна житла, тим вище
прибутковість його будівництва, тим більше мотивація до інвестування в житлове
будівництво. Ціна залежить від попиту. Тому чинники, що впливають на попит на житло,
є чинниками інвестицій в житлове будівництво. До таких чинників відносяться:
- сукупний дохід (ВВП),
- чисельність населення,
- реальна процентна ставка.
Інвестиції в житлове будівництво є зростаючою функцією від ВВП і чисельності
населення та спадною функцією від реальної процентної ставки.
Інвестиції в запаси - це зміна величини товарних запасів. Такі інвестиції є
зростаючою функцією від обсягів виробництва і спадною функцією від реальної
процентної ставки. Крім того, інвестиції в товарні запаси є вимушеною реакцією фірм на
сукупний попит, тобто, якщо фірми, розрахували свій випуск на певну очікувану
величину сукупного попиту, а він виявився меншим, то частина виробленої продукції
залишається нереалізованою, поповнюючи тим самим запаси фірм. Отже, інвестиції в
запаси здійснюються самими фірмами і пов’язані із прорахунками у випуску. В період
економічного підйому, інвестиції в запаси скорочуються, оскільки сукупний попит
зростає швидшими темпами, ніж виробництво, а значить фірми розпродують усі свої
запаси.

3. Механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями

Сектор фірм може збільшити свої чисті інвестиції тільки за рахунок заощаджень
сектору домашніх господарств у закритій економічній системі (без сектору закордон).
Тому важливу роль в інвестиційній політиці країни відіграють заощадження.
Звісно, що певна частина коштів по каналу «заощадження» використовується для
поповнення запасу грошей, а решта перетворюється в інвестиції.
Рівновага в закритій економіці має характеризуватися тотожністю (за методом
кінцевого використання ВВП):
Y = C+I+G,
де: Y – ВВП; С - споживчі витрати домогосподарств; І - валові інвестиції
підприємств; G - державні закупки товарів і послуг.
Перетворимо це рівняння і отримаємо:
І = Y – C - G,
де: результат правої частини (Y – C – G) складає ту частину виробленої продукції
(ВВП), яка залишається після задоволення попиту домогосподарств і держави, тобто
заощадження (S) (рис. 8.5).
76
 У випадках скорочення заощаджень, коли, наприклад, відбувається значна
інфляція, рівень заощаджень населення скорочується, а у фірм відбувається інвестиційна
криза. У випадках зростання заощаджень виникає обернена тенденція – фірми не бажають
вилучати стільки заощаджень населення для інвестування.

Рис.8.5. Функція заощаджень

Щоб зрозуміти як саме відбувається перетворення заощаджень в інвестиції слід

передусім з’ясувати структуру сукупних ресурсів159 та витрат домогосподарств, в т.ч.
частку в останніх неспоживчих витрат160(табл. 8.4).
Таблиця 8.4
Структура сукупних ресурсів та витрат домогосподарств
Структура сукупних ресурсів Структура сукупних витрат
Грошові доходи Споживчі сукупні витрати
- оплата праці - продукти харчування та безалкогольні
напої
- доходи від підприємницької діяльності та - алкогольні напої, тютюнові вироби
самозяйнятості
- доходи від продажу сільськогосподарської - непродовольчі товари та послуги, в т.ч.:
продукції одяг і взуття;
- пенсії, стипендії, соціальні допомоги, надані житло, вода, електроенергія, газ та інші
готівкою види палива;
- грошова допомога від родичів, інших осіб та предмети домашнього вжитку, побутова
інші грошові доходи техніка та поточне утримання житла;
Вартість спожитої продукції, отриманої з охорона здоров'я;
особистого підсобного господарства та від транспорт;
самозаготівель зв’язок;
Пільги та субсидії безготівкові на оплату відпочинок і культура;
житлово-комунальних послуг, освіта;
електроенергії, палива ресторани та готелі;
Пільги безготівкові на оплату товарів та різні товари і послуги

159
Сукупні ресурси включають загальні доходи, а також суми використаних заощаджень, приросту в обстежуваному періоді позик,
кредитів, боргів, узятих домогосподарством, а також повернених домогосподарству боргів. Цей показник відображає потенційні
ресурси домогосподарства, отримані в обстежуваному періоді, незалежно від джерел їх надходження.
160
Неспоживчі сукупні витрати складаються з грошових та негрошових витрат домогосподарств на допомогу родичам та іншим особам,
витрат на купівлю нерухомості, на капітальний ремонт, будівництво житла та господарських будівель, на купівлю великої рогатої
худоби, коней та багаторічних насаджень для особистого підсобного господарства, на придбання акцій, сертифікатів, валюти, вкладів
до банківських установ, аліментів, податків (крім прибуткового), зборів, внесків та інших грошових платежів, використаних
заощаджень, позик та повернених домогосподарством боргів.
77
послуг з охорони здоров’я, туристичних
послуг, путівок на бази відпочинку тощо, на
оплату послуг транспорту, зв’язку
Інші надходження Неспоживчі сукупні витрати

Для того, щоб населення перетворювало заощадження в інвестиції, а фірми

прагнули інвестувати в рівновеликих обсягах, тобто щоб відбувалося зрівноваження
заощаджень (пропозиції) та інвестицій (попиту) (рис. 8.6), монетаристи пропонують
застосовувати наступні важелі монетарної політики:
- підвищення процентної ставки, яка робить невигідним тримати гроші «на руках»,
а радше вкласти їх у банк, який надасть їх у позику фірмам (але слід очікувати
одночасного послаблення стимулів до інвестування з боку підприємств, бо зростуть
витрати на кожну одиницю продукції);
- додаткова емісія, яка за кількісною теорією грошей161спричиняє інфляційні
процеси, які роблять невигідним тримати гроші «на руках» з причини їх поступового
знецінення, а радше витратити їх на блага.

Рис. 8.6. Зв’язок між інвестиціями та заощадженнями

(класичний, монетаристський механізм)

Кейнсіанці критикують монетаристів, які стверджують про автоматичне

зрівноваження заощаджень та інвестицій на основі процентної ставки (рис. 8.7).

Рис. 8.7. Графік зрівноваження заощаджень та інвестицій в кейнсіанській

моделі
Кейнсіанці стверджують, що сама процентна ставка змінюється під впливом
обсягів попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень. На думку кейнсіанців
зрівноваження заощаджень і інвестицій є випадковою ситуацією в череді постійних
відхилень, отже, для стимулювання перетворення заощаджень в інвестиції необхідне

Кількісна теорія грошей – ґрунтується на залежності між кількістю грошей та їх вартістю, тобто чим більше грошей,
161

тим вони більше знецінюються (менша їх вартість).

78
втручання держави за допомогою, в першу чергу, бюджетно-фінансової політики, так
званих, «вбудованих стабілізаторів» (прогресивне оподаткування, державні трансферти).
Крім заощаджень населення джерелом інвестиційних ресурсів фірм, на думку
кейнсіанців, є кредити фінансово-банківських установ, нагромадження самих фірм і
видатки держави. Всі ці економічні суб’єкти керуються власною вигодою.

79
 Тема 9. Сукупні витрати і ВВП

1. Витратні моделі економічної рівноваги.

2. Сутність простого мультиплікатора витрат. Математична інтерпретація
мультиплікатора витрат.
3. Мультиплікативний вплив сукупних витрат на ВВП.
4.Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості.

1. Витратні моделі економічної рівноваги

Зрівноваження ВВП в економіці відбувається на основі двох основних механізмів-

методів-моделей («витрати-випуск» та «вилучення-ін’єкції»).
Перед розглядом двох основних моделей макроекономічної рівноваги, зробимо
деякі припущення:
1) об’єктом макроаналізу є лише приватний сектор економіки (домогосподарства
та фірми);
2) предметом аналізу є рівноважний реальний ВВП (AD=AS);
3) ціни, процентна ставка та очікувана норма чистого прибутку є незмінними.
Модель «витрати-випуск» – кейнсіанська модель визначення рівноважного рівня
ВВП на основі рівняння:
СуВ = СуВф=ВВП, (1)
де: СуВ – заплановані сукупні витрати, СуВф – фактичні сукупні витрати або ВВП як
реалізований продукт держави за рік.
На основі моделі можна зробити наступний висновок: рівень ВВП буде
рівноважним тільки тоді, коли заплановані сукупні витрати спрямуються на
закупівлю всієї продукції, виробленої в поточному періоді.
Для глибшого розуміння цього висновку слід розглянути наступні дефініції:
1. Сукупні витрати в закритій моделі економіки - це витрати, здійснювані сектором
домогосподарств (СВ) та фірм (ВІ).
2. Заплановані сукупні витрати (СуВ) є грошовим еквівалентом сукупного попиту.
Вони дорівнюють сумі витрат, які планують здійснити домогосподарства та фірми на
купівлю вітчизняних товарів і послуг. Слід відмітити, що сукупний попит формується
тільки після того, як фірми і домогосподарства отримали доходи на які вони можуть і
хочуть придбати товари і послуги.
3. Фактичні сукупні витрати(СуВф) є грошовим еквівалентом сукупного споживання і
не завжди можуть співпадати із запланованими, СуВф=СуВ±ВІн. Тут слід відмітити, що
фірми і домогосподарства на отримані доходи фактично купують товари і послуги.
4. Заплановані інвестиції (ВІз) – інвестиції, що їх підприємства планують вкладати у
виробництво.
5. Незаплановані інвестиції(ВІн)– інвестиції, які підприємства змушені здійснювати в
товарні запаси в разі виникнення нерівноважної ситуації – коли СуВф<або> СуВ.
6. Фактичні інвестиції(ВІф)= ВІз+ВІн.
7. Товарні запаси – це товари, які знаходяться на підприємстві або замовлені і
знаходяться в дорозі. Розрізняють такі види товарних запасів:
- неліквідні запаси – товари, які тривалий час не продаються і знаходяться на складах;
- сезонні запаси – товари, залишок яких утворюється завдяки сезонному характеру
виробництва чи споживання;
- перехідні запаси – залишки товарів на кінець звітного періоду, які забезпечують
безперервність товарних поставок підприємства;
- виробничі запаси – товари, призначені для виробничого споживання та безперервності
виробничого процесу;

80
- резервні запаси – постійно підтримуваний залишок товарів на випадок непередбачуваних
обставин (збій постачань, коливання попиту);
- підготовлені запаси – товари, які відібрані клієнтам і знаходяться на складах, готові для
відвантаження;
- запаси на «борту» - товари, які завантажені на транспортні засоби для їх відправки
клієнтам;
- запаси в дорозі – товари, які на даний момент часу знаходяться в процесі
транспортування від виробника до замовника.
Отже, незаплановане збільшення товарних запасів відбувається у випадку
недоспоживання (або перевиробництва) ВВП, а зменшення - у випадку недовиробництва,
коли на закупку ВВП спрямовується більша сума доходів, порівняно із їх величиною,
отриманою від реалізації поточного ВВП.
Графічну модель «витрати-випуск» іноді називають «кейнсіанський хрест» (рис.
9.1).

Рис. 9.1. Рівноважний ВВП в моделі «витрати - випуск»

На рис. 9.1 бісектриса показує всі точки, за яких фактичні і заплановані сукупні
витрати збігаються і забезпечується рівноважний ВВП. Лінія СуВф - це лінія фактичних
сукупних витрат, які можуть дорівнювати запланованим сукупним витратам, або
відхилятися від них в більший чи менший бік.
У точці Т1 – ситуація загальноекономічної рівноваги,коли вся сума доходу,
отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупівлю, тобто
СуВ1=ВВП1. Зазначений варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво
створює адекватний за величиною попит.
У точці Т2 – ситуаціязагальноекономічної нерівноваги, викликана
перевиробництвом, коли не вся сума доходу, отриманого від реалізації ВВП у поточному
періоді, пішла на його закупівлю, тобто СуВ2 < ВВП2. Зазначений варіант відповідає
кейнсіанському «психологічному закону» про схильність населення до заощаджень. У цій
ситуації для відновлення загальноекономічної рівноваги (перехід від Т2 до Т1)
підприємства вимушені здійснити збільшення незапланованих інвестицій у товарні
запаси, завдяки чому у них з’явиться можливість зменшити обсяги виробництва до рівня
сукупного попиту.

81
 У точці Т3 – ситуаціязагальноекономічної нерівноваги, викликана
недовиробництвом, коли на закупівлю ВВП було витрачено більшу суму доходу, ніж
його реальне вартісне значення, тобто СуВ3 > ВВП. У цій ситуації для відновлення
загальноекономічної рівноваги між ВВП і запланованими сукупними видатками (перехід
від Т3 до Т1) підприємства вимушені здійснити зменшення незапланованих інвестицій у
товарні запаси, завдяки чому у них з’явиться можливість збільшити обсяги виробництва
до рівня сукупного попиту.
Як видно з рис.9.1, незаплановані інвестиції виконують в економіці балансуючу
роль. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається
незаплановане збільшення інвестицій у товарні запаси; якщо сукупні витрати
перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій у товарні запаси.
Це дає підстави модифікувати рівняння 1:
СуВ ± ВІн =СуВф= ВВП, (2)
де: ВІн – незаплановані інвестиції: (+) – збільшення, (–) – зменшення.
Із формули 2 випливає: незалежно від того, перебуває економіка в стані рівноваги
чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Це врівноваження досягається
за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо сукупні витрати й ВВП тотожні, то
незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Модель «вилучення-ін’єкції» – кейнсіанська модель визначення рівноважного

рівня ВВП (рис. 9.2) на основі рівняння:
З = ВІ, (3)
де: З – заощадження домогосподарств (вилучення), ВI – заплановані інвестиції фірм
(ін’єкції).
Як відомо, кінцеві доходи населення розподіляються на споживання та
заощадження: Y=С+S, відповідно S=Y-C. Відтак, Y=Cабо СуВ=СуВф (ВВП), якщо S=0, це
значить, що усі заощадження перетворяться на інвестиції (повернуться в економіку),
тобто утвориться настуна рівновага:
Вилучення = Ін’єкції.
На основі моделі можна зробити наступний висновок: рівень ВВП буде
рівноважним тільки тоді, коли вилучення повністю компенсуватимуться ін’єкціями.
Для глибшого розуміння цього висновку слід розглянути наступні дефініції:
1. Вилучення – невитрачена частина доходу (заощадження, чисті податки, витрати
на придбання імпорту).
2. Ін’єкції(вливання) - це такі форми витрат, які не йдуть на виробництво
поточного ВВП, але спрямовуються на його закупівлю, зокрема вони здійснюються у
формі державних закупівель, запланованих інвестицій фірм та експорту (закупівля
сектором закордон вітчизняної продукції).

82
 Рис. 9.2. Рівноважний ВВП в моделі «вилучення – ін’єкції»
На рис. 9.2 лінія запланованих (автономних) інвестицій (ВІзапл.) має вигляд
горизонтальної лінії, оскільки інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного
доходу. Лінія заощаджень (З) має вигляд позитивної похилої лінії і відображає пряму
залежність заощаджень від поточного доходу.
У точці З1 – ситуація загальноекономічної рівноваги, коли заощадження
відповідають запланованим інвестиціям, про що свідчить перетин їхніх ліній. За цих умов
підприємства інвестують стільки ж, скільки заощаджує приватний сектор економіки,
тобто З = ВІзапл.
У точці З2 - ситуація загальноекономічної нерівноваги, коли заощадження
більші від запланованих інвестицій (З2 > ВІзапл.). Але рівновага відновиться завдяки
незапланованому збільшенню інвестицій в товарні запаси (З2 = ВІзапл. + ВІнезапл.).
У точці З3 - ситуація загальноекономічної нерівноваги, коли заощадження
менші від запланованих інвестицій (З3 < ВІзапл.). Але рівновага відновиться завдяки
незапланованому зменшенню інвестицій у товарні запаси (З3 = ВІзапл. – ВІнезапл.).
Отже, незаплановані інвестиції є вирівнюючим елементом, за рахунок якого
фактичні інвестиції завжди врівноважуються із заощадженнями. Такий висновок
кореспондується із методом «витрати - випуск», згідно з яким фактичні сукупні витрати
завжди врівноважуються з ВВП за рахунок незапланованих інвестицій.
Приклад застосування витратних моделей
Для наочного представлення умов для виникнення рівноважного ВВП наведемо
такий числовий приклад, придатний для спрощеної економіки (приватного закритого
типу, без сектору держави та сектору закордон). Нехай підприємства запланували
виробити ВВП на суму 200 млрд. грн., автономне споживання (таке, що не залежить від
доходів) дорівнює 50 млрд. грн., заплановані (автономні) інвестиції (такі, що не залежать
від ВВП) - 30 млрд. грн., а гранична схильність до споживання (МРС) дорівнює 0,6 (рис.
9.3).

83
 СуВ
СуВф = СуВ = Y

СуВф

206 •T
200 •T0 2
194 •
T1

45
190 200 210 Y
Рис. 9.3. Модель «кейнсіанський хрест»

З врахуванням кейнсіанської функції споживання (С=Са+МРС∙Y), заплановані

сукупні витрати будуть дорівнювати запланованому випуску (ВВП) і відповідно
формуватимуть рівноважний ВВП:
СуВ = СВ + ВІ = (50 + 0,6∙200) + 30 = 200.
Тепер припустімо, що підприємства запланували виробити ВВП на суму 210 млрд.
грн. В такому випадку, як показують розрахунки, покупці можуть запланувати на
закупівлю товарів і послуг лише 206 млрд. грн. своїх платіжних ресурсів:
СуВ = (50 + 0,6∙210) + 30 = 206.
Отже, плани підприємств і плани покупців не співпали: підприємства виробили
продукції на 4 млрд. грн. більше, ніж та її кількість, яка викуплена. Це примусить
підприємства здійснити небажане збільшення товарних запасів, тобто понести вимушені
витрати на суму 4 млрд. грн. По суті ці витрати спрямовані на те, щоб закупити у себе ж
свою продукцію на суму 4 млрд. грн. Звідси стає зрозумілою відмінність фактичних
сукупних витрат від їх запланованої величини.
Визначення рівноважного ВВП за методом «вилучення - ін’єкції» для нашого
прикладу можна продемонструвати графічно (див. рис. 9.4).

T1 З
34 •
T0 ВІн= + 4
30 • ВІ = 30
ВІн = – 4
T2
26 •

190 200 210 Y

Рис 9.4. Модель «заощадження - інвестиції»

В нашому прикладі заплановані (автономні) інвестиції є сталою величиною, яка не

залежить від ВВП. На противагу їх заощадження змінюються, оскільки залежать від ВВП-

84
доходу. Враховуючи кейнсіанську функцію заощадження (S=-S+MPS∙Y), а також той
факт, що МPS=1-MPC, для рівноважного ВВП=200 млрд. грн. можна визначити обсяг
заощаджень за формулою:
S= -50 + 0,4∙200 = 30.
Отже, заощадження дорівнюють 30 млрд. грн. Таку ж суму в нашому прикладі
становлять і заплановані інвестиції. Це дає підстави стверджувати, що рівноважний ВВП
дорівнює 200 млрд. грн., оскільки лише за такого обсягу ВВП вилучення в формі
заощаджень дорівнюють ін’єкціям в формі запланованих інвестицій. В усіх інших
випадках рівновага між заощадженнями та запланованими інвестиціями порушується.
Наприклад, якщо ВВП дорівнює 210 млрд. грн., то заощадження складуть 34 млрд.
грн.:
S= -50 + 0,4∙210 = 34.
Якщо ВВП дорівнює 190 млрд. грн., то заощадження складуть 26 млрд. грн.:
S= -50 + 0,4∙190 = 26.
Як видно з нашого прикладу, між моделями «вилучення-ін’єкції» та «витрати-
випуск» простежується чіткий взаємозв’язок. Так, перевищення заощаджень над
запланованими інвестиціями свідчить, що ВВП на таку ж суму перевищує заплановані
сукупні витрати:
S-ВІ=ВВП-СуВ,
34-30=210-206.
І навпаки, якщо заощадження менше запланованих інвестицій, то це означає, що на
таку ж суму ВВП менше запланованих сукупних витрат:
26-30=190-194.
Але якщо заощадження врівноважуються із запланованими інвестиціями, то ВВП
дорівнює запланованим сукупним витратам:
30-30=200-200.

2. Сутність простого мультиплікатора витрат. Математична інтерпретація

мультиплікатора витрат

Спираючись на методи визначення рівноважного ВВП, ми встановили, що його

обсяг залежить від величини запланованих сукупних витрат. Чим більші заплановані
сукупні витрати, тим більшим є рівноважний ВВП. Тепер настала черга дати відповідь на
принципове питання - як змінюється обсяг рівноважного ВВП в разі зміни величини
запланованих сукупних витрат?
Кейнс відповів би на це питання однозначно так: збільшення величини
сукупних витрат на 1 грошову одиницю призводить до збільшення ВВП більше ніж
на 1 грошову одиницю.
Отже, на основі наведеного йде мова про «мультиплікативний (помножувальний)
ефект» від збільшення витрат, так званий мультиплікатор витрат.
В економічну теорію поняття мультиплікатора витрат вперше було введено
англійським економістом, учнем Кейнса - Ричардом Фердінандом Каном у 1931 р. Ричард
Кан помітив, що збільшення державних витрат на громадські роботи викликає
примножене збільшення обсягу виробництва і підвищення рівня зайнятості. Згодом
теорію мультиплікатора витрат розвинув Джон Мейнард Кейнс у своїй науковій праці
«Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.).
На відміну від класиків, а саме «закону Сея» (будь яка пропозиція породжує
адекватний їй попит), Кейнс оголосив власну версію: «попит породжує пропозицію». Це
означає, що тільки ефективний попит (реалізація продукції) сприяє розвитку виробничої
діяльності, а відтак, і зайнятості та економічному розвитку держави.
У своєму дослідженні Кейнс виявив причини, що скорочують сукупний попит
(збільшують вилучення):
85
1) з боку домогосподарств - «психологічний закон», що пояснює причини через які
людини не витрачають гроші, а заощаджують - мотив ризику (відкласти на «чорний»
день); трансакційний мотив (очікування на здійснення майбутніх угод, що принесуть
прибутки); спекулятивний мотив (очікування моменту, який буде вдалим для оперування
грошима, зростання проценту);
2) з боку фірм - зниження очікуваної норми прибутку або спадна капіталовіддача та
підвищення процентної ставки, що призводить до падіння попиту на інвестиційні товари.
Отже, виходячи з цього, Кейнс пропонує підвищити сукупне споживання шляхом
активної державної політики, направленої на те, щоб заощадження домогосподарств
перетворювались в інвестиції. А ефект від перетворення заощаджень в інвестиції, та вплив
останніх на національний дохід можна побачити на механізмі інвестиційного
мультиплікатора. Дія мультиплікатора (k), як примножувача сукупних витрат
(споживчих та інвестиційних), проявляється тоді, коли відбувається зменшення
заощаджень (S) та зростання споживчого попиту (С), бо саме останній (витрати сектору
домогосподарств) стимулює виробництво та породжує дохід. Засобом для цього він
вважав податки, що вилучаються і тим самим зменшують суму заощаджень; фіксування
норми проценту – його зниження коли зростають заощадження і навпаки; бюджетне
фінансування (державні капіталовкладення) через державні закупки товарів і послуг,
організацію громадських робіт та ін.
В результаті такого державного регулювання збільшується споживчий попит, який
активізує ріст виробництва та зайнятості та в кінці-кінців збільшується ВВП-дохід (Y).
Мультиплікатор витрат буває простий і складний.
Простий мультиплікатор витрат враховує лише один канал вилучень –
заощадження.
Складний мультиплікатор витрат враховує всі вилучення - заощадження,
податки, імпорт (витрати на придбання імпортної продукції).
Для математичної інтерпретації мультиплікатора витрат (простого, складного)
пригадаємо, що в «замкненій моделі» національний дохід (Y) формується після того,
як фірми і домогосподарства купили вироблений продукт (ВВП), шляхом здійснення
витрат на сукупне споживання (C) та сукупні інвестиції (I), відповідно його приріст
визначається приростом його складових, зокрема:
∆Y=∆C+∆I;
звідси:
∆I=∆Y-∆C. (4)
Важливо не плутати розподіл національного доходу (Y=I+C), який для моделі
«замкненої економіки» включає в себе два сектори економіки (фірми,
домогосподарства) і доходу кінцевого використання, здійснюваного лише
домогосподарствами (Y=S+C).
З кейнсіанської функції споживання, за вилученням автономного споживання, бо в
даному випадку нас цікавить лише індуційоване споживання, тобто таке, що залежить від
доходу, випливає:
∆C=MPC∙∆Y;
підставимо це значення у формулу (4):
∆I=∆Y-MPC∙∆Y=∆Y(1-MPC);
перевернемо формулу відносно ∆Y:
∆Y=(1/1-MPC)∙∆I. (5)
Отже, збільшення ВВП-доходу (∆Y) відбувається шляхом мультиплікативного
примножування сукупних інвестицій (∆I) на величину мультиплікатора сукупних
інвестицій - 1/1-МРС. Оскільки схильність до споживання (МРС) завжди нижче 1, бо
завжди існує і схильність до заощаджень (МPS), які в сумі дають 1 (MPC+MPS=1), то
величина інвестиційного мультиплікатора або мультиплікатора витрат завжди більше 1:
1/1-МРС>1. (6)
86
 З цього виразу випливає головний висновок інвестиційного мультиплікатора: якщо
у формулу 5 підставляти будь-які значення мультиплікатора, а вони, як випливає з
формули 6 – завжди більше 1, то примноження сукупних витрат на 1 грошову одиницю
завжди призводитиме до збільшення сукупного ВВП-доходу на величину більше ніж 1
грошова одиниця («мультиплікативний ефект»).
Формулу мультиплікатора витрат (m) можна переписати не тільки відносно
граничної схильності до споживання (МРС), а й відносно граничної схильності до
заощаджень:
m=1/MPS.
Також з формули 5 випливає, що мультиплікатор витрат виражає співвідношення
між приростом ВВП-доходу та сукупних інвестицій:
m=∆Y/∆I.
Нині, як відомо, середнє значення мультиплікатора по країнах світу дорівнює 2,
відповідно гранична схильність до споживання (МРС) дорівнює 0,5. При таких значеннях
споживання і заощадження економіка приречена на кризи (циклічний характер). Для
переходу до більш рівномірного економічного розвитку потрібно, щоб коефіцієнт
мультиплікатора був більшим ніж 2,5 та, відповідно, схильність до споживання сягала
понад 0,6.

