ЛЕКЦІЯ №4 (2 год.

)
Геополітичні доктрини та концепції ХХ - початку ХХІ століття

1. Основні геополітичні доктрини після Другої світової війни.

2. Сучасна англосаксонська геополітика.
2.1. Атлантизм.
2.2. Мондіалізм.
2.3. Неомондіалізм.
3. Сучасна європейська геополітика.
4. Напрями розвитку сучасної геополітичної науки. Геоекономіка.

1. Основні геополітичні доктрини після Другої світової війни.

Теоретичною конкретизацією геополітики є геополітичні доктрини та концепції, які здатні
значною мірою впливати на перебіг політичних процесів або ж формувати певний стереотип у поглядах
на глобальні проблеми світового розвитку.
Доктрина – це наукова ти філософська теорія, політична система, керівний теоретичний,
політичний або воєнний принцип, нормативна форма. Геополітичною доктриною називаються
офіційно проголошені або фактично реалізовані вчення, системи пануючих поглядів і керівних
принципів, стратегічні програми політичних лідерів держав, вчених або суспільно-політичних діячів
щодо місця держави у її політико-географічному положенні щодо найближчого та віддаленого оточення
і навіть у глобальному масштабі, що відображають національні інтереси держави. Вони можуть мати як
політичний, так і економічний зміст.
Інші дослідники (М. Дністрянський, 2003) геополітичну доктрину трактують як модель
розуміння чинників структури територіально-політичного світоустрою та напрямів політичної
діяльності й аналізу, що спираються на географічні реалії. Поряд із науковим характером відзначають
суб'єктивність, ідеологічну заангажованість та навіть містичність, властиві геополітичним доктринам,
які є методологічною базою прикладних розробок. Більшість геополітичних доктрин є втіленням
інтересів: національних, державних, коаліційних, приватних. Усі вони різнопланові, однак зазвичай
лежать у площині збереження незалежності й цілісності держав, забезпечення виживання націй та
процвітання громадян, розширення політичного та економічного впливу, досягнення певної приватної
мети. Головне завдання їхнього втілення - цілеспрямоване зміцнення геополітичного становища та
геоекономічної потужності акторів.
Геополітична концепція - це певний спосіб трактування суспільно-політичних явищ і процесів,
зумовлений керівними ідеями та замислами провідних вчених і політиків, геополітична концепція
мислиться як прогноз перебігу політичних процесів у глобальному масштабі.
Доктрина Трумена - це зовнішньополітична програма уряду США, викладена в посланні
президента США Г.Трумена Конгресу в березні 1947 р. Згідно з її основними положеннями
передбачалося в 1947-48 рр. надати допомогу проамериканським урядам Греції та Туреччини в розмірі
400 млн. доларів для створення надійного заслону проти зростаючої радянської загрози в цьому
стратегічно важливому регіоні світу. Вона поклала початок широкій допомозі іншим країнам Європи та
надала гарантії безпеки, в першу чергу через створення мережі американських військових баз на їхніх
територіях, а також була використана як одна з причин для розв’язання «холодної війни».
«План Маршалла» відомий як програма відновлення та розвитку повоєнної Європи через надання
американської економічної допомоги. Разом із доктриною Трумена сприяв утворенню в 1949 р.
організації Північноатлантичного блоку (НАТО). Ця доктрина була висунута американським
державним секретарем Дж. Маршаллом у виступі в Гарвардському університеті в 1947 р. Головною
метою цього плану було з'ясування та ефективне використання наявних ресурсів на потреби країн
Європи у відновленні зруйнованого війною господарства при безпосередній участі американського
капіталу. «План Маршалла» підтримало 16 країн Європи. СРСР та його сателіти відмовилися від участі
в ньому, хоч їм така можливість надавалася.
«План Маршалла» почав здійснюватися, коли США прийняли Програму економічної допомоги
для Європи, яка була розрахована на чотири роки. Європейські держави брали на себе зобов'язання
сприяти розвитку підприємництва, заохочувати приватні американські інвестиції, гарантувати
фінансову стабільність, надавати інформацію про перебіг реалізації програми. Допомога США
надавалася у вигляді незворотніх субсидій і позик із федерального бюджету США до грудня 1951 р. Від
1951 р. «план Маршалла» офіційно перестав існувати.
У 1957 р. була проголошена доктрина президента Д.Ейзенхауера, спрямована на розширення
сфери американського впливу в арабських країнах Близького Сходу з огляду на зростання радянських
впливів у цьому регіоні.
Доктрина Л.Джонсона (травень 1965 р.) фактично була відновленням доктрини Монро ще XIX ст.,
яка закріплювала пріоритети політичного та економічного домінування США в країнах Африки і
Латинської Америки.
Доктрина Картера (січень 1980 р.) була проголошена після падіння Іранського шаха під час
радянської окупації сусіднього Афганістану, що було загрозою для американського контролю над
Перською затокою. В результаті цього США різко збільшили присутність у цьому регіоні.
Те, що прийнято називати доктриною Рейгана, хоча вона і не визнавалася, але за всіма канонами
доктрини виголошена в лютому 1985 р. В умовах нарощування радянської присутності в різних
куточках світу американці зробили ставку на протидію цим намаганням, заохочуючи в разі поразки
антикомуністичні партизанські рухи. Рональд Рейган сказав: «Наша місія - підтримувати та захищати
свою демократію та розповсюджувати ці ідеали, де тільки можливо, підтримувати всіх наших
союзників, котрі чинять спротив радянській агресії. З Радянським Союзом треба боротися за допомогою
місцевих повстанців без використання американських військ». Після зближення з президентом
Горбачовим ця доктрина як засіб реалізації американських інтересів перестала використовуватися.
Відома, хоч і формально не проголошена, доктрина Брежнєва бере свої початки від часу
придушення військами Варшавського Договору Чеської революції 1968 р. визначала зони життєвих
інтересів Радянського Союзу. Зоною беззаперечних інтересів СРСР були держави Центрально-Східної
Європи, а за ними йшли держави соціалізму та соціалістичної орієнтації в інших частинах світу: Лаос,
Кампучія, Ефіопія, Ангола, Нікарагуа тощо.
У 1995 р. один із радників президента Росії Бориса Єльцина Л. Мігранян розробив програму
відстоювання російських інтересів на територіях колишніх республік СРСР, а нині незалежних держав,
під приводом захисту прав російськомовного населення та відвернення загрози та гарантування
стабільності та безпеки на всьому пострадянському просторі. Відтоді офіційно непроголошена доктрина
Єльцина - Міграняна визначає основні засади зовнішньої політики в так званому «ближньому
зарубіжжі», тобто на території держав колишнього Радянського Союзу.

2. Сучасна англосаксонська геополітика

Співробітництво німецьких геополітиків з нацистами значною мірою дискредитувало
геополітичну науку. Для того щоб дистанціюватися в очах громадськості від «людоненависницької»
теорії К. Хаусхофера та його школи, американські геополітики навіть запропонували використати для
позначення англосаксонського, прагматичного її напряму англійське слово «geopolitics», а для
позначення континентального варіанта, що зазнав значного впливу метафізичних чинників, - німецьке
слово «geopolitik». Головним недоліком німецької геополітичної школи вважалося використання її для
вирішення завдань нацизму, і в перші повоєнні роки було поставлено мету - відділити «зерна
геополітичної істини» від «нацистських плевел».
Після Другої світової війни радикально змінилася геополітична карта світу. Це зумовило
необхідність оновлення геополітичної науки. Нова роль США як лідера «вільного світу» західних
Демократій потребувала осмислення нової геополітичної реальності і розробки практичних
рекомендацій щодо того, як Вашингтон має встановлювати, зберігати, зміцнювати своє лідерство на
Заході і «звільняти поневолені народи» на Сході.
Розробка нової глобальної стратегії США у 40-х роках XX ст. пов’язана з іменами Н. Спайкмена,
Р. Страуса-Хюпе, В. Стефансона, О. Латімора, Г. Уайджерта, С. Хантінгтона, які геополітично та
ідеологічно обґрунтовували гегемоністські зазіхання США. Так, Р. Страус-Хюпе спробував довести, що
в інтересах не тільки Сполучених Штатів, а й людства, щоб існував один центр, з якого б здійснювався
балансуючий і стабілізуючий контроль, сила арбітра, і щоб цей балансуючий і стабілізуючий контроль
знаходився в руках Сполучених Штатів.
В англосаксонській геополітичній науці після Другої світової війни виділяються два основні
напрями - атлантизм і мондіалізм.

