Тема 1.

ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК ЮРИДИЧНА НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА

1. Правознавство як суспільна наука

2. Предмет і функції загальної теорії права

Завдання — див. стор. 26 підручника «Загальна теорія права» 2020 р.

Додатково див. розділ 1 підручника.

1. Правознавство як суспільна наука

Науки поділяються на:

- технічні — досліджують техніку;

- природничі — досліджують природні явища;

- суспільні — досліджують відносини між людьми та їх утвореннями, суспільство

в цілому.

Правознавство (юриспруденція) є суспільною наукою, що досліджує право.

Правознавство є системою знань про право як важливий регулятор життя
людини в суспільстві та державі.

Правознавству як науці властива низка істотних ознак:

1) воно досліджує реальні суспільні явища та процеси. Предметом його

дослідження є право, його роль у суспільстві, місце в системі соціальних регуляторів
та зв’язок з ними, з державою та суспільством загалом, будова правової системи, її
елементи та зв’язки між ними (напр., зв’язки між нормотворчістю та
правозастосуванням, юридичною наукою та практикою тощо);

2) правознавство для дослідження права використовує власну специфічну

методологію дослідження — сукупність наукових прийомів, способів та
принципів, за допомогою яких отримуються нові знання про право та
правові явища. Деякі з методів використовуються усіма науками (напр., прийоми
логіки), інші є унікальними для суспільних наук чи навіть виключно для правознавства
(напр., порівняльно-правовий, формально-юридичний) (відповідь на питання «як?»);
 3) правознавство має власну наукову термінологію, що формує специфічну
«професійну мову» юристів;

4) правознавство є системою (цілісною, закінченою на певний момент, але

такою, що постійно розвивається та доповнюється, сукупністю) знань про право. Ця
система складається з низки юридичних наукових дисциплін, відокремлених за
певними спільними ознаками, а саме:

- теоретичні дисципліни (загальна теорія права, порівняльне правознавство);

- галузеві дисципліни (цивільне, адміністративне, кримінальне, конституційне,

цивільне процесуальне, кримінальне процесуальне право та ін.);

- дисципліни про міжнародне право (міжнародне публічне право, міжнародне

приватне право).

Є низка суспільних наукових дисциплін, що пов’язані з юридичною наукою:

- історичні дисципліни (історія держави і права України, зарубіжних країн, історія

правових учень);

- прикладні дисципліни (криміналістика, кримінологія, юридична психологія,

судова медицина та ін.);

- філософія права.

Оскільки право є суспільним явищем, діє у суспільстві й тісно пов’язане з іншими

сферами суспільства, то для його дослідження правознавство взаємодіє з іншими
суспільними науками (філософія, соціологія, політологія, економічна теорія та ін.) та
міждисциплінарними сферами знань (філософія права, соціологія права, юридична
психологія, юридична логіка та ін.).

2. Предмет і функції загальної теорії права

Загальна теорія права як наукова юридична дисципліна — це

система знань про сутність, зміст і дію права, його місце у соціальному
регулюванні, зв’язки із суспільством та державою. Вона досліджує основні
закономірності й тенденції виникнення, розвитку та функціонування права у його
зв’язках з іншими суспільними явищами, а також формулює вихідні для інших
юридичних наук поняття.

Саме це й є предметом дослідження загальної теорії права (відповідь на

питання «що?»).

У структурі предмета загальної теорії права можна виокремити такі складові:

1) юридичні закономірності й тенденції, тобто закономірності й тенденції розвитку та
функціонування правових явищ і процесів; 2) загальні юридичні поняття.

Юридичні закономірності — це необхідні, постійні, істотні зв'язки, що

виникають у правовій сфері. Вони можуть утворюватися у вигляді зумовленості
одного юридичного явища іншим (наприклад, моральні уявлення, що панують у
суспільстві можуть впливати на зміст норм права, які закріплюються у законах), їх
взаємовпливу (зокрема між правом і правосвідомістю), розбіжності (наприклад, між
правом і мораллю) та ін. Прикладом юридичної закономірності може бути твердження
про взаємозв’язок між наявністю, видом та розміром юридичної відповідальності й
рівнем злочинності, правопорядку тощо.

На відміну від закономірності тенденція має в основному менш стійкий,

ймовірний характер (напр., поступове збільшення ролі міжнародного права та
міжнародних об’єднань, практики Європейського суду з прав людини та Суду ЄС).

Велике значення має врахування випадковостей — непередбачуваного,

нетипового збігу обставин в юридичній сфері. Випадковостями є існування нетипових
форм та нестандартних джерел права (колишні декрети Кабінету Міністрів України,
директиви Президента Республіки Білорусь), нетипових правових систем (наприклад,
Туреччина має єдину цілковито світську правову систему, що є незвичним для
мусульманського світу), тощо.

До структури предмета загальної теорії права входять також загальні

юридичні поняття. Це такі поняття, як право, норми та принципи права,
правосвідомість, правовідносини, правопорушення, нормотворчість, нормативно-
правовий акт, правозастосування, тлумачення правових актів, верховенство права,
тощо. Використання універсальних для всієї юриспруденції понять забезпечує її
внутрішню узгодженість, інтегрованість юридичних наук в єдину систему,
ефективність юридичної практики .

Навчальна дисципліна «Теорія права» є сукупністю найважливіших,

усталених і спеціально оброблених у навчальний курс знань, опрацьованих
науковою дисципліною загальною теорією права.

Метою навчальної дисципліни «Теорія права», крім вивчення головних

досягнень науки правознавства загалом та загальної теорії права зокрема, також є
досягнення студентом юридичного вишу високого рівня загальної та спеціальної
освіченості, правової культури, професійної правосвідомості, необхідних для
задоволення потреб суспільства у високоосвічених професіоналах - юристах.

Загальна теорія права є дисципліною суспільною, юридичною, оскільки

досліджує право.

Важливою рисою загальної теорії права є її фундаментальний характер — її

положення утворюють теоретичну та методологічну базу (фундамент) юриспруденції,
об’єднують юридичні науки в цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Сформульовані
загальною теорією права концепції, принципи, поняття призначені для застосування
всіма або більшістю юридичних наукових дисциплін.

Як будь-яка наука, загальна теорія права виконує певні функції (відповідь на

питання «навіщо?») — основні напрями її впливу на суспільство, юридичну науку та
практику.

Серед них:

1) пізнавальна (гносеологічна), яка спрямована на здобуття й розширення

наукових знань про юридичні явища, їхні характерні риси, сутність, форми, принципи,
інститути, тощо;

2) евристична — спрямована на знаходження (відкриття) закономірностей та

тенденцій виникнення, розвитку і функціонування правових явищ і процесів;

3) наукового прогнозування — полягає у визначенні шляхів подальшого

розвитку юридичної дійсності. Наприклад, теорія права виявляє загальні проблеми,
які можуть постати перед правом у майбутньому і пропонує шляхи їх вирішення;

4) допомоги практиці — зумовлює не лише теоретичну цінність висновків

загальної теорії права, а й їх практичну значимість, корисність для юридичної
діяльності. Так, розробляючи вчення про систему нормативно-правових актів,
загальна теорія права виробляє пропозиції щодо удосконалення системи чинного
законодавства;

5) формування юридичного світогляду — ґрунтується на суспільних ідеях

(цінностях) свободи, справедливості, рівності, людської гідності, юридичних ідеях
прав людини, верховенства права, конституціоналізму, тощо;

6) інтеграційна — полягає в тому, що загальна теорія права акумулює і

впорядковує висновки, зроблені іншими юридичними науками, синтезує їх, і таким
чином забезпечує узагальнення знань про право. Загальні поняття становлять каркас
усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі визначають спільні,
основоположні риси та ознаки юридичних явищ. Наприклад, аналіз норм права різної
галузевої належності трансформується у вчення про норму права, її структуру, види,
тощо. Узагальнюючи дані щодо цивільної, кримінальної, адміністративної та інших
видів юридичної відповідальності, загальна теорія права розробляє загальне вчення
про юридичну відповідальність;

7) методологічна — зумовлена фундаментальним характером загальної теорії

права. Вона полягає в тому, що загальні закономірності розвитку правових явищ і
процесів, теоретичні конструкції та прийоми, способи й методики пізнання
застосовуються іншими юридичними науковими дисциплінами для вирішення власних
як теоретичних, так і практичних завдань.

Тема 2. СОЦІАЛЬНА ГЕНЕЗА ПРАВА

1. Соціальні чинники права

2. Право і мораль

3. Право і релігія

4. Право і політика. Право та економіка

Завдання — див. с. 40 підручника «Загальна теорія права» 2020 р.

Додатково див. розділ 2 підручника.

 1. Соціальні чинники права

Соціальна ґенеза права — це процес виникнення й розвитку права як

регулятора відносин між людьми в суспільстві.

Чинниками виникнення права є передусім антропологічні, адже необхідність у

праві зумовлена природою людини як соціальної істоти. Людина стає людиною лише
у процесі тісної взаємодії зі світом, що її оточує, передусім з іншими людьми.

За найбільш поширеною науковою гіпотезою праву передують мононорми

первісної громади — загальнообов’язкові звичаєві правила поведінки її членів, що
складаються в результаті їх повторюваних відносин, виконуються ними добровільно,
отже, не потребують владної системи забезпечення, примусу, санкцій. Мононорми
закріплюються в ритуалах, обрядах, звичаях, табу. Пізніше вони починають
підкріплюватися нормами моралі та міфологією.

Поступово ці правила ускладнюються, доповнюються санкціями — конкретними

негативними наслідками їх невиконання або неналежного виконання, які влада
встановлює для підвладних. Ці санкції спочатку є непередбачуваними, згодом —
заздалегідь усно доведеними до членів спільноти, а з появою письма — чітко
зафіксованими в офіційних документах влади (пізніше — спеціально уповноважених
осіб, органів).

З таких правил складається давнє звичаєве право. Його важливою складовою є

судові рішення. З розвитком юридичної техніки з’являються узагальнення судової
практики, державні нормативні акти та їх збірки, перші кодифікації (напр., Закони
Хаммурапі).

Етапи виникнення права:

1) протоправо, або примітивне право — безсистемне нагромадження усних

звичаїв, забезпечених владним примусом;

2) архаїчне, або давнє, право — виникнення писаних джерел та їх початкова

систематизація; його специфікою є питома вага охоронних і заборонних норм,
легалізація принципу таліону («око за око») та ін.

3) зріле право — становлення специфічної юридичної техніки, формування

чіткої ієрархії норм права (юридичних правил), збільшення ваги приватного права.

Відмінність норм права від правил первісної громади:

1) норми права з певного моменту закріплюються у письмових джерелах

правотворчих органів, судів, тоді як правила первісної громади є усними;

2) правила первісної громади, на відміну від норм права, не містять санкцій, є

мононормами;

3) виконання норм права забезпечується, передусім, державним примусом, а

правил первісної громади — звичкою, силою авторитету, інстинктом самозбереження.

Різні підходи до визначення вирішальних факторів виникнення права

обумовлюють розмаїття теорій походження права:

за теологічною теорією (Тома Аквінський, Ж. Марітен) право було створене

Богом і дароване людині через пророка чи правителя;

теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснює виникнення права

необхідністю розв’язання конфліктів між родами через укладання договорів про
примирення, які в подальшому стають правом;

теорія суспільного договору (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо) пов’язує
виникнення права з переходом від природного стану до політичного через укладання
так званого «суспільного договору» між членами суспільства та державною владою;

історична школа права (Г. Гуго, Ф. Савін’ї, Г. Пухта) відстоює тезу про те, що
право виникає спонтанно, як мова народу, виростає з «народного духу як рослина із
зерна» й набуває специфічного характеру, притаманного певному народові;

психологічна теорія права (Л. Петражицький) пов’язує витоки права з

особливостями людської психіки, специфічними правовими переживаннями,
емоціями;

історико-матеріалістична, або марксистська, теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс)

розглядає право як елемент суспільної «надбудови», який лише обслуговує «базис»
— економічну структуру суспільства, виражає волю панівного класу і виникає як засіб
експлуатації одного класу іншим;

теорія насильства (К. Каутський, Л. Гумплович) пов’язує виникнення права із

завоюванням одними групами інших (всередині племені або між племенами) й
необхідністю закріплення влади переможців над переможеними.

2. Право і мораль

Мораль (лат. mores – звичаї) – це система світоглядних настанов, принципів

і норм поведінки, які втілюють уявлення про добро і зло, належне й неналежне,
справедливе та несправедливе.

Носієм індивідуальної моралі є особистість, носієм групової моралі є певна група

людей (професійна корпорація, етнічна група, релігійна конфесія, конкретне
суспільство тощо). Дотримання вимог норм моралі забезпечується як моральною
свідомістю індивіда, так і громадською думкою.

Право і мораль мають спільну мету — забезпечення мирного співіснування

людей у суспільстві. Водночас вони є самостійними соціальними регуляторами.
Критерії розмежування права і моралі:

1. За рівнем офіційності та обов’язковості: мораль не має офіційного

характеру; право має офіційний характер і є загальнообов’язковим.

2. За сферою регулювання: мораль поширюється на всі сфери життя людини,

включаючи міжособистісне спілкування (кохання, дружбу); натомість право повинно
регулювати лише ті найважливіші відносини, які мають велике суспільне значення
для всіх або багатьох членів суспільства.

3. За формою вираження: мораль знаходить втілення у традиціях, звичаях,

ритуалах, релігійних заповідях, тощо; право ж виражається в нормативних актах та
інших офіційно визнаних джерелах права.

4. За ступенем деталізації: на відміну від норм права, мораль не містить

точних, деталізованих правил поведінки, а лише загальний напрямок дій (наприклад,
«золоте правило моралі», яке міститься у більшості класичних етичних систем,
вимагає чинити відносно інших людей так, як хочете щоб люди вчиняли відносно вас,
не деталізуючи конкретні форми таких вчинків).

5. За засобами забезпечення виконання: дотримання норм моралі

забезпечується внутрішнім переконанням людини у правильності такої поведінки та
громадською думкою, «санкціями» за порушення моральних приписів є докори
сумління та громадський осуд. Натомість право гарантується владним примусом,
порушення заборонних норм права передбачає юридичну відповідальність.

3. Право і релігія

Релігія (від лат. religare — зв’язувати) — це система поглядів на світ,

заснованих на вірі у надприродні сили, зумовлена цим світоглядом організація
життя людини, яка охоплює дотримання певних правил поведінки та культові дії,
спрямовані на комунікацію з богами.

Спільне походження релігії та права зумовлює наявність низки спільних для них
рис.

1. Релігія, як і право, приписує людям належну поведінку, тобто є регулятором

суспільних відносин.

2. Право і релігія спираються на писані джерела, які піддаються офіційному

тлумаченню з метою виявлення дійсного змісту їхніх настанов та належного їх
застосування.

Відмінності:

1. Релігійні правила та настанови поширюються на спільноту вірян відповідної

конфесії й є обов’язковими для них на засадах вільного прийняття та схвалення.
Натомість норми права претендують на універсальність, забезпечуються державою,
поширюються на всіх членів суспільства й є загальнообов’язковими на засадах не
лише вільного свідомого прийняття та схвалення, а й забезпечення державним
примусом.

2. Норми релігії регулюють як внутрішні, психічні процеси у свідомості людини

(думки, наміри, бажання), так і зовнішню поведінку, у той час як правові норми
встановлюють лише межі зовнішньої поведінки людини.

Універсалізм права проявляється, зокрема, в тому, що воно гарантує свободу

віросповідання — обирати, мати, змінювати, сповідувати (зокрема, й публічно) будь-
яку релігію або не сповідувати жодної та бути агностиком чи атеїстом. Водночас,
релігійна свобода може бути розумно обмежена в інтересах прав інших осіб,
публічного порядку, суспільної моралі тощо. Держава намагається у різний спосіб
збалансувати релігійну свободу та інтереси суспільства. Наприклад, встановлення
права на відмову від військової служби через вимоги совісті свідчить про надання
переваги свободі окремої людини, а закріплений у законах деяких держав обов’язок
фотографуватися з відкритим обличчям для отримання певних документів залишає
пріоритет за інтересами суспільства.

4. Право і політика. Право та економіка (самостійно за підручником, с. 35-40).

Тема 3. ПРАВОВІ ЦІННОСТІ

Завдання — див. с. 55 підручника «Загальна теорія права» 2020 р.

Додатково див. розділ 3 підручника.

1. Правові цінності — це засадничі вимоги до поведінки людей у

суспільстві, що забезпечують їх співіснування, задоволення й узгодження
власних та суспільних інтересів, лежать в основі усієї системи соціального
регулювання і права як її складової.

Безпосередньо не фіксуються в нормах права, а містяться в них у

«розчиненому» стані, є їх основою. Властивості:

- є втіленням найважливіших цінностей, притаманних певній цивілізації та

правовим системам суспільств, що до неї належать;

- безпосередньо випливають із сутності людини як соціальної істоти, якій

властиві природні прагнення до спілкування, безпеки, поваги до себе;

- обумовлюють зміст юридичних правил.

До засадничих правових цінностей відносять свободу, справедливість, рівність

та гідність.
 2. Свобода

Свободою є можливість людини обирати, діяти на власний розсуд. Свобода

обумовлює принцип «дозволено все, за виключенням того, що прямо заборонено
законом», вимагає непорушності та гарантування державою прав людини, та ін.

3. Рівність

Рівність — це відповідність за певними ознаками з відмінностями в інших

ознаках. Рівність людей не означає їхньої тотожності, передбачає радше подібність,
ніж однаковість.

Спочатку рівність розуміли виключно як формальну рівність, або рівність

можливостей, тобто рівність шансів досягти успіху у житті, рівні можливості участі у
формуванні суспільної думки, а також у розподілі, контролі та здійсненні політичної
влади. У сфері права формальна рівність передбачає вимогу поводитися в однакових
випадках однаково, а у відмінних — неоднаково, таким чином забороняючи
дискримінацію (від лат. discrimination — розрізнення) — необґрунтоване відмінне
ставлення до осіб, які перебувають в однаковій ситуації (пряма дискримінація), чи
однаковий підхід до осіб, які перебувають у відмінних ситуаціях (непряма
дискримінація). Вимога формальної рівності, або рівності перед правом,
конкретизується у таких принципах, як рівність перед законом, рівність перед судом,
рівноправність, рівність обов’язків.

4. Справедливість

Справедливість виражає ставлення людей один до одного з точки зору

конкуруючих інтересів, вимог та обов’язків, захищати яку покликане право.

Від лат. justitia (справедливість, правосуддя) пішло jus (право). Право може бути
визначено як нормативно закріплена справедливість.

Суб’єктивна, або особиста, справедливість — це справедливість як чеснота

особистості (наприклад, справедливий законодавець, справедливий суддя);
об’єктивна, або інституційна справедливість є реалізацією справедливості в певних
соціальних інститутах (економіці, освіті тощо). Найважливішим видом інституційної
справедливості є політична справедливість як реалізація ідеї справедливості в
таких соціальних інститутах, як право і держава.

Справедливість має три основні аспекти:

формальна справедливість вимагає однакового ставлення до однакового,

неупередженості при створенні та застосуванні юридичних правил, заперечує
державне свавілля;

змістовна справедливість вимагає, зокрема, пропорційності юридичної

відповідальності вчиненому правопорушенню, балансу особистих і суспільних
інтересів;

процедурна справедливість вимагає додержання у правотворчості та

правозастосуванні заздалегідь установлених процедурних правил, спрямованих на
забезпечення справедливого результату. Серед них такі правила судочинства, як: не
можна бути суддею у власній справі; публічність судового процесу; неупередженість
(безсторонність) суддів.

5. Людська гідність

Людська гідність є основою прав людини. Її визнання становить ядро гуманізму –

світогляду, у центрі якого знаходиться ідея людини як найвищої цінності. Гуманізм
потребує того, аби право було сконцентровано навколо людини, її інтересів,
забезпечувало їх юридичну захищеність, створювало умови для вільного людського
розвитку і самореалізації. Обумовлює визнання людини найвищою цінністю, вимагає
заборони тортур, фізичних і психологічних знущань над людиною, особливо
жорстоких покарань та ін.

Основу людської гідності становлять три важливі позиції щодо якостей та

особливостей людини:

1) подібність до Бога. Це релігійний (християнський) підхід. Оскільки Бог створив

людину за своїм образом і подобою, це піднімає її над тваринами;

2) самоціль. Розумність людини та автономія як наслідок цієї розумності

відрізняє людину й надає їй «безцінну гідність»;

3) проектування своїх можливостей, оскільки потреба людини робити себе

такою, якою вона хотіла та могла би бути, ймовірно виокремлює її серед інших живих
істот.

З цього випливає розуміння людської гідності як соціально визнаної

здатності людини бути такою, якою вона хоче та може бути.

Ідея людської гідності знаходить відбиття в низці юридичних документів. У ст. 1

Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначається: «Усі люди народжуються
вільними та рівними у своїй гідності та правах». Хартія основних прав Європейського
Союзу у преамбулі проголошує, що «ЄС ґрунтується на неподільних і загальних
цінностях — гідність людини, свобода, рівність і солідарність». Ідея людської гідності
представлена в Конституції (Основному законі) ФРН: «Гідність людини є
недоторканою. Поважати та захищати її є обов’язком усієї державної влади».
Положення про людську гідність як найважливішу конституційну цінність відбивається
в конституціях багатьох демократичних країн, зокрема України (ст. 3).

Принцип людської гідності у функціонуванні правової системи виражається

через визнання за людиною статусу суб’єкта права як носія прав та обов’язків. Саме
визнання за людиною статусу суб’єкта права підтверджує визнання за нею людської
гідності: людина має права та обов’язки, а тому й може будувати своє життя за
власними життєвими проектами.

Тема 4. ПОНЯТТЯ ПРАВА

Право — це система визнаних суспільством загальнообов’язкових

правил поведінки людей та їх об’єднань, офіційне закріплення та ефективна
реалізація яких забезпечується публічною політичною владою, передусім
державною.

Головними підходами до розуміння природи та сутності права (і водночас

правознавчими школами) є природне праворозуміння, або юснатуралізм, і
позитивне праворозуміння, або юридичний позитивізм.

Розрізняються вони, передусім, ставленням до співвідношення права і моралі.

Природне праворозуміння ґрунтується на так званій «з’єднувальній тезі»,

згідно з якою мораль є не лише бажаною рисою права, а радше його невід’ємним
суттєвим елементом, наявність чи відсутність якого є необхідним, засадничим
критерієм кваліфікації відповідного юридичного правила як правового чи, навпаки,
неправового.

Юридичний позитивізм ґрунтується на протилежній — «роз’єднувальній тезі»,

згідно з якою мораль не є елементом права, отже, не є й необхідним критерієм
кваліфікації певного юридичного правила як правового чи неправового. З точки зору
представників цієї школи, засадничим, якщо не єдиним, критерієм такої кваліфікації є
легальність джерела юридичного правила, тобто створення правила повноважним
суб’єктом правотворчості, котрим є публічна політична влада, передусім держава.

а) Природне праворозуміння (юснатуралізм)

Найвідоміші представники: Роберт Алексі (Німеччина), Джон Фінніс (Австралія),

Лон Фуллер, Рональд Дворкін, Джулс Коулмен (США).

Головні тези:

1) Мораль — не просто бажана риса права, а радше його суттєвий елемент

(Коулмен).

2) Держава не створює право, а лише закріплює його в письмових джерелах і

забезпечує своєю силою та авторитетом.

3) Державні закони мають відповідати природним засадам, які не залежать від

держави, передусім засадам моралі та справедливості. Закон, що не відповідає цим
засадам, є неправовим законом.

4) Система аморальних правил перестає бути правовою системою

(Фуллер).
 5) Право є «цілісною» («чесною») системою, що складається з правових
норм і принципів, передусім принципів справедливості, рівності, людської
гідності (Дворкін: «Law as integrity»).

б) Юридичний позитивізм

Найвідоміші представники: Ганс Кельзен (Австрія), Герберт Лайонел Адольфус

Гарт (Англія), Джозеф Раз (США) та ін.

Залежно від ставлення до необхідності врахування моральних засад

поділяється на «жорсткий» і «м’який».

Головні тези «жорсткого» юридичного позитивізму:

1) Заперечення будь-якого зв’язку між правом і мораллю як абсолютно

автономними соціальними регуляторами.

2) Право — це система встановлених і санкціонованих державою

загальнообов’язкових норм, додержання і виконання яких забезпечується державним
примусом (радянське праворозуміння).

3) Право є багаторівневою ієрархічною системою норм, які не залежать від норм

справедливості, не співвідносяться з ними; воно відрізняється від інших соціальних
порядків використанням примусу; правознавство є «чистою» наукою, очищеною від
впливу інших суспільних наук (Кельзен, «Чисте вчення про право»).

Головні тези «м’якого» позитивізму (Гарт, «Концепт права»):

1) Заперечення необхідної обумовленості права мораллю.

2) Право є системою первинних і вторинних правил, авторитетність яких

визначається не їхньою моральністю, а їхньою юридичною чинністю, а саме тим, що
вони виходять від осіб, визнаних суспільством повноважними встановлювати
юридичні правила. Первинні правила — це правила, які надають членам суспільства
права або накладають на них обов’язки (напр., норми, які забороняють грабувати,
вбивати або їздити надто швидко). Вторинні — це процедурні правила утворення,
зміни, оновлення і застосування первинних правил, подолання їхньої статичності та
невизначеності. Головним серед вторинних є правило визнання, тобто ідентифікації
правила саме як правового (напр., найпростіше правило визнання — «те, що ухвалює
монарх, є законом», більш складне — конституційне правило визнання).
 3) Наявність так званого «мінімуму природного права у позитивному праві» —
природних речей, які мають ураховуватися при встановленні юридичних правил
(напр., урахування цінності людського життя, обмеженості певних ресурсів і
можливостей та ін.).

Юридичний позитивізм, що панував у європейській юриспруденції впродовж

другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, був поставлений під сумнів після
Другої світової війни, коли в судових процесах проти нацистів та їх приплічників
обвинувачені виправдовували свої вчинки законослухняністю, обов’язком
додержуватися і сумлінно виконувати законодавство Третього рейху.

Ґустав Радбрух (Німеччина) заперечив цю позицію зверненням до засад

природного права (стаття «Законне безправ’я і надзаконне право», 1946):

Позитивістська абсолютизація закону («закон є закон», «наказ є наказ»)

призвела до ототожнення права і сили, обеззброїла всіх, включаючи правників, перед
злочинними і свавільними нацистськими законами. Проте народ не зобов’язаний
підкорятися несправедливим, свавільним законам, а правники повинні знаходити в
собі мужність визнавати такі закони протиправними. Адже існують правові принципи
більш авторитетні, ніж будь-які юридичні приписи («надзаконне право») — це
природне право, біблейські принципи, а Богові слід підкорятися більше, ніж людині,
саме Богу належить вирішальний голос.

«Формула Радбруха»: з метою забезпечення правової визначеності

(передбачуваності) позитивне право, що виходить від публічної влади, має
виконуватися навіть тоді, коли воно за змістом є неправильним і недоцільним;
виключенням є ситуація, коли чинний закон стає настільки кричуще несумісним зі
справедливістю, що заперечує її, перетворюється на «законне безправ’я» (приклад —
нацистське право). Абсолютно несправедливе право є безправ’ям, оскільки право,
включаючи позитивне, за своєю сутністю покликане слугувати справедливості.

Критерії визначення закону як абсолютно протиправного:

1) повна відсутність прагнення до справедливості;

2) свідоме заперечення рівності у правотворчому процесі.

