Завдання до практичного заняття № 2

Олійник О.А.
Студент 2 курсу
Групи П-081-21-1б

1. Конституційне право як галузь права, наука і

навчальна дисципліна.
Термін “конституційне право” походить від назви
особливого політико-правового документа – конституції (лат. –
constitutio – устрій, установлення). Конституція – це найбільш
важливий і значущий правовий акт у національному праві, та
основа правової системи, яка визначає формування і розвиток
держави, права і громадянського суспільства.
Поняття конституційного права в сучасній юридичній
літературі здебільшого використовується в трьох
взаємозв’язаних значеннях.
В основному значенні конституційне право – це одна з
численних галузей права, яка посідає в демократичних країнах
провідне місце в національній правовій системі. У цьому
значенні конституційне право являє собою систематизовану
сукупність правових норм, які регулюють публічні відносини,
що визначають суспільний та державний лад, становище особи в
суспільному і державному житті, а також принципи
взаємовідносин особи і держави. Норми конституційного права
містяться насамперед в конституції, а також в інших
найважливіших державоутворюючих нормативно-правових
актах.
Формально-юридичне виконання конституційно-правових
норм – вихідний рівень створення конституційного права як
галузі. Вторинний рівень – фактична реалізація конституційно-
правових положень. Об’єднані предметом регулювання норми
права даної галузі повинні в процесі реалізації сформувати
систему фактичних конституційно-правових відносин.
 Наявність конституційного права як галузі обумовлює
існування відповідної науки конституційного права і
однойменної навчальної дисципліни.
Наука конституційного права – одна з провідних галузей
правознавства і державознавства. Це сукупність знань, вчень і
теорій про доцільне і закономірне виникнення, функціонування і
розвиток конституційного права як галузі права. Висновки і
досягнення науки конституційного права, що втілюються в
практику, напряму пов’язані з прогресивним розвитком
суспільства і держави, адже мають принципове стратегічне
значення. За багатьма аспектами наука конституційного права
являє собою фундаментальну основу для інших юридичних і
політичних наук, які вивчають різноманітні галузі права,
інститути державознавства і політології.
Навчальна дисципліна (навчальний курс) конституційне
право – система знань про галузь і науку конституційного права,
яка формується з освітньою метою.
Навчальна дисципліна базується на нормативному і
фактичному розвитку галузі конституційного права і на
досягненнях науки даної галузі. Її зміст значною мірою
обумовлений також специфікою конкретної країни і конкретним
періодом розвитку конституційного права як галузі і науки.
Як і для будь-якої навчальної дисципліни, для неї
характерний більш вузький обсяг знань у порівнянні із
загальним потенціалом науки, що вивчає однойменну галузь.
Якщо головна мета для науки – це систематизація існуючих і
формування нових знань, інтерпретація наукових ідей,
концепцій, вчень, а також розробка можливих засобів їх
втілення в реальне життя, то для навчальної дисципліни – це
засвоєння і розповсюдження уже створених знань, причому в
тому обсязі, який можливо забезпечити в рамках навчального
процесу.
 2. Поняття конституційне право і державне право.
Дискусія з приводу назви і системи навчальної дисципліни.
Поняття "конституційне право" і "державне право" почали
вживатися вченими-правознавцями у Великій Британії, США,
Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної
Америки фактично одночасно, у XIX ст. З часом проблема назви
"державне право" чи "конституційне право" стала настільки
традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і
посібників включені відповідні підрозділи.
Щодо дискусій про співвідношення термінів
"конституційне право" та "державне право", то їх застосування в
юридичній теорії та практиці кожної конкретно взятої країни
обумовлюється: 1) предметом правового регулювання цієї галузі
права-поняття "конституційне право" вживається в державах, де
сформувався конституційний лад і ця галузь права регулює всі
найважливіші суспільні відносини у всіх сферах суспільного і
державного ладу; 2) методом правового регулювання цієї галузі
права - для державного права характерним є застосування
виключно імперативного, субординаційного методу; тоді як у
конституційному праві імперативний метод використовується в
органічному поєднанні з диспозитивним, координаційним
методом; 3) правовими традиціями застосування того чи іншого
терміна в юридичній науці конкретних країн. Сьогодні термін
"державне право" традиційно використовується в країнах, де
здавна існує розвинений конституційний лад - Австрії,
Португалії, Німеччині, Швейцарії та ін. Водночас поняття
"конституційне право", привнесене правовою доктриною
колишніх метрополій, вживається в країнах, де відбувається
лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана,
Малі та ін.).

