МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра теорії та історії держави і права

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
теорії та історії держави і права
підполковник поліції
А.М. Бабенко
«____» __________ 2016 р.

Лекція до теми:
«Міжнародне право та його особливості»
напрям підготовки
6.030401 «Правознавство»
6.030402 «Правоохоронна діяльність»
(шифр за НП 1.3.6. / 1.3.4)
Факультет № 1
Факультет № 2
Факультет № 3
Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

2016 рік
Лекція до теми «Міжнародне право та його особливості» для курсантів/слухачів
другого курсу денної/заочної форми навчання за напрямом підготовки 6.030401
«Правознавство»; 6.030402 «Правоохоронна діяльність».

Розробник: кандидат юридичних наук, доцент Небеська М.С.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри теорії та історії держави і права.

Протокол від «25» серпня 2016 року №1.

Обговорено та схвалено на вченій раді факультету №1.

Протокол від «26» серпня 2016 року № 1.

Обговорено та схвалено навчально-методичною радою Одеського державного

університету внутрішніх справ.
Протокол від «29» серпня 2016 року № 1.
 Тема 1: «Міжнародне право та його особливості».

Навчальна мета: формування поняттєво-категоріального апарату з

відповідної теми лекції, а також систематизованих стійких знань студентів /
курсантів (слухачів), щодо особливостей міжнародного публічного права,
системи міжнародного публічного права.
Завдання:
 виявлення особливостей міжнародного права;
 формування понятійно-категоріального апарату;
 розкриття поняття «система міжнародного права ».
План лекції:
1. Історія виникнення, особливості і загальні риси міжнародного права.
2. Функції міжнародного права та їх класифікація.
3. Загальні принципи права.
4. Система міжнародного права.
5. Співвідношення міжнародного і національного права.

1. Виникнення і особливості міжнародного права.