3. Мультиплікативний вплив сукупних витрат на ВВП

Як вже було з’ясовано, збільшення/зменшення індуційованих сукупних витрат162 в

замкненій економіці призводить до зменшення/збільшення інвестицій фірм в товарні
запаси (табл. 9.1).
Таблиця 9.1
Варіативний возподіл ВВП
Розподіл ВВП, млрд. грн. І ІІ ІІІ
Вироблений продукт (Y) або запланований ВВП 200 230 230
Витрати домогосподарств (C) 140 135 130
Витрати фірм (I) 90 95 95
Збільшення/зменшення товарних запасів -30 - +5
Реалізований продукт (Y) або фактичний ВВП 230 230 225

Як довів Дж. Кейнс, економіка, в процесі розвитку, через «психологічний закон» має
тенденцію до поступового зменшення індуційованих сукупних витрат, а отже тяжіє до
стагнації - скорочення виробництва та зайнятості. Відповідно, «витягнути» економіку з
депресивного стану є можливим лише на основі активного державного втручання, в тому
числі на основі використання кейнсіанської доктрини про примножуючий
(мультиплікативний) ефект сукупних витрат.
Вже з 30-х років ХХ століття провідні країни світу почали використовувати цей
ефект у своїх політиках державного регулювання економіки. Так, уряд США в 1934 році
почав збільшувати автономні сукупні витрати163 за рахунок збільшення державних
трансфертів (з’явилися перші пенсії, допомоги по безробіттю, державні громадські
роботи, що оплачувалися з державного бюджету, субсидії фермерам тощо).
Виникає необхідність у з’ясуванні механізму, завдяки якому приріст автономних
витрат володіє здатністю мультиплікативно (помножено) збільшувати рівноважний ВВП
(рівновага між запланованими сукупними витратами і фактичними сукупними витратами).

162Індуційованісукупні витрати – витрати, що здійснюються на споживання поточного ВВП з доходів, отриманих в

процесі його виробництва.
Автономні сукупні витрати – витрати, що здійснюються за рахунок не поточного ВВП-доходу, а інших джерел – доходів минулого
163

періоду, зовнішніх запозичень, сектору закордон тощо.

87
Для цього розглянемо умовний приклад, характерний для закритої (замкненої) економіки
(домогосподарства і фірми):
Нехай в уявній країні фірми запланували здійснити інвестиції (автономні витрати)
на суму 100 млн. грн. При цьому, уявімо, що гранична схильність до споживання в даній
країні складає 0,75, а, відповідно, гранична схильність до заощаджень - 0,25. За таких
умов з кожної 1 грн. наявного доходу, який отримують домогосподарства країни-
0,75грн. спрямовується на споживання (індуційовані витрати), а решта - 0,25грн.
заощаджується (табл. 9.2). Зрозуміло, що імпульси до споживання у суспільстві
здійснюються після отримання громадянами доходів, а тому носять поетапний
характер.
Таблиця 9.2
Мультиплікативне збільшення доходів домогосподарств, грн.
Етапи мультиплікації Доходи Споживання Заощадження

1-й етап 1 0,75 0,25

2-й етап 0,75 0,56 0,19
3-й етап 0,56 0,42 0,14
… … … …
31-й етап 0,00099 0,000792 0,000258

Сума (1-31) 4 3 1

Як видно з табл. 9.2, на першому етапі одна людина отримала дохід в 1 гривню, з
якої 25 коп. заощадила, а за 75 коп. придбала в іншої людини благо; інша людина, також, з
отриманих 75 коп. частину заощадила (19 коп.), а 56 коп. потратила на придбання блага і
т.д.
Щоб розкрити механізм дії мультиплікатора витрат та відмітити зміни в економіці,
започатковані збільшенням автономних інвестицій на 100 млн. грн., скористаємося
таблицею 9.3.
Таблиця 9.3
Мультиплікативний вплив автономних інвестицій на ВВП-дохід
Цикл Приріст доходу (∆Y) Приріст витрат (∆Ва, ∆Ві)
1 - 100,00(∆Ва)
2 100,00 75,00 (∆Ві)
3 75,00 56,25 (∆Ві)
… … …
Усього для всієї кількості
400,00 400,00(∆Ва+∆Ві)
циклів

В таблиці 9.3, перший цикл економічного кругообігу характеризує приріст

автономних приватних інвестицій, тобто виробничих (запланованих) витрат. В процесі
другого циклу збільшення інвестиційних витрат викличе в галузях, що виробляють
інвестиційні товари, приріст доходу на 100 млн. грн. Виходячи з того, що MPC = 0,75 ,
працівники цих галузей збільшать споживчі витрати на 75 млн. грн. (100  0,75) . В процесі
третього циклу збільшення працівниками галузей інвестиційного комплексу споживчих
витрат викличе зростання доходу на 75 млн. грн. в галузях, що виробляють споживчі
товари та послуги. Тому працівники останніх галузей збільшать споживчі витрати на
56,25 млн. грн. (75 0,75) . І так цикл за циклом, як це показано в табл. 9.3.

88
 Наведений в табл. 9.3 ланцюг перетворень приросту витрат у приріст доходу, а
приросту доходу у приріст витрат відбувається у формі нескінченно спадної геометричної
прогресії. Проте, цей ланцюг має межу, оскільки з кожним циклом величина приросту
витрат зменшується. Якщо скласти рядки, що наведені в табл. 9.3, для всієї кількості
циклів економічного кругообігу, то у підсумку отримаємо приріст ВВП-доходу і
запланованих сукупних витрат на суму 400 млн. грн. Отже, збільшення запланованих
інвестицій на 100 млн. грн. викликало збільшення запланованих сукупних витрат і
рівноважного ВВП в 4 рази. Це означає, що мультиплікатор витрат дорівнює 4.
Висновки, що зроблені на базі таблиці 9.3, мають математичне обґрунтування. Для
цього спочатку зміни, що відбуваються в межах кожного циклу, виразимо алгебраїчно:
1) цикл 1 (збільшення запланованих інвестиції) = I або 100 млн. грн.;
2) цикл 2 (приріст споживання) = MPC  I або 0,75∙100 млн. грн. = 75 млн. грн.;
3) цикл 3 (приріст споживання) = МРС∙(МРС∙∆І)= MPC 2  I або 56,25 млн. грн. і т. д.
Підсумовуючи, запишемо формулу суми нескінченно спадної геометричної
прогресії:
Y = I + MPC  I + MPC 2  I + ... (9.1)
Поділимо обидві частини рівняння (9.1) на I :
k = 1 + MPC + MPC 2 + ... (9.2)
Тепер помножимо обидві частини рівняння (9.2) на MPC:
MPC  k = MPC + MPC 2 + .. (9.3)
Якщо від лівої та правої частини рівняння (9.2) відняти аналогічні частини рівняння
(9.3), то отримаємо:
k (1 − MPC ) = 1
Звідси випливає відома нам формула мультиплікатора витрат:
1
k= .
1 − MPC
Оскільки MPC = 0,75 , то мультиплікатор витрат (k) складає 4, а заплановані сукупні
витрати і рівноважний ВВП дорівнюють 400 млн. грн. (100 4) . Отже, дані, які наведені в
табл. 9.3, підтверджуються математично.
Враховуючи результати аналізу, здійсненого на базі числового прикладу, відповімо
на питання, завдяки чому приріст автономних витрат спричиняє мультиплікативний
приріст рівноважного ВВП. Це обумовлюється тим, що:
1) збільшення автономних витрат породжує в економіці нескінченно спадний ланцюг
індуційованих витрат на споживання;
2) завдяки ефекту мультиплікатора, або здатності автономних витрат генерувати
індуційовані витрати у прогнозованих, на основі математичних розрахунків, масштабах,
приріст запланованих сукупних витрат (∆СуВ) завжди перевищує приріст автономних
(запланованих) витрат (∆Ва) на суму приросту індуційованих витрат (∆Ві):
∆СуВ = ∆Ва+∆Ві.
У нашому числовому прикладі автономними видатками є заплановані інвестиції
фірм, а індуційованими – витрати, які здійснювалися внаслідок доходів, отриманих від
автономних інвестицій фірм. Тому збільшення запланованих сукупних витрат до 400 млн.
грн. дорівнює приросту запланованих інвестицій на 100 млн. грн. плюс приріст
індуційованих споживчих витрат на 300 млн. грн.
Отже, ефект мультиплікатора - це сума індуційованих витрат, яка в даному
прикладі становить 300 млн. грн. Якщо б не діяв ефект мультиплікатора, то приріст
запланованих інвестицій на 100 млн. грн. спричиняв би приріст запланованих сукупних
витрат і рівноважного ВВП теж на 100 млн. грн.
Графічна інтерпретація ефекту мультиплікатора витрат представлена за допомогою
моделі «кейнсіанський хрест» (рис. 9.5).

89
 СуВ

СуВ2 T2 СуВф 2 = Ва 2 + МРС  ВВП 2

Ва
СуВ

T1
СуВ1 СуВф = Ва 1 + МРС  ВВП
1 1

ВВП1 ВВП2 ВВП, Y

ВВП
Рис. 9.5. Ефект мультиплікатора

На рис 9.5 початково рівноважний ВВП складає ВВП1, автономні витрати

дорівнюють Ва1. Звідси фактичні сукупні витрати (СуВф1) дорівнюють сумі автономних
(Ва1) та індуційованих ( MPC  ВВП 1 ) витрат. Це можна записати таким чином:
СуВф1 = Ва1 + MPC  ВВП 1 і відобразити відповідною кривою на графіку. Тепер
припустімо, що автономні витрати збільшилися від Ва1 до Ва2. Це мультиплікативно
збільшить фактичні сукупні витрати та перемістить їх криву вгору (лінія СуВф2). Більшій
величині запланованих сукупних витрат відповідає більший рівень рівноважного ВВП,
який дорівнює ВВП2. Фактичні сукупні витрати тепер будуть визначатися за формулою:
СуВф2 = Ва 2 + MPC  ВВП 2 . Їх збільшення відбулося в першу чергу за рахунок приросту
автономних витрат ( Ва = Ва 2 − Ва1 ). На рис 9.5 приріст автономних витрат відображає
відстань по вертикалі між лініями СуВф1 і СуВф2 .
Крім приросту автономних витрат відбувся приріст індуційованих витрат. Отже,
збільшення запланованих сукупних витрат визначається так:
СуВ = (Ва 2 − Ва1 ) + (MPC  ВВП 2 − MPC  ВВП 1 )
або
∆СуВ=∆Ва+∆Ві.
На таку ж саму величину як ∆СуВ виріс і рівноважний ВВП. Тому відрізок СуВ1-
СуВ2 на вертикальній осі графіка дорівнює відрізку ВВП1 -ВВП2. на його горизонтальній
осі. Оскільки ∆ВВП>∆Ва, то мультиплікатор витрат, який є відношенням ∆ВВП/∆Ва,
більше за одиницю. Це означає також, що відрізок ВВП1 -ВВП2 дорівнює добутку відстані
по вертикалі між кривими СуВф1 і СуВф2 на мультиплікатор витрат (k):
∆ВВП=∆Ва∙k.

4. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Згідно з кейнсіанською теорією короткострокова рівновага в економіці може

забезпечуватися за умов як повної, так і неповної зайнятості.

90
 Довгостроковою макроекономічною рівновагою є такий стан економіки, коли
заплановані сукупні витрати дорівнюють потенційному ВВП164; тоді в економіці
досягається короткострокова і довгострокова рівновага і забезпечується повна зайнятість.
Виходячи із класифікації відрізків сукупної пропозиції (ВВП), то «кейнсіанський
відрізок»165 характеризує такий тип економіки, в якому ресурси не повністю зайняті у
виробничому процесі, а перехід до потенційного ВВП відповідає моделі «крайнього
випадку», тобто можливий лише завдяки збільшенню обсягу сукупного попиту за
незмінності рівня цін, що викликає зростання рівня зайнятості до потенційного рівня, а
відтак і сукупних витрат, бо усі працюють та отримують доходи. В даному випадку іде
мова про подолання рецесійного розриву (рис. 9.6).
На противагу «кейнсіанському», «вертикальний відрізок»166 характеризує такий тип
економіки, яка здатна виробляти потенційний ВВП, а отже при максимальному рівні
зайнятості ресурсів. Але за даних умов в економіці спостерігається помітне переважання
витрат за незмінності обсягів виробництва, що спричиняє ріст цін. Рівновага у даному
варіанті можлива за рахунок зменшення сукупних витрат. В даному випадку іде мова про
подолання інфляційного розриву (рис. 9.6).

Рис. 9.6. Інфляційний та рецесійний розриви

На графіку: С+І – заплановані сукупні витрати (домогосподарств та фірм), ЧНП –
чистий національний продукт, С+І0 – фактичні сукупні витрати, N – точка
довгострокової макроекономічної рівноваги; N1, N2– точки короткострокової
макроекономічної рівноваги.

Рецесійний розрив
Розглянемо спочатку ситуацію, коли запланованих сукупних витрат не вистачає для
закупівлі потенційного ВВП. З цією метою звернемося до рис. 9.6. На цьому рисунку для
закупівлі потенційного ВВП економіка повинна спрямувати сукупних витрат (С+І) на
суму 200 од., в складі яких автономні витрати мають дорівнювати І0. Але в дійсності
економіка знаходиться в стані неповної зайнятості і її заплановані витрати складають 120
од., а ще менше автономні – І01. Отже, заплановані автономні витрати менші, ніж їх
потенційно необхідна величина, внаслідок цього заплановані сукупні витрати менше

164
Потенційний ВВП – це максимально можливий обсяг реального (фактичного) ВВП, який економіка здатна виробити при повному
завантаженні факторів виробництва.
165
Кейнсіанський відрізок сукупної пропозиції характеризує депресивний стан економіки (низький рівень зайнятості, недоспоживання,
незмінні, постійні ціни).
166
Вертикальний відрізок сукупної пропозиції характеризує такий стан економіки, де повна зайнятість ресурсів (коли всі сфери і галузі
максимально завантажені і працюють на повну потужність, рівень фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю і
додаткового зростання реального ВНП не відбувається, а спостерігається лише інфляційне підвищення цін).
91
потенційно необхідних сукупних витрат, а фактичний ВВП менше, ніж потенційний ВВП.
Таке явище дістало назву «рецесійний розрив», який ми позначимо ∆Ваrec.
Рецесійний розрив слід відрізняти від розриву ВВП, який виникає в наслідок
циклічного безробіття, викликаного переходом до низхідної фази економічного циклу
(вичерпання технологій, зношування основних засобів тощо).
Рецесійний розрив є причиною, а розрив ВВП – наслідком. Іншими словами,
рецесійний розрив є таким явищем, яке викликає в економіці рецесію, тобто відставання
фактичного ВВП від потенційного ВВП.
Графічно рецесійний розрив – це відрізок, який відображає відстань по вертикалі
між лінією потенційно необхідних фактичних сукупних витрат - (С+І0)0, і лінією
фактичних сукупних витрат (С+І0)1. Як ми знаємо, цей відрізок відображає різницю в
автономних видатках (∆Ва), які входять до складу різних за величиною запланованих
сукупних витрат. Звідси випливає кількісна визначеність рецесійного розриву. Він являє
собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати є меншими порівняно з
потенційно необхідними автономними видатками, тобто:
∆Ваr = І00-І01.
Рецесійний розрив спричиняє помножене, тобто мультиплікативне відставання
фактичного ВВП від потенційного ВВП. Це означає, що потенційний ВВП перевищує
фактичний ВВП на величину рецесійного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:
ВВПп. = ВВПф.+ ∆Ваr∙k,
звідси:
∆Ваr =(ВВПп.-ВВПф.)/k. (9.4)
Із рівняння випливає інше визначення рецесійного розриву - це така величина
приросту запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній основі здатна
забезпечити зростання фактичного ВВП до потенційного рівня.
Графічна модель рецесійного розриву (рис. 9.6) і формула рецесійного розриву не
враховують інфляцію, оскільки вони ґрунтуються на припущені, що збільшення
запланованих автономних витрат і зростання фактичного ВВП до потенційного рівня не
супроводжується зростанням цін. Згідно з теорією сукупної пропозиції, така ситуація
називається крайнім випадком, якому відповідає горизонтальна крива короткострокової
сукупної пропозиції, що означає незмінність цін. Але в типових, нормальних ситуаціях
зростання фактичного ВВП супроводжується інфляцією, що відображає додатно нахилена
крива сукупної пропозиції. За таких умов потенційний ВВП визначається іншою
формулою:
ВВПп.=(ВВПном.+ ∆Ваr∙k)/Іц,
де Іц - індекс інфляції.
Звідси можна визначити формулу рецесійного розриву в умовах інфляції:
∆Ваr =(ВВПп.-ВВПф.)∙Іц/k. (9.5)
Рецесійний розрив, визначений за формулою (9.5), номінально перевищує його
реальну величину, визначену за формулою (9.4) в Іц раз, тобто ∆Ваr∙Іц >∆Ваr.
Це означає, що в умовах інфляції усунення розриву між фактичним ВВП і
потенційним ВВП вимагає номінально більшого приросту запланованих автономних
витрат, ніж в умовах стабільних цін. І це не випадково, якщо враховувати, що певна
частина приросту запланованих сукупних витрат втілюється в інфляцію і не впливає на
зростання обсягів виробництва.

Інфляційний розрив
Тепер розглянемо протилежну ситуацію, коли економіка знаходиться в стані повної
зайнятості, а заплановані сукупні витрати є надмірними порівняно з потенційно
необхідними сукупними видатками. Графічна інтерпретація цієї ситуації подається на рис.
9.6.

92
 Згідно з рис. 9.6 для закупівлі потенційного ВВП економіка має спрямувати
сукупних витрат на суму 200 од., у складі яких автономні витрати дорівнюють І0. Але в
дійсності її заплановані сукупні витрати складають 280 од., а заплановані автономні
витрати також більші. Рис. 9.6 показує, що за таких умов в економіці має місце надлишок
запланованих сукупних витрат, який викликається надлишком запланованих автономних
витрат. Тому фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП.
Враховуємо, що економіка знаходиться в стані повної зайнятості і повністю
використовує свої наявні виробничі потужності. За таких умов реалістично припустити,
що фактичний ВВП може перевищити потенційний ВВП лише номінально, тобто
виключно за рахунок зростання цін. Це означає, що:
ВВПф=ВВПп.∙Іц,
ВВПф>ВВПп.
Таке явище дістало назву «інфляційний розрив», який ми позначаємо символом
∆Ваі.
Графічно інфляційний розрив - це відрізок, який відображає відстань по вертикалі
між лініями потенційно необхідних автономних витрат і запланованих автономних витрат.
Він являє собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати перевищують
потенційно необхідні автономні витрати, тобто:
∆Ваі = І02-І00.
Такий розрив називається інфляційним тому, що в умовах повної зайнятості він викликає
таке зростання запланованих сукупних витрат, яке повністю трансформується у приріст
цін і не збільшує обсяг виробництва. Цей приріст цін можна визначити так:
∆Іц=ВВПп∙Іц-ВВПп.=ВВПп.∙(Іц-1).
Інфляційний розрив викликає інфляційне збільшення фактичного ВВП порівняно з
потенційним ВВП на мультиплікативній основі. Звідси можна зробити висновок, що
потенційний ВВП номінально менше за фактичний ВВП на величину інфляційного
розриву, помножену на мультиплікатор витрат:
ВВПп.=ВВПп.∙Іц-∆Ваі∙k, звідси:
∆Ваі∙k=ВВПп(Іц-1),
∆Ваі=(ВВПп.(Іц-1))/ k. (9.6)
Врахуємо, що згідно з рівнянням вираз ВВПп(Іц-1)відображає величину, на яку фактичний
ВВП перевищує потенційний ВВП за рахунок інфляції. Це дає підстави стверджувати, що
інфляційний розрив є такою величиною скорочення запланованих автономних витрат, яка
на мультиплікативній основі здатна забезпечити номінальне зменшення фактичного ВВП
до потенційного рівня лише за рахунок зменшення цін.
Інфляційний розрив, визначений за формулою (9.6), відповідає умовам повної
зайнятості. За таких умов сукупний попит, що перевищує потенційно можливу сукупну
пропозицію, тобто потенційний ВВП, не збільшує обсяг виробництва, а викликає лише
зростання цін, тобто інфляцію. Але ми знаємо, що інколи зростання сукупного попиту в
умовах повної зайнятості може викликати не лише інфляційне зростання, а й надмірну
зайнятість, тобто тимчасовий вихід фактичних обсягів виробництва за межі потенційного
ВВП. Це дає підстави стверджувати, що в економіці з надмірною зайнятістю може
виникати інфляційно-експансійний розрив, який ми позначимо символом ∆Ваіе. В
цьому разі фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП як інфляційно так і реально,
тобто:
ВВПф.=(ВВПп.+∆ВВПф.)∙Іц
Звідси потенційний ВВП визначиться за такою формулою:
ВВПп. = (ВВПп.+∆ВВПф.)∙Іц - ∆Ваіе∙k.
Після перетворень отримаємо:
∆Ваіе∙k=(ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1)+∆ВВПф. (9.7)
В правій частині рівняння (9.7) вираз (ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1) відображає приріст цін
в економіці, тобто приріст фактичного ВВП лише за рахунок інфляції, а вираз ∆ВВПф
93
показує приріст фактичного ВВП лише за рахунок збільшення обсягів виробництва. Отже,
в умовах надмірної зайнятості надлишок запланованих автономних витрат - це
інфляційно-експансійний розрив. Його відмінність від інфляційного розриву полягає в
тому, що певна частка надлишку запланованих автономних витрат трансформується у
зростання обсягів виробництва.
Спираючись на рівняння (9.7), можна визначити інфляційно-експансійний розрив:
∆Ваіе =((ВВПп.+∆ВВПф.)∙(Іц-1)+∆ВВПф)/ k.
Інструментарій рецесійного та інфляційного розриву є важливим елементом
кейнсіанської теорії. Його використання дозволяє обґрунтувати певні висновки для
макроекономічної політики, спрямовані на усунення рецесії в економіці або інфляційного
зростання.

94
 Тема 10. Економічна динаміка

1.Економічне зростання і економічний розвиток.

2.Модель економічного зростання Харрода-Домара.
3.Модель економічного зростання Солоу.
4.Циклічність як форма економічного розвитку. Сутність та структура
економічного циклу.

1.Економічне зростання і економічний розвиток

Під економічним зростанням розуміють збільшення обсягів виробництва товарів і

послуг, тобто збільшення реального ВВП. Але слід зауважити, що обсяг виробництва
може збільшуватися двома шляхами:
1)на умовах усунення рецесійного розриву, тобто розриву між сукупним попитом і
потенційним ВВП;
2)на умовах збільшення потенційного ВВП.
Економічне зростання, в основному, вимірюється двома показниками - річний темп
приросту реального ВВП; річний темп приросту реального ВВП на душу населення.
Економічне зростання не слід ототожнювати з економічним розвитком.
Категорія економічного розвитку країни є змістовнішою, ніж категорія
економічного зростання.
Економічний розвиток відображає не лише збільшення обсягів виробництва ВВП,
а й здатність економіки за рахунок цього підвищувати якість життя населення. Це означає,
що економічне зростання може відбуватися і без економічного розвитку, але економічний
розвиток неможливий без економічного зростання.
Основним показником економічного розвитку є індекс людського розвитку.167
Економічне зростання є функцією певних факторів (причин, чинників) –
матеріальних і суспільних.
До матеріальних факторів економічного зростання відносяться збільшення
обсягів факторів виробництва (земля, праця, капітал) та підвищення рівня їх ефективності
(продуктивності), який переважно, досягається за рахунок науково-технічного прогресу.
Зазначені фактори здатні збільшувати виробничий потенціал економіки і забезпечувати
зростання сукупної пропозиції. Але, збільшення виробничого потенціалу економіки і
сукупної пропозиції не може втілитися в економічне зростання без адекватного
збільшення сукупного попиту. Тому збільшення сукупного попиту є фактором, який
реалізує спроможність економіки до зростання обсягів виробництва. Крім того, на
економічне зростання також впливає ефективність сукупного розподілу, адже від того, як
розподіляються доходи в суспільстві і скільки з них витрачається на споживання в решті-
решт впливає на сукупну пропозицію та обсяг ВВП (рис. 10.1).
До суспільних факторів економічного зростання відносяться вплив політичних,
правових, моральних, духовно-культурних факторів, зокрема стан суспільної свідомості,
культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також
національні традиції. Усі вони, будучи «продуктом» багатовікової історичної еволюції,
хоча є суспільними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування
матеріальних факторів і відносин економічної системи.

