Тема 4.

Компетенція Європейського Союзу (2 години)

1. Компетенція Європейського Союзу: структура і зміст.
Компетенція ЄС - це сукупність прав і повноважень, необхідних для діяльності Союзу. Вони
стосуються питань, що перебувають у віданні ЄС (предметна компетенція), та здатності
Союзу впливати на вирішення питань предметної компетенції (регулююча компетенція).
Різновидом регулюючої компетенції є юрисдикційна компетенція. Установчі договори про
ЄС окреслюють межі компетенції Союзу та засоби її реалізації (ст. 5.1 ДЄС). ЄС має діяти
тільки в межах своєї компетенції, наданої йому державами-членами для досягнення цілей,
встановлених договорами.

За своїм характером компетенція ЄС є владною, а за своїм походженням – делегованою.

Наслідком делегованого походження компетенції ЄС є наявність у всіх держав - членів права
спільно брати участь в її реалізації. Обсяг компетенції ЄС постійно зростав на всіх етапах
його історії і ще більше збільшився після прийняття Лісабонського договору 2007 р., який
зокрема включив до компетенції ЄС ряд нових сфер і напрямків діяльності (космос, туризм,
цивільну оборону, енергетику, тощо) та розширив повноваження ЄС в деяких сферах
суспільного життя , які були включені до його компетенції на попередніх етапах європейської
інтеграції

ДЕС визначає основоположні принципи компетенції ЄС і головні цілі, до яких ЄС повинен

прагнути у своїй діяльності. У ДЕС також закріплені загальні положення про діяльність
Союзу на міжнародній арені та спеціальні правила щодо спільної зовнішньої політики і
політики безпеки ЄС, включаючи загальну політику безпеки і оборони ( розділ V «Загальні
положення про зовнішньополітичну діяльність Союзу та спеціальні положення про спільної
зовнішньої політики і політики безпеки »). В інших питаннях регулювання компетенції ЄС
здійснює ДФЕС. Обсяг повноважень, наданих Союзу, неоднаковий у різних сферах його
відання.

Суспільні відносини, які складаються в межах Європейського Союзу, утворюють предмет

його внутрішньої (внутрішньополітичної) компетенції. Відносини Європейського Союзу в
цілому з державами, які не входять до його складу (третіми державами), а також з
міжнародними організаціями, утворюють предмет його зовнішньої (зовнішньополітичної)
компетенції.
Проміжне становище між внутрішньою і зовнішньою політики Союзу займають його заходи в
області взаємин з рядом острівних територій, що знаходяться під суверенітетом держав-
членів (як правило, колишніх колоніальних володінь), але не увійшли разом з ними до складу
ЄС - «заморськими країнами і територіями.

Такий поділ є умовним. Окремі сфери внутрішньої політики передбачають зовнішню

діяльність Союзу (освіта, професійна підготовка, молодь і спорт, культура, охорона здоров'я,
захист споживачів, транс'європейські мережі, навколишнє середовище), а певні сфери
повноважень установчі договори не відносять ані до внутрішньої, ані до зовнішньої
діяльності (недискримінація і громадянство Союзу, асоціація з заморськими країнами і
територіями, інституційне право ЄС). Правові інструменти реалізації внутрішньої
компетенції передбачені у ст. 288 ДФЄС. До них належать регламенти, директиви, рішення.
Зовнішня компетенція реалізується шляхом укладання міжнародних угод (ст. 216 ДФЄС).

Відповідно ст. 5 ДЄС Союз здійснює свої повноваження згідно з принципами субсидіарності
та пропорційності. Відповідно до принципу надання повноважень Союз діє в межах
повноважень, наданих йому державами-членами згідно з Договорами заради досягнення
визначених в них цілей. Повноваження, яких не надано Союзові згідно з Договорами,
залишаються за державами-членами. Відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не
належать до його виключної компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому
держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на
центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні
Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів. Установи Союзу
застосовують принцип субсидіарності, як встановлено Протоколом про застосування
принципів субсидіарності та пропорційності. Національні парламенти забезпечують
дотримання принципу субсидіарності згідно з процедурою, визначеною в цьому Протоколі.
Відповідно до принципу пропорційності заходи Союзу за змістом та формою не виходять за
межі того, що є необхідним для досягнення цілей Договорів. Установи Союзу застосовують
принцип пропорційності, як встановлено Протоколом про застосування принципів
субсидіарності та пропорційності.

