1. Поняття „право Європейського Союзу”.

Ознаки, що характеризують його

соціальну і юридичну сутність.
Європейський Союз (ЄС) є унікальним міжнародним утворенням, яке становить
яскравий приклад успішного політичного та правового співробітництва та економічної
інтеграції. 13 грудня 2007 p. у м. Лісабон (Португалія) главами держав-учасниць ЄС було
підписано Договір про Реформи, так званий Лісабонський Договір, який значно підвищує
демократичність та ефективність функціонування інститутів ЄС. Цей договір наділяє ЄС, до
якого входить 28 держав-учасниць, міжнародною правосуб'єктністю. 1 грудня 2009 р.
Лісабонський Договір набрав чинності.
Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової
інтеграції 28 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Голландії,
Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти,
Німеччини, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії,
Франції, Хорватії, Чехії, Швеції).
Право Європейського Союзу — це система правових норм, які регулюють процеси
європейської інтеграції та діяльність ЄС.
За своєю структурою право Євросоюзу поділяється на первинне та вторинне.
До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову
основу функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право
ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Євросоюзу.
Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять
норми, які закріплені в актах органів Євросоюзу, а також у міжнародних угодах, що уклали
між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права. Вторинне право
не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.
До найважливіших рис права ЄС належать культуралізм, плюралізм, раціоналізм,
динамізм, інтегралізм, професіоналізм, інструменталізм, легалізм, європеїзм. Унікальна за
природою організація Європейського Союзу поєднує риси як типової міжнародної
організації, так і федерації.
Право ЄС також є поєднанням рис національних правових систем держав-учасниць з
рисами міжнародного права. Найбільший вплив на формування права ЄС, з-поміж
національних систем, мають риси французького права (насамперед адміністративного,
значною мірою також судового права) і німецького права (цивільного, господарського та
торгового).
 Право ЄС поєднує культуру континентального права та загального права (common law).
Домінують риси права континентального, водночас наявність рис загального права (common
law) виявляється в рецепції англійських засад проведення судового процесу (adversary
system), заслуховування іншої сторони (audi alteram parten), сприйняття способу ведення
судового діалогу і надання переваги позасудовим способам розв'язання спорів.
Прямування до уніфікації, інтеграції права в рамках ЄС є не вибудовуванням зовсім
нової системи права, а зверненням до культурних традицій, сформованих раніше. Значна
динаміка розвитку права ЄС спричиняє, з одного боку, те, що воно звертається до зразків з
минулого, а з іншого, беручи до уваги сучасні потреби, — є правовим порядком, який
піддається постійним змінам. У цьому розумінні право ЄС утворює певну цілісність,
відокремлену однаково як від національних правових систем (континентальної та англійської
культури), так і міжнародного права.
Право ЄС утворює таким чином наднаціональну правову систему і правову культуру
загальноєвропейського зразка. Воно утворює організовану і структуровану систему правових
норм, з її джерелами, власними інституціями, процедурами творення, інтерпретації і
застосування, створюючи свого роду конгломерат норм держав-учасниць і міжнародних
норм, та є "особливим правопорядком".
2.Право Європейського Союзу, внутрішньодержавне (національне) право і міжнародне
право: співвідношення і взаємодія.
В процесі інтеграції країн до Європейського Союзу одним з важливих питань є
співвідношення права європейського союзу з міжнародним правом. Дане питання є доволі
актуальним враховуючи унікальну природу права Європейського Союзу та можливість
виникнення колізій при його співвідношенні з міжнародним. В сучасному світі в багатьох
країнах міжнародне та національне право співіснують як окремі правові системи, що певним
чином взаємодіють та проникають одна в одну. В даному контексті право Європейського
Союзу доволі часто називають унікальним правовим феноменом.
Воно являє собою специфічний правопорядок, правову систему, що склалась на стику
міжнародного та національного права держав-членів Європейського Союзу. Крім того право
ЄС є динамічною наднаціональною правовою системою, що постійно самовдосконалюється
та знаходиться в стані безперервного саморозвитку. З перебігом часу система права ЄС
набуває все більше специфічних, унікальних рис, що не притаманні міжнародному або
національному праву. Отже право ЄС являє собою автономну систему права, але при цьому в
складній структурі правових норм ЄС діють норми міжнародного права. Наприклад, норми
установчих договорів ЄС, про приєднання інших країн до ЄС, договори, що укладаються ЄС
зіншими суб’єктами міжнародного права. Також в правової системі ЄС існують норми, що
закріплюються в нормативно-правових актах Євросоюзу та за своєю природою відрізняються
від актів міжнародних організацій. Таким чином природній зв’язок права ЄС та міжнародного
права становлять базу правової системи Європейського Союзу, але при їх взаємодії можуть
виникати певні конфлікти, колізії. В установчих договорах ЄС не має окремих чітко
сформульованих положень які би прямо і безальтернативно регламентували питання
співвідношення права ЄС та міжнародного права, як, наприклад, такі питання закріплюються
в конституціях різних країн. Але говорити про те, що таких норм не існує звісно не можливо.
Дані норми виявляються шляхом аналізу установчих договорів ЄС та практики Суду ЄС. Так
в ч.5 ст. 3 договору про Європейський Союз зазначається, що ЄС повинен сприяти
неухильному дотриманню та розвитку міжнародного права, особливо дотриманню принципів
Статуту ООН. Отже дійсно дана стаття закріплює вимогу щодо дотримання норм
міжнародного права, але формально жодна зі статей установчих договорів не розкриває
питання про ієрархію міжнародного права та інтеграційного права. [1,2] Прикладами
визнання та застосування норм міжнародного права може бути справа 2/70 Commission v.
Council (1970). В ній Суду ЄС визнав міжнародну правосуб’єктність за співтовариством, а
отже й необхідність дотримання норм міжнародного права. Але необхідно підкреслити, що в
першу чергу в даному випадку маються на увазі міжнародні норми універсального характеру.
В справі 104/81 Kupferberg (1982) було вказано, що для обґрунтування недійсності
міжнародних угод, укладених з ЄС, необхідно посилатись на положення права міжнародних
договорів. Це також підтверджує факт застосування та дотримання Європейським Союзом
положень міжнародного права. Розглядаючи справу 43/75 Defrenne (1976) Суду ЄС дав
тлумачення принципу рівної оплати праці чоловіків та жінок використовуючи конвенцію
Міжнародної організації праці, що також є доказом поваги та виконання Євросоюзом та
державами-членами ЄС зобов’язань за міжнародними договорами. [3] Установчі договори ЄС
містять положення, що регламентують наслідки укладання Євросоюзом або його членами
міжнародних угод. В ст. 216 Договору про функціонування ЄС закріплені положення згідно з
якими угоди укладені Союзом носять обов’язковий характер для інститутів Союзу та держав-
членів. Обов’язковий характер виконання інститутами Європейського союзу та державами-
членами ЄС міжнародних договорів говорить про повагу співтовариства до принципів
міжнародного права, в даному випадку принципу pacta sunt servanda. Отже міжнародні угоди,
стороною яких є Європейський союз, фактично відносяться до джерел права Європейського
союзу, отже носять обов’язковий характер для інститутів ЄС та країн ЄС. Необхідно звернути
увагу також на те, що враховуючи процедуру,яка застосовується для надання згоди на
укладання договорів, вони ієрархічно нижче, ніж установчі договори, але займають вище
положення до вторинного законодавства ЄС. [5,6,2]
Крім того міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу і країнами-членами ЄС
з іншими суб’єктами міжнародного права повинні відповідати положенням установчих
договорів ЄС. Так в ч. 11 ст. 218 Договору про функціонування ЄС вказано, що у разі
укладення міжнародної угоди може виникнути необхідність звернення до суду ЄС для
отримання висновку про відсутність суперечності із установчими договорами, про сумісність
відповідної угоди з установчими договорами. Якщо висновками Суду встановлений факт
невідповідності угоди установчим договорам, угода може набрати чинності лише після
внесення відповідних змін до неї або перегляду договору про функціонування ЄС. У
протилежному випадку буде вважатися, що установчі договори мають примат над
міжнародними угодами, укладеними ЄС. [2,1]
Досвід застосування ч. 2 ст. 216 договору про функціонування ЄС свідчить про те, що в
переважної більшості випадків змін зазнають міжнародні угоди, а установчі договори
залишають не змінними. Це також певним чином підкреслює особливий статус договорів про
ЄС та їх більш високе ієрархічне становище.
Але враховуючи «конституційний» характер даних угод, а також те що, в них містяться
норми прямої дії, норми, що стосуються приватних осіб таке становище є досить
обґрунтованим. Так у Висновку Європейського Суду щодо угоди між Співтовариствами та
Єдиним Економічним Простором підкреслювалось, що Угодою про Єдиний Економічний
Простір не передбачається відступу частини суверенних прав її учасників до міжурядових
органів і вона є класичним прикладом міжнародного договору. Що стосується Європейського
Співтовариства то Суд визначив його як інтеграційну організацію, якій притаманні певні
конституційні елементи. Випадки внесення змін до установчих документів, обумовлені
укладенням міжнародних договорів є великою рідкістю. Прикладом може бути приєднання
ЄС до СОТ. [1] Також опосередковано пріоритет установчих договорів Європейського Союзу
закріплюється в ст. 351 Договору про функціонування ЄС.
Положеннями даної статті встановлено, що у разі невідповідності міжнародних угод,
укладених країнами ЄС до їх приєднання до Європейського Союзу, установчим договорам ЄС
дані держави повинні вжити всіх необхідних кроків для усунення невідповідностей. Аналіз
практики застосування даної статті свідчить про те, що суд віддає перевагу захисту права ЄС.
[2] В теорії навіть почав формуватись новий погляд на укладення країнами, що є частиною
ЄС, угод з іншими суб’єктами міжнародного права. А саме вона полягає в тому, що суд може
дійти висновку щодо несумісності угоди з правом ЄС вбачаючи «гіпотетичну несумісність».
Наприклад, в справі Commission v. Kingdom of Sweden з приваду міжнародних інвестиційних
угод, укладених до вступу в Європейський Союз, Суд ЄС дійшов висновку, що хоча ці угоди
фактично не суперечили положенням установчих договорів, в майбутньому за певних умов
такі невідповідності могли виникнути, отже Суд виявив потенційну невідповідність даних
угод установчим договорам. Також Судом ЄС була розглянута вагома кількість справ, що
стосуються співвідношення актів інститутів ЄС та міжнародного права. Наприклад, в справі
36/73 Nederlandse Spoorwegen (1973) було визнано, що акти інститутів ЄС суперечили
положенням про тарифне регулювання в рамках ГАТТ, а в справі 181/73 Haegeman II (1974)
акти інститутів ЄС були визнані такими, що відповідають положенням угоди про асоціацію
Греції з ЄС. Отже аналізуючи установчі договори та судову практику Європейського Союзу
очевидним є факт поваги, визнання та дотримання Союзом норм міжнародного права.
Договір про ЄС прямо передбачає обов’язок щодо дотримання норм міжнародного права,
особливо підкреслюється необхідність дотримання принципів Статуту ООН. Також в
правовій системі ЄС передбачені механізми, направлені на захист правової системи ЄС, які
дійсно можуть створювати колізії між нормами міжнародного права та права Європейського
Союзу, але разом з тим передбачені механізми подолання суперечностей між відповідними
правовими системами.
3.Система права ЄС. Класифікація джерел права Європейського Союзу.
Система права Європейського Союзу – це новий правовий порядок, утворений
засновницькими договорами, характеризується своєю автономністю та внутрішнім
узгодженням власної системи правових джерел, а також специфічною природою
взаємовідносин, що існують між правовими нормами Європейського Союзу та національними
правовими системами держав-учасниць.

