1.

Поняття, структура та особливості норм права Європейського

Союзу
Норми права ЄС—це правові норми, що регулюють процеси європейської
інтеграції, здійснюваної в межах Європейського Союзу.
Норми права ЄС є обов’язковими для їхніх суб’єктів правилами поведінки, які
встановлені безпосередньо договорами між державами-членами, або шляхом
використання правотворчої процедури інститутів.
Держави-члени створюють норми права ЄС шляхом укладення установчих
актів та інших міжнародних угод (додаткових, рішень держав-членів у Раді і
т.д.) між собою. З урахуванням того, що установчі договори ЄС мають
рамковий характер, конкретним правовим змістом норми цих договорів
наповнюються в результаті правотворчої діяльності ЄС.

Суб’єкт прийняття норми права ЄС:

- держави - члени ЄС, (дань Міжнародного публічного права)
- наднаціональні інститути (Рада, Європарламент) Дань національного права.

Суб’єкт адресації норми Права ЄС:

- держави-члени ЄС, (Міжнародне право)
- наднаціональні інститути ЄС, (національне право)
- фізичні та юридичні особи. (національне право)
Відповідальність та контроль за дотриманням норм права ЄС розподіляються
між державами-членами та інституціями ЄС. На держави – члени ЄС згідно зі
ст. 4 Лісабонського договору про ЄС покладається завдання вживати будь-яких
заходів загального чи спеціального характеру, які здатні забезпечити виконання
обов'язків, що випливають із установчих договорів, або що випливають із актів
інститутів Союзу.
Норми права ЄС, які володіють імперативною силою мають виконуватися, тому
що за їх невиконання буде відповідальність. Це будуть контролювати
наднаціональні органи ЄС.
Розглядаючи питання особливості норм права ЄС, треба сказати, що вони
мають обмежену сферу дії, тобто це регіональні норми, які мають обов'язковий
характер для держав - членів ЄС. Крім того, норми права ЄС мають різну
правову природу і виконують різні функції. Частина норм за своєю процедурою
прийняття та за суб’єктом прийняття це міжнародно-правові норми, а інша
частина відноситься до національно-правових. І, ще є не менш важливим, те що
норми права ЄС, як правило, немають зворотньої дії та є безстроковими.
Безстороковість в договорах не зазначається.
Однією із найважливіших властивостей норм права ЄС є їхнє верховенство, що
реалізується за допомогою принципу верховенства права ЄС. Верховенство
норм права ЄС передбачає свободу безпосереднього впливу на врегулювання
проблеми конфлікту між нормами різних правових систем. Право
Європейського Союзу не заперечує функціонування норм національної
правової системи, які відповідають напрямкам та цілям ЄС.
Поряд із верховенством норми права ЄС особливе значення при формуванні
правопорядку ЄС має пряма дія норм права.
Важливо, що ознака прямої дії норми права ЄС на практиці розкривається у
сфері захисту прав людини. Ця сфера дії права ЄС є найважливішою, оскільки
безпосередньо реалізує основні засади, цінності Союзу.
Зважаючи на той аспект, що правова система Європейського Союзу це
сукупність національних правових систем, разом з тим наднаціональний
характер такого утворення вимагає дотримуватися правових вимог учасників
Співтовариства. Завдяки інтегрувальній функції правових норм ЄС стало
можливим забезпечення дотримання права ЄС в національних правових
система країн-учасниць.
Не менш важливою властивістю правової норми ЄС є її юридична захищеність,
що в свою чергу передбачає імперативну обов’язковість для всіх національних
органів і судових установ Співтовариства забезпечувати прийняття права
Співтовариства і максимально ефективний захист прав та інтересів,
виникаючих на їх основі.
Завдяки діяльності Суду ЄС основні права людини вперше було визнано
загальним принципом права Співтовариств. Суд ЄС зазначив, що джерелом
юридичної сили концепції прав людини є право Європейських Співтовариств.
При цьому Суд ЄС застосовує національні конституції та міжнародні договори
держав-членів, не як джерела права Європейських Співтовариств, а як джерела
пізнання права, з яких він виводить основні права з урахуванням інтересів
Співтовариств [39, с. 87]. В наслідок діяльності Суду ЄС приймаються рішення
в яких знаходить відображення головні цінності як розумність, справедливість
та інші.
Верховенство, їх пряма дія, інтеграцію та юридична захищеність виявляють
особливі властивості норм права ЄС, які створюють ефективний механізм
впливу на врегулювання правовідносин та сприяють формування сильної
правової системи ЄС.
2. Класифікація норм права Європейського Союзу
Більш повне уявлення про систему права ЄС та закономірності її
формування може дати класифікація його норм. Це пов'язано з тим, що
регулювання процесів європейської економічної інтеграції в межах
Євросоюзу здійснюється за допомогою системи норм, кожна з яких являє
собою первинний складовий елемент цієї системи. Пізнання системи норм
права Євросоюзу дає більш глибоке розуміння юридичної природи цього
права та закономірностей функціонування всього організаційно-правового
механізму європейської інтеграції даного типу.
При класифікації норм права Євросоюзу слід брати до уваги те, що її
критеріями можуть бути: соціально-правові характеристики норм та їхня
роль у здійсненні інтеграції; особливості предметної сфери дії норм або
об'єкта їх регулювання; формально-юридичні ознаки норм; ступінь
юридичної сили норм; зміст нормативних приписів та властивості їх
регулятивних функцій; організаційно-цільова спрямованість норм та
особливості їх регулюючого впливу; методи та способи здійснення приписів
норм.
На підставі зазначених критеріїв класифікація має на меті: виявлення
найбільш важливих суттєвих та формальних характеристик усіх різновидів
норм, що наводяться; поділ норм на групи, шляхом встановлення порядку
співвідношення та зав’язків між ними для того, щоб легше було пізнати
закономірності побудови всієї системи даних норм; визначення ролі кожної з
груп норм у функціонуванні механізму правового регулювання інтеграційних
процесів у межах Євросоюзу з метою пізнання закономірностей
регулятивного впливу цих норм як системи; встановлення тенденцій
розвитку їх системи.
І. Види норм відповідно до їхніх соціально-правових характеристик та
їх ролі у здійсненні інтеграції.
Відповідно до даного критерію норми, що регулюють відносини держав-
учасниць Євросоюзу та самого інтеграційного об'єднання, є основними і
служать найбільш важливим інструментом здійснення інтеграції.
 Норми ж, якими регулюються відносини держав-учасниць та Євросоюзу з
іншими суб'єктами міжнародного права, є допоміжними і лише частково
впливають на здійснення інтеграції в рамках Євросоюзу. Важливо також, що
ці норми можуть регулювати відносини як між однотипними за своєю
соціальною суттю суб'єктами, так і різнотипними.
Таким чином, виходячи із соціально-правової характеристики й ролі цієї
груп норм у здійсненні європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, норми
першої з них можна визначити як функціонально необхідні, а другої —
як додаткові.
Функціонально необхідні норми створені однотипними за своєю
соціальною суттю суб'єктами. Вони покликані регулювати відносини між
переважно високорозвиненими європейськими державами.
Як приклад, можна вказати на норми установчих документів, які надають
державам-учасницям Євросоюзу залежно від їхньої формату та рівня
економічного розвитку різну кількість голосів при ухваленні в Раді
Євросоюзу деяких постанов, що безпосередньо покладають на держави, яким
вони адресовані, певні зобов'язання, без їхнього додаткового волевиявлення
(ст. 238 Договору про функціонування ЄЄ).
Функціонально необхідні норми становлять основу всієї системи норм, які
регулюють інтеграційні відносини в рамках Євросоюзу.
Додатковими є норми, які регулюють відносини держав-учасниць та
самого Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права.
Вони покликані створити оптимальні зовнішні умови для функціонування
механізму правового регулювання даного типу економічної інтеграції.
