Тема 1. Конституція України - Основний Закон держави.

Верховенство
права. Засади конституційного ладу України.

Навчальні питання:
1. Конституція України як основне джерело конституційного права України.
Джерела конституційного права України. Поняття та юридичні властивості
Конституції України як Основного Закону держави. Зміст та структура
Конституції України.
2. Верховенство права – основоположний принцип діяльності держави та
державних органів.
3. Поняття конституційного ладу та державного суверенітету. Основні засади
конституційного ладу. Поняття воєнного та надзвичайного стану.
4. Конституційні форми безпосередньої демократії.

Навчальне питання №1
Конституція –це система правових норм певної держави, яка приймається в
особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі
суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної
влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і
громадянина.
Конституція, як і будь-який закон, нормативно-правовий акт, покликана
регулювати суспільні відносини. Відмінність конституції в цій частині від інших
нормативно-правових актів (основним завданням яких є регулювання суспільних
відносини) полягає в обсязі (в межах) цього правового регулювання.
Виділяють два значення поняття "конституція":
 матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою
писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все
проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та
визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою,
основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетенцію та
відносини, державну символіку та столицю;
 формальне значення, за яким конституція - це закон або група законів,
що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів.
Конституція в цьому розумінні - закон для законів, що виражається в її
особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій
системі держави.
Виділяють такі основні теорії походження конституцій:
 договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали
договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові
основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;
 природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі
народу, його суверенітету;
 теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення
божественних приписів суспільству про правила життя;
 1

 теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною

владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією
сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень;
 марксистсько-ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає
волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.
Основні риси Конституції:
 основоположний характер конституції полягає в тому, що вона
регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний
характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні
відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які
приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.
 народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження
волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні
відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом
безпосередньо або через його представників.
 реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати
фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і
виконуватися народом.
 стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої
дії у часі не повинна постійно підлягати змінам. Проте, у деяких країнах
конституції змінювалися неодноразово.
Функції Конституції.
Політична функція, яка означає, що Конституція закріплює засади
конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає
напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну
багатоманітність, багатопартійність, надаючи різним політичним силам рівні
можливості в отриманні державної влади. Конституція водночас забороняє дії,
спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення
військових формувань.
Юридична функція пов’язана з тим, що Конституція є Основним Законом
держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні
правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми
Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і
необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою
взаємопов’язаних і внутрішньо підпорядкованих нормативних актів держави.
Установча функція полягає в тому, що Конституція встановлює основні
політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового
статусу громадян, систему органів державної влади, органів місцевого
самоврядування тощо.
Ідеологічна функція виявляє себе в тому, що Конституція закріплює
основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і
громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і
самоврядувальних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на
виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей.
1
 2

Обмежувальна функція полягає в тому, що конституційні норми створюють

основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію і
монополізацію влади певними владними структурами державної влади.
Зовнішньополітична функція знаходить свій вияв у тому, що інші держави
й народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень
демократизму держави. Конституція – це своєрідний «паспорт» держави, її
конституційного устрою.
Виховна функція конституції – одне з найважливіших завдань виховної
функції – виховання високої правосвідомості, формування у громадян стимулів
правомірної поведінки.
Класифікація конституцій дає можливість орієнтуватися в їх
багатоманітності, краще їх розрізняти, зіставляти одну з одною, допомагає
зрозуміти природу і особливості конституцій, з’ясувати їх зміст.
Конституції можна класифікувати за різними ознаками:
 за часом дії– постійні (наприклад Конституція США 1787 р.). і тимчасові
(наприклад конституційна декларація Єменської Арабської Республіки 1974 р.,
конституції Об'єднаних Арабських Єміратів 1971 р.).. Тимчасові звичайно
приймаються на встановлений строк або до настання якоїсь певної події.Постійні
характеризуються встановленням необмеженого строку їх дії, що, однак, не
гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на час їх прийняття;
 за політичним режимом– демократичні (наприклад, Конституції
переважної більшості країн Європи: Швеції, Нідерландів, Франції) і авторитарні
(наприклад, Констиутція Камбоджи 1952 р.). Перші гарантують здійснення
основних прав і свобод, періодичність виборіворганів влади, вільне створення і
діяльність політичних партій та ін. Авторитарні конституції (особливо
тоталітарні) забороняють діяльність політичних партій, закріплюють монопольну
ідеологію та ін;
 за формою правління, залежно від порядку заміщення посади (поста)
глави держави, їх поділяють на монархічні (наприклад, Конституція Данії 1953 р,
Конституція Іспанії 1978 р.) і республіканські (наприклад, Конституція Франції
1958 р,Конституція Німеччини 1949 р.);
 за формою політично-територіального устрою– на унітарні (наприклад,
Конституція України 1996 р,Конституція Італії 1947 р.) й федеративні (наприклад,
Конституція РФ 1993 р,Конституція Німеччини 1949 р.);
 за способом прийняття– на народні (наприклад Конституція США 1787
р.) та даровані (прикладом є Конституція Японії 1889 року). Народними вважають
конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами чи
виборцями шляхом голосування на всенародному референдумі. Даровані
(октройовані) конституції запроваджувалися одностороннім актом глави держави
(монарха), який дарував конституцію, як правило, не з доброї волі, а через те, що
боявся втратити трон в результаті народних виступів;
 за порядком зміни (формальними ознаками) – жорсткі, гнучкі, змішані.
Жорсткі конституції мають на меті забезпечення стабільності державного ладу,
який, у свою чергу, сприяє зміцненню їх авторитету і відповідно стабільності
2
 3

