Відповіді до консти

Завдання 1.
1. Як Ви думаєте, у чому полягає реальна причина невдалого проекту “конституції” Джона

Локка? Дайте відповідь на запитання з точки зору сучасних уявлень про зміст та
призначення конституціоналізму.
На мою думку реальною причиною невдачі проекту «конституції» Джона Локка є те, що
конституція повинна відображати настрої населення, політичні погляди, враховувати географічне
положення певної держави. В даному ж випадку конституція була спроектована особою, яка була
далека від того, що відбувалось в Новій Каледонії. Також, я вважаю, одна особа, тим більше
теоретик, не може врахувати всі зміни які проходитимуть у суспільстві під час становлення нової
держави. Ця конституція була спроектована для ідеального суспільства, а такого, як відомо з
історії, не існує, внаслідок чого проект конституції Джона Локка зазнав краху внаслідок свого
ідеалізму.
2. Якими є найбільш типові процедури ухвалення сучасних конституцій?
Найбільш типовими процедурами ухвалення сучасних конституцій є:
1) ухвалення вищим органом представницької влади або на референдумі;
2) октроїрування (односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний
лад, умови здійснення політичної влади), даровані конституції.
3) введення конституції законодавчим органом на основі так званої кваліфікованої більшості (2/3).
(Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії).
Завдання 2.
1. Дайте коментар наведеним фактам. Яке основне функціональне призначення
конституції як основного закону?
Функціональне призначення конституції як основного закону, полягає в тому, що вона виступає

основним джерелом права, має найвищу юридичну силу, є базою чинного законодавства і
визначає всю систему правового регулювання в суспільстві. Закріплює головні засади держави та
права і свободи громадян.
2. У чому полягає роль органічної конституції по відношенню до різних політичних режимів

(лібералізм, авторитаризм, тоталітаризм)?
Будь-яка органічна конституція виступає в якості нормативного чинника встановлення й

підтримання горизонтальних (ринкових) правовідносин, гаранта свободи народу, суб’єктивних
прав і свобод людини, захисника інтересів громадянського суспільства, юридичного важеля
пришвидшення соціальних трансакцій. Я вважаю, що авторитарні та тоталітарні конституції не
можна вважати справжніми (органічними). Адже вони заперечують або лише декларативно
визнають засади свободи, вільного ринку, демократії і невідчужуваних прав людини. Вони
закріплюють не ліберальну демократію, а партійну диктатуру, не вільний ринок, а розподільчу
економічну систему. Паразитуючи на примітивних формах демократії, вони не визнають опозиції й
нехтують правами меншин.
3. Чи можна вважати конституцію також обмежувачем і демократичної влади?
Будь-яка органічна конституція має працювати як незамінний обмежувач державної (у тому числі
демократичної) влади. Якщо демократичні інститути держави не будуть обмежені владою
конституцій, це може призвести до тиранії демократії. Тобто органічна конституція виступає
нормативним запереченням державної репресивності по відношенню до громадянського
суспільства. Для досягнення цієї мети органічні конституції переносять свободу слова, преси,
совісті і релігії, а також академічну свободу у правовий простір, звільнений від політичного та
адміністративного контролю. Виступаючи основним правовим результатом стратегії демократії,
конституція зберігає свій пріоритет перед поточним законодавством як результатом
демократичної тактики.
Завдання 3.
1. Прокоментуйте дане висловлювання Г. Спенсера. У чому, на Вашу думку, полягає основна
ідея американського конституціоналізму?
На мою думку, основна ідея американського конституціоналізму полягає в тому, що саме народ є
єдиним джерелом державності і влади, і саме народ є фундатором Конституції, державна влада
повинна діяти в інтересах громадян, розуміючи і чуючи народні маси і втілювати бажання
громадян.
2. Як у США співвідносяться ідея конституціоналізму й ідея громадянських прав і свобод,

громадянського суспільства в цілому?
Конституція США 1787 року першою в світі вивела свободу совісті, думки, слова і преси за межі
контрольованого державою простору, заборонивши конгресові втручатися у креативно-
символічну сферу. Від самого початку американський конституціоналізм виходив із переконання у
тому, що будь-який уряд, яким би доброзичливим і раціональним він не був, має органічну
схильність трактувати своїх громадян як політичну меншість. Переконання у тому, що будь-яка
держава прагне обмежити свободу людини, втрутившись у її приватну сферу, вважається у США
мало не аксіоматичним. З цієї ж причини основний закон США забороняє екстраполяцію урядових
прерогатив на ті сфери життя, які плекають індивідуалізм і свободу вибору.
3.Яку роль в американській конституційній доктрині відіграють ідея верховенства права,

поняття політичної та економічної свободи?
Верховенство влади народу – фундаментальний принцип демократії, що означає, що держава

повинна служити народу, а не народ державі. Влада народу виявляється у формі як
безпосередньої демократії (зборів виборців, самоврядування, політичної ініціативи, референдуму,
анкетування й опитувань виборців), так і представницької демократії, шляхом передання владних
повноважень державним органам і особам, що обираються.
З точки зору Конституції США, держава не повинна обмежувати свободу народу, ринок і приватну
власність. З іншого боку, не існує ефективного ринку без захисту конституційних прав і свобод
людини, які покликана охороняти сильна держава. Американський конституціоналізм контролює
сферу урядового примусу, охороняючи громадян та їх вільні інститути від хаосу і насильства.
Завдання 4.
1. Що Ви можете сказати про основні конституційно-правові орієнтири США та країн
Західної Європи?
На мою думку, основним конституційно-правовим орієнтиром США є пріоритет громадянської

свободи, недоторканість права власності, законодавство проголошує високі соціальні стандарти, в
той час в країнах Західної Європи – пріоритет демократії, яка не заперечує свободи, приватна
власність не захищена, якщо ідеться про суспільний інтерес, обсяг свободи слова є обмеженим
порівняно з американським конституціоналізмом.
2. Чи можна вести мову про існування конституційної специфіки посттоталітарних країн

Східної та Центральної Європи?
Так, я вважаю, можна вести мову про існування конституційної специфіки посттоталітарних країн
Східної та Центральної Європи, так як конституціоналізм напряму залежить від історичного та
економічного рівня розвитку держави, а в посттоталітарних державах він, як відомо, дещо нижчий
ніж в розвинутих країнах Західної Європи.
3. До якого типу конституцій слід віднести Основний Закон України? Чим

характеризуються сучасні уявлення українського політикуму про конституціоналізм?
Конституція України за своєю формою є писаною (кодифікованою), за терміном дії –

постійною, за способом прийняття – народною, за юридичною силою - юридичні, за порядком
внесення змін – напівжорсткою, за формою правління, що закріплюється – республіканською, за
державно-політичним режимом – демократичною, за формою державного устрою, що
встановлюється – унітарною.
Завдання 5.
1.Якими є пріоритети сучасного органічного конституціоналізму?
Головне призначення сучасної конституції полягає у тому, що вона закріплює у правовій формі
ліберально-демократичний політичний та ринковий економічний режим, що призводить до
суттєво вищого, у порівнянні з докапіталістичною епохою, рівня соціальної динаміки. Визначає
чіткі межі державної влади, встановлює її кордони. Будь-яка законодавча діяльність повинна
базуватися на конституційних нормах таких як: свобода, рівність, недоторканість тощо. Сучасний
конституціоналізм закріплює свободу слова, рівності, демократії, недоторканість особи та її майна
тощо.
2.Як співвідносяться між собою цінності поступу, ринку, демократії та свободи?
Цінності поступу, ринку, демократії та свободи є ключовими в конституціоналізмі, вони

визначають напрямок дії Конституцій та на цих засадах базується як американський так і
європейський конституціоналізм. Ринок повинен бути вільним, де буде свобода вибору
підприємницької діяльності та підтримання підприємців з боку держав Демократія проявляється в
народовладді і свободі вибору свого кандидата.
3.Чиї інтереси має виражати і гарантувати конституціоналізм?
Конституціоналізм має виражати та гарантувати інтереси громадян, оскільки в конституції

закріплені головні засади свободи, рівності та демократизму. Конституціоналізм націлений на
обмеження свавілля публічної влади, щоб вони діяли в інтересах народу, а не власних.
Завдання 6.
1.Чи можна за таких умов стверджувати, що Конституція України – це досконале втілення
ідей сучасного конституціоналізму?
Головну ідею, на яку спирається сучасний конституціоналізм, становить ідея про те, що державна
влада і держава в цілому мають діяти лише в межах, дозволених їм народом, вільними
громадянами. Тому сучасну органічну конституцію прийнято вважати правовим актом не стільки
держави, скільки громадянського суспільства. Конституцію України приймали виключно політичні
сили, без думки чи голосування народу. Отже, можна вважати, що Конституція України не є
досконалим втіленням сучасного конституціоналізму
2.Чи можна вважати Конституцію України результатом вимушеного компромісу між
різними соціальними й політичними силами?
На мою думку не можна вважати Конституцію України результатом вимушеного компромісу між
різними соціальними й політичними силами. Оскільки народ не брав участі у формуванні
Конституції. Це може бути компроміс між різними політичними силами в парламенті, яких обирав
народ. Проте на можу думку це не є компромісом між різними політичними та соціальними
силами.
Завдання 7
У 1919-1920 роках Ейхельмана заарештували більшовики, але доля виявилася прихильною до
нього. Звільнившись і дочекавшись визволення Києва українськими й польськими військами, він
зрештою наважився на еміграцію. Виїхавши до польського Тарнова, продовжив роботу в урядових
структурах УНР. Саме тоді він підготуваві видав друком детальний "Проєкт Конституції — основних
державних законів Української Народної Республіки".
Ейхельман бачив Україну демократичною федеративною республікою з поділом на землі-

держави, кожна з яких матиме свою судову, представницьку та виконавчу влади (це грунтувалося
на переконаності в поліетнічній природі нації). Верховну владу вчений поділяв не на три, а на п'ять
гілок — федеральну установчу, законодавчу, виконавчу, судову й контрольну. Також він
передбачав якнайширше застосування інституту референдуму, причому не тільки для вирішення
найважливіших проблем, але й питань звичайного законодавства та державного управління.
Над проектом Конституції УНР О. О. Ейхельман почав працювати на початку 1918 р..Цей документ,
став своєрідним підсумком конституційно-правових поглядів О.Ейхельмана.
Метою розробки та введення конституції, на переконання вченого, було встановити такий

державний устрій, який «цілком відповідатиме потребам всіх народних мас і вищій духовній та
економічній культурі в країні». Принципового значення О. Ейхельман надавав питанням
конституційно- правового регулювання здійснення безпосередньої демократії.
В сучасному конституційному праві безпосередне волевиявлення народу на референдумі

передбачається лише для вирішення найбільш важливих питань державного життя, насамперед
для вирішення питання про зміни в території України (ст.73 Конституції України 1996 р.).
О.Ейхельман вважав, що безпосереднє народне голосування на референдумі повинно вживатися і
«для вирішення питань звичайного законодавства, а також деяких питань з обсягу державного
управління».
О. Ейхельман запропонував особливий порядок прийняття Конституції. Кожна конституція у зв'язку

зі змінами у громадському житті, в співвідношенні політичних сил може бути переглянута. Існують
різні способи перегляду конституції. Для цього потрібна кваліфікована більшість в палатах
парламенту, також інколи потрібне повторне голосування того ж складу парламенту через певний
термін.
О.Ейхельман передбачав іншу процедуру прийняття постійної Конституції УНР. Для формування її
проекту передбачалося створення особливої установчої палати, до складу якої мали бути
залученими особи, обрані земсько- державною палатою федерального парламенту, земськими
парламентами й населенням. За основу формування постійної Конституції УНР установча палата
повинна була взяти тимчасову конституцію і включити до неї зміни, доповнення, зробити
скорочення, які приймалися більшістю в 2/3 голосів її членів . Лише народові України надавалося
право шляхом референдуму прийняти постійну конституцію при умові, що за неї висловиться
більшість в 3/5 голосів виборців і що в половині земель за неї буде подана абсолютна більшість
голосів.
Проєкт Отто Ейхельмана залишився важливою пам'яткою правової думки України тих часів.
Комісія для вироблення Конституції УНР відхилила його як надмірно детальний і громіздкий, а
також такий, що абсолютизує принцип децентралізації та практично цілковито нівелює вплив
державної влади.
Задача 8
Підготуйте повідомлення про основні поліmичні (конституційні) погляди (на вибір):
а) народників;
б) консерваторів;
в) націоналістів.
Народники:
Окремий напрямок політичних ідей щодо розуміння суспільного устрою та взаємовідносин

громадян з державою представляли видатний історик, «демократ і соціаліст» Михайло
Грушевський (1866-1934), історик права, професор Українського вільного університету у Празі
Ростислав Лащенко (1878-1929). Конституційні ідеї періоду Російської імперії М.Грушевський
виклав у праці «Конституційне питання і Українство в Росії» (1905) — децентралізація державної
влади з наданням народностям широкої національної чи територіальної автономії; парламентське
правління; самоврядування територіальних громад; рівність у політичних правах чоловіків і жінок.
У квітні 1917 року М. Грушевський відстоюючи ідею автономії українських земель в складі
Російської імперії, виступав проти повної політичної незалежності України: «Українці в політичній
справі хочуть утворити широку національно-територіальну автономію України в складі
федеративної Російської республіки». На переконання ученого, гарантовані права і свободи
людини найкраще можуть бути реалізовані в децентралізованій державі при широкій
самоврядності (самоуправи) територіальних громад. Майбутнє української республіки визначив,
як «федерацію громад і їх рад, котрі тільки поволі, в процесі культурної й економічної творчості
вироблятимуть свої внутрішні зв'язки». У 1920 р. відкрито підтримав соціалістичні ідеї та
симпатизував радянським формам їх втілення: «демократичні форми можуть бути здані до архіву
вже тепер, всетаки рахуючись з сими обставинами, мусять і щиро і чесно прийняти радянську
форму для цього переходного моменту та постаратись якнайповніше використати її для діла
економічного і культурного, для будівництва соціалістичного, поки ся форма переживеться. Р.
Лащенко, відстоюючи ідею політичної децентралізації України, стверджував, що українська
державність творилася на засадах виборності та республіканізму.
Націоналісти:
У кінці XIX — початку XX ст. в українському політично активному середовищі починають

поширюватися ідеї націоналізму. Серед його теоретиків слід виділити Юліана Бачинського (1870-
1937), Миколу Mіхновського (1873-1924), Дмитра Донцова (1883-1973), Миколу Сціборського
(1898- 1941). Ю. Бачинський був одним з найбільш яскравих діячів «молодшого», соціал-
демократичного покоління галицьких народовців. Перебуваючи під впливом марксистської
політичної та економічної теорії, у 1895 р. опублікував працю «Україна irredenta». I. Франко,
аналізуючи зміст брошури, відмітив, що її автор вперше довів, що «Україна не тільки існує, а
мусить швидше чи пізніше стати самостійною державою, витворити свою літературу і штуку,
зукраїнщити всі різнорідні елементи на своїй території, а бодай скупчити іх довкола спеціальних
українських інтересів економічних».
При цьому, відмічав помилкові марксистські твердження про те, що релігія - це витвір буржуазії,
національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії.
М. Міхновський причину бездержавності українців вбачав у «браку націоналізму серед широкого
загалу», відсутності національної інтелігенції. Метою політичної боротьби українців вважав
побудову «Одної, єдиної, нероздільної, вільної, самосійної України від Карпатів до Кавказу». Саме
в самостійній демократичній українській республіці можуть бути реалізовані індивідуальні
можливості представників української нації. Д. Донцов, обтрунтовуючи ідею творення
національної держави, ствердив, що лібералізм, демократизм та соціалізм суперечить цій ідеї.
Лібералізм вивершує над інтересам нації - інтереси маси, демократизм — інтереси
«неорганізованої безформенної юрби» (народу), а cоціалізм — інтереси суспільного класу.
М.Сціборський, представник і теоретик українського націоналізму у праці «Націократія» (1935)
виклав концепцію державно- політичного та соціально-економічного українського організованого
націоналізму, так звану «Націократію». владу нації в державі, що спирається на організовану й
солідарну співпрацю всіх соціально-корисних верств населення. Її основними засадами вважав
національну солідарність, понадкласовість і понадпартійність.
Демократію, як форму політичного устрою суспільства вважав недосконалою, такою що програє

комунізмові, фашизмові, націонал-соціалізмові . Занепад демократії вбачав у капіталістичній
системі економіки, яка перетворила її в плютократію — «режим, де рішає одна влада, влада
всесильного гроша». Майбутній конституційний устрій України виклав у проекті Конституції
Української Держави (1939). Україну визначив, як суверенну, авторитарну, тоталітарну,
професійно-станову державу, джерелом влади в якій є Українська Нація від імені якої виступає
Вождь Нації.
Консерватори:
Яскравими представниками консервативного напрямку в українському органічному

конституціоналізмі були Вячеслав Липинський (1882-1931), Степан Томашівський (1875-1930). В.
Липинський був одним з перших українським суспільних діячів, які обгрунтували концепцію
легітимностi політичної влади. Його доктрина конституційного грунтувалася на принципах: 1)
народного представництва; 2) державного суверенітету; 3) поділу влад; 4) прямої демократії; 5)
гарантування основоположних прав людини і громадянина; 6) захисту прав національних меншин
(національної толерантності); 7) pівності громадянських прав; 8) свободи віросповідування; 9)
контрольованості економіки господарством. При цьому, стверджував, що кожна нація має таку
традицію, яку вона своєю історією витворила. Тому може мати тільки таку форму національно-
державного ладу, який з цієї традиції виростає. Нищити власну державну iсторичну традицію,
означає нищити самого себе.
С.Томашівський в основу концепції розвитку Української держави поклав три постулати - земля,
нація, державність. Доводив, що для реалізації права нації на самовизначення, в її політичному
середовищі має бути сформована єдина українська національна ідея. Доводив, що практична
політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя
країн Західної Європи. Етапом до створення незалежної Української держави вважав досягнення
статусу національно-територiальної автономії для українців в складі Польської держави.
Завдання 9.
1 Чи згодні Ви з відповідною класифікацісю К. Льовенштайна?
Так.
2. Якою є, на Ваш погляд, за цiсю класифікацію Конституція України? Якими були радянські
конституції ?
На мою думку, сучасну КУ слід віднести до нормативних. конституції радянських часів не тільки
проголошували інформацію — деякі їх положення, хоча й не в повному обсязі, все ж таки діяли.
Так, відповідно до їх приписів функціонували органи державної влади, відбувалися вибори,
громадяни несли військовий обов'язок тощо. Не можна також погодися з В. Речицьким і щодо
визначення цих конституцій номінальними у розумінні таких, що «проголошують нереальні
ідеали». Ідеали якраз були реальні, але не діяли гарантії їх забезпечення, що й призвело до
масових порушень задекларованих прав і свобод людини та громадянина.
Тому, на мою думку, слід погодитися з В. Тацієм, який наголошує, що «конституції радянського
періоду заклали законодавчу основу устрою влади в СРСР, у республіках. Вони регулювали
відносини з організації і функціонування державної влади». Такої самої позиції дотримується й А.
Крусян, яка зазначає, що конституції УРСР та СРСР підготували необхідну конституційно-правову
базу під ті докорінні зміни, які відбулися в державі та суспільстві після жовтневої революції в Росії,
водночас ці закони зробили певний внесок у формування науково- практичної парадигми
конституціоналізму, зокрема, у радянських конституціях було закріплено демократичні принципи,
прийоми і методи управління, окремі політичні, соціальні, економічні, культурні права громадян, а
також прагнення створити в Україні соціалістичне суспільство, соціалістичного типу державу і
право на основі теорії соціалізму, постулати якої суперечать загальним принципам лібералізму, що
в свою чергу становлять ідеологічну основу сучасного конституціоналізму.
Проте практика радянського будівництва мала позитивний досвід (наприклад, становлення і

розвиток інституту народної власності, виборність органів управління, можливість референдумів,
формування системи соціального захисту громадян тощо) щодо формування наукової та
практичної парадигми українського конституціоналізму
3. Наведіть приклади нормативних. номінальних і семантичних конституцій у сучасному світi.
Першою все ще діючою номінальною конституцією (документ, який прямо оголошує себе
конституцією) вважається конституція США (прийнята в 1787 році). За цей час в ній відбулося
всього 27 поправок (перші 10 були внесені в 1791 році, а остання-в 1992 р.)
Першою реально діючою європейською конституцією (і другою в світі після Конституції США) є
Конституція Польщі, яка була схвалена в 1791 році. (нормативна)
Семантичні —радянські.
В. Речицький з цього приводу, зокрема, зазначає, що ці конституції (радянські. — прим. авт.) слід
віднести до семантичних (таких, що визначають, але не формують у демократичний спосіб владні
структури) та водночас до номінальних (тобто таких, що проголошують нереальні ідеали). Термін
«семантична» стосовно конституції застосував свого часу український фахівець із державного
права С. Базилевич, який писав, що «семантичні — такі конституції, які не відбивають дійсності і
діють лише формально».
Завдання 10
1. Чи є Конституція України законом?
Так, оскільки є нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші

суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому
порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом.
2.Що означає. що Конституція України — Основний Закон?
Для народу України Конституція — це основний закон держави, тобто документ, який повинен
виступати основою національного законодавства, оскільки має вищу юридичну силу, тобто всі інші
нормативно-правові акти мусять відповідати положенням Конституції. Важливою ознакою
Конституції України має бути підвищений ступінь стабільності основного закону. Це забезпечується
як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до конституції, відмінною від процедури
внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням правової охорони Конституції, за
якою унеможливлюється співіснування в одному правовому колі Конституції і правових актів, що їй
суперечать.
3.Що означає те, що Конституція актом установчої влади ?
Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом

установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих
встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної
влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації
встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою
України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом. Згідно з
теоpією і практикою конституціоналізму установча влада належить народові як суверену, є
первинною, результатом її здійснення є ухвалення конституції держави, внесення до неї змін. Цю
теоретичну засаду Суд підтвердив у Рішенні No 6-рп/2008: "Установча влада є виключним правом
народу" (перше речення абзацу третього пункту 4 мотивувальної частини). У науковій літературі
установча влада поділяється на первинну та похідну (вторинну)". Первинна установча влада
здійснюється безпосередныо народом шляхом проведення референдуму шодо прийняття
конституції чи внесення до неї змін.Необхідно враховувати, що за своєю природою і функцією
установча влада є відмінною від влади законодавчої, повноваженнями якої є прийняття,
скасування або зміна звичайних законів, статутів або кодексів. Похідна (вторинна) установча влада
виявляється у делегуванні народом установчої влади органам державної влади, зокрема
представницьким, щодо внесення змін до конституії держави. У практиці демократичних держав
референдум використовується для схвалення конституції держави як вияв волі суверену щодо
затвердження конституції або змін до неї.
4. Як, на Вашу думку. потрібно вирішити колізію між ст. 160 і ч. 5 ст. 94 Конституції України?
Умови набрання чинності законами закріплено частиною п'ятою статтi 94 Конституції України, за
якою закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не
передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Головною метою цієї
конституційної норми є недопущення набрання законом чинності до моменту його офіційного
оприлюднення, чим забезпечується реалізація конституційних положень, відповідно до яких
закони не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність осіб; ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися
законом як правопорушення (стаття 58 Конституції України).
У цьому контексті Конституційний Суд України вважає, що положення частини п'ятої статті 94
Конституції України надають право Верховній Раді України встановлювати строк набрання
законами чинності не тільки через 10 днів після їх офіційного опублікування, а йз моменту,
визначеного самим законом, зокрема з дати введення закону в дію. Тобто закони чи окремі їх
положення можуть вводитися в дію після дня набрання ними чинності.
Таким чином, Основним Законом України передбачено порядок і строки набрання законом
чинності, а також введення в дію окремих його положень. Виходячи з цього законодавець,
враховуючи різні обставини, може встановити іншу дату введення закону в дію.
Задача 11
Правотворча діяльність, у процесі якої нерідко допускаються помилки, несе за собою неналежну
якість законодавства. Недосконалість прийнятого закону пов'язують із правотворчими помилками,
а недотримання правозастосувачем будь-яких загальноприйнятих правил- вимог пов'язують із
правозастосовними помилками.
Правотворчі помилки носять масштабний характер, у зв'язку з чим призводять до негативного

результату діяльності у правовій сфері, зачіпають інтереси широких верств населення,
перешкоджають досягненню певних цілей, містять можливості настання шкідливих наслідків для
держави, суспільства та особистості. В умовах збільшення обсягу законотворчості, впровадження
нового законодавства в життя Української держави велике значення має правильне оформлення
нормативно-правових, правореалізаційних та правозастосовних актів і техніка їх викладу.
Важливим призначенням юридичної техніки є усунення дефектів і типових помилок у нормативно-
правових та індивідуальних актах. Знання та правильне застосування засобів, правил і прийомів
юридичної техніки дозволяє створювати грамотні та якісно підготовлені й оформлені правові акти.
Одним із пріоритетних завдань правотворця та правозастосувача є удосконалення правотворчої та
правозастосовної діяльності.
1.Чи згодні Ви з таким твердженням?
Якщо вирішувати це питання суто з формальної точки зору, то напевно так. Однак, якщо зазирнути
глибше, то виявиться, що проблема не тільки в юридичній техніці, а й у свідомості, рівні розвитку
державних інститутів.
2. Наскільки обґрунтованою є висловлена позиція?
На мою думку, не достатньо обгрунтована для того, щоб скинути проблеми протиріч і
суперечностей суб'єктів державно-владних повноважень, оскільки їх наявність обумовлена не
тільки недосконалою юридичною технікою.
Завдання 12
1) Дайте стислу характеристику виховної функції Конституції?
Конституційні функції — це обумовлені її соціальним призначенням основні напрями впливу

конституційних норм на суспільні відносини у політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та
юридичній сферах життєдіяльності суспільства з метою її взаємодії в процесі закріплення,
регулювання та охорони суспільства, держави та людини. Педагогічно-виховна функція полягає у
формуванні певного типу суспільної свідомості, важливою складовою якої є правосвідомість.
2) Знайдіть найбільш вдалий синонім до цієї функції та обґрунтуйте свій вибір. Ідеологічна, бо з
неї і випливає виховна функція. Ідеологічне багатоманіття в Україні і реалізація ідеологічної функції
полягає у виховній ролі конституції. Конституційні норми закріплюють взаємовідносини людини з
державою і суспільством. Жодна ідеологія в суспільстві не визнається загальнодержавною,
розвиваються такі соціальні цінності як свобода людини, демократичні форми зміни
конституційного ладу, свобода діяльності засобів масової інформації, інших інститутів
громадянського суспільства, непорушність і незвужуваність прав людини, заборона цензури тощо.
3) Підготуйте обґрунтовану відповідь на звернення.
Задача проекту полягає в тому, щоб у дуже простій формі розказати про основні положення
Конституції, оскільки результати виборів усім нам показали, що ані ті, хто голосують, ані ті, кого
вибирають, гадки не мають, як влаштована Україна, які повноваження у органів, які права та
обов'язки у людей. Тому ми вирішили намалювати Основний Закон, адже написати можна, але
повинен бути якийсь стимул до читання того, що написано. Виникло питання, щоб основні статті
були проілюстровані малюнками у стилі коміксів, оскільки не думаю, що можливо в малюнках
намалювати всю Конституцію. Тому ми ставимо наших героїв в життеві ситуації, коли Конституція
може придатися, або які можуть бути проілюстровані. Відтак комікси несуть в собі в основному
ілюстративне навантаження.
Комікс розрахований на всіх, але, звісно, основний нахил робиться на дітей, які тільки починають
знайомитися з правознавством: "Орієнтовно це десь 10 і більше років, коли дітям вже цікаво
розглядати картинки, коли вони можуть поєднати те, що намальовано, з тим, що говорять герої.
Тому ми дотримувались такого прагматичного стилю, щоб не відволікати дітей на другорядні речі.
Головна задача цього коміксу — дати дітям уявлення про те, що Конституція не є просто папірцем,
вона застосовується в житті щодня".
Задача 13
1.Що може свідчити про фіктивність конституцї в цілому або окремих iї положень?
Фіктивність проявляється в розбіжністі між юридичною і фактичною конституцією, неспівпадіння

конституції з реальним життям чи з реальними суспільними відносинами в тій чи іншій сфері.
Причому сам феномен «фіктивності конституції» може виникати не лише за умов авторитарних
або тоталітарних державних режимів, а й в умовах демократії, коли сама по собі демократична
конституція передбачає вкрай складну процедуру своїх змін, що не дає змоги вищим
законодавчим органам чи самим громадянам адекватно реагувати на назрілі в суспільстві
трансформації. Тому, як зазначає цей автор, фіктивність конституції може спричинятися не лише
авторитарним типом політичного режиму, а й її надмірною жорсткістю. Втім, незалежно від того,
консолідуватимемося ми з позицією В. Маклакова щодо універсальності сфери застосування
поняття «фіктивності конституції» чи ні, видається очевидним, що в умовах швидких політичних
змін, які відбуваються на тлі неусталеності політичної та правової культури, нестабільності системи
державної влади, браку міцних традицій конституціоналізму тощо, ймовірність виникнення
розриву між конституцією і суспільними відносинами збільшується. Водночас, як було зазначено
вище, в перехідні періоди значно частіше відбуваються такі процеси, як прийняття нових
конституцій, внесення змін і доповнень до вже діючих конституцій.
2. Чи призводить наявність програмних положень у конституції до її фіктивності?
Конституція визначає перспективи розвитку держави і суспільства, тенденції та напрями їх

розвитку, основні цілі соціального прогресу, містить основні принципи здійснення влади, є
орієнтиром розвитку своєї правової системи держави. Такі програмні положення, як правило,
викладені в преамбулі конституції. Наявність програмних положень схоже на ідеал, до якого треба
прагнути. Однак досягти його ніколи неможливо. Проте це не свідчить про фіктивність конституції,
а навпаки, стимулює розвиток демократичних інститутів, громадянського суспільства.
3. Назвіть приклади програмних положень у тексті Конституції України. Які роль вони
виконують?
Преамбула:
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян Україіни всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського
державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на
самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов ії життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і
зміциювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед
Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом
проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року
всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
Варто зауважити, що закріплені Конституцією України «програмні» цілі і завдання (побудова

суверенної незалежної i демократичної соціальної правової держави тощо) повинні залишитися
незмінними, більше того, вони мають становити основу всієї діяльності державного апарату, всіх
гілок влади, виступати правовим орієнтиром для створення і розвитку нових інститутів суспільства.
Крім того, слід враховувати те, що сьогодні процес конституційних змін у світі має загальну
спрямованість.
Завдання 14.
Поняття і функції правової охорони КУ
Сьогодні правова охорона конституції розглядається як складова більш масштабного поняття, яким
є охорона конституції. Остання розглядається як у широкому, так і у вузькому розумінні. В
широкому розумінні охорона конституції – це система різноманітних заходів щодо забезпечення
реальної дії основного закону, а саме: юридичних, політичних, економічних, соціальних, освітньо-
виховних.
Охорона конституції вимагає серйозної організаційної роботи як щодо формування певного

світогляду, загальнокультурної, політичної та правової свідомості, так і щодо створення норм та
інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують усебічну дію основного закону. Суб’єктами
охорони конституції в такому широкому розумінні цього поняття є всі ті державні органи,
об’єднання громадян, фізичні і юридичні особи, які сприяють реалізації конституційних норм.
У вузькому розумінні під охороною конституції слід розуміти сукупність лише юридичних засобів,
що забезпечують і гарантують дію конституційних норм. Загалом правову охорону конституції
можна визначити як сукупність правових засобів (гарантій), за допомогою яких забезпечується
реалізація конституційних норм і дотримання режиму конституційної законності.
Завданням правової охорони конституції є контроль за правомірністю дій суб‘єктів права, а у

випадку виявлення правопорушень – вжиття заходів для відновлення порушеного правопорядку,
застосування державного примусу до правопорушників, створення умов для запобігання
правопорушенням.
По суті охорона (захист) конституції – обов‘язок і завдання всіх державних органів і посадових
осіб, які виконують їх шляхом застосування різноманітних правових засобів в межах наданої їм
компетенції.
Захист конституції здійснюють правоохоронні органи, зокрема суди і прокуратура. У сфері захисту
конституційних прав і свобод людини і громадянина велику роль відіграє інститут Уповноваженого
парламенту з прав людини (омбудсмена). Однак в науці конституційного права в якості правових
засобів охорони конституції звичайно розуміють не стільки перелічені вище гарантії, скільки
передбачені конституцією інституційні і процедурні гарантії дотримання державною владою, її
різноманітними органами конституційної законності. Отже, правова охорона конституції включає
в себе сукупність не всіх юридичних засобів, а лише спеціально-юридичних, тобто таких, які
передбачені нормами конституційного права. Крім цього, визначаючи зміст механізму правової
охорони конституції, можна вказати на те, що при цьому мається на увазі не стільки контроль за
дотриманням основного закону, що здійснюється громадянами, їх об‘єднаннями, органами
місцевого самоврядування і т. д. (факультативний, тобто необов‘язковий контроль), скільки
контроль, що здійснюється державними органами, для яких цей обов‘язок прямо передбачений
конституційно-правовими нормами (обов‘язковий контроль).
Правова охорона конституції забезпечується певними засобами, тобто реалізацією відповідних
правових гарантій. Загальновизнаними гарантіями правової охорони конституції є:
- конституційний контроль; - конституційно-правова відповідальність;
- гарантії стабільності конституції (особливий порядок прийняття конституції і внесення до неї