Внутрішня і зовнішня компетенція Союзу може бути явно вираженою і дорозумілою. У свою
чергу як явно виражена так і дорозуміла компетенція буває виключною, спільною з
державами-членами, доповнюючою і спеціальною.
2. Правові джерела компетенції Європейського Союзу.
Відповідно до процитованої вище ст. 1 ДЕС джерелами компетенції ЄС у
загальнополітичному сенсі виступають держави-члени. Держави-члени як суверенні
організації публічної влади на національному рівні передали частину питань, які вони раніше
вирішували самостійно, до компетенції наддержавної організації політичної влади
Європейський Союз.
Правовими формами (джерелами), за допомогою яких держави - члени наділяють
компетенцією Європейський Союз, виступають його установчі документи ЄС (Договори),
укладені ними за спільною згодою і виступаючі в праві ЄС в якості джерел вищої юридичної
сили ( джерел первинного права). Короткий (базовий) установчий документ - ДЕС визначає
основоположні принципи компетенції ЄС і головні цілі, до яких ЄС повинен прагнути у своїй
діяльності.
У ДЕС також закріплені загальні положення про діяльність Союзу на міжнародній арені
та спеціальні правила щодо спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, включаючи
загальну політику безпеки і оборони ( розділ V «Загальні положення про зовнішньополітичну
діяльність Союзу та спеціальні положення про спільної зовнішньої політики і політики
безпеки »). В інших питаннях регулювання компетенції ЄС здійснює другий (деталізуючий)
установчий документ - ДФЕС. Саме ДФЕС згідно з його ст. 1 « організовує функціонування
Союзу і визначає сфери, межі та порядок здійснення його компетенції» .
Відповідно до нової (встановленої Лісабонським договором) структурою ДФЕС
компетенція ЄС підрозділяється на дві основні частини:
1) внутрішня (внутрішньополітична) компетенція, предметом якої виступають суспільні
відносини, що складаються всередині ЄС в цілому. Основним джерелом внутрішньої
компетенції Союзу є частина третя ДФЕС під назвою «Внутрішня політика та діяльність
Союзу», 24 розділу якої присвячені конкретним аспектам внутрішньополітичної діяльності
ЄС : «Внутрішній ринок » (розділ I) , «Сільське господарство» (розділ III), « Простір свободи ,
безпеки та правосуддя » (розділ V), «Захист споживачів» (розділ XV ) і т.д.;
2) зовнішня (зовнішньополітична) компетенція, предметом якої виступають діяльність ЄС
на міжнародній арені, відносини ЄС з державами , що не входять до його складу (третіми
країнами), а також з міжнародними організаціями. Проміжне положення між внутрішньою і
зовнішньою політикою Союзу займають його заходи у сфері відносин ряду острівних
територій, що знаходяться під суверенітетом держав-членів (як правило, колишніх
колоніальних володінь), проте не ввійшли разом з ними до складу ЄС, — «заморські країни і
території» (Гренландія, Нова Каледонія, Фолклендські острови та ін.). Ця сфера діяльності
ЄС, названа асоціацією із заморськими країнами і територіями, передбачена в однойменній
частині Договору про функціонування ЄС, яка структурно розташована між правилами його
внутрішньополітичної та зовнішньополітичної діяльностей: частина четверта «Асоціація із
заморськими країнами і територіями».
3. Характер компетенції Європейського Союзу.
4. Розмежування предмету ведення і повноважень між Європейським Союзом і
державами-членами.
5. Категорії компетенції Європейського Союзу.
3.Характер компетенції Європейського Союзу.
За своїм характером компетенція ЄС є владною, а за своїм походженням – делегованою. Наслідком
делегованого походження компетенції ЄС є наявність у всіх держав - членів права спільно брати участь в її
реалізації. Обсяг компетенції ЄС постійно зростав на всіх етапах його історії і ще більше збільшився після
прийняття Лісабонського договору 2007 р., який зокрема включив до компетенції ЄС ряд нових сфер і
напрямків діяльності (космос, туризм, цивільну оборону, енергетику, тощо) та розширив повноваження ЄС в
деяких сферах суспільного життя , які були включені до його компетенції на попередніх етапах європейської
інтеграції.
За своїм характером вона є владною компетенцією (компетенцією публічної влади), так як включає в себе
повноваження з видання юридично обов'язкових актів як для держав-членів, так і для громадян і юридичних
осіб.
За своїм походженням компетенція Союзу є делегованої компетенції : вона утворена за рахунок поступки
державами-членами частини своїх суверенних прав на користь ЄС.
На делеговане походження компетенції ЄС прямо вказує перший абзац ст. 1 базового установчого документа
організації - ДЕС: "Справжнім Договором Високі Договірні Сторони створюють між собою Європейський
Союз (далі іменований" Союз "), з яким держави-члени надають компетенцію для досягнення своїх спільних
цілей". Дана риса також зведена в розряд одного з принципів компетенції ЄС, який буде розглянуто в 3.3 -
"принцип наділення компетенцією".
Про делеговане походження компетенції ЄС також нагадує Декларація про розмежування
компетенції, схвалена урядами держав-членів при підписанні Лісабонського договору. У Декларації
наголошується, що при перегляді в подальшому установчих документів ЄС вони можуть прийняти
рішення не тільки про збільшення компетенції ЄС, а й про її скорочення.
Наслідком делегованого походження компетенції ЄС є наявність у всіх держав-членів права спільно брати
участь у її реалізації. Держави-члени беруть участь у реалізації компетенції Союзу, в першу чергу, через
своїх представників в міжурядових інституціях ЄС - Європейській раді, що визначає загальні політичні
орієнтири і пріоритети, і Раді ЄС (Раді), який, зокрема, здійснює на європейському рівні законодавчу
функцію (спільно з Європейським парламентом, що представляє громадян Союзу в цілому).
4.Розмежування предмету ведення і повноважень між Європейським Союзом і
державами-членами.
Компетенція ЄС – сукупність прав і повноважень, необхідних для реалізації мети, завдань і
цілей Європейського Союзу.
Держави-члени делегували значну частину своїх повноважень Європейському Союзу,
закріпивши це в установчих договорах (Договорі про ЄС та Договорі про функціонування
ЄС). Таке делегування відбулося у багатьох сферах, починаючи з комерційних питань та
закінчуючи соціальним захистом або правами споживачів. Водночас залишаються сфери,
віднесені до компетенції держав-членів. Ці сфери становлять внутрішньодержавний інтерес
та захищені від втручання з боку ЄС, однак не можуть реалізовуватися державами-членами на
шкоду Союзові. Зокрема, це форма правління, адміністративний поділ, система органів
державної влади, судоустрій, громадянство, державні кордони, національна безпека та
оборона тощо.
Розмежування повноважень ЄС та держав-членів відбувається згідно з принципами
надання повноважень та принципом субсидіарності. Відповідно до принципу надання
повноважень (ч. 1 та 2 ст. 5 Договору про ЄС) Союз діє лише в межах тих повноважень, які
надані державами-членами та закріплені в його установчих договорах.
Отже, повноваження, яких не надано Союзові, залишаються за державами-членами.
Відповідно до принципу субсидіарності (ч. 2 ст. 2 Договору про функціонування ЄС)
здійснювати законодавчу діяльність і ухвалювати юридично обов’язкові акти можуть або ЄС,
або держави-члени залежно від того, хто більш ефективно буде її здійснювати. При цьому
держави-члени здійснюють свої повноваження лише в обсязі, в якому Союз не застосовує
свої повноваження.

Залежно від ступеню обмеження суверенних повноважень держав-членів, компетенція ЄС