конституційного ладу. Є різні способи забезпечення жорсткості конституцій

(прийняття кваліфікованою більшістю, затвердження референдумом та ін). Для
гнучких конституцій характерна їх зміна в тому ж порядку, як і звичайних
законів. Змішаних конституцій у світі дуже мало (наприклад, Конституція
Республіки Мальта). Одна частина конституційних норм таких конституцій може
бути змінена кваліфікованою більшістю, а інша – простою більшістю;
 за зовнішньою формою– писані (наприклад, Конституція України 1996
р,Конституція Італії 1947 р.) і неписані (нині вони застосовуються лише у
Великобританії та Новій Зеландії). Писані конституції являють собою
кодифіковані акти, у яких усі питання конституційного характеру врегульовані в
єдиному документі. Неписані конституції характеризуються тим, що питання
конституційного характеру знаходять своє закріплення не в одному, а в кількох
нормативних актах. До неписаної конституції інколи відносять окремі
парламентські закони, судові прецеденти, звичаї, доктринальні тлумачення;
 за відповідністю реальним відносинам у суспільстві– реальні
(наприклад, Конституція України 1996 р,Конституція Італії 1947 р, Конституція
Німеччини 1949 р.) і фіктивні (формальні) (наприклад, Конституції Третього
Рейху). Реальною визнається конституція, яка відповідає реальним відносинам у
суспільстві і регулює їх своїми нормами. Фіктивними, або ж формальними,
вважаються конституції, які містять такі конституційні положення, які не
отримують реалізації на практиці.

Конституція України –це єдиний нормативно-правовий акт, який має

особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою
суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави,
визначає систему і структуру державної влади і місцевого самоврядування,
основи правового статусу особи, територіального устрою держави.
Важливе значення має форма Конституції, на яку безпосередньо впливає її
зміст. Форма Конституції– це спосіб організації закріпленого в ній нормативного
матеріалу. Конституція має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і
структуру. Система Конституції– це зумовлена змістом об’єкта конституційного
регулювання організація норм, яка створюється законодавцем з урахуванням
вимог національних традицій і законодавчої техніки. Вона виражає послідовність
розміщення преамбули, розділів, статей у тексті Конституції. Система дає
уявлення про організаційну побудову Конституції України, забезпечує внутрішню
зумовленість її розділів, статей.
Структура Конституції– це логічний зв’язок різних інститутів незалежно
від місця розміщення норм у тексті Конституції. Так, норми, які складають один
інститут, можуть бути розмішені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності.
Для внутрішньої структури не має значення, становить той чи інший інститут
окремий розділ, хоч це було б і бажано.
Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з
прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.,
де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на
3
 4

самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади

та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити
основні етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період
від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На першому етапі розпочалася робота з
підготування проекту нової Конституції України.
Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і
президентських виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року по 8 червня
1995 року. Цей етап характеризувався відновленням конституційного процесу.
Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі
необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції
України) тимчасового конституційного правопорядку.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного
договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні
засади організації та функціонування державної влади і місцевого
самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до
28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України).
Четвертий етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався
після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і тривав до 2004 року. Він
пов'язаний був з необхідністю внесення змін до Конституції України 1996 p.,
спрямованих на трансформацію форми правління в Україні (від президентсько-
парламентарної до парламентарно-президентської).
П’ятий етап (2004-2010) початком якого стала гостра політична криза,
шляхом вирішення якої став Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до
Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про
вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру
виборів Президента) від 8 грудня 2004 року, а також з 1 січня 2006 року Закон
передбачав змішану республіканську форму правління з дещо зміненими
повноваженнями президента, уряду і парламенту у бік останнього. Внаслідок змін
до Конституції України 2004 року було розширено повноваження парламенту та
посилено його функції.
Шостий етап (2010-2014). Новітня Конституція проіснувала аж до 2010
року. 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію
конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діяла
Конституція 1996 року, але із суттєвим збільшенням повноважень президента
України, запровадивши фактично президентсько-парламентську форму правління.
21.02.2014 року Верховна Рада України без висновку Конституційного Суду
прийняла закон № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції
України». 22.02.2014, враховуючи, що Закон про відновлення дії окремих
положень Конституції України не був підписаний Президентом України, оскільки
колишнього глави держави В. Януковича в той час вже не було в Україні,
парламент ухвалив постанову «Про текст Конституції України в редакції 28
червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8