Сучасне міжнародне публічне право сформувалося в основному у середині
ХХ ст. та у концентрованому вигляді відображене у Статуті ООН, який відкрив
нову епоху у правовому регулюванні міжнародних відносин та нормативно
закріпив найважливіші принципи міжнародного права.
В епоху Римської імперії міжнародне право мало назву “право народів” (jus
gentium). Як відзначав Емер де Ваттель (Швейцарія), римляни часто змішували
право народів з правом природи, називаючи право народів природним правом,
оскільки воно є визнаним та застосовується взагалі усіма цивілізованими
націями, об’єднаннями у держави.
Щодо права народів Юстиніан говорив, що воно є загальним для усього
людського роду. Справи людей та їх потреби змусили усі нації створити для
себе певні норми права, оскільки спалахували війни, які приводили до
полонення та поневолення, що є противним праву, оскільки в силу природного
права усі люди народжуються вільними. Отже, римляни вважали право народів
частиною природного права.
Проте, оскільки під терміном “gentes” розумілися лише народи, І. Кант
запропонував перекладати цей термін як “право держав” (jus publicum civitatum).
Утім, ще до Канта міждержавне право називали міжнародним правом.
До Другої світової війни міжнародне право акумулювало норми
міжнародного публічного та приватного права. Проте, вже на початку ХХ ст.
намітився процес стрімкого збільшення принципів та галузей міжнародного
приватного права. Після Другої світової війни міжнародне право немовби
розпалося на дві частини: міжнародне публічне право та міжнародне приватне
право.
Термін “міжнародне публічне право” закріплений у ст. 38 Статуту
Міжнародного суду ООН, а також у резолюції Генеральної Асамблеї ООН про
прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію від 11 грудня
1946 р. У преамбулі до цієї резолюції вказується на необхідність ретельного та
всебічного дослідження усього того, що було вже досягнуто в галузі розвитку
міжнародного права та його кодифікації, а також “вивчення проектів та
діяльності офіційних та неофіційних установ, які спрямовують свої зусилля для
сприяння прогресивному розвиткові та формулювання публічного та
приватного міжнародного права”. Проте, у самому Статуті ООН вживається
термін “міжнародне право” (ст. 13).
У 19 ст. проф. Харківського університету А. Стоянов написав, що
“міжнародне право є сукупністю загальних начал та правил, якими
визначаються взаємні відносини самостійних держав та вирішуються
зіткнення в законах і звичаях окремих народів для зміцнення та розвитку
всесвітнього цивільного обороту”.
Проф. Одеського університету П. Казанський вважав, що міжнародне
право є сукупністю правових начал, які визначають взаємні відносини держав
та міжнародних співтовариств та громадянські права іноземців. У цьому
визначенні є декілька новел. Зокрема, на думку П. Казанського, по-перше,
міжнародне право має регулювати відносини не лише держав, але й
міжнародних співтовариств (маються на увазі міжнародні організації). По-друге,
норми цього права повинні визначати обсяг громадянських прав іноземців, що є
об’єктом регулювання міжнародного приватного права.
Проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право − це сукупність
юридичних норм, договірних та звичаєвих, що виробляються внаслідок угоди
між державами та регулюють відносини між учасниками міжнародного
спілкування.
Проаналізувавши підходи до визначення міжнародного права д.ю.н., проф.
М. Баймуратов (Одеса) запропонував своє узагальнююче трактування МП,
згідно з яким, міжнародне право − сукупність норм, що виникають внаслідок
угоди між державами, що досягається в результаті взаємних поступок та
компромісів, з метою підтримання міжнародного правопорядку та організації
усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами
вимушеного характеру.
З наведених вище формулювань можна виокремити основні ознаки
міжнародного права:
1) міжнародне право − це сукупність юридичних норм і принципів;
2) ці норми утворюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно
вираженої (звичай) угоди між суб’єктами міжнародного права;
3) ці норми визнаються суб’єктами міжнародного права як юридично
обов’язкові;
4) реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми,
характер та межі якого визначаються у міждержавних угодах.
Важливою характерною рисою МП є те, що воно виступає як окрема
відособлена правова система зі своїми галузями та інститутами. Таким чином,
воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить до його правової
системи, а тому має певні особливості, до розгляду яких і перейдемо.
 Предмет міжнародного права — це міжнародні відносини переважно
міждержавного характеру як особливий вид соціальних відносин.
Від предмету міжнародного права слід вирізняти об’єкт міжнародного
права.
Об’єктом міжнародного права є відносини з приводу певних
матеріальних і нематеріальних благ.
Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як
природні ресурси, континентальний шельф, об’єкти, що запускаються в космос
тощо. Правом подіяти на ресурси, шельф та космічні апарати не можна, але
врегулювати відносини, що виникають з приводу цих об’єктів, можна.
Основними рисами сучасного МП є такі:
1) визнання значних політичних змін останніх років у світі, зокрема
зникнення глобального протистояння двох соціально-політичних систем
(соціалістичної та капіталістичної); зникнення зверхдержав та виникнення лише
однієї зверхдержави − США, та модифікація міжнародно-правового
регулювання з реалій, що склалися;
2) сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву
держав, вирішенню глобальних проблем виживання людської цивілізації;
3) збільшення інтеграції між народами та державами в усіх регіонах світу,
створення загальних ринків та митних просторів (наприклад, Європейський
союз);
4) усвідомлення державами та об’єднання їх зусиль з вирішення таких
глобальних проблем сучасності, як загроза термоядерної катастрофи, загальної
екологічної кризи, економічних проблем у країнах, що розвиваються;
5) подолання класового підходу у МП;
6) подолання конфронтації, зміна політики щодо третіх країн − усі держави
оцінюються як рівноправні суверенні об’єкти міжнародної політики;