поділяється на три види (ст. 2 Договору про функціонування ЄС)
 виключна;
 додаткова (допоміжна)
 спільна (конкуруюча).
У деяких сферах Європейський Союз має повноваження обходити цю класифікацію.
Наприклад, Спільна закордонна та безпекова політика ЄС не підпадає під жодну з трьох
перерахованих категорій компетенції.
Виключна компетенція
У межах виключної компетенції правом здійснювати законодавчу діяльність й ухвалювати
юридично обов’язкові для держав нормативні акти наділений Європейський Союз (його
інституції). Держави-члени мають право ухвалювати акти лише на виконання відповідних
приписів ЄС.
До таких сфер віднесено (ч. 1 ст. 3 Договору про функціонування ЄС):
 митний союз;
 встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку;
 монетарна політика (тільки для держав-членів, валютою яких є євро);
 збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері
рибальства;
 спільна торгівельна політика.
Попри те, що наведений перелік сфер є досить невеликим і, здається, що ЄС має виключні
повноваження в дуже вузькому колі питань, Євросоюз виявився дуже продуктивним з точки
зору кінцевого результату, якщо не враховувати підгалузевого розподілу норм.
У сфері зовнішніх справ ЄС також має виключну компетенцію щодо укладання міжнародних
угод, коли вони:
 передбачені законодавчим актом Союзу, або
 необхідно, щоб Союз мав змогу здійснювати свою внутрішню компетенцію або
 його висновок може вплинути на загальні правила чи змінити їх обсяг.
Це часто викликає суперечки, незалежно від того, чи повинен окремий міжнародний договір
укладатись ЄС, який діє самостійно, або Європейським Союзом разом з її державами-
членами.
Для прикладу.
Нещодавнє рішення Суду ЄС з питань угоди про вільну торгівлю між ЄС та Сінгапуром
(висновок 2/15) є гарним прикладом юридичних викликів, з якими стикаються при
визначенні компетенції щодо укладення міжнародного договору. У цьому висновку Суд
постановив, що, хоча багато питань, що регулюються у ЗВТ між ЄС та Сінгапуром, належать
до виключної компетенції ЄС, непрямі іноземні інвестиції належать до спільної компетенції.
Отже, відповідна угода може бути укладена лише як змішана угода (так само, як і Угода про
асоціацію між Україною та ЄС).
Спільна компетенція
Спільна компетенція охоплює сфери, в межах яких можуть діяти як ЄС, так і держави-члени.
Більшість правових актів ЄС підпадають під категорію спільної компетенції. Цей перелік
наведено у статті 4 Договору про функціонування ЄС:
 внутрішній ринок;
 соціальна політика;
  економічна, соціальна та територіальна єдність;
 сільське господарство, рибальство (за винятком питань щодо збереження морських
біоресурсів);
 навколишнє середовище;
 захист прав споживачів;
 транспорт;
 транс'європейські мережі;
 енергетика;
 простір свободи, безпеки та справедливості;
 спільні проблеми безпеки, в питаннях охорони здоров'я (щодо аспектів, визначених у
Договорі про функціонування ЄС).
Цей перелік не є вичерпним і формується за залишковим принципом: сфери компетенції ЄС,
які не охоплені його виключною та допоміжною компетенцією, є сферами спільної
компетенції.
Навіть дуже коротка оцінка вищезазначеного переліку дозволяє зрозуміти, що більшість
вторинного законодавства ЄС, до якого Україна зобов'язана наблизити свої правові норми,
підпадає під одну з цих категорій. Тому, надзвичайно важливо розуміти, як спільна
компетенція впливає на зміст регламентів та директив, зазначених в Угоді про асоціацію між
Україною та ЄС.
У межах спільної компетенції як ЄС, так і держави-члени можуть приймати законодавчі акти.
Це положення, однак, має застереження. Держави-члени можуть здійснювати свою
компетенцію в тій мірі, в якій Союз не використав свою. В той же час, держави-члени повинні
здійснювати свою компетенцію в тій мірі, в якій Союз вирішив припинити свою. Таким
чином, компетенції не тільки передаються від держав-членів до ЄС, але також можуть бути
повернуті державам-членам. Це може мати наслідки для процесу адаптації законодавства ЄС
в Україні та вплинути на зусилля владних структур у процесі їх виконання.
Законодавчі акти ЄС часто складаються з загальних положень із великою кількістю прогалин,
які заповнюються національним законодавцем. Це означає, що українським органам влади
доводиться розробляти багато внутрішніх положень, що заповнюють такі прогалини. Без цієї
роботи законодавча база буде неповною.
Визначення того, хто саме (ЄС або держави-члени) буде ухвалювати юридично обов’язкові
акти у сферах спільної компетенції, здійснюється на підставі принципу субсидіарності. Це
означає, що ЄС буде законодавчо діяти лише за умови, що конкретної мети неможливо
досягнути у тому випадку, якби держави-члени діяли окремо. Цей принцип діє перманентно і
впливає на зміст законодавства ЄС.
Відповідність принципу субсидіарності перевіряється на багатьох етапах процесу ухвалення
рішень в ЄС. У процес перевірки залучені не лише інституції ЄС, а й національні парламенти,
що мають право контролювати відповідність принципу субсидіарності.
Допоміжна компетенція
Відповідно до ст. 6 Договору про функціонування ЄС допоміжна компетенція ЄС охоплює
такі сфери:
 охорона та поліпшення здоров'я людей;
 промисловість;
 культура;
 туризм;
 освіта, професійне навчання, молодь та спорт;
 цивільний захист;
 адміністративне співробітництво.
У наведених сферах ЄС може здійснювати заходи, спрямовані на підтримку, координацію або
доповнення дій держав-членів, але не підміняти їх компетенцію. У статті 2(5) Договору про
функціонування ЄС чітко зазначено, що юридично обовʼязкові норми ЄС, прийняті на основі
положень договорів, що стосуються цих сфер, не повинні призводити до гармонізації
законодавства чи правил у державах-членах ЄС. Таким чином, компетенція ЄС у зазначених
сферах досить обмежена.
5.Категорії компетенції Європейського Союзу.
З метою чіткішого розмежування компетенції та відповідальності між європейським (союзним) і
національним (внутрішньодержавним) рівнями публічної влади, Лісабонський договір 2007 р. за зразком
багатьох федеральних держав включив в установчі документи ЄС спеціальний розділ, присвячений
визначенню різних категорій компетенції Союзу — розділ І «Категорії і сфери компетенції Союзу» частини
першої Договору про функціонування ЄС.
Фіксують співвідношення повноважень між державами-членами та ЄС.
1) Виключна компетенція – означає, що у випадках, коли установчі договори надають Союзу компетенцію у
визначеній сфері, тільки об’єднання можуть займатися законотворенням і ухвалювати юридично зобов’язуючі акти;
держави-члени не можуть самостійно здійснювати подібні дії, окрім як у випадку, якщо вони уповноважені на це
Союзом, або з метою втілення у життя актів Союзу
– встановлення митних зборів та ін. питання митного союзу
– встановлення права конкуренції. що необхідні для функціонування єдиного ринку
– грошова політика, щодо держав-членів, які входять в зону євро
– визначення квот на рибальство та ін. питання збереження морських, біологічних ресурсів
– спільна торгівельна політика
Рішення Суду ЄС уточнюють межі реалізації виключної компетенції.
2) Спільна компетенція
Спільна компетенція Союзу з державами-членами означає, що у визначених установчими договорами сферах як
ЄС, так і держави-члени можуть ухвалювати обов’язкові акти. Спільною вважається компетенція, яка не належить
до сфер виключної та доповнюючої компетенції
Держави-члени можуть реалізувати свою компетенцію доти, поки Союз не скористався своєю компетенцією. Якщо
Союз вирішив зупинити використання своєї компетенції, то держави-члени можуть знову здійснювати свою
компетенцію
Спільна компетенція охоплює такі сфери, як:
– внутрішній ринок;
– соціальна політика;
– економічна, соціальна і територіальна інтеграція;
– сільське господарство та рибальство;
– навколишнє середовище;
– захист споживачів;
– транспорт;
– енергія;
– простір свободи, безпеки і правосуддя.
Цей перелік доповнюють сфери, в яких спільна компетенція здійснюється за умови, що це не буде заважати
державам-членам реалізовувати власну компетенцію. До них належать наукові дослідження, технологічний
розвиток і космос, в яких Союз здійснює заходи, які можуть включати розробку програм, а також співробітництво
заради розвитку та гуманітарна допомога
3) Доповнююча компетенція
Доповнююча компетенція Союзу є новою категорією, яка з’явилися в результаті підписання Лісабонських
договорів. Вона надана Союзу для здійснення діяльності з підтримки, координації або доповнення діяльності
держав-членів, не підмінюючи при цьому їхню компетенцію у відповідних сферах.
Сферами доповнюючої компетенції на європейському рівні є охорона і поліпшення здоров’я людей; промисловість;
культура; туризм; освіта, професійна підготовка і спорт; цивільна оборона; адміністративне співробітництво.
4) Спеціальна компетенція
Спеціальною компетенцією Союз наділений у сфері координації економічної політики держав-членів і політику
зайнятості, а також в сфері визначення та здійснення СЗППБ з поступовим формуванням спільної оборонної
політики.
В рамках цієї компетенції ЄС може ухвалювати тільки орієнтири.
5) Дорозуміла компетенція/ повноваження, що маються на увазі
Дорозуміла компетенція, тобто така, яка не є явно вираженою, але наявність якої припускається для виконання
цілей установчих договорів.
Якщо виникає потреба у діях з боку Союзу для досягнення цілей ЄС, то Рада ЄС на основі одноголосного
прийняття рішення за пропозицією від Комісії ЄС та після схвалення Парламентом ухвалює рішення про
розширення компетенції Союзу.
Виключення з цієї процедури:
– СЗППБ
– для уникнення норм установчих договорів, що забороняють гармонізацію національного права в певних сферах
(освіта, культура…)
Практика Суду ЄС схиляється до широкого тлумачення дорозумілої компетенції – визначення цілей і функцій
передбачає наявність будь-яких повноважень, необхідних для їх реалізації
6) Паралельна компетенція
ЄС в рамках своїх повноважень може брати на себе зобов’язання шляхом укладання угод з 3-ми країнами,
міжнародними організаціями і громадянами 3-х країн.
Будь-яка внутрішня компетенція може бути реалізована на рівні зовнішньої компетенції.
Паралельна компетенція виникає тільки тоді, якщо є внутрішня компетенція.
6.Предмет ведення і сфери діяльності ЄС.
Відповідно до установчих документів (Договорів) ЄС компетенція ЄС (як внутрішня, так і
зовнішня) підрозділяється на окремі сфери - сфери компетенції. Термін «сфери компетенції»
ЄС служить для позначення предметів відання і напрямків діяльності Союзу в різних галузях
суспільного життя. При цьому сфери компетенції ЄС можуть мати не тільки секторний
характер (наприклад , «транспорт» , «промисловість» , «сільське господарство» і т.д.), але і
проблемно-орієнтовний характер, тобто ставитися до певних проблем або завдань,
вирішенню яких має сприяти Європейський Союз (наприклад , «економічне , соціальне і
територіальне згуртування » держав - членів). Серед питань, які перебувають у віданні Союзу,
можна виокремити внутрішні та зовнішні. Відповідним чином поділяється компетенція ЄС.
Внутрішня компетенція надана Союзу для регулювання відносин на своїй території. Зовнішня
компетенція необхідна для регулювання відносин з іншими суб'єктами міжнародного права.
Правові передумови для поділу компетенції Союзу на внутрішню і зовнішню закладені в
установчих договорах. Більшість сфер внутрішніх повноважень підпорядковуються
положенням Частини III "Внутрішня політика і діяльність Союзу" статей 26-197 ДФЄС. Це,
зокрема, внутрішній ринок, простір свободи, безпеки і правосуддя, транспорт тощо. Про
сфери зовнішніх повноважень йдеться в Розділі V "Загальні положення про зовнішню
діяльність Союзу і спеціальні положення про спільну зовнішню політику і політику безпеки"
(статті 21-46 ДЄС) і в Частині V "Зовнішня діяльність Союзу" (статті 205-222 ДФЄС). До них
віднесені СЗППБ, ЄПБО, СТП, співробітництво з третіми країнами і гуманітарна допомога,
міжнародні угоди тощо. Такий поділ є умовним. Окремі сфери внутрішньої політики
передбачають зовнішню діяльність Союзу (освіта, професійна підготовка, молодь і спорт,
культура, охорона здоров'я, захист споживачів, транс'європейські мережі, навколишнє
середовище), а певні сфери повноважень установчі договори не відносять ані до внутрішньої,
ані до зовнішньої діяльності (недискримінація і громадянство Союзу, асоціація з заморськими
країнами і територіями, інституційне право ЄС). Основними правовими інструментами
реалізації внутрішньої компетенції є постанови, ухвалення яких передбачено у ст. 288 ДФЄС.
До них належать регламенти, директиви, рішення. Зовнішня компетенція реалізується
шляхом укладання міжнародних угод (ст. 216 ДФЄС). Внутрішня і зовнішня компетенція
Союзу може бути явно вираженою і дорозумілою. У свою чергу явно виражена і дорозуміла
компетенція буває виключною, спільною з державами-членами, доповнюючою і спеціальною.
Явно вираженою внутрішньою компетенцією ЄС наділений у таких сферах, як внутрішній
ринок (статті 26-66 ДФЄС), простір свободи, безпеки і правосуддя (статті 67-89), транспорт
(статті 90-100), спільні правила конкуренції, оподаткування і зближення законодавства (статті
101-118), зайнятість (статті 145-150), соціальна політика (статті 151- 161) тощо. Окрім статей
ДФЄС, внутрішня компетенція базується й на інших актах ЄС. Явно виражена зовнішня
компетенція визначена у таких сферах, як СЗППБ (статті 21-46), СТП (статті 206-207),
співробітництво з третіми країнами і гуманітарна допомога (статті 208-214), обмежувальні
заходи (ст. 215), міжнародні договори (статті 216 -219) тощо
7.Повноваження ЄС і способи їх закріплення в засновницьких договорах.
. Окремі сфери внутрішньої політики передбачають зовнішню діяльність Союзу (освіта, професійна
підготовка, молодь і спорт, культура, охорона здоров'я, захист споживачів, транс'європейські мережі,
навколишнє середовище), а певні сфери повноважень установчі договори не відносять ані до
внутрішньої, ані до зовнішньої діяльності (недискримінація і громадянство Союзу, асоціація з
заморськими країнами і територіями, інституційне право ЄС). Правові інструменти реалізації
внутрішньої компетенції передбачені у ст. 288 ДФЄС. До них належать регламенти, директиви, рішення.
Зовнішня компетенція реалізується шляхом укладання міжнародних угод (ст. 216 ДФЄС).

