ТЕМА 1.

ПРАВО ЄС ТА ЙОГО ПРАВОВА ПРИРОДА

1. Соціально-економічні та політико-правові передумови виникнення права ЄС

Створення Євросоюзу з його особливою системою правових норм було зумовлено
розвитком економічної, політичної та правової інтеграції на європейському континенті.
Вагомий внесок в організаційне оформлення інтеграційних процесів у Європі зробив
пацифістський рух, який активно пропагував об'єднання європейських країн на
антивоєнних засадах під час Першої та Другої світових воєн. У структурі Ліги Націй
існувала консультативна комісія з вивчення питання щодо ЄС.
Але лише у другій половині 1940-х рр. виникли необхідні передумови для здійснення
організованої інтеграції у сфері економіки, політики, права тощо, коли з ідеями
заснування міждержавних інтеграційних об'єднань в Європі стали виступати керівники
провідних європейських держав.
У 1946 р. у своєму виступі у Цюріху (Швейцарія) відомий політичний діяч Великої
Британії В. Черчілль закликав до створення Сполучених Штатів Європи. На його
думку, таке міждержавне об'єднання повинно було базуватись на партнерстві Франції
та Німеччини як країн, чия ворожнеча упродовж XIX ст. призвела до трьох найбільш
руйнівних військових конфліктів в Європі. Втім, Велика Британія відводила собі роль
скоріше посередника, а не учасника такого об'єднання. Практичній реалізації ідеї щодо
заснування інтеграційних об'єднань у Західній Європі значною мірою сприяли й
Сполучені Штати Америки, які в межах плану Маршалла допомагали об'єднанням
європейських країн перетворитися на постійно діючі економічні та політичні союзи.
Найбільшу зацікавленість у створенні інтеграційних об'єднань у Європі виявила
Франція, яка побоювалась відродження німецької військової промисловості після
послаблення контролю з боку союзницьких держав у Західній Німеччині наприкінці
1940-х рр. Тому невипадково у 1950 р. Міністр закордонних справ Франції Робер
Шуман запропонував заснувати міждержавне об'єднання, яке могло б контролювати
вугільну та сталеливарну промисловість країн-членів. Цей проект отримав назву "план
Шумана" і був узятий за основу створення першого з європейських співтовариств -
Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС).
Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:
- необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. Крім
того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних
відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій – МВФ, МБРР
(Міжнародний банк реконструкції та розвитку), ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і
торгівлі) – були побудовані, таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив
США, які домінували й у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна
Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього
потрібен був міцний і довгостроковий Економічний союз, єдиний господарський
простір, який міг би зіставитися з національним господарством США;
- потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією.
Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у
європейській політиці – час на спільне функціонування та співіснування усіх народів
Європи;
- потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були
ґарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне
прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна
політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом,
який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в
Європі;
- сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної
Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Створення спільного
ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого
континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу,
товарів та послуг;
- утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці
добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у
світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони
втратили.

2. Концепції правової природи права ЄС

Європейський Союз — це інтеграційне міждержавне об’єднання 28 європейських
країн, що поєднує в собі риси міжнародної організації і федеральної держави.
Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений в 1951: ФРН,
Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування
Європейського об'єднання вугілля і сталі (European Coal and Steel Community), метою
якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля, в дію
даний договір вступив з липня 1952 року.
З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували
Європейське економічне співтовариство (European Economic Community) і
Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, European Atomic Energy
Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох
європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно
перейменоване в Європейські спільноти (ЄС — European Communities).
Маастрихтська угода, яка була підписана 7 лютого 1992 р. створила нову структуру з
трьома «опорами», які мають як політичний, так і економічний характер –
Європейський Союз (ЄС). Лісабонський договір, створений з метою покращення
функціонування Європейського Союзу в складі 27 країн-членів і зміцнення його ролі і
позицій на світовій арені в умовах різких глобальних змін, був остаточно узгоджений
на Міжурядової конференції в Лісабоні 19 жовтня 2007 і набрав чинності 1 грудня
2009 року.
Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за
якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації;
специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип
політико-правового утворення.
Деякі науковці розглядають ЄС як нову форму наднаціональної політичної
організації, що прийшла на зміну міжнародній системі суверенних національних
держав. ЄС разом із його державами-членами визначається як "компонентна
(багаторівнева) конституційна система”, "консоціативна федерація” та ін. Такі
міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю
держав-членів і громадян ЄС.
На сьогодні переважає думка, що з погляду міжнародного права ЄС є міжнародною
міждержавною організацією, хоча і досить специфічною. Це об’єднання
міжнародно-правове, оскільки створене шляхом укладання державами міжнародних
договорів, що регулюються міжнародним публічним правом; ці договори становлять
основу, на якій ґрунтуються інституційна структура та внутрішнє право Союзу. Його
держави-члени залишаються суверенними, незважаючи на передачу деяких своїх
суверенних повноважень, яка здійснена добровільно та без порушення міжнародного
права.
Специфіка Союзу як міжнародної організації проявляється в такому: метою
діяльності є інтеграція держав-членів; інституційна структура забезпечує
представництво не лише держав-членів (через Європейську Раду та Раду Союзу), а й
різних суспільних сил та інтересів (через Європейську Комісію — загального інтересу,
Європейський Парламент — інтересу громадян, Суд Європейських співтовариств —
правових цінностей); наявні розвинуте внутрішнє право, аналогічне за обсягом і
системою внутрішньодержавному, верховенство та пряма дія права ЄС у
правопорядках держав-членів, передача Союзу компетенції з питань, що традиційно
охоплюються суверенними повноваженнями держав.
Отже, на сьогодні Союз є регіональною міжнародною організацією інтеграційного й
наднаціонального типу із сильним федеративним потенціалом, членами якої є
суверенні держави.