2.1. Атлантизм
 Атлантизм є розвитком основних положень А. Мехена, X. Маккіндера, Н. Спайкмена,
деталізацією та уточненням окремих аспектів їх концепцій.
У 1956 р. учень Н. Спайкмена Д. Мейнінг надрукував працю «Хартленд і римленд у євразійській
історії», де він розділяє весь простір євразійського римленду на три тини за функціонально-культурною
орієнтацією:
1. Простори, що органічно тяжіють до хартленду, - Китай, Монголія, Північний В'єтнам,
Афганістан, Бангладеш, Східна Європа (в тому числі Пруссія), Прибалтика, Карелія.
2. Геополітично нейтральні простори - Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, Югославія.
3. Простори, схильні до таласократичного блоку: - Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран,
Пакистан, Таїланд.
Аналізуючи просторову експансію, Д. Мейнінг виділив дві її моделі залежно від мотивації: перша,
притаманна Заходу, насамперед Великій Британії, визначається військово-стратегічною мотивацією.
Друга - притаманна Росії і характеризується цивілізаційно-культурною мотивацією.
У 1965 р. У. Кірк, інший послідовник Н. Спайкмена, у книзі, що відтворювала назву знаменитої
статті X. Маккіндера «Географічна вісь історії», розвинув тезу про центральне значення римленду для
геополітичного балансу сил. Спираючись на аналіз Д. Мейнінга, він побудував історичну модель, в якій
головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких культурні імпульси надходять усередину
континенту з більшим або меншим ступенем інтенсивності. При цьому вищі культурні форми та
історична ініціатива характерні для тих секторів «внутрішнього півмісяця», які Д. Мейнінг визначив як
таласократично орієнтовані.
У нових геополітичних конструкціях враховано, що з появою авіації та ядерної зброї і засобів її
доставки традиційні геополітичні уявлення потребуватимуть коригування. Згідно з А. П. Северські,
існують два великих кола повітряної могутності, сконцентровані відповідно навколо індустріальних
центрів США і СРСР. Американське коло охоплює більшу частину Західної півкулі, а радянське -
більшу частину Світового острова. Обидві країни мають приблизно однакову повітряну міць над
Північною Америкою та Північною Євразією, які, на думку А. П. Северські, є ключем до світового
панування.
У 50-х роках XX ст. з'являється нова геополітична теорія - теорія вакууму. Сутність її була
викладена адміралом П. Німіцем у промові 15 січня 1953 р. у Сан-Франциско. Він заявив, що знищення
німецької та японської військової могутності внаслідок політики демілітаризації призвело до створення
геополітичного вакууму. Для підтримання балансу сил у світі потрібно постійно заповнювати вакуум,
що виникає в окремих регіонах світу.
Розвиваючи думку адмірала П. Німіца, Ганс Флеш у статті «Геополітична спадщина переможців»
пише про «закон геополітичної спадщини», згідно з яким західні держави мають вступити у володіння
геополітичною спадщиною фюрера і мікадо і захищати її від СРСР. Але вони забули природний закон
життя: «пустий простір притягує людей». Західні держави, згідно з теорією вакууму, не зуміли
захистити свою геополітичну спадщину, і це коштувало їм мільярдних витрат на утримання НАТО і
озброєння ФРН.
Сол Б. Коен у книзі «Географія і політика у розділеному світі» розвинув таласократичну
геополітичну концепцію. Він виділив два геостратегічні регіони: «залежний від торгівлі світ морських
держав» та «євразійський континентальний світ», а також потенційний геостратегічний регіон
Північної Азії та індійського океану.
До світу морських держав С. Коен відносить Англо-Америку: Карибський басейн, Західну
(морську) Європу і Магріб, острівну Азію та Океанію, Південну Америку та Африку на південь від
Сахари, які утворюють окремі геополітичні регіони.
До євразійського континентального світу належать два геополітичні регіони - хартленд разом зі
Східною Європою та Східна Азія.
Кожний із геополітичних регіонів складається з однієї великої держави та кількох малих. Два
геостратегічні регіони розділені хиткими поясами Близького Сходу і Південно-Західної Азії, які
характеризуються відсутністю об'єднавчих геополітичних стрижнів, постійними зовнішніми тисками з
боку морського та континентального світів.
На підставі геополітичної характеристики світу С. Коен запропонував розділити основні
геополітичні реальності на «ядра» та «дисконтинуальні пояси». Кожен конкретний регіон має, на його
думку, чотири складові:
1) зовнішнє морське (водне) середовище, залежне від торгівельного флоту і портів;
2) континентальне ядро (віддаленим від узбережжя внутрішнім регіонам);
 3) дисконтинуальний пояс (прибережні сектори, орієнтовані або всередину континенту, або
назовні);
4) регіони, геополітично незалежні від перших трьох.
Сьогодні, зазначав С. Коен, у політичному відношенні світ можна уподібнити серіям
концентричних кіл з комуністичним блоком у центрі Євразії, із Заходом, що частково облямовує цей
регіон, та нейтральними країнами, що займають проміжне положення між ними. Під розміщенням сил
на міжнародній арені він розуміє протиборство двох центрів сили на Заході і Сході, і в цьому його
модель структури світу подібна до класичних геополітичних моделей.
У 1991 р. С. Коен вносить деякі корективи до своєї концепції, позначаючи країни Східної Європи
як «країни-ворота» (фокуси зв'язків) між хартлендом і значною частиною світу морських держав,
завданням воріт є відновлення рівноваги в світі та стабілізація світової геополітичної системи.
«Ворота», як правило, розміщені вздовж меж геостратегічних сфер: Прибалтика, Словенія, Далекий
Схід Росії, Аляска, Сянган, Тайвань, Кашмір, Західна Австралія, Пенджаб, Еритрея, Азорські о-ви,
о. Мадейра, Пуерто-Рико, Гаваї, Квебек, Північна Мексика, Каталонія, Палестинська територія ,
Країна Басків, Ліван тощо. Оформлюючись як самостійні геополітичні одиниці, «ворота»
перетворюються із зони конфліктів на зони компромісного розвитку. Такими «воротами» можуть
виступати і ТНК, які здійснюють пряме зарубіжне інвестування, трансфер технологій, подетальну
спеціалізацію виробництва.
С. Коен виділив п'ять геополітичних центрів світу (держав першого порядку та їхні «серцевинні
ядра») - це США (Атлантичне узбережжя - район Великих озер), Росія (індустріально-аграрний
трикутник Санкт-Петербург - Ростов-на-Дону - Кузбас, Японія конурбація Тихоокеанського
промислового поясу), Китай (приморські райони Сходу, Півночі, Півдня, Північного Сходу) та
Європа (ЄС) («Центральна вісь розвитку»). Кожен з них має свій регіон геополітичного впливу.
Інші геополітичні регіони визначаються державами другого порядку, що домінують у цих
регіонах, - такими, як Алжир, Нігерія, Південна Африка, Австралія, Індонезія, Таїланд, В'єтнам,
Республіка Корея, Туреччина, Іран, Ірак, Єгипет, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Мексика, Канада.
Існують ще країни третього, четвертого і п'ятого порядків, виділення яких здійснюється на основі
розмірів сфери геополітичного впливу. В результаті виникає динамічна система, що складається з
багатьох районів впливу, які частково збігаються.
Геополітичні структури всіх рівнів - це результуюча балансу сил, що постійно змінюється, тому
вони не можуть бути усталеними, чітких геополітичних кордонів не існує, а є лише широкі перехідні
зони. Однак геополітичні зміни не є випадковими, вони відбуваються вздовж особливих ліній-розламів -
культурних і релігійних рубежів, старих політичних кордонів. Історія не визнає різких геополітичних
змін, нові геополітичні елементи і відносини змінюють стару систему, в свою чергу, зазнаючи на собі її
вплив.
Після перемоги в «холодній війні» атлантизм вступив у новий етап свого розвитку, пов'язаний з
осмисленням нової геополітичної ситуації, що виникла в світі, і місця Заходу в ній. Розпад
соціалістичного табору та окремих соціалістичних держав позначив перемогу атлантистської
стратегії та пошук нових геополітичних моделей. Наприкінці XX ст. на його основі формується
неоатлантизм, зміст якого під іншим ракурсом становить усе та ж конфронтація з «осьовим ареалом».
Серед оригінальних ідей: поняття «контрфактуальної історії» та «атомної дипломатії» Г.
Алперовіца; теорія доміно В. Ростоу, М. Тейлора та Р. Макнамари; концепція «динамічного
стримування» К. Ґрея, який одним з перших геополітиків відмітив тенденцію переходу від біполярного
до мультиполярного світу; поділ світу на Північ та Південь Р. Волтерсом тощо.
Яскравим представником неоатлантизму та цивілізаційної геополітики є професор Семюел
Хантінгтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському
університеті, який у книзі “Зіткнення цивілізацій та межа світу” (1996 р.) висунув консервативну версію
геополітичного майбутнього. Її сутність полягає у тому, що перемогу Заходу не можна вважати
остаточною, оскільки при цьому оголилися глибинні культурно-релігійні пласти. Людство вступило у
нову фазу розвитку і самоусвідомлення, де головними є не західні цінності (громадянське суспільство,
лібералізм, масова культура і т.п.), а консерватизм, національні, в т.ч. релігійні традиції, самобутність
народів, їхній опір вестернізації тощо. На противагу західній цивілізації з її невпинною тенденцією до
глобалізації шляхом економічного, культурного та інформаційного імперіалізму тепер у Євразії
формуються ще дві потужні цивілізаційні системи: азійська (буддистсько-індуїстська у складі Китаю,
Японії, Індії, Індонезії, Кореї, Таїланду, Бірми, Малайзії) і мусульманська з країнами Близького і
Середнього Сходу, частково Кавказу і повністю колишньої радянської Середньої Азії. Цивілізаційна
ідентичність набуватиме дедалі більшого значення, і обличчя світу значною мірою формуватиметься
взаємодією семи-восьми основних цивілізацій, які С. Хантінгтон виділяє в основному за релігійною
ознакою (слов'яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, ісламська, індуїстська,
американська і, можливо, африканська).
С.Гантінґтон не зараховує до західної цивілізації велику частину Євразії, що позначена
візантійсько-православною традицією, зокрема: Росію, Білорусь, частково Україну, Молдову, Румунію,
Болгарію, Сербію, Македонію, Грузію і Вірменію. Це пов’язано з тим, що визначальним у
цивілізаційній концепції автора є два чинники: релігійний і етноментальний, які “фундаментально
формують характер народів”. Візантійська цивілізація в цьому аспекті характеризується духовною
інертністю Церкви (православної), схильністю народів до авторитаризму і диктатури, сакралізацією
керівництва держави (монарха, президента) тощо.
Ідеологічне протистояння заміняє конфлікт цивілізацій, коли лінії розламів між локальними
цивілізаціями стають лініями фронтів. Найімовірнішими противниками Заходу Хантінгтон вважає
Китай та ісламський світ. До актуальних завдань, які стоять перед західними країнами, належать:
стримування анти-західних настроїв у світі, запобігання об'єднанню опозиційних Заходу геополітичних
центрів, тісна співпраця між США та Європою; інтегрування в західну цивілізацію суспільств Східної
Європи і Латинської Америки, культура яких близька західній; обмеження воєнної експансії ісламської
та конфуціанської Цивілізацій; використання труднощів й конфліктів у взаємовідносинах ісламських та
конфуціанських країн для досягнення своїх цілей; підтримка груп, які орієнтуються на західні Цінності
та інтереси, в незахідних цивілізаціях; підсилення міжнародних інституцій, що відображають і
легітимізують західні цінності та інтереси, залучення незахідних держав до цих інституцій.
У цьому контексті Україна опинилася на стику трьох цивілізацій: західної, візантійської і
мусульманської. Її положення повністю межове. Навіть самі межі частково проходять територією
народу України. Західна Україна належить значною мірою до західної, а Східна – до візантійської,
Крим (частково) – до мусульманської цивілізацій.
Французький політолог Ален Безансон у книзі “Кордони Європи на сході і російське питання”
вважає, що Україна, яка належить до т. зв. візантійської дуги, опинилася в епіцентрі протистояння
цивілізації Заходу і православного Сходу. Останній є зоною імперських інтересів Росії. Ця зона від
Балтики до Балканів, тобто Балтійсько-Понтійський простір, є цивілізаційно нестабільною, хоч якихось
серйозних конфліктів (крім югославського) тут не спостерігається. Однак, якщо свідомо не працювати
над виробленням геостратегії України, як межової країни у глобально-цивілізаційному контексті, то
можливі диструкційні геополітичні процеси, кінцевим результатом яких може стати її розпад.
Якщо для С. Хантінгтона Хартленд вже не несе в собі загрози для Заходу, то П. Вольфовіц і надалі
найвірогіднішим противником вважає Росію, проти якої варто створити «санітарний кордон» або
принаймні запобігти виникненню в Євразії стратегічної сили, що здатна протидіяти США. Однак
позиція усіх неоатлантистів збігається в тому, що перемога у «холодній війні» не зменшує загрози для
Заходу, тому планетарний дуалізм залишається головною парадигмою і для початку XXI ст.