змін).
Вказані гарантії реалізуються в діяльності відповідних суб’єктів, які наділені конкретними

повноваженнями щодо реалізації відповідних засобів правової охорони конституції. В літературі
перелік цих суб’єктів визначається по-різному. Так, О. Ф. Фрицький суб’єктами правового
захистуКонституції України вважає главу держави - Президента України, який згідно з ч. 2 ст. 102
Конституції є гарантом додержання Конституції; Верховну Раду України, яка є єдиним органом
законодавчої влади і до повноважень якої належить внесення змін до Конституції; Кабінет
Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і законів
України; центральні і місцеві органи виконавчої влади; правоохоронні органи (суди, прокуратура)
та адвокатура; Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції.
М. В. Тесленко основними суб’єктами правової охорони Конституції України називає державу,

суспільство (як важливий інститут громадського контролю) і конкретну особу, особистість (як
інститут основоположних прав і свобод). Водночас їх вона вважає і об’єктами правової охорони
Конституції.
Очевидно, що визначене вказаними авторами коло суб’єктів передбачає широке розуміння

правової охорони Конституції України. Крім цього, як нам видається, всі визначені вище суб’єкти є
суб’єктами правовідносин у сфері правової охорони Конституції, проте не всі з них є суб’єктами
такої охорони. Тобто суб’єктами правової охорони Конституції можуть вважатися лише ті органи
(спільноти), які: по-перше, здійснюють конкретні повноваження у сфері правової охорони
Конституції; по-друге, визначені повноваження реалізують на основі і відповідно до Конституції
(конкретних її норм); по-третє, відповідна діяльність має за мету забезпечення режиму власне
конституційної законності, тобто така діяльність спрямована на забезпечення верховенства
Конституції України і її прямої дії на всій території держави.
Виходячи з цього, ми вважаємо, що правова охорона Конституції України реалізується через

організаційну діяльність таких суб‘єктів як: Український народ; Президент України; ВРУ; КСУ.
Правову охорону Конституції зазначені вище органи здійснюють у межах наданих їм повноважень
і в порядку, визначеному законодавством. Вони можуть створювати спеціальні допоміжні органи і
установи: комітети, ради, комісії тощо. Основна відповідальність за правову охорону Конституції
України покладається в першу чергу на Президента України як гаранта додержання Основного
Закону і Верховну Раду України. Проте діяльність щодо забезпечення правової охорони Конституції
ці органи здійснюють поряд з іншими видами діяльності. На відміну від них для Конституційного
Суду України функція правової охорони Конституції є визначальною. Він спеціально створений для
забезпечення верховенства Конституції в правовій системі держави.
Звичайно, перелічені вище гарантії не можуть забезпечити абсолютну охорону конституції. На

думку видатного німецького конституціоналіста К. Хессе, міцність (тривкість) конституції є, в
першу чергу, питанням її нормативної сили. Чим більше конституційний порядок відповідає
умовам історичної ситуації, чим більша готовність визнавати зміст конституції як обов‘язковий і
чим більша рішучість цей зміст актуалізовувати, тим швидше і легше можна уникнути чи
відвернути її порушення. Де принципова згода, на якій заснована нормативна сила конституції,
відсутня чи втрачається, конституція втрачає основу своєї життєвої сили чи дієвість, і самі лише
інституційні гарантії не здатні більше допомогти.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована 17.07.1997
Стаття 3Заборона катування
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність,
поводженню або покаранню.
Стаття 10Свобода вираження поглядів
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися
своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади
і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності
радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може

підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної
цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню
конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Стаття 11Свобода зібрань та об'єднання
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами,
включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені

законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської
безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень
на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних
органів держави.
Стаття 15 Відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації
1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока
Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією,
виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать
іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків
смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов'язань, у
повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх
вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі
заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.
Стаття 53Гарантія визнаних прав людини
Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права
людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої
Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.
Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 СТАТТЯ 29

2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень,
які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і
свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального
добробуту в демократичному суспільстві.
Ст.34 КУ Ст.35 КУ Ст.64 КУ
Згідно ч.1 ст.1 ЗУ «Про очищення влади» зазначено «очищення влади (люстрація) - це
встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні
посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та
органах місцевого самоврядування».
Процес люстрації сам по собі не створює загроз для належного рівня захисту прав та свобод
людини і громадянина. Про це неодноразово говорила Рада Європи. Однак, виникає питання про
співвідносність люстрації з основними правами людини та доцільність її використання у ситуаціях,
коли наявні інші альтернативи.
При проведенні люстрації необхідним є збереження балансу між підтримкою демократії,

суспільними інтересами та повагою до особистих прав кожної людини.
 Люстрація не може самостійно забезпечити посилення демократії; вона повинна бути

лише однією зі складових частин системного процесу, який включає також реформування
судової системи та боротьбу з корупцією. Інакше люстрація перетворюється на інструмент
усунення від влади політичних опонентів.
 Люстрація повинна ґрунтуватися на визнаних світових стандартах та верховенстві права;

інакше з механізму захисту демократії вона перетворюється на явище, яке ще більше
розмиває демократичні засади в державі.
2. Одним з питань, що розглядаються Законом України «Про очищення влади», є відсторонення

осіб, причетних до комуністичного режиму періоду СРСР. Зокрема, відповідно до частини
четвертої статті 3 Закону.
Як зазначала Венеціанська комісія у своєму консультативному висновку щодо Албанії, дії у

далекому минулому зазвичай не є переконливим доказом нинішнього або навіть майбутнього
ставлення особи до демократичних принципів. Відповідний підхід підтверджений і практикою
Європейського Суду з прав людини. Саме тому, Україні необхідно навести переконливі аргументи,
чому дане питання підіймається лише зараз; при цьому можливість такого належного
обґрунтування є сумнівною. Тобто після стількох років від дня проголошення незалежності
можливість правомірної люстрації осіб, пов’язаних з комуністичним режимом, без одночасного
порушення прав і свобод людини є малоймовірною.
3. Питання люстрації осіб, причетних до періоду президентства Віктора Януковича, (чого

стосується більшість положень Закону) є дещо сумнівними.
Зокрема, у своєму проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що широкомасштабні

заходи люстрації щодо цього конкретного періоду означатимуть те, що Україна ставить під сумнів
фактичне функціонування власної правової та нормативно-правової бази як демократичної
держави, заснованої на принципі верховенства права.
Важливо підкреслити, що люстрація відповідно до європейських стандартів не є покаранням за

своєю суттю. Відповідно до Висновку Венеціанської комісії, люстрація у своєму класичному
розумінні взагалі не стосується заходів, направлених на боротьбу з корупцією.
Всі європейські стандарти підкреслюють, що необхідно розмежовувати різні функції і цілі
люстрації, з одного боку, а саме захист нової демократії, та кримінального права з іншого боку,
тобто покарання осіб, вину яких доведено. Порушення даного принципу закладено навіть в
загальній концепції Закону України «Про очищення влади». При цьому не можна не погодитись з
Венеціанською комісією, яка у своєму висновку визначає, що «люстрація, з одного боку, та
антикорупційні заходи, з іншого, хоч і є правомірними, проте не ідентичні за характером.
4. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 1 Закону України «Про очищення

влади» встановлюється заборона особам займати певні посади впродовж 5 та 10 років:
Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється
очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій,
четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим
Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Особи, зазначені у частинах третій, п’ятій – сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати
посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п’яти років з дня набрання
чинності відповідним рішенням суду.
Даний проміжок часу можна вважати занадто тривалим, оскільки Керівні принципи з люстрації
передбачають, що «заборона обіймати посаду на основі люстрації не повинна бути більшою, ніж
п’ять років, через те, що здатність до позитивних змін у ставленні і звичках особи не повинна
недооцінюватися…».
Крім того, згадані положення закону порушують принцип індивідуального підходу (адже до всіх
осіб уніфіковано застосовується один і той самий проміжок часу), а також необхідність поступового
зменшення строку, на який застосовується люстрація. Більше того, в той час як 10-річний період
триває «протягом десяти років після набрання чинності цього закону» (частина третя), тобто до
жовтня 2024 року, 5-річний період триває «протягом п’яти років після набрання чинності
відповідного рішення суду» (частина четверта). Через те, що немає і навряд чи може бути
встановлений крайній термін для завершення відповідних судових процедур, процес люстрації є
потенційно необмеженим в часі, що порушує права людини і сам сенс люстрації, яка має лише
захистити демократію в процесі становлення.
ЄСПЛ у справі Жданока Проти Латвіївизначив, що національні органи влади «повинні постійно
контролювати встановлене законом обмеження з метою його найшвидшого закінчення».
Український закон навпаки створює ситуацію, за якої люстрація може тривати постійно, що є
неприпустимим.
Крім того, Відповідно до Керівних принципів, люстрація має бути спрямована тільки проти осіб, які
відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну
посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути
предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть
бути люстровані, тільки якщо їхні дії насправді нанесли шкоду іншим, і вони знали або повинні
були знати про це.
Аналіз статті 3 доводить, що люстрованими будуть і особи, дії яких могли не нанести жодної (або
суттєвої) шкоди демократії та правам людини. При цьому особи, які підпадають під люстрацію, не
мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в
будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.
5. Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» передбачає, що «органом, уповноваженим

на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції
України».
Таким чином, це положення порушує принцип незалежності, відповідно до якого державою має
створюватись окремий рівновіддалений від всіх гілок влади орган, відповідальний за люстрацію.
Наприклад, у Керівних принципах 1996 року зазначено, що «люстрація повинна поводитися
спеціально створеною незалежною комісією, до складу якої мають увійти видатні громадяни, яких
пропонує глава держави і затверджує парламент».
Слід відзначити, що ігнорування практики ЄСПЛ може призвести не лише до чисельних позовів
проти України, але і ставить питання про те, чи є сам процес очищення влади в Україні
правомірним.
1.Matyjek versus Poland (Матієк).
Суд встановив порушення статті 6 Конвенції, мотивуючи це тим, що держава, яка бажає приймати
люстраційні закони, повинна забезпечити дотримання прав людини в ході люстрації. Було
встановлено, що особа повинна отримувати повний доступ до інформації та мати широкі
процесуальні права в ході перевірки (наприклад, можливість робити нотатки, записи тощо).
Деталізація процесуальних прав та доступ до відповідної інформації наразі належно не прописані
в законодавстві України.
2. Mościcki v. Poland (Мосчицький).
Підтверджено право на доступ до всієї інформації особи, щодо якої така інформація зібрана, а
також необхідність посилання судами на конкретні та відкриті докази. Характер доказів для
застосування люстрації (і загалом необхідність таких доказів) наразі не прописаний в
законодавстві України, що ставить під сумнів справедливість люстрації та існування презумпції
невинуватості.
3. Adamsons v. Latvia.
Встановлено 4 вимоги до люстрації: люстрації має включати елементи відкритості, доступності,

зрозумілості; люстрація не має бути спрямована лише на покарання, вона не має жодного
відношення до кримінального переслідування; люстрація має проводитись на індивідуалізованих
засадах; люстраційні заходи є тимчасовими, їхнє застосування має зменшуватись з часом.
Наразі не всі критерії для застосування люстрації є зрозумілими (наприклад, чому за часовий
критерій в частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» обраний саме 1 рік: тобто
чому люстрація застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року відповідну
посаду (посади). Крім того люстрація не проводиться на індивідуальних засадах; законодавство
також не передбачає поступового скорочення строку заборони відповідним особам займати
владні посади.
4. Sidabras and Džiautas v. Lithuania (Литва).
Було встановлено, що протиправним є обмеження зайняття посад у приватному секторі. KGB Act
був визнаний спізнілим, оскільки пройшло вже близько 10 років з моменту проголошення
незалежності.
З тих же причин можна вважати спізнілими норми українського законодавства щодо КДБ чи
структур комуністичної партії (аргументом на користь може бути той факт, що до цього Україна
через характер владних еліт не мала можливості ухвалення відповідних норм – проте в будь-
якому разі це питання є спірним і потребує обґрунтування України).
5. Ždanoka v. Latvia.
Встановлено необхідність індивідуального підходу, недоцільність «спізнілих норм», обов’язок

парламенту постійно переглядати закони, щоб вони відповідали суспільним змінам.
Таким чином, лише на прикладі вищезгаданих рішень можна зробити висновок про те, що чинне
люстраційне законодавство України порушує права та свободи людини.
Загалом, оптимальний підхід до люстрації спирається на 3 засади:
1) спрямованість на найвищі посади та обмежене коло осіб;
2) впровадження на індивідуальній основі з врахуванням презумпції невинуватості;
3) проведення незалежним спеціальним органом.
Всі інші завдання, які помилково були поставлені перед процесом люстрації (боротьба з
корупцією; притягнення до відповідальності осіб, винних у кримінальних злочинах; очищення
судової системи) мають бути вирішені за допомогою проведення інших системних реформ та
ефективної діяльності правоохоронних органів.
Загалом, дуже влучною є теза, висловлена в Остаточному висновку Венеціанської комісії:

Люстрація не повинна замінити собою структурні реформи, спрямовані на зміцнення верховенства
права та боротьбу з корупцією, однак може доповнити їх як надзвичайний захід самозахисту
демократії у тій мірі, в якій вона поважає європейські стандарти в галузі прав людини та
верховенства права. Не можна захищати права людини та верховенство права методом, який
сам створює загрози і для верховенства права, і для прав людини.
ЄСПЛ «Полях та інші проти України».
Основні факти (коротко про ситуацію, прочитай для себе)
Заявники В’ячеслав Полях, Дмитро Басалаєв, Олександр Ясь, Роман Якубовський та Сергій
Бондаренко – громадяни України, які народились у 1970, 1976, 1954, 1977 та 1957 роках
відповідно та проживають у Києві, Миколаєві, Чернігові, Яремче (Івано- Франківська область) та
Олександрівка (Донецька область) (усі в Україні).
Після втрати посади колишнім президентом Віктором Януковичем в результаті протестів

«Євромайдану» у лютому 2014 року новий уряд та парламент прийняли Закон про очищення
(люстрацію) влади 2014 року, який передбачав звільнення різних категорій чиновників.
Закон стосувався осіб, які займали певні посади на державній службі щонайменше один рік з
моменту, коли пан Янукович став президентом у лютому 2010 року до відходу в лютому 2014 року,
або обіймав певні посади в Комуністичній партії колишньої УРСР до 1991 року. Державні
службовці також повинні були заповнювати “декларації про люстрацію”, якщо вони поширюються
на закон.
Перших трьох заявників було звільнено з посади відповідно до Закону у жовтні 2014 року,
виходячи з того, що вони працювали на державній службі у період 2010-2014 років. Четвертого
заявника було звільнено з посади після того, як він невчасно подав люстраційну декларацію, тоді
як п’ятий заявник втратив роботу, оскільки до 1991 року був другим секретарем Комуністичної
партії на рівні району.
У судовому провадженні, заявленому заявниками на відновлення, перші три справи заявників

були припинені у 2014 чи 2015 роках до постанови Конституційного Суду про конституційність
Закону про люстрацію. Інші два звільнення заявників були підтримані судами у 2018 році на тій
підставі, що, крім усього іншого, Конституційний Суд не визнав закон неконституційним.
Відповідно до інформації, наявної під час розгляду Судом справи, Конституційний Суд все ще
розглядає питання про конституційність Закону про люстрацію.
17.10.2019 р. було опубліковано постанову Європейського суду з прав людини (далі також ЄСПЛ,
Суд) по справі «Полях та інші проти України». У цій постанові Суд встановив, що звільнення п’яти
державних службовців на підставі Закону «Про очищення влади» № 1682-VII від 16.09.2014 р.
призвело до порушення п. 1 ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини і
основоположних свобод (далі також Конвенція) у зв’язку з надмірною тривалістю судового
розгляду справ щодо трьох перших заявників, та до порушення ст. 8(право на повагу до
приватного життя) Конвенції щодо усіх п’яти заявників і присудив в якості компенсації моральної
шкоди 5 000 євро кожному заявнику та 1 500 євро першому заявникові і по 300 євро кожному з
інших заявників як компенсацію витрат. Дана постанова цікава тим, що в ній ЄСПЛ надав оцінку
процесу люстрації в Україні та висловив свої рекомендації стосовно вдосконалення такого
важливого процесу.
Пункти 11, 12 Резолюції ПАРЄ встановлюють що «люстраційні заходи можуть бути сумісні з
демократичною державою, заснованою на верховенстві права, якщо вони відповідають критеріям
доведеності індивідуальної вини, гарантованих прав на захист та оскарження до суду, презумпції
невинуватості, не мають на меті помсту. Мета люстрації — не покарання ймовірно винних (це є
завданням кримінального законодавства), а захист молодої демократії».
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї
постанови, де Суд зазначив, що «у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було
застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована
як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку:
вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент
Янукович». Тому не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було
необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8
Конвенції щодо всіх заявників.
Отже:
Порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини
через тривалість провадження у справах перших трьох заявників, і
порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного та сімейного життя) стосовно всіх
п’яти заявників.
Суд спершу визнав, що право перших трьох заявників на справедливий суд було порушено,
оскільки провадження про їх звільнення тривало більше чотирьох з половиною років і триває досі.
Щодо питання статті 8, Суд не сумнівався, що в період, коли колишній президент Віктор Янукович
перебував при владі, українська державна служба та демократичне управління справді стикалися
з чималими викликами, які виправдовували потребу в реформах. Однак Суд, зокрема, встановив,
що Закон про люстрацію отримав дуже широке застосування і це призвело до звільнення
заявників просто за те, що вони працювали на державній службі більше року, поки пан Янукович
перебував при владі.
Таким чином, закон не стосувався окремих заявників або того, чи були вони пов’язані з будь-яким
недемократичним діянням, яке мало місце колишнього президента. У цьому контексті Закон про
люстрацію відрізнявся від більш вузько націлених люстраційних процедур, що застосовувалися в
інших центрально-східних європейських державах.
15. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Київ від 31 липня 2015 р. було відкрито
провадження в адміністративній справі № 826/15408/15 про припинення діяльності Комуністичної
партії України на підставі Закону України від 9 квітня 2015 р. № 317-VIII «Про засудження
комуністичного та націоналсоціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та
заборону пропаганди їхньої символіки». 16 грудня 2015 р. позов був задоволений, а діяльність
Комуністичної партії України припинена (постанова № 826/15408/15). Комуністична партія України
звернулася до КСУ із конституційною скаргою на Закон України «Про засудження комуністичного
та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди
їхньої символіки», на підставі якого її було заборонено рішенням суду. На думку суб’єкта
звернення із конституційною скаргою, цей закон порушує принцип верховенства права, зокрема,
такі його елементи, як принцип правової визначеності в частині заборони пропаганди, а також
заходи щодо припинення діяльності політичних партій є непропорційними, крім того, відсутній
судовий контроль за недопуском партії до виборів. Крім того, положення закону суперечать
позиціям ЄСПЛ, висловленим у ряді справ, зокрема в рішеннях Представник Верховної Ради
України висловив позиції про те, що закон переслідує легітимну мету. Чи є припинення діяльності
політичної партії формою захисту Конституції? Проаналізуйте рішення Європейського суду з прав
людини щодо заборони партій у справах «Партія Свободи і демократії (ÖZDEP) проти Туреччини»,
«Об’єднана Комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини», «Соціалістична партія та інші
проти Туреччини» від. 25.05.1998 р., "Партія добробуту (Refah Partisi), Ербакан, Казан та Текдаль
проти Туреччини", Еррі Батасуна та Батасуна проти Іспанії . Чи відповідає рішення про заборону
Комуністичної партії України критеріям, що були встановлені практикою ЄСПЛ?
Правовий захист Конституції
Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов'язковість її спеціального

правового захисту як одного з найважливіших об'єктів конституційного права.
Конституція, яка стоїть на захисті суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і
громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової
захищеності, гарантованості.
Для вітчизняної конституційної теорії та практики спеціальні органи захисту конституції були
невідомі до 90-х років XX ст. Лише після здобуття Україною незалежності в 1991 р. вдалося
розпочати формування спеціалізованого органу правового захисту Конституції України -
Конституційного Суду України.
Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях. У

першому випадку під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти
цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду
України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції
України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України.
Відповідно до ст. 13 ЗУ "Про Конституційний Суд України" конституційний Суд України приймає
рішення та дає висновки у справах щодо: 1) конституційності законів та інших правових актів
Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів
Верховної Ради АРК; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України
або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов'язковість; 3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та
151 Конституції України; 4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Але легітимна діяльність Конституційного Суду України, будучи одним із найбільш важливих
елементів системи правового захисту Конституції України, не вичерпує всіх можливостей цієї
системи. Правову охорону Конституції України слід розглядати не лише у вузькоспеціалізованому,
а й в широкому значенні.
Отже, правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою
спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-
правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- і
організаційно-правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято
називати гарантіями Конституції України.
Правова охорона Конституції України у широкому значенні тотожна гарантіям Конституції України,
що забезпечують режим конституційної законності у всіх сферах суспільного і державного ладу
нашої держави.
Загальні гарантії Конституції України визначаються за основними сферами конституційного ладу

України і, відповідно, поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії
належного дотримання і виконання Конституції України. Належний розвиток всіх сфер суспільного
і державного ладу держави є загальною умовою діяльності конституції. Навіть найдосконаліша
конституція виявиться "паперовою" за умови, коли суспільство та держава будуть не в змозі
реалізувати її положення в силу недостатнього розвитку хоча б однієї із зазначених сфер
суспільного та державного життя.
Спеціальні або власне юридичні гарантії Конституції України умовно виділяються в нормативно-
правові та організаційно-правові. Нормативно-правові гарантії Конституції України - це сукупність
матеріальних і процесуальних конституційних та інших норм права, що визначають порядок
прийняття, внесення змін до Конституції України та порядок дії норм Основного Закону в часі,
просторі та за колом суб'єктів. Ці норми об'єктивізуються в системі чинного конституційного
законодавства України, а в широкому розумінні - у всій системі чинного національного
законодавства України. При цьому слід зазначати, що основні принципи та положення
нормативно-правових гарантій Конституції України закріплені у її тексті.
Чи є припинення діяльності політичної партії формою захисту Конституції?
Відп. до ст. 37 Конституції України
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або
дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її
безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання
міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я
населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах

виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних
установах і організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Відп. до ст. 5 ЗУ «Про політичні партії в Україні»
Обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій
Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані
на:
1) ліквідацію незалежності України;

2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України;
4) підрив безпеки держави;
5) незаконне захоплення державної влади;
6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;
7) посягання на права і свободи людини;
8) посягання на здоров’я населення;
9) пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних

режимів та їх символіки.
Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань.
Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду.
Заборона політичної партії
Політична партія може бути за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади,
що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян,
інших громадських формувань заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо
створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими
законами України.
Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії,
розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та
інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній
партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику
у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань, та
його територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних
утворень відповідно.
Припинення діяльності політичної партії
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або
в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстрації в порядку, встановленому цим та іншими
законами України.
Прийнятий 9 квітня 2015 р. Верховною Радою України проект закону «Про засудження
комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і
заборона пропаганди їх символіки» фактично заборонив КПУ в Україні. Ним забороняється
використання державних символів СРСР та радянських республік, інших держав колишнього
«соцтабору», символіки комуністичної партії або її елементів. Крім того було розпорядження
ліквідації всього, що нагадує про комунізм: повалення пам'ятників, символів, перейменування
населених пунктів, вулиць, запропоновано повне розсекречення архівів КДБ, встановлені
покарання за порушення закону та ін.
Заборона таких рухів як і визнання у цей день УНР, ЗУНР, УПА і ОУН борцями за незалежність і
заміна терміну «Велика Вітчизняна війна» на «Друга світова війна» в законі про День перемоги
викликали незадоволення в Росії.
13 жовтня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва відмовив Комуністичній партії України
в задоволенні позову щодо заборони на участь у виборах. Таким чином, суд відмовився визнати
протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 23 липня «Про затвердження
Правового висновку Комісії з питань дотримання Закону України» Про засудження комуністичного
і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди
їх символіки ". Крім того, суд відмовився зобов'язати Мін'юст провести анти-дискримінаційну
експертизу зазначеного закону.
16 грудня 2015 Окружний адміністративний суд Києва завершив розгляд справи за позовом
Міністерства юстиції до КПУ про заборону її діяльності. Справа розглядалась за участю третьої
особи — Уповноваженого ВРУ з прав людини. Суд задовольнив позов Міністерства юстиції у
повному обсязі, заборонивши діяльність Комуністичної партії України.
Amnesty International в особі директора AI в Європі та Центральній Азії Джона Далхусена засудила
цей крок як «небезпечний прецедент, що відкидає Україну назад на її шляху до реформування та
поваги до прав людини».
КПУ подала апеляційну скаргу, яка займає 102 сторінки без додатків.
Апеляція прийнята до провадження Київським апеляційним адміністративним судом. У вересні

2017 розгляд апеляції був зупинений до вирішення Конституційним Судом питання про
конституційність заборони комуністичної символіки.
Тим часом Вищий адміністративний суд відмовив КПУ у відкритті касаційного провадження щодо
оскарження правового висновку Мін'юсту, яким встановлено невідповідність КПУ Закону про
декомунізацію.
Оскільки партія вважала себе правонаступницею радянської компартії, що діяла на території

України, то станом на 2013 рік «Комуністична партія України» було однією з найбільших
проросійських партій України.Станом на 2014 рік, відразу перед Революцією гідності, Партія
регіонів разом з КПУ, вважалися двома найбільш проросійськими партіями (сприяння
сепаратистській діяльності, сприяння окупації і анексії Криму, участь членів партії у
терористичній діяльності).
Оскільки Конституцією встановлено основні засади діяльності політичних партій, то припинення

діяльності політичної партії, діяльність якої супроводжується порушення конституційних засад,
положень, гарантій, то припинення діяльності політичної партії можна віднести до форми
захисту Конституції.
«Партія Свободи і демократії (ÖZDEP) проти Туреччини»
Політична партія була ліквідована за рішенням суду незабаром після створення на підставі того,
що її програма спрямована на підрив територіальної цілісності і світської природи Держави, а
також спільності нації.
«Европейский Суд решил, что действие против партии было предусмотрено правом и преследует
законную цель. Но он не нашел ничего в программе партии, что могло бы считаться призывом к
использованию насилия или любой другой формы отрицания демократических принципов.
Ссылки в программе на право самоутверждения "национальных или культурных меньшинств",
взятое в контекст, не подстрекает к отделению от Государства, но имело намерение подчеркнуть,
что предложенный политический проект должен был основываться на демократически
выраженное, согласие курдов. Это в сущности демократии - разрешать предлагать и оспаривать
различные политические проекты, даже те, которые ставят под сомнение способ, которым
государство было организовано, предусматривая, что они не намерены причинить вред самой
демократии. Более того, предлагаемая скорость ликвидации партии предполагает, что было очень
мало времени, что бы предпринять какие-либо важные действия. Поэтому, ликвидация
политической партии была не пропорциональна цели, преследуемой и, следовательно, не
необходимо в демократическом обществе.»
«О предполагаемом нарушении статьи 11 Конвенции 21. Представители Партии свободы и

демократии утверждали, что факт того, что Партия должна быть ликвидирована и лидерам
запрещено держать такой же офис в другой политической партии, нарушает их право на свободу
ассоциаций, как это гарантировано в статье 11 Конвенции.»
«Об’єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини»
Європейський Суд велику увагу приділяє різним аспектам діяльності політичних партій. У своєму
рішенні у справі «Об’єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» від
30.01.1998 р. Європейський суд з прав людини вказав, що політичні партії представляють собою
форму асоціації, життєво-необхідну для належного функціонування демократії, і зазначив, що
об'єднання, в тому числі політична партія, не може бути позбавлене захисту, який надається
Конвенцією, лише на тій підставі, що її дії розцінюються національними органами влади як підрив
конституційних засад держави і вимагають застосування забороняючих заходів. 1з цього тим не
менш не випливає, що влада тієї держави, в якій об'єднання через свою діяльність підриває
функціонування органів цієї держави, позбавлені права захищати свої органи. У зв'язку з цим Суд
визнає, що певний компроміс між вимогою захисту демократичного суспільства і правами
особи притаманний конвенційній системі. Для існування подібного компромісу будь-яке
втручання з боку влади держави має відповідати п. 2 статті 11 Конвенції, в якому зазначено, що
обмеження права на свободу об'єднання може підлягати лише тим обмеженням, які встановлені
законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської
безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб. Необхідно враховувати позицію Суду про те, що вислів
«передбачений законом» у п. 2 ст. 11 не тільки означає, щоб оскаржувана дія була передбачена
національним законодавством, але й висуває певні вимоги до закону. Звертаючись до питання
обмеження права на свободу об'єднання, Суд також нагадує, що необхідність захисту прав і
свобод може призвести до обмеження державою інших прав, тому основою демократичного
суспільства є постійний пошук балансу між основними правами кожної особи.
«Соціалістична партія та інші проти Туреччини» від. 25.05.1998 р.
У рішенні «Соціалістична партія та інші проти Туреччини» від 25.05.1998 р. Суд встановлює, що
стаття 11 Конвенції повинна розглядатись у світлі статті 10. Захист думок і свободи, право
висловлювати їх - одна із цілей свободи зібрань і створення асоціацій, як зазначається у ст. 11. Це
ще більшою мірою стосується політичних партій з огляду на їх суттєву роль у забезпеченні
плюралізму та успішного функціонування демократії. Суд неодноразово підкреслював, що не
може існувати демократії без плюралізму. Саме з цієї причини свобода вираження поглядів
охоплює не лише «інформацію» або «ідею», що сприймаються позитивно чи оцінюються як
необразливі або малозначущі, ай такі, що ображають, шокують або навіть дратують. Оскільки
діяльність політичних партій є колективною реалізацією свободи вираження думок, вже сам цей
факт надає їм право шукати захист статей 10 та 11 Конвенції.
"Партія добробуту (Refah Partisi), Ербакан, Казан та Текдаль проти Туреччини"

16 січня 1998 р. Конституційний суд ухвалив рішення про розпуск Партії добробуту на тій
підставі, що остання справді стала центром діяльності, спрямованої проти принципу
секуляризації(це процес, унаслідок якого всі сектори суспільства, культури, різні суспільні групи та
окремий індивід звільняються від релігійного світогляду та впливу). Він також постановив рішення
про передачу майна партії у власність держави. Крім того, Конституційний суд закцентував увагу
на тому, що саме висловлювання п. Ербакана, п. Казана і п. Текдаля безпосередньо
стосувалися неконституційності дій партії. Конституційний суд заборонив названим особам
бути парламентарями чи займати інші політичні посади протягом п'яти років.
Суд зауважив, що, дебатуючи питання про внесення змін до чинного законодавства, а так само
про зміни конституційного ладу держави, політичні партії продовжують користуватися захистом
ст. 11 Конвенції. Такий захист надається їм при дотриманні двох умов: 1) засоби, що
використовуються партіями з метою зміни законодавства чи конституційного ладу, є
законними і демократичними з усіх точок зору і 2) пропоновані зміни мають узгоджуватися із
фундаментальними демократичними принципами. Таким чином, політичні партії, лідери яких
закликають до застосування насильства чи вимагають змін, котрі в принципі не сумісні з однією
чи декількома засадами демократії або мають на меті знищити демократію чи обмежити
права інших, не можуть посилатися на ст. 11 Конвенції як засіб захисту права на свободу
об'єднання.
Суд зазначив, що застосовані до заявників санкції відповідають об'єктивній соціальній

потребі захисту демократичного суспільства, оскільки лідер Партії добробуту п. Ербакан
задекларував намір очолюваної ним політичної сили встановити кілька правових систем (у
тому числі й шаріатську) відповідно до релігійних уподобань громадян, що суперечить
принципу
секуляризації. Крім того, так зване шаріатське право грунтується на принципах, котрі прямо
суперечать положенням Конвенції. Суд не обійшов увагою й те, що заявники неоднозначно
висловлювалися щодо їхнього ставлення до використання насильства під час здобуття й
утримання влади.
Суд закцентував увагу на тому, що навіть беручи до уваги вузькі межі розсуду держав при
вирішенні ними питання щодо розпуску політичних партій, плюралізм ідей та принцип
багатопартійності є невід'ємними елементами демократії, а отже, держави вправі розумно
запобігати реалізації тих політичних програм, положення яких не сумісні із нормами
Конвенції
Еррі Батасуна та Батасуна проти Іспанії
Наприклад, Суд виявив, що розпуск партіїї або іншого об'єднання обґрунтованим, якщо вони:
- прагнули створити державу, засновану на шаріаті (Партія добробуту, Ербакан, Казан та Текдаль
проти Туреччини; Zehra Foundation та інші проти Туреччини; Kalifatstaat проти Німеччини (ухв.);
- мали зв'язки з терористичною організацією (Еpі Батасуна та Батасуна проти Iспаніт);
- брали участь у антициганських мітингах та воєнізованих парадах (Vona проти Угорщини);
- брали участь у повторних актах насильства, пов'язаних з футбольними матчами (Les Authentiks та
Supras Auteuil 91 проти Франції)
Чи відповідає рішення про заборону Комуністичної партії України критеріям, що були

