Правознавство, юридична наука чи юриспруденція – одна із

багатогранних суспільних наук, основою якої є система знань про

виникнення, подальший розвиток і сучасне функціонування тандему
держави і права, а також визначення ролі права і його місця в житті
сучасного суспільства.
Предметом будь-якої науки є конкретне коло суспільних відносин,
проблем, досліджуваний даною наукою.
Юридична діяльність — це система юридично значущих, законодавчо
регламентованих дій та операцій, спрямована на задоволення публічних і
приватних інтересів. Вона являє собою різновид соціальної діяльності. Їй
притаманні основні риси, характерні для будь-якої соціальної діяльності:
предметність, доцільність, упорядкованість, вибірковість, системність,
планомірність, самоорганізованість тощо.
Соціальна діяльність одержує юридичні властивості, які дозволяють
розглядати її як самостійний вид діяльності.
Юридичній діяльності притаманні певні ознаки.

1. Юридична діяльність виражається в діях та операціях, які набувають

юридичної значущості завдяки їх реалізації за посередництвом
правових засобів. Вони створюють саме систему, що зумовлюється
цілеспрямованістю юридичної діяльності.

2. Юридична діяльність опосередкована правом. Правові приписи

встановлюють компетенцію суб’єктів та правовий статус учасників
діяльності, межі здійснення їх повноважень, перелік
використовуваних засобів і прийомів, шляхи досягнення
поставлених цілей, способи закріплення і оформлення одержаних
результатів.

3. Юридичні питання вирішуються для задоволення публічних і

приватних потреб та інтересів, тобто на користь зацікавлених
суб’єктів — учасників правовідносин. Так, винесення судом рішення
має відповідати інтересам позивача чи відповідача, а прийняття
закону — інтересам народу і держави.
 4. Оскільки юридична діяльність спричиняє різноманітні
матеріальні, політичні, духовні, моральні, соціальні, побутові зміни
шляхом здійснення нормативного регулювання, організації та
реальної зміни правового статусу учасників суспільних відносин,
умов їх дії тощо, то вона є соціально перетворюючою діяльністю.

5. Юридична діяльність є найважливішим засобом здійснення

контролю, охорони різних соціальних благ, розв’язання
суперечностей задля задоволення публічних та приватних інтересів і
потреб, що й зумовлює її організуючу природу.

6. Інтелектуально-вольовий характер юридичної діяльності

виражається в тому, що в процесі її здійснення відбуваються
відображення, осмислення, пізнання та оцінка реальної дійсності,
волевиявлення суб’єктів шляхом прийняття найрізноманітніших
раціональних рішень.

7. Юридична діяльність являє собою ціннісно-орієнтовну діяльність.

Оцінка законодавства, матеріалів юридичної практики, суспільних
відносин, поведінки громадян, дій посадових осіб та інших обставин
дозволяє суб’єктам правильно орієнтуватися в реальній дійсності,
приймати обґрунтовані рішення.
Правова поведінка громадян має не завжди усвідомлений і умисний
характер, проте юридична діяльність завжди є свідомо спрямованою. Ця
цілеспрямованість обумовлюється тим, що перед суб’єктом юридичної
діяльності в нормативно-правовому порядку встановлюються конкретні
цілі, компетенція, порядок здійснення юридичних дій. До того ж,
юридична діяльність має офіційний характер і оформлюється зазвичай в
актах- документах. Правова поведінка може виражатися як у діях, так і в
бездіяльності, а юридична діяльність здійснюється тільки за допомогою
певних дій та операцій.

Види юридичної діяльності:

За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так:
• пізнавально-пошукова — збирання повної інформації щодо юридичних
явищ;
• реконструктивна — аналіз інформації, розробка версій, напрямку
розв’язання юридичної проблеми;
• організаційна — упорядкування і координація дій суб’єктів при веденні
юридичної справи;
• реєстраційна — передавання отриманої інформації в письмовій правовій
формі;
• комунікативна — спілкування юриста з іншими учасниками і суб’єктами
юридичної справи у процесі її вирішення.
За суб’єктами розрізняють діяльність судову, арбітражну, слідчу,
прокурорську, адвокатську, нотаріальну, юридичне консультування.

Слід розрізняти
правознавство як науку і як
навчальну дисципліну.
Правознавство як наука являє собою систему знань про державу і право,
їх глибинних властивості, співвідношенні з іншими соціальними явищами.
Правознавство як навчальна дисципліна - це система знань, яка
формується на основі відбору наукових знань в освітніх цілях.