2.2. Мондіалізм

В науковій літературі зміст поняття «мондиалізм» відомо з весни 1991 року. Його
фактично ввів у обіг Л. Охотін. «Слово «мондиалізм» – від французького «monde», «світ» –
означає особливий напрям у політичному істеблішменті Заходу, який вважає, що настав час
для встановлення прямого правління Світового Уряду над традиційними формами
державної, національної влади з її традиційними інститутами – Урядами, Президентами,
Парламентами тощо…Мова йде фактично про скасування національного суверенітету
держав і націй і добровільній передачі влади якійсь дивній, тіньовій, наднаціональній еліті,
ніким не обраній і ніким не контрольованій».
 Утім не можна сказати, що ця еліта така вже тіньова. Існують цілком конкретні
інститути, що є структурною опорою мондиалізму, відповідають за реалізацію планів
установлення НСП. «Сам термін «новий світовий порядок» з напівсекретних організацій
мондиалістського плану перейшов у відкритий політичний дискурс вождів Заходу тільки...
під час війни в затоці. Озвучив його Джордж Буш (старший – О. Ч.), один з давніх активістів
мондиалістських організацій. У центрі структури мережі мондиалізму перебувають такі
неурядові організації, як «Рада з міжнародних відносин» (Council on Foreign Relations),
«Тристороння комісія» (Trilateral commission), «Більдерберзький клуб»».

Перша організація виникла після Першої світової війни, як сутоамериканська

структура, з ініціативи родини Рокфеллерів (1921) і об’єднувала найбагатших людей, серед
них Меллона, Форда і Карнегі. Примітно, що створення тіньової CFR відбувалося синхронно
з формуванням офіційної Ліги Націй. Однак і донині важливою метою CFR є завдання
скоротити «максимально велику кількість маленьких держав для створення Світового
Уряду, контрольованого особливо хижими фінансистами планети» (Б. Чемиш, Ізраїль).
Сьогодні цей інститут є «консультативним органом» при американському уряді й має у
своєму розпорядженні впливовий журнал «Foreign Affairs». Парадокс ситуації полягає в
тому, що в даний час CFR активно розробляє планетарну концепцію для США, формовану
виходячи з особливих внутрішніх основ, однак багато в чому суперечним інтересам
Сполучених Штатів Америки, як держави [393]. З цієї причини діяльність CFR і донині гостро
критикують. «Навколо Девіда Рокфеллера поступово сформувалася інтелектуальна еліта
мондиалізму, найяскравішими представниками якої стали Зб. Бжезинський і Г. Кіссинджер,
учасники й ідеологи всіх трьох мондиалістських напівсекретних груп. Вони обіймали у
визначені періоди високі посади в американській адміністрації, але значення їх набагато
серйозніше. Саме в цьому колі і ці особи, а також їхній апарат, розробляють основні
стратегічні рішення, що потім здійснюються через американську політичну, військову і
фінансову міць за підтримкою європейських держав, цілком і повністю залежних від
мондиалістського лобі. Практично всі президенти США (за винятком Рональда Рейгана)
останніх десятиліть були членами мондиалістських груп і виконували волю цих украй
сумнівних організацій» [394].
 Крім колишніх і чинного президентів США, міністрів, послів і високих, державних
чиновників, CFR включає сьогодні провідних банкірів і фінансистів, керівний склад ТНК і
найбільших фірм, елітну професуру, власників і топ менеджерів інформаційних мереж (CNN,
NBC, LE, AP), конгресменів, суддів Верховного Суду США, генералітет NATO, CIA й інших
спецслужб. Характерно, що інкорпорація «силовиков» до складу CFR відбулася 1947 року,
тобто збіглася з початком «холодної війни»; саме тоді провідні ролі в цій організації
відігравали А. Даллес, Г. Кіссінджер, З. Бжезинський.

ПРО CFR у США воліють не говорити вголос; але ще більшою завісою таємності був
обкутаний Більдербезький клуб, організація, названа так ім’ям готелю в голландському місті
Остербеку, де відбулося перше засідання в травні 1954 року. Нині штаб-квартира БК
міститься в Нью-Йорку в приміщенні Фонду Карнегі. У свій час тих, хто критикував БК,
порівнювали з тими ентузіастами, хто шукав «сніжної людини» або «літаючих тарілок» і
називали «ненормальними конспірологами». Однак у наші дні режим таємності значно
ослаблений, та й що тепер ховати? Інформацію про нові «самміти» БК можна знайти навіть
у мережі Інтернет. Сенс існування БК – недопущення другого сценарію і перешкоджання
утворенню європейського центру сили «утягуванням» європейських еліт під вплив їхніх
американських колег. «Основним завданням Більдерберзького клубу була координація
зусиль країн Заходу у встановленні «нового світового порядку» і підпорядкування інтересам
західних еліт загальнопланетарної політичної й економічної ситуації. Багато хто вважає, що
після падіння СРСР цього завдання практично досягнуто. Звідси й ослаблення завіси
таємниці» [395]. «Членства, як такого, у Більдерберзькому клубі не існує, кожні його збори
проходять при значно оновленому складі. Проте, існує кістяк цього клубу чисельністю понад
380 осіб. З них близько 130 американців, а інші – європейці. Фактичним керівником клубу є
Д. Рокфеллер, формальним – американець Каррингтон. У перших документах клубу було
наголошено на створенні нового світового порядку і на довгостроковому плануванні
підривної зовнішньополітичної боротьби Заходу, щодо СРСР і країн третього світу. На
зустрічі Більдерберзького клубу в червні 1997 року біля міста Атланта (США) розглядали
питання про створення трьох адміністративних центрів Світового Уряду: європейського,
американського і тихоокеанського» [396]. Доводиться дивуватися невтомністю головного
мондиаліста-глобаліста-фінансиста Д. Рокфеллера. Саме з його ініціативи виникли і він
донедавна очолював і CFR і БК і третій інститут мондиалізму – Тристоронню комісію – ТК. Її
завдання аналогічне завданням БК, тільки об’єкт ширший – Американська, Європейська і
Тихоокеанська геоекономічні зони.

