1.Функції міжнародного права.

У теорії права під функціями варто розуміти вплив окремих норм чи групи правових норм,
цілісних правових актів, окремих галузей права, а також правових інститутів чи принципів
права на суспільні відносини.
Первинна функція права має інтегративний характер, і вона направлена на зменшення
кількості можливих конфліктів, краще функціонування механізму суспільних відносин. Свою
інтегративну функцію (у взаємодії з іншими функціями) право здійснює через вирішення
конфліктів і створення відповідної гармонії в суспільстві.
Типологія функцій права в кінцевому підсумку залежить від застосування різних критеріїв.
Функції права поділяють на дві основні групи: загальносоціальні та спеціальні. З огляду на
теорію міжнародного права, предметом нашого зацікавлення виступають спеціальні функції,
тобто власне правові (юридичні), через які проявляється сутність взаємодії системи права. Так,
за характером впливу на суспільні відносини функції міжнародного права поділяють на
регулятивну, охоронну, інформаційну.
Формування функцій міжнародного права яскраво прослідковується в історично-соціологічній
площині. Для цього необхідно охопити якомога триваліший період, щоб детальніше розкрити
зміст тієї чи іншої функції. В історичному плані можна встановити, наприклад, перетворення
норм, розрахованих на двосторонні відносини у багатосторонні, виявити зростаючу роль
міжнародного права у створенні міжнародної безпеки та розширенні різноманітних форм
Міжнародного співробітництва у відповідних організаційних рамках. Цей процес значною
мірою впливає і на еволюційний процес міжнародної нормотворчості.
Питання про функції міжнародного права тісно пов'язане з питанням про суть, цілісність та
системність сучасного міжнародного права, його роль і завдання у міжнародній системі та ін.
Також функції міжнародного права розкривають проблему методів здійснення, реалізації його
нормативно-правових приписів.
Відомий юрист-міжнародник Лукашук зазначає: "Функції міжнародного права - це основні
напрями його впливу на соціальне середовище, що зумовлюють його суспільне призначення".
Право не лише впливає на суспільні відносини, а й на ті об'єкти та предмети, на які направлено
право, виявляючи певні вимоги до права, його змісту, принципів та рівня системності. Інакше
кажучи, функції міжнародного права не лише іманентні праву, але є також похідними від
існуючої системи міжнародних відносин.
Міжнародне право, суб'єктами якого в минулому були винятково держави, в подальшому все
більше направлено на міжнародні міжурядові організації. Така обставина знаходить своє
відображення в еволюції зовнішніх результатів нормотворчості та різних формах джерел
міжнародного права.
Головною функцією міжнародного права є забезпечення нормального функціонування
міждержавної системи в межах, визначених нормами міжнародного права. Останнє діє у
тісному взаємозв'язку з політикою, виявляючи відповідний вплив на функціонування
міждержавної системи через встановлення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права,
запровадження санкцій за невиконання цих обов'язків та ін.
Встановлюючи межі поведінки держав, норми міжнародного права цим самим упорядковують
відносини між ними. Дотримуючись вимог норм міжнародного права, кожна держава
розраховує на адекватну поведінку з боку інших держав.
Нормотворча функція міжнародного права знаходить свій прояв у процесі діяльності суб'єктів
міжнародного права щодо вироблення, узгодження та визначення норм міжнародного права.
З приводу процесуальної функції міжнародного права необхідно зазначити, що нині вона лише
формується, головним чином у рамках міжнародних організацій.
Серед різних функцій І. Лукашук виокремлює такі:
- гармонізація національних інтересів держав із загальнолюдськими інтересами;
- відвернення небажаного розвитку подій;
- інтернаціоналізація, інтеграція;
- інформаційно-виховна функція.
Разом з тим, будучи нормою поведінки для суб'єктів міжнародних відносин, норми
міжнародного права за своєю направленістю звернені до майбутнього і, визначаючи межі
поведінки держав, виконують функцію міжнародного узгодженого планування відповідних
відносин.
Оскільки існуючі міжнародні відносини є досить динамічними й різноманітними, що
зумовлено різними об'єктами правового регулювання, важливими функціями сучасного
міжнародного права є його стабілізуюча та творча функція.
На думку Ю. Колосова, міжнародне право виконує в системі міжнародних відносин чотири
функції: координуючу, регулюючу, забезпечувальну та охоронну, які за суттю виражають
"зовнішні" функції міжнародного права.
Таким чином, функції міжнародного права - це способи та форми впливу міжнародного права
на міжнародні відносини, які зумовлені об'єктом, предметом і методом правового
регулювання, правами та обов'язками суб'єктів і його джерелами.