167
Індекс людського розвитку обчислюється за спеціальною методикою як середньозважена величина від індексів чотирьох
показників, які характеризують рівень людського розвитку з різних сторін. До цих показників відносяться: очікувана тривалість життя,
яка визначається при народженні, виходячи із рівня смертності в даний період часу; грамотність дорослого населення, яка передбачає
вміння читати і писати; рівень охоплення населення початковою, середньою та вищою освітою; індикатор матеріального добробуту, в
основі якого лежить реальний ВВП на душу населення, обчислений згідно з паритетом купівельної спроможності.
95
 МАТЕРІАЛЬНІ ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Фактори попиту Фактори пропозиції Фактори розподілу

(основні, зовнішні) (податки, видатки,
зарплати)

Кількість і якість природних ресурсів

Кількість і якістьтрудових ресурсів
Обсяг основного капіталу
Технологія
Рис. 10.1 Матеріальні фактори економічного зростання

Загалом теорією економічного зростання напрацьовано багато чинників, що

зумовлюють висхідні економічні тенденції. Серед них:
- фізичні чинники (земля, праця, капітал, здатність до підприємництва, інфраструктура);
- нефізичні чинники (інновації, інституції, інформація, інтелектуальний капітал, технології
у сфері виробництва та управління, в т.ч. перехід до «змішаної» моделі економіки,
розвиток поділу праці та міжнародного співробітництва тощо).
В залежності від того, які фактори спричиняють збільшення обсягів виробництва,
розрізняють типи економічного зростання:
- екстенсивне – обсяг виробництва зростає лише за рахунок збільшення обсягів факторів
виробництва при їх незмінній ефективності. Це означає, що економічне зростання є чисто
екстенсивним, коли обсяг виробництва збільшується прямопропорційно збільшенню
кількості факторів виробництва;
- інтенсивне – збільшення виробничого потенціалу шляхом вдосконалення техніки і
технології;
- змішаний (реальний) – поєднання екстенсивних та інтенсивних факторів.
Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі двох економічних
теорій - кейнсіанської і неокласичної. Зазначені теорії обумовили виникнення двох
відповідних теорій економічного зростання – структуралістської (кейнсіанської) та
маржиналістської (неокласичної).
Структуралістський підхід - відображає безпосередній зв’язок між структурою
економіки та темпами економічного зростання. Так, наприклад, якщо в структурі ВВП
зростає частка нагромадження, то це призводить до збільшення сукупного попиту, що в
кінці-кінців зумовлює тенденційний кількісно-якісний ріст сукупної пропозиції, як
наслідок, виникає новий виток економічного зростання. Цей ланцюг перетворень Інгмар
Свеннісон визначив як «здорове коло» економічного зростання (рис. 10.2).

Рис. 10.2. «Здорове коло» економічного зростання Інгмара Свеннісона

96
 Звісно, коли в країні відбуваються кризові явища, то «здорове коло»
перетворюється на «порочне коло» із оберненими тенденціями.
В основі структуралістського підходу лежить кейнсіанська доктрина
макроекономічного регулювання. Джон Мейнард Кейнс зазначив, що тільки ефективний
попит (реалізація продукції) сприяє розвитку виробничої діяльності, а відтак, і зайнятості
та економічному розвитку держави.
У своєму дослідженні Кейнс виявив причини, що скорочують попит:
- «психологічний закон», що пояснює причини через які людини не витрачають
гроші - мотив ризику (відкласти на «чорний» день); трансакційний мотив (очікування на
здійснення майбутніх угод, що принесуть прибутки); спекулятивний мотив (очікування
моменту, який буде вдалим для оперування грошима, зростання проценту);
- зниження ефективності капітальних вкладень внаслідок закону спадної віддачі
капіталу (зниженню очікуваної норми чистого прибутку), що призводить до падіння
попиту на інвестиційні товари.
Отже, виходячи з цього, Кейнс пропонує підвищити споживання шляхом активної
державної політики, направленої на те, щоб всі заощадження перетворювались в
інвестиції. А ефект від перетворення заощаджень в інвестиції, та вплив останніх на
національний дохід можна побачити на механізмі інвестиційного мультиплікатора168:
Y 1 1
k= k= k=
I , 1 − c , s
Дія мультиплікатора (k) як примножування споживчих та інвестиційних витрат
(сукупних інвестицій) проявляється тоді, коли відбувається зменшення заощаджень (S) та
зростання споживчого попиту (С), бо саме останній (витрати сектору домогосподарств)
породжує пропозицію у Кейнса, а значить впливає на інвестиційні витрати (витрати
сектору фірм). Засобом для цього він вважав податки, що вилучаються і тим самим
зменшують суму заощаджень; фіксування норми проценту – його зниження коли
зростають заощадження і навпаки; бюджетне фінансування (державне капіталовкладення)
через державне замовлення товарів і послуг, організацію громадських робіт та ін.
В результаті такого державного регулювання збільшується споживчий попит, який
активізує ріст виробництва та зайнятості та в кінці-кінців збільшиться національний дохід
(Y).

Неокласичними (маржиналістськими) моделями економічного зростання є модель

Кобба-Дугласа, Тінбергена, Міда, Солоу та ін.
В 1928 році на базі граничного аналізу (маржиналізму) американськими
економістами Чарльзом Коббом і Полом Дугласом в статті «Теорія виробництва» було
сформульовано виробничу функцію, яка пояснює взаємозв’язок економічної динаміки та
ефективного використання факторів виробництва:
Y = A  K   L
або
Y = A  K   L1−a ,
або
Y = K   L1−a ,
де: Y – обсяг національного виробництва (ВВП), К – капітал, L – праця, А – коефіцієнт, що
характеризує технологію виробництва (позитивне постійне число), a – коефіцієнт
еластичності Y по фактору L або значущість зростання фактора праці для збільшення

У широкому розумінні термін «мультиплікатор» означає примноження, яке свідчить на скільки одиниць змінюється наслідок
168

(залежна змінна), якщо його причина (незалежна змінна) змінюється на одиницю. В економічну теорію поняття мультиплікатора витрат
вперше було введено англійським економістом та учнем Дж. Кейнса Р.Ф. Каном у 1931 р. Ричард Кан помітив, що збільшення
державних витрат на громадські роботи викликає примножене збільшення обсягу виробництва і підвищення рівня зайнятості. Згодом
теорію мультиплікатора витрат розвинув Кейнс у своїй науковій праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.).
97
ВВП, b – коефіцієнт еластичності по фактору К або значущість зростання фактора
капіталу для збільшення ВВП.
В функції Кобба-Дугласа А = 1 = 0,75+0,25, оскільки, як відмітили вчені,
збільшення обсягу трудовитрат на 1 % веде до збільшення випуску на 0,75%, а збільшення
капіталу на 1% збільшує випуск на 0,25%. А це означає, що при збільшенні обох
виробничих ресурсів на 1 обсяг продукції також збільшиться на 1 (ефективність ресурсів у
такому разі стала).
Отже, А= α + β = 1, щодемонструє постійну віддачу при зміні масштабів
виробництва (збільшення факторів виробництва призводить до збільшення обсягів
виробництва, і навпаки). Перетворивши це рівняння, отримаємо: β = 1- α .
Графічно цю модель можна представити так (рис. 10.3):

Рис. 10.3. ВиробничафункціяКоба-Дугласа

На графіку зображено комбінації праці(L) та капіталу(K), що забезпечують

виробництво 200 і 400 одиниць продукції. Перехід по лінії економічного зростання (OG)
від А до В в 2 рази (від 200 до 400) зумовлюється пропорційним збільшенням обох ресурсів
вдвічі при незмінній їх комбінації. Співвідношення ОА/ОL1 або ОВ/ОL2 – називають
продуктивністю праці, а ОА/ОК1 або ОВ/ОК2 – продуктивністю капіталу
(капіталовіддачею). Як видно з графіку, ізокванти на графіку Коба-Дугласа мають
класичну, випуклу форму, оскільки у виробничій функції еластичність заміщення факторів
виробництва (K,L) = 1.
Виробнича функція Коба-Дугласа має дві основні властивості, які витікають з її
лінійної однорідності:
1) при однаковому (у %) зростанні/зменшенні обсягів обох факторів (K,L),
реальний продукт (Y) зростає/зменшується на аналогічний відсоток169;
2) при зростанні/зменшенні А (у %) за умови незмінності обсягів обох факторів
(K,L), реальний продукт (Y) зростає на аналогічний відсоток.
Для аналітичного розуміння функції Коба-Дугласа використаємо наступні дані:
β=0,75, зростання фактору праці становить 5%, при незмінності зростання фактору
капіталу та технологічного коефіцієнту. Отже:
Y= 0,25*1 + 0,75*1,05 = 1,04.
Недоліком виробничої функції Кобба-Дугласа є припущення про її лінійну
однорідність, яке на практиці виконується рідко.

Сучасна модифікація виробничої функції Коба-Дугласа була виведена у 1948 році

нідерландським економістом, першим Нобелівським лауреатом з економіки (1969 р.),
Яном Тінбергеном, який додав їй динамізму, знявши обмеження на суму ступеневих
показників, що у Кобба і Дугласа дорівнювала 1:

169Ця властивість дістала назву постійної віддачі за рахунок масштабу (constantreturnstoscale).

98
 Y = A  K   L .
Ян Тінберген зазначив, що сума параметрів (a + b) може бути як меншою, так і
більшою від одиниці. Якщо (a + b) > 1, то темпи росту обсягу продукції вищі за темпи
росту виробничих ресурсів, а якщо (a + b) < 1, то, навпаки.
Удосконалену модель економічного зростання представив англійський економіст
Джеймс Мід у праці «Неокласична теорія економічного зростання» (1961 р.). Вважав,
що економічне зростання залежить від темпузростання трьох виробничих факторів
(праці, капіталу та НТП):
Y = A  K   L1−a  e r ,
де: r – науково-технічний прогрес, е – логарифм.
У відносних показниках (темпах приросту) ця формула має наступний вигляд:
y = k + (1 − a )l + r ,
де: у, k, l – темпи приросту відповідних показників (Y/Y, K/K, L/L), r – темп
НТП.
Поряд з цим, Джеймсом Мідом було здійснено класифікацію НТП, зокрема:
- нейтральний НТП – викликає рівні граничні прирости продуктивності праці
(Y/L) та продуктивності капіталу (Y/K), а, отже,залишає незмінною граничну норму
субституції (взаємозамінності) факторів виробництва;
- капіталоінтенсивний (працезберігаючий) НТП – це колиY/K>Y/L;
- працеінтенсивний (капіталозберігаючий) НТП – це коли Y/L>Y/K.
Той чи інший тип НТП змінює співвідношення факторів виробництва, оскільки
трансформуються значення граничної норми субституції.
Також Дж. Мід виділив два визначальні фактори економічного зростання в умовах
НТП, а саме:
1) Темп нагромадження капіталу (K/K) – так, якщо за рахунок НТП крива
виробничих можливостей переміститься вправо (від точки А до В), то забезпеченість
країни капіталом буде давати зростання ВВП, навіть у більших обсягах, ніж самі темпи
приросту капіталу, оскільки зростуть середні значення капіталовіддачі (Y/K) (рис. 10.4).

Рис. 10.4. Крива виробничих можливостей

Отже, зміщення від А до В потребує збільшення інвестицій. При цьому темпи
економічного зростання залежать від відношення між інвестиційними та споживчими
товарами в структурі виробництва, тобто від норми нагромадження. Якщо в цій структурі
частка інвестиційних товарів збільшуватиметься, то в поточному періоді це зменшить
норму споживання, але у майбутньому прискорить економічне зростання.
2) Збільшення схильності до заощадження (s’)170 – так, в умовах
капіталоінтенсивного НТП більше доходів отримують підприємці (власники капіталу) ніж
наймані працівники (власники робочої сили); оскільки прибутки, зазвичай, більші за

170
Схильність до заощадження, як відомо зумовлена дією «психологічного закону» Дж. Кейнса та проявляється під впливом, як
зростання доходів, так і перерозподілу доходів на користь тих прошарків населення, що мають більшу схильність до заощадження.
99
розмірами за зарплати, відповідно і зростає схильність до заощадження; в кінці-кінців
заощаджені кошти підприємців перетворюються на чисті інвестиції (приріст капіталу), що
прискорить темпи економічного зростання.
Він зазначає, що безперебійна дія такого механізму (економічної динаміки)
можлива лише за умови гнучких цін на фактори виробництва, обумовлених вартістю їх
граничних продуктів. А це забезпечується за умови досконалої конкуренції та
відсутності регулюючих впливів на зарплату з боку держави та профспілок.

2.Модель економічного зростання Харрода-Домара

Теоретичною моделлю економічного зростання за структуралістським підходом є

модель гарантованого темпу економічного зростання Харрода-Домара, яка в
принципі має єдиний зміст, хоча розроблялася різними економістами з різних континентів
(Рой Харрод – англієць, Євсей Домар – американець).
Рой Харрод в праці «До теорії економічної динаміки» (1948 р.) ввів у наукову
літературу термін «гарантований темп економічного зростання» – це оптимальний
темп, який дає змогу існувати рівноважному розвитку економіки без циклів, при повній
зайнятості інвестицій і потужностей виробництва і не допускає надлишкового
нагромадження капіталів, а заощадження прямують до інвестицій (S=I). Модель має
наступний вигляд:
s
gw = ,
cr
де: gw – гарантований (оптимальний) приріст продукції, або темп економічного
зростання, s’ – схильність до заощаджень, сr – капіталоємність продукції або коефіцієнт,
що показує яка кількість інвестицій припадає на 1 приросту продукції. Умовою моделі
Харрода є нейтральний характер науково-технічного прогресу, звідси випливає, що сr -
величина постійна.
Пригадаємо, що схильність до заощаджень (s’) визначається так:
S
s = ,
Y
де: S – сукупні заощадження, Y – сукупний продукт (ВВП, НД).
Нагадаємо, що темп економічного зростання (g) визначається так:
Y
g= .
Y
Капіталоємність продукції (сr) визначається так:
I
cr = .
Y
Отже, перетворимо перше рівняння і підставимо дані формул:
s  = g w  cr ,
S Y I
=  ,
Y Y Y
S=I.
Винайдена рівність, при якій обсяги заощаджень дорівнюють обсягам інвестицій і
забезпечує гарантований темп економічного зростання, при якому не відбуватимуться
кризи. А от щоб перетворити заощадження на інвестиції, Харрод пропонував
використовувати механізми грошово-кредитного та бюджетно-фінансового регулювання,
розроблені Дж. Кейнсом, в т.ч., так звані, «вбудовані стабілізатори».
Графічно інтерпретація економічної динаміки Р. Харрода була представлена
Василем Леонтьєвим (рис. 10.5).

100
 Рис. 10.5. Виробнича функція Василя Леонтьєва
На графіку зображено випадок економічної динаміки в умовах жорсткої
доповнюваності факторів виробництва (у стійкій пропорції), тобто гранична норма
заміщення ресурсів=0, еластичність заміщення=0.
Темп економічного зростання буде нарощуватись, якщо схильність до заощаджень
буде падати (тобто інвестиції зростатимуть), а капіталоємність продукції зменшуватись
(тобто віддача від інвестицій зростатиме).
Аналогічна модель економічної динаміки, запропонована Євсеєм Домаром:
g = s’В,
де: g – стійкий темп економічного зростання протягом тривалого часу, s’ –
схильність до заощаджень, В – продуктивність інвестицій (капіталовіддача).
Пригадаємо, що продуктивність інвестицій (В) є показником оберненим до
капіталоємності продукції і визначається наступним чином:
Y
B= , звідси:
I
Y
g S I
s = = = Y = ,
B Y Y Y
I
S=I.
Домар вважав інвестиції основною рушійною силою економічної динаміки у
зв’язку з їх подвійним ефектом:
- „дохідний ефект” – (акцентував Кейнс) – інвестиції, що впливають на ефективний
споживчий попит;
- „виробничий ефект” – (наголошували неокейнсіанці) – інвестиції, що впливають
на ефективну пропозицію (виробництво), завантаження виробничих потужностей і
робочої сили (інвестиційний попит).
Висновок: капіталістична система не в змозі самостійно долати циклічний характер
економічного розвитку (рівноважний стан є випадковою ситуацією в череді постійних
відхилень), отже, необхідне втручання держави. В зв’язку із зазначеним, Харрод пропонує
такі заходи:
1) антициклічна політика короткострокового характеру (кейнсіанські методи
державного регулювання);
2) політика довгострокового стимулювання темпів економічного зростання на
основі:
- створення „буферних запасів” – товарно-матеріальних цінностей, що не псуються
з часом, підтримка рівноважних цін, шляхом вилучення товарно-матеріальних цінностей у
період спаду (коли пропозиція більше попиту) і їх розпродаж у період буму (дефіциту);

101
 - пропонував знизити процент або взагалі ввести нульову ставку проценту, що
приведе до стійкого економічного зростання при повній зайнятості (відбудеться знищення
„психологічного закону”, що забезпечить максимум інвестиційного попиту).

3.Модель економічного зростання Солоу

Одним із найбільших досягнень маржиналістської теорії економічного зростання

є розробка моделі Нобелівського лауреата, американського економіста Роберта Солоу,
викладеної в його праці «Теорія зростання: виклад» (1969 р.).
Свою модель Солоу побудував з урахуванням ідей як неокейнсіанської так і
неокласичної теорій.
У неокейнсіанській теорії, зокрема моделі економічного зростання Харрода-Домара,
Солоу запозичив функцію інвестицій, обсяг яких ставиться в залежність від доходу і
норми заощаджень (граничної схильності до заощаджень, MPSабо s’):

,
звідси:
,
оскільки, як довели неокейнсіансці Р. Харрод і Є. Домар:
,
то:
.
Відповідно до неокласичної теорії, Солоу спирається на апарат виробничої функції
Кобба-Дугласа, але запропоновані ними фактори економічного зростання (капітал і праця)
доповнює науково-технічним прогресом.
Модель Солоу ґрунтується на низці передумов, зокрема:
1. Об’єктом моделювання слугує приватна закрита економіка, рівновага в якій
визначається за формулою:
Y =C+I ,
де: Y – ВВП-дохід як показник, що характеризує з одного боку загальний обсяг продукту
в країні, а з іншого – доходи населення, отримані від виробництва та реалізації ВВП, С –
споживання, І – інвестиції. В даній формулі, Y,як загальний продукт, виробляється
шляхом ін’єкцій з боку домогосподарств (споживання) та фірм (інвестиції); відповідно Y,
як доходи населення, розподіляється на споживання та заощадження (I+S), але
заощадження, як обґрунтували неокейнсіанці, мають перетворюватись в інвестиції (S=I),
щоб в економіці відбувалося економічне зростання.
2. Цільовою функцією моделі є зростання не загального обсягу продукту, а
збільшення його обсягів на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці.
Для цього виробничу функцію Кобба-Дугаса: Y=f(K,L), -було поділено на кількість
працівників в країні (L).
K L
= f , ,
Y
L  L L
де:
а) продуктивність праці:
y = Y / L;
б) капіталоозброєнність:
k = K / L.
Звідси,виробнича функція в моделі Солоу набирає такого вигляду:
y = f (k ) ,
а це означає, що продуктивність праці напряму залежить від рівня капіталоозроєності
працівників, тобто економічне зростання відбуватиметься тоді, коли зростатиме
102
капіталоозброєнність – іншими словами кількість капіталу зростатиме швидше (чисельник
у формулі капіталоозброєнності), ніж кількість працівників (знаменник).
Графічна інтерпретація модифікованої Робертом Солоу виробничої функції Кобба-
Дугласа представлена на рис. 10.6.
f (k)
y

MPK

k
Рис. 10.6. Виробнича функція в моделі Солоу

Як видно з рис. 10.6, чим більша капіталоозброєність (k), тим вища продуктивність
праці (y). Нахил кривої виробничої функції (f(k)) є граничним продуктом капіталу
(МРК=y/k), який показує на скільки одиниць збільшується продуктивність праці (y) при
зростанні капіталоозброєнності (k) на 1. Також, зростання виробничої функції не є
безкінечним - зі збільшенням k крива виробничої функції стає все більш пологішою, що
свідчить про зменшення швидкості зростання граничного продукту капіталу, відповідно
до закону спадної віддачі ресурсів (або спадної продуктивності факторів виробництва).171
Отже, Солоу визначив, що рівень капіталоозброєності напряму впливає на
економічне зростання через підвищення продуктивності праці.
Разом з тим, Солоу почав шукати чинники, здатні впливати на приріст
капіталоозроєності (k=K/L); такими виявились:
1) приріст капіталу (К), який відбувається завдякизбільшеннюінвестицій(І)– зі
збільшенням інвестицій загальний обсяг капіталу в країні зростає, а значить підвищується
рівень капіталоозброєнності; в свою чергу, оберненою стороною приросту капіталу є його
зменшення, внаслідок амортизації (d), яка знижує капіталоозброєнність172;
2) прирістнаселення(L) – збільшення населення, з одного боку, веде до зменшення
рівня капіталоозброєнності (чим більше знаменник, тим менше частка (k)), а з іншого
боку, - збільшення населення є джерелом збільшення споживання (С), зменшення
заощаджень (S), тобто збільшення інвестиції (І), що призводить до збільшення К, а
відтак і k;
4) науково-технічний прогрес (НТП) – завдяки здатності інновацій збільшувати
капіталовіддачу (продуктивність капіталу), напряму впливає на збільшення
капіталоозброєності;
І. Приріст капіталу. Солоу в своїй моделі на математичному апараті показав, як
збільшення інвестицій та амортизації впливають на приріст капіталоозроєності (k):
k = i − d  k ,
де, користуючись неокейнсіанською формулою , та адаптувавши її до моделі
Солоу, поділивши усі її частини на L матимемо:

171
Закон спадної продуктивності факторів виробництва свідчить про те, що із збільшенням використання одного з факторів
виробництва (за незмінності обсягів інших факторів), зростання виробленого продукту на певному етапі починає знижуватися. Дія
цього закону може бути усунення лише тоді, коли для забезпечення економічного зростання відбуватиметься пропорційне збільшення
усіх факторів виробництва.
172
Амортизація - означає частку капіталу (К), яка щорічно зменшується в процесі його використання (наприклад, норма амортизації
d=60% або 0,6, а загальний обсяг капіталу в країні на початок року К = 40 млрд. грн., то в кінці року, обсяг капіталу зменшиться на 24
млрд. грн. і становитиме на початок наступного року 16 млрд. грн.
103
 ,
де: i=I/L, y=Y/L.
Оскільки, як зазначено вище, виробнича функція Солоу має вигляд: y=f(k), то:
i=s’∙f(k),
аотже:
k=s’∙f(k) - d∙k.
На рис. 10.7 показані співвідношення між інвестиціями та амортизацією для різних
рівнів капіталоозброєності.
i, dk dk

sf(k)
i2<dk2
i=d∙kx
i1>dk1
d∙k1

k1 kх k2 k
Рис. 10.7. Інвестиції, амортизація та стійкий стан

Як видно з рис. 10.7, існує лише єдиний рівень капіталоозброєності (точка

перетину кривих інвестицій та амортизацій), за якого інвестиції (i або sf (k)) дорівнюють
амортизації (d∙k). Така капіталоозброєність називається стійкою (kx).
В умовах стійкої капіталоозброєності економіка перебуває в стійкому стані (фаза
економічного циклу - «пік», економічний ріст = 0), згідно з яким s∙f(kx)=d∙kx, тобто
інвестиції дорівнюють амортизації, відповідно ∆k=0.
За стійким станом, з часом почне відбуватися фаза «спаду» (амортизація перевищує
інвестиції), а це означає, що позитивний вплив інвестицій на економічне зростаннє не є
безкінечним, а має певну межу, згідно із спадною продуктивністю капіталу.
Якщо фактична капіталоозброєність менше стійкої (k1<kx), то це означає, що
інвестиції перевищують амортизацію (i1>d∙k1) і відбувається економічне зростання. Коли
фактична капіталоозброєність більше, ніж стійка (k2>kx), то це свідчить про те, що
інвестиції менше за амортизацію (i2<d∙k2).
ІІ.Приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення (а отже, і працюючих)
з темпом n впливає на капітаоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує
її. Цей вплив описується таким рівнянням:
k = s  f (k ) − (d + n)  k ,
де, вираз (d+n)∙k має назву «критичні інвестиції».
Під критичними інвестиціями розуміється такий обсяг інвестицій (критично
необхідних для забезпечення стійкого стану економіки), який є мінімально необхідним
для того, щоб нейтралізувати вплив факторів (d,n), які зменшують капіталоозброєність.Це
означає, що ріст населення може розглядатися як позитивний чинник економічного
зростання лише у тому випадку, коли цей ріст населення супроводжуватеметися
аналогічним зростанням валових інвестицій (чистих та реноваційних173).
Якщо фактичні інвестиції, тобто s∙f(k), дорівнюють критичній величині, то
економіка знаходиться у стійкому стані. З таких умов:
173
Реноваційні інвестиції – інвестиції, які вкладаються в економіку з метою відшкодування амортизаційних втрат.
104
 ( )
s  f k x = (d + n)  k x ,тому k = 0 .
ІІІ.Технічний прогрес. Даний фактор викликає якісні зміни в факторах
виробництва, тобто підвищує їх продуктивність.
Але дія НТП проявляється у тому, що він веде до утворення безлюдних технології,
тобто з’являється надлишок працівників, який можна виразити як темп зростання
населення (g) в результаті НТП.
Таким чином, Солоу побудував 3-х факторну модуель економічного зростання:
Y = f (K , L, E ) ,
де: Е – показник ефективності праці завдяки НТП, який розраховується як: 1+g,і показує
на скільки збільшилась сила людей в результаті інновацій. При цьому 1 (або 100%) –
відображає фактичну кількість населення, а g – умовне збільшення населення на певний
відсоток (або частку від 1) завдяки результатам НТП.
Наприклад, L=100 чол. (або 100%, або 1), а в результаті застосування у виробництві
інновацій, продуктивність праці зросла за незмінної кількості працівників. В такому
випадку мова іде про те, що в результаті НТП умовна (не фізична) кількість праці
збільшилася, скажімо, на 3% (g=3% або 0,03), тобто кількість працівників зросла до 103
чол. (E=1+0,03=1,03):
L∙E=100∙1,03=103.
Тобто формула продуктивності праці (y=Y/L) в умовах НТП матиме такий вигляд:

.
Виходячи з цього, темп приросту ефективних працівників визначається в моделі як
сума двох елементів: приросту населення з темпом n та приросту ефективності праці з
темпом g, тобто як (n+g).
Підсумовуючи, можна записати формулу, яка визначає зміну капіталоозброєності з
урахуванням технічного прогресу:
k = s  f (k ) − (d + n + g )  k .
Рис. 10.8 демонструє вплив технічного прогресу на капіталоозброєність.
s  f (k), (d + n + g)  k
(d + n + g)  k
s  f (k)

kх k
Рис. 10.8. Технічний прогрес в моделі Солоу

Згідно з рис. 10.8, в економіці існує лише один рівень капіталоозброєності, за якого
вона є стійкою (kx). Але при цьому слід враховувати, що технічний прогрес збільшує
вимоги до критичних інвестицій. Щоб інвестиції мали критичну величину, вони повинні
компенсувати зменшення капіталоозброєності внаслідок амортизації капіталу, приросту
населення та технічного прогресу, тобто має забезпечуватися така тотожність:
( )
s  f k x = (d + n + g )  k x .
За таких умов:

105
 ( )
k = 0 = s  f k x − (d + n + g )  k x .
Здатність НТП викликати зростання економіки, яка знаходиться у стійкому стані,
пояснюється тим, що він не вимагає збільшення інвестицій у фізичний капітал і тому не
спричиняє збільшення суми амортизації. Проте він впливає на продуктивність праці
фактичних робітників. Такий висновок випливає із формули продуктивності ефективної
праці:

.
Внаслідок цього рівняння:
1) загальний обсяг продукту (Y), який визначається за формулою Y=y∙(L∙E), збільшується
швидше, ніж зростає населення, тобто з темпом n+g.
2) продуктивність праці фактичних робітників зростає на величину Е:
Y/L=y∙E,
тобто: у=у∙Е.
Це свідчить про те, що НТП є нескінченним фактором економічного зростання і
підвищення життєвого рівня населення, яке спостерігається в багатьох країнах світу.