Впливовою течією американської геополітичної науки є мондіалізм, який передбачає злиття усіх
держав в єдине планетарне утворення з керівним органом - Світовим Урядом, знищення расових,
релігійних, етнічних, національних і культурних кордонів.
Витоки цих ідей коріняться у деяких утопічних і хіліастичних вченнях середньовіччя, творці яких
прагнули прискорити встановлення тисячолітнього Царства Божого на Землі. Поряд із містичними
версіями мондіалізму у новий час розробляються його раціоналістичні версії, наприклад, вчення Огюста
Конта про «Третю Еру» та гуманістична есхатологія Г. Е. Лессінга.
Розрізняють правий мондіалізм, що є глобалізацією атлантизму, який передбачає остаточну
перемогу Заходу у геополітичній дуелі зі Сходом, а також лівий мондіалізм, представники якого
пропонують включити до єдиної держави євразійський сектор, передбачаючи конвергенцію двох
ідеологічних і геополітичних таборів зі створенням нового типу цивілізації, проміжного між
капіталізмом і соціалізмом, чистим атлантизмом і чистим континенталізмом.
Перші організації правомондіалістського напряму виникли на рубежі ХІХ-ХХ ст. Вони були
пов'язані з іменами таких представників великого бізнесу, як Сесіл Роде - організатор групи «Круглий
стіл», члени якої мали сприяти становленню системи безперешкодної торгівлі в усьому світі та
створенню єдиного Світового Уряду.
Дещо раніше у середовищі європейських, насамперед англійських, соціалістів та комуністів
виникли лівомондіалістичні організації. Суто соціалістичні мотиви їх діяльності поєднувалися з
ліберал-капіталістичними, до складу мондіалістичних організацій поряд із соціалістами входили і
представники фінансово-промислового капіталу. Свідченням посилення впливу мондіалізму було
створення Ліги Націй у 1919 р. і Організації Об'єднаних Націй у 1945 р.
Нині основними мондіалістськими організаціями є Рада з міжнародних відносин (КФР), створена
у 1921 р. за підтримки Дж. П. Моргана як філіал «Фонду Карнегі за всесвітній мир», Більдеберзький
клуб, заснований у 1954 р. за участю американських та європейських політиків, фінансистів, аналітиків
та інтелектуалів; Тристороння комісія або «Трилатераль», створена у 1973 р. активістами
Більдеберзького клубу, штаб-квартири якої розташовані у США, Європі та Японії. Вона покликана
об'єднати під егідою США три великих простори - американський, європейський та тихоокеанський.
Мондіалістські ідеї лягли в основу розробленої у 70-х роках минулого століття групою «лівих»
аналітиків на чолі зі Збігневом Бжезінським «теорії конвергенції», яка передбачала подолання
ідеологічного і геополітичного дуалізму холодної війни через створення нового культурно-
ідеологічного типу цивілізації - проміжного між соціалізмом і капіталізмом, між чистим атлантизмом і
чистим континенталізмом, який би ґрунтувався на традиціях Просвітництва і гуманізму.
Передбачалося, що до Світового Уряду ввійде СРСР, який разом із США керуватиме планетою.
Внаслідок цього настала б епоха загального миру. Концептуальною базою для глобальної конвергенції
був «єврокомунізм» - поміркована, ревізіоністська, соціал-демократична версія марксизму. Теорія
конвергенції була ідеологічною основою політики перебудови в СРСР.
Важливим етапом у розвитку американської геополітики вважається концепція глобального уніполя
А. Страуса, базується на уявленні про глобальне уніполе як баланс сил держав, які навіть гадки не
мають про війну між собою. Нині глобальному уніполю властива трицентрова просторова будова: США,
ЄС, Японія. Ця тристороння система концентрується довкола США. Лідерство США має характер
першості серед рівних і друзів. Для подальшого виживання світу важливо, щоб до уніполя
приєдналася Росія. Тоді величезні резерви уніполя надовго збережуть колективне глобальне лідерство
та забезпечать стабільність у світі. Проте розвиток сучасних відносин США (НАТО) - Росія, зближення
Росії з Китаєм, Іраном, Палестиною та посилення авторитаризму в країні не дають підстав поділяти
оптимізм А.Страуса про її приєднання до уніполя.
Про меншу прогнозованість та передбачуваність сучасного світу говорить шведський політолог
Йоган Ґалтунґ. У своїй гіпотезі він виділяє 7 центрів, що можуть претендувати на глобальну (регіональну)
гегемонію:
• США з гегемонією в Західній півкулі та на Середньому Сході й прагненням бути гегемоном
гегемонів;
 • ЄС, який грає на протистоянні Росія - Туреччина;
• Росія з СНД та, можливо, православно-слов`янськими державами Центральної Європи;
• Туреччина з більш світськими мусульманськими державами;
• Індія та індуїстські держави;
• Китай - поширення впливу як результат «прихованого капіталізму»;
• Японія, якій стане замало економічного лідерства.
Вже нині 6 із 7 центрів «координуються» США, а в перспективі Й. Галтунг прогнозує можливі
геополітичні коаліції: США - ЄС - ЦЄ та Росія проти Китай - Японія - Корея - В’єтнам. Такий висновок
він робить на основі аналізу протистояння 4-х світів: 1 - Захід, 2 - постсоціалістичні країни, 3 - країни,
що не приєдналися, 4 - Південно-Східна та Східна Азія. Головна лінія розколу на даному етапі
проходить між Першим і Четвертим світами. Можлива ситуація, коли всі сім центрів стануть на шлях
боротьби за ринки й сировину, оскільки розвиваються капіталістичним шляхом.
На основі теорії циклів економічного розвитку М. Кондратьєва в геополітиці кінця XX ст.
сформувалася циклічна парадигма. Найвідомішими її прихильниками з числа американських дослідників
є І. Валлерстайн (виділяє нідерландський, британський та американський цикли світової гегемонії і
наполягає на тому, що й не існує тісної кореляції між економікою і політикою), П. Кеннеді (ідея «про
імперське наднапруження»); Дж. Модельські та В. Томпсон (визначили «цикли лідерства», кожен з яких
має етапи навчання та занепаду. Основу глобального лідерства формують мобільні військові сили,
передова економіка, відкрите суспільство, нововведення, які адекватно реагують на світові проблеми).