7) перехід від невизначеності у МП до визначеності міжнародно-правових
норм − відносини між державами закріплюються у міжнародних договорах,
положення яких містять чітко визначені взаємні обов’язки сторін;
 8) взаємність та контрзаходи. Перше полягає у взаємному та суворому
дотриманні норм МП, друге − у створенні ефективного механізму
відповідальності для держав-порушниць міжнародного права.
Особливості міжнародного права
МП відрізняється від усіх інших правових систем за предметом і методами
правового регулювання, об’єктам і суб’єктам права, а також за способом
нормотворення та забезпеченню виконання припису міжнародно-правових норм.
Предметом регулювання МП є політичні, економічні та інші відносини
між державами, різні за своєю природою, характером, внутрішньому устроєві,
території і населенню та між іншими суб’єктами міжнародного права.
Отже, МП регулює суспільні відносини, що виходять за межі як
внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і його територіальних
кордонів.
Має відмінності і метод правового регулювання, що використовується у
МП. В основному тут використовується імперативний метод правового
регулювання суспільних відносин, зумовлений, насамперед, їх суб’єктивним
складом; він полягає в обов’язковому виконанні приписів, що містяться в
нормах міжнародного права.
Як вже зазначалося, мають особливості також суб’єкти МП, а саме: коло
суб’єктів МП є персоніфікованим (названим, поіменним), остаточним і не
підлягає розширенню.
Якщо у внутрішньодержавному праві суб’єкт − це носій прав і обов’язків,
то суб’єкт МП − носій міжнародних прав і обов’язків.
Суб’єктами МП є:
а) держави;
б) нації і народи, які борються за своє національне визволення;
в) міжнародні організації;
г) державоподібні суб’єкти.
Як основні суб’єкти МП виступають суверенні держави. Саме від їх
діяльності на міжнародній арені залежить стабільне існування та
функціонування усієї міжнародної системи у цілому, збереження системи
міжнародних відносин, що склалися, та ефективність самого МП. Адже лише
держави, які діють у межах міжнародно-правових норм, володіють реальною
силою та можливостями щодо забезпечення миру та міжнародної безпеки, у
тому числі щодо примусового забезпечення дотримання та виконання усіма
суб’єктами МП своїх зобов’язань.
Детальному розгляду усіх суб’єктів МП ми присвятимо окрему тему, отже,
не будемо детально зупинятися на їх характеристиках.
Особливість об’єктів МП полягає у тому, що до них відноситься усе те, з
приводу чого держави та інші суб’єкти МП вступають у правовідносини між
собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.
До кола об’єктів МП входять конкретні матеріальні блага, що не
відносяться виключно до внутрішньої компетенції держави та можуть виходити
за межі державної території. Лише держави мають право вступати до будь-яких
правовідносин (визначати будь-який об’єкт правовідносин), які вони вважають
необхідним та вигідним для себе. Єдиним обмеженням для держави у цьому
сенсі є пряма заборона будь-якого об’єкту МП (наприклад, не можуть бути
об’єктом продажу жінки та діти; вирішення спорів між державами шляхом
оголошення війни тощо).
Як об’єкти МП можуть виступати:
а) територія та міжнародний простір;
б) дії;
в) утримання від дій.
Територія виступає як об’єкт міжнародно-правових відносин досить часто,
зокрема, після закінчення воєн. Дії можуть бути об’єктом найрізноманітніших
відносин, наприклад, у пактах про взаємну допомогу та союзних договорах.
Утримання від дій є об’єктом міжнародно-правових відносин, наприклад, у
пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони та звичаї війни тощо.
 Об’єкт міжнародно-правової відносини, виражений у дії або утриманні від
дії має бути правомірним, тобто, він не повинен суперечити принципам і нормам
МП.
Наступною особливістю МП є способи утворення та забезпечення
виконання чинних норм МП.
Способи утворення норм міжнародного права носять координаційний
характер, тобто норми МП створюються самими суб’єктами МП в результаті
взаємних поступок та компромісів, які призводять до згоди у тих чи інших
питаннях. Отже, норми МП є результатом узгодженості воль держав.
Особливість порядку примушування до дотримання норм МП полягає у
передбаченні у таких нормах можливості застосування примусових заходів для
забезпечення їх беззаперечного виконання. Таке примушення здійснюється
самими суб’єктами МП, як правило, державами, на підставі чинних міжнародно-
правових норм та у межах відповідних міжнародних договорів.
Примушування до дотримання норм міжнародного права здійснюється у
формі індивідуальних або колективних (групових):
репресалій − правомірних примусових дій держави (держав), спрямованих
на відновлення своїх прав, порушених державою-порушницею, за допомогою
інших, ніж застосування сили або погроза її застосування, заходів;
реторсій − правомірних примусових дій держави (держав), спрямованих на
зустрічне обмеження прав держави-порушниці (наприклад, зустрічні митні
обмеження, дискримінація юридичних або фізичних осіб держави-порушниці у
відповідь тощо).
Таким чином, якщо в основі репресалій лежить обов’язок держави, що хоче
до них звернутися, використовувати для цього мирну процедуру відшкодування
заподіяної шкоди, то реторсії мають на меті відновлення справедливості у
взаєминах відповідних держав. При цьому слід пам’ятати, що МП забороняє
збройні конфлікти, тобто пов’язані із застосуванням сили репресалії. Лише
відмова держави-порушниці від мирної процедури відшкодування шкоди або від
виконання рішення, прийнятого внаслідок застосування такої процедури, дає
правомірну можливість для звернення до такої репресалії.
У цьому випадку важливим є дотримання принципу домірності та
адекватності при застосуванні реторсій та репресалій. Це означає, що
заходи, які застосовуються до держави-порушниці, мають бути пропорційними
правопорушенню, яким вони викликані, та підлягати зупиненню з моменту
відновлення положення, що йому (правопорушенню) передувало. Дотримання
принципу домірності, а також категорична вимога незастосування воєнної сили
було висловлене Комісією з прогресивного розвитку та кодифікації
міжнародного права ООН при розробці проекту міжнародної Конвенції про
відповідальність держав.