3. Поняття та система права ЄС. Предмет права ЄС

Право ЄС – специфічна правова система, норми якої регулюють суспільні відносини,
що складаються в ході інтеграційних процесів в рамках ЄС.
Поняття «Право ЄС» можна розглядати у таких аспектах:
1) самостійна правова система;
2) як наука, що вивчає цю систему;
3) навчальна дисципліна, яка має свій предмет (сус-ні відносини, які склались і
складаються в результаті взаємодії держав-членів ЄС, а також між інститутами і
органами ЄС), та методи (координації, субординації, уніфікації, гармонізації);
4) як комплексна галузь знань.
Система права Європейського Союзу – це новий правовий порядок, утворений
засновницькими договорами, характеризується своєю автономністю та внутрішнім
узгодженням власної системи правових джерел, а також специфічною природою
взаємовідносин, що існують між правовими нормами Європейського Союзу та
національними правовими системами держав-учасниць.
Необхідно вказати, що право ЄС є самостійною системою, яка функціонує поряд з
національними системами права, а також системою універсального міжнародного
права.
Суд ЄС зробив з цього приводу два принципові висновки:
1) це особлива система права, інтегрована в систему права держав-учасниць (і має
обов’язковий характер для їх судових органів);
2) право ЄС – масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн так і до самих
держав.
Згідно з рішенням суду ЄС Право Співтовариств утворює самостійну особливу
систему, норми якої у рівній мірі є обов’язковими, як для держав-учасниць, так і для
фізичних та юридичних осіб.
Право ЄС характеризується низкою ознак:
● це правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз
у джерелах права Європейської Співтовариства та Європейського Союзу;
● це правові норми, які об’єднують те, через що вони повинні забезпечити
досягнення його цілей і вирішення завдань.
Система права ЄС включає галузі, інститути, принципи і норми.
До галузей права ЄС належать:
● сукупність правових норм, які визначають правове становище Євросоюзу;
● правове регулювання внутрішнього ринку;
● торгівельне та комерційне право;
● право конкуренції;
● право охорони навколишнього середовища;
● право щодо державних замовлень;
● трудове право;
● право зовнішніх відносин тощо.
Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види. По-перше, це
інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать інститути
визнання, правонаступництва, відповідальності.
По-друге, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути.
Наприклад, в межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі
інститути, як:
 ● свобода пересування товарів;
● вільний рух людей;
● свобода економічної діяльності і надання послуг;
● вільний рух капіталів.
Право конкуренції охоплює:
● інститут забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької
діяльності на ринку ЄС;
● інститут державної допомоги.
У галузі торговельного та комерційного права сформовані такі інститути, як:
● право компаній;
● право на промислову та інтелектуальну власність;
● банківське право;
● страхове право тощо.
Законодавство ЄС щодо захисту довкілля містить такі інститути:
● охорони живої природи;
● боротьби із забрудненням повітря та шумом;
● обмеження хімічного забруднення та утилізацію відходів;
● боротьби за чистоту води тощо.
У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, які утворюють окремі
інститути як:
● регулювання діяльності державних та комунальних установ у сферах виконання
робіт;
● поставок та надання послуг.
Право зовнішніх відносин ЄС охоплює такі інститути:
● договірне право ЄС;
● дипломатичне право ЄС;
● норми, що регулюють здійснення СЗППБ (соціальної зовнішньої політики і
політики безпеки), СПБО (соціальної політики безпеки і оборони), СТП
(спільної торговельної політики).
Названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю
правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють
відповідні галузі національного права держав-учасниць. Винятками з цього правила є
норми, що визначають правовий стан (статус) ЄС та право зовнішніх відносин ЄС.
Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну,
до права ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського
інтеграційного об'єднання.
Предмет права ЄС – це ті суспільні відносини, які воно регламентує.
У західній доктрині зміст права Європейського Союзу за предметом регулювання
прийнято поділяти на дві частини: інституційне і матеріальне право.
Предметом інституційного права є сам Європейський Союз як інтеграційна
організація, статус його керівних органів (інститутів). Наприклад, правила які
регламентують порядок формування Європейського парламенту або юрисдикцію судів
Євросоюзу.
В інституційному праві йдеться головним чином про проблеми політичної,
адміністративної та юридичної організації Європейського Співтовариства. Це,
по-перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і
інституцій ЄС. Зокрема, до таких органів належать такі політичні органи —
Європарламент, Європейська Рада та Європейська Комісія, а також консультативні
установи політичного або адміністративного характеру, судові та контрольні інстанції
(Суд першої інстанції, Судова та Рахункова палати).
По-друге, інституційне право включає норми щодо джерел права в ієрархії юридичних
актів у рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім цього,
сюди належать норми, що регулюють відносини і поєднання юридичного режиму ЄС
із внутрішніми юридичними режимами країн — членів ЄС.
Матеріальне право – це право, що створюється Європейським Союзом та має за
предмет регулювання ті суспільні відносини, які складаються на його території між
громадянами, юридичними особами, державами-учасницями й іншими суб'єктами.
Наприклад, митне або кримінальне законодавство Євросоюзу виступають джерелами
його матеріального права.
Матеріальне право Європейського Союзу неоднорідне за своїм характером і включає
норми різних галузей (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, аграрне), у
тому числі й ті норми, які традиційно відносяться до процесуального права
(цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні тощо).
Матеріальне право включає норми, які регулюють поведінку і діяльність індивідів та
соціумів у різних галузях права, що належать до сфери дії європейських договорів.
Таким чином, йдеться про звід норм, що становить економічне право ЄС, мета якого —
сформувати на всій території країн — членів ЄС єдиний внутрішній ринок з вільним
рухом людей, товарів, послуг та капіталів. У цілому матеріальне європейське право
встановлює:
норми, що визначають режим економічних свобод, які діють стосовно різних учасників
життя ЄС: конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони
дискримінації між країнами — членами ЄС; заборони дій, що суперечать принципам
здорової конкуренції тощо;
принципи і норми здійснення загальних економічних за­ходів і дій у країнах-учасницях
ЄС.
Матеріальне європейське право пов'язане з вивченням чинних в ЄС норм, які
стосуються різних юридичних дисциплін і належать до компетенції ЄС та інтегровані
у внутрішнє право країн ЄС. Так поступово сформувалися спеціалізовані розділи
європейського права: європейське торговельне, сімейне, соціальне, а також
сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.
Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно застосоване
право майбутньої єдиної Європи.
Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а інституційне
право — правом Європейського Союзу.