Відповідно ст. 5 ДЄС Союз здійснює свої повноваження згідно з принципами субсидіарності та
пропорційності. Відповідно до принципу надання повноважень Союз діє в межах повноважень, наданих
йому державами-членами згідно з Договорами заради досягнення визначених в них цілей.
Повноваження, яких не надано Союзові згідно з Договорами, залишаються за державами-членами.
Відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної компетенції, Союз
діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей
запропонованого заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще
здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів. Установи Союзу
застосовують принцип субсидіарності, як встановлено Протоколом про застосування принципів
субсидіарності та пропорційності. Національні парламенти забезпечують дотримання принципу
субсидіарності згідно з процедурою, визначеною в цьому Протоколі. Відповідно до принципу
пропорційності заходи Союзу за змістом та формою не виходять за межі того, що є необхідним для
досягнення цілей Договорів. Установи Союзу застосовують принцип пропорційності, як встановлено
Протоколом про застосування принципів субсидіарності та пропорційності.

Внутрішня і зовнішня компетенція Союзу може бути явно вираженою і дорозумілою. У свою чергу як
явно виражена так і дорозуміла компетенція буває виключною, спільною з державами-членами,
доповнюючою і спеціальною.

Явно вираженою внутрішньою компетенцією ЄС наділений у таких сферах, як внутрішній ринок (статті 26-
66 ДФЄС), простір свободи, безпеки і правосуддя (статті 67-89), транспорт (статті 90-100), спільні правила
конкуренції, оподаткування і зближення законодавства (статті 101-118), зайнятість (статті 145-150),
соціальна політика (статті 151- 161) тощо. Дорозуміла компетенція закріплена у ст. 352 ДФЄС, а також
визначається в результаті практики Суду ЄС.