Відмінності правознавства як науки і навчальної дисципліни:

1. За обсягом:

Обсяг наукових знань значно ширше обсягу знань, що включаються в

навчальну дисципліну. У навчальну дисципліну включаються лише
невелика частина знань, отриманих наукою і пройшли апробацію. Чим
вище рівень розвитку науки, тим набагато змістовніші і повніше
аналогічна навчальна дисципліна.

2. По цілям:

Метою науки є виробництво нових знань, а метою навчальної дисципліни

– передача частини наявних наукових знань які навчаються.

3. За суб’єктам:

Суб’єктами науки є вчені-юристи, а суб’єктами навчальної дисципліни –

викладачі юридичних навчальних дисциплін.
 4. За ступенем об’єктивності:

Система науки значно більш об’єктивна, т. К. Відображає об’єкт і предмет

пізнання. Навчальна дисципліна в значній мірі суб’єктивна, і залежить від
спеціальності, форми навчання, навчального плану, навчальної програми,
конкретного викладача.

Основні ознаки права:

— Соціальність права, тобто можливість права забезпечити реалізацію
загальносоціальних функцій.
— Нормативність, тобто існування права як системи норм, що
встановлюють межі поведінки суб'єктів.
— Обов'язковість права гарантує можливість забезпечення виконання
припису всіма суб'єктами та неможливість встановлення певних пільг, що
дозволяють порушувати прийняті норми окремим суб'єктам.
— Формалізм характеризується як фіксування припису в письмовій
формі, що забезпечує загальнообов'язковість та спрощує процес
інформованості суб'єктів про права і обов'язки, які їм належать.
— Процедурність права характеризується наявністю чітко визначених
та нормативно закріплених процесів розроблення, прийняття,
застосування та гарантування права.
— Неперсоніфікованість права, тобто поширення права на невизначене
коло випадків та кількість суб'єктів, а також відсутність конкретно
визначеного індивідуального адресата і багаторазовість дії права.
— Інституціональність права характеризує залежність права від
діяльності спеціальних державних структур, а також поділ права на
внутрішні його елементи, що охоплюється поняттям «система права».
— Системність, тобто внутрішня узгодженість окремих норм, що
засновуються на єдності принципів права, а також ієрархічного
підпорядкуванню приписів за їх юридичною силою.
— Об'єктивність права визначає закономірний характер його
виникнення та залежність права від об'єктивних умов функціонування
суспільства.
— Державно-владний характер надає можливість визначити право як
засіб державного впливу на суспільство, що забезпечує обов'язковість
владних рішень держави та гарантується її примусовою силою.
Отже, право — це особливий засіб соціального регулювання, який на
відміну від інших форм нормативного впливу (норм моралі, звичаїв,
традиції) характеризується ознаками, що визначають його взаємодію з
державою та інші особливі риси.
Ціннісним критерієм виміру права є мораль.
Під мораллю у юридичній літературі розуміють систему норм,
принципів, правил поведінки, які склалися в суспільстві під впливом
громадської думки відповідно до уявлень про добро та зло, обов'язок,
справедливість, честь і забезпечуються особистим внутрішнім
переконанням, традиціями (що склалися у даному суспільстві) та засобами
громадського впливу.
Моральним нормам притаманні деякі особливості, які дають
можливість виділити їх із системи соціальних норм, а саме:
— Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є
невіддільною від суспільної свідомості.
— Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло,
справедливе і несправедливе тощо.
— Моральні норми містяться у суспільній свідомості у вигляді понять,
ідей, принципів тощо.
— Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а
забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що
набувають характеру переконання.

Право і мораль мають загальне для них цільове призначення — це вплив

на поведінку суб'єктів;

Право та мораль мають такі спільні риси:

1. Вони є різновидом соціальних норм.
2. Вони існують в реальній поведінці суб'єктів, встановлюючи її
еталони.
3. Вони мають єдиний об'єкт регулювання — суспільні відносини.
4. Вони мають нормативний зміст.
5. Вони певним чином встановлюються, закріплюються та
гарантуються.
Відмінні риси:
— Право регулює найважливіші сфери життєдіяльності суспільства та
має форму виразу у вигляді нормативно-правових актів. Мораль
формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від
суспільної свідомості.
— Право виникає у державно-організованому суспільстві. Моральні
норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і
несправедливе та виникають разом із суспільством.
— Право, як правило, має письмовий вираз та існує у формі документа.
Моральні норми містяться в суспільній свідомості у вигляді понять, ідей,
принципів тощо.

Право забезпечується засобами державного впливу через застосування

одного з видів юридичної відповідальності. Моральні норми не містять
спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської
думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.