1. Поняття праворозуміння.

Тип праворозуміння
Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує
безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Будь-яка
методологія (а їх безліч у теорії держави і права) пов'язана з конкретним праворозумінням
(баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним,
похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей
правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до
визначення поняття "право".
Основні причини, які обумовлюють плюралізм теорії та підходів до розуміння права:
 розмаїття світоглядних позицій, представлення тієї чи іншої епохи, які
досліджують право S → O;
 складність самого права та явища;
 множина методів та підходів, які використовуються в процесі пізнання права;
Два основні способи пізнання права:
 гіпотетично-дедуктивний, на ньому заснована теорія природного права;
 емпірико-індуктивний.
Вказані способи дають можливість обґрунтувати різні теорії права, проте в період після ІІ
світової війни і до сьогодення значний розвиток отримали різноманітні підходи до
розуміння права. Серед яких аксіологічний, системний, герменевтичний,
антропологічний, комунікативний, феноменологічний підходи.
Зазначені підходи забезпечують розширення знань про право як суто юридичне явище.
Праворозуміння – це судження про сутність і призначення права, що склалось у науковій
свідомості вчених, відображене в його понятті, обґрунтоване у певній концепції, яка
викладена письмово та оприлюднена шляхом опублікування і має своїх послідовників.
Ознаки:
 має науковий характер;
 це засіб усвідомлення права;
 виявляється через призму теорій, доктрин та концепцій;
 є засобом пізнання сутності та ролі права;
 засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ;
 має заступницький характер;
 відображає суб’єктивне розуміння правових явищ;
 відображає об’єктивні умови розвитку суспільства;
 має письмову форму та є оприлюдненим;
 має прогностичну спрямованість щодо розвитку права.
Розуміння права пов’язується із розмежуванням категорій. А саме:
 доктрина – вчення, наукові чи філософські ідеї, поглядів на природу та сутність
права;
 концепція – сукупність ідей, точок зору на певне правове явище, що складають
основу наукового дослідження та підтверджується юридичною практикою;
 теорія – система знань про найбільш загальні закономірності виникнення,
становлення та розвитку права. Це форма наукового знання, що дає цілісне
уявлення про закономірності та суттєві зв’язки права та дійсності.
Значення праворозуміння в тому, що воно:
 Безпосередньо впливає на суспільну поведінку соціальних суб'єктів, формує їх
оцінки стосовно поведінки інших суб'єктів;
 визначає характер та зміст юридичної теорії;
 формує юридичну практику як сферу діяльності професійних юристів,
адміністраторів, менеджерів тощо (причому не лише державних, а й
корпоративних).
Під типологією праворозуміння слід розуміти поділ за певними найбільш суттєвими
ознаками такого цілісного, системного утворення, як праворозуміння, на відповідні
складові – типи.

Тип праворозуміння у свою чергу можна визначити як обумовлений світоглядною

позицією суб’єкта, який його пізнає, образ права, що відображає найбільш суттєві
відповідно до цієї позиції ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння обумовлює множинність критеріїв його

типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками:

• залежно від ставлення до «основного питання філософії» – співвідношення

матеріального та ідеального – можна виокремити матеріалістичний та ідеалістичний типи
праворозуміння;

• залежно від особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань в

підходах до праворозуміння воно, як вже зазначалось, може бути поділено на такі типи:
феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний,
комунікативний тощо;

• залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій виокремлюють
такі типи праворозуміння, як європейський(християнський), мусульманський або
ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Нерідко (особливо
на пострадянському просторі) до них додають євразійський, а інколи навіть російський
(виключно в Росії);

• залежно від того, які суб’єкти – «колективні» чи «індивідуальні» –визначають ставлення

до права в суспільстві і його оцінку, розрізняють відповідно «колективістське»,
притаманне теократичним і традиційним правовим системам, і «індивідуалістське»
праворозуміння, характерне для правових систем країн Заходу (західної традиції права);

• залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виокремлюють юридичний

(від jus – право) і легістський (від lex – закон), або позитивістський і непозитивістський
типи праворозуміння.
В літературі можна зустріти також інші критерії типології праворозуміння.

