1

ЛЕКЦІЯ 2.
ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІДЕЙ І КОНЦЕПЦІЙ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ.
1. Еволюція традиційних федералістських теорій європейського
об’єднання.
2. Відродження ідеї європейської єдності в міжвоєнний період.
Пан’європеїзм.
3. Активізація європейського федералізму після Другої світової війни.

1. Еволюція традиційних федералістських теорій європейського

об’єднання.
В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що
ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського
об'єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним
конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все
частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного
суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину
міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти,
прихильники "єдиної Європи" висловлювалися за необхідність утворення
наднаціонального об'єднання, яке керувалося б насамперед спільними
інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною
протягом століть. Змінювалися тільки завдання, форми та методи досягнення
такого об'єднання.
Серед перших відомих політичних проектів об'єднання європейських
держав виділяється розроблений на початку XIV ст. легістом короля Франції
Філіппа XIII П'єром Дюбуа план "Повернення Святої землі". Проект
проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності
європейських народів І передбачав утворення церковного собору та
арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між хрис-
тиянськими державами та вести спільну боротьбу проти мусульман. У 1464 р.
король Богемії Подебрад висунув проект об'єднання християнських держав,
 2
який передбачав не стільки утворення європейського об'єднання, скільки
усунення міждержавних суперечностей у Європі. З цією метою пропонувалося
скликати сейм із представників 16 королівств, який мав відігравати роль
арбітражного суду у вирішенні конфліктів та забезпечувати спільну боротьбу
проти Османської імперії. У 1617 р. радник Генріха IV герцог Сюллі виступив з
ідеєю "Великого плану", що передбачав утворення федерації 15 християнських
держав на чолі з сенатом, до якого мали увійти 66 представників. Основна мета
об'єднання — утворення європейської армії для підтримання стабільності та
боротьба із зовнішньою загрозою. Подібні ідеї розроблялися також Еріком
Лакруа, який запропонував у 1623 р. зробити Венецію столицею Європи. В
1693 р. Вільям Пенн у роботі "Есе щодо сучасного та майбутнього миру в
Європі" підтримав ідею утворення європейського собору, парламенту чи
навіть держави. Аналогічними проектами був захоплений один із відомих
представників французького просвітництва XVIII ст. абат Сен-П'єр, який видав
у 1713 р. "Проект вічного миру в Європі". В 1795 р. відомий німецький
філософ Еммануїл Кант написав подібний філософський "Проект вічного
миру". Обидва проекти передбачали утворення Сенату чи постійно діючого
Конгресу, рішення яких були б обов'язковими для держав-учасниць.
Таким чином, незважаючи на різноманітність європейських проектів,
вони були подібними за складовими: об'єднання держав; підпорядкування
рішенням європейського Сенату або Сейму; арбітражне вирішення конфліктів;
утворення армії для застосування санкцій та ведення зовнішніх воєнних дій,
насамперед проти Османської імперії імперії. Ці проекти, а також розроблені
пізніше такими відомими теоретиками та філософами, як Анрі Сен-Сімон
представник утопічного соціалізму), П.-Ж. Прудон (ідеолог одного з
напрямків анархізму), французький письменник Віктор Гюго, який уперше
вжив термін "Сполучені Штати Європи", мали здебільшого абстрактно-
теоретичний характер. Ідеологи єдиної Європи романтичною ідеєю відновлення
втраченої єдності шляхом поступового зростання серед народів розуміння
європейської ідентичності, що, у свою чергу, створило б можливості для
 3
встановлення "вічного миру" на континенті. При цьому зовсім не
враховувалися політичні, економічні та соціальні реалії.
І все ж в історії Європи були, хоч і нечисленні, плани об'єднання
європейських держав, які пропонували більш-менш реальні шляхи досягнення
цієї мети. Саме вони стали основою сучасних інтеграційних проектів.
Найвідомішими серед них є пангерманські проекти богослова Поля де Лагарда,
історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали
об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі з
Німеччиною. Новий економічний союз мав об'єднати навколо Німеччини такі
держави та території, як Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Фландрія, Чехія,
Угорщина і, згідно з деякими планами, Франція. Один із таких проектів,
опублікований у 1893 р. у вигляді памфлету, змальовував майбутнє Європи в
середині XX ст. як митний союз держав — Мitteleuropa. Ядром союзу мала
стати Німеччина, яка поновила "природні кордони від Трієста до Ейдера та від
Іпра до Мемеля", разом із Польщею, Рутенією, Прибалтійськими країнами,
Румунією, Сербією, можливо, Албанією, Болгарією та Грецією. Аналогічну
думку про необхідність об'єднання навколо Німеччини таких європейських
країн, як Австрія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Скандинавські країни, а
також підписання відповідної угоди з Великою Британією висловлював ві-
домий прихильник федеративного майбутнього Європи Константан Франц.
Зважаючи на складний характер об'єднувальних процесів у Європі в
другій половині XIX ст., основу яких і надалі становили силові тенденції, що
ґрунтувалися на суб'єктивних факторах (політика Отто фон Бісмарка,
спрямована на об'єднання Німеччини "залізом та кров'ю"), деякі прихильники