Якщо дія Союзу виявиться необхідною в рамках політик, визначених Договорами, для досягнення однієї з
цілей, встановлених Договорами, а Договори не визначають необхідних повноважень, Рада, діючи
одностайно, за пропозицією Комісії та після отримання згоди Європейського Парламенту ухвалює
належні заходи. Якщо заходи, про які йдеться, ухвалюються Радою згідно зі спеціальною законодавчою
процедурою, вона також діє одностайно за пропозицією Комісії та після отримання згоди Європейського
Парламенту. Заходи, що ґрунтуються на цій статті, не призводять до гармонізації законів або підзаконних
актів держав-членів у випадках, коли Договори виключають таку гармонізацію. Ця стаття не може
слугувати підставою для досягнення цілей, що належать до спільної зовнішньої та безпекової політики, а
будь-які акти, ухвалені відповідно до цієї статті, не виходять за межі, встановлені у ч. 2 ст. 40 Договору
про Європейський Союз.

8.Законодавчі, виконавчо-розпорядчі, юрисдикційні та інші повноваження ЄС та

правові форми їх реалізації.

9.Виключна компетенція ЄС.

Найширші повноваження Союзу і, відповідно, найбільш значні обмеження суверенних
прав держав-членів властиві виключній компетенції ЄС. У рамках цієї категорії компетенції
національні органи влади повністю позбавлені права ухвалювати рішення, якщо тільки вони
спеціально не уповноважені на це Європейським Союзом або не діють на виконання
прийнятих ним правових актів (п. 1 ст. 2 Договору про функціонування ЄС).
 Виключна компетенція означає, що у випадках, коли установчі договори надають Союзу
компетенцію у визначеній сфері, тільки об'єднання можуть займатися законотворенням і
ухвалювати юридично зобов'язуючі акти; держави-члени не можуть самостійно здійснювати
подібні дії, окрім як у випадку, якщо вони уповноважені на це Союзом, або з метою втілення
у життя актів Союзу (ст. 2.1 ДЄС).
Виключна компетенція ЄС грунтується на презумпції передачі повноважень Союзу
державами-членами. У цих випадках значно обмежуються повноваження держав-членів діяти
у такій сфері самостійно або колективно, оскільки вони вимушені реалізувати свої інтереси
тільки за допомогою інститутів ЄС. Правовими засадами виключної компетенції у сфері
зовнішніх зносин є положення установчого договору або актів про вступ, положення
внутрішніх законодавчих актів, випадки, пов'язані з обставинами, які вимагають одночасного
використання внутрішніх та зовнішніх повноважень.

Кількість сфер виключної компетенції Союзу відносно невелика — п'ять (ст. З Договору про
функціонування ЄС). До них належать:
• встановлення мита загального митного тарифу й інші питання «митного союзу» в рамках
ЄС;
• встановлення правил конкуренції, необхідних для функціонування єдиного внутрішнього
ринку ЄС (заборона узгоджених дій підприємств, що порушують конкуренцію, зловживання
домінуючим становищем, правила надання державної допомоги підприємствам у ЄС та ін.);
• грошова політика відносно держав-членів, що перейшли на євро;
• визначення квот на рибальство й інші питання збереження морських біологічних ресурсів у
рамках спільної політики з питань рибальства як особливого напряму спільної
сільськогосподарської політики ЄС;
• спільна торговельна (зовнішньоторговельна) політика,
• включаючи встановлення антидемпінгових мит й інших захисних заходів відносно
продукції з третіх країн.
До виключної компетенції ЄС також належить укладення міжнародних угод з питань, що
випливають із реалізації його внутрішньополітичної компетенції (так звана доктрина
«паралелізму» внутрішньої та зовнішньої компетенції ЄС, сформульована ще в 1970-х рр.
Судом Європейських Співтовариств). При укладанні міжнародних угод ЄС має виключну
компетенцію, коли їх укладання передбачено у законодавчих актах Союзу, у разі необхідності
реалізувати свою внутрішню компетенцію, або тією мірою, якою укладання угоди може
вплинути на спільні правила чи змінити їх дію (ст. З ДФЄС). Рішення Суду ЄС уточнюють
визначення меж виключної компетенції. Вони зможуть полегшити застосування на практиці
відповідних положень Лісабонських договорів.
У випадках, коли виключна компетенція стосовно укладання міжнародних угод може бути
зафіксована у внутрішніх правових актах, вона повинна підпорядковуватись чітко визначеній
внутрішній компетенції, яка закріплена в положеннях установчих договорів. Це пов'язано з
тим, що чітко визначена похідна виключна компетенція віддзеркалює явний намір, який
випливає з внутрішніх правових актів, котрі, у свою чергу, не повинні суперечити
положенням установчих договорів. У практиці ЄС частими є випадки, коли виключна
зовнішня компетенція походить від внутрішніх нормативно-правових актів, в яких немає
чітких положень щодо укладання міжнародних угод. Вони викликають найбільше конфліктів
у відносинах ЄС з державами-членами.
Відповідно до рішень Суду ЄС у зазначених випадках діє така презумпція: коли об'єднання
ухвалює спільні правила, держави-члени не повинні шляхом укладання міжнародних угод
брати зобов'язання, які можуть суперечити положенням спільних правил. Інакше буде
порушено примат права ЄС. А це означає, що не буде забезпечено нормальне функціонування
спільного ринку на основі єдиних правил для всіх суб'єктів.
6. Спільні для Союзу та держав-членів повноваження.
7. Доктрина „повноважень, що маються на увазі” та її відображення в праві
Європейського Союзу.
10. Спільні для Союзу та держав-членів повноваження.
Положення ДФЄС деталізують категорії та сфери повноважень ЄС. Тим не менш, формулювання ДФЄС є доволі
загальними, а певне тлумачення меж компентенції ЄС можна знайти у судовій практиці (С-376.94, С-380.03, у яких
Німеччина оскаржувала компетенцію ЄС у прийнятті Директив у сфері реклами тютюну). Наступним контроверсійним
моментом є розмежування компетенції між різними сферами (насамперед, між сферою виключних та спільних
повноважень, наприклад між встановленням правил конкуренції та сферою внутрішнього ринку, сферою митного
союзу та сферою внутрішнього ринку).
Стаття 2
1. Коли Договори надають Союзові виключні повноваження в певнійсфері, лише Союз може здійснювати законодавчу
діяльність йухвалювати юридично обов’язкові акти; держави-члени мають право діяти в ційсфері самостійно, лише
якщо вони отримали від Союзу належні повноваження або для впровадження правових актів Союзу.
2. Коли Договори надають Союзові спільні з державами-членами повноваження в певнійсфері, то і Союз, і держави-
члени можуть здійснювати законодавчу діяльність і ухвалювати юридично обов’язкові акти в ційсфері. Держави-члени
здійснюють свої повноваження в обсязі, в якому Союз не застосовує своїповноваження. Держави-члени також
здійснюють своїповноваження в обсязі, в якому Союз вирішив припинити здійснення своїх повноважень.
3. Держави-члени координують свою економічну політику та політику зайнятості на передбачених у цьому Договорі
засадах, які має право визначати Союз.
4. Союз має повноваження відповідно до положень Договору про ЄвропейськийСоюз визначати та реалізовувати
спільну зовнішню та безпекову політику, включаючи поступове формування спільноїоборонноїполітики.
5. У певних сферах і згідно з умовами, встановленими в Договорах, Союз має повноваження вживати заходів, що
підтримують, координують та доповнюють дії держав- членів, не заступаючи їхніх повноважень в цих сферах.
Юридично обов’язкові правові акти Союзу, ухвалені на підставі положень Договорів стосовно цих сфер, не тягнуть за
собою гармонізацію законів або підзаконних актів держав-членів.
6. Обсяг та механізми здійснення повноважень Союзу в кожнійсфері визначаються окремими положеннями Договорів
щодо кожноїсфери.
Спільні повноваження ЄС та держав-членів
ст. 4 визначає сфери спільних повноважень. Для сфери спільних повноважень також характерна контроверсійність
щодо меж таких повноважень.
У реалізації положень ст. 2.2 слід звернути увагу на такі моменти: 1) Держави-члени ЄС втрачають той обсяг
повноважень, який використав ЄС у межах своїх повноважень; 2) Втрата повноважень обмежується саме межами
використання ЄС своїх повноважень.
Ця теза підтверджується Протоколом 25 Про здійснення спільних повноважень (в додатках до консолідованої версії
ДЄС.ДФЄС)
ПРОТОКОЛ (No 25) ПРО ЗДІЙСНЕННЯ СПІЛЬНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
ВИСОКІ ДОГОВІРНІ СТОРОНИ,
ПОГОДИЛИСЯ про такі положення, що додаються до Договору про ЄвропейськийСоюз та до Договору про
функціонування Європейського Союзу:
Єдина стаття
Посилаючись на статтю 2 Договору про функціонування Європейського Союзу щодо спільних повноважень, коли Союз
вживає заходи в окремійсфері, межі здійснення таких повноважень охоплюють лише ті елементи, що регулюються
відповідним актом Союзу, а отже, не охоплюють усю сферу.
Наприклад, ЄС у сферах спільних повноважень може запроваджувати єдине регулювання, приймати директиви щодо
гармонізації національного законодавства чи вимагати мінімальної гармонізації, встановлювати вимоги щодо
взаємного визнання тощо. Тож, у разі запровадження ЄС мінімальної гармонізації у держав-членів ЄС залишається
простір для здійснення своїх повноважень. 3) Практична реалізація положення ст.2.2. «Держави-члени також
здійснюють свої повноваження в обсязі, в якому Союз вирішив припинити здійснення своїх повноважень» висвітлена у
Декларації стосовно розмежування повноважень (№18). …..Якщо Договори надають Союзу повноваження, якими в
певнійсфері також наділені держави-члени, держави-члени здійснюють своїповноваження в обсязі, в якому Союз не
здійснює або вирішив більше не здійснювати своїповноваження. Така ситуація виникає, коли відповідна установа ЄС
приймає рішення скасувати законодавчийакт, 4 зокрема з метою ефективнішого забезпечення незмінного дотримання
принципів субсидіарності та пропорційності….. 4) Положення ст.4.3 та 4.4. передбачають паралельне здійснення
повноважень у певних сферах. Слід також зважати на те, що межа між компентенцією ЄС та держав-членів у сфері
спільних повноважень також залежатиме від положень ДЄС/ДФЄС, що регулюють відповідні сфери (внутрішній ринок,
сфера захисту прав споживачів тощо). Таке твердження можна знайти у ст.2.6 ДФЄС (вище)