2. Функції міжнародного права.

Функції міжнародного права — це основні напрями його впливу і
взаємодії з соціальним середовищем, взаємодії системи міжнародного права,
її компонентів і елементів з іншими управлінськими системами, їх
компонентами і елементами.
Загальні функції сучасного міжнародного права можна розглядати з п’ яти
основних взаємопов’ язаних позицій:
1. соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення,
забезпечення та ін. відносин між суб’ єктами міжнародного права);
2. власне юридичні функції (визначення прав і обов’язків суб’єктів
міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних
категорій суб’єктів, їх правосуб’єктності, зміцнення міжнародного права,
міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);
3. функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють в
міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю,
релігією, етикою та ін.);
4. функції програмування розвитку міжнародних відносин і
міжнародного права (програмування їх розвитку на перспективу, прогнозування
параметрів поведінки, суб’єктів міжнародного права, передбачення варіантів
напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне право тощо);
5. інформаційні функції (забезпечення знаннями про зміст
міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно-правової
свідомості та ін.).
На думку Баймуратова, Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах
такі функції:
— координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою його норм
встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх
взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
— регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних
принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне
існування та спілкування;
— забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить
норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у
мирний час, так і в період війни;
— охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює
механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.

3. Загальні принципи права.

Статут Міжнародного Суду ООН закріплює "загальні принципи права" як
джерела сучасного міжнародного права. Практика Міжнародного Суду ООН
показує, що він неохоче використовує це джерело, тобто своєю діяльністю
ставить під сумнів справедливість статутного положення. За більш ніж 50 років
своєї діяльності Суд лише декілька разів використовував " загальні принципи
права".
Тому вчені запропонували нове тлумачення "загальних принципів права".
Загальні принципи права є спільними правовими поняттями,
 логічними правилами, технічними принципами, які використовуються при
тлумаченні й застосуванні права як міжнародного, так і
внутрішньодержавного.
Свій початок вони беруть як в концепціях природного права, так і в
основних положеннях міжнародного й внутрішньодержавного права (особливо
римського права). Значна кількість загальних принципів права є
трансформованими в право закономірностями розвитку суспільних відносин,
принципами функціонування систем управління в суспільстві.
Поняття загальних принципів міжнародного права охоплює:
1 . Загальні принципи, які трансформувалися в право через закономірності
розвитку суспільних відносин (особистий позов, який виник з делікту вмирає
разом із суб ’єктом; дія моя вчинена мною проти моєї волі, не моя дія; не
можна врахувати випадкові події і нікого не можна зобов’язати їх
передбачити; так як природа нічого не робить стрибками, це не повинен
робити закон, добро народу є вищий закон);
2. Загальні принципи, які склалися в праві на основі принципів
функціонування систем управління в суспільствах (справедливість і благо є
закон законів; застереження, яке забороняє відмову не дійсне із самого
початку; не законна умова не вважається зобов ’язуючою; де є вина, там
повинно бути покарання);
3. Загальні принципи права, які склалися на основі розвитку правових
систем:
а) загальні принципи матеріального права (ніхто не повинен мати користь від
здійсненого ним правопорушення; ніхто не може надати право до тих пір, поки
воно йому не належить; Іех роіїегіог йвгодаі ргіогі; рішення, винесене по спору
між суб’єктами, не торкається суб’єктів, які не є учасниками спору; Іех
зрееіаІіз йегодаі депегаІі);
б) загальні принципи процесуального права (вислухай і іншу сторону; тягар
доведення лежить на тому; хто стверджує, а не на тому, хто заперечує; обов
’язок доброго судді - приймати рішення, які сприяють розвитку правосуддя,
 тлумачення закону не породжує порушення права);
в) доктринальні або концептуальні загальні принципи (від слів закону не можна
виходити);
4. Загальні принципи внутрішньодержавного права (покарання за
державну зраду перевищує покарання за будь-які злочини; подружжя відповідає
законам природи);
5. Загальні принципи міжнародного приватного права (торгівля
повинна бути загальною і не перетворюватися в монополію; шлюб дійсний за
законами місця його здійснення, принцип "закон суду");
6. Загальні принципи міжнародного публічного права (власник
території володіє нею до неба і до найбільших глибин; публічне користування
берегами ріки - це те ж саме, що і користування самою річкою).
Загальні принципи права (ЗПП) не можна ототожнювати з принципами
сучасного міжнародного права (ПМП), хоч вони і формулюють загальні засади,
головні ідеї в праві:
1. ПМП формуються на основі діючих міжнародних звичаїв і
міжнародних договорів, ЗПП - на основі функціонування правових систем як
закономірності.
2. Головним для ПМП є регулювання міжнародних відносин, а потім
неузгодженостей в правовій системі. Головним для ЗПП є регулювання
неузгодженостей в правовій системі, а потім регулювання відносин.
3. ПМП є вищими імперативними нормами міжнародного права, ЗПП -
правилами юридичної логіки, юридичної техніки.