3. Поняття конституційного права, його суть і

призначення.
Конституційне право – це багатопланова та ємна категорія,
що традиційно розглядається в трьох аспектах: як галузь права в
національній правовій системі, тобто як сукупність
конституційно-правових норм, що діють на території певної
країни; як наука, що вивчає конституційно-правові норми та
правовідносини й інститути, які формуються на їх основі; як
навчальна дисципліна, що базується на досягненнях і даних
науки.
Конституційне право будь-якої сучасної країни – це
основна галузь права держави, яка являє собою сукупність
юридичних норм, що закріплюють політичну систему
суспільства, економічну систему держави, форму правління,
форму територіального устрою, правовий статус особи, виборче
право, виборчу систему, політичний режим й інші найважливіші
інститути даної держави. Як і будь-яка інша галузь права,
конституційне право характеризується певними ознаками. Вони
можуть умовно бути поділені на загальні та спеціальні. Загальні
ознаки відображають риси, що є характерними для усіх галузей
національної системи права: нормативний характер приписів;
формальна визначеність норм; спрямованість на досягнення
передбаченого правом результату; гарантованість дієвості
правових норм засобами державного впливу чи примусу тощо.
Спеціальні ознаки, на відміну від загальних, відображають
специфіку та особливості даної галузі права. Так, конституційне
право має публічний характер та пов’язане з публічним
здійсненням влади народом, державою та територіальною
громадою.
Конституційне право регулює найбільш важливі суспільні
відносини у політичній та інших сферах суспільного і
державного ладу. Ці відносини пов’язані з основами суспільного
і державного ладу; правовим статусом особи; формами
безпосередньої демократії: організацією і діяльністю органів
державної влади; основами місцевого самоврядування;
національною безпекою та обороною держави тощо.
Конституційне право має свій метод правового регулювання,
тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на
суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права.
Особливість конституційного права також виявляється у його
системному характері. Так, дана система представлена такими
елементами, як природне і позитивне право; матеріальне і
процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але
традиційними елементами системи конституційного права
залишаються інститути і норми конституційного права. Функції
конституційного права поширюються практично на всі сфери
суспільного та державного життя – політичну, економічну,
соціальну, духовнокультурну, зовнішньополітичну тощо.
Для конституційного права характерне широке коло
суб’єктів, які вступають у правовідносини як учасники
політичного життя суспільства; серед них є такі, що не
зустрічаються в інших галузях права, наприклад народ, нація,
національні меншини, територіальні громади, виборчі комісії,
політичні партії тощо. Особливістю даної галузі права є
підвищена гарантованість її норм, яка досягається як завдяки
наявності особливої – конституційно-правової –
відповідальності, так і особливому механізму реалізації
зазначених норм. Окрім галузевої конституційно-правової
відповідальності, порушення норм конституційного права має
наслідком настання інших видів публічно-правової
відповідальності – кримінальної, адміністративної та
дисциплінарної. Ця галузь права виступає стрижнем
національної системи права, а оскільки система права є
головним елементом правової системи, то можна стверджувати,
що конституційне право одночасно є також найважливішою
складовою правової системи будь-якої держави. Конституційне
право є одним з основних чинників консолідації громадянського
суспільства й розбудови демократичної, соціальної, правової
держави, тоді як інші галузі права регулюють лише окремі сфери
суспільних відносин (наприклад, трудові відносини, відносини
власності тощо). Регулюючи в комплексі основи життя
суспільства, конституційне право тим самим відіграє
центральну, провідну роль у будь-якій правовій системі. На
основі норм конституції легалізуються державний механізм і
його ключові ланки, створюються юридичні підстави для їх
функціонування. Норми, що належать до галузі конституційного
права, встановлюють процедури законотворення й загалом
правотворення, субординацію різних нормативних актів
незалежно від галузевої належності. Норми конституційного
права, зокрема конституції, є вихідними для інших галузей
права, вони опосередковуються та розвиваються в цих галузях.
Наприклад, ст. 29 Конституції Японії 1946 р. закріплює, що
«право власності не повинно порушуватися», є основою для
регулювання різних відносин власності в цивільному праві (у
договорах купівлі-продажу, застави, спадкування і т. д.).
Принцип незалежності суду і підпорядкування його виключно
законові, що відображений у багатьох сучасних конституціях
(Білорусії 1996 р., Болгарії 1991 р., Литви 1992 р. тощо), є
вихідним для норм кримінально-процесуального і цивільно-
процесуального права, трудового, фінансового, земельного й
інших галузей права. Місце галузі конституційного права в
системі національного права зумовлене також її особливим
взаємозв’язком з міжнародним правом. У нормах
конституційного права сформульовано положення про права
людини, громадянство, суверенітет держави, державну
територію тощо. Відповідні категорії мають також важливе
міжнародно-правове значення. У конституції часто узагальнено
принципи зовнішньополітичної діяльності держави, вказано на
їх узгодженість із загальновизнаними принципами і нормами
міжнародного права тощо
4. Предмет ДПЗК. Державно-правові відносини, їх суть, види,
характерні риси. Суб’єкти державно-правових відносин, їх
класифікація та особливості.