встановлені практикою ЄСПЛ?
Відповідно до чіткої та однозначної практики Європейського суду з прав людини, розпуск

політичної партії може відбуватися виключно через діяльність партії, а не через її назву, символи
чи навіть зміст статуту. Саме конкретні дії, спрямовані на обмеження прав людини, порушення
територіальної цілісності чи суверенітету, можуть бути підставою для ліквідації політичної партії.
Формальна назва партії не несе ніякої реальної загрози ні державі, ні її інститутам. У багатьох
країнах діють комуністичні партії, в багатьох вони мають свій історичний шлях розвитку. В Україні
діє до сьогодні Комуністична партія України, однак крім неї діють ще сотні юридичних осіб, що
використовують «комуністичну символіку». До цього часу вони використовували її цілком
легально, і це не принесло саме по собі якоїсь суттєвої шкоди. Тому існування подібних
організацій, в тому числі, Комуністичної партії України, повинно розглядатися в контексті їхньої
діяльності.
Європейський суд з прав людини у численних справах досить чітко визначив, що такий серйозний
захід, як розпуск партії чи заборона її створення, повинен здійснюватися лише у крайньому
випадку. При цьому завжди ретельно оцінюється масштаб загрози від існування такої партії у
кожному конкретному випадку з урахуванням принципу пропорційності. ЄСПЛ також визначив, що
при оцінці загрози партії недостатньо оцінювати лише статутні положення партії, не підкріплені
жодними фактичними діями, що загрожують охоронюваним державою інтересам. Лише коли
наміри, закріплені в статуті, збігаються з діями партії, лише тоді такі дії можна розглядати як
підставу для примусового розпуску політичної партії.
1.Що таке доктрина «войовничої демократії»?
Концепція войовничої демократії (militant demоcracy, wehrhafte/streitbare Demokratie) спрямована

на боротьбу з радикальними політичними партіями, тероризмом, проти зловживань демократією.
На думку К. Льовенштайна, не лише радикальні партії загрожують демократії. Відвертий популізм

може стати інституціональною основою авторитарних режимів, що має наслідком небезпеку
сповзання до тоталітаризму. Зокрема, концепція войовничої демократії є однією із засад
Основного Закону ФРН, яка цілком узгоджується з принципом партійної держави, який визнається
як фундаментальна конституційна цінність.
Угорський конституціоналіст А. Шайо виводить такі структурні елементи войовничої демократії:

розпуск політичних партій; конституційні засоби обмеження зловживання демократією,
насамперед належна правова процедура; конституційні обмеження окремих політичних прав—
свободи асоціацій (об'єднань), зібрань, вираження поглядів; лояльність державних службовців.
Конституційний Суд України наголошує, що політична партія, в установчих, програмних та інших
офіційних документах якої міститься заперечення засад конституційного ладу України, права
Українського народу на власну незалежну державу, заклики до ліквідації української незалежної
держави, порушення iїї територiальної цілісності або ж до іншої мети, що не відповідає
демократичній сутності змісту Конституції України, не може бути легітимною, а для її легалізації в
Україні немає юридичного підгрунтя.
Для стабільності демократичного конституційного ладу держава може здійснювати конкретні

заходи з метою його захисту. Європейський суд з прав людини наголосив на прийнятності
концепції ,"демократії, здатної захистити себе" ($ 51, $ 59 pішення у справі ,Фогт проти Німеччини"
(Vogt v. Germany) від 26 вересня 1995 року) та зазначив, що плюралізм і демократія грунтуються на
компромісі, що вимагає певних поступок з боку осіб, які мають у деяких випадках сприймати
обмеження певних наявних у них свобод для того, щоб забезпечити більшу стабільність країни в
цілому ($ 99 pішення у справі "Партія добробуту та інші проти Туреччини" (Refah Partisi (the Welfare
Party) and Others v.Turkey) від 13 лютого 2003 року). Потрібна певна рівновага між вимогами
захисту демократичного суспільства і вимогами охорони прав особи ($ 32 pішення Європейського
суду з прав людини у справі "Об'єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини"
(United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey) від 30 січня 1998 року).
Саме тому кожного разу, коли держава вважає за потрібне посилатися на принцип "демократії,
здатної захистити себе", щоб виправдати втручання в права особи, вона має зважено оцінювати
межі й наслідки передбачених заходів задля дотримання зазначеної рівноваги.
Отже, з огляду на історію становлення української незалежної держави, історичний контекст та

загрози, що постали перед нею у зв'язку з тимчасовою окупацією частини ї території, Україна має
право обстоювати конституційні принципи, у тому числі й шляхом заборони пропаганди
тоталітарних режимів та використання їхньої символіки.
Яке рішення має ухвалити КСУ за результатами звернення з конституційною скаргою?
16 липня 2019 року Конституційний Суд України у рішенні No9-p/2019 визнав таким, що відповідає
Конституції України Закон України "Про засудження комуністичного та націонал- соціалістичного
(нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" від 9
квітня 2015 року No317-VIІ зі змінами.
Рішення Окружного адміністративного суду Киева від 30 квітня 2014р
Також Конституцією України передбачено загальні засади утворення і діяльності політичних

партій. При цьому статтею 37 Основного Закону України встановлено заборону утворення і
діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності
України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і
територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, а також політичні партії та громадські
організації не можуть мати воєнізованих формувань.
3 метою забезпечення дії встановлених конституційних обмежень і у зв'язку з необхідністю

створення передумов для реалізації громадянами права на свободу утворення політичних партій,
Конститупія України відносить до відання законодавчої влади визначення засад утворення і
діяльності політичних партій (пункт 11 частини 1 статті 92).
Саме на реалізацію наведених приписів Основного Закону України Верховною Радою України
прийнято Закон України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 N2365-II У відповідності до
статті 2 вказаного Закону політична партія - це зареестроване згідно з законом добровільне
об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку,
що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у
виборах та інших політичних заходах.
Положеннями статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні» встановлено обмеження
щодо утворення і діяльності політичних партій.
Отже, відповідно до статей 37 Конституції України та 5 Закону України «Про політичні партії в
Україні» утворення і діяльність політичних партій забороняється, якшщо іх програмні цілі або дії
спрямовані на: 1) ліквідацію незалежності України; 2) зміну конституційного ладу насильницыким
шляхом; 3) порушення суверенітету і теритоpiальної цілісності України; 4) підрив безпеки держави;
5) незаконне захоплення державної влади; 6) пропаганду війни, насильства, розпалювання
міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; 7) посягання на права і свободи людини; 8)
посягання на здоров'я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати
воєнізованих формувань.
Як вже вище зазначалось, в обгрунтування позовних вимог, позивач посилався на порушення

Політичною партією «Руська Єдність» пунктів 2, 3, 5, 6, 7, 8 частини 1, частини 2 статті 5 Закону
України «Про політичні партії в Україні». На підтвердження своєї правової позиції позивач та третя
особа надали суду низку роздруківок з веб-сайтів, в тому числі і роздруківки з веб-сайту Політичної
партії «Руська Єдність» та відеоматеріали.
Суд погоджується із доводами позивача та третьої особи, що вищезазначені дії Політичної партії
«Руська Єдність» та її керівника Аксьонова С.В. спрямовані на ліквідацію незалежності України,
зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності України, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства,
розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на здоров'я населення.
pішення Окружного адміністративного суду Киева від 13 травня 2014 р.
Суд погоджується з посиланнями відповідача на те, що партія не має відповідати за

висловлювання її членів, а відповідальність має бути персоніфікована, проте, зазначає наступне.
Відповідно до пункту 7.5.2 зареєстрованого Міністерством юстиції України 30 березня 2001 року
Статуту партії «Руський блок», голова партії без доручення представляє партію у всіх зовнішніх
стосунках, робить заяви від імені партії, здійснює оперативне розпорядження майном та коштами
партії. Таким чином, голова партії має право робити заяви від імені всієі партії.
Суд погоджується з позицією відповідача про те, що позицію голови партії може не збігатися з
позицією самої партії, зокрема, більшості ії членів чи керівних органів - зїзду, політвиконкому,
політради. Проте, відповідачем - політичною партією не було надано будь яких доказів
відокремлення позиції партії від позиції голови партії, натомість голова партії у вищезазначених
випадках представлявся саме головою партії.
Таким чином, вищезазначені заяви судом ідентифікуються як заяви, зроблені від імені партії,
оскільки протилежного не зазначено та не доведено.
При цьому, розподіл обов'язку доведення, встановлений ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного

судочинства України, у даному випадку, покладає на обидві сторони обов'язок доведення тих
обставин, на яких грунтуються, зокрема, заперечення позову.
Суд враховує, що відповідач, як політична партія, був обізнаний як з виступами голови, так із
судовим процесом, мав достатньо часу та міг вчинити дії, які б могли слугувати доказом наявності
іншої позиції партії та її керівних органів щодо закликів, озвучених головою партії.
На підставі викладеного, суд вважає доведеними обставини закликів до вчинення дій з

захоплення державної влади в АР Крим з боку саме відповідача - політичної партії, та визнання
реалізації таких закликів у вигляді створення формування, яке сприяло захопленню влади.
Відповідно до пункту 5 Керівних принципів шодо заборони та розпуску політичних партій та

подібних заходів, ухвалених Венеціанською Комісією на її 41 пленарній сесії (Венеція, 10-11 грудня
1999 року), заборона чи розпуск політичних партій як дуже далекосяжний захід повинен
застосовуватися з крайньою стриманістю. Перш ніж звертатися до компетентного судового органу
щодо заборони чи розпуску партії, уряд чи інший орган влади повинен оцінити, беручи до уваги
ситуацію в конкретній країні, чи ця партія дійсно становить небезпеку вільному і демократичному
політичному порядку або правам окремих oсіб і чи таку небезпеку не можна усунути іншими,
менш радикальними заходами.
Які підстави і докази для заборони партій були прийняті ҫудом, а які —- ні?
На підставі викладеного, суд вважає доведеними обставини закликів до вчинення дій з
захоплення державної влади в АР Крим з боку саме відповідача - політичної партії, та визнання
реалізації таких закликів у вигляді створення формування, яке сприяло захопленню влади. Судом
не приймаються інші докази, які наводяться представниками позивача, з огляду на таке.
Постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.03.2014p. у справі 814/694/14

містить лише вислів «відповідач 2 визнав, що його представники розклеювали листівки в
м.Миколаєві із закликами про зібрання мітингу на 16.03.2014p. про підтримку референдуму в АР
Крим».
Даний вислів, на думку суду, не стосується обставин встановлених судом, натомість, є визнанням
певних обставин одним з учасників процесу.
Крім того, стороною у справі був не відповідач, а його Миколаївська організація, що виключає
застосування статті 72 КАС України. Інші відеодокази та публікації стосуються оcіб, яким
статутними документами партії права робити заяви від імені партії не надано, доказів делегування
таких повноважень позивачем не надано. Лист від Служби безпеки України та лист Народного
депутата України не містять посилань на конкретні дії, які можна було б ідентифікувати в якості
порушення вимог ст. 5 Закону «Про політичні партії в України», натомість, є позицією осіб та
повідомленням про наявну у них інформацію.
У рішенні від 30.04.2014 на підтвердження своеї правової позиції позивач та третя особа надали
суду низку роздруківок з веб-сайтів, в тому числі і роздруківки з веб-сайту Політичної партії
«Руська Єдність» та відеоматеріали.
Чи є особливий порядок внесення змін до конституції формою iї захисту? Загальні гарантії
Конституції України визначаються за основними сферами конституційного ладу України і,
відповідно, поділяються на політичні, економічні, соціальні та культурні (духовні) гарантії
належного дотримання і виконання Конституції України.
Спеціальні або власне юридичні гарантії Конституції України умовно виділяються в нормативно-
правові та організаційно-правові.
Нормативно-правові гарантії Конституції України - це сукупність матеріальних і процесуальних

конституційних та інших норм права, що визначають порядок прийняття, внесення змін до
Конституції України та порядок дії норм Основного Закону в часі, просторі та за колом суб'єктів.
Ці норми обєктивізуються в системі чинного конституційного законодавства України, а в широкому

розумінні - у всій системі чинного національного законодавства України. При Цьому слід
зазначати, що основні принципи та положення нормативно-правових гарантій Конституції України
закріплені у ї тексті.
Яке значення має заборона вносити зміни до Конституції України в умовах воєнного стаңу?
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного та надзвичайного стану.Конституція

не може бути змінена, якщо вона передбачає обмеження прав і свобод людини і громадянина,
або якщо вона спрямована на ліквідацію незалежності та територіальної цілісності. Конституція не
може також бути змінена в умовах воєнного та надзвичайного стану
ОКРЕМА ДУМКА судді Конституційного Суду України Мельника М. І. стосовно Висновку

Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про
надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України
(щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Европейському
Союзі та в Організаці Північноатлантичного договору) (ресстр. No 9037) вимогам статей 157 і 158
Конституції України
Я уже неодноразово звертав увагу на те, що така аргументація в умовах наявної збройної агресії
Російської Федерації проти України та здійснення окупації частини ії території за допомогою
збройних формувань Російської Федерації є недостатньою для однозначного висновку про те, що
на сьогодні в Україні умов воєнного або надзвичайного стану немає. Обмежившись лише
"механічною" перевіркою факту наявностi чи відсутності указу Президента України про введення
воєнного або надзвичайного стану, Суд не довів відсутності правових підстав, які
унеможливлюють внесення змін до Конституції України, а отже, й не вніс повної юридичної ясності
щодо можливості внесення змін до Конституції України за вказаних умов.
Аналіз нормативно-правових актів, прийнятих (починаючи з 14 квітня 2014 року) в Україні спочатку
у зв'язку 13 здійсненням антитерористичної операції, а потім - заходів із забезпечення
національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у
Донецькій та Луганській областях, вказує на запровадження в зоні проведення таких заходів
правового режиму, що має ознаки воєнного стану, за умов якого Конституція України не може
бути змінена. Крім того, Президент України П. Порошенко неодноразово заявляв про те, що "в
країні йде війна"
Назвіть суб’єктів конституційно-правової відповідальності
виділяють два аспекти конституційно-правової відповідальності:

позитивний: суб'єктами є всi суб'єкти конституційно- правових відносин, проявляється в
сумлінному ставленні суб'єктів до реалізації своїх конституційних обов'язків, ефективне їх
виконання. Окрім того, позитивну відповідальність пов'язують із підзвітністю, наявністю
компетенції в певній сфері;
негативний: полягає у застосуванні спеціальних заходів впливу внаслідок неналежної поведінки
суб'єктів конституційного права. Розрізняють два значення негативної конституційно-правової
відповідальності: широке значення — охоплює власне конституційну відповідальність у вузькому
сенсі, адміністративну, кримінальну відповідальність за порушення норм конституційного права;
вузьке значення — вид юридичної відповідальності, передбачений нормами конституційного
права. Має специфічні коло суб'єктів, механізм реалізації, санкції тощо.
Суб'єктами конституційно-правової відповідальності є: держава (ч. 2 ст. 3. Конституції, в якій
зазначено, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є голов ним обов'язком держави»); органи державної влади
та їх посадові особи; органи місцевого самоврядування та їх посадові особи; громадські об’єнання:
політичні партії і громадські організації; депутати; кандидати в президенти, в депутати та на
посади сільських, селищних, міських голів; фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни
та особи без громадянства та інші особи.
Що є підставою конституційно-правової відповідальності?
Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності в Україні є Конституція та значна
кількість інших нормативно-правових актів, які регулюють окремі її елементи та переважно
закріплюють конкретні види конституційних правопорушень. Фактичною підставою її настання
виступає порушення приписів конституційного законодавства.
Дайте оцінку законопроекту
Пропозиція щодо запровадження такого заходу кримінально-правового характеру, як
позбавлення громадянства України, є сумнівною та юридично необгрунтованою. Адже, по-перше,
виходячи зі змісту даного "заходу" (стаття 91-1 КК — в ред. проекту), особа, винна у вчиненні
злочину проти основ національної безпеки, позбавляється громадянства Украіни, тобто стає
особою без громадянства. Така новела суперечить конституційним принципам громадянства —
неможливості позбавлення громадянина України громадянства України та запобігання випадків
безгромадянства (стаття 25 Конституції України, пункти 2, 3 частини 1 статті 2 Закону).
По-друге, така пропозиція законопроекту не відповідає міжнародним зобов'язанням, взятим на
себе Україною.
Зокрема, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р. (ратифікована Україною 11 січня
2013 р.) та Європейська конвенція про громадянство 1997 р. (рати вана Україною 20 вересня 2006
р.) основними принципами внутрішнього регулювання визнають необхідність уникнення
безгромадянства. I хоча ці Конвенції дають право державам- учасницям у своєму внутрішньому
законодавстві передбачати можливість втрати громадянства, в тому числі і за поведінку, яка
загрожує життєво важливим інтересам держави-учасниці (стаття 7 Європейської Конвенції про
громадянство, стаття 8 Конвенції про скорочення безгромадянства), але в їх тексті міститься
застереження, що така втрата неможлива, якщо відповідна особа внаслідок Цього стане особою
без громадянства.
По-третє, якщо "позбавлення громадянства України" розглядається як вид кримінального
покарання (а саме про це свідчать запропоновані проектом зміни до санкцій статей 109 — 114-1
КК, відповідно до яких цей "захід" фактично є обов'язковим додатковим покаранням), то в
структурному відношенні оформлення та викладення відповідного нормативного матеріалу
виглядає нелогічним. Адже правові норми про певний вид покарання повинні знаходитись У
розділі Х Загальної частини К "Покарання та його види", а не у розділі ХIV "Інші заходи
кримінально-правового характеру" (нарівні із примусовими заходами медичного характеру та
спеціальною конфіскацією).
Задача 20
Визначте суб 'єктів притягнення до конституційно-правової відповідальності. Чи є таким
суб'єктом політична партія?
Суб' єктами конституційно-правової відповідальності є:
держава (ч. 2 ст. 3. Конституції, в якій зазначено, що «держава відповідає перед людиною за свою
діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов ним обов'язком держави»);
органи державної влади та їх посадові особи;
органи місцевого самоврядування та їх посадові особи;
громадські об'єднання: політичні партії і громадські організації;
депутати;
кандидати в президенти, в депутати та на посади сільських, селищних, міських голів;
фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства та інші особи.
У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку
політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку
політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його
повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу
відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.
Таким чином. якщо Ф був депутатом від політичної партії та за її списком пройшов у ВРУ. він
зобов'язаний бути у фракції цієї політичної партії цей обов'язок передбачений КУ і його
недотримання тяге відповідальність.
Тому доводи Ф. не є обрунтованими.
Задача 21
Назвіть санкції конституційно-правової відповідальності
Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які
передбачають конституційно-правову відповідальність, дозволяє зробити висновок, що вона
передбачає наступні санкції:
1) дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх посадових осіб
(наприклад, дострокове припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України з
підстав, передбачених ст. 90 Конституції України, усунення Президента України з поста Верховною
Радою України в порядку імпічменту — ст. 111 Конституції України);
2) скасування актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, (наприклад, скасування рішень
голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим
актам законодавства України ст. 118 Конституції України);
3) встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними
суб'єктами конституційного права (на приклад, втрата громадянства України, скасування рішення
про оформлення набуття громадянства України — статті 19, 21 Закону «Про громадянство
України»);
4) дострокове припинення повноважень сільських, селищних, міських голів (ст. 79 Закону «Про
місцеве самоврядування в Україні»);
5) визнання результатів виборів, референдумів недійсними;
6) відставка Кабінету Mіністрів Україіни, Прем'єр-Міністра України та інших членів уряду (ст. 115
Конституції України);
7) визнання актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування незаконними в судовому
порядку з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України (ч. 10 ст. 59 Закону «Про
місцеве самоврядування в Україні»);
8) процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах;
9) заборона діяльності об'єднань громадян та інші.
Чи є обмеження права обіймати певні посади санкцією конституційно-правової
відповідальності?
На мою думку так, оскільки конституційно-правова відповідальність передбачає встановлення
обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб'єктами
конституційного права
Проаналізуйте pішення КСУ від 20 грудня 2017 року No 2-p/ 2017у справі за конституційним
поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України "Про вищу освіту".
Конституційний Суд України зазначає, що сутність депутатського індемнітету в Україні полягає у
захисті народного депутата України від переслідування за висловлювання і голосування під час
виконання ним депутатських обов'язків у парламенті та у забезпеченні його права відстоювати
свою позицію під час розгляду будь-яких питань у Верховній Раді України або її органах.
Таким чином, Конституцією України визнане та гарантоване право на депутатський індемнітет, а
отже, встановлені додаткові порівняно з особистою недоторканністю людини гарантії
недоторканності представника Українського народу.
Конституційний Суд України наголошує, що ніхто, у тому числі Верховна Рада України, не може
притягнути народного депутата Україіни до відповідальності за висловлювання і голосування у
парламенті та його органах.
Депутатський індемнітет має довічний характер, що виключає можливість переслідування
народного депутата України у майбутньому навіть за умови припинення його депутатських
повноважень. Це підтверджується юридичною позицією Конституційного Суду України, який
вказав, що народний депутат України і після припинення депутатських повноважень не може бути
притягнений до юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у
парламенті та його органах (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 27 жовтня
1999 року No 9-рп/99). Конституційний Суд України звертає увагу, що депутатський індемнітет в
Україні не має абсолютного характеру, адже частиною другою статті 80 Конституції України
передбачено відповідальність народного депутата України за образу чи наклеп.
Проте Основним Законом України не встановлено жодних інших застережень стосовно
голосування народного депутата України у парламенті та його органах. Тобто право вільного
голосу народного депутата України у Верховній Раді України та її органах є абсолютним, тому він
не може нести юридичної відповідальності за результати голосування. Конституційний Суд
України констатує, що пунктом 7 частини другої статі 42 Закону No 1556 фактично запроваджено
юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування у минулому, а
саме за підтримку "диктаторських законів 16 січня 2014 року", оскільки у разі його призначення
виконувачем обов'язків керівника закладу вищої освіти він підлягає звільненню протягом двох
тижнів з дня набрання чинності Законом No 415, тобто з 11 червня 2015 року.
Однак таке законодавче регулювання порушує сутність встановленого у частині другій статті 80
Конституції України депутатського індемнітету, що має довічний характер, тобто виключає
можливість переслідування народного депутата України у майбутньому навіть за умови
припинення його депутатських повноважень, і є абсолютним щодо неможливості притягнення
народного депутата України до юридичної відповідальності за результати голосування у
парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Наведене дає
Конституційному Суду України підстави стверджувати, що пункт 7 частини другої статті 42 Закону
No 1556 у взаємозв'язку із пунктом 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону No 415 ҫуперечить
частині другій статті 80 Основного Закону України.
Задача 22
До якого виду конституційної відповідальності належить вiдставка міністра? припинення
діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб
Чи є дії Верховної Ради України щодо ухвалення зазначеної вище постанови правомірними?
Член Кабінету Міністрів України (крім Прем'єр-міністра України) може бути звільнений з посади
Верховною Радою України:
1) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за поданою ним заявою про
відставку;
2) за поданням Прем'єр-міністра України (стосовно Міністра закордонних справ України та
Міністра оборони України таке подання вноситься за згодою Президента України), у тому числі у
разі наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої
перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред'явлення виконавчого
документа до примусового виконання;
3) за поданням Президента України - Mіністр закордонних ссправ України та Міністр оборони
України, у тому числі у разі наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини,
сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня
пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання;
4) за власною ініціативою.
Таким чином, ВРУ не мала права приймати самостійно таке рішення.
Задача 23
Які наслідки пягне за собою висловлення недовіри голові державної адміністрації відповідною
місцевою радою?
Постанова від 24.07.2019 по справі No 384/654/16- Згідно з частиною другою статті 19 Конституції
України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією
та законами України. Відповідно до статті 118 Конституцї України місцеві державні адміністрації
підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними
чи обласними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної
місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає
обтрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації
висловили дві третини депутатів від складу. відповідної ради, Президент України приймає рішення
про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Пунктами 28 та 29 частини 1 статті 43 Закону України No 280/97-ВР визначено, що виключно на
пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання: заслуховування звітів
голів місцевих державних адміністрацій, їх заступників, керівників управлінь, відділів та інших
структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-
економічного та культурного розвитку, бюджету, рішень ради із зазначених питань, а також про
здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;
прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації.
Які підстави для ухвалення відповідного рішення?
При цьому ані в Конституції України, ані в законах України від 21 травня 1997 р. No 280/97-ВP «Про
місцеве самоврядування в Україні» та від 9 квітня 1999 р. No 586-XIV «Про місцеві державні
адміністрації» немає посилань на підстави для висловлення недовіри голові райдержадміністрації
або на необхідність створення будь- яких обов'язкових передумов для прийняття цього рішення, у
тому числі щодо залежності висловлення недовіри голові відповідної місцевої державноi
адміністрації від результатів розвитку регіону, звіту голови місцевої адміністрації або інших
факторів.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що такі повноваження райради є
дискреційними, а тому суд не має права втручатися у внутрішню компетенцію органу місцевого
самоврядування і не може надавати оцінки i мотивам райради, з яких вона виходила,
висловлюючи недовіру голові райдержадміністрації.
Чи є висловлення недовіри голові облдержадміністрації конституційно-правовою санкцісю?
Так, оскільки аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що
містять норми, які передбачають конституційно-правову відповідальність, дозволяє зробити
висновок, що вона передбачає такі санкції 1) дострокове припинення повноважень органів
публічної влади та їхніх посадових осіб
Задача 24
Чи можна вважати призначення дострокових виборів міського голови і міської ради санкцією
конституційної відповідальності?
Санкцією конституційно-правової відповідальності і у випадку відповідальності перед державою
виступає дострокове припинення повноважень відповідних органів. Суб'єктом прийняття рішення
про дострокове припинення повноважень представницьких органів місцевого самоврядування у
випадку настання відповідальності перед державою буде виступати Верховна Рада України.
Дайте юридичңу оцінку позиції комітету Верховної Ради України.
Прямої вказівки на можливість дострокового припинення повноважень місцевої ради Верховною
Радою України в законі не має.
В ст. 76 лише передбачено, «...що Верховна Рада України може призначити позачергові вибори
сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради», за наявності відповідних
підстав. Але абсолютно логічно, що призначення таких позачергових виборів має наслідком
дострокове припинення повноважень місцевої ради попереднього скликання. Така законодавча
невизначеність вимагає більш конкретного унормування застосування відповідної санкції
Верховною Радою України. Це питання було предметом розгляду Конституційним Судом України.
Так, суб'єкт права на конституційне подання вказував на невідповідність положень ст. 78 та 79
Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», відповідно до яких Верховна Рада
України за певних обставин може призначити позачергові вибори місцевих рад та ст. 85
Конституції України, в який серед повноважень законодавчого органу не передбачається права
Верховної Ради України достроково припиняти повноваження місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів.
На думку представників суб'єкта права на конституційне подання, за логікою Конституції України
рішенню Верховної Ради України про призначення позачергових виборів ради чи сільського,
селищного, міського голови має передувати акт про припинення їх повноважень, однак вирішення
цього питання до компетенції Верховної Ради України не належить.
Розглядаючи це питання, Конституційний Суд України висловив позицію, що приймаючи рішення
про призначення позачергових виборів до відповідної ради чи сільського, селищного, міського
голови, Верховна Рада України не виходить за межі своїх повноважень, передбачених п. 30 ст. 85
Конституції України.
Цим рішенням Верховна Рада України не припиняє достроково повноваження зазначених органів
місцевого самоврядування та його посадових осіб, оскільки відповідно до Закону (частина шоста
ст. 78, частина сьома ст. 79 3акону України «Про місцеве самоврядування в Україні») вони
продовжують діяти до обрання нового складу відповідної ради та нового сільського, селищного,
міського голови. Тільки через волевиявлення виборців, а не за рішенням Верховної Ради України
припиняються повноваження відповідної ради чи сільського, селищного, міського голови.
Отже, відповідно до висловленої позиції, Верховна Рада України виступає лише ініціатором
застосування конституційної відповідальності, остаточне рішення про ії застосування буде все ж
приймати відповідна громада.
Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі дострокового
припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної,
міської, районної у місті, сільської, селищної ради, сільського, селищного, міського голови, а також
в інших випадках, передбачених законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про
добровільне об'єднання територіальних громад".
Таке рішення приймається Верховною Радою України не пізніше ніж у дев'яностоденний строк з
дня дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
відповідної місцевої ради, сільського, селищного, міського голови.
Повноваження cільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради можуть бути
достроково припинені у Випадках:
1) якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, цього та інших законів, прав і
свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень
у відповідність із законом;
2) якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені цим Законом, або
рада не вирішує питань, віднесених до її відання;
3) передбачених законами України "Про військово-цивільні адміністрації", "Про правовий режим
воєнного стану";
Задача 25
Дайте класифікацію конституціийно-правових санкцій.
В залежності від характеру наслідків, які відчуває, зазнає суб'єкт відповідальності можна виділити
такі основні форми прояву конституційно-правової відповідальності: позбавлення спеціального
статусу дострокове розформування підлеглого органу або його реформування встановлення
обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб'єктами примус
до виконання конституційних обов'язків негативна оцінка нормотворчої діяльності суб'єкта.
В залежності від особливостей механізму (процедури, процесу, реалізації конституційно-правову
відповідальність можна умовно розділити на такі види відповідальність, що реалізується у
судовому порядку (наприклад заборона діяльності об'єднання громадян, визнання закону України
неконституційним та ін..) конституційно-правова відповідальність у формі прийняття рішення
компетентним органом, який не є органом судової влади (наприклад відставка уряду в результаті
прийняття парламентом України резолюції недовіри, розформування або реформування органу
державної влади в результаті прийняття такого рішення Президентом України та ін.)
конституційно-правова відповідальність у вигляді застосування форм безпосереднього
народовладдя( наприклад, відкликання депутата за умов імперативності його мандата,
висловлення недовіри главі держави або парламенту шляхом проведення референдуму та ін)
Які підстави та процедура дострокового припинення повноважень парламенту України?
ЗУ Про статус народного депутата
Стаття 4. Дострокове припинення повноважень народного депутата України Повноваження
народного депутата припиняються достроково у разі:
1) особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
5) смерті;
6) порушення вимог частини першої статті 3 цього Закону.
Стаття 5. Порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України
1. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата відповідно до пунктів 1-
5 статті 4 цього Закону приймається у десятиденний строк за поданням комітету, до компетенції
якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради
України.
2. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами
діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за
рішенням суду.
Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні матеріали
і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду
або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду.
За дорученням Голови Верховної Ради України до суду з питання дострокового припинення
повноважень народного депутата також може звернутися Перший заступник чи заступник Голови
Верховної Ради України. Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, у разі
повернення Головою Верховної Ради України матеріалів з обгрунтуванням відмови у зверненні до
суду розглядає їх і у випадку незгоди з ними вносить пропозицію про розгляд цього питання на
засіданні Верховної Ради України.
За рішенням Верховної Ради України Голова Верховної Ради України зобов'язаний звернутися до
суду для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого народного депутата.
Верховна Рада України своїм рішенням також може зобов'язати звернутися до суду з питання про
дострокове припинення повноважень народного депутата Першого заступника чи заступника
Голови Верховної Ради України.
3. У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до Конституції
України повноваження народних депутатів припиняються з моменту відкриття першого засідання
Верховної Ради України нового скликання.
Задача 26
Які відносини є об'єктом конституційно-правового регулювання?
Обєкт конституційно-правових відносин — це закріплені і гарантовані нормами та принципами
конституційного права загальнодержавні і соціальні блага, з приводу яких суб'єкти конституційно-
правових відносин вступають в юридичні зв'язки і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та
юридичні обов'язки.
Обєктами конституційно-правових відносин є: основні засади конституційного ладу України та їх
гарантії, державний та суспільний лад, суверенітет (державний, національний, народний),
публічна влада, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя,
волевиявлення народу, форми прямої демократії, організація та функціонування системи органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, конституційні права, свободи і обов'язки
людини та громадянина, правовий статус людини і громадянина, право власності, міжнародне
співробітництво державних інституцій, політичні партії та інші громадські організації, податкова,
банківська і фінансова системи, культурно-духовні надбання окремих індивідів та суспільства
загалом, природні об'єкти (земля, рекреаційні зони, природні ресурси, атмосферний простір у
законодавчо визначених межах), адміністративно- територіальні одиниці та ін.
Предметом якої галузі національного права є відносини, врегульовані вищезазначеним
законопроектом: адміністративного, фінансового чи конституційного права?
На мою думку, лобізм є предметом регулювання конституційного права виходячи з того, що
лобіювання є насамперед інформаційним впливом на суб'єкта публічної влади.А засади
функціонування та діяльності органів державної влади є насамперед предметом конституційного
права.
У чому специфіка політичних відносин як предмету конституційного права України?
У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, які безпосередньо впливають на
складові предмета конституційно-правового регулювання, безумовний інтерес становлять також
відносини, що виникають у самій сфері державної владності, яка виявляється у процесі її
організації і здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своерідне коло їх учасників,
специфіка обєктів регулювання дають змогу говорити про їх особливості.
Задача 27
Чи є «народ», «нація», «електорат» суб єктами конституційного права України?
Субєкти конституційного права - це учасники суспільних відносин, наділені конституційною
правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного
права.
Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників
конституційно-правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності pеалізовувати
ці права і обов'язки.
До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені види
суб'єктів: 1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні
громади тощо);2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
депутати, службові та посадові особи: 3) політичні партії, громадські організації та блоки
(асоціації); 4) громадяни України, Іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5)
підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи самоорганізації
населення; 8) засоби масової інформації (ЗМІ).
Дайте розгорнуту характеристику статусу (поняття, обсяг правосуб'єктності, відносини, в
які вступає тощо) такого суб 'єкта конституційного права,як народ?
Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ.
Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ - громадяни України всіх
національностей. Український народ, згідно зі ст. 5 Основного Закону, є носієм суверенітету і
єдиним джерелом влади.
Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування і саме i Українському народу належить виключне право визначати і змінювати
конституційний лад України, яке не може бути узурпованим державою, її органами або
посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом володарювання землею, її
надрами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в
межах території України, природними ресурсами ії континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони.
Електорат - сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу,
політичної партії чи конкретної особи. Однақ, терміном народ не охоплюється тільки можливість
брати участь у виборчому прощесі. народ значно ширше поняття, народ єдиний носій влади,
первинний суб 'єкт. Тому не можна замінювати «народ» на «електорат».
Задача 28
Дайте правову оцінку такій пропозиції. Чи є вказані державні інституції суб'єктами
конституційного права, що можуть укладати подібний договір? Важливим суб'єктом
конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її
державно-владні повноваження. Органи державної влади формуються безпосередньо народом
(шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах
повноваження і мають свою внутрішню організаційну структуру.
Згідно з принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними одна від одної.
Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи може призвести до
узурпації влади. У Конституції України також визначено, що державна влада здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні принцип через розподіл владних
повноважень. Окремо слід відзначити роль інституту Президента в Україні. Згідно з
КонституцієюУкраїни пост Президента не віднесено до жодної з гілок влади, хоча він наділений
таким обсягом державно-владних повноважень, що важко переоцінити його вплив на кожну з
гілок влади.
Конституція України є первинною щодо інших нормативно- правових актів. У ній, зокрема,
визначено, що організація і діяльність органів виконавчої влади визначається виключно законами
України (ст. 92, п. 12), а повноваження і порядок діяльності уряду, інших центральних та місцевих
органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України
Таким чином, прийняття такого договору не відповідає принципу поділу влади та законності.
Хоча ці органи і є суб'єктами конституційного права, однак укладати такий договір вони не можуть.
Задача 29
Чи є джерелом українського права прецедентна практика Европейського суду з прав людини?
РатифікувавшиК онвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та врегулювавши на
законодавчому рівні практику виконання рішень ЄСПЛ окремим Законом України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» (далі — Закон), Україна
наблизилась до створення одноpідної судової практики, узгодженої з європейською правовою
системою в схожих правовідносинах. Відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція та
Протоколи до неї є частиною національного законодавства України як чинний міжнародний
договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Україна, давши згоду на
обов'язковість міжнародного договору, зобов'язується діяти таким чином, щоб не позбавити його
мети та не зробити його неможливим для виконання. Тому і ратифікована Конвенція і практика
ЄСПЛ відповідно до вищенаведеного Закону для України є джерелами права і обов'язковими до
застосування.
Якщо є, то уся чи тільки в тій частині, що стосується Украйни ? Вирішiть цей спір.
Водночас, досі iснують певні питання щодо розуміння правового статусу практики ЄСПЛ у
вітчизняній правовій системі, мають місце й різні підходи щодо застосування того чи іншого
рішення ЄСПЛ.
Так, з одного боку, iснує правова позиція, що оскільки відповідно до ч.1 ст. 46 Конвенції високі
Договірні Сторони зобов'язались виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких
вони є сторонами, прецедентний характер мають виключно рішення, в якихУкраїна була стороною
процесу.
З іншого боку, існує правова позиція, що усi pішення ЄСПЛ є джерелом права. Якщо
проаналізувати ст. 1 вищенаведеного Закону, то під практикою Суду закон розуміє усю без
винятку практику ЄСПЛ. Україна в особі відповідних її органів влади має здійснювати застосування
усієї практики ЄСПЛ, використовуючи відповідні норми Конвенції разом з рішеннями ЄСПЛ, в яких
Судом тлумачаться її положення.
Задача 29-1
Чи належать акти органів влади колишнього СРСР та УРСР до джерел конституційного права
України?
До джерел конституційного права належать: Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є
Джерелами конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або на період,
поки буде прийнято відповідні.
Задача 30
Чи підтримали б ви таку пропозицію судді-доповідача (ви — суддя Конституційного Суду
Украйни)?
На мою думку, суддя має рацію. Оскільки відповідно до частини 3 статті 5 Конституції "право
визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народу i не може бути
узурпованим державою, її органами чи посадовими особами", треба розуміти так, що лише народ
має право безпосередньо, шляхом усеукраїнського референдуму, визначати конституційний лад в
Україні, що закріплюється Конституцією, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до
Основного закону в порядку, встановленим його розділом XІII.
Чи може бути прийнятий такий законопроект?
Даний законопроект може бути прийнятий якщо буде дотримано процедуру внесення змін до
Конституціїа також буду проведено всенародний референдум. Чим відрізняються за процедурою
прийняття проекту нової Конституції України від законопроекту про викладення Конституції
Украіни в новій редакції? Прийняття нової редакції Конституції України передбачає оновлення
чинної Конституції України. А прийняття проекту нової Конституції передбачає формування нового
акту вищої юридичної сили, однак Конституція України, так само як і конституції переважної
більшості сучасних демократичних країн, зокрема і європейських, не pегламентує підстави та
процедуру прийняття в майбутныому нової Конституції держави.
Такий підхід зумовлений як потребою забезпечити стабільність конституційних положень, такі
усвідомленням того, що конституційне регулювання цих питань може стати перешкодою для
прийняття в майбутньому нової Конституції. Адже потреба у новому Основному Законі може
виникати за різних, цілком не прогнозованих ситуацій, що пов'язані з докорінними змінами у житті
суспільства - здобуттям державою незалежності, зміною політичного режиму, розділенням
держави або, навпаки, об'єднанням тощо, тобто за умов, коли фундаментальні зміни у житті
суспільства не можуть бути адекватно відображені у Конституції шляхом внесення змін до її тексту
і об'єктивно потребують закріплення у концептуально новому Основному Законі.
Тому є підстави вважати, що визначення у тексті Конституції єдиного легітимного способу
прийняття нової Конституції може розглядатись як певне обмеження суверенітету народу, його
права визначати та змінювати конституційний лад у майбутньому.
Задача 31
Наскільки, на Вашу думку, обтрунтованою є позиція Президента Украйни?
На мою домку, позиція Президента є досить обгрунтованою, оскільки порядок ухвалення нової
Конституції взагалі не передбачений законодавством України.
У чому полягає особливий захист Конституції як одна з ії ключових юридичних властивостей?
Особливий правовий захист КУ має на меті забезпечення дотримання конституційних положень,
захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними
гілками державної влади.
В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони
передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою
дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції.
Ф.В. Веніславський з цього приводу зазначає, що широкий підхід до інституційного блоку
механізму правової охорони конституції навряд чи можна вважати обгрунтованим, оскільки в
державному механізмі існує ціла низка владних інституцій, які і не можуть, і не повинні займатися
цією діяльністю (наприклад, галузеві промислові міністерства, інші центральні органи державної
виконавчої влади тощо).
Вчений висловлює сумніви у зв'язку з твердженнями окремих дослідників, що правова охорона
конституції особою здійснюсться у пасивній формі і полягає в утриманні її від тих або інших
протиправних дій, оскільки це не відповідає самій сутності цієї специфічної форми правової
діяльності, яка обов'язково передбачає певну міру активності.
Пасивну форму охорону конституції виокремлюють Т.М. Слінько та О.Г. Кушніренко, зазначаючи,
що чинна Конституція України передбачає пасивну поведінку фізичних та юридичних осіб у вигляді
вимоги дотримуватися і не порушувати Конституцію.
У нас викликають сумніви i твердження, що можливості деяких органів правової охорони можна
звести до пасивної ролі у цьому механізмі, тобто в утриманні від порушення основного закону.
Щодо громадян, то конкретних юридичних механізмів охорони у громадян немає, вони можуть
діяти лише ініціюючи такі механізми (наприклад, звернутися до Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини з проханням звернутися до Конституційного Суду України з конституційним
поданням тощо). Проте один інструмент, використовуючи який громадяни можуть сказати своє
останнє слово є, а саме — це право на непокору (право на повстання). Органи ж влади та їх
посадові особи можуть брати участь в охороні консти- туції не всі, а лише окремі і у конкретно
визначених формах, а не під час здійснення будь-якої своєї діяльності.
Що ж до судів, чи здійснюють вони охорону (захист) конституції при здійсненні правосуддя,
зазначимо наступне.
Перш за все, суди конституційної юрисдикції беззаперечно здійснюють охорону конституції.
Чи можна вважати, що її охорону здійснюють суди загальної юрисдикції?
О.В. Константий зазначає, що суди загальної юрисдикції за своєю природою організаційно і
функціонально єодним з найважливіших в державі суб'єктів правової охорони Основного Закону
України.
Задача 32
Проаналізуйте таку позицію з точки зору змісту Конституції України. Наскільки
обрунтованими, на Ваш погляд, є висловлені зауваження?
Щодо першого висловлювання: на мою думку, статті, передбачені розділом «Загальні засади» не
повинні носити обов'язковий характер, оскільки це певні стандарти до яких треба прагнути і рости
суспільству.
Так, наприклад, у ст.1 КУ Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова
держава. Ми не можемо стверджувати про те, що Україна вже зараз є такою, враховуючи
перехідний період після розпаду СРСР, нам, на відміну від інших європейських країн треба більше
приділяти розвитку громадянського суспільства, демократизму, соціальним гарантіям тощо. Тому
ми не можемо встановити обов'язковість цих положень.
Щодо другого висловлювання, то на мій погляд це досить безглуздо, оскільки не встановлено, що
якийсь розділ більш важливий ніж інший. Всі розділи конституції мають однакову юридичну силу
та важливість.
Щодо третього — то Конституція прямо зазначає :Права і свободи людини і громадянина,
закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. А отже, вони не мають бути всі закріплені у
Щодо четвертого — я вважаю, що необхідність затверджувати зміни до всіх розділів конституції
шляхом референдуму є недоречною, адже народ, виражає свою волю через представників
органів державної влади, яких він сам обирає шляхом демократичних виборів.
Задача 33.
Яким чином має бути виріишений цей спір?
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України»,
Конституційний Суд — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є
гарантування верховенства Конституції України як Основного закону держави на всій території
України. Конституційний Суд України вирішує питання щодо відповідності законів та інших
правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України й законів
України.
До повноважень Конституційного Суду Україіни (КСУ) належить вирішення питань щодо
відповідності Конституції України (конституційність) законів й інших правових актів Верховної Ради
України; актів Президента України; актів Кабінету Mіністрів України; правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, а також чинних міжнародних договорів Україіни або тих
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на іх
обов'язковість.
Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і
визначається законом.
Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної
Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Отже, було порушено процедуру прийняття закону про ліквідацію КСУ, а тому дії Президента
щодо накладення вето були цілком доречними.
Задача 34
Проаналізуйте, наскільки обрунтованим було виключення Розділу ХV з Конституції України в
цьому виданні. Яку роль в Конституції України відіграють "Перехідні положення "?
Розділи (глави) з визначенням "Перехідних положень" мають конституції багатьох країн світу, які
обрали демократичний шлях розвитку. Такі перехідні глави є у конституціях Азербайджану,
Bірменії, Казахстану, Киргизї, Молдови, Росії, а також Греції, Іспанії, Італії, Японії тощо.
"Перехідні положення" у Конституції України, як і в конституціях інших країн, закріплюють порядок
і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів
державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності
новою Конституцією України.
Надзвичайно важливе положення закріплено у п1 "Перехідних положень", згідно з яким закони та
інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності новою Конституцією, є обов'язковими у
частині, що не суперечить Конституції. Це положення означає, що протягом певного часу в Україні
буде продовжена дія багатьох законів та інших нормативних актів, як тих, що прийняті після
проголошення незалежності України, такі тих частково оновлених законів, що були прийняті ще
раніше. Скасування усіх цих законів неможливе і не потрібне. Проте необхідний науково-
експертний перегляд усього масиву чинного законодавства, виявлення у ньому прогалин і
суперечностей щодо нової Конституції, неякісних, неефективних законів з метою його
якнайшвидшого радикального оновлення.
Процес оновлення законодавства розпочався в останні роки, а найближчим часом набуде ще
більшого розвитку. Невдовзі будуть прийняті закони, що врегулюють організацію та
функціонування законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самоврядування. Серед них
такі важливі акти, як закони про Кабінет Міністрів України, про міністерства і відомства України,
про місцеве самоврядування, про судову владу тощо.
Підготовлені до прийняття проекти найважливіших кодексів: Цивільного, Цивільно-
процесуального, Господарського, Кримінального, про працю, про адміністративні проступки.
Однак все це ще попереду.
Тому протягом найближчого часу в інтересах суспільства і кожного громадянина надзвичайно
важливо, щоб усі діючі в Україні закони і нормативні акти були підпорядковані принципу
конституційності - тобто діяли тільки ті норми законів та інших нормативних актів, які не
суперечать Конституції України. Саме це і закріплено у "Перехідних положеннях".
Таким чином, я вважаю, що виключення розділу «Перехідні положення» з КУ у цьому виданні є
невірним, оскільки вин становить невід'ємну частину Конституції.
Задача 35
Проаналізуйте даний законопроект на предмет його відповідності Конституції України.
На мою думку, цей законопроект суперечить нормам конституції Україна є парламентсько —
президентською республікою, а тому Президент має обиратися народом, інакше це не буде
відповідати встановленій формі правління.
Також КУ встановлено, що Україна є унітарною державою, а також те, що державна мова -
українська. Зміни до цього розділу повинні затверджуватися всеукраїнським референдумом, що
означає про важливість цих положень.
Які існують процедури реформування тексту Основного Закону України? Розділом XII Конституції
України визначено загальний порядок внесення змін до Основного Закону України. Ст.ст. 153 - 156
визначено коло суб'єктів права законодавчої ініціативи з питань внесення змін до Конституції,
стадії розгляду законпроекту про внесення змін до Основного Закону (подання законопроекту на
розгляд Верховної Ради України, попередне схвалення, прийняття законопроекту 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради України, затвердження законопроекту про внесення змін
до розділів I, Ш та XIII всеукраїнським референдумом). Ст.ст 157— 159 Конституції визначено коло
питань, на вирішення яких поширюється юрисдикція Конституційного Суду (предмет
превентивного конституційного контролю).
Порядок розгляду проекту закону про внесення змін до Конституції визначено ст. 159 Основного
Закону, відповідно до якої законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається
Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності
законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції.
Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до
Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів
України від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155. Законопроект про внесен змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади",
розділу II "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо
схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,
якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві
третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу II "Вибори.
Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради
України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїінським референдумом,
який призначається Президентом України.
Таким чином, КУ містить два порядки внесення змін: загальний (за ст.154) та спеціальний (про
внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу II "Вибори. Референдум" i розділу XIII
"Внесення змін до Конституції України")
Задача 36
Проаналізуйте висловлену позицію, виходячи з сучасного розуміння конституціоналізму. Які
кардинальні зміни у поглядах на сутність конституції сталися із прийняттям Верховною
Радою України Концепції нової Конституції України від 19 червня 1991 року?
В. Тацій наголошує, що «конституції радянського періоду заклали законодавчу основу устрою
влади в СРСР, у республіках. Вони регулювали відносини з організації і функціонування державної
влади»
Такої самої позиції дотримується й А. Крусян, яка зазначає, що конституції УРСР та СРСР
підготували необхідну конституційноправову базу під ті докорінні зміни, які відбулися в державі та
суспільстві пiсля жовтневої революції в Росії, водночас ці закони зробили певний внесок у
формування науковопрактичної парадигми конституціоналізму, зокрема, у радянських
конституціях було закріплено демократичні принципи, прийоми і методи управління, окремі
політичні, соціальні, економічні, культурні права громадян, а також прагнення створити в Україні
соціалістичне суспільство, соціалістичного типу державу і право на основі теорії cоціалізму,
постулати якої суперечать загальним принципам лібералізму, що в свою чергу становлять
ідеологічну основу сучасного конституціоналізму.
Проте практика радянського будівництва мала позитивний досвід (наприклад, становлення і