Прикладами допоміжних норм є норми угод про асоціацію (наприклад,
норми Договору про ЄЕС або договорів про асоціацію і стабілізацію з
Балканськими країнами, норми угод з країнами, що розвиваються, норми
торговельних угод з третіми країнами).
II. Види норм відповідно до особливостей предметної сфери їх дії чи
об'єкта регулювання.
Предметною сферою дії правових норм, які регулюють процеси
європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, є вся система відносин, що
існують між державами-учасницями, інтеграційним об'єднанням,
фізичними та юридичними особами, задіяними у здійсненні інтеграційних
заходів.
На підставі цих особливостей можна виділити такі основні групи норм:
норми, які регулюють відносини між суб'єктами інтеграції в атомній
промисловості; норми, які регулюють взаємовідносини учасників у галузі
сільського господарства; норми, що регулюють здійснення митної політики;
норми, спрямовані на забезпечення вільного пересування осіб, послуг та
капіталів; норми, що регулюють здійснення спільної торгівельної політики;
норми, які регулюють відносини суб'єктів інтеграції в галузі конкуренції;
норми, які регулюють відносини у сфері соціальної політики; норми, що
регламентують здійснення спільної валютної політики, тощо.
III. Види норм за формально-юридичними ознаками.
Така класифікація віддзеркалює індивідуальні особливості різних
елементів юридичної форми даних норм. Вона дозволяє пізнати особливості
та можливості регулювання, які закладені у формальних характеристиках цих
норм.
До числа найважливіших формально-юридичних ознак правових норм, що
регулюють процеси інтеграції в системі Євросоюзу, належать такі елементи:
типи суб'єктів норм; типи форм (джерел) норм; кількісний склад суб'єктів
норм; термін дії норм; об'ємно-функціональний характер зобов'язань, що
фіксуються в нормах; спосіб вираження нормативних приписів.
Розглянемо найважливіші особливості цих груп норм.
За типом суб'єктів, що створюють норми права Євросоюзу, всі норми
можна поділити на три групи: Норми напрацьовані тільки державами.
Прикладами таких норм є: норми договорів про ЄС та функціонування
Євросоюзу; норми, що вносять зміни до цих актів; норми угод, укладених з
огляду на приписи установчих договорів, а також угод, укладених
представниками держав-учасниць у рамках Ради Євросоюзу.
Норми, напрацьовані тільки інтеграційним об'єднанням.
Серед них необхідно розрізняти: норми юридичних актів ЄС, які
регулюють діяльність його органів. Вони закріплюються в правилах
процедури органів Євросоюзу, постановах щодо скасування тих або інших
органів та створення нових тощо.
норми юридичних актів інтеграційного об'єднання, що адресуються
державам-учасницям Євросоюзу, фізичним і юридичним особам. До них
можна віднести норми більшості постанов інститутів Євросоюзу та ЄС.
норми угод, які укладаються між інститутами Євросоюзу (наприклад,
норми міжінституційних угод про вдосконалення бюджетного процесу,
фінансових прогнозів).
 Норми змішаного характеру, напрацьовані державами-учасницями та
ЄС. Прикладом можуть слугувати норми угод, які стосуються питань
місцеперебування на території цих держав органів (інститутів) ЄС.
Відповідно до положень установчих договорів більшість інтеграційних
заходів у рамках ЄС має здійснюватися за допомогою норм, що
напрацьовуються органами об'єднання.
Відповідним чином зменшується значення норм, що напрацьовуються
тільки державами і які становлять порівняно невелику частину всієї
сукупності норм права Євросоюзу. Це посилює контроль за діяльністю
суб'єктів права Євросоюзу з боку його інститутів.
За типом форм (джерел) норми, які регулюють інтеграційні процеси в
рамках Євросоюзу, можна поділити на чотири групи: договірні; резолюційні;
звичаєві; юдикаційні.
Відповідно до засобів вираження нормативних приписів правових
норм, які регулюють інтеграційні процеси в рамах Євросоюзу, серед них
слід вирізняти: однозначні; альтернативні; відсилочні; банкетні норми.
IV. Види норм відповідно до ступеня юридичної сили.
Як творці норм суб'єкти міжнародного права можуть надавати їм різний
ступінь юридичної сили. Залежно від останнього правові норми, що
регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють
на імперативні та диспозитивні.
Імперативним нормам надається найбільш важливе значення, і від них
суб'єкти не в змозі відступати ані у своїх взаємовідносинах, ані у нормах, що
ними приймаються.
Імперативні норми є критерієм оцінки юридичної чинності всіх інших
норм і можуть бути скасовані лише наступною нормою, що має такий самий
характер. Прикладами таких норм є безумовно-обов'язкові норми загального
порядку, що встановлюють умови функціонування внутрішнього ринку в
рамках Євросоюзу. Імперативні норми — це, як правило, договірні, загальні,
безстрокові, однозначні норми.
Диспозитивні норми здебільшого є договірними, двосторонніми або
спільними, строковими нормами, які повинні відповідати імперативним
нормам і які припускають можливість інших варіантів поведінки, ніж це
передбачено їх приписами.
V. Види норм права Євросоюзу відповідно до змісту їх приписів та
властивостей їх регулятивних функцій.
 З огляду на зміст норм, який позначається на характері закріплених у них
прав та обов'язків, норми слід поділити на дві загальні категорії: матеріальні
правові; процесуальні правові.
Матеріальні правові норми є основою договірного та інституційного
механізмів європейської інтеграції, що здійснюється у рамках Євросоюзу.
Для нормального функціонування цих механізмів самих лише
матеріальних норм недостатньо. Необхідні також процесуальні норми, які є
юридико-технічним засобом приведення їх у дію.
VI. Види норм щодо організаційно-цільової спрямованості та
особливостей їх регулюючого впливу.
Виходячи з організаційно-цільової спрямованості норм та особливостей їх
регулюючого впливу, можна здійснити внутрішньотиповий поділ
матеріальних та процесуальних норм на види та визначити характерні
особливості кожного з цих видів норм права Євросоюзу.
Залежно від організаційно-цільової направленості їх приписів та
особливостей їх регулюючого впливу серед визначальних норм слід
виділити: а) норми-принципи; б) норми-програми; в) норми-плани; г)
оперативні норми.
Норми-принципи встановлюють загальний правовий режим типу
європейської інтеграції та її організаційно-правові основи.
VII. Види норм за методами та способами здійснення їх приписів.
Залежно від методів та способів здійснення (імплементації) приписів
норм, що регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють
на: норми прямої дії; норми, які потребують національно-правової
імплементації; норми, які вимагають міжнародно-правової імплементації;
норми, які забезпечують імплементацію приписів права Євросоюзу.
Класифікація норм права ЄС вимагає використання не одного, а цілого
безлічі критеріїв, що пояснюється якісною різнорідністю регульованих ними
правовідносин.
З погляду предмета регулювання, норми права ЄС можуть бути поділені
на дві великі, але нерівноцінні за обсягом групи - комунітарні норми (або
норми права Співтовариства) і традиційні міжнародно-правові норми.
 Міжнародно-правові норми мають на меті правове регулювання
відносин у сфері ОВПБ і ОПБО. Вони регулюють співробітництво держав
членів ЄС у зазначених сферах, отже, предметом їхнього регулювання є
міждержавні відносини, а суб'єктами і дестинаторам створюваних ними прав
і обов'язків виступають держави-члени або інститути ЄС. Як правило,
забезпечення їх реалізації покладається на самі держави-члени.
 Інший характер мають комунітарні норми. Вони спрямовані на
регулювання правовідносин у сфері економіко-соціальної та валютної
інтеграції, тому суб'єктами створюваних ними прав і обов'язків виступають
як держави члени ЄС, так і господарюючі в них суб'єкти (фізичні та
юридичні особи). Крім того, комунітарні норми права ЄС визначають
повноваження і компетенцію інституцій ЄС, залучених в правове
регулювання соціально-економічної та валютної інтеграції.