Висновки з моделі Солоу:

Перший висновок стосується ролі НТП в економічному зростанні. Як показує

аналіз моделі Солоу, вплив нагромадження капіталу і приросту населення на економічне
зростання не є безкінечним, а обмежується досягненням економікою стійкого стану. Таке
обмеження виникає тому, що нагромадження капіталу і приріст населення потребує
збільшення інвестицій у фізичний капітал, а значить, збільшення суми амортизації. За цих
умов збільшення заощаджень та інвестицій здатне спричиняти економічне зростання лише
доти, доки економіка не досягне стійкого стану. Як тільки вона досягає цього стану,
економічне зростання може підтримуватися тільки за рахунок технічного прогресу.
Другий висновок пов’язаний з визначенням оптимальних обсягів нагромадження
капіталу. У моделі Солоу зазначене положення реалізується на основі «золотого правила
нагромадження капіталу». Під «золотим правилом нагромадження капіталу» мається
на увазі така рівновага між капіталовкладенням і капіталовибуттям, яка забезпечує
економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання.
У загальному контексті споживання на працівника визначається так:
c=y-i.
У стійкому стані y=f(kx), а i=(d+n+g)∙kx. Звідси, обсяг споживання на працівника у
стійкому стані можна визначити за формулою:
( )
c x = f k x − (d + n + g )  k x ,
де:f(k ) - це обсяг продукту на працівника, тобто продуктивність праці, а (d+n+g)∙kx є
x

сумою факторів, які зменшують капіталоозброєність. Отже, у стійкому стані, споживання

залежить від співвідношення між названими величинами. Виникає питання - за якого
рівня стійкої капіталоозброєності це співвідношення максимізує споживання?

106
 f (k), (d + n + g)  k
(d + n + g)  k

f (k)

сgх
cgх

k gx k
Рис. 10.9. Золоте правило нагромадження капіталу

З рис. 10.9 видно, що існує лише єдиний рівень стійкої капіталоозброєності, який
максимізує споживання. Він знаходиться в точці kxg. В цій точці дотична до кривої
виробничої функції паралельна кривій факторів, що зменшують капіталоозброєність.
Оскільки, як видно з рис. 10.6, нахил кривої виробничої функції визначається граничною
продуктивністю капіталу (МРК), а крива факторів, що зменшують капіталоозброєність,
дорівнює (d+n+g), то це означає, що споживання досягає свого максимуму лише тоді,
коли нахил зазначених кривих збігається, тобто коли MPK=d+n+g. За цих умов
с x = с gx = f (k gx ) − (d + n + g )  k gx
.
Якщо kx<kxg, то підвищення капіталоозброєності супроводжується випереджаючим
зростанням продуктивності праці порівняно із збільшенням факторів, що зменшують
капіталоозброєність. За цих умов MPK>d+n+g, а крива виробничої функції стає все
крутішою і все більше віддаляється від кривої факторів, що зменшують
капіталоозброєність. Тому споживання зростає в напрямку до свого максимуму, тобто
c x → c gx
.
Якщо k >k g, то підвищення капіталоозброєності супроводжується уповільненим
x x

зростанням продуктивності праці порівняно із збільшенням факторів, що зменшують

капіталоозброєність. За таких умов MPK<d+n+g, а крива виробничої функції стає
пологішою і все більше зближується з кривою факторів, що зменшують
капіталоозброєність. Тому споживання зменшується порівняно із своїм максимумом,
c x  c gx
тобто .
Порівнюючи дві тенденції можна стверджувати, що максимальне споживання
(cx=cxg) досягається посередині, тобто лише тоді, коли MPK=d+n+g, а капіталоозброєність
складає kxg.
Стійка капіталоозброєність, яка максимізує споживання, називається
капіталоозброєністю за золотим правилом, а норма заощаджень, що відповідає цим
умовам, - нормою заощаджень за золотим правилом. Для досягнення стійкої
капіталоозброєності за золотим правилом потрібно забезпечити відповідний рівень
заощаджень. Якщо, наприклад, стійка капіталоозброєність менше рівня золотого правила,
то держава має стимулювати збільшення рівня заощаджень. Якщо, навпаки, kx>kxg, то має
запроваджуватися політика, спрямована на зменшення рівня заощаджень.

Модель Солоу пояснює залежність економічного зростання від трьох факторів -

капіталу, праці і технічного прогресу. Тому відповідні державні інституції мають
107
враховувати це при обґрунтуванні економічної політики. Але поряд з цим для економічної
політики важливе значення має визначення джерел економічного зростання, тобто
обчислення внеску кожного фактора у загальний приріст продукту. З цією метою в
макроекономічному аналізі застосовується метод, який називається залишком Солоу.
Солоу, як і Дж. Мід, визнавав, що крім капіталу і праці на економічне зростання
впливає технічний прогрес. Для вимірювання його впливу на продукт нації Солоу
запропонував застосовувати показник сукупної продуктивності факторів виробництва,
який модифікує виробничу функцію таким чином: Y=AF(K,L), де A - сукупна
продуктивність факторів виробництва.
З урахуванням усіх факторів темп приросту продукту визначається за формулою:
Y K L A
=а + (1 − а ) + ,
Y K L A
де Y/Y, K/K, L/L, A/A - темпи приросту відповідних показників, a - частка
капіталу в продукті; 1–a - частка праці в продукті.
Оскільки вплив сукупної продуктивності факторів безпосередньо ідентифікувати
неможливо, то він визначається за залишковим принципом, тобто відніманням із
загального темпу приросту того внеску, що його робить капітал та праця:
A Y K L
= −а − (1 − а ) .
A Y K L
З огляду на це внесок сукупної продуктивності факторів у зростання продукту
(A/A) отримав назву «залишок Солоу».

4. Циклічність як форма економічного розвитку. Сутність та структура

економічного циклу

Одним із найважливіших проявів економічної нестабільності є циклічність.

Циклічність – це прогресивна форма розвитку національної економіки і світового
господарства як єдиного цілого, це рух по спіралі від однієї макроекономічної рівноваги в
масштабі економіки у цілому до другої.
Теорія економічних циклів вивчає часову динаміку коливань економічної
активності, аналізує їх причини і пояснює механізми виникнення і розвитку. Напрями і
характер зміни основних макроекономічних показників називається економічною
кон’юнктурою. Тому теорію економічних циклів називають також теорією економічної
кон’юнктури.
Економічний цикл можна визначити як часовий інтервал між двома якісно
однаковими станами кон’юнктури, або ж, іншими словами, економічний цикл («бізнес-
цикл», «діловий цикл», «цикл ділової активності») – є коливання рівня економічної
активності, коли періоди підйому змінюються періодами спаду в економіці.
Діапазон одиничного циклу охоплює рух економіки від однієї найвищої точки
економічного злету («буму», «піку») до іншої. У сучасній економічній літературі
користуються термінологією, розробленою Національним бюро економічних досліджень
США, згідно я якою цикл включає наступні чотири фази: вершина (пік, «бум»), стиснення
(спад, рецесія), дно (депресія), пожвавлення (підйом, розширення) (рис. 10.10, табл. 10.1).
Y
(ВВП)

t
(час)
0

Рис. 10.10. Економічний цикл

108
 Таблиця 10.1
Фази економічного циклу
Фаза циклу Економічна суть
В економіці спостерігається повна зайнятість і виробництво працює
вершина на повну потужність (всі ресурси задіяні у виробничий процес).
І
(пік) Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової
активності припиняється.
Виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають
стиснення
ІІ тенденцію до зниження. Вони падають тільки у тому випадку, коли
(спад)
спостерігається глибокий і тривалий спад.
дно Найнижча точка спаду: виробництво і зайнятість досягають
ІІІ
(депресія) найнижчого рівня.
Виробництво і зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватись,
пожвавлення
IV аж поки не буде досягнуто повної зайнятості і виробництво не почне
(підйом)
працювати на повну потужність.

Основними макроекономічними параметрами, що характеризують стан і динаміку

економічної кон’юнктури, дозволяють визначати фази циклів є:
- обсяг ВВП;
- рівень безробіття (рівень зайнятості);
- рівень особистих доходів громадян;
- рівень завантаження виробничих потужностей;
- обсяг прибутку підприємців;
- рівень цін.
В залежності від змін макроекономічних параметрів (індикаторів циклічних
коливань) в ході економічного циклу їх можна класифікувати на: проциклічні174,
контрциклічні175, ациклічні176 змінні.
Темпи динаміки різних параметрів, як правило не збігаються (тоді як одні з
проциклічних змінних ще зростають, інші вже знижуються, відповідно, тоді як одні з
контрциклічних змінних ще знижуються, інші вже зростають. Цим пояснюється відносна
плавність змін фаз підйому і спаду.
За останні 200 років вченими-економістами створено близько 200 різноманітних
концепцій (теорій) щодо причин циклічного розвитку економіки:
- класичнийнапрям політичної економії (Жан Батист Сей, Томас Мальтус, Симонд
де Сисмонді) – економічну рівновагу порушують диспропорції між виробництвом
(пропозицією) і споживанням (попитом), а економічні кризи трактуються ними як
випадкове явище.
- марксизм (Карл Маркс) – основною причиною економічних криз вважав
суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним
привласненням його результатів, що проявляється через дію абсолютного закону
капіталістичного нагромадження177. Маркс був одним із перших економістів, який виділив
у циклі чотири фази, які послідовно змінюють одна одну (рис. 10.11).
174
Проциклічні змінні (leading, випереджальні, провідні) – параметри, що досягають свого максимуму (мінімуму) перед досягненням
піка (дна). Наприклад, індекси фондового ринку, прибутки підприємств, обсяг грошової маси, кількість контрактів, кількість
підприємств, зміни в запасах.
175
Контрциклічні змінні (lagging, запізнілі, відстаючі) – параметри, що досягають максимуму (мінімуму) після досягнення
економічного піка (дна). Наприклад, чисельність безробітних, питомі витрати на зарплату, середній рівень процентної ставки
комерційних банків, витрати на устаткування.
176
Ациклічні змінні (coincident, нейтральні, співпадаючі) – параметри, що змінюються відповідно й одночасно до зміни економічної
активності; їх динаміка безпосередньо не пов’язана із фазами економічного циклу. Наприклад, ВНП, обсяг експорту, рівень безробіття,
особисті доходи, ціни виробників, заявки на рекламу, процентні ставки Центрального банку.
177
Абсолютний закон капіталістичного нагромадження - це процес збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній
(масове оновлення основного капіталу), що в кінцевому випадку приводить до утворення монополій та абсолютизму безробіття,
внаслідок цього настає економічна криза недоспоживання. Тобто, гонитва капіталіста за прибутком, яка зумовлює збільшення кількості
виробленого товару, зменшення зарплат та заміну людей машинами – веде до надвиробництва та недоспоживання, через те, що
робітники не в змозі купувати вироблені ними товари.
109
 І – фаза кризи – виявляється в перевиробництві товарів,
скороченні кредитів, підвищенні рівня позичкового процента. Це У
призводить до зниження прибутків і падіння виробництва, IV
зростання заборгованостей, банкрутства підприємств. (ВВП)

ІІ – фаза депресії – виробництво вже не скорочується, але й

суттєво не зростає. Товарні надлишки поступово реалізуються, але
торгівля йде мляво. Ставка позичкового відсотка падає до
мінімуму. ІІІ
І ІІ
ІІІ – фаза пожвавлення – підприємства, що пристосувалися до
нових умов ринку, збільшують випуск товарів, здійснюють нове
промислове будівництво, підвищується норма прибутку, ставка
позичкового відсотка і зарплати.

IV – фаза підйому – рівень ВВП перевищує до кризовий рівень,

зростають зайнятість товарний попит, рівень цін і ставка t (час)
позичкового відсотка, але поступово розміри виробництва знову
виходять за межі платоспроможного попиту, ринок переповнюється
нереалізованими товарами, і починається новий економічний цикл.

Рис. 10.11. Чотирифазова модель економічного циклу

- маржиналізм (Вільям Джевонс, Генрі Мур, Михайло Туган-Барановський) –
кризи пов’язані з неефективним використанням всіх факторів виробництва (праця,
капітал, земля, підприємницька здатність), з циклами сонячної активності178, погодою179,
інноваціями180.
- монетаризм (Ірвінг Фішер, Ральф Хоутрі) – причиною криз є порушення
співвідношення між попитом на гроші та їх пропозицією.
- неокейнсіанські теорії економічної динаміки (Хікс, Хансен, Домар, Харрод) –
вважають, що механізм розповсюдження циклічних коливань полягає у негнучкості цін і
зарплат, які не такі гнучкі як інші інститути конкуренції (прибуток, приватна власність,
наймана праця, підприємництво, інновації), а економічне зростання залежить від динаміки
заощаджень та ефективності капіталовкладень.
- інституціональний напрямок політичної економії (Трауінн Еггертсон, Рональд
Коуз) – економічна динаміка залежить від розміру трансакційних витрат181, якщо
трансакційні витрати невеликі, то економіка завжди буде розвиватися по оптимальній
траєкторії.
Основні фактори циклічних коливань:
І. Екзогенний підхід – зовнішні причини (за межами економічної системи) –
демографічні фактори, інновації, війни, політичні події, зміни цін на нафту, відкриття
родовищ золота, покладів корисних копалин, цикли сонячної активності, погода (стихійні
лиха).
ІІ. Ендогенний підхід – внутрішні чинники (в рамках даної економічної системі) –
коливання в споживчому попиті і попиті на інвестиції – це можуть бути зміни грошової
маси, обмінного курсу, маніпулювання податками і державними видатками, зміни

178
Англійський економіст Вільям Джевонс пов’язав економічний цикл з 11-12-річним циклом сонячної активності, що спричиняє
коливання врожайності сільськогосподарської продукції, а це, у свою чергу, впливає на циклічність промислового виробництва.
Скориставшись цією ідеєю японський економіст Симанака Юдзі, досліджуючи економічний розвиток Японії за 99 років (1885-1984) в
1987 році дійшов висновку, що за цей час відбулося 9 сонячних циклів (по 11 років), які співпали з циклами Жугляра. Він зазначив, що
цикл Кузнеця рівний 2 сонячним циклам (22 роки), а цикл Кондратьєва – 5-ти сонячним циклам (55 років).
179
Американський економіст Генрі Мур пов’язав циклічність з дією атмосферних факторів, що впливають на урожайність.
180
Теорії економічного розвитку Йозефа Шумпетера, Михайла Туган-Барановського свідчать, що економічна динаміка відбувається
внаслідок нововведень (інновацій), які ведуть до утворення монопольних об’єднань, що починають конкурувати між собою і
інвестувати у нові технології - все це призводить до розбалансування економіки, що в свою чергу її перебудовує та дає стрибок у
розвитку продуктивних сил. Крім того, М. Туган-Барановський і шведський економіст Густав Кассель вбачали причину кризових
коливань у більш високих темпах зростання виробництва засобів виробництва у порівнянні із виробництвом предметів споживання.
181
Виходячи із сучасного розуміння механізму «невидимої руки», під якою розуміють концентрацію інформації (Фрідріх Хайєк), саме
асиметричність розповсюдження інформації та, зумовлені цим додаткові витрати на інформацію являються ключем до розуміння
трансакційних витрат, які (трансакційні витрати) складаються із витрат оцінки корисних властивостей обміну і витрат забезпечення
«правил гри» (інститутів, як формальних правил і неформальних норм і механізмів забезпечення їх виконання). Під формальними
правилами розуміють закони, нормативно-правові акти, письмові контракти. Під неформальними – традиції, звичаї, усні кодекси і ін.
110
інвестиційних (підприємницьких) і споживчих видатків, викликані змінами раціональних
очікувань182.
Класифікація (види) економічних циклів:
І. Функціональні цикли (у процесі яких економіка змінює свої параметри, не
виходячи на іншу траєкторію розвитку).
ІІ. Цикли розвитку (у процесі руху яких відбувається глибока якісна зміна
структури і функціонування економіки, перехід на нову траєкторію розвитку).
ІІІ. За тривалістю або періодичністю економічних циклів:
- короткі (цикл запасів) - 2-4-річні цикли Джона Кітчина, обумовлені змінами світових
запасів золота, грошового обігу або з сезонною нерівномірністю відтворення оборотного
капіталу;
- середні – 7-11-річні цикли Клемента Жугляра, або класичні чи інвестиційні цикли,
пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу (засобів праці);
- будівельні – 17-25-річний цикл Саймона Кузнеця, пов’язані з періодичністю
оновлення житлових будинків і деяких видів виробничих споруд.
- довгі – 50-60-річні цикли Миколи Кондратьєва (К-хвилі, довгі цикли кон’юнктури),
пов’язані з масовим провадженням у виробництво нових технологій.183
Угорський економіст Б. Шипош знайшов наступну залежність: триваліші цикли
«вбирають» в себе (поглинають) коротші. Так, середні цикли Жугляра містять 2 коротких
цикли Кітчина, а цикл Кузнеця – це подвоєні цикли Жугляра, відповідно, цикл
Кондратьєва – це подвоєні цикли Кузнеця.
Це означає, що циклічність в економіці – це система циклів з жорсткими
причинно-наслідковими зв’язками. Цикли одночасно є і своєрідним відхиленням від
попередньо досягнутого стану економіки, і формою її переходу у новий стан.
Антициклічна політика держави – являє собоюсукупність заходів і методів
бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; поділяється на три види (політика
економічного зростання, політика стабілізації та політика стримування).
Так, у фазі спаду впроваджується політика економічного зростання - заходи
держави мають бути спрямовані на стимулювання ділової активності (зниження
податкових ставок, надання податкових інвестиційних пільг, запровадження політики
прискореної амортизації, збільшення видатків з бюджету, політика «дешевих грошей»).
У період підйому держава проводить політику економічного стримування, щоб
убезпечити економіку від «перегріву» (підвищення податкових ставок, скасування
податкових пільг, обмеження можливостей прискореної амортизації, скорочення
державних видатків, політика «дорогих грошей», складовими якої є підвищення
процентних ставок і скорочення кредитних можливостей комерційних банків через
маневрування банківськими резервами, операціями на міжбанківському ринку цінних
паперів).
Політика економічної стабілізації проводиться з метою вирівнювання
макроекономічних параметрів згідно типового для країни техніко-технологічного рівня,
збалансування макроекономічних пропорцій, формування передумов для переходу до
нового витка технологічного укладу та, відповідно, фази економічного зростання.

182
Прихильники теорії раціональних очікувань (Роберт Лукас, Гарі Беккер, Роберт Барроу, Лайонел Роббінс, Томас Саржент)
вважають, що національна економіка повинна регулюватися не безпосередньою економічною політикою уряду, наслідки якої завдяки
“раціональним очікуванням” (контрзаходами з боку недержавного сектора на дії уряду, що призводить до без результативності будь-
яких заходів державного макрорегулювання) передбачити неможливо, а “зрозумілими для всіх нормами”, які не можуть змінюватися в
погоні за тимчасовими вигодами. Держава через свою кредитно-грошову та бюджетно-фінансову політику повинна забезпечити
стабільні, передбачувані умови функціонування ринкової економіки. Основним засобом забезпечення економічної рівноваги вважають,
як і монетаристи, регулювання грошової маси, оскільки головною умовою нормального розвитку економіки є стабільні ціни.
Пропонують стабільність законів та рішень, а зміни до них, щоб набирали чинності через достатньо великий проміжок часу.
183
Так, підйом першого циклу (з к. 80-х – п. 90-х рр. 18ст. до періоду 1810 –1817рр.) пов’язується із винайденням парового двигуна;
підйом другого циклу (з періоду 1844-1851рр. до періоду 1870 – 1875 рр.) – з розвитком залізничного транспорту, підйом третього
циклу (з періоду 1892-1903 до періоду 1913-1917 рр.) – з впровадженням електроенергії, телефону і радіо; підйом четвертого циклу (з
1949-1958 до періоду 1958-1966 рр.) – з автомобілебудуванням, винайденням атомної енергії; підйом п’ятого циклу (з 1970-1982 – до
нині) – з розвитком електроніки, генної інженерії, мікропроцесорів).
111
 Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання
1. Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового
саморегулювання.
2. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична
функція.

1. Роль держави у змішаній економіці. Основні недоліки ринкового

саморегулювання

Дискусії про роль та місцедержави в економіці точаться впродовж століть.

Теоретичні концепції про роль та місце держави в економіці мають багатовікову
історію. Так, на думку меркантилістів держава має перебирати на себе майже увесь тягар
управління економікою, селективно підтримуючи національного виробника. Як правило,
держави в епоху меркантилізму підтримували торгівців і мануфактурників, надаючи їм
монопольні права на ведення бізнесу.
Проте, вже наприкінці 18 століття в світі назрів великий супротив населення проти
державного втручання в економіку, що було зумовлено державним фіаско (рис. 11.1).