4. Acquis в праві ЄС
Важливою особливістю правопорядку Євросоюзу є те, що його основу становить так
званий "спільний доробок" (acquis). Особливе значення концепції acquis полягає в
тому, що вона гарантує гомогенність правової системи Євросоюзу, оскільки базується
на ідеї неможливості зміни його складових частин у процесі співробітництва з іншими
суб'єктами міжнародного права. Вона в цілому забезпечує цілісність цієї системи та
обов'язкове однакове застосування права Євросоюзу в усіх державах-членах.
Термін "acquis" запозичений з французької мови. І хоча існують його переклади
іншими мовами держав-членів та третіх країн, усе ж у багатьох документах та роботах
з права Євросоюзу використовується його французька версія. Посилання на acquis були
в ДЄС, Договорі про заснування ЄС, у документах, ухвалених органами Євросоюзу, в
міжнародних угодах ЄС, рішеннях Суду ЄС. Зокрема, у ст. 2 ДЄС говорилося про те,
що Союз має на меті "повною мірою забезпечити дотримання "aequis соттиnautaire" і
спиратись на нього для визначення, якою мірою політика та форми співробітництва,
запроваджені цим Договором, потребують перегляду з метою забезпечення
ефективності механізмів та інститутів Євросоюзу". У статті 43(д) ДЄС зазначалося про
те, що більш тісна співпраця між окремими державами-членами "не впливає на "aequis
communautaire" та на заходи, прийняті відповідно до інших положень цих Договорів".
У статті 11.5 Договору про заснування ЄС підкреслювалося, що "ця стаття не
суперечить положенням протоколу про включення шенгенських acquis до правової
системи Європейського союзу". Лісабонський договір про функціонування ЄС містить
посилання лише на Шенгенські acquis у ст. 87, а також у Протоколі № 19 про
Шенгенські acquis, інтегровані у рамки Європейського союзу.
Тобто установчі договори про європейські інтеграційні об'єднання не визначають
змісту спільного доробку.
Посилання на acquis є також в актах Євросоюзу, які регулюють сферу зовнішніх
зносин об'єднання. У кваліфікованій думці Комісії ЄС від 29 травня 1979 р. з приводу
вступу Греції до європейських співтовариств було дано розгорнуте тлумачення поняття
acquis communautaire. Як зазначила Комісія ЄС, "з моменту членства у співтовариствах
країна, що звернулася з таким поданням, беззастережно визнає договори та їх
політичні цільові настанови, рішення будь-якого характеру, прийняті після набуття
чинності договорами, а також обрані можливі шляхи щодо розбудови та зміцнення
співтовариств. З моменту ухвалення договорів про заснування співтовариств правовий
режим, започаткований ними, відзначається можливістю прямої дії деяких їхніх норм
та певних правових актів інститутів співтовариств, приматом права ЄС щодо окремих
національних правових норм, що суперечать йому, та наявністю процедур, здатних
забезпечити єдність у тлумаченні права ЄС. Вступ до співтовариств передбачає
визнання обов'язкового характеру цих норм, неухильність їхнього дотримання з метою
гарантування дієвості та єдності права ЄС".
Треба зазначити, що ця думка Комісії ЄС стосувалася лише "спільного доробку"
Європейського співтовариства. Вона була уточнена у висновках Європейської Ради, яка
проходила у Лісабоні 26 та 27 червня 1992 р. уже стосовно "спільного доробку"
Євросоюзу як структури, що охоплює ЄС, спільну зовнішню політику і політику
безпеки, співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ. Визначаючи умови та
критерії набуття членства у Євросоюзі, Європейська Рада зазначила, що "членство
передбачає взяття на себе прав та обов'язків, як тих, що вже існують, так і
потенційних, системи співтовариства та інституційних меж, – відомих як acquis
співтовариства. Воно включає:
– зміст, принципи та політичні задачі договорів, включаючи й Маастрихтський договір;
– законодавство, ухвалене з метою імплементації договорів, та практику Суду;
– декларації та резолюції, ухвалені в рамках співтовариства;
– міжнародні угоди та угоди між державами-членами, пов'язані з діяльністю
співтовариства.