2.3. Неомондіалізм
Розпад СРСР і перемога Заходу в «холодній війні» зумовили появу неомондіалізму,
представленого насамперед доктринами американця японського походження Френсіса Фукуями і Жака
Атталі. Ф. Фукуяма на початку 90-х років XX ст. у статті «Кінець історії» запропонував концепцію
„орієнталізму”, суть якої полягає в тому, що, за переконанням автора, після розвалу СРСР та перемоги
Заходу в „холодній війні”, світ „приречений” на Західну домінацію. У своїй версії світового історичного
процесу дослідник пояснює, що людство від темної епохи «закону сили» і нераціонального
менеджування соціальної реальності рухалось до найраціональнішого ладу, втіленого у сучасній
західній цивілізації, капіталізмі, ринковій економіці, ліберально-демократичній ідеології. Розпад СРСР
для Ф. Фукуями - це падіння останнього бастіону «ірраціоналізму» і початок особливого планетарного
існування під знаком Ринку і Демократії, що перетворюють світ на налагоджену раціонально
функціонуючу машину.
Французький геоекономіст Ж. Атталі, колишній директор Європейського банку реконструкції та
розвитку, зазначає у книзі «Лінія горизонту», що після завершення боротьби економіки з
антиекономікою перемогою останньої утворюється єдиний світ без кордонів. Світ втрачає свою
архаїчну багатоякісність і стає тотально однорідним. Лише в такому гомогенному просторі може
настати «ера грошей» - загального еквівалента, який не відрізняє вище і нижче, моральне та аморальне,
автентичне і неавтентичне.
Ж. Атталі наголошує, що панування ліберально-демократичної ідеології та ринкової системи в
планетарному масштабі поряд із розвитком інформаційно-телекомунікаційних технологій призводить
до того, що світ стає єдиним і однорідним. Геополітичне і цивілізаційне структурування світу
замінюється геоекономічним, за якого найважливішим стає розташування фінансових, інформаційних
центрів, людських та природних ресурсів. Геополітичний і цивілізаційний дуалізм зникає.
Геополітична концепція Зб. Бжезінського, викладена ним у працях - «Велика шахівниця», «Поза
контролем», «Велика невдача», «План гри», «Влада і принцип», спрямована на пошук нової стратегії
світового панування США по закінченні «холодної війни». Колишній помічник президента США з
питань національної безпеки вважає, що відмітною рисою американського світового панування є
швидкість його становлення, глобальні масштаби і засоби досягнення.
З.Бжезінський вводить “шахові” поняття: геостратегічних гравців і геостратегічних осей.
Геостратегічні гравці – це держави, що мають спроможність і національну волю застосувати силу чи
вплив поза своїми кордонами для того, аби змінити – відповідно до інтересів Америки – наявний
геополітичний стан справ. Вони мають потенціал або передумови бути геополітично непостійними.
Через якісь причини – жадання національної величі, ідеологічної реалізації, релігійного месіанства чи
економічного зростання деякі країни прагнуть здобути регіональне домінування або ж глобальне
утвердження.
 Водночас геополітичні осі – це держави, чия важливість походить не з їхньої сили і мотивації, а
радше з уразливого розташування та з наслідків їхніх потенційно несприятливих умов для поведінки
геостратегічних гравців. Найчастіше геополітичні осі визначаються географічним розташуванням, що в
деяких випадках надає їм особливої ролі або у наданні доступу до важливих районів, або ж у відмові
сильному гравцеві у ресурсах. У деяких випадках геополітична вісь може діяти як захисний щит для
важливої держави або навіть регіону”.
Автор доктрини визначає на політичній карті Євразії, як мінімум, п’ять основних й активних
стратегічних гравців (Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія) та п’ять геополітичних осей (Україна,
Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран). У цьому контексті геополітична вісь України
полягає у її “уразливому розташуванні” стосовно, передусім, геостратегічного гравця Росії, яка
традиційно зачіпає геостратегічні інтереси США.
В результаті розпаду СРСР, зумовленого, на думку Зб. Бжезінського, внутрішніми чинниками -
процесами дезінтеграції, загостренням економічних і соціальних проблем - США перетворилася на
першу і єдину насправді світову державу. Америка не тільки контролює всі океани і моря, а й здійснює
прибережний контроль силами морського десанту, що дає їй можливість панувати на суші. Збільшилася
кількість американських васалів і залежних від неї держав на Євразійському континенті.
Зб. Бжезінський визнає, що Росія і Китай вкрай негативно сприймають гегемонію США, але
вважає, що вони не мають засобів для того, щоб здійснювати постійний політичний вилив в усьому світі
і неспроможні найближчим часом знайти такі засоби. Американська перевага у ключових сферах
світової влади - у військовій галузі, в економіці, у сфері технологій і в галузі культури - створила новий
міжнародний порядок, характерною рисою якого є відтворення в інших країнах головних рис
американської системи.
Основні ознаки нового міжнародного порядку такі:
 система колективної безпеки, що передбачає об'єднані командування і збройні сили (НАТО,
Американо-японський договір безпеки та ін.);
 регіональне економічне співробітництво (АПЕК, НАФТА) і спеціалізовані глобальні
організації співробітництва (МВФ, МБРР, ВТО);
 спільне прийняття рішень, навіть за домінування США; демократичне членство в ключових
союзах;
 наявність рудиментарної глобальної конституційної та юридичної структури (наприклад,
Міжнародного суду, спеціалізованого трибуналу з розгляду військових злочинів у колишній Югославії
тощо).
Головним геополітичним виграшем для Америки Зб. Бжезінський вважає Євразійський континент,
звідки, як він стверджує, походять усі потенційні політичні та/або економічні виклики американському
пануванню. Євразію він порівнює із шахівницею, на якій триває боротьба за світове панування між
кількома гравцями, кожен з яких має різний ступінь влади.
Установлення контролю над усім Євразійським континентом він розглядає як ключ для
глобального панування, бо саме звідси може з'явитися потенційний суперник Америки. 3б. Бжезінський
зазначає: «Три великих обов'язки імперської геостратегії полягають у запобіганні змові між васалами і
збереженні їх залежності від загальної безпеки; збереженні покірності підлеглих та забезпеченні їх
захисту і запобіганні об'єднанню варварів». Саме такою має бути, на думку американського професора,
сучасна євразійська геостратегія США.
Для забезпечення тривалої та стабільної провідної ролі США у світі життєво важливе значення,
вважає 3б. Бжезінський, має те, як США керують головними геостратегічними фігурами на
євразійському континенті. Головне завдання Америки щодо Європи він вбачає у зміцненні і розширенні
існуючого демократичного плацдарму на західній окраїні Євразії. Геостратегічний консенсус з Китаєм
розглядається ним як умова для отримання політичного опорного пункту в Азії. Територію
пострадянського простору він вважає «чорною дірою» в геополітичному плані. Регіон на південь від
Росії 3б. Бжезінський назвав «євразійські Балкани». Цей регіон загрожує перетворитись на джерело
етнічних конфліктів і великодержавного суперництва.
На думку З.Бжезінського, Україна є новим і важливим простором на Євразійській шахівниці, є
геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати і
саму Росію. “Без України, – пише автор, – Росія перестає бути євразійською імперією”. Без неї вона ще
претендує на азіатську імперію. Підкорення України Росією знову дає їй широкий вихід до Чорного
моря, а людські і природні багатства України негайно були б поставлені на службу імперським
інтересам Росії. Водночас Польща – важливий провідник євразійських інтересів США – перетворилась
би у державу-вісь. Тому як в інтересах США, так і в інтересах Середньої Європи, Польщі і України,
зокрема, є посилення західного геополітичного та геостратегічного вектора України.