2.Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія.

Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємозв'язані, але

вони багато в чому переплітаються. Зовнішня політика - поняття вельми широке. Воно
включає зовнішньополітичний курс держави, зовнішньополітичні доктрини, концепції, органи,
які здійснюють зовнішньополітичні функції, і, головне - зовнішньополітичну діяльність, або
зовнішньополітичну поведінку держави. Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності
держав створюються і реалізується норми міжнародного права. Взаємозв’язок зовнішньої
політики і міжнародного права - це, по суті, проблема співвідношення політики і права в
міжнародній системі. Оскільки міжнародне право функціонується в рамках міжнародної
системи і, тут же реалізується зовнішня політика держави, то їх співвідношення набуває
особливих рис. По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, але і
політичний характер, а породжені ними відносини є і політичними і правовими.

Відомий французький юрист М. Віралі, кажучи про співвідношення зовнішньої політики і

міжнародного права зазначає, що «будь-який договір, будь-яка розбіжність юридичного
характеру, всі норми міжнародного права мають політичний зміст і характер, і, навпаки,
політика включена в право в тому значенні, що правопорядок переплітається з певним
політичним порядком».
Дійсно, і дотримання і порушення норм міжнародного права виражається в
зовнішньополітичних діях, а відповідні рішення держави це зовнішньополітичні рішення.
В результаті взаємодії зовнішньої політики держав складаються міжнародні і політичні
відносини, вимагаючи для свого регулювання адекватних, політичних по своїй природі норм.
Якщо все юридичне в міжнародній системі має політичну природу, то не все політичне є
юридичним, і, звичайно, не будь-яка зовнішньополітична поведінка держави є міжнародно-
правовою поведінкою.
Розкриваючи суть співвідношення зовнішньої політики і міжнародного права, все ж таки
виникає питання, що є більш приоритетним, примат міжнародного права, або ж, - примат
зовнішньої політики держав в міжнародних і міждержавних відносинах. В західній
міжнародно-правовій літературі досить поширений погляди на співвідношення міжнародного
права і зовнішньої політики, які по суті жертвують правом ради політики.
Роль дипломатії у міжнародному праві. Співвідношення міжнародного права і дипломатії
можна зрозуміти, розглядаючи міжнародні відносини як цілісну систему. Наприклад,
З.А.Поздняков в своїй книзі "Системний підхід і міжнародні відносини" пише : «Наврядчи
сьогодні можна, наприклад, зовнішню політику тієї або іншої держави розглядати ізольовано
від системи міжнародних відносин, в яку ця держава входить і яка в певних межах детермінує
його зовнішню політику».
Разом з цим Г.І. Тункін вводить нове поняття "міжнародна юридична система". Останнє є
частиною міжнародної системи і складається з міжнародного права, рекомендацій
міжнародних організацій і міжнародних домовленостей. «Вказані рекомендації і домовленості,
- пояснює Г.І. Тункін, - не являються нормами міжнародного права, але, мабуть, їм властивий
певний міжнародно-правовий елемент. Якщо це так, то доцільно розглядати такі рекомендації і
домовленості у зв'язку з міжнародним правом, об'єднавши їх разом з ним в єдину систему, яку
можна назвати міжнародною юридичною системою. Це система міжнародних норм, яка
включає норми міжнародного права, а також міжнародні норми, що є частково правовими».
Дипломатія, граючи важливу роль у виробленні норм міжнародного права, грає ще більш
важливу і безпосередню роль у виробленні рекомендацій і домовленостей, оскільки вони
знаходяться як би на межі міжнародного права й міжнародної політики. Все це свідчить про
складну структуру системи міжнародних відносин. В систему міжнародних відносин входять
як її компоненти: економічні, політичні, у тому числі дипломатичні, правові, моральні і інші