В конституційно- (державно-) правові відносини як групу

суспільних відносин, що утворюються в процесі здійснення
державної влади і регулюються нормами державного права. Ці
відносини можна поділити на три групи:
1. Відносини, безпосередньо пов’язані з економічною та
політичною організацією суспільства.
2. Відносини, що виникають у процесі встановлення та
функціонування публічних державних інститутів і відображають
територіальну організацію держави (з приводу організації та
діяльності державного механізму, насамперед його
найважливіших ланок, а також відносини, пов’язані з політико-
територіальним й адміністративно-територіальним устроєм
держави). Вони відіграють суттєву роль у загальному обсязі
конституційно-правового регулювання, а їх регламентація
створює передумови для процесу державного владарювання.
3. Відносини, що характеризують основи взаємозв’язків
держави й особи. Особі належить винятково важливе місце серед
суб’єктів політичних відносин, зокрема державнополітичних
відносин владарювання. Саме до особи звернено зрештою всю
політичну і державну діяльність у суспільстві. Передусім це
виявляється в юридичних конструкціях громадянства й основних
прав і свобод
 Учасниками конституційно-правових відносин можуть
бути тільки суб’єкти. Суб’єкт конституційного права – це
потенційний носій прав і обов’язків, передбачених нормами
галузі. У найбільш узагальненому вигляді В. Чиркін суб’єктами
конституційно-правових відносин вважає:
1) соціальні та національні спільноти (народ, який є
джерелом влади; нації й інші етнічні групи);
2) державу загалом та її складові (наприклад, суб’єктів
федерації у ФРН чи автономні утворення в КНР);
3) органи держави (імператора Японії, парламент
Великобританії, народного захисника в Іспанії);
4) громадські об’єднання і колективи громадян публічного
характеру, тобто ті, що беруть участь у політиці;
5) депутатів представницьких органів;
6) органи місцевого самоврядування й управління (ради
графств Великобританії, мерів міст у Франції);
7) індивідів (громадян, іноземців, осіб без громадянства).

5. Джерела конституційного права зарубіжних країн.