4
 5

грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня
2013 року № 586-VII»
Сьомий етап (2014-до-тепер). Протягом цього історичного періоду слід
відмітити дві події: по-перше, це реформа адміністративно-територіального
устрою, яка однак не набула достатнього поширення в силу важкості її
проведення і знайшла своє відображення лише в Розпорядженні Кабінету
Міністрів України від 1 квітня 2014 р. № 333-р «Про схвалення Концепції
реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в
Україні». По-друге, мова йде про судову реформу. 2 червня 2016 года Верховна
Рада України прийняла за основу і в цілому новий Закон про судоустрій та статус
суддів №4734 від 30.05.2016, внесений Президентом України, яким змінюються
норми Конституції України щодо правосуддя. Відповідно до ухвалених змін,
підвищується віковий ценз для обіймання посади судді, запроваджено створення
Вищої ради правосуддя, що працюватиме замість Вищої ради юстиції.
Повноваження Вищої ради правосуддя розширяться у порівнянні з ВРЮ, оскільки
новий орган прийматиме рішення про звільнення судді з посади та переведення до
іншого суду, даватиме згоду на затримання чи арешт судді, а також прийматиме
рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя.
Призначатиме суддю на посаду Президент України за поданням Вищої ради
правосуддя. Згоду на затримання і арешт судді відтепер даватиме не Верховна
Рада, а Вища рада правосуддя. Зміни до Конституції щодо правосуддя набувають
чинності через три місяці з дня, наступного за днем публікації відповідного
закону.
Чинна Конституція України складається з 14 розділів. 166 статей зібрані
у 13 розділів, а XV розділ містить 17 перехідних положень. Тексту Конституції
передує: Преамбула. Розділ I – Загальні засади; Розділ II – Права, свободи та
обов'язки людини і громадянина; Розділ IIІ – Вибори. Референдум; Розділ IV –
Верховна Рада України; Розділ V – Президент України; Розділ VI – Кабінет
Міністрів України. Інші органи виконавчої влади; Розділ VII «Прокуратура»
(статті 121—123) був виключений згідно з Законом України «Про внесення
змін до Конституції України (щодо правосуддя)»; Розділ VIII – Правосуддя;
Розділ IX – Територіальний устрій України; Розділ X – Автономна Республіка
Крим; Розділ XI – Місцеве самоврядування; Розділ ХІІ – Конституційний Суд
України; Розділ ХІІІ – Внесення змін до Конституції України; Розділ XIV –
Прикінцеві положення; Розділ XV – Перехідні положення.
Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють
Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і
зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості
Конституції України. До основних юридичних властивостей Конституції
України можна віднести такі:
1.Конституція України як Основний Закон є головним джерелом
національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою
чинного законодавства.

5
 6

2.Конституція України характеризується юридичним верховенством, що

означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України,
вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів.
3.Стабільність Конституції України, яка забезпечується особливим,
ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень.
4.Пряма дія її норм, що згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України означає
можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
5.Особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання
конституційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і
юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади.
Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є
обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з найважливіших
об'єктів конституційного права. Закономірно, що Конституція, яка стоїть на
захисті суспільного І державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та
інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової
захищеності, гарантованості.
Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та
широкому значеннях. Під охороною Конституції України, у вузькому значенні,
слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України
діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про
відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного
тлумачення Конституції України та законів України.
Правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється
за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають
нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової
охорони Конституції України. Сукупність нормативно- і організаційно -правових
механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати
гарантіями Конституції України.
Відповідно до ст. 1. Конституції України Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава.
Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація
публічної влади, яка ґрунтується на принципах поваги і законодавчого
визнання прав і свобод людини, законності, верховенства права.
Ознаки України як правової держави:
 верховенство права (ст. 8 Конституції України). Не держава створює
право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її
органів і посадових осіб, інших організацій, тому не держава надає права і
свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним
державну владу.
 беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету
народу як єдиного джерела публічної влади(ст. 5 Конституції України);

6
 7

 нормативне врегулювання(ст. 6 Конституції України)і практичне

забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу,
виконавчу і судову;
 забезпечення і гарантія прав(ст. 8, 22 Конституції України), свобод і
законних інтересів людини та громадянина;
 рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом(ст. 55
Конституції України), що означає, що всі громадяни незалежно від займаних
посад, соціального та політичного статусу є рівними перед судом;
 політична багатоманітність, (ст. 36-37 Конституції України), ніхто не
може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений
у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських
організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом;
 максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина, (ст. 21-22
Конституції України), права і свободи людини і громадянина, закріплені цією
Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не
можуть бути скасовані;
 здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством)
взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням
принципу верховенства права;
 визнання міжнародних правових актів, зокрема в частині закріплення
прав і свобод людини та громадянина, частиною національного законодавства (ст.
9 Конституції України).
Конституція України (ст. 6) закріплює принцип поділу влади на
законодавчу, виконавчу та судову в якості одного з провідних принципів основ
конституційного устрою. Це означає, що, по-перше, закріплена певна
самостійність кожного органу влади; по-друге, чітко розділена їх компетенція; по-
третє, кожний орган влади наділений можливістю протипоставити свою думку
рішенню іншого органу, контролюючи при цьому його дії.
Державна влада в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вперше конституційне
закріплення теорії поділу влади було закріплене на законодавчому рівні у
Конституції США 1787 року: законодавча влада - конгрес, виконавча - президент і
підзвітні йому міністерства, судова - суди.
Виходячи з принципу поділу влад законодавчу, виконавчу та судову гілки,
який закріплений у "Загальних засадах" Конституції України, єдиним органом
законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України (ст. 75). Саме тому
Верховну Раду не слід розглядати як вищестоящий орган щодо інших
загальнодержавних органів (Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного та
Верховного Судів) та органів місцевого самоврядування. Адже Конституція не
встановлює принципу єдності представницьких органів, а інші ради визначаються
не як органи держави, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив
Верховної Ради на діяльність інших органів держави й органів місцевого
самоврядування може здійснюватися виключно через прийняття законів, які
обов'язкові до виконання на території України всіма без винятку суб'єктами.
7
 8