відносини, які тісно переплетені між собою, і регулюючі ці відносини норми: правові норми,
що є лише частково правовими, а також моральні норми. Дипломатія і міжнародне право є
такими важливими компонентами цієї системи, що їх можна назвати підсистемами сукупної
системи міжнародних відносин.
Дійсне співвідношення дипломатії і міжнародного права як підсистем систем міжнародних
відносин є те, що дипломатія прагне здійснити зовнішньополітичні інтереси даної держави і
шляхом морально-політичної дії на інші держави, досягти задоволення цих інтересів на основі
узгодження їх із зовнішньополітичними інших держав, з якими вони іноді співпадають, іноді ж
відрізняються від них і навіть їм суперечать. Тим самим дипломатія прагне досягти узгодження
державної волі, що виражає ці інтереси. Разом з тим вона прагне закріпити досягнуте
узгодження волі в більш менш стабільні і міцні форми, а це зв'язано встановленням
загальновизнаних правових принципів і правил міжнародної поведінки, що є як би законами
міжнародного життя для всіх або, принаймні, для декількох держав. Будучи встановленими в
результаті дипломатичної діяльності, ці принципи і правила придбавають самостійне
існування, вони стають загальними міжнародними нормами, регулюючими відносини між
державними обов'язковими для них, незалежно від того, чи відповідає їх дотримання
подальшим змінам інтересів і волі окремих держав. Дотримання норм міжнародного права стає
обов'язковою підставою правомірності зовнішньої політики і дипломатії кожної держави.
Зрозуміло, ці норми не є абсолютно незмінними, застиглими, однаковими на всі часи, але зміна
вимагає того ж узгодження волі держав, за допомогою якого вони були встановлені.
Співвідношення міжнародного права і дипломатії - це постійна взаємодія і взаємопроникнення
двох найважливіших компонентів цілісної системи міжнародних відносин. При цьому можна
виділити наступні головні сфери зіткнення міжнародного права і дипломатії в повсякденному
міжнародному житті:
По-перше, дипломатія, формулюючи волю держави і добиваючись її узгодження з волею
інших держав, бере активну участь в створенні норм міжнародного права та є виключно
важливим чинником правотворчості в міжнародних відносинах.
По-друге, дипломатія здійснює норми міжнародного права, проте здійснення міжнародно-
правових норм дипломатією не є якийсь механічний процес, бо дипломатія тлумачить ці
норми, застосовує їх в різних конкретних умовах і вкладає в їх здійснення певне політичне
значення, яке в окремих випадках може накласти відбиток на їх подальший розвиток.
По-третє, міжнародне право робить зворотний вплив на дипломатію. З одного боку
міжнародне право обмежує діяльність дипломатії, оскільки дипломатія в своїй діяльності
вимушена зважати на норми міжнародного права і не порушувати їх, з другого боку,
міжнародне право служить засобом для обґрунтовування тих або інших дипломатичних акцій.
Крім цього, міжнародне право визначає форми діяльності дипломатії, зокрема в тім, що
торкається функціонування дипломатичних представництв, висновок міжнародних договорів,
проведенню міжнародних конференцій, функціонування міжнародних організацій, мирного
дозволу міжнародних суперечок, конфліктів

3.Міжнародне право та інші регулятори суспільних відносин

Міжнародне право як самостійна галузь права представляє собою сукупність міжнародно-

правових принципів і норм, створюваних самими державами та іншими суб'єктами
міжнародного права, і регулюють відносини між цими суб'єктами міжнародного права з метою
забезпечення мирного співробітництва держав, рівноправності і самовизначення народів.
Сьогодні міжнародне право переважно регулює міждержавні відносини, а суспільні відносини
регулює здебільшого право, що посідає в системі регуляторів відносин важливе місце і
впорядковує їх за допомогою системи соціального і нормативного регулювання.