Конституція – основне джерело конституційного права.
За відмінностями механізмів нормотворення джерела
конституційного права поділяють на формалізовані та
неформалізовані. Як наголошує В. Шаповал, якщо у першому
випадку зміст цих джерел є результатом порівняно автономного,
спеціалізованого правотворчого процесу, здійснюваного
державними органами, то в другому це не завжди
передбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної діяльності
таких органів. До формалізованих джерел державного права
належать конституція, закони, окремі акти глави держави й
уряду, парламентські регламенти і судові прецеденти.
Неформалізовані джерела – це передусім конституційні звичаї та
конституційні угоди. Природно, що головним джерелом
конституційної галузі права у більшості країн (виключення –
деякі мусульманські держави) є конституція, яка, за І. Кантом,
«є актом загальної волі, за посередництвом якого натовп людей
перетворюється в народ». Важливим джерелом державного
(конституційного) права є конституційні закони, поняття яких
має декілька значень. По-перше, в юридичній теорії багатьох
країн конституційними називають закони, які вносять поправки і
доповнення до конституцій. По-друге, конституційними
законами офіційно називають частини конституцій деяких країн,
які не є єдиним нормативним актом вищої юридичної сили, а
становлять певну сукупність таких актів. Наприклад,
Конституція Швеції складається з чотирьох нормативних актів:
Форми правління 1974 р., Акта про престолонаслідування 1810
р., Акта про свободу друку 1974 р. та Основного закону про
свободу висловлювань 1991 р. 18 Органічні закони зазвичай
приймаються для уточнення або доповнення положень
Конституції на основі так званих бланкетних норм останньої.
Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: «Органічний закон
визначає порядок організації та функціонування Конституційної
ради…». Звичайні (поточні) закони регулюють окремі питання –
вибори, громадянство, організацію та діяльність окремих
органів влади. Від інших звичайних законів, закони, віднесені
до джерел конституційного права, відрізняються лише своїм
предметом. За допомогою парламентських регламентів
регулюються організація та діяльність палат парламенту.
Переважно, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться
рішенням палати і не потребує промульгації. Для прийняття
регламентів зазвичай потрібна абсолютна більшість голосів
членів парламенту. До джерел конституційного права окремих
зарубіжних держав належать деякі акти глави держави й уряду
(укази, накази, ордонанси). Наприклад, у державно-правовій
практиці Франції є введення урядом на основі делегованих
парламентом повноважень так званих ордонансів, які
підписуються президентом і мають силу законів. Серед них були
акти з питань виборчої системи, статусу депутатів парламенту
тощо. У більшості держав акти виконавчої влади не посідають
почесне місце серед джерел державного права, що передусім
зумовлено предметом цієї галузі й характером конституційно-
правового регулювання. Формалізованим джерелом
конституційного права у країнах англосаксонської моделі права
є судові прецеденти. Судові прецеденти – це рішення вищих
судів у конкретних справах, які мають обов’язкове юридичне
значення для нижчих або рівних за рангом судових установ під
час розгляду ними аналогічних справ. Водночас відповідний
характер має не все судове рішення, а лише певні його аспекти –
так зване ratio decidendi (буквально – основа рішення). Судові
прецеденти мають два смислових різновиди: а) прецеденти, в
яких сформульовані норми так званого загального права
(common law) й які історично становлять першооснову
прецедентного права – сукупності всіх діючих прецедентів; б)
прецеденти, пов’язані з тлумаченням конституції та
відповідного законодавства. 19 До неформалізованих джерел
належить конституційний звичай – правило, яке склалося в
практиці діяльності органів держави, має усний характер,
спирається на консенсус учасників відносин і не має права на
судовий захист у разі його порушення. Звичаї поширені в
діяльності парламентів та урядів Великобританії, Нової
Зеландії, де немає писаних конституцій. Конституційні угоди
сприймаються як засіб правового регулювання майже в усіх
країнах англосаксонської моделі права (у США для позначення
цього засобу вживається термін «звичай»). Найбільше значення
конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою
допомогою регламентуються найважливіші питання державного
ладу. Норми, що становлять зміст конституційних угод, – суто
політичні, вони не є юридично обов’язковими
6. 1) Нормативно-правові акти: (а) Конституції; (б)
конституційні та органічні закони; (в) звичайні або текучі
закони; 2) конституційні звичаї (конституційні угоди); 3)
Судові прецеденти; 4) Загальні принципи права; 5) Норми
права, що створені поза межами національної держави.
Конституції - основні закони, які регламентують основи
суспільного, політичного, економічного життя суспільства,
права і свободи громадя
Органічний закон — вид конституційного закону ,
необхідність прийняття якого прямо передбачена чинною
конституцією; перелік таких законів, організаційна назва
визначені конституцію . Вони не включаються в текст
конституції, діють разом із нею, бо їх ухвалення органічно
випливає з її змісту.
Звичайні закони - регламентують певні і обмежені сфери
суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за
кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою
більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за
змістом.
Конституційний звичай — історично прийняте і
юридично визнане правило, що існує і застосовується нарівні з
нормами конституції країни. У ряді країн, що використовують
загальне право у своїй законодавчій і виконавчій практиці,
конституційні звичаї є невід'ємною (хоча і не завжди
обов'язковою до виконання) частиною конституцій. У ряді
випадків конституційні звичаї є формальним закріпленням
історично сформованої практики адміністрування та управління
вищими органами управління країни.
Прецедент, судовий прецедент (лат. praecedens, род.
відм. лат. praecedentis — те, що передує[1]) — у системах
загального права (англо-саксонських) є правилом, встановленим
у попередній юридичній справі, яке є обов'язковим чи
переконливим для суду при вирішенні подальших справ із
подібними питаннями або фактами[2]. Правові системи
загального права надають великого значення вирішенню справ
відповідно до послідовних принципових правил, щоб подібні
життєві факти давали схожий і передбачуваний результат.
Дотримання прецеденту є механізмом досягнення цієї мети.
Принцип, за допомогою якого судочинство пов'язується з
прецедентами, називають лат. «stare decisis»
Загальні принципи права – це принципи, що притаманні
праву в цілому, діють у всіх галузях та інститутах права .
Загальні принципи поширюються на всі галузі та інститути
права. Вони надають правопорядку необхідний аксіологічний
вимір, указуючи на цінності, які визначають право в цілому
Міжнаро́ дне пра́ во — це система юридичних принципів і
норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають
унаслідок погодження між державою та іншими суб'єктами
міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою
мирного співіснування.