11. Доктрина „повноважень, що маються на увазі” та її відображення в праві

Європейського Союзу.
12.Механізм «просунутого співробітництва»
Механізм «просунутого співробітництва» в ЄС

Стаття 20 ДЄС

1. Держави-члени, що прагнуть запровадити посилену співпрацю між собою у сферах, що не належать до виключних
повноважень Союзу, можуть використовувати його установи та здійснювати ці повноваження, застосовуючи відповідні
положення Договорів з урахуванням меж та відповідно до детальних положень, викладених у цій статті та статтях 326-
334 Договору про функціонування Європейського Союзу.

Посилена співпраця спрямована на те, щоб досягти цілей Союзу, захистити його інтереси та посилити процес його
інтеграції. Ця співпраця відкрита всім державам-членам у будь-який час.

2. Рада ухвалює рішення, що дозволяє посилену співпрацю як крайній засіб у разі, якщо вона встановлює, що Союз, як
ціле, не може досягти цілей такої співпраці протягом розумного строку, і за умови, що у такій співпраці візьмуть участь
щонайменше дев’ять держав-членів.

3. Всі члени Ради можуть брати участь в обговореннях, але в ухваленні рішень беруть участь лише члени Ради, що
представляють держави, які беруть участь у посиленій співпраці.

Стаття 326-334 ДФЄС

Така співпраця не шкодить внутрішньому ринку або економічній, соціальній та територіальній єдності. Співпраця не
створює перешкод або дискримінації в торгівлі між державами-членами та не спотворює конкуренцію між ними.

Будь-яка посилена співпраця поважає компетенції, права та зобов’язання держав-членів, що не беруть у ній участі. Ці
держави-члени не повинні ускладнювати її реалізацію для держав-членів, що беруть участь у співпраці.

Запроваджуючи посилену співпрацю, вона має бути відкритою всім державам-членам, за умови, що вони відповідають
умовам участі, встановленим дозвільним рішенням.

Комісія та, якщо доцільно, Верховний представник Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки регулярно
інформують Європейський Парламент та Раду про розвиток посиленої співпраці.

Дозвіл провадити посилену співпрацю надається Радою за пропозицією Комісії та після отримання згоди
Європейського Парламенту.

З урахуванням неоднорідності складу Союзу виникає потреба введення в його устрій і діяльність
елементів диференційованої інтеграції. Суть методу диференційованої інтеграції проста: держави-
члени, які здатні і бажають швидше рухатися вперед, можуть це робити, не чекаючи інших. Інші ж,
які бажають залишитися в стороні, не повинні їм в цьому перешкоджати.

Про метод диференційованої інтеграції в рамках Співтовариства заговорили ще в 70-і рр. XX

століття, а його застосування на практиці починається одночасно з установою Європейського Союзу
в 1992 р Найвідоміший приклад - перехід на новий етап господарської інтеграції - ЕВС, що
передбачає введення єдиної валюти «євро». На цей крок погодилися або змогли його здійснити в
повному обсязі держави - члени ЄС.

Наприклад, Великобританія і Данія, які не захотіли відмовлятися від власної грошової одиниці,
обмовили себе право неучасті в спеціальних протоколах до установчих договорів ЄС. Відповідно,
нова компетенція і рішення інститутів ЄС, прийняті відносно «євро» і по ряду інших питань, які не
поширюють свою дію на їх території. Деякі нові члени ЄС, в свою чергу, ще не відповідають
вимогам, дотримання яких необхідно для вступу в «зону євро». Тому «зона євро» сьогодні включає
в себе 18 з 28 що входять в ЄС країн. У той же час за результатами подальшого розвитку цих країн
буде надана можливість приєднатися до «зони євро».
Інший відомий приклад - Шенгенський процес, в рамках якого здійснюється скасування особистих
перевірок на внутрішніх кордонах країн ЄС і вводиться єдиний візовий режим для іноземців
(«Шенгенська віза»). Спочатку в ньому брали участь лише п'ять держав-членів, які діяли на підставі
спеціальних міжнародних договорів (Шенгенських угод). З 1999 р шенгенський право стало
складовою частиною права Союзу, однак його норми, за загальним правилом, не застосовуються до
Великобританії і Ірландії, також обмовився собі право неучасті.