Система соціального регулювання відносин поділяється на нормативне – це впорядкування

відносин на основі спеціально встановлених, загальновизнаних правил і норм поведінки; і на
індивідуальне – це впорядкування відносин на основі спеціального випадку. Існує також
піднормативне регулювання – це впорядкування відносин за допомогою вирішених справ.
Система нормативного регулювання складається з соціальних і технічних норм.

Соціальні норми – це соціально-економічно обумовлені правила загального характеру, які

регулюють відносини між людьми; є правилами взаємодії людей в суспільстві; за змістом є
загальними та призначені для багаторазового використання; не завжди мають чітке
формулювання, але завжди пов’язані з волею та свідомістю людей; формуються в результаті
історичного розвитку суспільства; відповідають певному типу культури; спрямовані на
організацію та охорону суспільних відносин; їх порядку; виступають як критерії ставлення до
певних дій у суспільстві. До соціальних норм відносять норми моралі, корпоративні норми, які
створюються в організованих спільнотах; норми звичаїв і норми права. Технічними ж нормами
є правила, що регулюють ставлення людини до природи.

4.Міжнародне публічне право та міжнародне приватне право.

Міжнародне публічне право — це галузь права, яка регулює відносини між державами,
міждержавними організаціями, державоподібними утвореннями, націями, що борються за
незалежність. Міжнародне публічне право є сферою політики. Суб'єктами цієї галузі права є
носії влади. Вони, зокрема, оголошують війну і мир, змінюють державні кордони, приймають
до громадянства іноземців, подають один одному допомогу або, навпаки, "перекривають
кисень". Останнє в 1999 р. наочно було продемонстровано стосовно Югославії. Свого часу
Мао Цзедун говорив: "Гвинтівка породжує владу!" Там, де гвинтівка і влада — царина
публічного права, у тому числі міжнародного.

Міжнародне приватне право стосується цивільно-правових відносин передусім між

організаціями і громадянами (особами без громадянства) різних країн. Предметом
регулювання у міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру.
Майнові, трудові, сімейні, спадкові, деліктні, економічні, господарські, науково-технічні,
культурні, освітні та інші відносини виникають у міжнародному житті з участю осіб різної
державної належності. Такі відносини невладні, неполітичні і не потребують застосування
зазначеної гвинтівки. Цивільні правові відносини — це передусім майнові відносини між
фізичними і юридичними особами різних держав. Суб'єктом у майнових відносинах є іноземна
сторона (наприклад, громадянин іноземної держави, особа без громадянства, іноземна
організація, іноземна держава). Суб'єкти майнових відносин можуть належати до однієї
держави, але об'єкт, у зв'язку з яким виникли відповідні відносини, перебуває за кордоном.
Виникнення, зміна та припинення майнових відносин можуть бути пов'язані з юридичним
фактом за кордоном (спричинення шкоди, укладення договору, смерть спадкодавця тощо).

Міжнародного приватного права не буває без іноземного елемента, а цивільно-правові