Наведена типологія праворозуміння відображає розмаїття концепцій, теорій, шкіл,

створених за довгі тисячоліття існування і розвитку права – від теологічних, історичних,
психологічних до солідаристських і марксистських. Їх наукове і соціальне значення та
ступінь впливу на сучасні правові процеси досить різні.
Разом з тим найпоширеніша не тільки нині, а й в попередні півтора століття типологія
праворозуміння, в основі якої лежить юридико-світоглядний критерій (залежно від того,
що є вихідним у розумінні права – наддержавно-природне, державне чи реально-життєве),
очевидно, зберігатиме свої домінуючі позиції і в найближчій історичній перспективі.
Відповідно до цього критерію виокремлюють природно-правовий(юснатуралістичний),
юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння.

Природно-правовий тип праворозуміння ґрунтується на положеннях доктрини природного

права, ідеї якої започатковані ще в глибоку давнину – у Стародавній Греції і
Стародавньому Римі. Вони пов’язані з іменами Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля,
Цицерона та інших мислителів Античності, які намагалися розглядати право з позицій
закладених у ньому моральних засад (справедливості, рівності, свободи), обумовлених
самою природою людини і не залежних від соціальних умов та держави.

2. Юснатуралізм як тип праворозуміння

Природне право (вищого порядку) – система норм та принципів, які визначають
поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права. Воно данність,
першооснова всього юридичного, ідеал розвитку всіх систем політичного права.
Природне право – справжнє, походить від природнього порядку речей і діє
об’єктивно, не залежно від людського установлення, сутність складають морально-
правові цінності, які мають пріоритет над правовими нормами і правовідносинами.
Позитивне право – штучне, об’єктивне, залежить від волі носіїв владних
повноважень, нейтральне в ціннісному відношенні, морально-правові цінності
виносяться за його межі, центром правового вважаються норми (позитивізм,
нормативізм) або відносини (соціологізм).
Представники: Гоббс, Локк, Вольтер, Руссо.
Позитивне право – офіційне видане право, що отримало вираз в законах та НПА
окремої державної влади. Спрямовуючи критику проти феодального права,
представники цієї теорії вказували на обмеженість та несправедливість щодо
людського життя.
На відміну від позитивного, природне право виходить з природи людини,
людьского розуму. Воно поширюється на будь-який період часу, на всі народи.
Воно є вічне та незмінне. Основні моральні ідеї та принципи, що доводилися в
якості природних законів – це невідчужувані права і свободи людини. Тому захист
таких прав має бути закріплений на міжнародному рівні, в конституціях, НПА, і
необхідно створювати механізми для забезпечення їх реалізації.
Позитивне право, яке суперечить вимогам природного права, повинно бути
замінене на право, яке б грунтувалося на прир.законах.
Позитивні риси:
 Ідея природних невідчужуваних прав людини
 Дозволяє розкрити природу і специфіку права
 Розрізняє право і закон
 Поєднує право і мораль
 Поглиблює уявлення про співвідношення права і держави, вказує, що
держава – не монополіст в розумінні права
Недоліки:
 Не завжди дає уявлення про справедливість права

3. Соціологічна теорія права

Право – емпіричне явище, складова частина соціальної реальності.
Право – це порядок правовідносин (відносини передують нормі)
Право в дії, живе право і право в книгах, мертвонароджене. Право існує не лише в
текстах (воно відірване від життя). Життя права – не логіка, а досвід судді. Суд
застосовує право, але він і змінює закон, коли він перестає бути справедливим.
Джерело права – соціальна практика, яку оформлює держава.
Склалася в дискусії з юр.позитивізмом. Її основа – «Школа вільного права»
Ерліха Ойгена. Він виступав за живе право народу, засноване не на законі, а на
вільному бажанні суддів.
Зосереджувалася увага на історико-функц.методі.
Ця теорія була прогресивною, оскільки намагалась реформувати законодавство.
Судді здатні творити право, тож воно має складатися з нор, які визначає суд.
Підкреслюється значення судді при винесенні конкретної норми. Основа формула
теорії – не норма, а прецедент з реального життя. В розумінні представників
соціологічної теорії право повинно розглядатись не інакше, як в “дії” в процесі
застосування.
Здатністю творити право наділяються судді: “право складається із норм, які
встановлює суд, визначаючи права і обов’язки сторін”. При цьому підкреслюється
значення психічного переживання судді того, що є право, при вирішенні конкретної
справи.
Можна побачити, що таке розуміння права з однієї сторони наближує до реального
життя, юридичної практики, а з іншої – теоретично обгрунтовує і оправдує
адміністративне і суддівське свавілля.
Ця школа намагалась вивчити і зрозуміти право як результат впливу різних
соціальних факторів на нормативно-регулятивну систему і зворотної дії цієї
системи на задоволення конкретних, реальних, соціальних потреб живих людей.
Ця школа має різні теоретичні концепції, але в основу їх визначення права вона
бере його соціальну природу, вплив на суспільні відносини.
Основна формула цієї теорії полягає в тому, що “право необхідно шукати не в
нормі або в психіці, а в реальному житті”.
Право – це порядок в суспільних відносинах, в діях людей. З’ясувати суть такого
порядку, вирішити спір в тій чи іншій конкретній ситуації покликані судові і
адміністративні органи.
Позитивні риси:
 Суспільство і право цілісні та взаємопов’язані
 Наголошує на необхідності вивчати всі правові відносини з життя
 Підкреслює значимість права, як засобу контролю для досягнення
соц.рівноваги
 Підвищується роль судді