пангерманського об'єднання Європи намагалися знайти об'єктивні передумови
інтеграції навколо Німеччини. Поль Дехі одним із перших запропонував
упровадити систему концентричних союзів, що спочатку передбачала
утворення вузького союзу з німецьких країн у вигляді митної конфедерації з
деякими повноваженнями в політичних питаннях (Zollbund). Ширше митне
об'єднання (Zollverband) на основі торговельних угод мало включати всі інші
 4
країни Центральної Європи, Прибалтійського регіону і навіть Францію, яка
могла б використати цей союз для ефективної конкурентної боротьби з
Великою Британією.
2. Відродження ідеї європейської єдності в міжвоєнний період.
Пан'європеїзм
Обговорення проектів об'єднаної Європи значно активізувалося після
закінчення Першої світової війни. Зростання економічного та політичного
впливу Сполучених Штатів Америки, все більше незадоволення пануванням
метрополій у колоніях, населення яких було залучено до воєнних дій, Жовтнева
революція в Росії, що відколола від Європи третину її території, повоєнна
розруха й економічна криза в Європі створили сприятливі умови для
відродження ідеї європейської єдності як єдиної можливості виходу з кризи. У
роботах О. Шпенглера "Занепад Заходу" та А. Деманшона "Занепад Європи"
повторювалася висловлена шведським істориком і політологом Рудольфом
Кжеленом ідея циклічності розвитку суспільства. В опублікованій ним у 1915 р.
книзі "Держава як організм" держава порівнювалася з живим організмом, який
проходить стадії народження, молодості, зрілості та старіння. Аналізуючи
державу в історичному аспекті з моменту її виникнення та у процесі розвитку,
прихильники європейського федералізму дійшли висновку, що держава як
суб'єкт міжнародних відносин переживає останній етап своєї еволюції.
Одна з доктринальних тенденцій сучасного федералізму, до якої
зараховують таких видатних теоретиків та учасників "європейського руху", як
Армад Дандрьо, Еммануїл Муньї, Олександр Марк, Депіс де Ружмом, виникла
в 30-ті роки під впливом економічної кризи. Цей тип федералізму, що отримав
назву інтегрального, розглядає державу з її вузьконаціональними інтересами та
політикою протекціонізму як основну причину гальмування економічного
прогресу суспільства. Не можливість вирішення на національному рівні
багатьох економічних та екологічних проблем зумовлює, необхідність
утворення наднаціональних європейських структур з відповідними
повноваженнями національних представництв, здатних обмежувати владу
вищих інститутів і забезпечувати інтереси та потреби кожного учасника.
 5
Інший напрям федералістської доктрини, що виник у період між двома
світовими війнами як реакція на панування ідеології тоталітаризму
(націоналізм, фашизм) у Європі, керувався насамперед політичними мотивами
інтеграції. Зокрема питання безпеки чітко вимальовуються в роботах та
виступах відомого європейського федераліста, директора Римського інституту
міжнародних відносин, депутата Європейського Парламенту Альтьєро
Спінеллі, а також відомого французького історика Робера Арона.
"Федералістська модель, — підкреслював А. Спінеллі, — пропонує повагу до
суверенітету національних держав в усіх сферах... передаючи його до
європейського уряду, що перебуває під демократичним контролем Європей-
ського Парламенту і діє згідно з європейськими законами у сфері зовнішньої
політики, оборони, економіки та захисту громадянських прав. Федералістська
модель пропонує справді наднаціональну державу, яка співіснує з державами-
членами і використовує суверенітет у межах своєї компетенції". На думку
прихильників цієї концепції експансіоністська природа держави робить
неминучими постійні конфлікти та війни. Їхнє попередження та забезпечення
вічного миру в Європі вважалися можливими лише в результаті обмеження
державного суверенітету, аж до повного його скасування на користь федератив-
ного об'єднання. Основною метою інтеграційної політики проголошувалося
створення федерації європейських народів, яка б забезпечила їхнє примирення
та відродження після катастрофи, до якої призвів націоналізм.
Не дивно, що перші важливі практичні кроки на шляху реалізації
федеративної ідеї були здійснені саме в період між двома світовими війнами.
Зокрема з'явилася робота австрійського графа Рішара Куденхове-Калергі "Пан-
Європа", яка була покладена в основу створення Пан'європейського союзу.
Перший конгрес Союзу, на якому були присутні 2 тис. учасників із 24 країн,
відбувся у 1926 р. у Відні. Під час конгресу було визначено основні напрями
розбудови європейської конфедерації військовий альянс; поетапне утворення
митного союзу; спільне використання колоній європейських держав; єдина
грошова одиниця; співробітництво європейських та інших держав у межах Ліги
 6
Націй. Основне завдання пан'європейського руху полягало в поширенні ідеї
єдиної Європи серед парламентарів, урядовців, представників промислових і
громадських кіл.
На цей час припадають і перші офіційні урядові пропозиції у напрямі
європейського федеративного будівництва. Міністр закордонних справ Франції
Арістід Бріан, активний учасник пан'європейського руху, виступив у 1929 р. на
Асамблеї Ліги Націй у Женеві із закликом утворити європейську федерацію. Ця
пропозиція була конкретизована в "Меморандумі про організацію режиму
федеративного європейського союзу", опублікованому французьким урядом у
травні 1930 р. У Меморандумі вперше були використані такі розхожі та
актуальні сьогодні поняття і цілі, як "спільний ринок", "митний союз", "рух
товарів, капіталів та громадян", "захист економічно відсталих європейських
регіонів", "спільнота європейських народів" та ін.