відносини без іноземного елемента трапляються Скажімо, тоді, коли їх сторонами є фізичні та
юридичні особи однієї країни. Коли ж у цивільних відносинах бере участь іноземний елемент,
то ці відносини набирають нової якісної властивості і стають міжнародними. Кажуть, що вони
ускладнюються іноземним елементом.
Міжнародне приватне право — це галузь права, що регулює міжнародні невладні відносини,
ускладнені іноземним елементом. Розрізняють три види іноземного елемента:
• суб'єкт;
• об'єкт;
• юридичний факт.
Суб'єктами є учасники правовідносин. Об'єкти — це те, на що спрямовані дії суб'єктів
(наприклад, майно або шлюб між громадянкою та іноземцем). Юридичний факт певною мірою
нагадує іскру. Так само, як іскра, потрапляючи у циліндр двигуна внутрішнього згоряння,
змушує його працювати, юридичний факт породжує правовідносини. У міжнародному
приватному праві іноземний юридичний факт породжує як міжнародні, так і національні
невладні правовідносини.
Наприклад, у ст. 196 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі — КпШС України) зафіксовано:
"Шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України за законами відповідних держав,
визнаються дійсними в Україні". Це означає, що коли з полігамної мусульманської держави до
України переселиться громадянин з усіма чотирма дружинами, то їх як дружин визнаватиме
моногамна Україна.
Держава — суверен, носій політичної влади. Але трапляється, що і держава стає суб'єктом
міжнародного приватного права.
Коли держави укладають між собою договори про торгівлю, то цим встановлюються
відносини, що належать до сфери міжнародного публічного права. Якщо ж держава укладає
торговельний договір з фірмою іншої країни, то наявні цивільні правові відносини.
У міжнародному публічному праві роль основного джерела регулювання відіграє міжнародний
договір. У міжнародному приватному праві міжнародний договір до юридичних і фізичних
осіб застосовують не безпосередньо, а за допомогою його санкціонування відповідною держа-
вою у тій або іншій формі. Між міжнародним публічним правом і міжнародним приватним
правом немає "китайської стіни" хоч би з огляду на те, що норми міжнародного договору
переносяться у цивільне законодавство країн, які беруть участь у договорі. У цьому посібнику
наведено чимало таких прикладів.

Міжнародне публічне право навіть за найвигадливішої фантазії не можна уявити без

міжнародного договору бодай в усній формі. Міжнародне приватне право, навпаки, можна
уявити без міжнародного договору. У такому разі певна держава автоматично створювала б як
колізійні, так і матеріально-правові норми для регулювання правовідносин з іноземним
елементом.

Міжнародне приватне право стоїть на двох опорах — колізійних і матеріально-правових

нормах. Міжнародне приватне право започаткували саме колізійні норми. Ці норми не містять
прямої вказівки, як потрібно вирішувати те чи інше питання. Вони зазначають лише, яке саме
законодавство потрібно застосовувати. Засновниками міжнародного колізійного права
вважають італійських постглосаторів XIV ст. Бартола і Бальда. Глосаторами називають
коментаторів текстів римського права. Такі коментарі (глоси) писали на берегах текстів
давньоримських правничих рукописів. Глоси — це тлумачення понять. Тому й нині тлумачні
словники інколи називають глосаріями.

"міжнародне приватне право" дотепер широко використовують. У США ситуація дещо інша.
На с. 1196 відомого "Правничого словника Блека" (Black's Law Dictionary) міститься нотатка
"міжнародне приватне право" (International Private Law) досить стислого змісту: "Назва, що
використовується деякими літераторами для вказівки тієї гілки права, яка нині частіше
називається "конфлікт закону" (conflict of law)".

У відповідній нотатці на с. 299 зазначеного словника пояснюється, що це "несумісність або

відмінність між законами різних штатів або країн, що стосується осіб, які набули прав, узяли
зобов'язання, завдали шкоди або збитків або уклали контракти у межах території двох чи
більше юрисдикцій. Отже, це галузь юриспруденції, яка випливає з відмінності законів різних
держав, штатів або юрисдикцій, що застосовується до прав і обов'язків і яка примиряє
несумісність або вирішує, який закон або система має регулювати конкретну справу, або
встановлює ступінь сили, наданої закону іншої юрисдикції (відповідним діям чи правам, що
випливають з нього), чи то коли він відрізняється від внутрішнього (domestic) закону, чи то
коли внутрішній закон є мовчазним (is silent) або не є таким, що виключно застосовується до
певної справи"
5. Наука міжнародного права в Україні
Дослідження проблем міжнародного права в Україні має глибокі теоретичні та історичні
традиції. Виникнення міжнародно-правової думки в Україні пов'язане з формуванням
українського народу і держави. Організований в окрему спільноту зі своїм незалежним
механізмом управління (державою), кожний народ прагне визначитись у своїх відносинах з
іншими народами, домовитися про ті засади справедливості, рівності і незалежності, які
пануватимуть між ними як обов'язкові для виконання. Такі прагнення кожний народ висловлює
відповідно до свого розуміння прав народів — загальних, обов'язкових і необхідних для всіх
суб'єктів міжнародних відносин.