Необхідно вказати, що право ЄС є самостійною системою, яка функціонує поряд з

національними системами права, а також системою універсального міжнародного права.

Суд ЄС зробив з цього приводу два принципові висновки:

1) це особлива система права, інтегрована в систему права держав-учасниць (і

має обов’язковий характер для їх судових органів);
2) право ЄС – масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн так і до
самих держав.
Згідно з рішенням суду ЄС Право Співтовариств утворює самостійну особливу систему,
норми якої у рівній мірі є обов’язковими, як для держав-учасниць, так і для фізичних та
юридичних осіб.
 Право ЄС характеризується низкою ознак:

 це правові норми, породжені інтеграційними процесами, які

знайшли свій вираз у джерелах права Європейської Співтовариства та Європейського Союзу;
 це правові норми, які об’єднують те, через що вони повинні
забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань.
Система права ЄС включає галузі, інститути, принципи і норми.
До галузей права ЄС належать:
- сукупність правових норм, які визначають правове становище Євросоюзу;
- правове регулювання внутрішнього ринку;
- торгівельне та комерційне право;
- право конкуренції;
- право охорони навколишнього середовища;
- право щодо державних замовлень;
- трудове право;
- право зовнішніх відносин тощо.
Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види. По-перше, це
інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать інститути визнання,
правонаступництва, відповідальності.
По-друге, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути.
Наприклад, в межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі
інститути, як:
- свобода пересування товарів;
- вільний рух людей;
- свобода економічної діяльності і надання послуг;
- вільний рух капіталів.
Право конкуренції охоплює:
- інститут забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької діяльності на
ринку ЄС;
- інститут державної допомоги.
У галузі торгівельного та комерційного права сформовані такі інститути, як:
- право компаній; - право на промислову та інтелектуальну власність; - банківське право;
- страхове право тощо.
Законодавство ЄС щодо захисту довкілля містить такі інститути:
 - охорони живої природи;
- боротьби із забрудненням повітря та шумом;
- обмеження хімічного забруднення та утилізацію відходів;
- боротьби за чистоту води тощо.
У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, які утворюють окремі
інститути як:
- регулювання діяльності державних та комунальних установ у сферах виконання робіт;
- поставок та надання послуг.
Право зовнішніх відносин ЄС охоплює такі інститути:
- договірне право ЄС;
- дипломатичне право ЄС;
- норми, що регулюють здійснення СЗППБ (соціальної зовнішньої політики і політики
безпеки), СПБО (соціальної політики безпеки і оборони), СТП (спільної торговельної
політики).
Названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю
правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні
галузі національного права держав-учасниць. Винятками з цього правила є норми, що
визначають правовий стан (статус) ЄС та право зовнішніх відносин ЄС.
Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, до
права ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського інтеграційного
об'єднання
Виділяють три головних різновиди джерел права: нормативно-правові акти, звичаї, судові
прецеденти. Така класифікація джерел цілком відповідає і праву ЄС.
Систему джерел права ЄС утворюють такі її складові елементи:
1) установчі договори;
2) нормативно-правові акти ЄС;
3) загальні принципи права;
4) рішення Суду ЄС;
5) міжнародні договори.

1) Всі інші норми права ЄС повинні відповідати положенням установчих договорів, а

інститути Європейського Союзу покликані стежити за тим, щоб всі інші нормативно-правові
акти не суперечили установчим договорам. Наявність такого протиріччя є безумовною
підставою для порушення в Суді ЄС справи про анулювання такого акту. В силу своєї
юридичної природи установчі акти займають вищу сходинку в ієрархії джерел права ЄС.
До числа установчих актів відносяться, в першу чергу,Паризький договір 1951 р. про
створення ЄОВС (Європейське об'єднання вугілля та сталі), Римські договори 1957 р., що
поклали початок існуванню Євроатому і Європейського економічного співтовариства (ЄЕС),
а також акти, що доповнюють і змінюють дані договори і яким держави-члени Європейського
Союзу надають характер установчих актів. До їхнього числа належать насамперед Єдиний
європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу 1992
р. і Амстердамський договір 1997 р., що вступив в силу з травня 1999 р.

2) Найважливішу групу джерел європейського права утворюють акти, що видаються

інститутами Європейського Союзу. До їх числа належать регламенти, директиви і рішення.
Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах
обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню
владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана
держава за їхнє прийняття чи ні.
Другий вид нормативно-правових актів, що видаються інститутами Союзу, -
це директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як
правило, вказуються мета і результати, які повинні бути досягнуті, однак національній владі
надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця
мета може бути досягнута.
Виділяють два види директив:
1) рамкові директиви;
2) звичайні директиви.
Рамкові директиви утворюють самостійну групу актів, які ієрархічно не підпорядковані
регламенту. Звичайні директиви можуть містити більш детальну регламентацію, особливо
якщо вони приймаються на основі й на виконання регламенту.
Третю групу нормативно-правових актів інститутів ЄС утворюють рішення. Їхня відмінна
риса полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи
обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких,
нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким вони адресовані.
Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути певні
категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи.

3) До числа джерел права ЄС, активно використовуваних Судом ЄС, належать загальні
принципи права.
Загальні принципи права являють собою концентроване вираження найважливіших
сутнісних рис і цінностей, властивих даній системі права.
У доктринальному плані необхідність виокремлення загальних принципів права
пов'язують звичайно з тим, що суд не може відмовити в праві на правосуддя, навіть якщо
відсутня відповідна правова норма, що регулює відповідні відносини чи спірну ситуацію. Цей
підхід особливо характерний для англосаксонського права.
Суд ЄС у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що він спирається на
загальновизнані принципи права, наприклад, такі, як принцип недискримінації, принцип
пропорційності чи адекватності, і цілий ряд інших.
Згідно ст. 6 Договору про Євросоюз він заснований на принципах волі, демократії, поваги
прав людини й основних свобод, а також принципах правової держави, принципах, що є
загальними для всіх держав-членів Європейського Союзу. Пункт 2 цієї ж статті уточнює, що
під загальними принцами права ЄС розуміються основні права і свободи в тому вигляді, як
вони закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод,
підписаної в Римі 4 листопада 1950 р., і як вони випливають із загальних конституційних
традицій держав-членів.

4) Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці
рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС. Це підтверджується в рівній мірі
тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів права
ЄС. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених
засновницькими договорами.

5) Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають як

зовнішні джерела, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального
міжнародного права. На них цілком поширюються такі принципи права міжнародних
договорів, як обов'язковість дотримання (pacta sund servanda), незмінюваність в
односторонньому порядку, верховенство стосовно внутрішніх джерел права, та інші.
Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні
положення не повинні суперечити установчим договорам.
4.Джерела первинного права. Установчі документи (договори) Європейського Союзу:
поняття і система. Порядок перегляду установчих договорів.
Первинне право Європейського Союзу - це документи основоположного характеру, які мають
вищу юридичну силу в її правовій системі. Джерела первинного права розробляються і
приймаються спільно державами-членами і тому є за формою міжнародними договорами.
Як джерела первинного права Союзу виступають, в першу чергу, його установчі документи
(договори): Договір про заснування Європейського Співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС),
Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 (Договір про
Евратоме) і Договір про Європейський Союз 1992 р. Ці документи (включаючи протоколи до
них) були розглянуті вище у розділі II (див. питання N 15). Вони становлять основний
первинне право Союзу.
Крім установчих договорів в первинне право Європейського Союзу входять джерела, які
містять до них зміни або доповнення, - додаткове первинне право:
а) ревізійні договори, за допомогою яких вносяться поправки в Договір про Європейський
Союз та інші установчі документи.
Останнім ревізійним договором, в редакції якого діють нині установчі документи Союзу *
(44), служить Ніццький договір від 26 лютого 2001 р. (набув чинності 1 лютого 2003 р.).
Повна назва цього джерела: "Ніццький договір, що змінює Договір про Європейський Союз,
договори, що засновує Європейські співтовариства, і деякі пов'язані з ними акти";
б) договори про приєднання, на підставі яких до Європейського Союзу вступають нові
держави-члени.
Подібні договори укладаються за згодою Європейського парламенту між діючими
державами-членами, з одного боку, і державами-кандидатами на вступ - з іншого. Останні
договори про приєднання, на підставі яких до Європейського Союзу вступили 12 країн
Східної Європи і Середземномор'я, були підписані в 2003 і 2005 рр.. і вступили в силу
відповідно в 2005 і 2007 рр.. (Див. питання N 16).
Складовою частиною кожного договору про приєднання виступає Акт про умови приєднання,
який вносить відповідні поправки в установчі документи (наприклад, про зміну чисельного
складу "європейських" інститутів) і встановлює перехідний період для поступової адаптації
нових держав- членів до вимог Європейського Союзу.
До актів про умови приєднання, як і до установчих документів, прикладені численні
протоколи, є їх складовою частиною. Всього існує близько 100 подібних протоколів.
Деякі з них містять перехідні положення, які з плином часу втрачають значення. Наприклад,
Протокол "Про реструктуризацію чеської металургійної промисловості", прикладений до
Акту про умови приєднання країн Східної Європи і Середземномор'я 2003 р. (набрав чинності
в 2005 р.)
Інші протоколи розраховані на постійне застосування. Вони можуть встановлювати
спеціальні доповнення або вилучення відносно правового статусу вступають до
Європейського Союзу держав. Наприклад: Протокол "Про Фарерських островах",
прикладений до Акту про умови приєднання Великобританії, Ірландії та Данії 1972 року (в
силі з 1973 р.), Протокол "Про використання специфічно австрійських термінів німецької
мови в рамках Європейського Союзу", прикладений до Акту 1994 про умови приєднання
Австрії, Фінляндії та Швеції (у силі з 1995 р.), Протокол "Про транзит осіб сухопутним
шляхом між Калінінградською областю та іншими частинами Російської Федерації",
прикладений до Акту 2003 р. про умови приєднання країн Східної Європи та
Середземномор'я (у силі з 1 травня 2005 р.).
Юридична сила раніше укладених договорів про приєднання, включаючи всі прикладені до
них документи, не зачіпається положеннями Лісабонського договору 2007 р. про реформу
Європейського Союзу (див. питання N 17). Після вступу в дію Лісабонського договору
приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів буде проводитися в аналогічному
порядку. Отже, обсяг розглянутої групи джерел додаткового первинного права і кількість
вхідних в неї документів будуть зростати;
в) Акт "Про обрання представників до Європейського парламенту загальним прямим
голосуванням" від 20 вересня 1976 (із змінами та доповненнями від 25 червня і 23 вересня
2002 р.). Даний Акт закріплює основоположні правила, відповідно до яких проходять вибори
до представницького інститут Європейського Союзу на всій його території (див. питання N
35);
г) Рішення "Про систему власних ресурсів Європейських співтовариств" від 7 червня 2007,
що встановлює джерела фінансування доходної частини бюджету Співтовариств (нині -
загального бюджету Європейського Союзу) на базі поєднання міжнародно-правових та
державно-правових підходів.
К "власним ресурсам" Співтовариств віднесені, зокрема, митні збори і відрахування держав-
членів, що відповідають розміру їх ВВП і частці який справляється на їх території ПДВ.
Незважаючи на свої назви, Акт 1976 р. і Рішення 2000 р. на ділі є нормативним договорами,
доповнюючими текст Договору про ЄС 1957 Хоча проекти цих документів затвердила Рада
Європейського Союзу (в першому випадку - за пропозицією Європейського парламенту),
вони вступили в силу лише після ратифікації всіма державами-членами.
5.Договір про Європейський Союз і Договір про функціонування Європейського Союзу
як основні джерела первинного права, їх структура і загальний зміст.

