Основні сучасні

концепції права
Лісун Іван, 2П-21
Право є настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом,
що протягом усього часу його іс­нування науковий інтерес до нього не тільки не
зникає, а й зростає. Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є
кілька основоположних концепцій походження, сутності та призначення права,
створених за минулі тисячоліття:
Ідеологічна концепція права орієнтована на моральні цінності. Вихідна форма буття права
— це громадська свідомість. Природно-правовий тип праворозуміння акцентує увагу на
праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи,
рівності, суспільної злагоди та інших цінностях. При такому підході право і закон
розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а
закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту. Витоки
природно-правової теорії сходять до часів античності (Арістотель, римські юристи). В цей
період було сформульовано положення про вищу абсолютну справедливість: норми
природного права мають максимально широке, універсальне значення, адресовані до всіх
без винятку правоздатних суб'єктів і відповідають вимогам вищої, абсолютної
справедливості. Прихильниками природно-правової концепції були Тома Аквінський, Б.
Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо.
Нормативний (позитивістський)
Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Сутність нормативістського
(юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон».
Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права
вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених
державним примусом загальнообов'язкових норм. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не
підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони
фізики), з іншою — не потребує жодного виправдання.
Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна
визначеність, точність, однозначність правового регулювання. Держава, її органи, посадові особи
встановлюють правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціальні норми, надаючи їм всіх
властивостей норм права, гарантують використання, виконання чи додержання вимог норм права,
створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав
суб'єктів, примусове виконання обов'язків чи покарання правопорушників.
Філософсько-правові позитивістські погляди з'явилися з моменту регулювання буття спільнот за
допомогою державної влади. Початок позитивістського напряму в правовій науці було покладено
Джоном Остіном (1790–1859), якого називають батьком правового позитивізму.
 2. Сучасні концепції теорії права
Питання праворозуміння належать до «вічних», адже людство на кожному з
витків свого індивідуального та суспільного розвитку відкриває у праві нові
якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явищами та сферами
життєдіяльності соціуму. У ХХ столітті з’явилися безліч наукових ідей, течій і
точок зору з приводу того, що є право. Сучасні концепції праворозуміння
можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-
правової), соціологічної та нормативістської (позитивістської).
 Соціологічний підхід.
Видатні представники цього напряму — австрійський юрист Є. Ерліх, французькі учені
Ж. Карбоньє, Ф. Жені, американські юристи О.В. Холмс, Р. Паунд, К. Ллевелін.
Засновником соціологічної концепції був Є. Ерліх, який вважав, що на противагу
позитивізму право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Прихильники
соціологічного право-розуміння закликали шукати право у житті, у суспільних відносинах,
у правосвідомості, у відчутті справедливості, в емоціях, у психології суспільства.
Так, згідно зі вченням Ерліха, право існує та розвивається перш за все як організаційні
норми союзів, з яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації,
товариства, господарські союзи тощо.
Для охорони права першого порядку і регулюванняспірних відносин встановлюються
«норми рішень», які створюють право другого порядку; ці норми є результатом діяльності
держави та юристів. До права другого порядку належать кримінальне, процесуальне,
поліцейське право. Вони не регулюють життя, а повинні лише підтримувати організаційні
норми.
 Антропологічний підхід.
У 60-ті роки XX ст. відбулися правові зміни в науці, що актуалізували
антропологічний підхід до праворозуміння, у якому, у свою чергу, можна
умовно виокремити кілька аспектів – біоантропологічний (біосоціальний) і
етнографічний (етнологічний).
Біоантропологічний підхід акцентує увагу на тому, що право, як і інші соціальні
інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної (біосоціальної) природи
людини, тому заради самозбереження соціуму й забезпечення стабільності
суспільства необхідні розподіл прав і обов’язків між людьми та дотримання
принципу “людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших
осіб”.
Етнографічний підхід основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній
зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права. Це, у свою
чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем
сучасності, відмові від жорсткого “центризму”, який тривалий час домінував у
теорії права.
 Нормативізм.
У XX ст. позитивізм набув форми нормативізму, родо­начальником і найбільшим
представником якого був австрійський та американський юрист Х.Кельзен. Він
ставив перед собою завдання створення строго об'єктивної науки про право і
державу. Із його точки зору право та юридична наука мають бути очищені від
ідеологічних та оціночних думок, моралі.
Новацією, зробленою Кельзеном у теорії позитивізму, була ідея про основну
норму. Із його точки зору, в правових системах норми узгоджені між собою і
розташовуються на сходах, утворюючи строгу ієрархію у вигляді піраміди. На
вершині цієї піраміди перебувають норми конституції. Далі слідують «загальні
норми», встановлені в законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, нарешті,
останню сходинку складають так звані індивідуальні норми, що створюються
судовими та адміністративними органами при вирішенні конкретних справ.
 Психологічна школа права.
Засновником психологічної школи права, вважається Л.І. Петражицький (Україна та
Росія), Г. Тарт, Л. Кнепп та ін. (Західна Європа). Дана теорія виникає в 19 ст., а своє
найбільше розповсюдження одержала на початку 20 ст. Представники психологічної
теорії первинним в праві вважають правові переживання та правові емоції людини.