Як випливає з наведених прикладів, головне гідність методу диференційованої інтеграції -

його гнучкість. Він дає можливість розвивати інтеграційний процес навіть тоді, коли не всі держави
готові в ньому брати участь. У зв'язку з цим в політологічній літературі як еквівалент цього поняття
зараз широко використовуються терміни «кола солідарності» або «Європа двох, трьох і т. Д.
Швидкостей». Одні держави рухаються швидше, інші повільніше, але не заважають йде попереду.

Звідси ж випливає і недолік цього методу, який може створити загрозу посилення різнорідності і
ділення входять в Союз країн на «повноцінних» і «неповноцінних». Виникає також небезпека
тенденції до утворення внутрішніх угруповань з окремих держав-членів подібно до тих, які вже
склалися в вигляді «зони євро» або «Шенгенської зони». Цим підривається головна мета
інтеграційного процесу - будівництво єдиної Європи.

Однак значення цього недоліку не слід переоцінювати, оскільки мова йде тільки про добровільному
неучасть в окремих інтеграційних проектах, пов'язаних з наділенням Союзу додаткової
компетенцією. Держави, які не захотіли разом з іншими рухатися вперед, зберігають можливість
зробити це пізніше.

Наприклад, на початку 90-х рр. XX ст. консервативний уряд Великобританії заперечувало проти
наділення ЄС новими повноваженнями в соціальній сфері. Через цю позиції інші держави-члени на
підставі спеціального протоколу до Договору про ЄС були змушені укласти окрему Угоду про
соціальну політику без участі Сполученого Королівства.

Однак після приходу до влади в Великобританії лейбористської партії в 1997 р уряд цієї країни
змінило свою точку зору, і Амстердамський договір 1997 р інкорпорував текст зазначеної угоди до
Договору. Тим самим інтеграція в соціальній сфері з частковою (т. Е. Що охоплює в повному обсязі
держави-члени) знову стала загальною.

Те ж саме, ймовірно, з часом відбудеться і в інших областях, так як все що не беруть участі
держави-члени зберігають за собою право приєднатися і до «зони євро», і до «Шенгенської зони».

Диференційована інтеграція - це суспільний процес, в рамках якого складаються певні відносини між
державами-членами та Союзом. Очевидно, що даний процес потребує юридичної регламентації.

Порядок і форми здійснення диференційованої інтеграції в праві ЄС позначається терміном

«просунута співпраця ». Вибір поняття, як видається, не цілком вдалий, тому що мова йде не
просто про співпрацю держав-членів, а саме про передачу ними органам ЄС додаткової
компетенції.

Механізм просунутого співробітництва - его сукупність правил і процедур, в рамках яких

здійснюється делегування Союзу додаткової компетенції з боку певної групи держав - членів цієї
організації.

Значення цього механізму, очевидно, буде зростати з плином часу в зв'язку з процесом розширення
кількості держав-членів і, відповідно, зростанням внутрішньої неоднорідності організації ЄС.

Правові основи просунутого співробітництва. Диференційована інтеграція і просунута співпраця в

рамках Союзу спочатку здійснювалися на базі спеціальних протоколів до Договору про ЄС, які
фіксували правила участі і неучасті окремих держав-членів в конкретних інтеграційних заходах.
Однак щоб внести поправки до установчих договорів ЄС, в тому числі в протоколи до них, необхідна
складна і тривала процедура, а результати перегляду повинні бути затверджені всіма державами-
членами.

З урахуванням майбутнього розширення кількісного складу Союзу, яке повинно було посилити
тенденцію до диференційованої інтеграції, в 1997 році було вирішено спростити механізм
просунутого співробітництва.

Для цього Амстердамський договір 1997 р доповнив Договір про ЄС новим розд. VII «Положення про
посиленої співпраці». З урахуванням специфіки окремих опор до Договору про Співтовариство і в
положення про CIICO Договору про ЄС були також включені спеціальні норми. Ці норми, однак, не
були використані на практиці, почасти через складність і недостатню розробленість встановлених
процедур.

Ніццький договір 2001 р переглянув правила, що регулюють механізм просунутого співробітництва,

зокрема, затвердив нову редакцію вищезгаданого розд. VII Договору про ЄС. Порядок здійснення
просунутого співробітництва був помітно спрощений і вдосконалений, а можливості використання
його на практиці були розширені (в сферу, де може здійснюватися просунута співпраця, була
включена друга опора Союзу - спільна зовнішня політика та політика безпеки).

Лісабонський договір 2007 р остаточно реорганізував систему правового регулювання заходів в

рамках просунутого співробітництва, розподіливши положення про нього у відповідні рубрики
установчих договорів ЄС, спеціально присвячені диференційованої інтеграції (виключення
утворюють вже сформовані форми просунутого співробітництва - «зона євро» і «Шенгенська зона»,
правовий режим яких буде як і раніше грунтуватися на спеціальних правилах ДЕС і ДФСЕ і
протоколів до них).

Сьогодні посиленої співпраці присвячені розд. IV ДЕС і розд. III частини шостої ДФЕС, що містить ст.
326-334 ДФЕС.

У ст. 20 - єдиній статті «Положень про посиленої співпраці» (розд. IV ДЕС) - говориться: «Держави-
члени, які мають намір встановити між собою просунуте співробітництво, можуть використовувати
інститути, процедури і механізми, передбачені в цій статті та статтях 326-334 Договору про
функціонування Європейського Союзу ».

Тим самим відкривається можливість для делегування органам ЄС нової компетенції з боку частини
його держав-членів. Однак таке делегування, як і просунута співпраця в цілому, має здійснюватися
тільки при дотриманні керівних принципів, передбачених ДЕС і ДФЕС. Всього таких принципів вісім.

1. Перш за все просунута співпраця «покликане сприяти досягненню цілей Союзу, охороняти його
інтереси і зміцнювати інтеграційний процес» (абз. 2 пар. 1 ст. 20 ДЕС).

Просунута співпраця, таким чином, пов'язане тими ж загальними і спеціальними цілями, які
передбачені установчими договорами ЄС, і не повинно їм суперечити.

Далі, до посиленої співпраці можна вдаватися лише в якості «останнього засобу, коли в рамках
Ради встановлено неможливість своєчасного досягнення поставлених ними [країнами] цілей
шляхом застосування відповідних положень [установчих] договорів» (пар. 2 ст. 20 ДЕС).

Таким чином, просунута співпраця і зараз, і в майбутньому має використовуватися лише в

крайньому випадку, як вимушена міра, якщо неможливо розвивати інтеграційний процес за участю
усіх держав - членів Союзу;

2. Просунуте співпрацю «має дотримуватися Договори і право Союзу» (пар. 1 ст. 326 ДФЕС).