3. Сучасна європейська геополітика

Розвиток континентально-європейської геополітичної думки відбувається насамперед у рамках
ідеології Консервативної Революції, яку не можна вважати ні правою, ні лівою. Нині лише дві
ідеологічні течії є інтелектуально та геополітично активними - це «атлантистські» праві та «євразійські»
консервативні революціонери.
У повоєнній Франції в умовах гострої боротьби з німецькою геополітикою розвивався
поміркований атлантистський геополітичний напрям. Ще у 1932 р. Жак Ансель піддав гострій критиці
книгу К. Хаусхофера «Кордони», в якій містилися геополітичні плани щодо всього басейну Рейну.
У своїй книзі «Геополітика» (1932) Ж. Ансель обґрунтовував ідею щодо абстрактності концепції
«природних кордонів». Єдиний природний кордон - це відсутність людей, рубіж Ойкумени, як,
наприклад, північний кордон Росії. «Насправді кордон - це результат рівноваги між життєвими силами
двох народів. Він не має абсолютної цінності. Кордон має лише відносну цінність відповідно до
функції, що її він має виконувати згідно з рішенням груп людей, яких він охоплює і які прагнуть його
підтримувати».
Так само, як і Відаль де ла Блаш, Ж. Ансель розуміє кордон як живий, такий, що усвідомлюється, а
не зумовлений «зовнішніми» рамками держави або безпосередньо фізико-географічними чинниками. Ж.
Ансель, який загинув у нацистському концтаборі в 1942 р., намагався виокремити геополітичну науку
від німецької школи геополітики, яку він вважав ідеологією німецької експансії.
Основою для франко-німецького примирення у повоєнні роки стала відмова на певний час від
самого терміна «геополітика», відкидання її як «науки про підготовку війни», як це зробив, зокрема,
Жан Готман. Його книга «Політика держав та їх географія» (1952) була однією з небагатьох праць,
присвячених філософським аспектам геополітики.
Ж. Готман прагнув довести, що масштаби території держави не пропорційні її могутності. Головне
значення мають насамперед географічне розташування держави, її організація, наявність комунікацій на
її території. Важливою характеристикою території є її розташування щодо моря та континентальних
просторів. Більшість цивілізацій зародилися на узбережжі. Нарощування морської сили було однією з
пріоритетних цілей Німеччини з часів О. Бісмарка, Росії - з часів Петра Великого.
Незважаючи на критику класиків геополітичної науки, Ж. Готман визнавав основний закон
геополітики - планетарний дуалізм. Характерними рисами морських держав він вважав більшу свободу,
толерантність, меншу схильність до автократичного правління, ніж у континентальних держав. Морські
держави, на відміну від континентальних, мають розвиненіші та інтенсивніші контакти. Найбільші
переваги, на його думку, - у острівних держав, які мають більшу свободу щодо вибору відносин з
різними державами.
Водночас відбувалося і відродження німецької геополітики: в 1951 р. поновився випуск журналу
«Цайтшріфт фюр геополітик», а в 1954 р. було відроджено Союз геополітики. Було надруковано книгу
сина К. Хаусхофера - Альбрехта «Загальна політична географія і геополітика» (1951), де вперше в
історії німецької геополітики було введено новий чинник - людину та її навколишнє середовище.
Підкреслювалося, що географічне середовище і зовнішня політика можуть взаємодіяти лише через
людину, її психологію. Це був своєрідний «переворот» у геополітичній науці. За словами Р. Хіндера,
сучасна геополітика «перетворилася з геополітики простору на геополітику людини».
Тривалий час громадська думка практично ігнорувала консервативно-революційний напрям як
«пережиток фашизму», але, починаючи з 70-х років XX ст., він поступово підсилював позиції в
європейському інтелектуальному співтоваристві, незважаючи на свій «дисидентський» характер.
Спадкоємці геополітичної традиції німецької школи одержали назву «нових правих». Серед них -
Ален де Бенуа, Мішель Понятовські, Робер Стойкерс, Карло Террачано, Жан Парвулеско, Клаудіо
Мутті. Вони підтримували класичні геополітичні концепції протистояння Суші та Моря, неоімперську
ідею «Великого простору». їх концепція покликана була «озброїти народи Європи усвідомленням їх
долі і прагненням до більш великого майбутнього». Цю свою місію вони розглядали як культурну
революцію.
Геополітичні конструкції «нових правих» ґрунтуються на ідеї «континентальної долі Європи»,
згідно з якою протиставляються Європа і Захід. Захід для них - геоісторичне поняття, пов'язане із
сучасним світом, що заперечує духовні та етнокультурні традиції Континенту. Зразком західної
цивілізації є США.
 «Нові праві» вважають, що європейські народи мають спільне індоєвропейське походження згідно
з принципом «спільного минулого». Проте загальні інтеграційні тенденції, відповідно до яких умовою
реального геополітичного суверенітету є континентальна інтеграція, роблять необхідним об'єднання
сучасних європейців, вони «приречені» на «спільне майбутнє». Європа має інтегруватись у федеральну
імперію, яка протистоятиме США, при цьому слід заохочувати регіоналістські тенденції в Європі,
оскільки регіони та етнічні меншини зберегли більшість своїх специфічних рис. Почавши з тези «не
Захід, не Схід, але Європа», «нові праві» поступово еволюціонували до тези «насамперед Європа, але
краще зі Сходом, ніж із Заходом». Набули поширення погляди поміркованих «совєтофілів», ідеї союзу
Європи та СРСР.
Найрадикальнішим представником «лівої» лінії Консервативної Революції у повоєнний час був
Жан Франсуа Тіріар, керівник загальноєвропейського радикального руху «Юна Європа», автор книги
«Хай живе Європа!», в якій було сформульовано основні постулати Третього Шляху щодо
геополітичної ситуації після Другої світової війни.
Свою політичну кар'єру Ж. Тіріар розпочав у лавах бельгійських комуністів, згодом він перейшов
на бік націонал-соціалістів. Разом з Ю. Еволою і X. Ортегою-і-Гасетом у 40-ві роки XX ст. він бере
участь у виданні СС, спеціально призначеному для європейського юнацтва, - «Юна Європа» і належить
до «лівих», «антигітлерівських» кіл СС. Після поразки Третього Рейху і тюремної денацифікації у його
кар'єрі розпочинається етап «націонал-європейської» політики - від співробітництва з ОАС - до
відвертої «совєтофілії» і маоїзму. О. Дугін назвав Тіріара «останнім героєм Європи», духовні,
інтелектуальні і фізичні сили якого були підпорядковані одному об'єкту - Європі. Він розробив навіть
своєрідний спосіб мислення - «мислити, виходячи із Європи». Під Європою Ж. Тіріар розумів той
позачасовий континентальний культурний ансамбль, який на певні проміжки часу втілювався у величні
форми Римської імперії та Священної Римської імперії під скіпетром Гогенштауфенів. Імперська
справжня Європа тривалий час перебуває у занепаді. Теперішня роздроблена, торгашеська,
капіталістична, таласократична Європа - це, на думку Ж. Тіріара, Анти-Європа, закована у міцні
політичні, економічні і геополітичні кайдани. Ж. Тіріар вважає сучасну Європу несвободною,
економічно не самодостатньою, геополітично (стратегічно) поневоленою. Метою його життя було
звільнення Європи шляхом здійснення європейської Революції. Найкращим засобом економічного
звільнення Європи від свавілля капіталістичного утилітаризму він вважав комунізм. Свою теорію Ж.
Тіріар назвав у 60-ті роки націонал-комунотаризмом. Він був послідовником К. Хаусхофера та Е.
Нікіша, вважав себе європейським націонал-більшовиком, будівельником «європейської імперії».
Ж. Тіріар протиставляв «економіці прибутку» (капіталізм) та «економіці утопії» (марксизм)
«економіку потенцій», тобто природний розвиток регіональних економічних можливостей. Він
проголошував «федеральний націоналізм», тобто духовне і геополітичне об'єднання незалежних
диференційованих етнічних систем у поліцентричну Імперію незалежних етносів.
Політична концепція Ж. Тіріара ґрунтувалася на ідеї «автаркії великих просторів», розвиненій
німецьким економістом Фрідріхом Лістом ще у середині XIX ст. Згідно з нею лише великі геополітичні
утворення здатні в сучасних умовах повноцінно розвиватися, бути незалежними в економічному та
ідеологічному відношеннях. Використовуючи цю тезу щодо сучасної ситуації, він дійшов висновку, що
держави Європи остаточно втратять своє світове значення, якщо не об'єднаються в єдину Імперію, яка
має протистояти США. Така федеральна Імперія має бути надуніфікованою, централістичною
державою-нацією, що відповідає якобінській моделі.
Однак аналіз геополітичної ситуації у другій половині 70-х років XX ст. привів бельгійського
вченого до висновку, що масштаб Європи вже недостатній для звільнення від американської
таласократії і що головною умовою «європейського звільнення» є об'єднання Європи з СРСР. Так
з'явився проект «Євро-радянської Імперії від Дубліна до Владивостока». Ним був сформульований один
з основних законів політичного простору - закон просторової прогресії, сутність якого полягає у
формулі: «від міст-держав через держави-території до держав-континентів». Згідно з ним держава
постійно намагається збільшити масштаби життєвого простору, тобто мінімального територіального
обсягу, потрібного для реалізації історичних та політичних прагнень головних учасників світової
політики.
Ж. Тіріар вважав, що ідея К. Хаусхофера щодо «континентального блоку Берлін-Москва-Токіо»
досі є актуальною. СРСР він розглядав як спадкоємця Третього рейху в геополітичній сфері, подібно до
того, як США є спадкоємцями Великої Британії з її антиконтинентальними, антиєвропейськими
традиціями. На його думку, на Далекому Сході геополітичні кордони Європи збігаються з кордонами
Росії. Економіки Європи та СРСР, за його твердженням, добре доповнюють одна одну. На відміну від
СРСР, який для того, щоб вижити, потребує підтримки з боку Західної Європи, що входить до
радянського блоку на паритетних засадах, США не мають потреби в Європі. Більше того, об'єднання
Європи поклало б край американській гегемонії у світі.
Геополітичні і геостратегічні цілі змушують СРСР або створити єврорадянську імперію, або
перестати існувати як велика держава, зазначав Ж. Тіріар ще у 1975 р. Він не знаходив жодних
виправдань для тверджень з боку США про загрозу радянського вторгнення. Навпаки, проамериканське
оточення СРСР _ це не пропагандистська, а військова і політична реальність.
Аналізуючи сильні та слабкі сторони СРСР, Ж. Тіріар наголошував, що «не війна, а мир виснажує
СРСР. Власне Радянський Союз створено лише для того, щоб воювати». В свою чергу, для реалізації
ідеї об'єднаної Європи потрібна допомога Радянської Армії, а для утримання Сибіру - допомога
реорганізованої Європи. Раніше за інших Ж. Тіріар побачив у СРСР, його устрої сучасну форму
справжньої континентальної федеральної Імперії, основаної на транснаціональних, просторових,
колективістських засадах.
Серед інших видатних сучасних геополітиків - австрійський генерал Генріх Йордіс фон Лохаузен,
прямий продовжувач геополітичних ідей К. Хаусхофера, який, однак, не бере безпосередньої участі у
політичній діяльності, обмежуючись геополітичним аналізом. У своїх працях, головними серед яких є
«Стратегія виживання» і «Мужність владарювати. Мислити континентами», він аналізує концепцію
«європейської Імперії», вперше сформульовану Ж. Тіріаром.
Г. Лохаузен вважає, що політична влада тільки тоді має шанс стати тривалою і усталеною, коли
володарі мислять не локальними і короткотерміновими категоріями, а «тисячоліттями і континентами».
Глобальні територіальні, цивілізаційні процеси стають зрозумілими лише у далекоглядній перспективі,
тому геополітичні знання є необхідним елементом для визначення стратегії влади. Г. Лохаузен
пропонує таку формулу влади: «Могутність = Сила * Місцеположення», з якої випливає, що лише
сприятливе географічне положення дає можливість внутрішнім силам повністю реалізуватися. Таким
чином, влада безпосередньо залежить від простору.
Австрійський генерал виокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу
континентальним утворенням, що тимчасово перебуває під контролем таласократії. У структурі
світового простору він виділяє три пояси, що охоплюють планету з півночі на південь, - Америка, Євро-
Африка, Австрало-Азія. Між Євро-Африкою і Австрало-Азією (ближче до останньої) розташований на
півночі Російсько-Сибірський регіон, а на півдні - Близький Схід, який утворює центр Старого Світу.
Регіон Перської затоки - точка перетинання основних силових ліній, що зв'язують Далекий Схід з
Африкою і Європу з Індією. Г. Лохаузен наголошує, що той, хто контролюватиме цей регіон, може
створити захист або загрозу за усіма напрямами на флангах або тилах не тільки Середнього Сходу, а й
Європи, Індії та Африки і матиме можливість організувати третій фронт проти Росії. Війну у Перській
затоці він розглядає як «війну проти Європи» з боку США. На його думку, той, хто має владу над арабо-
перською нафтою, має її і над Західною Європою та Японією.
Майбутнє Європи у стратегічній перспективі неможливе без Росії, і, навпаки, Росії Європа
потрібна, оскільки без неї вона геополітично незавершена і вразлива для США, чиє місцеположення
значно краще. Тільки прагнення за будь-яку ціну перетворити Європу на «союзну і дружню» може
поліпшити геополітичну ситуацію СРСР і ознаменувати початок нового етапу геополітичної історії -
євразійського.
З-поміж повоєнних геополітиків необхідно відзначити й таких американських вчених як
Дж.Слессор, який розробив доктрину ядерної геостратегії; К.Грей, який розробляв геополітику
супердержав. Доповнюють цей ряд і такі визначні фахівці сучасності, в галузі міжнародних відносин як
Х. Моргентау, Ж.Б. Дюрозель, Д. Гелд, Е. Мак-Грю та інші.