Виконавча влада — це гілка державної влади, що направлена на виконання

законів та інших нормативних актів. Вищим органом у системі органів виконавчої
влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується
Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того,
однією з головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів
України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний
контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та
застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. Ця
функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів,
підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання
Конституції, законів, указів Президента України.
Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. До
системи судових органів Конституція України відносить суди загальної
юрисдикції (ст. 125) та Конституційний Суд України (ст. 147). 2 червня 2016 года
Верховна Рада України ухвалила за основу і в цілому новий Закон про судоустрій
та статус суддів №4734 від 30.05.2016, внесений Президентом України.
Відповідно до Закону, найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.
Систему судоустрою складають місцеві, апеляційні суди та Верховний Суд.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, а
вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Незалежність і недоторканність
суддів гарантуються Конституцією та законами України. Гарантії незалежності і
недоторканності суддів як носіїв судової влади та самостійності судів як судових
органів визначено Конституцією та законами України, зокрема Законом України
від 02.06.2016 року "Про судоустрій і статус суддів".
Такими гарантіями, зокрема, є:
 здійснення правосуддя виключно судами;
 особливий порядок призначення, обрання, притягнення до
відповідальності та звільнення суддів;
 здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури;
 таємниця прийняття судового рішенняізаборона її розголошення;
 обов'язковість судового рішення;
 недопустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або
суддів у будь-який спосіб, неповаги досуду та встановлення відповідальності за
такі діяння;
 особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів
тощо.
Основою законодавчої влади в демократичному суспільстві є природні
права людини, які належать їй від її народження вже тому, що вона – людина,
випливають з природи людини й пов'язані з нею, тобто є особистими правами
(наприклад право на життя або право на повагу до людської гідності – стаття 27 та
28 Конституції України) й у цьому сенсі є невідчужуваними та невід'ємними
протягом життя людини: вона не може бути позбавлена цих прав та свавільно
(диспропорційно) обмежена державою щодо їх реалізації. Щоб відрізняти ці права
людини від позитивних прав, які створюються державою та скасовуються актами
8
 9

державного волевиявлення, тобто шляхом прийняття відповідних законів, їх

називають природними правами людини, або фундаментальними правами та
свободами, тобто такими, що становлять основу правової системи і не можуть
бути скасовані з волі держави, її законодавчого органу.

Навчальне питання №2 Верховенство права – основоположний принцип

діяльності держави та державних органів.

Визначальна роль в організації суспільного устрою належить закону. Вищу

юридичну силу має Конституція, як Основний закон держави, тому говорячи про
верховенство закону слід розуміти існування ієрархії в системі як нормативних,
так і законодавчих актів.
Верховенство закону відображається в правовій (юридичній) системі
держави, в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед державних органів і
посадових осіб. Цей принцип означає, що закон має вишу юридичну силу
стосовно всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного, тобто
державою встановленого («позитивного») права.
Законність як принцип, відправне положення та об’єктивна властивість
права в узагальненому вигляді становить собою загальну вимогу дотримання та
виконання законів. Значення законності полягає в тому, щоб виражені у правових
нормах позитивні зобов’язання було виконано, дозволи використано, заборон
дотримано, закон реально виконував свою роль у житті держави, суспільства і
конкретної людини
Права і свободи визначають межі можливої поведінки людини і громадянина,
можливість користуватися певними суспільними, природними та іншими благами
для задоволення власних інтересів та потреб. Саме тому вони є основою
правового становища особи.
Конституція України встановлює, що права і свободи людини
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними
засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності
численних органів державної влади та місцевого самоврядування.
У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх
захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в
Україні розвивається т.зв. "третій сектор" - численні неурядові організації, які,
крім іншого, активно займаються проблемами прав людини. Для деяких з
перелічених органів та організацій захист прав людини є лише однією з цілей
діяльності, хоча всі державні органи, незалежно від свого функціонального
призначення, покликані підтримувати та забезпечувати реалізацію прав та свобод
всіх осіб. Однак, є органи, установи та організації, для яких утвердження, а у разі
необхідності - і захист людських прав є головною, визначальною метою
діяльності. Їх ще називають правоохоронними. Провідне місце серед
правоохоронних органів, без сумніву, посідає суд. Саме він від імені України

9
 10

вирішує всі спори в державі, саме за ним останнє слово, навіть у суперечках між
державними органами.