розвиток інституту народної власності, виборність органів управління, можливість референдумів,
формування системи соціального захисту громадян тощо) щодо формування наукової та
практичної парадигми українського конституціоналізму.
Не можна заперечувати того факту, за висловом В. Копейчикова, що «Конституція УРСР закріпила
низку демократичних інституцій у межах, визначеих правлячим режимом: Україна
проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства
Конституції та чинних законів; декларувалося, що трудові колективи є важливими суб'єктами
політичного життя країни; що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є
подальше розгортання демократії; багато уваги було приділено проголошеннюправнамірів.
Однак, як показало житя, усі демократичні положення цієї Конституції здебільшого мали
формальний характер. Зберігалося і зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка
проголошувалася провідною політичною силою суспільства»
Тому я не погоджуюсь з вищенаведеною позицією, адже тодішні конституції та їх розробники всеж
таки мали прояви конституціоналізму , інша справа, що вони не діялі.
У чому полягає головний зміст сучасного українського конституціоналізму? Сучасний
український конституціоналізм грунтується на нормативно-правовій основі — Конституції та
конституційному законодавстві, конституційно-правових відносинах, конституційній
правосвідомості та конституційному правопорядку. Конституція — основний державний документ
(закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких,
виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та
громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію. Конституційне
законодавство як нормативна основа сучасного українського конституціоналізму покликане, перш
за все, закріплювати засади конституційного ладу країни.
Так, Конституція України закріплює принципи конституційного ладу, проте їх розкриття та
конкретизація повинні здійснюватися за конституційними законами. Конституційні
правовідносини-це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто
відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами
конституційно-правових норм.
За змістом це найважливіші для забезпечення життедіяльності суспільства відносини, спрямовані
на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Конституційна
правосвідомість є самостійним елементом механізму ефективної реалізації прав особистості,
заснованого на пізнанні і свідомості необхідності прямої дії норм Конституції України у формуванні
правового простору України і активної участі громадян, у правозастосовчому процесі.
Конституція України вказує: правопорядок в Україні грунтується на тому, що ніхто не може бути
примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, місцевого
самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень, які
передбачені Конституцією й законами України.
Задача 37
Підготуйте повідомлення щодо питань, поставлених у поданні.
Iсторія української конституції у часовому просторі налічує декілька століть. Біля її джерел лежать
такі відомі науковому світові пам'ятки вітчизняної правової культури, як «Руська Правда»,
«Литовські статути», акти періоду козацької держави Богдана Хмельницького (зокрема «Березневі
статті») тощо.
Будучи органічною складовою історії національного державотворення, історія українських
конституцій (політико-правові умови підготовки проектів конституцій, іхнє затвердження, дія та ін.)
певною мірою увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою
національну державність.
Безпосереднім початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м.
Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «ПРАВОВИЙ УКЛАД ТА
КОНСТИТУЦІЯ ВІДНОСНО ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО, укладені ясновельможним
паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Bійська Запорізького і генеральною
старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом запорізьким, схвалені обома сторонами і
скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня
п'ятого в Бендерах» (більше відомі сьогодні як «Конституція Пилипа Орлика»).
Даний документ передбачав створення незалежної української держави в межах етнографічної
національної території (державні кордони України описували територію, визнану як територію
української козацької держави Зборівською угодою 1649 рік), держави, в якій державну владу
(певною мірою) мали б будувати за принципом ї поділу на законодавчу (Генеральна Рада),
виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (Генеральний Суд), держави, яка визнає право міст на
самоврядування та державу, певною мірою також і соціальну, оскільки були окремі приписи щодо
соціального захисту малоімущих.
В підготовці проекту Конституції 1710 р., окрім безпосередньо гетьмана Пилипа Орлика, брали
також участь А.Войрановський , Г.Герцик, К.Гордієнко, Л.Горленко та інші відомі представники як
військових, так і духовних і світських кіл тогочасного українського суспільства. Ця Конституція після
свого прийняття діяла декілька років на Правобережній Україні (до 1714 року). Iсторія українських
конституцій середини та другої половини XIX ст., представлена двома конституційними проектами:
«Начерком Конституції Республіки» Григорія Андрузького (1848-1850 р.,) та фундаментальною
роботою Михайла Драгоманова «Вольный Союз- Вільна Спілка (1884 р.,)». Г.Андрузький —
активний член Кирило Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського
університету - бачив майбутнє України як суверенного державного утворення - складової
конфедерації слов'янських народів.
Визначний учений М.Драгоманов пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну
республіку, в якій громадянам були б забезпечені широкі особисті та політичні права, реально
створено інститут народовладдя, враховуючи як систему вищих представницыких органів, так і
органів регіонального та місцевого самоврядування.
На початку ХX ст., українську конституційно-правову думку яскраво представлено проектами
Конституції Миколи Mіхновського («Основний Закон самостійної України — Спілки народу
українського», 1905 р.) та Михайла Грушевського («Конституційне питання і українство в Росії»,
1905 р.), які в багатьох положеннях продовжили конституційно-правові традиції, закладені
М.Драгомановим.
Водночас проект М.Міхновського передбачав майбутне України власне лише як держави
самостійної, з республіканською формою правління, з оригінальною системою територіального
устрою, з інститутом Президента України як керівника держави і голови виконавчої влади.
Яскравою сторінкою історії українських конституій є період УНР — ЗУНР (1917-1923 р.), котрий
представлений як низкою конституційних актів (чотири Універсали Української центральної Ради,
Конституція УНР, закони УНР про державні символи, громадянство, національно- персональну
автономію і та ін., Тимчасовий основний закон ЗУНР, її законодавство, Акт Злуки від 18 cічня 1919
р., конституційні акти української держави гетьмана Павла Скоропадського), так і низкою
конституційних проектів (зокрема «Проект Конституції У.Н.Р.» професора Киівського університету
Отто Ейхельмана (1920 р.), проект Конституції У.Н.Р. д-ра Степана Барана (1920 р.), проект
«Конституції У.Н.Р. Правительственної комісії» (1920 р.), два проекти Конституції ЗУНР професора
Львівського університету Станіслава Дністровського — «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та
«Конституції Західно - Української Народної Республіки» (1920 р.) тощо.
Дані документи (у переважній більшості своїй) передбачали відновлення незалежної
демократичної української держави з республіканською формою правління, держави, в якій
визнано й гарантовано права особи і громадянина, права національних меншин, інститут
місцевого самоврядування, а державна влада будується за принципом її поділу на окремі гілки.
Невід' ємною складовою історії українських конституцій є акти конституційного характеру
Карпатської України (зокрема Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 р.) та документи
Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950 р., (зокрема Тимчасовий устрій УГВР
1944р.). Певний слід в історії української конституції залишили також Конституція Української РСР
1919 (1ї редакція від 1925 р.), 1929, 1937 та 1978 років.
8 грудня 2004 Верховна Рада України, схваливши законопроект № 2222- IV про внесення змін до
Конституції України від 28 червня 1996 року, дала старт конституційній реформі, яка набула
чинності з 1 січня 2006 року. Однак, 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України визнав
Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222- IV
неконституційним. Втім, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про
відновлення дії окремих положень Конституції України», «реанімувавши» таким чином
конституційну реформу 2004 року.
1) Дайте загальну характеристику конституційній реформі 2004 року, визначте її позитивні і
негативні сторони. Конституційна реформа за станом на 31 грудня2004
року юридично репрезентована Законом № 2222–
IV«Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня2004 року. В
основу даного Закону було покладенозаконопроект № 4180
про внесення змін до КонституціїУкраїни в остаточній редакції Тимчасової спеціальноїкомісії Верхо
вної Ради України по опрацюваннюпроектів законів України про внесення змін до Конституції Укра
їни від 21 червня 2004 року. Конституційна реформа 2004 р. мала забезпечити вихід України з
політичної та економічної кризи, сприяти її подальшому демократичному поступу. Та через низку
чинників скористатися перевагами парламентсько-президентської форми правління не вдалося.
Бо сталося істотне зниження рівня керованості політичними, економічними і соціальними
процесами в державі.
Позитивні моменти. 1)Що стосується персонального складу Кабінету Міністрів, то
тут, безумовно є позитивним розширення кадрових повноваженьпарламенту.
2)Позитивним моментом є розширеннястатті 78 – про несумісність депутатського мандата
з іншими видами діяльності.
3)Розширено статтю 94. Цетеж можна вважати позитивним моментом, бо вона
вносить ясність – що робити, коли президент післяповторного розгляду і ухвалення закону
не підписавйого.
Негативні моменти.
1)Системним недолікомконституційної реформи є віднесення окремих міністрівКабінету Міністрів
України до Президента України, а решти – до Верховної Ради та Прем’єр-міністра України.
Тому внаслідок нового
порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політикаУкраїни опиняються в різних
руках. 2)Проблема імперативного мандату
(проти якого виступалипредставники Венеціанської комісії). 3)Відносин міжПрезидентом і
Верховною Радою України, вони за реформою не тільки не змінюються на користьВерховної Ради,
але й переходять до більшої залежностіпарламенту від волі Президента. Тому
реформа послаблює вплив Президента в межах виконавчої гілкивлади,
але водночас в кілька разів підвищує йогоконтроль
за українським парламентом. Зрозуміло, щоцим реформа перетворює Україну у відноснонепослід
овну парламентську республіку.
Отже, навіть за умови дотримання у
2004 роцівстановленої процедури внесення конституційних змін і розробки більш вдалого механіз
му взаємодії органівдержавної влади обрана модель
навряд чи змогла б забезпечити належне функціонування державного апарату та дати можливість
українській політичній елітіскористатися усіма можливими перевагамипарламентсько-
президентської форми правління.
2) Назвіть аргументи, якими керувався Конституційний Суд України при скасуванні конституційної
реформи 2004 р. Рішення Конституційного Суду щодо скасування політичної реформи 2004 року
оголосив у п’ятницю його голова Анатолій Головін. «Конституційний Суд України вирішив: визнати
таким, що не відповідає Конституції України Закон України про внесення змін до Конституції
України від 8 грудня 2004 року №2222-IV, у зв’язку з порушенням конституційної процедури його
розгляду та
прийняття». Для ухвалення такого РішенняКонституційний Суд України мав достатньо правовихпід
став. Порушення доволі складного, але демократичного порядку внесення змін до Конституціїне
могло і не повинно було залишатися поза увагою як інституцій громадянського суспільства, так
і єдиногооргану конституційної юрисдикції, оскільки насправдіне можна побудувати дійсно демок
ратичну державу, порушуючи демократичні принципи та демократичніпроцедури.
3) Дайте конституційно-правову оцінку Закону України «Про відновлення дії окремих положень
Конституції України» від 21 лютого 2014 року.
Як відомо, 27 жовтня 2014 р. Венеціанська комісія оприлюднила свій англомовний відгук на
проект конституційних змін від П. Порошенка. Визнаючи окремі позитивні якості документа,
Комісія в цілому зазначила, що запропоновані новели сприяють не послабленню, а посиленню
конституційних позицій Президента по відношенню до виконавчої гілки державної влади та
місцевого самоврядування. Суттєвим недоліком проекту вона назвала також непрозорий,
закритий від громадської експертизи порядок його розробки. Можливо, внаслідок саме такої
критичної оцінки законопроект було офіційно відкликано з парламенту Президентом 27 листопада
2014 р.
http://khpg.org/index.php?id=1432192458
Задача 39
Особливої актуальності для України проблема теоретичного осмислення і практичного
моделювання категорії "конституційний лад" набула після прийняття Верховною Радою України 28
червня 1996 р. нової Конституції, в ч.2 ст. 5 якої вперше в історії українського конституціоналізму
було застосовано цей термін: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить
виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".
Аналіз конституційних положень, що визначають порядок внесення змін до Конституції, дозволяє
зробити висновок, що основоположні, базові цінності iснуючого в Україні конституційного ладу,
його засади закріплено в розділах I, II та ХIІ Основного Закону України, оскільки зміни до цих
розділів потребують затвердження народом на всеукраїнському референдумі (ст.156). Саме на
такій правовій позиції стоїть і Конституційний Суд України, який у мотивувальній частині свого
рішення від 11 липня 1997 р. (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України
ст. 98 Конституції України) зазначає, що засади конституційного ладу України закріплені в розділах
Конституції України, зміни до яких потребують затвердження всеукраїнським референдумом.
У мотивувальній частині іншого свого рішення — від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення
влади народом), Конституційний Суд України зазначив, що "з нормативно-правового змісту
положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і
змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову
Конституцію України".
Окремо, вважаємо, необхідно проаналізувати співвідношення понять "конституційний лад" і
"засади конституційного ладу", оскільки, на думку законодавця, саме підвищений рівень
правового захисту і стабільності останніх зумовлює підвищену стабільність існуючого
конституційного ладу в цілому. Якщо конституційний лад — це сукупність суспільних відносин, то
його "основи — це система принципів, що їх регламентують"визначають та закріплюють
найважливіші засади правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин. Іншими
словами, засади конституційного ладу — це той політико-правовий фундамент, на якому базується
весь конституційний устрій у державі. Розділи I і I Основного Закону України концентровано
закріплюють низку таких найважливіших конституційних принципів, що свідчать про гуманність і
демократичну спрямованість розвитку Української держави й суспільства.
Що стосується предмета нашого дослідження, найбільший інтерес становлять ті принципи засад
конституційного ладу, які безпосередньо регламентують підвалини організації й функціонування
державної влади в Україні, взаемовідносини різних державних інституцій між собою.
З нашого погляду, до таких фундаментальних принципів можна віднести: (а) республіканську
форму правління; (б) народний суверенітет; (в) народовладдя; (г) поділ влади та взаємодію її гілок;
(д) конституційне визначення меж державної влади; (е) законність її функціонування.
У свою чергу, для комплексного втілення в державно-правову практику України цих
демократичних принципів перш за все необхідно забезпечити ефективність самої державної
влади.
Адже від того, як вона організована, наскільки вона дієздатна, залежить і забезпечення прав і
свобод конкретної людини, і народне благо в цілому. Разом із тим практика функціонування
державного механізму посттоталітарних держав, у тому числі й України, свідчить, що органи
державної влади ще не завжди здатні ефективно виконувати свої конституційні повноваження,
забезпечувати поступальність та еволюційність розвитку держави й суспільства. Наслідком цього є
періодичне погіршення економічної ситуації в Україні протягом останніх 10-15 років, загострення
соціальних і політичних проблем, зубожіння основної маси насе-лення, а значить, і зростання
злочинності, порушення прав людини, криміналізація державних структур. Причин такого
становища є досить багато. Це й низький рівень політико-правової культури населення, і
недостатня розвиненість інститутів громадянського суспільства, в тому числі заангажованість
засобів масової інформації, недосконалість і суперечність правової системи держави, і низка інших
як об'єктивних, так i суб'єктивних чинників. Однак, з нашої точки зору, найбільш вагомою
причиною такої ситуації є конфронтаційний стиль взаємовідносин між органами державної влади,
постійні суперечки й конфлікти, що виникають між ними. Тому для України, які для інших країн
СНД, актуальним є втілення в державно-правову практику не лише принципу поділу державної
влади, а й механізмів Tісної взаємодії її гілок, у першу чергу — законодавчої, виконавчої з главою
держави, узгоджена діяльність яких відповідно до їх конституційних повноважень, спільне
вирішення найважливіших проблем державного й суспільного життя сприятимуть забезпеченню
стабільності конституційно-правового порядку. Наприклад, взаємодія Верховної Ради, Президента
й Кабінету Міністрів України у царині законодавчого регулювання суспільних відносин допоможе
гармонізувати всю правову систему, усунути прогалини в праві, підвищити ефективність механізму
правового регулювання. А виважена й продумана співпраця гілок державної влади в бюджетному
процесі, у сфері податкової політики здатна стимулювати розвиток економічних відносин,
забезпечувати розумне поєднання механізмів ринкової економіки із соціальним захистом
населення.
Це ж стосується також затвердженняй реалізації Програми діяльності уряду, кадрової політики й
усіх інших сфер суспільного життя, в яких згідно з Конституцією органи законодавчої й виконавчої
гілок державної влади зобов'язані взаємодіяти між собою. Однак взаємодія державних інституцій
зможе забезпечити стабільність існуючого конституційного ладу лише за умови, якщо у своїй
діяльності вони керуватимуться не міркуваннями політичної доцільності, а нормами Конституції й
законів України. Відповідно до ч.2 ст.19 Основного Закону країни "органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".
Іншими словами, й органи законодавчої і виконавчої гілок влади, і Президент України можуть
вступати між собою лише у відносини, прямо передбачені конституційно-правовими нормами,
інакше їх взаємодія не лише не сприятиме стабільності конституційного ладу, а навпаки,
загрожуватиме самим його підвалинам.
На жаль, за останнє десятиріччя таких прикладів з практики функціонування державного
механізму України можна навести досить багато.
У зв'язку з цим вбачаємо за необхідне коротко проаналізувати з конституційно-правових позицій
деякі приклади конфліктного стилю взаємовідносин українського парламенту, глави держави й
уряду України, оскільки практично вся новітня історія держави пронизана конституційно-
правовими конфліктами між ними, що періодич-но виникали та й зараз існують. Причому
конфліктні взаємовідносини мали місце як за часів президентства й за безпосередньої участі Л.М.
Кравчука, Л.Д. Кучми, так і Президента України В.А. Ющенка.
Слід нагадати, що перші в історії України дострокові парламентські й президентські вибори
відбулися саме в результаті політичної кризи 1993 р., яку викликав конфлікт між законодавчою й
виконавчою гілками державної влади. Його причини лежали у сфері розподілу державно-владних
повноважень між різними державними інституціями. Цей приклад наочно свідчить, що
стабільність конституційного ладу безпосередньо залежить від узгодженої діяльності органів
державної влади, а конфлікти між ними є вагомим дестабілізуючим чинником. Низка
різноманітних державно-правових конфліктів, наслідком яких була суттєва політична і правова
дестабілізація, пов'язана з президентством Л.Д. Кучми.
До найбільш помітних можна віднести такі конфлікти: а) між Верховною Радою і Президентом
України щодо розподілу державно-владних повноважень у зв'язку з при-йняттям Конституції
України у 1996 р.; б) між парламентом і главою держави стосовно проведення процедури
приведення новообраного Президента України до присяги; в) між Верховною Радою України й
урядом, пов'язаний з незадовільною оцінкою парламентом діяльності останнього під
керівництвом В.А. Ющенка, та ін.
Ці приклади свідчать, що взаємовідносини між державними інституціями в країні будувалися не
на засадах конституційних вимог, а з позицій політичних амбіцій чи політичної доцільності, що не
сприяє забезпеченню стабільності конституційного ладу в нашій державі. Не вдається налагодити
тісну співпрацю і взаємодію між вищими органами державної влади і главою держави й у сучасних
умовах. За останні два роки взаємовідносини Президента з Верховною Радою та урядом також
протікають здебільшого в атмосфері постійних державно-правових конфліктів.
Причиною цьому, на нашу думку, насампереде те, що і глава держави, і парламент, і уряд досить
часто відверто нехтують положеннями Конституції України, свідомо порушують її норми, що
пов'язано, як вбачається, з дедалі більшим поширенням конфронтаційного способу мислення
переважної більшості вітчизняних політиків. Усе це в сукупності є суттєвим дестабілізуючим
чинником як у сфері політики, так і в царині забезпечення стабільності й непорушності
конституційного устрою держави. В Основний Закон України законодавцем закладено значний
потенціал забезпечення тісної взаємодії органів державної влади, тому немає потреби займатися
пошуками якихось нових її форм та методів. Досить лише забезпечити неухильне дотримання й
виконання представниками органів державної влади приписів законів України, в першу чергу
Функціонування органів законодавчої й виконавчої влади в режимі законності, їх взаємодія в
межах чітко регламентованого правового поля найважливіші принципи правової держави й
завдання всіх гілок державної влади в Україні у справі забезпечення стабільності конституційного
ладу. В основу функціонування всього державно-правового механізму повинна бути покладена
ідея соціального партнерства. Відповідно і держава, і її владні структури мають сприяти
досягненню суспільної згоди й компромісу, формуванню балансу різних соціальних інтересів,
забезпечувати стабільність існуючого конституційного порядку. Адже "загальнолюдське
призначення держави полягає в тому, щоб бути інструментом соціального компромісу,
пом'якшення й подолання протиріч, пошуку злагоди і співробітництва різних прошарків населення
й суспільних сил, забезпечення загальносоціальної спрямованості в здійсненні нею всіх своїх
функцій"
На підставі викладеного можна зробити такі висновки: а) однією з визначальних ознак
конституційності існуючого в державі ладу є демократичність принципів формування, організації
та функціонування органів державної влади; б) стабільність існуючого конституційного ладу
забезпечується лише взаємоузгодженою діяльністю органів законодавчої, виконавчої гілок
державної влади і глави держави в межах їх конституційних повноважень; в) взаємодію
законодавчої й виконавчої гілок державної влади і Президента України можна вважати вагомим
чинником забезпечення стабільності iснуючого конституційного устрою лише за умови, якщо вона
протікає виключно в правових формах, передбачених Конституцієюй законами України; г)
недопустимими для демократичної і правової держави є застосування різноманітних
неконституційних форм і методів взаємовідносин органів законодавчої й виконавчої гілок
державної влади, оскільки вони суперечать існуючому конституційному порядку, порушують його
стабільність.
Задача 40
Дайте визначення конституційного ладу та його засад.
Конституційний лад- це цілісна система соціально-правових відносин та інститутів, які
підпорядковані моральнимі конституційним вимогам.
Засади конституційного ладу закріплюють: 1) керівні принципи; 2) базові цінності, на які
суспільство оріентується в розвитку конституційного ладу; 3) конституційно-правові норми та
інститути.
Чи не порушують народні ініціaтиви положень Конституції України?
Прокоментуйте кожну з пропозицій та спираючись на чинне законодавство обрунтуйте свою
позицію.
Щодо першого пункту: Дані ініціативи порушують встановлені КУ положення, оскільки КУ
передбачено:
Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні
засади", розділу I "Вибори. Референдум" і розділу XII "Внесення змін до Конституції України",
попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається
прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не
менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Отже, вони не можуть бути суб'єктами такої ініціативи.
Щодо другого пункту:
Стаття 5. Україна є республікою.Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
самоврядування. Зrідно з Конституцією Україна - унітарна держава. До її складу входять 24 області,
два міста республіканського значення - Киів і Севастополь - й Автономна Республіка Крим (останні
два утворення є тимчасово окупованими Російською Федерацією територіями). Унітарний статус
України закріплено статтею 2 Розділу I Конституції України. Правом ініціювати зміни цього Розділу
наділені Президент України або не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.
Ухвалювати такі зміни теж має конституційна більшість Верховної Ради - із затвердженням їх на
Всеукраїнському референдумі (стаття 156 Основного Закону), який призначає Президент України.
Таким чином, пропозиції ініціативної групи суперечать засадам конституційного ладу України,
визначеному КУ.
Щодо 3 пункту:
Право законодавчої ініціативи в українському парламенті, яке раніше поширювалося на
президента, Кабінет Міністрів і народних депутатів, пропонується розширити на народ України.
Про це йдеться в тексті законопроекту Ne1015 "Про внесення змін до ст. 93 Конституції України
(про законодавчу ініціативу народу)", внесеного президентом України Володимиром Зеленським
29 серпня, текст якого розміщено на сайті українського парламенту в п'ятницю. Законопроектом
пропонується викласти перший абзац ст. 93 Конституції в редакції, згідно з якою "право
законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить народу, президенту України, Кабінету Міністрів
України, народним депутатам України та реалізується ними у випадках і порядку, визначених
Конституцією і законами України". Ту саму статтю Основного Закону пропонується доповнити
абзацом: "Закон приймається відповідно до вимог законодавчої процедури, визначеної
Конституцією та законами України".
У пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що метою запропонованих
законопроектом змін є забезпечення ефективного механізму законодавчої ініціативи в Україні
шляхом розширення переліку її суб'єктів. Необхідність ухвалення законопроекту обгрунтовується
тим, що визначений Конституцією перелік суб'єктів права законодавчої ініціативи "є звуженим і
позбавляє можливості виступати таким суб'єктом безпосередньо народ України як єдине джерело
влади". В Україні поки що немає законодавчого механізму реалізації пропозиції щодо наділення
народу правом законодавчої ініціативи.
Задача 41
Чи відповідає таке рішення засадам конституційного ладу України? Обгрунтуйте свій позицію
Відповідно до ст. 106 КУ:
Президент України на основі та на виконання Конституції i законів України видає укази і
розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Отже, прийнявши таке
рішення міська рада фактично порушила норми КУ. Враховуючи те, що засади конституційного
ладу визначаються народом, на всеукраїнському референдумі, міська рада не має такого права як
приймати рішення Про забезпечення стабільності суспільно-політичної ситуації та засад
конституційного ладу України.
Задача 42
Чи не призведе введення такого порядку обрання Президента України до зміни конституційного
ладу України та до обмеження права народу здійснювати свою владу безпосередньо?
Прямі вибори стали у XX столітті невід'ємною рисою демократичних держав, а там, де надалі
існують непрямі вибори, колегії виборщиків практично не приймають рішень, а лише
ратифіковують раніше виражену у загальних виборах волю виборців
На мою думку, це не порушує встановлені конституційні засади, однак для впровадження такого
виду виборів в Україні поки є поганим кроком, адже слабкий розвиток інститутів громадянського
суспільства, демократизму, не дає змогу цілком довірити призначення президента виборщиками.
Також КУ встановлюється: Президент України обирається громадянами України на основі
загального, рівного і прямоговиборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять
років.
Таким чином, вважаю недоцільним та необгрунтованим прийняття такої системи виборів.
Висловіть власну думку з цього приводу.
На мою думку, таке включення до КУ статей щодо входження держави до міждержавного
об'єднання має місце бути, оскільки Україна взяла вектор на Європейський Союз у своїх
міжнародній політичній діяльності, проте запровадження таких норм має бути відповідно до
закону, тобто шляхом дотримання процедури внесення змін до КУ.
Наведіть аргументи щодо позиції народних депутатів.
Щодо включення до преамбули- на мій погляд, це не зовсім доречно, оскільки тоді ці норми
будуть нести лише декларативний характер, що ускладнить процедуру, коли вона стане
необхідною, та не будуть нести за собою ніяких юридичних наслідків
Які існують сучасні підходи до парадигми державного суверенітету в аспекті посилення
глобалізаційних та інтеграційних процесів?
Зважаючи на дискусійність питання, кожна теоретична школа також має свій особливий підхід до
визначення впливу глобалізації на державу та національний суверенітет.
Політичний реалізм визначає суверенітет як наявність у держави вищої влади для вироблення і
реалізації законів. Посилення економічних та інших зв'язків може зробити держави більш
взаємозалежними, але це не стосується державних систем, тому держави зберігають свій
суверенітет, глобалізація не робить безглуздою їхню боротьбу за політичну владу, не зменшує
значення використання сили або збереження балансу сил відповідно до їх національних інтересів.
Але зміна регулятивної ролі держави спричиняє трансформації державної ідентичності, отже й
зміни змісту суверенітету.
На думку вчених ліберального напрямку, поняття національного інтересу не існує,, ним
маскуються інтереси домінуючих бюрократичних груп. Держави вимушені вести постійні
переговори з усіма акторами світової арени, в результаті чого свобода їхніх дій серйозно
обмежується. Глобалізація не залишає місця для національних інтереcів, сама держава відходить
на задній план,оскільки починають переважати інтереси світового громадянського суспільства.
Неомарксизм піддає сумніву положення про те, що суверенітет може бути відокремлений від
світової економічної системи, адже всі держави вимушені грати за правилами, визначеними
міжнародною капіталістичною економікою. Згідно з цією теоpією, саме суверенітет поступово
знищується глобалізацією, оскільки глобальні економічні процеси обмежують спроможність
держави визначати та проводити незалежну економічну політику.
3 погляду конструктивізму, суверенітет — це не якась об'єктивно існуюча даність, яка послідовно
та неухильно поширює свій вплив у світі, а норма, яка розповсюджується лише тому, що цьому
процесові сприяє певний тип міжнародної системи. Поширення державного суверенітету не
однотипне: він може втілюватися в різних формах.
Функціоналізм розглядає національну державу як надмірно вузьке явище, оскільки вона
неспроможна упоратися із складними проблемами, які можуть бути вирішені лише на рівні
міждержавного співробітництва. На думку функціоналістів, інтеграція держав у ширшу спільноту
можлива лише через поступове відмирання їхніх суверенітетів. Вони передбачають, що в
перспективі тривалої еволюції, відносини між державами стануть настільки тісними, а їхня
взаємозалежність настільки високою, що будь- який збройний конфлікт стане неможливим .
Таким чином, визначення поняття державного суверенітету та подальшої долі держави різними
політичними школами полягає в існуванні двох теоретичних підходів формалістичного
(суверенітет є постійним, сталим інститутом) та сутнісного (суверенітет є історично гнучким, таким,
що може зазнавати змін).
Вкажіть юридичні гарантії державного суверенітету та їх відображення в конституційному
праві України
Державний суверенітет України забезпечується низкою спеціальних юридичних засобів. Під
юридичними гарантіями державного суверенітету автор розуміє засоби та умови забезпечення
державного суверенітету, закріплені у спеціальних нормах права, а також інституційну складову
реалізації даних норм. При цьому він виділяє дві групи юридичних гарантій державного
суверенітету: 1) нормативно-правові гарантії закріплені у Конституції України засади, на яких
грунтується суверенітет Української держави (державний суверенітет, народний суверенітет
(повновладдя народу), територіальна цілісність, поділ влади, верховенство права, єдине
громадянство); 2) організаційно-правові гарантії сформовані відповідно до Конституції та законів
України державно-владні інститути (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів
України, Конституційний Суд України).
У чому полягають особливості регулятивного впливу Преамбули Конституції України?
преамбула є особливою частиною Конституції в ній вказується суб' єкт прийняття Конституції,
відображаються iсторичні та суспільно-політичні передумови, мотиви, цілі та завдання прийняття
Конституції як акта установчої влади народу, а також найважливіші принципи і цінності, на яких
грунтується Конституція і для забезпечення реалізації яких вона приймається.
Положення преамбули є ідеологічними і засадничими. Вони прямо кореспондуються з багатьма
іншими положеннями Конституції, в тому числі закріпленими в розділі І «Загальні засади». Так,
положення преамбули про прагнення розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову
державу деталізовано у статтях 1, 6, 8, 19, про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її
життя — у статтях 3, 8, 13, 15, 16, про вираження суверенної волі народу у ст. 5 Конституції.
Характерною особливістю преамбули Конституції є те, що в ній зафіксований історичний момент
прийняття Конституції. Преамбула комплексно відображає ті передумови, мотиви та цілі
прийняття Конституції, які iснували на той час. Відтак, положення Конституції перебувають у
тісному взаємозв'язку з її преамбулою. Крім того, преамбула дає змогу краще зрозуміти
оригінальний (справжній) зміст конституційних норм, який закладався в них на момент прийняття
Конституції. Тож для органу конституційної юрисдикції з'ясування глибинної суті положень
преамбули та їх значення є необхідним ще й для правильного тлумачення норм Конституції та
здійснення функції з її охорони.
Закріплення свроатлантичного політичного курсу України в Конституції України.
У цілому підтримуючи доцільність декларування европейського курсу України на рівні преамбули
Конституції, експерти Центру політико-правових реформ вказують на низку застережень щодо
пропонованої ініціативи. На жаль, під час підготовки конституційних змін цього неможливо було
зробити.
Так, конституційні зміни в Україні вчерго підготовлені Главою держави в закритому режимі поза
межами інклюзивного процесу. Як експертна спільнота, так й суспільство в цілому побачили
конституційні зміни вже на сайті Парламенту у вигляді внесеного законопроекту. При цьому при
Президентові України створено консультативно- дорадчий орган Конституційна комісія для
напрацювання конституційних змін. Проте цей законопроект пройшов повз неї — він нею як не
напрацьовувався, так і не обговорювався. Референдуму щодо євроатлантичного курсу України не
проводилося, і неможливо провести сьогодні в Україні, оскільки Закон «Про всеукраїнський
референдум» навесні 2018 року був визнаний Конституційним Судом неконституційним повністю
і, відповідно, втратив чинність. А Парламент до цього часу не спромігся ухвалити новий закон та
врегулювати процедуру проведення референдумів в закон та врегулювати процедуру проведення
референдумів в Україні.
На наш погляд, саме таке закрита процедура підготовки конституційних змін вчергове стала
причиною низки помилкових та сумнівних пропозицій. Так, можна виділити такі недоліки:
У тексті законопроекту вживається термін «повноправне членство» України в Європейському
Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Статутні документи цих організацій не
містять поняття «повноправного членства», що наштовхує на сумнів про коректність вживання
запропонованого терміна в тексті Конституції України. Законопроект пропонує викласти пункт 5
частини першої статті 85 Конституції України в такій редакції: «До повноважень Верховної Ради
України належить ... визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного
курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації
Північноатлантичного договору». Пропонована редакція пункту 5 частини першої статті 85
Конституції України, на наш погляд, породжує проблему неоднозначного тлумачення вказаних
повноважень Парламенту, а отже, не відповідає принципу правової визначеності.
Так, не зрозуміло, як читати повноваження Парламенту: «До повноважень ВРУ належить
визначення реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в
Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору» чи «До повноважень ВРУ
належить визначення засад реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного
членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору».
При цьому незрозумілість виконання запропонованих повноважень Парламенту поглиблюється
сьогоднішньою парламентською практикою реалізації пункту 5 частини першої статті 85
Конституції України через розробку та ухвалення окремого Закону «Про засади внутрішньої та
зовнішньої політики», у якому, до речі, і закріплений євроатлантичний курс України.
Отже, виникає питання, чи має Парламент ухвалювати ще окремий закон про засади реалізації
стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі
та в Організації Північноатлантичного договору, чи в кожному законі враховувати необхідність
реалізації стратегічного курсу держави.
Законопроект пропонує доповнити статтю 102 частиною третьою такого змісту: «Президент
України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства
України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору». В українському
конституційному механізмі розподілу влади виникає питання, якими інструментами Президент
буде гарантувати реалізацію вказаного державного курсу. Це може породжувати конфлікти між
Парламентом та Президентом, Президентом та Урядом та навіть призводити до конституційних
криз. На можливості розбалансування механізму державної влади в своїх окремих думках вказали
судді Конституційного Суду, зокрема М. Гультай. Закріплення в тексті Конституції України назв
міжнародних організацій, а саме Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного
договору (за умови ухвалення пропонованих конституційних змін) може спричинити
невизначеність стратегічного курсу держави за умови зміни назви однієї з цих або відразу обох
організацій, що не залежить від України. На це звертає увагу судя М. Мельник у своїй окремій
думці, де вказує, що закріплення назв міжнародних організацій в Конституції не є належно
обгрунтованим та виправданим.
Виникають спірні питання щодо зміни преамбули Конституції як в аспекті порядку внесення змін
до неї (розділ XIII Конституцію не врегульовує це питання), так і щодо зміни змісту преамбули як
частини Конституції, яка відображала певний історичний момент ухвалення Конституції України.
На це звертають увагу аж п'ять суддів КСУ у своїх окремих думках.
Задача 44
Висловіть власну позицію з цього приводу.
На мою думку, це не синонімічні поняття виходячи з наступного.
Дайте визначення поняттям «суверенітет» та «незалежність» та їх співвідношення.
Державний суверенітет — верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних
відносинах. Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади,
яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі
всього населення територї. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її
непідпорядкованість будь- якій зовнішній владі, владі інших держав. Тобто, поняття суверенітету
ширше, і включає в себе незалежність.
Які внутрішні та зовнішні аспекти державного суверенітету?
До основних суверенних прав держави, що розкривають зміст внутрішнього суверенітету,
належать права на: законодавче регулювання суспільних відносин; запровадження системи
державних органів, громадянства, грошової одиниці; стягнення податків і зборів; установлення
адміністративно-територіального поділу; розпорядження своєю теритоpією і природними
ресурсами; застосування правового примусу; створення збройних сил тощо.
Зовнішній суверенітет конкретизується у правах: на укладення міжнародних договорів;
підтримання дипломатичних відносин з іншими державами; оголошення війни та укладення миру;
здійснення юрисдикції стосовно громадян, що перебувають за межами території держави;
здійснення діяльності у виключній економічній зоні і на континентальному шельфі; участь у роботі
міжнародних організацій тощо.
Проаналізуйте Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності
України, визначте правову природу вказаних нормативних актів, історичні передумови їх
прийняття та вплив на Конституцію України робити перші кроки до незалежності.
Восени 1989 р. на сеcії Верховної Ради уРСР, обраної ще за "застійних" часів, були прийняті
pішення щодо нових підходів до виборів, зокрема, було знято представництво від громадських
організацій, у тому числі кПу. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада прийняла також Закон української
Радянської Соціалістичної Республіки "Про мови в українській РСР" (ЦДАВО України, ф. 1, оп.16,
спр.4369, арк. 99-115), згідно з яким українська мова проголошувалася державною, і хоча у
порівняні з аналогічними законами республік Балтії, він був дуже ліберальним і за російською
мовою зберігалися широкі права, Закон став першим вагомим здобутком національно-
демократичних сил та важливим кроком на шляху до незалежності.
15 травня 1990 р. уперше в історії УРСР Верховна Рада почала працювати як постійно діючий
парламент. У той же день приймаються постанови про Президію першої сесії Верховної Ради
української РСР дванадцятого скликання, обрання мандатної комісії, про Секретаріат та про
обрання лічильної комісії Верховної Ради української РСР дванадцятого скликання, а 23 травня —
постанова про порядок денний сесії. Згідно з цією постановою до порядку денного сесії було
включено 36 питань, у тому числі й питання: декларація про суверенітет українсбкої РСР (саме так
сформульовано в документі). 29 травня після обговорення доповіді Голови Ради міністрів уРСР В.
Масола Верховна Рада приймає постанову "Про політичне, соціально- економічне та екологічне
становище України", в якій констатується, що "соціально- економічне становище в республіці є
кризовим, екологічна обстановка в більшості регiонів перебуває в загрозливому стані, а в деяких
катастрофічна". Уряд не забезпечує реалізацію планів соціально-економічного розвитку, інших
програм та заходів, "від яких безпосередньо залежить підвищення добробуту населення україни.
Багато життєво важливих для республіки питань, зазначається далі в постанові,-не знайшли
позитивного вирішення в умовах централізованої планової економіки та відсутності реального
державного суверенітету". Шлях виходу з кризи діяльність в умовах політичної і економічної
самостійності республіки, отже, вже 29 травня стало зрозумілим декларації бути! Але період до 16
липня — дня прийняття декларації — видався напруженим.
12 червня парламент приймає постанову, якою утворюються 23 постійних комісії Верховної Ради
української РСР і серед них — комісія з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і