Прикладами такого безпосереднього застосування принципів природного права

є рішення Нюрнберзького процесу та інших судів над нацистськими злочинцями.

Тема 4-1. ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ПРАВА

1. Об’єктивне та суб’єктивне право

У праві слід розрізняти:

право об’єктивне, тобто сукупність норм права, що виражені (ззовні

об’єктивовані) у відповідних юридичних джерелах — нормативно-правових актах,
судових рішеннях, правових звичаях, тощо;

право суб’єктивне, яке належить окремим особам (суб’єктам) і полягає в

наявності у кожного з них певних юридичних можливостей. Ці можливості пов’язані зі
змістом тих правил, з яких складається об’єктивне право.

Коли вказується на те, що право нам щось дозволяє чи забороняє, то мається

на увазі право в об’єктивному сенсі. Про суб’єктивне право, наприклад, йдеться тоді,
коли стверджується, що конкретна особа має право на відпочинок. Виокремлення
права в об’єктивному й суб’єктивному значеннях притаманне ще римській
юриспруденції, а згодом було запозичене більшістю європейських правових систем.
Слід підкреслити, що в сучасних умовах призначення об’єктивного права полягає
насамперед у закріпленні, захисті та забезпеченні суб’єктивних прав.

2. Ознаки права

1) Право є соціальним регулятором. Як і інші соціальні регулятори

(мораль, релігія, звичаї та ін.), право складається з правил поведінки, які
визначають межу між дозволеним і недозволеним і спрямовані на уможливлення
спільного життя людей, тобто створення умов функціонування людського
суспільства (забезпечення кооперації, розподіл благ та тягарів, вирішення
конфліктів та ін.). Саме право здатне забезпечити загальний соціальний порядок,
тобто регулярність і передбачуваність дій людей на основі взаємності.

2) Право спрямоване на забезпечення свободи: за допомогою загальних

правил право дозволяє узгодити свободу особи зі свободою інших, установити
і гарантувати сферу особистої свободи, забезпечити незалежність від чужого
свавілля та примусу.

3) Універсальність права. Це означає, що його вимоги стосуються всіх осіб

(в тому числі і держави), які зобов’язані їх неухильно дотримуватися або виконувати;
у суспільстві ніхто не може знаходитися поза правом.

4) Право має нормативний характер, який обумовлений специфікою його

основних складових: норм права і принципів права. Вони мають загальний характер,
який проявляється в їх неперсонифікованості та невичерпності.
Неперсонифікованість, тобто відсутність вказівки на конкретного адресата, дозволяє
нормам і принципам адресуватися не одній якійсь особі, а відразу багатьом, поіменно
не перерахованим. Невичерпність норми і принципу означає можливість їх
багаторазової реалізації.

5) Системність права виявляється в тому, що його елементи (норми та

принципи) пов’язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально й об’єднані
у певні структурні підрозділи.

Формальна визначеність права свідчить про те, що правові норми

закріплюються в певних формах (джерелах), визнаних суспільством. Правила,
існування яких не може бути підтверджене посиланням на ці джерела, не вважаються
правовими. Головними формами існування права є законодавство, звичаєве право,
прецедентне право, договірне право.

6) Обов’язковість права підтримується різними засобами, серед яких

насамперед звертають увагу на авторитет (легітимність).

Визнання права легітимним регулятором породжує впевненість людей

у необхідності додержання його правил. Історія доводить, що право не може
здійснюватись ефективно без згоди з боку тих, хто їй підкорюється. Сьогодні можна
звернути увагу на два важливих шляхи легітимації сучасного права.

Змістовна легітимація є наслідком сприйняття права в суспільстві як

правильного регулятора. Правильність означає, що позитивне право в цілому
відповідає змістовним моральним стандартам – справедливості, рівності, свободі,
гуманізму, закріплює й захищає основоположні права людини, що забезпечує
визнання громадянами його правил, свідчить про їх виправданість, доцільність
і корисність. Система норм, яка не претендує на правильність, не є правовою.

Процедурна легітимація забезпечується завдяки належному встановленню

правил, тобто їхньому прийняттю уповноваженим на це суб’єктом у передбаченому
порядку, з дотриманням необхідної процедури та закріпленні в певних формах
(джерелах). У разі сумнівів у змістовній та процедурній правильності легітимація
може бути підсилена завдяки судовим процедурам і підтверджена судовими
рішеннями.

7) Обов’язковість права органічно пов’язана з такою важливою його ознакою, як

забезпеченість ефективної дії права державою. Держава бере на себе
відповідальність за підтримання правового порядку в суспільстві, здійснює
адміністрування правової системи: держава уповноважується народом на
нормотворчість (створення норм позитивного права), офіційне тлумачення норм
права, контроль за їх додержанням і здійснення судочинства.

У межах реалізації цього завдання держава надає додаткові гарантії

обов’язковості права завдяки можливості застосування державного примусу.
Така можливість підтримує соціальну дієвість права, свідчить про його
гарантованість, яка не може бути забезпечена лише добровільним додержанням його
вимог. За засобами забезпечення право відрізняється від інших суспільних
регуляторів, що дозволяє характеризувати його як «примусовий порядок».

3. Функції права

Функції права — це основні напрями впливу права на суспільні

відносини.

Виокремлюють загальні соціальні та спеціальні юридичні функції права.

Серед соціальних важливе значення мають, зокрема, культурна, інформаційна,

комунікативна та ідеологічна функції.
 Крім того, слід розрізняти основні юридичні функції права:

1) Регулятивна функція, обумовлена головним призначенням права —

регулювати суспільні відносини, тобто досягати їх упорядкування, забезпечувати
передбачуваність поведінки суб’єктів права з метою гарантування суспільної
свободи. Для цього право пропонує правила, в яких зафіксовані суб’єктний та
об’єктний склад цих відносин, визначені права й обов’язки, а також закріплені
юридичні факти, з якими норми права пов’язують настання певних правових
наслідків. Крім того, мають бути встановлені процедури, які дозволяють набути,
підтвердити й реалізувати відповідні права та обов’язки.

У регулятивній функції права слід виокремлювати такі напрями, як:

забезпечення суспільного компромісу й досягнення справедливого балансу

інтересів. Право сприяє виробленню взаємовигідних або взаємоприйнятних умов
спільного існування, узгодженню різноманітних інтересів;

організація поведінки членів суспільства. Право пропонує суб’єктам програму

дій у типових суспільних ситуаціях, визначає межі такої поведінки, запроваджує
процедури реалізації прав і обов’язків;

закріплення соціальних статусів і соціальної структури. Йдеться, зокрема, про

правове закріплення прав і обов’язків відповідних категорій суб’єктів. Крім того,
важливе значення має надання правової форми різноманітним організаційним
структурам;

встановлення засобів та процедур розв’язання соціальних конфліктів. Право

пропонує ефективні інструменти припинення існуючих і попередження можливих
конфліктів як у публічній, так і у приватній сферах. Воно передбачає створення
суб’єктів, наділених повноваженнями щодо остаточного вирішення таких конфліктів,
і гарантує результати, отримані внаслідок їх залучення.

2) Охоронна функція права розкриває важливий аспект призначення права,

пов’язаний із охороною (захистом) правомірних суспільних відносин. Така охорона
здійснюється шляхом забезпечення додержання тих правил, що встановлюються
у порядку виконання регулятивної функції. З цією метою створюються охоронні
норми, в яких закріплюються підстави та заходи юридичної відповідальності. Тим
самим запроваджуються додаткові гарантії ефективного здійснення правом її
регулятивної функції.

В охоронній функції права слід виокремлювати такі важливі напрями, як:

відновлення порушених прав і компенсація понесених втрат, що досягається

визнанням неправомірних дій нікчемними й поверненням до первісного стану,
відшкодуванням правопорушником завданої шкоди, стягненням збитків, компенсацією
втрат;

суспільна відплата за правопорушення. Йдеться про покарання

правопорушника, обмеження його прав, покладення на нього додаткових юридичних
обов’язків та обтяжень;

попередження можливих правопорушень, тобто, по-перше, запобігання

вчиненню нових протиправних діянь особою, яка вже скоїла правопорушення,
шляхом застосування до неї відповідних обмежувальних заходів, і, по-друге,
загальне запобігання правопорушенням у суспільстві завдяки демонстрації
невідворотності настання несприятливих наслідків у випадку вчинення протиправних
дій.

Теми 5-6. ПРАВО, ВЛАДА І ДЕРЖАВА

1. Поняття та ознаки держави

2. Державна влада

3. Державний суверенітет

4. Функції держави

5. Форми держави

6. Правова держава. Поділ влади

7. Правовий порядок

8. Державні органи та державний апарат

1. Поняття та ознаки держави

 Держава є однією з форм організації розвиненого суспільства, яку під впливом
антропологічних та історичних чинників було обрано людством як найкращу для мирного
співіснування людей, забезпечення їхньої безпеки, особистої свободи.

Термін «держава» зазвичай розглядається в таких аспектах:

1) як країна, тобто певна обмежена територія;

2) як народ, тобто сукупність людей, що постійно проживають на цій території;

3) як влада, тобто сукупність органів і посадових осіб, що мають владні

повноваження, які поширюються на цю територію.

Держава є територіальною організацією публічної політичної влади, що

виступає офіційним представником усього суспільства, спирається на
підтримку переважної більшості населення або його окремих прошарків і
забезпечує через спеціальний апарат реалізацію своєї політики.

Ознаки держави:

1) територія — певна територія, обмежена державним кордоном;

2) населення — сукупність людей, що постійно проживають на території держави,

більшість з яких пов’язана з державою відносинами громадянства або підданства;

3) публічна політична (державна) влада, що обумовлює такі ознаки держави:

а) суверенітет;

б) здатність встановлювати загальнообов’язкові на всій території держави

правила (видавати закони);

в) наявність відокремленого від суспільства державного апарату, армії,

правоохоронних і судових органів;

г) податкова система;

4) спирання на певні прошарки суспільства (соціальну базу), якими можуть бути

окремі класи, стани, касти, бюрократія, прогресивна або реакційна більшість тощо;

Держава має бути саме правовою, справедливою організацією суспільства.

 2. Державна влада

Державна влада — це, передусім, публічна політична влада:

влада — спроможність примусити людей вчиняти так, як за інших обставин вони

б не вчинили; основними формами впливу є сила, примус, авторитет, переконування,
повноваження;

публічна — поширюється на всіх членів суспільства, здійснюється відкрито,

претендує на загальність;

політична (від давньогрецьк. «поліс») — здійснює керівництво усім суспільством

в його інтересах (принаймні, формально), регулює та узгоджує відносини між
соціальними групами з метою досягнення і підтримки стабільності та порядку (вирішення
загальних справ).

Існують два принципово протилежних за змістом типи державної влади:

1) Необмежений — влада існує заради власного блага, знищує свободу

громадян, не обмежена їхніми правами, вирішує справи переважно деспотичними
насильницькими засобами. Цей тип характерний для нерозвинених держав.

2) Обмежений — влада існує заради блага громадян, забезпечення їхньої

свободи та обмежена їхніми правами, вирішує справи переважно шляхом досягнення
соціальних компромісів. Цей тип характерний для сучасних цивілізованих держав.

Вирішальними властивостями державної влади є її легальність і легітимність,

які разом визначають її правовий характер.

Легальність — відповідність влади закону, яким її встановлено.

Легітимність — свідома, добровільна прийнятність влади членами суспільства,

її авторитетність для своїх громадян.

Видатний німецький соціолог Макс Вебер (початок ХХ ст.) виокремлював три типи
влади відповідно до легітимних підстав її здійснення: 1) традиційний; 2) харизматичний;
3) раціональний.

3. Державний суверенітет
 Фундатором доктрини державного суверенітету є французький державознавець
XVI ст. Жан Боден.

Державний суверенітет — це необхідна ознака і засаднича властивість

державної влади, що складається з її верховенства щодо будь-якої іншої влади
на території держави (внутрішня складова) та незалежності від будь-якої
іншої влади за межами території держави (зовнішня складова).

Ознаки державного суверенітету:

1) єдність — у державі може бути тільки одна державна влада;

2) неподільність — державна влада не може бути частково суверенною;

зокрема, неможливими є існування зовнішнього суверенітету без внутрішнього і навпаки,
конкуренція суверенітетів тощо (див. ст. 2 Конституції України: «Суверенітет України
поширюється на всю її територію»);

3) невідчужуваність — суверенітет не може бути нікому переданий;

4) невід’ємність — суверенітет не може бути ніким відібраний чи примусово

обмежений.

Водночас суверенітет не може бути абсолютним. Він обмежується:

а) правом, передусім невід’ємними правами людини (природне обмеження);

б) нормами міжнародного права, зокрема, але не виключно, нормами

міжнародних договорів, міжнародних союзів та організацій, учасниками яких є Д.
(свідоме обмеження).

Суверенні права — це права держави, що обумовлюються суверенітетом

державної влади і забезпечують його. До них відносяться:

1) внутрішні: право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати

податки, розбудовувати національну систему законодавства, дія якого поширюється на
всю територію держави і не може поширюватися на територію інших держав без їхньої
згоди (право на юрисдикцію);

2) зовнішні: визначати разом з іншими державами кордони, встановлювати

митний та візовий режими, укладати міжнародні договори, створювати з іншими
державами економічні, політичні, гуманітарні, військові та інші союзи, а також
приєднуватися до існуючих.

Сувереном є той, хто має ці суверенні права, встановлює загальнообов’язкові на

всій території держави єдині загальнообов’язкові правила гри.

За концепцією Бодена сувереном є король, фундатора теорії абсолютизму

Гоббса — держава, фундатора верховенства загальної (народної) волі Руссо (а також
Локка, Маркса) — народ, Карла Шмітта — той, хто має юридичне право
впроваджувати надзвичайний стан. За ідеєю представників томізму та неотомізму
(Жак Марітен) єдиним сувереном є Бог.

Співвідношення державного суверенітету з міжнародним правом:

1. Суверенітет є фундаментом розбудови сучасної міжнародної правової системи,

об’єктивною реальністю міжнародних відносин, в яких суверенні держави відіграють
визначальну роль у світовій політиці.

2. У свою чергу сучасне міжнародне право обумовлене існуванням суверенних

держав і слугує гарантом державного суверенітету, а не підкорює чи скасовує його.

3. Державний суверенітет є властивістю державної влади законно діяти на

підставі свого національного права, але у відповідності до міжнародного права.

Отже, суверенітет є політико-правовою властивістю незалежної

держави, яка дозволяє останній у межах її території вільно обирати свою
форму, встановлювати внутрішньодержавне управління шляхом розбудови
свого механізму, правової системи, здійснення юрисдикції, а також вступати у
відносини з іншими державами, зокрема шляхом укладення міжнародних
договорів, участі у створенні міжнародних економічних, політичних, військових
союзів і приєднання до існуючих.

4. Функції держави

Засадничими цілями створення та існування держави є:

1) справедлива організація суспільства;

2) забезпечення суспільного порядку, безпеки членів суспільства;

 3) гарантування прав членів суспільства (негативні та позитивні зобов’язання
держави у сфері прав людини).

Функції держави — це нормативно регламентовані та організаційно

забезпечені сфери діяльності держави, зумовлені цілями її створення та
існування, відбивають її цивілізаційну сутність і соціальне призначення.

Функції держави за сферами її діяльності умовно поділяють на внутрішні

(економічна, фіскальна, соціальна, національно-консолідуюча, науково-просвітницька,
культурна, комунікативна, правоохоронна, оборонна, екологічна та ін.) та зовнішні
(дипломатична, економічна, підтримання світового правопорядку та ін.),

Внутрішні функції — забезпечують внутрішню політику держави:

політична — регулювання політичних відносин, вироблення внутрішньої

політики держави;

економічна — регулювання економічних відносин, створення умов для розвитку

виробництва; визнання і захист різних форм власності, підприємницької діяльності;
прогнозування розвитку економіки;

фіскальна — організація системи оподаткування і фінансового контролю за

справлянням, надходженням та витратою податків;

соціальна — опрацювання системи соціального захисту, зокрема пенсійного і

медичного забезпечення;

національно-консолідуюча — консолідація нації, розвиток національної

самосвідомості; сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і національних
меншин;

науково-просвітницька — сприяння розвитку науки, організація освіти, просвіта

членів суспільства;

культурна — сприяння розвитку культури, охорона культурної спадщини;

комунікативна — забезпечення суспільства надійними системами комунікацій,

зокрема транспортними та інформаційними;

правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод

громадян, законності і правопорядку;
 оборонна — захист суспільства, державного суверенітету від зовнішніх посягань
економічними, дипломатичними і воєнними засобами;

екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної

рівноваги; охорона і раціональне використання природних ресурсів.

Зовнішні функції — забезпечують зовнішню політику держави:

політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних

зносин з іноземними державами відповідно до норм і принципів міжнародного права;
економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними
державами; інтеграція до світової економіки; екологічна — підтримання екологічного
виживання на планеті; підтримання світового правопорядку — участь у врегулюванні
міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

В умовах глобалізації світу, участі цивілізованих держав у міжнародних

економічних, політичних, військових союзах поділ державних функцій на внутрішні та
зовнішні є умовним, адже більшість означених функцій мають як внутрішній, так і
зовнішній вираз.

5. Форми держави

Форма держави — це юридична конструкція, що характеризує організацію

і будову публічної політичної влади в певній державі.

Її складовими є форма державного правління і форма територіального

державного устрою. Третім показником державної влади є державний режим, який
характеризує методи її здійснення.

1) Форма державного правління — відображає спосіб утворення органів

державної влади, їхню структуру, компетенцію, взаємовідносини та відносини із
суспільством.

Дві форми правління: монархія та республіка.

Монархія (від грецьк. «влада одного») — це форма правління, за якої

верховна влада у державі юридично належить одній людині, зазвичай на праві
спадкоємства.
 Види монархій:

а) Абсолютна (необмежена) монархія — вся державна влада без поділу її на

гілки як юридично, так і фактично зосереджена в руках монарха. Сучасними видами є
теократична монархія (Саудівська Аравія, Ватикан) і султанат (Оман, Кувейт);

б) Конституційна (обмежена) монархія — влада монарха юридично і фактично

обмежена конституцією та поділена із законодавчим представницьким органом (Бельгія,
Велика Британія, Іспанія, Нідерланди, Швеція, Японія та ін.).

Республіка (від лат. «спільна справа») — це форма правління, за якої вищі

органи державної влади обираються безпосередньо народом або формуються
органами народного представництва на певний термін.

Види республік (головний критерій виокремлення — «хто формує уряд»):

а) президентська республіка — президент, якого обирає безпосередньо

населення, є одночасно головою держави і головою виконавчої влади (уряду), яку
самостійно формує. Уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і
підконтрольний йому, що не виключає парламентського контролю за діяльністю
президента та уряду (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія);

б) парламентська республіка — уряд формується парламентом, відповідальний

перед ним, підзвітний і підконтрольний йому. Головою уряду (зазвичай, прем’єр-
міністром) є лідер парламентської більшості (коаліції партій або правлячої партії).
Президент є головою держави, але не головою виконавчої влади, обирається
парламентом або колегією за участі парламенту (ФРН, Італія, Чехія, Угорщина, Греція,
Індія);

в) мішана республіка (напівпрезидентська) — уряд формується президентом і

парламентом спільно, причому парламент затверджує весь склад уряду, а кандидатуру
голови уряду пропонує президент. Останній є головою держави, у деяких країнах —
також головою виконавчої влади, але не головою уряду, обирається всім населенням
шляхом прямих виборів. Уряд підзвітний і підконтрольний парламенту та президентові.
Це визначає так звану «біцефальність» (двохголовість) виконавчої влади (Україна,
Франція, Румунія, Фінляндія, Ірландія, Російська Федерація).

Залежно від співвідношення конституційно визначених повноважень президента і

парламенту щодо уряду (підзвітність і підконтрольність уряду) мішані республіки
поділяють на:

парламентсько-президентські республіки (Польща, Україна з січня 2006 р. по

жовтень 2010 р. та з березня 2014 р. до цього часу);

президентсько-парламентські республіки (Франція, Російська Федерація).

2) Форма територіального державного устрою — відображає внутрішню

структуру держави, спосіб її територіального поділу, рівень її централізації,
співвідношення компетенції центральних і місцевих органів державної влади.

Виокремлюють такі форми територіального державного устрою: проста (унітарна

держава), складні (федеративна держава, конфедерація, в минулому — імперія).

Унітарна держава (від лат. «єдність») — єдина цілісна держава, територія якої
поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, воєводства,
графства), які не мають суверенних прав.

Більшість держав у світі мають саме таку форму державного устрою.

За статусом структурних одиниць унітарні держави поділяють на:

а) прості — всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий статус;

б) складні — окремі одиниці мають спеціальний автономний статус (Крим в

Україні, Абхазія, Аджарія і Південна Осетія в Грузії, Каталонія, Андалусія та ін. в Іспанії).

Федеративна держава (від лат. «союз») — складна держава, в якій влада

розосереджена між центральними (федеральними) органами та органами її складових
(суб’єктів федерації), які мають певні суверенні права (передусім, на власну організацію
законодавчої, виконавчої та судової влади з повноваженнями, що обмежуються
федеративною конституцією).

Конфедерація — тимчасовий союз держав, що створюється з певною метою, яка

єдино й обмежує їхню самостійність (зараз не існують, крім суто формально
Швейцарcької Конфедерації, яка незважаючи на назву фактично є федеративною
республікою).

Імперія (від лат. влада) — суто історична форма державного устрою, що являла
собою багатонаціональну жорстко централізовану державу, яка була створена внаслідок
насильницького або формально добровільного приєднання державою до себе інших
держав (Римська, Російська, Австро-Угорська імперії).

3) Державний (політичний) режим — відображає систему методів здійснення

державної влади.

За рівнем участі народу в здійсненні державної влади, станом забезпеченості

прав громадян державні режими поділяють на:

Демократичний режим — це організований і забезпечений державою стан

політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на засадах
додержання і захисту прав людини, широкої реальної участі громадян та їх об’єднань
(громадянського суспільства) у формуванні державної політики і державної влади.

Ознаки:

- безпосередня і представницька участь народу, об’єднань громадян, кожної

людини у державній владі;

- поділ державної влади;

- поділ повноважень між державною владою і місцевим самоврядуванням;

- прийняття рішень в інтересах більшості з урахуванням і надійним забезпеченням

прав меншості;

- реальне гарантування державою прав людини;

- ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність, свобода думки, слова,

віри, інформації, друку тощо.

Антидемократичний режим — не відповідає суттєвим ознакам демократичного

режиму або повністю йому протилежний. Види:

а) Авторитарний режим:

- часткове чи повне фактичне відсторонення народу від державної влади;

- надмірна централізація державної влади;

- перевага командних методів управління економікою і суспільством;

- зловживання державним свавіллям як соціальним регулятором;

 - обмеження прав людини, відсутність чи обмеженість політичного плюралізму;

- нехтування правами меншості.

б) Тоталітарний режим — найбільш жорстка форма антидемократичного

режиму, крайній прояв авторитаризму:

- замість авторитарних обмежень — повне фактичне заперечення децентралізації

влади, економічного, ідеологічного і політичного плюралізму, зокрема багатопартійності;

- підкорення інтересів людини інтересам держави, що визначаються владною

верхівкою;

- заперечення і масові порушення державною владою прав людини;

- державна сваволя як основний соціальний регулятор.

Різновидами є расистський режим (апартеїд), фашизм, диктатура.

Україна є:

за формою правління — мішаною (парламентсько-президентською)

республікою;

за державним устроєм — складною унітарною;

за державним режимом — демократичною.

6. Правова держава. Поділ влади

Виникнення наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в Німеччині концепції правової

держави (Іммануїл Кант, Карл Теодор Велькер, Роберт фон Моль) було зумовлено
прагненням до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена
правом і правами людини.

Правова держава — це держава, в якій з метою забезпечення свободи і

гідності людини проголошуються та діють принципи поділу влади, зв’язаності
державної влади правом та конституцією, гарантується повний та ефективний
судовий захист.

Ідея правової державності виникла на тлі боротьби буржуазного суспільства

проти абсолютної монархії. Фундатором є Іммануїл Кант (Німеччина, 1797). Автором
терміну «правова держава» (Rechtsstaat) є Карл Теодор Велькер (Німеччина, 1813).

Держава є дійсно правовою лише в тому разі, якщо вона спрямована на

забезпечення і збереження справедливості та рівності, якщо її метою є свобода і
гідність її громадян.

Ознаками правової держави є впровадження і додержання таких принципів:

1) принцип поділу влади;

2) принцип незалежності суду, згідно з яким як процес судочинства, так і судове

рішення мають бути повністю незалежні як від впливу вищих інстанцій, так і від будь-
якого впливу ззовні;

3) принцип підзаконності адміністративного управління, що виключає

можливість здійснення адміністративної діяльності, яка не визначена законом;

4) принцип правового судового захисту, що гарантує можливість вчинення

судового позову проти будь-якої протиправної адміністративної дії;

5) принцип суспільно-правової компенсації, що забезпечує право на майнову

компенсацію постраждалим внаслідок як протиправної, таке і законної
адміністративної діяльності в майновій сфері.

В англо-американському праві аналогом доктрини правової держави є

доктрина верховенства права, яка набула поширення також у континентальній
Європі.

Основні положення класичної концепції поділу влади:

У кожній державі є три види влади — законодавча, виконавча і судова. Задля

забезпечення політичної свободи, недопущення деспотії потрібен їх поділ: вони
мають належати різним органам, особам, різним прошаркам суспільства. Стрижнем
системи поділу влади є механізм «стримувань і противаг», що має діяти всередині
цієї системи. Без нього поділ влади навряд чи може вважатися дієздатним,
зловживання владою — неможливим, а політична свобода — захищеною (фр.
філософ XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є «Про дух законів»).

Отже, поділ влади (розподіл влад) — це антидеспотичний принцип

організації державної влади, спрямований на унеможливлення її концентрації в
руках однієї особи чи групи осіб.

В Україні державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,

виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України). Крім трьох зазначених гілок державної
влади, деякі науковці виокремлюють також президентську і контрольну гілки. До
останньої відносять прокуратуру, антимонопольний комітет та ін.

Поділ влади не слід ототожнювати з поділом праці та повноважень у

державному апараті, має дві складові:

1) поділ повноважень між державними органами;

2) механізм взаємних стримувань і противаг між ними.

Механізм «стримувань і противаг» — це конституційний механізм,

відповідно до якого гілки влади не тільки розподілені організаційно і
функціонально, але й юридично незалежні одна від одної, причому кожна з
гілок не має ані формального, ані фактичного верховенства, зате має
повноваження, які дозволяють їй урівноважувати, контролювати й
обмежувати інші гілки.

Уперше реалізований у Конституції США 1787 р.

Елементи механізму «стримувань і противаг» за Конституцією України:

- право повернення Президентом законів у Верховну Раду із зауваженнями

(право обмеженого вето);

- імпічмент Президента на підставі рішення Верховної Ради і висновку

Верховного Суду України, що спричиняє позбавлення його посади;

- перевірка Конституційним Судом законів на відповідність Конституції; та ін.