5. Співвідношення європейського права та права ЄС

Європейське право є ширшим ніж термін «право ЄС» – це норми, які діють на
території європейського континенту, що включають в себе норми міжнародного права,
норми національного права, норми наднаціонального права.
інтеграції, здійснюваної в межах Європейського Союзу
Андрійчук вказує таке: «Як відомо, європейське право − поняття тотожне «праву ЄУ»,
хоч «європейським» також може називатися порівняльне право європейських держав у
будь-якій галузі, правова система, встановлена Європейською конвенцією із захисту
прав людини та основних свобод, або ж будь-які міжнародно-правові правові стосунки
в межах європейського континенту, як-от Європейський економічний простір або й, з
певною умовністю, Єдиний економічний простір чи СНД. Однак попри об’єктивні
підстави називати «європейськими» будь-які правові системи, що функціонують в
межах континенту, означення «європейське право» стосовно саме права Європейської
Унії є загальновживаним і таким, що не піддається серйозним запереченням»
Академік Л.М. Ентін зазначає, що термін «європейське право» має декілька значень:
1. Для позначення сукупності національних правових систем європейських держав.
2. Для позначення частини міжнародно-правових норм, якими регулюються відносини
між європейськими державами в різних сферах; у цьому випадку «європейське право»
означає регіональну або субрегіональну міжнародно-правову систему.
3. Для позначення сукупності правових норм, що регулюють відносини, які
складаються в рамках європейських інтеграційних об’єднань, Європейських
співтовариств та Європейського Союзу
Я цілком погоджуюсь із визначенням, наведеним Л.М. Ентіним, який під
«європейським правом» розуміє систему юридичних норм, що формується у зв’язку з
утворенням та функціонуванням Європейських співтовариств і ЄС, а також діють і
застосовуються в межах їх юрисдикції на основі та у відповідності з установчими
договорами й загальними принципами права.
Суд Європейських співтовариств, звернувшись у своїх рішеннях до аналізу правової
природи Європейських співтовариств, дійшов висновку про те, що їх правова система
не може бути ідентифікована ані з національним, ані з міжнародним правопорядком.
Суд ЄС зробив з цього приводу два принципових висновки, а саме:
1) це є особлива система права, інтегрована у систему права держав-учасниць (і має
обов’язковий характер для їх судових органів);
2) право Співтовариства – це такий масив норм, що застосовується як до вихідців з цих
країн, так і до самих держав
Згідно з рішенням Суду ЄС, право співтовариства утворює особливу та самостійну
систему, норми якої рівною мірою є обов’язковими як для держав-учасниць, так і для
всіх фізич- них та юридичних осіб, що перебувають під їх юрисдикцією.
Термін «європейське право» з’явився досить давно і у своєму початковому розумінні
позначав конгломерат чинних на території європейського континенту норм, включаючи
загальні принципи права, норми національних правових систем європейських країн, а
також норми європейського міжнародного права.
Поряд із терміном «європейське право» в літературі для позначення цього поняття
використовують і інші терміни. Інколи говорять про право Європейського
Співтовариства, як це робить, наприклад британський професор Е.К. Хартлі. В це
поняття включають сукупність норм, прийнятих у межах лише однієї організації –
Європейського Співтовариства. Але при цьому слід мати на увазі, що понад 80 % всіх
норм права ЄС належать саме до права Європейського Співтовариства.