міжнаціональних відносин, а постановою від 28 червня обирається коміcія з питань державного
суверенітету, міжреспубліканських i міжнаціональних відносин у складі 22 осіб. Доречно додати,
що 7 із 23 постійних комісій очолили, за пропозицією В. Івашка, представники опозиційних сил. У
той же день, 28 червня, на сесії розпочинається обговорення питання про декларацію. у протоколі
N58 зазначено "Слухали: Питання щодо декларації про суверенітет української РСР. Про порядок
розгляду вищезазначеного питання" та "обговорення проектів документів до питання декларація
про суверенітет української РCP". Обговорення проектів продовжувалося на засіданнях 29 червня,
5, 6, 9 липня 1990 р. Паралельно з обговоренням у сесійній залі йшла копітка робота в постійних
комісіях, що засвідчують протоколи їх засідань, до яких додаються зауваження та пропозиції до
проекту декларації, у цих документах знаходимо інші (у порівняння з формулюванням порядку
денного сесій) назви декларації. Так, у протоколі N3 засідання комісії Верховної Ради української
РСР з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин від 4
липня 1990 р. йдеться про проект декларації про державний суверенітет України.
У цей же час республікою прокотилася нова хвиля шахтарських страйків. на засіданнях 5 та 6 липня
депутати не тільки обговорювали проект декларації, а й розглядали питання про становище, що
склалося в шахтарських регiонах. на обговорення виносилося також питання про участь народних
депутатів української РСР - делегатів XXVIII 3'ізду КПРС у його роботі. Події на XXVIII 3'їзді КПРС, що
розпочався 2 липня, несподівано призвели до заміни Голови Верховної Ради УРСР. М. С. Горбачов
вирішив висунути В. Івашка на нововведену посаду заступника Генерального Секретаря Цк КПРС.
Верховна Рада УРСР на вимогу опозиції запропонувала відкликати зі з'ізду кПРС народних
депутатів української РСР — делегатів XXVIII 3'ізду КПРС для участі в роботі сесії, що розглядала
декларацію про державний суверенітет україни (проголосувало більше 300 депутатів, у тому числі
близько 200 комуністів). Опинившись перед важким вибором, В. Івашко подав у відставку з посади
Голови Верховної Ради УРСР. У своїй заяві від 9 липня 1990 року він пояснив свою позицію: "..
приходжу до висновку, що зараз не маю в Верховній Раді УРСР надійної опори для здійснення
програми економічного, соціального і культурного відродження України, як я її собі розумію.
оголошую про свою відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР з сьогодняшнього дня 9 липня
1990 року".
У той же день, 9 липня, 270 голосами "за" Верховна Рада ухвалює рішення: "прийняти проект
декларації про суверенітет української РСР за основу, передати в комісії для доопрацювання з
урахуванням зауважень і пропозицій, висловлених народними депутатами української РСР, і
внести на сесію для постатейного голосування".
Постатейне обговорення і голосування проекту декларації розпочалося на засіданні 11 липня
(документи, що зафіксували цей процес також зберігаються в ЦДАВО України).
16 липня голосами 355 депутатів Верховна Рада Української РСP прийняла Декларацію про
державний суверенітет України. Проти виступили всього 4 депутати, 1 утримався. В цей же день у
постанові "Про день проголошення незалежності україни", "підтверджуючи iсторичну вагомість
прийняття декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року", Верховна Рада
ухвалила "вважати день 16 липня днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати
його як державне загальнонародне свято України".
Важливий крок до незалежності було зроблено. декларацією було проголошено верховенство
конституції та законів республіки на території УРСР, виключне право народу України на володіння,
користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і
науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю ії народу. Україна мала
стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних
принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларацією фактично
впроваджувався принцип подвійного громадянства. Принципи, проголошені в ній, мали лягти в
основу нового союзного договору.
До наступного кроку— акту проголошення незалежності україни — залишалося більше року. 24
серпня 1991 р. Верховна Рада конститу ційною більшістю голосів- 346 народних депутатів "за", 4 —
"проти", при незначній групі тих, що утрималися, схвалила акт проголошення незалежності
України. Волевиявленням українського народу на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.
цей доленосний вибір було підтверджено. на питання: "Чи підтверджуєте ви акт проголошення
незалежності України?", ствердну відповідь "так, підтверджую" — дали 92,32 % з тих, що взяли
участь у голосуванні. Ці унікальні документи нині також у складі національного архівного фонду
україни. отже — далі буде.
Задача 45
Які існують військові гарантії державного суверенітету України?
національна безпека та оборона України є одним із найбільш важливих елементів державного
суверенітету в сучасних умовах, оскільки обов'язковою умовою існування, розвитку та
самозбереження будь-якої держави є здійснення комплексної цілеспрямованої політики щодо
захисту її національних інтересів, що забезпечує певний правовий стан (режим) держави стан
національної безпеки та оборони. Доволі часто національна безпека характеризується як стан
захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих
внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. Тобто цей стан гарантує
захищеність життєво важливих інтересів особи (її прав і свобод), держави (Її конституційного ладу,
суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів) та суспільства
(його матеріальних і духовних цінностей) від внутрішньої та зовнішньої загроз .При цьому до
основних елементів національної безпеки відносять безпеку політичну, економічну, воєнну,
екологічну, гуманітарну, демографічну, інформаційну та ін.
Не слід забувати, що події 11 вересня 2001 р. у США, систематичні терористичні акти в 2001-2011
рр. у країнах Південної Азії та Близького Сходу, зокрема в Афганістані та Iраку, терористичні акти в
Лондоні та Мадриді 2005 р., масові заворушення громадян африканського та азійського
походження у Франції в 2005-2006, 2008 p., в Англії 2011 р., У США (Бостоні) 2013 р., розкриття
новихі нових терористичних мереж у Великій Британії, Німеччині, США та інших країнах світу
засвідчують про невпинне зростання зовнішніх і внутрішніх загроз державному суверенітету
фактично всіх країн світу, незалежно від їхньої зовнішньої політики,рівня економічного розвитку,
сталості громадянського суспільства та розвитку національних правових систем. Тероризм
«урівняв» усі держави світу, ставши на сьогодні основною загрозою національній безпеці та
обороні білышості країн світу.
Це обумовило визнання національної безпеки та оборони однією з найвищих конституційних
цінностей сучасності, а водночас- одним із найважливіших факторів забезпечення державного
суверенітету. Переважна більшість демократичних держав світу закріпила у своїх конституціях і
конституційних актах положення про режим національної безпеки і право- суб'єктність учасників
конституцій- ного процесу, до чиїх повноважень віднесено функцію гарантування національної
безпеки України. Не стала винятком і Конституція України, яка в ст. 17 закріпила положення про
загальні засади та основні складові системи національної безпеки України. Зокрема, ч. 1 ст. 17
Основного Закону визначила, що захист суверенітету і територіальної цілісності України,
забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави,
справою всього українського народу.
Оскільки відповідне конституційне положення належить до розділу І «Загальні засади» Основного
Закону, який прийнято вважати нормативним втіленням основ конституційного ладу України, то
основи національної безпеки та оборони Украіни слід відносити до інститутів, які уособлюють
конституційні основи суспільного та державного ладу України, виступають одним із
основоположних елементів системи забезпечення державного суверенітету.
До військових гарантій державного суверенітету України слід, у першу чергу, віднести наявність у
неї власних Збройних Сил. Складовою частиною цих гарантій є також норми, якими
регламентується розміщення на території України іноземних військових баз.
Що собою передбачає дозвільний та заборонний підхід щодо розташування іноземних баз на
території держави?
Загалом, у регламентації військових гарантій державного суверенітету є два підходи: заборонний
та дозвільний. Перший з них не передбачає можливості розташування в країні іноземних
військових баз.
Другий, навпаки, передбачає таку можливість. Конституція України втілює у собі концепцію
«заборонного» підходу, за винятком дозволу на розташування в Україні бази Чорноморського
флоту Росії. Даний відступ від загального правила є виправданою даниною традиції братських
стосунків між українським та рoсійським народами. Доцільність його пролонгації буде залежати
від політичного курсу Української держави, який має визначатися виключно народним
волевиявленням. Забезпечення національної безпеки України полягає у захисті її державного
суверенітету, територіальної цілісності,
Що ж стосується загроз державній безпеці України, то вони походять нині не стільки від іноземних
держав, скільки від міжнародних та внутрішніх злочинних угруповань. Особливу небезпеку тут
становить міжнародний та внутрішній (сепаратистсыкий) тероризм, незаконні військові
формування, нелегальна торгівля зброєю тощо. 3 огляду на європейську тенденцію «розмивання»
суверенних прав держав, помітно знизилась роль військової складової гарантій іх суверенітету.
Тобто функція збройного захисту державного суверенітету поступово перекладається на військові
блоки (союзи), які виступають не лише гарантами порядку і миру, але й здатні набагато краще
використовувати воєнні ресурси.
Задача 46
Яка практика органів конституційної юрисдикції зарубіжних країн в аспекті перевірки ними
конституційності реалізації права народу на самовизначення?
У Мадриді остаточно визнали нелегітимним ухвалений каталонським парламентом закон про
проведення референдуму щодо незалежності регіону від Іспанії. вівторок, 17 жовтня,
Конституційний суд Іспанії оприлюднив відповідну ухвалу, в якій закон названо "недійсним",
передає інформагенція dpa.
У рішенні суду наголошується, що каталонський парламент у незаконний спосіб значно перевищив
свої повноваження, ухвалюючи цей закон. Фактично влада Каталонії перебрала на себе
повноваження центральної влади у Мадриді, зазначається в ухвалі суду.
Крім того, каталонський закон суперечить принципам конституції Іспанії, котра передбачає
"непохитну єдність іспанського народу", наголошується у вердикті суду.
Які існують юридичні гарантії державного суверенітету України?
Державний суверенітет України забезпечується низкою спеціальних юридичних засобів. Під
юридичними гарантіями державного суверенітету автор розуміє засоби та умови забезпечення
державного суверенітету, закріплені у спеціальних нормах права, а також інституційну складову
реалізації даних норм.
При цьому він виділяє дві групи юридичних гарантій державного суверенітету: 1) нормативно-
правові гарантії — закріплені у Конституції України засади, на яких грунтується суверенітет
Української держави (державний суверенітет, народний суверенітет (повновладдя народу),
територіальна цілісність, поділ влади, верховенство права, єдине громадянство); 2) організаційно-
правові гарантії — сформовані відповідно до Конституції та законів України державно-владні
інститути (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний
Суд України).
Яку небезпеку для держави становить міжнародний та внутрішній (сепаратистський)
тероризм?
Правову основу протидії з тероризму та його фінансування становлять Конституція України, Закон
України «Про боротьбу з тероризмом» (від 20.03.2003 No638-IV), Закон України «Про запобігання
та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (від 14.10.2014 No1702-
VII) Кримінальний кодекс України (від 05.04.2001 No2341-Ш), Mіжнародна конвенція про боротьбу
з фінансуванням тероризму 1999 року (Конвенцію ратифіковано із заявою Законом України від
12.09.2002 No149-IV), Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію
доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму (Конвенцію ратифіковано
з заявами і застереженнями Законом України від 17.11.2010 No2698-VI), Міжнародні стандарти
боротьби з відмиванням доходів та фінансуванням тероризму і розповсюдженням зброї масового
знищення — РекомендаціїФАТФ 2012 року, а також інші нормативно-правові акти, що
приймаються на виконання законів України.
3 часу останнього дослідження питань тероризму та його фінансування, проведеного
Держфінмоніторингом у 2014 році, основні тенденції щодо ризиків та загроз не зазнали
кардинальних змін. Більш того, на даний час, ризики поширення тероризму та сепаратизму в
Україні залишаються актуальними з огляду на наявність низки зовнішніх та внутрішніх чинників, які
негативно впливають на стан національної безпеки держави.
До зовнішніх чинників відносяться: збільшення активності міжнародних терористичних
організацій, формування сепаратистських ідей, організація та фінансування дій, спрямованих на
порушення суверенітету та територіальної цілісності країни.
До внутрішніх — наявність у незаконному обігу значних обсягів зброї та боєприпасів, збільшення
радикалізації суспільства, тощо. За напрямком протидії міжнародному тероризму потенційні
загрози зумовлені воєнними діями та терористичною активністю на Близькому Сході, в Північній
Африці і Центральній Азії та спрямуванням з боку міжнародних терористичних організацій
активності до країн ЄС.
Зокрема, на даний час, Україна розглядається більшістю міжнародних терористичних та релігійно-
екстремістських організацій, передусім ІДІЛ, як транзитна територія для переправлення своїх
бойовиків до зон збройних конфліктів, переховування терористів від правоохоронних органів
інших держав, залучення та підготовки своїх прихильників, фінансового та іншого матерiального
забезпечення своеї протиправної діяльності.
Зазначене призводить до спроб збільшення присутності на території України осіб, що брали участь
у бойових діях у складі підрозділів МТО та незаконних збройних формувань на території іноземних
держав, а також перебувають у міжнародному розшуку за вчинення злочинів терористичного
характеру.
При цьому, наявні тенденції до подальшого незаконного виїзду зазначеної категорії осіб до країн
Європейського Союзу або участі в організації на території нашої держави протиправної діяльності
загальнокримінального характеру. Зазначене завдає суттєвої шкоди міжнародному іміджу України
та сприяє дестабілізації стану в державі. Специфіка терористичної активності в Україні направлена
в першу чергу на підбурювання до сепаратистських проявів населення Східної та Південної
України. Для цього використовуються різні методи: . численні залякування (вибухи, диверсії і т.д.
по всій території України); . застосування важкого озброєння в тому числі проти мирного
населення; . використання цивільних в якості «живого щита» на території ОРДЛО (коли вогонь
ведеться з території дитячих садків, шкіл, житлових будинків); * перешкоджання роботі
міжнародних організацій (ООН, ОБСЕ) на території ОРДЛО; . використання різноманітних
інформаційних джерел, зокрема Інтернету, з метою пропаганди, вербування, фінансування, тощо.
Із зовнішніх джерел провокуються сепаратистські настрої в Україні, зокрема в її окремих регіонах,
в першу чергу південних і східних, у зв'язку з чим проводяться інформаційні кампанії та операції,
провокуються і заохочуються відповідні настрої та ініціативи на місцях, формується негативний
імідж уряду країни серед населення та дискредитація в очах міжнародного суспільства.
Радикалізація суспільно-політичних відносин і знаходження у незаконному обігу значних обсягів
засобів ураження значно підвищують терористичні загрози. На території України непоодинокими є
випадки застосування або спрацювання вибухових пристроїв.
Оцініть дії Російської Федерації з точки зору додержання нею загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права.
27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, що підтверджує
територіальну цілісність України. Документ був підготовлений делегаціями Німеччини, Канади,
Коста-Ріки, Литви, Польщі та України. У резолюції підкреслюсться, «що референдум, проведений в
Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014, не маючи законної сили, не
може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або міста
Севастополя».
Члени Генеральної Асамблеї підтвердили свою прихильність суверенітету , політичній
незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах. Вони
закликали всі держави «відмовитися і утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне
порушення національної єдностi і територіальної цілісності України, в тому числі будь-яких спроб
змінити кордони України за допомогою загрози силою або її застосування або інших незаконних
засобів».
У резолюції також міститься заклик до країн не визнавати будь-яку зміну статусу Автономної
Республіки Крим і Севастополя та утримуватися від будь-яких дій, які можна було б витлумачити як
визнання зміни статусу. Автори документа закликають сторони негайно взятися до мирного
врегулювання ситуації щодо України шляхом прямого політичного діалогу, виявляти стриманість,
не вдаватися до односторонніх дій і войовничої риторики, які можуть посилити напруженість, і
повною міpою брати участь у міжнародних посередницьких зусиллях.
На відміну від рішень, прийнятих в Раді Безпеки ООН, носять обов'язковий характер, резолюції
Генеральної Асамблеї мають рекомендаційний характер.
Задача 47
Що собою передбачають суверені права держави?
Держава має суверенні права: право війни і миру; право видавати закони; право формувати
державні органи; право визначати свою атрибутику (символіку та ін.); право встановлювати
податки; право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;
право вступати до міждержавних союзів та ін.
Якими суверенними правами володіє Україна?
Усі, зазначені вище. Перелік суверенних прав є необмеженим через те, що за своєю юридичною
сутністю суверенітет держави невичерпний та надає своєму народу широку свободу у виборі
шляху в процесі самовизначення та розвитку своеї державності. Невичерпність суверенних прав
характерна тільки суверенній державі. Адже державний суверенітет створює беззаперечну
презумпцію повноти політичної правосуб'єктності держави, верховенства, неподільності та
незалежності державної влади.
Чи обмежує передача суверенних прав суверенітет держави?
Важливою характеристикою європейської інтеграції на всіх етапах розвиток Союзу слід визначати
наявність стійкості тенденції до поступового набуття ним дедалі більше ознак наддержавного
утворення внаслідок послідовного самообмеження держав-членів ЄС в обсязі здійснюваних
суверенних прав та делегування права їх реалізації на наднаціональний рівень.
Для сучасного етапу європейського державно-правового розвитку характерно:
- збереження державами-членами за собою статусу суверенної держави в його конституційно-
правовому і міжнародно-правовому сенсі, а також самостійна реалізація низки суверенних прав,
що дозволяє їм певною мірою не допускати втручання інститутів Європейського Союзу у внутрішні
справи і проводити за потреби незалежну зовнішню політику;
- існування «суверенітету» ЄС, що складається з прав реалізації суверенних прав і окремих
повноважень, переданих йому урядами держав-членів;
- поєднання колективно виробленої політики на рівні інститутів ЄС з відносно автономною
політикою держав- членів;
- здійснення управлінських функцій через мережі суб’єктів, які включають національні уряди,
наднаціональні інститути, регiональні уряди та інститути громадського суспільства;
- безпосередня участь громадян ЄС у виборах Європейського парламенту, який поступово
розширює свої повноваження, наближаючись за роллю і виконуваними функціями до
національного парламенту;
- співпраця національних, наднаціональних і субнаціональних владних структур щодо прийняття
найбільш важливих рішень з усе більш широкого кола важливих питань суспільного життя.
Концептуалізація багаторівневої структури управління ЄС і держав-членів, що його утворюють,
стала результатом поступового досягнення компромісу між прибічниками, з одного боку, ідеї
федерації ЄC і, з другого перетворення його на нехай і не типову, проте все ж міжнародну
організацію.
Які межі передачі суверенних прав?
Межі державного суверенітету визначаються у контексті функціонування держави. Відносність
суверенності свідчить про еволюцію державорозуміння. Обмеження суверенітету відбувається
mією мірою, яку держава вважає для себе корисною та необхідною.
Задача 48
Як співвідносяться між собою міжнародний договір та національне законодавство? Чинні
міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать
Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України
Якою є юридична сила прецедентної практики Європейського суду з прав людини в національній
правовій системі, і, зокрема, у разі, якищо вона суперечить практиці національного
Конституційного Суду з тіеі ж правової проблеми?
Інтеграція України до європейського співтовариства спонукає нас до адаптації українського права
до свропейських правових стандартів. Логічним в контексті цього є прийняття українським
парламентом 23 лютого 2006 року Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини».
У ч. 1 ст. 17 зазначеного закону говориться, що українські суди при вирішенні справ застосовують
Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.
Логічно виникає запитання: чи носять рішення Європейського суду з прав людини прецедентний
характер в правовій системі України?
Вирішенням даного питання обумовлюється актуальність статті. Теоретичною основою для
проведення дослідження стали праці багатьох відомих вчених як щодо визначення місця судового
прецеденту як джерела права в Україні в цілому, так і в контексті прецедентного характеру рішень
Європейського суду з прав людини зокрема. Вивченням вказаного питання займалися як
спеціалісти у галузі теорії та iсторії держави і права та фахівці конституційного права - Беляневич
В.Е., Гук П.А., Гураленко Н.А., Дрішлюк А.I., Єгоров М.Д., Загайнова, В.П. Кононенко, Луць Л.А.,
Малишев Б.В., Марченко М.М., Мкртумян А.., Сірий М.I., Шевчук С.В. та інші
Мета цієї роботи полягає в дослідженні прецедентного характеру рішень Європейського суду з
прав людини та їх місця в правовій системі України. Виклад основного матеріалу. Питання про
визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права вирішується як на
законодавчому рівні, шляхом ратифікації Конвенції, такі на науковому, шляхом формування
особливого прецедентного права Європейського суду з прав людини. Свідченням цьомує
обов'язок держав— учасниць Конвенції визнати судові прецеденти ЄСПЛ повноправним
джерелом національного права
Ця проблема гостро стосується України, яка є частиною континентальної правової системи, де
основним джерелом права є закон, і судові рішення є правозастосовними, а не нормативними
актами в національному праві. Власне, складається ситуація, за якої судові прецеденти
Європейського суду є джерелом права, а судові рішення національних судів до системи правових
джерел не відносяться, так як, за загальним правилом, вони нових норм не утворюють, а лише
застосовують чинне право Доречно зауважити, що в Європі, більшість держав якої належить до
романо-германської правової системи, питання застосування рішень Суду вирішено наступним
чином: практика Європейського Суду з прав людини є своєрідним тлумаченням норм, виділенням
суті положень Конвенції, що полегшує безпосередне її застосування.
Інакше кажучи, справи ЄСПЛ офіційно не вважаються прецедентами, але є єдиним джерелом
динамічного тлумачення Конвенції. Неоднорідність поглядів на правову природу рішень
Європейського Суду спричинила твердження, що так зване право Суду являє собою дещо середне
між прецедентним правом у його традиційному розумінні та стало сформованою на континенті
традицією щодо судової практики як визначеної, однакової, послідовної, усталеної позиції судів з
тих чи інших питань правозастосовчої діяльності.
Тобто рішення ЄСПЛ можна розглядати як нібито новий вид джерела права, який «випадає» зі
стандартної класифікації джерел права, до якої впродовж століть звикли правники, - прецедент
(англійський стандарт) і кодифікована норма (континентальна правова система) Судова практика
на континенті жорстко прив'язана до унормованого права, навіть якщо вона інколи доволі вільно
тлумачить його.
На думку Л. Дешко, Суд здійснює своерідну конкретизацію відповідної правової норми Конвенції,
застосовуваної судом (так звана деклараторна теорія судового прецеденту). Варто підкреслити, що
ЄСПЛу своїй практиці дотримується не самого прецеденту як такого, він ставить відповідні правові
питання та відповідає на них у процесі тлумачення Конвенції.
Таким чином, на мою думку, Суд здійснює нормотворчість шляхом створення правових позицій,
заснованих на «букві» і «дусі» Конвенції. Але як далеко може зайти Суд в тлумаченні положень
Конвенції при вирішенні конкретних справ і в якій мірі таке тлумачення може сприйматися як
обов'язкове судами України? На це, здавалося б просте питання, на перший погляд дають
однозначну відповідь приписи ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», які встановлюють, що суди застосовують при
розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права Саме тут і постає питання, чи йде у
зазначеній вище статті мова про визнання обов'язковою всієї практики Європейського суду, або
лише тієї, яка формується при розгляді справ за участю України. Питання про значення для
вітчизняного законодавства прецедентної практики Європейського суду, сформованої без участі
України, поки залишається відкритим. Інший аспект проблеми тлумачення пов'язаний з різними
варіантами її застосування.
Оскільки Конвенція застосовується як частина правової системи України, отже, має місце
тлумачення її положень українськими судами. Але тлумачення здійснює і сам Європейський суд з
прав людини.
У зв'язку з цим, можливі випадки, коли тлумачення Європейської конвенції в судах України буде
відрізнятися від тлумачення ії норм в Європейським судом. Однак, беззаперечним, на наш погляд,
є те що пріоритет має тлумачення Конвенції ЄСПЛ. В. Палюк вважає, що Конвенцію та рішення
Суду необхідно застосовувати не у будь-якому випадку, а лише за наявності певних умов, зокрема:
у разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та протоколів до неї; за
наявності в національному законодавстві правових «прогалин» щодо прав людини та основних
свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї; для кращого розуміння тих положень
національного законодавства, до яких було внесено зміни або доповнення на підставі рішень
Суду; для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як «верховенство права»,
«справедливість», «справедливий баланс», «справедлива сатисфакція», оскільки в законодавстві
нашої країни це досить нові критерії .
В свою чергу О. Климович вважає, що за своєю юридичною природою рішення Суду є офіційним
тлумаченням стосовно конкретної справи. А саме тлумачення Конвенції, здійснене Судом у
мотивувальній частині pішень щодо конкретних держав, стає «джерелом права Конвенції»
Однак, слід зазначити, що фактично вищі судові інстанції України при розгляді справ спираються
на положення прецедентної практики Європейського суду. Так, Верховний Суд України,
скасовуючи ухвали судів першої, апеляційної та касаційної інстанції, зазначив, що «...рішенням
Європейського суду з прав людини було встановлено порушення національними судами ст. 10
Конвенції, а саме: втручанням судів у право ТОВ «Редакція газети «Україна- Центр» на свободу
вираження поглядів.
3 наведеного вбачається, що при застосуванні заходів юридичної відповідальності судам слід,
насамперед, забезпечувати баланс між «потребою» та «правом» з метою недопущення
порушення прав та інтересів сторін.
Що таке «принцип дружнього ставлення до міжнародного права» та чи в змозі Україна знехтувати
прийнятим по її відношенню актом Євросуду, якщо побачить в ньому загрозу для свого
державного суверенітету та виклик національним традиціям ?
Під принципом «дружнього ставлення до міжнародного права» як способу конституційного
тлумачення розуміється застосування міжнародного та європейського права при тлумаченні
відповідних конституційних положень, зокрема конституційних норм про права людини.
Виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачається ст. 46 Конвенції про захист
прав і основних свобод людини. Це положення створює специфічні правові зобов'язання для
держави-відповідача. Контроль за виконанням рішень покладено на Комітет міністрів Ради
Європи. Питання виконання рішень Європейського суду з прав людини розглядається на
спеціальних засіданнях з прав людини відповідно до порядку, затвердженого Комітетом міністрів
10 січня 2001 p. на своєму 736 засіданні заступників міністрів.
Доки держава не надасть інформації про виплату суми справедливої сатисфакції, визначеної
Європейським судом з прав людини, чи про вжиття заходів, спрямованих на виправлення
порушеного права (так звані заходи індивідуального характеру), питання виконання рішення
ставиться на порядок денний кожного засідання з питань прав людини Комітету міністрів, якщо
Комітет не вирішить інакше. Якщо держава-відповідач повідомить Комітет міністрів про те, що
вона не готова надати звіт про вжиття заходів загального характеру (тобто заходів, спрямованих на
усунення можливості аналогічного порушення щодо інших oсіб), Комітет може ставити розгляд
питання на порядок денний з інтервалом не більшим за шість місяців.
У процесі контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини Комітет міністрів
приймає проміжні резолюції, де зазначає заходи, вжиті державою на момент прийняття
резолюції, може висловити стурбованість з приводу недостатності цих заходів чи надати свої
пропозиції щодо їх виконання, після встановлення факту, що держава вжила всіх заходів для
виконання рішення Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів приймає остаточну
резолюцію з висновком, що він виконав свої функції контролю за виконанням рішення відповідно
до частини другої ст. 46 Конвенції. Отже, першим основним обов'язком держави є виплата сум,
визначених Європейським судом як справедливе відшкодування заявникові.
Відповідно до ст. 41 Конвенції Європейський суд може зобов'язати державу відшкодувати
заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов'язковою,
чітко визначеною у рішенні Суду. Виплата має здійснюватися у кожній справі впродовж трьох
місяців із дня набуття цим рішенням статусу остаточного. При цьому рішення набуває такого
статусу через три місяці з дня винесення, за умови, що сторони не звернулися з клопотанням про
перегляд рішення Великою палатою Суду відповідно до ст. 43 Конвенції, або в день відхилення
такого клопотання палатою з п'яти суддів, або якщо клопотання було задоволене, - у день
винесення рішення по суті Великою палатою (але в такому разі йдеться про набуття чинності
рішенням Великої палати). Сторони також можуть повідомити Суд про відсутність наміру
клопотати про перегляд рішення Великою палатою, тоді рішення набуде чинності в день
надходження останнього повідомлення.
В Україні відповідно до ст. 3 Закону України ,"Про виконавче провадження" рішення
Європейського суду з прав людини виконуються Державною виконавчою службою України.
Характер рішень Європейського суду з прав людини і той факт, що обов'язок держави виконати
рішення Суду не ставиться в залежність від волі особи, на користь якої Європейський суд виніс
рішення, обумовлюють специфіку виконання таких рішень. Європейський суд з прав людини, на
відміну від національних судів, не видає виконавчих листів, і особа не зобов 'язана ні самостійно
пред'являти рішення до виконання, ні будь-яким чином стимулювати таке виконання. Держава
зобов 'язана сама виконати рішення Суду на користь особи, звільнити ії від такого обов 'язку може
лише письмова відмова особи отримати присуджену за рішенням суму.
Як правило, відмова від виконання буває частковою: у випадку невчасної виплати основної суми
особа отримує право на пеню, але якщо затримка становила лише кілька днів і сума пені незначна,
особа може відмовитися від нарахування пені. Однак виплата справедливого відшкодування - не
єдиний обов'язок, що випливає з рішення.
На виконання рішення Європейського суду, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції,
державу-відповідача залежно від обставин справи може бути зобов'язано вжити певних заходів:
по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, аби припинити незаконну
ситуацію і відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти
подальшим порушенням подібного типу.
На відміну від відшкодування матеріальної шкоди Європейський суд не вказує державі, які
спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та стосовно
запобігання подальшим порушенням, позаяк згідно з Конвенцією держави мають право
самостійно обирати заходи індивідуального та загального характеру. Необхідність застосувати
заходи індивідуального характеру на національному рівні додатково до відшкодування
матеріальної і моральної шкоди розглядається Комітетом Міністрів у випадку, коли визнане за
державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки і їх не можна
відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації.
Виконання рішень Європейського суду мають певні особливості, в яких визнається порушення ст. 3
Конвенції (це - заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або
покарання).
Звичайно, немає жодної держави в Європі, де тортури чи нелюдське поводження були б
дозволені законодавством, і все ж ст. 3 чи не найчастіше фігурує у рішеннях Європейського суду у
порівнянні з іншими статтями. Вочевидь, що проблема полягає не в законодавстві, а в рівні
загальної правової культури відповідних органів. Для усунення небезпеки визнання порушень за
цією статтею держави проводять комплексні навчання працівників правоохоронних органів,
пенітенціарних установ, де їм роз'яснюються стандарти Конвенції у цій сфері, що до певної міри
знижує рівень порушень ст. 3 Конвенції в державі.
Яким саме чином контролюється виконання рішення Європейського суду? Які заходи можуть
застосовуватися до держави, що відмовляється виконувати покладені на неї Судом зобов'язання?
Зазвичай засоби впливу на державу є лише політичними. Проте на сьогодні за майже п'ятдесят
років діяльності Європейського суду з прав людини зафіксовані лише поодинокі приклади
тривалого невиконання рішень Європейського суду з прав людини. Політичні наслідки для
держав, аж до виключення з членів Ради Європи, є непривабливими для європейських країн, а
тому рішення, як правило, виконуються вчасно.
Таким чином, маючи в своєму розпорядженні засоби виключно політичного впливу на державу,
органи Конвенції створили ефективний механізм контролю за дотриманням гарантій Конвенції
про захист прав та основних свобод людини. Виконання рішень Європейського суду не
обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність вжиття більш
масштабних заходів.
Задача 49
Чи є втручання в компетенцію національного законодавця з боку ЄСПЛ порушенням принципу
державного суверенітету? Проілюструйте Вашу думку на прикладі nілотної постанови
«Волков проти України».
Кожна пілотна постанова демонструє конкретні системні або структурні проблеми правових
систем держав-учасниць Конвенції про захист прав людиниі основних свобод 1950 року.
Грунтуючись на аналізі винесених пілотних постанов, тексті регламенту та інших джерелах, можна
сформулювати наступне визначення:
пілотна постанова- це остаточне рішення у справі, в якій ЄСПЛ визнає порушення Конвенції, а
також встановлює, що подібне порушення носить масовий характер внаслідок структурної (або
системної) дисфункції правової системи держави-відповідача, і наказує цій державі зробити
певний вид заходів загального характеру. Нeобхідність появи ституту пілотних постанов
пов'язаний з наявністю системних або структурних дисфункцій національних правових систем
держав-учасниць Конвенції - це одна з причин. Подібні проблеми об'єктивні, і їх констатація
Європейським судом- лише наслідок цього. Друга причина тісно пов'язана з першою -
неефективна реалізація спільних заходів, що випливають з рішень Суду.
З аналізу вишщевказаного можна зробити висновок.,що, пілотні рішення - це особливий тип
судових рішень., в яких Судом не лише констатується наявність порушення державою відповідних
положень Конвенції та/або протоколів до неї., але й здійснюється грунтовний аналіз ситyації., що
призводить до виникнення значної кількості однотипних порушень.
Таким чином, пілотне рішення, створює підстави для того, щоб вплинути на державу.,яка
здійснить необхідні зміни на національному рівні та тим самим відновить по/ рушені права та
зупинить іх подальше порушення.
Так., відповідно до Закону України, «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини», заходи загального характеру вживаються з метою
забезпечення додержання державою положень Конвенції.,порушення яких встановлене
Рішенням., забезпечення усунення недоліків системного характеру.,які лежать в основі виявленого
Судом порушення., а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України.,
спричинених проблемою., що вже була предметом розгляду в Суді . Відповідно незадовільна
реалізація заходів загального характеру., спрямованих на усунення зазначеної в рішенні системної
проблеми та її першопричини., може полягати у невнесенні необхідних змін до чинного
законодавства та практики його застосування, неналежній юридичній експертизі законопроектів
або неврахуванні її негативних висновків, низькому рівні професійної підготовки з питань вивчення
Конвенції та практики Суду прокурорів., адвокатів., працівників правоохоронних органів.,
працівників імміграційних служб., інших категорій працівників., діяльність яких пов'язана із
правозастосуванням., а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи, ігноруванні
інших заходів., на які звертається увага у відповідних рекомендаціях з боку Комітету міністрів Ради
Європи.
Щодо рішення ЄСПЛ «Олександр Волков проти України» як пілотної постанови, варто врахувати
наступне
.Рішення у справі на користь заявника стосується не тільки поновлення прав незаконно
звільненого судді, але й загальних принципів діяльності державної влади в Україні. ЄСПЛ викрив у
цій справі серйозні системні проблеми судової системи України, які неповністю вирішені досi.
Заявник, Олександр Федорович Волков, з 1983 року працював суддею місцевого (районного) суду.
На той час законодавство не передбачало складення присяги судді при призначенні на посаду.5
червня 2003 заявника було призначено на посаду судді Верховного Суду України, а 30 березня
2007 його було обрано Головою Bійськової палати ВСУ. У грудні того ж року з‘їзд суддів України
призначив заявника членом Вищої ради юстиції (ВРЮ), проте він фактично не обійняв цієї посади
через протидію тодішнього голови Комітету ВР з питань правосуддя Сергія Ківалова. 16 грудня
2008 член ВРЮ Ренат Кузьмін уніс пропозицію про звільнення заявника з посади судді у зв'язку з
порушенням присяги. Таку ж пропозицію вніс член ВРЮ Володимир Колесниченку у березні 2009.
26 травня 2010 ВРЮ розглянула ці клопотання та вирішила рекомендувати Верховній Раді України
звільнити заявника. Заявник не був присутнім у цьому засіданні. 16 червня 2010 парламентський
комітет під головуванням Ківалова розглянув відповідні подання та прийняв рішення
рекомендувати звільнити заявника з посади судді. 17 червня 2010 ВРУ розглянула рекомендації
парламентського комітету на пленарному засіданні та ухвалила звільнити заявника.
Заявник стверджував, що під час голосування не всі народні депутати були присутніми у залі
засідань і голосування відбувалося з порушенням встановленої процедури, зокрема щодо вимоги
особистого голосування.Заявник оскаржив прийняте рішення до Вишого адміністративного суду
України. 19 жовтня 2010 спеціально створена Головою ВАСУ палата частково задовольнила позов
заявника Суд визнав рішення ВРЮ незаконним, проте не скасував його через відсутність
відповідних повноважень ЄСПЛ дійшов висновку, що розгляд справи заявника у Вищій раді юстиції
не був незалежним та безсторонім.
По-перше, більшість членів ВРЮ працюють на постійній основі та отримують зарплату поза
межами ВРЮ, що неминуче веде до їх залежності від основних працедавців.
На час прийняття pішення ВРЮ до її складу входило чимало осіб, котрі були політичними діячами
або працювали в органах прокуратури, виконавчої влади та адміністрації президента (зокрема, це
народні депутати С. Ківалов та В. Бондик, генеральний прокурорО. Медведько та його заступники
В. Кудрявцев, Р. Кузьмін, В. Пшонка, міністр юстиції О. Лавринович, заступник глави Адміністрації
президента — керівник головного управління з питань судової реформи та судоустрою А.
Портнов).
По-друге, ЄСПЛ вказав на особисту упередженість окремих членів ВРЮ стосовно заявника
(ініціаторами звільнення О. Волкова виступили Р. Кузьмін та В. Колесниченко).
ЄСПЛ констатував, що подальше вирішення справи заявника Верховною Радою України не
виправило недоліків «незалежності та неупередженості», а натомість ще й додало політизації
цьому процесові.
Це виявилося, зокрема, в тому, що голова профільного парламентського комітету та один із його
членів (С. Ківалов і В. Бондик) також були членами ВРЮ і брали участь у вирішенні справи на трьох
рівнях - ВРЮ, у парламентському комітеті та на засіданні парламенту.
ЄСПЛ встановив, що Верховна Рада ухвалила рішення про звільнення заявника з грубим
порушенням Конституції та законів, а також шляхом маніпуляцій з електронною системою
голосування. Голосування проводилося за відсутності більшості народних депутатів, — присутні в
залі засідання парламентарії умисно й незаконно використовували чужі картки для голосування.
ЄСПЛ констатував, що «перегляд справи заявника Вищим адміністративним судом України був
недостатнім та не міг виправити всіх недоліків..». Це зумовлено рядом факторів. По-перше, ВАСУ
не мав повноважень для повного відновлення права заявника — винести постанову про
поновлення його на посаді. За рішенням ЄСПЛ, під час розгляду справ цієї категорії ВАСУ взагалі не
може вважатися судом, який вирішить спір щодо прав заявника (стаття 6 Конвенції).
ЄСПЛ також висловив сумнів у незалежності та безсторонності суддів ВАСУ, які розглядали справу
заявника. Цей сумнів обгрунтований тим, що судді підпадали під юрисдикцію ВРЮ, яка була
стороною у цій справі. ЄСПЛ дійшов ще одного надзвичайно важливого у правовому сенсі
висновку: склад колегії суддів, яка розглядала скаргу заявника, не може вважатися «судом,
встановленим законом». Тобто особи в суддівських мантіях, які розглядали «справу О. Волкова» і
постановили судове рішення від імені України, з точки зору права, не були судом. Річ у тому, що
утворення судових палат ВАСУ відбувалося за рішенням голови цього суду О. Пасенюка після того,
як термін перебування його на посаді завершився.
Тому ЄСПЛ не вважає, що утворення палати відбулося в законний спосіб. Проте справа є
унікальною, на думку представника О. Волкова у ЄСПЛ, професора права Міллсекського
університету (США) Філіпа Ліча, тому що Суд ще ніколи досі не давав настільки прямих наказів
якійсь країні. «Суд побачив безліч системних прогалин в українському законодавстві щодо
процедур призначення суддів, просування на посаді і звільнення, надмірну політизацію
української судової системи, залежність її від інших гілок влади»
Дійсно, ЄСПЛ у багатьох випадках до того приймав рішення про відновлення порушених прав
шляхом нового розгляду справи на національному рівні. Але в цьому випадку Суд не вважає, що в
найближчому майбутньому справа заявника може бути розглянута в Україні з дотриманням усіх
правових принципів. Водночас Суд не може допустити, аби заявник залишився в ситуації
невизначеності.
Таким чином, ЄСПЛ фактично висловив недовіру правовій системі України. ЄСПЛ констатував, що
ця справа викриває серйозні системні проблеми функціонування судової системи України. Такими
проблемами є:
відсутність реального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, що спричиняє
політичну та іншу залежність судів і суддів;
політизованість механізму формування суддівського корпусу, яка виявляється в істотному
політичному впливі на нього та «ручному» керуванні ним;
домінування суб'єктивних критеріїв у процедурі притягнення суддів до відповідальності за
порушення присяги;
