Індивідуальна робота на тему:

Наднаціональний характер повноважень міжнародних організацій і суверенітет

держав-членів

Виконала:
студентка факультету міжнародних відносин
групи МВП-42,4 курсу
Кошова Софія Ростиславівна
 Варто зазначити, що нормативне закріплення терміна
«наднаціональність» було здійснене в Договорі про заснування Європейського
об’єднання вугілля й сталі від 1951 р. (ст. 9), однак у 1967 р. дія цієї статті була
скасована [1].
З позицій західноєвропейської правової науки наднаціональність є
функціональною ознакою об’єднання держав, яка характеризується передачею
національними країнами окремих суверенних прав у певних сферах певному
наднаціональному органові. При цьому такий процес є незворотним і поступово
стає незалежним від волі окремих держав [2].
В Європейському Союзі має місце добровільна відмова держав-членів від
здійснення певної частини суверенних прав на користь наднаціональної
організації. Прийнято вважати, що через добровільне самообмеження
суверенітету і колективну реалізацію на рівні Союзу делегованих йому
суверенних прав відкриваються принципово нові можливості для більш
ефективного функціонування держав-членів ЄС. Саме тому правомірно зробити
висновок про те, що внаслідок входження до Союзу суверенітет державчленів
не принижується, а навпаки, держави внаслідок його колективного здійснення
отримують право і реальну можливість суттєво розширити сферу своєї
діяльності за межами територіального верховенства. Крім того, слід наголосити
на тому, що передача державою окремих суверенних прав, яким, як відомо, не
властива така ознака, як невідчужуваність , не може тлумачитися як обмеження
суверенітету в цілому. Держави-члени ЄС делегують інтеграційним органам
Союзу широке коло повноважень у законодавчій та судовій сферах. Окрім
цього, Європейський Союз наділений державами-членами правом розширювати
межі своєї компетенції. Більше того, за мовчазної згоди національних урядів
Союз завдяки діяльності Суду Європейських співтовариств має здатність
фактично розширювати свою компетенцію за межі, визначені установчими
договорами, керуючись доктриною повноважень, існування яких припускається.
Інтеграційне право ЄС не є функціональним додатком ані міжнародного, ані
національного права. Це самостійна правова система, яка також має
наднаціональний характер .
Про наднаціональний характер права ЄС свідчить таке:
- європейське право створюється наднаціональними інститутами, які
юридично не підконтрольні державам-членам. Важливо зазначити, що
інститути ЄС здатні приймати обов’язкові для держав-членів рішення, навіть
тоді, коли одна або декілька державчленів негативно ставляться до такого
рішення;
- окремі важливі питання повністю (виключна конкуренція
наднаціональної організації) або частково (конкуруюча компетенція) виведені
з-під ведення держав-членів;
- право ЄС автоматично застосовується до суб’єктів національного права
держав-членів.
Про наднаціональний характер ЄС свідчить наявність механізму
стримувань і противаг , специфіка якого полягає в існуванні органів та
інститутів влади , що утворюють цілісну інституційну структуру, що
характеризується системністю наднаціонального змісту . Стабільність цієї
системи забезпечується додатковими, порівняно з існуючими в
державах-членах, зв’язками між гілками влади шляхом перенесення деяких
функції кожної з гілок на інститути (органи) іншої. Важливе значення для
визначення Євросоюзу як наднаціональної організації має наявність у Союзу
права приймати рішення кваліфікованою більшістю голосів. Як вже
зазначалося, прийняті в такому разі рішення можуть не збігатися з
волевиявленням окремих держав-членів.
Нарешті, Європейському Союзу властива ще одна важлива ознака
наднаціональної організації: чиновники Союзу виступають і діють від його
імені та в його інтересах. Хоча члени Комісії призначаються за загальною
згодою урядів держав-членів, однак як єврочиновники вони не можуть
представляти і/або захищати інтереси тієї держави, громадянином якої вони є і
яка висунула їх кандидатуру. Більше того, членам Комісії при здійсненні своїх
повноважень прямо забороняється звертатися із запитом і отримувати інструкції
від урядів або інших органів держав-членів, як державам-членам заборонено
будь-яким чином впливати на позицію членів Комісії .
Порівняно з Маастрихтським договором Ніццький договір ще більше
посилив незалежність єврокомісарів, передбачивши, що висунення і подальше
призначення членів Комісії здійснюється не національними урядами за
загальною згодою, а кваліфікованою більшістю Ради. При цьому вони стають
незалежними як від урядів своєї держави, так і від самої Ради, яка не може
призупинити або припинити їх повноваження. [3].
Якщо виокремлювати загальні характерні риси для наднаціональності:
по-перше, є те, що держави передають організації частину своїх
повноважень;
по-друге, організація повинна мати право втручатись у питання, які
належать до внутрішньої компетенції держав, відповідно до її конституції;
по-третє, організація має право схвалювати норми прямої дії не тільки для
держав-членів та органів організації, а також для фізичних і юридичних осіб
держав членів.
Досвід набуття державами членства, зокрема, в Європейському Союзі,
показує факти внесення змін до конституцій напередодні ратифікації
міжнародного договору, яким передбачається передача повноважень держави на
користь організації. Такі зміни вносяться не стільки заради закріплення
можливості передачі, а отже, участі в міжнародних організаціях або усунення
невідповідностей між конституцією й відповідним міжнародним договором,
скільки заради наголошення на протилежному.
Міжнародні організації мають право втручатися у внутрішню
компетенцію держави. У зв’язку із цим необхідно згадати, що принцип
невтручання у внутрішні справи держави тісно пов’язаний із принципом
суверенної рівності держав. Зміст принципу невтручання у внутрішні справи
означає заборону державам і міжнародним організаціям втручатися у внутрішні
справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним,
дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито
або побічно з боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям
міжнародної організації. Так, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН Організація
не має права «на втручання в справи, що фактично відносяться до внутрішньої
компетенції будь-які держави». Проте варто мати на увазі, що деякі дії, що
відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися, наприклад,
Радою Безпеки ООН як такі, що не відносяться винятково до внутрішньої