Будь-які заходи, в тому числі нормативні акти, прийняті в ході здійснення просунутого
співробітництва в конкретній області, отже, підпадають під дію принципу верховенства права ЄС, а в
разі суперечності можуть бути оскаржені або відмінені Судом ЄС.
У той же час просунута співпраця нс має спричинити за собою створення паралельних інтеграційних
структур. Йдеться саме про передачу нових прав єдиним інститутам ЄС. При цьому інститути
будуть діяти в тому ж складі і порядку, що і при реалізації звичайною компетенції Союзу.

Виняток утворює тільки Рада, членами якого є представники урядів держав-членів на міністерському
рівні. У прийнятті нормативних актів та інших рішень з питань, делегованих в рамках просунутого
співробітництва, природно, будуть брати участь тільки міністри від держав - учасниць даної
співпраці. В обговоренні з правом дорадчого голосу, однак, можуть брати участь і інші міністри (пар.
3 ст. 20 ДЕС).

Рішення інститутів повинні прийматися також в стандартних формах: регламент, директива і т. Д.

Однак нормативні акти та інші документи, прийняті в рамках просунутого співробітництва, не
визнаються в якості джерел права ЄС в цілому («не входять до досягнення Союзу (acquis de I'Union)
»- пар. 4 ст. 20 ДЕС), оскільки обов'язкові лише для частини країн-членів і населення.

Фінансування заходів просунутого співробітництва має здійснюватися не з єдиного бюджету

Союзу (Інше було б несправедливо, так як доходи бюджету надходять з усіх країн ЄС, а у посиленій
співпраці беруть участь лише деякі). Відшкодування витрат по реалізації просунутого
співробітництва покладається безпосередньо на держави, в ньому беруть участь.

3. Просунуте співробітництво залишається в рамках кордонів повноважень Союзу і не зачіпає сфер,

що належать до виключної компетенції ЄС (пар. 1 ст. 20 ДЕС).

Просунута співпраця передбачає наділення Союзу повноваженнями щодо нових сфер суспільного
життя. Зміст і форми реалізації повноважень залишаються незмінними: прийняття нормативних
актів (законодавчі повноваження); поточне управління (виконавчо-розпорядчі); вирішення правових
спорів (юрисдикційні) і т. д.

Сфери виключної компетенції ЄС, які вилучені з ведення держав-членів і здійснюються Союзом на
всій його території, цілком очевидно, не можуть бути об'єктом делегування або обмеження з боку
окремих країн.

4. Просунуте співпрацю «не завдає шкоди внутрішньому ринку або економічному, соціальному і
територіальному згуртуванню» (перше речення абз. 2 ст. 326 ДФЕС).

Даним принципом гарантуються єдність і цілісність економічного простору Союзу, всередині якого не
можуть відновлюватися митні чи інші бар'єри.

Просунута співпраця не повинно також перешкоджати зусиллям Союзу по досягненню на всьому

його просторі по можливості однакового рівня життя і добробуту людей, т. Е. Регіональній політиці
ЄС. На захист єдності економічної території ЄС спрямований і наступний принцип.

 5. Просунуте співпрацю «не створює перешкод або дискримінації в торгівлі між державами-
членами і не породжує спотворення конкуренції у відносинах між ними» (друге речення абз. 2
ст. 326 ДФЕС).
 6. Просунуте співпрацю «об'єднує як мінімум дев'ять держав-членів» (пар. 2 ст. 20 ДЕС).

Даний принцип вводить мінімальна межа для числа держав, які можуть спільно делегувати Союзу
додаткову компетенцію. Спочатку (в ред. Амстердамського договору 1997 г.) порогова величина
була встановлена в відносному вираженні: більшість держав-членів (у розглянутий період 8 з 15).

Ніццький договір скасував право вето держав-членів, які не бажають брати участь в даному
співпрацю. Жодна країна (або країни) ЄС відтепер не може перешкодити делегування Союзу
додаткової компетенції з боку інших, навіть якщо останні разом утворюють меншість держав-членів.
Лісабонський договір 2007 р продовжив цю ідею.

7. Просунуте співпрацю «поважає повноваження, права та обов'язки держав-членів, які в ньому не

беруть участь» (ст. 327 ДФЕС).
Даний принцип в кінцевому рахунку спрямований на захист інтересів усіх держав - членів Союзу,
покликаний перешкодити перетворенню окремих з них у «другосортні».

Зі свого боку, «держави-члени, які не беруть участі у посиленій співпраці, не перешкоджають його
здійсненню тими державами-членами, які беруть в ньому участь» (ст. 327 ДФЕС).

8. Просунуте співпрацю «Відкрито для всіх держав-членів» (Ст. 328 ДФЕС). Відкритість - останній в
цьому переліку, але один з перших за значенням принципів просунутого співробітництва. Він
служить ключовою умовою, що забезпечує

повноцінний характер інтеграції всередині Союзу. Просунута співпраця, як уже зазначалося, - це

вимушений захід, до якої вдаються лише з огляду на опору окремих держав-членів новим
інтеграційним проектам, або їх неготовність до цього.

Зі зміною ситуації, в тому числі зі зміною уряду, не використовується держава-член може змінити
своє рішення. Воно «в будь-який момент» може приєднатися до решти. Таким чином, з часом
просунута співпраця окремих країн буде перетворюватися в інтеграцію для всіх, а рішення інститутів
в цій сфері - в джерела права для всього Європейського Союзу.

Предметом просунутого співробітництва в рамках ЄС може служити одна з областей, яка

передбачена установчим договором Союзу, крім сфер виключної компетенції. Наприклад, в рамках
просунутого співробітництва Союзу можуть бути делеговані повноваження щодо встановлення та
(або) стягування прямих податків, якими воно в даний час не має.

Параграф 2 ст. 329 ДФЕС (в ред. Лісабонського договору) поширив сферу просунутого
співробітництва на загальну зовнішню політику і політику безпеки.

Процедура введення в дію механізму посиленої співпраці включає три етапи.

 1. ініціатива зацікавлених держав-членів. Як уже зазначалося, їх повинно бути не менше

дев'яти (ст. 20 ДЕС). Зазначена ініціатива оформляється у вигляді «запиту», який прямує
головному виконавчому органу ЄС - Європейської комісії.
 2. Комісія, вивчивши запит, надсилає пропозицію в головний законодавчий орган ЄС - Рада
ЄС. Однак Комісія має право не виступати з такою пропозицією, т. Е. Може накласти вето на
ініціативу просунутого співробітництва. У цьому випадку вона повинна вказати причини своєї
відмови.
 3. Дозвіл на просунута співпраця дає Рада після консультації або за згодою Європарламенту
(коли предмет співпраці належить до сфер, в яких поточне законодавство ЄС приймається
спільно двома згаданими інститутами). В офіційному дозволі Ради вказуються питання, які
складуть предмет просунутого співробітництва в конкретному випадку.

Держави-члени, які спочатку не побажали брати участь у посиленій співпраці, але згодом змінили
своє рішення, можуть приєднатися до даного механізму на підставі рішення Європейської комісії,
прийнятого на їхнє прохання (ст. 331 ДФЕС).