гос

ПИТАННЯ
з загальної теорії права та держави

для атестаційного екзамену здобувачів освіти
в Юридичному фаховому коледжі
на 2021/2022 навчальний рік
1. Поняття юриспруденції та її склад. Юридичні науки та їх класифікація.
Юриспруденція – система знань про державу і право, про розвиток суспільства, соціології, філософії,
політології та державно правові інститути.
Юридичні науки:
 теоретичні науки (теорія держави і права, юридична деонтологія, порівняльне правознавство,
соціолога права)
 історико-юридичні науки (зарубіжна та вітчизняна історія держави і права)
 галузеві науки (конституційне право, адміністративне право, трудове права та процесуальні
науки)
 міжгалузеві науки (банківське право, житлове право, екологічне тощо.)
 організаційні науки (наука державного будівництва, системного самоврядування)
 прикладні науки (криміналістика, кримінологія, юридична психологія…)
 міжнародно-правові науки (міжнародно приватне і публічне право )
2. Визначення права. Види праворозуміння.

Право – це міра свободи і рівності, що встановлюється державою з метою регулювання суспільних відносин
і гарантується її примусовою силою.
Праворозуміння – наукова категорія, що відображає розуміння діяльності людини і включає пізнання
права, його сприйняття як доцільного соціального явища.
Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад: індивід, який володіє деякими
знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою; юрист-професіонал, який має
достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми; учений, людина з
абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань,
здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослідження.
Об'єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства,
галузь, інститут права, окремі правові норми. Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його
права та обов'язки, зобов'язування, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих або
несправедливих. Залежно від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмета вивчення
праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або спотвореним, позитивним або
негативним
В цілому, природа праворозуміння зумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і
позитивного. Такий розподіл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно
загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони.
Природне право (jus naturale) - це природжені, невідчужувані, невід'ємні, зумовлені природою людини,
людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від
держави і поши-рюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і
надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникало задовго до держави і може існувати поза нею.
Позитивне право - закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого
визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами
виносяться юридично обов'язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої
діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права
існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ [3, c.208].
Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:
1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихідна форма буття права — громадська
свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права,
обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у
громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон
розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядаєть-
ся як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.
2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права — норма права, право — норми, викладені
в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону.
Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність,
точність, однозначність правового регулювання.
3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин,
який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування,
реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його
створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності
врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні
процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму
законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.
Види праворозуміння
індивідуальне, тобто праворозуміння окремої особи;
групове, тобто праворозуміння притаманне певній групі осіб;
загальносуспільне, тобто праворозуміння притаманне окремо взятому народу, нації тощо;
загальнолюдське, тобто праворозуміння притаманне людству в цілому.
3. Соціальне регулювання: поняття та види. Співвідношення права та інших соціальних норм.

Соціальне регулювання — здійснюване громадянським суспільством за допомогою усієї
сукупності соціальних засобів упорядкування суспільних відносин, подолання конфліктів і забезпечення
компромісу між людьми та їх соціальними групами.
Соціальне регулювання – це складне суспільне явище за допомогою якого забезпечується приведення

діяльності індивідів, їхніх груп до певних зразків поведінки, а також додержання в їх діях обмежень,
порушення яких негативно впливає на функціонування суспільства, соціальної групи, організації тощо.
Характерною рисою соціального регулювання є існування негативних засобів соціального впливу за

невиконання обов'язків і порушення заборони (наприклад, адміністративні стягнення за невиконання
колективного трудового договору або відповідальність за розпивання спиртних напоїв в громадських
місцях.).
Розрізняють індивідуальне та нормативне соціальне регулювання.
Індивідуальне соціальне регулювання досягається шляхом винесення рішень, які приймаються для:
- кожного конкретного випадку суспільних відносин;
- конкретного кола осіб чи окремих суб'єктів;
- одноразового використання.
Прикладами індивідуального регулювання є вирок суду щодо конкретної особи, яка вчинила злочин, наказ
керівника підприємства про прийом на роботу працівника, помилування.
Індивідуальне соціальне регулювання має певні переваги: допомагає у вирішенні життєвих проблем з
урахуванням особливостей конкретної ситуації, особистих якостей особи, характеру відносин, що ви-
никають.
Недоліки індивідуального регулювання проявляються за відсутності нормативного регулювання: кожного

разу життєву ситуацію необхідно вирішувати заново, відсутній єдиний загальний порядок, а головне —
існують великі можливості для прийняття суб'єктивних рішень.
У повсякденній діяльності люди свідомо чи несвідомо приводять свою поведінку у відповідність до певних
правил, які впорядковують відносини між ними в суспільстві. Це досягається за рахунок системи
нормативного регулювання. Нормативне регулювання на відміну від індивідуального має загальний
характер, тобто:
- належить до виду, групи випадків суспільних відносин;
- поширюється на визначене коло осіб чи суб'єктів;
- має багаторазове використання.
Прикладом нормативного регулювання є норма права про відповідальність за скоєння правопорушення.
Нормативне регулювання має свою систему – сукупність соціальних цінностей, норм, звичаїв та
традицій, рішень, адміністративних приписів, обов'язків виконувати певні дії, заборон виконувати певні дії,
що регулюють поведінку людей в суспільстві, відносини їх поміж собою в рамках об’єднань колективів, і
соціально-технічних норм, що регламентують їх взаємодію з природою.
Головне місце в системі нормативного регулювання займають соціальні норми – загальнообов’язкові

правила поведінки, що виражають волю певної частини або всього суспільства і забезпечуються засобами
соціального впливу.
Головне призначення соціальних норм – урегулювання життя суспільства, забезпечення в ньому порядку і
стабільності.
Основними видами соціальних норм є норми права, моралі, звичаї, релігійні корпоративні та інші норми.
Норма права – формально - обов’язкове правило поведінки загального характеру, що встановлюється

(санкціонується) і забезпечується державою. Від інших соціальних норм воно відрізняється такими
основними ознаками:
1) норми права виникають разом із державою, встановлюються або санкціонуються державою, тоді як
більшість інших соціальних норм (звичаї, моральні та релігійні норми) існують у будь - якому суспільстві і
встановлюються іншими, ніж держава, органами;
2) норми права виражають волю не всього суспільства, не всього населення держави, а лише його певної
частини (більшості населення або панівного класу );
3) норми права мають формально визначений характер, тобто зафіксовані в письмовій формі в офіційному
документі, який видається уповноваженим на те державним органом, тоді як інші соціальні норми не завжди
мають певні форми зовнішнього вираження;
4) норми права видаються або санкціонуються державними органами у строго визначеному процесуальному
порядку;
5) норми права утворюють внутрішню узгоджену цілісність, єдність (систему);
6) норми права мають загальнообов'язковий характер.
Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від
їхнього бажання, тоді як, наприклад, корпоративні норми обов'язкові лише для членів відповідних
об'єднань, а моральні норми виконуються не з обов'язку, а за переконанням людини в їх користі для себе та
оточуючих тощо;
7) норми права формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків їх конкретних учасників. Інші
соціальні норми можуть містити неконкретизовані положення загального характеру.
8) межі дії норм права завжди точно визначені в просторі (вони діють на території всієї держави чи окремих
її частин), у часі (визначаються для набуття і втрати чинності правових норм) та за колом осіб
(установлюється їх обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих його категорій —
військовослужбовців, пенсіонерів і т. д.);
+9) виконання приписів норм права забезпечується державою шляхом застосування тих чи інших засобів
примусу, інші соціальні норми забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, громадським впливом
та іншими позадержавними засобами.
Співвідношення норм права з іншими соціальними нормами відбувається за трьома напрямками: 1) єдність;
2) відмінність; 3) взаємодія.
Єдність полягає в тому, що всі соціальні норми мають одну ознаку: їх зміст обумовлений рівнем
економічного, культурного розвитку суспільства. Це норми одного суспільства, тому норми права та інші
соціальні норми за змістом не можуть значно відрізнятися.
Відмінність норм права від інших соціальних норм:
 1) за походженням. Норми права видаються державними органами (встановлюються або

санкціонуються державою, виражають волю панівної частини суспільства). Корпоративні норми
приймаються окремими організаціями. Норми моралі, звичаї виникають поступово у процесі
розвитку суспільства, виражають волю різних його частин, виникають у свідомості членів
суспільства;
 2) за формою вираження. Норми права формально визначені, фіксуються у спеціально виданих
державою нормативно-правових актах чи інших джерелах. Інші соціальні норми існують у
свідомості суспільства або можуть бути записані в різних джерелах, які не мають офіційного
характеру;
 3) за сферою дії. Норми права регулюють відносини, які об'єктивно потребують правового
регулювання, найважливіші суспільні відносини. Інші соціальні норми можуть також регулювати
суспільні відносини, на які поширюють свою дію правові норми. Але інші соціальні норми можуть
регулювати й ті відносини, які виходять за межі сфери правового регулювання. Норми права
поширюються на всіх осіб, які знаходяться в межах території держави або адміністративно-
територіальної одиниці. Звичаї і корпоративні норми мають локальний характер, тобто
поширюються на відносно вузьке коло осіб, а не на певну територію. Норми моралі не знають
держаних кордонів. Тому норми права мають точно визначені межі дії, обов'язковості. Інші
соціальні норми не завжди мають точно визначені межі дії;
 4) за ступенем деталізації. Норми права як правила поведінки в конкретних ситуаціях
відрізняються більш конкретною деталізацією. Це норми поведінки в конкретних ситуаціях. Вони
формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків. Такі якості мають і корпоративні
норми. Звичаї взагалі максимально наближені до конкретної ситуації. Норми моралі є загальними
принципами, яких намагаються дотримуватися люди у своїй поведінці. Інші соціальні норми
виражаються не тільки через права й обов'язки, але і через загальні принципи, цілі, гасла тощо;
 5) за способом забезпеченості. Всі соціальні норми виконуються і дотримуються добровільно, під
впливом свідомості людей. Але за нормами права при їх невиконанні стоїть можливість державного
примусу. Зовнішні гарантії інших соціальних норм – це громадська думка, можливості застосування
заходів громадського впливу. У випадку протиріччя правових норм іншим соціальним нормам, як
правило, перевага надається правовій нормі;
 6) за тенденцією розвитку. Норми права з'являються на певному етапі розвитку суспільства, коли
формується держава. Інші соціальні норми існують у будь-якому суспільстві. В сучасних умовах
розвитку суспільства у зв'язку з його ускладненням роль права зростає. Норми права мають таку
властивість як динамізм – це означає, що застарілі норми права легко можна замінити на нові.
Звичаї і норми моралі з'явилися значно раніше, але вони більш консервативні, складаються не
відразу і не можуть швидко зникнути;
 7) за створенням системи. Норми права утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність,
тобто систему. Інші соціальні норми можуть не бути внутрішньо узгодженими і не мати
властивостей системи.
 Взаємодія норм права та інших соціальних норм. Індивідуальна свідомість людини складається
зазвичай під впливом моральних, звичаєвих і корпоративних норм. Тому норма права, щоб бути
ефективною, звертається до неправових категорій і цінностей. Різні соціальні норми впливають на
право у сфері правотворчості й у сфері правозастосування. Можливі варіанти, коли право входить у
протиріччя з іншими соціальними нормами (несправедливі закони). Держава зацікавлена в усуненні
звичаїв, які несумісні з сучасною організацією людського життя. Такі явища викорінюються за
допомогою норм права.
4. Поняття та ознаки норми права (правової норми). Структура норми права.
Норма права – формально - обов’язкове правило поведінки загального характеру, що встановлюється

(санкціонується) і забезпечується державою. Від інших соціальних норм воно відрізняється такими
основними ознаками:
1) норми права виникають разом із державою, встановлюються або санкціонуються державою, тоді як
більшість інших соціальних норм (звичаї, моральні та релігійні норми) існують у будь - якому
суспільстві і встановлюються іншими, ніж держава, органами;
2) норми права виражають волю не всього суспільства, не всього населення держави, а лише його певної
частини (більшості населення або панівного класу );
3) норми права мають формально визначений характер, тобто зафіксовані в письмовій формі в
офіційному документі, який видається уповноваженим на те державним органом, тоді як інші соціальні
норми не завжди мають певні форми зовнішнього вираження;
4) норми права видаються або санкціонуються державними органами у строго визначеному

процесуальному порядку;
5) норми права утворюють внутрішню узгоджену цілісність, єдність (систему);
6) норми права мають загальнообов'язковий характер.
Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами, які перебувають на території держави, незалежно від
їхнього бажання, тоді як, наприклад, корпоративні норми обов'язкові лише для членів відповідних
об'єднань, а моральні норми виконуються не з обов'язку, а за переконанням людини в їх користі для себе
та оточуючих тощо;
7) норми права формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків їх конкретних учасників.
Інші соціальні норми можуть містити неконкретизовані положення загального характеру.
8) межі дії норм права завжди точно визначені в просторі (вони діють на території всієї держави чи
окремих її частин), у часі (визначаються для набуття і втрати чинності правових норм) та за колом осіб
(установлюється їх обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих його категорій —
військовослужбовців, пенсіонерів і т. д.);
+9) виконання приписів норм права забезпечується державою шляхом застосування тих чи інших
засобів примусу, інші соціальні норми забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням,
громадським впливом та іншими позадержавними засобами.
5. Поняття системи права. Складові системи права: правові норми, інститути права, галузі права,
правові спільності.
Систе́ма пра́ ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість,
диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та
підгалузі права).
Галузь права – сукупність правових норм які регулюють певну визначену сферу суспільних відносин та
росподіляються на:
-профілюючі галузі (ті які є провідними – конституційне, адміністративне)
-спеціальні галузі (трудове, фінансове, трудове, земельне, сімейне)
- комплексні (екологічне, повітряне, комерційне, торгове, господарське)
Інститут права – система відносно відокремлених між собою правових норм які регулюють групи
однорідних суспільних відносин
Галузь права – система однорідних пов’язаних інститутів певної галузі права
Правові спільності;
Систему права умовно можна поділити на дві підсистеми (правові спільності).
Підсистема (правова спільність) публічного права— сукупність погоджених норм, що регулюють

державні, міждержавні і суспільні відносини; структурно поділені по галузях, підгалузях і інститутах
(галузі — конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, адміністративно-процесуальне,
кримінально-процесуальне, виправно-трудове, митне, міжнародне публічне, міжнародне гуманітарне
право та ін.);
Підсистема (правова спільність) приватного права— сукупність погоджених норм, що регулюють

майново-вартісні відносини й особисті немайнові відносини; структурно поділені на галузі, підгалузі
і інститути (галузі — цивільне, сімейне, авторське, торговельне, житлове, земельне, трудове,
міжнародне приватне право та ін.).
Публічне і приватне право — це грані права, з одного боку, різні (мають своє особливе призначення і
сферу застосування), а з іншого боку — взаємозалежні (їх не можна штучно Протиставляти й ізолю-
вати одне від одного). Правові системи багатьох цивілізованих країн ґрунтуються на принципі поділу
права на приватне і публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова, особливо європейсько-
континентальна, юридична наука визнає поділ права на приватне і публічне до певної міри умовним,
але необхідним.
6. Правова система і система права як категорії юриспруденції.

Система права — це система 'всіх чинних юридичних норм певної держави.
Структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка
полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права,
Отже, основними структурними елементами, «блоками» цієї системи є: 1) норми права; 2) інститути
права; 3) галузі права. Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до
певної галузі права.
Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація,

руйнування — це аномалія, «хвороба» права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості,
перешкодити досягненню, очікуваного законодавцем соціального результату.
Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служити нормативною базою,

фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного
впливу на них.
Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших

державних організацій), своєрідні соціальні системи теж утворюють різноманітні, юридичні явища.
Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.
Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у
групі однотипних держав.
До складу такої системи-входять наступні елементи:
— різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти

тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів зі створення цих актів;
— різноманітні види і прояви правосвідомості;
— стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).
7. Галузі права. Ієрархія галузей права України.
Найбільшим елементом системи права є галузь права.
Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу
(рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Найбільшим елементом системи права є галузь права.
Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу
(рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.
Провідна галузь права — конституційне (державне) право -система принципів і норм конституції, які
закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм
здійснення державної влади, правове становище особи. Через призму конституційного права можна
сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Конституційне право у питанні взаємовідносин
держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються державою, а
належать людині від народження, випливають із її статусу як особи. Призначення держави — створити
належні умови для реалізації прав і свобод людини.
Над конституційним правом як основною галуззю права всієї правової системи нібито надбудовані:
— з одного боку, адміністративне та цивільне право — дві профілюючі галузі, що втілюють у предметі
та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;
- з іншого боку, кримінальне право — профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання
охоронних завдань.
Особливу галузь права становить міжнародне право.
Міжнародне право — система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами
(міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх
об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно
від кількості населення, багатства й могутності.
+Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета
регулювання матеріальних галузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які формуються в
результаті діяльності уповноважених суб'єктів, пов'язаної із застосуванням норм матеріального права.
Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збіжний із предметом
регулювання матеріального права.
8. Приватне право. Галузі приватного права України.

Приватне право – право, що захищає окремих осіб
Приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:
1) предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та

його використання (динаміки);
2) ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;
3) ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в

майновому розумінні.
Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, маємо зазначити, що його основою є саме цивільне
право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права
України. При цьому, слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття "цивільне право" задля
його докладного та всебічного аналізу ми в подальшому розглянемо його з погляду чотирьох основних
напрямків:
• як галузь права;
• як галузь законодавства;
• як науку;
• як навчальну дисципліну.
9. Публічне право. Галузі публічного права України.
Предмет регулювання публічного права:
- сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних
інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального
переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних
організацій і т.д.
Ознаки публічного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує
публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3)
забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить
норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується
переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і
субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.
Галузі права, у яких началом є публічне право:
+— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і

податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, -
міжнародне гуманітарне право та ін.
10. Матеріальне право. Галузі матеріального права України.
Матеріальне право – це сукупність норм, які безпосередньо регулюють суспільні відносини.
Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб’єктивні права та юридичні обов’язки, формують

позитивну оцінку своїх адресатів. Матеріальні охоронні норми забезпечують дію матеріальних
регулятивних норм.
Наслідком порушення матеріальної норми є юридична відповідальність правопорушника.
+В Україні, до галузей матеріального права належать конституційне, цивільне та адміністративне,

кримінальне, трудове і інші галузі права.
11. Процесуальне право. Галузі процесуального права України.
Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та
захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що
регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це —
адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право,
кримінально-процесуальне право та деякі ін.
Процесуальне право виникло як необхідність реалізації (шляхом захисту) норм матеріального права.
Особливість процесуальних (процедурних) норм визначається необхідністю організації реалізації норм
матеріального права, оскільки процесуальні норми регулюють суспільні відносини, що виникають у
процесі реалізації всіх галузей права.
Норми процесуального права регулюють відносини, пов’язані з діяльністю органів судової влади (в
окремих випадках з діяльністю спеціально уповноважених державних органів), тому процесуальне
право ще називають судовим правом.
Згідно з чинним законодавством України на цей час визнано п’ять видів процесів: конституційний,
адміністративний, цивільний, господарський, кримінальний. Зазначені процеси віддзеркалюють форми і
методи реалізації матеріальних норм, які належать до непроцесуальних галузей.
+Конституційний процес є формою діяльності Конституційного Суду України — єдиного органу

конституційної юрисдикції з вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів
Конституції України, який дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Конституційний
процес реалізується в особливій царині відносин і в даній главі не розглядається.
12. Джерела права. Джерела права України.

Джерела права – це способи вираження і закріплення правових норм, надання їм юридичного значення.
Первинними джерелами права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді
первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела завжди мають
обов’язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші
норми права.
Вторинні джерела можуть мати певну юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж
коли вони є неповними чи неясними. Їх використання не є юридично обов'язковим. До вторинних
джерел права належать судові прецеденти, наукові роботи відомих учених-юристів (доктрина) й інші
неформальні джерела права.
Українські дослідники вказують на декілька значень поняття «джерело права»:
1. Спосіб виникнення права, соціальна категорія. Це, зокрема, пам’ятки історії, літописи, судові справи
та звичаї, що існували в історичній перспективі, мають юридичний зміст і визначають основні напрями
становлення права конкретної держави.
2. Чинники правотворчості, що безпосередньо впливають на формування та функціонування права.
3. Діяльність суб’єктів суспільних відносин, у результаті якої реалізуються їхні потреби та

задовольняються інтереси.
4. Зовнішні прояви права: текстуальні джерела права, котрі можна поділити на первинні (нормативно-
правові аспекти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) та
похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика)
+Головними джерелами права в кожній країні є національні нормативно-правові акти. Вони

поділяються на закони, нормативні акти органів конституційного контролю, парламентські регламенти
й постанови, акти безпосереднього волевиявлення народу (рішення, прийняті на референдумі) та акти
органів місцевого самоврядування. Слід наголосити, що на сучасному етапі спостерігається зближення
національних і міжнародних правових систем, їхнє взаємозбагачення. Це сприяє сумісності різних за
типологічними та іншими ознаками правових систем і здатності взаємодіяти між собою, а також
зменшує відставання окремих національних правових систем від сучасних надбань і вимог правового
розвитку людської цивілізації
13. Систематизація права: кодифікація, консолідація і інкорпорація. Правовий тезаурус.
Систематизація законодавства –впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів,

приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх
збірників. Існують такі види систематизації: кодифікація, інкорпорація і консолідація.
Кодифікація–вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який

полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм)
і створення зведеного нормативного акта. Характерні риси кодифікації:
кодифікація охоплює як зовнішню, так і внутрішню переробку нормативного матеріалу. Відбувається

таке об’єднання нормативних актів, яке дає змогу підготувати до прийняття новий єдиний документ.
Зміст нового нормативного акту може бути істотно перероблений відповідно до вимог державно
правового регулювання. Вносяться додатки, скасовуються застарілі норми, змінюються деякі
положення, вимоги, правові принципи тощо.
Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними органами згідно з їх компетенцією і має

офіційний характер.
Мета кодифікації–оновлення законодавства, усунення суперечностей, прогалин, приведення до вимог

сучасності.
Види кодифікаційних актів: кодекси, статути, регламенти, положення.
Кодекс –кодифікаційний акт, що забезпечує докладне правове регулювання певної сфери суспільних
відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою
відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства.
Види кодифікації:
Загальна –підготовка зведених кодифікованих актів за основними галузями права;
Галузева –систематизація нормативно-правових актів в межах однієї галузі або підгалузі;
Спеціальна –передбачає об’єднання та переробку нормативного матеріалу в межах одного або кількох
інститутів.
Інкорпорація–вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники у певному

порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям
діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.
Види інкорпорації:
офіційна –передбачає затвердження збірників інкорпорованих актів компетентним органам;
неофіційна –немає обов’язкового характеру, здійснюється науковими установами, навчальними

закладами, іншими суб’єктами юридичної діяльності для зручності у користуванні нормативним
матеріалом;
Хронологічна –здійснюється у певній послідовності за ознакою часу видання нормативних актів;
Предметна –нормативні акти об’єднюються на підставі суспільних відносин що становлять

відокремлений предмет правового регулювання.
Консолідація– окремий вид систематизацій, в результаті якої створюються збірники нормативних актів,
їх окремих частин (розділи, глави, статі), що об’єднюються за ознакою їх належності до певного виду
діяльності того чи іншого органу , посадової особи або структурного підрозділу. При цьому
припускається редакційні поправки (усунення повторів , суперечностей ), матеріали розміщується у
логічному порядку, але до змісту зміни не вносяться. Консолідовані акти використовується як
посібники, директивні документи для осіб, які працюють у відповідних державних або громадських
організаціях . На ці підставі консолідація набуває актуальності у сфері відомчої нормотворчості.
+Цілі консолідації –усунення множинності нормативних актів, їх уніфікації, створення у структурі

законодавства великих блоків нормативного матеріалу як вихідної бази для проведення кодифікаційної
роботи.
14. Поняття та ознаки нормативно-правового акту. Закон та підзаконні акти.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ, виданий в установленому порядку
компетентним органом держави, що містить правові норми загального характеру.
Ознаки нормативно-правового акту:
1. офіційний характер.
2. ухвалення або видання відповідно до суворо встановленої процедури у порядку правотворчої
діяльності.
3. наявність нових або скасування колишніх правових норм.
4. письмовий документ, що має певні реквізити.
5. певна структура акту.
6. реєстрація акту.
7. публікація акту в офіційному органі друку.
Закон – нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, що
має вищу юридичну чинність і містить первинні правові норми.
Ознаки:
1. закон приймається тільки суб’єктами, які є носіями державного суверенітету
2. порядок його підготовки і видання, як правило, визначається конституцією держави.
3. закон має вищу юридичну чинність
4. в ідеалі закон повинен виражати волю та інтереси народу
5. закон містить первинні, початкові норми, яких раніше не було в системі права.
6. Законами регулюються найбільш важливі суспільні відносини.
Підзаконні акти – це нормативно-правові акти видані на основі, на виконання, з метою конкретизації та
деталізації положень законів.
Підзаконні акти є різноманітними за формою і джерелами походження. У нашій країні існують
наступні види підзаконних актів:
1) нормативні укази Президента України;
2) постанови Кабінету Міністрів;
3) інструкції та нормативні накази міністерств та відомств;
4) нормативні акти місцевих державних адміністрацій;
5) нормативні акти органів місцевого самоврядування;
+6) нормативні накази адміністрації підприємств, установ, організацій.
15. Поняття та види правотворчості.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у
передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням
юридичних норм.
Ознаки правотворчості:
1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським
суспільством (народом) і його суб'єктами;
2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;'
4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими
нормами;
5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість
Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними

критеріями. Основний вид правотворчості — правотворчість державних органів і посадових осіб.
Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:
1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів
(законотворчість).
У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави — Верховна Рада. Вона
має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень
щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість — провідна частина
правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;
2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям
підзаконних актів (підзаконна правотворчість).
Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів
залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів
держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях
та ін.).
За функціональним призначенням розрізняють:
 поточну правотворчість — пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням
правових норм і заповненням прогалин;
 правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану, головним чином
кодифікаційну правотворчість.
За суб’єктами:
 правотворчість представницького органу державної влади;
 правотворчість народу у ході референдуму;
 правотворчість органів місцевого самоврядування;
 правотворчість громадських організацій;
 локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).
16. Інтерпретаційні акти. Інтерпретаційні акти Конституційного Суду України.
Інтерпретаційний акт— це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який

містить формально-обов'язкове роз'яснення їх змісту. Інтерпретаційний акт — це документ, який
містить результат інтелектуальної діяльності в осмисленні змісту правової норми, що здійснюється
компетентними органами. Саме тому такі акти завжди мають офіційний характер.
Залежно від обсягу й характеру правотворчих повноважень органу розрізняють акти аутентичні (видані
«автором» норми та акта, що тлумачаться) і легальні (акти, видані суб'єктом, який має спеціальне
повноваження офіційно тлумачити норми, що видані іншими органами, — так звані акти делегованого
тлумачення). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю присвячений виключно
роз'ясненню змісту правових норм, вони відбивають результати нормативних узагальнень юридичної
практики (наприклад, висновки Конституційного Суду України).
Акти казуального тлумачення, як правило, містять і юридичне рішення, і роз'яснення мотивів, що були
враховані в нормі суб'єктом нормотворення, а потім лягли в основу рішення, що його прийняв
правозастосовний суб'єкт у конкретній справі. Наприклад, ухвала апеляційного чи касаційного суду
включає роз'яснення змісту норми до мотивувальної частини правозастосовного акта. Юридична
чинність актів нормативного й казуального тлумачення і сфера їх поширення різні. Про акти
казуального тлумачення можна говорити як про такі, що певним чином набувають обов'язкової
значущості для конкретної справи, певних суб'єктів права, але мають певний вплив і на
правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. Саме цією
обставиною завжди була обумовлена головна причина, яка пояснює необхідність оприлюднення рішень
з конкретних судових справ у офіційних виданнях. У таких рішеннях містяться зразки розуміння
законів, які мають у певному розумінні обов'язкове орієнтовне значення для широкого кола
правозастосовників.
Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою прояву (усні та письмові); за

суб'єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб); за формою (назвою)
документа (постанови, рішення, ухвали, роз'яснення, висновки тощо).
Конституційна інтерпретація- найважливішафункціяКСУ. Можна виділити кілька сфер

інтерпретаційної діяльності органу конституційної юстиції: 1) офіційне нормативне тлумачення
Конституції України; 2) конституційнетлумачення, здійснюване в ході перевірки конституційності
нормативних актів, внутрішньодержавних і міжнароднихдоговорів; 3) інтерпретація конституційних
норм при вирішенні спорів про компетенції між органами державної влади; 4) тлумачення
конституційних норм при розгляді скарг на порушення законом конституційних прав і свобод громадян
та перевірку конституційності законів по запитах судів.
Об'єктом офіційного тлумачення КСУ є діючі КонституціяУкраїни та закони України, прийняті як до,
так і після набуття чинностіКонституцієюУкраїни. Закони, які не набрали чинності, і закони, що
втратили чинність, офіційному тлумаченню КСУ не підлягають. Об'єктом офіційного тлумачення КСУ
можуть бути також закони або їх окремі положення.
Перед процесомофіційного тлумачення законів України КСУ має дослідити питання їх відповідності
Конституції України (конституційності). Якщо виявиться, що закон не відповідає Конституції
України,суперечитьїй, він визнається неконституційним з усіма наслідками, що випливають звідси
наслідками.
+Юридичну діяльність щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України КСУ
здійснює за зверненнями певних суб'єктів у встановленому законом процедурному порядку і висловлює
в особливій формі - у інтерпретаційних актах (тобто в рішеннях, які мають за собою відповідніправові
наслідки).
17. Правові відносини: поняття та види.
Правовідносини - наслідок дії права як соціального і державного інституту. Правовідносини - це

суспільні відносини, урегульоване нормами права, учасники якого мають відповідні суб'єктивні права і
юридичні обов'язки.
Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від
порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну
шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень. Учасники правовідносин зв'язані
між собою конкретними суб’єктивними правами і обов'язками, які мають офіційний юридичний
характер. Між ними існує суб'єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.
В структуру правовідносин входять такі елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст
(юридичні права і обов'язки).
Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові
властивості — бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними. Об'єктами правовідносин можуть
бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно,
речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя,
честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які
знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.
+Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки
учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст
правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст
правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини.
Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні
правая і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на
підставі законодавчих актів.
18. Суб’єкти правовідносин. Юридичні особи.
Юриди́ чна осо́ ба — суб'єкт права, здатний від власного імені набувати права і обов'язки, за умови
реєстрації у встановленому законом порядку. Організація ( організаційна форма ), що має
відокремлене майно, здатна від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і
нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем в суді, арбітражному ( господарському )
або третейському суді.
Ознаки юридичної особи :Участь у цивільному обороті від свого імені Наявність відособленого майна.
Обмежена відповідальність. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб здобуваються одночасно,
виникають із моменту державної реєстрації юридичної особи.
Підприємницькі юридичні особи:господарське товариство, колективне підприємтво (юридична особа,
створена декількома юридичними або фізичними особами для отримання прибутку,
наприклад, колективне сільськогосподарське підприємство, спільне підприємство тощо), приватне
підприємство (юридична особа, створена фізичною особою як єдиним засновником), дочірнє
підприємство (юридична особа, створена юридичною особою як єдиним засновником), державне
підприємство (юридична особа, створена для здйіснення господарсьої діяльності державою як єдиним
засновником), казенне підприємство (юридична особа, створена для здійснення господарсьої діяльності
державою як єдиним засновником), комунальне підприємство (юридична особа, створена для
здійснення господарсьої діяльності місцевою громадою як єдиним засновником), виробничий
кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або
іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку)
+Непідприємниькі юридичні особи: кредитна спілка, установа (юридична особа, створена державою або
органом місцевого самоврядування для здійсення відповідної публічної функції), споживчий кооператив
(юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб з метою задоволення
споживчих потреб його членів), громадська організація, політична партія, благодійна організація,
релігійне об'єднання, об'єднання співвласників житла, міжнародна організація, тощо
19. Поняття та форми реалізації права.
Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень юридичних норм у житті
шляхом правомірного поводження суб'єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових
осіб, суспільних органів і громадян).
Реалізація права завжди зв'язана тільки з правомірним поводженням людей, тобто таким поводженням,
що відповідає правовим розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання чи
права виконання обов'язку); в іншому - це бездіяльність суб'єктів (стримування від здійснення
протиправних дій). Отже, правомірне поводження суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права,
неправомірно - порушує.
До форм реалізації права відносяться: дотримання норм права; виконання норм права; використання
норм права; застосування норм права.
По суб'єктному складі реалізують індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги не
можна провести в життя інакше, як поєднуючи один з одним, виступаючи колективним суб'єктом права.
По характеру дій суб'єктів, ступеня їхньої активності і спрямованості виділяють дотримання, виконання,
використання і застосування.
Виконання норм права відбувається, коли суб'єкти виконують покладені на них юридичні обов'язки. У
цих випадках вони діють активно. У даній формі реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад,
пасажир суспільного транспорту, компостуючи квиток, виконує юридичний обов'язок - оплачує проїзд,
отже, виконує норму права.
Виконання норм права - коли суб'єкти за своїм розсудом, бажанням використовують надані їм права. У
відмінності від дотримання і виконання, зв'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'язків,
використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом. Шляхом використання
реалізуються правомірні норми.
Розглянемо стадії застосування права. До них відносяться: встановлення і аналіз фактичних обставин
юридичної справи;вибір правових норм, що підлягають застосуванню;тлумачення норм; застосування
рішення; контроль за реалізацією прийнятого рішення.
20. Поняття і види тлумачення права. Засоби (прийоми) тлумачення права.
Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення (з'ясування) і роз'яснення
змісту правової норми. Усвідомлення, або з'ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб'єкта
зі встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення,
з'ясування змісту норми для себе. Роз'яснення — це з'ясування змісту правової норми для інших осіб,
тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).
Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступними причинами:

невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції
юридичної норми.
За суб'єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне. Офіційне тлумачення — це тлумачення

правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх
суб'єктів її застосування і реалізації.
Спосіб (прийом) тлумачення права– це сукупність однорідних правил тлумачення, що базуються на

єдності певних засобів і аргументів.
Розрізняють три способи тлумачення права:
Філологічнетлумачення пов’язане з використанням лінгвістики, правил синтаксису, морфології,

слововживання.
Історичне (історико-політичне) тлумачення передбачає звернення до витоків правового припису,

вираженого в нормативному акті.
Систематичнетлумачення відображає системний характер права і пов’язане з визначенням місця

правової норми в системі права, галузі, підгалузі права, в інституті та тубінституті права.
Як самостійний спосіб тлумачення часто розглядається функціональне тлумачення: залучаються

оцінки й положення, що належать до сфери політики, моралі, релігії.
При телеологічному способітлумачення до уваги в першу чергу беруться цілі, для досягнення яких
була прийнята досліджувана правова норма.
21. Поняття та ознаки застосування права. Ідеологія застосування права.
Правозастосування – це владна діяльність компетентних органів і посадовців, що забезпечує

реалізацію права шляхом винесення індивідуального юридичного рішення щодо конкретних суб’єктів.
Ознаки застосування права:
1) владний характер. Застосовують право тільки уповноважені та компетентні суб’єкти;
2) індивідуалізований характер. Застосування права є рішенням конкретної справи, конкретної

юридичної ситуації на основі норм права;
3) процедурний характер. Застосування права має ряд стадій і здійснюється відповідно до встановленої
процедури;
4) юридично оформлений характер. Застосування права в основному завершується винесенням

спеціального документу – акту застосування права.
22. Прогалини у праві та їх подолання. Усунення та подолання прогалин в праві.
Прогалина у праві - це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-правових актах необхідних
юридичних норм.
Прогалина у законі - це повна або часткова відсутність необхідних юридичних норм у даному законі.
Причини прогалин:
1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які
вимагають правового регулювання (первісна прогалинність);
2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку
суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії (подальша прогалинність);
3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної
техніки.
Невірно вважати прогалинами такі випадки:• кваліфіковану мовчанку законодавця, коли він умисно
за¬лишає питання відкритим, утримується від прийняття норми, відносить вирішення справи за межі
законодавства;• свідоме віднесення питань на розсуд правозастосувача, коли законодавець розраховує
на конкретизацію його законодавчої волі правозастосовними та іншими правовими актами.Для
усунення прогалин у законі використовується також суб-сидіарне застосування норм права - додаткове
застосування одного інституту або галузі права до відносин, що регулюються іншим інститутом або
галуззю права.
Субсидіарне застосування правових норм до різних відносин, як правило, закріплене в законі. Є випадки
субсидіарного застосування, які прямо законом не передбачені.
+Прогалину в праві не можна ототожнювати з "помилкою в праві" як результат невірної оцінки

об'єктивних умов і вияву не тієї законодавчої волі, котру слід було б втілити в нормативно-правовому
акті. "
23. Правова поведінка: поняття, ознаки та види.

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру,
яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки. Юридичне нейтральна поведінка не
є правовою. Правова поведінка — форма вияву свободи особи.
Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива
(правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;
2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія безпосередньо впливає на відносини
між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб'єкта;
3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і можливість здійснювати волю:
спрямовувати свою поведінку і керувати своїми вчинками;
4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які або прямо описують умови і
ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє
правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;
5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх
інтересів (досягнення особистих цілей, задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на
результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів
юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії).
3а формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути: — фізичною (діяльність); — усною
(вербальною); — письмовою (документальною). Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова
поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється
державою.
24. Поняття, ознаки і види правопорушень. Військові злочини Росії в Україні, та їх кваліфікація.
Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи

бездіяльність) деліктноздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.
Ознаки правопорушення:
1) суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка.
Суспільна шкідливість, (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна отака, що відрізняє
правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні
суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект
шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку; [ 10, с
148 ]
2) протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, с

свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах,
невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або
договору, укладеного на основі закону;
3) свідомовольова поведінка - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення

перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність
вільного волевиявлення с юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть
якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням ви знається лише неправомірне діяння
деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
4) дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в
безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним
законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика
переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
5) винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей,
наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину. Вина —
це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідкам, виражене у формі наміру і
необережності; [ 12, с 623 ]
+6) кримінальне діяння — дія, що вимагає застосування до правопорушника заходів державного впливу,
заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального
характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок,
права і свободи громадян.
1. мисне вбивство цивільної людини зі стрілецької зброї, чи іншим способом. Статті РС 7 (1) (а) чи 8
(2) (а) (i)
Елементи злочину:
 злочин вчинив військовий;
 злочин вчинено проти цивільної особи;
 військовий знав, що вбиває саме цивільну особу;
 військовий, вчиняючи злочин, розумів, що від його дій зараз має померти інша особа.
 внаслідок злочину загинула цивільна особа.
2. Умисне тілесне ушкодження цивільної людини. Статті РС 8 (2) (а) (ііі),
 злочин полягає у нанесенні фізичних травм потерпілому;
 військовий, вчиняючи злочин, розумів, що від його дій зазнає тілесних ушкоджень потерпіла особа;
 внаслідок злочину потерпілому нанесено тілесні ушкодження певного ступеня тяжкості.
3. Масове насильницьке вивезення людей до Росії. Статті РС 7 (1) (d), чи 8 (2) (а) (vii), чи 8 (2) (b)
(viii)
 злочин вчинили російські військові або інші представники російської влади чи так званих ЛНР /
ДНР;
 внаслідок злочину на територію Росії (навіть за наявності, отриманої шляхом омани або насильства
згоди на вивезення), переміщено хоча б одну особу;
 переміщення особи відбулося із тимчасово окупованої території.
4. Насильницьке зникнення людини. Стаття РС 7 (1) (i)
 відомо, або можна з великою ймовірністю допустити, затримання або позбавлення свободи хоча б
однієї особи;
 затримання або позбавлення свободи вчинив військовий;
 військові надалі відмовилися надати інформацію про місцезнаходження заарештованого чи
позбавленого свободи протягом більше ніж двох діб, або заперечували позбавлення особи свободи.
5. Катування та нелюдське поводження із цивільними чи військовими. Статті РС 7 (f), чи 8 (2) (а)
(іі)
 злочин вчинено проти цивільного або військового;
 потерпіла особа знаходиться під контролем військового (затримана ним, утримується у певному
приміщенні, тощо);
 злочин полягає у спричиненні фізичного болю та страждань, психологічних страждань потерпілому;
 рівень страждань потерпілого є високим;
 злочин може переслідувати певну мету (наприклад, отримання зізнання у вчиненні злочину), але
мета не є обов’язковим елементом.
6. Напад на цивільний об’єкт. Стаття РС 8 (2) (b) (ii)
Елементи злочину
 злочин був спрямованою атакою, а не прикрою випадковістю;
 злочин був спрямований проти цивільного об’єкту, який достеменно для винного не є військовим.
 тяжкість наслідків та їх наявність є факультативними елементами цього складу злочину.
Примітка! Цивільний об’єкт – це лікарня, школа, житловий будинок, музей, тощо. Власне, усе, що не
використовується прямо для військових цілей. Заяви ватажків російських військ, що у певному цивільному
об’єкті ховалися військові, не мають братися до уваги на первинному етапі документування.
Напад на цивільний об’єкт – це збройна атака, тобто будь-яке застосування сили. Це, звичайно, передусім
обстріл із будь-якого виду зброї, навіть стрілецької, але можливы й будь-які інші варіанти нападу.
7. Знищення або пошкодження майна. Статті РС 8 (2) (b) (iv)
 винний розумів, що внаслідок злочину можуть бути випадкові руйнування або знищення майна на
певній території, однак не міг передбачити, яке саме майно буде знищене;
 внаслідок злочину були зруйновані або пошкоджені цивільні об’єкти.
8. Взяття заручників. Стаття РС 8 (2) (a) (viii)
 потерпілий був затриманий або іншим способом позбавлений свободи;
 після затримання потерпілого винний виставив певні вимоги, в обмін на які збирається звільнити
цивільну особу;
 вимоги винного адресовані до державних органів, міжнародних інституцій чи юридичних осіб.
9. Напад на склад гуманітарної допомоги, гуманітарний конвой, гуманітарну місію чи коридор.
Стаття РС 8 (2) (b) (iii)
 об’єктом злочину є гуманітарна місія, гуманітарний конвой чи коридор;
 винний у злочині знав, що здійснює напад саме на гуманітарну місію, гуманітарний конвой чи
коридор.
10. Загибель людини внаслідок обстрілу. Стаття РС 8 (2) (b) (iv)
 злочин вчинений проти цивільної особи;
 винний розумів, що внаслідок злочину можуть випадково загинути люди, однак не міг передбачити,
хто саме загине і чи загине взагалі;
 внаслідок злочину загинула людина.
11. Поранення внаслідок обстрілу. Стаття РС 8 (2) (b) (iv)
 винний розумів, що внаслідок злочину можуть бути випадково поранені люди, однак не міг
передбачити, хто саме буде поранений;
 внаслідок злочину була поранена людина.
12. Екологічна катастрофа внаслідок обстрілу. Стаття РС 8 (2) (b) (iv)
 винний розумів, що внаслідок злочину може статися екологічна катастрофа, однак не міг
передбачити ступінь її вірогідності;
 внаслідок злочину сталася екологічна катастрофа.
13. Обстріл населеного пункту без наслідків. Стаття РС 8 (2) (b) (v)
 злочин полягав у збройній атаці на населений пункт;
 населений пункт не має військових об’єктів;
14. Пошкодження чи знищення історичних пам’яток, лікарень, релігійних споруд, закладів освіти,
науки, мистецтва. Стаття РС 8 (2) (b) (ix)
 об’єктом злочину є історична пам’ятка, лікарня, релігійна споруда, заклад освіти, науки чи
мистецтва;
 винний знав, що на певній території, яка піддається обстрілу, знаходиться історична пам’ятка,
лікарня, релігійна споруд, заклад освіти, науки чи мистецтва;
 винний розумів, що внаслідок злочину можуть бути випадкові руйнування або знищення майна на
певній території, однак не міг передбачити, яке саме майно буде знищене.
15. Розграблення захопленого населеного пункту. Стаття РС 8 (2) (b) (xvi)
 злочин вчинено військовим;
 військовий вчинив злочин у захопленому населеному пункті або частині населеного пункті;
 злочин полягав у привласненні майна цивільної особи будь-яким способом, із використанням зброї
чи без.
16. Застосування хімічної зброї, у тому числі, фосфорних бомб. Статті РС 8 (2) (b) (xvii) 8 (2) (b) (xviii)
 військовий розумів, що внаслідок злочину постраждають цивільні особи;
 військовий застосував хімічну отруту чи хімічний газ;
 внаслідок атаки постраждали цивільні особи, які загинули або отримали серйозну шкоду для
здоров’я.
17. Застосування зброї, яка призводить до надмірних ушкоджень або невибіркових страждань людей,
чи веде до невибіркових руйнувань, чи заборонена міжнародними угодами – системи “Град”,
“Смерч” “Сонцепьок”, “Буратіно”, касетні та фосфорні бомби. Статті РС 8 (2) (b) (xx)
 винний провів невибірковий обстріл цивільного населеного пункту із систем
“Смерч”, “Сонцепьок”, “Буратіно” або застосував фосфорні чи касетні бомби;
18. Згвалтування. Стаття РС 8 (2) (b) (xxii)
 злочин вчинено проти цивільної особи або військового;
 злочин полягав у проникненні до будь-якого природного отвору тіла потерпілого з метою
задоволення сексуальної пристрасті винного;
 злочин був вчинений із застосуванням насильством або із погрозою його застосування.
19. Використання об’єкту чи людей як живого щита. Стаття РС 8 (2) (b) (xxiii)
 злочин вчинений військовим;
 винний використовував хоча б одну людину або цивільний об’єкт, щоб запобігти обстрілам себе чи
своїх позицій.
20. Перешкоджання гуманітарним місіям у доставці води та їжі, знищення припасів їжі та питної
води. Стаття РС 8 (2) (b) (xxv)
 винний позбавив будь-якими своїми діями цивільних осіб у доступі до їжі та води;
 наслідки не є обов’язковими для цього складу злочину.
21. Незаконне затримання та позбавлення свободи цивільної особи чи військовослужбовця. Стаття
РС 7 (1) (е)
 злочин вчинено щодо цивільної особи або військового;
 злочин полягає у позбавленні свободи, тобто заборони фізичній особі покинути певне місце, коли
людина не тільки думає, що не може його покинути, але й дійсно фізично не може вийти за певні
кордони.
22. Використання непристосованого місця для тримання під вартою. Стаття РС 7 (1) (e).
 злочин вчинено проти цивільної особи або військового;
 винний затримав особу та помістив її у певне місце, яке потерпіла не може фізично покинути;
 місце, де утримується затримана особа. не є офіційно пристосованим для такого тримання, тобто не
має статусу установи виконання покарання, ізолятору, тощо.
23. Посягання на людську гідність цивільної особи чи військовослужбовця. Стаття РС 8 (2) (b) (xxi)
 злочин вчинено щодо цивільної особи або військового;
 злочин полягав у приниженнях, систематичних образах, примушуваннях робити принизливі для
себе дії.
24. Примусова мобілізація. Стаття РС 8 (2) (a) (v)
 злочин вчинено проти військовополоненого або цивільної особи;
 злочин полягає у психологічному чи фізичному насильстві, внаслідок якого потерпілий змушений
воювати на стороні противника.
 фактична участь потерпілого у воєнних діях.
25. Мінування територій протипіхотними мінами, протитанковими мінами, мінами-пастками
населених пунктів чи окремих цивільних об’єктів, застосування систем дистанційного мінування.
Стаття РС 8 (2) (b) (xx)
 злочин полягав у дистанційному мінуванні територій або мінуванні протипіхотними мінами,
протитанковими мінами, мінами-пастками населених пунктів чи цивільних об’єктів.
25. Поняття, ознаки, та види юридичної відповідальності. Юридична відповідальність за військові
злочини Росії в Україні.
Юридична відповідальність — це передбачений чинним законодавством обов'язок правопорушника зазнати
примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або організаційного характеру) за вчинене
правопорушення.
Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:
 1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяльність) у разі встановлення складу

правопорушення. Не може бути підставою юридичної відповідальності думки, наміри, переконання,
почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з
правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна
оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2) спирається на державний примус, який є
специфічним впливом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей
у визначених законом формах. При цьому необхідно відзначити, що державний примус є більш
широким поняттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здійснюватися різними
способами, які не пов'язані з відповідальністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення
аліментів);
 3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають
особистий, майновий або організаційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати
певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;
 4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються
санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до
правопорушника;
 5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'язковим дотриманням певного
процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про-
цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;
 6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки правопорушника, тобто відносно особи,
що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний
правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму
моралі. Тому поряд із юридичною відповідальністю перед державою вона несе і етичну
відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.
За вчинення воєнних злочинів винні особи несуть кримінальну відповідальність. У випадку засудження
воєнних злочинців Міжнародним кримінальним судом, вони нестимуть відповідальність у вигляді
позбавлення волі строком до 30 років або довічного позбавлення волі, а також Суд може призначати
уплату штрафу чи конфіскацію активів, набутих внаслідок вчинення злочину, і, окремо, відшкодування
шкоди потерпілим. За українським законодавством такі військові також нестимуть встановлене за
конкретний злочин покарання, зокрема у виді позбавлення волі на строк до до 15 років або довічного
позбавлення волі.
26. Поняття та зміст суб’єктивного права та юридичного обов’язку.
Суб'єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для
задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших
(зобов'язаних) осіб.
Юридичний обов'язок - це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю застосування

засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах
уповноваженої особи.
Істотними елементами суб'єктивного права є такі правомочності.
1. Правомочність на власні позитивні дії (правовикористання), інакше: право позитивної поведінки

правомочного, тобто можливість чинити самим суб'єктом фактично і юридичне значущі дії (наприклад,
право голосувати, подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).
2. Правомочність на чужі дії (правовиконання), інакше: право вимагання відповідної поведінки від
правозобов'язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб'єкта
виконання покладених на нього обов'язків (наприклад, вимагати сплату боргу, передавати майно,
відшкодовувати податкові недоплати та ін.).
3. Правомочність домагання (правозахист), інакше: право на захист, тобто можливість звертатися за

підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного права з боку правозобов'язаної особи.
Це право приводить у дію апарат держави - примус, якщо інша сторона не виконує свої обов'язки
(стягувати в примусовому порядку борг, відновлювати незаконно звільненого на роботі). Право-
домагання є продовженням права-вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов'язків.
Структура юридичного обов'язку є зворотним боком суб'єктивного юридичного права і складається із

трьох елементів:
1) необхідності зобов'язаного суб'єкта здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них
(пасивні обов'язки);
2) необхідності зобов'язаного суб'єкта реагувати на законні вимоги правомочної сторони (наприклад,

обов'язок виконувати умови договору);
3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи

організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх
виконання, якщо суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити
неустойку за невиконання умов договору).
+Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємозв'язку, є взаємозалежними, обумовленими

одні одними. Завдяки їм між їх носіями - суб'єктами виникає зв'язок, який називається
правовідносинами.
27. Юридичні факти і фактичний состав. Юридичні факти-стани.
Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну
припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають
у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й
обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту
зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється — зазначені права й
обов'язки зникають.Функції юридичних фактів: функція залучення суб'єкта права до правовідносин;
функція породження правосуб'єктності, її набуття або виникнення (наприклад, з народженням дитини
виникає громадянство; для створення підприємства необхідна реєстрація).Отже, юридичні факти не
тільки служать підставою для виникнення, зміни і припинення конкретних правовідносин, а й
цілеспрямований рух останніх є головним наслідком юридичних фактів.
Види юридичних фактів за юридичними наслідками:
правоутворюючі- юридичні факти, з якими норми права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад,
наказ ректора про зачислення абітурієнта К. до вузу)
правозмінюючі- юридичні факти, з якими норми права пов'язує зміна правовідносин (наприклад, наказ
ректора про переведення студента К. з очної на заочну форму навчання)
правоприпиняючі- юридичні факти, з якими норми права пов'язує припинення правовідносин

(наприклад, наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вузу)
Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути правоутворюючим,
правозмінюючим, правоприпи-няючим для суб'єктів, які є сторонами у правовідносинах.
Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

ДІЇ- вольова поведінка суб'єктів права, з якою пов'язані виникнення, зміна та припинення правовідносин
(наприклад, угода, постанова слідчого, рішення суду)
події- юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей (наприклад,
природне стихійне явище, смерть)
обставини- складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події (наприклад, безвісна"
відсутність, місце проживання, недієздатність), їх використання об'єктивно необхідне в трудовому,
сімейному, кримінальному праві та ін.
Дії
правомірні- відповідають вимогам норм права (договір)
неправомірні- не відповідають вимогам норм права (правопорушення)
Правомірні дії:
юридичні акти- дії, пов 'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром досягти певного
юридичного наслідку (наприклад, звернення громадянина з заявою до державного органу про прописку)
юридичні вчинки- дії, що не пов'язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від їх
наміру спричиняють юридичні наслідки (наприклад, фіктивний шлюб породжує у разі народження дітей
всі юридичні обов'язки, пов'язані з утриманням і вихованням дітей)
+Юридичні факти поділяються на такі види: позитивні і негативні, правостворюючі й

правоперешкоджаючі, головні й підлеглі. В основі першого розподілу лежить спосіб зв'язку з явищем
дійсності.
28. Стадії процесу застосування права. Правозастосовні акти.
Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи особи, уповноваженої
застосовувати правові норми, а також за вказівкою вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених
осіб, і являє собою систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових
норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до пСкладний порядок застосування норм
права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:
1) встановлення фактичних обставин справи;
2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична
кваліфікація фактичних обставин);
3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.
І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) — це стадія

підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити
на такі підстадії:
1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти
(тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково у тому
обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що
підлягають встановленню, позначене у законі.
2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів.

Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як
правило, належать до минулого.
3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення — творчу діяльність з
встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці.
II. Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.
Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи.

Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення
даного випадку з певними юридичними нормами.
Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:1. Вибір
галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку.
Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому
міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. 3. Аналіз норми з погляду її дії в
часі, просторі і за колом осіб. 4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає
офіційного тлумачення норми..
III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.
Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні,

розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом.
Акт застосування права — це індивідуальний правовий акт державновладного характеру, прийнятий

компетентним органом у встановленій законодавством формі, з конкретної справи, стосовно
конкретного суб'єкта, і підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов'язки. Акти
застосування права поділяються за наступними критеріями:
1) За суб'єктами прийняття: правозастосувальні акти органів державної влади та управління,

правозастосувальні акти судових органів, правозастосувальні акти контрольно-наглядових органів
тощо.
2) За галуззю права: цивільно-правові, кримінально-правові та ін. акти застосування права.
3) За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.
4) За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі.
+5) За юридичними наслідками: правоконстатуючі, правовстановлюючі, правозмінюючі,

правоприпиняючі. Можливі також інші критерії поділу актів застосування права.
29. Поняття, структура та види правосвідомості.
Правосвідомість – форма суспільної свідомості, що відображає ставлення соціальних суб’єктів до чинних

норм права та правових явищ. Через правосвідомість відбивається не тільки стан правових відносин, а й
тенденції їх змін.
Ознаки правосвідомості:
 правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості, в якій економічні, соціальні й інші
інтереси усвідомлюються як правові;
 СОДЕРЖАНИЕ правосвідомості складають ідеї, теорії, почуття, настрої, емоції, концепції на основі
яких виражається ставлення людей до діючого чи бажаного права;
 правосвідомість включає як ставлення до минулого і діючого права, так і уявлення про бажаний
правовий порядок;
 правосвідомість є джерелом права, системою загальновизнаних ідеалів, цінностей, ідей, ознак;
 носіями правосвідомості виступають суб’єкти права;
 правосвідомість є безпосереднім внутрішнім мотивом правової поведінки, що визначає наміри
людей, їх ставлення до об’єктів та інститутів правової дійсності.
Структурно правосвідомість, як вважає переважна більшість теоретиків права, складається з двох
основних елементів:
1. Правова психіка відповідає практичному, буденному рівню суспільної свідомості, що формується в
результаті повсякденної людської практики як окремих людей, так і соціальних груп. Правова психіка
включає:
- правові почуття, правові настрої, правові переживання – рухомі, емоційні;
- правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди – пізнавальні, передбачають самооцінку,
тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву;
- правові звички, правові традиції, правові звичаї – нерухомі, стійкі, виступають як регулятори
поведінки.
2. Правова ідеологія – це сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, що в концептуальному,
систематизованому вигляді відображають і оцінюють правову реальність. Правова ідеологія включає:
- правові ідеї, правові принципи, теорії, переконання – усвідомлене осмислення правової реальності;
- правові поняття, правові категорії – проникнення в сутність правових явищ;
- правові цілі, правові мотиви, правові настанови – розщеплення свідомості (настанови) на правомірну і
протиправну поведінку, їх мотивація.
Класифікація форм правосвідомості:
1. За суб’єктами (носіями) правосвідомості:
- індивідуальна – сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;
- групова – виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і
неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього
- суспільна – виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.
Суспільна і групова правосвідомості проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і
в кожної людини вони проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б неправильним
говорити, що суспільна і групова свідомість - це сума суджень про право кожного з членів соціальних груп,
народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомості виражають найзагальніші, такі, що збігаються
оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.
2. За глибиною відображення правової дійсності:
- повсякденна, непрофесійна – являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, яка
стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона
створюється, насамперед, в результаті того юридичного виховання, що одержує особа, будучи членом
- професійна – спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботі юристами (в суді прокурор
– обвинувачує, адвокат – захищає та ін.). Вона включає:
1. наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вищих навчальних закладів;

2. практичну правосвідомість суддів, працівників поліції, адвокатів, прокурорів та ін.
30. Поняття та специфіка правосвідомості. Правова ідеологія та правова психологія.
Правосвідомість- це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи,
суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов'язаної з правом. Ключовий
пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка
чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в
міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до
правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:
1. психологічний,
2. ідеологічний,
3. поведінковий
4. правова психологія —це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи,
суспільства до права, правових явищ,
5. правова ідеологія це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають
теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових
явищ.,
6. правова поведінка вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових
норм у реальну правову поведінку,
+Правовий менталітет — це рівень правосвідомості, який відображається у цілісній сукупності правових

звичок, знань, уявлень, у способі правового сприйняття.
31. Правова культура особистості та суспільства. Особливості правової культури України.
Правова культура суспільства— це різновид загальної культури, який становить систему цінностей,
що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.
Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи
Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики (структурного аспекту) і динаміки

(функціонального аспекту) правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури
характеризує її склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення, розвиток і
взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед
моральною, політичною та іншою культурами.
Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і
накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.
Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства
включає:
1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомості, що містить оцінку закону з позицій

справедливості, прав людини;
2) культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка виражається в правомірній

поведінці;
3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих, судових, правозастосовних,

правоохоронних органів.
32. Поняття та особливості правового статусу. Правовий статус та правове положення особистості.
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих
державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто
як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.
Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями

соціального статусу, що існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи
залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього
впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського
суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт
життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть
місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.
Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи
особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.
1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і
охорона цих прав є головним обов'язком держави.
2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.
3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.
4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в

демократичному суспільстві.
Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і
насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному
напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські
досягнення в галузі прав людини.
У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури
вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені
категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають
до нього, але не складають його структуру.
Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:
- правосуб'єктність;
- права;
— свободи;
— обов'язки;
+- відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення

або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про
правовий статус посадової особи).
33. Поняття та ознаки правопорядку. Національний, інтегративний, та міжнародний правопорядок.

Правопорядок – це заснована на праві та законності організація правового життя, що відображає
якісний фактичний стан суспільних відносин, урегульованих правом.
Основні ознаки правопорядку:

 закладається в нормах права у процесі правотворчості;
 спирається на принцип верховенства права та панування закону в галузі правових відносин;
 встановлюється в результаті реалізації норм права, тобто здійснення законності в діяльності з
реалізації права;
 створює сприятливі умови для здійснення суб’єктивних прав;
 припускає своєчасне та повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;
 вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив
правопорушення;
 встановлює сувору громадську дисципліну;
 припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб,
насамперед правосуддя;
Національний правопорядок - це окреме питання загального світотворча закону, властивий певного народу,
даної землі
Міжнародний правопорядок – це порядок суспільних відносин, який встановлений між взаємодіючими
державами або між ними і створеними ними міжнародними міжурядовими організаціями за допомогою
міжнародно-правових норм, вироблених згаданими суб'єктами
Інтегративний правопорядок є складною системою із безліччю взаємодіючих елементів, сукупністю
відносин між ними та їх властивостями, які мають статичну і динамічну характеристики, що оформлюється
правовим статусом у
34. Правова система. Правова сім’я. Види правових сімей.
Система права — це система 'всіх чинних юридичних норм певної держави.
Структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка
полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права,
Отже, основними структурними елементами, «блоками» цієї системи є: 1) норми права; 2) інститути
права; 3) галузі права. Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до
певної галузі права.
Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація,

руйнування — це аномалія, «хвороба» права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості,
перешкодити досягненню, очікуваного законодавцем соціального результату.
Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служити нормативною базою,

фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного
впливу на них.
Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших

державних організацій), своєрідні соціальні системи теж утворюють різноманітні, юридичні явища.
Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.
Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у
групі однотипних держав.
До складу такої системи-входять наступні елементи:
— різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти

тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів зі створення цих актів;
— різноманітні види і прояви правосвідомості;
— стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).

35. Поняття та ознаки держави. Сильна і слабка держава. Сучасна держава.
Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно пов'язаним і багато у
чому залежним від економічного, політичного і культурного розвитку суспільства. Держава — це
знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). У
суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава, займаючи особливе
місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на
певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному
шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не
здатна замінити.
Держава — це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, певних соціальних сил

( класів, груп, всього народу ), що має апарат управління і примусу, робить свої веління
загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання. Держава має ряд ознак,
що властиві їй як особливій організації політичної влади.
Сильна держава сприяє національному самовизначенню, справедливому розподілу ресурсів, що є

умовою забезпечення авторитетності влади. Отже, ознакою сильної держави
є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.
Якщо у своєму протистоянні з великим бізнесом держава спирається в першу чергу на підтримку
народу, то ми маємо тип сильного суспільства і слабкої держави, тип, що сповідувався великою
частиною соціал-демократичного руху. Класичними зразками таких держав є Швеція, Голландія і
Норвегія. Фактично за цією схемою досягається рівновага між головними потугами суспільства —
організованою Працею та організованим Капіталом. Держава, не будучи самостійною потугою, є
арбітром, якого визнають обидві сторони. Вона лише організує “протидіючі сторони” в певні структури
типу загальної для всієї країни ради профспілок та загальної ради працедавців.
Якщо ж держава в першу чергу спирається на власну потугу, то маємо слабке суспільство і сильну
державу. Типовими представниками таких держав є Великобританія, ФРН, Франція. Тут рівновага
тримається саме на протистоянні Держави і Капітала. Причиною цьому є слабка структурованість
суспільства, слабкість профспілкового руху, слабке усвідомлення Працею свого інтересу. Навіть можна
сказати більше — менша кооперативність населення, менша готовність співпрацювати, менший рівень
довіри, більш виражений індивідуалізм. За таких умов саме держава залишалася єдиною організацією
суспільства, яка могла протиставитися потузі Капіталу і яка зробила це. Така держава звичайно
вдавалася до широких націоналізацій, накладала на бізнес великі податки і запроваджувала суворі
регуляції на бізнесову активність.
+Нарешті, у третьому випадку можемо мати слабке суспільство і слабку державу. Тоді держава, не
маючи власної потуги у вигляді власних джерел доходу і не будучи у змозі примусити бізнес справно
платити високі податки, не маючи підтримки організованого народу, — неминуче потрапляє під вплив,
якщо не диктат, великого бізнесу. Типовими представниками таких держав є Гондурас та Гватемала
36. Механізм держави та державний апарат.
Механізм держави - цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а
також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.
Ознаки механізму держави:
1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-

організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави;
2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині
завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є
органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;
3) це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами
є державні органи. Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави,
будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу,
виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки,
підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти
злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі,
виконавчі, глава держави. Інша підсистема - місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні
адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура,
міліція, органи служби безпеки та ін.;
4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі
становлять її організаційно-економічну основу;
5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава,

здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її
функцій).
В літературі можна зустріти ототожнення "механізму" і "апарату" держави. Тим часом поняття
механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави,
по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні - із усіма зв'язками, що існують і виникають між його
частинами.
+У широкому значенні поняття «державний апарат» як сукупність усіх органів державної влади
збігається з визначенням механізму держави, ідентичному їй. У більш вузькому значенні під державним
апаратом розуміють апарат державного управління.
37. Законодавча влада, її функції.
Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді,

Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право
приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в
Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім
основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої
іншої діяльності.
Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно
затверджувати бюджет країни.
Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і
судових органів. Показником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний
законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція).
Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують
потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та
діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого
загальнонародного представництва.
+Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:- представницьку,-

законодавчу,- фінансову,- засновницьку,- контрольну.
38. Виконавча влада. Центральна і місцева виконавча влади.
Виконавча влада -- влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в
масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за
все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна
Рада, в Італії -- Рада Міністрів, у Японії -- Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-
міністр (наприклад, у Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний
міністр (Норвегія), У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є
безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр),
міністри, що очолюють окремі міністерства. Уряд забезпечує виконання законів та інших актів
законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча
влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та
засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У
цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та
ін.), що мають підзаконний характер. Таким чином, призначення органів виконавчої влади —
управління, що охоплює: виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами
законодавчої влади; розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів
і виконання організаційних дій.
Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової),
спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією
тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими
органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через
розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і
конституційний нагляд).
Суб'єктами виконавчої влади в Україні, які здійснюють перелічені функції, є: органи загальної
компетенції — вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції —
центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй
сукупності суб'єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Очолює систему Кабінет
Міністрів України — вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства,
державні комітети та центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом,
підпорядковані Кабінету Міністрів України. Органами виконавчої влади України місцевого або
територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні
адміністрації в областях і районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
По-друге, до цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції,
які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним
місцевим органам виконавчої влади.
39. Судова влада і судова система: слідча та змагальна.
Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє
правосуддя.
З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не тотожні. Правосуддя — форма
захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або
заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність
вирішення спорів, обгрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.
Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою
колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують
право на звернення до суду, а також принципами права.
Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати
від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України
будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і
має наслідком передбачену законом відповідальність.
У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є визнаним судовий прецедент як
головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі
функції законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а також привласнення
цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України).
Це не означає, що в Україні, як і в інших правових системах романо-германського типу, судовий
прецедент не може бути допоміжним джерелом права (див. «Судова правотворчість як особливий вид
правотворчості»).
Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках права і конституційної
законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.
Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Таким чином,
основні функції судової влади: • охоронна (охорона прав); • функція правосуддя (захист, відновлення
прав); • контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).
Однак сила судової влади повинна ґрунтуватися на неухильному дотриманні закону, повазі судового
рішення. Таке ставлення до судової влади має виховуватися протягом тривалого часу й існує, передусім,
у країнах з усталеними демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права.
Загалом можна сказати, що самостійність судової влади, високий ступінь поваги до неї з боку усіх
членів суспільства – це свідчення руху країни до правової державності. Цілком зрозуміло, що незалежна
судова влада несумісна з самодержавством, авторитарним (тоталітарним) режимом. У силу історичних
особливостей, рівня правосвідомості суспільства і деяких інших чинників ступінь самостійності,
авторитету судової влади можуть відрізнятися і в тих країнах, які встали на шлях побудови правової
держави. Однак і там очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення
повноважень судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших правових
актів.
Характерною рисою змагальної судової системи є безпосередній диспут сторін перед судом, коли
сторони (адвокати) мають можливість контролювати хід процесу і є головними дійовими особами в
цьому процесі. Суддя тут наближається за своєю позицією до ролі третейського судді. Якщо при цьому
є присяжні, то суддя не вирішує питання, хто правий, а хто винуватий. Суддя не втручається до процесу
ухвалення рішення. Змагальна судова система характерна для держав з прецендентною правовою
системою.
+У слідчій системі багато що визначається на стадії попереднього розслідування, і суддя по суті веде
справу на основі документів. При цьому суддя сам досліджує факти і прагне встановити істину у справі.
У слідчій системі за традицією не застосовується суд присяжних, і адвокати не є головними дійовими
особами. Слідча система використовується в державах з нормативно-актною правовою системою.
40. Правова держава. Ліберальна і соціальна правова держава.
Правова держававиступає як такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за
допомогою права і здійснюється у правових формах.
Основні ознаки правової держави:
1) пріоритет прав і свобод особи
2) верховенство правового закону в системі нормативно-правових актів
3) демократичний легальний спосіб формування влади
4) розподіл влад
5) зв’язаність влади правом
6) високий рівень загальної та правової культури громадян
7) взаємна відповідальність держави та особи
8) гідне положення суду в суспільстві і державі.

Соціальна держава– це держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне
життя та вільний розвиток людини.
Ознаки соціальної держави:
1) могутній економічний потенціал, що дозволяє здійснювати заходи з перерозподілу доходів, не

зачіпаючи істотно положення власників;
2) соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності із

значною часткою власності держави в суспільно необхідних областях господарства
3) соціальна спрямованість політики держави
4) наявність розвиненого правового регулювання в соціальній сфері.
Ліберальна держава.
+Прикладом реалізації можуть бути США. В ідеалі, держава бере на себе функцію стимулятора
індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту,
підприємницької ініціативи. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав
людини, тоді як охорона соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й на
саму особистість. В таких державах складається "модель залишкового принципу добробуту", оскільки
пріоритетними тут є громадські, далі політичні і вже потім соціальні права.
ПИТАННЯ
з цивільного права
1. Акти цивільного стану.
Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують,
змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.
Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття
громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної
цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб,
розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені,
інвалідність, смерть тощо.
Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб,
розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.
Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.
Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських
прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного
реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів
України.
2. Визнання права власності як спосіб захисту.
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або
не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності
Зокрема, ст. 392 ЦК визначено два випадки, коли власник майна може подати позов’заяву про визнання його
права власності:
1) якщо це право оспорює або не визнає інша особа;

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Отже, позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб
виникають сумніви щодо належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем
свого права власності через наявність таких сумнівів чи втрату належних правовстановчих документів на
майно, зокрема коли інші особи чинять перешкоди власнику або незаконно вилучають майно в нього.
Водночас варто зазначити, що такі спори мають певні особливості.
3. Виникнення та припинення права власності.
Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а
також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та
обов'язки.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої
діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають
безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів
місцевого самоврядування.
5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть
виникати з рішення суду.
6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення
цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток культурної спадщини;
6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна,
що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника;
12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.
2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
4. Віндикація та її межі. Розрахунки при віндикації.
Віндикаційний позов (від лат. vim dicere – оголошувати про застосування сили) - позов не
володіючого власника до володіючого не власника про витребування індивідуально-
визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Ознаки позову:
1) подається власником або уповноваженою ним особою;
2) зміст позову становить вимога про повернення речі;
3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні)
незаконно;
Об’єкт віндикаційного позову. Об’єктом віндикаційного позову має бути індивідуально
визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може
належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою),
але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізоване (наприклад, мука, цукор,
цемент у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі
загибелі індивідуально-визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред’явлений за
відсутністю об’єкта позову.
Сторони у віндикаційному позові. Позивачем за віндикаційним позовом може бути
власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб’єкти права власності, визначені
ст. 2 ЦК), який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім власника, позивачем
за віндикаційним позовом може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє
майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі
договору (наприклад, оренди, зберігання, комісії і ін.) або на іншій підставі (титулі),
передбаченій законом чи договором (так званий «титульний володілець» майна). Така особа
має право на захист свого володіння також і від власника майна
Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно
від того, чи заволоділа вона майном незаконно сама, чи придбала його в особи, яка не мала
права його відчужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави. Незаконність
володіння майном відповідачем має бути доведена позивачем у суді, оскільки чинне
законодавство передбачає презумпцію добросовісного (правомірного) володіння чужим
майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК).
Розрахунки при віндикації.
1) Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном
незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла
одержати за весь час володіння ним.
2) Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він
одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з
моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
3) Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна
відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого
власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4) Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо
вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути
відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат
у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Розрахунки при віндикації.
1) Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном
незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла
одержати за весь час володіння ним.
2) Власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він
одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з
моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
3) Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна
відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого
власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
4) Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо
вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути
відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат
у сумі, на яку збільшилася його вартість.
5. Господарські товариства як юридичні особи (загальна характеристика)
Підприємницькі товариства - товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою

одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі
товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство,
командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне
товариство) або виробничі кооперативи.
Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на
визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими
посвідчуються акціями.
Акціонерне товариство не відповідає за зобов`язаннями акціонерів. Акціонери не відповідають
за зобов`язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, тільки
в межах належних їм акцій.
Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями товариства
усім своїм майном.
Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше
учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть
відповідальність за зобов`язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників,
відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), та які не беруть

участі в діяльності товариства.
Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний
капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.
Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову
(субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який
встановлюється статутом товариства з додатковою відповідальністю і є однаково кратним для
всіх учасників до вартості внесеного кожним з них вкладу.
- Цивільний кодекс України
- Господарський кодекс України
- ЗУ «Про господарські товариства»
- ЗУ «Про акціонерні товариства»
- ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275-VIII.
- ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»
Учасники товариства мають право:
 брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за
винятком випадків, передбачених цим Законом;
 брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання
частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками
товариства на початок строку виплати дивідендів;
 вийти в установленому порядку з товариства;
 одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надавати
йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.
Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами
товариства.
Учасники товариства зобов’язані:

 додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів
управління товариства;
 виконувати свої зобов’язання перед товариством, в тому числі і пов’язані з майновою участю, а також
вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими
документами;
 не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;
 нести інші обов’язки, якщо це передбачено Законом "Про господарські товариства", іншим законодавством
України та установчими документами.
Товариство є власником:
 майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;
 продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;
 одержаних доходів;
 іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Вклади учасників і засновників становлять статутний фонд (капітал) товариства. Вкладом учасника
(засновника) товариства є сукупність грошових коштів, майна і майнових прав, оцінених за згодою
учасників у національній валюті України і переданих товариству для забезпечення його діяльності у
порядку, розмірах і в терміни, визначені установчими документами. Вклад, оцінений у гривнях, становить
частку учасника або засновника у статутному фонді.
Вкладами учасників та засновників можуть бути:
 рухоме і нерухоме майно (речі), не заборонене до обігу на території України;

 цінні папери, передача яких дозволяється чинним законодавством України;
 грошові кошти у валюті України або іноземній валюті;
 майнові права, включаючи права інтелектуальної власності, право користування майном, природними
ресурсами, право на здійснення господарської діяльності і т. ін.
Закон забороняє використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в
кредит та під заставу.
Для ряду суб’єктів підприємницької діяльності, до яких відносяться банки, страхові компанії, фондові біржі
й компанії та інші фінансово-кредитні структури, законодавством встановлюються обмеження щодо вкладів
учасників у капітал.
Установчі документи. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою

відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне
товариство – установчого договору.
Установчі документи повинні містити такі відомості:
 вид товариства;
 предмет і цілі його діяльності;
 склад засновників та учасників;
 найменування та місцезнаходження;
 розмір та порядок утворення статутного фонду;
 порядок розподілу прибутків та збитків;
 склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по
яких необхідна кваліфікована більшість голосів;
 порядок внесення змін до установчих документів;
 порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Установчі документи окремих видів господарських товариств мають певні особливості, які будуть
розглянути при характеристиці цих товариств.
Установчі документи відіграють значну роль у діяльності будь-якого господарського товариства, до їх

складення не слід підходити формально. Підписанню установчих документів, як правило, передує ретельне
комплексне техніко-економічне обґрунтування діяльності товариства і передусім таких сторін цих
документів, як розрахунок статутного фонду, очікуваних прибутків, балансу доходів і витрат на
функціонування підприємства та ін.
Враховуючи те, що українське законодавство недосконале і суперечливе, його недоліки значною мірою
можуть бути компенсовані за рахунок змісту установчих документів. Тому буде краще, якщо в їх розробці
вам допоможе фахівець.
Найменування господарського товариства визначається його учасниками і повинно містити зазначення виду
товариства, а для повних та командитних товариств – прізвища (найменування) учасників товариства, або
хоча б одного з них з додатком типу "… і компаньйон", "... і син", "... і товариші".
Забороняється використовувати в найменуваннях підприємств повні або скорочені найменування органів

державної влади, органів місцевого самоврядування та похідні від цих найменувань, а також найменування,
тотожні найменуванням інших суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб чи об’єднань
громадян, внесених до відповідних реєстрів.
Орган державної реєстрації дає змогу попередньо здійснити перевірку заявленого найменування суб’єкта
підприємницької діяльності – юридичної особи на тотожність найменуванню вже зареєстрованого суб’єкта,
внесеного до відповідних реєстрів.
В органі державної реєстрації можна зарезервувати терміном на 1 місяць (для відкритих акціонерних
товариств – на 9 місяців) найменування суб’єкта підприємницької діяльності, яке включається в окремий
перелік зарезервованих найменувань та враховується під час перевірки на тотожність поряд з
найменуваннями вже зареєстрованих суб’єктів.
Товариство має право створювати на території України та за її межами філії та представництва, а також
дочірні підприємства відповідно до чинного законодавства України.
У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами,

але не менше 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або
установчими документами товариства (статутний фонд, фонд розподілу прибутку, фонд розвитку
виробництва, фонд розвитку персоналу, фонд соціального забезпечення, фонд участі персоналу в доходах
товариства та ін.).
Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами,
але не може бути меншим 5% суми чистого прибутку.
Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється
відповідно до виду товариства.
Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу,
виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що

зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового
поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Товариство ліквідується:
 після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його
створенні;
 за рішенням вищого органу товариства;
 на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють діяльність
товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства; на підставі рішення
арбітражного суду в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом";
 з інших підстав, передбачених установчими документами.
6. Держава як суб’єкт цивільних правовідносин
Як суб'єкт цивільного права держава Україна є учасником цивільних відносин, в яких вона має рівний
статус і приймає участь в тих же формах, що й інші учасники - суб'єкти цивільних відносин (фізичні та
юридичні особи), не наділених владними повноваженнями. В цьому випадку держава виступає як приватна
особа, відмовляючись від застосування суверенітету, імунітетів, інших елементів публічного статусу
держави, якщо це призводить до порушення рівності суб'єктів цивільних відносин.
Держава Україна може виступати суб'єктом публічного права і суб'єктом цивільного права, що свідчить про
подвійний, дуалістичний статус держави як суб'єкта права, що однак не свідчить про застосування свого
подвійного статусу в усіх видах відносин за участю держави. Держава в публічних відносинах є суб'єктом
публічного права, а в приватних відносинах - суб'єктом цивільного права. Як суб'єкт публічного права
держава наділена владними повноваженнями, які вона покликана використовувати для досягнення
публічних інтересів всього народу.
7. Державна реєстрація юридичних осіб.
Державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та
фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою
факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної
особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об’єднання, професійної спілки, її
організації або об’єднання, політичної партії, організації роботодавців, об’єднань організацій роботодавців
та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою,
зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців
та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших
реєстраційних дій, передбачених цим Законом;
Державна реєстрація базується на таких основних принципах:
1) обов’язковості державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі;
2) публічності державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та документів, що стали підставою
для її проведення;
3) врегулювання відносин, пов’язаних з державною реєстрацією, та особливостей державної реєстрації
виключно цим Законом;
4) державної реєстрації за заявницьким принципом;
6) єдності методології державної реєстрації;
7) об’єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі;
8) внесення відомостей до Єдиного державного реєстру виключно на підставі та відповідно до цього
Закону;
9) відкритості та доступності відомостей Єдиного державного реєстру.
8. Джерела приватного права
Приватне право – це підсистема права, яка складається з норм, що регулюють

відносини, не пов’язані зі здійсненням функцій публічної влади у сфері реалізації
приватних інтересів, за допомогою диспозитивного методу, тобто сукупність галузей права,
предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів
юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання.
ОЗНАКИ ПРИВАТНОГО ПРАВА:
) регулює відносини між приватними особами, тобто, між особами, жодна з яких не є
фігурантом держави;
2) визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету індивіда);
3) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному
самовираженні та рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;
4) юридична рівності учасників цивільних відносин, ініціативність сторін при встановленні
цивільних відносин та вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації їхніх прав;
5) широке використання договірної форми регулювання;
6) містить норми, які «звернені» до суб’єктивного права і забезпечують захист останнього;
7) характеризується переважанням диспозитивних норм;
8) основний спосіб захисту прав - позовний (судовий захист).
Існує кілька видів джерел приватного права.
+1. Оскільки приватне право є наднаціональною системою права, що має за основу так звані
"загальнолюдські цінності", то головним його джерелом є норми природного права, які створюють своєрідне
правове підґрунтя взаємин приватних осіб між собою, а також зазначених осіб із суспільством. Ці норми
охоплюють природні, невід'ємні права людини. Зокрема вони зафіксовані у Загальній декларації прав
людини 1948 p., Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року й інших аналогічних
міжнародних угодах. До таких норм належить право: на життя, на приватне життя, на приватну власність
тощо.
Необхідно підкреслити, що норми природного права не тому належать до джерел приватного права, що вони
закріплені в міжнародно-правових актах, Конституції, інших законах; навпаки, — та обставина, що це
невід'ємні природні права людини, зумовлює необхідність створення відповідних законодавчих актів.
2. Іншим джерелом приватного права є норми національних
систем права.
У кожній країні (у кожної цивілізації, етносу тощо) існують свої уявлення про становище особи в
суспільстві, можливість, межі і порядок захисту її прав.
Хоча ці норми грунтуються на певних загальних уявленнях про свободу індивіда, але, будучи пропущеними
через специфічну (місцеву, національну) свідомість, вони набувають відповідного ідеологічного
забарвлення, а відтак, за допомогою колізійних норм впливають на зміст приватного права.
3. Ще одним джерелом приватного права є міжнародно-правові угоди з питань правового становища

приватних осіб.
Хоча при укладенні таких угод враховуються норми природного права і національні традиції права, однак
внаслідок досягнення певного компромісу утворюються норми нової якості.
4. Нарешті, ще одним джерелом приватного права як категорії,перманентно властивої європейським

цивілізаціям, є римське приватне право, шо є своєрідним еталоном європейських систем приватного права.
9. Дія цивільного права у часі, у просторі та за колом осіб Застосування аналогія закону та
аналогії права
Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або
скасовує цивільну відповідальність особи.
3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який
втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли
з моменту набрання ним чинності.
Закони України, інші акти ВРУ, акти Президента, Кабінету Міністрів не пізніш як у 15 строк після їх
прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних
друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є: "Офіційний вісник України"; "Відомості
Верховної Ради України"; газета "Урядовий кур'єр".
Дія актів цивільного законодавства у часі. Пряма дія - акти цивільного законодавства регулюють відносини,
які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом
цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до
прав та обов’язків, з моменту набрання ним чинності. Недопустимість зворотної дії - крім випадків, коли
пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Дія цивільного законодавства у просторі - цивільні відносини регулюються однаково на всій території
України.
+Акти цивільного законодавства поширюються на усіх учасників цивільних відносин, що знаходяться на

території України. Відповідно до ст.. 2 Цивільного кодексу учасниками цивільних відносин є фізичні та
юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, інші суб’єкти публічного права. У випадках
передбачених договором або законом акти цивільного законодавства України можуть поширюватися на
іноземні держави
При застосуванні норм цивільного законодавства внаслідок відставання нормотворчості від потреб практики
виникають прогалини, тобто відсутні норми, які безпосередньо вказують на гіпотезу чи диспозицію
стосовно конкретних суспільних відносин. Ці прогалини заповнюються шляхом застосування аналогії
закону и аналогії права.
Аналогія закону - (ч.1 ст. 8 ЦК) якщо цивільні відносини не врегульовані кодексом, іншими актами
цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами кодексу, інших актів
цивільного законодавства, що регулюють подібні за містом цивільні відносини.
Аналогія закону має місце, якщо: 1)відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують
цивільно-правового регулювання; 2)ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права; 3)є
закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією, вирішуючи справу
шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й
обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.
+Аналогія права - (ч.2 ст. 8 ЦК) у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання
цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства. При
використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд
керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.
10. Договір банківського рахунку. Договір банківського вкладу.
Стаття 1066. Договір банківського рахунка

1. За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок,
відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати
розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших
операцій за рахунком.
2. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право
безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
3. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та
встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені
законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на
грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
{Частина третя статті 1066 в редакції Закону № 1983-VIII від 23.03.2017}
3. Положення цієї глави застосовуються до інших фінансових установ при укладенні ними договору
банківського рахунка відповідно до наданої ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських
рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 1058. Договір банківського вкладу
1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони
(вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові
таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
2. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття
633 цього Кодексу).
3. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про
договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не
випливає із суті договору банківського вкладу.
Стаття 1059. Форма договору банківського вкладу
1. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.
Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми
підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого
документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у
сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
2. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
стаття 1067. Укладення договору банківського рахунка

1. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка
у банку на умовах, погоджених сторонами.
2. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією
відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.
Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено
законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має
можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або
банківськими правилами.
У разі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунка клієнт має
право на захист відповідно до цього Кодексу.
11. Договір зберігання. Види договору зберігання.
Стаття 936. Договір зберігання

1. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою
стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах
підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача
зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької
діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Стаття 937. Форма договору зберігання
1. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього
Кодексу.
Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути
укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.
Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене
розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
2. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших
надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків.
3. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона,
іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами
цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.
Стаття 938. Строк зберігання
1. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
2. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з
його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її
повернення.
3. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її
повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від
поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
12. Договір комісії: загальна характеристика.
За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за
плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України).
Таким чином, договір комісії є консенсуальним (є укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх
істотних умов), двостороннім (правами та обов'язками наділені обидві сторони) та відплатним (дії однієї
сторони відповідають обов'язку іншої вчинити зустрічну дію: комісіонер зобов'язується вчинити за
дорученням комітента певний правочин, а комітент - сплатити комісійну плату).
Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Комісіонером є особа, яка за дорученням комітента зобов'язується вчинити один або кілька правочинів від
свого імені, але за рахунок комітента. Комітент-це особа, за дорученням і за рахунок якої діє
комісіонер. Третя особа, з якою комісіонер укладає правочин в інтересах комітента, не є стороною
договору комісії. Комісіонер вступає у відносини з нею від свого імені, тому за такими правочинами набуває
права і стає зобов'язаним він, а не комітент.
Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є
умови про це майно та його ціну.
ЦК України не встановлює інших обов'язкових умов такого договору, залишаючи вирішення цього питання
на розсуд сторін. У ст. 1012 ЦК України зазначається, що договір комісії може бути укладений на
визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення
території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Крім
того, комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.
Предметом комісійного доручення с будь-який правочин чи правочини, що не суперечать вимогам
цивільного законодавства, які комісіонер укладає з третіми особами від свого імені, але за дорученням
комітента і за його рахунок (ст. 1011 ЦК України).
Частіше за все комісіонер повинен укласти правочини, спрямовані на відчуження чи придбання певного
майна. Однак власником цього майна комісіонер не стає: все майно, яке передане комітентом для укладання
правочину або придбане за рахунок комітента, є власністю останнього. Момент переходу права власності на
майно від комітента до третьої особи і від третьої особи до комітента визначається за загальними правилами
цивільного законодавства (ст. 334 ЦК України). На це потрібно звернути увагу. Відповідно до ч. 1 ст. 334
ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання йому майна, якщо інше
не встановлено договором або законом. Особливістю ж договору комісії є те, що комітент стає власником
майна, яке купив для нього комісіонер, з моменту передання цього майна комісіонеру, тобто ще до
отримання такого майна самим комітентом.
ЦК України (ст. 1015) передбачає можливість укладання комісіонером договору субкомісії за згодою
комітента, а у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, навіть і без його згоди.
Таким чином, особисте виконання договору комісії комісіонером не є обов'язковим. Однак він залишається
відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом, оскільки укладення договору субкомісії не тягне за
собою заміни сторін комісійних правовідносин. За договором субкомісії комісіонер набуває щодо
субкомісіонера права та обов'язки комітента. Захищаючи інтереси комісіонера, законодавець також
передбачив, що без його згоди комітент не має права вступати у відносини із субкомісіонером.
Цивільне законодавство не містить спеціальних правил щодо форми договору комісії, тому при його
укладенні потрібно керуватися загальними правилами щодо форми правочину (статті 205-210 ЦК України)
та форми договору (ст. 639 ЦК України).
Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Подібність цих договорів полягає в тому, що і
повірений, і комісіонер діють за дорученням в інтересах іншої особи (довірителя чи комітента), зобов'язані
вчинити певні юридичні дії (правочини), а також вступають для виконання договору у взаємовідносини з
третьою особою. Однак існують між ними і відмінності:
 1) комісіонер укладає правочини від свого імені, а повірений виступає від імені довірителя;
 2) договір комісії є завжди відплатним, а договір доручення може бути і безвідплатним;
 3) у комісіонера виникають права та обов'язки щодо третьої особи, він стає стороною укладеного з
третьою особою правочину, повірений же жодних прав та обов'язків за укладеними правочинами не
набуває, стороною в них стає довіритель;
 4) довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення в будь-який час, а
комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений
договором;
 5) комісіонер може взяти на себе відповідальність за виконання правочинів, укладених із третіми
особами (делькредере); для договору доручення закон не передбачає такої можливості;
 6) повірений, на відміну від комісіонера, для забезпечення своїх вимог за договором доручення не
має права притримати майно довірителя.
Таким чином, можна виділити основні ознаки договору комісії, якими є те, що комісіонер діє:
 1) за дорученням комітента;
 2) за рахунок комітента;
 3) в інтересах комітента;
 4) від свого імені;
 5) за плату.
13. Договір кредиту: загальна характеристика.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові
кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник
зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення, що регулюють договір позики, якщо інше
не встановлено ЦКі не випливає із суті кредитного договору.
Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені Законом
України «Про захист прав споживачів».
Кредитний договір характеризується наступними юридичними ознаками:
1) кредитний договір є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами
згоди щодо всіх істотних умов. Цим, зокрема, він підрізняється від договору позики;
2) кредитний договір є двостороннім, оскільки на банк (фінансову установу) покладається обов’язок надати
грошові кошти позичальникові, а на позичальника – повернути кредит та сплатити проценти;
3) також кредитний договір завжді є відплатним. Плата за кредит проявляєтьсяу процентах, які
встановлюються в договорі.
Виділяють окремі види кредитного договору, а саме:
1) договір комерційного кредиту: передбачає надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення
або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит). До комерційного кредиту
застосовуються положення статей 1054-1056 ЦК (форма кредитного договору, відмова від надання або
одержання кредиту), якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне
зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання.
2) договір про споживчий кредит – це вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов’язується
надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник)
зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених
договором.
Форма кредитного договору
Кредитний договір укладається у письмовій формі. При цьому, кредитний договір, укладений з
недодержанням письмової форми, є нікчемним.
14. Договір на користь третьої особи.
Стаття 636
1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок
на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
2. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя
особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не
випливає із суті договору.
3. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть
розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або
законом.
4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала
договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті
договору.
15. Договір найму: загальна характеристика.
Загальноприйняте визначення договору найму (оренди) надано у ч. 1 ст. 759 ЦКУ, згідно з
якою договором найму є договір, за яким наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві
майно в користування за плату на певний строк.
Зверніть увагу: на підставі ЦКУ можна зробити висновок, що «найм» і «оренда» законодавець вважає
тотожними поняттями.
Наведене визначення договору найму, яке надає ЦКУ, містить у собі його істотні характеристики.
Зокрема, договір найму за своєю природою є домовленістю сторін про передання однією стороною
(наймодавцем чи орендодавцем) права користування майном другій стороні (наймачеві чи орендарю), за
визначену сторонами плату на певний строк. Залежно від змісту такої домовленості наймачеві може
передаватися також право володіння майном — об’єктом найму.
Наприклад, під час передання в оренду певного приміщення, якщо умови договору не передбачають
можливості використання об’єкта найму наймодавцем, то до наймача переходить не тільки право
користування, а й право володіння орендованим майном. При цьому під час укладення договорів найму, за
якими ту чи іншу річ (обладнання тощо) надають у короткострокове користування, скажімо, за
місцезнаходженням наймодавця, до наймача переходить лише право користування, а не володіння такою
річчю.
Зауважимо, що вказаний аспект має не лише теоретичне, а й суто практичне значення, оскільки в
першому випадку наймач є титульним володільцем отриманої в оренду речі, а відтак — у разі порушення
його прав на орендоване майно третіми особами наймач матиме право на їх захист відповідно до положень
гл. 29 ЦКУ (ст. 396 ЦКУ).
У другому випадку «на захист» наймача стануть лише положення відповідного договору найму (у разі
його письмового оформлення) та норми відповідної глави ЦКУ, присвяченої цьому виду договору (глави 58
та 59), а також загальні положення цивільного законодавства.
За своїми основними правовими характеристиками договір найму можна вважати оплатним і

двостороннім.
Зауважимо: якщо за користування майном не передбачена будь-яка оплата, договір найму фактично
перетвориться на договір позички, і в такому випадку на відносини між сторонами поширюватимуться як
норми гл. 58 ЦКУ, присвячені договорам найму, так і норми гл. 60 ЦКУ, що стосуються договорів позички.
Двосторонній характер договору означає, що правами й обов’язками наділені обидві його сторони.
Тим часом договори найму поділені на такі види:
 договір прокату це договір, за яким наймодавець, що провадить підприємницьку діяльність із

передання речей у найм, передає чи зобов’язується передати рухому річ наймачеві в користування за
плату на певний строк (ст. 787 ЦКУ).;
 договір найму земельної ділянки (будівлі чи іншої капітальної споруди, транспортного засобу);
 договір найму житла;
 договір лізингу – це цивільно-правовий договір, згідно якого одна сторона (лізингодавець) передає або
зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить
лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із
лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця
(постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий
лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).,
 договір оренди державного (комунального) майна.
Для перелічених вище різновидів договору найму законодавством установлені певні особливості, що
заслуговують на окрему увагу під час укладення та виконання таких договорів. Наразі зупинімося передусім
на загальних особливостях договорів найму.
Стаття 763. Строк договору найму
1. Договір найму укладається на строк, встановлений договором.
2. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк.
Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в
будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого
майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про
відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
3. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів
майна.
Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася
від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку
договору.
Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається
укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.
16. Договір підряду: загальна характеристика.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за
завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої
роботи з переданням її результату замовникові.
Ознаки договору підряду:
1) договір підрядує консенсуальним, оскільки даний договір передбачає виконання робіт, що унеможливлює
досягнення бажаного результатуна момент укладення договору. Виконанню роботи та здійсненню
обов’язків підрядника завжди передує укладання договору, за яким визначається, що саме необхідно
зробити.
2) договір підряду має двосторонній характер, оскільки права та обов’язки покладаються як на підрядника,
так і на замовника.
3) договір підряду також є відплатиним, оскільки діям підрядника відповідає обов’язок вчинити зустрічну
дію замовником, а саме оплатити результат роботи підрядника.
4) метою договору підряду є виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи
з переданням її результату замовникові.
Спеціальними видами договору підряду є:
1) договір побутового підряду. За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку
діяльність, зобов’язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для
задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити
виконану роботу;
2) договір будівельного підряду. За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і

здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-
кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт
робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на
підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх;
3) договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт. За договором підряду на проведення

проектних та пошукових робіт підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або
іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та
оплатити їх;
4) договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. За

договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт
підрядник (виконавець) зобов’язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити
зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник
зобов’язується прийняти виконану роботу та оплатити її.
17. Договір позики: загальна характеристика.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові)
грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути
позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж
якості.
Договір позики є :
1) договором, що спрямований на передачу майна у власність;
2) реальним. Реальність договору позику визначається безпосередньо в ЦК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 1046
ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими
ознаками;
3) одностороннім. Це означає, що після його укладення всі обов’язки за договором позики, у тому числі
повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а
позикодавець набуває за цим договором тільки права;
4) може бути відплатним або безвідплатним. Договір позики є відплатним у випадку, передбаченому у ч. 1
ст. 1048 ЦК, в якій зазначено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від
суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів
встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на
рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти
виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Безвідплатним же договір позики буде у випадку, передбаченому у ч. 2 ст. 1048 ЦК, якою встановлено, що
договір позики є безпроцентним, якщо:
а) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний зі здійсненням підприємницької діяльності
хоча б однією зі сторін;
б) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Форма договору позики:
1) договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує
встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн.), а у випадках, коли
позикодавцем є юридична особа, – незалежно від суми;
2) на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка
позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми
або визначеної кількості речей.
18. Договір поставки: загальна характеристика.
Стаття 712. Договір поставки

1. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність,
зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання
його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім
або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього
певну грошову суму.
2. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не
встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
3. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів
поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність,

зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання
його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім
або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього
певну грошову суму.
Особливості договору поставки як різновиду договору купівлі-продажу полягають у наступному:
1) особливий суб’єктний склад (постачальником може бути лише суб’єкт підприємницької діяльності);
2) товари передаються для використання їх у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не

пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням;
3) передача товарів продавцем (постачальником) покупцеві повинна здійснюватися в обумовлений

договором строк;
4) у договорі поставки момент укладання договору віддалений у часі від моменту виконання.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не

встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів
поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
19. Договір страхування: загальна характеристика.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового
випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму
(страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови
договору.
Договір страхування характеризується наступними юридичними ознаками:
1) Договір страхування є оплатним, оскільки страхувальник сплачує страхову премію (страхові платежі), а
страховик несе ризик настання страхового випадку і за наявності останнього здійснює страхову виплату. У
випадку, коли страховий випадок не настає, договір страхування не перестає бутиоплатним, оскільки
договір був укладений у розрахунку на зустрічне надання з боку страховика у вигляді отримання від нього
страхової виплати.
2) Договір страхування є двостороннім договором, оскільки прав та обов’язків набувають обидві сторони –
страховик і страхувальник.
3) Відповідно до ч. 1 ст. 983 ЦК договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником
першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.Аналізцього положеннядає підстави для
висновку, що договір страхування є реальним договором, якщо умовами договору або законом не
визначено консенсуальний характер договору страхування.Таким чином, реальність договору страхування
полягає в тому, що він вважається укладеним, тобто таким, що породив правові наслідки як юридичний
факт, з моменту вчинення певної дії, а саме: внесення першого страхового платежу.
4) Договір страхування є ризиковим (алеаторним). Страхування носить ризиковий (алеаторний) характер,

оскільки неможливо передбачити, який розмір страхової виплати належатиме до настання страхового
випадку і здійснення виплати страховиком.
Варто вказати, що у сфері страхування діє спеціальний закон – Закон України «Про страхування».
Відповідно до цього закону, страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових
інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених
договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом
сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та
доходів від розміщення коштів цих фондів.
Страхові правовідносини мають низку специфічних понять і термінів, які характеризують взаємовідносини
їх учасників.
1) Страховий ризик – це ймовірність настання певної події, у зв’язку з якою проводиться страхування. Від
ступеня ймовірності настання певної страхової події залежать розміри страхових внесків з конкретного виду
страхування.
2) Страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з
настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування)
страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
3) Страхова сума – грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов договору страхування
зобов’язаний здійснити виплату при настанні страхового випадку.
4) Страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору
страхування при настанні страхового випадку.
5) Страхове відшкодування – страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за
договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
6) Франшиза – частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.
7) Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) – плата за страхування, яку страхувальник
зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування.
8) Страховий тариф – ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.
Види страхування
За формою проведення страхування поділяють на обов’язкове і добровільне.
Добровільне страхування – це страхування, що здійснюється на основі договору між страхувальником і

страховиком.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про страхування» видами добровільного страхування можуть бути:
– страхування життя;
– страхування від нещасних випадків;
– медичне страхування (безперервне страхування здоров’я);
– страхування здоров’я на випадок хвороби;
– страхування залізничного транспорту;
– страхування наземного транспорту (крім залізничного);
– страхування повітряного транспорту;
– страхування водного транспорту;
– страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);
– страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ;
– страхування майна;
– страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність

перевізника);
– страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність

перевізника);
– страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);
– інші види добровільного страхування.
Обов’язкове страхування ґрунтується на засадах імперативності, виникає на основі закону незалежно від
волі учасників страхових правовідносин, їх фінансових можливостей. Так, законом може бути встановлений
обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності
перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До
відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення ЦК, якщо інше не
встановлено актами цивільного законодавства.
У ст. 7 Закону України «Про страхування» наведено перелік видів обов’язкового страхування, які
здійснюються (або мають здійснюватися) в Україні. При цьому встановлено, що забороняється здійснення
обов’язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом.
Страхування на підставі предмета страхової охорони поділяється на (див. також урок 38.3. щодо предмета
договору страхування):
1) майнове страхування (предмет – майнові інтереси, пов’язані з володінням, користуванням і

розпорядженням майном);
2) особисте страхування (предмет – майнові інтереси, пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та

пенсійним забезпеченням);
3) страхування відповідальності (предмет – майнові інтереси, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої
страхувальником).
Особливими видами страхування, залежно від принципу розподілу відповідальності між страховиками, є:
співстрахування та перестрахування.
1) Співстрахування – за згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за

одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов’язків
кожного із страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків
може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись
відповідальним перед ним у розмірах своєї частки.
2) Перестрахування – за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в

іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.
Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у
повному обсязі відповідно до договору страхування.
Своєрідним підвидом договору страхування є також договір страхування на користь третьої особи.
Так, відповідно до ЦК страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь третьої особи,
якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання
іншого страхового випадку.
Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для
одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку,
якщо інше не встановлено договором страхування.
Особливості укладення договору страхування на користь третьої особи встановлюються законом.
Договір страхування укладається в письмовій формі. Договір страхування може укладатись шляхом видачі
страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).
У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним.
20. Договір управління майном: загальна характеристика.
За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні
(управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від
свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи
(вигодонабувача).
Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на
отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені
обмеження права до вірчої власності управителя.
Договір управління майном є:
1) двостороннім – права та обов’язки виникають у двох сторін – установника управління та управителя;
2) реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі майна управителю;
3) відплатним, оскільки управління майном здійснюється за винагороду;
4) каузальним, тобто договір не буде мати юридичної сили, якщо він не спрямований на досягнення
визначеної мети, якою є добросовісне управління майном.
Форма договору управління майном.
Договір управління майном укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає
нотаріальному посвідченню.
21. Договір факторингу: загальна характеристика.
За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор)
передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у
будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє
право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання
зобов’язання клієнта перед фактором.Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати
надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Юридичні ознаки договору факторингу:
1) договір факторингу є двостороннім;
2) договір факторингу може бути реальним, якщо клієнт відступає право грошової вимоги та (або) фактор
передає грошові кошти в розпорядження клієнта, або консенсуальним, коли обидві сторони лише
зобов’язуються вчинити відповідні дії.
У випадку, якщо договір факторингу є реальним, то він вважається укладеним з моменту передачі фактором
грошових коштів в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату.
У випадку ж, коли цей договір є консенсуальним, то він буде вважатись укладеним з моменту досягнення
сторонами згоди щодо всіх істотних умов договору у відповідній формі.
3) договір факторингу також є відплатним, очкільки фактор виконує свої обов’язки за плату;
4) вказаний договір називають комерційним, оскільки він застосовується винятково в підприємницькій

діяльності, щообумовлює як правову мету такого договору, так і специфіку його суб’єктного складу.
Слід зазначити, що особливістю договору факторингу є те, що він є дійсним незалежно від наявності
домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його
обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов’язань або відповідальності перед боржником у
зв’язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Договори факторингу не є одноманітними і різняться певною специфікою мети та сутності. Наприклад,

залежно від мети факторингу А. Ю. Бабаскін виділяє два його типи:
1) купівля права грошової вимоги, коли здійснюється безпосередньо фінансування клієнта під відступлення
права грошової вимоги. У такому разі весь ризик невиконання боржником обов’язків щодо сплати грошових
коштів покладається на фактора, і клієнт не відповідає перед фактором за невиконання або неналежне
виконання боржником переданої грошової вимоги, що є предметом договору факторингу;
2) забезпечення виконання зобов’язань, коли в договорі йдеться лише про можливість відступлення
клієнтом права грошової вимоги з метою забезпечення виконання його зобов’язання перед фактором. У
цьому випадку факторинг є одним із видів забезпечення виконання зобов’язань, що відповідає ч. 2 ст. 546
ЦК України.
У юридичній літератури також договори факторингу класифікують за різними підставами (критеріями):
1) за правовий режимом учасників – внутрішній і міжнародний;
2) за наявністю повідомлення боржника – відкритий і закритий;
3) за наявністю регресної вимоги – регресний і безрегресний;
4) за способом фінансування фактором клієнта – договір факторингу з фінансуванням і без попереднього

фінансування;
5) за предметам договору – простий і вексельний.
Умовою дійсності договору факторингу є його укладення у встановленій законом формі. Слід вказати, що
ЦК не встановлює особливих вимог до форми договору факторингу, тому форма цього договору
визначається загальними вимогами щодо форми правочину. У разі відступлення факторові грошової вимоги
до боржника в порядку забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором форма договору
факторингу повинна визначатись відповідно до вимог щодо форми забезпечувального зобов’язання.
22. Житловий будинок, садиба, квартира, як об’єкти права власності.
Стаття 380. Житловий будинок як об'єкт права власності

1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених
законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
Стаття 381. Садиба як об'єкт права власності
1. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-
побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
2. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Стаття 382. Квартира як об'єкт права власності
1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у
ньому проживання.
2. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на
праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном
багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі,
огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та
інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або
нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх
співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на
земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у
разі державної реєстрації таких прав.
{Частина друга статті 382 в редакції Закону № 417-VIII від 14.05.2015}
Стаття 383. Права власника житлового будинку, квартири
1. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного
проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для
промислового виробництва.
2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для
використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників
інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-
технічних вимог і правил експлуатації будинку.
23. Загальна характеристика договору дарування.
Поняття договору дарування закріплене в ст. 717 ЦК, згідно з якою за договором дарування одна сторона
(дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному)
безоплатно майно (дарунок) у власність. При цьому, договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного
вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором
дарування.
Договір дарування, як і договір купівлі-продажу, спрямований на припинення права власності у

дарувальника й виникнення права власності в обдарованої особи з тією лише різницею, що договір
дарування завжди є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи
зустрічних дій. Тому чинне законодавство чітко обумовлює, що договір, який встановлює обов’язок
обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є
договором дарування.
Згідно Цивільного кодексу України договір дарування можливий як односторонній, так і двосторонній
договір, оскільки ЦК передбається можливість покладення обов’язків на обдаровуваного (наприклад,
обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи). Також договір дарування може бути як реальний, так і
консенсуальний, оскільки юридичне значення може мати не тільки факт передачі речі, але й обіцянка її
подарувати в майбутньому. Консенсуальної договір дарування може бути укладений під відкладальною або
скасувальною умовою.
Основна кваліфікуюча ознака, за якою договір дарування відрізняється від договорів про передачу майна у
власність, це його безоплатність. Безоплатність дарування – це відсутність зустрічної еквівалентної вимоги.
Німецький вчений Вальтер Шенрат слушно зауважує, що договір дарування виступає антиподом договору
купівлі -продажу: «Завдяки даруванню, так як і при купівлі-продажу, остаточно передається право власності
або інше майнове право від однієї особи до іншої – тільки без зустрічного задоволення».
Подарувати будь-яке майно (рухоме, в тому числі гроші й цінні папери, та нерухоме), а також майнові права
іншим особам є виключним правом власника цього майна. Договори дарування майна, що знаходиться у
спільній власності, укладаються за згодою всіх співвласників.
Предметом договору дарування може бути будь-яке майно (як індивідуально визначені речі, так і речі,
визначені родовими ознаками), не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно
дарується. Дарунком можуть бути рухомi речi, в тому числi грошi та цiннi папери, а також нерухомi речi, а
також майновi права, якими уже володiє дарувальник, а також тi, якi можуть виникнути у нього у зв’язку iз
здiйсненням права iнтелектуальної власностi, та iншi права.
Договір дарування укладається у формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства
про форму договорів. Договір дарування може укладатися в усній, простій письмовій і письмовій
нотаріальній формі. Форма договору визначається у залежності від виду майна, що є предметом договору
дарування.
Спеціальні вимоги щодо форми договору дарування:
1) Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений
усно.
2) Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
3) Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому
укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.
4) Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі.
Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний
заволодів нею незаконно.
5) Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує
п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і
підлягає нотаріальному посвідченню.
В юридичній літературі визначають такі види договору дарування:
1.Договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому – це такий різновид договору дарування,
в якому встановлений обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через
певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч. І ст. 723 ЦК України).
2. Договір дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи – різновиду договору

дарування, в якому встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на
користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність,
виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не
пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).
3. Договір про пожертву – дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів,
обдаровуваному для досягнення ним певної, наперед обумовленої мети (ч. 1 ст. 729 ЦК України).
24. Загальна характеристика договору купівлі-продажу.
Поняття договору дарування закріплене в ст. 717 ЦК, згідно з якою за договором дарування одна сторона
(дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному)
безоплатно майно (дарунок) у власність. При цьому, договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного
вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором
дарування.
Договір дарування, як і договір купівлі-продажу, спрямований на припинення права власності у

дарувальника й виникнення права власності в обдарованої особи з тією лише різницею, що договір
дарування завжди є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи
зустрічних дій. Тому чинне законодавство чітко обумовлює, що договір, який встановлює обов’язок
обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є
договором дарування.
Згідно Цивільного кодексу України договір дарування можливий як односторонній, так і двосторонній
договір, оскільки ЦК передбається можливість покладення обов’язків на обдаровуваного (наприклад,
обов’язок обдаровуваного на користь третьої особи). Також договір дарування може бути як реальний, так і
консенсуальний, оскільки юридичне значення може мати не тільки факт передачі речі, але й обіцянка її
подарувати в майбутньому. Консенсуальної договір дарування може бути укладений під відкладальною або
скасувальною умовою.
Основна кваліфікуюча ознака, за якою договір дарування відрізняється від договорів про передачу майна у
власність, це його безоплатність. Безоплатність дарування – це відсутність зустрічної еквівалентної вимоги.
Німецький вчений Вальтер Шенрат слушно зауважує, що договір дарування виступає антиподом договору
купівлі -продажу: «Завдяки даруванню, так як і при купівлі-продажу, остаточно передається право власності
або інше майнове право від однієї особи до іншої – тільки без зустрічного задоволення».
Подарувати будь-яке майно (рухоме, в тому числі гроші й цінні папери, та нерухоме), а також майнові права
іншим особам є виключним правом власника цього майна. Договори дарування майна, що знаходиться у
спільній власності, укладаються за згодою всіх співвласників.
Предметом договору дарування може бути будь-яке майно (як індивідуально визначені речі, так і речі,
визначені родовими ознаками), не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно
дарується. Дарунком можуть бути рухомi речi, в тому числi грошi та цiннi папери, а також нерухомi речi, а
також майновi права, якими уже володiє дарувальник, а також тi, якi можуть виникнути у нього у зв’язку iз
здiйсненням права iнтелектуальної власностi, та iншi права.
Договір дарування укладається у формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства
про форму договорів. Договір дарування може укладатися в усній, простій письмовій і письмовій
нотаріальній формі. Форма договору визначається у залежності від виду майна, що є предметом договору
дарування.
Спеціальні вимоги щодо форми договору дарування:
1) Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений
усно.
2) Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
3) Договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому
укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.
4) Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі.
Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний
заволодів нею незаконно.
5) Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує
п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і
підлягає нотаріальному посвідченню.
В юридичній літературі визначають такі види договору дарування:
1.Договір дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому – це такий різновид договору дарування,
в якому встановлений обов’язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через
певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч. І ст. 723 ЦК України).
2. Договір дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи – різновиду договору
дарування, в якому встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на
користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність,
виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не
пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).
3. Договір про пожертву – дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів,
обдаровуваному для досягнення ним певної, наперед обумовленої мети (ч. 1 ст. 729 ЦК України).
Поняття договору купівлі-продажу сформульовано у ст. 655 ЦК: «За договором купівлі-продажу одна
сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні
(покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну
грошову суму».
Ознаки договору купівлі-продажу:
1) цей договір спрямований на передачу майна у власність;
2) даний договір є завжди оплатним договором — при набутті майна у власність покупець сплачує за нього
продавцеві ціну обумовлену в договорі;
3) є договором двостороннім — зумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов’язків, з