Норма права представляє собою результат такого переживання.
Петражицький виходив з того, що право є феноменом психіки. Джерелом права
виступають емоції людини. Саме вони змушують людей здійснювати вчинки.
Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми —
моральні і правові. Моральні емоції є односто­ронніми; вони пов'язані із усвідомленням
людиною свого обов'язку. Якщо ми подаємо з почуття обов'язку милостиню, наводив
приклад Петражицький, то у нас не виникає уявлень, що жебрак має право вимагати
якісь гроші. Абсо­лютно інша справа — правові емоції. Почуття обов'язку
супроводжується в них уявленням про правомочність інших осіб, і навпаки.
 Лібертарно-юридичний підхід.
В основі лібертарно-юридичного підходу, лежить розуміння права як методу регуляції суспільних
відносин. Основою такого регулювання є рівність всіх суб'єктів права, тобто правова рівність.
Правова рівність - це формальна рівність вільних людей. Можна сказати, що основою правової
рівності різних людей є свобода індивідів у соціальних відносинах.
У реальності люди, тобто суб'єкти права фактично володіють різними майновими правами,
соціальним статусом, індивідуальними знаннями та навичками, а, отже, і різними можливостями в
житті. Формально-правова рівність означає рівну можливість для всіх вільних людей отримати
право на конкретний об'єкт, конкретне благо, тобто рівну правоздатність. Зрозуміло, що в силу
розходжень між людьми і їх фактичними можливостями, в умовах формальної рівності й рівної
правоздатності, їхні реальні права будуть нерівними. Таке розходження в отриманих правах (або
обов'язках) у різних індивідів є необхідним наслідком дотримання принципу формальної рівності,
- основою (і критерієм) правової рівності різних людей є свобода індивідів у соціальних
відносинах, визнана й затверджена у формі їхньої правоздатності й правосуб'єктності. Таким
чином, в рамках юридичного право розуміння, формальна рівність вільних індивідів є необхідною
умовою існування права й правової держави. Рівні права вільних членів суспільства охоплюють всі
сфери життя людини, включаючи й економічні (базові для її фізичного існування), а власність є
основою цих відносин, таким чином, право на власність є основою для свободи і права.
Крім того, право містить у собі таку найважливішу категорію як справедливість, тобто право за
визначенням справедливе. Справедливість - це саме внутрішня властивість права, а не позаправова
категорія (релігійна, моральна, моральна, соціальна, у яких вона активно використовується).
Можна сказати, що діяти по справедливості значить поводитися відповідно до загальних і рівних
вимог права, які обов'язкові для всіх членів суспільства, включаючи й носіїв державної влади, що
встановлюють конкретну правову норму.
 Концепція широкого праворозуміння.
Широкий підхід до права є досить поширеним у юридичній науці. Його характерною
рисою є те, що всі теорії, концепції і т. д., обґрунтовуючи широке праворозуміння,
прагнуть перебороти негативні особливості вузького розуміння права.
Широке праворозуміння обґрунтовує дуже важливі для суспільства й окремої
особистості положення у правовій сфері, і насамперед:
право по своїй суті й змісту повинно відповідати уявленням суспільства й окремої
особистості про належне, тобто бути справедливим;
право повинно не гальмувати розвиток суспільних відносин, а сприяти їхньому
розвитку;
держава і її окремі представники не можуть порушувати ті норми, принципи, ідеали і т.
д. у сфері правової дійсності, які суспільство сприймає як необхідні;
право - це живий суспільний організм, що розвивається та відіграє самостійну роль у
системі суспільних відносин;
право реалізується не лише у контексті функціонування відповідного державного
механізму, а й припускає втягнення в правові процеси недержавних інститутів, таких,
як: ідеологія, мораль, культура і т. д.
Висновок
Праворозуміння — це наукова категорія, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової
діяльності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного
соціального явища.
Праворозуміння є завжди суб'єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб
та у цілих соціальних спільнот.
Об'єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь,
інститут права, окремі правові норми.
Образ права, що склався в думках наших попередників і виразився у вигляді тієї або іншої концепції, здійснює
помітний вплив на формування праворозуміння у нащадків. Концепціям праворозуміння, з одного боку, властиві
стереотипи, з іншого — динаміка. Поєднання цих якостей зумовлює довге життя і в той же час зміну змісту
концепцій праворозуміння. Тому, наприклад, природно-правові теорії відомі в усі часи. Якісь їх елементи
змінюються, якісь залишаються стабільними і незмінними.
Отже, право – це інститут, що розвивається, оскільки розвивається саме суспільство, а в наш час у суспільстві
відбуваються великі зміни. Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною
спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об’єднуються у відповідні правові школи. Результатом існування цінних
досягнень наведених шкіл права стало утворення широкого (багатоаспектного) типу праворозуміння. Інтегративний підхід до
розуміння права (Д. Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні
цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне,
без чого цілісне уявлення про право є неможливим.