Вони містяться як в установчих договорах ЄС, так і в актах його
інститутів. Як правило, переважна більшість (але не всі) з цих норм підпадає
під судовий контроль Суду ЄС, який спостерігає і забезпечує належне їх
виконання. Крім Суду ЄС судовий захист прав, створюваних коммунітарних
нормами, забезпечується національними судами держав-членів. Комунітарні
норми володіють і рядом інших істотних характеристик, зокрема, вони мають
своєрідний механізм імплементації у внутрішні правові системи держав-
членів (принципи прямої дії і примату над національно-правовими нормами),
який не характерний для норм загального міжнародного права.
Комунітарні і міжнародно-правові норми різняться і за способами
забезпечення примусового виконання. Для коммунітарних норм більш
характерне використання механізму судового примусу. Наприклад, згідно, ст.
260 Договору про функціонування ЄС держави-члени зобов'язуються
вживати всіх необхідних заходів для виконання рішення Суду ЄС. Акти
інститутів ЄС можуть бути визнані недійсними Судом ЄС в порядку ст. 263
або 265 Договору. В останньому випадку відповідний інститут, акт якого
визнаний недійсним, зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для
виконання рішення Суду ЄС (ст. 266).
Що стосується забезпечення актів, прийнятих інститутами ЄС, то згідно зі
ст. 261 Договору про функціонування ЄС регламенти можуть наділяти Суд
ЄС всеосяжної компетенцією для вжиття передбачених в них санкцій до
порушників відповідних норм. Згідно ст. 299 Договору про функціонування
ЄС акти Ради, Комісії або ЄЦБ, що покладають грошові зобов'язання на інші
особи, ніж держави, виступають в якості виконавчого документа. Таким
чином, забезпечувальні заходи коммунітарних норм поєднують міжнародно-
правові та внутрішньодержавні механізми примусу, що не характерно для
забезпечення виконання традиційних міжнародно-правових норм.
Однак міжнародно-правові норми ЄС на відміну від традиційних норм
міжнародного права також наділені важливим міжнародно-правовим
механізмом, рідко зустрічається в практиці міждержавних відносин. Йдеться,
насамперед, про механізм санкцій, прийнятих Радою по відношенню до
держави-члену, що допустив серйозне і стійке порушення цінностей ЄС (ст. 7
Лісабонського договору), встановлених у ст. 2 Лісабонського договору
(поваги людської гідності, свободи, демократії, рівності, поваги прав
людини, включаючи права осіб, що належать до меншин, верховенства
права).
Наступним критерієм розподілу норм права ЄС може бути характер їх
ієрархічного взаємодії (рівень юридичної сили). З цієї точки зору всі норми
діляться на норми первинного права (норми установчих договорів, загальні
принципи права і звичайні норми) і норми вторинного права (акти інститутів
ЄС, міжнародні угоди ЄС та їхніх держав-членів, рішення представників
урядів держав-членів, що зібралися в рамках Ради) .
 Норми первинного права є міжнародно-правовими нормами, що
мають договірний характер. Їх нормативний зміст має особливе значення, яке
притаманне нормам установчих договорів ММПО: вони встановлюють цілі
та принципи ЄС, інституційну структуру, наділяють повноваженнями
інститути та допоміжні органи ЄС, проводять розмежування їх функцій та
компетенції, регулюють процедуру інститутів і органів. Особливий характер
цих норм виявляється в тому, що вони мають вищу юридичну силу по
відношенню до будь іншим нормам права ЄС.
Завдання норм первинного права ЄС полягає в тому, щоб здійснювати
правове врегулювання різних питань економічної інтеграції (встановлення
свобод спільного ринку, правил конкуренції або правил проведення загальної
політики в окремих галузях економіки держав-членів). При цьому дослідники
ЄС спеціально підкреслюють, що в останньому випадку мова йде про норми,
предмет регулювання яких не вимагає від них такого юридичного характеру.
Подібні питання можна було б врегулювати нормами похідного права, однак
держави-члени вирішили їх включити в категорію норм первинного права
ЄС, маючи на увазі їх велике значення для інтеграційного процесу, з тим,
щоб забезпечити їх реалізацію за допомогою принципу верховенства норм
первинного права над іншими нормами права ЄС і не допустити їх зміни без
загальної згоди держав-членів. Іноді проводиться аналогія між нормами
первинного права ЄС та норм конституцій окремих держав, безпосередньо
регулюють найважливіші сфери політичного, економічного і соціального
життя суспільства, що не заважає, однак, визнання того, що включення їх у
категорію норм первинного права ЄС є мало виправдано. Звідси стає
зрозумілою тенденція усувати з текстів установчих договорів значну частину
норм, що не мають істотного значення для подальшого розвитку
інтеграційного процесу.
Норми первинного права відрізняються від норм вторинного права з цілого
ряду особливостей. Перша з них полягає в тому, що вони містяться в різних
по юридичному характері міжнародно-правових актах. По-друге, довгий час
норми різних актів, особливо установчих договорів, зберігали відносну
незалежність один від одного (ст. 47 Маастрихтського договору). Деякі
західноєвропейські юристи вважали такий стан речей неприпустимим і
ставили завдання уніфікації норм первинного права як необхідного елемента
раціоналізації правової системи ЄС. Вони пов'язували свої надії з укладанням
Договору про заснування ЄС, що й було досягнуто шляхом укладення
Лісабонського договору.
Наступною характеристикою норм первинного права є їх примат, тобто
найвища юридична сила як по відношенню до норм внутрішнього права
держав-членів, так і по відношенню до норм вторинного права ЄС. Справді,
первинні норми, особливо норми установчих договорів, встановлюють
основу і межі дії норм вторинного права. Хоча явно виражених приписів про
примат норм первинного права в установчих договорах не міститься, проте їх
перевагу встановлюється шляхом аналізу різних правових механізмів,
передбачених в установчих договорах (судовий контроль за виконанням
норм установчих актів, правила укладання ЄС міжнародних угод, механізм
перегляду установчих договорів та ін.).
Особливістю цих норм також є пряма дія в національних правових
системах. З точки зору загального міжнародного права суб'єктами таких
норм можуть бути тільки держави, в той час як приватні особи (фізичні та
юридичні) можуть скористатися витікаючими з міжнародних договорів
правами тільки після їх відповідної імплементації в національне право.
Норми похідного права згідно з логікою самого класифікаційного критерію
повинні бути засновані на нормах первинного права. Міжнародно-правова
природа норм похідного права визначається договірним характером
делегованої компетенції ЄС, яка, на загальну думку, становить саму суть
правової моделі ЄС. Ця модель забезпечує передачу інституцій та органів ЄС
юридичних повноважень, необхідних для досягнення цілей і завдань,
встановлених в нормах первинного права. Ці повноваження мають різний
характер (явно виражені, припускаються), деякі з них є винятковими, тобто
здійснюються ЄС, інші здійснюються ЄС спільно з державами-членами. У
будь-якому випадку вони носять міжнародно-правовий характер, отже,
приймаються в процесі їх реалізації акти також є міжнародно-правовими.
 Для вторинних або похідних норм характерні такі особливості.
Насамперед, як вже зазначалося раніше, норми вторинного права ЄС повинні
відповідати нормами первинного права. Це означає, що за своєю юридичною
силою норма вторинного права буде поступатися не будь взагалі нормі
первинного права, а тим, які регулюють той же правовідношення, що й норма
вторинного права. Зазначена залежність похідних норм від основних
породжує і масу інших умов, якими супроводжується народження норми
вторинного права. Вона може прийматися тільки тими інституціями, які
володіють відповідними повноваженнями, визначеними в установчих актах.
Зміст прийнятої норми вторинного характеру не повинно виходити за межі,
запропоновані первинної нормою (ст. 288, 296 Договору про функціонування
ЄС). Це виражається, наприклад, в тому, що форма, в яку одягається норма
вторинного характеру, чітко визначається приписами первинних норм.