3. Активізація європейського федералізму після Другої світової війни.

Встановлення диктаторських режимів у Європі та початок Другої світової
війни відіграли каталізуючу роль у справі зростання авторитету ідеї
федеративної Європи. Рушійною силою цього процесу став рух Опору, який
виступив на підтримку ідеї європейської єдності. Вже у 1939 р. лідер
французьких соціалістів Леон Блюм закликав захистити "незалежність націй у
рамках федеративної та роззброєної Європи". У 1941 р. в Італії Альтьєро
Спінеллі та Ернесто Россі заснували Європейський федералістський рух. У
1943 р. на засіданні в Мілані було прийнято відповідний Маніфест, що став
стратегічною програмою дій, яка вбачала в утворенні європейської федерації
єдину можливість збереження демократичних свобод в Європі й попередження
встановлення міжнародної анархії. Розроблені в Маніфесті федералістські ідеї
відіграли мобілізуючу роль у становленні європейського руху Опору проти
нацистської Німеччини. У цей час основним гаслом федералістського руху,
основною рушійною силою його розвитку були ідеї демократії та свободи. В
умовах панування нацизму в Європі серед населення європейських країн
 7
з'являлося все більше прихильників ідеї пожертвувати національним
державним суверенітетом заради Європейської Федерації як гаранта миру та
безпеки. "Національна незалежність, свобода, соціалізм, — проголошував
Маніфест, — пануватимуть лише тоді, коли Федерація... буде їх основою, а не
їх наслідком... Утворення Європейської Федерації, таким чином, є
першорядною метою, на якій прогресивний європейський рух має
сконцентрувати всю свою енергію". У Франції активні прихильники єдиної
Європи (Анрі Френе, Жорж Бідо, Альбер Камю, Едмон Мішле, Франсуа де
Ментон) об'єдналися навколо утвореної в 1941 р. газети "Комба". Було навіть
засновано постійне бюро з метою координації дій щодо визволення країн —
учасниць руху Опору та організації федеративного союзу європейських
народів.
Після Другої світової війни проблема європейської інтеграції
актуалізувалася. Але цього разу значення ідей європейського об'єднання
зростає, оскільки вони все більше збігаються з конкретними реаліями
міжнародної політики. Об'єднання європейських країн стає центральним
питанням порядку денного практичної політики держав, воно все частіше
обговорюється не лише в широких колах активістів, а й в урядових кабінетах.
Протягом 1946—1947 рр. формуються основні масові організації
федералістського руху: Європейський союз федералістів, Соціалістичний рух за
утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський рух, Європейська ліга
економічного співробітництва. Одночасно вносяться корективи в концепцію
об'єднаної Європи. Центральною ідеєю пан'європеїстів залишається побудова
Сполучених Штатів Європи, але вимоги наднаціональності й федералізму
проголошуються у м'якіших формах.