До́ говори́ Європе́йського Сою́ зу — міжнародні угоди, укладені між державами-членами ЄС.
У таких державах встановлені спільні конституційні основи, інституції Європейського Союзу.
Паризький договір — Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі.
Взагалі перший договір, що об'єднав кілька країн Європи. Підписаний у Парижі 18
квітня 1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року.
Два основних фундаментальних документи Договір про функціонування Європейського
Союзу (підписаний у Римі в 1958 році як Договір про створення Європейського економічного
співтовариства) і Договір про Європейський Союз (підписаний у Маастрихті в 1992 році) та
ряд взаємопов'язаних з ними договорів відображають принципи функціонування ЄС.
Договори неодноразово змінювалися і коригувалися впродовж 65 років з моменту їх
підписання. Повний об'єднаний варіант двох основних договорів регулярно
публікується Європейською комісією.
Маастрихтський договір, крім офіційного створення ЄС, також об'єднав Європейські
Спільноти, та дві інші підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову
політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором
запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту
даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також
розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю.
Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум
у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року ратифікував
Угоду.
Договір про Європейський Союз (TEU; Маастрихтський договір, діє з 1993 року) і Договір про
функціонування Європейського Союзу (TFEU; Римський договір, діє з 1958 року)
зміцнювалися шляхом внесення поправок принаймні раз на десять років, з моменту набуття
кожним з них чинності, останньою з яких є Лісабонська угода, яка набула чинності
в 2009 році.
У Лісабоні Хартія основних прав була включена в проект Конституції ЄС, хоча, по суті, вона
не була договором. Проблемна ратифікація хартії (вона не була підтримана на референдумах
у Нідерландах і Франції) показала невеликі перспективи для подальших реформ у найближчі
кілька років окрім стандартних угод, які лише дозволяють приєднувати нові держави.
Також, кожного разу, коли до ЄС приєднується нова країна, у договір вносяться нові
корективи щодо приєднання. Додаткові договори також впливають на зміни деяких частин
основних договорів. Також існують багато цільових реформаторських поправок.
Договір про Європейський Союз[ред. | ред. код]
Короткий зміст розділів[1]:
Розділ 1, Загальні положення[показати]
Розділ 2, Положення про демократичні принципи[показати]
Розділ 3, Положення про державні установи[показати]
Розділ 4, Положення щодо тіснішої співпраці[показати]
Розділ 5, Загальні положення про зовнішньополітичну діяльність Євросоюзу[показати]
Розділ 6, Кінцеві положення[показати]
Договір про функціонування Європейського Союзу[ред. | ред. код]
В цьому договорі більш глибоко розкриваються подробиці щодо ролі, політики і
функціонування Союзу.[2]
Розділ 1, Принципи[показати]
Розділ 2, Громадянство і заборона дискримінації в ЄС[показати]
Розділ 3, Політика Союзу і внутрішні дії[показати]
Розділ 4, Асоціація заморських країн і територій[показати]
Розділ 5, Зовнішньополітичні дії Європейського Союзу[показати]
Розділ 6, Фінансові і установчі положення[показати]
Розділ 7, Загальні і кінцеві положення
Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) є одним із двох договорів, які
формують конституційну основу Європейського Союзу (ЄС), інший є Договір про
Європейський Союз (ДЄС; також відомий як Маастрихтський договір). Раніше він був
відомий як Договір про заснування Європейського Співтовариства (ДЕС).[1]
Цей Договір виник як Римський договір (повністю Договір про заснування Європейського
економічного співтовариства), який призвів до створення Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС), найвідомішого з Європейських співтовариств (ЄС). Він був підписаний
25 березня 1957 року Бельгією, Францією, Італією, Люксембургом, Нідерландами та Західною
Німеччиною і набув чинності 1 січня 1958 року. Він залишається одним із двох
найважливіших договорів у сучасному Європейському Союзі (ЄС).
З 1957 року назву двічі змінювали. Маастрихтський договір 1992 року вилучив слово
«економічний» з офіційної назви Римського договору, а в 2009 році Лісабонський
договір перейменував його на «Договір про функціонування Європейського Союзу».
Після референдуму 2005 року, на якому була невдала спроба прийняти Європейську
Конституцію, 13 грудня 2007 року було підписано Лісабонську угоду. У зв’язку з цим ДЕС
було перейменовано на Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) і знову
перенумеровано. Лісабонські реформи призвели до злиття трьох стовпів у реформований
Європейський Союз.[2]
У березні 2011 року Європейська рада прийняла рішення про внесення змін до Договору,
додавши новий параграф до статті 136. Додатковий параграф, який дозволяє створити
механізм фінансової стабільності для єврозони, виглядає так:
Держави-члени, валютою яких є євро, можуть створити механізм стабільності, який буде
активовано, якщо це необхідно для збереження стабільності єврозони в цілому. Надання
будь-якої необхідної фінансової допомоги в рамках механізму здійснюватиметься на суворих
умовах
6.Інші джерела первинного права.

Крім ДЕС, ДФЕС (установчих документів - "Договорів") і Хартії про основні права в систему
джерел первинного права ЄС входять деякі інші документи, які носять додатковий характер
і, як правило, не призначені для самостійного застосування.

1. Ревізійні договори

Ревізійні договори - це договори, що вносять поправки до установчих документів ЄС, тобто в

"Договори", на яких заснований ЄС. Процедура підготовки ревізійних договорів була
розглянута вище. При цьому самі подібні договори не мають самостійного значення, так як
внесення ними поправки включаються (инкорпорируются) в установчі документи.

Так, з 1 грудня 2009 р установчі документи ЄС діють в редакції Лісабонського договору 2007
року (неофіційно - в "лісабонської" редакції). Лісабонська редакція змінила "Ніццької" -
встановлену Ніццьким договором 2001 року, який набрав чинності 1 лютого 2003 р

Останній ревізійний договір - Лісабонський договір 2007 року (повна назва: Лісабонський
договір, що змінює Договір про Європейський Союз і Договору про заснування
Європейського співтовариства) - складається з преамбули і семи статей. З них центральне
місце і найбільший обсяг займають перші дві статті (ст. 3-7 містять прикінцеві положення).

Стаття 1 являє собою набір поправок в ДЕС, послідовно викладені в її 60 пунктах. Ще більш
об'ємною є ст. 2 (295 пунктів), яка зробила поправки до Договору про заснування
Європейського співтовариства, в тому числі в назву документа (перейменований в ДФЕС).

Безпосередньо до тексту Лісабонського договору докладено два протоколи, також мають

ревізійний характер: Протокол № 1 вніс поправки в протоколи, раніше додані до установчих
документів ЄС, а Протокол № 2 - в Договір про заснування Європейського співтовариства з
атомної енергії, яке відтепер не є частиною ЄС . У зв'язку зі зміною порядку розташування і
нумерації статей установчих документів ЄС до Лісабонської угоди також є додаток, що
вказує відповідність між колишніми і новими номерами статей ДЕС і ДФЕС.

Одночасно з підписанням ревізійних договорів держави-члени також беруть

численні декларації, в яких відбивається їх політична оцінка тих чи інших положень
ревізійного договору [2] . При цьому самі декларації не є елементом ревізійних договорів.
Вони не мають юридично обов'язкової сили і не містять правових норм (декларації додаються
не до самого ревізійному договором, а до заключного акту - підсумковим документом
розробляла його міжурядової конференції).

Наприклад, до Заключного акту міжурядової конференції 2007 г. за підсумками якої було

підписано Лісабонський договір, докладено в цілому 62 декларації. Більшість з них (50)
відображають загальну оцінку державами-членами окремих положень Лісабонського
договору і права ЄС в цілому. Наприклад, в згадуваній вище Декларації про примат
(декларація № 17) всі держави-члени підтвердили свою прихильність принципу верховенства
права ЄС, як він був встановлений в судовій практиці Суду ЄС. У Декларації щодо Хартії
Європейського Союзу про основні права (декларація № 1) зазначено, що Хартія підтверджує
основні права, раніше визнані в рамках ЄС, і не спрямована на подальше розширення
компетенції Союзу (зміст цієї декларації фактично дублюють положення заключного розділу
Хартії).