7. Система ДПЗК. Конституційно-правові норми та

інститути, особливості їх змісту та структури. Особливості
конституційно-правових санкцій. Відповідальність в
конституційному праві.
Загальні конституційно-правові інститути – це складні
нормативні формування найчастіше комплексного змісту. До них
передусім належить інститут організації та діяльності
державного механізму, куди на правах головних входять
інститути: вищих органів держави, основ організації місцевого
управління. До загальних конституційних інститутів також
належить інститут територіальної організації держави, який
містить такі головні інститути, як політико-територіальний
устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне
державна територія. До загальних конституційно-правових
інститутів слід віднести інститут конституційного статусу
особи, що охоплює такі головні інститути, як громадянство й
основні права та свободи особи. Наведена класифікація
конституційних інститутів має узагальнювальний характер і не є
вичерпною стосовно кожної країни. Роль кожного конкретного
конституційно-правового інституту в загальному процесі
нормативного регулювання визначається не кількістю
об’єднаних у ньому норм, а соціальною значущістю, характером
регламентованих суспільних відносин, місцем серед інших
інститутів. Суттєвим елементом системи конституційного права
є його норми. За визначенням В. Шаповала,
конституційноправова норма – це правило поведінки учасників
державнополітичних відносин владарювання, яке встановлене
або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за
певних умов – примусом. У багатьох державах конституційне
регулювання частково здійснюється за допомогою
найузагальненіших норм – так званих норм-принципів, які
зазвичай фіксують окремі положення, ідеї прийнятої в тій чи
іншій країні політико-правової теорії. Наприклад, у ст. 1
Конституції Іспанії проголошується: «Іспанія – соціальна,
правова і демократична держава, вищими цінностями якої є
свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм».
Наявність норм-принципів характеризує передусім конституції і
конституційне право загалом, хоча схожі норми є і в джерелах,
що належать до інших галузей права. Окремі з
конституційноправових норм-принципів мають значення для
всієї правової системи. 16 Конституційно-правові норми
різняться внутрішньою структурою. Санкції в нормах
конституційного права застосовують рідко (вони здебільшого
наведені в актах інших галузей права), а якщо й є, то зазвичай
мають політичний характер: відставка уряду, імпічмент
президента. Щодо гіпотези (умови застосування норми), то вона
також рідко має словесне вираження в актах конституційного
права та формулюється опосередковано. За функціональною
спрямованістю конституційно-правові норми можна
класифікувати як установчі, регулятивні чи охоронні. Їх
більшість належить до установчих і регулятивних. Установчі
норми за своєю суттю не є конкретними правилами поведінки.
Вони зазвичай фіксують наявність суб’єктів державного права,
насамперед вищих органів влади. Наприклад, ст. 3 Конституції
США проголошує: «Судова влада Сполучених Штатів
здійснюється Верховним Судом і тими нижчими судами, які
будуть час від часу створюватись Конгресом». Регулятивні
норми спрямовані безпосередньо на регулювання державно-
політичних відносин владарювання. На їх основі суб’єкти цих
відносин наділяються правами й обов’язками. Як приклад,
можна навести одне із положень ст. 1 Конституції США: «Віце-
президент Сполучених Штатів є головою Сенату, але може
голосувати лише в тому випадку, коли голоси розділяються
нарівно». В іншій частині тієї самої статті зазначено, що «жодна
особа, яка займає будь-яку оплачувану або почесну посаду на
службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу
прийняти той або інший дар, винагороду чи титул… від
іноземної держави». На основі регулятивних норм формується
зміст конституційно-правового статусу суб’єктів галузі. Дія
охоронних норм пов’язана зі встановленням юридичних заборон.
Приклад – восьма поправка до Конституції США: «Не повинні
вимагатись непомірно великі застави або стягуватись надмірні
штрафи, чи призначатись жорстокі і незвичайні покарання». І,
нарешті, за природою предмета регулювання конституційно-
правові норми можна поділити на матеріальні та процесуальні.
Останні становлять головний зміст такого джерела
конституційного права, як парламентські регламенти.