ПРОВАЛИ ДЕРЖАВИ

Проблема недостатності ринкових

Проблема дефіциту і надлишків
стимулів (до інновацій, підвищення
прибутковості, відсутність свободи)
Проблема неповноти і
асиметричності інформації Проблема недосконалості політичного
процесу

Великий часовий лаг у політичних

Бюрократія, корупція
процесах
Рис. 11.1. Основні прояви неспроможності держави

В епоху зародження фізіократичної школи політекономії (1758-1778 рр.) та

критики політики меркантилізму, яка згубно впливала на аграрну сферу, отримав
всезагальну популярність вираз, сформульований фізіократом Вінсентом Гурне «leissez
faire, leissez passer!» (не втручайтесь у наші справи і тоді все владнається найкращим
чином), що заклав основи політики економічного лібералізму, вільного підприємництва,
необмеженого державним втручанням.
Ідеї економічного лібералізму були конкретизовані у концепції «невидимої руки
ринку»184 відомого шотландського економіста Адама Сміта, який вважав, що функціями
держави повинні бути лише забезпечення національної безпеки; здійснення правосуддя;
організація громадських робіт, невигідних для бізнесу, але потрібних суспільству; освіта;
стягнення податків для оплати потреб держави. Всі інші проблеми ринок, на думку Сміта,
здатний розв’язати самостійно.
Проте невідворотні економічні кризи недоспоживання, а також свавілля монополій,
описані класиками марксизму (Карл Маркса, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін),
поставили під сумнів ефективність політики економічного лібералізму. Найбільшою за
глибиною економічної руйнації у всепланетарних масштабах виявилася криза 1929-1933

184
Невидима рука ринку – концепція ринкового лібералізму, яка пояснює, що ринок на основі вільного підприємництва, конкуренції,
попиту та пропозиції, а також природному прагненні людини отримати прибуток, спрямовує економічну поведінку ринкових агентів
через механізми ринкового самонастроювання, розповсюдження та пошуку ринкової інформації найліпшим для них чином. А це, в
свою чергу, призводить до того, що якщо кожна економічна людина прагнутиме кращого життя для себе, то і суспільство в цілому буде
розвиватись раціонально.
112
років («Велика депресія»), яка раз і назавжди поставила діагноз щодо неспроможності
ринкового механізму протистояти економічним кризам.
Апологетом нового протекціонізму, державної фіскальної та монетарної політики,
а також системи «вбудованих стабілізаторів»185, здатних мінімізовувати наслідки
економічних криз, перезавантажувати ринкову економічну систему, яка заходить у стан
стагнації був Джон Кейнс. Продовжувачі його вчення (неокейнсіанці, посткейнсіанці)
поглибили теоретичні підвалини у частині прогнозування та програмування ринкової
економіки, визначення пропорцій поєднання держави і ринку, з метою недопущення
економічних криз як таких.
Отже і у ринкового механізму є свої «провали» (фіаско ринку) – ситуації з якими
«невидима рука» ринку не може справитись (наприклад, свавілля монополій та
опортуністична поведінка ринкових агентів, що призводять до несправедливого розподілу
і неефективного використання ресурсів, екстерналії, забруднення навколишнього
середовища, піклування про дітей, інвалідів, людей похилого віку тощо). Є також сфери
суспільного життя, які неможливо чи небезпечно передавати у владу приватних інтересів
(наприклад, бюджетна сфера, охорона громадського правопорядку і боротьба зі
злочинністю (організація і підтримка міліції, судів, в’язниць), оборона країни тощо) (рис.
11.2).
ПРОВАЛИ РИНКУ

Проблема виробництва суспільних благ

Проблема нерівномірного розподілу та ефективного використання ресурсів
доходів і багатства загального користування

Проблема неповноти і Проблема зовнішніх ефектів

асиметричності інформації (екстерналії)

Проблема підтримання конкуренції Проблема нерівномірності розвитку

Рис. 11.2. Основні прояви неспроможності ринку

Проблема виробництва суспільних благ186 проявляється у тому, що ринок не в змозі

забезпечити суспільство деякими соціально значущими благами, оскільки їх виробництво
не несе комерційної вигоди (наприклад, національна оборона, охорона навколишнього
середовища тощо).
Загалом, в сучасній економічній теорії виділяють чотири типи благ, виходячи із
критеріїв «вичерпності» та «виключності» (табл. 11.1).
Таблиця 11.1
Типологія благ
Ступінь вичерпності або зменшення блага по мірі його споживання
низький високий
важкий Суспільні блага Ресурси загального
(сфера загальних знань, національна оборона та користування
Ступінь безпека, охорона навколишнього середовища, (ліси, озера, річки, пляжі,
виключення вуличне освітлення, маяки) парки відпочинку)
інших індивідів легкий Змішані або колективні блага Приватні блага
з доступу до (дитячі садки; школи, ВНЗ, спортивні та мистецькі (пиріжки, комп’ютери,
блага клуби, медичні заклади, бібліотеки, театри, автомобілі)
водопровідні системи, лінії електропередач, дороги,
послуги міліції)

185
Автоматичні (вбудовані) стабілізатори - інструменти фіскальної політики, які автоматично послаблюють вплив коливань економічної
активності та зменшують реакцію ВНП на зміни сукупного попиту. До автоматичних стабілізаторів належать: а) автоматична зміна
податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування; б) допомога на випадок безробіття, соціальна допомога та інші
соціальні трансферти.
186
Суспільне благо – благо, вигода від якого нероздільно належить усім членам суспільства, незалежно від того чи бажають окремі
індивіди ним користуватися, чи ні. Суспільні блага не продаються на ринку і оплачуються за рахунок оподаткування.
113
 Відповідно, якщо приватні блага є виключними і вичерпними, то суспільні –
навпаки. Внаслідок відсутності зв’язку оплати з попитом і споживанням, попит на
суспільні блага важко піддається оцінці, не завжди також можливо виміряти якість і
кількість наданих благ. Саме це унеможливлює обіг суспільних благ на ринку (табл. 11.2).
Таблиця 11.2
Порівняльні характеристики суспільних і приватних благ
Ознаки Суспільні Приватні
блага блага
Виключність - +
Вичерпність - +
Ефект «безбілетника» + -
Суперництво у споживанні - +
Поділ на частини - +
Визначення величини потреби, якості і - +
кількості

Проблема ефективного використання ресурсів загального користування

проявляється у тому, що механізм ринкового обміну не спроможний забезпечити баланс
інтересів між виробниками і споживачами суспільних благ, оскільки існує так званий
ефект «безбілетника».
Ефект безбілетника (безкоштовного споживання) – така поведінка споживача,
яка проявляється в його ухилянні від оплати спожитих ресурсів загального використання.
Індивід розуміє, що зможе скористатися суспільним благом навіть тоді, коли не сплатить
за нього, а перекладе витрати на його виробництво на інших споживачів.
Наприклад, візьмемо ліси загального користування. Зрозуміло, що конституційно
вони належать власності населення країни і люди можуть спільно ними користуватися.
Прикладом суспільного блага тут будуть лісові гриби, ягоди, дичина, оздоровчий
відпочинок. У разі відсутності контролюючих функцій з боку держави за споживанням
та відтворенням суспільних благ (лісовідновлювані роботи, сезонні режими заборони
полювання тощо), «ефект безбілетника» призведе до того, що браконьєри, а за їх
прикладом і решта населення, в кінці-кінців винищать усі лісові дари і суспільне благо
зникне як таке.
Ефект безбілетника проявляється тоді, коли в суспільстві відсутній жорсткий
контроль та невідворотна система санкцій щодо порушників суспільного порядку. Як
правило, такі функції бере на себе інститут держави, рідше – локальні інститути
самоорганізації населення, покликані раціонально використовувати ресурси загального
користування.
Змішані суспільні блага (колективні, клубні, публічні, мериторні, квазісуспільні)
– це приватні блага, що надаються органами публічної влади. Держава бере на себе
обов’язки щодо прийняття участі у наданні цих благ, оскільки ринкові виробники
відносять їх до недостатньо прибуткового бізнесу. Таким чином, без участі держави обсяг
виробництва клубних благ буде недостатнім. Основною ознакою клубних благ є значні
зовнішні ефекти (екстерналії), так як вони приносять користь не лише тому індивіду, що
безпосередньо споживає дане клубне благо, але й більш широкій сукупності людей
(наприклад, щеплення тварин).
Загалом,під зовнішніми ефектами (англ. externalities) розуміють побічні, не
опосередковані ринком (виробниками і споживачами), впливи на третіх осіб (тих, хто не
приймав участі у ринковій трансакції). Ці впливи можуть бути сприятливими (позитивні

114
екстерналії чи зовнішні вигоди)187 чи несприятливими (негативні екстерналії чи зовнішні
витрати)188 (рис. 11.3).
КЛАСИФІКАЦІЯ ЕКСТЕРНАЛІЙ

За результатами впливу на суб’єкт За територією розповсюдження

діяльності тих хто їх створює ведуть до

Ефекти, які практично не впливають на

області призвів до використання великих с/г земель

значних змін у корисності третіх осіб

Наприклад, добуток залізної руди в Криворізькій

Дніпру несуть екстерналії по очищенню води від
Ведуть до покращення стану третіх
Позитивні (Парето-оптимальні)

Наприклад, області, що знаходяться нижче по

Негативні (Парето-протирічні)
осіб без погіршення стану інших

Екстерналії, які за малої зміни в

під терикони, будівництво ГЕС призвело до

призводять до кислотних опадів в Польщі
Наприклад, промислові викиди в Україні

Наприклад, в ролі «винних» виступають

Маржинальні (граничні)

Міжрегіональні (в межах країни)

корисність третіх осіб
Інтрамаржинальні

підприємства, автотранспорт
затоплення с/г площ
хімічних стоків

Міжгалузеві
Глобальні

Локальні
За напрямком дії

- виробничі (отримують виробники);

- споживчі (отримують споживачі);
- змішані (отримують і виробники і
споживачі) За способом ліквідації
державне регулювання; приватні переговори

Рис. 11.3. Класифікація екстерналій (зовнішніх ефектів)

За наявності негативних зовнішніх ефектів порушується ринкова рівновага

(оптимум по Парето)189, з’являється «мертвий вантаж» (побічні витрати), який ніхто не
хоче перекласти на свої плечі, погіршується становище третіх осіб, виникає фіаско ринку.
Екстерналії безпосередньо не впливають на економічний стан «винних», що
зацікавлені лише в мінімізації своїх внутрішніх витрат виробництва, а зовнішні витрати
їх, як правило, не цікавлять. Ці зовнішні витрати несуть інші. Вирішення такої ситуації
потребує державного втручання в контексті зобов’язання «винних» нести відповідальність
по ліквідації збитків (наприклад, через інститут оподаткування). Цей процес в економічній
літературі носить назву інтерналізація екстерналій. Якщо екстерналії негативні, то
інтерналізація відбувається у вигляді примусу до витрат - коректуючі податки, штрафи,
встановлення граничних меж викидів тощо. Коли екстерналії позитивні (наприклад, у
випадку недовиробнитцва медичних, освітніх послуг), то інтерналізація відбувається у
вигляді компенсаційних виплат (державні субсидії, дотації).
Проблема нерівномірності економічного розвитку (на мега-, макро-, мезо-,
мікрорівнях). Так, наприклад, на мікрорівні, зазначена проблема проявляється у ефекті
переливання капіталу, який вкладається нерівномірно, а лише у ті галузі, які забезпечують
найбільшу норму рентабельності. На мезорівні (регіональному) сильно виражена
проблема нерівномірності економічного розвитку міста і села. На макрорівні –
незбалансована структура економічного розвитку країни, диференціація економічного
розвитку регіонів. На мегарівні – країни-лідери та країни-аутсайдери.

187
Прикладом позитивної виробничої екстерналії є сусідство яблуневого саду і пасіки: бджоли сприяють запиленню яблунь і
підвищенню врожаю, а яблуні – збільшенню обсягу меду. Прикладом позитивної споживчої екстерналії є встановлення кодового замку
в під’їзді одним жителем, коли користуватимуться всі.
188
Прикладами несприятливих змішаних екстерналій є парниковий ефект, за якого згоряння корисних копалин загрожує глобальній
зміні клімату, забруднення атмосферного повітря, води і ґрунту відходами хімічної промисловості, енергетичних об’єктів чи
автомобілями, кислотні дощі, радіоактивні викиди внаслідок аварій на АЕС чи випробувань ядерної зброї, витончення озонового
прошарку. Прикладом несприятливої споживчої екстерналії є пробки на дорогах.
189
Оптимум по Парето – такий стан ринку, за якого покращення становища одного суб’єкту не супроводжується погіршенням
становища інших. Парето-ефективність зазвичай використовують у якості економічної ефективності.
115
 Вирівнювання економічного розвитку країни та її регіонів і галузей нині є
обов’язковою функцією державних та самоврядних органів, які використовують для цього
різноманітні адміністративні та економічні важелі та інструменти, в тому числі заходи
анти циклічного та антикризового регулювання.
Проблема нерівномірності розподілу доходів і багатства нині є ключовою
проблемою економіки. Відомо, що ринок спирається на критерій ефективності і обминає
критерії справедливості та гуманності. Отже такі категорії населення, як малозабезпечені,
інваліди, пенсіонери, студенти та інші в нинішній соціально-орієнтованій ринковій
економіці мають бути забезпечені необхідним соціальним (компенсаційним) пакетом,
гарантованим інститутом держави.
Проблеми нерівності розподілу доходів - об’єктивні реалії системи ринкових
відносин, що виливаються у скорочення ефективного попиту, зниження цін, скорочення
інвестицій, безробіття тощо.
Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях
(фізичних та інтелектуальних), в освіті і кваліфікації, працьовитість і мотивацію,
професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім’ї,
володіння власністю і становище на ринку, удачу і дискримінацію.
Для виміру фактичного розподілу доходів використовують «криву Лоренца» і
«коефіцієнт Джині», що визначають яка частка сукупних доходів припадає на кожну
групу населення.
Зазначені проблеми потребують застосування державних важелів вирівнювання,
шляхом бюджетно-фінансової та грошово-кредитної політик.
Проблема неповноти і асиметричності інформації. Як відомо, господарська
діяльність дедалі більше розглядається як процес прийняття рішень в умовах дефіциту
інформації, дезінформації та несиметричної поінформованості економічних суб’єктів. Чим
більш якісніша, достовірніша, прозоріша, надійніша інформація, тим ефективніше будуть
реалізовані господарські рішення. Отже функціонування ринкової економіки, зважаючи
на відсутність абсолютної (повної) інформації, а також нерівномірний її розподіл між
суб’єктами ринку, в значній мірі залежить від рівня організації та управління потоками
економічної інформації. Відповідно, виникає необхідність у створенні не тільки
інститутів, які б гарантовано надавали якісні інформаційні послуги, а й органів, які б
слідкували за їх неупередженою діяльністю. Наразі такими органами є державні
статистичні органи, державні ЗМІ, прокуратура та ін.
Проблема підтримання конкуренції криється у неспроможності ринку природним
шляхом усувати проблеми існування монополій (погіршення якості продукції, підвищення
цін, усунення конкурентів опортуністичним шляхом, зниження зарплат найманих
працівників). Загальновідомо, що і в природі, і у суспільстві в умовах необмеженої
свободи виживають не сильні і найкращі, а ті, хто краще пристосувався. Практика
свідчить, що в нинішніх умовах господарювання процвітають неконкурентні, в тому числі
опортуністичні, методи боротьби. Все це висуває необхідність провадження державної
антимонопольної політики та політики сприяння ефективній конкуренції, яка будується,
за висловом Йозефа Шумпетера, на інноваціях.
Таким чином «провали» ринку обумовлюють необхідність державного управління
економікою з метою створення умов для ефективного функціонування ринку та
згладжування/усунення негативних наслідків від вільного ринкового механізму (рис.
11.4).
Чисто державне регулювання економіки і чисто ринкове наносять нищівну шкоду
суспільству, а от поєднання пропорцій ринкового та державного регулювання здатне
подолати дефекти дирижизму та фіаско ринку. Першою моделлю такого поєднання стала
модель соціально-ринкового господарства (модель змішаної економіки), запропонована
німецьким вченим В. Ойкеном, який державі відводив роль «нічного сторожа», або
«спортивного арбітра», суть чого зводилася до того, що держава, шляхом активних зусиль
116
в сфері законодавства та державного управління створює такі оптимальні умови, в яких
економічна свобода одного економічного суб’єкта не обмежує свободу іншого. Держава,
крім того, реалізує антимонопольну політику та політику справедливого розподілу
доходів.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Створення умов для ефективного Згладжування негативних проявів

функціонування ринку функціонування ринку
- інституційне регулювання та гарантування дотримання - перерозподіл ресурсів;
«правил гри» (санкції, апеляції); - перерозподіл доходів і багатства;
- технічне регулювання (нормування, сертифікація, - стабілізація економіки;
ліцензування, реєстрація, моніторинг, акредитація, - виробництво суспільних та клубних благ;
делегування); - державний патерналізм (заборона виробництва
- антимонопольне регулювання з метою збереження наркотиків, зброї тощо).
конкурентної ситуації на ринку;
- стимулювання науково-технічного прогресу;
- захист від міжнародної конкуренції.

Рис. 11.4. Функції держави в ринковій економіці

Економічні функції держава реалізує, здійснюючи економічну політику.

Економічна політика – це система макроекономічних цілей і методів (механізмів,
важелів, інструментів, організаційних структур) їх досягнення (рис. 11.5).

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

ВАЖЕЛІ МЕХАНІЗМИ

Прямі Непрямі бюджетно-податкова кредитно-грошова

(адміністративні, правові) (економічні) (фіскальна) політика (монетарна) політика

ІНСТРУМЕНТИ ОРГАНІТУРА

програмування; цінове регулювання, Система органів державної влади, а також

оподаткування, відсоткова ставка, обмінний нормативно-правова база, що опосередковує їх
курс, трансферти тощо діяльність у сфері управління економікою

Рис. 11.5. Система державного регулювання економіки

Пряме державне управління економікою – безпосереднє втручання державних

органів в економіку через правові або адміністративні важелі та відповідний
інструментарій.
Правові важелі державного управлінняекономікою - введення нових та корекція
старих «правил гри» (закони, накази, рішення, розпорядження, посадові інструкції,
стратегії, концепції, програми соціально-економічного розвитку, законодавче
встановлення економічних режимів (СЕЗ, «полюси зростання», концесійні угоди).
Адміністративні важелі державного управління економікою - прогнозування,
планування, координація, моніторинг, контроль, реєстрування, ліцензування,
сертифікація, стандартизація, санкціонування, делегування, реприватизація,
демонополізація, конкурси та гранти, аукціони, державно-приватні трансакції (концесії,
тендери), фіксовані ціни, квотування обсягів виробництва та продажу, встановлення
верхньої межі процентних ставок, норми обов’язкових банківських резервів, операції з
державним майном, прямі бюджетні інвестиції, державні кредити та запозичення тощо.

117
 Непряме державне управління економікою – опосередковане втручання
державних органів в економіку через механізм фіскальної та монетарної політики, а також
систему «вбудованих стабілізаторів». Інструментами тут виступають податкові ставки,
договірні ціни, трансферти (субсидії, субвенції, дотації, стипендії, зарплати, пенсії,
допомоги по безробіттю), різноманітні податкові та кредитні пільги, компенсаційні
доплати тощо.
Найважливішими видами економічної політики є монетарна, фіскальна,
зовнішньоекономічна та соціальна.
Монетарна (грошово-кредитна) політика – це мистецтво управління
пропозицією грошей. Згідно з законом України «Про Національний банк України»
монетарна політика – «це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту,
направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та
забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення
та вирівнювання платіжного балансу».
Основні типи монетарної політики:
- Рестрикційна політика (політика «дорогих грошей»), спрямовану на обмеження
обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів
росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується з метою боротьби з інфляцією
та стабілізації грошової системи.
- Експансіоністська політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжується
розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і
загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою
подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання
інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.
Інструменти монетарної політики:
Облікова ставка (дисконтна ставка, ставка рефінансування) - являє собою
низький (дисконтний) процент за позиками, які центральний банк надає комерційним
банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції. Комерційні банки при
необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування
шляхом переобліку векселів (продажу векселів або отримання коштів під їх заставу).
Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу монетарної політики, яку
необхідно реалізувати в даний період. При проведенні політики «дорогих грошей»
центральний банк піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків
можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів,
що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в
економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва. При політиці «дешевих
грошей» облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних
операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту. Рівень облікової
ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення
ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і відповідно їх
ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси. Крім того,
підвищення ставки рефінансування (облікової ставки) сприяє притоку в країну іноземних
капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним
банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами
цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські
векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і
місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової
торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто,
проводячи рестрикційну монетарну політику, центральний банк продає на ринку цінні
папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків
комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які
118
банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на
величині грошової маси.
Зміна норм обов’язкових резервів - являє собою регулювання ресурсів комерційних
банків, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що
зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів
банку. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що
відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати
кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової
маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками.
Операції на валютному ринку– це валютні інтервенції, які здійснюються у формі
купівлі/продажу центральним банком іноземної валюти на валютному ринку, що змінює
обсяги грошової бази.Так, якщо ЦБ купує іноземну валюту чи золото, то грошова база
росте.
В окремих випадках загальні методи монетарного регулювання можуть
доповнюватися інструментами селективного (вибіркового) впливу на діяльність банків, а
саме включають: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям
клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик;
обмеження окремих видів банківських операцій тощо. Перевагою селективних методів є
порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність заходів держави у
сфері оподаткування та державних видатків, інакше кажучи доходів і видатків державного
бюджету.
Основними функціями фіскальної політики є:
- забезпечення економічного зростання;
- регулювання зайнятості, виробництва, інвестиційно-інноваційної діяльності;
- перерозподіл доходів та соціальне забезпечення;
- боротьба з інфляцією;
- формування бюджетів для закупівлі державою певних товарів і послуг тощо.
До основних інструментів фіскальної політики належать державні витрати
(субвенції, субсидії, дотації; структура витрат – на соціальну, економічну сфери),
трансферти, оподаткування (податкові ставки, податкові пільги, база оподаткування,
режим оподаткування), розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетів
(загальнонаціональні та місцеві податки і збори), балансування бюджетів.
Види фіскальної політики:
І. Дискреційна (перервна, змінювана) політика - це система заходів, яка
передбачає цілеспрямовані перманентні зміни в розмірі державних витрат, податків і
сальдо державного бюджету, з метою досягнення позитивної макроекономічної динаміки.
Буває:
- Стимулююча – спрямована на підтримання високих темпів економічного
зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує
видатки та зменшує податки, що веде до збільшення інвестицій, ВВП та зменшення
безробіття.
- Стримувальна – спрямована на зниження рівня інфляції попиту. Для її
проведення уряд збільшує податки і скорочує видатки, що веде до зменшення обсягів
ВВП, інвестицій.
ІІ. Недискреційна (неперервна) фіскальна політика - автоматична фіскальна
політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично,
внаслідок дії «вбудованих стабілізаторів» економіки.
Зовнішньоекономічна політика – це сукупність заходів, спрямована на
покращення становища країни у світовому господарстві, розширення її участі у
міжнародному поділі праці, підтримку національних товаровиробників на світових ринках
та їх захист на внутрішньому ринку.
119
 До інструментів зовнішньоекономічної політики належать:
- зміни у валютному курсі (ревальвація, девальвація національної валюти);
- пільги на експорт;
- митна політика;
- квотування;
- ембарго тощо.
Соціальна політика – система заходів, спрямована на збалансований перерозподіл
доходів у суспільстві, обмеження безробіття, захист інтересів громадян, забезпечення
росту добробуту нації тощо.
До основних інструментів соціальної політики належать:
- диференціація при оподаткуванні доходів;
- обов’язкове державне страхування на випадок безробіття;
- соціальне страхування втрати працездатності;
- пенсійне страхування;
- різні типи соціальної допомоги тощо.
Головним дискусійним питанням у макроекономіці є питання про те, яку роль має
відігравати держава у економіці. Відповідно до цього в економічній літературі
сформувалося два магістральних напрямки – економічний дирижизм190 (кейнсіанський
напрямок) та економічний лібералізм191 (класичний та неокласичний напрямки) (табл.
11.3).
Таблиця 11.3
Основні теорії макроекономічного регулювання
Показники Класична теорія Кейнсіанська теорія
Представники Адам Сміт, Франсуа Кене, Давил Рікардо, Джон Кейнс, Рой Харрод, Євсей
Жан Батист Сей, Джеймс Мілль тощо Домар, Джон Хікс, Елвін Хансен,
Джоан Робінсон
Сфери впливу Роль держави обмежена лише кількома Роль держави всеохоплююча (всі
держави сферами (безпека; правосуддя; організація сфери)
громадських робіт; освіта; оподаткування)
Макроекономічна Так, у довгостроковому періоді економіка, Тимчасове явище у череді постійних
рівновага через механізм «невидимої руки» тяжіє до відхилень від макроекономічної
повної зайнятості та потенційного ВВП рівноваги
Економічні кризи Випадкове явище, яке швидко зникає під Постійне явище, пов’язане із
дією ринкових сил (попиту, пропозиції, неефективним попитом, внаслідок
конкуренції). «психологічного закону» та спадної
очікуваної норми чистого прибутку.
Відновлення макроекономічної
рівноваги здатна забезпечити лише
держава.
Інструменти «Невидима рука» ринку – попит, «Видима рука» ринку – фіскальна та
макроекономічного пропозиція, конкуренція, гнучкі ціни і монетарна політики. Головна увага
регулювання зарплати фіскальній політиці, зокрема так
званим «вбудованим
стабілізаторам» - прогресивне
оподаткування та соціальні
трансферти.

190
Економічний дирижизм - директивне планування економіки національного сектора та індикативне планування приватного і
корпоративного секторів економіки.
191
Економічний лібералізм – напрямок економічної політики, що проголошує свободу підприємцям та невтручанні держави в їх
справи. Відповідно до концепції «економічного лібералізму» (від фр. «laissez faire» – дозволяйте робити все), держава не повинна
втручатися у виробничу, фінансову і торгову діяльність людей, а також відсутні будь-які заборони та обмеження (на торгівлю,
переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату та інше). Це пояснює той факт, що
більшість «класичних» уявлень побудовані на припущенні про чисту (абсолютну) конкуренцію в усіх галузях економіки.
120
 2. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання, їх практична
функція

До сучасних теорій макроекономічного регулювання належать наступні:

- сучасний монетаризм;
- теорія економіки пропозиції;
- теорія адаптивних та раціональних очікувань.
Теоретичні положення сучасного монетаризму викладені засновником Чиказької
школи неолібералізму, Мілтоном Фрідменом в працях «Кількісна теорія грошей» (1956
р.), «Гроші і економічний розвиток» (1973 р.), «Особистий погляд» (1981 р.) та інших.
Методологія «нової монетариської школи»:
- економічний лібералізм;
- активне державне втручання в грошово-кредитну сферу;
- сильний державний бюджет і обмежені видатки з метою запобігання утворенню
інфляції;
- соціальна нерівність є наслідком індивідуалізму і свободи людей.
Сучасний монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, а економічні
проблеми пов’язують із диспропорціями в грошовій сфері.
У рамках кількісної теорії грошей для визначення оптимальної кількості грошей в
обігу традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну Ірвіна Фішера, яке він вивів у
1946 році:
M V = P  Y ,
перетворюючи рівняння отримаємо:
P Y
M = ,
V
де: М - маса грошей, необхідних для обігу (величина попиту на гроші);V - швидкість обігу
грошей;Р – загальний рівень цін в економіці;Y - реальний обсяг виробництва.
Монетаристи швидкість обігу грошей (V) вважали величиною стабільною, тобто
такою, що не залежить від зміни пропозиції грошей, а отже змінюється у передбачуваний
спосіб.
«Рівняння обміну» широко застосовується в дослідженнях сучасних монетаристів
для визначення необхідної кількості грошей в обігу та виявлення впливу грошової маси на
досягнення рівноваги товарного ринку. Виходячи з цього, збільшення пропозиції грошей
(Мs) збільшить сукупний попит (AD) і ВВП (Y·Р):
Мs↑→АD↑→(Y·Р)↑.
Монетарист Мілтон Фрідмен виходив з того, щоб монетарна політика була
направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші (Md) та їх пропозицією
(Ms) таким чином, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і
національного доходу (грошовий закон Фрідмена).
«Основний грошовий закон» («грошове правило») М. Фрідмена дозволяє
визначити темп зростання грошової маси:
m = p e + q ,
де: m – темп зростання грошової маси; рe - очікуваний темп інфляції; q- темп зростання
ВНП.
Виходячи з вищенаведеного, Фрідмен та його прихильники виступили за
законодавче регулювання темпу зростання грошової маси державою для того, щоб
щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3-5 %, відповідно до нормальних темпів
зростання ВНП та інфляції.
Потребу людей в грошах, або попит на гроші М. Фрідман розглядає на основі
теорії вибору портфельних інвестицій Дж. Тобіна, згідно з якою функція попиту на
гроші має такий вигляд:

121
 ( )
Md = F rS , rb , p e , w ,
де: Md – попит на гроші, rS – реальні очікувані доходи по акціях, rb – реальні
очікувані доходи по облігаціях, Pe - очікуваний темп інфляції, W – матеріальні активи.
Майно (активи) економічних суб’єктів приймає форму портфелю цінних паперів
(грошей, облігацій, акцій та ін.), де гроші – це лише одна із форм активів. Утворюється
майно в результатів заощаджень. Гроші, на відміну від інших активів не приносять
доходу, але можуть бути використані для оплати благ і перетворитися в гроші для угод.
Але використання грошей в якості засобу збереження цінності супроводжується втратою
доходів від альтернативних видів майна (акцій, облігацій). Тож, попит на гроші обернено
пропорційний доходності цінних паперів (r).
Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли попит на гроші (Md)
дорівнює їхній пропозиції(Md). Так, точка Е знаходиться на перетині кривих попиту та
пропозиції грошей і визначає «ціну» грошей – ставку відсотка (іe), яка віддзеркалює
альтернативну вартість збереження грошей у готівці (рис. 7).