7. Правовий порядок

Правовий порядок (правопорядок) — це стан, рівень упорядкованості

суспільних відносин правом, що фактично склався та існує в певному
суспільстві.
 Риси:
1) є складовою суспільного порядку;
2) є фактичним, а не ідеальним станом — характеризує не задум законодавця,
а його реальне втілення в життя;
2) є підсумком дії права, показником ефективності правового регулювання.
Види правопорядку за його поширеністю на певне коло осіб (держав):
1) національний — правопорядок, що існує в певній державі;
2) регіональний (наднаціональний) — правопорядок, що існує в певній
спільності держав, що склалася історично, географічно чи юридично (союз,
співтовариство) (напр., європейський правопорядок);
3) світовий — характеризується поширеністю низки принципів і норм права на
всю людську цивілізацію (права людини, неприпустимість тероризму та застосування
зброї масового враження та ін.).
це фактичний стан упорядкованості, урегульованості та організованості
суспільних відносин, який формується та функціонує на основі права внаслідок його
реалізації через правомірну поведінку суб’єктів права та гарантується й захищається
державою.

Правопорядок виступає метою і фактичним результатом існування права,

в зв’язку з цим розрізняють реальний правовий порядок як підсумок правового
регулювання та ідеальний правовий порядок як модель (еталон) упорядкованості
суспільних відносин, передбачена нормами права.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується

на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством.

8. Державні органи та державний апарат

Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований

колектив державних службовців або одна особа, що обіймають юридично встановлені
посади і наділені відповідною владною компетенцією для виконання певних владно-
управлінських функцій держави.
 Компетенція — це належним чином установлена сукупність повноважень.

Державний апарат — це розгалужена система державних органів,

наділених повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу й
управляти різними сферами суспільного життя від імені держави.

Ознаки державного апарату:

1) наділений державно-владними повноваженнями;

2) первинним його елементом є державний орган;

4) у ньому на постійних засадах працюють професійні кадри — державні

службовці;

5) функціонує виключно у формах, межах і в порядку, що визначені

законодавством;

6) у своїй діяльності спирається на можливість застосування публічного

владного примусу в порядку, обсязі, формах і випадках, встановлених законом.

Принципи організації та діяльності державного апарату:

1) поділ влади;

2) виборність вищих органів державної влади;

3) верховенство права над державною сваволею;

4) законність — діяльність згідно з принципом «дозволено лише те, що прямо

визначене законом». Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України;

5) професіоналізм, компетентність, сумлінність, ефективність;

6) прозорість, підконтрольність.

Державна служба — це професійна діяльність осіб, які займають

посади в органах державної влади, з практичного виконання завдань і
функцій держави.

Тема 7. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

 1. Поняття і види джерел права

Джерела (форми) права — це різноманітні визнані певною національною

правовою системою джерела, в яких містяться юридичні правила і з яких
вони беруться з метою правового регулювання суспільних відносин.

Джерела права поділяють на:

- обов’язкові — в яких офіційно закріплюються юридичні правила, що свідчить

про обов’язковість цих правил для учасників суспільних відносин, набрання ними
офіційного статусу норм права (у різних правових системах це: нормативно-
правовий акт; судовий прецедент; правовий звичай; нормативно-правовий
договір.

- переконливі (авторитетні), або субсидіарні, — в яких офіційно не

закріплюються норми права, зате містяться авторитетні вимоги до їх створення й
реалізації (судова практика; правова доктрина; загальні принципи права).

Вибір джерел права для правового регулювання відносин у певному суспільстві

залежить від національної правової системи, що історично склалася і функціонує в
цьому суспільстві.

2. Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що

приймається (видається) уповноваженим суб’єктом правотворчості в
уніфікованій формі та за спеціальною процедурою, призначенням якого є
офіційне закріплення норм права.

Є основним обов’язковим джерелом права у національних правових системах

романо-германської правової сім’ї (зокрема в нпціональній правовій системі України).

Докладніше див. тему 15 «Нормативно-правові акти».

3. Правовий звичай

Правовий звичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок

тривалого однакового ефективного регулювання за його допомогою
тотожних суспільних відносин і визнане суспільною практикою та
державою як джерело права.

Звичай стає правовим, отже, загальнообов’язковим, у разі його легалізації,

яка здійснюється не шляхом викладення звичаєвого правила в нормативно-
правовому акті, а одним із таких способів:

1) відсиланням до певного звичаю в нормативно-правовому акті;

2) фактичним використанням звичаєвого правила у рішеннях судів та інших

органів публічної влади;

3) встановленням державою загального правила набрання звичаями статусу

правових (так, у Великій Британії місцевий звичай вважається правовим у разі, якщо
він склався як звичай до 1189 р.).

Сукупність усіх правових звичаїв становить звичаєве право. Воно є

важливою складовою деяких сучасних національних правових систем, зокрема
англійського права.

Правові звичаї в Україні: звичаї ділового обороту, зокрема торговельні,

можливість застосування яких передбачена ст. 7 ЦК України, Міжнародні правила
інтерпретації комерційних термінів Інкотермс 2010) та ін.

Славетний французький правознавець-компаративіст Рене Давід (Франція) у

національних правових системах романо-германської правової сім’ї розрізняє три
види звичаїв (залежно від їх функцій і співвідношення із законом):

1) звичаї secundum legem (у доповнення до закону), що допомагають

тлумачити норми закону, тобто з’ясовувати для себе і роз’яснювати іншим дійсний
зміст юридичного правила;

2) звичаї praeter legem (крім закону), що застосовуються з метою

подолання прогалин у законодавстві;

3) звичаї abversus legem (проти закону), сфера поширення яких

обмежена, оскільки колізії між законом і звичаєм, як правило, вирішу ються на
користь закону.

Звичай є обов’язковим джерелом права у національних правових

системах традиційного типу права (традиційної правової сім’ї) (див.
відповідну тему навчального курсу «Порівняльне правознавство»).

4. Нормативно-правовий договір

Нормативно-правовий договір — це дво- або багатостороння угода,

що містить норми права.

Застосовується, як правило, в публічно-правовій сфері, є інструментом

правового регулювання в таких галузях, як:

- конституційне право (Конституційний договір між Верховною Радою України

та Президентом України про основні засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України від 08.06.1995 р.);

- міжнародне публічне і міжнародне приватне право (міжнародний договір);

- адміністративне право (адміністративний договір);

- трудове право (колективний договір).

5. Судовий прецедент

Судовий прецедент — це:

1) покладений в основу вирішення судової справи і закріплений у

судовому рішенні вирішальний аргумент, принцип, що набуває
нормативного характеру, тобто визнається загальнообов’язковим
правилом вирішення судами аналогічних питань матеріального чи
процесуального права у всіх подальших справах;

2) судове рішення, в якому цей вирішальний аргумент

сформульовано вперше.

Є основним джерелом права у країнах англо-американської правової сім’ї.

Доктрина судового прецеденту в мотивувальній частині прецедентного

судового рішення виокремлює дві складові:

1) ratio decidendi (лат.: вирішальний аргумент) — частина, що містить

викладення й аргументацію принципу, юридичної ідеї, на підставі якої справу (чи
окреме питання) вирішено певним чином, або сам цей принцип, проголошений і
роз’яснений судом;

2) obiter dictum (лат.: сказане між іншим) — частина, що містить

викладення допоміжних міркувань щодо справи.

При цьому саме ratio decidendi, а не рішення в цілому, вважається таким,

що має нормативний характер та є обов’язковим для наступних аналогічних
справ.

Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі Stare decisis («стояти на

вирішеному»), згідно з яким суди при вирішенні справ зв’язані прецедентами і не
можуть переглядати їх за своїм розсудом. Причому судді дотримуються цього
принципу не стільки під загрозою скасування рішення вищою інстанцією, а радше для
досягнення судовою практикою єдності. Він відображає загальне правило, згідно з
яким «панує право, а не примха», закон, а не державна (суддівська) сваволя, тобто
норма права за однакових обставин має застосовуватися однаково, що зміцнює
авторитет суддів як безсторонніх слуг правосуддя.

Утім, за певних умов і з використанням визначених процедур прецедент може

бути подолано як судовою інстанцією, яка його створила, так і вищими судовими
інстанціями.

Умовою чинності прецедентів є наявність офіційних джерел інформації про

них. Так, в Англії з 1870 р. існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові
звіти», «Англійські судові звіти» та ін. У США щорічно видається 350 томів збірників
судової практики.

Законодавство України визнає обов’язковим джерелом українського права

лише один вид прецедентів — рішення ЄСПЛ. Статтею 17 Закону України «Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»
від 23.02.2006 р. прямо передбачено, що суди застосовують при розгляді справ
практику ЄСПЛ як джерело права. Це пов’язано з тим, що зміст і значення приписів
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод великою мірою
розкривається саме у практиці ЄСПЛ, що обумовлює застосування у європейській
юриспруденції терміну «право Європейської конвенції» (або «конвенційне право»).
 Держави-учасниці Конвенції повинні брати до уваги не лише ті рішення
ЄСПЛ, які винесено щодо цієї конкретної держави, але й рішення, винесені
відносно третіх країн, оскільки вони можуть навчити їх, як уникнути подібних
порушень у майбутньому і відповідним чином змінити власну правову систему і
правозастосовну практику. Рішення ЄСПЛ повинні бути стимулом для держав-
учасниць до змін їх законодавства та правозастосовної практики для того, щоб цими
державами не порушувались права людини і щоб у майбутньому відносно них не
було винесено рішення у справах, що стосуються тих самих або подібних питань.

Аналіз судових рішень українських судів свідчить про те, що останні

систематично звертаються до рішень ЄСПЛ як до джерела права, у тому числі у
випадках, коли виникає необхідність відмовитися від застосування законодавчого
припису, який суперечить міжнародним зобов’язанням України у сфері забезпечення
прав людини.
Чоловік звернувся до суду із вимогою визнати дії Державної прикордонної служби України (ДПС України)
протиправними. Позивач працював за контрактом у ДПС України на посаді старшого офіцера. З 13.10.2014 р. по 28.09.2015 р.
він перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 24 вересня 2015 р. він звернувся із заявою
про надання йому відпустки до досягнення дитиною шести років у зв’язку із тим, що дитина потребує догляду за станом
здоров’я. Відповідач відмовив у наданні такої відпустки, посилаючись на Закон України «Про соціальний і правовий захист
військовослужбовців та членів їх сімей», який гарантує право скористатися такою відпусткою тільки військовослужбовцям-жінкам
(у чинній редакції Закону ця норма зберігається).

Суд задовольнив позов, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі «К. Маркін проти Російської Федерації», в якому,
серед іншого, зазначено, що «гендерні стереотипи, які диктують сприйняття жінки як особи, яка здебільшого піклується про
дітей, а чоловіка як годувальника, самі по собі не можуть становити достатнє виправдання різниці у поводженні, також як і інші
стереотипи, пов’язані з расою, походженням, кольором шкіри або сексуальною орієнтацією». Суд також посилався на принцип
рівності жінок і чоловіків, закріплений у Конституції України. Це дозволило суду обґрунтувати висновок, що припис Закону
України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» суперечить міжнародним актам і Конституції
України, а тому не повинен застосовуватися.

6. Судова практика та судова правотворчість

У країнах романо-германської правової сім’ї умовним аналогом судового

прецеденту є судова практика.

Під судовою практикою як субсидіарним джерелом права розуміють

усталену практику однакового вирішення судами певних справ, однакового
застосування певних норм матеріального і процесуального права, яке
визначається судами вищих інстанцій як зразок, еталон шляхом ухвалення у
конкретних справах рішень, які містять обов’язкові для нижчих судів правові
позиції.
 У багатьох країнах романо-германської правової сім’ї визнається доктрина
«сталості юриспруденції», яка вимагає від судів дотримуватися сталої судової
практики як важливого чинника єдності судової системи і національної правової
системи загалом.
Судова правотворчість — це діяльність судів із:
а) створення нових і подолання чинних судових прецедентів — судова
правотворчість у класичному розумінні, яка є властивою національним
правовим системам англо-американської правової сім’ї;
б) ухвалення судових рішень, в яких шляхом тлумачення правових актів
їм фактично надається нового значення — створення так званих «прецедентів
тлумачення»;
в) фактичного скасування чинних нормативно-правових актів або їхніх
частин шляхом визнання їх неконституційними (в Україні це є виключним
повноваженням Конституційного Суду України) або протиправними (в Україні це
є виключним повноваженням адміністративних судів) — так звана «негативна
правотворчість».
В Україні судова практика довгий час офіційно не визнавалась джерелом
права, проте нижчі судові інстанції завжди намагалися слідувати практиці вищих судів
при розв’язанні аналогічних справ під загрозою високої ймовірності скасування їх
рішень в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих
судових інстанцій завжди виступала орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших
правозастосовних органів.

У сучасній Україні судова практика на законодавчому рівні набирає

обов'язкового характеру та стає обов’язковим джерелом права.

Статус обов’язкового джерела права в Україні визнається за рішеннями

Верховного Суду, адже ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від
02.06.2016 р. передбачає, що висновки щодо застосування норм права, викладені у
постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних
повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що
містить відповідну норму права. Відповідно цьому висновки щодо застосування норм
права, викладені у постановах Верховного Суду, мають враховуватися іншими
судами при застосуванні таких норм права.

Статус обов’язкового джерела права в Україні також має визнаватися за

рішеннями Конституційного Суду України про неконституційність повністю або в
окремій частині певного нормативно-правового акта («негативна правотворчість») та
щодо офіційного тлумачення Конституції України.
 Отже, сьогодні в Україні статус судової практики як обов’язкового джерела
права мають висновки, зроблені в конкретних справах Європейським судом з прав
людини, Верховним Судом в рішеннях щодо неоднакового застосування норм
матеріального і процесуального права, а також рішення Конституційного Суду
України. Рішення інших судових інстанцій, які містять правові зразки одноманітного та
багаторазового застосування й тлумачення правових норм, можуть також набувати
статус джерела права, але не обов’язкового, а переконливого (авторитетного).

7. Правова доктрина
Правова доктрина — це визнана юридичною спільнотою та в її особі
правовою системою впливова правова теорія, створена авторитетними
юристами минулого й сучасності та закріплена в наукових працях,
мотивувальних частинах рішень КСУ та загальних судів вищих інстанцій,
тощо (напр.: наукові доктрини поділу влади, державного суверенітету, судові
доктрини дружнього ставлення до міжнародного права, плодів отруєного дерева
тощо).

Є субсидіарним авторитетним джерелом права, водночас важливим джерелом

створення інших джерел права й розбудови правової системи в цілому.

Як джерело права, правова доктрина застосовується і у національному, і у

міжнародному праві. Так, статтею 38 Статуту Міжнародного суду ООН передбачено
можливість її безпосереднього використання. Визначається, що суд зобов’язаний
вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права та при цьому
застосовує «...судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з
публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».
Крім того, доктрина знаходить свій вияв у окремих думках суддів міжнародних судів,
експертних висновках і доповідях міжнародних організацій.

В європейському праві переважає формування правової доктрини вищими

судовими інстанціями. Так, Суд Європейського Союзу (Європейський Суд
Справедливості) систематично посилається на наукові доробки авторитетних
правознавців і правознавчих шкіл. ЄСПЛ у своїх рішеннях посилається як на
національні, так і на загальні правові доктрини.
 У національній правовій системі України важливим суб’єктом формування
правових доктрин виступає Конституційний Суд України, який викладає власне
розуміння духу Основного Закону та поточного законодавства (напр., доктрина
дружнього ставлення до міжнародного права). Закріплені ним у правових
позиціях доктринальні положення підсилюються завдяки загальнообов’язковості
рішень органу конституційної юрисдикції. У свою чергу КСУ в мотивувальних частинах
своїх рішень спирається на думки видатних учених-юристів, висновки провідних
юридичних наукових установ та навчальних закладів.

У ХХ-ХХІ ст. усе більшого значення набувають цілісні систематизовані

доктрини, що склалися внаслідок багаторічної академічної та практичної діяльності
правознавців, на які безпосередньо спираються суди та інші правозастосовні органи.
У країнах англо-американського права до них належать, зокрема, доктрина
обов’язковості дотримання прецеденту (stare decisis), доктрина
верховенства парламенту. У судовій практиці США активно використовуються
численні судові доктрини, зокрема доктрина «політичного питання», згідно з
якою суди не можуть вирішувати справи, в яких порушуються політичні питанні,
оскільки вони підлягають розв’язанню політичними гілками влади (законодавчою та
виконавчою).

У мусульманському праві допускаються офіційні посилання на доктрину

як обов’язкове джерело права (див. відповідну тему навчального курсу
«Порівняльне правознавство»).

Тема 8. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. Зміст і межі ПР

Правове регулювання (далі за текстом — «ПР») — це впорядкування

поведінки учасників суспільних відносин за допомогою юридичних засобів.

Об’єктом ПР є людська діяльність, поведінка людей та їх об’єднань у

суспільстві, яка в силу своєї соціальної значущості регулюється нормами та
принципами права (юридично значуща поведінка).
 Предметом ПР є такі суспільні відносини, впорядкування яких є можливим і
водночас доречним саме за допомогою юридичних засобів. Адже слід мати на увазі,
що право є важливим соціальним регулятором, проте не єдиним і не всеохоплюючим.
Існують певні об’єктивні можливості права, які визначають межі ПР, поза якими воно
стає неефективним, некорисним і навіть шкідливим. Визначення цих меж є
необхідним задля запобігання тотальному регламентуванню суспільного життя й
втручанню держави в особисте життя членів суспільства — як шляхом її
регламентації, так і з використанням специфічних примусових процедур. Адже право
досягає своїх цілей і дійсно регулює суспільні відносини лише остільки, оскільки
поведінка людей, якої вимагають його норми, є об’єктивно можливою й відповідає
соціальним, зокрема економічним та політичним, умовам.

Отже, не всі відносини підлягають ПР, а лише ті, що, відповідають таким
ознакам:

1) мають особливу соціальну значущість;

2) зачіпають інтереси інших осіб і суспільства у цілому;

3) передбачають можливість соціального конфлікту внаслідок цінності та

обмеженості ресурсів (суспільних благ), з приводу яких вони виникають;

4) є сталими, повторюваними;

5) за своїми специфічними якостями і проявами припускають можливість та

ефективність зовнішнього, саме правового впливу на них.

Узгоджена, динамічна система уніфікованих юридичних засобів,

необхідна та достатня для забезпечення ПР, становить механізм ПР (МПР). МПР
складається з таких засобів, як: норми права; принципи права; правові відносини;
акти реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків; акти застосування права.

2. Види ПР

Залежно від специфіки юридичних засобів, що використовуються при ПР:

1) нормативне — здійснюється на основі створених уповноваженими

суб’єктами нормативно-правових актів та інших джерел права. Специфічні ознаки:
поширюється на заздалегідь не визначену кількість тотожних випадків; адресується
колу осіб, що персонально не визначається; здійснюється, як правило, протягом
тривалого часу;

2) індивідуальне (ненормативне) — здійснюється за допомогою видання

уповноваженими суб’єктами індивідуальних правових актів, передусім на стадії
застосування права. Воно спрямовується на впорядкування конкретної поведінки,
поширюється лише на персонально визначене коло осіб.

За характером розподілу компетенції:

1) централізоване — повноваження на яке мають тільки центральні органи

державної влади;

2) децентралізоване — повноваження на яке мають тільки місцеві органи

державної влади та органи місцевого самоврядування (напр., ПР благоустрою
населених пунктів, розпорядження майном, що знаходиться в комунальній власності
тощо).

За ступенем причетності суб’єктів до процесу створення правил, що

регламентують їхню поведінку:

1) субординаційне — не передбачає погодження юридичних правил із

суб’єктами, на яких поширюється їхня дія (напр., регламентація суспільних відносин
на підставі нормативно-правових та індивідуальних правових актів);

2) координаційне — передбачає узгодження й співпрацю суб’єктів зі

створення таких правил (напр., укладання нормативно-правових договорів);

3) автономне — характеризується збігом суб’єкта створення й суб’єкта

застосування юридичного правила в одній особі (напр., затвердження рішенням Ради
адвокатів України Порядку допуску до складення кваліфікаційного іспиту, Порядку
складення кваліфікаційного іспиту, Методики оцінювання результатів складення
кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською діяльністю в
Україні).

Останнім часом юридична наука виокремлює також державне та недержавне

ПР (докладніше див. питання 8).

3. Методи ПР
 Метод ПР — це загальний підхід до впорядкування певної сфери
суспільних відносин, який зумовлює використання того чи іншого
специфічного комплексу юридичних засобів.

Дає відповідь на питання, як саме суспільні відносини правом регулюються.

Основними методами ПР є диспозитивний та імперативний.

Диспозитивний метод ПР передбачає впорядкування поведінки суб’єктів

правових відносин шляхом установлення двох типів юридичних правил:

1) правил, що встановлюють межі дозволеної поведінки суб’єктів. Так, ЦК

України закріплює істотні умови цивільних договорів, досягнення сторонами
домовленості щодо яких дозволяє кваліфікувати ці договори як укладені. При цьому
законом визначається лише перелік таких умов, тоді як конкретизація їхнього змісту
здійснюється за домовленістю сторін. Напр., відповідно до ст. 810-1 ЦК України
істотними умовами договору оренди житла з викупом є, зокрема, строк, на який
укладається договір, розміри і строки внесення орендних платежів; отже, сторони
такого договору зобов’язані зазначити в ньому ці умови, установивши при цьому їхній
кількісний вираз на свій розсуд, тобто за домовленістю;

2) субсидіарних правил, що застосовуються лише в разі, якщо суб’єкти

самостійно не встановили для впорядкування відносин між собою інших правил (не
спромоглися, не забажали або забули їх установити). Напр., відповідно до ст. 632 ЦК
України якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з
його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні
товари, роботи або послуги на момент укладення договору).

Диспозитивний метод ПР передбачає вільну саморегуляцію суб’єктами їхньої

поведінки, встановлює лише межі та процедури такої саморегуляції. Він є
характерним, передусім, для приватного права, оскільки передбачає самостійність
суб’єктів у виборі ними варіанту поведінки.

Імперативний метод ПР передбачає впорядкування поведінки суб’єктів

правових відносин шляхом категоричної та детальної її регламентації юридичними
правилами, неможливість установлення цими суб’єктами інших правил поведінки на
власний розсуд.
 Цей метод не допускає вільної саморегуляції суб’єктами їхньої поведінки,
відступлення від конкретних вимог норм права. Він є характерним, передусім, для
публічного права, оскільки ґрунтується на підпорядкуванні одних суб’єктів відносин
іншим, не припускає ані самостійності суб’єктів у виборі ними варіантів поведінки, ані
можливості врегулювання відносин суб’єктами за їхнім розсудом. Напр., статтею 42
КАС України встановлено перелік відомостей, що зазначаються в журналі судового
засідання; отже, секретар судового засідання зобов’язаний внести всі ці відомості до
журналу і водночас не має права доповнити їх іншими відомостями, не
передбаченими процесуальним законом.

Крім наведених основних, у ПР використовуються також субсидіарні

(допоміжні) методи — рекомендаційний, заохочувальний та ін.

Рекомендаційний метод ПР передбачає впорядкування суспільних відносин

шляхом надання вказівок, що не мають обов’язкової юридичної сили, щодо найбільш
прийнятної для суспільства, ефективної поведінки. При цьому суб’єктам не
забороняється обрати інший варіант поведінки або використати варіант,
рекомендований вказівкою, частково. Органами публічної влади цей метод
застосовується у випадках, коли специфіка відношення, що підлягає врегулюванню,
не дозволяє використовувати зобов’язування і водночас вимагає певної уніфікації.

Наприклад, затвердження виконавчим комітетом місцевої ради Примірного

договору користування місцями для розташування рекламних конструкцій між двома
юридично рівними суб’єктами господарських відносин — уповноваженим
комунальним підприємством і розповсюджувачем реклами.

Заохочувальний метод ПР передбачає створення умов, за яких вибір

суб’єктом певного варіанту юридично значущої поведінки надає йому додаткових
матеріальних або нематеріальних благ. Отже, цей метод стимулює бажану поведінку.
Напр., надання суб’єктам підприємницької діяльності додаткових пільг, звільнення їх
від сплати окремих податків у разі виробництва ними певної соціально значущої
продукції або створення додаткових робочих місць для інвалідів.

4. Способи ПР

Спосіб ПР — це засіб регламентації поведінки учасників суспільних

відносин шляхом надання їм суб’єктивних прав та/або накладання на них
юридичних обов’язків.

Основні способи: юридичне дозволяння, зобов’язування, заборона.

1) Юридичне дозволяння — це визнання за особою суб’єктивного права

здійснити певні юридично значущі дії або утриматися від них, вільно
обравши варіант власної поведінки.

Є ключовим способом ПР, слугує забезпеченню соціальної свободи та

активності людей (напр., дозволяння після реєстрації шлюбу укласти шлюбний
договір або утриматися від його укладення).

Форми виразу дозволянь:

- визнання за особою права — закріплюється, зокрема, шляхом обмеження

свободи дій інших осіб зобов’язуваннями чи заборонами.

- дозвіл — як правило, закріплюється в письмовому акті, що надає особі право

виконувати певні дії або здійснювати певну діяльність (напр., дозвіл на видобування
природних ресурсів у певному обсязі, ліцензія на медичну практику).

2) Юридичне зобов’язування — це покладення на особу юридичного

обов’язку виконати певні дії, регламентовані нормами права.

Полягає у вимозі необхідної, корисної та доцільної з точки зору права активної

поведінки особи. Ця поведінка є обов’язковою, вимога її забезпечується державним
примусом. Отже, це обтяження особи, примушування її до певних учинків, які вона за
власною ініціативою, можливо, й не здійснила б або здійснила інакше (в інший час,
іншим способом тощо).

3) Юридична заборона — покладення на особу юридичного обов’язку

утриматися від певних дій.

Полягає у вимозі пасивної поведінки особи — утриматися від певної

соціально шкідливої та небезпечної поведінки під загрозою настання юридичної
відповідальності для порушника цієї заборони. Головною її метою є попередження
можливої небажаної поведінки, яка може нанести шкоду суспільним інтересам,
порушити права інших осіб. При цьому така поведінка залишається фактично
можливою, здійсненною, але юридично забороненою.
 Отже, зобов’язування і заборона відрізняються від дозволяння, передусім,
примусовістю та обов’язковістю реалізації.

Існує також низка допоміжних способів ПР: примус, заохочення, покарання,

використання пільг та ін. Вони не мають самостійного значення, а використовуються
лише разом із основними способами для посилення їхньої дії.

5. Типи ПР

Тип ПР — це характеристика загальної спрямованості впливу права на

суспільні відносини залежно від того, який із основних способів ПР
(дозволяння чи заборона) використовується правом для встановлення
загального правила ПР, а який — для обмежень, виключень з нього.

Існують два протилежних за своєю сутністю типи ПР:

1) Загальнодозволенний тип ПР — характеризується поєднанням

загального дозволяння у формі визнання права зі встановленням окремих
обмежень, виключень за допомогою заборон.

Цей тип є відображенням принципу «дозволено все, крім того, що заборонено

законом», надає особі право обрати будь-яку поведінку, крім тої, щодо якої нормою
права установлено заборону.

Так, особа вправі вчиняти будь-які правочини, у тому числі ті, що не визначені
законом, за виключенням тих, які законом прямо заборонені. Наприклад, особа має
право укладати договори купівлі-продажу будь-яких речей, крім наркотичних засобів,
людських органів тощо.

2) Спеціально-дозволенний, або дозвільний, тип ПР —

характеризується поєднанням загальної заборони зі спеціальним
дозволянням у формі дозволу.

Цей тип є відображенням принципу «заборонено все, крім того, що дозволено

законом», вимагає від особи поведінки, яку встановлено нормами права, і забороняє
поведінку, яку нормами права прямо не визначено.