Навчальне питання № 3 ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

Прийняття Основного Закону для будь-якої держави є важливим кроком на

шляху декларації мети та основних завдань свого існування, гарантій створення
відповідних умов для функціонування суспільства та розвитку суспільних
відносин. Конституція визначає та закріплює загальні механізми, форми та
засоби реалізації державою своїх завдань, що потім деталізуються у відповідних
нормативних актах, але саме Основний Закон є базовим, вихідним документом,
який визначає конституційний лад.
Загальновизнано, що саме засади конституційного ладу є найважливішим
об’єктом конституційного регулювання. Це справді так, оскільки засади
закріплюють:
 керівні, основні для різноманітних суб’єктів конституційного права,
принципи;
 базові цінності, на які суспільство орієнтується в розвитку
конституційного ладу;
 конституційно-правові норми і інститути, через які ці принципи та
цінності дістають своє безпосереднє обґрунтування, закріплення і які
зумовлюють їх юридичне значення.
Таким чином, можна вважати, що засади конституційного ладу – це
система, у якій базові цінності є основою принципів, а принципи
конкретизуються в інститутах і нормах, що в цілому надає системі правового
значення.
Конституційний лад має реалізовувати прагнення до соціального порядку на
базі співіснування індивідуального та групового інтересів із загальними,
забезпечувати пріоритет права особи. Все це потребує з боку держави
ефективних гарантій, без наявності яких існуючий лад також неможливо
вважати конституційним. Безперечно, найбільш важливим предметом свого
регулювання Конституція має насамперед засади конституційного ладу, які й
зумовлюють його конституційну природу. Цими засадами є соціально-моральні
установки і політико-правові правила розумної та справедливої організації
суспільства, які обов’язково мають перебувати під захистом держави. Саме
вони зумовлюють найважливіші ознаки конституційного ладу, форми правління,
державної влади, державного устрою, політичного режиму, правового статусу
людини і громадянина, принципи народовладдя та форми його здійснення, засади
створення надійної системи державної безпеки, захист суверенітету і
територіальної цілісності України, правопорядку та зовнішньої політики нашої
держави.
Засади конституційного ладу мають особливу юридичну силу. Це
виявляється в обов’язках законодавця дотримуватися вказаних принципів при
внесенні змін до тексту Конституції. Конституційний Суд України також
10
 11

повинен виносити свої рішення, виходячи із суті основних принципів, які в будь-
якому разі є непорушними. Якщо Конституції України належить перше місце в
системі джерел права, то засади конституційного ладу — це своєрідна
«конституція для Конституції».
Реформи з демократизації суспільного життя, взаємовідносин людини і
держави, що проводяться в України з часу здобуття незалежності, сприяють
становленню в Україні громадянського суспільства.
Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми
об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси,
заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на
свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного
життя, на пріоритеті прав людини. Звичайно, такі відносини між державою і
громадянським суспільством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава
перебувають на високому рівні економічного, політичного, культурного і
духовного розвитку.
Головні ознаки громадянського суспільства:
 розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів
громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;
 демократія і плюралізм в політичній сфері;
 ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;
 середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;
 правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами
держави;
 ідеологічний і політичний плюралізм;
 свобода слова і засобів масової інформації.
Розвинуте громадянське суспільство є невід'ємною складовою всіх
демократичних правових держав світу. В умовах плюралістичної демократії
держава поступається частиною своїх повноважень в державній та управлінській
сферах соціальної життєдіяльності самоорганізуючим та самоуправляючим
структурам, які його утворюють. Громадянське суспільство активно сприяє
процесам політичної демократизації, набуття державою ознак правової,
відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави,
домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і
суспільних інтересів людей.
Конституція України 1996 р., на відміну від конституцій «радянського» типу,
кардинально змінює підхід до розв’язання проблеми про співвідношення людини
і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності,
недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, Конституція України
(ст. 3) формулює відповідь на цю проблему: не людина створена для держави, а
навпаки - держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед
людиною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сутність Конституції
України, а гуманізм таким чином набуває значення найголовнішого принципу
конституційного ладу України.
11
 12

Гуманістичні засади конституційного ладу України визначають і

закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому
самоврядуванні.
Держава є складним і невід'ємним інститутом політичної влади у суспільстві.
Держава - це політико-територіальна суверенна організація політичної влади
суспільства, що має спеціальний апарат управління та примусу, здатна за
допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими, здійснює
керівництво й управління загальносуспільними справами і виступає як суб'єкт
міжнародних відносин. Суверенітет є важливою ознакою держави і базовим
елементом державотворення.
Суверенітет ґрунтується на таких принципах:
 єдність і неподільність - суверенітет не може бути половинчастий,
оскільки він є цілісним політико-правовим інститутом;
 постійність - його функціонування не обмежене певним часом;
 необмеженість ~ суверенітет не можна тимчасово передати,
делегувати та ін.;
 надзаконність - жоден закон не може скасувати суверенітет.
Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдність і
неподільність державної влади всередині країни та її рівноправність у відносинах
з іншими державами.
Відповідно до ст. 2 Конституції України суверенітет України поширюється
на всю її територію.
Відповідно до ст. 5 Конституції України. Україна є республікою. Носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і
змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може
бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може
узурпувати державну владу. Народ здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Безпосередня демократія - це здійснення влади самим народом шляхом
голосування або шляхом підтримки пропозицій (ініціатив), внаслідок яких
можуть бути прийняті владні рішення. Формами безпосередньої демократії є
референдум, вибори, збори, сходи громадян тощо (Закріплений у Розділ 3
Конституції).
Представницька демократія - це здійснення влади уповноваженими
народом представниками щодо прийняття владних рішень. Зазначені
представники можуть функціонувати або колегіально як відповідні органи, або як
посадові особи. Вони мають представницькі мандати, які отримали під час
виборів. Тим самим прямі вибори, що є однією із форм безпосередньої демократії,
поєднуються з представницькою демократією.
Відповідно до ст. 2 Конституції України – Україна є унітарною
державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і
недоторканною. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та
цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у
здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку
12
 13

регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і

демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Відповідно до ст. 133. Конституції України систему адміністративно-
територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим,
області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь
мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах
існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території
України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури,
визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року,
IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про
гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року
та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією РФ частини території
суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма
наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та
правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №
1207-VII визначено, що тимчасово окупована територія України є невід’ємною
частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів
України.
До тимчасово окупованих територій належать:
- сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя,
внутрішні води України цих територій;
- внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського
півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж
узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального
шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади
України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;
- а також повітряний простір над цими територіями.
Окрему увагу слід звернути на Закон України «Про тимчасові заходи на
період проведення антитерористичної операції» від 02.09.2014 № 1669-VII, який
визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб’єктів господарювання,
що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та
осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або
переселилися з неї під час її проведення.
Відповідно до ст. 1 цього Закону територія проведення антитерористичної
операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у
затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася
антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України
"Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014
року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і

13
 14

збереження територіальної цілісності України" від 14 квітня 2014 року №

405/2014.
Ознаки України як демократичної держави:
 носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України);
 державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України);
 місцеве самоврядування визнається і гарантується (ст. 7 Конституції
України);
 громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні
партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та
задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів,
за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки
та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод
інших людей (ч. 1 ст. 36 Конституції України);
 громадяни мають право брати участь в управлінні державними
справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути
обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а
також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції
України);
 народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних
засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції України) тощо.
Ознаки України як соціальної держави:
 людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції
України);
 забезпечується необхідний прожитковий мінімум для людини, індивіда;
 громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на
забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,
тощо (ч. З ст. 46 Конституції України);
 основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади
регулювання праці і зайнятості встановлюються законами України (п. 6 ч. 1 ст.
92 Конституції України);
 громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення у
разі тимчасової втрати працездатності, на допомогу у разі народження
дитини, її догляду та ін.;
 створюються спеціальні державні заклади по догляду за
непрацездатними особами - територіальні центри соціального обслуговування
населення, будинки-інтернати для самотніх і престарілих громадян, дитячі
будинки та ін.

14
 15

Правовий характер Української держави увиразнюється передусім у

принципі верховенства права, який традиційно пов’язують із ідеями панування
права в життєдіяльності громадянського суспільства і який залишається одним із
найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії людства у сфері регулювання
соціальних відносин. Одностайність у підтримці й оцінюванні принципу
верховенства права є безпрецедентним явищем в історії людства й жоден інший
політичний ідеал ніколи не здобував такої підтримки. Поняття «право»,
застосовуване у словосполученні «верховенство права», передбачає безпосередній
зв’язок із тим, що визнається не лише як належне, а й як справедливе. Право,
відображене в правових законах, – це не лише нормативний, а й ціннісний
регулятор суспільних відносин.
Згідно із закріпленим у Основному Законі принципом верховенства права
основою законотворення мають бути загальновизнані принципи справедливості,
гуманізму, пріоритету особи, громадянина та громадянського суспільства перед
державою, забезпечення вільного користування властивими людині від природи
правами та свободами, їх захист від усіляких посягань з боку інших громадян,
юридичних осіб, державних органів і посадових осіб. Верховенство права
визначається пріоритетністю права щодо держави, політики, економіки, культури
й інших інститутів держави, а також щодо інших регуляторів суспільних відносин
– моралі, звичаїв, традицій тощо.
Характеризуючи Україну як конституційну державу, Конституція України не
обмежується закріпленням її рис як суверенної та незалежної, демократичної,
соціальної, правової держави. У розділі І Конституції також визначаються
обов’язки та завдання держави:
утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3);
забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи -
катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського
народу (ст. 16);
забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10);
сприяння вивченню мов міжнародного спілкування (ст. 10);
сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної
свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної,
мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
України (ст. 11);
турбота про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців,
які проживають за межами держави (ст. 12);
забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання,
соціальної спрямованості економіки (ст. 13);
гарантування свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і
законами України (ст. 15);

15
 16

соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних

Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей
(ст. 17).
Конституція України містить чимало приписів, що стосуються економічної
системи. Всі вони в своїй сукупності утворюють відповідний конституційно-
правовий інститут - конституційні засади економічної системи України. Аналіз
змісту та сутності даних приписів дає підстави зробити висновок, що вказаний
інститут базується на таких основних: непорушність права приватної власності,
свобода підприємницької діяльності, єдність та прозорість економічного
простору, соціальна спрямованість економіки України.
Пріоритетним елементом системи суспільного ладу є політична система
суспільства. Політична система суспільства - це система державних і
недержавних інститутів, які здійснюють владу, загальне управління суспільством,
регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними
групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний правопорядок у
ньому.
Основними елементами політичної системи суспільства є:
 суб'єкти політичних відносин - держава, політичні партії та їхні блоки,
громадські об'єднання за інтересами, територіальні громади, органи місцевого
самоврядування, засоби масової інформації;
 норми і принципи, які визначають правила поведінки суб'єктів політичної
системи;
 політичні відносини;
 політична самосвідомість, толерантність, культура, повага;
 інтегруючі зв'язки між складовими політичної системи суспільства.
Регулятивний вплив конституційної держави на соціальну сферу
життєдіяльності суспільства передбачає законодавче регулювання найважливіших
трудових і міжнаціональних відносин, а також питань сім'ї та шлюбу, охорони
довкілля, життя і здоров'я людини, захисту прав споживача. Засади соціальних
відносин отримали досить широке відображення в статтях Конституції України.
Так, Конституція України у повній відповідності із загальновизнаними нормами
міжнародного права зафіксувала соціально-економічні права і свободи людини -
право власності (ст. 41); право на свободу підприємницької діяльності; на захист
прав споживачів (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44);
право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на
житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону
здоров'я (ст. 49); право на безпечне для життя довкілля (ст. 50).
Правова держава, не втручаючись у внутрішній світ людини, забезпечує
дотримання конституційних принципів, які дають можливість кожній людині
користуватися духовно-культурними благами.
Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина
займають культурні права і свободи, які ще іноді визначають як духовні або
ідеологічні права і свободи. Така множинна назва цієї групи прав і свобод є