Недоліки:
 Недооцінка моралі
 Ототоження утворення інтересу з правом

4. Юридичний позитивізм
Причини формування: діяльність університетської юридичної науки – формування
догм права, завершення формування національної державності та безстанового
громадянського суспільства, поразка доктрин природного права, науковий
позитивізм, утилітаризм – сприйняття юриспруденції як практичної діяльності
Держава володіє монополією на правотворчість. Держава явище первинне, а
право – вторинне.
Право – інструмент конструювання соціального порядку (норма породжує
відносини).
Право – це сукупність загальнообов’язкових формально визначених правил
поведінки, які видаються або санкціонуються державою та забезпечуються
можливістю державного примусу.
Право і закон не повинні протиставлятись, а тільки поєднуватись як форма зі
змістом.
Право – це примусові норми, застосовані на інших примусових нормах, які
складаються в сукупності ієрархічну систему правил, забезпечених санкціями
(нормативізм, неопозитивізм).
На думку Джона Остіна, позитивне право – це наказ, який виходить від монарха
або групи суверенів до особи або осіб, які знаходяться в підпорядкуванні.
 На таких позиціях стояв і інший англійський вчений Ш.Амос, який зазначав, що
“право є наказом верховної політичної влади держави з метою контролю дій осіб у
даному суспільстві”. Тому, на їх думку, правові норми необхідно сприймати такими,
якими вони є.
Автор тут виступає як супротивник природного права і доводить, що юристам слід
виходити тільки із діючого права, тому що “природно-правова” філософія лише
віддаляє юридичну науку від реальної дійсності, а її теорії не мають ніякої
юридичної цінності і вносять в юридичну науку повністю неминучий і шкідливий
дуалізм ідеального і дійсного права. Єдиним джерелом права Бергбом визнає
позитивний закон. Прихильниками його поглядів були Гербер, Цительман,
Лабанд.
Представники цього напряму виступали проти концепції природного права,
закликали до вивчення діючого права. Разом з тим слід зазначити, що вони мали
неабиякі досягнення, особливо в практичній юриспруденції.
Отже, спільною рисою для представників юридичного позитивізму як України та
Росії, так і європейських країн було те, що, з їх погляду, право повинно –
розглядатися з позицій сугубо формальних.
Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм,
ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-
догматичного вивчення права "із самого себе". Юридичний позитивізм своїм
твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно
виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.
Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими
елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму.
Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм
брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким
воно йому представляється.

5. Інтегральна юриспруденція
Інтегральне праворозуміння – потреба подолати одновимірний, фрагментарний
погляд на право, характерний для класичних типів праворозуміння.
Багатовимірність права. Право не зводиться до одного виміру буття.Право існує в
уявленнях про належну, бажану поведінку, які реалізуються у поведінці суб’єктів
права.

Прихильник: Дж. Холл. Намагався об'єднати окремі концепції позитивізму,

соц.школи права та інші концепції, на основі цього створити, який відповідав би
сучасному праворозумінню. Але, такий підхід не може бути панівним на науковій
сцені.
Кожна з зазначених теорії є противагою іншим теоріям. Між крайніми
полюсами знаходиться складне явище – право. Яке в одних випадках може бути
компромісом і забезпечувати свободу, в інших випадках виступає знаряддям
пригноблення.