Для більшості цивільних правовідносин характерною є перевага

загальнодозволенного регулювання, а для адміністративних — дозвільного.
 Природно, що принцип «заборонено все, крім того, що дозволено законом»,
отже, дозвільний тип ПР, поширюється саме на діяльність публічної влади, її органів і
посадових осіб (принаймні, у цивілізованій державі). Так, відповідно до ч. 2 ст. 19
Конституції України органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

6. Правовий режим

Правовий режим — це особливий порядок ПР певної сфери суспільних

відносин, що забезпечується шляхом специфічного поєднання його методів,
способів і типів.

Так, залежно від підсистеми права виокремлюють приватноправовий і

публічно-правовий режими. Цей поділ правових режимів вважається основним
(генеральним).

Залежно від комбінацій елементів ПР правові режими можуть бути жорсткими

чи м’якими, стимулюючими чи обмежувальними та ін.

Запроваджуються певні режими зазвичай на законодавчому рівні з метою

встановлення необхідного рівня інтенсивності, «напруженості» ПР. Напр., правовий
режим земельних відносин з урахуванням особливої цінності цього природного
ресурсу є більш жорстким, характеризується активним використанням імперативного
методу ПР, законодавчо встановлених процедур (державна реєстрація прав
власності, оренди, іпотеки, затвердження загальнообов’язкових типових, а не
примірних договорів, обов’язковість їх нотаріального посвідчення), встановлення
юридичних санкцій за недодержання цих процедур та ін.

7. Ефективність ПР

Ефективність ПР — це критерій, що характеризує спроможність ПР

приводити до максимально можливих позитивних результатів за рахунок
обґрунтованих, розумних і доцільних витрат та обмежень.

З одного боку, ефективність ПР вираховується як співвідношення між

реальними результатами ПР і його цілями, а з іншого — як відношення соціального
результату ПР (рівня впорядкованості відповідних суспільних відносин) до витрат і
зусиль, спрямованих на його досягнення.

Вона є відображенням результативності ПР, своєрідним аналогом коефіцієнта

корисної дії (ККД) у механіці, залежить від рівня розвитку суспільства, його правової
культури, інтелектуальних та економічних ресурсів, рівня корумпованості тощо.

Безперечно, право є ефективним і раціональним засобом соціального

регулювання. Проте його регулятивні властивості та ефективність не слід
ідеалізувати й переоцінювати. Разом зі значною кількістю переваг, що
обумовлюються ознаками та властивостями права, ПР може мати й певні недоліки:

1) ПР може об’єктивно відставати від суспільних потреб. Адже відносини в

суспільстві складаються, розвиваються й змінюються вельми швидко, активно, часто-
густо непередбачено. Між їх виникненням (зміною) та юридичною регламентацією
проходить певний час, упродовж якого здійснюється тривала нормотворча
процедура. Отже, реальний результат ПР практично завжди є меншим за очікуваний,
а ефективність — певною мірою далекою від стовідсоткової.

2) Обмеженість ефективності ПР об’єктивно обумовлюється складністю та

багаторівневістю права як цілісної системи норм і принципів. Це породжує наявність
юридичних колізій і прогалин у регулюванні. Їх виявлення та усунення потребує
певного часу й додаткових зусиль, що також знижує загальну ефективність ПР.

3) Ефективність ПР залежить від рівня розвитку суспільства, його правової

культури, наявних економічних ресурсів, стану правосвідомості.

4) Суб’єктивним чинником рівня ефективності ПР є інтелектуальний рівень

посадових осіб органів публічної влади, їхні професійні здібності, корумпованість
тощо.

Важливим чинником ефективності ПР є розумне обмеження регулятивного

впливу права на суспільство. Важливість цього чинника виявляється, зокрема, у
державному регулюванні господарських відносин, зокрема адміністративних відносин
між органами державної влади і суб’єктами господарювання, зменшення втручання
держави у діяльність цих суб’єктів та усунення перешкод для розвитку їхньої
діяльності (дерегулювання).
 Так, вимога дерегулювання підприємницької діяльності передбачає, зокрема:
спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва;
скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню,
потребують одержання дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості
органів контролю й підстав здійснення ними перевірок суб’єктів підприємництва;
забезпечення послідовності та стабільності ПР підприємництва тощо.

Найважливішим результатом ефективного ПР є справедливе упорядкування

відносин між суб’єктами з урахуванням прав та інтересів інших членів суспільства.
Адже саме це й є завданням права як соціального регулятора.

8. Недержавне ПР та його суб’єкти

ПР може бути не лише державним. Є низка недержавних суб’єктів, які

створюють юридичні за своєю природою правила поведінки та забезпечують їх дію:
громадські організації, політичні партії, торговельні об’єднання, релігійні організації,
бізнес-асоціації, тощо. Регулювання, яке походить від цих суб’єктів, є недержавним
(приватним, автономним) ПР.

Залежно від джерел їх регулятивних повноважень виокремлюють такі види

недержавних суб’єктів ПР:

- недержавні суб’єкти, повноваження з регулювання суспільних відносин яким

делеговано та / або санкціоновано державою (напр., питання, віднесені
законодавством до сфери регулювання господарських товариств на рівні статуту або
до сфери регулювання трудовим колективом у колективному договорі, тощо);

- недержавні суб’єкти, які здійснюють суто приватно-правові форми

регулювання, що за своєю природою не походять від держави (lex mercatoria тощо);

- недержавні суб’єкти, повноваження яких мають мішаний характер.

Поняття lex mercatoria використовується для позначення всього чинного

масиву національного та міжнародного регламентування зовнішньоторговельних
відносин, правил міжнародної торгівлі. Lex mercatoria — це автономна правова
система недержавного регулювання міжнародної торгівлі, яка створюється не
державою й не групою держав, а безпосередньо суб’єктами міжнародної торгівлі. Це
міжнародне комерційне право, яке об’єднує норми права та усуває колізії між
національними правовими системами різних держав. Норми lex mercatoria
розробляються міжнародними організаціями, не підлягають примусовому виконанню,
стають обов’язковими для учасників міжнародних приватних правовідносин лише
якщо ті посилаються на них у зовнішньоекономічних контрактах.

Приклади джерел недержавного права lex mercatoria:

- документи Комісії ООН з права міжнародної торгівлі ЮНСІТРАЛ (United

Nations Commission on International Trade Law, UNCITRAL) — напр., Типові закони
ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж, про міжнародні кредитові
перекази, про закупівлі товарів (робіт) та послуг, про електронну торгівлю, про
електронні підписи, Міжнародні комерційні умови Інкотермс (англ. Incoterms,
International commerce terms, розробляються й публікуються Міжнародною
торговельною палатою ICC, затверджуються ЮНСІТРАЛ);

- документи Міжнародного інституту з уніфікації приватного права УНІДРУА

(франц. UNIDROIT — Institut international pour l'unification du droit privé) — напр.,
конвенції про однаковий закон про міжнародну купівлю-продаж товарів, про договір
про туризм, про міжнародний фінансовий лізинг, про міжнародний факторинг,
Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА).

Найвпливовішими недержавними суб’єктами ПР є міжнародні організації,

транснаціональні корпорації, неурядові організації (організації, які не мають на меті
отримання прибутку від своєї діяльності й засновуються поза участю органів
державної влади).

Роль недержавних суб’єктів у ПР пояснює концепція юридичного

плюралізму, згідно з якою норми права створюються й забезпечуються у своїй
реалізації не лише державою, але й недержавними суб’єктами (напр., право корінних
народів, «живе право» за концепцією Ойґена Ерліха професора та ректора
Чернівецького університету часів Австро-Угорської імперії).

Тема 9. ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

 1. Поняття та структура правової свідомості

Правова свідомість (правосвідомість) — це сукупність внутрішніх настанов,

уявлень, почуттів, що виражають рівень усвідомлення людьми права, стале
відношення до нього, інакше кажучи, суб’єктивна реакція людей на право.

Фактично є усвідомленням людьми себе постійними носіями статусу суб’єктів

права з усім, що з цього статусу випливає: суб’єктивними правами, взаємною
обумовленістю прав та обов’язків щодо інших осіб, відповідальністю тощо.

Структура правосвідомості:

1) правова ідеологія (раціональна складова правосвідомості) — сукупність

ідей, принципів, теорій, концепцій, що відображають і певним чином формують
уявлення людей про право і правові явища. Важливими компонентами є юридична
наука, правничі доктрини, що нею продукуються, юридична освіта, юридична
інформація;

2) правова психологія (емоційна складова правосвідомості) — сукупність

почуттів, емоцій, настроїв, звичок, в яких відбивається відношення людей до права і
правових явищ.

2. Види правової свідомості

1) За кількісним критерієм:

а) індивідуальна — правосвідомість певного індивіда;

б) групова — правосвідомість груп осіб, об’єднаних і відокремлених за

класовою, майновою, культурною, владною, корпоративною та ін. ознаками;

в) масова (суспільна, національна) — правосвідомість усього суспільства, нації,

груп суспільств, що склалися історично.

2) За якісним критерієм:

а) побутова — правосвідомість пересічних осіб, сформована за рахунок

накопиченого повсякденного досвіду спостереження за правовими явищами, участі у
правовому житті, власної інтуїції, природних інстинктів (передусім самозбереження),
природного усвідомлення і вихованого розуміння основних принципів права (свободи,
справедливості, рівності, гуманізму);

б) професійна — побутова, помножена на фахову правову освіченість і

професійний досвід юриста (носії — юристи-практики та їх об’єднання);

в) наукова — професійна, помножена на фундаментальне наукове знання (носії

— юристи-науковці та їх колективи).

3. Поняття та види деформації правосвідомості

Деформація правосвідомості — це викривлення в особи уявлень про власну

цінність та інструментальну значущість права.

Види:

1) Правовий нігілізм — великий діапазон деформації: від скептичного,

негативного ставлення до права, заперечення його цінності та значущості як
соціального регулятора — до свідомого ігнорування законодавчих вимог, нехтування
правами інших осіб і власними симетричними обов’язками щодо них.

Слід відрізняти від обґрунтованої критики держави і законодавства, боротьби

людей за свої права.

2) Правовий інфантилізм — незрілість, поверховість усвідомлення особою

місця права у соціальному регулюванні, викликані недостатнім життєвим і/або
професійним досвідом разом із небажанням його одержувати і вдосконалювати.

3) Правовий ідеалізм (фетишизм) — переоцінка можливостей права як

регулятора суспільних відносин, його абсолютизація, зокрема бажання врегулювати
законами всі прояви людського життя.

4. Правова культура

Правова культура суспільства (національна правова культура) — це

система поглядів на право, правових традицій, уявлень, досягнень і надбань у галузі
права, національного правового досвіду, зокрема пам’яток законодавства, правових
реформ тощо, що сформувалася в певному суспільстві історично під впливом низки
об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх та зовнішніх факторів і прямо чи
опосередковано відображаються в сучасній національній правовій системі.
 Правова культура суспільства, в якому людина існує або до якого має певне
відношення (історичне, професійне, духовно споріднене), істотно впливає на рівень її
індивідуальної правової культурності, що складається з правосвідомості, правової
грамотності, потреби в реалізації та захисті своїх прав, передусім невідчужуваних,
тощо.

Стан національної правової культури та індивідуальної культурності членів

суспільства залежать від низки об’єктивних і суб’єктивних чинників (історичних,
економічних, ідеологічних та ін.).

Тема 10. СИСТЕМА ПРАВА

1. Структура системи права

Система права — це цілісна, узгоджена сукупність усіх норм права, яка у

свою чергу складається з відносно самостійних груп правових норм
(галузей, підгалузей, інститутів).

Ці елементи визначають структуру права, тобто його внутрішню будову:

1) Норма права — первинний, найменший елемент системи права («цеглинка у

будівлі права»).

2) Інститут права — група норм права, що регулюють однорідні суспільні

відносини конкретного виду (напр., інститут права власності у цивільному праві).

У межах інститутів деякі науковці виокремлюють субінститути права.

3) Підгалузь права — сукупність інститутів права усередині галузі права, що

регулюють відносно виокремлене коло відносин (напр., підгалузь спадкового права у
цивільному праві).

4) Галузь права — сукупність норм права, що регулюють певну сферу

однорідних суспільних відносин (напр., цивільне право).

5) Підсистема права — сукупність галузей, об’єднаних сферою інтересів

(приватних чи публічних) і переважним методом правового регулювання
(диспозитивним чи імперативним). Так, у національних правових системах романо-
германської правової сім’ї склався поділ права на публічне і приватне. Виокремлюють
також підсистеми матеріального і процесуального права.

2. Публічне і приватне право

Поділ права на публічне і приватне вперше запропонований давньоримським

юристом Ульпіаном: усе, що схиляється до користі держави і має певний інтерес для
неї, відноситься до сфери публічного права; усе, що схиляється до користі окремих
людей, — до приватного.

Публічне право — це сукупність галузей (підсистема) права, предметом

регулювання яких є відносини юридично нерівних суб’єктів у сферах
публічних (передусім державних) інтересів, переважно за допомогою
імперативного методу правового регулювання.

Публічні інтереси — це визнані й забезпечені правом загальні суспільні інтереси,

що реалізуються у відносинах публічної влади із суспільством та її членами, а також у
внутрішніх відносинах публічної влади.

Галузі публічного права: конституційне, кримінальне, адміністративне право, а

також процесуальні галузі.

Приватне право — це сукупність галузей (підсистема) права,

предметом регулювання яких є відносини юридично рівних суб’єктів у
сферах приватних інтересів, переважно за допомогою диспозитивного
методу правового регулювання.

Приватні інтереси — це визнані й забезпечені правом інтереси приватних осіб,

що реалізуються в їх відносинах між собою.

Основна галузь приватного права: цивільне право.

3. Матеріальне і процесуальне право

Матеріальне право визначає певні моделі поведінки осіб у суспільстві шляхом

встановлення їх прав та обов’язків (визначають права та обов’язки учасників
конституційних, адміністративних, фінансових, господарських, трудових, цивільних,
сімейних правовідносин, відповідальність за правопорушення, тощо).
 Процесуальне право визначає правила процедури, тобто послідовність дій,
необхідних для реалізації передбачених матеріальним правом прав та обов’язків.
Його особливістю є переважне використання імперативного методу правового
регулювання. Якщо норми матеріального права часто-густо надають особі право
вибору певного варіанту поведінки, то норми процесуального права зобов’язують
дотримуватися встановленої процедури без права відступлення від неї.

Види процесуальних норм:

1) норми, що регламентують процедури правотворчості;

2) норми, що регламентують процедури правозастосування;

3) норми, що регламентують процедури здійснення інших правових форм

діяльності (напр., інтерпретаційної, контрольно-наглядової);

4) норми, що визначають процедури безпосередньої реалізації права, тобто

встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб’єкту для виникнення, зміни,
припинення або підтвердження його прав або обов’язків (напр., процедури укладення
трудового договору, передачи прав на торговельну марку, скликання і проведення
загальних зборів господарського товариства).

4. Галузі та інститути права

Галузі виокремлюються за предметом і методом правового регулювання.

Так, конституційне право регулює правовий статус людини і громадянина,

відносини між державою і громадянським суспільством, державою та громадянином,
повноваження і взаємовідносини вищих органів державної влади. Метод правового
регулювання — імперативний.

Цивільне право регулює особисті майнові та немайнові відносини, засновані на

юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Метод правового регулювання — диспозитивний.

Адміністративне право регулює відносини, які виникають у процесі виконавчо-

розпорядчої діяльності державних органів. Метод правового регулювання —
імперативний.
 Кримінальне право визначає які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які
покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Метод правового регулювання —
імперативний.

Процесуальні галузі права (цивільне процесуальне, кримінальне

процесуальне, господарське процесуальне, адміністративне процесуальне)
регулюють порядок, процедуру розгляду юридичних справ, насамперед у суді. Метод
правового регулювання — імперативний.

Інститути права виокремлюються, передусім, за предметом правового

регулювання. Галузеві інститути знаходяться в межах однієї галузі права, міжгалузеві
— декількох.

5. Міжнародне і національне право

Норми міжнародного права закріплюються:

1) в міжнародних договорах — договорах, що укладені в письмовій формі з

іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, які регулюються
міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох
пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування
(договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) (ст. 1 Закону України «Про
міжнародні договори України»);

2) в документах міжнародних об’єднань.

Існують дві основні концепції співвідношення міжнародного і національного

права: моністична та дуалістична.

Моністична концепція визнає існування єдиної системи права, складовими якої

є міжнародне і національне право, отже, відсутності потреби у закріпленні
спеціальних юридичних механізмів застосування міжнародного права на
національному рівні.

Два різновиди моністичної теорії: доктрина примату міжнародного права і

доктрина примату внутрішньодержавного права.

Дуалістична теорія визнає самостійний характер систем міжнародного і

національного права, наявність у кожної із них власних джерел і механізмів реалізації
права. При цьому необхідною умовою дії норми міжнародного права в національній
правовій системі, як правило, є видання уповноваженим органом державної влади
відповідного правового акта.

У сучасних умовах домінуючим є дуалістичний підхід, який визнає примат у

національній правовій системі міжнародного права над національним.

Так, відповідно до ст. Х Декларації про державний суверенітет України наша

держава визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед
нормами внутрішньодержавного права.

Дія норм міжнародного права на території України визначається ст. 9 Конституції

України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»: чинні міжнародні
договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства і застосовуються в порядку,
передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним
договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то
застосовуються правила міжнародного договору.

Тема 11. ПРИНЦИПИ ПРАВА

1. Система принципів права

Принципи права — це найбільш загальні вимоги до права та правового

регулювання.

Як правило, принципи безпосередньо не фіксуються в нормах права, а

містяться в них у «розчиненому» стані, є їх основою. У разі безпосереднього
закріплення принципу права у нормі він набирає умовного статусу спеціалізованої
«норми-принципу».

За сферою поширення принципи права зазвичай поділяють на:

- основні (фундаментальні, основоположні; у цьому курсі визначаються як

«правові цінності»). Це свобода, справедливість, рівність, людська гідність (див.
тему 3);

- загальні;

- міжгалузеві;

- галузеві.

Усі принципи права пов’язані один з одним і становлять єдину логічно

побудовану систему принципів права.

2. Загальні принципи права

Це загальні вимоги до права, що випливають з його специфіки й

поширюються на всю систему права та її складові (на всі підсистеми та
галузі права). До них відносять принципи законності, правової визначеності,
пропорційності, сумлінності (добросовісності), розумності та ін.

Загальні принципи є відбиттям правових цінностей — свободи, справедливості,

рівності та людської гідності.

Принаймні частину загальних принципів (зокрема, законності, правової

визначеності, недискримінації) правова та судова доктрини відносять до вимог, що
складають особливий комплексний принцип верховенства права (у темі 26
«Верховенство права» нижченаведені загальні принципи ми розглядатимемо
докладніше, зокрема з їх висвітленням крізь призму практики Європейського суду з
прав людини, Суду Європейського Союзу, Конституційного Суду України та
Верховного Суду).

Перелік загальних принципів права та їх зміст не є вичерпними, вони постійно

оновлюються й поглиблюються за рахунок наукових та судових доктрин.

Принцип законності (верховенство закону / supremacy of the law) є загальним

принципом права й водночас однією з вимог верховенства права. Відповідно до цього
принципу держава повинна діяти на підставі закону та відповідно до закону, а
процедура набрання законами чинності має бути прозорою та демократичною.
 Складовими принципу законності є класичні принципи nullum crimen sine lege
та nullum poena sine lege («немає закону — немає злочину», «немає закону —
немає покарання»).

Законність у національній правовій системі романо-германської правової сім’ї

— це передусім верховенство закону, а в середині цього правила —
верховенство Конституції (Основного Закону) держави над усіма іншими
нормативно-правовими актами.

Принцип правової визначеності (legal certainty) — загальний принцип права

та вимога верховенства права, який передбачає, передусім:

- легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену

можливість скористатися цим правом;

- особи мають знати наперед про правові наслідки своїх дій. Для цього правові
акти повинні заздалегідь оприлюднюватися, діяти, як правило, тільки на майбутнє
(заборона зворотної дії нормативно-правового акта в часі — докладніше див.
питання «Дія закону в часі» теми 15 «Нормативно-правові акти»), бути
зрозумілими та несуперечливими, їх застосування повинне бути передбачуваним для
індивідів, однаковим та забезпеченим;

- рішення судів мають бути остаточними, обов’язковими й повинні бути

виконані.

Складовою принципу правової визначеності є правило res judicata (від

давньоримського юридичного правила «res judicata pro veritate habetur!» — з лат.
«судове рішення визнається за істину»), яке вимагає поваги до остаточного рішення
суду й забороняє перегляд остаточного та обов’язкового до виконання судового
рішення лише з метою домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у
справі. За правилом res judicata, остаточне судове рішення має виконуватися й, як
правило, не може бути переглянуте, зокрема за заявою прокурорів чи голів вищих
судів в порядку нагляду (що було сталою практикою в Україні в перші роки
незалежності), повноваження судів вищого рівня з перегляду мають
використовуватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків.

Принцип правової визначеності органічно пов’язаний з принципом законності:

 - однією з вимог, що випливає зі слів «встановлений законом», є вимога
передбачуваності: норма не може вважатися «законом», якщо вона не
сформульована з достатньою чіткістю, яка дає громадянинові змогу
керуватися цією нормою у своїх діях;

- принципи nullum crimen sine lege та nullum poena sine lege («немає закону —
немає злочину», «немає закону — немає покарання») є складовими обох принципів.

Принцип пропорційності — вимагає співмірності між юридичними

можливостями суб’єктів права, а також між приватними та загальносоціальними
інтересами.

Цей принцип передбачає проходження юридичними рішеннями (актами публічної

влади) тесту на пропорційність, який включає в себе три критерії:

1) засіб, призначений для досягнення мети публічної влади, повинен підходити

для досягнення цієї мети (доречність);

2) з усіх придатних має бути обрано той засіб, що найменше обмежує право
приватної особи (необхідність);

3) збиток особи від обмеження її права має бути пропорційним вигоді від
досягнення поставленої мети (балансування, або пропорційність у вузькому сенсі).

Практикою ЄСПЛ визначено чотири питання, на які у світлі Конвенції про захист
прав людини та основних свобод необхідно відповісти при оцінці правомірності та
виправданості обмеження права людини (втручання в нього) певним оскаржуваним
рішенням (актом) публічної влади (чотирьохскладовий тест ЄСПЛ на
пропорційність):

1) чи було оскаржуване обмеження (втручання) передбачене законом (* тут має

застосовуватися автономне, більш широке, поняття «закону», до змісту якого входять
не лише нормативно-правові акти, а й стала судова практика — див. питання
«Судова практика» теми 8 «Джерела права » і питання «Правова визначеність»
теми 26 «Верховенство права»)?

2) чи переслідувало оскаржуване обмеження (втручання) леґітимну мету (одну із

зазначених у Конвенції леґітимних цілей)?
 3) чи було воно необхідним у демократичному суспільстві?

4) чи було оскаржуване обмеження (втручання) розмірним до тієї правомірної

мети, яка ним досягалася?

Своєрідним аналогом в американському праві є принцип зважування

(балансування) інтересів (передусім публічного та приватного).

Принцип сумлінності (добросовісності) передбачає необхідність сумлінної

та чесної поведінки суб’єктів при реалізації ними своїх суб’єктивних прав та
юридичних обов'язків.

Цей принцип відбито у низці правових доктрин — див., напр., доктрини

«вірності та довіри» (Німеччина), «зловживання правом» (Франція), «доброї совісті»
(США), в законах — див., зокрема, ч. 1 ст. 388 ЦК України, ст. 44 ЦПК України, ст. 45
КАС України, а також у судовій практиці.

Принцип розумності передбачає обґрунтованість і послідовність поведінки

суб’єктів права, у тому числі дій та рішень суб’єктів владних повноважень, їх
відповідність здоровому глузду, спрямованість на усунення наявних конфліктів і
попередження нових, на ефективність правового регулювання.

Критерії розумності сформульовані, зокрема, в доктрині невизначеності

закону (класична доктрина американського конституційного права, розвинена
американськими судами в конкретних рішеннях):

- закон є недійсним та таким, що не має законної сили, якщо він є занадто

розпливчатим для розуміння пересічним громадянином. Закон може бути названий
недійсним з причин невизначеності, коли пересічний громадянин не може в цілому
визначити, які особи регулюються законом, яка поведінка заборонена, а також те, яке
покарання може бути призначено;

- умови кримінального кодексу повинні бути достатньо конкретними, щоб

повідомити тим, хто є їх суб'єктом, яка поведінка зі свого боку може призвести до
штрафних санкцій, і закон, який забороняє або вимагає здійснення вчинку в настільки
непевних межах, що люди середнього розуму обов'язково повинні здогадуватися
 Тема 12. НОРМИ ПРАВА

1. Поняття та загальні ознаки норм права

Норми права (юридичні норми, правові норми) — це обов’язкові загальні

правила поведінки членів суспільства, що закріплюються в обов’язкових
джерелах права й забезпечуються державою.

Це правила належної поведінки, кваліфікації забороненої поведінки,

встановлення відповідальності та ін.

Ознаки:

1) Спільні для всіх соціальних норм (як їх різновид).

2) Специфічні:

- є первинними та основними елементами права, цеглинками, з яких воно

побудоване, адже право є системою юридичних правил;

- спрямовані саме на правове регулювання суспільних відносин, таке, що

відповідає необхідним ознакам права;

- є обов’язковими для всіх їх адресатів;

- закріплюються (формалізуються) в обов’язкових для певної національної

правової системи джерелах права;

- забезпечуються можливістю застосування державного примусу;

2. Структура норми права

Це внутрішня будова норми, поділ її на елементи («якщо» — «то» — «інакше»).

1) Гіпотеза — визначає певні обставини, за наявності або відсутності яких

реалізується юридичне правило («якщо»).

2) Диспозиція — вказує на юридичне правило, якому мають відповідати дії

суб’єкта («то»). Є стрижнем норми права, її головним елементом.

3) Санкція — визначає негативні наслідки порушення юридичного правила,

сформульованого у диспозиції («інакше»).

3. Види норм права

1) За безпосередністю регулювання:

а) типові — регулюють суспільні відносини безпосередньо, встановлюють

обов’язкові стандарти поведінки осіб, її кваліфікації як належної, дозволеної
(правомірної) або забороненої (протиправної), відповідальності за протиправну
поведінку;

б) спеціалізовані.

2) За функціональним призначенням (функціями права):

а) регулятивні — встановлюють стандарти правомірної поведінки, здійснюють

правове регулювання шляхом наділення учасників суспільних відносин правами і
покладання на них обов’язків;

б) охоронні — встановлюють державні гарантії дотримання стандартів

правомірної поведінки, здійснюють правове регулювання суспільних відносин шляхом
установлення складів правопорушень і санкцій.

3) За способом правового регулювання:

а) зобов’язувальні — встановлюють юридичний обов’язок вчиняти певні дії;

б) заборонні — встановлюють юридичний обов’язок утримуватися від певних

дій;

в) уповноважувальні — встановлюють суб’єктивні права, тобто дозволяння на

здійснення уповноваженою особою певних активних дій.