6. Право ЄС в системі міжнародного права

В установчих договорах ЄС не має окремих чітко сформульованих положень які би
прямо і безальтернативно регламентували питання співвідношення права ЄС та
міжнародного права, як, наприклад, такі питання закріплюються в конституціях різних
країн. Але говорити про те, що таких норм не існує звісно не можливо. Дані норми
виявляються шляхом аналізу установчих договорів ЄС та практики Суду ЄС.
Так в ч.5 ст. 3 договору про Європейський Союз зазначається, що ЄС повинен сприяти
неухильному дотриманню та розвитку міжнародного права, особливо дотриманню
принципів Статуту ООН. Отже дійсно дана стаття закріплює вимогу щодо
дотримання норм міжнародного права, але формально жодна зі статей установчих
договорів не розкриває питання про ієрархію міжнародного права та інтеграційного
права.
Установчі договори ЄС містять положення, що регламентують наслідки укладання
Євросоюзом або його членами міжнародних угод. В ст. 216 Договору про
функціонування ЄС закріплені положення згідно з якими угоди укладені Союзом
носять обов’язковий характер для інсти- тутів Союзу та держав-членів. Обов’язковий
характер виконання інститутами Європейського союзу та державами-членами ЄС
міжнародних договорів говорить про повагу співтовариства до принципів
міжнародного права, в даному випадку принципу pacta sunt servanda.
Отже міжнародні угоди, стороною яких є Європейський союз, фак- тично відносяться
до джерел права Європейського союзу, отже носять обов’язковий характер для
інститутів ЄС та країн ЄС. Необхідно звернути увагу також на те, що враховуючи
процедуру,яка застосовується для надання згоди на укладання договорів, вони
ієрархічно нижче, ніж установчі договори, але займають вище положення до
вторинного законодавства ЄС.
Крім того міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу і
країнами-членами ЄС з іншими суб’єктами міжнародного права повинні відповідати
положенням установчих договорів ЄС. Так в ч. 11 ст. 218 Договору про
функціонування ЄС вказано, що у разі укладення міжнародної угоди може виникнути
необхідність звернення до суду ЄС для отримання висновку про відсутність
суперечності із установчими договорами, про сумісність відповідної угоди з
установчими договорами.
Якщо висновками Суду встановлений факт невідповідності угоди установчим
договорам, угода може набрати чинності лише після внесення відповідних змін до
неї або перегляду договору про функціонування ЄС. У протилежному випадку буде
вважатися, що установчі договори мають примат над міжнародними угодами,
укладеними ЄС.
Досвід застосування ч. 2 ст. 216 договору про функціонування ЄС свідчить про те, що
в переважної більшості випадків змін зазнають міжнародні угоди, а установчі договори
залишають незмінними. Це також певним чином підкреслює особливий статус
договорів про ЄС та їх більш високе ієрархічне становище. Але враховуючи
«конституційний» характер даних угод, а також те що, в них містяться норми прямої
дії, норми, що стосуються приватних осіб таке становище є досить обґрунтованим.
Отже аналізуючи установчі договори та судову практику Європейського Союзу
очевидним є факт поваги, визнання та дотримання Союзом норм міжнародного
права. Договір про ЄС прямо передбачає обов’язок щодо дотримання норм
міжнародного права, особливо підкреслюється необхідність дотримання принципів
Статуту ООН. Також в правовій системі ЄС передбачені механізми, направлені на
захист правової системи ЄС, які дійсно можуть створювати колізії між нормами
міжнародного права та права Європейського Союзу, але разом з тим передбачені
механізми подолання суперечностей між відповідними правовими системами.