4.Система міжнародного права.

Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм
міжнародного права, що становлять єдине ціле і які впорядковані на
відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.
Система міжнародного права не ідентична його структурі. Основний
елемент структури міжнародного права - норма МП.
 Структура міжнародного права - це внутрішня організація системи
міжнародного права. Структурою міжнародного права є особливі способи зв
'язків на рівні норм міжнародного права, інститутів міжнародного права і
галузей міжнародного права.
Структура сучасного МПП багаторівнева. Елементарний структурний
рівень - це структура норм, компонентний розподіл на рівні інституту і галузі
міжнародного права.
Сучасне загальне міжнародне право - центр функціонуючої системи. У
взаємодії з ним існують регіональні міжнародно-правові комплекси (європейське
право прав людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо).
Значна кількість норм регулюють локальні, партикулярні відносини. Ці норми
можуть не вписуватись в певний інститут. Міжнародне право не тільки
багатофункціональна система, але й складноструктурована система.
Система норм міжнародного права структурована в багатьох площинах, в
тому числі в площині ієрархії його норм. В ієрархічній структурі міжнародного
права основні принципи міжнародного права (ОПМП) є головними
системоутворюючими засадами цієї системи. ОПМП є індикатором
відповідності норм міжнародного права потребам і засадам функціонування
системи права. Поза ОПМП не може функціонувати жоден інститут чи галузь і
навіть система міжнародного права в цілому.
Загальносистемні інститути міжнародного права - це сукупність норм,
яка забезпечує стійкість системи права та не входить структурно до жодної
галузі МП. В системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого
формулюються галузі міжнародного права. Такі інститути:
- інститут міжнародної правосуб'єктності;
- інститут міжнародної правотворчості;
- інститут застосування норм міжнародного права;
- інститут міжнародно-правової відповідальності;
- інститут відновлення порушених правовідносин.
Галузь міжнародного права є особливою підсистемою системи
міжнародного права, найбільшим компонентом його структури. Галузь
міжнародного права - комплекс однорідних норм певного функціонального
призначення.
В міжнародному праві існує певна система поділу на галузі.

Для комплексних галузей міжнародного права характерне "міжгалузеве"

регулювання складноструктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі
є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати в сфері
суміжних об'єктів правового регулювання.
Компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Інститут
регулює певний вид міжнародних відносин відповідної галузі. Інколи інститути
регулюють міжгалузеву сферу відносин. В таких випадках вони функціонують
як міжгалузеві, прикордонні інститути.
Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні
норми права (див.
Схематично систему міжнародного права можна відобразити так:
 Види галузей МП, їх місце в системі МП та взаємодія обумовлені як
об’єктивними, так і суб’єктивними факторами.
В систему МП, яка має об’єктивний характер входять основні принципи та
галузі МП. Єдиного офіційного переліку таких галузей не існує, але можна
запропонувати перелік галузей права, що визнається більшістю юристів-
міжнародників:
1. Населення в міжнародному праві.
2. Правовий режим території в МП.
3. Право міжнародних договорів.
4. Міжнародне морське право.
5. Міжнародне повітряне право.
6. Міжнародне космічне право.
7. Дипломатичне та консульське право.
8. Право міжнародних організацій.
9. Право міжнародної безпеки.
10. Гуманітарне право.
11 . Міжнародна боротьба зі злочинністю.
12. Міжнародно-правова відповідальність.
Система МП є системою відкритого типу. Постійно розширюється коло
суб’єктів, а також об’єктів регулювання. Це пов’язано із розвитком вже
існуючих галузей права, а також з появою нових. Серед відносно нових галузей
права необхідно назвати:
- міжнародне право захисту прав людини;
- міжнародне економічне право;
- міжнародне екологічне право;
- міжнародне атомне право тощо.