4) За методом правового регулювання:

а) імперативні — категорично визначають поведінку суб’єктів і не можуть бути

замінені за їх розсудом та домовленістю на інші варіанти поведінки («треба діяти так і
ніяк інакше»);

б) диспозитивні — діють, якщо суб’єктами суспільних відносин не встановлені

інші правила (варіанти) поведінки («треба діяти так, якщо інший варіант дій не
визначений суб’єктом або домовленістю між суб’єктами»).
 5) За обсягом дії:

а) загальні — регулюють всі однотипні відносини;

б) спеціальні — встановлюють особливості правового регулювання певних

відносин щодо інших однотипних.

6) За галузями права: норми цивільного, кримінального, адміністративного

права тощо.

Спеціалізовані норми права беруть участь у правовому регулюванні

опосередковано, забезпечують установлення стандартів термінологічно, аксіологічно
(ціннісно) чи іншим чином. Зокрема:

1) Норми-засади — визначають загальні засади політичної і правової системи

суспільства, конституційного ладу держави. Містяться, насамперед, у Конституції
(ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична,
соціальна, правова держава»; ст. 2: «Україна є унітарна держава»; ст. 5: «Україна є
республікою»; ст. 3 Цивільного кодексу України визначає загальні засади цивільного
законодавства).

2) Норми-принципи — визначають загальні вимоги до правового регулювання

(ст. 8 Конституції: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права»; ст. 7
Кодексу адміністративного судочинства України визначає такі принципи
адміністративного судочинства, як верховенство права, законність, рівність,
змагальність, диспозитивність, гласність і відкритість судочинства тощо). Поділ на 1) і
2) є вельми умовним.

3) Норми-дефініції — містять визначення юридичних категорій і понять

(«правочин» — ст. 202 Цивільного кодексу України, «злочин» — ст. 11 Кримінального
кодексу України).

У певних випадках, передусім задля усунення прогалин у правовому

регулюванні, спеціалізовані норми можуть застосовуватися безпосередньо.

4. Норма права і правовий припис

Правовий припис є формою, необхідною для існування норми права, її

зовнішнім виразом, засобом формалізації в обов’язкових джерелах, інструментом
досягнення правової визначеності як важливого загального принципу й унікальної
властивості права.

Правові приписи є реченнями, фразами та їх сукупностями, що викладаються в

статтях, частинах, пунктах, підпунктах, абзацах обов’язкових письмових джерел
права і містять певні юридичні правила або їх складові.

Залежно від того, яку функцію вони виконують у регулюванні суспільних

відносин, нормативні приписи права можна поділити на дві великих групи:

1) типові нормативні приписи — регулюють поведінку суб’єктів права

безпосередньо; закріплюють регулятивні та охоронні норми права;

2) нетипові нормативні приписи — регулюють поведінку суб’єктів права

опосередковано; закріплюють спеціалізовані норми права.

Три варіанти співвідношення норми права і статті нормативно-

правового акта (припису, що в ній міститься):

1) В одній статті нормативно-правового акта може міститися одна норма права

повністю (ст. 116 та ін. Кримінального кодексу України повністю визначають один
склад злочину і встановлюють за нього відповідальність).

2) В одній статті нормативно-правового акта можуть міститися декілька норм

права одночасно (ст. 171 та ін. Кримінального кодексу України повністю визначають
декілька складів злочинів і встановлюють за них відповідальність).

3) Структурні елементи однієї норми права (напр., диспозиція і санкція) можуть

бути розосереджені у декількох статтях одного або декількох нормативно-правових
актів (Кодекс про адміністративні правопорушення України встановлює
відповідальність за правопорушення, що визначені іншими нормативно-правовими
актами, — Правилами дорожнього руху, Правилами пожежної безпеки та ін.).

Теми 13-14. ПРАВОТВОРЧІСТЬ. ПРАВОТВОРЧА ТЕХНІКА

1. Формування права

Формування права (правотворення, правоутворення) — це безперервний

процес створення, легітимації та легалізації загальнообов’язкових правил
регулювання найважливіших суспільних відносин.

Складається з двох етапів:

1) Позадержавний (природний, суспільний) етап — полягає у створенні,

узгодженні та застосуванні учасниками суспільних відносин на підставі їх уявлень про
справедливість, свободу, рівність і розумність певних правил регулювання цих
відносин, правил попередження і розв’язання суспільних конфліктів. У процесі
накопичення досвіду застосування цих правил з них виокремлюють ті, що довели
найбільшу ефективність, відповідність інтересам суспільства у цілому. Такі правила
узагальнюють, систематизують з метою їх однакового застосування до однакових
відносин; суспільство їх легітимує, тобто визнає, схвалює і поширює як авторитетні
правила регулювання.

2) Державний (правотворчий) етап — полягає у відборі державою

найважливіших із суспільних відносин (передусім конфліктних, пов’язаних із
розподілом обмежених, цінних ресурсів), визнанні чинних або створенні оригінальних
ефективних правил їх регулювання, легалізації цих правил, тобто наданні їм статусу
норм права шляхом закріплення уповноваженими особами у специфічних джерелах
права і забезпечення державним примусом. Цей етап називається
правотворчістю (нормотворчістю).

З точки зору юридичного позитивізму саме другий етап є визначальним, будь-

який його результат є правом, оскільки відповідно до «правила визнання» виходить
від легального джерела і створюється за легальною процедурою.

З точки зору соціологічної юриспруденції право створюється на першому етапі, а

на другому лише формально закріплюється державою.

З точки зору природного праворозуміння не можуть вважатися правом правила,

що не відповідають усталеним уявленням про справедливість, свободу, рівність,
порушують чи обмежують природні права людини, суперечать суспільній моралі. Такі
правила не можуть визнаватися державою як право, схвалюватися і братися
державою під охорону, а якщо навіть легалізуються державою, все одно не є правом
(«неправовий закон»).

Ознаки процесу формування права:

 1) є безперервним процесом, складовою процесу соціального регулювання;

2) його суб’єктами є члени суспільства, держава, суспільство у цілому;

3) у більшості випадків держава не започатковує його, а приєднується до нього,

не утворює право одноособово, а бере участь у його формалізації шляхом визнання,
закріплення і взяття під охорону правил, що вже виникли у суспільстві;

4) правовий характер цих правил обумовлюється:

а) їх легальністю, тобто закріпленням у формальних джерелах права

уповноваженими особами за належною процедурою з подальшим забезпеченням їх
ефективної дії належними видами державного примусу;

б) їх легітимністю, тобто сприйняттям і визнанням більшістю людей чи

суспільством у цілому як справедливих, розумних, таких, що ефективно забезпечують
права і свободу людей, а не порушують їх, є не довільним продуктом державної
сваволі, а виразом фундаментальних людських цінностей.

2. Правотворча техніка: поняття, елементи. Юридична термінологія

Юридична техніка — це система правил, засобів і прийомів, що

використовуються при створенні, систематизації, тлумаченні та застосуванні
правових актів.

Правотворча техніка — це система правил, засобів і прийомів, що

використовуються при створенні нормативно-правових актів та інших обов’язкових
джерел права.

Законодавча техніка — це система правил, засобів і прийомів, що

використовуються при створенні законів.

Елементи законодавчої техніки:

1) Правила законотворчості — сукупність усталених технічних правил

підготовки проектів законів та оформлення їх текстів.

а) Правила підготовки проектів законів (конкретність, вичерпність, логічність,

економність правового регулювання, відсутність суперечностей, колізій, тощо).

б) Правила оформлення текстів законів (структурування, наявність обов’язкових

реквізитів, у кодексах — чіткий поділ на загальну та особливу частини, тощо).

2) Засоби законотворчості — сукупність усталених засобів побудови та

виразу нормативного матеріалу в законах.

До них відносяться:

а) законодавча термінологія — сукупність певних лексичних засобів (слів,

словосполучень) виразу норм права у тексті закону; поділяються на загальновживані
й спеціально-юридичні;

б) законодавчі конструкції — усталені моделі побудови законів та їх складових

(конструкція норми права: гіпотеза, диспозиція, санкція; конструкція складу злочину:
об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, суб’єкт; конструкція кодексів:
загальна та особлива частини; конструкція закону: преамбула, розділи, статті,
частини, пункти);

в) юридичні презумпції — абстрактні припущення про наявність юридичного

факту в усіх випадках (презумпція винуватості, невинуватості, у цивільному праві —
презумпція, що особа за наявності певних обставин є померлою);

г) юридичні фікції — штучні наділення суб’єктів або об’єктів правовідносин

властивостями інших або оголошення неіснуючого становища існуючим (напр.,
правоздатність юридичної особи).

Основні способи викладення норм права у джерелах права:

а) абстрактний — ознаки юридичних понять формулюються в загальному

вигляді (приватизація підприємств);

б) казуальний — ознаки юридичних понять формулюються в індивідуальній,

конкретизованій формі з урахуванням індивідуальних особливостей суб’єктів або
об’єктів.

Тема 15. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ

Документи для самостійного опрацювання:

1. Статті 57, 58, 91, 94 Конституції України

2. Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»
від 10.06.1997 р. (зі змінами).
 3. Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09.02.1999 р. (у справі про зворотну дію в часі законів та інших
нормативно-правових актів).

4. Статті 4-8 Кримінального кодексу України.

1. Поняття та ознаки нормативно-правового акта

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що приймається

(видається) уповноваженим суб’єктом правотворчості в уніфікованій формі
та за спеціальною процедурою, призначенням якого є офіційне закріплення
норм права.

Ознаки:

- закріплює норми права (встановлює, змінює, скасовує їх);

- приймається спеціально уповноваженим державою суб’єктом правотворчості

в межах його компетенції;

- приймається в уніфікованій формі з додержанням спеціальної правотворчої

процедури;

- є джерелом права — в ньому закріплюються норми права.

Видами нормативно-правових актів є закони та підзаконні нормативно-

правові акти.
Складовими нормативно-правового акта можуть бути правила, порядок,
регламент, статут, положення, інструкція, типовий договір. На ці документи
поширюється юридична сила н нормативно-правового акта, яким вони затверджені
(напр., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил
дорожнього руху»).
Законодавство (у широкому сенсі) — це система всіх нормативно-правових
актів.

Найдрібнішим структурним елементом системи права є норма права,

законодавства — нормативно-правовий акт.

2. Структура законодавства

Структура законодавства — це його внутрішня будова, яка майже повністю

співпадає із структурою системи права.
 А) горизонтальна структура:

1) нормативно-правовий акт;

2) галузь законодавства — система нормативно-правових актів, що регулюють

певну сферу однорідних суспільних відносин (цивільне законодавство).

Варіанти співвідношення галузі законодавства і галузі права:

1) повний збіг за обсягом (кримінальне законодавство і кримінальне право);

2) галузь права може бути виражено в декількох галузях законодавства

(господарське, сімейне, корпоративне законодавство як форми зовнішнього виразу
цивільного права);

3) галузь законодавства може поєднувати в собі норми декількох галузей права

(напр., земельне законодавство поєднує норми цивільного, адміністративного права
тощо).

Багато науковців наполягають на існуванні так званих «комплексних» галузей

права як змісту комплексних галузей законодавства (господарське право як зміст
господарського законодавства, земельне право як зміст земельного законодавства
тощо).

Б) вертикальна структура:

1) Конституція України;

2) міжнародно-правові акти;

3) закони України, зокрема кодекси;

4) підзаконні нормативно-правові акти:

- укази і розпорядження президента України;

- постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

- нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади (накази

міністерств і відомств);

- нормативно-правові акти органів та установ, що не входять до складу

виконавчої влади (накази Генеральної прокуратури, Національного агентства із
запобігання корупції, постанови Національного банку України та ін.);
 - нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади (місцевих
державних адміністрацій);

- нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування (місцевих рад та

їх виконавчих комітетів).

2. Поняття та види законів

Закон — це нормативно-правовий акт, що приймається за особливою

уніфікованою процедурою вищим представницьким органом держави або на
загальнодержавному референдумі народом, має вищу юридичну силу й
регулює на загальному рівні найважливіші суспільні відносини.

Ознаки законів:

1) приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або

на референдумі безпосередньо народом;

2) мають вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, тобто

останні приймаються на основі та на виконання законів, не можуть їм суперечити (є
підзаконними нормативно-правові акти);

3) приймаються за спеціальною законодавчою процедурою (див. Розділ IV

Регламенту Верховної Ради України);

NB! 4) офіційно оприлюднюються і набирають чинності лише після такого

оприлюднення;

Стаття 57 Конституції України:

«Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути
доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до
відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними».

Стаття 94 Конституції України:

«Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.
Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до
виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими
пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.
 У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного
розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно
оприлюднений.
Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як
двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та
офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він
невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не
передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування».

Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення НПА та набрання ними чинності»:

«(…) 1. Установити, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів
України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню
державною мовою в офіційних друкованих виданнях.
Офіційними друкованими виданнями є: "Офіційний вісник України"; газета "Урядовий кур'єр".
Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради
України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради України".
Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також
інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України".
Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно
оприлюднені через телебачення і радіо.
2. Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення
відповідно до статті 1 цього Указу.
Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути
використані для офіційного застосування.
3. Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні
застосовувати закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в
офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав.
4. Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх
офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому
виданні.
5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній
строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки
громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
6. Якщо закон України, інший акт Верховної Ради України опубліковано в будь-якій із газет, зазначених у частинах другій і
третій статті 1 цього Указу, чи в "Офіційному віснику Президента України", до його опублікування в "Офіційному віснику України",
"Відомостях Верховної Ради України", він набирає чинності після опублікування в тій із вказаних газет, чи в "Офіційному віснику
Президента України", де його опубліковано раніше.
Якщо інший нормативно-правовий акт опубліковано в "Офіційному віснику Президента України" чи в газеті "Урядовий кур'єр"
до його опублікування в "Офіційному віснику України", він набирає чинності після опублікування в тому із вказаних офіційних друкованих
видань, де його опубліковано раніше.
7. Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи
нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами
офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними
до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.
Неопубліковані акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними
органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності.
Акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад
набирають чинності з моменту їх прийняття. (…)».

5) регулюють найважливіші й найтиповіші суспільні відносини (перелік

відносин, інститутів, режимів, що регулюються виключно законами, визначений
ст. 92 Конституції України);
6) здійснюють це регулювання на загальному рівні, із додержанням принципу
формальної рівності (як правило, адресатами є всі, а не окремі суб’єкти чи їх групи).

Види законів:
- Конституція — Основний Закон, що має найвищу юридичну силу (будь-які інші
нормативно-правові акти не можуть суперечити Конституції);
- кодекси;
- закони.
В Україні закони поділяються на:
- звичайні — приймаються більшістю від конституційного складу Верховної
Ради України (226);
- конституційні — закони про внесення змін до Конституції України,
приймаються за особливою процедурою: висновок Конституційного Суду України;
приймаються конституційною більшістю Верховної Ради (2/3 голосів — 300).
Кодекс — це єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, внутрішньо
узгоджений нормативно-правовий акт, що забезпечує на науковій основі
повне, узагальнене і системне регулювання відповідної галузі або підгалузі
законодавства.

Кодекси є важливим чинником стабільності системи законодавства,

національної правової системи загалом. Діють вони, як правило, впродовж багатьох
років. Теоретично інші закони не мають суперечити відповідним кодексам. Проте в
законодавстві України вказівка на це є тільки в деяких кодексах (напр., у ст. 3
Земельного кодексу України, ст. 4 Цивільного кодексу України).

Кодекси є фундаментом будови нового законодавства. Вони упорядковують

нормативно-правовий масив, усувають наявні суперечності (колізії, прогалини),
уніфікують правову термінологію, закріплюють якісно нові підходи до правового
регулювання.
 За рівнем переробки та оновлення норм права виокремлюють два основні
методи кодифікації:

1) Кодифікація-компіляція — метод кодифікації, що передбачає зібрання

норм права та їх приведення в кодифіковану форму без суттєвих змін.
Використовується в разі, якщо метою кодифікації є виключно спрощення та уніфікація
законодавства (Руська правда, Соборне уложення, Господарський кодекс України).

2) Кодифікація-реформа — метод кодифікації, що передбачає зібрання

норм права та їх приведення в кодифіковану форму із суттєвими змінами,
зокрема створенням принципово нових норм та інститутів. Передбачає більш
високий рівень юридичної науки та законодавчої техніки. Зазвичай використовується
на тих етапах реформування суспільства, які передбачають одночасне
реформування національної правової системи і досягнення не тільки суто юридичних,
але й політичних цілей — утвердження і закріплення нових цивілізаційних стандартів,
нового державного режиму, нових економічних відносин тощо (Французький
цивільний кодекс 1804 р. (кодекс Наполеона), Німецьке цивільне уложення 1896 р.,
Цивільний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України,
Кримінальний процесуальний кодекс України).

3. Підзаконні нормативно-правові акти

Це нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого

самоврядування, що приймаються на виконання законів і не можуть їм суперечити.

Класифікація:

1) За суб’єктами прийняття: акти президента, уряду, центральних і місцевих

органів виконавчої влади, центрального банку (Національного банку України), органів
місцевого самоврядування та ін.

2) За видом:

укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження

Кабміну, накази міністерств і відомств, постанови Національного банку України,
рішення місцевих рад та їх виконкомів тощо.

3) За сферою поширення:
 - загальні — поширюються на всю територію держави;

- місцеві — на всю територію регіону (області, міста, району тощо);

- відомчі — обов’язкові для виконання певними органами чи організаціями.

NB! 4. Дія нормативно-правових актів у часі

Визначається такими загальними показниками:

1) моментом набрання нормативно-правовим актом чинності;

2) напрямом темпоральної дії нормативно-правового акта, тобто його дії в часі:

- пряма, або активна, дія;

- зворотна, або ретроактивна, дія;

- переживна, або ультраактивна, дія;

3) моментом припинення нормативно-правового акта.

Також у деяких випадках дію нормативно-правового акта може бути зупинено

та в подальшому відновлено.

Дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання ним

чинності (див. ст. 94 Конституції України, Указ Президента України «Про порядок
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними
чинності»).

Напрям дії нормативно-правового акта в часі (напрям темпоральної дії) —

показник, що визначає поширення нормативно-правового акта на відносини, які
виникли до і після моменту набрання ним чинності.

Три варіанти:

1) Пряма (активна) дія нормативно-правового акта (дія тільки вперед) —

регулювання нормативно-правовим актом тільки тих правових відносин, що виникли
після набрання ним чинності.

2) Зворотна (ретроактивна) дія нормативно-правового акта (дія як уперед,

так і назад) — регулювання нормативно-правовим актом як правових відносин, що
виникли після набрання ним чинності, так і тих, що виникли до цього моменту, але
продовжуються.
Стаття 58 Конституції України:

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони
пом'якшують або скасовують відповідальність особи. {Офіційне тлумачення частини першої ст. 58 див. в
Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.1999}.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як
правопорушення».

Слід мати на увазі, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від

09.02.1999 р. (у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-
правових актів) перша з наведених конституційних норм поширюється тільки на
фізичних осіб (з усіма негативними наслідками, що випливають з такого обмеженого
судового тлумачення, для юридичних осіб). Поширення дії пом’якшуючих норм на
юридичних осіб можливе лише за умови прямої вказівки на це в законі.

3) Переживна (ультраактивна) дія нормативно-правового акта — після

втрати нормативно-правовим актом чинності збереження юридичної сили правилами,
що закріплені в ньому, тобто продовження регулювання нормативно-правовим актом
правових відносин, що виникли за часів його чинності, й тривають після його
припинення.

Підстави припинення нормативно-правового акта:

1) сплив терміну дії строкового нормативно-правового акта;

2) суттєва зміна обставин прийняття нормативно-правового акта (напр.,

припинення дії спеціальних нормативно-правових актів воєнного часу після
закінчення війни);

3) визнання Конституційним Судом України нормативно-правового акта

неконституційним або загальним судом — незаконним, протиправним;

4) скасування нормативно-правового акта іншим нормативно-правовим актом

рівної або вищої юридичної сили:

- пряме (з прямою вказівкою про скасування);

- фактичне (прийняття нового нормативно-правового акта, що регулює ті ж самі

відносини).
 5. Дія нормативно-правових актів у просторі

Визначається територією, на яку поширюється дія нормативно-правового акта.

Розрізняють три основні принципи дії:

- територіальний;

- екстратериторіальний;

- екстериторіальний.

1) За територіальним принципом дія нормативно-правових актів

обмежується територією держави.

2) За екстратериторіальним принципом дія нормативно-правового акта

поширюється також на певні території поза межами держави, особливий статус яких
визначений нормами міжнародного права (території посольств, консульств тощо).
Так, українське трудове законодавство поширюється на їх співробітників.

3) За екстериторіальним принципом дія нормативно-правового акта

поширюється не на всю територію держави (виключення: територія посольств,
консульств інших держав, тимчасово окуповані території та ін.).

Особливості дії нормативно-правових актів у просторі можуть встановлюватися

законами (див., напр., ст. 6 КК України «Чинність закону про кримінальну
відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України»).

6. Дія нормативно-правових актів за колом осіб

Визначається категоріями (колом) суб’єктів залежно від їхнього правового

статусу, на які поширюється дія акта:

1) на всіх осіб, що перебувають на території держави (загальне правило);

2) тільки на громадян цієї держави (напр., виборче законодавство України);

3) на іноземних громадян та осіб без громадянства (законодавство про статус

іноземців та осіб без громадянства) — умовне виокремлення;

4) на коло спеціальних суб’єктів (осіб певних посад або професій)

(законодавство про статус суддів, депутатів тощо).
 Виключенням із категорії 1 є особи, що мають дипломатичні привілеї та
імунітети (див., зокрема, Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від
18.04.1961 р., що ратифікована Верховною Радою УРСР 21.03.1964 р.).

Тема 17. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

1. Ознаки та види правових відносин

Правові відносини — це врегульовані правом суспільні відносини,

учасники яких є носіями певних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Ознаки:

1) є суспільними, тобто виникають у в суспільстві між його членами — людьми

та їх об’єднаннями (напр., відносини з приводу купівлі-продажу певного майна,
відносини у зв’язку із поданням позову до суду);

2) є правовими, тобто виникають, змінюються й припиняються на підставі норм

права — отже, підлягають оцінці з точки зору відповідності нормам права;

3) є індивідуалізованими та конкретизованими зв'язками, тобто зв’язками між

конкретними особами, що мають достатню інформацію щодо одна одної, щодо
властивостей об’єкту відношення між ними, а також щодо змісту й обсягу їхніх
зустрічних прав та обов'язків (напр., якщо норма цивільного права, що регулює
суспільні відносини купівлі-продажу, передбачає обов’язок покупця оплатити майно,
що продається, й обов’язок продавця передати майно покупцеві, то правові відносини
з купівлі-продажу виникають між певним покупцем і певним продавцем стосовно
визначеної речі й передбачають наявність конкретних індивідуальних прав та
обов’язків щодо оплати, доставки, приймання-передачі, якості тощо).

Види правових відносин

1) За функціями права:

а) регулятивні — виникають і здійснюються на підставі регулятивних норм

права;

б) охоронні — виникають і здійснюються на підставі охоронних норм права

задля охорони регулятивних правовідносин.

2) За підсистемами права: приватні та публічні, матеріальні та процесуальні.

3) За галузями (підгалузями) права (предметом правового регулювання):

конституційні, цивільні, адміністративні, трудові тощо.

4) За тривалістю дії:

а) постійні — дія яких на момент їх виникнення не обмежена часом (напр.,

шлюбні, постійні трудові відносини);

б) строкові — тривають певний визначений на момент їх виникнення час (напр.,

відносини з приводу виконання підрядних робіт, перевезення вантажу, строкові
трудові відносини);

в) короткотермінові — виникають і припиняються в дуже стислі терміни (напр.,

роздрібна купівля-продаж).

2. Склад правовідносин. Юридичний факт

Склад правових відносин — це юридична конструкція, що включає

сукупність необхідних і достатніх елементів цих відносин: об’єкт, суб’єкти,
їхні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, юридичний факт.

Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права

пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Ознаки:

- є життєвою обставиною — дією чи подією, їх наявністю чи відсутністю;

- як правило, визначається гіпотезою норми права.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяють на юридичні дії та юридичні

події.

Юридичні дії — це юридично значущі власні дії людей (акти і вчинки).

Юридичні акти — це дії, спрямовані на досягнення певного правового

результату (напр., вчинення правочину, видання наказу, подання позову).

Юридичні вчинки — це дії, що породжують юридичні наслідки незалежно від

спрямованості волі особи на їх настання (напр., створення літературного твору,
наукове відкриття та ін.).

Юридичні події — це юридично значущі життєві обставини, настання

яких не залежить від волі людей (напр., народження і смерть людини, сплив часу,
землетрус).

Типи юридичних подій:

- відносні, тобто такі, настання яких не залежить від волі людей, але причиною
є їхня діяльність (напр., пожежа внаслідок порушення правил пожежної безпеки);

- абсолютні, тобто такі, що взагалі не пов’язані з діяльністю людей (форс-

мажорні обставини, напр., падіння метеориту, цунамі).

Залежно від юридичних наслідків юридичні факти поділяються на:

- факти, що породжують правові відносини (напр., видання наказу про

призначення на посаду);

- факти, що змінюють правові відносини (напр., видання наказу про

переведення на іншу посаду);

- факти, що припиняють правові відносини (напр., видання наказу про

звільнення з посади).

Різновидом юридичних фактів є правові стани, тобто факти безперервної дії

(напр., громадянство, шлюб, судимість).

У певних випадках виникнення, зміна чи припинення правових відносин

потребує одночасної наявності та/або відсутності кількох юридичних фактів. Така їх
сукупність називається фактичним складом правових відносин (напр., для призову
на дійсну військову службу необхідна така сукупність юридичних фактів, як українське
громадянство, досягнення встановленого законом віку, належний стан здоров’я,
відсутність права на відстрочку).

NB! 3. Суб’єкти правовідносин

3.1. Співвідношення термінів «суб’єкт права» і «суб’єкт правового

відношення»
 Суб’єкт права — це особа, що входить до кола осіб, на яких
поширюються певні норми права, й яка у зв’язку з цим здатна мати
відповідні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, самостійно їх набувати і
реалізовувати та нести юридичну відповідальність за правопорушення.

Абстрактний суб’єкт права — це індивідуально не визначений, узагальнений

суб’єкт цього права (громадянин України, студент, суддя, прокурор).

Конкретний суб’єкт права — індивідуально визначений, конкретизований

суб’єкт цього права (громадянин Петренко, студент Іванов).

Суб’єкт правового відношення — це конкретний суб’єкт права, який

вступив у певні правові відносини для реалізації своїх суб’єктивних прав
та/або юридичних обов’язків.

Суб’єкти права (отже, й суб’єкти правових відносин) поділяються на

індивідуальні та колективні.

Індивідуальні: фізичні особи, громадяни, особи без громадянства (апатриди),

іноземні громадяни, особи з подвійним громадянством (біпатриди), фізичні особи –
підприємці (ФОП), посадові особи (спеціальний суб’єкт).

Колективні: органи (зокрема органи державної влади, місцевого

самоврядування), організації (установи, підприємства, зокрема господарські
товариства, об’єднання громадян, зокрема політичні партії, рухи, блоки, громадські
організації, держави, міжнародні організації, зокрема співтовариства, союзи та ін.).

Колективні суб’єкти можуть мати статус юридичної особи — організації, яку

створено і зареєстровано у встановленому законом порядку, наділено цивільною
правоздатністю й яка може бути позивачем і відповідачем у суді (ст. 80 ЦКУ).
Юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права.