Крім загальних декларацій ( "декларацій конференції") окремі держави-члени виступають з

індивідуальними або спільними деклараціями, що відображають їх власну позицію з тих чи
інших питань. Наприклад, у спільній декларації при підписанні Лісабонського договору 16
держав-членів підтвердили свою прихильність символам Союзу (прапор, гімн, девіз і ін.)
(Див. Вище, 1.1), які "продовжать бути для них символами спільної власності громадян до
Європейського Союзу і їх зв'язку з останньою "(декларація № 53). В індивідуальній
декларації Бельгії про національних парламентах це держава-член уточнило, що відповідно
до його конституційним правом як палат бельгійського парламенту слід розглядати не тільки
палати федерального парламенту, по і парламентські асамблеї суб'єктів бельгійської
федерації (декларація № 51).

2. Договори про приєднання

Договори про приєднання - це договори, на підставі яких нові держави вступають в ЄС.
Договори про приєднання полягають державами - членами ЄС з одним або декількома
державами-кандидатами. Для вступу в силу вони повинні бути попередньо схвалені
Європейським парламентом і потім ратифіковані парламентами всіх держав-членів, а також
зацікавлених держав-кандидатів.

Всього, починаючи з 1970-х рр., Коли відбулося перше розширення ЄС, було укладено шість
договорів про приєднання: Договір про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії 1972
року (набув чинності в 1973 р), Договір про приєднання Греції 1979 р . (вступив в силу в 1981
р), Договір про приєднання Іспанії та Португалії 1985 г. (вступив в силу в 1986 р), Договір
про приєднання Австрії, Фінляндії і Швеції 1994 г. (вступив в силу в 1995 р) [3] , Договір про
приєднання 10 східноєвропейських країн, включаючи Мальту і Кіпр (вступив в силу в 2004
р), Договір про приєднання Болгарії та Румунії 2005 (вступив в силу в 2007 р).

Кожен договір про приєднання, в першу чергу, юридично закріплює входження в ЄС нових
держав-членів (основна частина договору). Крім цього, з нагоди укладення договорів про
приєднання вносяться поправки в окремі положення установчих документів ЄС та інших
джерел права ЄС, звані "адаптації" (наприклад, з метою включення мов нових держав-членів
в систему офіційних мов ЄС, збільшення статутного капіталу Європейського центрального
банку і Європейського інвестиційного банку за рахунок вкладів нових держав-членів).
Подібні "адаптації" включаються в акт про умови приєднання, що додається до договору про
приєднання і є його складовою частиною. До акта про умови приєднання, в свою чергу,
додаються протоколи і додатки зі спеціальних питань.

Таким чином, як і ревізійні договори, договори про приєднання не призначені для

самостійного застосування, а мають на меті адаптувати ЄС до вступу нових держав-членів за
допомогою внесення поправок до установчих документів та інші джерела права ЄС. Багато
положень договорів про приєднання носять тимчасовий характер, тобто втрачають чинність
але закінчення певного перехідного періоду (наприклад, семирічний перехідний період для
поширення свободи пересування працівників на громадян нових східноєвропейських держав-
членів).
У той же час в договорах про приєднання є деякі положення, розраховані на самостійне і
постійне застосування. Вони служать джерелами справді додаткових норм первинного права
ЄС, які уточнюють правила установчих документів ЄС стосовно нових державам членам.

Як правило, мова йде про вилучення із загальних правил, що стосуються окремих держав-
членів або територій. Наприклад, згідно зі ст. 4 Протоколу про Фарерських островах,
прикладеного до Договору про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії 1972 р жителі
цього датського острова, яке не увійшло разом зі своєю метрополією до складу ЄС, не
визнаються як громадян держав-членів, а значить не є і громадянами Союзу в цілому.
Протокол про Сеуте і Мелільї визначає спеціальний режим цих іспанських територій,
розташованих в Північній Африці (прикладений до Договору про приєднання Іспанії та
Португалії 1985 г.).

Слід зазначити і Протокол про транзит людей сухопутним шляхом між Калінінградською
областю та іншими частинами Російської Федерації (прикладений до Договору про
приєднання східно-європейських держав 2003 року). Відповідно до Протоколу "без шкоди
суверенних прав Литви" рішення про сухопутну транзит через її територію між
Калінінградською областю та іншими регіонами Росії повинен приймати Рада ЄС. При цьому
ЄС зобов'язаний надавати Литві допомогу в цілях організації і спрощення подібного транзиту.

3. Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Договір про

Евратоме) 1957 р

Договір про Евратоме є одним з договорів, що засновують Європейські співтовариства, па

основі яких в 1992 був створи ЄС. Аж до 1 грудня 2009 (до вступу в силу Лісабонського
договору) Європейське співтовариство з атомної енергії було одним з елементів першої опори
ЄС, а Договір про Евратоме - одним з установчих документів Спілки в цілому (див. Гл. 1).

Однак після реформи, проведеної Лісабонським договором, Євратом був відділений від ЄС і
перетворився в формально самостійну організацію, що включає ті ж, що і ЄС, держави-члени.
Отже, з 1 грудня 2009 Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної
енергії de jure не входить в систему первинного права ЄС, а виступає джерелом первинного
права окремої від права ЄС правової системи - права Євратому.

У той же час на практиці Євратом залишається нерозривно пов'язаним з ЄС, а право

Євратому - з правом ЄС. Це обумовлено не тільки загальним складом держав-членів, а й тим,
що Євратом не має власних керівних органів і управляється інститутами ЄС. Таким чином, de
facto Договір про Евратоме може розглядатися як додаткове джерело первинного права
ЄС - як джерело, що поширює повноваження інститутів ЄС на питання ядерної енергетики.

У сучасній редакції (в редакції Лісабонського договору) Договір про Евратоме включає

преамбулу і шість розділів (ст. 1-225), а також чотири додатки, що містять різні списки
(наприклад, список матеріалів, які охоплюються загальним ядерним ринком Євратому:
додаток IV). Кілька протоколів, прикладених до установчих документів ЄС, одночасно
докладено і до Договору про Евратоме (наприклад, Протокол про привілеї та імунітети
Європейського Союзу або Протокол про Статуті Суду Європейського Союзу).

Основним елементом в структурі і змісті Договору про Евратоме є його розділ II "Положення
щодо сприяння прогресу в галузі ядерної енергії" (складається з 10 глав). Саме в цьому
розділі закріплені правила інтеграції держав-членів в області освоєння та використання
ядерної енергії. Сюди відносяться, зокрема, правила щодо розвитку наукових досліджень
атома і їх результатів (гл. 1 "Розвиток досліджень" і гол. 2 "Поширення знань"), по захисту від
аварій і інших небезпек, що породжуються радіоактивними матеріалами (гл. 3 "Санітарна
захист ", гл. 7" Контроль безпеки "), по створенню і функціонуванню спільного ринку з
ядерної енергії (гл. 9" Загальний ядерний ринок ") та ін.

На підставі положень розділу II Договору про Евратоме інститути ЄС видають в області

ядерної енергії регламенти, директиви та інші правові акти, що відносяться до другої
найважливішої групі джерел права ЄС (так само як права Європейського співтовариства але
атомної енергії) - вторинного права.

7.Джерела вторинного права. Правові акти Європейського Союзу, їх юридичні

властивості (регламент, директива, рішення та ін.). Структура і зміст нормативних
актів Союзу.

На відміну від міжнародних міжурядових організацій Європейський Союз виступає в якості

наднаціональної організації політичної влади, яка в рамках своєї компетенції (див. Гл. 3)
керує громадським життям за допомогою видання нормативних та інших актів, що не
вимагають, як правило, ратифікації з боку держав-членів .

Акти, що видаються керівними органами (інститутами) ЄС, утворюють найважливішу групу

джерел вторинного права ЄС (а за кількістю що містяться в них положень і всього права ЄС) -
"правові акти Союзу" (англ. Legal acts of the Union; франц. Actes juridiques de l'Union). Їх
система і юридичні властивості визначає спеціальна глава ДФЕС під назвою "Правові акти
Союзу. Процедури прийняття і інші положення" [1] .

Відкриває главу ст. 288 ДФЕС, в першу чергу, формулює загальне визначення правових актів
Союзу. Це акти, які видаються інститутами ЄС з метою реалізації компетенції
Союзу. Таким чином, правові акти Союзу можуть видавати сім керівних органів (інститутів)
ЄС: Європейський парламент, Європейська рада, Рада ЄС, Європейська комісія, Суд ЄС,
Європейський центральний банк і Рахункова палата.

Центральне місце серед правових актів Союзу займають ті, які видаються його
законодавчими інститутами, які виступають як своєрідна нижня і верхня палата
наднаціональної легіслатури ЄС - Європейським парламентом (представляє всіх громадян ЄС
в цілому) і Радою ЄС (представляє окремі держави-члени). У ст. 289 ДФЕС подібні акти
названі " законодавчими актами" ЄС (англ. Legistative acts; франц. Actes legislatifs).
Законодавчі акти в більшості випадків видаються Європейським парламентом і Радою ЄС
спільно з пропозицією головного виконавчого інституту ЄС - Європейської комісії (так звана
"звичайна законодавча процедура" - див. Гл. 4) [2] .

Як і органи виконавчої влади держав, Європейська комісія також наділяється

повноваженнями з видання документів, спрямованих на втілення в життя законодавчих актів
ЄС. Такі повноваження називаються виконавчими, а видаються в їх рамках акти
- "виконавчими актами" ЄС (ст. 291 ДФЕС). У деяких випадках виконавчі повноваження
можуть надаватися і Раді ЄС.

Крім виконавчих актів Комісія також може наділятися повноваженнями з

видання "делегованих актів" - актів, що видаються в межах повноважень, делегованих їй
законодавчими інститутами (ст. 290 ДФЕС). Мета делегування полягає в тому, щоб
забезпечити більш оперативне внесення поправок до законодавчих актів, які суттєво не
змінюють їх зміст ( "змінюють або доповнюють окремі елементи законодавчого акту, що не
мають істотного значення").

Правові акти Союзу, нс відносяться до числа законодавчих, кваліфікуються установчими

документами ЄС в якості "незаконодательних актів" ЄС (англ. Non-legistative acts; франц.
Actes non legislatifs). При цьому вираз "незаконодательний" в праві ЄС не є синонімом
"підзаконного" (останній термін правом ЄС не використовується).

Серед незаконодательних актів ЄС в якості підзаконних виступають тільки виконавчі акти,

оскільки вони видаються на виконання законодавчих актів. Навпаки, делеговані акти,
оскільки засновані на делегування законодавчих повноважень Європейської комісії, є рівними
за силою законодавчим актам, в які вони можуть вносити окремі поправки. У той же час
відповідно до § 2 ст. 290 ДФЕС, присвяченій делегованим актам, кожен із законодавчих
інститутів ЄС має право "прийняти рішення про скасування делегування". Ще однією умовою
делегування виступає умова про те, що "делегований акт може вступити в силу, тільки якщо
протягом строку, встановленого законодавчим актом, Європейський парламент і Рада не
висловили своїх заперечень".