Міжнародно-правові ідеї українського народу ми знаходимо вже у «Слові про закон і

благодать» (митрополита Іларіона), «Повісті врем’яних літ» (автором традиційно вважають
ченця Печерського монастиря Нестора), «Повчанні» (князя Володимира Мономаха), в «Руській
Правді» та особливо у «Слові о полку Ігоревім». Цінним джерелом для розуміння становлення
міжнародно-правових поглядів українського народу є «Моління («Слово», «Посланіє») Данила
Заточника», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Златоуст» Кирила Туровського, літописи та
інші історичні документи. В них обстоювались засади мирних відносин з іншими державами
(«бисть князем Руським межи собою мир і любов братії», «лутчі єсть мир взяти», «межи собою
в любові і мирі живіте»), поваги до чужої території («постави предели язиком і повеле жити, не
переступая в чужую часть», «на чужие предели не прескакайте, но будіте своїми довольни»),
не втручання у внутрішні справи інших держав («чьюжих не возхіщати, і не в свої предели не
вступатися», «не вступати-ся в чьюжой предел нікомуже»), поваги до віросповідання інших
народів («милуй не только своєє вери, а і чюжия. . . аще то буде жидовин, або сарацин, або
болгарин, або єретик, або латинянин, або от всіх поганих»), дотримання міжнародних угод
(«аще ви будете хрест цілувати до братії, або до кому, або управивши серце своє, на немже
можете устояти, також цілуйте, а цілувавши блюдіте, і, не приступні, погубите души своєї»)
тощо.

Перші міжнародно-правові дослідження різноманітних проблем міжнародного права в Україні

з'являються в XV-XVI ст. Особливо авторитетною серед них була праця Станіслава
Оріховського (1513-1566) «Dе jure naturae et gentium». Як і більшість досліджень того періоду,
вона написана латиною. Праця мала особливий успіх у Польщі, Італії, Швейцарії, Німеччині та
інших країнах. Автор дотримується природно-правових поглядів, але вже вирізняє міжнародне
право як специфічне правове явище.

Зважаючи на те, що в Україні на той час практично не було можливості досліджувати

міжнародне право (через відсутність наукових і навчальних закладів, відповідних архівів та
бібліотек), більшість українців виїжджали для своїх наукових досліджень до інших держав
(Литви, Польщі, Росії, Італії, Німеччини, Англії, Франції тощо). Там вони працювали
писарями, перекладачами, супроводжували посольства і паралельно провадили дослідницьку
роботу.

Тільки в XVII-XVIII ст. в Україні з'являється можливість вивчати міжнародне право, але з
урахуванням потреб держав, під владою яких перебувала відповідна українська територія. В
Україні складаються три основні центри, де досліджуються міжнародно-правові проблеми: 1)
на заході – під егідою Львівського університету; 2) в центрі – під егідою Київської духовної
академії, а згодом Київського університету; 3) на сході, де дуже швидко провідні позиції в цій
галузі відійшли до Харківського університету. До цих центрів тяжіють наукові осередки інших
міст України (Ужгорода, Чернівців, Луцька, Чернігова, Одеси, та ін.)

У першій половині XX ст. практично всі відомі фахівці міжнародного права в Україні
емігрували, а тому розвиток цієї науки майже зупинився до другої половини століття, коли
були підготовлені нові кадри.