Специфічні суб’єкти публічного права:

суб’єкт владних повноважень — орган державної влади, орган місцевого

самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними
владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання
делегованих повноважень (ст. 3 КАСУ);
 держава — вступає в міжнародні правові відносини (тобто у відносини з
іншими державами і міжнародними організаціями), публічні (напр., відносини щодо
громадянства), приватні (напр., відносини з приводу спадкування за заповітом на
користь держави);

територіальна громада.

3.2. Правосуб’єктність — це здатність особи мати суб’єктивні права

та юридичні обов’язки, самостійно їх набувати і реалізовувати та нести
юридичну відповідальність за правопорушення.

Правосуб’єктність складається з правоздатності та дієздатності.

Правоздатність — це здатність особи мати суб’єктивні права та

юридичні обов’язки.

Види правоздатності:

загальна — здатність особи бути суб’єктом права у межах певної правової

системи (наприклад, української);

галузева — здатність особи бути суб’єктом певної галузі права (напр.,

цивільна правоздатність);

спеціальна — здатність особи мати певні специфічні права та обов’язки

(напр., спеціальна правоздатність державних службовців, військовослужбовців,
студентів, суддів та ін.).

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає з її народження і

припиняється смертю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її
створення і припиняється із внесенням до державного реєстру запису про
припинення. Правоздатність спеціальних суб’єктів виникає і припиняється відповідно
до норм права, що регулюють їхнє функціонування.

Дієздатність — це здатність суб’єкта права самостійно набувати

певних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, самостійно їх
реалізовувати і самостійно нести юридичну відповідальність за
правопорушення.

Для юридичних осіб цивільні правоздатність і дієздатність, як правило,

виникають і припиняються одночасно.

Цивільна дієздатність фізичних осіб виникає поступово, залежить від віку і

психічного стану особи. Так, часткова цивільна дієздатність встановлюється для
осіб, що не досягли 14 років (малолітніх осіб). Неповна цивільна дієздатність
встановлюється для осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повну цивільну
дієздатність має фізична особа, що досягла 18 років (повноліття). За певних умов
(наприклад, вступ до шлюбу) фізична особа набуває повної цивільної дієздатності до
досягнення 18 років.

Обмежена цивільна дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо

особа страждає на психічний розлад, зловживає алкогольними напоями,
наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми, у зв’язку з чим
ставить себе чи свою сім’ю у скрутне матеріальне становище.

Фізичну особу може бути визнано недієздатною судом, якщо вона внаслідок
хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними.

Складовою дієздатності є деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта

права самостійно нести юридичну відповідальність за правопорушення. Так,
в Україні загальна кримінальна деліктоздатність осіб наступає з 16 років, щодо
певних тяжких злочинів — з 14 років, а у деяких випадках — з 11 років.

4. Об’єкти правовідносин

Об’єкт правових відносин — це певне матеріальне або нематеріальне

благо, задля одержання, надання або використання якого суб’єкти
вступають у відповідні правові відносини.

Залежно від специфіки блага виокремлюють такі види об’єктів:

- природні об’єкти: земля, її надра, атмосферне повітря, водні, лісові та інші

природні ресурси;

- речі, зокрема гроші та цінні папери, інше рухоме і нерухоме майно;

- особисті та соціальні немайнові блага: життя, здоров’я, честь і гідність,

свобода, недоторканність житла, інші права людини, конституційний лад,
громадський порядок і безпека, довкілля, належне управління та ін.;

- результати дій, зокрема послуги (напр., соціальні, адміністративні, фінансові,

побутові) та результати робіт (напр., ремонту);

- об’єкти права інтелектуальної власності (напр., літературні та художні твори,

комп’ютерні програми, наукові відкриття, торговельні марки та ін.).

5. Зміст правовідносин

Змістом правових відносин є сукупність суб’єктивних прав та

юридичних обов’язків їх учасників (суб’єктів).

Суб’єктивне право особи — це визначена нормами права міра її

можливої поведінки.

Особа, що реалізує у правових відносинах своє суб’єктивне право, називається

правоможним («управомоченим», «уповноваженим») суб’єктом цих
правовідносин.

Суб’єктивне право особи складається з таких її правових можливостей:

1) право на власну поведінку (напр., на володіння, розпорядження і

користування власним майном, зокрема укладання договорів його оренди);

2) право на чужі дії, тобто можливість суб’єкта права вимагати від інших осіб
певних дій або утримання від них (напр., право вимагати оплати за оренду майна,
повернення майна з чужого незаконного володіння);

3) право на захист суб’єктивного права (напр., на звернення до суду з позовом

про визнання права власності на майно, стягнення боргу за оренду).

Юридичний обов’язок особи — це визначена нормами права міра її

належної поведінки.

Особа, що реалізує у правових відносинах свій юридичний обов’язок,

називається зобов’язаним суб’єктом цих відносин.

Складові юридичного обов’язку:

1) обов’язок здійснення певних дій або утримання від них (напр., оплатити
користування чужим майном, не зазіхати на чужу власність);
 2) обов’язок поновлення порушеного права уповноваженої особи (напр.,
відремонтувати пошкоджене майно іншої особи, відшкодувати її збитки);

3) обов’язок нести юридичну відповідальність за невиконання своїх обов’язків,

зокрема порушення права уповноваженого учасника правових відносин (напр.,
сплатити власникові неустойку за несвоєчасну оплату оренди, понести кримінальну
відповідальність за протиправне заволодіння чужим майном).

Суб’єктивні права та юридичні обов’язки можуть бути реалізовані особою як

шляхом вступу у правові відносини з іншими особами, так і поза ними (напр., право
володіння власним майном, обов’язок не зазіхати на чуже майно).

Тема 18. ЮРИДИЧНО ЗНАЧУЩА ПОВЕДІНКА

1. Види юридично значущої поведінки

Юридично значуща поведінка — це поведінка, зміст і наслідки якої

визначено нормами права й яку через це може бути оцінено з точки зору
права.

Види:

1) правомірна;

2) неправомірна:

а) правопорушення;

б) зловживання правом;

в) об’єктивно неправомірна.

2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це соціально корисна (або допустима)

поведінка особи, що відповідає (або не суперечить) нормам права.

Ознаки:

1) формальний аспект: відповідає (або не суперечить) нормам права;

 2) змістовний аспект: соціально корисна, відповідає цілям та інтересам
суспільства (передусім інших осіб), або допустима — не суперечить їм.

3. Ознаки та юридичний склад правопорушення

Правопорушення — це протиправне, винне, як правило, соціально

шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне для
неї визначені нормами права негативні наслідки (юридичну відповідальність).

Ознаки:

1) є діянням, тобто вольовим, усвідомленим учинком — дією або

бездіяльністю. Отже, образ думок, політичні, релігійні або інші переконання, світогляд
чи наміри особи не можуть вважатися правопорушеннями, поки не виявляться в
певних особистих діяннях;

2) є протиправним, тобто таким, що порушує чинні норми права;

3) є винним, тобто усвідомленим (умисним або необережним);

4) як правило, є соціально шкідливим, тобто таким, що завдає чи може завдати

шкоди юридично захищеним суспільним цінностям і благам;

5) є таким, що тягне для правопорушника юридичну відповідальність.

Юридичний склад правопорушення — це сукупність обов’язкових ознак,

яка є необхідною і достатньою умовою для визначення певного діяння як
правопорушення, отже, для накладення на особу юридичної
відповідальності.

Включає в себе:

1) Об’єкт правопорушення — матеріальне або нематеріальне соціальне

благо, що охороняється правом і на яке спрямоване посягання.

2) Об’єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак

правопорушення:

а) власне діяння (дія чи бездіяльність);

б) протиправність діяння;
 в) шкідливі наслідки діяння (їх настання або реальна загроза настання);

г) причинний зв’язок між діянням і шкідливими наслідками.

3) Суб’єкт правопорушення — деліктоздатна особа, що скоїла

правопорушення.

4) Суб’єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, що

характеризують психічне відношення суб’єкта до діяння та його наслідків:

а) вина у формі умислу або необережності;

б) мотив;

в) мета.

Кваліфікація правопорушення — це встановлення сукупності наведених ознак.

4. Види правопорушень

За галуззю права, норми якої визначають склад правопорушення і

відповідальність за нього (головний критерій класифікації) виокремлюють такі види
правопорушень:

1) Злочин — порушення норм кримінального права, що закріплені в КК

(вбивство, крадіжка).

2) Конституційний делікт — порушення норм конституційного права, що

закріплені насамперед у конституції та актах, прийнятих на її виконання, й
визначають компетенцію вищих органів державної влади (прийняття цими органами
неконституційних та незаконних актів, зокрема з перевищенням повноважень, або,
навпаки, бездіяльність щодо виконання повноважень — напр., непідписання
президентом закону в строк, визначений Конституцією, без накладення на нього
вето).

3) Адміністративний проступок — порушення норм адміністративного права,

що регулюють відносини у сфері державного управління, виконавчо-розпорядчої
діяльності центральних та місцевих органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, між громадянами (їх об’єднаннями) і цими органами (їх посадовими
особами). Склади цих правопорушень закріплені в КпАП та інших актах (порушення
Правил дорожнього руху, пожежної безпеки, санітарних, митних, податкових правил
тощо).

4) Цивільний делікт — порушення норм цивільного права. Склади закріплені

насамперед у ЦК (порушення договору, права власності).

5) Дисциплінарний проступок — порушення норм трудового права, трудової,

службової, навчальної, військової дисципліни тощо (напр., прогул, недодержання
правил карантину);

6) Фінансове правопорушення — порушення норм фінансового права, серед

них податкового, бюджетного, банківського (ухилення від сплати податків та інших
обов'язкових платежів, порушення порядку надання фінансової звітності, нецільове
використання бюджетних коштів).

7) Міжнародне правопорушення — порушення суб'єктом міжнародного права

міжнародних зобов’язань. Види за ступенем небезпечності:

а) міжнародний злочин (напр., геноцид, тероризм);

б) міжнародний делікт (порушення міжнародного договору, дипломатичної

недоторканності та ін.).

За рівнем суспільної небезпечності правопорушення поділяють на злочини

(правопорушення у сфері кримінального та міжнародного кримінального права) й
проступки (решта правопорушень).

5. Зловживання правом та об’єктивно неправомірне діяння

Зловживання правом — це неправомірна суспільно шкідлива поведінка,

що хоча формально й відповідає нормам права, проте суперечить меті їх
установлення й порушує суб’єктивні права та інтереси інших осіб.

Може здійснюватися з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана) або з

іншою метою, зокрема збагачення, отримання пільг, необґрунтованих переваг,
затягування розгляду справи в суді, ухилення від виконання своїх обов’язків тощо
(напр., зловживання правом на позов, на відвід суддів).

Об’єктивно неправомірне діяння — це суспільно шкідлива поведінка, що

має всі необхідні об’єктивні ознаки складу правопорушення (об’єкт,
об’єктивну сторону), проте не має деяких його необхідних суб’єктивних
ознак (деліктоздатності суб’єкта, його вини тощо).

Напр.: казус (безневинне заподіяння шкоди), заподіяння шкоди малюком.

Тема 19. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

1. Ознаки юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це захід правового впливу, що

передбачає обов’язок суб’єкта в разі скоєння ним правопорушення зазнати
несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного
характеру.

Приклади: захід особистого характеру — позбавлення волі, майнового —

штраф, організаційного — звільнення.

Ознаки:

1) визначається нормами позитивного права;

2) передбачає можливість застосування державного примусу;

3) здійснюється у формі, яку визначається законом (або домовленістю сторін).

2. Підстави юридичної відповідальності

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, за

наявності яких вона є можливою і необхідною. Їх поділяють на фактичні та юридичні.

Фактичною підставою юридичної відповідальності є наявність у діянні

особи юридичного складу правопорушення.

Юридичною підставою юридичної відповідальності є норми права, що

встановлюють заборони, санкції за їх порушення і процедуру застосування юридичної
відповідальності до особи. «Нема злочину, якщо його не передбачено законом»
(Чезаре Беккаріа «Про злочини і покарання»).

У випадку застосування державного примусу процесуальною підставою є

відповідне рішення особи, яку уповноважено законом на застосування юридичної
відповідальності.

3. Види юридичної відповідальності

а) Конституційна — за порушення норм конституційного права (напр., розпуск

парламенту, імпічмент президента, розформування виборчої комісії).

б) Кримінальна — за злочини (напр., покарання у вигляді позбавлення волі,

обмеження волі, штраф).

в) Адміністративна — за адміністративні правопорушення (штраф).

г) Цивільна — за вчинення цивільних деліктів (стягнення неустойки (штрафу,

пені), відшкодування збитків, дострокове припинення договору в односторонньому
або судовому порядку).

ґ) Дисциплінарна — за порушення правил дисципліни (трудової, службової,

навчальної, військової). Так, за порушення норм трудового права: догана, звільнення.

д) Матеріальна — визначає обов’язок суб’єктів трудових відносин

відшкодувати шкоду, завдану порушенням норм трудового права.

4. Функції юридичної відповідальності

1) попереджувальна (превентивна — від лат. praeventio: запобігати,

попереджати):

а) загальна превенція — попереджання правопорушень, запобігання їх

скоєння в майбутньому іншими особами;

б) приватна превенція — запобігання скоєння правопорушень у майбутньому

саме правопорушником.

2) каральна;

3) правовідновлювальна;

4) компенсаційна;

5) виховна.
 Тема 20. ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА

1. Реалізація права та її форми

Реалізація права (реалізація норм права) — це поведінка особи на

підставі та у відповідності до норм права.

Форми реалізації права:

1) використання — форма реалізації права, за якої суб’єкт використовує

можливості, надані йому нормами права, тобто своє суб’єктивне право, для
отримання певного соціального блага (напр., реалізація абітурієнтом права на вищу
освіту, реалізація власником права на розпорядження майном шляхом його продажу);

2) виконання — форма реалізації права, за якої суб’єкт вчиняє активні дії на

виконання покладеного на нього юридичного обов’язку (напр., виконання покупцем
умов договору купівлі-продажу щодо оплати придбаного майна);

3) дотримання — форма реалізації права, за якої суб’єкт дотримується

встановлених нормами права заборон, не вчиняє того, що йому цими нормами не
дозволено, утримується від їх порушення (напр., дотримання працівником правил
охорони праці, пішоходом та водієм — правил дорожнього руху, утримання
уповноваженої особи від видання актів, що виходять за межі її компетенції).

2. Застосування права як специфічний вид його реалізації: ситуації та

суб’єкти

Застосування права (застосування норм права, правозастосування) —

це владна діяльність уповноважених органів публічної влади та їх посадових
осіб із організації та забезпечення реалізації права суб’єктами в конкретних
життєвих випадках.

NB! Застосування права здійснюється в таких трьох випадках , кожен з

яких передбачає втручання в реалізацію права певних правозастосовних органів
—суб’єктів застосування права, наділених відповідними владними повноваженнями:

1) коли між суб’єктами правових відносин є спір щодо їхніх суб’єктивних

прав та юридичних обов’язків, який вони не можуть вирішити самостійно
(напр., спір щодо виконання договору або права власності; правозастосовним
органом у цьому випадку виступає, як правило, суд, до якого одна зі сторін спору
звертається з позовом чи іншою заявою);

2) коли наявні ознаки правопорушення — невиконання суб’єктом його

юридичного обов’язку чи порушення його суб’єктивного права (напр., крадіжка,
порушення режиму надзвичайного стану; правозастосовним органом у цьому випадку
виступає, як правило, поліція або інший орган охорони правопорядку);

3) коли умовою реалізації права є врахування певних конкретних

обставин, що потребують зовнішнього публічно-владного встановлення і
контролю (напр., реєстрація шлюбу, отримання паспорту для виїзду за кордон;
правозастосовним органом у цьому випадку виступає відповідний орган державної
влади, уповноважений на певну офіційну дію або видачу певного офіційного
документу).

Специфічність цього виду реалізації права визначається таким:

1) спеціальний суб’єкт — правозастосовний орган (або його посадова особа),

тобто спеціально уповноважений на це орган публічної влади, що наділений
владними повноваженнями (компетенцією) ухвалювати обов’язкові для інших
суб’єктів рішення (суди, правоохоронні, контрольні органи, органи соціального
забезпечення тощо);

2) публічний владний характер;

3) особлива процедура, що встановлюється нормами права (процесуальна

форма);

4) видання в результаті індивідуального правозастосовного акта.

3. Стадії застосування права

Стадіями застосування права, тобто його головними етапами, що

визначають послідовність дій при розгляді та вирішенні юридичної справи, є такі:

1) Встановлення фактичних обставин справи. Здійснюється за допомогою

доказів, тобто фактичних даних, на підставі яких правозастосовний орган встановлює
наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення
юридичної справи.

2) Юридична кваліфікація справи, тобто вибір для даного випадку певних

норм права за результатами юридичної оцінки фактичних обставин справи.
Головними завданнями правозастосовного органу на цій стадії є:

- оцінка доказів;

- вибір норм права, що регулюють відповідне правове відношення;

- їх тлумачення (див. тему 22);

- у разі необхідності подолання колізій та/або заповнення прогалин у

позитивному праві (див. тему 21).

3) Вирішення справи і документальне оформлення рішення. На цій стадії

правозастосовний орган співвідносить фактичні обставини справи з її юридичною
кваліфікацією й вирішує справу шляхом ухвалення рішення, яке, як правило,
оформлюється правозастосовним актом.

4. Правозастосовні акти

Акт застосування права (правозастосовний акт) — це прийнятий

(виданий) правозастосовним органом індивідуально-правовий акт, яким
оформлюється рішення в юридичній справі й який підтверджує,
встановлює, змінює або скасовує суб’єктивні права та юридичні обов’язки
конкретних осіб (напр., рішення суду, дозвіл на розміщення об’єкта торгівлі,
ліцензія на право заняття певним видом господарської діяльності).

Ознаки, що відрізняють правозастосовні акти від нормативно-правових:

1) норм права не закріплюють, але можуть їх скасовувати (напр., рішення

Конституційного Суду України про визнання неконституційним закону або його
окремих положень, рішення адміністративного суду про визнання незаконною
постанови Кабінету Міністрів України — звідси дискусія щодо так званої «негативної
правотворчості»);
 2) спрямовані на індивідуальне врегулювання суспільних відносин, конкретної
життєвої ситуації;

3) мають персоніфікований характер (адресовані конкретним особам, а не

загалу);

4) вичерпуються їх виконанням;

5) не можуть мати зворотної дії в часі.

NB! Тема 21. КОЛІЗІЇ ТА ПРОГАЛИНИ У ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ

1. Колізії у правовому регулюванні: види, правила усунення та

подолання

Колізія у правовому регулюванні — це суперечність (конфлікт) між

декількома нормами права, що закріплені в чинних нормативно-правових
актах та по-різному регулюють одне суспільне відношення.

Колізії є об’єктивною властивістю складної правової системи, хоча можуть

виникати і внаслідок помилок суб’єктів правотворчості, порушень ними правил
юридичної техніки.

Колізію може бути:

- повністю усунено у процесі правотворчості (напр., шляхом прийняття

нового нормативно-правового акта або зміни чи скасування чинного; суб’єктом
усунення є відповідний правотворчий орган); або

- подолано з метою врегулювання конкретного випадку у процесі

реалізації права чи правозастосування (у другому випадку суб’єктом подолання є
відповідний правозастосовний орган, передусім суд).

Перед тим, як приступити до подолання колізії між нормами права, слід

перевірити, що ці норми (нормативно-правові акти, в яких вони закріплені):

1) дійсно регулюють одне суспільне відношення, а не різні, схожі за

змістом (це перевіряється шляхом їх тлумачення — див. тему 22 «Тлумачення
права»);
 2) були чинними на момент виникнення спірного правовідношення (а не
на момент виникнення спору щодо нього чи вирішення цього спору в суді!) —
див. питання 4 «Дія нормативно-правових актів у часі» теми 15
«Нормативно-правові акти»;

3) прийняті (видані) правотворчим органом у межах його компетенції.

Види колізій і правила їх подолання:

1) Темпоральна (часова) колізія — це колізія між нормами права, що

закріплені в однакових за юридичною силою нормативно-правових актах, які
набрали чинності в різний час.

Правило подолання: пріоритет норми права, що набрала чинності пізніше.

2) Ієрархічна (субординаційна) колізія — це колізія між нормами права,

що закріплені в нормативно-правових актах різної юридичної сили.

Правило подолання: пріоритет норми права більшої юридичної сили.

3) Змістовна колізія — це колізія між загальною і спеціальною нормами

права.

Правило подолання: пріоритет спеціальної норми над загальною.

Також є складні випадки збігу декількох видів колізій.

1) Збіг темпоральної та ієрархічної колізій — більш пізнє набрання

чинності нормою, що водночас має меншу юридичну силу.

Правило подолання: пріоритет норми вищої юридичної сили, незважаючи на

те, що вона набрала чинності раніше.

2) Збіг темпоральної та змістовної колізій — більш пізнє набрання

чинності загальною нормою.

Правило подолання: пріоритет спеціальної норми, незважаючи на те, що вона

набрала чинності раніше.

Проте у випадках, коли метою загальної норми є усунення розбіжностей між

декількома раніше закріпленими спеціальними нормами, їх уніфікація (напр.,
загальна норма кодексу), то така загальна норма має пріоритет над раніше
закріпленою спеціальною (як правило, якщо це прямо зазначено в Загальній частині
відповідного кодексу). Мета норми визначається, зокрема, шляхом телеологічного
тлумачення відповідного нормативно-правового акта (див. тему 22).

3) Збіг ієрархічної та змістовної колізій — загальна і спеціальна норми

містяться в нормативно-правових актах різної юридичної сили.

Правило подолання: пріоритет норми вищої юридичної сили, незважаючи на її

загальність.

4) Збіг темпоральної, ієрархічної та змістовної колізій — загальна і

спеціальна норми набрали чинності в різний час і мають різну юридичну силу.

Правило подолання: пріоритет норми вищої юридичної сили, незважаючи на її

загальність і момент набрання чинності.

2. Прогалини у правовому регулюванні: види, засоби усунення та

подолання

Прогалина у правовому регулюванні — це відсутність у чинних

нормативно-правових актах норм права, необхідних і достатніх для
врегулювання суспільного відношення, що знаходиться у сфері правового
регулювання.

Причинами виникнення прогалин є:

1) суб’єктивні — помилки або навмисні дії суб’єктів правотворчості (прогалини,

що виникають з цих причин, називають первинними);

2) об’єктивні — виникнення нових суспільних відносин і розвиток існуючих,

запізнення правового регулювання (прогалини, що виникають з цих причин,
називають вторинними).

Прогалину, так само як і колізію, може бути:

- повністю усунено у процесі правотворчості (напр., шляхом прийняття

нового нормативно-правового акта або зміни чи скасування чинного нормативно-
правового акта; суб’єктом усунення є відповідний правотворчий орган); або

- подолано з метою врегулювання конкретного випадку (вирішення

юридичного спору) у процесі реалізації права або правозастосування (у другому
випадку суб’єктом подолання є відповідний правозастосовний орган, передусім суд).

Подолання прогалин здійснюється двома способами:

аналогією (від грецьк.: подібність) закону;

або — в разі об’єктивної неможливості застосування аналогії закону —

аналогією права.

Ці способи виправдовуються розумінням системи нормативно-правових актів і

системи права як цілісних систем, що характеризуються внутрішньою єдністю й
ґрунтуються на загальних принципах.

Аналогія закону — це застосування для подолання прогалини норми

права, що регулює подібні за змістом правові відносини.

Аналогія права — це застосування для подолання прогалини загальних,

конституційних або галузевих принципів права.

Умови застосування цих способів можуть бути визначені законом (напр., щодо
врегулювання цивільних відносин — ст. 8 Цивільного кодексу України, вирішення
адміністративних справ — частина шоста ст. 7 Кодексу адміністративного
судочинства України) та правовою доктриною.

Ст. 8 ЦК України: «1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом,

іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими
правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що
регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). 2. У разі
неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин
вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства
(аналогія права)».
Перше речення частини шостої ст. 7 КАС України: «У разі відсутності
закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює
подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд
виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)».

Утім, при застосуванні норм права, що встановлюють кримінальну або

адміністративну відповідальність, аналогію заборонено, оскільки «нема норми —
нема правопорушення» (див. частину четверту ст. 3 Кримінального кодексу України,
частину першу ст. 7 Кодексу про адміністративні правопорушення).

Також за аналогією не можуть застосовуватися норми публічного права, що

спрямовані на обмеження прав людини. Це випливає з частини першої ст. 19 Конституції
України: «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не
може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».

Крім того, «Аналогія закону та аналогія права не застосовується для

визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та
місцевого самоврядування» (друге речення частини шостої ст. 7 КАС України). Це
обмеження випливає з частини другої ст. 19 Конституції України.

Тема 22. ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА

1. Загальна характеристика тлумачення права

NB! Тлумачення права (правового акта) — це з’ясування для себе

змісту закріпленого у правовому акті юридичного правила (норми
права), а також у певних випадках роз’яснення змісту цього правила
іншим зацікавленим особам.

Отже, тлумачення — це завжди з’ясування для себе, а у певних випадках

— з’ясування для себе + роз’яснення іншим.

Синонімом терміну «тлумачення» є «юридична інтерпретація». На

тлумаченні юридичних текстів задля розуміння сутності правових явищ ґрунтується
такий філософський підхід до пізнання правової дійсності, як юридична
герменевтика (від грецьк. — мистецтво інтерпретації текстів).

Необхідність тлумачення правових актів обумовлена особливостями права,

а саме:

1) його формальною визначеністю в певному тексті;

2) його системністю, що вимагає врахування зв’язків між нормами права та їх

взаємообумовленості;

4) необхідністю забезпечення органічної єдності «духу» і «букви» права;

 5) «відкритою структурою» права, що залишає певну невизначеність при
використанні юридичної термінології;

6) застосуванням термінології, яка містить оцінювальні поняття (такі,

наприклад, як «тяжкі наслідки» у кримінальному праві, «моральна шкода» у
цивільному праві).

Тлумачення правових актів має низку специфічних властивостей:

1) воно є необхідною стадією реалізації та застосування права, адже

реалізація та застосування права завжди вимагають з’ясування особою
відповідних юридичних правил, а в певних випадках — також їх роз’яснення
іншим особам;

2) тлумачення правових актів обов’язково містить внутрішню

складову (з’ясування для себе), а в певних випадках також зовнішню
складову (роз’яснення іншим); причому з’ясування без роз’яснення може
існувати, а навпаки — ні;

3) воно має пізнавальний і водночас творчий характер; є юридичним

мистецтвом, опанування та постійне вдосконалення якого є необхідним і дуже
важливим елементом професійної майстерності юриста;

4) з’ясування змісту норм права здійснюється з використанням системи

специфічних методів (способів) тлумачення;

5) роз’яснення змісту норм права (правового акта) за суб’єктами інтерпретації

(компетенцією інтерпретаторів) поділяється на офіційне та неофіційне
тлумачення.

NB! 2. Методи тлумачення права

Метод (спосіб) тлумачення правового акта — це сукупність

прийомів з’ясування змісту юридичних правил (норм права), закріплених у
ньому.

Наскрізним методом тлумачення правових актів є логічний метод, що

передбачає з’ясування змісту норм права, що закріплені в цих актах, за
допомогою правил формальної логіки, серед яких важливе місце обіймають
індукція (виведення загального правила, принципу із сукупності конкретних
правил), дедукція (виведення конкретного правила із сукупності загальних
правил, принципів), аналогія (зокрема доповнення невичерпних, приблизних
переліків), доведення до абсурду, висновок від протилежного та ін. У широкому
сенсі будь-який метод тлумачення є логічним, оскільки інтерпретація є
неможливою без використання правил логіки.