Як і норми первинного права, похідні норми права ЄС відрізняються
плюралізмом, тобто вони виражаються в актах, що мають різне
найменування і створюють різні правові наслідки. Вони, як правило,
створюються інститутами, тому процедура їх прийняття, опублікування і
набрання чинності, відрізняється від процедури первинних норм. Звідси і
інше правовий зміст цих норм в них виражена не воля держав-членів, а воля
ЄС. Ці порівняння можна продовжити, але і розглянутого достатньо для
з'ясування відмінностей двох найважливіших груп норм права ЄС.
Крім перерахованих різновидів норм права ЄС, які можна визначити як
основні види, можна запропонувати ще цілий ряд класифікаційних критеріїв,
що дозволяє виділити додаткові різновиди норм права ЄС.
З погляду форми вираження норми права ЄС можуть бути поділені на
міжнародно-правові норми (договірні норми і норми, що містяться в актах
інститутів Європейського співтовариства і ЄС, протягом останніх по джерелу
їх походження іноді визначають як інституційні норми) і звичайно-правові
норми і принципи, одержали широке поширення завдяки активному
застосуванню в судовій практиці Суду ЄС концепції загальних принципів
права.
За характером дії в правових системах держав-членів розрізняються
норми прямої дії і норми, для імплементації яких потрібне ухвалення
державами-членами відповідних внутрішньодержавних актів.
Залежно від юридичної обов'язковості, норми права ЄС підрозділяються на
юридичні обов'язкові і рекомендаційні, які можуть прийматися у вигляді
різних актів інститутів ЄС або політичних декларацій інститутів або окремих
держав-членів. Великий обсяг рекомендаційних норм дає право деяким
західним юристам говорити про появу "м'якого" права ЄС.
У зв'язку з тим, що установчі акти і ряд додаткових угод встановлює
процедуру Суду ЄС та Трибуналу ЄС, а також процедури інших інститутів
ЄС представляється можливим розрізняти процесуальні, процедурні та
матеріальні норми права ЄС. Цей підрозділ має важливе значення, тому що в
ряді випадків процесуальні норми в рамках інституційної системи ЄС
розроблені на дуже високому рівні юридичної техніки, що вигідно відрізняє
ЄС від інших ММПО. Звичайно, як і при класифікації інших правових норм
застосовні критерії функціонального призначення, що дозволяють розділити
норми права ЄС на регулятивні та охоронні, а також критерій характеру
встановлюваних суб'єктивних прав і обов'язків, що дає можливість віднести
одні норми до зобов'язуючим, інші до заборонних, треті до
управомочивающий.
Аналізуючи різні види норм права ЄС, не можна пройти повз такого
поділу, яке засноване на характері місткості в них приписів. Згідно з цим
критерієм всі норми права ЄС діляться на норми загального характеру і
норми, що мають конкретний адресат, тобто містять розпорядження
індивідуального характеру. Наприклад, всі норми, що регулюють діяльність
окремих інститутів, адресовані цим інституціям, і отже, обов'язкові лише для
них. Для інших суб'єктів права ЄС їх зміст має чисто інформативний
характер, тобто знання відповідних положень установчих актів та інших
правових джерел, що стосуються організації та діяльності окремих інститутів
ЄС, дозволяє іншим суб'єктам права ЄС правильно будувати свою політику
щодо інститутів, і тим самим домагатися законними засобами реалізації своїх
прав, закріплених в установчих та інших актах ЄС. Крім того, деякі акти
інститутів, наприклад, директиви і рішення, за визначенням можуть мати
конкретний адресат.

3. Дія норм права Європейського Союзу в часі, просторі та за колом

осіб
Будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова,
розпорядження, тощо) має межі своєї дії в трьох основних, так би мовити,
"іпостасях": у часі, просторі та за колом осіб.
В першому випадку дія нормативно-правового акту обмежена моментом
набрання ним юридичної сили і моментом її втрати, в другому випадку
певною територією, на яку він розповсюджується, в третьому випадку колом
осіб, якому він адресується. Безумовно, що всі названі вище елементи тісно
пов'язані один з одним і відсутність будь-якого з них унеможливило би
застосування нормативно-правового акту.
При характеристиці дії нормативно-правового акту в часі, зокрема, закону
слід розрізняти такі моменти: а) набуття юридичної сили; б) введення в
дію; в) припинення дії; г) зворотну силу дії.
Типовим, нормальним, загальновизнаним є правило, що нормативно-
право-вий акт не має зворотної сили, тобто він не поширюється на
відносини, що виникли до набуття ним чинності. Відступ від цього правило
розглядається як виняток, котрий повинен знаходити своє відбиття як в
конституції, та і в конкретному нормативно-правовому акті у вигляді
спеціального застереження.
 Зворотня дія – це така дія на правовідношення, де припускається що
новий нормативний акт існував у момент виникнення
правовідношення. Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не
має”. Але винятки, наприклад у кримінальному, адміністративному
законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий після
скоєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної
відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує –
то така норма (чи акт) зворотної сили не має.
У теорії права розглядаються такі варіанти введення нормативно-
правового акту в дію: а) після 10 днів з моменту його опублікування; б)
термін установлюється у самому нормативному акті чи спеціально
прийнятому акті; в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту
його одержання виконавцем.
Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок: а) закінчення
терміну давності, на який видавався акт; б) прямої відміни конкретного
акта; в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого
питання; г) із зміною обставин, для врегулювання яких було прийнято НПА.
Дія нормативних актів у просторі характеризується певною
територією: держави в цілому; відповідного регіону; адміністративно-
територіальної одиниці; відповідного підприємства, організації.
Під територією держави розуміється її: суходільний простір – земна
територія; водний простір – внутрішні води всередині державних меж і
територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір над
державними межами – на висоті до 35 кілометрів; надра; військові і
торговельні судна у відкритому морі; космічні об’єкти під прапором і
гербом держави; трубопроводи; підводні кабелі і нафтові морські вишки;
території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.
Екстериторіальна дія завжди регулюється міжнародними договорами і
передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.
Вона відома як право екстериторіальності держав порядок, відповідно до
якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або
перебувають на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної
держави.
Дія за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:
а) загальної дії поширюються на всіх осіб, що перебувають на території
держави: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди),
особи з подвійним громадянством (біпатриди), біженці; почесні громадяни,
усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не
користуються правом екстериторіальності.
б) спеціальної дії деякі нормативно-правові акти поширюються на всіх
індивідуальних і колективних суб'єктів певної держави, що діють у
конкретній сфері суспільних відносин інші охоплюють лише конкретну
категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.).
в) виняткової дії поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на
території держави (іноземних громадян та осіб без громадянства). Так,
іноземним громадянам не надаються окремі права і на них не покладаються
певні обов'язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни,
бути суддями, Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які
користуються дипломатичним імунітетом повним або частковим звільненням
від поширення на них дії загальних правових норм держави, де вони
офіційно перебувають.
До "первинного законодавства" Європейського Союзу можуть бути
віднесені всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані
національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних
процедур документи, якими керується ЄС. Первинне законодавство
включає в себе такі документи: · засновницькі договори, якими є Договори
про заснування Європейського Співтовариства, Європейського
співтовариства вугілля та сталі та Євроатому; · важливі документи, такі як
Єдиний європейський акт, Договір (Маастрихтський) про заснування
Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 p., Договір про об'єднання
1965 р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні акти та
договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собою
внесення поправок до основоположних Договорів; · різноманітні протоколи і
схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про
економічне та соціальне зближення до Договору про заснування
Європейського Союзу); · конвенції та інші документи, укладені між
державами-членами, деякі важливі акти законодавства Співтовариства, які
набули такого вигляду, тому що відображені в них проблеми не відбиті в
основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагав повної
згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати.
Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельску
конвенцію 1968 р. про взаємне визнання судових рішень.
Часі.