Рис. 7. Рівновага на грошовому ринку

Основні заходи антиінфляційної монетарної політики:
- погашення інфляційних очікувань, насамперед адаптаційних – використання у деяких
випадках неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод «шокової терапії»);
- стабільна грошова політика - запровадження жорстких лімітів на щорічні прирости
грошової маси, використовуючи «грошове правило» монетаристів (правило планомірного
приросту грошової маси) - цей показник визначається динамікою реального ВВП і таким
рівнем інфляції, який уряд зобов’язується контролювати.
Слід розуміти, що сукупність антиінфляційних монетарних заходів повинна
обов’язково супроводжуватись комплексом заходів антимонопольної та бюджетно-
фінансової (фіскальної) політики, передусім, забезпечення бюджетної рівноваги
(ліквідація дефіциту державного бюджету, оскільки він є джерелом інфляції і
невиправданого втручання держави в ринковий механізм) та інших (стимулювання
виробництва шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату, стимулювання
науково-технічного прогресу, заходи із підвищення гнучкості ринку праці, посилення
конкуренції, підвищення конкурентоспроможності) інструментів.

Теорія «економіки пропозиції» є продовженням класичних ідей Ж.Б. Сея.

Представники цієї теорії (А. Лаффер, Р. Мандель, М. Боскін) основну причину стагнації
(економічних криз) та стагфляції (безробіття та інфляція) вбачають у нестачі обсягу
національного продукту (сукупної пропозиції). Отже, динамічна економічна рівновага
базується на зростанні пропозиції. Представники цієї теорії виступають за:
- обмежене втручання держави в економіку, залишаючи за нею лише стимулюючий і
стабілізуючий вплив;
- скорочення податків з метою стимулювання інвестицій (відмова від прогресивного
оподаткування);
- захист від дефіциту бюджету – скорочення соціальних програм, бюрократичного
апарату, субсидій малоприбутковим підприємствам тощо;
- приватизацію державного сектору.
122
 Прихильники «економіки пропозиції» особливого значення надають використанню
фіскальних методів регулювання, а саме зниженню норм податків для забезпечення
економічного зростання. Ефект наочно представлений кривою відомого представника
теорії «економіки пропозиції» Артура Лаффера, яка відображає можливість
максимального надходження податків до бюджету за ставкою оподаткування в розрізі 30-
35% (рис. 8).

ставка,%

Рис. 8. Крива Лаффера

Її зміст в тому, що зниження податків являється потужним стимулюючим
чинником для виробництва. При скороченні податків база оподаткування збільшується,
випускається більше товарів, а відтак сплачується більше податків.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань» (1965 р.) вважають

Джеймса Мута, який раціональними називав ті очікування, які збігаються з прогнозом.
Американський економіст, Нобелівський лауреат, Роберт Лукас став
продовжувачем цієї концепції, що набула поширення у 80-90 рр. ХХ ст., ставши
фундатором напрямку «нової класичної економікс». Згідно цього напрямку економічної
думки економічні агенти будують філософію своєї поведінки ґрунтуючись на
«адаптивних» та «раціональних очікуваннях».
«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід (урахування помилок,
знання наслідків економічних явищ і процесів тощо).
Вчені цієї теорії заперечували будь-які форми втручання держави в економіку.
Пов’язуючи це з тим, що господарюючі суб’єкти мають ту саму інформацію, що і ті, хто її
створює і намагається запровадити у вигляді державної економічної політики. Отже,
господарюючі суб’єкти на основі раціональних очікувань приймають захисні контрзаходи
і тому державний вплив не носить позитивних наслідків, скоріше навпаки. Тому відпадає
сенс у державному економічному регулюванні, яке автоматично забезпечується дією
ринкових сил.
Умови безперебійної дії механізму раціональних очікувань: досконала
конкуренція; досконала інформованість.
Небезпека державного втручання вдало представлена «ефектом кобри», який
вперше був виявлений в Індії, коли держава проводила політику знищення кобр, шляхом
винагороди за голову кобри. Така політика призвела до протилежних результатів – селяни
почали вирощувати кобр задля реалізації їхніх голів державі.
На думку теоретиків «раціональних очікувань» (Роберт Лукас, Гарі Беккер, Роберт
Барроу, Лайонел Роббінс, Томас Саржент), національна економіка повинна регулюватися
не безпосередньою економічною політикою уряду, наслідки якої завдяки «раціональним
очікуванням» передбачити неможливо, а зрозумілими для всіх нормами, які не можуть
змінюватися в погоні за тимчасовими вигодами. Держава через свою кредитно-грошову та
бюджетно-фінансову політику повинна забезпечити стабільні, передбачувані умови
функціонування ринкової економіки.

123
 Основним засобом забезпечення економічної рівноваги вважають, як і
монетаристи, регулювання грошової маси, оскільки головною умовою нормального
розвитку економіки є стабільні ціни. Пропонують стабільність законів та рішень, а зміни
до них, щоб набирали чинності через достатньо великий проміжок часу.

Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність

1. Зовнішньоекономічна діяльність та її структура. Міжнародні фінансово-

економічні організації.
2. Теорії порівняльних переваг про доцільність зовнішньоекономічної
діяльності країни.
3. Структура та регулювання платіжного балансу.
4. Валютний курс.
5. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

1. Зовнішньоекономічна діяльність та її структура. Міжнародні фінансово-

економічні організації

У відповідності із законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (№ 959-

ХІІ від 16.04.1991 р.), зовнішньоекономічна діяльність - діяльність суб’єктів
господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності,
побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за
її межами.
Національні принципи ЗЕДзакріплюються в законодавчих актах відповідних
країн. Щодо зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств, то її принципи
закріплені в ст. 2 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Причому ці
принципи охоплюють і діяльність іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.

Національні принципи ЗЕД

Назва принципу
1. Принцип суверенітету
2. Принцип свободи
3. Принцип рівності
4. Принцип верховенства закону
Характеристика принципу
- виключне право народу України на здійснення
своєї ЗЕД;
- обов’язковість виконання суб’єктами ЗЕД усіх
договорів та угод.
- добровільність участі у ЗЕД;
- свобода у виборі форм здійснення ЗЕД;
- підпорядкування законам України;
- гарантування права власності на результати
ЗЕД суб’єктами ЗЕД.
- всі суб’єкти ЗЕД рівні перед законодавством,
що її регламентує;
- заборонена дискримінація суб’єктів ЗЕД з боку
держави;
- заборонена дискримінація суб’єктів ЗЕД з боку
інших суб’єктів господарювання.
- головним законодавчим актом, який
регламентує ЗЕД, є закон України “Про
зовнішньоекономічну діяльність” та інші закони,
що регулюють ЗЕД України;
- заборонені підзаконні акти місцевих органів
124

5. Принцип захисту інтересів
6. Принцип еквівалентності обміну - означає, що суб’єкти ЗЕД не мають права
влади, які суперечать законодавству, що
регламентує ЗЕД України.
- гарантується захист інтересів суб’єктів ЗЕД
на території України;
- гарантується захист інтересів суб’єктів ЗЕД
за межами території України;
- гарантується захист інтересів держави у ЗЕД
як на території України, так і за її межами.
застосовувати демпінг при здійсненні
зовнішньоекономічних операцій.

Рівні суб’єктів ЗЕД

Мікроекономічний Макроекономічний Між-, або наддержавний

До суб’єктів мікрорівня відносять:

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства, які мають відповідну правоздатність;
• юридичні особи, які зареєстровані в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх
видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки,
концерни, консорціуми, торгові доми, посередницькі та консультаційні фірми,
кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та ін.), у
тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких повністю перебуває у власності
іноземних суб'єктів господарської діяльності;
• об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є
юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне
місцезнаходження на території України і яким чинними цивільно-правовими законами не
заборонено здійснювати господарську діяльність;
• структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності(філії,
відділення тощо), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження
на території України;
• спільні підприємстваз участю українських та іноземних суб'єктів
господарської діяльності, які мають відповідну реєстрацію та мають постійне
місцезнаходження на території України;
• інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

125
 Суб’єкти макрорівня

Україна як держава в особі її Недержавні органи управління

органів у межах їх компетенції економікою

- загальнодержавні — Верховна Рада, Товарні, фондові. валютні біржі,

Президент, Кабінет Міністрів; торговельні палати, асоціації, спілки та
- координаційні — Міністерство економіки, інші організації координаційного типу
Національний банк. Міністерство фінансів
та ін.;
- галузеві — міністерства та відомства, які
відповідають за діяльність окремих
секторів, галузей економіки;
- територіальні — регіональні, місцеві
органи влади;
- спеціалізовані функціональні —
інститути, які у своїй діяльності
керуються національними інтересами,
підтримуючи національних учасників
міжнародного співробітництва.

Суб’єкти між-, або наддержавного рівня – міжнародні регулятивні структури

(СОТ, МВФ і т. п.), які утворюються відповідно до дво- та багатосторонніх угод між
країнами.
Україна є членом таких міжнародних організацій:
1) МВФ, МБРР – з 3.09.1992 року (табл. 12.1);
2) СОТ – з 16.08.2008 року;
3) ЕС (асоційоване членство) – з 21.03.2014 (підписано політичну частину, до кінця 2014
року очікується підписання угоди про вільну торгівлю).
Таблиця 12.1
Характеристики МВФ і МБРР
Функціональна МВФ МБРР
ознака (група Світового банку)
Мета діяльності Збереження стабільності міжнародної валютної Розвиток _лобалізацій них
системи – обмінних курсів, міжнародних процесів, скорочення бідності,
платежів. Надає коротко- і середньострокові забезпечення стійкого
кредити при дефіциті платіжного балансу на економічного зростання.
певних умовах.
Рік заснування 1944 рік
Початок роботи 1947
Надає кредити усім країнам-членам. Надає кредити тільки бідним
Реципієнти
країнам.
Для кожної країни-члена в залежності від її ваги Статутний капітал формується
Особливості
у світовій економіці встановлюється квота, що шляхом підписки держав-
формування
визначає максимальний вклад країни у учасниць на акції МБРР. Розмір
статутного
фінансові ресурси МВФ. Країна сплачує 25% підписки (покупки акцій)
капіталу
своєї квоти у вигляді резервних активів (долар встановлюється відповідно до
126
 США, євро, єна) чи Спеціальних прав економічного потенціалу країни.
запозичення (СПЗ), а решта 75% суми – у
національній валюті. Статутний капітал
МВФ=217 млрд. СПЗ (1СПЗ=1,5$).
Країни голосують у відповідності до своїх квот. Голоси розподіляються
Квоти переглядаються 1 раз на п’ять років. пропорційно участі держав у
Чотирнадцятий перегляд квот був у 2013 р. капіталі МБРР: кожна держава-
Кожна країна має 250 «базових» голосів, член має 250 голосів плюс один
незалежно від їх внеску у статутний капітал голос на кожну акцію підписки
МВФ, а решту голосів вона докупляє (в
розрахунку до визначеної квоти та фінансових
можливостей; 1 голос = 100 тис. СПЗ). Рада
Розподіл голосів
директорів МВФ обирається країнами з
найбільшою кількістю голосів. Такими
країнами традиційно є США (17%), Японія
(7%), Німеччина (6%), Великобританія та
Франція (по 5%), Китай, Росія, Саудівська
Аравія (по 3%). Кількість голосів США (17%)
дозволяє блокувати будь-які рішення ради
директорів МВФ.
Кожна країна-член МВФ може, за згоди ради Сума підписки поділяється на
директорів МВФ, отримати кредит із дві частини: оплачена (за
максимальною сумою від 125% від своєї квоти. статутом – до 20%) і неоплачена,
Як правило, безперешкодно, можна отримати яку МБРР може затребувати в
кредит у 25% від своєї квоти. Цей 25% кредит разі виникнення такої потреби
від суми своєї квоти, країні-позичальнику
перераховується з резервної долі іншої країни,
Організація
де остання отримує певний кредитний процент,
кредитування
таким чином її резервна доля збільшується.
Кредит МВФ виплачується чи використовується
позичальником в процесі купівлі валютних
активів МВФ за власну валюту. Погашення
кредиту здійснюється шляхом викупу
позичальником своєї валюти у МВФ за
іноземну валюту
Умови Макроекономічна і фінансова стабілізація, приватизація та структурна перебудова,
кредитування лібералізація зовнішньоекономічної діяльності
Міжнародна асоціація розвитку
(МАР), Міжнародна фінансова
корпорація (МФК),
Супутні Міжнародний валютно-фінансовий комітет Багатостороннє агентство з
організації (МВФК), Комітет розвитку (спільний із МБРР) гарантування інвестицій (БАГІ),
Міжнародний центр по
урегулюванню інвестиційних
спорів (МЦУІС)

Україна, як відомо, стала 152 членом Світової організації торгівлі 16 травня 2008
року.
Наразі учасниками СОТ є 159 країн, між якими, згідно правил цієї організації має
відбуватися постійне зняття митних та немитних обмежень на торгівлю товарами та
послугами. У СОТ діє так званий принцип взаємності, що означає, що якщо країна вже
підписала з країнами-учасницями СОТ певні «митні сітки», то вона вже не має права їх
змінювати, якщо навіть наслідки від цього для неї негативні. Крім того, інший принцип –
принцип зобов’язання – дозволяє змінити «тарифну сітку», але тільки після переговорів з
усіма країнами-членами СОТ, які в свою чергу можуть вимагати перепідписання
попередніх домовленостей на основі грошового відшкодування. Третій принцип – це
принцип запобіжних заходів, який надає державі право тимчасово вводити обмежувальні
заходи на імпорт у форс-мажорних ситуаціях.

127
 Вступ України до СОТ зумовив внесення таких законодавчих змін до закону «Про
зовнішньоекономічну діяльність», зокрема відтепер в Україні, згідно з цим Законом
запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав-членів
СОТ:
1) національний режим, який означає, що стосовно імпортованих товарів походженням з
держав-членів СОТ надається режим щодо внутрішнього продажу не менш сприятливий,
ніж для аналогічних товарів українського походження щодо податків, зборів, пропозиції
до обсягів продажу, купівлі, транспортування тощо. Відповідно до положень СОТ,
національні податки та збори повинні застосовуватися до іноземних товарів у такому ж
розмірі, як і до товарів вітчизняного виробництва;
2) режим найбільшого сприяння, який стосується мита, правил його справляння, правил
і формальностей у зв’язку з імпортом і означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей
чи імунітет, які надаються стосовно будь-якого товару, що походить з будь-якої держави,
повинні негайно і безумовно надаватися аналогічному товару, який походить з території
держав - членів СОТ (виключення щодо цього режиму можуть бути зроблені для товарів,
що походять з держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний
союз тощо – так званий спеціальний режим).
До видів зовнішньоекономічної діяльності належать:
1) експорт та імпорт товарів,
2) експорт та імпорт капіталів,
3) експорт та імпорт робочої сили,
4) експорт та імпорт послуг (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових,
консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських,
консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та
інших),
5) наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша
кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка
спеціалістів на комерційній основі;
6) міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;
7) кредитні та розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами
господарської діяльності (створення суб’єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових
установ);
8) спільна підприємницька діяльність (створення спільних підприємств різних видів і
форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном);
9) підприємницька діяльність, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау,
торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності;
10) організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів,
конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на
комерційній основі, за участю суб'єктів ЗЕД; організація та здійснення оптової,
консигнаційної та роздрібної торгівлі на території країни за іноземну валюту;
11) товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної
торгівлі між суб’єктами ЗЕД;
12) орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД;
13) операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних
біржах та на міжбанківському валютному ринку;
14) роботи на контрактній основі фізичних осіб та інші види ЗЕД.

2. Теорії порівняльних переваг про доцільність зовнішньоекономічної

діяльності країни

З історії економічних вчень відомо, що економічна наука, як система економічних

знань, зародилася 500-600 років тому течією. яку ми тепер називаємо меркантилізмом. Ця
128
теорія стверджувала, що багатство країни вимірюється кількістю золота та інших
цінностей, якими володіє держава, а тому держава повинна більше експортувати товарів,
ніж імпортувати, щоби більше золота надходило в країну, яка би від цього багатшала.
Ще в ХVІІ столітті один з основних представників меркантилізму в Англії Томас
Мен у роботі “Багатство Англії у зовнішній торгівлі” стверджував, що звичайним засобом
для збільшення багатства країни і збільшення грошей є зовнішня торгівля. При цьому він
радив обов’язково притримуватись такого правила: “продавати іноземцям щорічно на
більшу суму, ніж ми купуємо у них”.
Отже, економічна теорія зародилась у сфері міжнародної торгівлі. а тому меркантилізм
можна називати і початком народження міжнародної економічної теорії. Меркантилізм
панував понад чотири сторіччя, але ця теорія мала своє прикладне втілення тільки
тому, що в ті часи панувала колоніальна система, яка дозволяла одним країнам
збагачуватись за рахунок інших. Рівноправні країни боялись імпортувати одні від
одних, щоб не втрачати золота.
Повними противниками міжнародної економіки, але цікавими у науковому плані,
виявилися фізіократи. Цікавими вони є тим, що не признавали грошове (золоте)
багатство, а відповідно й торгівлю як джерело багатства і були апологетами аграрного
виробництва, працю в рамках якого і вважали джерелом багатства.
Для фізіократів плідним (продуктивним) було виробництво сільськогосподарської
продукції, а продуктивною силою були працівники в сільському господарстві.
Промислове виробництво і торгівля (включаючи міжнародну) не вважалися цінними в
продуктивному плані і тому не були пріоритетними в розвитку. Такі аргументи проти
розвитку торгівлі і зокрема міжнародної торгівлі суперечили природі економічної системи
і не могли не викликати контраргументів.
Іншою (в порівнянні з фізіократизмом) точкою зору на об’єкт і джерело багатства
була економічна думка Адама Сміта, котрий вважав уже, що реальне багатство країни
складається з товарів і послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступив за
широкий розвиток міжнародної торгівлі, розробивши теорію абсолютних переваг. Його
загальне правило зводиться до наступної фрази: “Не потрібно коливатись при купівлі
за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше,
ніж національні”. Сміт доводив, що якщо торгівля не буде обмежуватись, як це було при
меркантилізмі, чи заперечуватися, як при фізіократизмі, то кожна країна почне
спеціалізуватися на тій продукції, яка має конкурентну перевагу. При цьому підвищиться
продуктивність праці, надлишки продукції матимуть збут за кордоном, зросте
кваліфікація робітників, зростатимуть доходи і збільшуватиметься нагромадження
капіталу, зростатиме національне багатство.
Виникає питання, а що буде, якщо країна усі товари зможе знайти на світовому ринку
дешевшими? Виходить, що за теорією абсолютних переваг при такій ситуації в неї не
буде шансів на розвиток своєї промисловості, а це означає, що вона не матиме чим
розплатитись за імпорт, бо не експортуватиме власних товарів, яких просто не матиме.
Теорія Адама Сміта відповіді на це не дає. Немає там відповіді й на ситуацію, коли
країна має абсолютні переваги у виготовленні усіх товарів, чи вигідна для неї
міжнародна торгівля? Вірніше, чи вигідні для такої країни міжнародна спеціалізація та
імпорт хоч якихось товарів?
Давід Рікардо знайшов вихід з глухого кута, створивши теорію відносних або
порівняльних переваг. Він запропонував правило: кожна країна зацікавлена
спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або
найменшу слабкість, тобто з якого вона має найбільшу відносну вигоду.
Рікардо наводить приклад з виробництвом вина і сукна в Англії та Португалії,
абстрагуючись від інших виробництв. Він припускає, що перша країна тратить на
виготовлення певної кількості вина 120 трудоодиниць, а на виготовлення певної кількості
129
сукна — 100 трудоодиниць. Португалія має кращі умови, а тому відповідно тратить 80 і 90
трудоодиниць. За Адамом Смітом Португалія мала би виготовляти обидва продукти, а
Англія, не виготовляючи цих продуктів за відсутністю абсолютних переваг, повинна би
існувати тільки на португальських вині та сукні, що практично не є можливим. Адже,
якщо прийняти, що кожній з цих країн потрібно по одиниці кожного з продуктів, то
Португалія тратила б на виробництво двох одиниць вина 160 (80+80) і двох одиниць сукна
180 (90+90) трудоодиниць, а разом — 340 т.о. Загалом для світової економіки то може б і
була економія на витратах трудових одиниць, але через якийсь час Англія, будучи чистим
споживачем, збулася б усіх своїх капіталів, бо вони, тобто їхні запаси, перетекли б до
Португалії взамін імпортованих продуктів. Дарма ж Португалія в Англію постачати
продукти не буде.
Можливим є варіант, коли кожна з цих країн самостійно забезпечує себе обома
видами продукції, але чи кращий це варіант? Португалія на своє забезпечення тратитиме
(80+90)=170 т.о., а Англія — (120+100)=220 т.о. Це надто великі затрати для Англії, а
також надто великі затрати для світової економіки — 390 (170+220) трудоодиниць.
Якщо піти шляхом спеціалізації, щоб Португалія виробляла продукт, у якому має
найбільшу перевагу, — вино, а Англія би виробляла продукт, у якому має найменшу
слабкість, — сукно, то виграють обидві країни зокрема і вся світова економіка загалом.
Португалія тратитиме на виробництво вина для себе і для Англії 160 (80+80) т.о., а не 170
т.о.. коли б не було спеціалізації. Англія ж — 200 (100+100) т.о., а не 220. Отже, і
Португалія, і Англія мали би певну економію в ресурсах, котрі можуть використовуватися
для збільшення виробництва. Світова ж економіка також має економію в 30=(390-360)
трудоодиниць.
Теорія порівняльних переваг стверджує, що доти, доки при відсутності торгівлі, у
співвідношеннях цін між країнами зберігаються хоч найменші відмінності, кожна країна
матиме порівняльні переваги, тобто у кожної з них знайдеться такий товар, виробництво
якого буде вигіднішим при існуючому співвідношенні витрат (якщо брати за точку відліку
становлення торговельних відносин), ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар
вона і повинна експортувати в обмін на інші. Але це дуже проста модель, коли весь світ
зводиться до двох країн. Пізніше послідовники теорії порівняльних переваг використали
аналогічні роздуми, щоб показати переваги економічної ефективності у випадках з
декількома видами продукції та декількома країнами.
Вадою теорій абсолютних і порівняльних переваг є те, що при аналізі не
враховуються розміри країн і транспортні витрати. Чим більшою є країна, тим
різноманітніші умови та ресурси вона має, а тому менше залежить від
зовнішньоекономічних зв’язків. Також, якщо на транспортування товарів необхідно
більше ресурсів, ніж отримується економія від спеціалізації країни, то переваги
міжнародної торгівлі втрачаються.
У середині минулого сторіччя зародилася теорія міжнародної вартості, котра
розвивала попередні теорії. Розробив її Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна
міжнародного обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що
сукупність експорту кожної країн дозволяє оплачувати сукупність її імпорту. За цією
теорією слідує те, що країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за
кордоном, ніж іноземні товари користуються на її території, бо в такому разі ціни на
товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних
товарів.
Підсумовуючи, зазначимо, що найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості є
відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і яка залежить
від попиту і пропозиції.
Попередні теорії не пояснюють причин порівняльної переваги, яку має країна
стосовно того чи іншого продукту. Основи сучасних уявлень про визначення напрямків і
структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, котрі
130
у своїх роботах показали. що пояснення походження порівняльної переваги знаходиться
на рівні забезпеченості факторами виробництва.
Елі Гекшер, відомий шведський спеціаліст з економічної історії, сформулював
вихідні принципи в коротенькій статті, опублікованій у 1919 році, де він стверджував, що
міжнародний обмін витікає з відносного наддостатку або з відносної рідкості факторів
виробництва (капіталу, праці, землі), які знаходяться у розпорядженні різних країн. Кожна
країна має тенденцію спеціалізуватись на тому виробництві, для котрого співвідношення
факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливим. Наприклад,
Австралія у своєму обміні з Великою Британією повинна спеціалізуватись на виробництві
пшениці, кормових культур і тваринництві, так як є відносно біднішою на капітал і працю
при багатстві на землю. Завдання Великої Британії, багатшої на капіталі працю й бідної на
землю, полягає в продажі Австралії промислових товарів.
У 30-х роках Бертил Олін (Ohlin, шведи вимовляють: Улін) уточнив теорію свого
вчителя Елі Гекшера думкою, що міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на
рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює більш утруднену мобільність
факторів виробництва. Це уточнення отримало назву теореми Гекшера-Оліна (Г-О). До
речі, Олін (Улін) був лауреатом Нобелівської премії.
У 1948 році Пол Самуельсон вивів математичні умови, при яких теорема Г-О ставала
цілком реальною. Він увів жорсткі передумови, які дозволили з математичною точністю
довести основні положення теорії розміщення факторів виробництва. Оскільки теорема
Гекшера-Оліна завдяки дослідженням Самуельсона стала правдоподібнішою, то її стали
називати теоремою Гекшера-Оліна-Самуельсона (ГОС), що набрала приблизно такого
звучання: у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки,
досконалої конкуренції та повної мобільності товарів міжнародний обмін
вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.
Теорія розміщення факторів виробництва не суперечить тлумаченню економічного
зростання, яке дається теорією виробничих функцій, зокрема функцією Коба-Дугласа. Але
ці взаємодоповнювані теорії все ще надто спрощені, а тому дають пояснення тільки
загального характеру, а не конкретним життєвим нюансам. Так у 1953 році Василь
Лєонтьєв запримітив, що в післявоєнні роки в США галузі, яким найбільше таланить в
експорті, мають вищу трудомісткість, ніж ті галузі, які терплять від конкуренції
імпортних товарів. За теоремою ГОС США, як країна, що вийшла з війни з досить
великим збільшенням капіталу і в міжнародному обміні протистояла країнам з певним
надлишком робочих рук, повинні були більше спеціалізуватись на капіталомісткій
продукції, а імпортувати трудомісткі товари.
На практиці виявилось навпаки. Ця парадоксальна наукова знахідка Лєонтьєва
дістала назву “парадокс Лєонтьєва”, але сам же Лєонтьєв та інші вчені знайшли
розв’язання цього парадоксу в надто спрощеному підході шведських вчених, котрі не
враховували якість факторів. Якщо ж брати до уваги якість факторів спеціалізації, то
теорема ГОС залишається справедливою, адже фактор праці, що входив тоді до складу
американського експорту, був досить специфічним, бо на той час Сполучені Штати мали
кваліфікованішу робочу силу в порівнянні з країнами-контрагентами.
І взагалі, на той час за критерієм надлишку перше місце у США належало
оброблювальній землі, друге – кваліфікованим кадрам і тільки подальші місця належали
капіталу, а тому й експорт насамперед складався з товарів, які поглинули фактори, що
займали провідні місця.
Отже, з такої точки зору, теорема ГОС не заперечувалась, а навіть ще більше
підтверджувалась. Пізніше вчені у своїх дослідження брали до уваги ще й різницю між
національними ринками.