Головні методи тлумачення права:

1) Філологічний (граматичний, текстуальний) — з’ясування змісту

юридичного правила (норми права) за допомогою філологічних знань (граматики,
лексики) шляхом ретельного мовного опрацювання юридичного тексту, аналізу
слів, словосполучень, речень. Процес інтерпретації завжди має починатися з
філологічного аналізу юридичного тексту.

2) Спеціально-юридичний — з’ясування змісту норми за допомогою

спеціальних юридичних знань з теорії права і галузевих дисциплін.

3) Системний (іноді помилково називається «систематичний») —

з’ясування змісту норми виходячи з розуміння права як цілісної системи норм і
принципів (law as integrity), за допомогою її зіставлення з іншими нормами
(передусім тими, що закріплені в цьому ж нормативно-правовому акті, оскільки
він є цілісним системним текстом) а також із принципами права, визначення
зв’язків між ними, їх взаємообумовленості.

4) Телеологічний (цільовий) — з’ясування змісту норми за допомогою

виявлення мети її створення і співвіднесення цієї мети з текстом правового акта.

5) Історичний — з’ясування змісту норми за допомогою даних про історію

створення правового акта, зокрема про час та обставини його прийняття. Серед
джерел: проекти правового акта, порівняльні таблиці зауважень і пропозицій,
протоколи засідань робочих груп, правотворчого органу тощо.

6) Порівняльно-правовий —з’ясування змісту норми за допомогою її

порівняння з правилами регулювання аналогічних правових відносин в інших
національних та наднаціональних правових системах.
 Деякі науковці виокремлюють також функціональний спосіб тлумачення —
з’ясування змісту норми, виходячи з мети її застосування, використання для
цілей вирішення конкретної юридичної справи.

Вибір способів тлумачення, доцільність, послідовність та комбінації їх

використання залежать від специфіки юридичних текстів, юридичної справи й —
головне — від досвіду та майстерності юриста-інтерпретатора.

3. Офіційне і неофіційне тлумачення права

За суб’єктами інтерпретації (компетенцією інтерпретаторів) роз’яснення змісту

юридичних правил іншим особам поділяється на офіційне і неофіційне тлумачення.

1) Офіційне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що надається в офіційному порядку органами публічної влади, їхніми
посадовими особами, міжнародними організаціями в межах їхньої компетенції.

У більшості випадків має владно-обов’язковий характер. Залежно від

поширення його обов’язковості на певне коло осіб поділяється на нормативне,
офіціозне і казуальне.

а) Нормативне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, яке має загальну дію, невичерпний характер, тобто поширюється на
необмежену кількість осіб і випадків.

У свою чергу залежно від суб’єктів тлумачення (інтерпретаторів) нормативне

офіційне тлумачення поділяється на автентичне, легальне і правозастосовне.

Автентичне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що виходить від його видавника.

Легальне (делеговане) тлумачення правового акта — це роз’яснення

його положень, що виходить від спеціально уповноваженої на це особи, що не є
видавцем цього правового акта (напр., тлумачення Конституції та законів
Конституційним Судом України).

Правозастосовне (судове) тлумачення правового акта — це

роз’яснення його положень, що міститься в узагальненнях судової практики,
виданих вищими судовими органами (постанови, рекомендації Верховного Суду).

б) Офіціозне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що є обов’язковим тільки для певних осіб, підпорядкованих суб’єктові
роз’яснення.

в) Казуальне (індивідуальне) тлумачення правового акта — це

роз’яснення його положень, що є обов’язковим тільки для конкретної юридичної
справи і виключно для її учасників.

2) Неофіційне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що не має владно-обов’язкового характеру. Вплив таких роз’яснень на
юридичну практику залежить від авторитету інтерпретатора, а не від його
компетенції.

За рівнем формальної професійної компетентності неофіційне тлумачення

поділяється на доктринальне, професійне і побутове.

а) Доктринальне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що дається вченими-правознавцями, зокрема працівниками науково-
дослідних інститутів та юридичних вишів, у наукових працях, коментарях до
законодавства, висновках і рекомендаціях із загальних питань правотворчості та
застосування права або щодо конкретних юридичних справ.

б) Професійне тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що дається юристами-практиками, зокрема адвокатами та
юрисконсультами, у формі юридичних консультацій і висновків.

в) Побутове тлумачення правового акта — це роз’яснення його

положень, що дається особами, які не мають спеціальної юридичної підготовки, на
підставі власного життєвого досвіду (зокрема участі в юридичних справах) і
власної побутової правосвідомості.

4. Тлумачення норм права за обсягом його результату

Залежно від співвідношення між текстом правового акта і змістом, сутністю,

сенсом юридичного правила, що виведені інтерпретатором в результаті тлумачення
цього тексту, виокремлюють такі види тлумачення за обсягом його результату:
 1) Буквальне (або адекватне) тлумачення — коли зміст юридичного
правила, виведеного в результаті тлумачення, співпадає з буквальним змістом
правового акта («буквою закону»).

2) Розширене (або розширювальне) тлумачення — коли зміст

юридичного правила, виведеного в результаті тлумачення, виявляється ширшим
ніж буквальний зміст правового акта.

3) Звужене (або звужувальне) тлумачення — коли зміст юридичного

правила, виведеного в результаті тлумачення, виявляється вужчим ніж
буквальний зміст правового акта.

У певних випадках розширене чи звужене тлумачення є неприпустимим,

наприклад вичерпні переліки мають тлумачитися лише буквально (обставини, що
обтяжують вину суб’єкта злочину), незавершені не мають тлумачитися звужено
(обставини, що пом’якшують вину суб’єкта злочину), а винятки з правил —
розширено.

5. Інтерпретаційні акти

Результат офіційного тлумачення (роз’яснення) правового акта закріплюється,

як правило, у специфічному правовому акті, який називається інтерпретаційним.

Інтерпретаційний акт (акт тлумачення) — це письмовий правовий

акт, що містить офіційне тлумачення положень іншого правового акта і
виданий спеціально з цією метою (напр., рішення Конституційного Суду
України про офіційне тлумачення статті Конституції України або її окремої
частини).

Ознаки:

1) не закріплює нових норм права, не змінює і не скасовує чинних норм;

2) не вирішує юридичної справи по суті, зокрема не містить санкцій;

3) видається уповноваженою на це особою, має офіційний характер;

5) повністю пов’язаний з тим правовим актом, положення якого тлумачить,

за часом, простором, колом осіб.
 Тема 24. ПРАВА ЛЮДИНИ

1. Розуміння прав людини та їх властивості

Права людини (human rights) — це основні правові можливості

людини, що є необхідними для її повноцінного існування, об’єктивно
зумовлюються досягнутим рівнем розвитку цивілізації та мають
забезпечуватися державою на рівні міжнародних стандартів.

Термін «права людини» стали вживати після Другої світової війни, коли
1945 року було засновано ООН. Цим терміном замінили інші — «природні права»
(natural rights) та «права чоловіка» (rights of man).

Властивості прав людини:

NB! 1) Є фундаментальними (основними) — під «правами людини»

розуміються не всі права, які може мати людина, а лише ті, що стосуються
фундаментальних, найістотніших її потреб. Це певний мінімальний перелік
загальновизнаних найважливіших стандартів, що склалися історично, є відбиттям
рівня сучасної людської цивілізації та закріплені в міжнародних документах
(«каталог прав людини» — від 20 до 30 прав за різними підходами).

2) Є невід’ємними — є невід’ємною умовою існування особистості, без якої

вона не лише є безправною в юридичному сенсі, а й не може існувати і розвиватися
нормально у біологічному і соціальному сенсі, бо не має можливостей для
задоволення своїх потреб та інтересів. Отже, без них не можуть нормально
розвиватися ані суспільство, ані держава. Оскільки держава не наділяє ними
людину, то не може й відібрати.

3) Є невідчужуваними — людина навіть за власним свідомим

волевиявленням не може відмовитись від них, обміняти їх на певні матеріальні
блага, закласти, позичити тощо.

4) Є універсальними — поширюються на всіх людей незалежно від їх

громадянства, національності, раси, статі. Втім, ця властивість заперечується або
коригується низкою науковців з огляду на природні відмінності людей (національні,
культурні та ін.).
 5) Є егалітарними (рівними) — належать кожному рівною мірою і
забезпечують право однакового ставлення до кожного незалежно від расових,
статевих, вікових та інших відмінностей. Водночас ця властивість передбачає
додаткову потужність механізмів забезпечення прав меншин.

6) Є категоричними (безумовними) — їх визнання і гарантування є

категоричною вимогою, що адресована всім, зокрема державі. Отже, та держава, що
не забезпечує прав людини, a priori є нелегітимною, несправедливою, а її громадяни
мають природне право на перевстановлення такої держави будь-якими засобами.

7) Є юридичними — визнаються державою як шляхом закріплення в нормах

конституції та інших законодавчих актів, так і приєднанням держави до певних
міжнародних угод («міжнародне право прав людини» — international law of human
rights). Так, згідно зі ст. 3 Конституції України «права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Утвердження, забезпечення і
захист прав людини є головним юридичним обов'язком держави.

8) Є моральними — ґрунтуються на позаюридичних, внутрішніх потребах,

переконаннях і ціннісних орієнтирах людей; обов’язок кожної людини, суспільства,
держави визнавати, гарантувати і захищати їх є моральним, не залежить від їх
юридичного закріплення та ставлення до них.

9) У філософському сенсі є природними — виходять від самої природи

людини, а не від свавільного розсуду держави чи інших організацій (див. ст. 1
Загальної декларації прав людини 1948 р.: «Усі люди народжуються вільними і
рівними у своїй гідності та правах»).

2. Ґенеза та розвиток прав людини

Розрізняють три покоління прав людини (що умовно відповідають

легітимній формулі Французької революції «свобода — рівність — братерство» та,
відповідно, трьом кольорам французького прапору).

Перше покоління — індивідуальні права (Liberté — «свобода», синій

колір французького прапора). Засновані на традиційних ліберальних цінностях,
визначають межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства та
особистого життя людей. Є надбанням європейських демократичних революцій
XVII-XVIII ст. у Нідерландах, Англії, Франції, війни за незалежність США.

Це, зокрема, право на свободу думки, совісті, релігії, слова, друку, рівність
усіх перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи та
ін. Були юридично закріплені в перших конституційних актах Великої Британії,
передусім Акті Хабеас корпус 1679 р. та Біллі про права 1689 р., Конституції США
1787 р. та Біллі про права 1791 р., французькій Декларації прав людини і
громадянина 1789 р.

Друге покоління — соціальні права (Égalité — «рівність», білий колір

французького прапора). Пов’язані з боротьбою людей за поліпшення свого
соціально-економічного становища, висуненням наприкінці ХІХ - на початку XX ст.
нових ідей соціального реформування суспільства з метою пом’якшення в ньому
класового протистояння, зменшення різниці між бідністю і багатством,
суспільної солідарності.

Це право на працю, відпочинок, соціальне страхування тощо. Були

юридично закріплені в конституціях і національному законодавстві, пізніше — в
міжнародно-правових документах.

Третє покоління — колективні права, аж до загальних прав усього

людства (Fraternité — «братерство», червоний колір французького прапора).
Формулюються після Другої світової війни, реалізуються не окремим індивідом, а
колективно.

Це право на мир, на безпечне для життя і здоров’я довкілля (екологічну

безпеку), на соціальний та економічний розвиток, на міжнародне спілкування тощо.
Юридично закріплені передусім у міжнародних договорах.

Останнім часом виокремлюють також четверте покоління прав людини —

права, що пов’язані з наслідками науково-технічного прогресу в галузі медицини,
мікробіології, комунікаційних технологій тощо (право не піддаватись медичним
експериментам, заборона клонування людини, заборона використання генетичного
матеріалу людини без її згоди, право на доступ до Інтернету та ін.).
 3. Каталог прав людини

Під «каталогом прав людини» розуміється певний мінімальний перелік

(стандарт) прав, визнання, утвердження й забезпечення якого є обов’язком
будь-якої держави, необхідною умовою як її легальності та легітимності, так і
міжнародно-правової суб’єктності.

Каталог прав людини охоплює широке коло прав, які, будучи

взаємопов’язаними й взаємозалежними, класифікуються за різними критеріями:

1) За критерієм характеру людських потреб, що цими правами

задовольняються: особисті, політичні, соціальні, економічні, культурні.

2) За критерієм громадянства, тобто сталого юридичного зв’язку людини

з державою:

а) права людини — це права «особи», «усіх», «кожного» незалежно від

громадянства: право на життя, особисту свободу і недоторканність, вільний
розвиток особистості, свободу думки, світогляду і віросповідання тощо;

б) права громадянина: право на громадянство й на зміну громадянства, на

свободу об’єднання (зокрема у профспілки, політичні партії), на зібрання, на
соціальний захист.

Невичерпний перелік прав громадянина міститься у розділі ІІ Конституції

України.

3) За характером обов’язку держави щодо людини:

а) «позитивні права» — це такі права, реалізація яких вимагає від держави

не лише їх визнання, а й постійних активних дій щодо їх забезпечення: залучення
матеріальних та адміністративних ресурсів, закріплення в законодавстві певних
юридичних засобів, механізмів, процедур (напр., право на працю, освіту);

б) «негативні права» — це такі права, для реалізації яких достатнім є їх

визнання з боку держави й які можуть здійснюватися без спеціальних юридичних
процедур (напр., свобода слова, вибору місця проживання).

4) За колом носіїв:

а) загальні — права усіх;

 б) спеціальні (групові) — права окремих груп, обумовлені специфікою цих
груп (права дітей, жінок, меншин, біженців, внутрішньо переміщених осіб та ін.).

5) За специфікою реалізації:

а) індивідуальні — за своєю специфікою може бути реалізовані окремим

індивідом (переважна більшість прав людини);

б) колективні — за своєю специфікою можуть бути реалізовані лише сталим

колективом людей (право нації на самовизначення, право народу на повстання проти
деспотичної влади).

Права людини динамічно розвиваються — каталог прав людини з розвитком

цивілізації розширюється як кількісно (напр., право на вільне пересування, на
Інтернет), так і змістовно (напр., право на життя).

4. Гарантії прав людини

Гарантії прав людини — це суспільні механізми, що сприяють

здійсненню цих прав, засоби їх забезпечення та захисту.

Юридичними гарантіями прав людини є наявність спеціальних національних

і міжнародних органів.

Національні: суди, правозахисні організації, адвокатура, правоохоронні

органи, уповноважені органів державної влади з прав людини.

Міжнародні:

органи ООН, зокрема Рада з прав людини, Комітети з прав людини, з

економічних, соціальних і культурних прав, з прав дитини, проти катувань та ін.,
Верховний Комісар з прав людини;

регіональні: Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), Комісар Ради Європи з

прав людини, Європейський комітет проти катувань.

Міжнародні акти з прав людини: Загальна декларація прав людини

(Генеральна асамблея ООН, 1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні
та культурні права; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рада Європи, 1950) і
Протоколи до неї; Європейська соціальна хартія (Рада Європи); Хартія
Європейського Союзу про основні права та ін.

NB! 5. Обов’язки держави у сфері прав людини

Правам людини відповідають обов’язки (зобов’язання) держави щодо

невтручання у сферу індивідуальної свободи, поваги до прав людини, їх
забезпечення, захисту і сприяння реалізації (див.: Статут ООН, ст. 1 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України).

Види обов’язків:

1) «обов’язок поважати права людини», що вимагає від держави

утримуватися від порушень прав людини;

2) «обов’язок захищати права людини», що вимагає від держави захищати

носіїв прав людини від протиправного втручання у процес їх реалізації та карати
правопорушників;

3) «обов’язок забезпечувати здійснення прав людини», що вимагає від

держави вживати активних дій (заходів) з метою сприяння реалізації прав людини.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) при тлумаченні та застосуванні

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод використовує
доктрину негативних і позитивних обов’язків держави, яка полягає в такому:

1) Негативні обов’язки вимагають від держави утримуватися від втручання в

реалізацію прав людини.

Порушенням цих обов’язків є або активне перешкоджання з боку держави у

реалізації прав людини, або непропорційне її втручання в таку реалізацію.

2) Позитивні обов’язки вимагають від держави активно втручатися в

реалізацію прав людини, використовувати всі прийнятні (розумні) та належні засоби
для їх захисту.

Порушенням цих обов’язків є відсутність необхідних активних дій з боку

держави щодо забезпечення реалізації прав людини.
 NB! Тема 25. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

1. Ідея верховенства права

2. Вимоги верховенства права

3. Законність

4. Правова визначеність

5. Доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми

судами

6. Заборона дискримінації та рівність перед законом

7. Пропорційність

1. Ідея верховенства права

Визначення верховенства права як «правління законів, а не людей» було

вперше запропоновано в середині ХVII ст. англійським публіцистом Джеймсом
Гаррінґтоном. Але ще на півстоліття раніше головний королівський суддя Англії сер
Едвард Коук у конкретних ухвалених ним судових рішенях легалізував настанову:
«Ми повинні перебувати під владою законів, а не людей».

Концепція «верховенства права» (the Rule of Law) оформлюється наприкінці

XIX ст. у Великій Британії. Її фундатором є професор Оксфордського університету,
член Британської академії Альберт Венн Дайсі. Він розглядає верховенство права як
сукупність низки універсальних правових принципів (вимог до правової системи),
найважливішими з яких за сучасною термінологією є: законність; правова
визначеність; рівність усіх перед законом.

Справжній розквіт концепції верховенства права відбувся у ХХ столітті. До

цього спонукала низка об’єктивних факторів:

1) сумний для всієї людської цивілізації досвід тоталітаризму (як квінтесенції

необмеженого правом державного свавілля) та світові війни (друга — найкривавіша
— стала очевидним наслідком тоталітаризму). Разом це призвело до передчасної
загибелі сотні мільйонів людей й спонукало до пошуків надійних, ефективних засобів
недопущення цих трагедій у подальшому;

як наслідок:

2) розвиток міжнародного правопорядку та міжнаціональних правових систем,

що ґрунтуються не на нормах національного права, а на загальних правових
принципах та міжнародних договорах;

3) звернення до природного права як запобіжника абсолютизації державних

законодавчих приписів — природного, передусім, у тому сенсі, що мораль становить
не лише бажану, а невід’ємну обов’язкову складову права, є критерієм виначення
закріпленого у державному законі юридичного правила або як правового, або як
свавільного, отже протиправного.

Видатний австро-англійський політичний філософ та економіст, лауреат

Нобелівської премії Фрідріх Авґуст фон Гаєк, досліджуючи причини розквіту
тоталітаризму в тодішній Європі («Шлях до закріпачення», як він це називає)
рецептом гарантування свободи особистості та її захисту від довільного державного
втручання зазначив повернення до принципів верховенства права, які, на його
переконання, зазнали занепаду в західних державах. Саме їх мислитель
охарактеризував як наріжний камінь свободи. Гаєк пропонує таке визначення
принципу верховенства права: «це означає, що уряд має виконувати правила,
встановлені й проголошені заздалегідь, — правила, що дають змогу з
певністю передбачати, як влада використовуватиме свої повноваження
здійснення примусу за певних обставин, і планувати власні справи на
підставі цього знання».

Принцип верховенства права передбачає, передусім, верховенство закону,

який гарантує свободу людини, а не обмежує її.Ознаки такого закону:

1) його загальність, абстрактність його приписів — закон має містити лише

найбільш загальні норми, давати особистості, що їх застосовує, простір для свободи
волі, не повинен мати на увазі жодного конкретного індивіда. Саме це є гарантією
того, що закон не обмежить свободу, відповідатиме принципу верховенства права,
буде стабільним;

2) його доступність та очевидність — результат його застосування й

тлумачення має бути передбачуваним, очевидним. За висловом Гаєка, «важко
перебільшити ту вагу, яку має очевидність закону для поступального й ефективного
руху вільного суспільства»;

3) його рівність, що означає однакове його застосування до всіх осіб. Нормам

закону «повинні підлягати й ті, хто затвердив їх, і ті, хто їх застосовує, тобто й
урядовці, й підлеглі, не має бути винятків ні для кого».

Гаєк виступає як проти прихованого звільнення держави та її посадових осіб

від дотримання законів, так і проти влади уряду робити для окремих індивідів винятки
із загальнообов’язковості закону. Як зазначає мислитель, лише за умови
відповідності законів цим ознакам «можна говорити, що правлять закони, а не
люди».

Британський правознавець лорд Томас Бінґем у своїй славетній лекції з

веховенства права стрижнем цього принципу ввизначає те, що «всі особи та
органи влади в державі, як публічні, так і приватні, мають бути зв’язані та
мати право користуватися законами, що є відкрито проголошеними, діють
на майбутнє та відкрито застосовуються в судах». Він визначає вісім
підправил, що становлять зміст цього принципу (правила):

1) закон має бути доступним та, наскільки це можливо, зрозумілим, ясним і

передбачуваним;

2) питання права та юридичної відповідальності мають вирішуватися шляхом

правозастосування, а не на підставі вільного розсуду;

3) законодавство країни має застосовуватись до всіх однаково, за винятком

випадків, коли певні об’єктивні умови слугують достатнім виправданням для
диференціації;

4) законодавство має забезпечувати належний захист фундаментальних прав

людини;

5) мають бути забезпечені засоби для вирішення у судовому порядку правових

спорів, які сторони не можуть вирішити самостійно;

6) державні службовці всіх рівнів повинні здійснювати надані їм повноваження

розумно, сумлінно, виключно для тих цілей, для яких ці повноваження надавались, та
без перевищення меж наданих повноважень;

7) судові процедури, що встановлюються державою, мають бути

справедливими;

8) держава повинна виконувати свої зобов’язання перед міжнародним правом.

Сучасна доктрина верховенства права увібрала в себе усі важливі

досягнення тисячолітньої історії правової думки та практики її реалізації. Водночас
вона постійно розвивається й удосконалюється. Джерелами її модернизації у
відповідності до сучасних вимог є передусім юридична наука й судова практика.

Існують різні визначення та розуміння змісту верховенства права, натомість є

безперечний консенсус щодо леґітимних цілей цього принципу. Ними є обмеження
свавілля влади та захист прав людини. Причому «ідея обмеження свавілля є
відповіддю на питання “що нам слід робити?” (нам слід обмежувати владу). Водночас
ідея захисту прав людини є відповіддю на питання “чому нам слід це робити?” (нам
слід обмежувати владу, щоб захистити права людини)».

Верховенство права є його верховенством не над державою, а над іншим

специфічним соціальним регулятором (неправовим та ненормативним) —
суспільним, переусім державним, свавіллям. Хоча останнє часто-густо здається
ефективним і простим у реалізації інструментом задоволення соціальних потреб,
проте це дуже небезпечний інструмент, що є антиподом верховенства права і рано чи
пізно неминуче повертається безжалісним бумерангом до тих, хто його використовує.
Вибір між верховенством права і суспільним свавіллям є важким, але очевидним
цивілізаційним вибором на користь верховенства права.

2. Вимоги верховенства права

Верховенство права разом з демократією і правами людини вважається

однією з трьох засад Ради Європи, що закріплені у Преамбулі до Конвенції про
захист прав людини і основположних свобод, а також у низці інших міжнародних
документів у сфері прав людини. Ураховуючи значущість цього принципу, з метою
конкретизації його змісту та практичної його застосовності в юридичній, передусім
судовій, практиці Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська
Комісія) у Доповіді про верховенство права, схваленій на 86-му пленарному
засіданні 25-26.03.2011 р., та Контрольному переліку питань для оцінки
дотримання верховенства права (The Rule of Law Checklist), затвердженому на
106-му пленарному засіданні 11-12.03.2016 р., вказала на такі його обов’язкові
вимоги та максимально деталізувала й розтлумачила кожну з них.

1) Законність (верховенство закону / supremacy of the law), у тому числі

прозорість, підзвітність та демократичний порядок ухвалення законів.

2) Правова визначеність (legal certainty), що передбачає легкість та

доступність з’ясування змісту права і юридично забезпечену можливість скористатися
цим правом. Важливим елементом правової визначеності є принцип res judicata.

3) Заборона свавілля (prohibition of arbitrariness), у тому числі обмеження

дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень.

4) Доступ до правосуддя, представленого незалежними та

безсторонніми судами.

5) Дотримання прав людини, передусім гарантованість права на ефективний

засіб правового захисту, на справедливий суд, право бути вислуханим, презумпція
невинуватості, заборона зворотної дії закону.

6) Заборона дискримінації та рівність перед законом, що передбачає

недискримінаційне застосування й тлумачення законів; недопущення в законах
дискримінації осіб або груп, а також недопущення надання законом особливих
привілеїв особам чи групам.

Зміст верховенства права не обмежується зазначеними у Доповіді вимогами.

Його впровадження у правове регулювання, в усі види юридичної діяльності,
передусім у правотворчість та правозастосування, передбачає також:

1) забезпечення правових цінностей (людської гідності, свободи,

справедливості, рівності);

2) дотримання не поіменованих у Доповіді:

- загальних принципів права (пропорційності, розумності, сумлінності та ін.);

- галузевих юридичних принципів (зокрема презумпції невинуватості, заборони

зворотної дії нормативно-правових актів);

- принципів організації та діяльності державних органів (поділу влади,

належного врядування, належного адміністрування); тощо.

Верховенство права є комплексним принципом права, що ґрунтується

на загальновизнаних правових цінностях, об’єднує загальні принципи права
як засадничі обов’язкові вимоги до правового регулювання, правотворчості,
реалізації та застосування права й має на меті обмеження свавілля влади і
захист прав людини.

Комплексним цей принцип є тому, що являє собою відкриту систему правових

цінностей (свободи, справедливості, рівності, людської гідності) та загальних
принципів права (законності, правової визначеності, заборони державного свівілля,
вільного доступу до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми
судами, дотримання прав людини, заборони дискримінації та рівності перед законом,
розумності тощо).

Під «владою», що підлягає обмеженню правом, у сучасних умовах розуміється

не лише державна, а і інші суспільні влади, що функціонують у суспільстві й мають
хист до розрастання та свавілля — влада корпорацій, роботодавців, урешті-решт
влада будь-якої суспільної більшості над меншістю.

3. Законність

Законність (верховенство закону / supremacy of the law), у тому числі

прозорість, підзвітність та демократичний порядок ухвалення законів, є загальним
принципом права й водночас однією із засадничих вимог верховенства права.

Відповідно до цієї вимоги:

- держава повинна діяти на підставі закону та відповідно до закону;

- процедура набрання законом чинності має бути прозорою та демократичною;

- влада має здійснюватися відповідно до приписів права, а її закони мають

містити положення про винятки, внаслідок чого виникає можливість застосовувати
особливі (індивідуальні) заходи;
 - у національному праві мають бути норми, що забезпечують підпорядкування
держави міжнародному праву.

Складовою цієї вимоги є, зокрема, принцип nulla poena sine lege (нікого не
може бути покарано за вчинення чогось, що не заборонено законом).

4. Правова визначеність

Правова визначеність (legal certainty, у різних джерелах ще перекладається

як «юридична визначеність» та «правопевність») — загальний принцип права та
вимога верховенства права, що передбачає легкість і доступність з’ясування змісту
права та юридично забезпечену можливість скористатися цим правом.