Створення Європейських співтовариств на основі міжнародних договорів
відразу ж поставило на порядок денний питання про тимчасові рамки дії
цих міжнародно-правових актів. Перший установчий договір, що поклав
початок Європейському об'єднанню вугілля і стали, був укладений на чітко
визначений термін. Договір розрахований на 50 років, і, отже, термін його
дії минає в 2001 році. Однак при укладенні двох наступних установчих
договорів, тимчасові обмеження дії цих актів не були зафіксовані. Інакше
кажучи, термін дії цих актів не лімітований у часі. Більш того, Суд ЄС у своїх
рішеннях, що підтверджують верховенство права ЄС, особливо підкреслив,
що це обумовлено передачею суверенних прав державами-членами
Європейському Союзу, причому такого роду передача прав не обмежена в
часі.
Усі наступні перегляди установчих договорів не супроводжувалися
зміною тимчасових рамок дії цих актів.
Та обставина, що дія норм права ЄС, за загальним правилом, не
лімітована в часі, звичайно, не означає, що право ЄС як система являє
собою щось застигле і нерухоме. Навпроти, досвід функціонування ЄС
свідчить про безупинну еволюцію права ЄС, що забезпечує як сам розвиток
інтеграційних процесів, так і юридичне закріплення тих досягнень і змін, що
відбуваються в рамках Співтовариств, у рамках Європейського Союзу й у
їхніх взаєминах із третіми державами. Відповідно в праві ЄС діє і
застосовується загальний для всіх правових систем принцип, відповідно до
якого більш пізній нормативно-правовий акт замінює чи видозмінює
аналогічний за своїм статусом правовий акт, прийнятий раніше.
Дія всього первинного законодавства ЄС, як правило, не обмежується в
часі. На цей факт чітко вказується в основних документах. У випадках, коли
в акті спеціально не визначається термін його дії, вважається, що він також
не обмежений у часі. Та все ж окремі положення можуть зазнати деяких
обмежень у часі. (Зокрема це стосується випадків щодо різноманітних актів і
договорів про приєднання.) Використання терміна необмежений, на відміну
від більш поширеного невизначений, спрямовано на те, щоб підкреслити
незмінну природу зобов'язань держав-учасниць.
Єдиним винятком із законодавства, яке має необмежену природу, є
Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, що
укладений на 50 років (ст. 97, нині вилучена). Можливо, це було виправдано
з огляду на ризиковану й експериментаторську природу цього документа
-"першопрохідника". Чи буде поновлений цей договір у найближчому
майбутньому, можна лише гадати, хоча продовження 50-річного терміну
лише для внесення його положень, які все ще залишаються відповідними до
Договору про заснування Європейського Співтовариства, не здається
доцільним.
Дія у просторі
 Дія норм права ЄС в просторі нерозривно пов'язана з такою категорією, як
територія Європейського Союзу.
Відповідно до Договору про Європейський Союз, останній володіє своєю
власною територією, що утворять території держав-членів Союзу. Це
означає, що національна територія держав-членів, що знаходиться під їхньою
суверенною владою, одночасно є складовою частиною території
Європейського Союзу. Звичайно, юридичний статус останньої далеко не
цілком аналогічний статусу національної державної території. Європейський
Союз не має суверенної влади по відношенню до цієї території, він не вправі
вести переговори щодо територіальних змін, він не може переглядати
територіальні межі Європейського Союзу. Однак Союз може регулювати
просторову сферу застосування права ЄС за допомогою встановлення
вилучень і обмежень.
Що стосується визначення просторових меж дії права ЄС, наявність чи
відсутність у Союзу суверенної влади у відношенні території не має
істотного значення. Справа в тому, що в цілому територія Європейського
Союзу, незалежно від її конкретного статусу, буде завжди потенційно
просторовою сферою дії права ЄС. Це обумовлено в першу чергу тим, що,
відповідно до загальних принципів цієї системи права, норми права ЄС
мають пряму дію і, отже, підлягають застосуванню на території всіх держав-
учасників.
Зовнішні кордони Євросоюзу утворюють кордони держав-членів із
третіми державами чи кордони, що відокремлюють відповідну
територію від відкритого моря. Визначення поняття зовнішніх кордонів
Європейського Союзу має істотне юридичне значення, зокрема в тому, що
стосується створення єдиного внутрішнього ринку. Саме зовнішні кордони
Європейського Союзу є одночасно кордонами Митного союзу, створеного
ЄС, з моменту його виникнення.
Складний склад національної державної території поширюється і на
територію Європейського Союзу. До складу території Європейського Союзу
входять всі ті територіальні зони, що знаходяться під юрисдикцією, під
суверенітетом держави-члена Союзу. Щодо Європейського Союзу можна
також говорити про те, що право ЄС повинно діяти і на так званій території,
що плаває чи літає, на об'єктах, що належать членам чи Європейському
Союзу в цілому і знаходяться у відкритому морі, у повітрі над відкритим
морем чи у космосі. Однак деякі проблеми, зв'язані зі складною
територіальною структурою окремих держав-членів, все-таки існують, і
повний автоматизм поширення норм права ЄС на всю територію держав-
членів не має місця.
 Особливий статус встановлюється для заморських територій, що
знаходяться під керуванням держав-членів Європейського Союзу. Перелік
відповідних заморських країн і територій даний у Додатку 2 до Договору про
заснування Європейського Співтовариства. Він містить у собі такі території,
як Гренландія, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Голландські
Антильські острови і ряд інших. Усього в цьому переліку значиться 21
територія.
Особливий правовий режим цих територій, що характеризується як режим
асоціації, закріплений у тексті установчого договору, зокрема, у статтях 182-
188 Договору про заснування ЄС. Варто звернути увагу на те, що в даному
випадку мова йде про спеціальний режим асоціації, що не аналогічний
режиму асоціації, передбаченому в інших положеннях Договорів про ЄС і
Європейський Союз.
Таким чином, у рамках Європейського Союзу діє загальний принцип, який
встановлює, що територіальна сфера застосування права ЄС визначається
зовнішніми кордонами Союзу. Разом з тим, характеризуючи дію
європейської правової системи, варто взяти до уваги специфіку правового
режиму окремих категорій територій, що встановлена безпосередньо в
установчих договорах і яка зв'язана або з певними політичними, або з
певними економічними умовами й інтересами територій, що займають
особливе положення й утворюють особливу категорію територіальних зон у
складі держав-членів Європейського Союзу.
В установчих договорах поряд з поняттям території Європейського Союзу
використовуються іноді й деякі інші близькі за змістом, але менш чіткі за
своїм юридичним змістом категорії. Їх, однак, необхідно мати на увазі при
аналізі просторової сфери застосування права ЄС. Так, згідно ст. 5
Амстердамського договору Європейський Союз ставить однією із своїх цілей
створення "простору волі, безпеки і законності..."
З цим формулюванням перегукується і положення ст. 6, яке зазначає, що
"Європейський Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги
прав людини, правової держави, принципах, що є загальними для всіх
держав-членів". Оскільки названі принципи є, відповідно до рішення Суду
ЄС, абсолютно обов'язковими для всіх держав-членів і поширюють свою дію
на всі території незалежно від специфіки їхнього правового статусу всередині
ЄС, можна вважати, що в даному випадку мова йде про застосування
відповідних положень ЄС на всіх територіях, які знаходяться під
юрисдикцією держав-членів, незалежно від особливостей правового статусу
тих чи інших територіальних зон.
 4. Механізм імплементації норм права Європейського Союзу в
національному праві держав-членів та його складові частини.
Під «національно-правовою імплементацією права ЄС» слід розуміти комплекс
правових засобів та заходів котрі забезпечують реалізацію норм права
Європейського Союзу у внутрішньому праві держав-членів. При цьому
ефективність норм права ЄС перебуває в прямій залежності від того, наскільки
всесторонньо держави-члени ЄС забезпечують їх імплементацію та виконання на
національному рівні, що у свою чергу вимагає від держав-членів ЄС прийняття
комплексу правотворчих та правозастосовних засобів (котрі виражаються у
вищезгаданих актах) з метою реалізації норм права ЄС у своїх національних
правопорядках. Необхідним є також постійне вдосконалення механізму
імплементації, що стимулює підвищення ефективності даного процесу.