4. Напрями розвитку сучасної геополітичної науки. Геоекономіка

Із закінченням «холодної війни» у західному світі розгорілася дискусія щодо напрямів подальшого
розвитку геополітичної науки. Ця дискусія була зумовлена як актуалізацією значення територіального
імперативу в глобальних процесах сучасності, так і тими процесами, які К. Гаджиєв назвав
«глобалізацією геополітики». Класичні форми геополітики впродовж останніх десятиліть істотно
трансформувалися, накладаючись на складні вияви кризи модерну, формою заперечення якого є
класична геополітика Ратцеля-Маккіндера-Хаусхофера-Савицького.
З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. Її відродження аж ніяк не
означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили
актуальність за нових реалій. Увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком
нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики
сучасності, серед яких:
• поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних
та інтеграційних угруповань, ТНК, терористичних організацій тощо;
• глобалізація світового господарства і як наслідок - поступове зміщення акценту з політики на
економіку;
• збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення
екологічних проблем, поширення тероризму тощо;
• з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого - вибух
патріотизму, національно-визвольних рухів;
• пошук геополітичними акторами взаємовигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в
постбіполярному світі та ін.
Якісно модифікувалися і самі геополітичні чинники світового розвитку, відкинувши традиційне
розуміння національної безпеки і деякою мірою привівши до зменшення протиборства
континентальних і морських держав. З появою міжконтинентальних балістичних ракет теза про
перевагу одних держав над іншими з погляду вразливості або захищеності була переглянута. Канула в
небуття доктрина про геополітичну невразливість США, оточених природними ровами - Атлантичним і
Тихим океанами. Те саме стосується і євразійського хартленду. Найважливішого значення з воєнно-
стратегічної погляду набули повітряний і космічний простори. З'явилися і швидко розвиваються
принципово нові форми контролю над простором - геоекономічні та інформаційно-комунікаційні.
Дослідники зазначають, що лінія фронту в традиційному розумінні втратила свою значущість. Події 11
вересня 2001 року стали наочним підтвердженням цього, започаткувавши еру глобального тероризму,
що породжує «партизанські війни» нового тину.
Одночасно відбувається своєрідна «антропологізація» геополітики, на що звернув увагу ще А.
Тойнбі. Це пов'язано з тим, що у століття повітря місцезнаходження центру ваги людської діяльності
може бути визначено не фізичною, а людською географією: не розташуванням океанів і морів, стенів і
пустель, рік і гірських хребтів, доріг і стежок, а розподілом чисельності людства, його енергії,
здібностей, майстерності і вдач. Насамперед це зумовлено постекономічним поворотом у
цивілізаційному розвитку, що позначилося заміною праці творчістю як ключовий чинник виробництва.
XX ст. пов'язане із «демографічним вибухом» у планетарному масштабі, а із зростанням кількості
населення земля стає дедалі більш бажаною і коштовною, тому з кожним новим поколінням світова
історія стає більш територіальною і геополітичною. Однак нові реалії виявляють і обмеженість
теоретико-методологічних можливостей самої геополітичної науки в пізнанні «опростореного світу».
Нині відбувається трансформація геополітичної науки під впливом як об'єктивних процесів
глобалізації, мондіалізації, науково-технічної революції, екологічної кризи, так і суб'єктивної
неспроможності самої геополітичної науки стати «системним забезпеченням» зовнішньо- і
внутрішньополітичних стратегій держав і світового співтовариства. Нагадаємо, що геополітика виконує
функцію наукового забезпечення вироблення і реалізації політики держав, а сам термін «геополітика»
був запропонований Р. Челленом для позначення галузі «загальної науки про державу».
Не погоджується з постулатами традиційної геополітики П'єр Галлуа. Його аргументами є:
розвиток зброї масового знищення й авіакосмічної техніки; зростання геополітичної ваги космічного
простору; розвиток ЗМІ та формування «масової поведінки» людей; поява нових суб'єктів міжнародних
відносин. У рамках неконфронтаційної геополітики він закликає до розробки і реалізації
загальнопланетарної геополітики.
На нинішньому етапі дедалі більший вилив на розвиток геополітики справляє геоекономічна
наука, що розвивається впродовж останніх двох десятиліть на стику геополітики та економічної науки,
у свою чергу, зазнаючи істотного виливу з боку соціальної філософії. Термін «геополітична економіка»
в науковий обіг ввели в 1995 р. Дж. Еґнью та С. Кобрідж. Нині, претендуючи на самостійне наукове
існування, геоекономіка все ж переважно розглядається як «своєрідна версія мондіалістської або
глобалістської геополітики, яка першочергово розглядає не географічні, культурні, ідеологічні, етнічні,
релігійні та інші фактори, що становлять зміст суто геополітичного підходу, а лише економічну
реальність у її відношенні до простору» (Є. Кисельов, 2002).
Геоекономіку слід розглядати як багаторівневу систему економічних відносин у міжнародному
просторі. Вона є різновидом економічної взаємодії, зумовленої територіальними інтересами
економічних суб'єктів і спрямованої на використання умов, можливостей, ресурсів простору.
Геоекономічна наука є галуззю економічної науки, що вивчає процес і результат впливу економічних
суб'єктів, національних і глобальної економік на міжнародний простір з метою його використання у
своїх інтересах. Разом з геополітикою, геоекологією, геокультурологією, геоюриспруденцією,
геодемографією і геометодологією геоекономіка формує нову систему геосоціальних наук.
Серед найяскравіших представників геоекономіки варто назвати Ф. Реріґа (перша геоекономічна
конструкція світу), Ф. Фукуяму, Ф. Броделя, К. Санторо, Ж. Атталі, О. Венґерова, К. Ґаджієва та ін.
Так, Е. Люттвак, якому належить сам термін „геоекономіка”, визначив її як втілення „логіки
конфлікту в граматиці торгівлі” з метою забезпечення найкращої можливої зайнятості для якомога
більшої частини свого населення, навіть, якщо це буде необхідно, на шкоду населенню чужих країн.
Геоекономіка у Е. Люттвака покликана забезпечити внутрішню згуртованість держави перед лицем
економічної загрози, допомогти державі освоїти невідоме їй досі поле світової економіки, гарантувати
державі підтримку в цій справі з боку її громадян.
Італійські вчені К. Жан та П. Савона тлумачать геоекономіку як принцип поєднання всіх
економічних настановлень і структур певної країни в єдину стратегію, що має враховувати
загальносвітову ситуацію. На їх думку, геоекономіка є інструментом геополітики, для якої головними
акторами на міжнародній арені є держави. Оскільки суперництво між ними перемістилося з воєнно-
стратегічної сфери в економічну, то постало завдання оволодіти економічним простором, який на
сьогодні є глобальним. Процеси глобалізації, зазначають К. Жан і П. Савона, спричинили феномен
детериторизації та дематеріалізації багатства. Тобто, територіальні кордони держави втратили своє
призначення бути перешкодою в економічному сенсі й не можуть використовуватися як інструмент
протекціонізму чи меркантилізму, а багатство рухається глобальними мережами, які й перетворюються
на справжнє багатство країни. Перед державою постає завдання вплинути на економічну глобалізацію у
власних інтересах. Якщо це завдання виявиться нерозв’язаним, то багатство або залишить територію
цієї держави, або ж держава втратить свою монолітність і легітимність. Головну загрозу державі
становить, отже, „втеча капіталу” з її території; особливою формою цієї „втечі” може бути підрив
національної згуртованості успішнішими регіонами і містами, які все менше спираються на підтримку
держави і тому не бажають спонсорувати сусідні депресивні території, утворюючи такі собі архіпелаги
„з островів багатства посеред океану бідності”.
Інструментом запобігання „втечі капіталу” і має стати геоекономіка, яка, використовуючи
геополітичну логіку у вигляді „логіки потоків” (не лише фінансових) та геостратегію у вигляді