Відповідно до цієї вимоги:

- усі правові акти мають публікуватися та викладатися зрозумілою мовою;

- зворотну дію нормативно-правових актів має бути заборонено (крім прямо

визначених законом винятків, запроваджених з метою покращення становища
приватних осіб);

- судова практика національних судів має бути послідовною;

- національне законодавство має бути придатним для застосування із

забезпеченням його виконання;

- оцінка законодавства має здійснюватися на регулярній основі.

Відповідні вимоги до правотворчості та правозастосування були

сформульовані американським філософом права, професором Гарвардської школи
права Лоном Л. Фуллером у його славетній праці «Мораль права» — як такі, що
складають так звану «внутрішню моральність права»:

- закони повинні мати загальний характер;

- закони мають бути оприлюднені, щоб громадяни знали норми, яких вони
повинні дотримуватися;

- ухвалення і застосування законів, що мають зворотну дію, слід звести до

мінімуму;

- закони мають бути зрозумілими;

 - закони не повинні бути суперечливими;

- закони не повинні вимагати дій, що виходять за межі спроможностей тих, хто

має їх дотримуватися;

- закони повинні бути відносно постійними;

- повинна існувати відповідність між формулюванням законів та їх реальним

застосуванням.

У Контрольному переліку питань для оцінки дотримання верховенства

права (The Rule of Law Checklist) Венеційська Комісія виокремила такі складові
принципу правової визначеності як вимоги верховенства права:

1) Доступність законодавства, у тому числі оприлюднення законодавчих

актів перед набранням ними чинності, легкий доступ до них, наприклад, через
безкоштовний Інтернет та/або в офіційних виданнях.

2) Доступність судових рішень для суспільства, у тому числі

обґрунтованість винятків з цього (обмеження можуть бути виправданими, якщо їх
метою є захист прав особи, — наприклад, прав неповнолітніх у кримінальних
справах).

3) Передбачуваність правових актів, у тому числі передбачуваність

наслідків приписів права, зрозумілий спосіб викладення правових актів, чіткість
вказівок нового акта на скасування або зміну попереднього. Передбачуваність
означає не лише те, що приписи правових актів мають бути (де можливо)
проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачуваними за
своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю,
аби суб’єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ однією з вимог, що випливає зі слів

«встановлений законом», є вимога передбачуваності: норма не може вважатися
«законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає
громадянинові змогу керуватися цією нормою у своїх діях.

4) Сталість і послідовність приписів правових актів. Брак цього може

вплинути на спроможність особи планувати свої дії. Елементом правової
визначеності є принцип єдності судової практики, який полягає у забезпеченні
однакового правозастосування у судочинстві, що сприяє передбачуваності щодо
вирішення спорів між учасниками судового процесу.

5) Леґітимні (законні) очікування.

Принцип леґітимних очікувань (або захисту леґітимних очікувань) є складовою

загального принципу правової визначеності в праві ЄС. Він відбиває ідею, що органи
публічної влади повинні не лише додержуватися приписів правових актів, а й своїх
обіцянок та пробуджених очікувань. Згідно з доктриною леґітимних очікувань ті,
хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинні відчувати краху
надій щодо своїх леґітимних очікувань.

Поняття леґітимних очікувань пов’язується із застосуванням у практиці ЄСПЛ

концепції автономного тлумачення. Ця концепція є одним з інструментів
(способів тлумачення) захисту прав, передбачених Конвенцією про захист прав
людини і основоположних свобод, незалежно від того, який зміст цим правам
надається державами-учасницями.

Результатом застосування автономного тлумачення є сформульовані ЄСПЛ

так звані автономні поняття. Одним з них є поняття «майно» (ст. 1 Першого
протоколу до Конвенції). У практиці ЄСПЛ майном визнаються, зокрема, права на
речі та майно; існуючі володіння або фактично існуючі права власності; вимоги, борги
та звернення на певне майно; економічні, комерційні, підприємницькі та професійні
інтереси; дозволи та ліцензії; пенсії та соціальні виплати (за певних умов); спадкові
права та правонаступництво; власність юридичних осіб, асоціацій, компаній,
власників акцій; права та інтереси акціонерів; інші права власників.

Також автономним поняттям ЄСПЛ визначає «закон», визнаючи, що до змісту

цього поняття входять норми права, які створюються не лише законодавчою та
виконавчою владами, але й судами. Посилання держави на право ЄС чи міжнародне
право буде прийняте як належна правова підстава за умови, що відповідна норма
узгоджується з концепцією «закону», що міститься в Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод. Додаткові критерії, яким повинна відповідати
норма права, щоб вважатися «законом»:

1) норма права мусить бути належним чином доступною: особи повинні мати
відповідну обставинам можливість орієнтуватися в тому, які правові норми
застосовуються в конкретному випадку;

2) норма права не може вважатися «законом», якщо її не сформульовано з

достатнім ступенем точності, що дозволяє громадянинові узгоджувати з нею свою
поведінку.

6) Унеможливлення зворотної (ретроактивної) дії правових актів, у

тому числі чітко визначені винятки із заборони зворотної дії (передусім у разі
пом’якшення чи скасування кримінальної відповідальності).

7) Принципи nullum crimen sine lege та nullum poena sine lege («немає
закону — немає злочину», «немає закону — немає покарання»).

8) Принцип (правило) res judicata (скорочення від давньоримського

юридичного правила «res judicata pro veritate habetur!» — з лат. «судове рішення
визнається за істину»), що вимагає поваги до остаточного рішення суду й забороняє
перегляд остаточного та обов’язкового до виконання судового рішення лише з метою
домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі — див.,
зокрема, рішення ЄСПЛ у справі Брумареску проти Румунії від 28.10.1999 р. (це
рішення вважається провідним у закріпленні в практиці ЄСПЛ вимоги правової
визначеності, зокрема правила res judicata).

За правилом res judicata, остаточне судове рішення має виконуватися й, як

правило, не може бути переглянуте, зокрема за заявою прокурорів чи голів вищих
судів в порядку нагляду (що було сталою практикою в Україні в перші роки
незалежності), повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися
виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Коли за апеляційною
скаргою винесено остаточне рішення, то подальші звернення в апеляційному порядку
неможливі. Слід визнавати остаточні рішення й дотримуватися їх, за винятком
випадків, коли є незаперечні підстави для їх перегляду. Відхід від res judicata
можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні
обставини.

Відбиттям вимоги правової визначеності в американському конституційному

праві є доктрина невизначеності закону, згідно з якою закон є недійсним та таким,
що не має законної сили, якщо він є занадто розпливчатим для розуміння
пересічним громадянином. Закон може бути названий недійсним з причин
невизначеності, коли пересічний громадянин не може в цілому визначити, які особи
регулюються законом, яка поведінка заборонена, а також те, яке покарання може
бути призначено.

У справі Коннеллі проти Головної будівельної компанії (1926) суддя Сазерленд

виклав доктрину невизначеності так: «Умови Кримінального кодексу повинні бути
достатньо конкретними, щоб повідомити тим, хто є їх суб’єктом, яка поведінка може
призвести до штрафних санкцій… і закон, який забороняє або вимагає здійснення
вчинку в настільки непевних межах, що люди середнього розуму обов'язково
повинні здогадуватися про його значення й розходитися в думках стосовно його
застосування, порушує найпершу сутність дотримання належної правової
процедури».

Випадки, коли закон може бути оскаржений як неконституційно невизначений:

1) коли закон не перераховує конкретно варіанти поведінки, які є обов’язковими

або забороненими. У такому випадку пересічний громадянин не знає, чого
конкретно вимагає закон;

2) коли закон конкретно не деталізує процедури, яких дотримуються посадові

особи або судді, котрі розглядають справу. Як запобігання закон повинен особливо
докладно розповідати, що посадові особи мають робити, встановлюючи як те, що
вони повинні робити, так і те, чого не повинні робити.

Наприклад, Верховний Суд Флориди у справі Франклін проти штату Флорида

постановив, що державна заборона на тяжкий кримінальний злочин, содомію, була
неконституційно розпливчастою, тому що пересічна людина звичайного інтелекту
не могла певно знати, не роблячи припущень, чи «мерзенний та огидний злочин
проти природи» включає оральний секс або тільки анальний.

Британська правова доктрина критерієм «звичайної розумної людини»

визначає особу з лави присяжних або «пасажира з автобусу в Клепхемі» (тобто
усередненого за розумовими здібностями, освітою та статком людину, яка,
відповідно, має звичайний рівень інтелекту, знань та життєвого досвіду).

Цей критерій є важливим критерієм правової визначеності, а саме зрозумілості

та передбачуваності правових приписів для пересічного громадянина, а не тільки
для професійних юристів (суддів, адвокатів, науковців тощо).
 5. Доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми
судами

Фундаментальною національною гарантією прав людини і водночас вимогою

верховенства права є незалежна, неупереджена й некорумпована судова влада —
відокремлена гілка державної влади, що має монопольне право здійснювати
правосуддя у державі, незалежність та ефективність якої є важливими умовами
верховенства права і забезпечення прав людини у цивілізованому демократичному
суспільстві.

Резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 р. та

13.12.1985 р. схвалено Основні принципи незалежності судових органів
(закріплено 20 основних принципів), резолюцією Економічної та Соціальної Ради
ООН від 27.07.2006 р. № 2006/23 схвалено Бангалорські принципи поведінки
суддів від 19.05.2006 р. (визначено показники етичної поведінки суддів:
незалежність, об’єктивність, чесність та непідкупність, дотримання етичних норм,
рівність, компетентність та старанність; закріплено принципи, що відповідають цим
показникам та правила їх застосування).

Рада Європи у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод проголошує право на справедливий суд, відповідно до якого, зокрема,
кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж
розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом,
який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або
встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального
обвинувачення. Детальне й динамічне тлумачення цієї норми Конвенції міститься у
рішеннях ЄСПЛ, які є важливим джерелом українського права та реформування
національної правової системи.

Незалежність означає, що судівництво є вільним від зовнішнього тиску і не

контролюється іншими гілками влади, особливо виконавчою. Ця вимога є складовою
принципу поділу влади. Судді не повинні зазнавати політичного впливу.

Безсторонність означає, що судівництво, навіть за зовнішніми ознаками, не

видається упередженим щодо результату справи.
 ЄСПЛ виокремлює чотири елементи незалежності суддів: спосіб
призначення, термін повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску
(зокрема, з бюджетних питань) і те, чи сприймаються судові органи суспільством як
незалежні та безсторонні (тобто легітимність судової влади).

Одним з найважливіших складових доступу до правосуддя є функцонування в

державі незалежної професійної адвокатури.

6. Заборона дискримінації та рівність перед законом

Заборона дискримінації та рівність перед законом є вимогою

верховенства права, що передбачає, передусім:

- недискримінаційне застосування та тлумачення законів;

- недопущення в законах дискримінації осіб або груп;

- недопущення надання законом особливих привілеїв особам чи групам.

Ця вимога охоплює, передусім, такі вимоги до національної правової

системи (сформульовані в The Rule of Law Checklist):

- закріплення в національній конституції принципу однакового ставлення та

заборони дискримінації, позитивного обов’язку держави сприяти забезпеченню
рівності, а також права особи на свободу від дискримінації;

- заборона будь-якого необґрунтованого неоднакового ставлення,

гарантування всім особам однакового та дієвого захисту від дискримінації на
расовому ґрунті, за кольором шкіри, за статевою, мовною, релігійною ознаками, за
політичними або іншими поглядами, за національним або соціальним походженням,
на ґрунті належності до національної меншини, майнового стану, за становою або
іншими ознаками;

- приписи національного законодавства повинні застосовуватися однаково

щодо кожного безвідносно раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або
інших поглядів, національного або соціального походження, належності до певної
національної меншини, майнового стану, станового походження чи статусу;
диференціювання мають бути об’єктивно обґрунтованими, заснованими на леґітимній
меті та відповідати принципові пропорційності;

- об’єктивне обґрунтування випадків диференціювання; встановлені законом

винятки та/або привілеї мають бути обґрунтованими, заснованими на леґітимній меті
та пропорційними;

- наявність позитивних юридичних засобів (спеціальних заходів) на користь

конкретних груп, зокрема національних меншин, з метою подолання структурної
нерівності;

- засоби юридичного захисту від дискримінаційного або неоднакового

застосування законодавства мають бути наявними та дієвими.

7. Пропорційність

Принцип пропорційності (розмірності) зазвичай пов’язується зі

справедливістю. У сучасному праві він був опрацьований практикою Федерального
Конституційного Суду Німеччини, який у 1965 р. у своєму рішенні визначив його
неписаним конституційним принципом, який походить з принципу
верховенства права, та ЄСПЛ.

Що відповідно до цього принципу підлягає балансуванню:

а) «Публічний (загальний) інтерес — приватний інтерес». Внаслідок

збалансування публічних і приватних інтересів обмеження прав людини державними
органами заради відповідного публічного інтересу має бути виправданим, а міра цих
обмежень — необхідною й обґрунтованою. Прикладом тут може бути балансування
між свободою преси та престижем державної влади.

б) «Приватний інтерес — приватний інтерес». Цей принцип дозволяє

встановити співвідношення між інтересами приватних осіб, щоб визначити, яке право
має перевагу, а яким слід поступитися. Наприклад, Вищий земельний суд у Хаммі
(Німеччина) у 2013 р. визнав право німкені, зачатої шляхом штучного запліднення,
дізнатися ім’я її біологічного батька. У цьому разі «змагалися» право на анонімність
донорів та їх захист від фінансових претензій з боку дітей та право дітей на
отримання інформації про своїх батьків. Останнє право суд визнав пріоритетним.

в) «Обмеження чи преференція – мета». Принцип пропорційності

використовується у разі необхідності збалансувати обтяження у правовому статусі
індивіда з метою такого обтяження. Так, у справі Хохліч проти України (2003 р.)
ЄСПЛ розглядав правомірність обмеження кількості візитів родичів і посилок, що
дозволено отримувати ув’язненим. Подібні втручання були визнані такими, що
переслідують законну мету попередження безпорядків або злочинності, а самі заходи
— пропорційними цій меті. Інакше кажучи, для досягнення певної мети органи влади
можуть накладати на громадян лише такі заборони й обов’язки, які перевищують
установлені межі необхідності, що випливають з публічного інтересу. Якщо
встановлені зобов’язання явно непропорційні цілям, їх слід визнати недійсними.

На цій підставі для реалізації принципу пропорційності слід визначити три

контрольні моменти:

1) засоби, які обираються законодавцем у нормативному акті, оптимально

слугують досягненню легітимної мети;

2) обрані засоби мінімально обмежують гарантовані конституційні права;

3) вказані засоби розумно й адекватно співвідносяться з переслідуваними

цілями.

Практикою ЄСПЛ визначено чотири питання, на які у світлі Конвенції необхідно

відповісти при оцінці правомірності та виправданості обмеження права людини
(втручання в нього) певним оскаржуваним рішенням (актом) публічної влади
(чотирьохскладовий тест ЄСПЛ на пропорційність):

1) Чи було оскаржуване обмеження (втручання) передбачене законом (тут

має застосовуватися автономне поняття «закону», до змісту якого входять не лише
нормативно-правові акти, а й стала судова практика)?

2) Чи переслідувало оскаржуване обмеження (втручання) леґітимну мету

(одну із зазначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
леґітимних цілей)?

3) Чи було воно необхідним у демократичному суспільстві?

4) Чи було оскаржуване обмеження (втручання) розмірним до тієї

правомірної мети, яка ним досягалася?

Принцип пропорційності передбачає дотримання таких вимог:

 - засоби, що обираються законодавцем у нормативно-правовому акті, повинні
бути максимально спрямовані на досягнення леґітимної мети;

- людина не є засобом досягнення державних цілей;

- обрані засоби мають мінімально обмежувати гарантовані конституційні права і

цінності;

- зазначені в законі засоби повинні розумно й адекватно співвідноситися з

цілями, що ставляться;

- нікого не можна зобов’язати до того, що він (або ніхто) не в змозі виконати;

- людина має реалізовувати свої права так, щоб це не порушувало прав інших.

Тема 26. ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

Термін «правова система» використовується у двох значеннях:

1) як правова система певного суспільства (або «національна правова

система») — досліджується загальною теорією права;

2) як сукупність національних правових систем, що об’єднані за спільними

ознаками (синонім: «правова сім’я») — досліджується порівняльним
правознавством (юридичною компаративістикою).

1. Поняття і структура правової системи суспільства

Правова система суспільства (національна правова система) — це

система правових явищ, що функціонують у цьому суспільстві,
пов’язані між собою та з іншими соціальними явищами.

Інакше кажучи, це система права та юридичних механізмів його дії у

певному суспільстві.

Національна правова система є однією із соціальних систем (разом із

політичною, економічною, релігійною та ін.), формується під впливом
об’єктивних (історичних, географічних, ментальних тощо) і суб’єктивних
(правова політика держави) чинників виникнення, розвитку та функціонування
певного суспільства.

Структура національної правової системи:

1) право як сукупність юридичних норм і принципів, закріплених у

визнаних суспільством джерелах права;

2) специфічна для певного суспільства система правотворчості

(правотворчі органи, правила правотворчих процедур і правотворчої техніки);

3) специфічна для певного суспільства система реалізації та застосування

права (правозастосовні органи, передусім суди, правила правозастосовних
процедур і правозастосовної техніки, система юридичного захисту прав —
адвокатура, правозахисні організації та правоохоронні органи тощо);

4) юридична практика як система трьох елементів: а) юридичної практичної

діяльності юристів-професіоналів; б) осмисленого і накопиченого в її процесі та за її
наслідками досвіду вирішення юридичних справ; в) результатів аналізу та
узагальнення цього досвіду, оформлених переважно у вигляді письмових джерел
(сукупності конкретних рішень, рекомендацій, висновків та інших документів);

5) специфічна для певного суспільства система юридичної освіти;

6) правова ідеологія суспільства як сукупність правових ідей, концепцій

права, що поширені в суспільстві, ним визнані, відображають та оцінюють
правову дійсність;

7) правова культура суспільства, правосвідомість.

Якісний рівень правової системи суспільства визначається її

ефективністю, здатністю забезпечувати постійну соціальну потребу в
ефективному, безконфліктному і справедливому врегулюванні відносин членів
соціуму між собою, із суспільством, державою, іншими суспільствами,
державами та їх об’єднаннями, людською цивілізацією в цілому.

2. Загальна характеристика основних правових систем (сімей) сучасності

Правова сім’я — це сукупність національних правових систем, які

юридичною доктриною об’єднані за такими спільними ознаками, як
основні джерела права, суспільна правова ідеологія, особливості
юридичної практики тощо.

2.1. Романо-германська правова сім’я (сім’я континентального права) —

національні правові системи Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Австрії та ін. До цієї
правової сім’ї тяжіє Україна. Особливості:

1) Закорінена в класичному римському праві, сформована шляхом його

рецепції (запозичення) в континентальній Європі ХІІ-ХVІ ст. на основі його вивчення в
європейських університетах (передусім у Болонському університеті — глосатори та
постглосатори). Останні фактично створили юридичну науку (юриспруденцію —
принаймні відродили її), яка у свою чергу визначила характер правової сім’ї.

2) Розвивається на ґрунті правових доктрин, наукових концепцій і принципів.

3) Основним джерелом права є нормативно-правовий акт.

4) Поділ права на приватне і публічне.

2.2. Англо-американська правова сім’я (сім’я загального права,

англосаксонська правова сім’я) — національні правові системи Великої Британії,
Канади (крім Квебеку), Австралії, Нової Зеландії, США. Особливості:

1) Відсутність значного впливу, рецепції римського і канонічного права.

2) Основним джерелом права є правовий, передусім судовий, прецедент.

Звідси — величезна роль судової правотворчості, судового розсуду, юридичної
практики у формуванні правових систем. Водночас велику роль відіграють також такі
джерела права, як статути й правові звичаї.

3) Відсутність вираженого поділу права на приватне і публічне.

2.3. Релігійна правова сім’я — містить 4 правові системи:

- мусульманського (ісламського) права;

- індуського права;

- іудейського (єврейського) права (Ізраїль);

- канонічного права (Ватикан).

 Особливості:

1) Нерозривний зв’язок з релігією, релігійними нормами.

2) Визнання божественного, а не раціонального першоджерела права.

3) Поширення, як правило, не на певну територію, а на релігійну громаду.

4) Основним джерелом права є релігійні джерела (святі книги та їх офіційні

письмові інтерпретації).

2.4. Традиційна правова сім’я — складається з 2 груп: правових систем країн

Далекого Сходу і країн Африки. Особливості:

1) Основним джерелом права є звичай.

2) Негативне ставлення до законодавства, ігнорування правозастосування.

2.5. Мішані (гібридні) правові системи — група систем, що сформувалися

або продовжують формуватися під впливом декількох правових сімей разом,
спираються на їхні юридичні традиції та інструменти.

Головним чинником такого «змішування» правових систем у межах однієї

держави чи навіть окремої адміністративної одиниці у складі держави є правова
акультурація — процес глобальної трансформації, яку зазнає одна правова
система від контакту з іншою правовою системою під впливом низки природних або
примусових факторів.

За походженням мішані правові системи поділяються на такі, формування яких

є результатом зовнішнього втручання (переміщення права шляхом примусу), й такі,
що були обрані вільно — з метою зближення з іншими правовими сім’ями,
підвищення ефективності правового регулювання (переміщення права шляхом
рецепції).

Переважна більшість мішаних систем відносяться до першого типу,

сформувалися внаслідок колонізації, анексій, уступок територій. До другого типу слід
віднести, передусім, правові системи Шотландії та Ізраїлю — відповідно найстарішу
(початок XVIII ст., а за твердженням сучасних дослідників — набагато раніше) та
наймолодшу (друга половина ХХст.) з мішаних систем.

Правові системи (сім’ї) сучасності є спеціальним предметом дослідження

наукової дисципліни порівняльне правознавство (юридична компаративістика).

Тема 27. ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.

ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

Термін «правова система» використовується у двох значеннях:

1) як правова система певного суспільства (або «національна правова

система») — досліджується загальною теорією права;

2) як сукупність національних правових систем, що об’єднані за спільними

ознаками (синонім: «правова сім’я») — досліджується порівняльним
правознавством (юридичною компаративістикою).

1. Структура правової системи суспільства

Правова система суспільства (національна правова система) — це

система правових явищ, що функціонують у цьому суспільстві,
пов’язані між собою та з іншими соціальними явищами.

Інакше кажучи, це система права та юридичних механізмів його дії у

певному суспільстві.

Національна правова система є однією із соціальних систем (разом із

політичною, економічною, релігійною та ін.), формується під впливом
об’єктивних (історичних, географічних, ментальних тощо) і суб’єктивних
(правова політика держави) чинників виникнення, розвитку та функціонування
певного суспільства.

Структура національної правової системи:

1) право як сукупність юридичних норм і принципів, закріплених у

визнаних суспільством джерелах права;

2) специфічна для певного суспільства система правотворчості

(правотворчі органи, правила правотворчих процедур і правотворчої техніки);

3) специфічна для певного суспільства система реалізації та застосування

права (правозастосовні органи, передусім суди, правила правозастосовних
процедур і правозастосовної техніки, система юридичного захисту прав —
адвокатура, правозахисні організації та правоохоронні органи тощо);

4) юридична практика як система трьох елементів: а) юридичної практичної

діяльності юристів-професіоналів; б) осмисленого і накопиченого в її процесі та за її
наслідками досвіду вирішення юридичних справ; в) результатів аналізу та
узагальнення цього досвіду, оформлених переважно у вигляді письмових джерел
(сукупності конкретних рішень, рекомендацій, висновків та інших документів);

5) специфічна для певного суспільства система юридичної освіти;

6) правова ідеологія суспільства як сукупність правових ідей, концепцій

права, що поширені в суспільстві, ним визнані, відображають та оцінюють
правову дійсність;

7) правова культура суспільства, правосвідомість.

Якісний рівень правової системи суспільства визначається її

ефективністю, здатністю забезпечувати постійну соціальну потребу в
ефективному, безконфліктному і справедливому врегулюванні відносин членів
соціуму між собою, із суспільством, державою, іншими суспільствами,
державами та їх об’єднаннями, людською цивілізацією в цілому.

2. Загальна характеристика основних правових систем (сімей) сучасності

Правова сім’я — це сукупність національних правових систем, які

юридичною доктриною об’єднані за такими спільними ознаками, як
основні джерела права, суспільна правова ідеологія, особливості
юридичної практики тощо.

2.1. Романо-германська правова сім’я (сім’я континентального права) —

національні правові системи Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Австрії та ін. До цієї
правової сім’ї тяжіє Україна. Особливості:

1) Закорінена в класичному римському праві, сформована шляхом його

рецепції (запозичення) в континентальній Європі ХІІ-ХVІ ст. на основі його вивчення в
європейських університетах (передусім у Болонському університеті — глосатори та
постглосатори).

2) Розвивається на ґрунті правових доктрин, наукових концепцій і принципів.

3) Основним джерелом права є нормативно-правовий акт.

4) Поділ права на приватне і публічне.

2.2. Англо-американська правова сім’я (сім’я загального права,

англосаксонська правова сім’я) — національні правові системи Великої Британії,
Канади (крім Квебеку), Австралії, Нової Зеландії, США. Особливості:

1) Відсутність значного впливу, рецепції римського і канонічного права.

2) Основним джерелом права є правовий, передусім судовий, прецедент.

Звідси — величезна роль судової правотворчості, судового розсуду, юридичної
практики у формуванні правових систем. Водночас велику роль відіграють також такі
джерела права, як статути й правові звичаї.

3) Відсутність вираженого поділу права на приватне і публічне.

2.3. Релігійна правова сім’я — містить 4 правові системи:

- мусульманського (ісламського) права;

- індуського права;

- іудейського (єврейського) права (Ізраїль);

- канонічного права (Ватикан).

Особливості:

1) Нерозривний зв’язок з релігією, релігійними нормами.

2) Визнання божественного, а не раціонального першоджерела права.

3) Поширення, як правило, не на певну територію, а на релігійну громаду.

4) Основним джерелом права є релігійні джерела (святі книги та їх офіційні

письмові інтерпретації).

2.4. Традиційна правова сім’я — складається з 2 груп: правових систем країн

Далекого Сходу і країн Африки. Особливості:

1) Основним джерелом права є звичай.

 2) Негативне ставлення до законодавства, ігнорування правозастосування.

2.5. Мішані (гібридні) правові системи — група систем, що сформувалися

або продовжують формуватися під впливом декількох правових сімей разом,
спираються на їхні юридичні традиції та інструменти.

Головним чинником такого «змішування» правових систем у межах однієї

держави чи навіть окремої адміністративної одиниці у складі держави є правова
акультурація — процес глобальної трансформації, яку зазнає одна правова
система від контакту з іншою правовою системою під впливом низки природних або
примусових факторів.

За походженням мішані правові системи поділяються на такі, формування яких

є результатом зовнішнього втручання (переміщення права шляхом примусу), й такі,
що були обрані вільно — з метою зближення з іншими правовими сім’ями,
підвищення ефективності правового регулювання (переміщення права шляхом
рецепції).

Переважна більшість мішаних систем відносяться до першого типу,

сформувалися внаслідок колонізації, анексій, уступок територій. До другого типу слід
віднести, передусім, правові системи Шотландії та Ізраїлю — відповідно найстарішу
(початок XVIII ст., а за твердженням сучасних дослідників — набагато раніше) та
наймолодшу (друга половина ХХ ст.) з мішаних систем.

Правові системи (сім’ї) сучасності є спеціальним предметом дослідження

наукової дисципліни порівняльне правознавство (юридична компаративістика).