компетенції останньої.
Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують
міжнародному миру й безпеці, такі події перестають бути внутрішньою
справою цієї держави й дії Організації Об’єднаних Націй стосовно цих подій не
будуть втручанням у внутрішні справи держави. Таким чином, концепція
невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї
внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов’язання держави, у
тому числі і їхні зобов’язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє
правильно підходити до вирішення цього питання.[4]
Згідно з теорією федералізму існують такі моделі наднаціональної
організації влади:
– американська федеративна модель, що ґрунтується на наявності двох відносно
незалежних рівнів влади з чітким розподілом їхньої компетенції: федерального
(асоціюється з «урядом» ЄС) і суб’єктів федерації (національні уряди);
характеризується системою стримувань і противаг;
– німецька федеративна модель, яка передбачає спільне здійснення влади
федерацією та її складовими частинами, існування конкуруючої компетенції й
набагато вужчий обсяг повноважень центрального уряду;
– змішана швейцарська конфедеративна модель, яка поєднує риси як
американської (у питаннях формування парламенту), так і німецької (у сфері
конкуруючої компетенції) моделей
Аналіз правових положень установчих договорів ЄС дає підставу
говорити про прояв американської моделі, відповідно до якої наднаціональні
інституції отримують більше виключних повноважень перед національними
урядами. Ідеї німецької й швейцарської моделей проявляються у сферах тих
повноважень, які є загальними для наднаціональних інституцій ЄС і
державчленів (економічна політика, освіта, культура, транс’європейські мережі,
науково-технічні дослідження, оборона і т. д.). Саме в цих сферах повноваження
наднаціональних інституцій полягають у доповненні або підтримці, сприянні чи
координації дій національних урядів. У конкуруючій сфері наднаціональні
інституції здійснюють свій вплив шляхом ужиття заходів адміністративного й
бюджетного характеру чи через здобуття відповідних повноважень[5].
На прикладі Європейського Союзу (далі – ЄС) можна більш яскраво і
чітко показати прояв та співвідношення наднаціональності ЄС з суверенітетом
дер- жав-членів.Отже, звернемося до визначених до функцій, завдань та цілей
ЄС.
Зрозуміло, що питання завдань та цілей ЄС є доволі широким, проте, щоб
певним чином узагальнити їх та зважаючи на обсяг цього дослідження,
вважаємо за доцільне скористатися основоположними цілями Співтовариства зі
ст. 2 Римського договору 1957 р.[6]: створення спільного ринку, економічного та
валютного союзу, а також у здійсненні політики та діяльності сприяти повсюдно
в Співтоваристві гармонійному й зба- лансованому розвитку економічної
діяльності, сталого і безінфляційного зростання, зберігати навколишнє
середовище, прагнути до досягнення високого ступеня конвергенції
економічних показників, високого рівня зайнятості й соціального захисту,
підвищення життєвого рівня та якості життя, економічного та соціального
згуртування і солідарності держав-членів.
Надалі, вагоме розширення відбулося в рамках ст. 2 Маастрихтського
договору (1992 р.), в якій визначено, що Союз мав на меті сприяти
економічному та соціальному прогресу і високому рівню зайнятості і досягти
збалансованого та сталого розвитку, зокрема шляхом створення простору без
кор- донів, шляхом економічного та соціального згуртування та створення
економічного і валютного союзу, що включає в кінцевому підсумку введення
єдиної валюти згідно з положеннями Договору; сприяти утверджен- ню його
самостійної ролі на міжнародній арені, особливо шляхом здійснення загальної
зовнішньої політики і політики безпеки, включаючи поступове формування
спільної оборонної політики, яка могла б привести до спільної оборони;
посилити захист прав та інтересів громадян держав-членів шляхом
запровадження громадянства Союзу тощо.[7]
Якщо ж говорити про нормативно-правові акти, які ухвалює
Європейський Союз, та їхній вплив на внутрішні правопорядки держав, то в
цьому аспекті потрібно наголосити, що акти ЄС мають різну юридичну силу, у
зв’язку з чим велику роль відіграє форма актів. Так, відповідно до ст. 288 ДФЄС
для здійснення своєї компетенції інститути Союзу приймають регламенти,
директиви, рішення, рекомендації та висновки. Регламенти мають загальне та
пряме (тобто не потребують імплементації у національне законо- давство)
застосування в усіх державах-членах і є обов’язковими в усіх своїх елементах,
регулюючи відноси- ни у таких сферах, як недискримінація і громадянство
Союзу, правила конкуренції, здійснення економічної, сільськогосподарської,
транспортної, митної, торгівельної політики тощо.
По-перше, всі види вказаних актів регулюють відносини у сферах, які
чітко визначені установчими договорами Союзу, іншими словами, Союз у
рамках своєї компетенції не може видати, наприклад, регламен- ту, який би
регулював відносини у сфері іншій, аніж тих, які визначені для цього
установчими договорами (саме в такому випадку можна було б стверджувати
про те, що наднаціональність ЄС в аспекті нормативно- правових актів є
первинною щодо суверенітету держав та його прояву). Такі сфери передбачені і
чітко виок- ремлені для кожного виду актів ЄС, а тому і про винятки йтися не
може. Тому вважаємо, що первинним у цьому випадку був реалізований
державам-членами прояв суверенітету, який виразився в тому, що держави
встановили (а ті держави, які набули членства у ЄС на пізніших етапах –
прийняли та ратифікували) ті сфери, відносини в яких вони вважають за
необхідне, щоб регулювалися саме актами ЄС.
 По-друге, окрім того, що держави-члени чітко передбачали ці сфери,
держави-члени також доволі доречно здійснили вже виокремлену класифікацію
цих актів, а класифікація, вважаємо, відіграє в цьому випадку неабияку роль,
оскільки не просто відокремлені акти, а відокремлені і види актів, які повинні
регу- лювати певні відносини, що створює умови для максимальної прозорості
та зрозумілості нормотворчого процесу в ЄС, а такі критерії, як прозорість і
зрозумілість, у свою чергу, забезпечують, зокрема, неможли- вість виходу за
рамки наданих повноважень. В іншому випадку, тобто якби не було чіткої
класифікації, виникла б значна ймовірність того, що різні акти регулювали б
різні сфери, і їхня юридична сила б не була цілком визначеною, а це б уже
свідчило про первинну наднаціональність таких актів. Натомість держави-
члени Союзу створили дуже чіткий механізм уникнення цього, усвідомлюючи
пріоритетність та первинність прояву суверенітету.