укладенням такого договору продавець приймає на себе обов’язок передати покупцеві певну річ і водночас
набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов’язаний здійснити оплату придбаної речі і
водночас набуває права вимагати від покупця її передачі;
4) реальний — коли передача товару продавцем є підставою для укладення договору купівлі— продажу;
5) консенсуальним — коли сторони досягли домовленості між собою стосовно істотних умов договору і
продавець зобов’язується передати покупцеві товар. Права і обов’язки у сторін виникають з моменту
досягнення ними згоди щодо істотних умов договору;
6) сторонами договору є продавець і покупець;
7) мета договору — перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві;
8) належить до традиційних договорів у цивільному праві;
9) змістом якого є переміщення матеріальних благ у товарній формі;
10) поіменовані договори — можливість укладення яких прямо передбачена ЦК.
ЦК виділяє такі різновиди договору купівлі-продажу:
1) договір роздрібної торгівлі;
2) договір поставки;
3) договір контрактації сільськогосподарської продукції;
4) договір постачання енергетичними та ін. ресурсами через приєднану мережу;
5) договір міни.
За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу

товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього
або іншого використання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується
прийняти товар і оплатити його.
За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується

передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у
підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим
подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову
суму.
За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції

зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність
заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується
прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона
(постачальник) зобов’язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші
ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов’язується оплачувати вартість прийнятих
ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну
експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в
обмін на інший товар.
Також в юридичній літературі виділяють наступні види договорів купівлі-продажу:
І. Залежно від ринку, на якому укладається договір:
1) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньомуобігу;
2) договори купівлі-продажу, які укладаютьсяузовнішньоекономічному обігу.
ІІ. Залежно від предмета: договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих
будинків, квартир, автомашин тощо.
Існують й інші класифікації та види договору купівлі-продажу, що мають певні особливості в укладенні та
виконанні, предметі та інших умовах договору.
25. Загальні положення про право власності. Види права власності.
Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю
волею, незалежно від волі інших осіб.
2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або
договору.
Стаття 317. Зміст права власності
1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Стаття 318. Суб'єкти права власності
1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин,
визначені статтею 2 цього Кодексу.
2. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Стаття 319. Здійснення права власності
1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад
суспільства.
3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
4. Власність зобов'язує.
5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян,
інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.
7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано
допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.
8. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.
Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності
1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім
випадків, встановлених законом.
2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення
підприємницької діяльності.
Стаття 321. Непорушність права власності
1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи
обмежений у його здійсненні.
2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в
порядку, встановлених законом.
3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів
суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та
повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього
Кодексу.
Стаття 322. Тягар утримання майна
1. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором
або законом.
Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна
1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Стаття 324. Право власності Українського народу
1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони є об'єктами права власності Українського народу.
2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи
місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
3. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського
народу відповідно до закону.
Стаття 325. Право приватної власності
1. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів
майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є
обмеженими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності
фізичної та юридичної особи.
Стаття 326. Право державної власності
1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної
влади.
3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках,
передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Стаття 327. Право комунальної власності
1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада
та утворені нею органи місцевого самоврядування.
26. Загальні положення про фізичну особу.
Суб’єктами цивільних правовідносин в першу чергу є люди. Відповідно до ст. 24 ЦК людина як учасник
цивільних відносин вважається фізичною особою. Слід відзначити, що згідно із чинним ЦК терміном
«фізична особа» охоплюються не тільки громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства. Такий
підхід обумовлюється тим, що поняття «громадянство» пов’язується із певним правовим зв’язком особи із
державою і саме тому наділяється особливими правами і обов’язками, в той час як надання цивільних прав
та обов’язків суб’єктам цивільного права в більшості випадків не залежить від їх приналежності до
громадянства тієї чи іншої держави. Таким чином, для цивільного права правовий зв’язок людини і держави,
як правило, не має юридичного значення. І громадяни України, і іноземні громадяни, і особи без
громадянства є рівноправними учасниками цивільних правовідносин.
У науковій літературі зазначається, що фізична особа як учасник цивільних правовідносин має деякі
властивості суспільного й природного характеру, що певним чином індивідуалізують її, виокремлюють з-
поміж інших учасників цивільних правовідносин і впливають на її правове положення. До таких ознак і
властивостей варто віднести: ім’я, вік, сімейний стан, стать, стан здоров’я тощо.
Ім’я фізичної особи. Відповідно до ст. 28 ЦК фізична особа набуває та здійснює цивільні права та обов’язки
під своїм ім’ям. Набуття прав та обов’язків під іменем іншої особи не допускається. При здійсненні окремих
цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або
діяти без зазначення імені. Ім’я є одним із засобів індивідуалізації фізичної особи як учасника цивільних
правовідносин.
Згідно з чинним цивільним законодавством України поняттям «ім’я»охоплюються прізвище, власне ім’я та
по батькові. Однак, за звичаями деяких національних меншин, що проживають в Україні, по батькові не
вживається. Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про національні меншини в Україні» кожний громадянин України має
право на національне прізвище, ім’я та по батькові. Таким чином, особа має право зазначити в паспорті
лише ім’я та прізвище. Право на ім’я – це одне з найважливіших немайнових прав фізичної особи, що
захищається у випадках і в порядку, передбачених ЦК, і належить до числа невідчужуваних благ.
Вік фізичної особи. Ще однією властивістю фізичної особи, якій закон надає важливого юридичного
значення при визначенні цивільно-правового статусу фізичної особи, – це вік. Зокрема, закон встановлює
вік, з досягненням якого особа набуває часткової, неповної та повної цивільної дієздатності (статті 31, 32, 34
ЦК). Вік має важливе значення при вирішенні таких питань, як надання неповнолітньому повної цивільної
дієздатності (емансипація), при вступі особи у члени кооперативних та громадських організацій тощо.
Основним документом, що підтверджує вік, є свідоцтво про народження особи, видане на підставі запису в
книзі реєстрації народжень державного органу реєстрації актів цивільного стану. Дата народження
зазначається також у паспорті громадянина.
Сімейний стан фізичної особи. Дана обставина має велике значення для фізичної особи у спадкових
правовідносинах, у деяких випадках при відшкодуванні шкоди, у вирішенні житлових питань та в ряді
інших випадків.
Стать. Дана ознака фізичної особи лише у деяких випадках впливає на її цивільно-правовй статус.
Наприклад, при відшкодуванні шкоди особам, завданої смертю годувальника, до числа непрацездатних, що
мають право на відшкодування, належать жінки та чоловіки, які досягли пенсійного віку (п. 2 ч. 1 ст. 1200
ЦК) (для чоловіків і жінок встановлюється різний пенсійний вік).
Стан здоров’я. З-поміж ознак, що індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільно-правових відносин,
виокремлюють також стан її здоров’я. Насамперед ЦК враховує психічне здоров’я, що впливає на здатність
усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними.
Так, стан здоров’я фізичної особи має важливе значення у вирішенні таких питань, як: визнання фізичної
особи обмежено дієздатною, недієздатною, визнанні правочинів недійсними, а також в інших випадках,
встановлених законодавством.
Для того, щоб фізична особа могла бути учасником цивільних правовідносин, вона повинна володіти
правосуб’єктністю, до складу якої входить: правоздатність та дієздатність, а на думку деяких вчених, також
і деліктоздатність. За відсутності хоча б одного із зазначених елементів фізична особа втрачає здатність бути
учасником цивільних правовідносин.
27. Захист права власності.
Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності
закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб´єктів права власності (ст. 13
Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто
не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).
Необхідно відрізняти дві категорії: охорону права власності, тобто сукупність правових норм, які
регулюють відносити власності з метою їх розвитку, попередження правопорушень та усунення причин, що
їх породжуют,та захист права власності – сукупність правових засобів, що застосовуються у зв‘язку з
порушенням права власноті і направлені на відновлення або захист субєктивного права.
Таким чином, підставою для захисту права власності є порушення права власності.
Отже, захист права власності – це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-
перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин
власності в їх непорушеному стані), а, по-друге, застосовуються для поновлення порушених правовідносин
власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування
збитків, які заподіяні власнику.
Головна мета цивільно-правового захисту – відновлення порушеного права, попереднього майнового стану
особи, права якої були порушені.
Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом. Захисту підлягають права та законні
інтереси як реальних,так іпотенційних власників. В останньому випадку мова йде про осіб, у яких право
власності може виникнути на підставі рішення суду (позов про визнання права власності). Відповідачами
можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним
договором, а також особи, що заподіяли шкоди власнику.
Залежно від предмету позови можуть містити вимоги про відновлення порушеного права або мати
превентивний характер (не допустити права власноті у майбутньому, передбачування,позов про усунення
перешкод володіння та користування майном).
Так, відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого
права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які
можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є
власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на
іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).
Поняття та види способів захисту права власності

Право власноті захищається загальними (ст. 16 ЦК) та спеціальними способами захисту.
Нагадаємо, що загальні способи захисту цивільного права та інтересу вказані у ст. 16 ЦК, яка встановлює,
що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов’язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб;
11) суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або
законом чи судом у визначених законом випадках.
Спеціальні способи захисту права власності характеризуються тим, що можуть бути застосовані лише щодо
у відносинах власності чи інших речеве-правових відносинах, наприклад, віндикація, негаторний позов,
визнання права власноті тощо.
Всі способами захисту права власності поділяються на такі групи:

– речево-правові (направлені безпосередньо на захист абсолютного права і не пов‘язані з будь-яким
конкретним зобов‘язанням, їх метою є відновлення тріади повноважень власника щодо належного йому
майна або усунення перешкод чи сумніву у здійсненні ним повноважень);
До них відносяться:
– позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);
– позов про усунення перешкод у володінні та користуванні майном (негаторний позов);
– позов про визнання права власноті (позов про виключення майна з-під арешту чи опису);
– зобов‘язально-правові:
– позови про відшкодування заподіяних майну збитків або збитків, завданих порушенням права власника;
– позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;
– позови про повернення безпідставно набутого або збереженого майна (кондикція);
– позови про повернення речей, наданих у користування;
– ті, що випливають з різних правових інститутів:
– захист прав учасника спільної власності (позови про переведення прав і обов‘язків покупця);
– визнання незаконними правових актів, що порушують право власності;
– захист майнових прав власника, визнаного безвісно відсутнім або оголошеного померлим;
– відповідальність застави держателя, зберігача або опікуна спадкового майна за його пошкодження або
втрату;
– позови, які захищають права власника при припиненні його права, у випадках чітко встановлених законом:
– реквізиція;
– націоналізація;
– вилучення майна або земельних ділянок для суспільних потреб.
28. Захист цивільних прав та інтересів.
Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або
оспорювання.
2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного
законодавства.
Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового
права та інтересу.
2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або
законом чи судом у визначених законом випадках.
{Абзац дванадцятий частини другої статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2147-VIII від
03.10.2017}
3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею
положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади,
органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування
1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень,
визначених Конституцією України.
2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом
цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування.
3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого
самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що
встановлені Конституцією України та законом.
Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою
для звернення за їх захистом до суду.
Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом
1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому
документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 19. Самозахист цивільних прав
1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і
протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать
моральним засадам суспільства.
2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно
порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами
цивільного законодавства.
Стаття 20. Здійснення права на захист
1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене,
крім випадків, встановлених законом.
Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого самоврядування
1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної
влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він
суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам
цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди
1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх
відшкодування.
2. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа
зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене
(упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено
відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має
відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою,
яка порушила право.
4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути
відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі
(передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не
встановлено законом.
Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди
1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
2. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї
самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її
майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної
особи.
3. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим
майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру
правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або
позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо
вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне
значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не
пов'язана з розміром цього відшкодування.
5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
29. Зміст цивільно-правового договору. Поняття та види умов договору.
Змістом договору є його умови, які мають бути чітко визначені та зрозумілі. Окрім визначеності, до
змісту договору повинна висуватися вимога про здійсненність того зобов'язання, яке встановлюють у
договорі сторони. Договір не може вважатися таким, що має юридичну силу, якщо особа бере на себе
зобов'язання виконати дії явно неможливі.
Умови договору визначаються при його укладенні сторонами, як правило, на власний розсуд, але
законодавство може висувати певні вимоги до них (ст. 628 ЦК України). Тому умови договору бувають
ініціативними або обов'язковими.
Частина 1 статті 638 Цивільного кодексу України поділяє істотні умови на 4 групи:
1) умови про предмет;
2) умови, які визначені законом як істотні;
3) умови, які є необхідними для договорів цього виду;
4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав і обов’язків.
Поняття договору
У доктрині цивільного права поняття «договору» у цивільному праві має декілька значень:
1) як підстава виникнення зобов’язання, тобто як певний юридичний факт, на підставі якого

виникають цивільні права та обов’язки. При чому, за своєю правовою природою договір відноситься до
правочинів. Дана позиція базується на наступних положеннях цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та

інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та
обов’язків.Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім
правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Дво- чи
багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ст. 202 ЦК).
2) як зобов’язання, яке виникає на підставі договору як юридичного факту (договірне зобов’язання);
3) як документ, в якому зафіксований зміст договірного зобов’язання, тобто права і обов’язки, що

виникають з договору.
Також на сьогоднішній день в наукових колах висвітлюється думка про те, що договір також виступає
регулятором цивільних відносин (так званим «квазіджерелом» цивільного права). Підтвердженням даної
тези є, зокрема, положення ст. 6 ЦК: «Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений
актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.Сторони в договорі
можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний
розсуд».
Види договору
Виділяють такі види договорів у цивільному праві:
І) Залежно від наявності прав та обов’язків у сторін договору договори поділяються на:
1) односторонні – це такі договори, в яких одна сторона бере на себе обов’язок перед другою
стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без
виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.
2) двосторонні – це такий договір, в якому правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
При цьому, до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори),
застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих
договорів.
ІІ) залежно від наявності зустрічного задоволення у договорі договори поділяються на:
1) оплатні – це такі договори, в яких обов’язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати
відповідає обов’язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі
(наприклад, договір купівлі-продажу, ренти тощо). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено
договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 627 ЦК).
2) безоплатні – це такі договори, в яких передача майна, надання послуг тощо не супроводжується
відповідною компенсацією з боку іншої сторони.
ІІІ) Залежно від моменту виникнення цивільних прав та обов’язків у сторін, договори поділяються на:
1) консенсуальні, тобто договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди
щодо істотних умов договору, у встановленій формі. Так, згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо
сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;
2) реальні. Правова формула таких договорів у контексті моменту виникнення зобов’язання викладена
у ч. 2 ст. 640 ЦК: «Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні
також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного
майна або вчинення певної дії».
ІV. Залежно від мети укладення договору їх поділяють на:
1) договори про передачу майна у власність;
2) договори про передачу майна у тимчасове користування;
3) договори про виконання робіт;
4) договори про надання послуг тощо.

Також окремо законодавець виділяє такі види договорів, як: публічний договір; договір приєднання;
попередній договір; договір на користь третьої особи.
Публічний договір(ст. 633 ЦК).
Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж
товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля,
перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське
обслуговування тощо).
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за
законом надані відповідні пільги.
Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення
публічного договору, якщо інше не встановлено законом.
Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього
можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).
У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати
збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при
укладенні і виконанні публічного договору.
Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов’язковим для
сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
Договір приєднання (ст. 634 ЦК).
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших
стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до
запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо
вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність
другої сторони за порушення зобов’язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка
приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б
цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред’явлена стороною, яка приєдналася до нього у
зв’язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може
відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на
яких умовах вона приєдналася до договору.
Попередній договір (ст. 635 ЦК).
Попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін)
укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений
основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у

порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма
основного договору не встановлена, – у письмовій формі.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім
договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено
попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов’язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений

протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить
другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо
надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
Договір на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).
Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок
на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя
особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не
випливає із суті договору.
З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати
або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір
на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
Науковці виділяють також й інши види договорів. Наприклад, договори поділяють також на договори
основні та додаткові (акцесорні). Додатковий договір не може самостійно існувати, проте недійсність
додаткового договору не впливає на долю основного договору. Найбільш поширеними різновидами
додаткових договорів є договори, спрямовані на забезпечення виконання певних зобов´язань – порука,
застава, завдаток.
Розрізняють також договори мінові та алеаторні. Мінові договори – це договори, при укладанні яких
сторонам відоме співвідношення та обсяг прав і обов´язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-
продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він набуде у власність
передбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що замість майна, яке він втратить, він отримує
певну суму грошей. Більшість договорів в цивільному праві – мінові.
Алеаторні договори – це договори на ризик, тобто при укладанні договору сторони не можуть чітко
визначити межі виконання своїх обов´язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку.
Так, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, оскільки
смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. До алеаторних
можна віднести договір страхування майна, оскільки настання страхового випадку і, відповідно, виплата
страхового відшкодування від волі сторін не залежить. Алеаторним вважається і договір ренти.
30. Зобов'язально-правові засоби забеспечення виконання зобов`язань: неустойка, порука,
гарантія.
Стаття 546. Види забезпечення виконання зобов'язання
1. Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою,
притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
2. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Стаття 549. Поняття неустойки
1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати
кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
2. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно
виконаного зобов'язання.
3. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового
зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Стаття 550. Підстави виникнення права на неустойку
1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або
неналежним виконанням зобов'язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання
(стаття 617 цього Кодексу).
Стаття 551. Предмет неустойки
1. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
2. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не
заборонено законом.
Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного
законодавства, крім випадків, передбачених законом.
3. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір
збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Стаття 553. Договір поруки
1. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого
обов'язку.
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
2. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
3. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Стаття 554. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого порукою
1. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель
відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено
додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
2. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату
основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором
поруки.
3. Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання
боржником одного і того самого зобов’язання, є солідарними боржниками і відповідають перед
кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Стаття 555. Права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимоги
1. У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі
пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.
Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник
має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.
2. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам
боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути
ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
Стаття 560. Поняття гарантії
1. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором
(бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Стаття 561. Строк дії гарантії
1. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
2. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
3. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобов'язання
1. Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або
недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією
1. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити
кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
2. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії
пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
3. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає
порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.
4. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її
видано.
5. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено
гарантією.
31. Ліквідація юридичної особи.
Юридична особа припиняється в результаті: 1) реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), у

разі якої майно, права та обов’язки юридичної особи переходять до правонаступників,або 2) ліквідації.
При чому, ЦК встановлює деякі обмеження щодо реорганізації:
1) юридична особа, яка не вправі розподіляти прибуток між учасниками, не може бути реорганізована, якщо
серед правонаступників є юридична особа, наділена таким правом. Якщо серед правонаступників є
юридична особа, яка не вправі розподіляти прибуток між учасниками, рішення про реорганізацію
товариства, наділеного таким правом, приймається одностайно загальними зборами учасників, у яких взяли
участь всі учасники товариства;
2) юридична особа, яка не вправі розподіляти майно між учасниками, зокрема у разі ліквідації, не може бути
реорганізована, якщо серед правонаступників є юридична особа, наділена таким правом. Якщо серед
правонаступників є юридична особа, яка не вправі розподіляти майно між учасниками, рішення про
реорганізацію товариства, наділеного таким правом, приймається одностайно загальними зборами
учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства ;
3) установа не може бути перетворена, крім випадків, передбачених законом.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її
припинення.
Слід зазначити, що ЦК встановлюється певний порядок виконання рішення про припинення юридичної
особи:
1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи,
зобов’язані протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення письмово повідомити орган, що
здійснює державну реєстрацію.
2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи,
відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації,
ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення
кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення
юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління
юридичної особи.
3. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з
моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова
комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та
виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
4. Строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити
менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення
5. Кожна окрема вимога кредитора, зокрема щодо сплати податків, зборів, єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, страхових коштів до Пенсійного фонду України,
фондів соціального страхування, розглядається, після чого приймається відповідне рішення, яке
надсилається кредитору не пізніше тридцяти днівз дня отримання юридичною особою, що припиняється,
відповідної вимоги кредитора.
Існують наступні види реорганізації юридичних осіб:
1) Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому
ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони
приєдналися.
2) Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці
юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній
юридичній особі.
3) Поділ– виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка
припиняє своє існування. При цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками юридичної особи,
що припинилася.
4) Перетворення– зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення її існування.У разі
перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов’язки попередньої
5) Виділ – перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї
або кількох створюваних нових юридичних осіб.
У ЦК встановлюється порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та

перетворення:
1) злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників
або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених
законом, – за рішенням суду або відповідних органів державної влади;
2) кредитор може вимагати від юридичної особи, що припиняється, виконання зобов’язань якої не
забезпечено, припинення або дострокового виконання зобов’язання, або забезпечення виконання
зобов’язання, крім випадків, передбачених законом;
3) після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог
комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або
перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво
щодо майна, прав та обов’язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її
кредиторів та боржників, включаючи зобов’язання, які оспорюються сторонами;
4) передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом,
який прийняв рішення про її припинення, крім випадків, встановлених законом ;
5) юридична особа – правонаступник, що утворилася внаслідок поділу, несе субсидіарну відповідальність за

зобов’язаннями юридичної особи, що припинилася, які згідно з розподільчим балансом перейшли до іншої
юридичної особи – правонаступника. Якщо юридичних осіб – правонаступників, що утворилися внаслідок
поділу, більше двох, таку субсидіарну відповідальність вони несуть солідарно;
6) якщо правонаступниками юридичної особи є декілька юридичних осіб і точно визначити

правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні
особи – правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що
припинилася. Учасники (засновники) припиненої юридичної особи, які відповідно до закону або установчих
документів відповідали за її зобов’язаннями, відповідають за зобов’язаннями правонаступників, що виникли
до моменту припинення юридичної особи, у такому самому обсязі, якщо більший обсяг відповідальності
учасників (засновників) за зобов’язаннями правонаступників не встановлено законом або їх установчими
документами.
У ЦК також встановлено окремий порядок такого виду реорганізації, як виділ:
1) після прийняття рішення про виділ учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про виділ,
складають та затверджують розподільчий баланс. Суд, що прийняв рішення про виділ, у своєму рішенні
визначає учасника юридичної особи або вищий орган юридичної особи (власника), який зобов’язаний
скласти та затвердити розподільчий баланс;
2) юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями

юридичної особи, з якої був здійснений виділ, які згідно з розподільчим балансом не перейшли до
юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. Юридична особа, з якої був здійснений виділ, несе
субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями, які згідно з розподільчим балансом перейшли до
юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. Якщо юридичних осіб, що утворилися внаслідок виділу,
дві або більше, субсидіарну відповідальність вони несуть спільно з юридичною особою, з якої був
здійснений виділ, солідарно;
3) якщо після виділу неможливо точно встановити обов’язки особи за окремим зобов’язанням, що існувало у
юридичної особи до виділу, юридична особа, з якої здійснено виділ, та юридичні особи, що були створені
внаслідок виділу, несуть солідарну відповідальність перед кредитором за таким зобов’язанням.
32. Набувальна давність.
1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти
нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право
власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною
давністю з моменту державної реєстрації.
2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час,
протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку
договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною
давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу
позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення
майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.
4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери
набувається за рішенням суду.
33. Набуття права власності (загальна характеристика).
Підстави набуття права власності — це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа
набуває майно, стає його власником.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право

власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття
права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.
Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб’єкта впершеабо незалежно від
права попереднього власника на цю річ.
Первісними підстава (способами) набуття права власності, зокрема, є:
1) набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва;
2) набуття права власності на перероблену річ;
3) привласнення загальнодоступних дарів природи;
4) набуття права власності на безхазяйну річ;
5) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;
6) набуття права власності на знахідку;
7) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;
8) набуття права власності на скарб;
9) набувальна давність тощо.
Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб’єкта виникає
внаслідок волевиявлення попереднього власника. Похідним чином набувається право власності на підставі:
а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо);
б) односторонніх правочинів (заповіт).
Загальні та спеціальні способи набуття права власності.
Набуття майна у власність будь-якою особою можливе загальними способами. Спеціальні способи
застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами.
Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у
фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності
належать: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК); реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом
не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у
встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб,
що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).
Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права
власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).
34. Набуття права власності на безхазяйну річ, знахідку, скарб.
Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на
нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про
взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової
інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу,
уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за
рішенням суду у комунальну власність.
3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків,
встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.
4. Особливості набуття організацією водокористувачів права власності на безхазяйні об’єкти
меліоративних систем визначаються законом.
Стаття 338. Набуття права власності на знахідку
1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з
моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє
право на річ особі, яка її знайшла, Національній поліції або органові місцевого самоврядування.
2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву
про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання Національній поліції, про що робиться
оголошення в друкованих засобах масової інформації.
Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка
має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої
права на транспортний засіб, Національна поліція має право продати його, а суму виторгу внести на
спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не
вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на
території якої було знайдено транспортний засіб.
Стаття 343. Набуття права власності на скарб

1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі,
власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.
2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила
його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної
часткової власності на нього.
3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це
власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
4. У разі виявлення скарбу, що становить культурну цінність відповідно до закону, право власності на
нього набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти
відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила Національній поліції
або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові
або органові місцевого самоврядування.
Якщо скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця
особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від
вартості скарбу кожна.
5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що
проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.
35. Негаторний позов.
Негаторний позов (від лат. actio negatoria – той, що заперечує) - це вимога власника, що
володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і
розпорядження нею.
Негаторний позов пред’являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні,
однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права
користування або (та) розпорядження ним. Для подання такого позову не вимагається, щоб
перешкоди до здійснення права користування та розпорядження майном були результатом
винних дій відповідача чи спричинили позивачу збитки. Достатньо, щоб такі дії хоча і не
позбавляли власника володіння майном, але об’єктивно порушували його права і були
протиправними. Як і віндикаційний, негаторний позов є речово-правовим і може
застосовуватися лише у випадку відсутності між позивачем та відповідачем зобов’язальних
відносин та подається щодо індивідуально-визначеного майна.
Умови подання негаторного позову:

1) річ знаходиться у власника;
2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо цією річчю;
3) для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між
власником та іншою особою тощо).
Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це

законом або договором, який володіє річчю, але позбавлений можливості користуватися і
розпоряджатися нею.
Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що
заважають нормальному здійсненню права власності.
Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої особи,
уповноваженої законом або договором) про усунення порушень, не пов’язаних з
позбавленням володіння.
Наприклад, користування будинком може бути ускладнене у зв’язку з тим, що власник
сусіднього будинку, прокладаючи собі водопровід, прорив канаву перед виїздом з двору не
тільки свого, але й сусідського.
Хтось з членів сім’ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право
власності на нього, намагається перешкодити відчуженню будинку. У цьому випадку,
достовірно знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення
порушення і повернення документів.
Негаторний позов може бути пред’явлений тільки під час існування правопорушення.
36. Об’єкти авторського права.
Авторське право в об’єктивному розумінні являє собою сукупність правових норм, що регулюють
коло суспільних відносин зі створення та використання творів науки, літератури і мистецтва.
Авторське право в суб’єктивному розумінні - це особисті немайнові та майнові права, які
виникають у автора у зв’язку зі створенням ним твору і охороняються законом.
Об’єктом авторсько-правових відносин є нематеріальне благо у вигляді продукту духовної
творчості, а саме твори науки, літератури, мистецтва.
Об’єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:
1) літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або
іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);
2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;
3) комп’ютерні програми;
4) бази даних;
5) музичні твори з текстом і без тексту;
6) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені
для сценічного показу, та їх постановки;
7) аудіовізуальні твори;
8) твори образотворчого мистецтва;
9) твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;
10) фотографічні твори, у тому числі твори, виконані способами, подібними до фотографії;
11) твори ужиткового мистецтва, у тому числі твори декоративного ткацтва, кераміки,
різьблення, ливарства, з художнього скла, ювелірні вироби тощо;
12) ілюстрації, карти, плани, креслення, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії,
геології, топографії, техніки, архітектури та інших сфер діяльності;
13) сценічні обробки творів, зазначених у пункті 1 цієї частини, і обробки фольклору,
придатні для сценічного показу;
14) похідні твори;
15) збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники
звичайних даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої праці за
добором, координацією або упорядкуванням змісту без порушення авторських прав на твори, що
входять до них як складові частини;
16) тексти перекладів для дублювання, звучення, субтитрування українською та іншими
мовами іноземних аудіовізуальних творів;
17) інші твори.
2. Охороні за ЗУ «Про авторське право і суміжні права» підлягають твори, як оприлюднені,
так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру,
обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).
3. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору
і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи,
способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у
творі.
Не є об’єктом авторського права:
а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-
інформації;
б) твори народної творчості (фольклор);
в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного,
законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення,
державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;
г) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів державної влади,
Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад;
символи та знаки підприємств, установ та організацій;
д) грошові знаки;
е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та
інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється
право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).
Проекти офіційних символів і знаків, зазначених у пунктах «г» і «д» частини першої цієї статті,
до їх офіційного затвердження розглядаються як твори і охороняються відповідно до закону.
37. Органи юридичної особи.
Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб'єкт цивільних правовідносин. Вона набуває
цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за
законом або статутом.
Юридична особа є самостійним суб’єктом правовідносин. А органи юридичних осіб – це юридичні

структури, створені з метою надання можливості формулювання волі та відстоювання інтересів юридичних
осіб. При цьому орган є невід’ємною частиною юридичної особи, і між ними не виникають правові
відносини. В його ролі може виступати фізична або юридична особа, або навіть група осіб. Їхні дії за
законом та установчими документами породжують певні правові наслідки для самої особи. Головним їх
завданням є вироблення, формулювання та вираження волі юридичної особи.
Діяльність органів управління

Орган управління юридичної особи – це її законний представник. Його повноваження ґрунтуються на
законодавчих актах і не потребують довіреності. Юридична особа не тільки може, а й повинна сформувати
такого представника. Система управління в кожному випадку регулюється двома основними факторами:
організаційно-правовою формою юридичної особи та волею засновників. Досить часто для управління
необхідно кілька органів. Тоді вони формують певні ланки: вищий орган, колегіальний виконавчий,
одноособовий виконавчий та контрольний. Їх обрання або призначення регламентується законодавчо та
через установчі документи.
Види органів управління

Органи управління юридичної особи можуть бути:
 за складом – колегіальними або одноосібними, наприклад, правління и президент, при цьому колегіальні
органи обираються, а одноосібні – призначаються;
 за призначенням – волевиявляючими (виконавчими) та волеутворюючими.
Структура органів управління значною мірою залежить від виду юридичної особи. Наприклад, товариством
керують не лише виконавчий орган, а й загальні збори товариства. Інколи закон досить жорстко
регламентує органи юридичних осіб певного виду, наприклад, для корпоративних інвестиційних фондів це
наглядова (спостережна) рада та загальні збори акціонерів.
38. Особисті немайнові права автора та майнові права автора.
Автору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на
творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично
можливо;
2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як
автор твору бажає залишитись анонімом;
3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього
імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;
4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню,
спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може
зашкодити честі і репутації автора.
Особисті немайнові права автора не можуть бути передані
(відчужені) іншим особам (ст.14 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»).
До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське

право) належать:
а) виключне право на використання твору (відтворення творів;публічне виконання і публічне
сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; будь-яке повторне оприлюднення
творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше
оприлюднення; переклади творів; переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;
включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;
розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом
здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників
твору; ін.)
б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані
(відчужені) іншій особі
Відповідно до ст.21 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» без згоди автора (чи іншої особи,
яка має авторське право), але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела
запозичення, допускається:
1) використання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів в обсязі, виправданому
поставленою метою, в тому числі цитування статей з газет і журналів у формі оглядів преси,
якщо воно зумовлено критичним, полемічним, науковим або інформаційним характером твору, до
якого цитати включаються; вільне використання цитат у формі коротких уривків з виступів і
творів, включених до фонограми (відеограми) або програми мовлення;
2) використання літературних і художніх творів в обсязі, виправданому поставленою
метою, як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звукозаписах чи відеозаписах
навчального характеру;
3) відтворення у пресі, публічне виконання чи публічне сповіщення попередньо

опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних, релігійних та
соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж самого характеру у випадках, коли
право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не
заборонено автором;
4) відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії,
публічне сповіщення або інше публічне повідомлення творів, побачених або почутих під час
перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою;
5) відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках, аукціонах,
ярмарках або у колекціях для висвітлення зазначених заходів, без використання цих каталогів у
комерційних цілях;
6) видання та відтворення випущених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом для
сліпих та аудіотворів (аудіодокументів, аудіокниг) з нанесенням спеціального цифрового
формату для сліпих, осіб з порушеннями зору та осіб з дислексією, розмітки для зручної
навігації з метою розповсюдження між інвалідами по зору та осіб з дислексією, а також
поповнення бібліотечних фондів спеціалізованих бібліотек, бібліотек навчальних закладів та
центрів реабілітації для інвалідів і дітей - інвалідів по зору, громадських організацій сліпих,
підприємств, установ, організацій, де працюють інваліди по зору, крім випадків прямого чи
опосередкованого використання цих творів з комерційною метою;
7) відтворення творів для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому
цією метою;
8) публічне виконання музичних творів під час офіційних і релігійних церемоній, а також
похоронів в обсязі, виправданому характером таких церемоній;
9) відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передача в
ефір або інше публічне сповіщення публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших
подібних творів у обсязі, виправданому поставленою метою;
10) відтворення твору в цілях і за умов, передбачених статтями 22-25 цього Закону;
11) адаптація існуючих і створюваних аудіовізуальних творів для сліпих, осіб з порушеннями
зору та осіб з дислексією шляхом застосування аудіодискрипції тифлокоментування).
Цей перелік вільного використання творів є вичерпним.
39. Підстави порядок та наслідки оголошення фізичної особи померлою.
Підстави:
1) у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом 3
років;
2) пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її
загибель від певного нещасного випадку,
3) протягом 6 місяців;
4) за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин
внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом 1 місяця після
завершення роботи спеціальної комісії;
5) пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, можебути оголошена судом померлою після спливу 2
років від дня закінчення воєнних дій(можна раніше, але не раніше 6 місяців)
Порядок:
Судом (окреме провадження). У заяві повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати
фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну
відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або
обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку
Стаття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою
Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною (ст. 41 ЦКУ)
1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.
ВИНЯТКАМИ:-спадкоємці не можуть відчужувати протягом 5 років нерухоме майно
Скасуваення рішення:
Якщо фізична особа, оголошена померлою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її
перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення, за заявою цієї особи або
іншої заінтересованої особи скасовує рішення про оголошення фізичної особи померлою. ФО, яка була
оголошена померлою, має право вимагати повернення її майна, якщо воно збереглося та безоплатно
перейшло до ін. після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за
набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред’явника. Особа, до якої майно перейшло за
відплатним договором, зобов’язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього
майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.
Моментв визнання/оголошення від дня набрання законної сили рішенням суду
40. Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
Підстави:
1) протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування
Порядок визнання/оголошення:
Судом (окреме провадження). У заяві повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати
фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну
відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або
обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку
Моментв визнання/оголошення від дня набрання законної сили рішенням суду
Скасування рішення суду:
Якщо фізична особа, визнана безвісно відсутньою, з’явилася або одержано відомості про
місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення
про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи
скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою
Правові наслідки:
на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем
її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (опіка над майном)
41. Підстави, порядок та правові наслідки визнання особи недієздатною.
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого
психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39
Цивільного кодексу України)
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок
хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій
та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили

рішенням суду про це.
Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною (ст. 41 ЦКУ)
1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її
опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її
опікун.
42. Підстави, порядок та правові наслідки визнання особи обмежено дієздатною.
За рішенням суду цивільну дієздатність фізичної особи може бути обмежено, якщо така особа страждає
на психічний розлад та такий розлад значним чином впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх
дій та керувати ними.
Обмеження дієздатності фізичної особи можливе у двох випадках (ст. 36ЦКУ):
1. якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її
здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;
2. якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними
іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана
утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст.37
ЦКУ):
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється
піклування.
Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно

вчиняти лише дрібні побутові правочини.
Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за
межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена,
за згодою піклувальника.
Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна

дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником.
43. Поняття та види недійсних правочинів. Правові наслідки визнання правочину недійсним.
Таким чином, недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних
наслідків через недотримання умов дійсності правочину.
Існує два види недійсних правочинів:

Нікчемні правочини– це правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. У цьому разі визнання
такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених ЦК, нікчемний правочин може
бути визнаний судом дійсним.
Нікчемними, зокрема, є правочини:
а) укладені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом,
наприклад, правочини щодо забезпечення виконання зобов’язань;
б) укладені з недодержанням обов’язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219ЦК);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221ЦК);
г) укладені недієздатною фізичною особою (ст. 226ЦК);
д) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224ЦК);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228ЦК).

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона
одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли
одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того,
що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та
моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не
встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних
правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за
домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою
заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст.
219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224ЦК) за підставами, визначеними в ЦК.
2) Оспорювані правочини– це правочини, недійсність яких прямо законом не встановлена, але які можуть
бути визнані недійсними судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на
підставах, встановлених законом. Тобто ЦК не визнає такі правочини в імперативній формі недійсними, а
лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або
іншої заінтересованої особи. До оспорюваних правочинівналежать переважно правочини з дефектами волі
та волевиявлення його суб’єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222
ЦК);
б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223ЦК);
в) під впливом помилки (ст. 229 ЦК);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК) тощо.
44. Поняття та види представництва. Підстави виникнення та припинення представництва.
1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право
вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа,
уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших
підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Види:
1) представництво, що виникає на підставі договору – доручення, про надання правничої допомоги

тощо;
2) представництво, що виникає на підставі закону;
3) представництво, що виникає на підставі акта органу юридичної особи-наказу, розпорядження

директора;
4) представництво, що виникає на підставі з інших підстав, встановлених актами цивільного
Підставами виникнення представництва можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи. Виходячи
з цього, розрізняють такі види представництва: представництво, що виникає на підставі договору, закону
або акта органу юридичної особи. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші
підстави виникнення представництва (ч. З ст. 237 ЦК). Обсяг і характер повноважень представника
обумовлюються підставою його виникнення.
Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що
на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена в
договорі або безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є
комерційне представництво (ст. 243 ЦК).
Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов'язковим. Обов'язкове
представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом,
незалежно від волі особи, яку представляють. Юридичними фактами, із якими пов'язується виникнення
відносин законного представництва, виступають обставини, безпосередньо визначені законом, наприклад,
родинні зв'язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми або недієздатними особами.
Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у яких
представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом
розпорядчого акта її органу. Особою, яку представляють, у цьому випадку виступає організація, що є
юридичною особою, а функції представника виконують її працівники, котрі за родом своєї трудової
діяльності повинні представляти її у відносинах із третіми особами. Прикладом видання органом юридичної
особи розпорядчого акта, на підставі якого виникають відносини представництва, може бути наказ про
призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема, при
укладанні правочинів. Змістом цього акта або окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються
повноваження цього представника.
Стаття 248. Припинення представництва за довіреністю
1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно
відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для
ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно
2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
3. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути
довіреність.
45. Поняття та види речей.
Стаття 179. Поняття речі

Ст. 179 ЦК визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні
права та обов’язки. Разом з тим, ст. 177 ЦК серед різновидів речей називає майно та майнові
права, а ст. 190 ЦК вказує, що поняттям «майно» охоплюються також майнові права та
обов’язки. Цілком очевидно, що ні «майнові права», ні «майнові права та обов’язки» не можуть
бути віднесені до «предметів матеріального світу».
Отже, речі - це предмети, властивості та відносини, що мають матеріальний зміст і
охоплюються сферою дії цивільного права.
Об’єктами цивільних прав (правовідносин) можуть бути лише оборотоздатні речі.
Класифікація речей
1. За правовим режимом речі приватного права поділяються на:
а) речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;
б) речі, обмежені у обігу (обороті): вогнепальна гладкоствольна мисливська і нарізна зброя,
газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також пам’ятки мистецтва
і культури тощо.
2. За можливості пересування (переміщення) у просторі (ст. 181 ЦКУ):
1) рухомі - речі, які можна вільно переміщувати у просторі;
2) нерухомі. Наприклад, земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці,
переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Обов’язковій
реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у
тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних
організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого

самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна
внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають
державній реєстрації
Особливостями правового режиму нерухомості є:
- державна реєстрація речових прав на нерухомість, обмеження х прав, їх виникнення, переходу
та припинення (ст. 182 ЦК);
- встановлення зобов’язань, предметом яких є нерухомість, за місцем знаходження цього майна;
- набуття права власності на новостворене майно або права власності за договором з моменту
затвердження будівництва (створення майна – ст. 331ЦК) або з моменту реєстрації (ст. 334 ЦК);
- особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК);
- більш тривалі строки набувальної давності щодо нерухомого майна (ст. 344 ЦК);
- спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна
реєстрація тощо).
3. Залежно від здатності речей зберігати при подрібненні свою суть вони поділяються на:
1) подільні;
2) неподільні.
Згідно зі ст. 183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.
Тобто, подільна річ - це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ
у цілому до її поділу. Наприклад, поділ на частини яблука не змінює його споживчого
призначення, оскільки кожна частина може бути використана так само, як і яблуко в цілому.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Іншими
словами, неподільними вважаються речі, які внаслідок їх поділу втрачають своє колишнє
призначення, або неадекватно втрачають свою цінність. Так, неподільною річчю можна
вважати письмовий стіл, стілець тощо.
Неподільними слід також вважати складні речі, що становлять комплекс нібито самостійних
предметів, але пов’язаних загальним господарським або іншим призначенням (меблевий
гарнітур, кавовий сервіз тощо). До складних речей належать і всі парні речі: взуття, рукавички,
лижі та інші.
Характеристика складних речей міститься в ст. 188 ЦК, яка встановлює, що складною річ
вважається тоді, коли кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його
за призначенням.
Для складної речі притаманні наступні ознаки:
- вона є сукупністю речей (бібліотека тощо);
- частини, з яких складається складна річ, фізично не пов’язані між собою;
- сукупність речей утворює єдине ціле, яке використовується за загальним призначенням;
- кожна з частин, яка є елементом складної речі, може використовуватися самостійно за тим
самим призначенням, що й у складі сукупності.
Слід, однак, враховувати, що зазначені ознаки є загальним правилом. Учасники конкретного
правочину можуть за згодою розглядати будь-яку сукупність речей як складну річ - окремий
об’єкт цивільних прав.
Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах
власності, так і в зобов’язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у
спільній власності, неподільна річ не підлягає подрібненню. Така річ або продається, і
розподілу підлягають отримані за неї гроші, або зберігається за одним з власників із наданням
іншому грошової або іншої компенсації. Залежно від подільності і неподільності речі
визначається також частковий або субсидіарний характер зобов’язання, що виникає з приводу

цієї речі.
4. Залежно від можливості індивідуалізації речей вони поділяються на визначені
індивідуальними і родовими ознаками (ст. 184 ЦК).
Речі, визначені індивідуальними ознаками - це речі, які мають тільки їм властиві ознаки, що
дозволяють відмежувати їх від всіх інших речей (схожих і несхожих на них), індивідуально-
визначені речі є незамінними. Тому загибель індивідуально визначеної речі не з вини боржника
звільняє його від передачі її уповноваженій особі, в той час як випадкова загибель родової речі,
за загальним правилом, не звільняє особу від виконання обов’язку з її передачі.
Родові - речі, що мають ознаки, властиві усім речам того ж роду та характеризуються такими
ознаками, як кількість, міра, вага тощо. При цьому вони не виділяються з низки подібних їм
речей якимись специфічними ознаками (наприклад, індивідуалізованою упаковкою,
спеціальним оформленням кожного примірника тощо).
Правове значення вказаного поділу полягає втому, що об’єктом одних цивільних правовідносин
можуть бути тільки індивідуально-визначені речі (наприклад, в договорі майнового найму),
а об’єктом інших - тільки речі, що визначені родовими ознаками (в договорі позики, біржових
операціях). Деякі договори можуть укладатися як щодо індивідуально-визначених, так і щодо
родових речей (купівля-продаж, міна, дарування тощо).
5. Залежно від характеру використання споживчих якостей речей їх можна розділити на
такі, що споживаються, і такі, що не споживаються (у ст. 185 ЦК вони іменуються «споживні»
та «неспоживні»).
Речі, що споживаються (споживні) - це речі, які в процесі їх використання втрачають свою
фізичну суть повністю або частинами, а також речі, які в процесі використання перетворюються
на іншу річ (наприклад, випічка хліба з борошна).
Неспоживчі - речі, які при їх використанні втрачають свої споживчі властивості поступово,
протягом порівняно тривалого часу (наприклад, машини, обладнання, житлові будинки). Тобто,
неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій
первісний вигляд протягом тривалого часу.
Значення цього поділу полягає в тому, що деякі правочини можуть укладатися тільки щодо
речей, що не споживаються (наприклад, договір майнового найму), інші - лише щодо речей, що
споживаються (договір позики). З цих властивостей слідують також вимоги щодо належного
використання, наприклад, орендованого майна, яке після .закінчення терміну договору має бути
повернене в справному стані з урахуванням нормальної амортизації. Тобто, допускається
часткове погіршення речі, що не споживається, але в межах природної втрати якості.
Проте предметом більшості договорів можуть бути як речі, що споживаються, так і речі, що не
споживаються (міна, дарування, купівля-продаж, зберігання тощо).
6. Залежно від господарського значення речі можуть бути поділені на головні і другорядні.
Головна річ становить основний інтерес як об’єкт цивільних прав, другорядна - виконує
допоміжні, обслуговуючі функції.
З урахуванням характеру зв’язку між головною річчю і речами другорядними, останні
можуть мати різні позначення.
Так, якщо головна річ і другорядна пов’язані фізично, речі іменуються складовими частинами
головної речі і визначаються як «все те, що не може бути відокремлене від речі без її
пошкодження або істотного знецінення». Наприклад, двері є складовою частиною будинку,
колесо - складовою частиною майна тощо
При переході права на річ, її складові частини не підлягають відокремленню (ст. 187 ЦК).
Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв’язок, тобто, другорядна річ
призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним призначенням,
вона є її приналежністю.
Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом
(ст. 186 ЦК). При укладанні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві
передаються, відповідно, рама, смичок, якщо сторони не домовлялись про інше.
Приналежність не можна ототожнювати із запасними частинами, призначеними для
заміни складових деталей головної речі, що вийшли з ладу.
Якщо між головною і другорядними речами є економічний зв’язок, останні іменуються
продукцією, плодами і доходами.
Плоди - це природний результат органічного розвитку тварин і рослин (фрукти, приплід худоби
та птиці, молоко тощо).
Продукція - це майно, отримане в результаті цілеспрямованого використання речі (виготовлені
товари, побудований будинок).
Доходи - це грошові та інші надходження, яке дає майно від використання в цивільному обігу
(орендна плата, проценти, які нараховуються на вклад).
Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або
законом (ст. 189 ЦК).
Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти).
Відповідно до ст. 192 ЦК законним платіжним засобом на всій території України є грошова
одиниця України - гривня. При цьому застосовуються два способи платежу - готівкою і
шляхом безготівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки,
що передаються одним суб’єктом іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових
розрахунках використовуються цифрові записи про грошову масу, що перебуває в обігу. При
цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і зараховується на рахунок іншої.
Різновидом речей є також валютні цінності, понятя та порядок використання яких
визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Законом України « Про валюту і
валютні операції».
46. Поняття та види речового права.
Речові права - це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього

впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.
Головне місце у системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності - це право на
свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Сутність права на чужі речі полягає у тому,
що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав
належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і
відповідно до закону. ЦК України до речових прав, окрім права власності, відносить і речові права на
чуже майно (ст. 395-417).
1. Основні речові права є визначальними у системі відносин з приводу речей. їхні

властивості випливають із самого характеру присвоєння майна і необхідності забезпечення
його використання:
а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист
- право подання позову до будь-якого порушника прав власника;
б) права на чужі речі, котрі мають місце у випадку, коли право власності належить одній
особі, в той час як інша особа має на те ж саме майно таке ж (безпосереднє) речове право,
тільки вужче за змістом. (Наприклад: сервітут – обмежене право користування чужою
річчю; суперфіцій – довгострокове право користування чужою земельною ділянкою для будівництва,
емфітевзис- довгострокове право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарського виробництва)
Право на чужу річ має такі особливості:
- є похідним від права власності;
- має обмежений характер і його обсяг вужчий ніж право власності;
- зберігається при зміні власника;
- захищається такими самими способами як і право власності;
- може захищатися і від власника.
У ст. 395 ЦК України наводиться перелік видів прав на чуже майно, який не вичерпним:
а) право володіння;
б) право користування (сервітут);
в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримає його у себе. Володіння може бути
як законно, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із
власником.
2. Вторинні речові права мають своїм підґрунтям основні речові права. Вони виникають,
оскільки існують перші, і не можуть існувати без них:
а) право повного господарського відання - можливість володіння, користування і
розпоряджання майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей
власником; належить комерційним підприємствам.
б) право оперативного управління - право володіння, яке грунтується на праві власності
іншої особи, що надала це повноваження, а також обмежені право користування і право
розпорядження майном з метою і в межах, встановлених власником (вужче, ніж право
господарського відання); належить некомерційним юридичним особам.
Право власності у системі речових прав розглядається як основне речове право і є основним
інститутом книги 3 ЦК «ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА», який ґрунтується
на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.
47. Поняття та види учасників цивільних правовідносин. Цивільна правосубєктність фізичних

осіб.
Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні
громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
ЦК розрізняє два види суб’єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи
публічного права.
Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної
правосуб’єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних
відносин.
Елементами правосуб’єктності є правоздатність та дієздатність.
Цивільна правоздатність - це здатність суб’єкта мати цивільні права і обов’язки.
У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення
правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 91) осіб які фактично тотожні.
Цивільна дієздатність - це здатність суб’єкта своїми діями набувати для себе цивільні права і
створювати цивільні обов’язки.
До складу дієздатності фізичної особи належать (за Харитоновим Є.О.):
1) правочиноздатність - здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення
цивільних прав та обов’язків;
2) деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення;
3) трансдієздатність - здатність бути представником та тим, кого представляють, тобто
здатність своїми діями створювати для інших суб’єктів права і обов’язки та здатність приймати на
себе права і обов’язки, що виникають внаслідок дій інших осіб;
4) бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю;

5) тестаментоздатність - здатність особи складати заповіт і бути спадкоємцем;
6) сімейна дієздатність - здатність виступати самостійним учасником сімейних відносин та
вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.
Що стосується юридичної особи, то оскільки її правосуб’єктність охоплює і правоздатність, і
дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб’єктності (диференціацію
правосуб’єктності). Відповідно, можна розрізняти такі види правосуб’єктності юридичної особи: 1)
правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.
Стосовно суб’єктів публічного права також недоцільно розрізняти їхню правоздатність чи
дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже, йдеться про цивільну
правосуб’єктність зазначених суб’єктів.
Суб’єкт правовідносин — це володілець конкретного права, що знаходиться у правовому зв’язку
з іншим учасником (учасниками) суспільних відносин, на яких покладаються обов’язки, що

відповідають праву уповноваженої особи. (Харитонов Є.О.)
48. Поняття та види цивільно-правових договорів.
Договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав і обов’язків.
Види договору
Виділяють такі види договорів у цивільному праві:
І) Залежно від наявності прав та обов’язків у сторін договору договори поділяються на:
1) односторонні – це такі договори, в яких одна сторона бере на себе обов’язок перед другою
стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без
виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.
2) двосторонні – це такий договір, в якому правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
При цьому, до договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори),
застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих
договорів.
ІІ) залежно від наявності зустрічного задоволення у договорі договори поділяються на:
1) оплатні – це такі договори, в яких обов’язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати
відповідає обов’язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі
(наприклад, договір купівлі-продажу, ренти тощо). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено
договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 627 ЦК).
2) безоплатні – це такі договори, в яких передача майна, надання послуг тощо не супроводжується
відповідною компенсацією з боку іншої сторони.
ІІІ) Залежно від моменту виникнення цивільних прав та обов’язків у сторін, договори поділяються на:
1) консенсуальні, тобто договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди
щодо істотних умов договору, у встановленій формі. Так, згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо
сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;
2) реальні. Правова формула таких договорів у контексті моменту виникнення зобов’язання викладена
у ч. 2 ст. 640 ЦК: «Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні
також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного
майна або вчинення певної дії».
ІV. Залежно від мети укладення договору їх поділяють на:
1) договори про передачу майна у власність;
2) договори про передачу майна у тимчасове користування;
3) договори про виконання робіт;
4) договори про надання послуг тощо.
Також окремо законодавець виділяє такі види договорів, як: публічний договір; договір приєднання;
попередній договір; договір на користь третьої особи.
Публічний договір(ст. 633 ЦК).
Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж
перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за
Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення
Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього
49. Поняття та елементи дієздатності фізичної особи. Дифіренціація дієздатності фізичної особи за
віком та за станом психіки.
1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і
самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки,
самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений
виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
Елементи цивільної дієздатності фізичної особи: здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав;
самостійно здійснювати набуті для себе права; здатність своїми діями створювати для себе цивільні
обов’язки; самостійно виконувати створені цивільні обов’язки; нести відповідальність за невиконання
цивільних обов’язків. Критеріями поділу цивільної дієздатності на види є: вік та стан психічного здоров’я
фізичної особи.
ВИДИ ДІЄЗДАТНОСТІ (диференціація за віком та станом психічного

здоров’я)
І. Часткова цивільна дієздатність - дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років
(малолітніх осіб) (ст. 31 ЦК України) це здатність:
1. самостійно вчиняти дрібні побутові правочини
Дрібним побутовий правочин – правочин, який:
- задовольняє побутові потреби особи;
- відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку;
- стосується предмета, який має невисоку вартість.
Малолітня особа не визнається деліктоздатною і не несе цивільно-правову
відповідальність за заподіяну нею шкоду (ч. 2 ст.31 ЦКУ).
ІІ. Неповна цивільна дієздатність – дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років. Це здатність:
1. вчинення дрібних побутових правочинів. Згода на вчинення