У доктрині європейського права під acquis зазвичай розуміють сукупність
правових норм, судових рішень, доктринальних понять, рекомендацій, домовленостей
тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних об'єднань і мають
сприйматися країнами-претендентами на вступ до Євросоюзу беззастережно, тобто як
те, що не може бути предметом переговорів. Зроблено також спробу дати класифікацію
видів спільного доробку (acquis стосовно приєднання, інституційний acquis, acquis
щодо асоціації з третіми країнами, acquis Європейського економічного простору).
Таким чином, "спільний доробок" (acquis) можна визначити як сукупність
правових норм, судових рішень, доктринальних понять, рекомендацій, домовленостей
тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних об'єднань. Вони є
основою правопорядку Євросоюзу і мають сприйматися беззастережно
державами-членами та країнами-претендентами на вступ до Євросоюзу. Оскільки
acquis стосується насамперед держав-членів та країн- претендентів на членство в
Євросоюзі, то обов'язкове використання терміна acquis у широкому сенсі в
українському законодавстві не є конче необхідним. Треба також враховувати й те, що
зміст спільного доробку постійно змінюється. Тому важливою має стати допомога з
боку Євросоюзу, особливо коли йтиметься про визначення змісту положень права
Євросоюзу, з якими треба гармонізувати законодавство України. Треба також брати до
уваги, що будь-які спроби дати в законодавстві України розширене тлумачення acquis
вимагатимуть значних фінансових витрат на процес гармонізації. Вбачається, що для
України поки що оптимальним є використання в нормативно-правових актах терміна
"законодавство Євросоюзу", тієї частини спільного доробку Євросоюзу, яка охоплює
практично всі акти європейських інтеграційних об'єднань, яким має відповідати
українське законодавство в процесі реалізації Угоди про асоціацію та інших угод та
домовленостей про співпрацю.

7. Право ЄС з національним правом країн-учасниць

Співвідношення права ЄС та національного права визначає імплементацію права ЄС
та його застосування в державах-членах, практичну реалізацію права ЄС.
ЄС створений на основі доб­ровільної згоди держав-членів. Право ЄС має однакову дію
в усіх державах-членах. Останньою інстанцією, що має вирі­шувати спори між
державами-членами з питань засто­сування права ЄС, є Суд ЄС, юрисдикція якого
розповсюджується на всі держави-члени.
При виникненні колізій між національним пра­вом і правом ЄС застосовується
право ЄС. Вра­ховуючи, що право ЄС має пряму дію, Суд ЄС має повноваження
останньої інстанції стосовно виз­начення його дійсності та тлумачення.
Примусове застосування права ЄС за­безпечується державами-членами, юридичними
та фізичними особами в національних судах і Комісією ЄС в Суді ЄС. Юридичні та
фізичні особи, права яких порушені, мають можливість використову­вати засоби
судового захисту, що надаються націо­нальними судами, з метою реалізації вказаних
прав. При цьому для захисту своїх прав вони можуть поси­латися на право ЄС. Комісія
(а також будь-яка держава - член ЄС) можуть подати позов до Суду ЄС проти
держави-члена, що порушила право ЄС.
Проблема застосування права ЄС національними судами (тобто проблема дії права ЄС
на території держав-членів) може бути досліджена з двох позицій: з позиції права ЄС
та з позиції національного права держави-учасниці.
Співвідношення права ЄС та національного права держав-членів базується на
чотирьох принципах.
1/ верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів;
2/ прямої дії права ЄС;
3/ інтеграції права ЄС;
4/ юрисдикційної захищеності прав та інтересів, що виникають на основі права ЄС;