Таким чином, наднаціональний характер актів ЄС досить чітко

відображає саме прояв реалізації державного суверенітету держав-членів, при
цьому від такого прояву держави отримують гармонізоване та чітке виконання
необхідних сфер.[8]
Висновок:
Отже думка О. Мещерякової про те, що передача компетенції міжнародній
організації не може трактуватися як остаточна їх втрата,є слушною. До того ж
компетенції в певних сферах зазвичай передаються не повністю, а лише з
окремих питань. Безперечно, держави продовжують володіти своєю
компетенцією як і раніше. Передача компетенції наднаціональним органам
міжнародної організації не суперечить державному суверенітету, оскільки
держави добровільно є членами відповідної міжнародної організації, яка
створюється на основі договору [9].
Джерела:
1)Водянніков О. Наднаціональність у праві Європейського Союзу:
Goetterdammerung Європи чи переосмислення права? / О. Водянніков //
Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2001. – № 3. – С. 162–192.
2)Сахнюк В. Прояв наднаціональності у функціонуванні інституційної системи
європейського союзу. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 4. С.
197–199.
3)Яковюк І. В. Прояв наднаціональності в Європейському Союзі. 2006. Вип. 12.
URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/2841/1/Jakovyk_121.pdf (дата
звернення: 10.10.2023).
4)Лебедєва А.Б. Проблеми співвідношення наднаціональності міжнародних
організацій і суверенітету держав-членів. Науковий вісник Ужгородського
національного університету. 2014. Т. 3, Вип. 28. С. 176.
5) Якименко Х. Європейський Союз : правова природа об’єднання : дис. ... канд.
юрид. наук : 12.00.01 / Х. Якименко ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава
Мудрого. – Харків, 2009. – 229 с.
6) Договір про заснування Європейської Спільноти ( Договір про заснування
Європейського економічного співтоварист- ва) (консолідована версія станом на
1 січня 2005 р.). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_017#Text
7) Договір про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. (зі змінами і
доповненнями від 13 грудня 2007 р.)
URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_029#Text
8)Shpakovych O., Penkovska S. The relationship between the sovereignty of member
states and the supernationality of international organizations. Law review of kyiv
university of law. 2020. No. 3. P. 349–353.
URL:https://doi.org/10.36695/2219-5521.3.2020.63 (date of access: 13.10.2023).
9)Мещерякова О.М. Наднациональность в праве Европейского Союза и
проблема суверенитета / О.М. Мещерякова : дисс. … докт. юрид. наук : спец.
12.00.10 «Международное право, европейское право». – М., 2010. – 468 с