5.Співвідношення міжнародного і національного права.

Співвідношення міжнародного і національного (національного) права є

головним питанням в теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в
цьому питанні виробила три основні напрями: одне дуалістичне і два
моністичних.
У основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право
і право національне є двома різним правопорядком. Відзначаючи це,
основоположник цього напряму німецький учений XIX століття Г. Тріпель
писав: «Міжнародне і національне право суть не тільки різні галузі права, але
і різні правопорядки. Це два круги, які не більше ніж стикаються і ніколи не
перетинаються».
Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових
систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної
системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в
питанні примату (першість, верховенства) цих правових систем. Одні з них
виходять з примату національного права над міжнародним (німецька
юридична література другої половини XIX — почала XX в.) Так, одного з
видних представників цього напряму німецький учений А. Цорн писав:
«Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним
правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава залишає за
собою свободу вирішувати, дотримувати міжнародне право чи ні, залежно від
того, чи диктується це його інтересами».
Обгрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної
концепції — примату міжнародного права над національним, що набула
широкого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. Р.
Кельзена, в післявоєнні роки, професори Каліфорнійського університету
(США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава
розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто
корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і
національними правопорядками «нагадує співвідношення національного
правопорядку і внутрішніх норм корпорації».
Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на наступних
позиціях:
 — міжнародне і національне право, будучи самостійними правовими
системами, знаходяться в постійній взаємодії, яка опосередкує волею держав -
учасників міжнародного спілкування;
— оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповідне об'єктивній
реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого
переважного значення тієї або іншої системи права в процесі їх тісної
взаємодії;
— якщо вплив норм національного права на міжнародне можна назвати
первинним, оскільки кожна держава, що бере участь в створенні
міжнародного права, виходить з характеру і можливостей свого
внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм воно не може
не визнавати принцип переважного значення норм міжнародного права. Цей
принцип одержав чіткий вираз в статті 27 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 роки, згідно якої учасник договору «не може
посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для
невиконання їм договори».
Таким чином, хоч і з достатньо туманними обмовками, визнавався
примат норм міжнародного права над нормами національного
законодавства. Сьогодні такий примат норм міжнародного права знаходить
своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад,
частину 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні
договори України»).
Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і
національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право робить істотний
вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права,
накладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними" при підписанні
різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував
Віденський документ СБСЕ 1989 р.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне
право може випробовувати на собі вплив норм національного права.
Наприклад, ухвалення в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди
війни привело до того, що в статті 20 Міжнародного пакту про цивільні і
політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН в 1966 році,
з'явилася норма, згідно якої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена
законом».
Норми міжнародного права створюють права і обов'язки тільки для
суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади і інші суб'єкти, що
знаходяться на територій держави, безпосередньо нормам міжнародного
права не підкоряються.
Реалізація міжнародних зобов'язань на національному рівні
здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми
національного права.
Сам процес входження норм міжнародного права в національне
законодавство називається імплементацією. Способи входження іменуються
трансформацією. У широкому сенсі трансформація, на думку Р.А.
Мюллерсона, є «спосіб здійснення міжнародного права за допомогою видання
державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і
публікації міжнародних договорів, адміністративних ухвал, розпоряджень і
т.п.) і забезпечення виконання їм свого міжнародного зобов'язання або на
користь використання їм своєї міжнародної правомочності». Таким чином,
норма міжнародного права не перетвориться, вона зберігає свій статус. А ось її
змісту, правилу поведінки додається статус норми національного права.
Власне, як відзначає І.І. Лукашук, йдеться про імплементацію міжнародної
норми за допомогою національного права.
Трансформація може бути загальною і індивідуальною.
При загальній трансформації держава встановлює, що все або тільки
певні види прийнятих їм міжнародно-правових норм є частиною
національного права країни.
При індивідуальній трансформації необхідно у кожному випадку
вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом. У
деяких країнах, наприклад у Великобританії, відносно звичайного
міжнародного права застосовується загальна трансформація, а відносно
договорів — індивідуальна. У Україні відносно міжнародних договорів
застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України
видається спеціальний закон про ратифікацію).
У доктрині міжнародного права розрізняють декілька способів
трансформації:
а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни
запозичується національним законодавством — має місце в Україні (див.,
наприклад, статтю 9 Конституції України). Досить часто цей спосіб іменується
інкорпорацією, тобто включенням;
б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не
запозичується, але на неї робиться відповідне відсилання (див., наприклад,
статтю 18 Конституції України);
в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права змінюється
шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається
іншою мовою) і закріплюється в національному нормативному акті, але її
смислове значення при цьому не зазнає значних змін.
Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і
дипломатії.
Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони
можуть виникати між фізичними і юридичними особами і іншими
суб'єктами різних держав і міжнародними суб'єктами, зокрема суб'єктами
міжнародного права, що не є.
Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних,
політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних,
культурних і інших зв'язків між державами, основними соціальними,
економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто
між народами в широкому сенсі цього слова.
Основними рисами міжнародних відносин є:
— зміцнення різнопланової співпраці між державами;
 — розширення міжнародних відносин;
— забезпечення миру;
— зростання ролі науково-технічного прогресу;
— посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського
життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків;
— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі і неурядових, і
їх кількості;
— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні
проблеми виживання людської цивілізації);
— актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації
(особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброєнню);
— підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі
міжнародного права.
Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини на порозі III
тисячоліття стають все більш універсальними, різноманітними, всеосяжними,
для всіх суб'єктів міжнародного права.
Міжнародні відносини найчастіше виявляються зовні в наступних
видах:
— міждержавні відносини (між державами, між державами і націями,
що борються за незалежність);
— міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини
між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними
суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними
організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншою;
між фізичними і юридичними особами);
— національні відносини, що входять, по суті, у внутрішню
компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового
регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної і
іншої допомоги при стихійних бідах в інших країнах і т.д.).
 Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в
результаті угод (укладення договорів або усних угод) між державами і
іншими суб'єктами міжнародного права, які містять правові норми,
регулюючі їх поведінку.
Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації
зовнішньої політики держав і інших суб'єктів міжнародного права, за
допомогою яких:
а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави;
б) реалізуються статутні завдання і функції міжнародної організації;
в) реалізуються на практиці норми міжнародного права.