Наприклад, відповідно до законодавчим актом Союзу - Директивою 2011/24 / ЄС

Європейського парламенту та Ради від 9 березня 2010 року про застосування прав пацієнтів в
області транскордонної медичної допомоги [3] Європейської комісії надано повноваження
видавати делеговані акти по окремих передбачених у ній питань . Подібні акти вступають в
силу через два місяці з моменту прийняття за умови, що протягом цього терміну жоден із
законодавчих інститутів не надав заперечень (відсутність заперечення означає мовчазне
схвалення делегованого акту). Крім того, відповідно до ст. 18 Директиви делегування
повноважень "може бути відкликана в будь-який момент Європейським парламентом або
Радою".

Рівними за силою законодавчим актам виступають і ті незаконодательние акти ЄС, які

видаються безпосередньо на підставі установчих документів. Такі, наприклад, рішення
Європейської ради, що встановлюють стратегічні інтереси і цілі Союзу на міжнародній арені
(ст. 22 ДЕС), або правові акти Європейського центрального банку (ЄЦБ) з питань грошової
політики ЄС, які видаються на підставі повноважень, закріплених за ЄЦБ в установчих
документах і доданому до них Протоколі про Статут Європейської системи центральних
банків та Європейського центрального банку (ст. 132 ДФЕС).

З метою більш чітко відмежувати законодавчих актів ЄС від незаконодательних проект

Конституції ЄС 2004 р планував ввести для них особливі назви: "європейські закони"
(законодавчі акти прямої дії) і "європейські рамкові закони" (основи законодавства).

Однак при переробці проекту Конституції ЄС до Лісабонського договору 2007 р

наполяганням ряду держав-членів було вирішено зберегти звичні найменування всіх правових
актів, які були встановлені ще в 1957 р під час підписання Римських договорів.

Відповідно до ст. 288 ДФЕС в редакції Лісабонського договору правові акти ЄС видаються в
п'яти формах. З них три є юридично обов'язковими (регламенти, директиви, рішення), дві
рекомендаційними (рекомендації та висновки).
Регламенти, директиви, рішення ЄС можуть бути як законодавчими актами (наприклад,
Митний кодекс ЄС, затверджений регламентом Європейського парламенту і Ради ЄС), так і
незаконодательнимі (наприклад, регламент про застосування Митного кодексу, виданий
Європейською комісією). Рекомендації та висновки, оскільки вони не мають обов'язкової
сили, завжди вважаються незаконодательнимі, навіть якщо видані Європейським
парламентом і Радою ЄС (наприклад, рекомендації з питань культури).

Правові акти, які видаються інститутами ЄС з питань ядерної енергетики, приймаються в

аналогічних формах: регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки Євратому.
Всі вони вважаються незаконодательнимі актами (ст. 106 bis Договору про заснування
Європейського співтовариства з атомної енергії в редакції Лісабонського договору).

2. Регламенти ЄС

Згідно ст. 288 ДФЕС поняття "регламент" (англ. Regulation; фрапц. Reglement) визначається
наступним чином: " Регламент має загальне дію. Він є обов'язковим у повному обсязі та
підлягає прямому застосуванню у всіх державах-членах" [4] .

З міститься в ст. 288 ДФЕС нормативної дефініції, а також з правотворчої практики

випливають такі юридичні властивості регламенту:

 1) регламент містить правила поведінки загального, а не індивідуального

характеру, тобто є нормативним актом;
 2) регламент має обов'язкову силу на території всіх держав - членів ЄС [5] ;
 3) регламент є актом прямої дії, тобто безпосередньо наділяє фізичних і юридичних осіб
суб'єктивними правами і обов'язками.

Прийнятий регламент не вимагає для вступу в дію жодної ратифікації або виконання
державами-членами інших дій, що здійснюються при укладенні міжнародних договорів.

При цьому згідно із судовою практикою Суду ЄС держави-члени не мають права підміняти
регламент власними правовими актами. Юридичні норми, що містяться в регламенті ЄС,
застосовуються і діють завдяки тому єдиному фактом, що вони закріплені в статтях
регламенту. У зв'язку з цим регламент часто порівнюють з федеральним "законом" в
матеріальному сенсі (на відміну від розглянутої нижче директиви, яка аналогічна "основам
законодавства").

Отже, видаючи регламент, Союз безпосередньо регулює суспільні відносини на всій свій
території, вводить однакові правила поведінки їх учасників. Володіючи верховенством над
національним правом, регламент витісняє закони і підзаконні акти держав-членів з
регулювання конкретної сфери суспільного життя.

Підводячи підсумок сказаному, визначення регламенту як джерела вторинного права ЄС

можна сформулювати наступним чином: Регламент - це нормативний правовий акт ЄС, що
має обов'язкову силу і пряму дію на всій його території.

3. Директиви ЄС

Другою головною формою правотворчості інститутів ЄС виступає директива (англ., Франц.

Directive). Згідно ст. 288 ДФЕС: " Директива має обов'язкову силу для кожної держави-члена,
кому вона адресована, щодо результату, якого потрібно досягти, але залишає в компетенції
національних інстанцій вибір форми і способів досягнення ". З цього положення, а також з
правотворчої практики випливають такі юридичні властивості директиви:

 1) директива, як і регламент, містить правила загального характеру, тобто є

нормативним актом;
 2) директива, аналогічно регламенту, обов'язкове для виконання, має юридично
обов'язкової силою. Як і регламент, вона не потребує подальшої ратифікації в державах-
членах і може діяти всупереч волі деяких з них;
 3) також аналогічно регламенту директива, як правило, обов'язкова на всій території
Союзу. Хоча ст. 288 ДФЕС припускає видання директив щодо окремих держав-членів,
на практиці переважна більшість директив приймаються як обов'язкові для всіх держав.

Головний специфічний ознака директиви, який відрізняє її від регламенту, полягає в тому, що
директива не призначена для прямого застосування. Директиву адресовано державам-
членам, які зобов'язані привести своє національне право у відповідність з її нормами. У
зв'язку з цим до прикінцевих положень директив традиційно включається спеціальна стаття з
наступним формулюванням: "ця рекомендація адресована державам-членам", або в перекладі
з французького: " адресатами цієї директиви є держави-члени ".

Яким чином держави повинні приводити своє національне право у відповідність з

директивою Союзу?

Як випливає зі ст. 288 ДФЕС, "вибір форми і способів досягнення" результату, передбаченого
директивою, вони здійснюють самостійно. З урахуванням предмета директиви і особливостей
правової системи конкретної держави-члена, трансформація (англ., Франц. Transposition)
директив в національне право здійснюється за допомогою зміни або скасування чинних або
видання нових законів і підзаконних актів.

Залежно від форми правління і державного устрою країни це може зажадати зусиль з боку
органів різних гілок і рівнів влади: загальнодержавного парламенту, уряду, міністерств і
відомств, органів суб'єктів федерації, регіонів, а іноді і місцевого самоврядування. При цьому
відповідно до вимог, що закріплюється в самих директивах, всі правові акти, прийняті в цілях
трансформації конкретної директиви, повинні містити посилання па неї, тобто вказувати,
наприклад, що такий-то закон прийнятий відповідно до директиви Європейського парламенту
і Ради ЄС від такого-то числа, з таким-то назвою і офіційним номером.

Дане розпорядження вводиться для того, щоб забезпечити тлумачення правових актів
національними судами строго відповідно до директиви, що послужила для них основою (так
зване правило "лояльної інтерпретації", встановлене Судом ЄС) (див. 2.2.).

Тексти національних актів, прийнятих на підставі директиви, держави-члени зобов'язані

направляти Європейської комісії як інституту ЄС, який здійснює нагляд за дотриманням
права ЄС. З цією метою до прикінцевих положень директив, як правило, включається таке
розпорядження: "Держави-члени направляють Комісії тексти основних положень
національного законодавства, які вони приймають у сфері, регульованої цією Директивою".

Очевидно, що час, протягом якого національне право приводиться у відповідність з

директивою, не повинно бути нескінченним. З цією метою в прийнятих директивах завжди
вказується термін трансформації - період часу, до закінчення якого держави-члени
зобов'язані привести своє право у відповідність з директивою.
Цей термін закріплюється зазначенням на календарну дату і може складати, в залежності від
предмета директиви, від декількох місяців до декількох років. Наведемо як приклад
Директиву 2008/48 / ЄС "Про договорах споживчого кредиту", прийняту Європейським
парламентом і Радою ЄС 23 квітня 2008 р [6] Відповідно до її ст. 27 "Трансформація":
"Держави-члени приймають і публікують до 12 травня 2010 р положення, необхідні з метою
забезпечити свою відповідність цій Директиві. Вони негайно інформують про ці положення
Комісію. Вони застосовують ці положення з 12 травня 2010 р". Термін трансформації в
даному прикладі, таким чином, склав трохи більше двох років і закінчився 12 травня 2010 р

Якщо яка-небудь держава незалежно від причини не приведе своє законодавство у

відповідність з директивою протягом встановленого терміну, то подібне бездіяльність
прирівнюється до порушення обов'язків, що випливають з установчих документів, тобто
визнається правопорушенням з точки зору права ЄС. За це правопорушення будь-яка держава
може бути притягнута до відповідальності Комісією перед Судом ЄС, включаючи накладення
на нього штрафних санкцій, що сплачуються до бюджету ЄС (див. 4.6).

Отже, в порівнянні з регламентом- "законом" директива є нормативний правовий акт, що

закріплює основи законодавства в конкретній сфері суспільного життя.

У своїй судовій практиці Суд ЄС визнав, що при певних обставинах директива може мати
пряму дію.

Таке розширене тлумачення було пов'язано з потребами повсякденного життя, а саме з тим,
що держави-члени не завжди точно і в строк трансформують положення директив. Уявімо
собі ситуацію, що держава-член А привело своє законодавство у відповідність з конкретною
директивою, а держава-член Б - немає або зробило це не повністю. В такому випадку
громадяни першого держави набувають додаткові права і свободи, а громадяни другого даних
прав позбавляються, принаймні на час (бо в їхній державі положення директиви не були
включені в національне законодавство). Зрозуміло, проти другого держави Європейська
комісія почне розслідування, результатом якого може стати накладення Судом ЄС на
державу-порушника штрафних санкцій

в бюджет ЄС. Але до того як ця держава виконає свій обов'язок по трансформації директиви,
його громадяни будуть обмежені в своїх правах у порівнянні з громадянами інших держав-
членів, які трансформували директиву в установлений термін.