8. Поняття, суть, зміст та основні етапи розвитку

конституцій в зарубіжних країнах.
Конституція є стрижнем правової системи будь-якої
демократичної держави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як
політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися
за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому
правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили
буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були
покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити
основи нової соціально-економічної та політичної організації
суспільства. З часів прийняття перших конституцій і до сьогодні
зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації
конституційного матеріалу і ускладнення обсягу
конституційного регулювання.
Тепер у зарубіжних країнах діють конституції, які були
прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 р.,
Конституція Французької Республіки 1958 р., Конституція Куби
1976 р., Конституція КНР 1982 р.. Конституція Республіки
Болгарії 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. та ін.
Конституція США є найдавнішою з нині діючих конституцій у
світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Звичайно,
закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці,
що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому,
можуть бути співзвучні конституційні положення, прийняті у
XVIII—XIX ст. і наприкінці XX ст. Це досягається завдяки
внесенню в конституції поправок, доповнень і змін, а також
тлумаченню конституційних положень органами
конституційного контролю (нагляду).
Конституцію можна розглядати і у матеріальному і у
формальному значеннях. Під конституцією у
матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність
таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права
та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу,
форму правління і територіального устрою, організацію влади й
управління на місцях, державну символіку та столицю.
Конституція у формальному значенні — це закон або кілька
законів, які мають найвищу юридичну силу відносно решти
законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність
конституції.
Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від
звичайних законів, встановлено особливий ускладнений
порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див.,
наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції
Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Болгарії,
ст. 64 Конституції КНР). Особливий порядок зміни конституції
зумовлений тим, що вона закріплює основопо ложні засади
життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна
конституція тримається "на трьох китах": правах і свободах
людини, формах власності — наріжному камені суспільного
ладу, організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших
блоків суспільних відносин, що регулюються як самою
конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від
того, що являють собою ці три основоположні конституційні
засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію
називають основним законом, законом законів, найвищим
авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв
порівнює (цілком слушно, як на нашу думку) конституцію з
камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все
правове й політико-державне життя країни.
У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь
найрізноманітніші соціально-класові, політичні, національні,
релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції
знаходить відображення узгодження соціальних, економічних,
політичних, національних та інших інтересів різних верств
суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-політичний
аспект зарубіжних конституцій, не можна не врахо вувати і той
факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни
якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у
стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на
момент її прийняття — це не тільки підсумок узгодження
інтересів усіх верств суспільства, а й відображення
співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає
соціально-політична сутність будь-якої кон ституції. Ще в
середині XIX сторіччя таку думку першим у науці висловив
німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголосив,
що "конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним
відбиттям реальних співвідношень суспільних сил".
З розвитком суспільства і через мінливе співвідношення
політичних сил у ньому деякі конституційні положення можуть
застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації.
Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це
становище характерне для держав з авторитарним політичним
режимом, але інколи трапляється і в демократичному
суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р.
поряд з іншими принципами виборчого права проголошує
принцип рівності, а "Закон про федеральні вибо ри в бундестаг"
1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності
населення виборчого округу до 33%, що є серйозним
порушенням принципу рівності.
У демократичних державах більшість норм конституцій є
нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що
конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-
якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи
урядового нормативного акта, вони застосовуються
безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки
говорить: "Ніхто не може бути позбавлений своєї право- і
дієздатності, свого громадянства, імені за політичними
мотивами". У разі порушення приписів даної статті стосовно
конкретного громадянина він може звернутися до суду,
посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.
Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми
(норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63
Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлює:
"Органічний закон визначає порядок організації та діяльності
Конституційної ради. процедуру, якої дотримуються в ній, і,
зокрема, термін подання до неї протестів". Отже, Дана норма
французької конституції має суто посилальний характер.