Загалом в процесі здійснення імплементації норма права ЄС має пройти певні
стадії, щоб знайти відображення у національному праві держав-членів ЄС та по
суті стати його частиною. Виділяють три етапи в механізмі імплементації права
ЄС в національному праві держав-членів. Так, перший етап має назву
транспозиція (transposition), його суть полягає у переміщенні норм правового
акту ЄС, котрий за своєю природою має вищу юридичну силу, у національний
нормативноправовий акт, що має меншу юридичну силу. Даний процес по суті
ототожнюється з інкорпорацією права ЄС в національному праві держав-членів.
Як правило, дана процедура застосовується до такого правового акту ЄС, як
директиви, оскільки їх положення зазвичай безпосередньо не застосовуються та
не мають прямої дії. Для виконання мети поставленої в директиві, даний акт має
бути імплементований в рамках періоду, вказаного в директиві.
Другий етап полягає у забезпеченні ефективної реалізації права ЄС реалізація
(realization). Він включає різноманітні практичні дії, котрі застосовують
національні органи державної влади щоб забезпечити ефективне функціонування
норм права ЄС, оскільки у багатьох випадках необхідно вжити практичних
заходів, щоб правові норми права ЄС дійшли до своїх адресатів. У даному процесі
держава-член забезпечує відповідність, не лише виходячи з букви закону в
цілому, а і з духу конкретної правової норми.
І нарешті, на останньому етапі відбувається, забезпечення виконання
(enforcement), оскільки самого акту імплементації недостатньо, щоб право ЄС
ефективно діяло в національному праві. Тут ідеться про його виконання та
подання звітів щодо застосування aquis в тих чи інших сферах держав-членів.
Отже саме на цих етапах відбувається процес імплементації норм права ЄС у
національне право, завдяки якому забезпечується ефективна дія норм права ЄС.
Право ЄС завдяки принципу прямої дії та верховенства права може прямо
регулювати внутрішньодержавні відносини, що у свою чергу надає деяку
специфіку самому механізму імплементації права ЄС в порівнянні з аналогічними
механізмами у міжнародному праві. Даний правовий механізм ЄС є досить
простий завдяки уніфікації його правових норм, тому переважно достатньо “в
процесі національного правотворення зафіксувати відповідні положення у
конституції чи законодавчому акті. При цьому відповідних змін зазнають і
техніко-юридичні прийоми імплементації норм права ЄС у внутрішньодержавне
право, зокрема – повноваження щодо імплементації норм переноситься на рівень
державних правозастосовчих органів. Це пов’язано з тим, що Європейський Союз
не має власної системи “місцевих” правозастосовчих органів, а тому нормативно-
правові приписи виконуються відповідними органами держав-членів”.
Особливістю дії норм права ЄС, закріплених (насамперед у “первинному
праві”) у джерелах, є і те, що “для набуття чинності правових актів ЄС не
потрібна ратифікація або інша форма визнання з боку держави-члена ЄС”.
Слід зауважити, що механізм імплементації права ЄС в національному праві
держав-членів не є однорідним та однаковим. Як зазначалось, специфіка дії тієї чи
іншої норми права ЄС залежить від того, в якому джерелі права вона виражається
та закріплюється. В даному контексті аналізуючи ст. 291 ДФЄС котра зазначає,
що “держави-члени приймають усю сукупність заходів у сфері свого
внутрішнього права котрі необхідні для перетворення в життя юридично-
обов’язкових актів ЄС”3 приходимо до висновку, що держави-члени ЄС
зобов’язані здійснювати відповідні юридичні заходи з метою імплементації
положень правових актів ЄС у своїх національних правопорядках. При цьому дані
дії котрі вчинятимуть держави-члени завжди будуть спрямовані на забезпечення
ефективної дії норм права ЄС у їх національному праві.
РІЗНИЦЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЗА ПЕРВИННИМ І ВТОРИННИМ ПРАВОМ
Так, джерела “первинного права” ЄС наділені прямою дією при цьому
необхідно відзначити, що прямою дією наділені не усі норми установчих
договорів, а лише ті, що мають “чіткий та безумовний” характер. Якщо норма
відповідає даним вимогам, то вона без будь-яких імплементаційних засобів буде
діяти у національному праві держав-членів ЄС. Однак, якщо норма є нечіткою,
містить якусь загальну мету і потребує подальших заходів для її конкретизації та
уточнення, то в такому разі застосувати до неї пряму дію надзвичайно важко і
майже неможливо. Також необхідно наголосити, що акти ратифікації установчих
договорів ЄС державами-членами є по суті імплементаційними актами. Однак
процедура та особливості даного процесу в цілому нічим не відрізняються від
аналогічного механізму в міжнародному праві. Саме тому видається доцільним в
подальшому більшу увагу зосередити на дослідженні механізму імплементації
положень правових актів, котрі належать до “вторинного” права ЄС та завдяки
яким яскраво проявляється специфіка в механізмі імплементації його норм.
 Щодо “вторинного права” ЄС, то тут ситуація більш заплутана. Деякі
дослідники, вивчаючи феномен “вторинного права” ЄС та дії його норм у
національному праві називають його адміністративним правом ЄС. Насамперед
тому, що воно наділене верховенством перед національним правом держав-членів
і завдяки йому виникають правовідносини між суб’єктами (громадянами) в
рамках національних правопорядків. При цьому дане “вторинне право” ЄС являє
собою автономний правопорядок і йому не притаманний в повній мірі
міжнародно-правовий характер.
3. (2) Принцип прямої дії права Європейського Союзу та
механізми його застосування
КОНСПЕКТ
Ці принципи, що сформувалися завдяки правотлумачній практиці Суду ЄС, є
по суті елементами acquis communautaire. Деякі дослідники дотримуються позиції,
що принцип прямої дії безпосередньо стосується імплементації, а принцип
верховенства права – набуття чинності права ЄС.
Стосовно терміну “пряма дія” ключовою стала справа Van Gend en Loos, в
якій Суд ЄС зазначив, що норми права ЄС матимуть пряму дію, коли вони
створюватимуть не просто зобов’язання для держав-членів а права для приватних
осіб, які при необхідності зможуть використовувати їх з метою захисту проти
держав-членів у своїх національних судах. Отже, норми права ЄС мають
переважно вертикальну “пряму дію”, тобто вони створюють “права”, які прямо
стосуються громадян та “зобов’язання”, виконання яких держави-члени повинні
забезпечити. Однак, слід наголосити, що з того часу коли Суд ЄС постановив, що
й директиви можуть мати в певних випадках пряму дію, розмежування між
даними поняттями вже не є настільки принциповим.
В даному контексті заслуговує на увагу справа Defrenne v Sabena, в якій Суд
ЄС встановив, що існують два різновиди прямої дії права ЄС: вертикальна
пряма дія та горизонтальна пряма дія. Зокрема, вертикальна пряма дія
стосується обов’язку держави-члена ЄС забезпечити дотримання норм права ЄС у
своєму національному законодавстві. Отже, вертикальна пряма дія надає право
громадянам звертатись із судовим позовом проти держави відстоюючи свої права,
базуючись на нормах права ЄС. Водночас горизонтальна пряма дія виникає між
індивідами, її суть зводиться до того, що коли норми права ЄС наділені такою
дією то громадяни мають право посилатися на них у спорах один між одним.
Положення установчих договорів ЄС мають як вертикальну так і горизонтальну
пряму дію. Такі правові акти ЄС як регламенти також наділені горизонтальною
та вертикальною прямою дією а директиви мають за певних умов вертикальну і
ніколи не мають горизонтальної прямої дії.