Описана ситуація несумісна з принципом рівності, який є однією з базових цінностей ЄС

(див. 2.4). Тому Суд ЄС, зіткнувшись на практиці з подібними випадками, постановив, що
директива повинна стати джерелом прямої дії: "Було б несумісним з обов'язковою силою, яку
надає директиві ст. 189 [нині ст. 288 ДФЕС], виключати, в принципі, можливість зацікавлених
осіб засновувати свої вимоги на встановлених в ній обов'язки " [7] .

У той же час пряму дію директив, на відміну від регламентів, не є беззаперечним. Необхідно
виконання чотирьох умов, встановлених в судовій практиці Суду ЄС [8] : - по-перше,
положення директиви повинні бути безумовними і досить чіткими. Відповідно, прямої дії не
купують програмні положення директив, з яких неможливо вивести певних прав і обов'язків
учасників правовідносин;

 - По-друге, потрібно, щоб минув термін трансформації. Директива здатна придбати

пряму дію лише після того, як закінчився період часу, наданий Союзом державам-
членам для трансформації директиви до свого національного право;
  - По-третє, передбачається, що директива трансформована в повній мірі конкретною
державою. Іншими словами, нормативне положення директиви починає діяти
безпосередньо тільки в тому випадку, якщо Держава-член не відтворило його в
національному законодавстві (тобто не виконало свій обов'язок, що випливає з
прийняття директиви). Якщо ж цей обов'язок виконана, то в прямому дії директиви
немає необхідності;
 - Нарешті, по-четверте, найбільш серйозне обмеження, яке встановив Суд ЄС щодо
прямої дії директив, полягає в наступному: "Директива не може сама по собі накладати
обов'язки на індивідів".

Звідси випливає, що безпосередньо діяти і застосовуватися в судах можуть виключно ті

норми директиви, з яких випливають права приватних осіб щодо держав-членів. Таким
чином, директива здатна застосовуватися безпосередньо лише в правовідносинах
вертикального характеру "індивід - публічна влада", причому фізична або юридична особа
завжди виступає управомоченной стороною. У горизонтальних правовідносинах, що
зв'язують громадян і юридичних осіб один з одним, директива прямої дії не набуває.

У зв'язку з цим в правовій доктрині ЄС сформувалася класифікація прямої дії на

" горизонтальне " та "вертикальне" пряне дію. Регламенти в повній мірі володіють і
"горизонтальним", і "вертикальним" прямою дією, тобто безпосередньо встановлюють як
права, так і обов'язки приватних осіб. Директиви, навпаки, можуть придбати тільки
"вертикальне" пряму дію.

Слід зазначити, що поняття "держава" і похідні від нього вираження в судовій практиці Суду
ЄС витлумачені дуже широко. Під це поняття підпадають не тільки його органи і посадові
особи держав-членів, але також будь-які носії публічної влади на їх території (включаючи
муніципалітети та інші юридичні особи публічного права) і знаходяться в державній
(муніципальної) власності підприємства і установи.

Проте навіть така широка інтерпретація поняття "держава" не цілком відповідає цілям
директив і принципам права ЄС. Наприклад, якщо ущемляються трудові права громадянина,
який працює на державному підприємстві, то він може відстоювати ці права, спираючись
безпосередньо на директиви ЄС в області трудового права [9] . Якщо той же громадянин
працює на приватному підприємстві, то він такої можливості позбавляється [10] .

В даному прикладі також має місце порушення принципу рівності, тільки в іншому контексті.
З цієї причини судова практика Суду ЄС зазнала критики з боку багатьох правознавців, які
закликали Суд ЄС визнати, що директива може мати і горизонтальним прямою дією.

Для виправлення ситуації Суд ЄС, проте, обрав інший шлях. Він постановив, що фізична або
юридична особа, якій завдано збитків унаслідок порушення державою членом норм
об'єктивного права Союзу (в тому числі невиконанням директиви), набуває право вимагати
від цієї держави компенсації понесених збитків (див. 5.6).

У зазначеному прикладі перший громадянин може звертатися до суду з позовом до

відповідача - державному підприємству безпосередньо на підставі директиви. Що стосується
працівника приватного підприємства, то він не може в судовому порядку переслідувати
роботодавця (бо директива не має "горизонтального" прямої дії), але отримує право
звертатися в національний суд з позовом до відповідної держави з метою відшкодувати
завдані збитки.
У підсумку виходить, що відповідальність за невиконання директив завжди будуть нести
держави-члени. Єдиний спосіб уникнути цієї відповідальності - вже через декілька хвилин
трансформувати директиву в національне право, тобто виконати свої обов'язки в якості
адресата директиви.

Отже, директиви як основи законодавства ЄС є джерелом юридичних норм, які підлягають

трансформації (включенню) в правові акти держав-членів, але за певних умов можуть діяти і
безпосередньо. Норми директиви, можуть народжувати пряму дію, також можуть бути
правовою підставою для вимог до держави про відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з
невиконанням або неналежним виконанням державою своїх обов'язків з директиви.

4. Рішення ЄС

Наступним видом правових актів Союзу виступає рішення (англ. Decision; франц. Decision).
Рішення ЄС в повній мірі володіють юридично обов'язкової силою і, за загальним правилом,
не вимагають ратифікації державами-членами.

Відповідно до офіційного визначенням рішення в ст. 288 ДФЕС: "Рішення є обов'язковим в

повному обсязі. Коли рішення вказує адресатів, воно обов'язково тільки для них". Дане
визначення слід уточнити. Оскільки для встановлення однакових правових норм ЄС, тобто
для гармонізації (в тому числі уніфікації) права держав-членів використовуються регламенти
( "закони" ЄС прямої дії) і директиви ( "основи законодавства" ЄС), рішення є юридично
обов'язковий акт ЄС, не спрямований на гармонізацію національного права.

На практиці рішення видаються інститутами ЄС в чотирьох основних цілях:

 - По-перше, з метою встановлення індивідуальних приписів, адресованих як державам-

членам, так і фізичним або юридичним особам (наприклад, рішення Європейської
комісії в галузі контролю за дотриманням права конкуренції ЄС, які санкціонують або
забороняють державам-членам надавати допомогу конкретним підприємствам або які
накладають штрафи на підприємства, які зловживають домінуючим становищем);
 - По-друге, з метою призначення на посади в інститутах, органах, установах ЄС
(наприклад, рішення Європейського парламенту про призначення Європейського
омбудсмена або рішення Ради ЄС про призначення членів Рахункової палати);
 - По-третє, з метою здійснення зовнішньополітичних заходів, особливо, в рамках
спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС (наприклад, рішення Ради ЄС про
укладення нових міжнародних угод або проведенні військових операцій за межами
Союзу);
 - По-четверте, з метою встановлення деяких організаційних положень (наприклад,
відповідно до ст. 86 ДФЕС Європейська рада може прийняти рішення, що розширює
повноваження Європейської прокуратури, в 2005 р рішенням Європейського
парламенту затверджений Статут депутатів цієї фінансової інституції ЄС).

5. Рекомендаційні акти ЄС (рекомендації та висновки)

Поряд з правовими актами, що мають юридично обов'язкову силу (регламенти, директиви,

рішення), інститути ЄС можуть видавати акти рекомендаційного дії. Відповідно до ст. 288
ДФЕС подібні акти видаються у двох формах - рекомендація і висновок.

Їх загальною ознакою є відсутність обов'язковості і, відповідно, добровільність виконання

містяться в них приписів (побажань): "Рекомендації та висновки не мають обов'язкової
силою" (ст. 288 ДФЕС). Зважаючи на відсутність обов'язкової сили рекомендації та висновки
завжди вважаються незаконодательнимі актами ЄС, навіть якщо вони видані інститутами
Союзу, що здійснюють законодавчу функцію (Європейським парламентом і Радою). З тієї ж
причини не передбачено їх оскарження в Суді ЄС за допомогою позовів про анулювання (ст.
263 ДФЕС).

Фактично рекомендації та висновки можуть розглядатися, швидше, як "предправовие" акти,

оскільки їх підготовка часто передує виданню юридично обов'язкових актів у формі
регламентів, директив, рішень. Наприклад, Директиві 2007/64 / ЄС Європейського
парламенту та Ради від 13 листопада 2007 року про платіжні послуги на внутрішньому
ринку [11] передували три рекомендації, прийняті Європейською комісією в кінці XX ст. (одна
з них встановила Європейський кодекс хорошої поведінки в області електронних платежів,
що призначався для добровільного застосування). Аналогічним чином, рішенням Ради ЄС, що
приймає або відхиляється заявку третьої країни про прийом до складу ЄС згідно зі ст. 49 ДЕС
повинно передувати висновок Комісії, в якому дається оцінка відповідності цієї країни
умовами вступу в ЄС.

Правові акти рекомендаційного характеру також приймаються в тих областях, де Союз не

наділений повноваженнями видавати юридично обов'язкові акти в формі регламентів і
директив, спрямованих на гармонізацію національного права (наприклад, рекомендації з
питань освіти). При цьому Рада ЄС і Європейська комісія має право видавати рекомендації по
будь-яких питань, прямо не віднесених до компетенції ЄС (ст. 292 ДФЕС).

Різниця між рекомендаціями та висновками ЄС полягає в наступному. Рекомендації - це

акти, за допомогою яких інститут ЄС пропонує добровільно вчинити певні дії або
утриматися від їх вчинення. Рекомендації (англ. Recommendation; франц. Recommandation)
можуть мати як індивідуальний, так і нормативний характер. Прикладом перших є
рекомендації Ради ЄС відповідно до ст. 126 ДФЕС, адресовані конкретному державі-члену, в
якому виник надмірний бюджетний дефіцит. Невиконання такої рекомендації в подальшому
може спричинити прийняття на адресу держави-члена юридично обов'язкового рішення, в
тому числі накладає штрафні санкції.

Нормативні рекомендації містять загальні правила поведінки, як, наприклад, в зазначеному

вище Європейському кодексі гарної поведінки щодо електронних платежів, що передував
виданню Директиви 2007/64 / ЄС про платіжні послуги на внутрішньому ринку. Оскільки за
порушення цих правил не настає юридичної відповідальності, подібні акти часто
розглядаються в західній доктрині як джерела "м'якого права" (рекомендаційних норм).

Висновки - акти , що виражають офіційну позицію інституту ЄС з якого-небудь питання. У

дослівному перекладі назва цих актів звучить як "думка" (англ. Opinion; франц. Avis).
Наприклад, якщо держави-члени порушують норми права ЄС, то Європейська комісія після
поведінки розслідування направляє їм "мотивований висновок", в якому встановлюється
строк для виправлення порушень. Після закінчення цього терміну, якщо держава не зробила
необхідних заходів, Комісія має право порушити проти нього справу перед Судом ЄС (ст. 258
ДФЕС). В ході своєї діяльності ув'язнення можуть приймати і інші інститути ЄС, наприклад,
Рахункова палата (ст. 287 ДФЕС).