131
 Теорія міжнародної торгівлі пройшла складний еволюційний процес, починаючи
від школи меркантилістів (першої школи економічної науки) і до сьогоднішніх часів
(табл. 12.2).
Таблиця 12.2
Основні теорії міжнародної торгівлі
Автор Теорія Фактори міжнародної торгівлі
Теорія грошового Держава сприяє забезпеченню позитивного платіжного сальдо, шляхом
Стаффорд

балансу заборони вивозу коштовних металів за кордон, введення державної

Вільям

монополії на торгівлю валютою, заборони імпорту товарів розкоші,

застосування політики «псування грошей».

Теорія торгового Експортні мануфактури, які розвиваються за рахунок зниження витрат

балансу (зарплат, сировини, експортних мит, податків). Держава сприяє
Томас Мен

збільшенню позитивного торгівельного сальдо (переважання експорту

над імпортом) за рахунок заборони вивозу сировини і напівфабрикатів,
введенню тарифних і нетарифних обмежень на імпорт, створенню
державних шкіл по перенавчанню і підвищенню кваліфікації ремісників,
створенню державних експортних мануфактур, що діють в умовах
пільгового оподаткування).
Теорія абсолютних Відмінності у наявних природо-кліматичних умовах: експорт-імпорт
Адам
Сміт

переваг виключно специфічної продукції, виробленої на основі рідкісних

ресурсів.
Теорія Відмінності між кількістю грошей у країнах. Якщо в країні виявляється
автоматичного багато грошей (внаслідок її активної торгівлі), то ціни на товари
Девід Юм

зрівноваження зростуть, отже в цю країну вигідно імпортувати товари. Перевага

платіжних балансів імпорту над експортом веде до дефіциту торгового балансу та відтоку
золота з країни, та зниження цін на товари. Таким чином імпорт
скорочується, дефіцит торгового балансу зникає і платіжний баланс
врівноважується.
Теорія Відмінності у витратах праці: експорт відносно дешевих виробів, імпорт
порівняльних – відносно дорогих. Наприклад, якщо Англія виробляє сукно з
Давид Рікардо

переваг витратами 110 од. праці, а вино – 120 од., а Португалія виробляє сукно з
витратами 100 од., а вино – 90 од. праці, то цим країнам вигідно на
двосторонній основі відмовитись від виробництва відносно дорогих
товарів та виробляти товари відносно дешеві і для себе і для контрагента
і тоді обидві країни, заощаджуючи витрати праці, виграють у
міжнародній торгівлі. Очевидно, що Англії порівняно краще виробляти
сукно, а Португалії – вино.

Теорія цінності Чим більш зрівноважені за ціною частки експорту та імпорту будуть між
Стюарт

товарів у країнами, тим довшим і привабливішим буде їх партнерство у

Міль

міжнародній зовнішньоторговельній сфері.

торгівлі
Теорія Відмінності у комбінації та специфіці ресурсів (землі, праці, капіталу):
Хекшер,
Бертель

співвідношення бідні країни експортують сировину, багаті – готову продукцію.

Олін
Елі

факторів
виробництва
Парадокс Леонтьєва Спростування теорії Хекшера-Оліна. Зміст: країни у
Леонтьєв

зовнішньоторговельній діяльності керуються не стільки надлишковими

Василь

факторами виробництва, скільки іншими чинниками – НТП, різниця між

країнами у зарплаті і цінах, урядова політика.

Теорія Ромб, що утворює конкурентні переваги країни у міжнародній торгівлі

Портер
Майкл

конкурентних включає такі чотири фактори: великий внутрішній попит, наявність

переваг допоміжних галузей, сприятливість випадкових ситуацій (інновації, нові
розкопки корисних копалин, демографічний бум), підтримка уряду.

132
 Нова теорія Фактори, що зумовлюють переваги країни у міжнародній торгівлі –
міжнародної економія на масштабах виробництва (збільшення виробництва скорочує
торгівлі витрати, тобто великі фірми більш ефективні), монополістична
Пол Кругман
конкуренція (споживачі прагнуть багатоманітності, яку здатні
запропонувати фірми-монополісти, оскільки їх надприбутки є серйозним
джерелом здійснення інновацій). Нові тенденції міжнародної торгівлі –
торгують між собою здебільшого країни з однаковим рівнем
економічного розвитку, обмін носить внутрішньогалузевий характер
(наприклад, французи, експортуючи авто «Пежо» чи «Рено», радо
купують шведські «Вольво» та «Сааб», і навпаки).

3. Структура та регулювання платіжного балансу

Узагальнена оцінка економічного стану країни, ефективності її світогосподарських

зв’язків здійснюється на підставі платіжного балансу.
Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично
відображає економічні операції, здійснені між національною економікою та економіками
інших країн світу.
Платіжний баланс складається з метою розробки та запровадження обґрунтованої
курсової та зовнішньоекономічної політики країни, аналізу і прогнозу стану товарного та
фінансового ринків.
На підставі фактичних даних про стан платіжного балансу міжнародними
фінансовими установами, зокрема МВФ, МБРР, приймаються рішення про надання
конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та
подолання його дефіциту. Розробка і складання платіжного балансу є обов’язковою
умовою для всіх країн – членів Міжнародного валютного фонду і базується на єдиній
методології відповідно до стандартної класифікації компонентів і структури зведеної
інформації.
За формою складання платіжний баланс визначається як статистичний звіт, у якому
в систематизованому вигляді наведені сумарні дані про зовнішньоекономічні операції
резидентів даної країни з резидентами інших країн (нерезидентами) за певний період.
Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна
економічна операція має подвійний запис – за кредитом однієї статті та дебетом іншої192.
Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном
економічними цінностями. У разі безоплатного надання економічних цінностей (товарів,
послуг або фінансових активів) для висвітлення цієї операції подвійним записом
запроваджується особлива стаття «Трансферти».
Основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками:
рахунком поточних операцій і рахунком операцій з капіталом і фінансових операцій (табл.
12.3).
Таблиця 12.3
Платіжний баланс України, 2012 рік, млн. дол. США
Статті платіжного балансу 2012 рік
І. РАХУНОК ПОТОЧНИХ ОПЕРАЦІЙ -10245
БАЛАНС ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ -10157
ЕКСПОРТ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ 88844
ІМПОРТ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ -99001
БАЛАНС ТОВАРІВ -16252
ЕКСПОРТ ТОВАРІВ 69418
ІМПОРТ ТОВАРІВ -85670
БАЛАНС ПОСЛУГ 6095

До кредитних операцій, які записуються зі знаком «+», відносяться експорт товарів і послуг, отримання доходів, поточних та
192

капітальних трансфертів від нерезидентів тощо. У результаті таких угод відбувається відплив цінностей та приплив валюти у країну. До
дебету відносяться операції, які характеризують придбання цінностей в обмін на валюту і записуються зі знаком «-», наприклад,
імпорт, надання трансфертів нерезидентам, збільшення фінансових активів тощо.
133
 ЕКСПОРТ ПОСЛУГ 19426
ІМПОРТ ПОСЛУГ -13331
ДОХОДИ (сальдо) -3796
Надходження 5485
Оплата праці 4825
Доходи від інвестицій 660
Виплати -9281
Оплата праці -17
Доходи від інвестицій -9264
ПОТОЧНІ ТРАНСФЕРТИ (сальдо) 3708
ІІ. РАХУНОК ОПЕРАЦІЙ З КАПІТАЛОМ ТА ФІНАНСОВИХ ОПЕРАЦІЙ 9259
РАХУНОК ОПЕРАЦІЙ З КАПІТАЛОМ 98
Капітальні трансферти 11
Придбання/реалізація нефінансових активів 87
ФІНАНСОВИЙ РАХУНОК 9161
ПРЯМІ ІНВЕСТИЦІЇ 7015
В Україну 7207
З України -192
ПОРТФЕЛЬНІ ІНВЕСТИЦІЇ 1557
Активи -48
Пасиви 1605
ІНШІ ІНВЕСТИЦІЇ -1866
РЕЗЕРВНІ АКТИВИ 2455
Монетарне золото -26
Валюта та депозити 2376
Спеціальні права запозичення -9
Цінні папери 114
Помилки та упущення 986
БАЛАНС 0

Рахунок поточних операцій (СА) включає всі операції з реальними цінностями,

які відбуваються між резидентами та нерезидентами, а також операції, пов’язані з
безоплатним наданням або одержанням цінностей (трансферти), які призначені для
поточного використання. У структурі поточного рахунку виділяються чотири основні
компоненти: товари, послуги, доходи та поточні трансферти.
Стаття «Доходи» складається з оплати праці та доходів від інвестицій. Оплата
праці включає заробітну плату й інші доходи, отримані резидентами країни за роботу,
виконану за межами її економічної території (мешканці прикордонних районів, сезонні
робітники, персонал міжнародних організацій тощо). Доходи від інвестицій охоплюють
надходження та сплату доходів від прямих, портфельних та інших інвестицій, а також
надходження від резервних активів.
«Трансферти» характеризують таку передачу матеріальних та фінансових
цінностей резидентам від нерезидентів і навпаки, яка не передбачає компенсації у вигляді
певного вартісного еквівалента. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та
споживання товарів і послуг країни-реципієнта і зменшують дохід та потенційні
можливості країни-донора. Цю статтю складають за даними банківської звітності в
частині приватних переказів, благодійної допомоги в грошовій формі, грошових внесків
органів державного управління.
Другий розділ – рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або
скорочено – рахунок капітальних операцій (КА). Він відображає співвідношення між
припливом та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних
активів, інвестицій та кредитів.
Рахунок операцій з капіталом охоплює всі операції, що включають одержання
або оплату капітальних трансфертів (трансферти на інвестиційні цілі, прощення боргу,
перекази мігрантів тощо), а також придбання або реалізацію нефінансових активів та прав

134
власності, таких як, наприклад, торгові марки, патенти, авторські права, права на
видобуток корисних копалин та інші.
У фінансовому рахунку відображаються всі операції, в результаті яких
відбувається перехід прав власності на зовнішні фінансові активи та вимоги країни, або,
іншими словами, виникнення та погашення фінансових зобов’язань між резидентами та
нерезидентами.Фінансовий рахунок поділяється на дві класифікаційні групи, що
охоплюють операції з фінансовими активами (активи) та операції з фінансовими
зобов’язаннями (пасиви). Обидві групи у свою чергу поділяються на три функціональні
категорії: прямі, портфельні та інші інвестиції. До складу активів відноситься також така
категорія, як резервні активи.
Прямі інвестиції поділяються на акціонерний капітал, реінвестовані доходи та
інший капітал (кредити підприємствам прямого інвестування).
До портфельних інвестицій відносять цінні папери, що дають право на участь у
капіталі, та боргові цінні папери, до складу яких входять облігації та інші довгострокові
боргові цінні папери, інструменти грошового ринку та похідні фінансові інструменти.
До категорії інші інвестиції входять торгові та банківські кредити, позики,
включаючи кредити та позики МВФ та міжнародних фінансових організацій, угоди про
фінансовий лізинг, готівкова валюта та депозити, а також інші короткострокові
активи/пасиви.
Резервні активи – найважливіша складова частина фінансового рахунку –
включають зовнішні активи країни, що знаходяться під контролем органів грошово-
кредитного регулювання та в будь-який час можуть бути використані для прямого
фінансування дефіциту платіжного балансу або для здійснення інтервенцій на валютному
ринку з метою підтримки курсу національної валюти.
Крім двох розділів, платіжний баланс включає також статтю «Помилки та
упущення» (ЕО). Вона відображає сальдо статистичних невідповідностей, які виникають
під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та
вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою. Сальдо цієї статті
дорівнює різниці між сальдо СА та КА.
Рівновага платіжного балансу забезпечується на умовах, коли сальдо СА дорівнює
сальдо КА (з протилежним знаком) з одночасним урахуванням сальдо статті «Помилки та
упущення» (див. табл. 12.3: -10245=-(9259+986)):
-СА= - (КА+ЕО).
Загальне сальдо платіжного балансу (ВР) можна виразити формулою:
ВР=СА+КА+ЕО=0 (практично важко досягається).
Чинниками порушення рівноваги платіжного балансу є: процеси глобалізації, НТП,
зміни в попиті і пропозиції товарів і послуг, розбіжності у співвідношенні цін, процеси
монополізації, зміна напрямів руху міжнародного капіталу тощо.
Якщо створюються умови для порушення рівноваги платіжного балансу, то він
відновлюється через статтю «Резервні активи», яка входить до складу КА.
Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке
співвідношення:
-СА> -(КА+ЕО).
Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу сальдо КА додатньо
збільшуються за рахунок використання іноземних (міжнародних) активів, що за статтею
«Резервні активи» відображається зі знаком «+». Це означає, що зміни в статті «Резервні
активи» прирівнюються до операцій імпортного типу. Іншими словами, використання
іноземних активів країни на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як
імпорт (приплив) капіталу.

135
 4. Валютний курс

У розрахунках між країнами виникає потреба у співставленні різних національних

валют.
Валютний курс – ціна грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових
одиницях іншої країни.
Встановлення валютного курсу називається котируванням валюти – визначення
офіційними державними органами (як правило, Центральним банком) ціни іноземної
валюти. Валютний курс може бути встановлений у формі прямого котирування (1
долар=8,2 гривні) або у формі оберненого котирування (1 гривня = 0,12 доларів).
Виділяють також крос-котирування – це співвідношення між двома валютами, яке
розраховується опосередковано у формі прямого котирування, за допомогою валюти
третьої країни (1 євро = 1,29 доларів, 1 євро = 10,49 гривень, 1 гривня = 1,29/10,49 = 0,12
доларів). У більшості країн світу, в т.ч. Україні офіційно встановлюється пряме
котирування.
Якщо валютний курс національної валюти зростає (ревальвація) – значить
необхідно менше національної валюти для закупівлі одиниці іноземної валюти
(наприклад, якщо у попередньому періоді 1 долар=8,2 гривні, а у наступному 1 долар=7,5
гривні, значить валютний курс гривні зріс по відношенню до долара, тобто гривня стала
міцнішою).
Кінцевою метою валютного обміну є купівля іноземних товарів. Щоб визначити
купівельну спроможність національної валюти, слід враховувати не лише валютний курс,
а й ціни. Тому розрізняють два види валютного курсу:
а) номінальний (е) – офіційний курс валюти, без врахування цін (1 долар = 8,2
гривні), який встановлюється на міжнародній валютній біржі під впливом попиту і
пропозиції валюти. Так, якщо попит на національну валюту зростає внаслідок, скажімо,
того, що іноземці бажають купити українські товари, це означає, що біржові агенти
підвищують ціну на неї, надаючи гривню в обмін на іноземні валюти (гривня, звісно,
дорожчає і її курс по відношенню до інших валют зростає) і навпаки;
б) реальний (еr) – це коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до
внутрішніх цін, обчислених у спільній валюті або пропорцію, в якій іноземні товари
обмінюються на вітчизняні товари. Так, у формі прямого котирування, реальний
валютний курс визначається за формулою:
еr=ePf/Pd,
де: Pf – іноземні ціни на товар (групу товарів), Pd - внутрішні ціни на аналогічний товар
(групу товарів).
Так, якщо український телевізор коштує 2000 гривень, а аналогічний європейський
500 доларів. Якщо за офіційним курсом 1 євро = 12,5 гривень, то:
еr=12,5∙500/2000=3
Таким чином ціна 1 європейського телевізора дорівнює 3-м українським, або
вартість одного українського телевізора в 3 рази дешевша за європейський.
Висновки:
1) якщо еr>1, то ціна товару за кордоном вища від ціни на аналогічний товар в
середині країни (ePf>Pd) в грошових одиницях цієї країни. Тому для даної країни
вигідніше експортувати даний товар.
2)якщо еr<1, то ціна товару за кордоном нижча від його ціни всередині країни в
грошових одиницях цієї країни (ePf<Pd). Тому для даної країни вигідніше імпортувати
даний товар, ніж закуповувати його в середині країни.
Важливим підходом до аналізу довгострокової динаміки валютного (обмінного)
курсу є теорія паритету купівельної спроможності (ПКС), базова гіпотеза якої полягає
у тому, що обмінний курс визначається співвідношенням купівельної спроможності двох
валют відносно визначеного набору товарів і послуг у двох країнах.
136
 ПКС= Pf/Pd,
де: Pf – вартість споживчого кошика у іноземній державі, Pd - внутрішня вартість
аналогічного споживчого кошика.
При цьому в основі теорії ПКС лежить закон єдиної ціни (LOP – LawofOnePrice),
який стверджує, що якщо дві країни торгують між собою якимось благом, то ціни на це
благо в двох країнах, виражені в якійсь одній валюті, повинні бути однаковими. Таке
формулювання має ряд припущень - відсутність торгівельних бар’єрів, транспортних
витрат тощо.
Теорія ПКС стверджує, що у довгостроковій перспективі обмінний курс буде
вирівнюватись незалежно від зміни внутрішніх цін і валютних курсів. Так, наприклад,
якщо в якійсь країні ціна на благо (кошик благ) знизиться порівняно із ціною на нього у
іншій країні, то це призведе до збільшення попиту на нього в першій країні та, відповідно,
відбудеться і зростання цін та підвищення обмінного курсу і навпаки.
Висновок: зміни в цінах ведуть до зміни валютного курсу і навпаки. Так, якщо
курс валюти А до валюти Б перевищує паритетне значення (наприклад, 1 євро = 1,29
доларів), стає вигідним купувати товари в країні Б і експортувати їх в країну А. Це
збільшить: попит на товари в країні Б, пропозицію товарів в країні А, попит на валюту
країни Б і пропозицію валюти країни А, що в цілому призведе до повернення курсів до
паритетного значення.
Приклад: якщо ціна одиниці товару в Росії - 30 рублів, а в США - 2 долари, то
реальний курс долара до рубля повинен складати 15 рублів за 1 долар. Якщо номінальний
курс складає 25 рублів за 1 долар, то купуючи товар в Росії (за 30 рублів), продаючи в
США (за 2 долари) і обмінюючи 2 долари на 50 рублів по офіційному (поточному) курсу,
на кожній такій операції можна отримувати дохід, що становить 20 рублів на одиницю
товару.Відповідно, ціни на товар в США, через насичення ними ринку, знижуватимуться,
а ціни на товар в Росії, через підвищений на них попит, - зростати, а курс долара до
рубля - знижуватися. У результаті буде досягнута рівновага на новому рівні цін і курсу
(наприклад, товар з часом стане коштувати не 2, а 1,7 доларів в США, а в Росії – не 30, а
34 рублі, а новий офіційний курс долара – не 25, а 20 рублів за долар).
Оскільки функціонування розрахункової моделі паритету купівельної
спроможності можливе лише в умовах вільного руху товарів і грошей, на практиці
валютні курси можуть істотно відхилятися від паритету (чим більше митні збори,
експортні і імпортні обмеження, транспортні витрати, тим більша розбіжність між
номінальним курсом валют і паритетним значенням). Додатково до цього потрібно
враховувати, що попит на ту або іншу валюту на міжнародній валютній біржі залежить від
дуже багатьох інших чинників.
Слід мати на увазі, що валютний курс, розрахований за ПКС лише приблизно
відповідає реальному валютному курсу, оскільки використовує для виміру різноманітні
корзини товарів в двох країнах, де в якості корзини для кожної з країн зазвичай
використовують ВВП цих країн, для співставлення яких і призначений курс по ПКС.
Валютний курс (номінальний, реальний) є аналітичним показником, який слугує
індикатором конкурентоспроможності вітчизняних товарів, а значить напряму впливає на
попит і пропонування у міжнародній торгівлі:
1) чим вищі внутрішні ціни, тим нижчий коефіцієнт реального валютного курсу
(пряме котирування, еr<1), тим відносно дорожчими і менш конкурентоспроможними
будуть вітчизняні товари як усередині країни, так і на зовнішньому ринку. Отже, між
конкурентоспроможністю вітчизняних товарів і внутрішніми цінами існує
обернений зв’язок.
2) чим нижчий номінальний курс гривні (постійно зростає гривнева вартість
долара), тим більший коефіцієнт реального курсу валюти і вища конкурентоспроможність
вітчизняних товарів. Отже, між номінальним валютним курсом і
конкурентоспроможністю вітчизняних товарів також існує обернений зв’язок.
137
 Реальний валютний курс також пов’язаний із динамікою платіжного балансу:
1) якщо курс національної валюти зростає (ревальвація гривні), це означає, що
зростає ціна національних грошей і попит на них збільшується. Відповідно, попит на
іноземну валюту зменшиться, що призведе до скорочення експорту (експорт стає
дорожчим, його конкурентоспроможність на світовому ринку знижується) і збільшення
імпорту. Отже, за таких умов зменшується чистий експорт;
2) зниження курсу національної валюти (девальвація) стимулює експорт і гальмує
імпорт, і чистий експорт зростає.

5. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності - це система заходів

законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалити ЗЕД в
інтересах національної економіки.
Виходячи з основних показників ЗЕД (рис. 12.1), виділяють два напрямки у сфері
державного регулювання ЗЕД – вільна торгівля та протекціонізм.
Показники ЗЕД

Рівень Рівень Співвідношення

експорту імпорту між імпортом та
експортом
капіталу
Структура
експорту Структура
імпорту

Рис. 12.1. Основні показники активності країни у світових економічних

відносинах

Політика вільної торгівлі (політика фритредерства, торговий лібералізм) –

політика, спрямована на ліквідацію будь-яких бар’єрів, що стоять на шляху пересування
товарів і послуг через кордон; це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання.
Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт
товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію і обмежує монополізм.
Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства
впроваджувати передові технології, підвищувати якість продукції і зменшувати витрати
на виробництво одиниці продукції, що сприяє економічному зростанню.
Протекціонізм - це політика держави, що спрямована на захист національних
підприємств від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку
національного виробництва, стимулювання експорту і обмеження імпорту. Недолік
протекціоністської політики полягає в тому, що захищаючи національну економіку від
зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ, зниженню
конкурентоспроможності національних товарів на міжнародних ринках, посиленню
монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.
Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування
економіки на засадах самозабезпеченості. Така політика позбавляє країну можливості
використовувати переваги міжнародного розподілу праці, вигоди від передових науково-
технічних досягнень інших країн. Практика показує, що протекціонізм може бути
доцільним лише по відношенню до окремих секторів економіки і на тимчасових умовах.