 “пряме застосування” головним чином стосується питання, чи положення
міжнародних договорів є частиною національного права без імплементації, а
“пряма дія” стосується більше того питання, чи приватні особи можуть
посилатися на дані положення в національних судах
У свою чергу в термінологічному аспекті вітчизняні та зарубіжні науковці
майже одностайні щодо визначення сутності та змісту принципу прямої дії
права ЄС. Під ним розуміють безпосередню дію та обов’язкове застосування
норм права ЄС, котрі наділяють фізичних та юридичних осіб правами та
обов’язками на території усіх держав-членів Європейського Союзу. І хоча в
правових актах ЄС даний принцип не набув свого юридичного закріплення, проте
завдяки рішенням Суду ЄС він дістав свій подальший розвиток.
Вирішальну роль відіграла справа Van Gend en Loos, в якій Суд ЄС по суті
сформулював принцип прямої дії та дав відповідь на питання, котрі торкалися
процедури дії норм права ЄС в національному праві держав-членів. Так, зокрема,
у даній справі голландський суд запитував Суд ЄС, чи фізичні та юридичні особи
даної країни опираючись на право ЄС можуть подавати позовну заяву про
порушення індивідуального права, яке суди зобов’язані захищати. Суд ЄС
постановив, що норми Договору можуть мати пряму дію і що фізичні та юридичні
особи можуть посилатися на них у національних судах. Зокрема, Суд дійшов до
висновку, що оскільки стаття 12 була “зрозумілою”, “не містила додаткових
умов” та не вимагала подальших дій з боку держави-члена, то вона мала пряму
дію. Для підтримки свого висновку, Суд ЄС зазначив, що “Співтовариство являє
собою новостворений правопорядок у міжнародному праві, задля якого держави
обмежили свої суверенні права у певних сферах і незалежно від законодавства
держав-членів право ЄС не лише покладає на індивідів обов’язки, ай надає їм
права, що стають частиною їх правового спадку. Більше того, Суд вважав, що
заперечувати пряму дію статті 12, покладаючись лише на правозастосовчі
механізми, означало б ризик зробити Статтю 12 “неефективною”. Отже, в цій
справі Судом ЄС були закладені підвалини прямої дії права ЄС, що у свою чергу
зумовило ефективний розвиток та утвердження не лише даного принципу, а й
права ЄС в цілому.
Найважливішим внеском даної доктрини була не просто концептуальна зміна,
яку вона запровадила. На практиці пряма дія означала, що держави-члени, які
порушували свої комунітарні зобов’язання, не могли перемістити епіцентр
диспуту на міждержавний чи комунітарний рівень. Вони змушені були зіткнутися
із судовим розглядом у своїх власних судах за позовом індивідів у межах свого
власного правопорядку.
Під час своєї прецедентної практики у вищезгаданій та подальших справах Суд
ЄС розробив та встановив певні критерії, котрим мають відповідати норми права
ЄС, щоб мати пряму дію в державах-членах. Тим самим він визначив основні
вимоги до норми права ЄС, завдяки яким дана норма матиме пряму дію та буде
імплементована у національне законодавство без будь-яких додаткових засобів.
Так, норма права ЄС має бути чіткою та зрозумілою. В даному випадку мова йде
про те, що зобов’язання, яке несе норма права ЄС, має бути чітким та зрозумілим
насамперед для держав-членів ЄС. Завдяки цій вимозі не допускається пряма дія
норм права ЄС, інтерпретація яких зумовлює певні труднощі. Якщо норма, котра
закріплена в правовому акті ЄС, чітко не визначена та висвітлює якусь загальну
мету, і для її реалізації необхідні певні дії з боку держав-членів ЄС, то вона не
матиме прямої дії, що у свою чергу унеможливлює її пряме використання в
національних судах держав-членів ЄС.
Яскравим прикладом підтвердження вищезгаданих тверджень є справа SpA
Salgoil, в якій Суд ЄС зазначив, що необхідно уточнити поняття (“національна
продукція” та “загальна вартість”), котрі були використані у відповідній статті
договору, оскільки сам договір не дає жодних вказівок щодо трактування даних
термінів. Звідси можна зробити висновок, що положення договору є
незрозумілими, а тому не матимуть прямої дії.
Отже критерій чіткості та зрозумілості є загальним та основоположним для усіх
норм права ЄС, котрі наділені прямою дією та використовуються національними
судами держав-членів. При цьому необхідно зазначити, що норми права ЄС,
завдяки яким накладаються певні зобов’язання, на приватних осіб, повинні
досягати вищого рівня точності, ніж норми, котрі надають права даним особам.
У ще одній своїй справі Суд ЄС вказав, що коли відповідна стаття установчого
договору описує в загальних рисах завдання ЄС, тоді вона сама по собі не може
передбачати юридичні зобов’язання держав-членів чи наділяти правами окремих
осіб, що у свою чергу по суті унеможливлює її пряму дію, оскільки вона носить
описовий характер. Необхідно відзначити, що даний критерій є
загальнообов’язковий для усіх норм права ЄС. Його роль проявляється
насамперед в тому, що будь-яка правова норма повинна бути розроблена так, щоб
вона могла ефективно застосовуватися.
Наступним критерієм прямої дії є безумовність норми права ЄС. Насамперед
суть даного критерію полягає в тому, що норми права ЄС не повинні залежати від
чогось, що знаходиться поза рамками контролю якоїсь незалежної інстанції, такої,
як інституція ЄС або окремої держави-члена. Дані норми не повинні залежати від
висновків суду та правотлумачної практики національних судових органів.
Важливе значення для формування даного критерію знову ж таки відіграла
вищезгадана справа Van Gend en Loos, в якій Суд ЄС зазначив, що
імплементація відповідної статті договору не вимагає жодного законодавчого
втручання з боку держав-членів. Більше того, зобов’язання, котрі виникають з
даної статті, не підлягають будь-яким обмеженням зі сторони держав-членів,
оскільки в іншому випадку їх виконання було б умовним. При цьому необхідно
зазначити, що перешкодою для набуття чинності норм права ЄС може бути і їхня
залежність від будь-яких чинників чи подій, тому що в такому випадку право ЄС
не матиме прямої дії.
Ще одним важливим критерієм є незалежність норми права ЄС, котра має
пряму дію, насамперед від подальших дій держав-членів або Європейського
Союзу. Для того, щоб ця чи інша норма права ЄС мала пряму дію, вона повинна
безпосередньо регулювати правовідносини в державах-членах ЄС. Разом з тим
зникає потреба у механізмі імплементації даних норм, оскільки в такому випадку
вони не будуть наділені прямою дією. Якщо нормою права ЄС передбачено, що
вона вступить в дію лише після вжиття ЄС або державами-членами певних
заходів законодавчого чи виконавчого характеру то дана норма не матиме прямої
дії. Однак Суд ЄС дещо звузив вимогу цього критерію, зазначивши, що якщо
нормою Співтовариства буде передбачено обмежений термін для її імплементації,
вона може стати такою, що буде мати пряму дію, у випадку якщо вона не буде
імплементована до крайнього (граничного) строку.
Якщо норма права ЄС відповідає даним критеріям, вона має пряму дію в
національному праві держав-членів та по своїй суті буде самовиконуватися.
Також необхідно відзначити, якщо держава-член ЄС ухиляється від виконання
певних дій стосовно імплементації права ЄС у свій національний правопорядок,
то в такому випадку вона буде притягуватись до відповідальності.
Однак пряма дія норм права ЄС в певних випадках може бути знівельована
дією чи бездіяльністю державичлена ЄС. Якщо держави-члени зможуть
нейтралізувати ефект прямої дії права ЄС, то індивіди опиняться у такому ж
становищі, що виникає, коли пряма дія взагалі недоступна.