неповнолітньою особою правочину, що не є дрібним побутовим, має бути одержана
від будь-кого з батьків (усиновлювачів). За загальним правилом, згода дається в
усній формі.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна
бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) чи піклувальника (ч, 2 ст. 32 ЦК). У
разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути
здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
2. самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; За наявності достатніх
підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити
право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами
або позбавити її цього права (ч. 5 ст. 32 ЦК). Це може бути здійснено за умови збиткового або
нераціонального використання зароблених коштів, внаслідок чого у неповнолітнього не залишається коштів
на найнеобхідніші потреби.
3. самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються
законом;
4. бути учасником (засновником юридичних осіб), якщо це не заборонено законом або установчими
документами юридичної особи. 5. самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та
розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на
рахунку).
50. Поняття цивільного права. Предмет, метод, функції та принципи цивільного права.
Цивільне право – це галузь приватного права, яка включає в себе сукупність правових норм, які за
допомогою диспозитивного методу регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на
юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Функції цивільного права — це напрями правового регулювання майнових і особистих немайнових від
носінь, або службова роль цивільного права. Оскільки майнові і особисті немайнові відносини є
звичайними, існуючими зовні порушень відносинами, беручи участь в яких фізичні і юридичні особи
задовольняють свої життєві потреби, то головною функцією цивільного права є ^ регулювання. Іншою
важливою функцією є забезпечення відновлення майнових і особистих немайнових відносин у випадках їх
порушення або посягання на них (охоронна функція). І, нарешті, важливе значення має виховна функція, суть
якої зводиться до вимог добросовісного здійснення громадянами і організаціями своїх прав і обов'язків,
неухильного дотримання законів і поваги правил моралі і моральності, до припинення і попередження
правопорушень. Крім того розрізняють превентивну, інформаційну і відновну функції цивільного права.
Принципи цивільного права — це виражені в його нір мах основоположні ідеї (основи, положення),
відповідно до яких здійснюється регулювання майнових і особистих немайнових відносин.
До загальних принципів цивільного права відносяться:
— неприпустимість свавільного втручання в сферу особистого життя громадянина;
— неприпустимість позбавлення права власності, за винятком випадків, прямо передбачених законом;
— свобода договору;
— свобода підприємництва;
— судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення.
Система права України складається із галузей права, які вирізняються залежно від предмета та методу
правового регулювання.
Предметом галузі права є певна сукупність якісно однорідних суспільних відносин, які регулюються
правовими нормами тієї чи іншої галузі права, а методом правового регулювання є сукупність засобів та
способів правового впливу, за допомогою яких забезпечується регулювання предмету галузі права.
Цивільне право України є однією із фундаментальних галузей системи права України, має свої особливі
предмет та метод правового регулювання. Відповідно до традиційного підходу предметом цивільного права
є майнові та особисті немайнові відносини, так звані «цивільні відносини», засновані на юридичній
рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, а метод правового регулювання –
диспозитивний.
Також існує поділ права на публічне та приватне. Слід зазначити, що чітких критеріїв поділу права на
приватне і публічне науковцями не віднайдено й сьогодні. Найдавнішим та першим критерієм був критерій
розмежування інтересу. У випадку захисту інтересів держави відбувалось застосування норм публічного
права. У випадку захисту чи регулювання інтересів приватних осіб, застосовувалось право приватне.
Надалі дослідження питання поділу права на публічне і приватне та пошуки критеріїв такого поділу
продовжувались. Крім критерію інтересу також застосовувались наступні критерії:
1) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини,
публічному – немайнові);
2) метод правового регулювання (у публічному праві – метод субординації, у приватному – координації);
3) суб’єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними
органами, приватне – приватних осіб між собою).
В результаті сформувалось три групи критеріїв поділу права на приватне і публічне: формальні, матеріальні
та змішані критерії.
Згідно формального критерію, публічне і приватне право розрізняються в залежності від того, кому
належить ініціатива захисту порушеного права.
Згідно матеріального критерію, різниця між приватним і публічним правом полягає у змісті врегульованих
ним відносин. Якщо одним із суб’єктів є держава чи її орган, і застосовується метод влади і
підпорядкування, це є публічне право. Якщо застосовується метод юридичної рівності, це є приватне право.
А змішаний критерій поєднує підходи матеріального і формального критерію.
51. Поняття, види та ознаки цивільно-правових зобов`язань.
Зобов'язаннями є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь

другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити
гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов’язку (ст. 509 ЦК).
Як і будь-яке цивільне правовідношення зобов’язання включає в себе такі елементи: суб'єкти, об'єкт,
зміст.
Суб'єктами у зобов’язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і

боржником. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Об'єкт зобов'язання — це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто - це певні дії щодо
речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в :
- передачі речей у власність чи користування;

- виконання певної роботи;
- наданні певних послуг;
- сплати грошей (відшкодування збитків) тощо.
Зміст зобов'язання — це сукупність суб’єктивних прав та обов’язків його учасників. Оскільки

зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та
обов’язки також майнового характеру.
За підставами виникнення розрізняють зобов'язання:
1) договірні;
2) не договірні;
3) односторонньо - вольові.
За співвідношенням прав і обов'язків зобов’язання поділяють на:
1) односторонні;
2) взаємні.
Виділяють також зобов’язання, де боржник повинен вчинити певні, визначені дії; зобов’язання, де за
умови неможливості виконати певні дії, боржник має право замінити їх виконанням іншими..
визначеними у договорі діями (факультативні зобовїязанняО, й альтернативні зобов’язання.
Альтернативне зобов 'язання - це зобов’язання, змістом якого є право вимагати і відповідний йому
обов’язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконання зобов’язань при цьому становить здійснення
однієї з декількох дій. Право вибору. Якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із
сутності договору, належить боржнику.
Додатковим є зобов 'язання мета якого - забезпечити виконання головного зобов’язання. Так, угода про
заставу забезпечує виконання основного договору - позики. Додаткові зобов’язання тісно пов’язані з
головним, а припинення головного зобов’язання відповідно припиняє і додаткове.
Проте окремі зобов’язання настільки тісно пов’язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в
іншому суб’єктному складі неможливо. Такі зобов’язання називаються особистими. Так, смерть автора
припиняє дію видавничого договору.
За економічними і юридичними ознаками зобов'язання у літературі традиційно поділяють на:
1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне

утримання), постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу;
2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового

приміщення, оренда, лізинг);
3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, пожертва,

позичка);
4) зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво, виконання науково-

дослідних або дослідно-конструкторських та технічних робіт);
5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, зберігання, охорона експедиція);
6) зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та

річковим буксируванням);
7) зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний
рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);
8) зобов’язання зі страхування (майнове та особисте страхування, страхування відповідальності);
9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);
10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди,

ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна,
безпідставного придбання або збереження майна без достатніх правових підстав).
52. Поняття, види та форма довіреності. Підстави припинення довіреності.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед
третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку
представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Залежно від обсягу повноважень, якими наділяється повірена особа, існують такі види довіреності:
1) генеральна (загальна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших

юридичних дій різного характеру;
2) спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу;
3) разова довіреність, що уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії.
Видача довіреності є одностороннім правочином. Основні правила видачі довіреності закріплені у Законі
України «Про нотаріат». Довіреність є іменним документом, в ній обов’язково повинно бути указано, хто і
кому видав довіреність. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи
(розпорядженні, наказі директора). Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою
особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної
особи.
Форма довіреності.
Форма довіреності обов’язково є письмова. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно
до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає
нотаріальному посвідченню, крім довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів,
інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), що може бути посвідчена
посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні,
або за місцем його проживання.
Довіреності, що прирівнюються до нотаріально посвідчених:
1) Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та
іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його
заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.
2) Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи,

військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також довіреність
працівника, члена його сім’ї і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром
(начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.
3) Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути
посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.
4) Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена
уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право
розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами
та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами.
5) Довіреність суб’єкта права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якого прийнято
рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи),
уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
5) Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової
кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в
якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
6) Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах, видана фізичною особою, посвідчується
у порядку, визначеному законодавством.
Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає
чинність до припинення її дії.
Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на
підставі якої вона видана.
Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно
У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для
ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Скасування довіреності
Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати
довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.
Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а
також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як
він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала
довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати,
що дія довіреності припинилася.
Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.
Нотаріус, завідувач державного нотаріального архіву при одержанні заяви про скасування довіреності або
передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у
державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.
Якщо особа, яка видала довіреність, подасть примірник довіреності, що є у неї, напис про скасування
довіреності або передоручення робиться і на цьому примірнику, після чого він разом із заявою додається до
примірника, що зберігається у справах нотаріуса, в державному нотаріальному архіві.
Повідомлення особи, яка видала довіреність, представника, а також відомих їй третіх осіб, для
представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено
нотаріусом згідно з Порядком шляхом передавання відповідної заяви.
53. Поняття, ознаки та види правочинів.
Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені

законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним.
Правочин – вольові і правомірні діх, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме
набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків
Ознаки:
-правочин є вольовим актом, що спрямований на досягнення певного правового результату
-правочин завжди є діями суб’єкта цивільних відносин
- правочин завжди є правомірними діями, зо спричинили виникнення або видозміни регульовання цивільних
правовідносин
Види (односторонні, двосторонні, багатосторонні)
- Виход з кількох сторін
- Правочин платні і безоплатні
- В залежності від моменту виникнення консенсуальні і реальні
- Правочин, зо укладаються за умовою
- Біржові правочини
54. Поняття, ознаки та класифікація юридичних осіб
Юридична особа - це організація, створена у визначеному законодавством

порядку, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті
немайнові права й мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді та є самостійним
учасником цивільних правовідносин
Ознаки юридичної особи:
1) наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення –
організації (організаційна єдність);
2) наявність у цієї організації відокремленого майна;
3) зазначена організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;
4) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб’єктність); бере участь в цивільному
обороті від свого імені;
5) самостійно несе відповідальність за своїми цивільними зобов’язаннями;
6) зазначена організація може бути позивачем і відповідачем у суді;
7) потребує легалізації державою (державна реєстрація) – ця ознака є дискусійною та
неоднозначною.
Зупинимося на цих ознаках детальніше.
1. Організаційної єдності - виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у
встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування
тощо.
Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах
або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність
статуту є обов’язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю.
Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов’язкові правила
щодо організації їхньої внутрішньої структури та порядку функціонування її органів
управління. Наприклад, ст. 97 ЦКУ встановлює, що управління товариством здійснюють його
органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено
законом.
2. Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна,
що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна
інших власників.
Для різних видів юридичних осіб їхня майнова відокремленість має різні прояви. Так,
майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права
господарського відання. Згідно із ст. 136 Господарського кодексу України це право включає в
себе можливість володіння, користування і розпорядження майном з обмеженням
правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках,
передбачених законодавством.
Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного
бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається більш вузьким правом
оперативного управління. Відповідно до ст. 137 Господарського кодексу України правом
оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником для здійснення
некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених законодавством, а також
власником майна.
Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні
підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об’єднання тощо), то їхня
майнова відокремленість виражається у праві власності.
Разом з тим майно юридичної особи може не обмежуватись майновими об’єктами, а
полягати ще й в наявності зобов’язальних майнових прав.
3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і

дієздатності (правосуб’єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого
імені. Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває
цивільних прав та обов’язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов’язання) і здійснює їх.
Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням
самостійності правосуб’єктності юридичної особи.
4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у
цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе
зобов’язаннями.
Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами:
1) Залежно від виду (форми) права власності - на:
а) державні ЮО - засновані на державній формі власності.
б) комунальні ЮО – засновані на комунальній формі власності.
в) приватні ЮО - ті, що засновані на приватній власності.
г) юридичні особи, що засновані на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян
України, юридичних осіб і громадян інших держав.
2) Залежно від мети діяльності (наявність або відсутність мети отримання прибутку) - на:
а) комерційні юридичні особи (господарські товариства, виробничі кооперативи) – основна
мета діяльності – отримання прибутку;
б) некомерційні юридичні особи (громадські або релігійні організації, благодійні фондів тощо).
3) Залежно від підстав фінансування - на:
а) госпрозрахункові ЮО - знаходяться на самоокупності;
б) бюджетні ЮО - отримують кожен рік від держави кошти для забезпечення своєї діяльності.
Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.
4) Залежно від функцій - на:
а) господарюючі ЮО - такі, що виконують завдання із виробництва продукції, надання послуг
тощо;
б) негосподарюючі ЮО, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні
громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо.
5) Залежно від кількості засновників - на:
а) унітарні ЮО - виникають внаслідок волевиявлення одного власника;
б) юридичні особи, створені кількома засновниками - господарські товариства, об’єднання
підприємств, громадян тощо.
7) За типом правосуб’єктності та порядком створення - на:
а) юридичні особи публічного права - створені для виконання функцій публічної влади -
управління, забезпечення публічного правопорядку тощо. Створюється розпорядчим актом
Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування. ;
б) юридичні особи приватного права - створені для досягнення мети, яка має приватний
характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їхніх засновників. Створюється
на підставі установчих документів.
8) Залежно від організаційно-правової форми - на:
а) господарські товариства - здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання
прибутку та наступного його розподілу між учасниками (повне товариство, командитне
товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне
товариство);
б) установи - це організації, створені однією або кількома особами (засновниками), які не
беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення
мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна;
в) громадське об’єднання (громадська організація або громадська спілка).
Громадська організація - це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками)
якого є фізичні особи.
Громадська спілка - це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи
приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та
фізичні особи.
----ТЕОРІЇ ЩОДО СУТНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ----
1. Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскназій. За кожним
державним підприємством стоїть власник майна – сама держава як всенародно організований
колектив. Тож юридична особа й є сама держава, що діє на окремої ділянці відносин.
2. Згідно з теорією колективу, яку запропонував A.B. Венедіктов, у економічних
відносинах виступають радянська держава в цілому як власник всенародного надбання і
організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним
керівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для виконання цих
завдань надала відповідну частку єдиного фонду державної власності. Цей колектив і
визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою.
3. Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала суть державної
юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки
він здійснює від імені юридичної особи усі юридично значущі дії і уповноважений державою на
управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної
особи, він невіддільний від останньої.
4. Теорія фікції (Савіньї) зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням прихильників
цієї теорії корпорація як така не має своєї власної волі. Теорія фікції базується на тому, що
суб´єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб´єктність організацій є
імітацією правового статусу громадян. Автори цієї теорії не заперечували можливість
виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є
досить штучне утворення і виникає воно, передусім, для того, щоб відокремити майно
юридичної особи від майна фізичної. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і з певним
упередженням ставиться до громадських об´єднань.
5. Теорія реальності визнає юридичну особу повноцінним суб´єктом цивільних
правовідносин. її послідовники акцентували увагу на тому, що фізичні особи залежно від
обставин і власного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно.
6. Органічна теорія (Гірке) стверджує, що юридична особа є своєрідним точніше

соціальним організмом, союзною особистістю. Юридична особа — це особливий тілесно-
духовний організм, на який держава впливає, але не призиває його до життя. Органічна теорія
виходить з того, що усі колективні утворення, що задовольняють відомим фактичним умовам, є
юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав,
через відповідні органи як індивіда, що передає зовні волю колективної особи. Між
колективністю й органом не існує ніякого юридичного відношення, тому що вони
представляють єдину особу.
7. Теорія соціальних зв’язків (О.А.Красавчиков) в основі існування юридичної особи
вбачає існуючі соціальні взаємозв’язки через які особи чи групи осіб об’єднують для
досягнення певних цілей. В його результаті виникає структурно відокремлене, єдине соціальне
ціле яке визнається окремим суб’єктом та має назву юридичної особи.
8. Інструментальна теорія Ю. Фогельсона за якою фізичні та юридичні особи – це
конструкції, інструменти юридичної техніки, Їх права та обов’язки також інструменти
---юридичної техніки і за своєю природою один від одного нічим не відрізняються---
55. Поняття, підстави та повноваження опікуна та піклувальника.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, піклування – над дитиною у
віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється
органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених частинами 3,4 статті 60
Цивільного кодексу України
Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка

1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського
піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
{Частина перша статті 58 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2825-VI від 21.12.2010}
Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом
1. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за
поданням органу опіки та піклування.
2. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і
призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
3. Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона
позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
4. Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено,
що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає піклувальника за поданням органу опіки та
піклування.
Стаття 59. Фізичні особи, над якими встановлюється піклування

1. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського
піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
Стаття 63. Призначення опікуна або піклувальника
1. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування, крім випадків, встановлених статтею
60 цього Кодексу.
2. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
3. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.
4. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних
відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати
обов'язки опікуна чи піклувальника.
При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої
особи враховується бажання підопічного.
Стаття 68. Правочини, які не може вчиняти опікун
1. Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з
підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у
безоплатне користування за договором позички.
2. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені
порукою.
Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника
1. Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних
побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток.
Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її
лікування, створення необхідних побутових умов.
2. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 цього
Кодексу.
3. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.
56. Порядок укладання цивільно-правових договорів.
1) Укладення договору (ст. 638 ЦК):
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов
договору.Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як
істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї
із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції
(акцепту) другою стороною.
2) Форма договору (ст. 639 ЦК):
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені
законом.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання
йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.Якщо сторони
домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається
укладеним у письмовій формі.
Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова
форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається
нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального.
3) Момент укладення договору (ст. 640 ЦК):
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про
прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання
майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення
певної дії.
Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
4) Пропозиція укласти договір (ст. 641 ЦК).
Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору.
Пропозиція укласти договір має містити: 1) істотні умови договору і 2) виражати намір особи, яка її зробила,
вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття.
Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції
укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.
Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом.
Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді,
якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.
5) Прийняття пропозиції (ст. 642 ЦК).
Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути
повною і безумовною.
Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію
відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи,
сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям
пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це
особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про
прийняття пропозиції.
6) Укладення договору за пропозицією, в якій вказаний строк для відповіді (ст. 643 ЦК).
Якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка
зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
7) Укладення договору за пропозицією, в якій не вказаний строк для відповіді (ст. 644 ЦК).
Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказаний строк для відповіді, договір є
укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття.
Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі,
договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку,
встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, – протягом нормально
необхідного для цього часу.
8) Відповідь про прийняття пропозиції, яка одержана із запізненням (ст. 645 ЦК).
Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила
пропозицію, звільняється від відповідних зобов’язань.
Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із
запізненням, особа, яка зробила пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов’язань, якщо
вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням.
Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією.
За згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що
відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням.
9) Відповідь про згоду укласти договір на інших умовах (ст. 646 ЦК).
Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної
пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
10) Місце укладення договору (ст. 647 ЦК).
Договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка
зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
11) Договір та правові акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування (ст. 648 ЦК).
Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов’язкового для сторін (сторони) договору, має
відповідати цьому акту.
Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного
12) Вирішення переддоговірних спорів (649 ЦК).
Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших
випадках, встановлених законом, вирішуються судом.
Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть
бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
13) Укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах (ст. 650 ЦК).
Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними

актами цивільного законодавства
57. Право державної власності.

Право державної власності - це можливість конкретних суб’єкт права державної власності володіти,
користуватися та розпоряджатися ковнкретним майном у межах, встановлених законом.
Для права державної власності характерна множинність суб’єктів, зу мовлена багаторівневим характером
державної власності.
Суб’єктами права державної власності є держава в особі Верховна Ради України та Автономна Республіка
Крим, яка набуває і здійснює цивіл» ні права та обов’язки через органи влади Автономної Республіки Крим.
Об’єктами права державної власності визнається сукупність речей ц інших цінностей, включаючи цілісні
майнові комплекси, які мають вартість визначення, виробляються чи використовуються в діяльності
підприємстві та відображаються в його балансі або враховуються в інших передбаченні законом формах
обліку майна цього підприємства, і перебувають у держа» ній власності.
До складу державної власності належать:
- об’єкти, що становлять основу національного багатства (теритоу альні води, заповідники);

- об’єкти, необхідні для функціонування державних органів владні управління (валютний фонд,
майно Збройних Сил України, казна грошові кошти);
- об’єкти оборонного виробництва (ракетні носії, космічні апарати);
- об’єкти галузей, що забезпечують життєдіяльність і функціонування певного господарства
(річковий та морський флот).
Суб’єктами управління об’єктами державної власності є:

- Кабінет Міністрів України; фонд державного майна України;
- міністерства та інші органи виконавчої влади;
- органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених
окремими законами;
- державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські
організації;
- юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави;
- Національна академія наук України, галузеві академії наук.
Об’єктами управління державної власності є:

- майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;
- майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям;
- майно, яке передане державшім господарським об’єднанням;
- корпоративні права, що належать державі в статутних фондах господарських організацій;
- державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та
Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими
законами;
- державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;
- державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їхніх
статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;
- державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук
України, галузевим академіям наук;
- безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.
Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно
користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у своїх інтересах майном, що належить їй, як
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування;
Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах.
Реалізація прав власника (суб’єкта комунальної власності) відбувається в більшості випадків
опосередковано через сільські, селищні, міські Ради, які обираються членами територіальних громад
(жителів села, селища, міста, району в місті).
Об’єктами права комунальної власності є:
- рухоме і нерухоме майно;
- доходи місцевих бюджетів, інші кошти;
- земля, природні ресурси;
- підприємства, установи та організації, у тому числі банки, страхо´товариства, а також пенсійні фонди,
частки в майні підприємств;
- житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освц спорту, охорони здоров’я, науки,
соціального обслуговування;
- інше майно і майнові права;
- рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону ^ : об’єкти права комунальної власності, а
також кошти, отримані від відчуження.
Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність терито. ріальної громади за місцем відкриття
спадщини.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача маі* е територіальним громадам безоплатно
державою, іншими суб’єктами пр»* власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органам,
місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селиц міст здійснюють управління об’єктами
їхньої спільної власності, що задо вольняють спільні потреби територіальних громад.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіаль них громад відповідно до закону
здійснюють правомочності щодо володів ня, користування та розпорядження об’єктами права комунальної
власності у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об´єкт права комунальної
власності в постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду,
продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в
угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, ш приватизуються та передаються в
користування і оренду.
Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальноі власності визначаються відповідною
радою.
58. Право інтелектуальної власності (загальна характеристика).
1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший
об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦКУ та іншим законом.
Харитонов Є.О. підкреслює, що інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті результати
інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону. З огляду на це, найпростіше визначити це поняття
так: інтелектуальна власність - це власність на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до
закону надається правова охорона.
З приводу поділу інтелектуальної власності на види існують дискусії.
Справа в тому, що, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на 2
основні групи:
1) літературно-художня власність (твори літератури і мистецтва і в суміжних сферах);
2) промислова власність (охоплює всі результати творчості в галузі техніки).
Інший підхід закладено у Модельному ЦК для країн СНД. Усі результати творчої діяльності поділяються на 3 групи:
1) об'єкти літературно-художньої власності;
2) об'єкти промислової власності;
3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.
Саме друга з наведених класифікацій була визнана виправданою і доцільною розробниками ЦК і закладена ними в
основу концепції регулювання інтелектуально власності в проектах ЦК 1996 - 1999 рр., де книга 4 поділялася на 3
розділи з відповідними найменуваннями. Проте у ЦК такий поділ на розділи відсутній, а відтак, питання про концепцію
вітчизняного законодавства з цієї проблеми залишається відкритим.
Джерела права інтелектуальної власності:

Конституція України.
Міжнародні договори, ратифіковані ВРУ.
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.
Закони України:
ЗУ «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 № 3792-XII;
ЗУ "Про кінематографію"від 13.01.1998 № 9/98-ВР:
ЗУ "Про телебачення і радіомовлення"від 21.12.1993 № 3759-XII
ЗУ "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм"від 23.03.2000 № 1587-III
1. Суб’єкти, об’єкти права та підстави виникнення права інтелектуальної власності.

Суб'єкти права інтелектуальної власності - це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації,
користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.
Суб'єктами правовідносин інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів:
1) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності(автор, виконавець, винахідник тощо);
2) інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права
інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються «творцями», у законі (ст. 421 ЦК України) не визначене і не
обмежене якимись вимогами до їхнього віку, стану здоров'я дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК України
наведений лише приблизний перелік осіб, котрі створюють той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності: автор,
виконавець, винахідник тощо.
Але відповідно до ст. 1 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 № 3792-XII автор - фізична особа,
яка своєю творчою працею створила твір.
Об'єкти права інтелектуальної власності – це результати інтелектуальної, творчої діяльності, що відповідають
вимогам закону, встановленим щодо них і яким внаслідок цього надається правова охорона.
Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з п. VІІІ ст. 2 Стокгольмської конвенції 1967 р. є:
літературні, художні і наукові твори;
виконавська діяльність артистів, звукозапис, радіо і телевізійні передачі;
винаходи в усіх сферах людської діяльності;
наукові відкриття; промислові зразки;
товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
захист проти недобросовісної конкуренції, України, усі інші права, що стосу ються інтелектуальної діяльності у
виробничій, науковій, літературній та ху дожній сферах.
Хоча країни, що приєдналися до цієї Конвенції, не зобов'язані у своєму законодавстві відтворювати наведений перелік,
а самі визначають коло об'єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде по шляху вра- хування
цих рекомендацій. Тому в ЦК України значною мірою відтворено пе релік об'єктів інтелектуальної власності, вказаний
у Стокгольмській конвенції 1967 р.
Згідно зі ст. 420 ЦК України об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема, вважаються:
літературні та художні твори;
комп'ютерні програми;
компіляції даних (бази даних);
виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
наукові відкриття;
винаходи, корисні моделі, промислові зразки (ст.459-470 ЦКУ);
компонування (топографії) інтегральних мікросхем (у 2019 році змінено на назву КОМПОНУВАННЯ
НАПІВПРОВІДНИКОВОГО ВИРОБУ) - (ст. 471-480 ЦКУ);
раціоналізаторські пропозиції (ст.481 ЦКУ);
сорти рослин, породи тварин (ст. 485,486 ЦКУ);
комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг) (ст.489-491 ЦКУ);
географічні зазначення (ст.501- 504 ЦКУ)
комерційні таємниці (ст.505-508 ЦКУ).
Оскільки на відміну від Конвенції 1967 р. ст. 420 ЦК України не вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної власності
належать «інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній
сферах», виникає питання, чи є перелік об'єктів, встановлений у ст. 420 ЦК України вичерпним чи ні? Враховуючи ту
обставину, що ст. 420 ЦК України починається зі слів: «До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема,
належать...», можна зроби ти висновок, що перелік не вичерпний, оскільки інакше слово «зокрема» не несло б
смислового навантаження.
Варто підкреслити, що об'єктом права інтелектуальної власності є не кожен результат творчої діяльності, а лише той,
який відповідає вимогам закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва, суміжні права підпадають під охорону
права, якщо вони відповідають вимогам закону.
Наприклад, науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі відповідної кваліфікації
спеціальним державним органом управління і видачі правоохоронного документу.
Наприклад, відповідно до ст. 459 ЦКУ винахід вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності на
нього, якщо він, відповідно до закону, є новим, має винахідницький рівень і придатний для промислового
використання. Об'єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері
технології.
Правова охорона об'єктів права інтелектуальної власності обмежується лише територією України.
Встановлення права інтелектуальної власності відбувається: 1) у випадку виникнення права інтелектуальної

власності; 2) шляхом набуття права інтелектуальної власності. Таким чином, можна говорити про первинні
(виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності.
У випадку виникнення права інтелектуальної власності встановлюються вперше - раніше їх не існувало, а потім
виникли відповідні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними -
вони виникають вперше. Це - створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної,
творчої діяльності, котре супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних дій (ст. 11 ЦК).
У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає на підставах, що мають вторинний характер. Зокрема,
таке право можна набути в результаті отримання необхідних документів, правонаступництва, передання автором
майнових прав інтелектуальної власності іншій особі тощо (ст. 427 ЦК). У цьому випадку підставою виникнення
відповідних правовідносин вже є не власне акт творчості (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог
закону), а складна юридична сукупність (створення об'єкту права інтелектуальної власності і подія - смерть автора і
відкриття спадщини, створення об'єкту права інтелектуальної власності і правочин, спрямований на його передачу).
59. Право комунальної власності.
Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада
та утворені нею органи місцевого самоврядування.
1. Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на
рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси,
підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди,
частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту,
охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі
об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти,
отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність
територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
{Частина перша статті 60 із змінами, внесеними згідно із Законом № 997-V від 27.04.2007 }
2. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам
безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення,
придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
3. Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого
самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права
комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для
спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для
цього відповідні органи і служби.
4. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління
об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.
Визначення місцезнаходження комунального підприємства, установи, організації, що перебуває в
управлінні відповідної районної, обласної ради, яке зазначається в Єдиному державному реєстрі
юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань при державній реєстрації
зазначеного комунального підприємства, установи, організації як юридичної особи або державній
реєстрації змін до відомостей про таку юридичну особу, здійснюється відповідно до статті
93 Цивільного кодексу України.
{Частину четверту статті 60 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 1025-IX від 02.12.2020 }
5. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до
закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права
комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права
комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам,
укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори,
здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього
відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що
приватизуються та передаються у користування і оренду.
{Частина п'ята статті 60 із змінами, внесеними згідно із Законом № 155-IX від 03.10.2019 }
6. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються
відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до
відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами
розвитку.
7. Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права
комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування,
скорочувати обсяги доходів місцевих бюджетів, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання
послуг населенню.
{Частина сьома статті 60 в редакції Закону № 1025-IX від 02.12.2020 }
8. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з
правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у
територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо
територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком
випадків, передбачених законом.
9. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право:
1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних
громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать
до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення
комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;
2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на
відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та
соціально-культурних потреб територіальних громад;
3) мати об'єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
60. Право приватної власності.
Право приватної власності - це сукупність норм, які регулюють вл носини щодо належності майна фізичним
та юридичним особам, а такої право володіння, користування та розпоряджання цим майном на власнії;
розсуд у межах, встановлених законом.

Право приватної власності
1. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів
майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є
обмеженими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності
фізичної та юридичної особи.
Об’єктами права приватної власності виступають:
 житлові будинки, квартири;

 предмети особистого користування;
 дачі, садові будинки;
 предмети домашнього господарства, продуктивна та робоча худобу
 земельні ділянки, насадження на земельній ділянці;
 засоби виробництва, вироблена продукція;
 транспортні засоби;
 грошові кошти, акції, інші цінні папери;
 майно споживчого й виробничого призначення;
 твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, кори.* моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, знаки дд товарів і послуг та інші результати інтелектуальної діяльності.
Склад, кількість і вартість майна, що може перебувати у власності гро. мадян, не обмежується, крім
випадків, передбачених законом.
Суб’єктами права приватної власності виступають:
 громадяни України;
 іноземні громадяни,
 особи без громадянства;
 юридичні особи.
Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами п несуть обов’язки щодо належного їм
на території України майна так, як і громадяни України, якщо інше не передбачене законодавчими актами
України.
Цивільний кодекс регламентує правовий статус юридичних осіб приватного права. Саме вони є суб’єктами
права приватної власності. Здійсненні цього права, виникнення та притінення права власності на майно
залежить також від організаційно-правових форм юридичних осіб. Перелік майновій об’єктів, способів
формування приватної власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і
релігійних організацій, об’єднань тощо) передбачені в Цивільному кодексі України, Законах України «Про
господарські товариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про
об’єднання громадян» тощо.
Право приватної власності є універсальним із точки зору повноважень, о надаються власнику, незалежно від
того, чи є він фізичною або юридич- Ш ю особою. Фізичні особи здійснюють своє право власності та
набувають о у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Підстави виникнення права
приватної власності поділяються на первісні та похідні.
Первісними підставами виникнення права приватної власності є:
_ створення нової речі;

_ переробка речі;
_ привласнення загальнодоступних дарів природи;
- знахідка;
- затримання бездоглядної домашньої тварини;
- набувальна давність;
- знайдення скарбу.
Похідними підставами права приватної власності є:
- правочини. спрямовані на передачу майна у власність (договори купівлі-продажу, міни, позики,
дарування, довічного утримання);
- спадкування,
- приватизація.
Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що
використовується як засоби виробництва, ш особливе значення має виникнення права власності на доходи
фізичних осіб від підприємницької діяльності
Припинений права приватної власності може відбуватися в наступних випадках:
- відчуження власником свого майна (в результаті укладання договорів купівлі-продажу, дарування,
міни, довічного утримання);
- відмова власника від права власності;
- припинення права власності на майно, що за законом не може належати особі;
- знищення майна;
- викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю;
- викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій
воно розміщене;
- викуп пам’яток історії та культури;
- звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
- смерть власника;
- припинення юридичної особи;

- реквізиція;
- конфіскація.
У більшості з перелічених підстав припинення права приватної власності майно найчастіше переходить до
державної або комунальної власності, за винятком таких підстав як припинення юридичної особи, смерті
власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати фізичні або юридичні особи.
61. Право спільної часткової власності. Переважне право купівлі частки у спільній частковій
власності. Право спільної сумісної власності
Спільна часткова власність - частка співвласників у праві власності на спільне майно

(ідеальна частка) чітко визначена наперед. Суб ‘єктами права спільної часткової власності
можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Підстави виникнення спільної часткової власності: спільне створення двома або більше
особами спільної речі або її переробка; одержання плодів, доходів від спільної речі; придбання
декількома особами неподільної речі; спадкування двома або більше особами за умови, що
успадковане майно не розподілене між спадкоємцями). Частки у праві спільної часткової
власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або
законом.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є
їхньою спільною частковою власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини
спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У
разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і
користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Плоди, продукція та доходи розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у

праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Співвласник відповідно до своєї частки зобов ‘язаний брати участь у витратах на управління,
утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів.
Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової
власності.
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право
перед іншими особами на її купівлю.
Переважне право купівлі частки у спільній частковій власності
1. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед
іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку
продажу з публічних торгів.
2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших
співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права
щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня
отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників,
продавець має право вибору покупця.
4. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі
співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно
позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити
покупець.
До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності
іншій особі не допускається.
Спільна сумісна власність - розміри часток заздалегідь не визначені, хоч і припускається, що
вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у
законі, а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності.
Підстави виникнення: придбання майна подружжям під час шлюбу; придбання майна особами,
що ведуть фермерське господарство; передання квартири або будинку, з державного
житлового фонду шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім ‘ї наймача в їх
спільну сумісну власність.
Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним зі
співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений
за згодою всіх співвласників.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників
у праві спільної сумісної власності є рівними. За рішенням суду частка співвласника може
бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього
припиняється.
62. Представництво за довіреністю. Передоручення.
1. Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
2. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.
3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва
перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою,
яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Передоручення
1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може
передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором
або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до
цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
2. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він
представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження
(замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження,
відповідальність за дії замісника як за свої власні.
3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку
він представляє.
63. Припинення зобов`язань.
Стаття 598. Підстави припинення зобов'язання

1. Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або
законом.
2. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених
договором або законом.
3. Особливості припинення зобов’язань за правочинами щодо фінансових інструментів, вчиненими на
організованому ринку капіталу та поза ним, встановлюються законодавством.
4. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов’язань на певних підставах не
допускається.
Стаття 599. Припинення зобов'язання виконанням
1. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Стаття 600. Припинення зобов'язання переданням відступного
1. Зобов'язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного
(грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються
сторонами.
Стаття 601. Припинення зобов'язання зарахуванням
1. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав,
а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.
2. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
Стаття 602. Недопустимість зарахування зустрічних вимог
1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:
1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;
2) про стягнення аліментів;
3) щодо довічного утримання (догляду);
4) у разі спливу позовної давності;
4-1) за зобов’язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк, крім випадків, установлених законом;
5) в інших випадках, встановлених договором або законом.
Стаття 603. Зарахування у разі заміни кредитора
1. У разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою
зустрічну вимогу до первісного кредитора.
2. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на
момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав
до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо
вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором
або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент
його виконання.
Стаття 604. Припинення зобов'язання за домовленістю сторін
1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим
зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).
У випадках, передбачених законом або договором, новація може здійснюватися щодо декількох
первісних зобов’язань.
3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим
ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо інше не
встановлено договором, крім випадків, коли первісне зобов’язання змінене планом санації або
реструктуризації згідно з Кодексом України з процедур банкрутства і заставодержатель проголосував
проти такого плану.
Стаття 605. Припинення зобов'язання прощенням боргу
1. Зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його
обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Стаття 606. Припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі
1. Зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Стаття 607. Припинення зобов'язання неможливістю його виконання
1. Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із
сторін не відповідає.
Стаття 608. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи
1. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у
зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
2. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою
кредитора.
Стаття 609. Припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи
1. Зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків,
коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої
юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
64. Припинення юридичної особи (загальна характеристика).
Відповідно до ст.104 ЦКУ юридична особа припиняється в результаті:

 реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) - майно, права та обов’язки переходять
до правонаступників;
 ліквідації.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру
запису про її припинення.
Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або
банкрутства встановлюється Кодексом України з процедур банкрутства.
Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються ЗУ «Про банки і
банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III.
Ліквідація юридичної особи можлива:
- за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а також за рішенням органу,
уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;
Для державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками
або відповідним органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - відповідним
державним органом, подаються такі документи:
1) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або
відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - рішення
відповідного державного органу, про припинення юридичної особи;
2) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) документа, яким затверджено
персональний склад комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або
ліквідатора, реєстраційні номери облікових карток платників податків (або відомості про серію
та номер паспорта - для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від
прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це
відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за
серією та номером паспорта), строк заявлення кредиторами своїх вимог, - у разі відсутності
зазначених відомостей у рішенні учасників юридичної особи або відповідного органу
юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - у рішенні відповідного державного
органу, про припинення юридичної особи.
- за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності), або у разі систематичного здійснення
юридичною особою діяльності:
1) без належного дозволу (ліцензії);
2) забороненої законодавчими актами;
3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.
Юридична особа може бути також ліквідована у зв ‘язку із закінченням строку, на який вона
створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.
Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових
претензій тощо проводиться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, що прийняв
рішення про ліквідацію.
65. Припинення юридичної особи правонаступництвом.
Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або
ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.
Цивільний кодекс приділяє окрему увагу таким видам реорганізації, як перетворення та виділ. Перетворення
юридичної особи, як зазначено у ст. 108 ЦК, - це зміна її організаційно-правової форми, у результаті чого до
нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.
Підприємство, що реорганізується, у разі такого перетворення не ліквідується, а просто змінює свою
організаційно-правову форму [2]. При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого
виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права і обов'язки
попередньої. Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми
власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і, відповідно, зміну організаційно-правової форми
підприємства.
Даний спосіб реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і приватизації майна

державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і
обов'язки колишнього підприємства. Закон України "Про господарські товариства" визначає, що
реорганізація такого суб'єкта господарювання, як ТОВ, відбувається за рішенням вищого органу товариства,
яким, є загальні збори учасників. У них беруть участь учасники товариства або призначені ними
представники. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді.
Повноважними збори учасників вважаються, якщо на них 33 присутні учасники (представники учасників),
що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Рішення про реорганізацію приймається
простою більшістю голосів та оформляється у вигляді протоколу зборів учасників товариства (ст. 58-60)
Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передання всіх прав та
обов'язків одній новій створеній у результаті таких дій юридичній особі. Злиття двох і більше підприємств в
одне означає перехід прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акту
злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство. При злитті дві або більш юридичні особи, об’єднуючи
своє майно, права й обов’язки, утворюють одну юридичну особу. Це відбувається в добровільному порядку.
При цьому виражається внутрішня воля юридичних осіб, що зливаються, втіленому в рішеннях їхніх вищих
органів (наприклад, загальних зборів акціонерів). Зовні воля на злиття повинна виражатися шляхом
укладання договору про злиття між двома або більш юридичними особами. Проте юридичні особи, що
уклали договір про злиття, не виступають як засновники нової юридичної особи, тому що їхнє злиття не
припускає продовження їхнього самостійного існування. Злиття диктує необхідність об’єднання всього
майна юридичних осіб і тим самим припинення їхнього існування як самостійних суб’єктів. При такій
процедурі договір про злиття виконує роль договору про створення юридичної особи, але укладатися він
буде не між її учасниками, а між юридичними особами, які підлягають припиненню після завершення цього
процесу, тобто виключаються з єдиного державного реєстру. Учасниками ж нової юридичної особи
виступлять учасники тих юридичних осіб, що припинилися шляхом злиття. Цей договір строковий, він діє
до державної реєстрації нової юридичної особи, створеної у процесі злиття. У змісті цього договору повинні
знайти відображення порядок і умови злиття, порядок конвертації акцій акціонерних товариств, що
зливаються, якщо ними 34 будуть акціонерні товариства, тощо. Після вирішення питань вищими органами
кожної з юридичних осіб, що зливаються, має бути проведені загальні для їхніх учасників збори, на яких
затверджується установчий документ нової юридичної особи та обираються її органи (для товариств з
обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств, кооперативів) або покладається
ведення справ на учасника товариства (для повних та командитних товариств). Завершується процес злиття
занесенням запису до єдиного державного реєстру про створення юридичної особи і про припинення
юридичних осіб, що зливаються. Практично аналогічний описаному порядок приєднання однієї юридичної
особи до іншої. В цьому разі також має укладатися договір про приєднання між юридичною особою, що
приєднується, і юридичною особою, до якої приєднується інша особа. Укладенню цього договору передує
винесення рішення вищих органів управління зазначених юридичних осіб (проведення загальних зборів
товариств). Після укладення зазначеного договору вищий орган, в якому беруть участь учасники обох
юридичних осіб, має прийняти рішення про внесення змін до статуту юридичної особи, до якої приєдналася
інша юридична особа. Це пов’язано передусім із збільшенням статутного капіталу (фонду), кількості акцій
(для акціонерних товариств), а в певних випадках – кількості учасників (для інших господарських
товариств). Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передання всіх прав та
обов'язків іншій юридичній особі. Приєднання одного підприємства до іншого означає, щодо нього
переходять права і обов'язки приєднаного підприємства Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не
виникає. При злитті та приєднанні юридичних осіб комісією з припинення складається передавальний акт,
який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її припинення.
66. Публічний договір, договір про приєднання, попередній договір.
Стаття 633. Публічний договір

1. Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж
перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське
2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за
3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення
4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього
5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при
укладенні і виконанні публічного договору.
6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для
сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
Стаття 634. Договір приєднання
1. Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших
стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до
запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо
вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує
відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для
сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів,
не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
3. Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у
зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання,
може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла
знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
Стаття 635. Попередній договір
1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін)
укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений
основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку,
встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного
договору не встановлена, - у письмовій формі.
2. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім
договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не
встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений
протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не
направить другій стороні пропозицію про його укладення.
4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо
надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.
67. Речово-правові засоби забеспечення виконання зобов`язань : застава, завдаток, притримання.
Речово-правові засоби мають місце тоді, коли в інтересах кредитора є заздалегідь виділене майно. До цього
виду відноситься: застава, завдаток, притримання. Загально-правові - стимулюють боржника до
належного виконання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або третіх осіб зобов'язальної
вимоги.
Стаття 572. Поняття застави
1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником
(заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом,
одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього
боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
{Частина перша статті 572 із змінами, внесеними згідно із Законом № 738-IX від 19.06.2020}
Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги
1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
Стаття 574. Підстави виникнення застави
1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави,
яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 575. Окремі види застав
1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його
наказом - у володіння третій особі.
3. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Стаття 576. Предмет застави
1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може
бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде та/або може набути після виникнення
застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
{Частина друга статті 576 із змінами, внесеними згідно із Законом № 738-IX від 19.06.2020}
3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її
приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та
доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
4. Предметом застави не можуть бути:
культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають
занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;
пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають
приватизації.
{Частина четверта статті 576 в редакції Закону № 2518-VI від 09.09.2010}
5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги,
застава яких заборонена законом.
6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
Стаття 570. Поняття завдатку
1. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок
належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком,
вона вважається авансом.
Стаття 571. Правові наслідки порушення або припинення зобов'язання, забезпеченого завдатком
1. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.
Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові
завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
2. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони
перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
3. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його
виконання завдаток підлягає поверненню.
Стаття 594. Право притримання
1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній
боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування
кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання
боржником зобов'язання.
2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено
3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі
речі у володіння кредитора, набула третя особа.
4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо
інше не встановлено законом.
Стаття 595. Обов'язки кредитора, який притримує річ у себе
1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.
2. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо
втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
3. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
Стаття 596. Розпорядження річчю, яку притримує кредитор
1. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про
притримання речі і права кредитора.
Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор
1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті
591 цього Кодексу.
68. Розрахунку в цивільному праві.
§ 1. Загальні положення про розрахунки
Стаття 1087. Форми розрахунків
1. Розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності,

можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у
електронному або паперовому вигляді.
2. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із
здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими
особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
3. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб -
підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.
{Статтю 1087 доповнено частиною третьою згідно із Законом № 2258-VI від 18.05.2010; в редакції
Закону № 5284-VI від 18.09.2012}
Стаття 1088. Види безготівкових розрахунків
1. При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних

доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки,
передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
2. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд.
3. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі - банки), в яких
відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових
розрахунків.
4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків регулюється цим Кодексом, законом та банківськими

правилами.
§ 2. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень
Стаття 1089. Загальні положення про розрахунки із застосуванням платіжних доручень
1. За платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів,

що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної
платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або
банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.
2. Положення цього параграфа застосовуються також до відносин, пов'язаних із перерахуванням

грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не встановлено
законом, банківськими правилами або не випливає із суті відносин.
Стаття 1090. Умови виконання банком платіжного доручення
1. Зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, мають
відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами.
2. Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено
законом або банківськими правилами.
3. Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного

доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено
договором між платником і банком.
Стаття 1091. Виконання платіжного доручення
1. Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму
банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.
2. Банк має право залучити інший банк (виконуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на
рахунок, визначений у дорученні клієнта.
3. Банк повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення.
Порядок оформлення та вимоги до змісту повідомлення про виконання банком платіжного доручення
встановлюються законом, банківськими правилами або договором між банком і платником.
Стаття 1092. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання платіжного доручення
1. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе
відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.
2. У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв'язку з порушенням правил
розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на цей банк.
3. Якщо порушення банком правил розрахункових операцій спричинило помилковий переказ банком
грошових коштів, банк несе відповідальність відповідно до цього Кодексу та закону.
§ 3. Розрахунки за акредитивом
Стаття 1093. Акредитив
1. У разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) - заявника

акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах,
визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь
одержувача грошових коштів або визначеної ним особи - бенефіціара.
2. У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на
окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку.
У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій
відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.
Стаття 1094. Відкличний акредитив
1. Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без
попереднього повідомлення одержувача грошових коштів. Відкликання акредитива не створює
зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів.
2. Виконуючий банк повинен здійснити платіж або інші операції за відкличним акредитивом, якщо до
моменту їх здійснення ним не одержано повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива.
Стаття 1095. Безвідкличний акредитив
1. Безвідкличний акредитив може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за
згодою на це одержувача грошових коштів.
2. На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити безвідкличний акредитив шляхом

прийняття додатково до зобов'язання банку-емітента зобов'язання провести платіж відповідно до умов
акредитива.
Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований
без згоди виконуючого банку.
Стаття 1096. Виконання акредитива
1. Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає до виконуючого банку документи, які
передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання всіх умов акредитива.
У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.
2. Якщо виконуючий банк відмовляє у прийнятті документів, які за зовнішніми ознаками не

відповідають умовам акредитива, він повинен негайно повідомити про це одержувача грошових коштів
і банк-емітент із визначенням причин відмови.
3. Якщо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не

відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і
вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві грошових коштів з порушенням умов
акредитива.
Стаття 1097. Відповідальність банку, що виконує акредитив
1. У разі необґрунтованої відмови у виплаті або неправильної виплати грошових коштів за акредитивом
внаслідок порушення виконуючим банком умов акредитива виконуючий банк несе відповідальність
перед банком-емітентом.
У разі порушення виконуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним
безвідкличного акредитива відповідальність перед платником може бути за рішенням суду покладена на
виконуючий банк.
Стаття 1098. Закриття акредитива
1. Акредитив закривається у разі:
1) спливу строку дії акредитива;
2) відмови одержувача грошових коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо
це передбачено умовами акредитива;
3) повного або часткового відкликання акредитива платником, якщо таке відкликання передбачене
умовами акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк повідомляє банк-емітент.
2. Виконуючий банк одночасно із закриттям акредитива негайно повертає банку-емітентові

невикористану суму покритого акредитива. Банк-емітент повинен зарахувати повернені суми на
рахунок платника.
§ 4. Розрахунки за інкасовими дорученнями
Стаття 1099. Загальні положення про розрахунки за інкасовими дорученнями
1. У разі розрахунків за інкасовими дорученнями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта
здійснює за рахунок клієнта дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу.
2. Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк
(виконуючий банк).
Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються

законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
Стаття 1100. Виконання інкасового доручення
1. У разі відсутності будь-якого документа або невідповідності документів за зовнішніми ознаками

інкасовому дорученню виконуючий банк повинен негайно повідомити про це клієнта. У разі неусунення
зазначених недоліків банк повертає документи без виконання.
2. Документи подаються платникові у тій формі, в якій вони одержані, за винятком банківських відміток
і написів, необхідних для оформлення інкасової операції.
3. Документи, що підлягають оплаті при їх поданні, виконуючий банк зобов'язаний подати до платежу
негайно з отриманням інкасового доручення.
Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк повинен для одержання акцепту
платника подати документи для акцепту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу
має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, визначеного у документі.
4. Часткові платежі можуть бути прийняті у випадках, якщо це встановлено банківськими правилами,
або за наявності в інкасовому дорученні спеціального дозволу.
5. Одержані (інкасовані) суми негайно передаються виконуючим банком у розпорядження банку-

емітента, який повинен зарахувати ці суми на рахунок клієнта. Виконуючий банк має право відрахувати
з інкасованих сум належні йому плату та відшкодування витрат та (або) видатків.
Стаття 1101. Повідомлення про проведені операції

1. Якщо платіж та (або) акцепт не були отримані, виконуючий банк повинен негайно повідомити банк-
емітент про причини неплатежу або відмови від акцепту. Банк-емітент повинен негайно повідомити про
це клієнта, запитавши у нього вказівки щодо подальших дій.
У разі неотримання вказівок щодо подальших дій у строк, встановлений банківськими правилами, а
якщо він не встановлений, - в розумний строк виконуючий банк має право повернути документи банку-
емітентові.
§ 5. Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків
Стаття 1102. Загальні положення про розрахунки із застосуванням розрахункових чеків
1. Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження

власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві
(чекодержателю).
2. Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими
він може розпоряджатися.
3. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається.
4. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий.
5. Порядок та умови використання чеків встановлюються цим Кодексом, законом та банківськими

правилами.
6. Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який
із реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним.
7. Форма чека та порядок його заповнення встановлюються законом і банківськими правилами.
Стаття 1103. Оплата чека
1. Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця.
Порядок та умови бронювання грошових коштів на рахунку для розрахунків із застосуванням чеків
встановлюються банківськими правилами.
2. Чек підлягає оплаті платником за чеком за умови подання його до оплати у строк, встановлений
банківськими правилами.
3. Платник за чеком повинен пересвідчитися усіма можливими способами у справжності чека, а також у
тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою.
4. Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на
платника за чеком або чекодавця - залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.
Стаття 1104. Інкасування чека
1. Подання чека до банку чекодержателя на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до
платежу.
Оплата чека провадиться у порядку, встановленому статтею 1100 цього Кодексу.
2. Зарахування коштів за інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після одержання

платежу від платника, якщо інше не передбачено договором між чекодержателем і банком.
Стаття 1105. Повідомлення про несплату чека
1. Чекодержатель повинен повідомити чекодавця про неплатіж протягом двох робочих днів, наступних
за днем вчинення протесту або рівнозначного акта.
2. Особа, що не надіслала повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Вона відшкодовує
збитки, які можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір відшкодовуваних
збитків не може перевищувати суми чека.
Стаття 1106. Наслідки несплати чека

1. У разі відмови платника в оплаті чека чекодержатель має право пред'явити позов до суду.
Чекодержатель має право вимагати крім оплати суми чека відшкодування своїх витрат на одержання
оплати, а також процентів.
2. До вимог чекодержателя про оплату чека застосовується позовна давність в один рік.
69. Самочинне будівництво. Поняття, правові наслідки здійснення самочинного будівництва.
1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом,
якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без
відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого
проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
{Частина перша статті 376 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4220-VI від 22.12.2011}
2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права
власності на нього.
3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за
особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї
мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме
майно.
4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме
майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо
це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне
будівництво, або за її рахунок.
5. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на
нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
6. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво,
якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на
якій воно розміщене.
7. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права
інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу
державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати
особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво,
відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок
особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво,
зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Для особи, яка самочинно забудувала земельну ділянку, ЦК передбачає настання таких
негативних наслідків майнового характеру:
знесення збудованого об'єкта
1. У разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення
істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб,
істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного
архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис
про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і
правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган
державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно
збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.
2. За рішенням суду самочинно збудований об’єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов’язаних
із знесенням об’єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.
{Абзац перший частини другої статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законами № 5496-VI від
20.11.2012 , № 320-VIII від 09.04.2015 }
У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво
(смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її
банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об’єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок
коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого
бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.
{Абзац другий частини другої статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5459-VI від
16.10.2012 ; в редакції Закону № 320-VIII від 09.04.2015 }
Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об’єкта
здійснюється відповідно до Закону України "Про виконавче провадження".
проведення перебудови; відшкодування витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до
попереднього стану.
70. Способи індивідуалізації юридичних осіб (найменування, місцезнаходження, право на товарні

знаки та знаки обслуговування)
Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.
Найменування юридичної особи вноситься до Єдиного державного реєстру і зобов'язує останню діяти у
цивільному обороті тільки під ним, а інші юридичні особи не мають права використовувати це
найменування.
Юридична особа може мати крім повного найменування також і скорочене.
Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування

(далі - фірмове найменування), яке може бути зареєстровано у порядку, передбаченому законом.
Фірмове найменування повинно: а) правдиво відбивати правовий статус юридичної особи і не вводити в
оману інших учасників цивільного обороту (принцип дійсності); б) мати розрізняльні ознаки, які не
припускали б можливості сплутати одне підприємницьке товариство з іншим (принцип виключності); в)
може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом (принцип публічності).
Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не

встановлено законом. Вказівка в установчому документі місцезнаходження зобов'язує юридичну особу
(її органи) діяти в його межах. Для діяльності в інших місцях юридична особа може відкривати або
філії, або представництва.
Товарний знак - це позначення, що служить для індивідуалізації певної групи товарів юридичних осіб
або індивідуальних підприємців.
Знак обслуговування - це позначення, що служить для індивідуалізації певної групи робіт або послуг,
які виконуються або надаються юридичними особами або індивідуальними підприємцями.
Товарний знак і знак обслуговування є засобами індивідуалізації товарів, робіт і послуг.
Правила про товарні знаки застосовуються до знаків обслуговування в повному обсязі, без будь-яких
особливостей і винятків. У зв'язку з цим на термінологічному рівні російське законодавство вважає
достатнім описувати відносини, пов'язані тільки з товарним знаком.
Умова правової охорони:
1) Володіння розпізнавальну здатність (основний критерій). Розрізнювальна здатність позначення
відсутня, якщо воно тотожне іншому позначенню або імітує інше позначення, тобто схоже до ступеня
змішування.
2) Оригінальність (специфічний прояв розрізняльної здатності).
3) Новизна (факультативний критерій).
Необхідність державної реєстрації та знак охорони.
Виключне право на товарний знак визнається і охороняється за умови державної реєстрації товарного
знака. Для оповіщення про своє виключне право правовласник вправі використовувати знак охорони,
який міститься поруч із зареєстрованим товарним знаком, складається з букви "R" або, або словесного
позначення "товарний знак" або "зареєстрований товарний знак".
Структура товарного знака: охоронювані елементи (обов'язково) та охороняються елементи
(факультативно).
2. Види товарних знаків:
1) По різновидах позначень:
- словесні;
- образотворчі;
- об'ємні;
- комбіновані;
- інші позначення (наприклад, світова практика допускає звукові і нюхові позначення).
2) По приналежності:
- індивідуальні;
- колективні.
3) За ступенем популярності:
- новостворені;
- загальновідомі.
Можливість визнання позначення товарним знаком. Не визнаються товарними знаками позначення
(елементи позначення), які:
а) є помилковими або здатними ввести в оману споживача щодо товару або його виробника;
б) суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі.
Товарний знак не може повністю складатися з елементів, що представляють собою:
а) державні герби, прапори та інші державні символи і знаки;
б) скорочені або повні найменування міжнародних та міжурядових організацій, їх герби, прапори, інші
символи і знаки;
в) офіційні контрольні, гарантійні або пробірні клейма, печатки, нагороди та інші відзнаки;
г) імітацію зазначених елементів.
Виняток. Такі елементи можуть бути включені в товарний знак як охороняються елементи, якщо на це є
згода відповідного компетентного органу.
3. Система обмежень для реєстрації позначень в якості товарних знаків і знаків обслуговування.
Обмеження в частині використання символів культурної спадщини. Не допускається державна
реєстрація позначень, які є:
а) офіційними найменуваннями та зображеннями особливо цінних об'єктів культурної спадщини
народів Російської Федерації або об'єктів всесвітньої культурної чи природної спадщини;
б) зображеннями культурних цінностей, що зберігаються в колекціях, зборах і фондах;
в) імітують зазначені позначення.
Виняток. Такі позначення можуть бути зареєстровані як товарний знак, якщо реєстрація запитується
власником або за згодою власника.
71. Строки та терміни у цивільному праві. Позовна давність.
Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строки не належать до дій чи подій, і не займають самостійного значення в системі юридичних фактів. Як
форма часу, строк властивий і першим і другим видам юридичних фактів.
У науковій літературі поділяють наступну класифікацію строків і термінів:
За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на

імперативні і диспозитивні. Імперативні не підлягають зміні за згодою сторін. Диспозитивні строки виз-
начаються за згодою сторін, тобто можуть бути змінені.
За способами встановлення строки визначаються закінченням періоду часу, що обчислюється роками,

місяцями, тижнями, днями і годинами. Строк або термін можуть бути визначені також вказівкою на подію,
яка обов’язково має настати, або моментом витребування кредитора, або вказівкою на подію, яка може
настати, а може і не настати.
За підставами встановлення виділяють строки та терміни, встановлені: законом, адміністративним актом,

правочином та рішенням суду.
Всі строки поділяються на регулятивні та охоронні.
До регулятивних відносяться строки здійснення суб’єктивних прав і виконання обов’язків.
До охоронювальних відносяться строки захисту цивільних прав:
1) Гарантійні строки – це період часу, впродовж якого продавець, виготівник чи інший послугонадавач
гарантує придатність товару (речі) чи послуги для використання за звичайним призначенням, а набувач
(користувач) вправі вимагати безоплатного усунення виявлених недоліків, заміни товару (послуги) чи
застосування інших встановлених законом чи договором наслідків.
Стаття 256. Поняття позовної давності
1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист
свого цивільного права або інтересу.
Стаття 257. Загальна позовна давність
1. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Стаття 258. Спеціальна позовна давність
1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або
більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
2. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.
У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової
інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;
3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права
купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);
4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);
5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);
7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу);
8) про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства.
{Частину другу статті 258 доповнено пунктом 8 згідно із Законом № 2275-VIII від 06.02.2018}
{Частину третю статті 258 виключено на підставі Закону № 4176-VI від 20.12.2011}
{Частину четверту статті 258 виключено на підставі Закону № 4176-VI від 20.12.2011}
5. Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів
та їх стягнення в дохід держави.
{Статтю 258 доповнено частиною п’ятою згідно із Законом № 263-IX від 31.10.2019}
Стаття 259. Зміна тривалості позовної давності
1. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.
Стаття 260. Обчислення позовної давності
1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків,
встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
2. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
2) Строки оперативного захисту – це встановлений законом або договором проміжок часу, протягом якого
особа можезахищатисвоє порушене суб´єктивне право власними односторонніми діями і без звернення до
юрисдикційного органу, тобто вживати заходи оперативного захисту.
3) Претензійний строк — це встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого особа у

встановлених законом випадках має звернутися до порушника договору з вимогою (претензією) про
врегулювання спору, що виник між ними, їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від цього
залежить можливість позовного захисту.
4) Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого
цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).
5) Преклюзивні (присічні) строки – це період, із закінченням якого припиняється цивільне право як таке. Він
надає уповноваженій особі строго визначений час для реалізації свого права і припиняє це право у разі його
невикористання чи неналежного використання.
6) Процесуальні строки – це період у часі, у межах якого вчиняються процесуальні дії у певному судовому
процесі.
72. Суб’єкти авторського права. Співавторство.
Суб ‘єктами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці
передали свої авторські майнові права. Автором є фізична особа, яка своєю творчою працею
створила твір (ст. 1 Закону).
Стаття 437 ЦК та ст. 28 Закону закріпили, що авторське право виникає з моменту створення твору.
Але строки чинності особистих немайнових та майнових прав є різними.
Щодо особистих немайнових прав ст. 425 ЦК встановлює, що ці права є чинними безстроково,
якщо інше не передбачено законом. Обов ‘язок їх дотримання необмежено у часі лежить на будь-
якій особі.
Майнові права інтелектуальної власності, відповідно до ст. 425 ЦК, є чинними протягом строків,
встановлених Кодексом, іншим законом чи договором. Законодавством (ст. 446 ЦК, ст. 28 Закону)
визначено, що майнові права автора твору за загальним правилом діють протягом усього життя
автора та сімдесят років після його смерті. Якщо твір було створено у співавторстві, цей строк
обчислюється після смерті останнього співавтора. Сімдесят років відліковується з 1 січня року,
наступного за роком смерті автора.
Суб ‘єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи
не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права
автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може
зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.
Стаття 436. Співавторство
1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від
того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й
самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне
значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.
2. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне
значення.
3. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору
авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.
Стаття 437. Виникнення авторського права
1. Авторське право виникає у його автора в момент створення твору.
73. Суб’єкти та об’єкти суміжних прав.
Суміжні права в об ‘єктивному розумінні є сукупністю цивільно-правових норм, що регулюють

відносини з використання виконань творів, фонограм, відеограм та програм мовлення.
У суб ‘єктивному розумінні суміжні права являють собою особисті немайнові та майнові права
виключного характеру, надані законом виконавцям, виробникам фонограм і відеограм та
організаціям мовлення.
Стаття 449 ЦКУ. Об ‘єкти суміжних прав
1. Об ‘єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об ‘єктів та
незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:
а) виконання;
б) фонограми;
в) відеограми;
г) програми (передачі) організацій мовлення.
Стаття 450. Суб ‘єкти суміжних прав
1. Первинними суб ‘єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми,
організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми,
відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім ‘я (найменування) якої
зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час
передачі організації мовлення.
2. Суб ‘єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи
закону.
Стаття 451. Виникнення суміжних прав
1. Право інтелектуальної власності на виконання виникає з моменту першого його здійснення.
2. Право інтелектуальної власності на фонограму чи відеограму виникає з моменту її вироблення.
3. Право інтелектуальної власності на передачу (програму) організації мовлення виникає з моменту
її першого здійснення.
4. Особа, яка має суміжне право, для сповіщення про свої права може використовувати спеціальний
знак, встановлений законом.
Відповідно до ст.38 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» виконавцеві твору належать такі
особисті немайнові права:
а) вимагати визнання того, що він є виконавцем твору;
б) вимагати, щоб його ім ‘я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв ‘язку з кожним
його виступом, записом чи виконанням (у разі, якщо це можливо);
в) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь-якому
перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і
репутації.
Виробник фонограми, виробник відеограми має право зазначати своє ім ‘я (назву) на
кожному носії запису або його упаковці поряд із зазначенням авторів, виконавців і назв творів,
вимагати його згадування у процесі використання фонограми (відеограми).
Організація мовлення має право вимагати згадування своєї назви у зв ‘язку із записом,
відтворенням, розповсюдженням своєї передачі і публічним повторним сповіщенням її іншою
організацією мовлення.
Стаття 452 ЦКУ. Майнові права інтелектуальної власності на об ‘єкт суміжних прав
1. Майновими правами інтелектуальної власності на об ‘єкт суміжних прав є:
1) право на використання об ‘єкта суміжних прав;
2) виключне право дозволяти використання об ‘єкта суміжних прав;
3) право перешкоджати неправомірному використанню об ‘єкта суміжних прав, у тому числі
забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
2. Майнові права інтелектуальної власності на об ‘єкт суміжних прав належать відповідно
виконавцеві, виробнику фонограми, виробнику відеограми чи організації мовлення, якщо інше не
встановлено договором чи законом.
Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання
(ст. 44 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»).
Особисті немайнові права виконавців охороняються безстроково.
74. Субсидіарне застосування норм цивільного законодавства.
Субсидіарне застосування норм цивільного законодавства є як способом подолання прогалин, так правовим
засобом економії нормативного матеріалу. Зазначений спосіб подолання прогалин належать до додаткових п
роцедур, оскільки повного подолання прогалин не відбувається.
Стаття 619. Субсидіарна відповідальність
1. Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова
(субсидіарна) відповідальність іншої особи.
2. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити
вимогу до основного боржника.
Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього
в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до
особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
3. Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну
відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до
основного боржника.
4. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй
кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову, - подати клопотання про
залучення основного боржника до участі у справі.
У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має
право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він
мав проти кредитора.
75. Укладення договору. Оферта. Акцент. Момент укладення договору.

1. Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
{Абзац перший частини першої статті 638 із змінами, внесеними згідно із Законом № 738-IX від
19.06.2020 }
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або
є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із
сторін має бути досягнуто згоди.
2. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття
пропозиції (акцепту) другою стороною.
Офе́ рта (від лат. offero — пропоную) — пропозиція певній стороні укласти договір з урахуванням
викладених умов. Може мати письмову або усну форму. Оферта вважається прийнятою після її акцепту.
Прийняття (акцепт) оферти є юридично значущею дією, наслідком якої є виникнення між сторонами
договору[1].
Розрізняють два види оферти: тверду і вільну.
Тверда оферта — це документ, у якому надається письмова пропозиція на продаж або купівлю
визначеного товару або послуг, надісланий продавцем одному можливому покупцеві, де вказуються
суттєві умови майбутнього контракту й визначено строк дії оферти.
Вільна оферта — це документ, який може бути виданий на одну й ту саму партію товару кільком
можливим покупцям; не зв'язує продавця своєю пропозицією і не встановлює строк для відповіді.
Якщо оферту не було прийнято обома сторонами, то одна із сторін може надати іншій контроферту з
викладенням свого бачення співробітництва.
В повсякденній діловій практиці України поширеним прикладом оферти є "рахунок-фактура". За
запитом покупця продавець формує та надсилає "рахунок-фактуру", в якій зазначає перелік товарів,
кількість, ціну та інші комерційні умови: ті, що належать до істотних умов договору як необхідних з
точки зору закону для укладення договору, а також ті, що з якихось причин є важливими для
контрагентів. Найчастіше при цьому передбачається, що для виконання поставки покупець має сплатити
авансом суму зазначену у рахунку-фактурі або її частину. Такий "рахунок-фактура" є офертою, а оплата
рахунку - дією, яка свідчить про прийняття покупцем умов рахунку, тобто є акцептом шляхом вчинення
дій.
Менш поширеною формою оферти в Україні є Замовлення на закупівлю, які покупець направляє
постачальнику.
Акце́пт (лат. acceptus — прийнятий) — згода на оплату або гарантування оплати документів.
Згода прийняти умови, що містяться у пропозиції укласти договір.
Форма розрахунків, за якої платіжна вимога, виписана постачальником, оплачується банком тільки
після згоди боржника.
Акцепт векселя — підпис платника на переказному векселі, що засвідчує його згоду на сплату поданого
векселя. Акцепт чека або комерційного векселя банком означає, що банк гарантує його оплату.
Стаття 642. Прийняття пропозиції
1. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт)
повинна бути повною і безумовною.
2. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді
вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари,
надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її
бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в
пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
3. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття,
повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в
момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.
Акцептант — особа, яка бере на себе зобов'язання платежу за переказним векселем (трасат або
посередник в акцепті). Акцептант відповідає згідно з умовами свого акцепту.
Акце́ пт(лат. acceptus) векселя — згода на оплату векселя.
Акцептант має право здійснити частковий акцепт, тобто погодитись не на усю вексельну суму і тоді
на залишок коштів вексель вважатиметься неакцептованим. В окремих випадках, насамперед, при
наявності високого ступеня довіри між контрагентами, можуть використовуватись і векселі без
акцепту, однак в таких випадках для реалізації своїх вимог векселедержатель позбавлений
можливості скористатись силою вексельного права. Для підвищення надійності векселя може
використовуватись акцепт відомих банків.
Банківське акцептування — банківські операції щодо оплати платіжних документів або згода
банку на надання гарантії їх оплати. При цьому боржник переказує суму боргу банкові до строку
його оплати, а потім банк проводить оплату. В разі неплатоспроможності боржника оплата
проводиться за рахунок банку-акцептанта. Банківське акцептування застосовується також і у
зовнішньоторговельних операціях.
Момент укладення договору
1. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір,
відповіді про прийняття цієї пропозиції.
2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також
передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного
майна або вчинення певної дії.
3. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
76. Фізична особа – підприємець.
Ст. 42 Конституції, що встановлює загальне правило, за яким кожна

людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний
ризик господарська діяльність, що здійснюється суб ‘єктами господарювання
(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та
одержання прибутку.
Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом,
має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. Наприклад,
обмежене право на зайняття підприємницькою діяльністю депутатів, посадових і
службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.
Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної
реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці
договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.
До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-
правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб,
якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Цивільно-правова відповідальність фізичної особи – підприємця (ст.52
ЦКУ)
1. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов ‘язаннями, пов ‘язаними з

підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із
законом не може бути звернено стягнення.
2. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за
зобов ‘язаннями, пов ‘язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм
особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка
належатиме їй при поділі цього майна.
ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців
та громадських формувань» від 15.05.2003 № 755-IV
77. Філії на представництва юридичної особи.
Стаття 95. Філії та представництва

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та
здійснює всі або частину її функцій.
2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її
місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що
їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею
довіреності.
5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.
78. Форма договору. Зміна та розірвання договору. Правові наслідки.
Стаття 639. Форма договору

1. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені
законом.
2. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту
надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, він
вважається укладеним у письмовій формі.
3. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена
письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
4. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається
нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Стаття 651. Підстави для зміни або розірвання договору
1. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено
2. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного
порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона
значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
3. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку
відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Стаття 611. Правові наслідки порушення зобов'язання
1. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом,
зокрема:
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено
договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
2. У разі порушення боржником негативного зобов’язання кредитор незалежно від сплати неустойки та
(або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої
боржник зобов’язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов’язання. Така вимога може бути
пред’явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов’язання.
79. Форма правочину. Правові наслідки недотримання форми правочину.
Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь. ЦК
передбачає можливість вияву волі (волевиявлення) як в усній, так і в письмовій формі (простій
чи з нотаріальним посвідченням).
ФОРМИ ПРАВОЧИНУ:
1. Конклюдентні дії (лат. concludo - роблю висновок) - це дії особи, що виявляють її
волю встановити правовідношення, але не у формі усного чи письмового волевиявлення, а своєю
поведінкою, щодо якої можна зробити певний висновок про конкретний намір. До
конклюдентної дії належить використання автоматів, банкоматів, придбання через касира
розфасованих товарів тощо.
2. Мовчання (ч.3 ст.205 ЦКУ). Наприклад, якщо орендар продовжує користуватися
майном після спливу строку договору за відсутності заперечень з боку орендодавця, договір
вважається поновленим на тих самих умовах на раніше визначений договором строк (ст. 764
ЦК).
3.Усна форма.
4. Проста письмова форма.
5. Письмова, нотаріально посвідчена.
6. письмова з дотриманням спеціальгних вимог (державна реєстрвація тощо).
У простій письмовій формі правочин можна вчинити шляхом складання певного
документу (договору, довіреності), підписаного особами, які беруть участь у правочині.
Правочин також може бути вчинений шляхом обміну листами, телеграмами тощо, підписаними
особами, які їх посилають.
Правочин вважається вчиненим у письмовій формі з нотаріальним посвідченням, коли
укладений документ завірений державним або приватним нотаріусом, а у місцях, де нема
нотаріусу, іншою посадовою особою, уповноважену законом вчиняти нотаріальні угоди
Правочини, які можуть вчинятися усно
За загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються

сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання
письмової форми має наслідком їх недійсність ч.1 ст.206 ЦКУ). Це правочини фізичних осіб між
собою на суму, що не перевищує двадцятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходу
громадян. Частина 2 ст. 206 ЦК передбачає обов ‘язок організацій, які оплатили товари або
послуги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отриманої суми грошей та підстав
для їх отримання. Правочини на виконання договору можуть за домовленістю сторін вчинятися в
усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова
форма. Проте усні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це
суперечить договору або закону.
Правочини які належить вчиняти у письмовій форм
Чинне законодавство встановлює, що письмовою формою вважається фіксація змісту
правочину в одному або кількох документах. Це може бути єдиний письмовий документ
(договір), підписаний усіма учасниками правочину. Це може бути кілька документів, що
складаються окремо, але відображають узгодження волі сторін — листи, телеграми тощо. Крім
того, правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін вчинена за
допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв ‘язку.
Обов ‘язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис
на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є
юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами
(статутом, засновницьким договором) та скріплюються печаткою юридичної особи.
Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-
числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається це лише тоді,
коли такий порядок підпису: або передбачений законом; або сторонами заздалегідь досягнута
згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.
За фізичну особу, котра внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може
власноручно підписатися, правочин за її дорученням може підписати інша особа. Проте фізична
особа, яка підписала правочин за того, хто його вчиняє, не вважається стороною правочину, а є
лише виконавцем фізичної дії.
Згідно із ст. 208 ЦК у простій письмовій формі мають укладатися правочини між
юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли
момент вчинення правочину збігається з виконанням; правочини фізичних осіб між собою, на
суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян; інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом. У документі має бути
вказаний зміст правочину, його сторони, які повинні засвідчити документ своїм підписом (а
якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін
можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин
(спеціальна форма тощо). У випадках, прямо вказаних у законі, або за погодженням сторін,
недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину. Зокрема, безпосередньо у
ЦК передбачена обов ‘язковість дотримання простої письмової форми (під страхом нікчемності
правочину) у випадках вчинення правочину щодо забезпечення виконання зобов ‘язання.
Нотаріальна форма правочину
Для деяких правочинів ЦК та інші акти цивільного законодавства передбачають
обов ‘язкове нотаріальне посвідчення відповідного документу, у вигляді якого цей правочин
вчинений. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення,
наміри суб ‘єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані
нотаріусом, і розглядаються як встановлені і достовірні.
У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса, необхідні дії здійснюють уповноважені
на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених
законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною
посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном
морського судна тощо.
Необхідність вчинення правочину в нотаріальній формі, як правило, передбачена

стосовно майна, що має значну цінність. До нього, зокрема, належать:
договори про відчуження (купівля-продаж, дарування, рента, довічне утримання)
житлового будинку, іншої нерухомості;
договори про заставу нерухомого майна транспортних засобів, космічних об ‘єктів;
договори про відчуження земельних ділянок, які знаходяться в колективній або приватній
власності;
договори купівлі-продажу майна державних підприємств
шлюбний договір (ст. 94 СК України);
заповіти (ст. 1247 ЦК);
спадковий договір (ст. 1304 ЦК);
довіреність на вчинення правочинів, які потребують обов ‘язкової нотаріальної форми, а
також на здійснення дій відносно підприємств, закладів, організацій, за винятком випадків, коли
законом або спеціальними правилами допускається інша форма довіреності.
Стаття 215. Недійсність правочину
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною

(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У

цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша
заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може
бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину
1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що
вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли
одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того,
що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків
та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо
законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть

змінюватися за домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена
будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину
1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і
правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього
недійсної частини.
Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину
1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком
його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин
може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не
може грунтуватися на свідченнях свідків.
2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги
щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її
вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом
дійсним.
80. Цивільні правовідносини: поняття, елементи та види.
Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові

відносини між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних
цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і
забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.
Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових
відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема.
Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і

методу цивільного права.
Виділяються такі особливості цивільно-правових відносин:
а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові відносини) і особисті немайнові відносини,

врегульовані нормами цивільного права;
б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; Юридична рівність

– відсутність владної підпорядкованості однієї сторони іншій. Автономія волі (вільне волевиявлення) –
учасники приватних відносин мають вільний розсуд вступати їм у відносини на свій ризик і під власну
відповідальність. Майнова самостійність – учасники правовідносин є власники свого майна і несуть
відповідальність за нього перед іншими суб’єктами цивільних відносин;
в) суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають,
змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів під впливом правових норм.
Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки
дозволяє правильно застосувати норми цивільного права у кожному конкретному випадку. Традиційно
вирізняють такі види цивільних правовідносин:
1) майнові та особисті немайнові. Майнові правовідносини спрямовані головним чином на задоволення

матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності,
договірні, щодо відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов’язані з
охороною індивідуальності людини та з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і
є невідчужувані від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).
2) абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло
зобов’язальних осіб. Так, у відносинах власності зобов’язальною стороною виступають усі особи, які
оточують власника, оскільки ніхто не може порушувати права власника щодо володіння, користування та
розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за
договором купівлі - продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а
покупець - відповідно передбачені речі від конкретного продавця;
3) речові та зобов’язальні. У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно.
Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов 'язальних
правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов’язаної особи: продавець реалізує своє право на
отримання грошової суми, якщо покупець виконує обов’язок щодо її сплати.
Елементи цивільних правовідносин

Елементами цивільних правовідносин є: суб’єкти, об’єкти, і зміст (суб’єктивне цивільне право та
суб’єктивний цивільний обов’язок).
Суб’єкти цивільних правовідносин. Суб’єктами цивільних правовідносин виступають його учасники, які
також називаються особами. Суб’єкт цивільних правовідносин, якому належить право, називається
суб’єктом права. Суб’єкт цивільних відносин, на якого покладено обов’язок, називається пасивним
суб’єктом. У цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб’єкти.
Ст. 2 ЦК визначає коло учасників цивільних відносин, до якого входять два види учасників: приватні особи
(фізичні та юридичні), та суб’єкти публічного права (держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права).
Фізичні та юридичні особи мають цивільну правосуб’єктність, що обумовлює їх здатність виступати

учасниками цивільних відносин. Елементами правосуб’єктності є: правоздатність та дієздатність. Цивільна
правоздатність — це здатність особи мати цивільні права та обов’язки. ЦК України містить визначення
правоздатності фізичних (ст. 25 ЦК) та юридичних осіб (ст. 91 ЦК). Цивільна дієздатність — це здатність
громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Виникає у
повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У складі дієздатності слід
виділити деліктоздатність
Фізичною особою вважається людина, яка виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК). Залежно від
приналежності до певної держави фізичні особи можуть бути громадянами України, іноземними
громадянами та особами без громадянства. Всі вони рівні в здатності мати громадянські права та обов’язки
– цивільну правоздатність (ч. 1 ст. 25, ч. 1 ст. 26).
Юридичні особи – це організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, які наділені
цивільною правоздатністю і дієздатністю, можуть бути позивачем і відповідачем у суді (ст. 80 ЦК).
Юридичні особи можуть мати такі самі права та обов’язки, які фізична особа, за винятком тих, передумовою
володіння якими є природні властивості людини (ст. 91 ЦК). Правоздатність юридичних осіб називається
спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як громадяни
мають однакову для всіх правоздатність. Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю.
Учасниками цивільних відносин можуть бути також публічно-правові утворення: держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні утворення, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права. За
вітчизняним законодавством такі утворення визнаються учасниками цивільних відносин, хоч і не є особами.
Вітчизняний законодавець закріпив ідею, згідно з якою публічно-правові утворення не потребують
наділення їх статусом юридичної особи, оскільки участь в цивільних відносинах для них не є основною
функцією, а лише обумовлено потребами здійснення публічних інтересів. Однак, в цивільних відносинах на
публічно-правові утворення багато в чому фактично поширюються положення про юридичні особи.
При цьому, особи і публічно-правові утворення в цивільних відносинах знаходяться в рівному становищі.
Це означає, що в цивільно-правових відносинах публічно-правові утворення не здійснюють владних
повноважень; тут вони підкоряються загальним принципам цивільного права, виступають на рівних засадах
з іншими їх учасниками – фізичними та юридичними особами, не мають права використовувати ніяких своїх
владних повноважень щодо інших учасників. Для того. щоб бути учасником певних правовідносин, суб’єкт
має володіти необхідним обсягом правосуб’єктності.
Об’єкти цивільних правовідносин. Під об’єктом цивільного правовідношення розуміють все те, на що
направлене цивільне првовідношення, тобто, на що спрямовані суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок
осіб, з метою задоволення потреб і інтересів суб’єкта права. Ст. 177 ЦК визначає такі види об’єктів
цивільних прав: 1) речі, в тому числі й гроші та цінні папери (є найпоширенішим об’єктом і можуть бути
предметом практично будь-якого договору, іноді в літературі речі називають об’єктами другого порядку, а
дії сторін об’єктами першого порядку); 2) інше майно, майнові права; 3) результати робіт; 4) послуги
(послуги від виконання робіт відрізняються наявністю у виконанні робіт матеріалізованого результату, а
послуга, в свою чергу, повністю споживається в процесі її надання); 5) результати інтелектуальної творчої
діяльності; 6) інформація; 7) інші матеріальні і нематеріальні блага; 8) дії – об’єкт цивільних правовідносин,
що виникає з договору.
Зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок. У юридичній

літературі і на практиці суб’єктивне право характеризується як єдність трьох елементів: а) вид і міра
можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору
варіанта поведінки в межах наданого суб’єктивного права, користування матеріальними і духовними
благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії; б) право
(можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на
чужі дії; в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов’язаних осіб.
Отже, суб’єктивне цивільне право — це певні можливості відповідного суб’єкта, міра і вид його можливої
поведінки.
При цьому, законодавцем встановлюються певні правила здійснення цивільних прав:
1) особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд;
2) нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків,
встановлених законом;
3) особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби,
тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства;
4) особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім
випадків, встановлених законом;
5) встановлюється презумпція добросовісної та розумної поведінки особи у випадку, якщо законом

встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права;
6) цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;
7) при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб,
завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;
8) не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання
правом в інших формах;
9) при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;
10) не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції,

зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення
інтересів уповноваженої особи. Структуру юридичного обов’язку становлять такі елементи (зміст): 1)
необхідність здійснення або утримання від певних дій; 2) необхідність виконання вимог уповноваженої
сторони; 3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання
покладених зобов’язань.
Цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
При цьому, слід зазначити, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для
неї. Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які
встановлені договором або актом цивільного законодавства. Також особа може бути звільнена від
цивільного обов’язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного
Залежно від характеру суб’єктивних прав і обов’язків, зобов’язана особа може відігравати:
А) Активну роль, тобто виконувати певні дії: сплачувати кошти, передавати майно тощо. Таку роль
відіграють особи у зобов’язальних правовідносинах;
Б) Пасивну роль, тобто не здійснювати ті чи інші дії, не перешкоджати у здійсненню управнених суб’єктів
своїх прав. Прикладом є речові правовідносини, де активною фігурою виступає власник майна. Він активно
користується трьома повноваженнями, а зобов’язані особи повинні не перешкоджати здійсненню ним своїх
прав.
У більшості цивільно-правових правовідносин, кожен із суб’єктів має і права, і обов’язки. Тільки у деяких
видах договорів є чисто уповноважені і чисто зобов’язані особи (договір дарування).
ПИТАННЯ
з кримінального права
Загальна частина
1. Види складів кримінальних правопорушень.
Матеріальний склад кримінального правопорушення — склад кримінального правопорушення, об'єктивна
сторона якого передбачає настання суспільно небезпечних наслідків як її обов'язкову ознаку
Формальний склад кримінального правопорушення — склад кримінального правопорушення, для
наявності об'єктивної сторони якого необов'язкове настання суспільно небезпечних наслідків для
кваліфікації кримінального правопорушення.
Усічений склад злочину – це юри- дичний склад, в якому момент закінчення злочину пов'язується з
вчиненням діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною
діяльністю
2. Відмінність кримінальних правопорушень від інших правопорушень.
Тому відмінність між кримінальним правопорушенням та іншими правопорушеннями визначається

за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка кримінального правопорушення виявляється саме в
підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше
правопорушення. Тому відмінність кримінального правопорушення від інших правопорушень полягає
у кількісній, а не якісній характеристиці.
3. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за загальним правилом. Поняття

зниженого віку настання кримінальної відповідальності.
Кримінального кодексу України "Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилося 16 років
Закон також (ч. 2 ст. 22 КК України) передбачає і знижений вік кримінальної відповідальності. Йдеться
про осіб у віці від 14 до 16 років
4. Елементи та ознаки складу кримінального правопорушення.
Ознаки кримінального правопорушення:
1) Суспільно небезпечність (характер та ступінь суспільної небезпеки)
2) Винність (вина особи)
3) Протиправність (те що передбачені ККУ)
4) Караність
5) Діяльність (дія чи бездіяльність)
6) Аморальність
5. Завдання Кримінального кодексу України.
Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини
і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання
злочинам
6. Кримінальне право та суміжні галузі права.
Кримінальне і конституційне право. Конституційне право, норми якого закріплені в Конституції

України та інших конституційних законах (наприклад, у законі про громадянство), мають основне
значення для кримінального права. Перш за все норми кримінального права повинні цілком
відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить положенням Основного
Закону, вона не може бути застосована. Норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть
застосовуватися при вирішенні кримінальних справ. Наприклад, ст. 41 КК, що регулює
відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути правильно
застосована тільки на підставі ст. 60 Конституції, де передбачено, що ніхто не зобов’язаний
виконувати явно злочинні розпорядження чи накази і що за віддання і виконання явно злочинного
розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.
Кримінальне й адміністративне право. Тісний зв’язок між цими галузями права спостерігається в тій
частині адміністративного права, що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопорушення
(так звані адміністративні делікти). У цій своїй частині адміністративне право виконує охоронну функцію,
захищаючи правопорядок від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охороняє
правопорядок від більш небезпечних посягань — злочинів, а адміністративне право — від менш
небезпечних правопорушень — адміністративних деліктів. Саме ступінь суспільної небезпечності відрізняє
адміністративний делікт від злочину. Наприклад, дрібне хуліганство — це адміністративний делікт, що
тягне за собою адміністративне стягнення. Хуліганство ж як злочин є більш суспільно небезпечним: воно
грубо порушує суспільний порядок, норми моральності і тому тягне за собою досить суворе кримінальне
покарання за ст. 296 КК.
3. Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні

діяння є злочинами і які покарання можуть бути призначені особам, винним у їх учиненні. З метою
правильного з’ясування питання про винність особи в учиненні злочину і правильного застосування до неї
покарання встановлено особливу процесуальну процедуру, яка виявляється в розслідуванні і розгляді
кримінальних справ. Ця процесуальна процедура (кримінальний процес, чи кримінальне судочинство)
регулюється нормами кримінально-процесуального права, зосередженими в Кримінально-процесуальному
кодексі України (КПК). Таким чином, зв’язок між кримінальним (матеріальним) правом і кримінально-
процесуальним правом виявляється, насамперед, у тому, що вони співвідносяться між собою як зміст і
форма. Кримінально-процесуальне право є формою, в якій застосовується кримінальне право. Кримінальне
право і кримінальні правовідносини реалізуються через кримінально-процесуальне право, через
кримінально-процесуальні відносини. Якби не було кримінального права, кримінально-процесуальне право
було б безпредметним. З іншого боку, відсутність кримінально-процесуального права позбавила б
кримінальне право тієї необхідної процесуальної форми, в якій воно тільки і може реалізуватися.
4. Кримінальне і кримінально-виконавче право. Кримінально-виконавче право (його також називають

виправно-трудовим правом) являє собою сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини,
що виникають у процесі виконання покарань, призначених вироком суду. Тісний зв’язок кримінально-
виконавчого права з кримінальним визначається перш за все тим, що воно ґрунтується на нормах
кримінального права, яке визначає підстави, межі, умови і порядок призначення покарань. Сам же порядок і
умови виконання (відбування) таких покарань регулюються нормами кримінально-виконавчого права,
зосередженими у Кримінально-виконавчому кодексі України (КВК). Мета покарання, визначена в ст. 50 КК,
а саме кара засудженого, його виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами, в подальшому реалізується в кримінально-виконавчому праві (ст. 1
КВК).
5. Кримінальне право і міжнародне право. Зв’язок цих галузей права визначається тим, що деякі інститути
регулюються і в міжнародному, і в кримінальному праві. Так, питання чинності кримінального закону в
просторі, його поширення на іноземців і осіб без громадянства, питання відповідальності осіб, які
користуються дипломатичною недоторканністю, видання злочинців регулюються нормами як
кримінального права, так і міжнародного. Цей зв’язок виявляється і в тому, що деякі норми кримінального
права введено у кримінальне законодавство України на підставі міжнародних угод, до яких вона
приєдналася. Наприклад, відповідно до Гаазької (1970 р.) і Монреальської (1971 р.) конвенцій про боротьбу
з незаконним захопленням повітряних суден у КК встановлено кримінальну відповідальність за викрадення
повітряного судна (ст. 278). Відповідно до міжнародної конвенції про заборону найманства в КК уведено
статтю, яка передбачає відповідальність за найманство (ст. 447).
7. Ознаки суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення.

8. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
З якого віку особи підлягають кримінальній відповідальності-
Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Однак, за вчинення окремих видів злочинів до кримінальної відповідальності притягуються
неповнолітні особи у віці від 14 до 16 років.
Які види покарань застосовуються до неповнолітньої особи-

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні
види покарань як штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт або позбавлення волі. Крім того,
до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
У чому полягають особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх-

Для неповнолітніх передбачені особливі, менш суворі, більш гуманні умови кримінальної
відповідальності та покарання, порівняно з дорослими злочинцями, а саме:
за певних умов допускається можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної
відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру;
скорочено види покарань та обмежено строки встановлених покарань;
передбачено більш м’які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;
зменшено строки після спливу яких до неповнолітнього можливе застосування умовно-дострокового
звільнення, а також строки погашення і зняття судимості.
Які особливості при призначенні покарання-

Суд, окрім того, що враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що
пом’якшують та обтяжують покарання, також враховує умови його життя та виховання, вплив
дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.
Також неповнолітній вік особи, сам по собі, є обставиною, що пом’якшує покарання. Вона обов’язково
має враховуватись при призначенні покарання незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду
справи повноліття.
Чи може бути неповнолітній звільнений від відбування кримінального покарання-

Так, українське законодавство передбачає таку можливість, але за певних умов. По-перше,
неповнолітня особа може бути звільнена від покарання з випробуванням. Проте, таке звільнення є
можливим якщо особу засудили до арешту чи позбавлення волі. Іспитовий строк встановлюється
тривалістю від 1 до 2 років. По-друге, неповнолітнього може бути звільнено від покарання із
застосуванням примусових заходів виховного характеру. Якщо неповнолітній вчинив злочин
невеликої або середньої тяжкості, його може бути звільнено. Проте, має бути визнано, що внаслідок
щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки він, на момент постановлення вироку, не потребує
застосування покарання.
У цьому разі суд застосовує примусові заходи виховного характеру:
застереження;
обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або
трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
покладення на неповнолітнього, який досяг 15-ти річного віку і має майно, кошти або заробіток,
обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки;
направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до
його виправлення, але на строк, що не перевищує 3 років.
Але варто пам’ятати, у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього
примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної
відповідальності.
У яких випадках неповнолітню особу можуть засудити до позбавлення волі-

Позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням і може застосовуватися за:
вчинений повторно злочин невеликої тяжкості ‒ на строк не більше 1 року 6 місяців;
злочин середньої тяжкості ‒ на строк не більше 4 років;
тяжкий злочин ‒ на строк не більше 7 років;
особливо тяжкий злочин ‒ на строк не більше 10 років;
особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, ‒ на строк до 15 років.
9. Підстави кримінальної відповідальності.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке
містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України (ч. 1 ст. 2 КК України). Склад
злочину – єдина підстава кримінальної відповідальності.
Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке
містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
2. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду.
3. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за те саме кримінальне
правопорушення більше одного разу.
10. Поняття кримінального правопорушення та його ознаки. Класифікація злочинів.

Кримінальне правопорушення - це соціальне та правове явище, тому категорія «кримінальне
правопорушення» має два значення:
1) як вчинюване в реальній дійсності суспільно небезпечне діяння, тобто як вольовий вчинок людини;
2) як загальне визначення кримінального правопорушення, що існує в законі про кримінальну
відповідальність.
До ознак кримінального правопорушення належать такі: суспільна небезпечність, винність, протиправність,

караність. При цьому суспільну небезпечність і винність зазвичай називають сутнісними ознаками, а
протиправність і караність – формальними ознаками кримінального правопорушення. Суспільна
небезпечність визначається в кримінально-правовій науці як об’єктивна, сутнісна, стрижнева властивість
кримінального правопорушення, яка існує в реальній дійсності незалежно від бажання законодавця, у
зв’язку з чим завдання останнього полягає в тому, щоб правильно оцінити умови життя суспільства й
ухвалити рішення про віднесення того чи іншого суспільно небезпечного діяння до кримінальних
правопорушень. Суспільна небезпечність об’єктивно притаманна діянню, що й обумовлює його
криміналізацію, тобто суспільна небезпечність означає, що лише те діяння може бути криміналізовано,
суспільна небезпечність якого є достатньо високою.
Класифікація злочинів
11. Поняття неосудності та обмеженої осудності. Правові наслідки визнання особи обмежено
осудною.
Неосу́ дність — стан психологічного здоров'я людини, при якому вона не може контролювати свої дії або не
перебуває у свідомості (розумова недорозвиненість, психологічні захворювання тощо).
Обмежена осудність
1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час
вчинення кримінального правопорушення, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною
мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути
підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
12. Поняття об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Обов’язкові ознаки

об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення та факультативні.
13. Поняття об’єкту кримінального правопорушення, його види.
Загальний об'єкт — це сукупність всіх суспільних відносин, що охороняються законом про кримінальну
відповідальність. Тобто — це система всіх об'єктів кримінально-правової охорони. Але це не постійна
система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про
кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне
небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-
правової охорони).
Родовий (груповий)[ред. | ред. код]
Під родовим (груповим) об'єктом розуміють окрему групу однорідних або тотожних за своєю соціальною і
економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом
взаємозалежних кримінально-правових норм.
Видовий об'єкт — це частина родового об'єкта, яка об'єднує в межах останнього групу близьких між собою
суспільних відносин. Видовий об'єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле (наприклад, злочини
проти життя особи).
Безпосередній[ред. | ред. код]
Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об'єкт
злочину — це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті
Особливої частини Кримінального кодексу і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки
конкретного складу злочину.
Родовий і безпосередній об'єкти найчастіше співвідносяться як ціле та частина.
У теорії кримінального права існує класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі».
Безпосередній об'єкт злочину буває основним і додатковим, в свою чергу, безпосередній додатковий
поділяється на два види — додатковий обов'язковим і додатковий факультативний.
Основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув
поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає,
що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну
спрямованість. Він більшого мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого
злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.
Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом
завдається або виникає загроза заподіяння шкоди.
Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий
(факультативний).
Додатковий обов'язковий об'єкт — це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди
спричиняється шкода. Це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку
вчинення певного злочину. Цьому об'єктові, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення
злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або
здоров'я людини.
Додатковий факультативний об'єкт — це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в
одному випадку заподіюється шкода, а в іншому — завдання шкоди цим відносинам не настає. Наприклад,
здоров'я при вчиненні зґвалтування, відносини здоров'я чи власності при хуліганстві. Встановлення того, що
внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єктові, за всіх інших
рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при
визначенні міри покарання винному.
14. Поняття примусових заходів виховного характеру.

Примусовими заходами виховного характеру є певні заходи, які застосовуються до неповнолітнього в разі
вчинення такою особою кримінального правопорушення, які полягають у звільненні від кримінальної
відповідальності, або застосуванні відповідного заходу адміністративного впливу.
До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, що
передбачені у частині другій цієї статті. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2
та 3 частини другої цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає.
У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або
трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток,
обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його
виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх
та порядок їх залишення визначаються законом.
15. Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності.

1. Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, звільняється від кримінальної відповідальності у
випадках, передбачених цим Кодексом.
2. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються
виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.
16. Поняття та види множинності кримінальних правопорушень. Поняття сукупності,

повторності та рецидиву кримінальних правопорушень.
Множинність злочинів - це вчинення особою двох чи більше суспільно небезпечних діянь, кожне з яких
утворює ознаки самостійного складу злочину
Загальні ознаки множинності злочинів:
 1. Якщо вчиняються два чи більше злочинів, це значить, що заподіюється шкода або ставиться під
загрозу заподіяння шкоди більш широке коло суспільних відносин.
 2. Вчинення однією особою або співучасниками двох чи більше злочинів свідчить про стійку
антисоціальну спрямованість злочинних діянь.
 3. Вчинення двох, а часто й більшого числа злочинів негативно впливає й на інших нестійких членів
суспільства, породжуючи в них ілюзію безкарності.
 4. Множинність - одне з поширених явищ у структурі і динаміці злочинності.
Сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше кримінальних
правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини
цього Кодексу, за жодне з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються кримінальні
правопорушення, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами,
встановленими законом.
Повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних
правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
Рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кримінального
правопорушення особою, яка має судимість за умисне кримінальне правопорушення.
17. Поняття та види обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння

за КК України.
Обставини, що виключають кримінальну протиправність, – це передбачені КК чи іншими
законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) і правомірні
вчинки, що вчинені при наявності певних підстав і виключають кримінальну протиправність, а
відповідно і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду
Розділ VIII ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ КРИМІНАЛЬНУ ПРОТИПРАВНІСТЬ ДІЯННЯ –
Стаття 36. Необхідна оборона
Стаття 37. Уявна оборона
Стаття 38. Затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення
Стаття 39. Крайня необхідність
Стаття 40. Фізичний або психічний примус
Стаття 41. Виконання наказу або розпорядження
Стаття 42. Діяння, пов'язане з ризиком
Стаття 43. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття кримінально протиправної
діяльності організованої групи чи злочинної організації
18. Поняття та види примусових заходів медичного характеру. Порядок застосування

примусових заходів медичного характеру.
Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня
небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи
медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом;
3) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.
1. Психіатрична лікарня із суворим наглядом (далі - лікарня із суворим наглядом) є закладом охорони
здоров'я, призначеним для застосування за рішенням суду примусових заходів медичного
характеру до осіб, які хворі на психічні розлади (далі - хворі) і за своїм психічним станом та характером
вчиненого суспільно небезпечного діяння становлять особливу небезпеку для суспільства
і потребують госпіталізації до психіатричного закладу з суворим наглядом.
2. Підставою для госпіталізації хворого є рішення суду про застосування до нього примусового
заходу медичного характеру з суворим наглядом.
3. Госпіталізація хворих, незалежно від місця їх проживання, здійснюється тільки до лікарні із

суворим наглядом, яка безпосередньо підпорядкована Міністерству охорони здоров'я.
4. Територію лікарні, її приміщення, технічне обладнання планують та організовують у

встановленому порядку і забезпечують засобами охоронної та протипожежної сигналізації з урахуванням
умов, які необхідні для забезпечення суворого нагляду за хворими, і утримують відповідно до вимог
санітарного законодавства.
5. Охорона лікарні здійснюється згідно з чинним законодавством.
6. Приймання хворих до психіатричної лікарні із суворим наглядом проводиться черговим

помічником головного лікаря (далі - черговий лікар) і черговим помічником начальника відділу охорони
лікарні:
а) черговий лікар перевіряє медичну документацію (копію акта

судово-психіатричної експертизи);
б) черговий помічник начальника відділу охорони лікарні

перевіряє наявність рішення суду та документів, які засвідчують
особу (паспорт, довідка, що засвідчує особу, довідка про
звільнення з місць позбавлення волі та слідчих ізоляторів);
в) паспорт та інші документи долучаються до особової справи

хворого і здаються у спеціальну частину відділу охорони
психіатричної лікарні із суворим наглядом.
7. Огляд хворих, їх санітарна обробка, прийняття речей, документів, а також оформлення медичної
документації проводяться в установленому порядку.
8. Під час огляду хворого черговий лікар досліджує психічний, неврологічний і соматичний стани,
збирає необхідні анамнестичні відомості і заносить відповідні дані до журналу обліку приймання
хворих та відмовлень у госпіталізації і в картку стаціонарного хворого. При виявленні ознак отруєння
або тілесних ушкоджень черговий лікар негайно повідомляє про це в місцевий орган внутрішніх
справ.
9. Хворих, яких госпіталізовано до лікарні, розміщують у відділеннях і палатах згідно з їх психічним

станом та статтю. Залежно від їх стану за ними встановлюють відповідний медичний нагляд і
призначають відповідне лікування.
10. Хворий не пізніше першої доби з часу перебування у відділенні підлягає огляду лікуючим
лікарем і завідувачем відділення (за винятком вихідних та святкових днів).
11. Результати дослідження психічного, неврологічного та соматичного станів хворого, анамнестичні

(катамнестичні) дані, попередній діагноз, результати нагляду, діагностичні і лікувальні призначення
фіксуються в картці стаціонарного хворого (історії хвороби).
19. Поняття та види стадій вчинення кримінального правопорушення.

Стаття 11. Поняття кримінального правопорушення
1. Кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення.
2. Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки
будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної
небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі,
суспільству або державі.
{Стаття 11 в редакції Закону № 2617-VIII від 22.11.2018}
Стаття 12. Класифікація кримінальних правопорушень
1. Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.
2. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення
якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов’язане з позбавленням волі.
3. Злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.
4. Нетяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого
передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
5. Тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого
передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.
6. Особливо тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення
якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або
довічного позбавлення волі.
7. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді
штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі,
передбаченого за відповідний злочин.
{Стаття 12 в редакції Законів № 4025-VI від 15.11.2011, № 2617-VIII від 22.11.2018}
Стаття 13. Закінчене та незакінчене кримінальне правопорушення
1. Закінченим кримінальним правопорушенням визнається діяння, яке містить усі ознаки складу
кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього
Кодексу.
2. Незакінченим кримінальним правопорушенням є готування до кримінального правопорушення та
замах на кримінальне правопорушення.
{Стаття 13 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2617-VIII від 22.11.2018}
Стаття 14. Готування до кримінального правопорушення
1. Готуванням до кримінального правопорушення є підшукування або пристосування засобів чи
знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення кримінального правопорушення,
усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення кримінального
2. Готування до кримінального проступку або злочину, за який статтею Особливої частини цього
Кодексу передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років або інше, більш м’яке
покарання, не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Стаття 15. Замах на кримінальне правопорушення
1. Замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або
бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому кримінальне
правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
2. Замах на вчинення кримінального правопорушення є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які
вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але кримінальне
правопорушення не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
3. Замах на вчинення кримінального правопорушення є незакінченим, якщо особа з причин, що не
залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення кримінального
правопорушення до кінця.
20. Поняття та значення предмету кримінального правопорушення.

Предмет – суспільні відносини, що виникли у зв’язку з вчиненням особи кримінального правопорушення та
застосувано покарання або інших заходів
Правильне встановлення, визначення предмета кримінального правопорушення
необхідне для правильної кваліфікації і визначення покарання. Наприклад. Ст.263 КК –
покарання залежить від того , що є предметом кримінального правопорушення (вогнепальна
зброя – ч.1 ст.263 КК, а холодна зброя – ч.2 ст.263 КК).
Предмет кримінального правопорушення треба відрізняти від знаряддя кримінального
правопорушення. Знаряддя чи засоби кримінального правопорушення – це ті предмети, які
використовуються кримінальне правопорушенняцем при скоєнні кримінального
правопорушення (при вбивстві – зброя, ніж, отрута; при квартирній крадіжці – відмичка, ключі,
лом). Предмет:
1. те, на що безпосередньо впливає кримінальне правопорушенняець, здійснюючи
кримінальне правопорушенняне посягання на відповідний об»єкт;
2. ознака окремих кримінальне правопорушенняів;
3. не завжди зазнає шкоди, а інколи зберігається, покращується;
4 відмінність між предметом кримінального правопорушення і знаряддями засобами
кримінального правопорушення, проводиться за характером використання цих речей в процесі
вчинення кримінального правопорушення
21. Поняття та ознаки добровільної відмови від вчинення кримінального правопорушення.
Відмінність добровільної відмови від дійового каяття.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до кримінального
правопорушення або замаху на кримінальне правопорушення, якщо при цьому вона усвідомлювала
можливість доведення кримінального правопорушення до кінця.
Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень або кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, порушень правил
безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у
стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебували під впливом лікарських препаратів,
що знижують увагу та швидкість реакції, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після
вчинення кримінального правопорушення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю кримінального
правопорушення і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Добровільна відмова завжди виступає підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності,
а дійове каяття визнається обставиною, що пом´якшує покарання, і лише у випадках, прямо передбачених
законом, є підставою звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45, ч. 3 ст. 175 КК).
22. Поняття та ознаки малозначного діяння.

Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого
діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не
заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Малозначність діяння означає, що вчинена дія (бездіяльність) не заподіяла істотної шкоди та не

створила загрози спричинення такої шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі.
Таким чином, для застосування ч. 2 ст. 11 КК необхідна наявність трьох умов: 1) діяння формально
підпадає під ознаки злочину, передбаченого кримінальним законом; 2) в ньому відсутня така властивість
злочину, як суспільна небезпечність; 3) під час вчинення такого діяння винний бажав вчинити саме
малозначну дію, а не будь-яку іншу.
Малозначним може бути лише умисне діяння, до того ж, як правило, скоєне з прямим умислом, коли
особа бажає заподіяти саме незначну шкоду (наприклад, викрадення речей, які не мають вартості або
вартість яких незначна).
Наявність лише формальних ознак злочину означає, що посягання ззовні схоже з певним злочином,
передбаченим Особливою частиною КК. Тобто в малозначному діянні обов’язково присутня така ознака
злочину як протиправність.
23. Поняття та ознаки покарання. Система та види покарань.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної
винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого
До найважливіших ознак покарання ця стаття відносить те, що воно:
 є заходом примусу;
 застосовується від імені держави;
 застосовується лише за вироком суду;
 застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
 полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Види покарань
1. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути
застосовані такі основні види покарань:
1) штраф;
2) громадські роботи;
3) виправні роботи;
4) арешт;
5) позбавлення волі на певний строк.
Система покарань у сучасному кримінальному законодавстві України має низку особливостей, порівняно з
раніше чинним КК України 1960 року:
 - вона побудована від менш суворого покарання до більш суворого;

 - до переліку покарань включено нові види, які раніше кримінальне законодавство України не
передбачало, а саме: громадські роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт;
обмеження волі; довічне позбавлення волі;
 - до системи покарань не увійшли деякі види покарань, що існували раніше, наприклад позбавлення
батьківських прав; змінено назву деяких видів покарань і, відповідно, їх зміст. Замість виправних
робіт без позбавлення волі встановлено виправні роботи; замість позбавлення волі - позбавлення
волі на певний строк.
Система покарань за чинним КК характеризується такими обов'язковими ознаками:
 1) являє собою їх певний перелік, який встановлюється тільки кримінальним законом;

 2) перелік покарань є обов'язковим для суду, який не має права вийти за його межі;
 3) наведений у ст. 51 КК перелік покарань є вичерпним і не може бути розширений за розсудом
суду;
 4) перелік побудований у послідовності від менш суворого до більш суворого покарання, він є
універсальним при побудові санкцій статей.
24. Поняття та ознаки співучасті у вчиненні кримінального правопорушення заКК України.

Співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб'єктів кримінального
правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення.
Співучасниками кримінального правопорушення, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та

пособник.
2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами кримінального
правопорушення безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не
підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила кримінальне правопорушення, передбачене
цим Кодексом.
3. Організатором є особа, яка організувала вчинення кримінального правопорушення (кримінальних
правопорушень) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка
утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала
фінансування чи організовувала приховування кримінально протиправної діяльності організованої групи
або злочинної організації.
4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого
співучасника до вчинення кримінального правопорушення.
5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод
сприяла вчиненню кримінального правопорушення іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь
обіцяла переховати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, знаряддя чи засоби вчинення
кримінального правопорушення, сліди кримінального правопорушення чи предмети, здобуті кримінально
протиправним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню
кримінального правопорушення.
6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування особи, яка вчинила кримінальне правопорушення,
знарядь і засобів учинення кримінального правопорушення, слідів кримінального правопорушення чи
предметів, здобутих кримінально протиправним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які
вчинили такі діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями
198 та 396 цього Кодексу.
7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення кримінального правопорушення неповідомлення про
достовірно відоме підготовлюване або вчинюване кримінальне правопорушення. Такі особи підлягають
кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого
Законодавче визначення поняття “співучасть” включає в себе такі ознаки:
 наявність двох чи більше суб'єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного й того самого умисного
злочину;
 спільність їх участі у злочині;
 умисний характер діяльності співучасників.
25. Поняття та ознаки суб’єкту кримінального правопорушення.
Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна
відповідальність 4. Ознаками суб'єкта є:
1) наявність статусу фізичної особи;
2) досягнення встановленого законом віку кримінальної відповідальності;
3) осудність.
26. Поняття та правові наслідки судимості. Погашення та зняття судимості.
1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і
до погашення або зняття судимості.
2. Судимість має правове значення у разі вчинення нового кримінального правопорушення, а також в
інших випадках, передбачених законами України.
3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або із звільненням від покарання чи
такі, що відбули покарання за діяння, кримінальна протиправність і караність якого усунута законом,
визнаються такими, що не мають судимості.
4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
Судимість – це передбачені законом правові наслідки засудження, що тривають певний період і визначають
особливий правовий статус особи, яка має судимість.
Істотні ознаки:
1) вона є наслідком засудження особи за вчинення кримінального правопорушення і триває після
відбування покарання;
2) це особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з цією
особою);
3) вона має чітко визначені часові рамки, встановлені КК;
4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї
правових наслідках;
5) умови перебігу судимості та кримінально-правові наслідки визначені КК.
Загальноправові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами.
Зняття судимості – це припинення судимості за рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її
погашення перебіг встановленого законом строку і не вчинення особою нового злочину самі по собі,
автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом. Закон не зобов’язує
суд, а лише надає йому право на підставі конкретних обставин справи зняти з особи судимість. Зняття
судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 ККУ тому воно
завжди є достроковим.
Погашення судимості – настає автоматично (без будь-якого рішення) за збігом визначеного в законі строку
(ст. 89 ККУ) після фактично відбутого покарання, але за умови, що особа протягом такого строку не
вчинить нового злочину
27. Поняття, види, засоби тлумачення закону про кримінальну відповідальність
Тлумачення закону про кримінальну відповідальність – це з’ясування та/або всебічне розкриття смислу та
змісту цього закону для точного його застосування щодо конкретного випадку.
Тлумачення потрібне для визначення того змісту, який вклав законодавець у конкретні норми закону про
кримінальну відповідальність. Воно завжди супроводжує процес його застосування. Тлумачення не створює
нової кримінально-правової норми.
Розрізняють такі види тлумачення закону про кримінальну відповідальність.
– за суб’єктом, який тлумачить закон про кримінальну відповідальність;
– за прийомами (засобами) тлумачення;
– за обсягом тлумачення.
1. За суб’єктом, який тлумачить закон про кримінальну відповідальність,
виділяють такі види тлумачення.
Легальне тлумачення здійснюється органом влади, спеціально уповноваженим на
тлумачення законів, тобто Конституційним Судом України.
Судове тлумачення надають суди (будь-якої інстанції) під час розгляду конкретного
кримінального провадження.
Окремим різновидом судового тлумачення є роз’яснення, які дає Пленум Верховного

Суду України у відповідних постановах. Крім того, неоднакове застосування судом
касаційної інстанції тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо
схожих суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від
покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом
судових рішень, є підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України, які
набрали законної чинності. Такі рішення Верховного Суду України є обов’язковими для всіх
суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму
закону, та для всіх судів України.
Наукове (доктринальне) тлумачення дається фахівцями в галузі кримінального права у
монографіях, статтях, навчальних посібниках, науково-практичних коментарях та інших
публікаціях.
2. За прийомами (засобами) виділяють такі види тлумачення. Граматичне
(філологічне) тлумачення здійснюється шляхом аналізу тексту правової норми з
використанням законів граматики, синтаксису, морфології та пунктуації. Систематичне
тлумачення полягає у з’ясуванні змісту норми закону про кримінальну відповідальність
шляхом установлення її зв’язків з іншими положеннями цього закону або інших нормативно-
правових актів. Історичне тлумачення закону передбачає з’ясування причин його створення,
обстановки, яка зумовила його ухвалення, та порівняння його із законами, які діяли до
набрання ним чинності.
3. За обсягом тлумачення виділяють такі його види. Буквальне (адекватне) тлумачення
передбачає роз’яснення закону в суворій відповідності до його тексту, словесного викладу
(«букви»). У разі розширеного тлумачення закону надається більш широкий зміст порівняно
з його буквальним текстом. Обмежувальне тлумачення надає закону вужчого, більш
обмеженого змісту, ніж це випливає з його тексту.
У кожному конкретному випадку тлумачення закону виражається одночасно у кількох
його видах (наприклад, судове обмежувальне систематичне тлумачення).
28. Поняття, ознаки та структура закону про кримінальну відповідальність.
Загальна частина складається з 17 розділів, кожен з яких має відповідну назву:
– Розділ І «Загальні положення»;
– Розділ ІІ «Закон про кримінальну відповідальність»;
– Розділ ІІІ «Кримінальне правопорушення, його види та стадії»;
– Розділ IV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт кримінального
правопорушення)»;
– Розділ V «Вина та її форми»;
– Розділ VІ «Співучасть у кримінальному правопорушенні»;
– Розділ VІІ «Повторність, сукупність та рецидив кримінальних правопорушень»;
– Розділ VІІІ «Обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння»;
– Розділ ІХ «Звільнення від кримінальної відповідальності»;
– Розділ Х «Покарання та його види»;
– Розділ ХІ «Призначення покарання»;
– Розділ ХІІ «Звільнення від покарання та його відбування»;
– Розділ ХІІІ «Судимість»;
– Розділ XIII 1 «Обмежувальні заходи»;
– Розділ XIV «Інші заходи кримінально-правового характеру»;
– Розділ XIV 1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб»;
– Розділ XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.
Но дві вилучені
Зміст загальної частини обумовлюється такими основними поняттями –
кримінального закону, кримінального правопорушення, покарання та інших заходів
кримінально-правового характеру.
Особлива частина кримінального права охоплює норми, в яких міститься опис
окремих видів кримінальних правопорушень і визначення міри встановлених за їх
вчинення покарань.
Особлива складається з 20 розділів
29. Поняття, предмет, метод та джерела кримінального права.
Під джерелами кримінального права слід розуміти явища, в яких містяться норми права, прийняті
спеціальним суб’єктом, які мають конкретну загальноприйняту і загальнообов’язкову форму, визнану
державою, і здатні регулювати кримінально-правові відносини.
Основними джерелами кримінального права є:

– Конституція України;
– законодавство України про кримінальну відповідальність – Кримінальний кодекс
України;
– міжнародні договори та міжнародні угоди;
– рішення Конституційного Суду України;
– практика Європейського суду з прав людини;
– постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних i кримінальних справ (після судової реформи 2017 р. –
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду);
– нормативно-правові акти регулятивного законодавства;
– правова доктрина.
Джерелами кримінального права є чинний КК, міжнародні правові акти, згоду на
обов’язковість яких дала Верховна Рада України, та Конституція України. Крім того,
відповідно до статті 152 Конституції України джерелами кримінального права можуть бути і
рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів.
Визнані такими закони втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України
рішення про їх неконституційність.
Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які виникають при

вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою, від імені якої виступають
відповідні правоохоронні органи. Внаслідок врегулювання нормами кримінального права вони набирають
форми правовідносин.
Предмет кримінального права не збігається з предметом науки кримінального права, який полягає у
вивченні та теоретичному розвиткові: історії цієї галузі права; джерел кримінального законодавства та
практики його застосування; моделюванні розвитку кримінального законодавства; проблем підвищення
дієвості кримінального законодавства; кримінального законодавства іноземних країн[11].
Метод правового регулювання — це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й
охороняються суспільні відносини. До основних методів науки кримінального права належать:
 філософський, або діалектичний;

 метод пізнання;
 юридичний, або догматичний, метод;
 соціологічний метод;
 метод системного аналізу;
 метод порівняльного правознавства, або компаративістський;
 історичний (генетичний) метод дослідження[12].
30. Поняття, функції та значення складу кримінального правопорушення.