16
 17

виправданою з огляду на те, що реалізація культурних прав сприяє духовному

розвитку особи та формуванню національної ідеології як суспільного феномена.
Прийнято вважати, що культурні (духовні) права і свободи людини і
громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо
задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої,
наукової та технічної діяльності.
Одним з основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції).
Іншим істотним культурним правом, що гарантується державою, є право
громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.
54 Конституції).
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його
стабільність. Гарантіями конституційного ладу України є такі положення
Конституції України:
 неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони
спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України (ч. 1 ст. 157);
 неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного
стану (ч. 2 ст. 157);
 ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції,
присвяченого засадам конституційного ладу України;
 конституційне визначення статусу Президента України як гаранта
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та
встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним
державної зради або іншого злочину (ст. 111);
 заборону утворювати політичні партії та громадські організації,
програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);
 присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції
України та законів України (ч. 2 ст. 79);
 конституційний обов'язок Кабінету Міністрів України забезпечувати
державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1
ст. 116);
 діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу -
Конституційного Суду України,- який вирішує питання про конституційність
чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів
України (ст. 150).
Особливою гарантією забезпечення стабільності конституційного ладу є
заздалегідь розроблений механізм функціонування української держави в умовах,
так би мовити форм-мажору: надзвичайного та воєнного стану.
Так, відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного
стану» від 16.03.2000 № 1550-III надзвичайний стан - це особливий правовий
режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при
17
 18

виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не

нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських
і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при
спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України
шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади,
військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до
законодавства повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення
безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної
економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту
конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою,
обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та
прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша
ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного
характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах
захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства,
для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних
інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів
громадянського суспільства. Надзвичайний стан в Україні або в окремих її
місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає
затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту
звернення Президента України.
Особливу увагу в умовах сьогодення: військова агресія проти України з боку
сусідньої держави та проведення Антитерористичної операції на окремих
територіях вимагає підсиленої уваги до регулювання порядку здійснення
державної влади в таких умовах. З цих позицій проміле місце посідає Закон
України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII,
який визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та
скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового
командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і
свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в
окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки
державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає
надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню,
військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень,
необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення
національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності
України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою,
обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і
законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

18
 19

На територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії

Конституції України та законів України, забезпечення разом із військовим
командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного
стану, оборони, цивільного захисту, громадського порядку та безпеки, охорони
прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові
державні органи - військові адміністрації.
Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях на розгляд Президентові України подає Рада національної безпеки і
оборони України. У разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного
стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про
введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно
звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає
одночасно відповідний проект закону. Указ Президента України про введення
воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною
Радою України, підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації
або оприлюдненню в інший спосіб.
В Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове
командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення)
можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади здійснювати в
межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і
громадянина такі заходи правового режиму воєнного стану:
 встановлювати посилену охорону важливих об’єктів національної
економіки та об’єктів,
 запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб,
 використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і
організацій усіх форм власності для потреб оборони, змінювати режим їхньої
роботи;
 примусово відчужувати майно, що перебуває у приватній або
комунальній власності, тощо;
 запроваджувати комендантську годину, а також встановлювати
спеціальний режим світломаскування;
 забороняти проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій,
інших масових заходів тощо.

Навчальне питання №4. Конституційні форми безпосередньої

демократії.
Народний суверенітет та його співвідношення із національним та державним
суверенітетом. Форми народовладдя в Україні.
Суверенітет народу України. Суверенітет (від фр. Souveraіnete - верховна
влада) означає верховенство та незалежність влади, тобто її право за власним
розсудом розв'язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-
якої іншої влади. В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм)
суверенітету: державний, національний та народний.

19
 20

Державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно

від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у
відносинах з іншими державами.
Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну
свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого
національного життя, включаючи здатність самовизначатися і утворювати
незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення в ст. 5
Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ».
Народний суверенітет насамперед означає повновладдя народу, тобто
володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичних та соціально-
економічних засобів для реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади
(державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та
суспільними справами. У співвідношенні «суверенітет народу – державний
суверенітет» пріоритет належить суверенітету народу, він здійснює установчу
владу і визначає конституційний лад держави та форму державної влади, його
воля обов'язкова для всіх органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно
розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний
лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет, з точки зору
конституційної доктрини, повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити
конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана із особливостями
механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори – це такі форми
волевиявлення, які забезпечують прийняття відповідного рішення або обрання
депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином, здійснення
влади народом фактично підмінюється владою більшості і виключає пошук
соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу. З
вітчизняної та зарубіжної практики державного будівництва відомо багато
прикладів, коли більшість приймала рішення, що призводили до скасування
конституційного ладу, встановлення тоталітарних та авторитарних режимів.
Достатньо згадати референдум, який було проведено в Німеччині в 30-х роках XX
сторіччя з питання поєднання в одній особі посад президента та канцлера.
«Правління однорідної, догматичної більшості, - зазначає Ф.А. Хайєк, - може
зробити демократію більш нестерпною, ніж найгірша з диктатур».
Аналіз Конституції України дозволяє підтвердити висновок про
встановлення окремих обмежень народного суверенітету. Такі обмеження можуть
мати формальний або змістовний характер. Формальне обмеження народного
суверенітету знаходить свій вияв у тому, що Конституція чітко визначає форми
народного волевиявлення - вибори, референдум, інші форми безпосередньої
демократії (ст. 69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст. 74
Конституції України не допускається проведення референдуму щодо
законопроектів з питань податків, бюджету та амністії), що в літературі слушно
розглядається як гарантія від спонтанних виявів народовладдя.