Висновки:
Міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що
регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію
учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних
відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних
прав і обов’язків.
З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки
міжнародного права:
— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;
— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно
вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;
— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості
юридичне обов'язкових;
— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми,
характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.
Функції міжнародного права — це основні напрями його впливу і
взаємодії з соціальним середовищем, взаємодії системи міжнародного права, її
компонентів і елементів з іншими управлінськими системами, їх компонентами і
елементами.
 Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм
міжнародного права, що становлять єдине ціле і які впорядковані на відносно
самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте поняття «міжнародне право».
2. Коли виникло міжнародне право?
3. Що становить предмет і об’єкт міжнародного права?
4. Охарактеризуйте структуру міжнародного права.
5. Проаналізуйте функції міжнародного права.

Рекомендована література:
1. Антонович М. Міжнародне право : навч. посіб. / Мирослава
Антонович; В.о. М-во освіти і науки України; Відп. за вип. Т. М. Виноградова.–
К. : Юрінком Інтер, 2011.– 379 с.
2. Гердеген Матіас. Міжнародне право = Volkerrecht : [підручник] :
пер. с нем. / Матіас Гердеген; Пер. Роман Корнута; Наук. ред. і передм. Ігор
Грицяк.– 9-е вид, перероб. и доп.– К. : К.І.С., 2011.– 515 с.
3. Щокін Ю.В. Міжнародно-правовий звичай: проблеми теорії і
практики : монографія / Юрій Вадимович Щокін; В.о. Нац. ун-т "Юрид. акад.
України ім. Я. Мудрого".– Харків : Право, 2012.– 454 с.
4. Шемшученк, Ю.С. Механізми гармонізації законодавства України з
європейським та міжнародним правом : наукова доповідь / За заг. ред. Юрій
Сергійович Шемшученко.– К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України, 2011.– 107 с.
5. Шиб Т. Співвідношення міжнародного та національного права
України. // Віче. - №4, 2011. – [режим доступу]:
http://www.viche.info/journal/2430/