9. Предмет конституційного регулювання.

Предметом конституційного регулювання стали відносини,
що виникають у рамках політичної системи поза суто державною
діяльністю. Це передусім стосується конституційної
регламентації таких елементів цієї системи, якими є політичні
партії. Певною мірою конституційному регулюванню підлягають
інші елементи політичної системи

10. Розробка, прийняття та зміни Конституцій.

Класифікація Конституцій. Способи розробки Конституцій.
 11. Характеристика варіантів введення в дію основного
закону: установчі збори, референдум, законодавчий орган,
введення одностороннім актом глави держави, комплексні
способи прийняття Конституції. Внесення змін і 7 доповнень
в основні закони: форми, порядок, межі.
Установчі збори - це колегіальний орган, сформований
шляхом загальних і прямих виборів з метою попереднього
схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до
неї змін). Як правило, після виконання цього завдання установчі
збори розпускаються, поступаючись місцем парламенту,
обраному на основі нової конституції
Конституційний референдум - це інститут безпосередньої
демократії, проте не слід перебільшувати його значення. Він
вважається демократичним тоді, коли текст конституції
підготовлено установчими зборами або парламентом, а потім
винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція
пристосовується до конкретного політичного лідера, то в ній
чітко простежуються порушення демократичних принципів і
закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади.
Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої
політичної кризи або за умов авторитарного режиму
Деякі країни застосовують сполучення двох способів, а
саме: попереднє схвалення конституції парламентом і
затвердження її на референдумі (Іспанія, Естонія, Польща,
Румунія, Сербія, Словенія). Наприклад, у ст. 164 Конституції
Естонської Республіки 1992 р. встановлено, що "для внесення
проекту закону про зміну Конституції на референдум потрібна
більшість у три п'ятих складу Державних Зборів...", у ч. 1 ст.
170 Конституції Республіки Словенія 1991 р. зазначено, що
"будь-яка пропозиція про зміну Конституції, що має
розглядатися Скупщиною, повинна бути затверджена на
референдумі, якщо цього вимагають не менш ніж тридцять
депутатів Скупщини".
У минулому досить поширеним способом прийняття
конституції було її октроїрування (дарування) монархом своїм
підданим. Цей спосіб прийняття основного закону вважається
авторитарним актом і не є демократичним, тому що конституція
розробляється близьким оточенням монарха і являє собою
компроміс між монархом та верхівкою суспільства. Класичним
прикладом такої конституції слід вважати Конституцію Японії
1889 р., яка юридично оформила союз між монархією, вищою
бюрократією, поміщиками та буржуазією країни.
Законодавчим представницьким органом або ж
парламентом спільно з главою держави є чи не найбільш
розповсюдженим способом прийняття конституції. Для її
прийняття вимагається кваліфікована більшість, яка складає,
наприклад, 2/3 (в Норвегії, Литві): 3/5 (в Іспанії) тощо. Подібні
процедурні складнощі є обґрунтованими, оскільки вони
перешкоджають зміцненню умов громадянського миру без
досягнення високого ступеня злагодженості в суспільстві.

12. Інститут конституційного контролю. Пряма і

опосередкована дія конституційних норм. Роль суду в
реалізації конституцій. Охорона конституцій. Форми
конституційного контролю: попередній, наступний,
конкретний, абстрактний, обов’язковий .