Проте до революції, незважаючи на такий масовий відтік науковців з України, все ж таки
залишалися надзвичайно обдаровані діячі цієї науки, які були гордістю України і школи яких
визнавалися досить авторитетними в таких «країнах міжнародного права» Європи, як Італія,
Франція, Німеччина, Іспанія, Голландія, Англія та ін. У Харківському університеті викладали:
професор Т. Ф. Степанов (1795-1847), автор першого підручника міжнародного права не тільки
в Україні, а й у тодішній Російській імперії;

Авторитет київської школи міжнародного права зміцнювали доцент Р. І. Базінер (який багато
зробив для дослідження питань нейтралітету, законів та звичаїв війни, Віденського трактату
1815 р. , але через несприятливе ставлення до нього керівництва університету змушений був
поли-шити викладацьку та науково-дослідницьку роботу і стати приватним бізнесменом);
професор П. М. Богаєвський (на батьківщині й за кордоном його було визнано кращим
фахівцем з питань права та історії діяльності Червоного Хреста); професор М. Д. Іванишев
(учень К. Ф. Савіньї, один з найбільш шанованих у Російській імперії прихильників історичної
школи права, викладав міжнародне право в Київському університеті в перші роки його
існування); доцент, а згодом директор департаменту міністерства закордонних справ Росії М.
Р. Кантакузін-Сперанський (увійшов в історію науки як глибокий дослідник законів та звичаїв
війни, питань кодифікації міжнародного права); професор М. К. Ренненкампф (ректор
Київського університету, дослідник права морської війни); професор Л. В. Романович-
Славатинський (викладав міжнародне та конституційне право, досліджував історію
міжнародне-правових поглядів); П. Я. Тутковський (дослідник історії міжнародного права);
професор О. О. Федотов-Чеховський (перший штатний викладач міжнародного права
Київського університету); професор О. О. Ейхельман (німець із Прибалтики, який переїхав до
Києва і вже відтоді вважав Україну своєю батьківщиною; в уряді УНР був товаришем міністра
закордонних справ, автор проекту конституції УНР; з 1884 р. очолював кафедру міжнародного
права Київського університету, є автором близько 20 монографій і понад 250 наукових статей
німецькою, російською та українською мовами, значний науковий спадок залишив у
рукописах, досліджував питання теорії, історії та системи міжнародного права тощо, емігрував
після перемоги радянської влади в Україні).

Зі Львівським університетом пов'язана доля знаного дослідника історії міжнародного права,

історії науки міжнародного права, права міжнародних договорів Людвіка Ерліха. Тут він
здобуває ступінь доктора права, потому деякий час веде викладацьку і дослідницьку роботу в
Галле, Берліні, Оксфорді, Каліфорнійському університеті, після чого знову повертається до
Львівського університету (1920), в якому працює до Другої світової війни (спочатку
викладачем, з 1924 р. – асистентом професора, з 1929 р. – професором, а з 1930 р. – директором
установи з питань дослідження дипломатичних і політичних наук). Одночасно (1927 і 1928
рр. ) він виступає в судових справах як суддя adhoc Постійної палати Міжнародного
правосуддя. Вже визнаним авторитетом науки міжнародного права Л. Ерліх у роки війни
переходить на роботу до Ягеллонського університету.

По-справжньому про значення науки міжнародного права в Україні заговорили в 50-ті роки
завдяки працям, окрім названих учених, Л. І. Коломенцевої, М. К. Коростаренка, Є. Л.
Куришкова, М. В. Черноголовкіна, Н. В. Захарової, В. І. Сапожникова, Ю. Я. Баскіна, В. В.
Преображенської. К. С. Забігайла, І. І. Лукашука, Н. М. Ульянової, М. К. Михайловського та ін.
Значно розширився об'єкт дослідження. Це – питання розвитку науки міжнародного права,
загальних принципів права, принципів міжнародного права, історії міжнародного права та
міжнародної правосуб'єктності (насамперед України), міжнародних організацій, правового
регулювання зовнішньоекономічних зв'язків республіки, свободи відкритого моря, режиму
річок, репарацій, захисту жертв війни, міжнародного договірного права, питання статусу
території, сутності і доктрин міжнародного права тощо.