Незважаючи на те, що рекомендації та висновки, як такі, не мають юридично обов'язкової

силою, дані акти не можна розглядати як повністю позбавлені правових наслідків. Зокрема, в
тих випадках, коли законодавчі або інші юридично обов'язкові акти ЄС повинні прийматися
після консультації з іншими інститутами, неотримання їх укладення (або ненадання
розумного терміну для винесення висновку) розглядається Судом ЄС як істотне порушення
процедури, яке може спричинити скасування прийнятого юридично обов'язкового акту.

Наприклад, законодавчі акти ЄС в галузі попередження шахрайства, який зазіхав на фінансові

інтереси Союзу, повинні прийматися Європейським парламентом і Радою ЄС після
обов'язкової консультації з Рахунковою палатою (ст. 325 ДФЕС). В рамках цієї консультації
остання зробив висновок про те, що містить її оцінку законопроекту.

Відносно рекомендацій Суд ЄС постановив [12] , що органи судової влади держав-членів не

тільки можуть, а й зобов'язані "приймати їх до уваги" в якості актів тлумачення
національного законодавства, прийнятого на виконання права ЄС, а також коли рекомендації
доповнюють собою юридично обов'язкові норми права ЄС.

6. Правові акти ЄС, що видавалися до вступу в силу Лісабонського договору 2007 р

До вступу в силу Лісабонського договору 2007 р значно спростити внутрішній устрій і

функціонування ЄС, система правових актів Союзу мала більш широкий і різноманітний
характер.

Крім розглянутих вище регламентів, директив, рішень, рекомендацій і висновків інститути

ЄС видавали правові акти і в інших формах. Хоча подібні форми з 1 грудня 2009 (з дня
набрання чинності Лісабонським договором) більше не використовуються, видані в них
документи зберігають силу аж до закінчення терміну їх дії або (якщо вони були
безстроковими) аж до заміни сучасними правовими актами ЄС.

Найбільш важливе значення серед подібних колишніх форм правових актів мають рамкові
рішення - основи законодавства ЄС в кримінально-правовій сфері (приймалися Радою ЄС з
питань колишньої третьої опори долісабонськими Союзу - співпраці поліцій і судових органів
в кримінально-правовій сфері). За своїми юридичними властивостями рамкові рішення були
аналогом директив, тобто підлягали трансформації в правові акти держав-членів. У той же
час, на відміну від директив, положення рамкових рішень ні в якому разі не могли мати
прямої дії.

Сьогодні зберігає силу більш 20 рамкових рішень, відповідно до яких держави-члени внесли
зміни і доповнення в свої кримінальні та кримінально-процесуальні закони: рамкові рішення
про кримінальну відповідальність за фальшивомонетництво, тероризм, торгівлю людьми та
інші злочинні діяння, про європейський ордер на арешт , про статус потерпілих в
кримінальному процесі і т.д. Після вступу в силу Лісабонського договору рамкові рішення
більше не видаються, а основи законодавства ЄС в кримінально-правовій сфері, як і в інших
областях, приймаються в формі директив.

В рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки (колишня друга опора ЄС) правові
акти видавалися також у специфічних формах:

 - Загальні стратегії (програми дій Союзу щодо третіх країн або географічних регіонів,
наприклад, Загальна стратегія по відношенню до Росії 1999 року, сьогодні втратила
силу);
 - Загальні позиції (акти, що визначали підхід Союзу до конкретних
зовнішньополітичних проблем, наприклад, Спільна позиція 2008/944 / ОВПБ Ради від 8
грудня 2008 року про визначення загальних правил, що регулюють контроль експорту
військової технології і військового обладнання [13] );
  - Спільні акції (акти, на підставі яких Союз робив дії на міжнародній арені, в тому числі
проводив військові операції, наприклад, Загальна акція 2007/767 / ОВПБ від 15 жовтня
2007 р про військову операцію Європейського Союзу в Республіці Чад і
Центральноафриканській Республіці [ 14][14] ).

В даний час акти з усіх питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС
приймаються у формі рішень (ст. 25, 31 ДЕС) [15] .

Деяким своєрідністю відрізнялася також система правових актів найстарішого з

Європейських співтовариств - Європейського об'єднання вугілля і сталі, що припинив
існування у 2002 р (деякі акти, видані від імені ЄОВС, продовжують, проте, діяти до цього
дня). Для видання юридично обов'язкових приписів прямої дії в рамках ЄОВС приймалися
рішення (рішення ЄОВС поєднували в собі риси сучасних регламентів і рішень ЄС).
Рекомендації ЄОВС на відміну від рекомендацій ЄС мали юридично обов'язкову силу і були
подібні до директив ЄС (підлягали трансформації в національне законодавство).

7. Структура і зміст правових актів ЄС

Кожен правовий акт Союзу за своєю структурою включає назву, преамбулу, основну частину
і прикінцеві положення.

У назві завжди вказується форма документа (регламент, директива і т.д.), інститут або
інститути, його прийняли, дата прийняття, а також офіційний номер в поточному році.
Наприклад: Регламент (ЄС) № 1177/2010 Європейського парламенту і Ради від 24 листопада
2010 року про права пасажирів, які подорожують по морю або внутрішніми водними
шляхами, і про зміну Регламенту (ЄС) № 2006/2004 [16] .

У преамбулі в обов'язковому порядку міститься посилання на конкретну статтю (статті)

установчого документа ЄС, на підставі якої (-их) видано правовий акт, а також на підготовчі
та консультативні документи, використані в ході правотворчої процедури. Наприклад, в
Регламенті (ЄС) № 1177/2010 перші фрази преамбули сформовані в такий спосіб:

"Європейський парламент і Рада Європейського Союзу,

Керуючись Договором про функціонування Європейського Союзу та, зокрема, пункту 1 його
статті 91 і пункту 2 його статті 100,

На підставі пропозиції Комісії,

З урахуванням висновку Європейського економічного і соціального комітету [17] ,

Після консультації з Комітетом регіонів [18] ,

Ухвалюючи відповідно до звичайної законодавчої процедури,

Беручи до уваги наступне ... "

Далі в преамбулі докладно вказуються цілі і причини видання конкретного акту, що також є
обов'язковою вимогою (відповідно до ст. 296 ДФЕС: "Правові акти мають бути вмотивовані і
містити посилання на пропозиції, ініціативи, рекомендації, запити або укладення, передбачені
Договорами") . З цієї причини обсяг преамбул, як правило, є дуже великим, а іноді навіть
перевищує обсяг основної частини правового акта.
Основна частина закріплює, власне, норми права або інші розпорядження. Вона складається з
статей, що поділяються на параграфи (позначаються цифрами: 1, 2, 3 і т.д.), пункти (зазвичай
позначаються буквами: а, b, с і т.д.) і абзаци (не мають спеціального позначення).

Залежно від обсягу документа статті групуються в розділи, глави і т.д.

У прикінцевих положеннях зазначаються місце (зазвичай це Брюссель або Страсбург, рідше -

Люксембург) і дата прийняття документа, за якими слід підпис (підписи) керівників
відповідних органів. Наприклад, в розглянутому Регламенті (ЄС) № 1177/2010:

"Вчинено в Страсбурзі 29 листопада 2010 р

Від імені Європейського парламенту від імені Ради

голова голова

Є.Бузек О. Шастель "

Деякі положення спеціального характеру, списки і переліки можуть виноситися

в додатки (одне або декілька). У наведеному в якості прикладу Регламенті (ЄС) № 1177/2010
їх чотири (в основному, стосуються спеціальних прав і гарантій для пасажирів, що мають
інвалідність).

До правових актів можуть також додаватися декларації. Вони не містять юридичних норм і
виражають позицію інституту, який прийняв акт, або окремих держав-членів і Комісії з
приводу тлумачення деяких положень акта.

Слід зазначити, що правові акти Союзу відрізняє, як правило, досить складний юридичний
мову, а також безліч бланкетну норму, які відсилають до інших актів.

З метою поліпшити якість викладу правових норм Союзу, зробити їх зрозумілими не тільки
для юристів, але і для простих громадян в 1998 р два законодавчих інституту ЄС -
Європейський парламент і Рада - уклали між собою спеціальну угоду з юридичної техніки -
міжінституційної угоду про спільні керівних положеннях щодо редакційної якості
законодавства Співтовариства [19] . Згідно з цим документом "положення актів повинні
формулюватися лаконічно", "слід уникати занадто довгих статей і пропозицій, складних
формулювань при відсутності в них прямої необхідності".

У 2003 р Європейський парламент, Рада ЄС і Європейська комісія підписали в зазначених

цілях ще одне міжінституційної угоду з оригінальною назвою "Mieux legiferer" ( "Підвищити
якість законотворчої діяльності") [20] .

Одним із способів підвищення якості правових актів ЄС, перш за все, законодавчих актів
Європейського парламенту і Ради ЄС, на сучасному етапі виступає їх кодифікація. Першим
кроком в цьому напрямку стало видання в 1992 р Митного кодексу Співтовариства (в 2008 р
прийнято Модернізований митний кодекс ЄС). Пізніше були видані інші кодекси або акти ЄС
кодифікує характеру (кодекси про медичні продукти в формі директив, Візовий кодекс ЄС
має форму регламенту і т.д.). Процес кодифікації розвивається наростаючими темпами
донині.

8.Джерела прецедентного права. Роль Суду ЄС у розвитку права Європейського Союзу.