Склад кримінального правопорушення – це сукупність установлених законом
об’єктивних і суб’єктивних ознак, притаманних даному, конкретному кримінального
правопорушення, описаному в диспозиції Особливої частини КК. Це визначення можна звести
до більш лаконічного, сказавши, що склад кримінального правопорушення – це сукупність
об’єктивних і суб’єктивних ознак, що відтворюють певне суспільно небезпечне діяння, яке
визнається кримінальне правопорушенняом.
Значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між
злочином і провиною, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один
правопорушення від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або
службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).
Елементи та ознаки складу кримінального правопорушення.
Всі ознаки складу кримінального правопорушення за їх особливостями поділяють на
чотири групи, які характеризують кримінальне правопорушення з чотирьох його боків:
а) ознаки, які характеризують об’єкт кримінального правопорушення, його суспільну
спрямованість на заподіяння певної суспільне небезпечної шкоди;
б) ознаки, які характеризують зовнішній прояв кримінального правопорушення -дію чи
бездіяльність, а також обставини їх вчинення (місце, час, знаряддя і т. ін.);
в) ознаки, які характеризують діяча- його вік, осудність, громадянство, посадовий стан
тощо;
г) ознаки, які характеризують кримінальне правопорушення з внутрішнього боку -
психічне ставлення кримінальне правопорушенняця до своїх дій та їх наслідків, спонукання до
вчинення цих дій, а також його емоційний стан тощо.
Ознаки, які характеризують кримінальне правопорушення з якогось одного боку,
називаються елементом складу кримінального правопорушення. Такими є:
1. Об’єкт кримінального правопорушення - ті ознаки, які характеризують
кримінальне правопорушення з боку його суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в
сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Ознаками
об’єкту кримінального правопорушення є;
а) важливість та цінність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального
закону;
б) тяжкість заподіюваної кримінальне правопорушенняом шкоди у сфері цих
суспільних відносин - пошкодження, вразливість об’єкта;
в) предмет - матеріальна річ, кримінальне правопорушенняним впливом на яку
заподіюється суспільне небезпечна шкода в сфері тих суспільних відносин, що існують з
приводу цієї речі.
Ознаки, зазначені у пп. а) і б), є обов’язковими ознаками об’єкту кримінального
2. Об’єктивна сторона кримінального правопорушення - це ознаки, які
характеризують зовнішній прояв кримінального правопорушення, ті зміни в оточуючому
суспільному середовищі, які призводять до вчинення кримінального правопорушення, а також
саме діяння, подію вчинення кримінального правопорушення. Такими ознаками є:
а) дія - тобто суспільно значима поведінка особи, яка складається з рухів, а також
використання машин, механізмів, властивостей речовин (отрути, зброї та ін.), температури,
фізіологічних процесів і т. ін.;
б) бездіяльність - тобто невиконання особою своїх юридичних обов’язків;
в) кримінальне правопорушенняні наслідки - ті наслідки, які мають характер суспільно
небезпечної шкоди і мають вид порушення чи знищення суспільних відносин, що
охороняються кримінальним законом;
г) причинний зв’язок - між дією чи бездіяльністю і тими кримінальне
правопорушенняними наслідками, які настали;
4
д) місце, час, спосіб, обстановка вчинення кримінального правопорушення та
використані для вчинення кримінального правопорушення знаряддя.
Ознаки, зазначені у пп. а) і б), є обов’язковими ознаками об’єктивної сторони
3. Суб’єкт кримінального правопорушення – це фізична осудна особа, яка вчинила
кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати
кримінальна відповідальність.
а) фізична особа - тільки фізичні особи визнаються суб’єктами кримінального
правопорушення, оскільки лише вони є кримінально-відповідальними;
б) вік особи - досягнення встановленого кримінальним законом віку, з якого
починається кримінальна відповідальність:
- загальна дієздатність - з 16 років;
- виключна дієздатність - з 14 років;
в) осудність - здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне значення своєї дії
чи бездіяльності або керувати ними;
г) спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт):
- громадянство;
- посадова особа;
- військовослужбовець;
- фах;
- особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі;
- особа, що підлягає призову на строкову військову службу;
- працівник транспорту;
- член виборчої комісії;
- родинні відносини (батьки, діти).
Ознаки, зазначені у пунктах а), б) і в), є обов’язковими ознаками суб’єкта кримінального
4. Суб’єктивна сторона - це ознаки, які характеризують кримінальне правопорушення з
його внутрішнього боку:
а) вина. Відповідно до ст. 23 ККУ виною є „ психічне ставлення особи до вчинюваної
дії чи бездіяльності, передбаченого цих Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або
необережності”.
б) умисел. Умисел поділяється на прямиф та непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння ( дії
чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала , але
свідомо припускала їх настання.
в) необережність. Необережність поділяється на кримінальне правопорушенняну само-
впевненність та кримінальне правопорушенняну недбалість.
Функції складу кримінального правопорушення, як одного з найбільш важливих
інститутів, такі:
1) фундаментальна;
2) процесуальна;
3)розмежувальна;
4) гарантійна.
Фундаментальна функція складу кримінального правопорушення полягає в тому, що
він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності.
• Законною підставою кримінальної відповідальності склад кримінального
правопорушення виступає тому, що його ознаки описані в законі і більш ніде.
• Єдиною підставою, бо іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не
містить складу кримінального правопорушення, не може бути підставою до кримінальної
відповідальності.
• Необхідною підставою, тому що склад кримінального правопорушення виступає
необхідною умовою кримінальної відповідальності. Без встановлення складу кримінального
правопорушення кримінальна відповідальність виключається.
• Достатньою підставою, тому що інших підстав кримінальної відповідальності не
передбачено.
Процесуальна функція складу кримінального правопорушення полягає в тому, що саме
встановлення складу кримінального правопорушення визначає межі його розслідування.
Розмежувальна функція складу кримінального правопорушення полягає в тому, що
саме за допомогою складу кримінального правопорушення відмежовується один склад
кримінального правопорушення від іншого, кримінальне правопорушенняна поведінка від
некримінальне правопорушенняної.
Гарантійна функціяскладу кримінального правопорушення полягає в тому, що особа,
яка вчинила суспільне небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той
кримінальне правопорушення, який вона вчинила. Точне встановлення складу кримінального
правопорушення є гарантією забезпечення законності та дотримання прав громадянина.
31. ---Потерпілий від кримінального правопорушення в кримінальному праві.---
Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням
завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, юридична особа, якій кримінальним правопорушенням
завдано майнової шкоди, а також адміністратор за випуском облігацій, який відповідно до положень Закону
України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки" діє в інтересах власників облігацій, яким
кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.
2. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї
кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.
Потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про
вчинення кримінального правопорушення.
3. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і
у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до
провадження як потерпілого.
4. Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної особи чи
певної частини суспільства.
5. За наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне
правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано
шкоди, зазначеної у частині першій цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про
відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.
6. Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який
унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої - третьої цієї статті поширюються
на близьких родичів чи членів сім’ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів
чи членів сім’ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним
клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб.
Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде
здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження
як потерпілого.
7. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про
залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою
лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до
кримінального провадження як свідок.
32. Причетність до кримінального правопорушення.

Причетність до кримінального правопорушення – це дія чи бездіяльність, яка хоча і є пов’язаною з
учиненням кримінального правопорушення, але не є співучастю у ньому.
Кримінально-правові теорія та практика виділяють такі види причетності:
1) заздалегідь не обіцяне, тобто не обіцяне до закінчення (завершення) кримінального правопорушення,
приховування кримінального правопорушення;
2) заздалегідь не обіцяні придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом;
3) заздалегідь не обіцяне потурання кримінальному правопорушенню;
4) заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення кримінального правопорушення) недонесення про
кримінальне правопорушення.
1. Заздалегідь не обіцяне приховування кримінального правопорушення виражається в
переховуванні самого злочинця, знарядь і засобів учинення кримінального
правопорушення, слідів кримінального правопорушення чи предметів, здобутих
злочинним шляхом (ч. 6 ст. 27 КК України).
2. Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, передбачає активну
діяльність особи з купівлі або іншого оплатного передання майна, здобутого злочинним
шляхом, або зберігання такого майна. Йдеться лише про дії, заздалегідь не обіцяні. Якщо
такі дії були заздалегідь обіцяні, то вони згідно з частиною 5 ст. 27 КК України утворять
пособництво.
3. Потурання виражається в тому, що особа, яка зобов’язана була й могла
перешкодити вчиненню кримінального правопорушення, такому кримінального
правопорушенню не перешкоджає, і той відбувається. Наприклад, працівник поліції,
знаючи про кримінальне правопорушення, що готується, його не припиняє, хоча
зобов’язаний був це зробити, а тому кримінальне правопорушення вчиняється. У
Загальній частині КК відповідальність за потурання прямо не встановлено. Питання про
відповідальність за нього вирішується таким чином: 1) якщо воно було заздалегідь
обіцяним, то стає пособництвом, тому що таке потурання є не що інше, як усунення
перешкод вчиненню кримінального правопорушення чи сприяння приховуванню
кримінального правопорушення (ч. 5 ст. 27 КК України); 2) заздалегідь не обіцяне
потурання утворює собою у випадках, передбачених в Особливій частині КК, службове
кримінальне правопорушення (зловживання службовим становищем – ст. 364 КК України,
службова недбалість – ст. 367 КК України). Може наставати відповідальність і за статтею
256 КК України (сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної
діяльності) та ст. 426 КК України (бездіяльність військової влади).
4. Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про кримінальне
правопорушення, що готується або вже був учинений. На відміну від приховування,
недонесення – це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не
було воно заздалегідь обіцяним, чинним КК воно кримінальним правопорушенням не
визнається. Лише у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого
самостійного складу злочину, вона притягається за нього до кримінальної
відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну
зброю, вона підлягає відповідальності за статтею 263 КК України, але за недонесення про
злочин, учинений іншими особами, вона за жодних умов не відповідає (ч. 7 ст. 27 КК
України).
33. Система кримінального права.
Система – це ціле, що складається з певних частин. Виходячи з такого твердження, можна визначити
систему кримінального права як певний порядок розміщення законодавчих норм у Кримінальному кодексі
України.
На відміну від інших, норми кримінального права встановлюються тільки вищим
законодавчим органом і мають форму закону. В Україні їх систематизовано в єдиному
законодавчому акті – Кримінальному кодексі, у якому надається опис узагальнених ознак, що

дозволяють визнавати суспільно небезпечне діяння кримінальним правопорушенням,
визначати підстави й межі кримінальної відповідальності, а також умови звільнення від
кримінальної відповідальності та покарання.
Кримінальне право, як і кримінальне законодавство, складається із загальної й
особливої частин.
Зміст загальної частини обумовлюється такими основними поняттями –
кримінального закону, кримінального правопорушення, покарання та інших заходів
кримінально-правового характеру. У ній законодавець визначає завдання кримінального
законодавства, вказує підставу кримінальної відповідальності, визначає дію закону в часі та
просторі, формулює поняття кримінального правопорушення й виділяє категорії
кримінальних правопорушень, форми та види вини, називає загальні умови кримінальної
відповідальності (вік, осудність), закріплює перелік обставин, що виключають кримінальну
протиправність діяння і т. ін.
вчинення покарань. Норми класифіковано й розподілено по розділах. У кожному розділі
містяться норми, що описують конкретні склади кримінальних правопорушень: основні,
кваліфіковані, особливо кваліфіковані (з обтяжуючими обставинами) та привілейовані (з
пом’якшуючими обставинами) – із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть
бути призначені за вчинення цих кримінальних правопорушень.
Необхідно наголосити на тому, що кримінальне право складається з відповідних
інститутів. Інститут кримінального права – це система взаємопов’язаних кримінально-
правових норм, що регулюють відносно самостійну сукупність схожих суспільних відносин
або якісь їх компоненти.
34. Співвідношення понять кримінального правопорушення та складу кримінального
Поняття кримінального правопорушення та складу кримінального правопорушення тісно
пов'язані. Поняття кримінального правопорушення розкриває, чому те чи інше діяння являється
небезпечним для нашого суспільства і для встановленого в ньому правопорядку; склад
кримінального правопорушення визначає сукупність тих ознак, які згідно закону характеризують
дане діяння як визначений конкретне кримінальне правопорушення. Таким чином, склад
кримінальне правопорушення безпосередньо пов'язує суспільно-небезпечне діяння з кримінальним
законом. Поняття кримінального правопорушення відповідає на питання, що є загальним для всіх
злочинів, а поняття складу кримінального правопорушення — чим відрізняється одне від іншого.
Таким чином, поняття кримінальне правопорушення більш широке, ніж поняття складу
кримінального правопорушення. До складу входять виключно обов'язкові елементи, тобто необхідні
і достатні для криміналізації діяння, кримінальної відповідальності винної особи і для кваліфікації
злочинів. У кримінальному правопорушенні крім обов'язкових входять і факультативні елементи
складу.
35. Співвідношення понять предмету та об’єкту кримінального правопорушення.

Предмет поряд із об'єктом кримінального правопорушення утворюють самостійний елемент складу
кримінального правопорушення. Але об'єкт є обов'язковою ознакою для будь-якого кримінального
правопорушення, а предмет - факультативною. Безпосередній об'єкт кримінального
правопорушення посягання в окремих складах кримінального правопорушення доповнюється
юридично - визначеним предметом злочину, якому в конкретному посяганні відповідає фактичний
предмет кримінального правопорушення структурний, відносно самостійний компонент об'єкту,
через який винна особа безпосередньо здійснює вплив на конкретне суспільне відношення.
Предмет кримінального правопорушення є самостійною і в той же час взаємозалежною від об'єкта
посягання ознакою. До того ж об'єкту завжди спричиняється шкода, або створюється можливість
завдання шкоди, тоді як предмету шкода завдається, якщо злочин здійснюється шляхом його
знищення, пошкодження, змінення (знищення, пошкодження майна, незаконна порубка лісу, вбивство
тварин при незаконному полювання, порушення порядку рибного промислу тощо). Проте дуже часто
предмет не зазнає шкоди, оскільки сутність злочину полягає у незаконному виготовленні предметів і
їх збуті (алкогольні напої, тютюнові вироби, зброя, вибухові пристрої), контрабанді предметів,
крадіжці майна .
36. Форми співучасті. Проста та складна.

Співучасниками кримінального правопорушення, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та
пособник.
2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами кримінального
правопорушення безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не
підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила кримінальне правопорушення,
передбачене цим Кодексом.
3. Організатором є особа, яка організувала вчинення кримінального правопорушення (кримінальних
правопорушень) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка
утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала
фінансування чи організовувала приховування кримінально протиправної діяльності організованої
групи або злочинної організації.
4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила
іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення.
5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням
перешкод сприяла вчиненню кримінального правопорушення іншими співучасниками, а також особа,
яка заздалегідь обіцяла переховати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, знаряддя чи
засоби вчинення кримінального правопорушення, сліди кримінального правопорушення чи предмети,
здобуті кримінально протиправним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином
сприяти приховуванню кримінального правопорушення.
6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення, знарядь і засобів учинення кримінального правопорушення, слідів кримінального
правопорушення чи предметів, здобутих кримінально протиправним шляхом, або придбання чи збут
таких предметів. Особи, які вчинили такі діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у
випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.
7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення кримінального правопорушення неповідомлення
про достовірно відоме підготовлюване або вчинюване кримінальне правопорушення. Такі особи
підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки
іншого кримінального правопорушення.
Проста співучасть (співвиконавство) є такою там, де всі співучасники є
виконавцями кримінального правопорушення, тобто виконують однорідну роль, у свою
чергу, ця форма співучасті може поділятися на такі:
а) просте співвиконавство – коли всі виконавці повністю виконують об’єктивну
сторону кримінального правопорушення, тобто з початку й до кінця виконують дії, описані
в диспозиції статті Особливої частини КК (наприклад, у разі спільному вчиненні
зґвалтування, хуліганських дій);
б) складне співвиконавство – коли відбувається технічний розподіл функцій
(обов’язків) між співвиконавцями, тобто кожен із співучасників частково виконує
об’єктивну сторону складу кримінального правопорушення, наприклад один із виконавців
загрожує жертві ножем, інший б’є її, а третій обчищає кишені, але з погляду на форми
співучасті їх ролі є однорідними – всі вони безпосередньо виконують дії, описані в
диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об’єктивної сторони конкретного складу
кримінального правопорушення, в цьому випадку розбою.
2. Складна співучасть (співучасть із розподілом ролей, або співучасть у вузькому
розумінні) є такою там, де ролі між співучасниками розподіляються: одні безпосередньо
виконують кримінального правопорушення (виконавці), інші виконують ролі організатора,
підбурювача або пособника. Тобто у разі цієї форми співучасті не всі співучасники є
виконавцями кримінального правопорушення, але не обов’язково, щоб у такій співучасті
були наявні разом всі чотири види співучасників. Обов’язково повинен бути виконавець, а з
ним будь-який інший співучасник.
37. Форми та види вини за кримінальним законодавством України.
Розділ V
ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ
Стаття 23. Вина
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та
її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Стаття 24. Умисел і його види
1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або
бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії
або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання.
Стаття 25. Необережність та її види
1. Необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну
протиправну недбалість.
2. Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але
легковажно розраховувала на їх відвернення.
3. Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і
могла їх передбачити.
38. Функції, цілі та принципи кримінального права.

За призначенням принципи кримінального права можна поділити на загальні,
міжгалузеві та галузеві.
-Загальні принципи притаманні всім галузям права, оскільки вони визначаються у
Конституції України, зокрема це верховенство права, законність, рівність громадян перед
законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та ін.
-Міжгалузеві принципи притаманні не лише кримінальному праву, але й іншим галузям
права, наприклад принцип винної відповідальності, презумпція невинуватості тощо.
-Галузеві принципи (спеціальні) є найсуттєвішими для кримінального права. До таких
віднесено принцип відповідальності особи за вчинення суспільно небезпечного діяння,
передбаченого законом як кримінальне правопорушення, принцип винної відповідальності
особи за вчинене, особистий характер відповідальності, принцип індивідуалізації
кримінальної відповідальності й покарання та принцип економії кримінальної репресії.
Функції кримінального права як галузі права
 правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та
громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань,
 забезпечення миру і безпеки людства,
 а також запобігання злочинам.
Завдання кримінального права,
які визначено в статті 1 КК України, а саме: правове забезпечення охорони прав і свобод
людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля
та конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення
миру й безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням.
39. Функціїта значення закону про кримінальну відповідальність.

Кримінальний кодекс України має своїм завданням: правове забезпечення охорони прав і свобод
людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля,
конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а
також запобігання злочинам.
Кримінальний кодекс України (КК України, Закон про кримінальну відповідальність) — прийнятий
Верховною Радою України нормативно-правовий акт, у якому встановлені підстави і
принципи кримінальної відповідальності, злочинність і караність діянь, підстави звільнення
від кримінальної відповідальності і покарання.
40. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, просторі та за колом осіб.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі і за колом осіб означає можливість чи
неможливість застосування певного закону про кримінальну відповідальність (у цілому чи окремих його
положень) для юридичної оцінки конкретного злочину залежно від його вчинення на території України або
ж за межами її території та залежно від державно-правового статусу осіб, які його вчинили, а стосовно осіб
без громадянства – ще й від постійного місця їх проживання.
Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
2. Кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння
визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
3. Часом вчинення кримінального правопорушення визнається час вчинення особою передбаченої
законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо кримінального правопорушення, вчиненого на
території України
1. Особи, які вчинили кримінальні правопорушення на території України, підлягають кримінальній
відповідальності за цим Кодексом.
2. Кримінальне правопорушення визнається вчиненим на території України, якщо його було почато,
продовжено, закінчено або припинено на території України.
3. Кримінальне правопорушення визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або
хоча б один із співучасників діяв на території України.
4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших
громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними
кримінального правопорушення на території України вирішується дипломатичним шляхом.
Стаття 7. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо кримінальних правопорушень,
вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України
1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили
кримінальні правопорушення за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом,
якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України.
2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені кримінальні правопорушення зазнали
кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної
відповідальності за ці кримінальні правопорушення.
Особлива частина
41. Аналіз предмету кримінальних правопорушень у посяганнях, пов’язаних із наркотизмом.
Предметами цього злочину можуть бути наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги, прекурсори
або фальсифіковані лікарські засоби.
тиками.
Відповідно до ст.49 Конституції України кожний має право на охорону здоров'я. Злочини, передбачені
розділом XIII ОЧ КК, посягають на здоров'я населення, яке є родовим об'єктом цих злочинів.
Він охоплює собою безпеку біофізіологічного та психічного стану, що фактично склався, невизначеного
кола осіб від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів,
отруйних, сильнодіючих речовин і одурманюючих засобів, біологічних агентів і токсинів, радіоактивне
забрудненої продукції, а також від поширення епідемій. Обов'язковою ознакою злочинів, що розглядаються
(за винятком порушення правил боротьби з епідеміями - ст.325), є наявність предметів, що становлять
підвищену небезпеку для здоров'я людей. Вони виступають як предмети або як засоби здійснення цих
злочинів. Такими предметами є:
- наркотичні засоби (ст. 305-309, 313-320);
- психотропні речовини (ст. 305-309, 313-314, 315, 317- 320);
- прекурсори (ст. 305, 306, 311, 312, 318, 320);
- аналоги наркотичних засобів та психотропних речовин (ст. 305-309, 313- 315, 317, 320);
- снотворний мак і конопля (ст.310);
- отруйні і сильнодіючі речовини (ст.321);
- одурманюючі засоби (ст. 322, 324);
- мікробіологічні та інші біологічні агенти (ст. 326);
- токсини (ст.326);
- допінг (ст.323);
- радіоактивно забруднені продукти та інша продукція (ст.327).
Поняття та ознаки перших чотирьох видів вказаних предметів даються в ЗУ «Про обіг в Україні
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів». При цьому всі ці предмети (крім
аналогів) передбачені Переліком наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, який складений
відповідно до законодавства і міжнародних зобов'язань України і затверджений постановою КабМіну Укр.
Перелік складається з чотирьох таблиць, кожна з яких включає Список №1 і №2, а Таблиця І - ще й № 3. Ці
списки містять перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, обіг яких в Україні або
взагалі заборонений, або обмежений, але щодо якого встановлюються заходи контролю різної суворості.
Наркотичні засоби - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного походження,
препарати, рослини, які становлять небезпеку для здоров'я населення у разі зловживання ними.
Наркотичні засоби рослинного походження - похідні різних сортів конопель (анаша, марихуана, гашиш),
опійні препарати, кокаїн; синтетичні наркотики - це наркотики, синтезовані в хімічних лабораторіях з різних
хімічних речовин (метадон, фенамін).
Психотропні речовини - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного походження,
препарати, природні матеріали, які здатні викликати стан залежності та чинити депресивний або
стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення сприйняття, емоцій,
мислення чи поведінки, і становлять небезпеку для здоров'я населення у разі зловживання ними. До
психотропних речовин відносять мескалін, амфетамін, барбітал, діазепам, феназепам, ЛСД тощо.
Прекурсори наркотичних засобів та психотропних речовин це речовини та їх солі, що використовуються при

виробництві, виготовленні наркотичних засобів і психотропних речовин, включених до Переліку. Так, до
прекурсорів відносять ацетон, етиловий ефір, соляну кислоту, сірчану кислоту, толуол.
Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин - це заборонені до обігу в Україні речовини
природного чи синтетичного походження, не включені до Переліку, хімічна структура і властивості яких
подібні хімічній структурі та властивостям наркотичних засобів і психотропних речовин, психоактивну дію
яких ці речовини відтворюють. Звичайно виготовлення наркотиків-аналогів має місце при створенні нового
фармацевтичного препарату, в ході якого визначається і вивчається низка речовин, які мають порівнянні
властивості, але дещо відрізняються своєю молекулярною структурою.
Отруйні речовини - це речовини рослинного, тваринного і мінерального походження або продукти хімічного
синтезу, здатні при впливі на живий організм викликати гостре або хронічне отруєння або смерть. Такі
речовини віднесені Державною Фармакопеєю України до списку «А».
До отруйних речовин відносяться ангідрид оцтової кислоти, зміїна отрута, миш'як, метиловий спирт,
обчищена бджолина отрута, ціаністий калій, стрихнін, сулема, атропіну сульфат, різні поєднання ртуті тощо.
Сильнодіючі речовини - це речовини синтетичного або природного походження, в тому числі рослини, що
заподіюють небезпечний вплив на організм людини, і можуть нанести шкоду її здоров'ю та життю при
прийомі їх не в медичних цілях.
.
Перелік сильнодіючих речовин встановлюється Фармакологічним і Фармакопейним Комітетом МОЗ
України. До них відносяться транквілізатори (напр. седуксен), ефедрин тощо.
Одурманюючі речовини - це засоби, що спричиняють одурманюючий ефект, який, зокрема, змінює психіку і
поведінку людини, і не входять до списку наркотичних, психотропних, отруйних і сильнодіючих речовин
(напр. клофелин, хлороформ, ефір тощо.
Допінг - це речовини і методи, які використовуються для підвищення працездатності спортсменів, є
потенційно небезпечними для здоров'я і заборонені для вживання антидопінговим Кодексом Олімпійського
руху і компетентними органами відповідних спортивних організацій (напр. стимулятори, наркотики,
анаболіки, гликсопротеїдні гормони).
Мікробіологічні та інші біологічні агенти - це предмети і речовини біологічного походження, які становлять
небезпеку для життя і здоров'я людей (напр., штами мікроорганізмів, речовини для обробки зерна).
Токсини - це сполуки бактерійного, рослинного або тваринного походження, здатні при потраплянні в
організм людини спричиняти захворювання або смерть.
Продукти харчування чи інша продукція, радіоактивоа забруднена понад допустимі рівні, - це продукти
рослинного або тваринного походження, призначені для вживання людьми, а також будь-яка інша продукція
сільськогосподарського або іншого походження, яка має на поверхні частинки радіоактивного матеріалу у
вигляді пилу або містить радіоактивні частинки в клітках рослин або тварин понад допустимі рівні.
42. Бандитизм та його відмінність від створення злочинної організації.
Відмінність бандитизму (ст. 257 КК) від створення злочинної організації (ст. 255 КК) полягає передусім
у тому, що: 1) банда, про яку йдеться у ст. 257 КК, - це організована група чи злочинна організація, тоді як у
ст. 255 КК зазначено тільки про злочинну організацію; 2) обов'язковою ознакою банди є озброєність, тоді як
для злочинної організації у ст. 255 КК цього не вимагається; 3) метою бандитизму є здійснення нападу на
підприємства, установи, організації чи на окремих громадян, тоді як метою створення злочинною організації
- вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів; 4) організована група, що утворює банду, має внутрішню
стійкість, а злочинна організація - додатково ще й зовнішню стійкість; 5) за вчинення бандитизму у ст. 257
КК не передбачено спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності, тоді як у ч. 2 ст. 255 КК
(заохочувальній нормі) вказано про таке звільнення.
Об'єктивна сторона злочину передбачає три форми: 1) організацію озброєної банди; 2) участь у банді; 3)
участь у нападі, вчинюваному такою бандою.
Банда - це озброєна організована група або злочинна організація, яка попередньо створена з метою
вчинення кількох нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або одного такого
нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки (абз. 1 п. 17 ППВСУ № 13 від 23 грудня 2005 р.
"Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними
об'єднаннями"). Окрім загальних ознак, властивих організованим групам і злочинним організаціям, банда
має низку специфічних рис.
Обов'язкові ознаки банди: 1) наявність у неї декількох (трьох та більше) суб'єктів злочину; 2) стійкість; 3)
озброєність; 4) спільна мета її учасників - вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на
окремих громадян; 5) спосіб вчинення злочину - напад на підприємства, установи, організації чи на окремих
осіб.
Озброєність банди означає наявність зброї хоча б в одного члена банди (при цьому всі інші учасники банди
мають знати, що така зброя є в наявності та може бути застосована під час нападу). Зброя може бути
вогнепальною, холодною, військовою, мисливською, спортивною, саморобною чи переробленою
(наприклад, обріз). Організація озброєної банди - це створення як організованої групи чи злочинної
організації, що вже озброєні, але ще не вчинили нападів, так і таких стійких об'єднань, які, щоб дістати
зброю, вчиняють напади на військовослужбовців, працівників правоохоронних органів тощо. Участь у
вчинюваному озброєною бандою нападі - це виконання членами банди або іншими особами дій, які
становлять напад (наприклад, застосування насильства чи погроза його застосування до працівників
підприємств, установ, організацій чи до окремих громадян).
Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за цей злочин, тлумачення окремих термінів і
понять, відмежування його від інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду
України № 13 від 23 грудня 2005 р. "Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини,
вчинені стійкими злочинними об' єднаннями".
Момент закінчення злочину, передбаченого ст. 257 КК, визначається з урахуванням форми, в якій
вчиняється бандитизм. Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо
вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж
характеру та за умови, що об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак банди. При цьому не має значення,
передувала створенню банди стадія існування об'єднання як організованої групи або злочинної організації
чи банда одразу була створена як така. Якщо перший, а також наступні злочини були вчинені до набуття
об'єднанням усіх обов'язкових ознак банди, ці злочини за наявності до того підстав необхідно визнавати
такими, що вчинені організованою групою чи злочинною організацією. Оскільки ст. 257 КК передбачено
відповідальність за організацію банди, а не за організаційну діяльність щодо її створення, дії обвинувачених
можна кваліфікувати як закінчений бандитизм лише у випадках, коли банду дійсно було організовано.
Організаційна ж діяльність, яка не дала такого результату, може розцінюватись як замах на бандитизм (абз.
4 п. 17 названої Постанови).
Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою здійснення нападу
на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян.
Ст. 257 КК, яка містить законодавче визначення поняття бандитизму, не передбачає ні якихось конкретних
цілей вчинюваних бандою нападів як обов'язкової ознаки складу цього злочину, ні відповідальності за
вчинення її членами під час нападу злочинних діянь, які утворюють самостійні склади злочинів (крім
відповідальності за організацію банди, участь у ній та у вчинюваних нею нападах). Тому в таких випадках
судам належить керуватися положенням ст. 33 КК, згідно з яким за сукупності злочинів кожен із них
підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК (п. 26 названої
Постанови).
43. Види вбивств при пом’якшуючих обставинах.

У ч.1 ст.115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім
того, в ст.119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття
вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині (позбавлення її
життя).
Об'єктом вбивства є життя людини. З об'єктивної сторони вбивство може бути здійснене шляхом дії або
бездіяльності. Суб'єкт вбивства - будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені ст. 115-
117, і 16-ти років - за вбивства, передбачені ст. 118 і 119.
Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (ст.115-118) і вбивства через
необережність (ст.119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки
(тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом'якшуючих
обставин (ч.1 ст.115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч.2 ст.115) і
вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство.
Умисне вбивство за пом'якшуючих обставин:
- умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116); Умовою застосування є сильне
душевне хвилювання, викликане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою
образою з боку потерпілого.
- умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117); Відповідальність матері пом'якшується за
умови, що вбивство дитини було вчинене під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує
здійснення цього злочину певним нетривалим проміжком часу, доки особливий психічний і фізичний стан
жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір'ю
своєї дитини настає на загальних підставах.
- умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця (ст. 118). Заподіяння смерті нападаючому при захисті від суспільне небезпечного
посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необхідної
оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не виключає такої відповідальності, але
пом'якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.
44. Види кримінальних правопорушень проти довкілля.
За своїм безпосереднім об'єктом при кваліфікації всі к.п. проти довкілля можуть бути поділені на:
1) злочини проти екологічної безпеки (статті 236, 237, 238 і 253 КК),
2) злочини у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря (статті 239, 239-1, 239-2, 240,
241 і 254 КК),
3) злочини у сфері охорони водних ресурсів (статті 242, 243 і 244 КК),
4) злочини у сфері лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу (статті 245, 246, 247, 248, 249,
250, 251 і 252КК).
--- предмети, не вилучені з природного середовища – за наявності необхідних ознак,

кримінально протиправні посягання, предметом яких виступають об’єкти, що перебувають у
природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі
тощо, слід кваліфікувати як кримінальні правопорушення проти довкілля (ст. 246, 248 і 249 КК
України); ці об’єкти можуть виступати предметом кримінальних правопорушень проти
власності лише у тих випадках, коли їх уже вилучено з природного стану за допомогою людини
(її праці), або якщо вони вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо;---
45. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом та його відмінність
від втягування неповнолітніх в злочинну діяльність.
Використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом
(систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб)
. Втягнення неповнолітніх у кримінальне правопорушення, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними

іграми
2. Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи
піклувальником, або особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого чи піклування про
нього
Об'єкт к.п. - моральні засади суспільства у ставленні до виховання підростаючого покоління. Вони
передбачають охорону неповнолітніх від негативного впливу, який може викликати бажання займатися
діяльністю, що негативно сприймається суспільством.
Потерпілими від цього кримінальне правопорушення є неповнолітні - особи чоловічої або жіночої статі, які
не досягли 18-річного віку. Хоча в диспозиції ст. 304 вказівку на потерпілого зроблено у множині,
кримінальна відповідальність настає і тоді, коли посягання вчинене і проти однієї такої особи.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення полягає у втягненні неповнолітніх:
1) у кримінальне правопорушення;
2) у пияцтво;
3) у заняття жебрацтвом;
4) у заняття азартними іграми.
Втягнення у кримінальне правопорушення означає дії, спрямовані на те, щоб викликати у неповнолітнього
бажання взяти участь у вчиненні хоча б одного конкретного кримінального правопорушення або отримати
навички кримінального правопорушення діяльності, які можуть бути застосовані згодом.
Під пияцтвом розуміють неодноразове вживання спиртних напоїв. Заняття жебрацтвом - це систематичне
випрошування грошей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб, а заняття азартними іграми - це
систематична гра з метою отримання грошей чи інших матеріальних цінностей. При цьому, азартна гра - це
гра, участь у якій дає змогу набувати гроші, інше майно або майнові права, результат якої визначається
діями, цілком або частково залежними від випадковості, умовою участі в якій є внесення гравцем ставки (у
т. ч. ігри в букмекерських конторах, на іподромах та інших видах тоталізатора).
Суб'єкт кримінального правопорушення - осудна особа, яка досягла 18-річного віку.
Суб'єктивна сторона кримінального правопорушення характеризується умислом.
Кваліфікуючими ознаками втягнення неповнолітніх у , у пияцтво, у заняття жебрацтвом та азартними іграми

є вчинення цих дій:
1) щодо малолітньої особи;
2) батьком, матір'ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником або особою, на яку покладено
обов'язки щодо виховання потерпілого чи піклування про нього (про їх поняття див. коментар до ст. 155).
Стаття 150-1. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом
1. Використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом
(систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб) -
2. Ті самі дії, вчинені щодо чужої малолітньої дитини або пов'язані із застосуванням насильства чи погрозою
його застосування, а так само вчинені повторно або особою, яка раніше скоїла один із злочинів,
передбачених статтями 150, 303, 304 цього Кодексу, або за попередньою змовою групою осіб, -
+3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, а також якщо
внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження.
46. Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових

речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи
зловживання службовим становищем. Аналіз складу кримінального правопорушення.
Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових
припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними
шляхом шахрайства
1. Об'єктом цього злочину є громадська безпека в частині убезпечення від неконтрольованого доступу до
вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів. Виокремлення
протиправного безоплатного заволодіння ними в окрему статтю Особливої частини КК пояснюється тим, що
ці дії порушують громадську безпеку, порівняно з викраденням майна становлять підвищену суспільну
небезпеку і в ряді випадків не охоплюються нормами про злочини проти власності.
2. Предметом злочину, передбаченого ст. 262, є: 1) зброя (крім гладкоствольної мисливської); 2) бойові
припаси; 3) вибухові речовини; 4) вибухові пристрої; 5) радіоактивні матеріали.
До вогнепальної зброї належать усі види бойової, спортивної, нарізної мисливської зброї як серійно
виготовленої, так і саморобної чи переробленої, для проведення пострілу з якої використовується сила тиску
газів, що утворюється при згоранні вибухової речовини (пороху або інших спеціальних горючих сумішей).
До вибухових речовин належать порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин та інші хімічні речовини, їх сполуки
або суміші, здатні вибухнути без доступу кисню.
Під вибуховими пристроями слід розуміти саморобні чи виготовлені промисловим способом вироби
одноразового застосування, спеціально підготовлені і за певних обставин спроможні за допомогою
використання хімічної, теплової, електричної енергії або фізичного впливу (вибуху, удару) створити
вражаючі фактори - спричинити смерть, тілесні ушкодження чи істотну матеріальну шкоду - шляхом
вивільнення, розсіювання або впливу токсичних хімічних речовин, біологічних агентів, токсинів, радіації,
радіоактивного матеріалу, інших подібних речовин.
Радіоактивні матеріали - це будь-які матеріали, які містять радіонукліди і для яких питома активність та
сумарна активність вантажу перевищують межі, установлені нормами, правилами й стандартами з ядерної
та радіаційної безпеки.
У випадках, коли для вирішення питання про те, чи є відповідні предмети зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями або радіоактивними матеріалами, а також для з'ясування
їх придатності до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі слід
призначати експертизу з проведенням її у відповідних експертних установах. Для з'ясування лише
придатності предмета до використання за цільовим призначенням достатньо участі спеціаліста.
3. Об'єктивна сторона злочину включає в себе вчинення таких дій щодо вказаних предметів: 1) викрадення;
2) привласнення; 3) вимагання; 4) заволодіння шляхом шахрайства; 5) заволодіння шляхом зловживання
службової особи своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 262); 6) розбій (ч. 3 ст. 262).
4. Суб'єктом цього злочину, вчиненого шляхом крадіжки, грабежу, розбою і вимагання, може бути осудна
особа, яка досягла 14-річного віку, а у разі його вчинення в інший спосіб - 16-річного віку.
5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умисною виною. При цьому особа повинна знати про те,
що предмет, яким вона заволодіває, належить до зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових
пристроїв або радіоактивних матеріалів, розуміти небезпечні властивості таких предметів і те, що
заволодіння ними здійснюється протиправним способом.
6. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб
(ч. 2 ст. 262). Про поняття повторності і вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див.,
відповідно, статті 32 і 28 та коментар до ст. ст. 32, 28.
Особливо кваліфікований вид злочину (ч. 3 ст. 262) має місце тоді, коли дії, передбачені ч. 1 або 2 ст. 262,
вчинено організованою групою. Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.
Особливо кваліфікованим видом вимагання предметів цього злочину (крім вибухових пристроїв) є
вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя та здоров'я (ч. 3 ст. 262). Вимагання вибухових
пристроїв, поєднане з насильством, небезпечним для життя та здоров'я, кваліфікується за ст. 189.
47. Вимагання. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Основний безпосередній об’єкт кримінального правопорушення – суспільні відносини у
сфері власності (право власності). Додатковий безпосередній об’єкт залежно від способу
впливу на потерпілого – життя та здоров’я людини, честь і гідність, права, свободи або законні
інтереси. Предмет кримінального правопорушення – майно, право на майно або дії майнового
характеру.
Потерпілими можуть бути: власник, особа, якій майно ввірено на законній підставі,
близькі родичі цих осіб.
Об’єктивна сторона кримінального правопорушення характеризується вимогою
передання чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з
погрозою насильством над потерпілим чи його близькими родичами, обмеженням прав, свобод
або законних інтересів цих осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що
перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи
його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.
Діяння виражається в активній поведінці та може виявлятися в незаконній вимозі
передання: а) майна; б) права на майно; в) вчинення будь-яких дій майнового характеру. Спосіб
вимагання – це погроза заподіянням шкоди потерпілому або його близьким родичам.
Вимагання супроводжується такими погрозами:
1) погроза насильством – полягає у погрозі негайно або в майбутньому нанести побої,
мордуванням, заподіянням тілесних ушкоджень, позбавленням життя, зґвалтуванням особи
жіночої або чоловічої статі тощо;
2) погроза обмеженням прав, свобод або законних інтересів полягає у залякуванні
зазначених осіб ущемленням їх прав, свобод або законних інтересів, перешкоджанням їх
реалізації; обмеження, яким погрожує вимагач, має незаконний характер (за відсутності
законних підстав, в порушення встановленого порядку тощо), воно може стосуватися будь-яких
конституційних та інших прав чи свобод людини і громадянина або будь-яких законних
інтересів;
3) погроза знищенням чи пошкодженням майна є такою тоді, коли вона стосується: а)
майна, яке належить потерпілому або його близьким родичам за правом власності; б) майна, що
перебуває у їх віданні чи під охороною;
4) погроза розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти
в таємниці.
Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід
розуміти такі справжні чи вигадані дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення
яких з будь-яких міркувань є для них небажаним. Це можуть бути як відомості, які ганьблять
потерпілого чи його близьких родичів, так і відомості, які не принижують особу (зокрема,
повідомлення про якусь її хворобу), або такі, оголошення яких є суспільно корисним (зокрема,
інформація про вчинене кримінальне правопорушення).
Кримінальне правопорушення вважається закінченим з моменту висування вимоги,
поєднаної з указаними погрозами незалежно від досягнення винною особою поставленої мети
(формальний склад кримінального правопорушення).
Суб’єкт кримінального правопорушення – фізична осудна особа, яка досягла 14-
річного віку.
Суб’єктивна сторона характеризується наявністю прямого умислу.
Кваліфікуючі ознаки:
– ч. 2 ст. 189 передбачено відповідальність за «вимагання, вчинене повторно, або за
попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового
становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з
пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому»;
– ч. 3 ст. 189 передбачено відповідальність за «вимагання, поєднане з насильством,
небезпечним для життя чи здоров’я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих
розмірах»;
– ч. 4 ст. 189 передбачено відповідальність за «вимагання, що завдало майнової шкоди в
особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням
тяжкого тілесного ушкодження».
48. Загальна характеристика і система кримінальних правопорушень проти волі,
честі та гідності особи.
З об 'єктивної сторони злочини проти волі, честі та гідності особи за загальним правилом можуть бути
вчинені шляхом активної поведінки — дії. Для деяких із них обов'язковою ознакою вчинення злочину є
спосіб (використання обману, шантажу чи уразливого стану потерпілої особи — ст. 149 КК) або місце
(психіатричний заклад — ст. 151 КК).
Із суб 'єктивної сторони зазначена група злочинів може бути вчинена лише з прямим умислом. Певні з них
обов'язковою ознакою вчинення злочину передбачають мотив (корисливий або інший особистий мотив —
ст. 148 КК) чи мету (отримання прибутку — ст. 150 КК). За загальним правилом суб 'єктом злочинів проти
волі, честі та гідності особи є фізична особа, осудна, яка досягла 16-річного віку. За вчинення злочину,
передбаченого ст. 147 КК (захоплення заручників), відповідальність настає з 14 років. Деякі із групи
злочинів, що розглядаються, можуть бути вчинені лише спеціальним суб'єктом (статті 150-1, 151 КК). 6
Отже, злочини проти волі, честі та гідності особи — це передбачені кримінальним законом суспільна
небезпечні умисні діяння, що посягають на особисту волю, честь та гідність особи. Ураховуючи специфіку
безпосередніх об'єктів, можна виділити такі групи злочинів проти волі, честі та гідності особи: - незаконне
позбавлення волі або викрадення людини, захоплення наручників, підміна дитини та незаконне поміщення в
психіатричний заклад (статті 146-148, 151 КК); - торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини,
експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (статті 149, 150, 1501 КК).
49. Загальна характеристика кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень, що містяться у II розділі Особливої
частини КК є життя та здоров’я особи.
З об’єктивної сторони посягання на життя та здоров’я особи можуть вчинятися як
шляхом дії, так і бездіяльністю.
Більшість цих кримінальних правопорушень передбачені законом як кримінальні
правопорушення з матеріальним складом, тобто обов’язковою ознакою їх об’єктивної сторони є
не тільки суспільно небезпечне діяння, але й суспільно небезпечні наслідки та причинний
зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками.
Суспільно небезпечні наслідки можуть виражатися у заподіянні реальної шкоди життю та
здоров’ю особи (смерті, тілесних ушкоджень, іншої шкоди здоров’ю), заподіянні інших тяжких
наслідків або створенні реальної загрози заподіяння такої шкоди (наприклад, свідоме
поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини – ч. 1 ст. 130 КК).
Суб’єктивна сторона даних кримінальних правопорушень у більшості випадків
характеризується умисною або необережною формою вини.
Суб’єктом кримінальних правопорушень проти життя та здоров’я особи є фізична, осудна
особа, яка досягла 16 років, а при вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених
статтями 115-117, 121, 122 КК – особа, яка досягла 14 років. В окремих кримінальних
правопорушеннях, що розглядаються, законом передбачена наявність спеціального суб’єкта
(наприклад, в ст. 117 КК – мати новонародженої дитини, в ст. 135 КК – особа, яка зобов’язана
піклуватися про потерпілого, або особа, яка сама поставила потерпілого в небезпечний для
життя стан).
Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи можуть бути поділені на
наступні групи:
1) кримінальні правопорушення проти життя особи;
2) кримінальні правопорушення проти здоров’я особи;
3) кримінальні правопорушення, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи.
50. Загальна характеристика кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та інших злочинів проти здоров’я
населення.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень, передбачених розділом XIII
Особливої частини КК України «Кримінальні правопорушення у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші кримінальні
правопорушення проти здоров’я населення» (ст. 305–327 КК України) є здоров’я
населення. Ним охоплюється безпека біофізіологічного та психічного стану невизначеного
кола осіб від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів, отруйних і сильнодіючих речовин та одурманюючих засобів, біологічних
агентів і токсинів, контрабандних і фальсифікованих лікарських засобів, радіоактивно
забруднених продуктів харчування чи іншої продукції, а також поширення інфекційних
хвороб і масових отруєнь.
З об’єктивної сторони переважна більшість кримінальних правопорушень, що
розглядається, вчиняється шляхом дії.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони деяких складів кримінальних
правопорушень, є певне (конкретне) місце їх вчинення, наприклад митний кордон України
(ст. 305 КК України), публічне місце (ст. 316 КК України) тощо.
Суб’єктивна сторона більшості кримінальних правопорушень проти здоров’я
населення характеризується умисною формою вини. Однак деякі з них, наприклад
порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх
аналогів або прекурсорів (ст. 320 КК України) або порушення санітарних правил і норм
щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням (ст. 325 КК України)
можуть вчинятись як умисно, так і необережно.
Суб’єкт кримінальних правопорушень як правило, є загальним. Виняток
становлять викрадення (крадіжка, грабіж, розбій), вимагання наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів, (ст. 308 КК України), за вчинення якого
передбачена кримінальна відповідальність осіб, які досягли 14-річного віку.
Характерним для кримінальних правопорушень цього розділу, за винятком

порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим
отруєнням (ст. 325 КК України), є те, що всі вони є предметними. Обов’язковою
вважається наявність предметів, що становлять підвищену небезпеку для здоров’я людей.
Вони можуть виступати як предмети або як засоби вчинення цих кримінальних
правопорушень.
Такими предметами є:
1) наркотичні засоби (статті 305–309, 313–320 КК України);
2) психотропні речовини (статті 305–309, 313–315, 317–320 КК України);
3) прекурсори (статті 305, 306, 311, 312, 318, 320 КК України);
4) аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин (статті 305–309, 313–315,
317, 320 КК України);
5) снотворний мак і коноплі (ст. 310 КК України);
6) обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів (ст. 313 КК України);
7) отруйні та сильнодіючі речовини (ст. 321 КК України);
8) лікарські засоби, фальсифіковані лікарські засоби, отруйні чи сильнодіючі
лікарські засоби (ст. 305, статті 321, 321 1 , 321 2 КК України);

9) одурманюючі засоби (статті 322, 324 КК України);
10) мікробіологічні та інші біологічні агенти й токсини (ст. 326 КК України);
11) допінг (ст. 323 КК України);
12) радіоактивно забруднені продукти та інша продукція (ст. 327 КК України).
Особливістю регламентації кримінальної відповідальності за кримінальні
правопорушення проти здоров’я населення є те, що диспозиції всіх норм є бланкетними,
тобто обов’язковою умовою ефективного застосування відповідних положень є
необхідність їх тлумачення з використанням норм інших нормативних актів, відмінних від
Кримінального кодексу України, які не є кримінально-правовими.
Законодавче визначення, види й ознаки предметів розглядуваних кримінальних
правопорушень міститься, перш за все, у таких нормативно-правових актах, як закони
України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 15 лютого 1995
року № 60/95-ВР та «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 року
№ 62/95-ВР. Крім того, всі ці предмети (крім аналогів) передбачено в «Переліку
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» (далі – Перелік), який
складається із чотирьох таблиць:
– таблиця I містить перелік наркотичних засобів, у тому числі рослин, і
психотропних речовини, включених до списків № 1 , № 2 та № 3 , обіг яких на території
України заборонено, за винятком їх обігу лише в цілях та на підставах, передбачених
статтями 15 , 19 і 20 Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і
прекурсори»;
– таблиця II містить перелік наркотичних засобів і психотропних речовин,
включених до списків № 1 і № 2 , обіг яких на території України обмежено та стосовно
яких установлюються заходи контролю;
– таблиця III містить перелік наркотичних засобів і психотропних речовин,
включених до списків № 1 і № 2 , обіг яких в Україні обмежено та стосовно яких
допускаються винятки деяких заходів контролю;
– таблиця IV містить перелік прекурсорів наркотичних засобів і психотропних
речовин, включених до списків № 1 і № 2, обіг яких на території України обмежено та
стосовно яких установлюються заходи контролю.
Основні терміни та поняття, що вживаються у цьому розділі слід розуміти у таких
значеннях.
Наркотики. У словнику термінів ВОЗ, що стосуються алкоголю, наркотиків та
інших психоактивних засобів, наркотик (narcotic) – це хімічний агент, що викликає
ступор, кому або нечутливість до болю. Він зазвичай належить до опіатів або опіоїдів, які
називають наркотичними анальгетиками.
До особливо небезпечних наркотичних засобів, обіг яких заборонено, належать
героїн, опій, канабіс, смола канабісу, кокаїновий кущ, кока (лист), макова солома та
концентрат з макової соломи.
До наркотичних засобів, обіг яких обмежено, належать кокаїн, морфін, метадон
(фенадон), трамадол і кодеїн.
Умовно наркотичні засоби можна поділити на дві групи – рослинного (похідні
різних сортів конопель – анаша, марихуана, гашиш, опійні препарати, кокаїн) та
синтетичного походження (синтезовані в хімічних лабораторіях – метадон, фентаніл,
фенамін тощо).
Найбільш розповсюдженими на території Україні є наркотики рослинного
походження (мак або макова солома й канабіс), із лікарських препаратів і речовин –
кодеїн, кокаїн, морфін та омнопон.
Психотропні речовини – речовини природні чи синтетичні, препарати, природні
матеріали, включені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів. Вони здатні викликати стан залежності та спричиняти депресивний або

стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення
сприйняття, емоцій, мислення чи поведінки і становлять небезпеку для здоров’я населення
у разі зловживання ними.
До особливо небезпечних психотропних речовин, обіг яких заборонено, належать
лізергід (ЛСД, ЛСД-25), мескалін, катинон, парагексил тощо.
Психотропними речовинами, обіг яких обмежено, є амфетамін, метамфетамін,
ціперол тощо.
До психотропних речовин, обіг яких обмежено і стосовно яких допускаються
винятки деяких заходів контролю, віднесено, зокрема, барбітал, діазепам, медазепам
тощо.
Аналоги наркотичних засобів та психотропних речовин – це заборонені до обігу на
території України синтетичні чи природні речовини, не включені до Переліку
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, хімічна структура та
властивості яких є подібними до хімічної структури та властивостей наркотичних засобів і
психотропних речовин, психоактивну дію яких вони відтворюють.
Зазвичай виготовлення аналогів наркотичних засобів та психотропних речовин є
таким у разі створення нового фармацевтичного препарату або шляхом незначної зміни
молекулярної структури існуючих засобів.
Прекурсори наркотичних засобів і психотропних речовин (далі – прекурсори) – це
речовини та їх солі (у разі, коли утворення таких солей можливе), які використовуються
для виробництва чи виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин,
включених до Переліку.
До прекурсорів, обіг яких обмежено і стосовно яких установлюються заходи
контролю, належать ефедрин, сафрол, ангідрид оцтової кислоти тощо.
Прекурсори, стосовно яких установлюються заходи контролю, це ацетон, калію
перманганат, соляна кислота, сірчана кислота, толуол тощо.
Мак снотворний чи опійний – це різні сорти маку, які містять алкалоїди опіуму
(морфін, кодеїн, тебаїн тощо). Поширеним є виготовлення макової соломки – це зібрані у
будь-який спосіб стебла і коробочки будь-якого сорту снотворного маку (за винятком
власне макового насіння) у цілому вигляді або подрібнені аж до порошкоподібного
вигляду.
Коноплі (канабіс), поширені назви – посівні (звичайні, культурні), іноді – індійські
коноплі – однорічна рослина, в якій плодоносні та квітучі верхівки (суцвіття), пилок і
смола містять тетрагідроканнабінол – наркотично активний алкалоїд. Наркотичні засоби
конопляної групи – марихуана, гашиш, смола канабісу, гашишне масло, всі ізомери
тетрагідроканнабінолу.
Обладнання , призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів – це апарати, пристрої та прилади, за допомогою яких ці засоби й
речовини виготовляються (наприклад, конденсаційна труба, випарник, генератор пари,
прес, необхідні для виготовлення гашишу) чи окремі вузли й деталі відповідного агрегату
(наприклад, насос для відсмоктування фільтра у разі перегонки опію). Використані для
виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів побутові
предмети (кухонний посуд, млинок для кави, м’ясорубка тощо) обладнання м,
призначеним для цієї мети, за змістом закону не визнаються. Не належать до зазначеного
обладнання і такі предмети медичного призначення, як шприци, стандартні флакони для
розфасування ліків, скляні відвідні трубки тощо.
Отруйні речовини – це речовини рослинного, тваринного і мінерального
походження або продукти хімічного синтезу, здатні у разі впливу на живий організм
викликати гостре або хронічне отруєння або смерть (ангідрид оцтової кислоти, зміїна
отрута, миш’як, метиловий спирт, очищена бджолина отрута, ціаністий калій, стрихнін,
сулема, атропіну сульфат, різні поєднання ртуті тощо).
Сильнодіючі речовини – це речовини синтетичного або природного походження, в