„територіальної політичної логіки”, покликана зробити територію своєї держави найбільш привабливою
для багатства, потоки якого підпорядковані численним суб’єктам глобального економічного процесу.
Найважливішими моментами геоекономічної парадигми є:
– відкидання геополітичного дуалізму та розуміння світу як цілісності (інколи під гаслами
багатополюсності);
– ототожнення держави і корпорації, більше того, держава вважається філіалом загальнопланетарної
корпорації;
– надання переваги західним цінностям, раціоналізмові, інформаційним технологіям та ін.
При стратегічному аналізі і плануванні розвитку потрібно враховувати новий геоекономічний
світоустрій. В умовах бурхливої трансформації класичної економіки спостерігається конкуренція між
різними геоекономічними концептами: неоліберальною метафізикою, що розвиває ідеї «невидимої руки
ринку», стратегією «золотого мільярда», програмою структурної перебудови і фінансової стабілізації,
концепціями неопротекціонізму, сталого розвитку, форсованого надрозвитку, активного регулювання
ринку, автаркії і мобілізаційних схем управління, антисоціальною концептуалістикою демодернізації.
На нинішньому етапі світ - геоекономічно неврівноважена система, що характеризується спробами
однієї з цивілізацій (Заходу) підірвати існуючу відносну геоекономічну рівновагу. При цьому
континентальні цивілізації намагаються, дотримуючись своїх національних інтересів, намітити
інтеграційні альянси, а отже, запобігти стиранню своєї геоекономічної «пам'яті». Такі тенденції свідчать
про те, що геоекономіка стала важливим «полем» цивілізаційного протистояння, що робить
цивілізаційний вимір геоекономіки пріоритетним напрямом як з теоретичного, так і з практичного
погляду.
Відбувається розподіл планети на окремі геоекономічні зони, що відіграють роль нових станів
глобального універсуму. Розвиток масштабних технологій активного перерозподілу світового доходу на
основі стягування геоекономічних «рентних платежів» зробив неможливим досягнення соціальної
однорідності світу, закріплюючи нерівноважний стан світової економіки. Така сама ситуація
спостерігається у всій схемі світового поділу праці і перерозподілу світового доходу, що найбільш
наочно виявляється у феномені «ножиць цін». Це є доказом керованості світової економіки.
 А. Неклеса констатує факт формування нового світу транснаціональних мереж - фінансових,
інформаційних, неурядових організацій тощо. Статус і членство держави в такому світі визначаються не
стільки її регіональною належністю, скільки відповідними соціально-економічними характеристиками,
зокрема – домінуючим стилем господарської діяльності, що передбачає те чи інше джерело додаткового
продукту. Сам А. Неклеса визначає чотири стилі господарювання в сучасному світі: 1)
природовитратна, геосферна економіка, яка базується на експлуатації природи як самостійного джерела
додаткового продукту; 2) інноваційна економіка, де традиційна роль праці витіснена інтелектуально-
творчою активністю; 3) фінансова постекономіка – управління „чужими”, залученими коштами та
різними фінансовими кредитними операціями; 4) деструктивна параекономіка, яка включає звичні
форми тіньової економіки, так звану трофейну економіку – процес інтенсивного розграбування
створеного господарського потенціалу, а також кримінальну економіку.
Згідно з переліченими стилями господарювання, світова економіка розпадається на шість
„економічних континентів”, а саме: 1) постіндустріальну Північ, яка контролює майже всю торгівельно-
фінансову динаміку світу та живе за рахунок своєрідної цивілізаційної ренти; 2) високоіндустріальний
Захід, національні господарства якого здатні створювати високотехнологічні вироби; 3) Новий Схід, що
орієнтується на масове виробництво і поєднує торгівельний лібералізм з виробничим протекціонізмом;
4) сировинний Південь, який живе за рахунок експлуатації свої природних ресурсів; 5)
посткомуністичний світ, що перебуває в перехідному стані; 6) Глибокий Південь, який охоплює острови
„транзитної державності” з її неоархаїчною та квазігосподарською активністю, транстериторіальні
кримінальні консорціуми (Афганістан, Руанда, Ліберія, Сомалі), а також зони, які контролюються ззовні
і в яких перебувають країни із „заниженою суверенністю”: на Балканах, на Близькому Сході (Ірак), в
Африці (Сьєрра-Леоне) та в деяких частинах колишнього радянського простору (Таджикистан). Деякі
країни тут, балансуючи на межі втрати своєї державності, поступово переключаються зі звичних форм
соціальної і економічної діяльності на повсякденність конфлікту, збройних внутрішніхсутичок та
масштабної деструктивної параекономіки. Такий світ існує за межами географічної системи координат,
а тому традиційний геополітичний підхід виявляється безсилим для його пояснення.
Зазначені процеси впливають на розвиток геоекономічної науки, яка так само, як і геополітична
наука, має обмежений теоретико-методологічний арсенал. На думку відомого російського
геоекономіста Е. Г. Кочетова, геоекономіка вже давно відтиснула геополітику на другий план. Проте
ефективність геоекономічного аналізу і стратегії визначається насамперед їхньою орієнтацією на
геополітичні процеси, що відбуваються. Геоекономічні механізми є чинником геополітичної взаємодії.
Нівелювання значення геополітики негативно позначається на можливостях геоекономічної науки і
практики в контексті цивілізаційних процесів сучасності.
При вивченні світового економічного простору особливу увагу привертають фінансовий простір і
відносини, що виникають між політикою управління фінансовим простором і політикою, спрямованою
на забезпечення розвитку країни-системи. Дослідженням цих проблем займається один з напрямів
геоекономіки - геофінанси. З розвитком мондіалізації держава-нація втрачає здатність ефективно
здійснювати незалежну валютну і фінансову політику. Водночас політична, економічна і культурна
безпека дедалі більше залежить від явищ і процесів фінансового характеру. Глобалізація фінансового
ринку спричинила неможливість визначення приналежності фінансових ресурсів, тому геофінансова
політика націлена не тільки на зміцнення національних джерел фінансових ресурсів, а й на збільшення
можливостей країни щодо використання міжнародних фінансових ресурсів, тобто метою такої політики
є одержання доступу до фінансових ресурсів.
Предметом дослідження геофінансів є: з'ясування того, розвиток яких технологій забезпечить
країні найбільшу додаткову вартість «фінансової сировини, що переробляється», вплив різних форм
спекуляції на грошову стабільність і відсоткові ставки, геоекономічна роль міжнародних капіталів, їхній
прилив і відплив із країни, капіталовкладення за кордоном та їхня стратегічна значущість, проблеми
відмивання «брудних грошей». Геофінанси допомагають розробити таку політику, за реалізації якої
грошові і фінансові переміщення відповідають загальним політичним цілям держави.
Чіткий взаємозв'язок між економікою і політикою простежується у визначенні дієвих акторів
світової політики канадійцем А. Беттлером. Єдиним «центром сили» (зовнішньоекономічний
потенціал має перевищувати потенціал конкурента вчетверо) сучасного світу вважаються США. Однак
якщо брати до уваги сумарні показники в рамках ЄС, то позиція США не є такою переконливою, а по
деяких позиціях вони значно поступаються. США ніби «розчинилися» у глобалізаційних процесах,
які, на їхню думку, вони контролюють. Насправді ж поступово втрачають здатність орієнтуватися в
сучасному світі. Європі ж вдалося зберегти національну та культурну ідентичність. Але, на щастя для
США, Європа поки що не єдина в політичному відношенні. Серед геоекономічних полюсів (такий
полюс відрізняється від інших геоекономічних суб'єктів перевагою власної економічної потуги як
мінімум удвоє) автор називає Бразилію, Мексику, Нігерію, Польщу, Південну Африку.
Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її
відродження наприкінці XX ст. полягають у такому:
– «ущільнення» геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та винаходів
кінця XIX ст. і всього XX ст.;
– небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення;
– відсутність вільних територій для територіальної експансії держав;
– розуміння взаємозалежності і вразливості людства та переосмислення ролі війни.