Врегулювання цього складного питання відбулося завдяки рішенням Суду ЄС у
справі Factortame. Рішення Суду ЄС, можна зробити висновок: якщо
розглядаючи певну справу, котра торкається права ЄС, національний суд
встановлює, що єдиною перешкодою для надання тимчасових засобів судового
захисту є норма національного права, тоді він зобов’язаний її проігнорувати,
використавши норму права ЄС.
Ще однією важливою справою, яка сприяла розвитоку доктрини прямої дії,
була справа Simmenthal, в якій Суд ЄС, посилаючись на принцип прямої дії,
постановив, що “держави-члени повинні повною мірою та однаковим чином
застосовувати норми права ЄС з моменту набрання ними чинності і впродовж
періоду їхньої дії, а також відхиляти будь-які положення національного права,
котрі можуть суперечити йому
4. Принцип верховенства (примату) права Європейського
Союзу та механізми його застосування.

Принцип (верховенства права ЄС) було прийнято Судом ЄС як доповнення

до принципу прямої дії, оскільки застосування Судом ЄС лише принципу
прямої дії рано чи пізно призвело б до виникнення колізій між правом ЄC та
національним правом держав-членів. Саме завдяки даному принципу вдалось
нівелювати виникнення такого роду колізій та сприяти більш ефективній
реалізації норм права ЄС в національному праві держав-членів. При цьому
процес інтеграції був би набагато менш ефективним, коли б держави-члени
ЄС могли заперечувати примат норм права ЄС або його якимось чином
законодавчо обходити.
Перевага права ЄС над національним правом є однією з його найважливіших
характеристик, певним чином зближує дію цього права з дією міжнародного
права у внутрішньому праві держав.
Принцип верховенства знайшов своє вираження та закріплення у справі
Costa v. Enel, в якій Судом ЄС було підтверджено унікальність правової
системи ЄС та встановлено підвалини верховенства права ЄС над
національними правовими нормами. Під час розгляду даної справи Суд ЄС
зазначив, що “створивши Співтовариство, необмежене у часі, що має власні
установи, власну правосуб’єктність, власну правоздатність та здатність бути
представленим на міжнародній арені, держави-члени обмежили свої
суверенні права, хоча і у визначених сферах, заклавши у такий спосіб
нормативно-правову базу, що зв’язує їх громадян та їх самих безпосередньо.
Норми національного права, якою б юридичною силою вони не були
наділені, не можуть переважити норми як “первинного” так і “вторинного”
права ЄС.
Суд ЄС дотримувався позиції, що право ЄС не може бути скасоване за
допомогою внутрішніх правових актів, оскільки в такому випадку ставилось
б під сумнів ефективне функціонування даної організації. Згідно з даним
принципом норми права ЄС по суті унеможливлюють створення інших норм,
котрі б їм суперечили та по-своєму регулювали спірні правовідносини, що
виникають між даними правопорядками.
Наступною справою, в якій Суд ЄС розширив та підтвердив принцип
верховенства права ЄС, була справа Internationale Handelsgesellschaft, під
час розгляду якої виникла колізія між правом ЄС (регламентом) та нормою
Конституції Німеччини. По суті, в даній справі постало питання
верховенства права ЄС над різними формами національного законодавства (в
тому числі і над конституційними положеннями).
Суд ЄС зазначив, що “звернення до правових норм чи понять національного
права для того, щоб оцінити законність заходів, вжитих інституціями
Співтовариства, мало б негативний вплив на однорідність та ефективність
права Спільноти. Норми права ЄС переважають усі форми національного
права, включаючи національні конституції та основоположні права,
закріплені в них, це у свою чергу, викликало значний спротив з боку
національних конституційних судів деяких держав-членів ЄС, котрі
наголошували на своїй значній ролі в дотриманні основних положень своїх
національних Конституцій, зокрема і в сфері захисту прав людини.
Оскільки норми права ЄС виходять саме з правопорядку ЄС, їхня чинність не
може бути поставлена під сумнів будь-якою національною нормою (зокрема і
конституційною).
Верховенство права ЄС є абсолютним, “оскільки навіть найнезначніша
частина технічного законодавства Спільноти має перевагу над
найважливішою конституційною нормою”1. Важливу роль у забезпеченні
абсолютного верховенства права ЄС відіграли і рішення Суду ЄС. Зокрема,
він дотримувався позиції, що ні конституційні права, ані правила
організаційного характеру не можуть перешкоджати повному здійсненню
права ЄС, при цьому зі сторони права ЄС, втручання (щодо
неконституційності) в сферу дії національного права не тільки не применшує
пряму дію та верховенство права ЄС, а й гарантує дотримання даних
принципів.
У своїх наступних рішеннях Суд ЄС неодноразово підтверджував принцип
верховенства права ЄС та здійснював його тлумачення. Яскравим прикладом
такої діяльності Суду ЄС була справа Simmenthal II, в якій ним (Судом ЄС)
принцип верховенства права ЄС був протлумачений в спектрі можливості
права ЄС обмежувати національне законодавство у випадку виникнення
колізійних норм між даними правопорядками. Якщо норми права ЄС мають
“пряму дію”, незалежно від того, чи це норми міжнародного договору чи
правові акти ЄС, такі як регламенти, рішення або директиви, вони будуть
наділені приматом стосовно національного законодавства держав-членів.
У ще одній своїй справі Суд ЄС зазначив, що “Співтовариство є засноване
на верховенстві права, оскільки жоден з його членів чи інститутів не можуть
ухилятися від його узагальнених актів, які мають конституційний характер, а
саме Договором про ЄС встановлювалось, що повна система правових
засобів і процедур була призначена для того, щоб Суд ЄС перевіряв, чи є
правомірними акти його установ.
Доктрина верховенства відіграла основоположну роль в розвитку права ЄС
та його удосконаленні, однак реакція на неї була неоднаковою у різних
державах-членах ЄС. Незважаючи на певні суперечності, котрі виникали
внаслідок її реалізації, в цілому можна відзначити, що вона була прийнята в
усіх державах-членах ЄС хоча і не так легко, як концепція прямої дії права
ЄС.
Національне (в т.ч. і конституційне) право не застосовується по відношенню
до норм права ЄС, тому що воно може застосовуватися тільки в рамках
суверенітету цієї чи іншої держави. Поза цими межами, національні суди, не
будучи обмеженими конституціями, можуть надати нормам права ЄС пряму
дію та верховенство відповідно до рішень Суду ЄС.
У випадку виникнення колізій між двома правовими системами (ЄС та
держав-членів) першочерговим є питання компромісу та регулювання, а не
скасування чи анулювання тієї чи іншої національної норми. Загалом же
принцип верховенства права разом з принципом прямої дії служить
основним засобом забезпечення ефективної дії та функціонування норм
права ЄС в національному праві держав-членів.
Важливу роль у розвитку принципу верховенства права ЄС відіграв і
Лісабонський договір 2009 року. На відміну від Проекту ДКЄ, в якому на
нормативному рівні було чітко закріплено принцип верховенства права ЄС
(стаття I-7), у Лісабонському Договорі він не знайшов свого закріплення, що
в даному контексті є кроком назад.
Необхідно відзначити, що верховенство права ЄС не дістало нормативного
закріплення, оскільки необхідно було забезпечити ефективну процедуру
ратифікації установчих договорів національними парламентами держав-
членів ЄС. Нормативне ж закріплення принципу верховенства права могло б
спричинити певні труднощі в даній процедурі.
Принцип верховенства права має універсальний характер, оскільки право
ЄС діє на території усіх держав-членів ЄС без виключень, при цьому
верховенством наділяються як норми “первинного права”, так і норми
“вторинного” права ЄС не тільки стосовно звичайних норм національного
права, а й щодо конституційно-правових норм. А взаємовідносини між
правопорядками ЄС та держав-членів є плюралістичними та засновані на
визнанні того, що праву ЄС надається пріоритет над національним
законодавством (у тому числі і над конституційними положеннями), а суди
на національному та наднаціональному рівнях спільно забезпечують належне
функціонування права Європейського Союзу.