тому числі рослини, що чинять небезпечний вплив на організм людини, і можуть нанести
шкоду її здоров’ю та життю у разі прийому їх не в медичних цілях; до них належать,
зокрема, транквілізатори (наприклад, седуксен), ефедрин, синтетичний етиловий спирт
тощо.
Фальсифікований лікарський засіб – лікарський засіб, умисно промаркований не
ідентично (невідповідно) відомостям (одній або декільком з них) про лікарський засіб з
відповідною назвою, внесений до Державного реєстру лікарських засобів України, а так
само лікарський засіб, умисно підроблений в інший спосіб, що не відповідає відомостям
(одній або декільком з них), у тому числі складу, про лікарський засіб з відповідною
назвою, внесений до Державного реєстру лікарських засобів України.
Головною відмінністю отруйних та сильнодіючих речовин від наркотичних засобів
і психотропних речовин є те, що вони не викликають захворювання на наркоманію чи
токсикоманію.
Одурманюючі засоби – це речовини, що викликають одурманюючий ефект, який,
зокрема, змінює психіку і поведінку людини, і не входять до списку наркотичних,
психотропних, отруйних і сильнодіючих речовин (наприклад, клофелін, алкогольні суміші
з будь-яким змістом клофеліну, хлороформ, ефір, хлоротил, спиртові екстракти рослин,
що містять алкалоїди тропанової групи, барбитурато-алкогольна суміш тощо).
Мікробіологічні та інші біологічні агенти – це предмети і речовини біологічного
походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнічні препарати, мікроорганізми, патогенні
для людей і тварин тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров’я людей (штами
мікроорганізмів, речовини для обробки зерна, інші біологічно активні речовини і
предмети-продукти біотехнологій).
Токсини – це сполуки бактерійного, рослинного або тваринного походження, здатні
у разі потраплянні в організм людини спричиняти захворювання або смерть (містяться в
отруті змій, павуків, скорпіонів).
Допінг – це речовини і методи, які використовуються для підвищення
працездатності спортсменів, є потенційно небезпечними для здоров’я і заборонені для
вживання антидопінговим Кодексом Олімпійського руху та компетентними органами
відповідних спортивних організацій (стимулятори, анаболіки, диуретики, пептидні та
гликсопротеїдні гормони та їх аналоги).
У деяких випадках
вчинення кримінальних правопорушень, у певному місці відіграє роль кваліфікуючої
ознаки, наприклад, частина 2 ст. 307 передбачає незаконні дії з відповідними предметами
у місцях масового перебування громадян.
Залежно від законодавчої конструкції більшість складів кримінальних
правопорушень, описаних у статтях аналізованого розділу, сконструйовано як формальні,
тобто вони вважаються закінченими з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння.
Разом із тим, деякі з них мають матеріальні склади (частини 1–2 ст. 308, ч. 2 і ч. 3 ст. 314 –
якщо дії призвели до наркотичної залежності потерпілого, або якщо вони заподіяли
середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження потерпілому, або якщо внаслідок них
настала смерть потерпілого, ст. 325–327 КК України). Є діяння і з усіченим складом
(зокрема, ч. 3 ст. 312, що стосується розбою з метою викрадення прекурсорів).
Окремі кримінальні правопорушення, наприклад спонукання неповнолітніх до

застосування допінгу (ст. 323 КК України), схиляння до вживання наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів, щодо неповнолітніх (ч.2 ст. 315 КК України),
можуть бути вчинені лише повнолітніми особами.
За вчинення деяких кримінальних правопорушень (ст. 308, 319, 312, 325, 326 КК
України) кримінальній відповідальності може підлягати спеціальний суб’єкт.
У деяких статтях цього розділу містяться заохочувальні норми, якими передбачено
обов’язкове і безумовне звільнення винного від кримінальної відповідальності за
наявності певних передумов та підстав, як-то добровільна здача наркотичних засобів,
фальсифікованих лікарських засобів, викриття джерел їх придбання, сприяння розкриттю
злочинів, початок лікування від наркоманії тощо (зокрема, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4
ст. 311, ч. 5 ст. 321 КК України).
Для низки кримінальних правопорушень (статті 306, 307, 308, 310, 311, 312, 313,
317, 321, 324, 327 КК України) обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони виступає
певна мета їх вчинення, частіше за все – збут, але може бути й інша, наприклад
продовження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів,
прекурсорів, отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих
лікарських засобів (ст. 306 КК України), використання для виробництва або виготовлення
наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст. 311 КК України) тощо, а для деяких
кримінальних правопорушень є обов’язковим встановлення відсутності мети (ст. 309 КК
України – відсутність мети збуту).
51. Загальна характеристика кримінальних правопорушень у сфері статевої свободи та статевої
недоторканості.
Статеві (сексуальні) відносини між людьми належать до інтимної сфери життя,
становлячи її невід’ємну частину. Вони реалізуються у гетеросексуальних шлюбних і
позашлюбних сексуальних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру.
Регулюються ці відносини нормами людської моралі та, у виняткових випадках,
нормами сімейного права. У підґрунті цього регулювання лежить право кожної людини на
свою статеву свободу і право кожної неповнолітньої особи – на статеву недоторканність.
Кримінальне право передбачає певні відходи від моральних та інших норм. Кримінально-
правові заборони у сфері сексуальних відносин у теорії та судово-слідчій практиці відносять
до статевих кримінальних правопорушень.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень, відповідальність за які передбачено
статтями, об’єднаними у розділі IV Особливої частини Кримінального кодексу України
«Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», є
сукупність прав людини на статеві свободу і недоторканість особи.
Безпосереднім об’єктом конкретних кримінальних правопорушень із цього розділу
виступають добрий фізичний і психічний розвиток неповнолітньої особи, честь і гідність
особи та суспільна моральність. У деяких кримінальних правопорушеннях можна виділити і
додатковий обов’язковий або факультативний об’єкт, а саме у разі вчинення
кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 ст. 154 КК України, додатковим
обов’язковим об’єктом виступатиме власність. Додатковим безпосереднім
факультативним об’єктом статті 155 КК України може виступати здоров’я неповнолітньої
особи.
З об’єктивної сторони всі статеві кримінальні правопорушення вчиняються шляхом
дії, тобто активної поведінки правопорушника, причому склади кримінальних
правопорушень є формальними, тобто вважаються закінченими саме з моменту виконання
винним самого діяння і не потребують настання певних суспільно небезпечних наслідків.
Однак деякі склади кримінальних правопорушень, описані у частині 5 ст. 152, ч. 5 ст. 153 та
ч. 2 ст. 155 КК України, передбачають настання наслідків, а тому є матеріальними.
Суб’єкти кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої
недоторканості особи різняться за віком або за наявністю інших ознак, що дозволяють
віднести їх до спеціальних. Так, суб’єктом кримінальних правопорушень, передбачених
статтями 152, 153 КК України, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
У статтях 154–156 КК України суб’єкт є загальним – особа, яка досягла 16 років. Але,
виходячи з опису диспозиції статті 155 КК України («Статеві зносини з особою, яка не
досягла шістнадцятирічного віку»), можна зробити висновок, що суб’єктом його може бути
тільки особа, яка досягла віку 18 років (вчинення кримінальні правопорушення
повнолітньою особою). У деяких складах передбачається вчинення кримінальних
правопорушень спеціальним суб’єктом, таким як службова особа (ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч.
2 ст. 154 КК України). За статтями 152–156 КК України ознаки спеціального суб’єкта
пов’язуються із близькими родичами та членами сім’ї (у статтях 155 і 156 КК під близькими
родичами або членами сім’ї слід розуміти осіб, визначених пунктом 1 ч. 1 ст. 3
Кримінального процесуального кодексу України. Близькі родичі та члени сім’ї – чоловік,
дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна
сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи
усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а
також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та
обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
Суб’єктивна сторона статевих кримінальних правопорушень характеризується
прямим умислом. Мотив вчинення статевих кримінальних правопорушень переважно є
сексуальним, проте він може бути іншим, що не впливає на кваліфікацію. Проте психічне
ставлення винного до наслідків, передбачених у диспозиціях деяких статей цього розділу,
може бути і необережним (ч. 5 ст. 152, ч. 5 ст. 153, ч. 2 ст. 155 КК України).
Кваліфікуючі ознаки не відзначаються особливою єдністю. Найбільш
розповсюдженими з них є вчинення кримінального правопорушення щодо неповнолітньої
або малолітньої особи, за попередньою змовою групою осіб, використання насильства або
погрози його застосуванням, повторність або рецидив (іноді спеціальний), вчинення
кримінального правопорушення близькими особами або родичами потерпілої особи, тяжкі
наслідки, застосування насильства чи погроза його застосуванням тощо.
Кримінальні правопорушення, передбачені розділом IV Особливої частини КК
України, залежно від особливостей безпосереднього об’єкта можна поділити на такі види:
1) кримінальні правопорушення, що посягають на статеву свободу і статеву
недоторканість особи:
– зґвалтування (ст. 152 КК України);
– сексуальне насильство (ст. 153 КК України);
– примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України);
2) кримінальні правопорушення, що посягають на нормальний фізичний і моральний
розвиток дітей і підлітків:
– статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 155 КК
України);
– розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України).
52. Загальна характеристика складів кримінальних правопорушень у сфері господарської
Родовим об’єктом злочинів в сфері господарської діяльності можна визначити суспільні відносини,
що виникають в процесі виробництва всією сукупністю галузей господарства суспільного продукту,
його розподілу та обміну, виконання робіт та надання послуг вартісного характеру, а також в процесі
формування та виконання бюджетів від результатів господарювання.
Наведене визначення поняття родового об’єкта виглядає дещо узагальненим через зазначені
обставини, тому, для більшої конкретизації в залежності від галузі виробництва або виду діяльності, в
господарських злочинах виділяють ще и видові об’єкти, за якими і визначається їх система. Як окремі
напрямки або галузі, що потребують кримінально-правового захисту від злочинних проявів можна
визначити наступні групи суспільних відпочин, що існують в межах всієї сфери господарювання:
суспільні відносини у сфері кредитно-посередницької та банківської діяльності; суспільні відносини
зовнішньоекономічній діяльності; суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності; суспільні
відносини у сфері приватизації; суспільні відносини у сфері державних фінансів; суспільні відносини
у сфері споживчого ринку.
Особливістю при кваліфікації злочинів в сфері господарської діяльності є їх розгалужена суспільна
небезпека, що проявляється у здатності завдавати шкоди декільком об’єктам одночасно. Наприклад,
злочин у сфері підприємницької діяльності (ст. 203¹ КК) може вчинятися с одночасним ухиленням від
сплати податків (ст. 212 КК). Таке одночасне завдання шкоди двом або більше видовим об’єктам
потребує сукупної кваліфікації злочинів.
На рівні безпосереднього об’єкта, у разі завдання суспільно-небезпечним діянням шкоди основному
та додатковому об’єктам, кваліфікуюче значення має лише шкода, що завдається основному
безпосередньому об’єкту, суспільна небезпека від завдання шкоди додатковому об’єкту вважається
нею врахованою і тому сукупної кваліфікації таке діяння не потребує. Наприклад, при ухиленні від
сплати податків додатковим безпосереднім об’єктом завжди виступають відносини власності, але
злочин кваліфікується лише за відповідною частиною ст. 212 КК.
При кваліфікації господарських злочинів слід враховувати тенденцію сучасної економічної
злочинності до розповсюдження не лише в економіці, а ще й у владі та політиці, яка втягує у сферу
своїх інтересів державний апарат, проникає у сфери влади та управління. Але шкода цим відносинам
заподіюється не кожного разу і тому авторитет органів влади та управління виступає факультативним
безпосереднім об’єктом і у разі поєднання з основним безпосереднім об’єктом, вчинене потребує
сукупної кваліфікації.
Майже половина злочинів в сфері господарської діяльності мають бланкетні диспозиції. Правильна
кваліфікація цих злочинів неможлива без звернення до інших законодавчих та нормативних актів, за
допомогою яких розкриваються об’єктивні і суб’єктивні ознаки цих злочинів. У необхідних випадках
слід обов‘язково звертатися до положень ГК, Митного кодексу України, Законів “Про банкрутство”,
“Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності”, “Про захист прав споживачів” та інших.
Із загальної кількості злочинів, про які йдеться у розділі VII Особливої частини КК, більше половини є
предметними, тобто такими, що містять вказівку на наявність предмета злочину безпосередньо у
диспозиції статті. В таких випадках, предмет злочину набуває значення обов’язкової ознаки складів
цих злочинів і підлягає обов’язковому встановленню та доведенню. Відсутність предмета злочину в
такому разі свідчить про відсутність складу злочину. В деяких випадках предмет злочину
законодавцем пов’язується с наслідками злочину та розглядається як поріг криміналізації діяння.
Наприклад, при контрабанді предметом злочину, зокрема, виступає товар у великому розмірі, його
вартість повинна перевищувати тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При ухиленні
від сплати податків їх несплачена сума має відповідати значному розмірові (тисяча і більше
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) тощо. У разі вчинення продовжуваного злочину,
виникають суттєві труднощі у встановленні фізичних параметрів предмета злочину, оскільки такий
соціальний показник як неоподатковуваний мінімум доходів громадян є вкрай нестабільним.
Тому, при кваліфікації предметного господарського злочину, коли предмет злочину формується не
одночасно, а протягом певного часу, потрібно розподіляти загальний час на періоди, в яких закон
визначав неоподатковуваний мінімум доходів громадян тією чи іншою сумою, підрахувати їх
кратність, відповідно, за кожний період, після чого скласти і встановити остаточний розмір.
В якості оціночних понять у деяких злочинів визначає КК значний, великий та особливо великий
розміри: (“бюджетні кошти” у ст. 210 “Порушення законодавства про бюджетну систему України” та
ст. 211 “Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки
бюджету всупереч встановленому законом порядку”; “грошові кошти” у ст. 212 “Ухилення від сплати
податків, зборів (обов’язкових платежів)” тощо). З одного боку ці оціночні поняття розглядаються як
фізичні характеристики предмета злочину, а з другого – розміри заподіяної матеріальної шкоди. Але
наслідки злочину полягають не лише у заподіянні матеріальної шкоди і тому зміст цих понять все ж
неоднаковий. Разом з тим, зазначена раніше методика встановлення фізичних параметрів предмета
злочину є цілком прийнятною і для встановлення розміру заподіяної майнової шкоди.
Деякі злочини можуть вчинюватися лише в певний спосіб, що безпосередньо вказаний у диспозиції
статті: (наприклад, пошкодження чи знищення майна, заподіяння матеріальної шкоди у ст. 206
“Протидія законній господарській діяльності”).
Суб’єктами господарських злочинів можуть бути визнані ті фізичні особи, які безпосередньо
займаються господарською діяльністю, представляють інтереси господарюючих суб’єктів чи держави
в сфері господарської діяльності. Зокрема, суб’єктів господарських злочинів, залежно від
притаманним їм обов‘язкових і додаткових властивостей, кола прав і обов’язків, що покладені на них
правовими приписами, можна поділити на дві категорії: 1) спеціальні суб‘єкти (наприклад, посадова
особа, підприємець, власник, засновник, учасник, уповноважена особа, не власник тощо); 2) будь-яка
особа, наділена ознаками суб’єкта злочину, яка порушує або не виконує певні господарські обов‘язки і
вимоги. Ознаки суб’єктів господарських злочинів встановлюються за допомогою законодавчих та
нормативних актів, інструкцій, наказів, розпоряджень, типових та відомчих функціональних
обов’язків, цивільно-правових правочинів тощо.
Суб’єктивна сторона злочинів у сфері господарської діяльності характеризується умисною формою
вини, за виключенням злочину, передбаченого ст. 227 “Випуск або реалізація недоброякісної
продукції” КК, який може вчинюватись як умисно, так і з необережності. Для деяких складів
обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони виступають мета (наприклад, мета збуту при
виготовлені, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту або
збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї – ст. 199 КК тощо)
або мотив (наприклад, корисливі або інші особисті мотиви при розголошенні комерційної або
банківської таємниці – ст. 232 КК тощо).
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що під злочинами у сфері господарської діяльності слід
розуміти передбачені нормами розділу VII Особливої частини КК посягання на порядок обігу грошей,
цінних паперів, інших документів, на системи оподаткування, бюджетного і валютного регулювання,
порядок переміщення предметів через митний кордон, порядок зайняття підприємницькою та іншою
господарською діяльністю, права і законні інтереси кредиторів і споживачів, добросовісну
конкуренцію і антимонополістичну діяльність, а також на порядок приватизації.
Зазначимо, що сучасний стан економіки України ще не повною мірою відповідає еталонному зразку
ефективної економічної моделі, що функціонує в умовах вільної конкуренції та верховенства права. За
таких умов, законодавцю не вдалося розробити досконалу законодавчу базу для захисту економіки від
злочинних посягань.
При визначенні поняття родового об’єкта злочинів у сфері господарської діяльності ми вже згадували
щодо його узагальненого характеру, тому спробуємо визначити систему цих злочинів спираючись на
видові об’єкти, визначені в залежності від галузі виробництва або виду діяльності.
За такого підходу можна виділити наступні прояви злочинної діяльності у різних галузях економіки
України: 1) злочини у сфері державних фінансів; 2) злочини у сфері кредитно-посередницької та
банківської діяльності; 3) злочини у зовнішньоекономічній діяльності; 4) злочини у сфері
підприємницької діяльності; 5) злочини у сфері споживчого ринку; 6) злочини у сфері приватизації.
Видається, що слід підтримати класифікацію, яка була запропонована В. Я. Тацієм, О. І. Перепелицею
та В. М. Киричко, згідно з якою злочини, що вчиняються у сфері господарської діяльності, залежно від
безпосереднього об’єкта посягання, можуть бути таких видів:
1. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201,
210, 211, 212, 212¹, 204 і 216 КК).
2. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих
суб'єктів (статті 203¹, 205, 206, 209, 209¹, 213, 229, 231 і 232 КК).
3. Злочини у сфері банкрутства (статті 219 КК).
4. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223¹, 223²,
224, 232¹, 232² КК).
5. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (стаття 233 КК).
Відповідно до ст. 112 КПК України, більша частина злочинів у сфері господарської діяльності
віднесена до підслідності слідчих ОВС.
53. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти виборчих, трудових
та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплені у другому розділі Конституції
України (статті 21—62) права та свободи людини і громадянина гарантуються і захищаються чинним
законодавством. Однією з таких гарантій є кримінально-правовий захист конституційних прав і свобод від
злочинних посягань. Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують конституційні
права та свободи людини і громадянина. Залежно від їх безпосереднього об'єкта, всі злочини, передбачені
п'ятим розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види: 1. Злочини проти виборчих прав
громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права — ст. 157; неправомірне використання виборчих
бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення
результатів виборів — ст. 158; порушення таємниці голосування — ст. 159; порушення законодавства про
референдум — ст. 160. 2. Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній діяльності
професійних спілок, політичних партій, громадських організацій — ст. 170; перешкоджання законній
професійній діяльності журналістів — ст. 171; грубе порушення законодавства про працю — ст. 172; грубе
порушення угоди про працю — ст. 173; примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку — ст. 174; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат —
ст. 175. 3. Злочини у сфері охорони права на об'єкти інтелектуальної власності: порушення авторського
права і суміжних прав — ст. 176; порушення прав на об'єкти промислової власності — ст. 177. 4. Злочини,
що посягають на інші особисті права і свободи громадян: порушення рівноправності громадян залежно від
їх расової, національної належності або ставлення до релігії — ст. 161; порушення недоторканності житла
— ст. 162; порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що
передаються засобами зв'язку або через комп'ютер — ст. 163; порушення недоторканності приватного життя
— ст. 182; порушення права на отримання освіти — ст. 183; порушення права на безоплатну медичну
допомогу — ст. 184. 5. Злочини проти сім'ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164;
ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165; злісне невиконання обов'язків
по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування — ст. 166; зловживання
опікунськими правами — ст. 167; розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) — ст. 168; незаконні дії
щодо усиновлення (удочеріння) — ст. 169. 6. Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних
споруд чи культових будинків — ст. 178; незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь — ст. 179; перешкоджання здійсненню релігійного обряду — ст. 180; посягання на здоров'я людей
під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів — ст. 181.
2. Злочини проти виборчих прав громадян
Безпосереднім об'єктом цих злочинів є передбачене ст. 38 Конституції право громадян України брати
участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і
бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. По суті це є правом
громадян на вільне волевиявлення в сфері управління державними справами. Диспозиції всіх злочинів цієї
групи є бланкетними, а тому для більш глибокого аналізу їх складів слід звернутися до таких законів: «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.1 ; «Про вибори народних депутатів України»
від 24 вересня 1997 р.2 ; «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14
січня 1998 р.3 ; «Про вибори президента України» від 5 березня 1999 р.4 . Злочини проти виборчих прав
громадян посягають на відносини, врегульовані цими законами. Перешкоджання здійсненню виборчого
права (ст. 157). Частина 1 цієї статті передбачає відповідальність за перешкоджання насильством, обманом,
погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним
Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію. З
об'єктивної сторони цей злочин виражається в двох самостійних діях: 1) у перешкоджанні вільному
здійсненню громадянином права обирати і бути обраним; 2) у перешкоджанні здійсненню права вести
передвиборну агітацію. Перешкоджання — це активний вплив на волю особи з метою примусити її
відмовитися від участі у виборах або змінити зміст свого волевиявлення. Така протидія може мати місце як
під час голосування, так і в період всієї виборчої кампанії. Злочин вважається закінченим з моменту
перешкоджання, тобто здійснення тиску на волю потерпілої особи, незалежно від того, чи добився винний
бажаного результату під час виборів чи ні. Способи перешкоджання можуть бути різними — насильство,
обман, погрози, підкуп та ін. Насильство полягає у нанесенні побоїв, спричиненні тілесних ушкоджень
різного ступеня тяжкості, зв'язуванні тощо. Якщо таке насильство утворює більш тяжкий злочин
(наприклад, тяжке тілесне ушкодження, незаконне позбавлення волі), кваліфікація настає за сукупністю
злочинів — ст. 157 і статей 121 або 146. Обман передбачає перекручення певних відомостей з метою
введення потерпілого в оману щодо обставин, пов'язаних з виборами, наприклад, щодо особистості
кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо. Погроза — це залякування застосуванням
фізичного насильства як до потерпілої особи, так і до її близьких, знищенням їх майна, поширенням
ганебних відомостей тощо. Підкуп являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, надання будь-яких
вигід, пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого волевиявлення в участі у виборах або за
відмову в такій участі. Інший спосіб перешкоджання — це, наприклад, ненадання приміщення для зборів
виборців або неповідомлення про зміну часу зустрічі з кандидатом, необгрунтована відмова депутату
виступити на телебаченні зі своєю програмою тощо. Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.
Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Частина 2 ст. 157 посилює відповідальність,
якщо цей злочин вчинений за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою
службовою особою з використанням влади або службового становища. Найнебезпечнішим відповідно до ч.
З ст. 157 визнається перешкоджання, якщо воно реально вплинуло на результати голосування або виборів
(наприклад, особа не була обрана до відповідного органу влади). У частинах 2 і 3 ст. 157 передбачена
відповідальність спеціальних суб'єктів — члена виборчої комісії чи службової особи з використанням влади
або службового становища. Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 157 — обмеження волі на строк від трьох до
п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до чотирьох років; за ч. 2 ст. 157 — позбавлення волі на
строк від трьох до п'яти років; за ч. З ст. 157 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.
Неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок
голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158). Предметом цього злочину є передбачені
законами про вибори виборчі документи: виборчі бюлетені (тобто документи, що дають виборцю право
брати участь в голосуванні), списки виборців, протоколи підрахунку голосів, заяви кандидатів про згоду
балотуватися, протоколи результатів голосування тощо. Об'єктивна сторона цього злочину може виявлятися
у певних діях: 1) видачі членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до списку
виборців або у видачі виборцю виборчих бюлетенів (виборчого бюлетеня) замість інших виборців (ч. 1 ст.
158); 2) вчиненні підлогу, тобто виготовленні виборчого документа невстановленого зразка чи виготовлення
у спосіб, не передбачений законом, внесенні до виборчого документа завідомо неправдивих відомостей чи
будь-яка інша його підробка; 3) використанні завідомо підробленого виборчого документа, тобто
пред'явленні його до виборчої комісії, органів влади, керуючих виборчою кампанією, відповідальних за її
проведення (ч. 2 ст. 158); 4) завідомо неправильному підрахунку голосів, тобто умисному зменшенні або
збільшенні кількості голосів, поданих за того чи іншого кандидата, або завідомо неправильному оголошенні
результатів виборів, тобто оголошенні їх такими, що відбулися, або, навпаки, що не відбулися, оголошення
вибраним кандидата, який насправді потрібної кількості голосів не набрав і навпаки (ч 3 ст. 158). Для
закінченого злочину досить вчинити будь-яку з перерахованих дій. Суб'єктивна сторона цього злочину
передбачає прямий умисел. Суб'єктом незаконної видачі виборчого бюлетеня (ч. 1 ст. 158), а також завідомо
неправильного підрахунку голосів або завідомо неправильного оголошення результатів виборів (ч. З ст. 158)
може бути тільки член виборчої комісії; за ч. 2 ст. 158 суб'єкт — будь-яка особа, яка досягла 16-ти років.
Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 158 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення
волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 158 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. З ст.
158 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Порушення таємниці голосування (ст. 159).
Об'єктивна сторона цього злочину виражається в порушенні таємниці голосування, тобто спеціального
порядку виборів, що забезпечує здійснення громадянином свого виборчого права без втручання будь-яких
осіб. Порушення може виражатися як в дії (наприклад, прилаштування в кабіні спеціальних технічних
засобів для спостереження за виборцями), так і в бездіяльності (наприклад, невстановлення закритих
спеціальних кабін для особистого, у відсутності інших осіб, заповнення бюлетенів; неопломбування урн
тощо). Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є час вчинення злочину — це час проведення виборів.
Злочин вважається закінченим з моменту порушення таємниці голосування під час проведення виборів.
Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Суб'єкт злочину спеціальний — член виборчої комісії
або інша службова особа, яка використовує свою владу або службове становище в зв'язку з проведенням
голосування. Покарання за злочин: за ст. 159 — штраф від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавлення волі на строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Порушення законодавства про
референдум (ст. 160). Стаття 69 Конституції України визначає референдум як одну з форм безпосередньої
демократії Відповідно до ст. 1 розділу І Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»
референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших
рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. При цьому рішення, прийняті
всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу щодо інших законодавчих актів Верховної Ради
України. Предмет цього злочину — документи референдуму, тобто списки громадян, які мають право брати
участь в референдумі, бюлетені для голосування, протоколи про результати підрахунку голосів та інші
документи. Об'єктивна сторона цього злочину виражається в двох діях: у перешкоджанні вільному
здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення
референдуму (ч. 1 ст. 160) або в підробленні документів референдуму, приписуванні, завідомо
неправильному підрахунку голосів, порушенні таємниці голосування (ч. З ст. 160). Зміст ознак
перешкоджання участі у референдумі, порушення таємниці голосування аналогічний таким самим ознакам
статей 157 і 159. Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Суб'єкт злочину: за ч. 1 — будь-яка
особа, а за частинами 2 і З спеціальний — член комісії з проведення референдуму чи інша службова особа.
Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 160 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 160 —
штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох
років, або позбавлення волі на строк до п'яти років; за ч. З ст. 160 — штраф до п'ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи до двох років, або позбавлення волі на
строк від одного до п'яти років.
3. Злочини проти трудових прав громадян
Безпосереднім об'єктом цих злочинів є конституційні права громадян у сфері трудових відносин. Зміст
права на працю визначає ст. 43 Конституції України, вказуючи, що «кожний має право на працю, що
включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується». Тому порушення права на працю недопустиме, а найбільш небезпечні порушення цих прав
тягнуть кримінальну відповідальність. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних
партій, громадських організацій (ст. 170). Безпосереднім об'єктом цього злочину є законна діяльність
профспілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів. Диспозиція ст. 170 є бланкетною,
тому при розв'язанні питання про кримінальну відповідальність слід звертатися до відповідних законів і
підзаконних актів: розділу XVI Кодексу законів про працю України1 і Закону України «Про політичні партії
в Україні» від 5 квітня 2001 р. Об'єктивна сторона злочину виражається в дії або бездіяльності, що
перешкоджає здійсненню законної діяльності профспілок, політичних партій, громадських організацій або
їх органів. Перешкоджання може виражатися в ігноруванні законних рішень профспілок або прийнятті
рішень без згоди профспілкових органів, якщо така згода необхідна. Щодо політичних партій і громадських
організацій перешкоджання може полягати також в забороні провести партійні збори, різні заходи
політичного, культурно-масового, іншого характеру. Треба мати на увазі, що перешкоджання повинно
порушувати лише законну діяльність профспілок, партій, громадських організацій або їх органів. Злочин
вважається закінченим з моменту вчинення діяння, що перешкоджає законній діяльності зазначених
організацій. Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви злочину можуть бути різні: особисті,
помилково зрозумілі інтереси служби та ін., але на кваліфікацію злочину вони не впливають. Суб'єктом
злочину є, як правило, службова особа, хоч не виключається й відповідальність будь-якої особи. Покарання
за злочин: за ст. 170 — виправні роботи на строк до двох років або позбавлення волі на строк до трьох років,
з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171). Безпосереднім об'єктом цього
злочину є суспільні відносини, що забезпечують законну професійну діяльність журналістів. Гарантією
такої діяльності є закріплене в ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Потерпілими від цього злочину є журналісти, тобто особи, які
знаходяться в трудових або інших договірних відносинах із засобами масової інформації та які здійснюють
збір, редагування і поширення матеріалів для певного засобу масової інформації. Відповідно до ст. 20
Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.1 під засобами масової інформації слід розуміти
періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо; разові видання з визначеним
тиражем, а також аудіовізуальні засоби: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.
Об'єктивна сторона цього злочину виражається в діях, спрямованих на перешкоджання законній
професійній діяльності журналістів. Під перешкоджанням слід розуміти примушування журналіста до
поширення або відмови від поширення інформації, прихованню правдивої інформації або до припинення
журналістської діяльності. Примушування може бути поєднане із застосуванням психічного (погроз,
залякування) або фізичного насильства до журналіста або його близьких. Під поширенням інформації слід
розуміти будьякі способи її проголошення, опублікування і демонстрації в засобах масової інформації.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на перешкоджання законній
професійній діяльності журналістів. Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом.
Суб'єкт злочину: за ч. 1 — будь-яка особа, а за ч. 2 — службова особа. У ч. 2 ст. 171 передбачена
відповідальність за переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику,
здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою. Переслідування за критику може
виражатися в обмеженні прав і свобод журналіста, наприклад, незаконному звільненні з роботи, накладенні
дисциплінарного стягнення, створенні різних перешкод при виконанні журналістської діяльності тощо.
Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 171 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 171 — штраф до
двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або
позбавлення права обіймати певні посади на строк до трьох років.
54. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти безпеки
виробництва.
В сучасних умовах важливе значення має охорона безпеки виробництва. Відступи від нормативних
приписів вимог безпеки, що є на підприємствах, шахтах, будовах, в сільському господарстві,
заподіюють серйозну шкоду життю і здоров'ю працівників виробництва, сторонніх осіб, власності,
довкіллю.
Родовим об'єктом злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що забезпечують безпеку

виробництва. Виробництво — це складна соціально-економічна і технічна відносно замкнута
система, в основі функціонування якої лежить праця людини, спрямована на отримання суспільно
корисного результату. Складовим елементом такої системи є технічні та правові норми.
У ході виробничої діяльності або використання її результатів людина зазнає або може бути піддана
небезпечним чи шкідливим впливам виробничих факторів самого різного характеру і ступеня:
механічним, хімічним, тепловим, електричним, електромагнітним тощо.
Наявність на виробництві небезпечних та шкідливих факторів зумовлює потребу в станах (умовах), що

необхідні для охорони життя, здоров'я, збереження майна, довкілля. Таким станом на виробництві є
його безпека.
Безпека виробництва — це такий технічний стан, при якому нейтралізується можливість

поражаючого впливу на людей, майно і довкілля небезпечних та шкідливих виробничих факторів.
Для забезпечення безпеки виробництва використовуються закони та підзаконні акти, що відносяться

до різних галузей права (трудового, природоохоронного, цивільного, господарського,
адміністративного, кримінального та ін.), а також технічні норми. В цій системі норми кримінального
права охороняють відносини безпеки виробництва від найбільш небезпечних посягань.
Необхідною складовою безпеки будь-якого виробництва є безпека праці, яка поділяється на технічну і
санітарну, а за рівнями — на безпеку звичайних і підвищено небезпечних робіт. Деякі виробництва (як
технічне ціле), окремі речовини (що є предметами праці) мають виняткову небезпечність, що вимагає
особливих організаційно-технічних режимів їх функціонування (використання), включаючи правове
забезпечення. Такими є: вибухонебезпечні виробництва, а також виробництва, в яких
використовуються ядерні та радіоактивні матеріали. Нарешті, ряд виробництв здатний заподіяти
шкоду позавиробничим інтересам, у зв'язку з використанням готової промислової продукції, її
напівфабрикатів, а також експлуатацією збудованих будівель та споруд.
Основним безпосереднім об'єктом цих злочинів є безпека окремих видів виробництв. Додатковими
обов'язковими об'єктами всіх злочинів, що посягають на безпеку виробництва, виступають життя і
здоров'я людини, а додатковими факультативними об'єктами злочинів, передбачених статтями
272—275, — власність і довкілля (екологічна безпека).
Потерпілими від цих злочинів можуть бути або тільки працівники виробництва (статті 271 і 272), або
і працівники виробництва, і сторонні особи (статті 273 і 274), або тільки сторонні особи (ст. 275).
З об'єктивної сторони злочини описані в законі як злочини з так званим матеріальним складом, і
тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв'язку.
Суспільно небезпечне діяння як ознака об'єктивної сторони проявляється в порушенні шляхом

протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що містяться в правилах безпеки праці та
виробництва. При цьому порушення звичайно виглядає не як одиничний акт дії (бездіяльності), а
представляє сукупність таких актів, систему, де порушується не одна, а різні вимоги безпеки. Під
порушенням слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог безпеки, передбачених
правилами, або здійснення в ході виробничої діяльності дій, прямо заборонених правилами.
Злочини проти безпеки виробництва являють собою порушення виключно писаних правил безпеки.
Диспозиції статей є бланкетними, у зв'язку з чим для їх застосування слід звернутися до інших
нормативних актів (правил, інструкцій, стандартів тощо).
Обов'язковою ознакою цих злочинів є наслідки. Вони можуть бути двох видів.
Перший вид наслідків закон пов'язує зі створенням загрози загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків (частини перші статей 272—275).
Другий вид наслідків складають ті, настання яких пов'язане з спричиненням реальної шкоди. Це:
«шкода здоров'ю потерпілого» (частини перші статей 271—275); «загибель людей» (частини другі
статей 271—275) та «інші тяжкі наслідки» (частини другі статей 271—275).
Шкода здоров'ю потерпілого охоплює види виробничого травматизму або нещасних випадків із
сторонніми виробництву, пов'язані із заподіянням одній особі середньої тяжкості тілесного
ушкодження або заподіянням одній чи кільком особам легких тілесних ушкоджень, що спричинили
короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності.
Загибель людей — це випадки смерті однієї або кількох осіб.
Під іншими тяжкими наслідками слід розуміти випадки заподіяння тяжких тілесних ушкоджень хоч
би одній людині або середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом і більш особам.
Злочини, передбачені статтями 272—275, охоплюють також випадки заподіяння значної матеріальної
шкоди підприємствам, установам, організаціям, незалежно від форми власності та видів їх діяльності,
окремим громадянам, а також довкіллю. Однак саме по собі заподіяння значної матеріальної шкоди
недостатнє для визнання його наслідком злочинів, що розглядаються. Необхідно, щоб такий наслідок
був результатом порушення вимог безпеки на виробництві та супроводжувався створенням загрози
для життя або здоров'я людей чи заподіянням ним різного ступеню тяжкості тілесних ушкоджень. В
іншому випадку мова може йти про злочини проти власності, у сфері господарської або службової
Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів, що розглядаються, є причинний зв'язок між

допущеними порушеннями правил безпеки і реальною шкодою, що наступила, або можливістю її
настання. Причинний зв'язок у цих злочинах має ряд особливостей. Так, у більшості випадків має
місце опосередкований, а не прямий розвиток причинного зв'язку. Крім того, настання наслідку може
бути зумовлено порушенням кількох вимог безпеки. Такі порушення можуть бути допущені одним або
кількома суб'єктами. Тому, у справах такої категорії для встановлення причинного зв'язку
призначаються експертизи.
Суб'єктивна сторона злочинів визначається їх об'єктивною стороною. Щодо порушення правил

безпеки можуть мати місце умисел або необережність, щодо наслідків — тільки необережність (тобто
змішана форма вини або необережність у чистому вигляді).
Суб'єкт злочинів проти безпеки виробництва — спеціальний. Це особи, які зобов'язані дотримуватися
правил безпеки виробництва. За правовим статусом вони можуть поділятися на три групи:
- службові особи і громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, що прямо вказується в ст. 271, в
інших випадках це випливає із закону (статті 272—275);
- робітники і службовці (статті 272—275);
- сторонні для виробництва особи (статті 273 і 274).
Виходячи з виняткової небезпеки вибухонебезпечних підприємств (цехів), виробництв, де

використовуються ядерні та радіаційні матеріали, сторонні особи, які знаходилися з дозволу на таких
підприємствах (екскурсанти, працівники інших підприємств, установ, організацій та ін.) зобов'язані у
встановленому нормативними актами порядку дотримуватися правил безпеки, зміст яких можна
сприйняти без спеціальної підготовки. Наприклад, на вибухонебезпечному виробництві — «курити
заборонено».
Виходячи з викладеного, під злочинами проти безпеки виробництва потрібно розуміти суспільно
небезпечні винні діяння, що порушують встановлені законодавчими та іншими нормативно-правовими
актами вимоги безпеки виробництва, що призвели до настання передбачених кримінальним законом
суспільно небезпечних наслідків, вчинені суб'єктом злочину.
Виходячи із подібності безпосередніх об'єктів, характеру виробництва та суспільне небезпечних

наслідків, потрібно розрізняти:
— злочини у сфері безпеки праці (статті 271 і 272);
— інші злочини у сфері безпеки виробництва (статті 273—275).
61. Кримінальна відповідальність за порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271 КК),
його відмінність від порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст.
272 КК).
Порушення вимог законодавства про охорону праці в ст. 271 визначене як: «Порушення вимог
законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці службовою особою
підприємства, установи, організації або громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності, якщо
це порушення заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого».
Основним безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці.

Згідно зі стандартами — безпека праці це «стан умов праці, при якому виключено вплив на
працюючих небезпечних та шкідливих факторів виробництва».
Потерпілими від злочину можуть бути штатні працівники підприємства, тимчасові робітники та
службовці, учні виробничого навчання, студенти, учні профтехучилищ, які проходять виробничу
практику та будь-які інші особи, діяльність яких пов'язана з цим виробництвом. Порушення вимог
законодавства про охорону праці, що заподіяло шкоду здоров'ю інших громадян, тягне
відповідальність за статтями про злочини у сфері службової діяльності або проти життя та здоров'я
особи.
Диспозиція цієї норми є бланкетною і відсилає до законодавчих та інших нормативно-правових актів

(законів, указів, постанов, інструкцій, положень, норм, вказівок, стандартів). Ці акти встановлюють
правила з охорони праці.
За характером вимог, що є в них, та їх галузевої спрямованості розрізнюють загальні та спеціальні

правила охорони праці.
До загальних відносяться правила, що регулюють питання охорони праці у всіх сферах діяльності
виробництва. Це Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р., а також окремі правила
державних міжгалузевих і галузевих актів, які містять вимоги безпеки для всіх галузей виробничої
діяльності (наприклад, вимога щодо проведення первинного інструктажу з техніки безпеки на
робочому місці).
Спеціальні правила містять вимоги безпеки для однієї галузі або для однієї якоїсь роботи.
Порушення вимог про охорону праці частіше відбувається за відсутності необхідного інструктажу з
техніки безпеки або ж за поверхового його проведення, недостатнього нагляду за дотриманням правил
охорони праці, не огородження рухомих частин механізмів, незадовільного санітарно-гігієнічного
стану приміщень виробництва та робочих місць, несправності робочого обладнання, інструментів
тощо.
За частиною 1 ст. 271 наслідком злочину є «шкода здоров'ю потерпілого». Необхідно встановлювати
причинний зв'язок між порушенням правил і цим наслідком.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується змішаною або необережною формами вини.
Суб'єкт злочину — службова особа підприємства, установи, організації або громадянин — суб'єкт
підприємницької діяльності. За ст. 271 можуть нести відповідальність лише службові особи, на яких
покладений обов'язок за дотриманням вимог про охорону праці на відповідній ділянці роботи або
контроль за їх виконанням. Ними можуть бути особи, які спеціально відповідають за забезпечення
виробничо-технічної дисципліни на підприємствах або на окремих його ділянках, або керують
виконанням тих або інших робіт, але порушують при цьому вимоги з охорони праці.
У частині 2 ст. 271 встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило загибель
людей або інші тяжкі наслідки.
Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272) може
мати місце на виробництві або будь-якому підприємстві особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо
це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло
шкоду здоров'ю потерпілого.
Багато робіт, що виконуються на виробництві, характеризуються підвищеною небезпекою, оскільки

ймовірність настання небезпечних наслідків при їх виконанні набагато вища, ніж при звичайних
роботах.
Це роботи в гірничому і будівельному виробництвах, з високотоксичними промисловими отрутами

або електрозварювальні роботи.
Порушення правил безпеки при виконанні таких робіт може призвести, наприклад, до обвалів у
шахтах, значних за кількістю потерпілих нещасних випадків, падіння людей з висоти, спричинення
значної матеріальної шкоди.
Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є безпека праці при виконанні робіт з підвищеною
небезпекою.
Потерпілим внаслідок злочинних діянь, передбачених ст. 272, є працівник виробництва. У випадках
заподіяння шкоди стороннім особам, відповідальність настає або як за службовий злочин (наприклад,
службова недбалість), або як за злочин проти життя і здоров'я.
Діяння описане в ст. 272 КК як «порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною
небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві...». Перелік таких робіт є в нормативно-
правових актах. (гідно з Законом України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. (ч. 2 ст. ЗО)
перелік таких робіт затверджується Державним комітетом по нагляду за охороною праці. (Перелік
робіт з підвищеною небезпекою. Затверджено наказом Державного комітету Україні по нагляду за
охороною праці від ЗО листопада 1993 р. ) До таких робіт, зокрема, відносяться всі роботи, пов'язані з
підіймальними механізмами (незалежно від галузі виробництва, де вони використовуються), балонами
високого тиску, електромережею високої напруги.
Наслідками вказаного злочину є: створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких
наслідків; спричинення шкоди здоров'ю потерпілого. Між порушеннями правил безпеки при
виконанні робіт з підвищеною небезпекою і вказаними наслідками необхідно встановлювати
причинний зв'язок.
З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається характеризується змішаною або необережною

формами вини.
Суб'єкт — особа, яка зобов'язана дотримувати правил безпеки при виконанні робіт з підвищеною
небезпекою. Нею можуть бути: громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності; службові особи
(керівники робіт, інженерно-технічні працівники), службовці, рядові робітники.
+Частина 2 ст. 272 КК встановлює більш сувору відповідальність за те саме діяння, якщо воно
спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
55. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти безпеки руху та

експлуатації транспорту за законодавством України.
56. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти громадського
порядку та моральності.
57. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти авторитету органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян.
58. Загальна характеристика та види кримінальних правопорушень проти правосуддя.
59. Загальна характеристика та система кримінальних правопорушень проти миру, безпеки
людства та міжнародного правопорядку.
60. Захоплення заручників та незаконне позбавлення волі або викрадення людини.
Співвідношення складів кримінальних правопорушень.
61. Кримінальна відповідальність за ввезення, виготовлення і розповсюдження порнографічних
предметів. Аналіз складу кримінального правопорушення.
62. Кримінальна відповідальність за діяння, пов’язані з неправомірною вигодою.
63. Кримінальна відповідальність за контрабанду. Види контрабанди.
64. Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи: загальна характеристика та
види.
65. Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.
Статеві (сексуальні) відносини між людьми належать до інтимної сфери життя,
становлячи її невід’ємну частину. Вони реалізуються у гетеросексуальних шлюбних і
позашлюбних сексуальних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру.
Регулюються ці відносини нормами людської моралі та, у виняткових випадках,
нормами сімейного права. У підґрунті цього регулювання лежить право кожної людини на
свою статеву свободу і право кожної неповнолітньої особи – на статеву недоторканність.
Кримінальне право передбачає певні відходи від моральних та інших норм. Кримінально-
правові заборони у сфері сексуальних відносин у теорії та судово-слідчій практиці відносять
до статевих кримінальних правопорушень.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень, відповідальність за які передбачено
статтями, об’єднаними у розділі IV Особливої частини Кримінального кодексу України
«Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», є
сукупність прав людини на статеві свободу і недоторканість особи.
Безпосереднім об’єктом конкретних кримінальних правопорушень із цього розділу
виступають добрий фізичний і психічний розвиток неповнолітньої особи, честь і гідність
особи та суспільна моральність. У деяких кримінальних правопорушеннях можна виділити і
додатковий обов’язковий або факультативний об’єкт, а саме у разі вчинення
кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 ст. 154 КК України, додатковим
обов’язковим об’єктом виступатиме власність. Додатковим безпосереднім
факультативним об’єктом статті 155 КК України може виступати здоров’я неповнолітньої
особи.
З об’єктивної сторони всі статеві кримінальні правопорушення вчиняються шляхом
дії, тобто активної поведінки правопорушника, причому склади кримінальних
правопорушень є формальними, тобто вважаються закінченими саме з моменту виконання
винним самого діяння і не потребують настання певних суспільно небезпечних наслідків.
Однак деякі склади кримінальних правопорушень, описані у частині 5 ст. 152, ч. 5 ст. 153 та
ч. 2 ст. 155 КК України, передбачають настання наслідків, а тому є матеріальними.
Суб’єкти кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої
недоторканості особи різняться за віком або за наявністю інших ознак, що дозволяють
віднести їх до спеціальних. Так, суб’єктом кримінальних правопорушень, передбачених
статтями 152, 153 КК України, може бути фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
У статтях 154–156 КК України суб’єкт є загальним – особа, яка досягла 16 років. Але,
виходячи з опису диспозиції статті 155 КК України («Статеві зносини з особою, яка не
досягла шістнадцятирічного віку»), можна зробити висновок, що суб’єктом його може бути
тільки особа, яка досягла віку 18 років (вчинення кримінальні правопорушення
повнолітньою особою). У деяких складах передбачається вчинення кримінальних
правопорушень спеціальним суб’єктом, таким як службова особа (ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч.
2 ст. 154 КК України). За статтями 152–156 КК України ознаки спеціального суб’єкта
пов’язуються із близькими родичами та членами сім’ї (у статтях 155 і 156 КК під близькими
родичами або членами сім’ї слід розуміти осіб, визначених пунктом 1 ч. 1 ст. 3
Кримінального процесуального кодексу України. Близькі родичі та члени сім’ї – чоловік,
дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна
сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи
усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а
також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та
обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.
Суб’єктивна сторона статевих кримінальних правопорушень характеризується
прямим умислом. Мотив вчинення статевих кримінальних правопорушень переважно є
сексуальним, проте він може бути іншим, що не впливає на кваліфікацію. Проте психічне
ставлення винного до наслідків, передбачених у диспозиціях деяких статей цього розділу,
може бути і необережним (ч. 5 ст. 152, ч. 5 ст. 153, ч. 2 ст. 155 КК України).
Кваліфікуючі ознаки не відзначаються особливою єдністю. Найбільш
розповсюдженими з них є вчинення кримінального правопорушення щодо неповнолітньої
або малолітньої особи, за попередньою змовою групою осіб, використання насильства або
погрози його застосуванням, повторність або рецидив (іноді спеціальний), вчинення
кримінального правопорушення близькими особами або родичами потерпілої особи, тяжкі
наслідки, застосування насильства чи погроза його застосуванням тощо.
Кримінальні правопорушення, передбачені розділом IV Особливої частини КК
України, залежно від особливостей безпосереднього об’єкта можна поділити на такі види:
1) кримінальні правопорушення, що посягають на статеву свободу і статеву
недоторканість особи:
– зґвалтування (ст. 152 КК України);
– сексуальне насильство (ст. 153 КК України);
– примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України);
2) кримінальні правопорушення, що посягають на нормальний фізичний і моральний
розвиток дітей і підлітків:
– статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 155 КК
України);
– розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК України).
66. Кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності: види та загальна
характеристика.
1. Загальна характеристика злочинів в сфері господарської діяльності
2. Кваліфікація виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з
метою використання при продажу товарів, збуту або збут підроблених грошей, державних цінних
паперів
білетів державної лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів (ст. 199 КК
3. Кваліфікація контрабанди (ст. 201 КК)
4. Кваліфікація фіктивного підприємництва (ст. 205 КК
5. Кваліфікація протидії законній господарській діяльності (ст. 206 КК
6. Кваліфікація випуску або реалізації недоброякісної продукції (ст. 227 КК
Конституція України гарантує кожному право на господарську діяльність, яка не заборонена законом;
держава забезпечує захист конкуренції в підприємницькій діяльності та захищає права споживачів,
здійснює контроль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів робіт і послуг.
В умовах переходу України до ринкової багатоукладної економіки, коли проголошено свободу
підприємництва, заохочується конкуренція, здійснено лібералізацію цін і зовнішньоекономічної
діяльності, значна кількість діянь у сфері господарської діяльності, які визнавалися злочинами за КК
1960 р., була декриміналізована (наприклад, порушення правил про валютні операції, спекуляція,
злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур тощо). Водночас нова економічна
ситуація породила нові види суспільно небезпечної поведінки в системі господарювання, що вимагали
встановлення кримінально-правових заборон.
На рівні безпосереднього об’єкта, у разі завдання суспільно-небезпечним діянням шкоди основному
та додатковому об’єктам, кваліфікуюче значення має лише шкода, що завдається основному
безпосередньому об’єкту, суспільна небезпека від завдання шкоди додатковому об’єкту вважається
нею врахованою і тому сукупної кваліфікації таке діяння не потребує. Наприклад, при ухиленні від
сплати податків додатковим безпосереднім об’єктом завжди виступають відносини власності, але
злочин кваліфікується лише за відповідною частиною ст. 212 КК.
Суб’єктами господарських злочинів можуть бути визнані ті фізичні особи, які безпосередньо
займаються господарською діяльністю, представляють інтереси господарюючих суб’єктів чи держави
в сфері господарської діяльності. Зокрема, суб’єктів господарських злочинів, залежно від
притаманним їм обов‘язкових і додаткових властивостей, кола прав і обов’язків, що покладені на них
правовими приписами, можна поділити на дві категорії: 1) спеціальні суб‘єкти (наприклад, посадова
особа, підприємець, власник, засновник, учасник, уповноважена особа, не власник тощо); 2) будь-яка
особа, наділена ознаками суб’єкта злочину, яка порушує або не виконує певні господарські обов‘язки і
вимоги. Ознаки суб’єктів господарських злочинів встановлюються за допомогою законодавчих та
нормативних актів, інструкцій, наказів, розпоряджень, типових та відомчих функціональних
обов’язків, цивільно-правових правочинів тощо.
Суб’єктивна сторона злочинів у сфері господарської діяльності характеризується умисною формою
вини, за виключенням злочину, передбаченого ст. 227 “Випуск або реалізація недоброякісної
продукції” КК, який може вчинюватись як умисно, так і з необережності. Для деяких складів
обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони виступають мета (наприклад, мета збуту при
виготовлені, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту або
збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї – ст. 199 КК тощо)
або мотив (наприклад, корисливі або інші особисті мотиви при розголошенні комерційної або
банківської таємниці – ст. 232 КК тощо).
Злочини у сфері господарської діяльності становлять велику суспільну небезпеку для економіки будь-
якої держави, оскільки вони характеризуються складністю, підступністю, латентністю, поширеністю
та різноманітними формами вияву. Національний законодавець, намагаючись створити надійні
перепони посяганням на відносини господарювання в державі, не тільки створив окремий розділ VII
“Злочини у сфері господарської діяльності” в межах Особливої частини КК України 2001 р., а й уніс
згодом до нього низку важливих змін і доповнень. Необхідність такого підходу була зумовлена
посиленням відповідальності за деякі посягання у сфері господарської (підприємницької) діяльності, а
також потребою кримінально-правової охорони та регулювання найважливіших галузей економіки –
фінансово-кредитної сфери, засад добросовісної конкуренції, порядку виробництва дисків для
лазерних систем зчитування тощо.
Протидія злочинам у сфері господарської діяльності здійснюється на підставі норм міжнародного та
внутрішнього законодавства. Певна кількість злочинів у сфері господарювання належить до категорії
“конвенційних”. Позаяк питання кримінально-правової охорони певних ділянок господарської
системи визначено, наприклад, Женевською конвенцією по боротьбі з підробкою грошових знаків від
20 квітня 1929 р. (ратифікована СРСР 3 травня 1931 р.), Конвенцією ЮНЕСКО про заходи, спрямовані
на заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні
цінності від 14 листопада 1970 р. (ратифікована Президією ВР УРСР від 10 лютого 1988 р.),
Конвенцією Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних
злочинним шляхом від 8 листопада 1990 р. (ратифікованою Україною 17 грудня 1997 р.), Директивою
Ради Європи про запобігання використанню фінансової системи для відмивання грошей від 10 червня
1991 р. тощо.
Питання кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності було поставлено
та загалом вирішено у працях таких учених-криміналістів: П. Андрушка, С. Антонова, М. Бажанова,
А. Беніцького, П. Берзіна, В. Білецького, В. Борисова, Л. Брич, О. Васильцева, А. Волобуєва, П. Вороб’я,
О. Готіна, А. Гутника, Н. Гуторової, О. Дудорова, М. Мельника, В. Мойсика, М. Коржанського, О.
Кришевич, В. Кузнецова, В. Навроцького, Ю. Опалінського, В. Останіна, М. Панова, В. Поповича, О.
Радутного, А. Савченка, В. Сташиса, Є. Стрельцова, Ю. Сухова, С. Трофімова, М. Хавронюка, О.
Чаричанського та ін.
Дані злочини розташовані у розділі VII “Злочини у сфері господарської діяльності” (статті 199–233
Особливої частини КК України). Після ухвалення нового КК України розділ його Особливої частини,
присвячений злочинам у сфері господарської діяльності, постійно доповнювався новими складами, які
зараз складають 88 % від загальної кількості його статей. Причому сім норм увійшли до Кодексу вже
після введення його в дію, а понад двадцять зазнали змін, що є свідченням все ще триваючого процесу
подальшого реформування нормативної бази щодо кримінальної відповідальності за злочини у сфері
господарської діяльності (зокрема, одні з останніх змін і доповнень до розділу VII Особливої частини
КК стосуються змісту статей 209 та 209¹ КК, що внесені Законом України “Про внесення змін до
Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом” від 18 травня 2010 року).
У своїх нових постановах Пленум Верховного Суду України неодноразово давав роз’яснення спірних
питань застосування кримінально-правових норм про відповідальність за злочини у сфері
господарської діяльності. Зокрема, слід згадати ППВСУ “Про практику застосування судами
законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності” від 25 квітня
2003 р. № 3, “Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального
законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р.,“Про деякі
питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів,
інших обов’язкових платежів” від 8 жовтня 2004 р. № 15, “Про практику застосування судами
законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних
злочинним шляхом” від 15 квітня 2005 р. № 5, “Про судову практику у справах про контрабанду та
порушення митних правил” від 3 червня 2005 р. № 8.
Також чимало змін було внесено ЗУ "Про внесення змін до деяких зоконодавчих актів України що до
гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності" від 15 листопада
2011 р.
Вивчення слідчої та судової практики з цієї категорії кримінальних справ та аналіз спеціальної і
загальної юридичної літератури свідчать про те, що у працівників ОВС виникають суттєві складнощі
при кваліфікації різних злочинів у сфері господарської діяльності, пов’язані з недосконалістю чинного
кримінального законодавства, різними тлумаченнями кримінально-правових понять. Зокрема,
останнім часом науковці достатньо багато полемізували навкруги визначення поняття родового
об’єкту злочинів у сфері господарської діяльності. Родовим об’єктом злочинів у сфері господарської
діяльності, зокрема визначали:
- нормальну господарську діяльність;
- суспільні відносини у сфері економіки (економічної діяльності);
- весь конгломерат відносин, що складаються в процесі руху коштів, речей, прав, дій у сфері
цивільного обороту країни;
- існуючу систему господарювання;
- суспільні відносини, що утворюють систему господарювання;
На користь системи господарювання, як родового об’єкту господарських злочинів, схиляється також і
В.О. Навроцький, але, конкретизуючи при цьому, що система господарювання включає в себе: 1)
сукупність галузей виробництва і праці, в яких створюється суспільний продукт, та в яких
відбувається його розподіл та обмін. Це промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок,
торгівля, обслуговування тощо; 2) принципи, на основі та з використанням яких функціонують окремі
галузі виробництва, праці та народне господарство в цілому.
Очевидно, що судження науковців з приводу родового об’єкта далеко не однозначні. Ця
неоднозначність обумовлюється невідповідністю окремих положень закону про кримінальну
відповідальність положенням чинного господарського законодавства. Зокрема, Господарській кодекс
України (ГК) визначає предметом свого регулювання господарські відносини, що витікають у процесі
організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими
суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1). Під господарською
діяльністю у ГК (ст. 3) розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Разом з тим, відповідно до ст. 4 цього Кодексу,
фінансові відносини, що виникають у процесі формування бюджетів усіх рівнів, взагалі не можуть
бути предметом регулювання ГК. Тобто, діяльність, пов’язана з формуванням бюджетів та їх
виконанням (мобілізація, розподіл, перерозподіл й використання) не вважається господарською.
Однак, злочини, що вчиняються у сфері державних фінансів, зокрема, ухилення від сплати податків
(ст. 212), порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210), перебувають у розділі
“Злочини у сфері господарської діяльності” Особливої частини КК.
Зазначена вище колізія положень КК і ГК дали обґрунтовану підставу Н.О. Гуторовій, яка
досліджувала проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів, визначити родовим
об’єктом розглядуваних злочинів державні фінанси як сукупність відносин, які складаються у процесі
фінансової діяльності держави щодо мобілізації, розподілу, перерозподілу й використанню
централізованих та децентралізованих грошових коштів суспільного призначення.
Наведені факти є безумовним свідченням того, що злочини, вчинювані в сфері формування та
виконання бюджетів усіх рівнів мають стати предметом подальших наукових досліджень для
вирішення проблеми встановлення їх місця в системі Особливої частини КК.
Про те, за існуючого стану законодавства, родовим об’єктом злочинів в сфері господарської
діяльності можна визначити суспільні відносини, що виникають в процесі виробництва всією
сукупністю галузей господарства суспільного продукту, його розподілу та обміну, виконання робіт та
надання послуг вартісного характеру, а також в процесі формування та виконання бюджетів від
результатів господарювання.
Наведене визначення поняття родового об’єкта виглядає дещо узагальненим через зазначені
обставини, тому, для більшої конкретизації в залежності від галузі виробництва або виду діяльності, в
господарських злочинах виділяють ще и видові об’єкти, за якими і визначається їх система. Як окремі
напрямки або галузі, що потребують кримінально-правового захисту від злочинних проявів можна
визначити наступні групи суспільних відпочин, що існують в межах всієї сфери господарювання:
суспільні відносини у сфері кредитно-посередницької та банківської діяльності; суспільні відносини
зовнішньоекономічній діяльності; суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності; суспільні
відносини у сфері приватизації; суспільні відносини у сфері державних фінансів; суспільні відносини
у сфері споживчого ринку.
Особливістю при кваліфікації злочинів в сфері господарської діяльності є їх розгалужена суспільна
небезпека, що проявляється у здатності завдавати шкоди декільком об’єктам одночасно. Наприклад,
злочин у сфері підприємницької діяльності (ст. 203¹ КК) може вчинятися с одночасним ухиленням від
сплати податків (ст. 212 КК). Таке одночасне завдання шкоди двом або більше видовим об’єктам
потребує сукупної кваліфікації злочинів.
При кваліфікації господарських злочинів слід враховувати тенденцію сучасної економічної
злочинності до розповсюдження не лише в економіці, а ще й у владі та політиці, яка втягує у сферу
своїх інтересів державний апарат, проникає у сфери влади та управління. Але шкода цим відносинам
заподіюється не кожного разу і тому авторитет органів влади та управління виступає факультативним
безпосереднім об’єктом і у разі поєднання з основним безпосереднім об’єктом, вчинене потребує
сукупної кваліфікації.
Майже половина злочинів в сфері господарської діяльності мають бланкетні диспозиції. Правильна
кваліфікація цих злочинів неможлива без звернення до інших законодавчих та нормативних актів, за
допомогою яких розкриваються об’єктивні і суб’єктивні ознаки цих злочинів. У необхідних випадках
слід обов‘язково звертатися до положень ГК, Митного кодексу України, Законів “Про банкрутство”,
“Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності”, “Про захист прав споживачів” та інших.
Із загальної кількості злочинів, про які йдеться у розділі VII Особливої частини КК, більше половини є
предметними, тобто такими, що містять вказівку на наявність предмета злочину безпосередньо у
диспозиції статті. В таких випадках, предмет злочину набуває значення обов’язкової ознаки складів
цих злочинів і підлягає обов’язковому встановленню та доведенню. Відсутність предмета злочину в
такому разі свідчить про відсутність складу злочину. В деяких випадках предмет злочину
законодавцем пов’язується с наслідками злочину та розглядається як поріг криміналізації діяння.
Наприклад, при контрабанді предметом злочину, зокрема, виступає товар у великому розмірі, його
вартість повинна перевищувати тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При ухиленні
від сплати податків їх несплачена сума має відповідати значному розмірові (тисяча і більше
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) тощо. У разі вчинення продовжуваного злочину,
виникають суттєві труднощі у встановленні фізичних параметрів предмета злочину, оскільки такий
соціальний показник як неоподатковуваний мінімум доходів громадян є вкрай нестабільним.
Тому, при кваліфікації предметного господарського злочину, коли предмет злочину формується не
одночасно, а протягом певного часу, потрібно розподіляти загальний час на періоди, в яких закон
визначав неоподатковуваний мінімум доходів громадян тією чи іншою сумою, підрахувати їх
кратність, відповідно, за кожний період, після чого скласти і встановити остаточний розмір.
В якості оціночних понять у деяких злочинів визначає КК значний, великий та особливо великий
розміри: (“бюджетні кошти” у ст. 210 “Порушення законодавства про бюджетну систему України” та
ст. 211 “Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки
бюджету всупереч встановленому законом порядку”; “грошові кошти” у ст. 212 “Ухилення від сплати
податків, зборів (обов’язкових платежів)” тощо). З одного боку ці оціночні поняття розглядаються як
фізичні характеристики предмета злочину, а з другого – розміри заподіяної матеріальної шкоди. Але
наслідки злочину полягають не лише у заподіянні матеріальної шкоди і тому зміст цих понять все ж
неоднаковий. Разом з тим, зазначена раніше методика встановлення фізичних параметрів предмета
злочину є цілком прийнятною і для встановлення розміру заподіяної майнової шкоди.
Деякі злочини можуть вчинюватися лише в певний спосіб, що безпосередньо вказаний у диспозиції
статті: (наприклад, пошкодження чи знищення майна, заподіяння матеріальної шкоди у ст. 206
“Протидія законній господарській діяльності”).
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що під злочинами у сфері господарської діяльності слід
розуміти передбачені нормами розділу VII Особливої частини КК посягання на порядок обігу грошей,
цінних паперів, інших документів, на системи оподаткування, бюджетного і валютного регулювання,
порядок переміщення предметів через митний кордон, порядок зайняття підприємницькою та іншою
господарською діяльністю, права і законні інтереси кредиторів і споживачів, добросовісну
конкуренцію і антимонополістичну діяльність, а також на порядок приватизації.
Зазначимо, що сучасний стан економіки України ще не повною мірою відповідає еталонному зразку
ефективної економічної моделі, що функціонує в умовах вільної конкуренції та верховенства права. За
таких умов, законодавцю не вдалося розробити досконалу законодавчу базу для захисту економіки від
злочинних посягань.
При визначенні поняття родового об’єкта злочинів у сфері господарської діяльності ми вже згадували
щодо його узагальненого характеру, тому спробуємо визначити систему цих злочинів спираючись на
видові об’єкти, визначені в залежності від галузі виробництва або виду діяльності.
За такого підходу можна виділити наступні прояви злочинної діяльності у різних галузях економіки
України: 1) злочини у сфері державних фінансів; 2) злочини у сфері кредитно-посередницької та
банківської діяльності; 3) злочини у зовнішньоекономічній діяльності; 4) злочини у сфері
підприємницької діяльності; 5) злочини у сфері споживчого ринку; 6) злочини у сфері приватизації.
Видається, що слід підтримати класифікацію, яка була запропонована В. Я. Тацієм, О. І. Перепелицею
та В. М. Киричко, згідно з якою злочини, що вчиняються у сфері господарської діяльності, залежно від
безпосереднього об’єкта посягання, можуть бути таких видів:
1. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201,
210, 211, 212, 212¹, 204 і 216 КК).
2. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих
суб'єктів (статті 203¹, 205, 206, 209, 209¹, 213, 229, 231 і 232 КК).
3. Злочини у сфері банкрутства (статті 219 КК).
4. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223¹, 223²,
224, 232¹, 232² КК).
5. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (стаття 233 КК).
Відповідно до ст. 112 КПК України, більша частина злочинів у сфері господарської діяльності
віднесена до підслідності слідчих ОВС.
2. Кваліфікація виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з
метою використання при продажу товарів, збуту або збут підроблених грошей, державних цінних
паперів,
білетів державної лотереї, марок акцизного податку чи голографічних захисних елементів (ст. 199 КК).
67. Наукові основи кваліфікації злочинів.
Кваліфікація злочину - це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками

вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. У широкому
розумінні кваліфікація злочинів - це: 1) результат кримінально-правової оцінки діяння органами
дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є
злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за
скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину,
передбаченими законом і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності
(професор В. Навроцький); 2) кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до
нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки (професор М.
Коржанський). У процесі кваліфікації встановлюються фактичні обставини, що мають значення для
кваліфікації (фактичний склад злочину), здійснюється їх співставлення з юридичним складом злочину,
задіюється правосвідомість особи, яка репрезентує право-застосовчий орган і відбувається тлумачення
кримінального закону. Все це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних
обставин скоєного діяння юридичному складу злочину.
Кваліфікація злочинів базується на таких принципах: 1) законності; 2) офіційності; 3) об'єктивності; 4)

точності; 5) індивідуальності;
6) повноти; 7) вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються; 8) недопустимості
подвійного інкримінування; 9) стабільності.
Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів (залежно від конкретних суб'єктів, які
здійснюють кримінально-правову оцінку скоєного), вона буває двох видів: /) офіційна (легальна) - це
кваліфікація злочину, яка здійснюється уповноваженими на те державою особами (працівниками
органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями), закріплюються в процесуальних документах та
породжує певні юридичні наслідки, що мають обов'язковий характер; 2) неофіційна (доктринальна) -
це відповідна правова оцінка, яка дається окремими громадянами, адвокатами, журналістами,
науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на
наукових конференціях тощо (така кваліфікація не має обов'язкового характеру, але може
враховуватися суб'єктами офіційної кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та
законодавчу діяльність, формувати правові погляди суспільства).
Структуру кваліфікації злочинів утворюють такі елементи: а) об'єкт кваліфікації - це діяння, що

підлягає кримінально-правовій оцінці; б) суб'єкт кваліфікації - це органи, що здійснюють кримінально-
правову оцінку діяння; в) зміст кваліфікації - це те, що складає її сутність, у зв'язку з чим
розпочинається та заради чого здійснюється певна діяльність, тобто це оцінка скоєного з погляду
кримінального закону як злочину чи незлочинної поведінки.
Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги: а) глибокого вивчення та розуміння

особою, що застосовує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінально-правової
політики держави та судово-слідчої практики; б) правильного з'ясування та тлумачення змісту
кримінального закону, всіх ознак конкретної кримінально-правової норми; в) повного й усебічного
дослідження фактичних ознак учиненого суспільно небезпечного діяння; г) застосування правил
кваліфікації злочинів, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак
злочину, що встановлені законом, із ознаками вчиненого діяння.
Підстави кваліфікації злочинів: /) фактична - обставини справи, наявні в реальній дійсності, що стали
відомі правоохоронним органам і були процесуально закріплені, - де, коли, ким, за яких обставин, у
який спосіб, із використанням яких знарядь або засобів вчинено злочинне діяння, які шкідливі
наслідки воно спричинило, ким вчинене, яким чином виявилося суб'єктивне ставлення особи до
скоєного тощо (це, так би мовити, фактичний склад злочину); 2) нормативна (юридична) -
сформульований у відповідній нормі КК юридичний склад злочину, яким законодавець оголошує
певну поведінку особи злочиндаю й, так би мовити, "перетворює" певний тип суспільно небезпечної
поведінки на злочин певного виду (лише юридичний склад злочину дозволяє у процесі застосування
кримінально-правових норм зробити висновок, який саме конкретний злочин вчинила особа).
Основними правилами кваліфікації злочинів є такі:
1) усі фактичні ознаки вчиненого мають відповідати юридичним ознакам складу злочину;
2) ознаки вчиненого злочину слід відмежовувати, відокремлювати від суміжних складів злочинів;
3) до вчиненого злочину завжди повинна застосовуватися та кримінально-правова норма, яка

найбільш повно охоплює його ознаки;
4) за наявності у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм застосовують спеціальну

норму;
5) кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) перед основним складом, а особливо
кваліфікований - перед кваліфікованим і поглинає його;
6) діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом,
складовою частиною заподіяння шкоди основному об'єктові, кваліфікується як один злочин; діяння,
при вчиненні якого шкода додатковому об'єктові заподіюється факультативно, кваліфікується як
сукупність злочинів;
7) спосіб учинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов'язковою, необхідною та
невід'ємною ознакою певного діяння;
8) кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад закінченого злочину
поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад готування до цього злочину;
9) умисел завжди поглинає необережність, а будь-який вищий ступінь вини поглинає нижчий;
10) при конкуренції самостійної норми та норми про співучасть у більш тяжкому злочині
застосовується норма про співучасть тощо.
Юридичне закріплення результатів кваліфікації злочинів має чотири основні компоненти:
1. Виклад фактичних обставин справи - це формулювання фактичного складу діяння, тобто опис
поведінки особи й інших юридичних фактів, які встановлено (процесуально доведено), які мають
кримінально-правове значення та в системному поєднанні утворюють фактичний склад злочину.
2. Складання формули кваліфікації - це здійснення вказівки на статті Особливої, а за певних умов - і

Загальної частин КК, які передбачають вчинене діяння через використання скорочених, умовних
позначень. Формула кваліфікації - це сукупність буквених (літерних) і цифрових позначень, які
вказують на кримінально-правові норми (статті, їх частини та пункти), що підлягають застосуванню.
Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за її допомогою можна здійснити стисле й точне
посилання на закон про кримінальну відповідальність і скоротити обсяг процесуальних документів.
Вона дає відповідь на запитання: чи має діяння склад злочину та якою власне статтею кримінального
закону його передбачено?
Із Загальної частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються тільки такі норми:

ч. 1 ст. 14(готування до злочину); ч. 2 ст. 15 (закінчений замах); ч. 3 ст. 15 (незакінчений замах);
ч. 3 ст. 27(організатор); ч. 4 ст. 27 (підбурювач); ч. 5 ст. 27 (пособник). Якщо ж особа вчиняє замах на
злочин через бездіяльність, то при кваліфікації необхідно посилатися на ч. 1 ст. 15 КК і статтю
Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє
замах (це пов'язано з тим, що частини 2 і 3 ст. 15 КК передбачають замах як дію, а тому кваліфікація з
посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності неможлива). Щодо діяння виконавця злочину,
то воно ніколи не кваліфікується за будь-якою з частин ст. 27 КК.
Із Особливої частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються тільки статті (частини

статей, пункти частин статей), що містять заборонювальні норми (наприклад, ст. 112, ч. 3 ст. 185, п. 6
ч. 2 ст. 115). Не застосовуються у формулі кваліфікації злочинів роз'яснювальні та заохочувальні
норми.
3. Юридичне формулювання обвинувачення - це юридичні "розшифрування" та конкретизація формули
кваліфікації (іншими словами, це словесне посилання на кримінально-правові норми, що відображені
у формулі кваліфікації; юридичні формулювання, що містяться в нормах кримінального закону, який
встановлює відповідальність за вчинене посягання).
4. Обгрунтування кваліфікації - це діяльність відповідних органів держави щодо підтвердження

прийнятого рішення про кваліфікацію злочину за певною нормою (нормами) КК (воно полягає в
наведенні доказової бази, формулюванні логічних і несуперечливих висновків тощо).
+Значення кваліфікації злочинів полягає в тому, що за допомогою її досягається істина у кожній

кримінальній справі, реалізуються цілі та завдання кримінально-правової політики держави,
забезпечується додержання законності, здійснюється відповідне правозастосування, виноситься
обґрунтований судовий вирок та, в кінцевому рахунку, досягається справедливість кримінального
покарання.
68. Некорисливі злочини проти власності: поняття та види.

Некорисливих злочинів проти власності становлять
умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК),
1. Об’єктивна сторона цього злочину полягає у знищенні або пошкодженні чужого майна, що заподіяло
шкоду у великих розмірах.
Знищення чужого майна - це такий протиправний руйнуючий вплив на майно, внаслідок якого воно
повністю втрачає свою споживчу або економічну цінність, приведення його до такого стану, за якого воно
взагалі не може бути використане за своїм призначенням, причому втрачені майном властивості не можуть
бути відновлені: майно (речі, гроші, цінні папери, будівлі, споруди тощо) - внаслідок знищення перестає
існувати як таке.
Пошкодження чужого майна полягає в такому протиправному впливі на предмет, внаслідок якого він
частково, не в повному обсязі, втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність і при цьому істотно
обмежується можливість його використання за призначенням. Пошкоджене майно може бути відновлене і
знову набути тимчасово або частково втрачених корисних якостей для використання його за
функціональним призначенням лише після необхідних фінансових, трудових та інших витрат.
Суспільно небезпечні наслідки як ознака об’єктивної сторони злочину полягають у шкоді у великих
розмірах - коли вона у двісті п’ятдесят і більше разів перевищує н. м. д. г. на момент вчинення злочину (див.
примітку 3 до ст. 185 КК). Між знищенням або пошкодженням чужого майна і заподіяною шкодою у
великих розмірах має бути встановлений причинний зв’язок.
1. Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини - прямий або непрямий умисел. Мотив
та мета можуть бути різними. Але якщо винний діє з метою ослаблення держави, вчинене має
кваліфікуватися за ст. 113 КК.
2. Суб’єкт злочину - будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 194 КК - особа, яка досягла
14-річного віку.
3. Частина 2 ст. 194 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху
або іншим загальнонебезпечним способом, або таке, що заподіяло майнову шкоду в особливо великих
розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу. Підпал - це знищення чи пошкодження майна вогнем,
коли створюється загроза життю чи здоров’ю людей або заподіяння великих матеріальних збитків, загроза
знищення інших матеріальних об’єктів.
погроза знищення майна (ст. 195 КК),

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Мотиви і мета погрози можуть бути
різними - помста, ненависть, нездорова конкуренція тощо. Якщо погроза здійснюється з хуліганських
мотивів у процесі вчинення хуліганських дій, вчинене охоплюється ст. 296 КК (хуліганство) і
додаткової кваліфікації за ст. 195 КК не потребує. Погроза знищення майна, поєднана із вимаганням,
тобто вимогою передачі чужого майна або права на майно, або вчинення будь-яких дій майнового
характеру на користь винного, кваліфікується за ст. 189 КК як вимагання.
Суб’єкт злочину - загальний, будь-яка особа, яка досягла 16 років.
Об'єктивна сторона кримінального проступку
Погроза знищення майна полягає в залякуванні негайно або в майбутньому знищити певне майно, яке є
для винного чужим.
необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК)
порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК)
69. Поняття злочинів проти основ національної безпеки України та їх види.
Загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки України.
При вивченні злочинів проти основ національної безпеки (ст. ст. 109 - 114 КК), перш за все,
необхідно усвідомити їх соціально-політичну характеристику і властиві їм специфічні риси. Для
правильного розуміння змісту окремих видів злочинів треба знати загальне поняття злочинів проти
основ національної безпеки, що дозволить правильно встановити не тільки родовий об’єкт даної
групи, але і безпосередній об’єкт окремих злочинів, що входять в цю групу.
Родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки України є національна безпека України
в різних її сферах, а основним безпосереднім об'єктом кожного окремого злочину - національна
безпека у тій чи іншій її сфері. Злочин, передбачений ст. 112 КК, має додатковий об'єкт - життя
людини. Додатковим (альтернативним) об'єктом диверсії (ст. 113 КК) є життя і здоров'я особи,
власність, навколишнє середовище.
З об'єктивної сторони розглядувані злочини характеризуються переважно суспільне небезпечними

діями. Час і обстановка вчинення злочину є обов'язковими ознаками лише однієї із форм державної
зради: перехід на бік ворога може бути вчинений тільки у воєнний час або у період збройного
конфлікту.
Суб'єктами злочинів проти основ національної безпеки України можуть бути осудні особи, які
досягли 16-річного віку (суб'єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК,- 14-річного).
Спеціальний суб'єкт є елементом лише двох складів злочинів проти основ національної безпеки
України: у злочині, передбаченому ст. 111 КК,- це тільки громадянин України, а у злочині,
передбаченому ст. 114 КК,- тільки іноземний громадянин або особа без громадянства. Кваліфікуючою
ознакою злочинів, передбачених статтями 109 і 110 КК, є вчинення їх спеціальним суб'єктом -
представником влади.
З суб'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України характеризуються
лише прямим умислом.
 проти основ національної безпеки у політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну
цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча
(ст.112КК);
 проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах:
державна зрада (ст. 111 КК), шпигунство (ст. 114 КК);
 проти основ національної безпеки в економічній, екологічній і воєнній сферах: диверсія (ст. 113 КК).
70. Поняття Особливої частини кримінального права, її значення та система.

вчинення покарань. Норми класифіковано й розподілено по розділах. У кожному розділі
містяться норми, що описують конкретні склади кримінальних правопорушень: основні,
кваліфіковані, особливо кваліфіковані (з обтяжуючими обставинами) та привілейовані (з
пом’якшуючими обставинами) – із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть
бути призначені за вчинення цих кримінальних правопорушень.
Система Особливої частини кримінального права становить собою вичерпну сукупність кримінально-
правових норм, які розміщені у кримінальному законі у певному порядку та визначають, які саме суспільно
небезпечні діяння є злочинами та які види й розміри покарання можуть бути призначені винним особам за їх
скоєння, а також визначають окремі кримінально-правові поняття те встановлюють спеціальні підстави
звільнення від криміналі ної відповідальності за окремі злочини.
71. Поняття та види кримінальних правопорушень проти власності. Поняття, форми та види
розкрадання.
Під кримінальними правопорушеннями проти власності розуміють передбачені КК
України умисні або необережні суспільно небезпечні діяння, поєднані з посяганням на право
володіння, користування або розпорядження майном шляхом викрадення чи з іншими
способами заподіяння власнику (законному володільцю) майнової шкоди або з погрозою
заподіянням такої шкоди.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень проти власності є сукупність суспільних
відносин, що виникають у сфері власності: відносини, що виникають між власником (законним
володільцем) та іншими особами з приводу володіння, користування або розпорядження
майном, яке йому належить. Додатковим безпосереднім об’єктом окремих кримінальних
правопорушень проти власності можуть виступати життя, здоров’я, свобода, честь і гідність
потерпілого.
Предметом кримінальних правопорушень проти власності є майно, що має певну
вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали,
цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична й теплова
енергія.
Предметом найбільш поширених кримінальних правопорушень проти власності виступає
чуже та рухоме майно (статті 185, 186, 187 КК України тощо). Предметом шахрайства (ст. 190
КК України) і вимагання (ст. 189 КК України) є не лише майно, а і право на нього (надання
права вимагати виконання зобов’язань, документи, які надають право отримати майно,
користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань тощо), а вимагання (ст. 189 КК
України) – і будь-які дії майнового характеру (передання майнових вигод, відмова від них,
відмова від права на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок,
проведення будівельних або ремонтних робіт тощо).
У кримінальних правопорушеннях, відповідальність за які передбачено статтями 185, 190,
191 КК України, оціночна вартість майна, що виступає предметом кримінального
правопорушення (мінімальний розмір заподіяної шкоди або сума викраденого, привласненого
чи розтраченого майна), повинна перевищувати 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян. Якщо вартість такого майна на момент учинення діяння не перевищує 0,2
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, викрадення чужого майна вважається дрібним
і містить склад адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 51 («Дрібне
викрадення чужого майна») КУпАП.
Майно як предмет кримінальних правопорушень, пов’язаних з його викраденням,
характеризується такими ознаками:
1) фізична ознака (фізичність майна) – майно завжди являє собою річ матеріального
світу, доступну для сприйняття або фіксації органами чуттів людини або спеціальними
технічними засобами; такі речі можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити
тощо; речі нематеріального світу (ідеї, думки тощо) не можуть виступати предметом
кримінальних правопорушень проти власності;
2) юридична ознака – предмет є чужим для винної особи, тобто має власника (законного
володільця), якому незаконними діями заподіюється шкода; викрадення предметів, власник
яких невідомий або здійснюване самим власником, виключає кримінальну відповідальність;
3) економічна (соціальна) ознака – майно повинно мати певну економічну цінність (йому
властива споживча вартість), адже предмет повинен бути вилучений з природного стану та/або
у його створення попередньо повинна бути вкладена людська праця.
Предметом кримінальних правопорушень проти власності не можуть виступати:
– предмети, що становлять інтелектуальну власність, – за наявності необхідних
ознак, кримінально протиправні посягання, предметом яких виступають твори науки,
літератури і мистецтва, комп’ютерні програми і бази даних, а також винаходи, корисні моделі,
промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин і раціоналізаторські
пропозиції, слід кваліфікувати за статтями 176 або 177 КК України;
– предмети, не вилучені з природного середовища – за наявності необхідних ознак,
кримінально протиправні посягання, предметом яких виступають об’єкти, що перебувають у
природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі
тощо, слід кваліфікувати як кримінальні правопорушення проти довкілля (ст. 246, 248 і 249 КК
України); ці об’єкти можуть виступати предметом кримінальних правопорушень проти
власності лише у тих випадках, коли їх уже вилучено з природного стану за допомогою людини
(її праці), або якщо вони вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо;
– предмети, вилучені з цивільного обігу або обіг яких обмежено, – за наявності
необхідних ознак кримінально протиправні посягання, в яких предметом кримінального
правопорушення виступають вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові
припаси до неї або вибухові речовини, радіоактивні матеріали, слід кваліфікувати як
кримінальні правопорушення проти громадської безпеки (ст. 262–267 КК України тощо);
кримінальні правопорушення, де такими є наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги
та прекурсори, слід кваліфікувати як кримінальні правопорушення у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші кримінальні
правопорушення проти здоров’я населення (ст. 308, 312 КК України тощо); якщо військове
майно – їх слід кваліфікувати як військові кримінальні правопорушення (ст. 410, 411 КК
України тощо);
– транспортні засоби – всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї
і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби (за наявності необхідних
ознак незаконне заволодіння транспортним засобом утворює склад кримінального
правопорушення, передбачений у статті 289 КК України);
– предмети, що перебувають на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі
(останках, прахові) померлого, а також могила, інше місце поховання, тіло померлого або
урна з прахом померлого – за наявності необхідних ознак є предметом кримінального
правопорушення, передбаченого статтею 297 КК України, а заволодіння ними, їх знищення або
пошкодження посягають на відносини у сфері моральних засад суспільства стосовно
забезпечення честі й гідності померлих, їх рідних і близьких;
– документи, що не мають грошової оцінки – за наявності необхідних ознак
кримінально протиправного посягання, в яких вони виступають предметом, може бути
кваліфіковано як кримінальні правопорушення проти авторитету органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, зокрема за відповідною частиною
ст. 357 КК України, тощо.
Об’єктивна сторона більшості кримінальних правопорушень проти власності
характеризується вчиненням суспільно небезпечного діяння у формі дії. Окремі кримінальні
правопорушення, наприклад такі, як умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК
України), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК
України), порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК України) можуть бути вчинені
також шляхом бездіяльності.
Для більшості кримінальних правопорушень проти власності обов’язковими ознаками
об’єктивної сторони є вчинення суспільно небезпечного діяння та настання суспільно
небезпечних наслідків у вигляді заподіяння майнової шкоди і наявність необхідного
причинного зв’язку між вчиненим діянням і наслідками. Такі склади сформульовано як
кримінальні правопорушення з матеріальним складом. Розбій (ст. 187 КК України) і вимагання
(ст. 189 КК України) визнаються закінченими з моменту вчинення суспільно небезпечного
діяння чи замаху на нього і є, відповідно, кримінальними правопорушеннями з усіченим і
формальним складами.
Крім того, для багатьох кримінальних правопорушень проти власності обов’язковою
ознакою об’єктивної сторони є спосіб їх учинення (таємний для крадіжки, насильницький для
розбою, обман для шахрайства тощо).
Суб’єктом кримінальних правопорушень проти власності є фізична осудна особа, яка
досягла 14-річного віку, наприклад у складі крадіжки (ст. 185 КК України), грабежу (ст. 186 КК
України), розбою (ст. 187 КК України), вимагання (ст. 189 КК України), умисного знищення
або пошкодження майна за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 194 КК України), або 16 років,
наприклад у разі шахрайства (ст. 190 КК України). Спеціальним є суб’єкт привласнення,
розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК
України) чи порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК України).
Суб’єктивна сторона більшості кримінальних правопорушень проти власності
характеризується виною у формі прямого умислу. Виняток становлять необережне знищення
або пошкодження майна (ст. 196 КК України) і порушення обов’язків щодо охорони майна (ст.
197 КК України), що характеризуються необережною формою вини. У випадку вчинення
кваліфікованого умисного знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст. 194 КК України) може
траплятись змішана форма вини (умисел щодо діяння і необережність щодо наслідків у вигляді
загибелі людей чи інших тяжких наслідків).
Залежно від конструктивних особливостей складу, кримінальні правопорушення проти
власності можна об’єднати у такі групи:
1) корисливі кримінальні правопорушення, пов’язані з викраденням або заволодінням
чужим майном (незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб) – ст.
185, 186, 187, 188 1 , 189, 190, 191 КК України;
2) корисливі кримінальні правопорушення, не пов’язані з викраденням або заволодінням
чужим майном (не пов’язані з обертанням чужого майна на свою користь або на користь інших
осіб) – ст. 192, 193, 197 1 , 198 КК України;
3) некорисливі кримінальні правопорушення проти власності – ст. 194, 194 1 , 195, 196, 197
КК України.
72. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами,
керуючими транспортними засобами. Аналіз складу кримінального правопорушення.
Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує
транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, -
карається штрафом від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох
років.
Таким чином, об'єктивна сторона цього складу злочину включає такі обов'язкові ознаки: діяння,
обстановка, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням та
передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками
Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку та керує транспортним засобом. Під час
навчальної їзди в автомобілях з подвійним управлінням суб’єктом злочину є інструктор, який здійснює
навчання курсанта і перебуває поруч із водієм. При притягненні до кримінальної відповідальності не
має значення, чи є або відсутні у водія права на управління транспортним засобом, є водій працівником
транспортного підприємства чи власником транспортного засобу тощо. На кваліфікацію також не
впливає, чи має водій навички, досвід управління транспортним засобом певної категорії або в
особливих умовах тощо.
Безпосереднім об'єктом злочину є безпека руху й експлуатації автомобільного та деяких інших видів
транспорту, перелік яких наведений у примітці до ст. 286, а його додатковим обов'язковим об'єктом -
життя та здоров'я особи.
Суб’єктивна сторона даного злочину визначається складністю об’єктивної сторони, яка
характеризується діянням, наслідками та причинним зв’язком між ними. У зв’язку з цим психічне
ставлення особи слід визначати як до факту порушення правил, так і до наслідків цього порушення.
Порушення правил може бути вчинене з прямим умислом або зі злочинною недбалістю. До наслідків
порушення може бути тільки необережність (злочинна самовпевненість або недбалість). У цілому цей
злочин визнається необережним
73. Розбій та його відмінність від грабежу.
Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи
здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (розбій),-
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
2. Розбій, вчинений за попередньою змовою групок осіб. або особою, яка раніше вчинила розбій або
бандитизм,-
карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна.
3. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище,-
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна.
4. Розбій, спрямований на заволодіння майном у вели ких чи особливо великих розмірах, або вчинений
органі зованою групою, або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень,-
карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіскацією майна.
1. Розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів. Він посягає на два

об'єкти: право власності й особу (її здоров'я і життя).
2. З об'єктивної сторони розбій вчиняється у формі нападу з метою заволодіння чужим майном,
поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з
погрозою застосування такого насильства.
Під нападом у складі розбою слід розуміти раптову, несподівану для потерпілого, короткочасну,
агресивну, насильницьку дію, спрямовану на протиправне заволодіння чужим майном. Напад може
бути як відкритим, так і таємним (наприклад, нанесення удару потерпілому з-за спини). За цією
ознакою розбій відрізняється, з одного боку, від крадіжки, з іншого, - від грабежу.
Напад органічно пов'язаний із фізичним або психічним насильством, яке при розбої має так званий
інструментальний характер - виступає способом заволодіння майном або'його утримання. При цьому
фізичне насильство може полягати у протиправному впливі не лише на зовнішні частини тіла
потерпілого (механічне їх травмування), а й внутрішні (отруєння), а також в інших діях
насильницького характеру, які створюють небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого (скажімо,
насильницьке тримання його в небезпечних для життя та здоров'я умовах). У разі, якщо застосування
чи погроза застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, здійснювались з
метою ухилитись від затримання після закінченого нападу, вчинене не може розглядатися як розбій.
Такі дії винного залежно від обставин справи можуть бути кваліфіковані як крадіжка або грабіж і як
відповідний злочин проти життя та здоров'я особи або злочин проти авторитету органів державної
влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (наприклад, умисне легке тілесне
ушкодження (ч. 2 ст. 125), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який
виконує громадський обов'язок (ст. 350) тощо).
Насильство при розбої застосовується до особи, яка зазнала нападу. Під такою особою слід розуміти
власника майна, особу, у володінні чи під охороною якої перебуває майно, на яке здійснюється
посягання, а так само інших осіб, які перебувають на місці вчинення розбою і можуть, на думку
винного, перешкодити йому у заволодінні чужим майном.
Під насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, слід розуміти
заподіяння їй легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або
незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження (останнє
кваліфікується за ч. 4 ст. 187), а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків,
але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння (насильство, що призвело до втрати
свідомості чи мало характер Мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування
електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо).
Застосування до особи без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих

речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном слід розглядати як насильство, і, якщо воно
було небезпечним для й життя або здоров'я, кваліфікувати такі дії за відповідною частиною ст.187.
Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, але не
призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я
або незначну втрату працездатності; середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, вчинене
треба кваліфікувати як розбій лише за умови, що винна особа усвідомлювала можливість заподіяння
таких тілесних ушкоджень. За певних обставин такі дії слід додатково кваліфікувати за ч. ч. 2 або 3 ст.
314.
Заподіяння в процесі розбою легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров'я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення
волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров'я особи, яка зазнала нападу, нанесення
побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ст. 187 і додаткової кваліфікації за іншими
статтями не потребує.
Психічне насильство при розбої полягає в погрозі негайно застосувати фізичне насильство, небезпечне
для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої
тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров'я або втратою
працездатності).
Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи й" в будь-який формі (словами, жестами,
демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що, якщо вій протидіятиме
нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого дійсно таке
враження склалося. Це стосується і випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів
(зіпсованої зброї або й макета тощо), які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації
погрози, якщо потерпілий сприймає ці предмети як такі, що являють собою небезпеку для життя чи
здоров'я. Таким чином, головним критерієм реальності погрози при розбої є суб'єктивне сприйняття її
потерпілим. Для кваліфікації діяння за ст. 187 не має значення, чи мав винний намір' приводити
погрозу насильством, небезпечним для життя або здоров'я, до виконання.
Погроза вчинити вбивство або заподіяти тяжке тілесне ушкодження, висловлена в процесі розбою,
повністю охоплюється диспозицією ст. 187 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.
Розбій - усічений склад злочину. Він вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із
застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я,
незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном.
3. Суб'єктом розбою є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та корисливим мотивом.

Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони розбою є мета, з якою здійснюється напад, - заволодіння
чужим майном.
5. Кваліфікованими видами розбою є розбій: 1) вчинений за попередньою змовою групою осіб, або 2)
особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187), або 3) організованою групою
(ч. 4 ст. 187); 4) поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. З ст. 187), або 5)
із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187): 6) спрямований на заволодння майном у
великих чи 7) особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 187).
Визначення обтяжуючою розбій обставиною вчинення його особою, яка раніше вчинили розбій або
бандитизм (ч. 2 ст. 187), означає, що на відміну від інших злочинів проти власності, повторність як
кваліфікуючу ознаку розбою утворює попереднє вчинення розбійником лише двох злочинів - розбою і
бандитизму (ст. 257). При цьому поняття "розбій" вживається в широкому розумінні. Йдеться не лише
про розбій як злочин проти власності, передбачений ст. 187, ай про розбій як спосіб вчинення інших
злочинів - проти громадської безпеки (ч. З ст. 262), проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ч.
З ст. 289). у сфері обігу наркотичних засобів (ч. З ст. 308, ч. З ст. 312, ч. З ст. 313), військових (ч. З ст.
410, ч. 2 ст. 433).
Вчинення двох і більше розбоїв з метою заволодіння чужим майном за відсутності інших
кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати тільки за ч.2 ст.187.
Розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, мас місце тоді, коли потерпілому в
процесі розбійного нападу було заподіяно такі ушкодження. Про поняття тяжких тілесних ушкоджень
див. коментар до ст. 121.
Умисне заподіяння при розбої тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого,
не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 чи ч. 2 ст.121, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст.
187.
Якщо в процесі розбою було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася
смерть потерпілого або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за
сукупністю злочинів - за ч. 4 ст.187 і ч. 2 ст.121 або
ч.2ст.115.
Заподіяння смерті потерпілому через необережність при розбої також належить кваліфікувати за
сукупністю злочинів - за відповідними частинами ст.187 і ст. 119.
Розбій визнається спрямованим на заволодіння майном у ведиих розмірах, якщо при його вчиненні
винний (винні) ставив за мету неправомірно заволодіти майном на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше
разів перевищує неоподатковуваний розмір доходів громадян, а спрямованим на заволодшня майном,
у особливо великих розмірах, якщо метою його вчинення було заволодіння майном на суму, яка в
шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний розмір доходів громадян (п. п. З і 4 примітки до
ст. 185). При цьому для наявності таких ознак факту реального заволодіння майном на зазначені суми
не потрібно.
Про поняття таких кваліфікуючих розбій ознак, як проникнення У житло, інше приміщення чи
сховище див. коментар, викладений У Загальних положеннях до цього розділу, вчинення його за
попередньою змовою групою осіб або організованою групою - коментар до ст. 28.
6. Напад з метою заволодіння майном, вчинений бандою, за загальним правилом кваліфікується лише
як бандитизм за ст. 257. Додаткову правову оцінку розбій повинен одержувати лише у випадках, коли
його було вчинено членами банди поза вчинюваними бандою нападами і коли бандою вчинено такий
вид розбою, за який законом встановлено більш сувору відповідальність, ніж за бандитизм. Виходячи
із санкцій ст. 257 та ст. 187, зазначені злочини утворюють сукупність у разі вчинення бандою
кваліфікованих видів розбою (спрямованого на заволодіння майном у великих чи особливо великих
розмірах або поєднаного із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень), передбачених ч. 4 ст. 187.
+При відмежуванні розбою від вимагання слід виходити з того, що при розбої насильство або погроза
його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза
являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно.
Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування при вчиненні вимагання майна,
спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимога передати майно, поєднана з погрозою
застосувати насильство до потерпілого або до потерпілого або до близьких йому родичів у
майбутньому, якщо майно не буде передане, кваліфікуються за ст. 189 КК.Розбій відрізняється від
насильницького грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої
— це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого
насильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої
особи. Тому, якщо винний заподіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, викрадаючи
в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за
грабіж. Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого висновку: розбій вважається
закінченим з моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно
(законодавець так і говорить — напад з метою заволодіння чужим майном), а грабіж — лише з
моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна). Основна
різниця між бандитизмом і розбоєм полягає у тому, що бандитизм вчинюється стійкою озброєною
групою Для відповідальності за розбій, вчинений за попереднім зговором, не вимагається наявності
таких ознак, як стійкість групи або обов'язкової озброєності будь-кого з учасників. Озброєний
груповий напад з метою заволодіння майном утворює розбій, а не бандитизм у випадках, якщо група
була створена для здійснення одного епізодичного злочинного акту, а при неодноразовому озброєному
груповому нападі склад групи був непостійним. Необхідно також мати на увазі: 1) при бандитизмі сам
факт організації озброєної банди, а також участь у ній утворює закінчений склад злочину. Створення
ж групи, в тому числі озброєної, з метою розбійного нападу і участь у такій групі визнаються
готуванням до розбою; 3) збройний напад, вчинений однією особою, не може бути визнаний
бандитизмом. 3а наявності необхідних для того ознак ці дії кваліфікуються як розбій.
74. Терористичний акт та злочини, що сприяють вчиненню терористичного акту.

Терористичний акт, тобто застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали
небезпеку для життя чи здоров'я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших
тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування
населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на
прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого
самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами,
міжнародними організаціями, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних
чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою -
Суб’єктивної сторони терористичний акт може бути вчинений лише з прямим умислом. При погрозі не має
значення, чи справді винний мав умисел привести її до виконання. Обов’язковою ознакою суб’єктивної
сторони терористичного акту є наявність мети: 1) порушення громадської безпеки; 2) залякування
населення; 3) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення; 4) вплив на прийняття рішень,
вчинення або невчинення дій державною владою чи органами місцевого самоврядування, службовими
особами цих органів, об’ єднаннями громадян, юридичними особами; 5) привертання уваги громадськості до
певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста).
Суб’єктом терористичного акту може бути будь-яка особа, яка досягла 14-ти років.
Об’єктивна сторона цього злочину виявляється у двох формах: 1) застосування зброї, вчинення вибуху,
підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’ я людини або заподіяння значної
майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків; 2) погроза вчинення зазначених дій.
Об'єктом злочину є громадська безпека від проявів тероризму
Стаття 258-1. Втягнення у вчинення терористичного акту
1. Втягнення особи у вчинення терористичного акту або примушування до вчинення терористичного
акту з використанням обману, шантажу, уразливого стану особи, або із застосуванням чи погрозою
застосування насильства
Стаття 258-2. Публічні заклики до вчинення терористичного акту
1. Публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи
зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами -
258-3. Створення терористичної групи чи терористичної організації
1. Створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи
організацією або участь у ній, а так само організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності
терористичної групи чи терористичної організації
Стаття 258-4. Сприяння вчиненню терористичного акту
1. Вербування, озброєння, навчання особи з метою вчинення терористичного акту, а так само
використання особи з цією метою -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої.
75. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини. Аналіз складу кримінального
Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування,
переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з
використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи
Склад злочину – формальний
Суб’єктивна сторона злочину. Вина - прямий умисел.
Мотиви. Торгівля людьми здійснюється із корисливих мотивів. Ця ознака суб’єктивної сторони для особи,
яка продає людину, є обов’ язковою. При здійсненні іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так
само при вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі або одержанні людини мотиви можуть бути
різними.
1. Об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю людини. Потерпілим від
злочину може бути будь-яка особа чоловічої або жіночої статі. Якщо потерпілим є неповнолітній (у
віці від 14 до 18 років) або малолітній (у віці до 14 років), то дії суб’єкта злочину слід кваліфікувати
відповідно за ч. 2 або
ч. 3 ст. 149 КК.

1. Об’єктивна сторона. Діяння може здійснюватися у таких формах: торгівля людьми; здійснення іншої
незаконної угоди, об’єктом якої є людина; вербування людини; переміщення людини; переховування
людини; передача людини; одержання людини.
76. Умисне тяжке тілесне ушкодження. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент
заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, каліцтво статевих органів,
психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на
одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя
Суб’єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися як в умисній (статті 121-125 КК), так і в
необережній вині (ст. 128 КК).
Об’єктом тілесного ушкодження виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я
людини.
Суб’єктом тілесних ушкоджень, передбачених статтями 121 і 122 КК, можуть бути осудні особи, які
досягли 14-річного віку. За вчинення інших видів тілесних ушкоджень відповідальність настає із 16 років.
З об’єктивної сторони тілесне ушкодження характеризується:
1) дією або бездіяльністю у вигляді посягання на здоров’я іншої людини;
2) наслідками у вигляді спричинення тілесних ушкоджень;
3) причинним зв’язком між зазначеним діянням та наслідками.
77. Характеристика кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення
військової служби (військові кримінальні правопорушення).
Розділ. ХІХ. Кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби
(військові кримінальні правопорушення). (Ст.ст. 401-435);
Військовий злочин - суспільно небезпечне винне діяння при несенні служби у конкретній армії конкретної
країни.
До особливих ознак вказаних злочинів, ми можемо віднести: об'єкт - встановлений порядок проходження
військової служби та суб'єкт - військовослужбовці ЗСУ та інших державних органів.
У ХІХ розділі Кримінального кодексу (статті 402-433) вказано 9 груп військових кримінальних
правопорушень:
1. Проти порядку підлеглості та військової честі;
2. Проти проходження військової служби;
3. Проти порядку користування військовим майном та його збереження;
4. Проти порядку експлуатації військової техніки;
5. Проти порядку несення бойового чергування та інших спеціальних служб;
6. Проти встановленого порядку збереження військової таємниці;
7. Військові посадові кримінальні правопорушення;
8. Проти порядку несення служби на полі боя та в районі військових дій;
9. Кримінальні правопорушення, відповідальність за які передбачена міжнародними конвенціями.
Отже, військовими злочинами, є злочинні діяння передбачені саме Кримінальним кодексом України.
Хто несе відповідальність за військові злочини?
Відповідно до Кримінального кодексу України за військові злочини несуть відповідальність
військовослужбовці:Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби
України, Національної гвардії України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів
України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту
інформації, інші особи, визначені законом.
Тобто, якщо підсумувати інформаціюто можна сказати, що воєнні злочини - вчиняються виключно на війні,
а військові злочини - вчиняються виключно у війську. За злочини вчинені під час війни рф проти України,
країна-агресор понесе відповідальність саме за воєнні злочини.
Відповідно до Кримінального кодексу України (розділ XIX) військові кримінальні правопорушення-
це кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або
проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними та
резервістами під час проходження зборів
78. Характеристика кримінальних правопорушень у сфері використання електронно-
обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж
електрозв’язку.
Кримінальні правопорушення у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і
мереж електрозв’язку (комп’ютерні кримінальні правопорушення) – це суспільно небезпечні та протиправні
діяння, що посягають на суспільні відносини у сфері безпеки комп’ютерної інформації та нормального
функціонування електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж та мереж
електрозв’язку, заподіюючи їм шкоду чи ставлячи під загрозу заподіяння такої шкоди.
Родовим об’єктом цих кримінальних правопорушень – урегульовані законодавством суспільні відносини,
що забезпечують безпеку комп’ютерної інформації та нормальне функціонування ЕОМ (комп’ютерів),
систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку.
Безпосередніми об’єктами зазначених кримінальних правопорушень можуть бути: встановлений порядок
обробки інформації в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або мережах
електрозв’язку; безпека обробки комп’ютерної інформації чи інформації, що передається мережами
електрозв’язку; встановлений порядок обігу інформації з обмеженим доступом тощо. Додатковими
обов'язковими безпосередніми об’єктами комп’ютерних кримінальних правопорушень є відносини
власності на інформацію, що обробляється в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних
мережах чи мережах електрозв’язку, а також право користувачів на доступ до зазначеної інформації та
користування нею.
Об’єктивна сторона цих кримінальних правопорушень виявляється в активних діях. Обов’язковою
ознакою фактично всіх складів кримінальних правопорушень є знаряддя їх вчинення – відповідні програмні
й технічні засоби, за допомогою яких вчиняється посягання.
Суб’єкт кримінальних правопорушень – загальний (фізична осудна особа 16 років). У деяких випадках
суб’єкт може бути спеціальний – особа, що має право доступу до інформації, яка обробляється в ЕОМ,
автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації (ст. 362), або
особа, що відповідає за експлуатацію ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж
електрозв’язку (ст. 363).
Суб’єктивна сторона цих кримінальних правопорушень характеризується, переважно умисною виною.
79. Характеристика кримінальних правопорушень у сфері охорони державної таємниці,
недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.
Відповідно до статті 17 Конституції України, ”захист суверенітету і територіальної цілісності України,
забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього
Українського народу“.
Родовим об’єктом кримінальних правопорушень у сфері охорони державної таємниці, недоторканості
державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації загалом є сукупність суспільних відносин, які
забезпечують обороноздатність, незалежність, територіальну цілісність та недоторканість України. Разом із
тим кримінальні правопорушення, об’єднані вказаним родовим об’єктом, мають різні безпосередні об’єкти.
Кримінальні правопорушення, які містяться у розділі XIV КК України, можна поділити на чотири групи: 1.
Кримінальні правопорушення, які посягають на відносини у сфері охорони державної таємниці або
конфіденційної інформації (ст. 328-330 КК України). Безпосереднім об’єктом даних кримінальних
правопорушень є суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації у
різних сферах діяльності держави, тобто відносини інформаційної безпеки. 2. Кримінальні правопорушення,
які посягають на недоторканність державного кордону України, а також безпеку міжнародних польотів (ст.
332 і ст. 334 КК України). Безпосереднім об’єктом цих кримінальних правопорушень є суспільні відносини
у сфері охорони суверенітету України, цілісності і недоторканості її кордонів. 3. Кримінальні
правопорушення, які посягають на порядок здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають
державному експортному контролю (ст. 333 КК України).
Об’єктом даного злочину виступають відносини національної безпеки України, її міжнародного авторитету
у сфері дотримання міжнародних зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її
доставки, обмеження передач звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення
використання зазначених товарів у терористичних та інших протиправних цілях. 4. Кримінальні
правопорушення, які посягають на порядок комплектування збройних сил України, що підриває її
обороноздатність (ст. 335— 337 КК України). Загальним безпосереднім об’єктом цих кримінальних
правопорушень є відносини з комплектування Збройних Сил України, їхньої бойової підготовки. Загальною
ознакою об’єктивної сторони кримінальних правопорушень є бездіяльність — ухилення від виконання
обов’язку нести військову службу. Всі ці кримінальні правопорушення вважаються закінченими з моменту
неявки у зазначене документом місце і час.
Суб’єктивна сторона всіх кримінальних правопорушень цієї групи — прямий умисел.
----Суб'єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали
відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків.----
80. Хуліганство. Аналіз складу кримінального правопорушення.
Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що
супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом
-З об’єктивної сторони хуліганство є суспільно небезпечною дією, що грубо порушує громадський порядок.
Такими закон визнає тільки дії, які спричинили істотну шкоду особистим чи суспільним інтересам і
відрізнялися особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Зміст грубості порушення громадського
порядку слід визначати з урахуванням характеру хуліганських дій, їх наслідків, місця і тривалості їх
вчинення, кількості потерпілих, їх віку, стану здоров’я, суттєвості порушення їх інтересів або інтересів
підприємств, установ, організацій. Аналіз цих обставин потрібен і для з’ясування наявності особливої
зухвалості або виняткового цинізму, що є основними і обов’ язковими показниками грубого порушенняp
громадського порядку
Закінченим злочин визнається з моменту вчинення дії, що грубо порушує громадський порядок.
- Суб’єктивна сторона хуліганства характеризується прямим умислом і мотивами явної неповаги до
суспільства. Винний усвідомлює, що своїми діями грубо порушує громадський порядок, виражаючи тим
самим явну неповагу до суспільства, і бажає цього
-Суб’єктом хуліганства можуть бути особи, які досягли 14-річного віку.
-Об'єкт Основний безпосередній об'єкт хуліганства - громадський порядок. Додатковим факультативним
об'єктом можуть виступати здоров'я особи, авторитет органів державної влади, громадська безпека.

гос

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

гос

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ПИТАННЯ

з загальної теорії права та держави

2. Визначення права. Види праворозуміння.

3. Соціальне регулювання: поняття та види. Співвідношення права та інших соціальних норм.

Соціальне регулювання – це складне суспільне явище за допомогою якого забезпечується приведення

Характерною рисою соціального регулювання є існування негативних засобів соціального впливу за

Розрізняють індивідуальне та нормативне соціальне регулювання.

- кожного конкретного випадку суспільних відносин;

- конкретного кола осіб чи окремих суб'єктів;

Недоліки індивідуального регулювання проявляються за відсутності нормативного регулювання: кожного

- належить до виду, групи випадків суспільних відносин;

- поширюється на визначене коло осіб чи суб'єктів;

- має багаторазове використання.

Прикладом нормативного регулювання є норма права про відповідальність за скоєння правопорушення.

Головне місце в системі нормативного регулювання займають соціальні норми – загальнообов’язкові

Норма права – формально - обов’язкове правило поведінки загального характеру, що встановлюється

5) норми права утворюють внутрішню узгоджену цілісність, єдність (систему);

6) норми права мають загальнообов'язковий характер.

Відмінність норм права від інших соціальних норм:

 1) за походженням. Норми права видаються державними органами (встановлюються або

Норма права – формально - обов’язкове правило поведінки загального характеру, що встановлюється

4) норми права видаються або санкціонуються державними органами у строго визначеному

5) норми права утворюють внутрішню узгоджену цілісність, єдність (систему);

6) норми права мають загальнообов'язковий характер.

Систему права умовно можна поділити на дві підсистеми (правові спільності).

Підсистема (правова спільність) публічного права— сукупність погоджених норм, що регулюють

Підсистема (правова спільність) приватного права— сукупність погоджених норм, що регулюють

6. Правова система і система права як категорії юриспруденції.

Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація,

Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служити нормативною базою,

Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших

До складу такої системи-входять наступні елементи:

— різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти

— різноманітні види і прояви правосвідомості;

— стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).

7. Галузі права. Ієрархія галузей права України.

Найбільшим елементом системи права є галузь права.

Найбільшим елементом системи права є галузь права.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

8. Приватне право. Галузі приватного права України.

Приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:

1) предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та

2) ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;

3) ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в

9. Публічне право. Галузі публічного права України.

Предмет регулювання публічного права:

Ознаки публічного права:

Галузі права, у яких началом є публічне право:

+— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і

10. Матеріальне право. Галузі матеріального права України.

Матеріальне право – це сукупність норм, які безпосередньо регулюють суспільні відносини.

Матеріальні регулятивні норми, встановлюючи суб’єктивні права та юридичні обов’язки, формують

Наслідком порушення матеріальної норми є юридична відповідальність правопорушника.

+В Україні, до галузей матеріального права належать конституційне, цивільне та адміністративне,

11. Процесуальне право. Галузі процесуального права України.

+Конституційний процес є формою діяльності Конституційного Суду України — єдиного органу

12. Джерела права. Джерела права України.

Українські дослідники вказують на декілька значень поняття «джерело права»:

2. Чинники правотворчості, що безпосередньо впливають на формування та функціонування права.

3. Діяльність суб’єктів суспільних відносин, у результаті якої реалізуються їхні потреби та

+Головними джерелами права в кожній країні є національні нормативно-правові акти. Вони

13. Систематизація права: кодифікація, консолідація і інкорпорація. Правовий тезаурус.

Систематизація законодавства –впорядкування та вдосконалення нормативно-правових актів,

Кодифікація–вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який