138
 В реальній практиці торговельна політика кожної країни є змішаною, яка поєднує в
собі елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму
переважають в періоди економічного падіння, послаблення експортного потенціалу
країни. Елементи вільної торгівлі переважають в періоди економічного піднесення,
збільшення експортних можливостей країни.
Державне регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється заходами правового,
валютного, тарифного і нетарифного регулювання тощо.
Заходи превентивного правового регулювання:
- порядок реєстрації суб’єктів зовнішньоторговельної діяльності;
- чинне законодавство в сфері зовнішньоторговельної діяльності;
- системи міжнародних торговельних договорів, угод та протоколів;
застереження в угодах (захисні, валютні, інфляційні, податкові, патентні,
«ескалаторні», форс-мажорні та застереження щодо страхування);
- торгівельні режими - режим найбільшого сприяння, преференційний, звичайний
(простий), дискримінаційний (застосовується тимчасово).
Заходи екстреного правового регулювання - інструменти силового торговельно-
політичного впливу (ембарго, економічний бойкот, економічна блокада), антидемпінгові
процедури.
Заходи валютного регулювання ЗЕД:
1) Курсова політика – формування пропорцій обміну національної валюти на
іноземні за допомогою валютної інтервенції та валютних обмежень:
а) валютна інтервенція – купівля-продаж іноземної валюти Центральним банком
для отримання бажаного співвідношення валютних курсів;
б) валютне обмеження – заходи, що регламентують операції з валютою
(національною, іноземною) та банківськими цінностями (наприклад, заборона/обмеження
надання нерезидентам позик; обов’язковий продаж експортерами виручки у іноземній
валюті по курсу ЦБ; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; заборона
вивозу валюти за кордон понад встановленої норми тощо).
2) Курсові режими. Виділяють наступні режими курсової політики:
а) вільно плаваючий валютний курс – встановлюється на основі попиту і пропозиції
валюти на міжнародних валютних ринках;
б) фіксований валютний курс – встановлюється Центральним банком, з метою
макроекономічної стабілізації, передбачає фіксацію курсу національної валюти до
іноземної. За цього режиму Центральний банк бере на себе зобов’язання купувати і
продавати будь-яку кількість іноземної валюти за встановленим (фіксованим) курсом.
Якщо ціна валюти наближається до верхньої або нижньої межі, то ЦБ країни проводить
валютну інтервенцію: при наближенні до нижньої межі купує національну валюту в обмін
на іноземну (підвищує вартість національної валюти – девальвує її), а при наближенні до
верхньої межі – продає національну валюту (понижує вартість національної валюти –
девальвує її).
в) змішаний режим валютних курсів. До змішаних режимів валютних курсів
належать:
- керований плаваючий валютний курс (брудний флотинг) - ЦБ здійснює валютний
контроль, шляхом запровадження валютних інтервенцій та певних обмежень стосовно
системи гнучких курсів (найбільш поширений режим валютного курсоутворення в світі);
- режим «повзуча прив’язка» - здійснюється тоді, коли дії ринку відповідають
прогнозам ЦБ стосовно динаміки руху валютного курсу. Цей режим передбачає
здійснення валютних інтервенцій ЦБ для корегування контрольованого курсу;
- фіксований курс у межах валютного коридору – ЦБ реалізує валютні інтервенції з
метою утримання в певних межах курсу національної валюти до іноземної;
- фіксований курс з можливими відхиленнями – курс фіксується на тривалий
термін, але допускаються незначні відхилення. Цей режим може призвести до значних
139
змін курсів валют в умовах порушення рівноваги чи значного впливу ринку на валютний
курс.
3) монетарна (грошово-кредитна) політика.
Заходи тарифного регулювання ЗЕД – митні платежі.
Мито - це податок, яким обкладається кожна одиниця товару, що перетинає митний
кордон країни.
В Україні застосовуються такі види мита:
1) ввізне мито – встановлюється на товари, що ввозяться на митну територію
України193.
Залежно від способів оподаткування існує три основних види ввізного (імпортного)
мита: адвалерне, специфічне, комбіноване.
Адвалерне мито встановлюється у вигляді процента від митної вартості товару. За
таких умов внутрішня ціна імпортного товару визначається за формулою:
Pd=Pi+t∙Pi
де, Pd, Pi - відповідно внутрішня та митна ціна імпортного товару; t- ставка
адвалерного мита.
Специфічне мито встановлюється у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру
товару. Наприклад, 2 євро за 1 тонну чи 1 метр.
Комбіноване мито являє собою поєднання адвалерного та специфічного мита.
Наприклад, 20% від митної вартості, але не менше, ніж 2 євро за 1 тону.
2) вивізне (експортне) мито - встановлюється на товари, що вивозяться за межі
митної території України;
3) сезонне мито – встановлюється на окремі товари на строк не менше 60 та не
більше 120 послідовних календарних днів з дня встановлення сезонного мита;
4) особливі види мита: спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне.
4.1. спеціальне мито - встановлюється:
а) як засіб захисту національного товаровиробника, у разі якщо товари ввозяться на
митну територію України в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або
створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику;
б) як заходи у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав,
митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та
інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.
4.2. антидемпінгове мито – встановлюється, відповідно до Закону України «Про
захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» у разі ввезення на
митну територію України товарів, які є об’єктом демпінгу (за дуже низькими цінами), що
заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.
4.3. компенсаційне мито - встановлюється відповідно до Закону України «Про
захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» у разі ввезення на
митну територію України товарів, які є об’єктом субсидованого імпорту, що заподіює
шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.
Заходи нетарифного регулювання ЗЕД - не пов’язані із застосуванням мита заходи.
До таких заходів належать:
1) імпортні квоти - це кількісні обмеження обсягів імпортованої продукції;
2) експортні квоти («добровільне» обмеження експорту) - кількісне обмеження
експорту, визначене обов'язками одного з партнерів, встановленого міжурядовими
угодами про впровадження квот на експорт товару (застосовуються в умовах гострого
дефіциту на товар в середині країни або ж як політична стратегія по відношенню до
зовнішнього світу);

193Митна територія України - територія України, зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води і повітряний
простір, а також території вільних митних зон, штучні острови, установки і споруди, створені у виключній (морській)
економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України.Межі митної території України є митним
кордоном України.
140
 3) технічні бар’єри, в тому числі сертифікація - це перешкоди для імпорту
іноземних товарів, зумовлені їхньою невідповідністю національним стандартам систем
виміру та інспекції якості, вимогам техніки безпеки, санітарно-ветеринарним нормам,
правилам пакування, маркування та іншим вимогам;
4) експортний податок - оподаткування експорту, що зменшує його прибутковість,
сприяє поверненню частини товару на внутрішній ринок і навпаки;
5) імпортні податки і збори – прикордонний податок, що справляється по факту
перетину кордону; збори на оформлення документів на митниці;
6) імпортні депозити – внески певної суми на спеціальний рахунок в деякій
пропорції до вартості імпорту. Через певний час ця сума повертається (без процентів). В
результаті у імпортерів виникають додаткові витрати, оскільки їм необхідно зазвичай
брати кредит для депозитів;
7) ліцензування (індивідуальні, разові, генеральні ліцензії) - це надання
державними установами дозволу на експорт або імпорт певних груп товарів чи послуг;
8) адміністративні формальності - імпортні процедури, зовнішньоторговельне
діловодство та консульські формальності;
9) внутрішні фінансові та грошово-кредитні заходи підтримки експорту - державні
закупки, субсидування та кредитування експортерів, проведення рекламних компаній,
організація торгових виставок і ярмарків, надання державних гарантій та страхування
експортних кредитів, інформаційний консалтинг тощо.

141
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна
1. Конституція України: Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Офіційне
видання Верховної Ради України, 1996. – 115 с.
2. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 року N 2456-VI [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2542-14.
3. Державний бюджет на 2013 рік. Закон України [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2154–17.
4. Про зовнiшньоекономiчну дiяльнiсть: Закон України від 16 квiтня 1991 року № 959-XII // Вiдомостi
Верховної Ради України. – 1991. – № 29. – 377 с.
5. Про Нацiональний банк України: Закон України від 20 травня 1999 року N 679-XIV.
6. Про антимонопольний комітет України: Закон України // Орієнтир. – 2000. - №14.
7. Про банки i банкiвську дiяльнiсть: Закон України від 7 грудня 2000 року №2121-III [Електронний
ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=2121-14.
8. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет КМУ від 19 лютого 1993 року
№15-93 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=15-93.
9. Концепцiя розвитку системи нацiональних рахункiв, схвалена розпорядженням Кабiнету Мiнiстрiв
України вiд 25 липня 2002 р. N 413-р. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=413-2002-%F0.
10. Акімов О. Антикризова монетарна політика та прогноз розвитку економіки США / О. Акімов, М.
Фельдштейн // Фінансовий ринок України. – 2010. – № 5. – С. 23–26.
11. Базилевич В.Д. Макроекономіка / В.Д. Базилевич. - К.: Кондор, 2006. – 386 с.
12. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навч. посібник / В.Д. Базилевич. - К.: Київ. держ. торг.-екон. ун-т,
2005.
13. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Підручник / За ред В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2006. – 623 с.
14. Базилевич В.Д. Макроекономіка: Навч. посіб. / В.Д. Базилевич, Л.О. Баластрик. – К.: Атіка, 2002. –
368 с.
15. Базилевич В.Д. Макроекономіка: опорний конспект лекцій / В.Д. Базилевич, Л.О. Баластрик. - К.:
Четверта Хвиля, 1997. – 224 с.
16. Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підр. / Л.О. Баластрик; 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2005. – 851 с.
17. Баліцька В.В. Про перспективи запровадження таргетування інфляції в Україні як нового
монетарного устрою / В.В. Баліцька // Економіка. Фінанси. Право. – 2009. – № 4. – С. 13–16.
18. Байдала В.В. Крива Філіпса: можливості застосування в умовах транзитивної економіки України/
В.В. Байдала, В.М. Бутенко // Вісник таврійського державного агротехнологічного університету. –
2012. – С. 13-19.
19. Білюк А.В. Формування податкового механізму стимулювання інноваційної активності як елементу
державної політики економічного зростання / А.В. Білюк // Держава та регіони. Серія «Державне
управління». – 2010. – № 2. – С. 102–106.
20. Бондарчук К.П. Вдосконалення механізму регулювання зайнятості економічно активного населення
/ К.П.Бондарчук // Формування ринкових відносин в Україні. - 2010. – № 3. – С. 193-198.
21. Бражко О.В. Умови та чинники створення ефективної зайнятості в Україні / О.В. Бражко //
Економіка та держава. - 2010. - № 4. – С. 117-119.
22. Булкот О.В. Ефективність управління золотовалютними резервами України як одна з детермінант
економічного зростання / О.В. Булкот // Формування ринкових відносин в Україні. – 2010. – № 4. –
С. 45–50.
23. Бурлачков В. Особливості сучасних економічних процесів і грошово-кредитна політика / В.
Бурлачков // Економіка України. – 2010. – № 4. – С. 16–21.
24. Бурлачков В. Теоретичні основи грошово-кредитної політики та світова фінансова криза / В.
Бурлачков // Економіка України. – 2009. – № 2. – С. 49-59.
25. Геблер І. Макроекономіка: Навчальний посібник / І. Геблер; за ред. Р.М. Березюка, А.Ф. Мельника.
– К.: НМКВО, 2005.
26. Геєць В. Макроекономічна оцінка грошово-кредитної та валютно-курсової політики України до і
під час фінансової кризи / В. Геєць // Економіка України. – 2009. – № 2. – С. 5–23.
27. Гераклова Ю.В. Методологія дослідження тенденції економічного зростання / Ю.В. Гераклова //
Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 1(55). – С .3–11.
28. Герчаківський С. Парадигма регіональної фіскальної політики в контексті територіального розвитку
/ С. Герчаківський // Світ фінансів. – 2009. – № 1. – С. 35–43.
29. Головнін М. Вплив фінансової глобалізації на грошово-кредитну політику: теоретичні аспекти і
реакція на фінансові кризи / М. Головнін // Економіка України. – 2009. – № 2. – С. 67–78.

142
30. Головнін М. Грошово-кредитна політика Росії в умовах відкритості національної економіки / М.
Головнін // Економіка України. – 2010. – № 4. – С. 56–64.
31. Головня О.М. Вплив глобалізаційних процесів на соціально-економічне зростання України: оцінка
загроз та можливостей / О.М. Головня // Економіка та держава. - 2010. – № 6. – С. 6–9.
32. Грінченко Ю.Л. Інструменти макроекономічної політики в умовах економічного та валютного
союзу / Ю.Л. Грінченко // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2012. - №4. – с. 46-54.
33. Желюк Т. Структурні трансформації як джерело формування нової якості економічного зростання /
Т. Желюк // Світ фінансів. – 2010. – № 2. – С. 7–17.
34. Жибер Т.В. Удосконалення процесу бюджетування в Україні / Т.В. Жибер // Фінанси України. –
2009. – № 8. – С. 76–82.
35. Зінкевич Н.І. Збереження трудового потенціалу України в умовах фінансової кризи та роль
державної служби зайнятості / Н.І. Зінкевич // Економіка та держава. – 2010. – № 3. – С. 8–10.
36. Ковальчук, Т.Т.Макроекономічні ризики: класифікаційні ознаки, способи виміру, шляхи мінімізаціїї
/ Т.Т. Ковальчук, Н.П. Ковальчук. – К. : Знання, 2012. – 301 с.
37. Когут І.А. Бюджетний дефіцит та джерела його фінансування в сучасних умовах / І.А. Когут //
Вісник таврійського державного агротехнологічного університету. – 2012. – с. 226-238.
38. Кодацький В.П. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн Європейського Союзу / В.П.
Кодацький // Економіка. Фінанси. Право. – 2009. – № 9. – С. 11–14.
39. Кричевська Т. Фінансово-економічна криза і виклики для грошово-кредитної політики / Т.
Кричевська // Економіка України. – 2010. - № 4. – С. 65–75.
40. Круш П.В. Макроекономіка: Навч. посібник / П.В. Круш, С.О. Тульчинська. - Київ: Центр навч. л-
ри, 2005. – 400с.
41. Кулішов В.В. Макроекономіка / В.В. Кулішов. – К.: Кондор, 2006. – 256 с.
42. Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум / І.А. Кучерявенко. – К.: Кондор, 2006. – 239 с.
43. Кушнір О. Актуальні проблеми застосування фіскальних методів подолання наслідків світової
фінансово-економічної кризи / О. Кушнір // Світ фінансів. – 2010. – № 2.– С. 68–75.
44. Лондар С. Макроекономічні фактори впливу на економіку та фінансування дефіциту держбюджету
України в 2010 році / С. Лондар // Казна України. – 2010. – № 2.– С. 12–15.
45. Макроекономіка: Навч. посібник. / В.В.Кириченко, А.П.Петравчук, О.О. Пришляк, І.М.Циганівська,
Ж.Т.Черноусова. – Камʼянець-Подільський: Аксіома, 2013. – 300 с.
46. Макроэкономика : учебник для бакалавров / А. В. Аносова, И. А. Ким, С. Ф. Серегина [и др.] ; под
ред. С. Ф. Серегиной. — 2-е изд., испр. и доп. -М. : Издательство Юрайт, 2013. - 527 с. - Серия :
Учебники НИУ ВШЭ.
47. Малиш Н.А. Макроекономіка: Навч. посібник / Н.А. Малиш. – К.: МАУП, 2005. – 184 с.
48. Машика Ю.В. Сучасний стан ринку праці України в умовах світової фінансової та економічної
кризи / Ю.В. Машика // Науковий вісник національного лісотехнічного університету України. –
2012. - №22.1. – с. 250-254.
49. Мельникова В.І. Макроекономіка: Навч. посібник / В.І. Мельникова, Н.І. Клімова. – К.: ВД
«Професіонал», 2004. – 394 с.
50. Міжнародна макроекономіка: Навчальний посібник/ Ю.Г. козак, Ю.М. Пахомов, Н.С. Логвінова та
ін.; За ред. Ю.Г. Козака, Ю.М. Пахомова, Н.С. Логвінової. – 3-тє вид., перероб. та доповн. – К.:
ЦУЛ, 2012. – 399с.
51. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник для студентів екон. спец. закл. освіти: У 2 ч. / [С.
Будаговська, О. Кілієвич, У. Луніна та ін.]; За заг. ред. С. Будаговської. – К.: Видавництво Соломії
Павличко «Основи», 2001. – 517 с.
52. Мітус О.О. Моделювання зайнятості населення в Україні з використанням регресійного аналізу /
О.О. Мітус // Формування ринкових відносин в Україні. - 2010. - № 1. – С. 34-37.
53. Міщенко С. Економіко- статистичний аналіз факторів монетизації економіки / С. Міщенко // Вісник
НБУ. - 2012. – № 1. – С. 31–33.
54. Мярковський А.І. Бюджетний кодекс України в контексті бюджетної реформи /А.І. Мярковський //
Фінанси України. – 2009. – № 8. – С. 3–19.
55. Міщенко С.В. Проблеми забезпечення ліквідності банків на основі використання механізмів
рефінансування / С.В. Міщенко // Фінанси України. - 2009. - № 7. - С. 75-89.
56. Наєнко О.Ю. Фіскальна політика як важливий інструмент у процесі стабілізації економіки / О.Ю.
Наєнко // Економіка та держава. – 2010. – № 2. – С. 82–83.
57. Найман Э. Индекс цен инвестиционных товаров - необходимый объект воздействия монетарной
политики центрального банка / Э. Найман // Економіст. –2009. – № 8. – С. 16–24.
58. Нідзельська І.А. Кредитні ризики та їх наслідки для банківської системи України в умовах
поглиблення фінансової кризи / І.А. Нідзельська // Фінанси України. – 2009. –№ 8. – С. 102–109.
59. Новосад Л. Фіскально-бюджетна політика у системі антикризових заходів / Л. Новосад // Світ
фінансів. – 2009. – № 1. – С. 28–34.
60. Основні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку України від нового уряду
// Економіст. – 2010. – № 3. – С. 10–11.
143
61. Паєнтко Т.В. Фінансові потоки держави як об’єкт фіскального регулювання / Т.В. Паєнтко //
Економіка та держава. – 2009. – № 11. – С. 97–100.
62. Паливода К.В. Вплив інфляції на інвестиційну активність у сучасному суспільстві / К.В. Паливода //
Фінанси України. – 2009. – № 12. – С. 96–103.
63. Панчишин С. Макроекономіка: навч. посіб. / С. Панчишин; вид. 2-ге, стереотипне. – К.: Либідь,
2002. – 616 с.
64. Панчишин С. Макроекономічний аналіз: Навч. посіб. / С. Панчишин. – К.: КНТЕУ, 2000. – 208 с.
65. Прокопенко О.А. Фіскальне забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів / О.А.
Прокопенко // Економіка та держава. – 2009. – № 9. – С. 27–30.
66. Прушківська Е.В. Таргетування як аспект монетарної політики в умовах глобалізації / Е.В.
Прушківська, А.Б. Владикіна // Держава та регіони. Серія «Економіка і підприємництво». – 2010. –
№ 3.– С. 141–146.
67. Пустовійт Р. Чинники вдосконалення вітчизняної монетарної політики в умовах зовнішніх та
внутрішніх загроз / Р. Пустовійт // Економіка України. – 2010. – № 8. – С. 63–76.
68. Савченко А.Г. Макроекономічна політика: Підручник / А.Г. Савченко. – 2-ге вид., без змін. – К.:
КНЕУ, 2007. – 448 с.
69. Солонінко К.С. Макроекономіка: Навчальний посібник / К.С. Солонінко. – К.: ЦУЛ, 2002. – 320 с.
70. Сомик А. Базові транспарентні документи грошово-кредитної політики: європейський досвід і
перспективи впровадження в Україні / А. Сомик, В. Міщенко, І. Шумило // Вісник Національного
банку України. – 2010. – № 2. – С. 3–9.
71. Ставицький А.В. Ефективність монетарного трансмісійного механізму в Україні / А.В. Ставицький,
В.Р. Хом’як // Фінанси України. – 2010. – № 7. – С. 50–57.
72. Ткаченко Н.Б. Макроекономічні аспекти державних закупівель / Н.Б. Ткаченко, Ю.М. Уманців //
Фінанси України. – 2009. – № 8. – С. 82–89.
73. В.Г.Федоренко. Вплив економічного розвитку країни на формування системи професійного
навчання безробітних /В.Г. Федоренко, Л.М. Капченко, Є.В. Бондаренко, Р.Л. Капченко //
Економіка та держава. – 2010. – № 3.– С. 4–7.
74. Хярнанюк Л.В. Макроекономіка / Л.В. Хярнанюк. – К.: Кондор, 2006. – 176 с.
75. Шевчук В.О. Вплив бюджету на макроекономічні показники / В.О. Шевчук, Р.І.Копич // Фінанси
України. – 2010. –№ 3. – С. 3–12.

Додаткова
76. Про систему оподаткування: Закон України від 25 червня 1991 року № 1251-XII // Вiдомостi
Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – 510 с.
77. Про iнвестицiйну дiяльнiсть: Закон України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ // Вiдомостi
Верховної Ради України. - 1991. – № 47. – 646 с.
78. Про Єдиний митний тариф: Закон України від 5 лютого 1992 року № 2097-XII // Вiдомостi
Верховної Ради України. – 1992. – № 19. – 259 с.
79. Про державне прогнозування та розроблення програм економiчного i соцiального розвитку України:
Закон України від 23 березня 2000 року № 602-III. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1602-14.
80. Про державне прогнозування та розроблення програм економiчного i соцiального розвитку України:
Закон України від 23 березня 2000 року № 602-III [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1602-14.
81. Про впровадження системи нацiональних рахункiв: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 28
грудня 1992 року N 727 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=727-
92-%EF.
82. Про складання платiжного балансу України: Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України і Нацiонального
Банку України вiд 17 березня 2000 року N 517 [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=517-2000-%EF.
83. Про затвердження Програми розвитку системи нацiональних рахункiв на перiод до 2010 року:
Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 7 квiтня 2003 року N 475 [Електронний ресурс] – Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws /main.cgi?nreg=475-2003-%EF.
84. Антонюк А.М. Специфіка інфляції в Україні / А.М. Антонюк // Економіка та держава. – 2009. – №
10. – С. 35–36.
85. Атаманчук О.В. Аналіз динаміки фіскального і регулюючого потенціалу податкових надходжень
АР Крим / О.В. Атаманчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 5. – С. 45-48.
86. Баженова Ю.В. Моделювання впливу монетарних та фіскальних змінних на економіку України /
Ю.В. Баженова // Економіка та держава. – 2009. – № 2. – С. 29–31.
87. Вергелес Т. Інституційна модернізація як фактор посткризового економічного зростання в Україні /
Т. Вергелес // Світ фінансів. – 2010. – № 1. – С. 95-103.

144
88. Волохов В.І. Економічна природа і зміст кредитної діяльності банку в аспекті оцінювання її
ефективності / В.І. Волохов // Фінанси України. – 2009. – № 8. – С. 109–119.
89. Герчаківський С. Парадигма регіональної фіскальної політики в контексті територіального розвитку
/ С. Герчаківський // Світ фінансів. – 2009. – № 1. – С. 35–43.
90. Герчаківський С.Д. Теоретичний логос фіскальної децентралізації / С.Д. Герчаківський, О.Р. Кабаш
// Регіональна економіка. – 2009. – № 2. – С. 133–141.
91. Головнін М. Вплив фінансової глобалізації на грошово-кредитну політику: теоретичні аспекти і
реакція на фінансові кризи / М. Головнін // Економіка України. – 2009. – № 2. – С. 67–78.
92. Головня О.М. Вплив глобалізаційних процесів на соціально-економічне зростання України: оцінка
загроз та можливостей / О.М. Головня // Економіка та держава. - 2010. – № 6. – С. 6–9.
93. Гребеник Н. Основні віхи у формуванні та проведенні грошово-кредитної (монетарної) політики в
Україні. Стаття 2. Розвиток і оптимізація механізмів та інструментів монетарної політики / Н.
Гребеник // Вісник Національного банку України. – 2010. - № 2. – С. 10–15.
94. Желюк Т. Структурні трансформації як джерело формування нової якості економічного зростання /
Т. Желюк // Світ фінансів. – 2010. – № 2. – С. 7–17.
95. Жибер Т.В. Удосконалення процесу бюджетування в Україні / Т.В. Жибер // Фінанси України. –
2009. – № 8. – С. 76–82.
96. Кодацький В.П. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн Європейського Союзу / В.П.
Кодацький // Економіка. Фінанси. Право. – 2009. – № 9. – С. 11–14.
97. Марченко О. Вплив ПДВ на динаміку інноваційних процесів / О. Марченко // Економіст. – 2009. –
№3. – С. 52–55.
98. Міщенко С.В. Проблеми забезпечення ліквідності банків на основі використання механізмів
рефінансування / С.В. Міщенко // Фінанси України. - 2009. - № 7. - С. 75-89.
99. Наєнко О.Ю. Фіскальна політика як важливий інструмент у процесі стабілізації економіки / О.Ю.
Наєнко // Економіка та держава. – 2010. – № 2. – С. 82–83.
100. Найман Э. Индекс цен инвестиционных товаров - необходимый объект воздействия монетарной
политики центрального банка / Э. Найман // Економіст. –2009. – № 8. – С. 16–24.
101. Паливода К.В. Вплив інфляції на інвестиційну активність у сучасному суспільстві / К.В. Паливода //
Фінанси України. – 2009. – № 12. – С. 96–103.
102. Прокопенко О.А. Фіскальне забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів / О.А.
Прокопенко // Економіка та держава. – 2009. – № 9. – С. 27–30.
103. Прушківська Е.В. Таргетування як аспект монетарної політики в умовах глобалізації / Е.В.
Прушківська, А.Б. Владикіна // Держава та регіони. Серія «Економіка і підприємництво». – 2010. –
№ 3.– С. 141–146.
104. Пустовійт Р. Чинники вдосконалення вітчизняної монетарної політики в умовах зовнішніх та
внутрішніх загроз / Р. Пустовійт // Економіка України. – 2010. – № 8. – С. 63–76.
105. Сомик А. Базові транспарентні документи грошово-кредитної політики: європейський досвід і
перспективи впровадження в Україні / А. Сомик, В. Міщенко, І. Шумило // Вісник Національного
банку України. – 2010. – № 2. – С. 3–9.
106. Ставицький А.В. Ефективність монетарного трансмісійного механізму в Україні / А.В. Ставицький,
В.Р. Хом’як // Фінанси України. – 2010. – № 7. – С. 50–57.

145