20
 21

За змістом народний суверенітет обмежується правами людини:

«Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають
скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157
Конституції України). Ця заборона має абсолютний характер і не залежить від
способу зміни Конституції України - Верховною Радою України чи шляхом
всеукраїнського референдуму.
Можливе також і добровільне самообмеження народного суверенітету -
вступаючи у відносини з іншими народами, створюючи міжнародні об'єднання
(як правило, це відбувається через посередництво держави), народ використовує
свою владу з дотриманням положень міжнародних договорів, загальновизнаних
принципів міжнародного права.
Слід також зазначити, що принцип народного суверенітету не суперечить ідеї
божественного панування, яка розуміється як пряме здійснення влади іменем Бога
або опосередковано – через його земних намісників. Так, Бог може бути визнаним
вищою підставою та початком усього існуючого, в тому числі конституційного
ладу і державної влади. Проте Бог не може володіти державними
повноваженнями – ними він розпоряджається через посередників своєї
божественної волі. Тобто, воля Божа як найвищий закон має політичне і правове
значення не сама по собі, а лише тією мірою, якою народ визнає її змістом власної
волі. Такий підхід повною мірою узгоджується із згадуванням Бога в преамбулі
Конституції України. Так, преамбула не містить положень про «божественну
владу», але в ній йдеться про усвідомлення парламентом, який приймає
Конституцію, відповідальності перед Богом.
Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і
представницька демократія).
Безпосередня (пряма) демократія – це пряме здійснення влади народом у
загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення).
Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо
немає різниці між тими, хто управляє, та тими, ким управляють. Найважливішими
формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.
Представницька демократія – це здійснення влади через вільно обрані
народом представницькі органи.
Концепція народного представництва була розроблена у XVІІІ-XІX століттях
і базується на таких вихідних положеннях:
1. Конституцією держави засновується народне представництво.
2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу
від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням.
3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом
(представників народу).
4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав
(принцип вільного депутатського мандату).
5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.
6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

21
 22

Контрольні запитання до теми

1. Джерела конституційного права України.

2. Схарактеризуйте юридичні властивості Конституції України.
3. Який зміст та структура Конституції України?
4. Які засади конституційного ладу України?
5. Який зміст поняття «верховенство права»?
6. У чому виявляється найвища юридична сила Конституції України?
7. Що означає пряма дія норм Конституції України?
8. Яка форма безпосередньої демократії в Україні передбачена
Конституцією України?
9. Які питання вирішуються виключно всеукраїнським референдумом?
10. Ким призначається всеукраїнський референдум? З яких питань щодо
законопроектів не допускається референдум в Україні?
11. Що таке воєнний стан? Що таке надзвичайний стан?
12. Яка різниця між воєнним та надзвичайним станом?
13. Умови і порядок введення надзвичайного стану.

Рекомендована література.

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 року. – К.: Юрінком, 1996. – 80 с.
2. Акт проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною
Радою України 24 серпня 1991 р. // Голос України. - 1991.- 27 серпня.
3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990
року // Відомості Верховної Ради України. - 1990. - №31. - Ст.429.
4. Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 груд-
ня 2004 року № 2222-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – Ст.
44.
5. Закон України "Про внесення змін до Конституції України щодо
проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України,
депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та
сільських, селищних, міських голів" від 1 лютого 2011 року № 2952-VI // Голос
України. – 2011. – 4 лютого.
6. Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо
правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII // Офіційний вісник України. –
2016. – № 51. – Ст. 1799.
7. Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий
режим на тимчасово окупованій території України" від 15 квітня 2014 року №
1207-VII // Офіційний вісник України. – 2014. – № 36. – Ст. 957.
8. Закон України "Про особливості державної політики із забезпечення
державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у

22
 23

Донецькій та Луганській областях" від 18 січня 2018 року № 2268-VIII //

Офіційний вісник України. – 2018. – № 19. – Ст. 57.
9. Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня
2004 року № 1629-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 29. – Ст.
367.
10. Закон України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004
року № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.
11. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV //
Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – Ст. 260.
12. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI // Відомості Верховної Ради
України. – 2012. – № 19-20. – Ст. 179.
13. Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо
переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII // Голос України. – 2014.
– 21 листопада.
14. Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI // Офіційний вісник
України. – 2011. – № 59. – Ст. 2347.
15. Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року №
2235-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.

Інформаційні ресурси.
http://www.rada.kiev.ua – Верховна Рада України
http://www.kmu.gov.ua – Кабінет Міністрів України
http://www.mvs.gov.ua – Міністерство внутрішніх справ України 32
http://www.naiau.kiev.ua – Національна академія внутрішніх справ
http://www.nau.kiev.ua – Нормативні акти України
http://patrol.police.gov.ua/ru/site/index – Національна поліція України.

23