 Суду ЄС належить виключно важлива роль в процесі інтеграції, у формуванні й еволюції
права ЄС. Його головна задача – стояти на варті чіткого і неухильного дотримання
засновницьких договорів, цілей і принципів, що лежать в основі діяльності Європейського
Союзу.
Суд ЄС виконує вирішальну роль в уточненні змісту загальних принципів права ЄС, які
він сам інколи й формулює. Так, Протокол про пропорційність і субсидіарність, доданий до
Договору про ЄС, особливо підкреслює, що його застосування не "повинне завдавати збитку
досягненням Співтовариств у тому, що стосується принципів взаємостосунків
національного права і права Співтовариств".
Суд наділений правом тлумачення засновницьких актів, він здійснює преюдиціальну
юрисдикцію, а рівно вирішує суперечки, пов'язані із здійсненням засновницьких актів і інших
нормативно-правових актів державами-членами і з діяльністю інститутів Європейського
Союзу, вирішує в межах своєї юрисдикції конкретні суперечки, що виникають у зв'язку з
договірною і позадоговірною відповідальністю. За загальним правилом, рішення, що
виносяться Судом ЄС, розглядаються як прецеденти і як такі є обов'язковими для всіх
держав-членів Європейського Союзу.
Це особливо важливо в тих випадках, коли йдеться про тлумачення засновницьких актів,
яке здійснюється Судом ЄС, і при винесенні ухвал по запитах національних судових установ,
що розглядаються на основі преюдиціальної процедури. Проте не тільки в цьому випадку
рішення, що виносяться Судом, створюють прецедент. Практично і всі інші рішення Суду
мають прецедентний характер, оскільки при аналогічних обставинах Суд ЄС, за загальним
правилом, виносить рішення, аналогічне тому, що вже відбулося. Правда, практика діяльності
Суду ЄС знає окремі випадки перегляду позицій Суду. Причому Суд сам вказує на зміну своєї
позиції з окремих питань. Проте такого роду перегляди мають місце порівняно рідко і
достатньо чітко фіксуються Судом, який тим самим наділяє себе правом переглядати
створювані ним прецеденти.
Практика показує, що нерідко рішення Суду ЄС кладуться в подальшому в основу
нормативно-правових актів (наприклад, більшості директив у сфері інтелектуального права)
або навіть визначають окремі положення засновницьких актів.
Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці
рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС. Це підтверджується в рівній мірі
тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів права
ЄС. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених
засновницькими договорами.
9.Міжнародний договір як джерело права Європейського Союзу.
Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з
третіми державами і міжнародними організаціями, виступають як зовнішні джерела, правовий
режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права. На них
цілком поширюються такі принципи права міжнародних договорів, як обов'язковість
дотримання, незмінюваність в односторонньому порядку, верховенство стосовно внутрішніх
джерел права, та інші.
Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні
положення не повинні суперечити установчим договорам.
Кожний з учасників договору несе відповідальність за виконання покладених на них
зобов'язань у межах своєї юрисдикції. Це, не означає, що даний договір обов'язковий у якійсь
частині для одних і в якийсь - для інших. Будучи джерелом права, воно рівною мірою
обов'язкове для всіх суб'єктів права ЄС.
 Ряд держав (ФРН, Франція й ін.) сповідують моністичну концепцію. Відповідно норми
підписаних і введених ними в дію міжнародних договорів автоматично стають складовою
частиною національного права (хоча в різних країнах існують численні нюанси реалізації
цього принципу). Ряд інших держав-членів ЄС (Великобританія, Італія й ін.) притримуються
дуалістичної концепції. У цьому випадку реальне здійснення договору цілком залежить від
заходів для імплементації. Будь-які позовні дії в суді починаються тільки на підставі актів
імплементації. Їхня відсутність практично позбавляє зацікавлену особу можливості захисту
своїх прав та інтересів в суді.
За загальним правилом, статус міжнародних договорів, що укладаються державами-
членами з третіми країнами чи міжнародними організаціями, є джерелами права ЄС лише в
тому випадку, якщо, накладаючи зобов'язання на Співтовариства, вони полягають у силу
прямого уповноваження, що міститься в установчому акті, чи за уповноваженням інститутів
Співтовариств, або якщо їхній подібний статус підтверджений Судом ЄС (наприклад, усі
держави-члени є учасниками Європейської конвенції про захист основних прав і свобод
людини, але самі Співтовариства і Союз у число їхніх учасників не входять. Конвенція не
передбачає колективного членства. Проте, пошук правового рішення проблеми
продовжується).
Існують ще деякі різновиди угод, що близькі за своїм статусом до міжнародних договорів.
Це закриті конвенції, що укладаються між державами-членами для виконання розпоряджень
установчих договорів з метою деталізації співробітництва в окремих сферах. Наприклад,
Брюссельська конвенція про розмежування юрисдикції і надання допомоги в цивільних
справах. Укладення відповідних конвенцій використовується як основний метод правового
регулювання в рамках другого і третього стовпів, передбачених Маастрихтським і
Амстердамським договорами. Всі подібні конвенції, що стосуються юрисдикції
Співтовариств і Союзу, навіть якщо формально вони не є стороною за договором,
залишаються джерелами права ЄС, а отже, обов'язкові для його суб'єктів.
Близькі за своїм статусом до зазначених вище актів й акти, що видаються органами
асоціацій, заснованих на основі договорів за участю Співтовариств, передбачених ст. 310
Договору про заснування ЄС. До цієї ж категорії можна віднести акти, прийняті
міжнародними організаціями, членами яких є Співтовариства (ВТО й ін.).
10.Принципи права Європейського Союзу: поняття, класифікація. Джерела принципів
права Європейського Союзу.
Принципи права ЄС – це основні засади цієї правової системи, які визначають зміст
правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності Союзу в цілому і його держав-
членів
Принципи права ЄС розділяються на функціональні і загальні.
До функціональних принципів відносяться принцип верховенства права ЄС і принцип
прямої дії права ЄС.
- Принцип верховенства права ЄС означає пріоритет норм права ЄС над нормами
національного законодавства держав-членів, норми національного права держав-членів не
повинні суперечити нормам права ЄС.
- Принцип прямої дії права ЄС означає безпосереднє застосування права ЄС на території
держав-членів, дія норм права ЄС без якої-небудь трансформації в правопорядок держави-
члена. Дані принципи були вироблені практикою Суду шляхом тлумачення установчих
документів організації.
 До загальних принципів права ЄС належать принцип охорони прав і свобод особистості,
принцип правової визначеності, принцип пропорційності, принцип недискримінації, принцип
субсидіарності, а також низка процесуальних принципів.
- принцип субсидіарності – Союз зобов’язаний діяти в межах своїх повноважень для
досягнення цілей ЄС, а в сферах де він не наділений компетенцією мають діяти національні
органи.
- принцип пропорційності – засоби, які використовуються органами ЄС не мають
виходити за рамки дій, які необхідні для реалізації цілей договору.
Принципи міжнародного права:
- принцип невикористання сили
- принцип виконання міжнародних зобов’язань
- принцип мирного вирішення спорів
Відмінний від інших підхід до побудови системи принципів права обґрунтовує С.
Погребняк. Залежно від значення принципів для системи права він
розрізняє основоположні і похідні принципи права. Основоположні принципи права – це
принципи, які лежать в основі права, утворюють його фундамент (справедливість, рівність,
свобода, гуманізм). Усі інші принципи є похідними від основоположних, менш значущими і
фундаментальними. Наприклад, похідним від загальних засад права визнається принцип
верховенства права, гарантувати ефективну дію якого покликані принципи правової
визначеності, пропорційності, добросовісності і розумності (останні за сферою дії автор
відносить до загальних принципів права)
М. Аракелян, поділяючи принципи права ЄС на загальні і спеціальні, уточнює, що загальні
принципи включають три групи: загальні принципи права (наприклад, принцип правової
визначеності), загальні принципи європейського права (принципи субсидіарності і
пропорційності), принципи міжнародного права (принцип незастосування сили,
добросовісного виконання міжнародних зобов’язань).
Спеціальні принципи об’єднують два типи принципів: галузеві (принцип однакової оплати
чоловіків і жінок за однакову працю – у трудовому праві) і функціональні (принцип прямої дії
та верховенства права ЄС)
Принципи права виражають сутність, зміст права, тому мають значення керівних
положень під час здійснення державою правотворчої, правозастосовчої діяльності.
Норми права формуються на основі принципів права, тому останні є "фундаментальними
конструкціями" всієї системи права, всього масиву норм права.
Принципи не можуть мати приорітет перед чітко сформованою нормою установчого
договору.
Джерелом більшості загальних принципів права і деяких інших принципів є саме прецедентне
право. Такими є, наприклад, принцип прямої дії і принцип верховенства права, принцип
рівності (однакового відношення або недискримінації), принцип правової визначеності (чи
правової безпеки), процесуальні принципи. Важливим і найбільш великим внеском Суду є
визнання як загального принципу основних прав і свобод. Заслуга первісної розробки
принципів пропорційності і субсидіарності також належить Суду Європейських
співтовариств. При формуванні загальних принципів права Судом основними джерелами
були положення самих установчих договорів і самого правопорядку Європейських
співтовариств (комунітарне право), правові системи держав-членів і міжнародне право. Однак
при цьому право Європейського Союзу не вважається пов’язаним з конкретним змістом цих
принципів, що установлюється національним або міжнародним правом. При запозиченні
принципу з національного права для його визнання як загального принципу Суд не вважав,
що він необов’язково має бути єдиним для правопорядків усіх держав-членів, але не повинен
суперечити регулюванням інших держав-членів. Суд, запозичуючи національний досвід, не
обирав найнижчого загального знаменника. Ще одним критерієм визнання 9 загальних
принципів при запозиченні їх із національного права є сумісність із правопорядком
Співтовариства, найбільша відповідність інтересам інтеграції, тобто Суд може виходити з
національного права окремої держави-члена, якщо це щонайбільше відповідає цілям
Європейських співтовариств. Спочатку установчі договори не передбачали загальних
принципів права, якими повинні були керуватися Європейські співтовариства при здійсненні
покладених на них цілей і завдань. Однак ряд загальних принципів у подальшому було
закріплено також в установчих договорах ЄС. У даний час основоположний характер
принципу захисту основних прав і свобод для права ЄС і функціонування всіх його органів,
інститутів і установ чітко зафіксований в установчих документах ЄС (пункт 1 ст. 6 Договору
про ЄС в Амстердамській редакції). Свого законодавчого закріплення в установчих
документах у 1992 р. знайшли і принципи субсидіарності (або додатковості) і пропорційності
(або домірності), введені до правової системи ЄС Судом Європейських співтовариств.
Детальне регламентування застосування цих принципів знайшло відображення у
спеціальному Протоколі «Про застосування принципів субсидіарності і пропорційності»,
який відповідно до Амстердамського договору прикладено до Договору про ЄС у 1997 р.
Договірне походження має більшість спеціальних принципів права ЄС (такими є, наприклад,
принципи економічної системи й економічної політики Співтовариства, принципи митного
союзу ЄС, принципи екологічної політики). Своє закріплення вони головним чином знаходять
в установчих договорах Європейських співтовариств. Лише іноді вони закріплюються в
нормативних актах. Принципи організації і діяльності Європейського Союзу також
закріплюються в установчих договорах. Вони визначають основи структурної побудови
інститутів ЄС, їхнє місце, роль і призначення в реалізації завдань і цілей інтеграції.
Комунітарне походження мають також такі спеціальні принципи, що закріплюють основи
правового статусу окремих органів і посадових осіб Союзу, наприклад, принцип незалежності
судів і суддів Союзу, Європейської комісії і ряду інших органів.