правова невизначеність у питанні звільнення суддів з посади за порушення присяги.
Непередбачуваність і вибірковість застосування заходів відповідальності суддів; абсолютна
беззахисність суддів перед безпідставним дисциплінарним переслідуванням, зокрема перед
обвинуваченням у порушенні присяги.
У поєднанні з іншими вищезазначеними обставинами, це створює в суддівському середовищі
атмосферу страху і призводить до тотальної i залежності судді
Отже, можна зробити висновок, що винесення пілотних рішень ЄСПЛ не є втручанням в
компетенцію національного законодавця щодо принципу державного суверенітету.
Задача 50
Проаналізуйте положення статmi 20 Конституції України.
Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України
і Державний Гімн України. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних
смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб Украіни встановлюється з урахуванням
малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним
елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого
(малий Державний Герб України). Державний Гімн України - національний гімн на музику М.
Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами
від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що
приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ.
Отже, стаття 20 Конституції України зкріпила положення щодо державних символів. Великий
Державний Герб України, згідно зі статтею 20 Конституції України, встановлюєтъся з урахуванням
малого Державного Герба, як його головного елемента, і герба Війська Запорізького, і
затверджується не менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
19 лютого 1992 року Верховною Радою України ухвалена постанова «Про Державний Герб
України», якою було затверджено «Тризуб, як малий герб України» та, відповідно, головний
елемент великого герба.
Державний гімн України — один з головних державних символів України поряд з прапором і
гербом. Державним гімном є перший куплет та приспів пісні "Ще не вмерли України і Слава, і
Воля" слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно його «Музичну
редакцію» ухвалила Верховна рада України 15 січня 1992 року; слова гімну затверджено законом
«про Гімн України» 6 березня 2003 року.
Варто також відмітити ключове рішення КСУ. Державні символи є підтвердженням факту існування
держави, її суверенітету та спрямовані на зміцнення її авторитету, зокрема під час проведення
урочистих заходів та офіційних церемоній. Держава встановлює порядок використання державних
символів та належну систему їх правового захисту, за яких забезпечуєтыся повага та гідне
ставлення до державних символів. (речення друге, третє абзацу першого підпункту 3.2 пункту 3
мотивувальної частини) Piшення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянина Костенка Юрія Івановича щодо офіційного тлумачення окремих
положень підпунктів 1, 2 пункту 1 Закону України "Про внесення змін до Закону України ,"Про
увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років" щодо порядку офіційного
використання копій Прапора Перемоги"" від 16 червня 2011 року No 6-рп/2011 Проведіть
фаховий аналіз аргументів НААУ, Українського інституту державної власності та суду при
розгляді вказаної справи. Яка аргументація використана у Постанові Верховного Суду України10
січня 2019 року, чим вона відрізняється та в чому співпадає з попередніми рішеннями?
Аргументація НААУ В обгрунтування позовних вимог НААУ зазначає про протиправність
оскаржуваних рішень відповідача з огляду на те, що направлені до відповідача для надання їм
правової охорони в якості знаку для товарів та послуг позначення не є iмітацією малого
Державного герба України. Позивач вважає, що тлумачення діючого законодавства України в
оскаржуваних рішеннях є невірним, а підстави, згідно яких позивачу було відмовлено в наданні
правової охорони в якості знаків для товарів і послуг позначенням, заявленим позивачем, є
невмотивованими та суб'єктивними. Аргументи Українського інституту інтелекуальної власності
«Український інститут інтелектуальної власності» звернувся до Вищого адміністративного суду
України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної
інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Окружного
адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного
адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, ухвалити нове рішення - про відмову в
задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що стаття 20 Конституції
України не визначає законодавчі умови використання державних символів, проте вона не регулює
відносини щодо включення зображень державних символів до знаків для товарів і послуг.
Можливість включення зображень державних гербів до знаків для товарів і послуг передбачена
статтею 6 Закону України від 15 грудня 1993 року No 3689-XII «Про охорону прав на знаки для
товарів і послуг», відповідно до якої, позначення, які зображують або імітують, зокрема, державні
герби можуть бути включені до знака як елементи, що не охороняються, якщо на це є згода
відповідного компетентного органу.
Аргументація ВC (+ пonередні існтанції, аргументація однакова) Обєктом знака може бути будь-яке
позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема,
слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації
кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень.
Разом з цим, відповідно до частини першої статті 6 Закону No 3689-XI згідно з цим Законом не
можуть одержати правову охорону позначення, які зображують або імітують, в тому числі,
державні герби, прапори інші державні символи (емблеми). Такі позначення можуть бути
включені до знака як елементи, що не охороняються, якщо на це є згода відповідного
компетентного органу або їх власників. Компетентним органом щодо назви держави є
колегіальний орган, утворений Установою. Відповідні положення містяться в пункту 4.3.1.2 Правил
складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг,
затверджених наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 року No 116
(далі - Правила), яким вказано, що при перевірці позначення, заявленого на реєстрацію як знак,
щодо наявності підстав для відмови у наданні правової охорони, відповідно до пункту 1 статті 6
Закону, встановлюсться: чи не зображує заявлений знак виключно державні герби, прапори та
емблеми; офіційні назви держав; емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних
міжурядових організацій; офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки; нагороди та
інші відзнаки, або чи не є схожим з ними настільки, що їх можна сплутати.
Зазначені в абзаці 1 цього пункту позначення можуть бути включені до знака, як елементи, що не
охороняються, відповідно до пункту 1 статті 6 Закону No 3689-XI, якщо на це є згода компетентного
органу або їх власників. Якшо такої згоди в матеріалах заявки немає, то заявнику надсилається
пвідомлення про необхідність надання відповідних документів, зазначених у пункті 4.3.3.2 Правил.
Тобто, вказаними положеннями Правил затверджено відповідний алгоритм дій щодо подання та
процедури розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.
Разом з цим, на думку колегії суддів, відсутність встановленого порядку використання Державного
герба України, як це передбачено статтею 20 Конституції України, неприйняття Кабінетом Міністрів
України тимчасового порядку його використання, нестворення відповідного компетентного органу
з покладенням на нього відповідних функцій унеможливлює виникнення у заявника обов'язку
дотримання правових положень щодо отримання згоди у такого компетентного органу на
використання позначень, які зображують або імітують державні герб та в силу вимог Основного
закону, не можуть вважатись елементами порядку використання Державного герба України у
знаках для товарів і послуг на час виникнення спірних відносин.
Оскільки у справі, яка розглядається суди встановили, що в Україні на час ухвалення відповідачем
оспорюваних рішень, був відсутній орган, який би був компетентним надавати Згоду на включення
до знаку для товарів і послуг позначень, які зображують або імітують державні герби, то колегія
суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог, у
зв'язку із тим, що нестворення на державному рівні органу, що передбачений законодавством, не
може слугувати підставою для порушення права інтелектуальної власності.
Враховуючи наведене, Касаційний адміністративний суд не встановив неправильного
застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні
судами оспорюваних рішень і погоджується з їх висновками у справі, якими доводи скаржника
відхилено.
Отже, Верховний Суд визнав протиправною відмову в реєстрації знака НААУ. Таким чином, ДП
«Український інститут державної власності» («Укрпатент»). Таким чином, не створення на
державному рівні органу, передбаченого законодавством, не може служити підставою для
порушення права інтелектуальної власності позивача.
Задача 51
Чи мають місце в указаних вище випадках порушення законодавства України про Державний
Прапор України державні символи?
Ні, тому що дані правопорушення не встановлені у процесуальних кодексах.
До якого виду юридичної відповідальності можна притягти громадянина за порушення
законодавства про державні символи України?
Особливої уваги заслуговує охорона державних символів України як суверенного права
українського народу на власну державність. Під охороною державних символів слід розуміти
систему державних і громадських заходів спрямованих на забезпечення виконання і дотримання
норм Конституції України та інших нормативно-правових актів, які регулюють порядок
встановлення та використання державних символів.
У вузькому розумінні правова охорона державних символів- це встановлення юридичної
відповідальності за порушення норм про використання державних символів. На сьогодні чинним
законодавством передбачена лише кримінальна відповідальність: за публічну наругу над
Державним Прапором України або Державним Гімном України (ч. 1 ст. 338 ККУ) та за незаконне
підняття Державного Прапору України на річковому або морському судні (ст. 339 кКУ). Як Ви
гадаєте, чи можливо і необхідно в Україні ввести адміністративну відповідальність за
порушення законодавства про державні символи України? Якщо так, наведіть приклади
можливих протиправних порушень.
На моє переконання система правової охорони державних символів України не повинна
обмежуватися лише кримінальною відповідальністю. Доречно було б передбачити також і
конституційно-правову та адміністративну відповідальність, на чому вже наголошувалося іншими
вченими.
Чинна Конституція України передбачила для громадян України новий обов'язок шанувати її
державні символи. Встановлена кримінальна відповідальність за публічну наругу над державними
символами України далеко не охоплює всі можливі випадки неповаги до державних символів.
Було б виправданим, на наш погляд, встановлення адміністративної відповідальності за неповагу
до державних символів. Таких випадків існує безліч і за них ніхто не несе відповідальності.
Наприклад, під будинком державного органу або органу місцевого самоврядування висить
обтріпане на вітру і вицвіле полотнище Державного Прапору України, що слід вважати
неприпустимим і винні в цьому особи могли б бути притягнуті до адміністративної
відповідальності.
Таким чином, є всі підстави стверджувати, що в Україні гострою постала проблема створення
надійної та ефективної системи правового регулювання як порядку використання, так і охорони її
державних символів. На жаль, Конституція України не завершила процес повного оформлення
державної символіки. У той же час вона заклала основи для ствердження України як незалежної та
суверенної держави. Потрібно тільки виконувати приписи Основного Закону України.
Задача 52
З якою позицією Ви згодні? Аргументуйте свою думку.
В США вже багато років існує ритуал спалювання прапору в знак протесту. Проте існують і
противники цього дійства. У 1968 році в США підписали закон про повагу до державного прапору.
Але розглядаючи у 1989 році справу "Техас проти Джонсона", Верховний суд постановив, що
спалювання прапору у знак протесту гарантується Конституцією, а отже yсі закони, які суперечать
цьому пункту, є неконституційними. Захисники прапору не менше 12 разів намагалися просити суд
ввести поправки до Конституції, проте такого рішення прийнято не було.
В День Незалежності США троє активістів спалили прапор США біля Білого Дому в той час, як там
знаходився Трамп. Згодом 3'ясувалося, що ці троє чоловіків — представники Революційної
комуністичної партії. Вони спалили прапор за годину до тог, як Трамп мав говорити промову у
Меморіала Авраама Лінкольна.
У справі «Техaс проти Джонсону» я підтримую позицію меншості суддів через те, що якщо
інтерретувати ситуацію станом на сьогодні в Україні, то це є наругою над державним символим.
Як кваліфікувати аналогічні дії за українським законодавством? Проаналізуйте вирок Колегії
суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Івано- Франківської
області11 вересня 2017 року ( Справа No 344/5566/17, Провадження No 11-кп/779/375/2017).
Зазначені дії необхідно кваліфікувати за ч.1 ст. 338 К України.
Щодо аналізу запропонованого рішення.
Судом першої інстанції встановлено, що обвинувачений вчинив публічну наругу над Державним
Прапором України. Судом першої інстанції встановлено, що 11 березня 2017 року приблизно о
08.00 годині обвинувачений, знаходився по вул. Тролейбусна в м. Івано-Франківську, де побачив
Державний Прапор України, який був встановлений на стіні біля центрального входу у приміщення
торгового центру «Вопак». В цей час в обвинувачений виник протиправний намір, спрямований на
наругу над Державним Прапором України, який згідно статті 20 Конституції України є державним
символом України, шляхом публічного зриву його з стіни центрального входу у торговий центр
«Вопак». В подальшому, обвинувачений 11.03.2017 року о 08.00 год. реалізуючи свій
протиправний намір, підійшов до центрального входу у ТЦ «Вопак», де безпричинно у присутності
сторонніх осіб, демонструючи своє зневажливе ставлення до Державного Прапора України, та
який був офіційно встановлений на фасаді торгового центру «Вопак», що розташований по вул..
Тролейбусна, 1 в м. Івано- Франківську, публічно зірвав його, кинув на землю, після чого потоптав
ногами та витер взуття. Продовжуючи свій протиправний намір обвинувачений, усвідомлюючи
суспільно-небезпечний характер свого діяння, діючи з винятковим цинізмом, що виразилось в
демонстративній зневазі до Державного Прапора України, не реагуючи на зауваження з боку іншої
людини, щодо того, щоб останній повернув Державний Прапор України на місце, ображаючи іншу
людину нецензурною лайкою, знову потоптав його ногами та витер в Державний Прапор України
виділення з носа, цим самим проявив публічну наругу над державним символом України -
Державним Прапором України.
Задача 53
Чому незважаючи на численні спроби проведення конкурсу на кращий ескізвеликого Державного
Герба України, не було отримано конкретних результатів?
Оскільки Великий Герб не був затверджений відразу ж по отриманню Україною незалежності, всі
ці роки тривають правові та історичні баталії по його прийняттю. Вся справа полягає в тому, що
важко визначитись, що і як саме буде зображено на Великому Гербі. Кожний депутат, науковець
надає перевагу різному історичному періоду. Наприклад, співавтор Малого Герба Андрія Гречило
ствердужує: "Великі Герби, як правило, мають країни з монархічним устроєм і традиціями. В таких
державах, як Російська або Австро-Угорська імперії, з новими територіальними надбаннями
змінювалися титулатура монарха і Великий Герб", -пояснює Гречило. Украіна ж є унітарною
державою, і це повинно сформувати інший підхід до державних символів. Щонедавно знову
Постановою ВРУ «Про проведення конкурсу на кращий ескіз великого Державного Герба України»
від 25 серпня 2020 р. Ne 892 po проведення конкурсу на кращий ескіз великого Державного Герба
України. Емблема Державного Гербу України розміщується на прикордонних знаках і пунктах
пропуску через державний кордон України. А де можна побачити інші зображення Державного
Гербу. 2. Як Ви розумієте положення про те, що Державний Герб України може
використовуватися як елемент або геральдична основа державних нагород України, а також
геральдичних знаків, а його зображення є неодмінним елементом символіки органів державної
влади?
Державний Герб України може використовуватися як елемент або геральдична основа державних
нагород України, а також геральдичних знаків — емблем і прапорів органів державної влади та
органів місцевого самоврядування. Він розмішується на прикордонних знаках і пунктах пропуску
через державний кордон України. Може бути зображений на орденах і медалях України та ії
грошових знаках.
На мою думку, це насасмперед пов'язано з коснтитуційною закрпіленістю Державного Герба
України як офіційного символу, з його великим та вагомим становищем для держави та
суспільства в цілому.
3. Емблема Державного Гербу України розміщусться на прикордонних знаках і пунктах пропуску
через державний кордон України, а де можна побачити іниі зображення Державного Гербу?
Відповідно до постанови ВРУ «Про Державний Герб України» від 19.02.1992 зображення
Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного
управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах,
бланках державних установ.
Зображення великого Державного Герба України повинне постійно розміщуватися на фасадах
адміністративних будинків, в яких розташовані: резиденція Президента України; Верховна Рада
України; Кабінет Міністрів України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
резиденція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Рада національної безпеки і
оборони України; Конституційний Суд України; Верховний Суд України; вищі спеціалізовані суди;
Вища рада юстиції; Генеральна прокуратура України; Служба безпеки України; Національне
антикорупційне бюро України; Генеральний штаб Збройних Сил України; Національний банк
України; Рахункова палата України; Центральна виборча комісія; Верховна Рада Автономної
Республіки Крим; Рада міністрів Автономної Республіки Крим; Представництво Президента
України в Автономній Республіці Крим; закордонні дипломатичні установи; Національна академія
наук України та галузеві академії наук; антарктична станція України. Даний перелік є вичерпним.
Зображення ж малого Державного Герба України постійно розміщується на фасадах
адміністративних будинків, в яких розташовані державні установи, окрім тих, на яких розміщується
зображення великого Державного Герба України (Bідповідну пропозицію містить проект Закону
від 05.02.2016 No4035 «Про Державний Герб України»).
Назвіть складові елементи принципу верховенства права (правовладдя).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права
вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони,
які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи,
рівності тощо.
Складовими елементами принципу верховенства права є принципи рівності і справедливості,
правової визначеності і пропорційності, ясності і неоднозначності правової норми, принципи
правової передбачуваності та правової визначеності.
Проаналізуйте Pішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року No 22-pn/2003
(справа щодо строків перебування на посту Президента України) та встановіть до яких
висновків та наслідків може призвести вибіркове використання окремих принципів (складових)
принципу верховенства права у відриві від сутнісного розуміння призначення Конституції як
стратегічного обмежувача влади (висновок підкріпіть практикою конституційного
державного будівництва Республіки Беларусь, Російської Федерації та інших пострадянських
республік).
Обгрунтовуючи запропоноване в Рішенні тлумачення, Суд послався на положення статті 58
Конституції України, яка закріпила принцип, що закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до "правової позиції", викладеної Конституційним Судом України в Рішенні від 13
травня 1997 року (справа щодо несумісності депутатського мандата), принцип незворотності дії
норм права в часі поширюється також на Конституцію України. Оскільки частина третя статті 103
Конституції України не містить будь-яких винятків щодо дії в часі, а в інших нормах Конституції
України також відсутні застереження про надання цій нормі зворотної сили, її положення
поширюються на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України.
Стаття 58 Конституції України закріпила лише один із загальновизнаних принципів сучасного права
щодо зворотної дії норм права в часі і не охоплює інших принципів визначення дії правових норм у
часі, зокрема таких, як негайна дія норми та дія норми на перспективу.
Загальновизнаний принцип негайної дії норм права закріплено у статті 8 Конституції України, якою
встановлено, що норми Конституції України є нормами прямої дії і застосовуються безпосередньо
з моменту набрання ними чинності.
Відтворене в Рішенні розуміння принципу незворотної дії норм права у часі істотно відрізняється
від його доктринального праворозуміння.
Якщо визнати доводи Суду щодо поширення дії частини третьої статті 103 Конституції України
лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України,
правильними, то це правило необхідно поширити і на інші iїї положення. Президент України Кучма
Л.Д. вперше вступив на цей пост у 1994 році, тобто до набрання чинності Конституцією України,
яка також не містить застережень щодо здійснення ним повноважень. За логікою Суду, оскільки
зворотна дія нормам Конституції України, які регулюють діяльність, визначають правовий статус
Президента України (зокрема, статті 102, 103, 107), не надана, то Президент України, обраний до
набрання чинності Конституцією України, мав би діяти за Конституцією України 1978 рокy і
обиратися в липні 1999 року. Однак Президент України після набрання чинності Конституцією
України 1996 року діяв за цією Конституцією України. Спроба Суду поширити на частину третю
статті 103 Конституції України принцип зворотної дії норм права в часі зумовлена намаганням
знайти хоч якесь правове обгрунтування на підтвердження неправильного її тлумачення.
Принципи права, в тому числі й щодо дії правових норм у часі, не мають вибіркового застосування,
вони поширюються на всі правовідносини незалежно від характеру та суб'єктів, які підпадають під
їх дію.
У цьому випадку Суд мав би давати тлумачення виходячи з негайної дії частини третьої статті 103
Конституції України, оскільки правовідносини, пов'язані з перебуванням на посту Президента
України, за своїм характером є акими, що тривають. У зв'язку з цим, як зазначає Алєксеєв С.С.,
факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію-1. У нашому
випадку- це Конституція України 1996 року.
Не можна визнати коректним посилання на Pішення Конституційного Суду України від 13 травня
1997 року, яке навіть зарубіжні фахівці оцінили небездоганним як з політичної, так і з юридичної
точок зору-2.
Якщо теза цього Рішення, що принцип незворотної дії в чаcі норм права поширюється також на
Конституцію України, є правильною, то й інші норми Основного 3акону України повинні мати
аналогічну дію, зокрема положення частини третьої статті 57 Конституції України, яким
встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Однак стаття 160 Основного Закону України встановила, що Конституція України набуває чинності у
повному обсязі, в тому числі її положення, що визначають права і обов'язки громадян, з дня
прийняття. На день набуття чинності Конституцією України вона не була доведена до відома
населення в порядку, встановленому законом.
Конституційний Суд України в Рішенні від 3 жовтня 1997 року (справа шодо набуття чинності
Конституцією України) зазначив, що положення частини п'ятої статті 94 Конституції України
стосовно набрання чинності законом не раніше дня його опублікування не поширюється на
набуття чинності Конституціею України.
Таким чином, між названими рішеннями є колізія щодо поширення дії норм Конституції України
безпосередньо на неї. За таких обставин Суду необхідно було навести більш повне правове
обгрунтування поширення принципу незворотної дії норм права в часі на всі положення
Задача 55
Як співвідносяться між собою принципи верховенства права, юридичного верховенства
Конституції України та провідної ролі законів у національній правовій системі? Верховенство
Конституції полягає в тому, що: 1) Конституція відіграє активну роль у правовому регулюванні
основних сфер суспільного і державного життя; 2) норми Конституції використовується в різних
судових інстанціях як норми прямої дії у процесі вирішення конкретних справ; 3) забезпечується
найвища юридична сила Конституції і пріоритетне застосування в ієрархії нормативно-правових
актів країни; 4) конституційні конфлікти та колізії, що виникають між різними суб'єктами права,
вирішуються на підставі конституційних норм та на основі конституційного правосуддя; 5) щодо
Конституції обов'язково застосовується системне тлумачення для забезпечення комплексного
впливу на правову систему загалом.
Верховенство Конституції в історичному вимірі відображає процес удосконалювання механізму
реалізації Конституції, зростання засобів і методів, за допомогою яких конституційні права і
свободи забезпечувалися, а обов'язки виконувалися.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права
вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони,
які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи,
рівності тощо.
Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як
однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї
тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені iсторично досягнутим культурним рівнем
суспільства.
Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка
значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав
для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі
обмежувати свободу та рівність особи.
Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора
суспільних відносин, одним із загальнолюдсыких вимірів права. Зазвичай справедливість
розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки
й у пропорційностi юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає
судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу. Опрацюйте рішення
Конституційного Суду України від 15 березня 2016 року No1-pn/2016 та окремих думок до нього
суддів КСУ та дайте власну оцінку можливості розкриття змісту норм Конституції України
через норми поточного законодавства. Суб'єкт права на конституційне подання - 51 народний
депутат України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне
тлумачення положення "на наступній черговій сесії Верховної Ради України", яке міститься у статті
155 Конституції України, в аспекті питання, "чи означає це положення, що законопроект про
внесення змін до Конституції України може бути прийнятий лише на безпосередньо наступній (за
номером) сесії Верховної Ради України після сесії, на якій такий законопроект попередньо
схвалений; чи прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України можливо на
будь-якій наступній сесії (тобто такій, що має місце пізніше за часом) після сесії, на якій відбулося
попереднє схвалення такого законопроекту". Практичну необхідність в офіційній інтерпретації
положення "на наступній черговій сесії Верховної Ради України", яке міститься у статті 155
Конституції України, автори клопотання обгрунтовують тим, що через обмеження у часі стосовно
виконання необхідних процедур для остаточного схвалення законопроекту про внесення змін до
Конституції України щодо децентралізації влади (реєстр. No 2217a) може скластися ситуація, коли
цей законопроект може бути не розглянутий протягом третьої сесії Верховної Ради України.
Відповідно до статті 83 Основного Закону України чергові сесії Верховної Ради України
починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року (частина перша);
позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою
Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини
народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (частина друга).
Отже, у Конституції України визначено такі види сeсій Верховної Ради України: чергова
(ординарна), якій робота парламенту проводиться у звичайному порядку, та позачергова
(екстраординарна). Конституційний Суд України вважає, що використане у статті 155 Конституції
України поняття "чергова сесія" необхідно розуміти як вид сесії Верховної Ради України, яка
проводиться відповідно до частини першој статті 83 Основного Закону України.
Таке конституційне регулювання внесення змін до Конституції України унеможливлює попереднє
схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України і прийняття його як закону на
позачерговій сесії Bерховної Ради України. 2.4. У Конституції України слово "наступний", крім статті
155, міститься також у частині п'ятій статті 41, частині другій статті 96, пунктах 21, 30 частини
першої статті 106, частині другій статті 156.
У частині п'ятій статті 41 Конституції України передбачено, що "примусове відчуження об'єктів
права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної
необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного
відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним
відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану".
Відповідно до частини другої статті 96 Конституції України "Кабінет Міністрів України не пізніше 15
вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет
України на наступний рік".
За змістом частини першої статті 106 Конституції України Президент України приймає у разі
необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а
також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (пункт 21); має право
вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до
Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України
(пункт 30).
Згідно з частиною другою статті 156 Основного Закону України "повторне подання законопроекту
про внесення змін до розділів І, IІ ХII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише
до Верховної Ради України наступного скликання". Отже, аналіз наведених положень вказує на те,
що кожна стаття Конституції України, яка містить слово "наступний", має свій предмет регулювання
та власне змістове навантаження, які обумовлюють мету використання вказаного слова і його
значення у контексті відповідного конституційно-правового регулювання.
Розглядаючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України враховує,
що слово "наступний" означає "той, який наступає, розташовується або з'являється слідом за ким-,
чим-небудь; найближчий після когось, чогось", тобто вказує на послідовну черговість дій (подій),
які йдуть слідом одна за одною. Це слово має й інше значення - "який має відбутися" (дальший,
подальший) (Великий тлумачний словник сучасної української мови). Таким чином, слово
"наступний" має кілька значень.
З огляду на це та з метою з'ясування змісту положення "на наступній черговій сесії Верховної Ради
України", яке міститься у статті 155 Конституції України, Конституційний Суд України вважає за
необхідне застосувати також системне, логічне та цільове тлумачення. Системне та логічне
тлумачення положення статті 155 Конституції України "на наступній черговій сесії Верховної Ради
України" дає підстави для висновку, що його необхідно тлумачити у взаємозв'язку з частиною
першою статті 158 Основного Закону України, за якою законопроект про внесення змін до
Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може
бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо
цього законопроекту.
Конституційний Суд України виходить з того, що за статтею 155 Основного Закону України
прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України як закону пов'язане з
голосуванням за нього на наступній черговій сесії Верховної Ради України не менш як двома
третинами від її конституційного складу; у разі, якщо такий законопроект розглядався на черговій
сесії Верховної Ради Украіни, але закон не був прийнятий Верховною Радою України згідно з
частиною другою статті 84 Основного Закону України на її пленарному засіданні шляхом
голосування, застосовується положення частини першої статті 158 Конституції України щодо
повторного розгляду Верховною Радою України законопроекту про внесення змін до Конституції
України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.
Отже, якщо законопроект про внесення змін до Конституції України був попередньо схвалений
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, але не розглядався Верховною
Радою України на її черговій сесії, то на нього не поширюється вказане положення частини першої
статті 158 Основного Закону України.
Цільове тлумачення положень статті 155 Основного Закону України дає Конституційному Суду
України підстави для висновку, що конституційна процедура розгляду парламентом питання щодо
внесення змін до Конституції України послідовно у два етапи встановлена з метою розведення у
часі попереднього схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України і його
остаточного прийняття як закону, що унеможливлює прийняття законопроекту про внесення змін
до Конституції України як закону на одній черговій сесії Верховної Ради України, а також дає
народним депутатам України час для додаткового аналізу змісту цього законопроекту, з'ясування
можливих наслідків внесення змін до Основного Закону України тощо.
Таким чином, у положенні статті 155 Конституції України стосовно прийняття законопроекту про
внесення змін до Конституції України на наступній черговій сесії Верховної Ради України
передбачено зважений підхід до розгляду та прийняття цього законопроекту як закону.
Задача 56
Розкрийте значення принципу поділу влади для стабільності конституційного ладу,
нормального існування правової держави та ефективної системи захисту й гарантування
конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Конституція України містить низку фундаментальних щодо здійснення державної влади положень,
за якими: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3); ніхто не може
узурпувати державну владу (частина четверта статті 5); державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової
влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до
законів України (стаття 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція
України має найвишу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої
дії (стаття 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією
та законами України (частина друга статті 19).
Названі конституційні приписи, перебуваючи у взаємозв'язку, відображають фундаментальне
положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою
забезпечення прав і свобод людини та зобов'язують наділених державною владою суб'єктів діяти
виключно відповідно до установлених Конституцією України цілей їх утворення.
Здійснення державної влади відповідно до вказаних конституційних приписів, зокрема на засадах
її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, завдяки визначеній Основним Законом України
системі стримувань і противаг забезпечує стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації
державної влади та узурпації виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад
в Україні.
Для гарантування конституційного порядку, нормального функціонування держави з метою
утвердження прав і свобод людини і забезпечення гідних умов життя Конституція України
передбачає структуровану, багаторівневу, ієрархічну систему органів державної влади, які наділені
відповідною компетенцією, мають свій предмет відання та владні повноваження. Здійснення
державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову передбачає, що кожний
орган державної влади має належати до однієї з гілок влади (законодавчої, виконавчої чи судової)
або мати особливий статус, окремо визначений Основним Законом України.
У Конституції України встановлено, які з органів державної влади за своїми повноваженнями або
функціональним призначенням є єдиними в державі, і визначено їх найменування та порядок
формування (зокрема, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Вища рада правосуддя,
Національний банк України, Рахункова палата), а які з них належать до певної системи і можуть
бути кількісно і якісно змінені (утворені, реорганізовані, ліквідовані) відповідно до Конституції
України (зокрема, суди, органи виконавчої влади). Тобто Основним Законом України передбачено
обов'язковість існування одних органів державної влади і можливість утворення інших, чітко
визначено суб'єктів і порядок формування кожного органу державної влади, сферу його діяльності
та/або предмет відання.
Закріплення такої гнучкої, але водночас чітко визначеної системи органів державної влади
зумовлене необхідністю задоволення потреб державного та суспільного життя країни, які постійно
змінюються, і забезпечення цілісності внутрішньої структури держави.
Визначення в Конституції України найменування органу державної влади, його кількісного складу,
порядку формування, суб'єктів призначення/обрання та звільнення його членів та/або керівника
тощо унеможливлює зміну засад діяльності такого органу інакше ніж шляхом внесення змін до
Основного Закону України.
Отже, утворення будь-якого органу державної влади можливе лише суб'єктами та в порядку,
передбаченими Конституцією України.
Правовий статус новоутвореного органу державної влади має відповідати його функціональному
призначенню, меті та завданням діяльності. Оцінюючи відповідність Законопроекту положенням
частини першої статті 157 Конституції України щодо неможливості скасування чи обмеження прав і
свобод людини і громадянина, Конституційний Суд України виходить із того, що суспільство, в
якому права і свободи людини і громадянина не гарантовано та не здійснено поділу влади, не має
конституції в її сутнісному розумінні. Таким чином, Конституція України буде відповідати своїй
природі та функціональному призначенню лише тоді, коли поділ влади та гарантії прав і свобод
будуть адекватно відображені в її тексті й належним чином реалізовуватимуться на практиці.
Згідно з частиною другою статті 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод
людини і громадянина є визначальними для здійснення державної влади, а тому Конституція
України повинна закріплювати таку систему і організацію поділу державної влади, яка повною
мірою забезпечуватиме належну іх реалізацію.
Телеологічний аналіз норм Конституції України свідчить про те, що поділ влади є основним
засобом та неодмінною умовою запобігання концентрації влади, а отже, є інструментом проти
зловживань нею задля адекватної реалізації прав і свобод людини і громадянина. Таким чином,
поділ влади є гарантією прав і свобод людини і громадянина. Тому будь-яке порушення принципу
поділу влади, що призводить до її концентрації, у тому числі суміщення не належних певним
органам державної влади функцій, порушує гарантії прав і свобод людини і громадянина.
Задача 57
Якими є, на Ваш погляд, перспективи розгляду справи в апеляційній інстанції? Розкрийте
юридичну природу Конституції України. Які юридичні властивості (принципи) Основного Закону
України застосовні до даної ситуації?
Стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних
принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття
законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному pівні є гарантією стабільності суспільних
відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян
впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього
закону чи іншого нормативно-правового акта.
Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом
держави (Преамбула Конституції України). Виняток з цього принципу допускається лише у
випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують
відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).
Задача 58
Оцініть аргументи учасників спору. Розкрийте принцип прямої дії норм Конституції Украіїни та його
значення для утвердження в Україні конституціоналізму.
Право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи
одержати юридичні (правові) послуги. Важливу роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони
прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено
праву особи на правову допомогу, закріпленому у статті 59 Конституції України. Це право є одним
із конституційних, невід' ємних прав людини і має загальний характер.
У контексті частини першої цієї статті ,кожен має право на правову допомогу" поняття ,кожен*
охоплює всіх без винятку осіб — громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які
перебувають на території України.
Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед
законом та відсутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або
іншими ознаками (стаття 21, частини перша, друга статті 24 Основного Закону України).
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту
та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна
значимість.
Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє
правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, ай, насамперед, спрямована на
попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина
з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Частина перша статті 131-2, якою у Законопроекті пропонується доповнити Конституцію України,
визначає метою діяльності адвокатури надання професійної правничої допомоги, а iї частина
друга передбачає, що незалежність адвокатури гарантується.
У частині четвертій цієї статті вказано, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи
в суді, а також захист від кримінального обвинувачення, що узгоджується із пропонованою
Законопроектом зміною до частини першої статті 59 Основного Закону України стосовно права
кожного на професійну правничу допомогу.
Конституційний Суд України виходить з того, що адвокат має необхідний професійний pівень та
можливість забезпечити реалізацію права особи на захист від кримінального обвинувачення та
представництво її інтересів у суді.
У той же час кожна особа є вільною у виборі захисника своїх прав серед адвокатів. За частиною
п'ятою статті 131-2, якою у Законопроекті пропонується доповнити Конституцію України, законом
можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо
захисту соціальних прав, виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно
представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та oсіб, які визнані судом недієздатними чи
дієздатність яких обмежена.
Конституційний Суд України вважає, що встановлення на законодавчому рівні винятків щодо
представництва в суді іншими, ніж адвокат, особами може бути обумовлене особливостями
певної категорії справ, правовідносин чи статусу особи, права, свободи чи інтереси якої підлягають
захисту.
Відповідне правове регулювання щодо представництва такої особи в суді має сприяти
ефективному захисту прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних oсіб.
Поняття ,"надання професійної правничої допомоги" не тотожне поняттю ,представництво особи в
суді". Надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво
особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб'єктом.
З аналізу частини першої статті 131-2 Конституції України у системному зв'язку з її статтею 59
випливає позитивний обов'язок держави, який полягає в гарантуванні участі адвоката у наданні
професійної правничої допомоги особі з метою забезпечення її ефективного доступу до
правосуддя за рахунок коштів держави у випадках, передбачених законом. Розкривається зміст
норм прямої дії Конституції. Також варто зауважити, що станом на сьогодні не скасовано
адвокатську монополію.
Задача 60
Опануйте рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2016 р. No 7-pn/2016, від 18
грудня 2018 року No 12-p/ 2018, від 27 лютого 2020 року No 3-p/2020, від 17 липня 2018 року No 6-
p/2018, від 25 квітня 2019 року No 1-p(Ш)/2019 та висловіть свою думку щодо сформульованих в
них юридичних позицій. Чи згодні ви з аргументами Конституційного Суду України?
Особлива конституційна процедура внесення змін до розділу I "Загальні засади" Конституції
України обумовлена специфікою предмета його регулювання — основи конституційного ладу в
Україні — зокрема необхідністю забезпечення національної безпеки і оборони України, потребами
захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України як суверенної й незалежної,
демократичної, соціальної та правової держави.
Зазначене є підставою для висновку, що особи, які перебувають на службі у 3бройних Силах
України та в інших військових формуваннях, створених відповідно до законів України, а також
члени іхніх сімей маюты спеціальний статус та особливі умови соціального захисту.
Організаційно-правові та економічні заходи, спрямовані на забезпечення належного соціального
захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших
військових формуваннях, а також членів їхніх сімей пов'язані не з втратою працездатності,
безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а
особливістю виконуваних ними обов'язків щодо забезпечення однієї з найважливіших функцій
держави — захисту суверенітету, теритоpiальної цілісності України (частина перша статті 17
Основного Закону України).
Конституційний Суд України вважає, що норми-принципи частини п'ятої статті 17 Конституції
України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на
службі у 3бройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є
пріоритетними та мають безумовний характер.
Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, у
зв'язку, зокрема, з економічною доцільністю, соціально- економічними обставинами не можуть
бути скасовані чи звужені. Конституційний Суд України вважає, що зазначені положення
Основного Закону України зобов'язують державу створити ефективну систему соціального захисту
різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на
достатній життевий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального
забезпечення.
Заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути
спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків.
На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних
можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного
погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану,
необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального
захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою
збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може
вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка
безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні
умови життя, сумісні з людською гідністю.
Аналізуючи юридичну природу пільг, скасованих і обмежених положеннями підпунктів 1, 2 пункту
12 розділу І Закону No 76, Конституційний Суд України виходить з того, що існування пільг для
окремих категорій громадян передбачено на конституційному рівні. Відповідно до частини третьої
статті 24 Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується, зокрема, спеціальними
заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг та юридичним
захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання
оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Згідно з частиною третьою статті 53 Основного Закону України держава забезпечує, у тому числі,
надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Таким чином, надання окремих пільг громадянам є конституційно допустимим. Однак наявність у
тексті Основного Закону України категорії ,"пільга" не означає, що ця категорія є елементом
конституційного статусу людини на відміну від основоположних прав і свобод людини та гарантій
їх реалізації, які є необхідними для гідного iснування та гармонійного розвитку людини.
Конституційний Суд України виходить з того, що в кожному конкретному випадку має бути
встановлено, чи пов'язані пільги з неможливістю особи мати заробіток, втратою такого заробітку
або недостатнім рівнем життєвого забезпечення особи та непрацездатних членів її сім'ї, а також чи
спрямовані вони на забезпечення достатніх умов життя, сумісних із людською гідністю.
Конституційний Суд України вважає, що з метою виконання конституційного обов'язку щодо
утвердження соціальних прав держава має не лише створити систему соціального захисту, а й
забезпечити ї належне функціонування. Ця система повинна гарантувати охорону, зокрема, сім'ї,
дитинства, материнства і батьківства. На переконання Конституційного Суду України, у разі
виникнення об'єктивної потреби дії держави щодо перерозподілу або зменшення соціальних
видатків мають бути тимчасовими і повинні мати часові межі, потрібні для стабілізації і
покращення фінансово-економічної ситуації. Держава здійснює регулювання змісту та обсягу
соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в уції, а й у законах
України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав.
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Основного Закону України такі обмеження повинні
мати недискримінаційний характер.
Конституційний Суд України вважає, що зміни законодавства у соціальній сфері, складна
фінансово-економічна ситуація, потреба в забезпеченні збалансованості Державного бюджету
України не повинні призводити до порушення гідності людини, яка належить до фундаментальних
цінностей, захищених Конституцією України, та становить основу системи конституційного захисту
прав і свобод людини і громадянина. Обов'язковою складовою людської гідності є доступ людини
до мінімальних соціальних благ, здатних забезпечити їй достатній і гідний життєвий рівень.
Верховна Рада України, формуючи соціальну політику держави, повинна гарантувати ефективну
реалізацію права на повагу до людської гідності, зокрема, шляхом забезпечення пенсій, інших
видів соціальних виплат та допомоги для осіб, які потребують соціального захисту.
Право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і
закони України.
Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний
захист є право на забезпечення іх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності;
2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших
випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові
конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не
можуть бути скасовані законом.
Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46
Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом
ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної
політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів.
Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов'язана здійснювати
соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом
реалізації права на працю та/або позбавлені засобів існування. При цьому соціальна
opiентованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту
відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім'ї. Державна система соціального
захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для
себе і своєї сім'і.
Виходячи зі змісту статей 17, 65 Основного Закону України Конституційний Суд України вважає, що
громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України,
виконують конституційно значущі функції. Тож держава повинна надавати ім і членам їхніх сімей
особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до частини
п'ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Щодо осіб, на яких покладається обов'язок захищати Україну, її незалежність та територіальну
цілісність, та членів їхніх сімей частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено
особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, встановленими у статті 46
Основного Закону України.
Отже, закріплення в Конституції України обов'язку держави щодо забезпечення соціального
захисту громадян України, які захищають Вітчизну, суверенітет і територіальну цілісність України, є
запорукою його реалізації державою та недопущення зниження рівня соціального захисту цих осіб
та членів їхніх сімей.
Отже, до категорії осіб, на яких поширюється чинність Закону No 3551, належать члени сімей осіб,
які загинули (пропали безвісти), померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під
час захисту Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, та члени сімей померлих
ветеранів війни, тому дія частини п'ятої статті 17 Конституції України поширюється на зазначену
категорію oсіб.
З огляду на вказане Конституційний Суд України, розвиваючи і конкретизуючи юридичну позицію,
викладену в Рішенні від 1 грудня 2004 року No 20-рп/2004, вважає, що припис частини п'ятої статті
17 Конституції України слід розуміти як такий, що покладає на державу обов'язок забезпечувати
також соціальний захист громадян України — ветеранів війни, у тому числі осіб, які мають особливі
заслуги перед Батьківщиною, та членів сімей осіб, які захищали Bітчизну, її незалежність,
суверенітет та територіальну цілісність.
Держава не може в односторонньому порядку відмовитися від зобов'язання щодо соціального
захисту осіб, які вже виконали свій обов'язок перед державою щодо захисту її суверенітету і
територiальної цілісності. Невиконання державою соціальних зобов'язань щодо ветеранів війни,
осіб, на яких поширюється чинність Закону No 3551, підриває довіру до держави.
Обмеження або скасування пільг для ветеранів війни, осіб, на яких поширюється чинність Закону
No 3551, без рівноцінної їх заміни чи компенсації є порушенням зобов'язань держави щодо
соціального захисту осіб, які захищали Вітчизну, та членів іхніх сімей. У разі зміни правового
регулювання набуті вказаними особами пільги чи інші гарантії соціального захисту повинні бути
збережені із забезпеченням можливості їх реалізації. Обмеження або скасування таких пільг,
інших гарантій соціального захисту можливе лише у разі запровадження рівноцінних або більш
сприятливих умов соціального захисту.
Конституційний Суд України вважає, що забезпечення державою соціального захисту осіб, які
відповідно до обов'язку, покладеного на них частиною першою статті 65 Конституції України,
захищали Вітчизну, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України, та членів їхніх
сімей згідно з частиною п'ятою статті 17 Конституції України в поєднанні з частиною першою цієї
статті означає, що надання пільг, інших гарантій соціального захисту ветеранам війни, особам, на
яких поширюється чинність Закону No 3551, не має залежати від матеріального становища їхніх
сімей та не повинне обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави.
Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов'язків держави належить забезпечення
реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою
конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і
суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що
сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до
держави.
Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової
конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у
спосіб, що відповідає їй.
Конституційний Суд України виходить також із того, що держава Україна, як учасниця
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної
людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати
тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно
з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в
демократичному суспільстві.
Право громадянина на соціальний захист визначене в Конституції України і включає право на
соціальне забезпечення у передбачених частиною першою статті 46 Конституції України випадках,
а саме: повної втрати працездатності; часткової втрати працездатності; тимчасової втрати
працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від громадянина обставин; у
старості, тобто досягнення пенсійного віку, визначеного законом.
Це означає, що держава взяла на себе зобов'язання піклуватися про кожного громадянина у разі
настання одного з цих випадків та надавати йому постійні соціальні виплати (соціальну допомогу),
які мають систематично виплачуватися протягом певних періодів, визначених законом, та у
розмірі, який не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом для
відповідної категорії осіб, за умови, що пенсія чи інший вид соціальних виплат або соціальної
допомоги є основним джерелом існування такої особи.
У всіх зазначених випадках держава не може відмовитися від взятих на себе зобов'язань та
скасувати жоден із цих видів соціального забезпечення, оскільки кожний із них передбачений
Конституцією України. Тобто в інших випадках, не передбачених у Конституції України,
законодавець може встановлювати та змінювати види, форми соціальної допомоги. Держава має
широкий обсяг дискреційних повноважень щодо запровадження чи зміни одноразової грошової
допомоги як одного з видів соціальних виплат, що не визначені та не конкретизовані у Конституції
України.
Чи містить Конституція України перспективу виникнення у медичних працівників, які ведуть
боротьбу з наслідками пандемії СОVID-19, легітимних очікувань безумовного гарантування їх
соціального захисту, подібно до громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи, та осіб, на яких покладасться обов'язок захищати суверенітет, теритоpiальну
цілісність та недоторканність України.
Виходячи з практики КСУ, то Конституція України перспективу виникнення у медичних працівників,
які ведуть боротьбу з наслідками пандемії COVID-19, легітимних очікувань безумовного
гарантування іх соціального захисту, подібно до громадян України, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи, та осіб, на яких покладається обов'язок захищати суверенітет,
територіальну цілісність та недоторканність України. На думку Конституційного Суду України,
держава виходячи з існуючих фінансово- економічних можливостей має право вирішувати
соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної
ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення
національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може
здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу
між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що
порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов'язана з
обов'язком держави за будь- яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з
людською гідністю.
Задача 61
Дайте визначення та вкажіть основні ознаки соцiальної держави.
Соціальна держава — це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою
соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життеву
ситуацію, у суспільстві.
Ознаки:
1. Соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку
до громадянського суспільства соціальної демократії
2. Вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави.
3. Проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і
захисту соціальних прав людини.
4. Оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика)
визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого
соціального законодавства.
5. Соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві. Чи не
призведе прийняття такого закоңу до звуження обсягy конституційних соціальних прав
громадянина. Яким чином має вирішити справу Конституційний Суд України?
Призведе до звуження обсягу конституційних соціальних прав громадянина. Конституційний Суд
України вважає, що забезпечення державою соціального захисту осіб, які відповідно до обов'язку,
покладеного на них частиною першою статті 65 Конституції України, захищали Вітчизну,
суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України, та членів їхніх сімей згідно з
частиною п'ятою статті 17 Конституції України в поєднанні з частиною першою цієї статті означає,
що надання пільг, інших гарантій соціального захисту ветеранам війни, особам, на яких
поширюється чинність Закону No 3551, не має залежати від матеріального становища їхніх сімей та
не повинне обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави.
Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов'язків держави належить забезпечення
реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою
конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і
суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що
сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до
держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як
складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції
України та у спосіб, що відповідає їй.
Конституційний Суд України виходить також із того, що держава Україна, як учасниця
Mіжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної
людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати
тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно
з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в
демократичному суспільстві.
Право громадянина на соціальний захист визначене в Конституції України і включає право на
соціальне забезпечення у передбачених частиною першою статті 46 Конституції України випадках,
а саме: повної втрати працездатності; часткової втрати працездатності; тимчасової втрати
працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від громадянина обставин; у
старості, тобто досягнення пенсійного віку, визначеного законом.
Це означає, що держава взяла на себе зобов'язання піклуватися про кожного громадянина у разі
настання одного з цих випадків та надавати йому постійні соціальні виплати (соціальну допомогу),
які мають систематично виплачуватися протягом певних періодів, визначених законом, та у
розмірі, який не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом для
відповідної категорії осіб, за умови, що пенсія чи інший вид соціальних виплат або соціальної
допомоги є основним джерелом існування такої особи.
У всіх зазначених випадках держава не може відмовитися від взятих на себе зобов'язань та
скасувати жоден із цих видів соціального забезпечення, оскільки кожний із них передбачений
Конституцією України. Тобто в інших випадках, не передбачених у Конституції України,
законодавець може встановлювати та змінювати види, форми соціальної допомоги.
Держава має широкий обсяг дискреційних повноважень щодо запровадження чи зміни
одноразової грошової допомоги як одного з видів соціальних виплат, що не визначені та не
конкретизовані у Конституції України.
Задача 62
Проаналізуйте вказану ситуацію.
Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є
додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими
можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Конституційний Суд України виходить із того, що додержання конституційних принципів
соціальної і правової держави, верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Основного
Закону України) обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на
засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов'язку держави забезпечувати гідні
умови життя кожному громадянину України.
Які складові концетції сучасної соціальної держави?
Критеріями соціальної держави є: дотримання прав і свобод людини, забезпечення стандартів
гідного житя; здійснення активної та ефективної державної соціальної політики, результатом якої є
покращення добробуту, створення умов безпечної життедіяльності, вільний і всебічний розвиток
особистості, зміцнення сімї, збереження національних культурних традицій та історичної
спадщини; запровадження відповідальності до державних та регiональних органів влади за
негативні показники рівня та якості життя населення; механізму особистої відповідальності
посадових осіб за соціальний стан; запровадження соціального діалогу в практику прийняття
рішень в сфері соціального управління; віддання переваги в соціальних відносинах договірним
(мирним) засобам вирішення соціальних конфліктів; забезпечення балансу інтересів особи,
суспільства і держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень та взаємодія
органів державної влади у створенні і розвитку соціальної держави, активне залучення до цих
процесів органів регіональної влади та місцевого самоврядування; додержання соціальних
орієнтирів і зобов'язань, визначених у міжнародних договорах, учасниками яких є Україна; участь
громадських об'єднань, організацій, політичних партій, інших соціальних інституцій у формуванні
та функціонуванні громадянського суспільства.
У чому полягає принцип правової визначеності як складова принципу верховенства права,
зокрема, у соціальній політиці?
Елементами верховенства права є принципи рівності і справедливості, правової визначеності,
ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове
застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче
призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення
Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року No 5-рп/2005).
Принцип правової визначеності означає, що «обмеження основних прав людини та громадянина і
втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності
застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-
якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну
поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своеї поведінки» (абзац третій
підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня
2010 року No 17-рп/2010).
Які соціально-економічні права передбачені Констипуцією України?
Економічні права та свободи — це можливості людини і громадянина у сфері виробництва,
розподілу, обміну і використання матеріальних благ.
До економічних прав відносяться:
-право на підприємницьку діяльність;
-право на працю;
-право на страйк;
-право на відпочинок;
-право на приватну власність.
Соціальні права і свободи — це можливості людини і громадянина із забезпеченням належних
соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення.
До системи соціальних прав Конституція України відносить:
-право на соціальний захист(ст.46);
-право на житло(ст.47);
-право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї(ст. 48);
-право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).
Задача 63
Проаналізуйте вказану ситуaцію та надайте власне бачення.
Варто зауважити для початку, що важко порівнювати фінансовий стан України та Фінляндії. Отже,
зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до
критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими
ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.
Таким чином, в аспекті конституційного подання положення статті 1, частин першої, третьої статті
95 Конституції України в системному зв'язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17,
частини третьої статті 22 та статей 46, 48 Основного Закону України треба розуміти так, що однією з
ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері
соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових
можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне
багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості
бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має
відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та
допомоги — принципам пропорційності і справедливості.
Таким чином, державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії можуть бути визначені
як законами України, так і іншими нормативно-правовими актами, зокрема актами Кабінету
Mіністрів України.
Конституційний Суд України виходить з того, що надання Верховною Радою України права
Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри
соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України,
пов'язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 стаі 116 Конституції України.
Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які
фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та
законів України.
Таким чином, в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6
статті 116 Конституції України треба розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України
шщодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання
відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері
соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри
соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України,
відповідно до Конституції та законів України.
Згідно з Конституцією України ознаками України як соціальної держави є соціальна спрямованість
економіки, закріплення та державні гарантії реалізації соціальних прав громадян, зокрема їх прав
на соціальний захист і достатній життєвий рівень (статті 46, 48), тощо. Це зобов'язує державу
відповідним чином регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та
ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх
громадян.
Із змісту частин першої, другої вказаної статті, випливає, що визначення обов'язкових гарантій
соціального захисту не виключає можливості запровадження законом інших додаткових гарантій у
цій сфері (наприклад, соціальної допомоги різних видів. Зупинення дії законів є способом
тимчасового припинення їх дії в часі та/або за колом осіб і має здійснюватися відповідно до вимог
Конституції України. Ця юридична процедура знаходиться в органічному зв'язку із скасуванням
законів, внесенням до них змін та доповнень.
Отже, у такому випадку законом про Державний бюджет України припиняється на певний строк
правове регулювання відносин у сфері соцiального захисту, зупиняється дія механізму реалізації
конституційних соціально-економічних прав громадян, що призводить до обмеження права на
соціальний захист.
Систематичне зупинення законами про Державний бюджет України дії чинних законів України
щодо надання пільг, компенсацій і гарантій фактично скасовує їх дію. Зупинення дії положень
законів, якими визначено права i свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод
і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України.
У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме передбачено, що в умовах
воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод
людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть
бути обмежені за жодних обставин. Внаслідок зупинення на певний час дії чинних законів України,
якими встановлено пільги, компенсації чи інші форми соціальних гарантій, відбувається фактичне
зниження життевого рівня громадян, який не може бути нижчим від встановленого законом
прожиткового мінімуму (частина третя статті 46 Конституції України), та порушується гарантоване у
статті 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень.
Отже, відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на
соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі
зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану
на певний строк. Таку правову позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 20
березня 2002 року No 5-pп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) (пункт 6
мотивувальної частини).
У державі, яку проголошено соціальною, визначений законодавцем розмір прожиткового
мінімуму має реально забезпечувати гідний рівень життя людини. Конституційний Суд України
вважає, що зазначені положення Основного Закону України зобов'язують державу створити
ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня
їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом
надання відповідного соціального забезпечення. Заходи соціального захисту мають втілювати ідеї
соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні
можливих соціальних ризиків.
На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних
можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд.
Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або
надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації
системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх
видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте
держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав
осіб, яка безпосередньо пов'язана з обов'язком держави за будь-яких обставин забезпечувати
достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
Які соціальні обов 'язки держава має щодо своіх громадян?
Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері
соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових
можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне
багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості
бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має
відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та
допомоги — принципам пропорційності і справедливості.
Задача 64
Дайте юридичну оцінку аргументам, сформульованим Европейським судом з прав людини, та
конституційно- правову оцінку аргументам народних депутатів України. Якими, на ваш погляд,
є перспективи розгляду цісі справи в Конституційному Суді України?
Рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» Європейський суд з прав людини
оприлюднив 22 правня2018 року. Суд визнав земельний мораторій порушенням права людини
розпоряджатися своєю власністю, гарантованого статтею 1 Протоколу до Європейської конвенції
про захист прав людини, а також статтею 41 Конституції України, за відсутності дієвого ринку землі
сільськогосподарського призначення. Заявники — звичайні власники паїв Софія Степанівна
Зеленчук і Віктор Антонович Цицюра — скаржились, що постійні пролонгації мораторію зробили
його «фактично безстроковим», а відповідне законодавство— непередбачуваним.
Раніше Суд вже дорікав українським органам влади за нездатність врегулювати ті чи інші
відносини протягом певного часу та усунути юридичну невизначеність. У той же час, Уряд не навів
жодних причин, чому тимчасову повну заборону продажу землі слід вважати єдиним належним
заходом для досягнення бажаних соціальних та економічних цілей, чи вони дійсно розглядали
інші заходи іх досягнення, окрім повної заборони, або оцінювали пропорційність повної заборони
переслідуваним цілям.
Суд дійшов висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності
органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків, і цей тягар є
надмірним.
З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування
заходів, застосованих до землі заявників, Суд доходить висновку, що держава-відповідач вийшла
за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між
загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників Суд одноголосно постановив,
що було порушення статті l Першого протоколу до Конвенції, та присудив заявникам по 3000 свро
в якості компенсації судових та інших витрат.
Суд також закликав Україну забезпечити справедливий баланс між інтересами власників
сільськогосподарської землі, з одного боку, та загальними інтересами громади, з іншого боку;
проте це не означає, що необмежений ринок землі має бути запроваджено негайно. Та все ж,
якщо Україна необрунтовано затягуватиме вжиття таких заходів , для Суду відкриється можливість
присуджувати майбутнім заявникам ще й відшкодування моральної шкоди
Окрім того, ухвалою від 23 січня 2019 року Касаційний цивільний судВерховного суду передав на
розгляд Великої палати справу No 227/150618 з таким самим предметом спору. Касаційний суд
зазначив, що «Велика Палата Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування
єдиної правозастосовчої практики могла би сформулювати позицію, відповідно до якої бажаючі
продати землю мали б довести, що їх справа аналогічна сnравам Зеленчук і Цицюри і отримати від
суду дозвіл на ії продаж»
Але до Конституційного Суду України надійшло подання щодо конституційності Закону України
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель
сільськогосподарського призначення». Автори клопотання просять Суд визнати оспорюваний
Закон таким, що не відповідає Конституції України.Депутати вважають, що Закон є
неконституційним, оскільки його прийняття Верховною Радою України відбулося з порушенням
конституційної процедури розгляду та ухвалення, а положення Закону, як і його мета, суперечать
приписам Конституції України.
Вони зазначають, що Закон не відповідає статтям 5, 8, 13, 14, 17, 73, 84, 91, 93 Конституції України.
Законом передбачено, що з 1 липня 2021 року право власності на земельні ділянки
сільськогосподарського призначення площею до 100 гектарів можуть набувати виключно
громадяни України. 31 січня 2024 року таку можливість отримають також юридичні особи,
власниками яких є українці. Вони зможуть купувати до 10 тисяч гектарів землі. Заборонено також
продаж державних та комунальних земель. Відповідно до підписано закону, питання, чи надавати
іноземцям право купувати землю, вирішуватиметься на референдумі. Які існують засоби
забезпечення права власності на конституційному рівні?
правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права
володіння, користування та розпорядження майном (землею) ВИзначаються законом.
Отже, приватизація, купівля-продаж, спадкування, інші цивільно-правові угоди є однаковими
юридично значимими підставами набуття права власності на квартиру. Право власності не є
абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише
на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності,
який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства.
При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі
заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з- поміж усіх доступних для
застосування заходів.
З наведеного випливає, що порядок і умови набуття, припинення і здійснення права власності та
користування землею охоплюються поняттям правового режиму власності, який визначається
виключно законами України (частина друга статті 14, пункт 7 частини першої статті 92 Конституції
України).
Тому Кабінет Міністрів України, затвердивши Стратегію, зокрема в частині положень ії розділу
"Система організації процесу виконання Стратегії", врегулював на підзаконному рівні умови та
порядок набуття права власності та користування землею, які мають визначатися виключно
законами України, і таким чином вийшов за межі своїх повноважень, встановлених Конституцією
України.
Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати
перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії,
спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника шодо володіння,
користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження
власністю є рівними для всіх осіб (власників).
В чому полягає право Українського народу на володіння землею та іншими природними
ресурсами України?
Земля, iї надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах
території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.Від імені Українського народу
права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в
межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися
природними обєктами права власності Українського народу відповідно до закону.
Задача 65
Яке рішення мас прийняти Суд? Реmельно опрацюйте Piшення ЄСПЛ Опеryildiz v Turkey_2004
У справі було проведено кримінальне й адміністративне розслідування, після чого голів рад
Умраніє та Стамбула притягли до судової відповідальності: першого- за те, що він не виконав свого
обов'язку вжити заходів для знищення незаконних халуп довкола смітника, а другого - за те, що не
створив безпечних умов експлуатації смітника чи не розпорядився про його закриття, незважаючи
на експертний висновок від 7 травня 1991 року. 4 квітні 1996 року обох цих голів було визнано
винними в "недбалому виконанні своїх обов'язків" і присуджено штраф у розмірі 160 000
турецьких лір, а також мінімальне тримісячне ув'язнення, передбачене статтею 230 Кримінального
кодексу, яке також замінили штрафом. Суд розпорядився відстрочити стягнення цих штрафів.
Згодом від свого імені та від імені трьох своїх дітей, які залишилися живими, до Стамбульського
адміністративного заявник подав суду позов про відшкодування шкоди проти органів влади, яких
він вважав винними у смерті близьких та зруйнуванні його власності. Рішенням від 30 листопада
1995 року органам влади було наказано сплатити заявникові та його дітям 100 000 000 турецьких
лір як компенсацію за нематеріальну шкоду та 10000 000 турецыких лір - за матеріальну шкоду
(що на той час дорівнювало приблизно 2077 та 208 євро, відповідно), при цьому остання сума
обмежувалася вартістю знищених домашніх речей. Що стосується вжиття запобіжних заходів щодо
смітника, яким користується населення нетрів Умраніє прилеглих районів, Суд зазначив, що
відповідні охоронні нормативні акти все-таки існували.
В експертному висновку від 7 травня 1991 року, у якому йшлося про небезпеку для здоров'я та
можливість вибуху, зазначалося, що цей смітник не задовольняє певних технічних норм, оскільки
місцеві та урядові органи не провели заходів, яких вимагають відповідні нормативні акти.
Треба визнати, що в 1989 році було проведено певні роботи із санітарного очищення, але Суд взяв
до уваги, що їх було припинено за розпорядженням суду, тобто державного органу, і через це
критична ситуація на цьому смітнику зберігалася й далі. Суд зауважив, що експертний висновок
1991 року лише привертав увагу до ситуації, яку муніципальні органи влади повинні були знати і
контролювати, особливо з огляду на iснування конкретного нормативного законодавства, якого не
було дотримано.
Суд встановив, що хоча національні органи влади не спонукали заявника споруджувати житло біля
смітника, проте й не відмовляли його від цього. Суд звернув увагу на недбальство органів влади і
визнав доведеним факт наявності причинного зв'язку між їхнім недбальством та нещасним
випадком.
Розглядаючи питання права громадян на інформацію, Суд Зазначив, що прості громадяни можуть і
не знати про конкретну небезпеку, пов'язану з виділенням метану та обвалами, оскільки така
інформація може поширюватися лише заходами адміністративних органів. У цій справі такі заходи
не проводилися.
Отже, Суд встановив, що адміністративним органам було відомо або вони повинні були знати про
реальну небезпеку населенню тих чи інших нетряних районів і що вони не спромоглися виправити
ситуацію і не зробили всього того, що достатньою мірою повинні були зробити для уникнення цієї
небезпеки. Крім того, вони не виконали свого обов'язку поінформувати населення про небезпеку.
Суд визнав, що було допушено порушення статті 2, якщо не вважати, що ефективне застосування
відповідного судочинства внаціональному провадженні вже забезпечило засіб правового захисту
стосовно скарг заявника.
Отже суд має задовольнити позов.
Чи були допущені порушення вказаних статей з боку органів публічної влади? Які негативні та
позитивні зобов'язання має держава щодо захисту права власностi?
На мою думку, так, виходячи з того що адміністративним органам було відомо або вони повинні
були знати про реальну небезпеку населенню тих чи інших нетряних районів і що вони не
спромоглися виправити ситуацію і не зробили всього того, що достатньою мірою повинні були
зробити для уникнення цієї небезпеки. Крім того, вони не виконали свого обов'язку
поінформувати населення нетрів про небезпеку.
Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного
законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (далі відповідно- Перший протокол; Конвенція). Держави-
учасниці Конвенції зобов'язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та
гарантувати його захист передусім на національному рівні.
Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності
права власності (ст. 41 Конституції України). — позитивні зобов'язання
В умовах, коли право України у сфері регулювання відносин власності та забезпечення реальних
гарантій його захисту постійно зазнає змін, часом кардинальних, важливим є належне тлумачення
та застосування правових норм, що регулюють право власності, та формування уніфікованої
судової практики. Водночас на недосконалість, суперечливість законодавства, прогалини в ньому
повинні оперативно реагувати суб'єкти законодавчої ініціативи, які законодавець загалом, з метою
якісного усунення цих недоліків. - позитивні зобов 'язання
Більшість спорів, які виникають у сфері втручання держави в право власностi фізичної чи
юридичної особи, потенційно вимагають від українських судів застосування положень ст. 1
Першого протоколу. Тому для суддів і учасників судових процесів важливим є правильне
розуміння критерійв, які належить оцінювати на предмет відповідності втручання в право
власності принципам, закладеним у ст. 1 Першого протоколу, а також обrрунтоване (адекватне,
виважене, виправдане) застосування практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ).
— загальний принцип невтручання у право власності- негатавні зобов'язання
Одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на
мирне володіння майном є надання справедливої та обгрунтованої компенсації. При цьому ЄСПЛ
вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсаціїй таке питання повинно
розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин.
Компенсація має бути розумно пов'язаною з вартістю втраченого майна, але не обов'язково має
відповідати його ринковій вартості. Pішення ЄСПЛ мають бути застосовані українськими судами
обов'язково, але таке застосування повинно бути обгрунтованим: адекватним, виваженим,
виправданим. - позитивні зобов'язання
Крім того, відповідно до КУ:
Право власності на землю гарантується - позитивні зобов'язання
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. - позитивні зобов'язання
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним — негативні зобов'язання
Нiхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду-
негативні зобов 'язання.
Задача 66.
Яке рішення має прийняти Конституційний Суд України?
На мою думку, суд має визнати таку постанову неконституційною виходячи з такого.
Відповідно до КУ примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване
лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом,
та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких
об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи
надзвичайного стану.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм
майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на
умовах, передбачених законом i загальними принципами мiжнародного права.
Європейський суд у своїх рішеннях зазначає, що, незважаючи на те, що держави мають широкі
межі розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може i бути позбавлена своєї
власності, позбавлення останньої, навіть якщо воно переслідує законну мету в інтересах
суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого Протоколу, якщо не була дотримана
розумна пропорційність між втручанням у права особи та інтересами суспільства.
Порушення ст.1 Першого Протоколу матиме місце також і у випадку, коли наявна
непропорцiйнiсть мiж тягарем, який довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями
інтересів суспільства. Першим рішенням проти України, у якому Європейським судом було
констатовано порушення ст.1 Першого Протоколу, було рішення у справі «Совтрансавто-Холдинг»
проти України».
У зазначеній справі Європейський суд визнав порушення права на мирне володіння майном через
те, що спосіб, у який проводився та закінчився судовий розгляд справ, як і ситуація невпевненості,
якої зазнав заявник, порушили «справедливу рівновагу» між вимогами суспільного інтересу та
потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Як наслідок, держава не забезпечила
виконання свого зобов'язання гарантувати заявникові ефективне користування своїм правом
власності, як передбачає ст.1 Першого Протоколу.
Крім того, Європейський суд зазначив, що несправедливий характер провадження у цій справі мав
прямий зв'язок із правом заявника на повагу до його майна. Численнi ж випадки втручання в
судове провадження у цій справі українських органів державної влади на найвищому рiвнi були
визначені Європейським судом такими, що суперечать поняттю «безстороннiй i незалежний суд» у
розумінні ст.6 Конвенції. Посилаючись на ст.1 Першого Протоколу, заявник скаржився, що
внаслідок реєстрації Луганським міським виконавчим комітетом незаконних рішень щодо
товариства «Совтрансавто-Луганськ» його акції були знецінені, у зв'язку з чим заявник втратив
контроль над дiяльнiстю та майном останнього. Заявник також стверджував, що компенсація, яку
він отримав внаслідок ліквідації підприємства «Совтрансавто-Луганськ», не відповідала частці
капіталу, що була у його власності спочатку.
За результатами розгляду даної справи Європейський суд дійшов висновку про порушення права
заявника i зобов'язав уряд України сплатити справедливу сатисфакцію.
Таким чином, враховуючи те, що підприємство збанкрутіло, йому необхідно задовольнити
вимоги кредиторів, держава фактично забирає «останнє», що не вiдповiдає легітимнiй меті.
Вкажіть конституційно-правові межі здійснення права власності.
Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володiє, користується і розпоряджається своїм майном на
власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своïм майном, керуючись винятково власними
інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-якi дiї, котрі, однак, не повинні суперечити закону
та порушувати права iнших осіб та інтереси суспільства.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власник може бути зобов'язаний
допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.
Тобто правомочності власника не є безмежними, адже закон може встановлювати певні
обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою створення
рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.
Через категорії "Межi" та "обмеження" здійснення суб'єктивних цивільних прав в законі
встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства.
Власник майна повинен враховувати "межі" та "обмеження" цивільних прав.
Межi здійснення цивільних прав Фактично дістають Формулі "дозволено все, що прямо не
заборонено законом", а заборони, які мають найбільш загальний характер, конкретизуються у ст.
13 ЦК, які особа - власник повинна враховувати у своїй поведінці.
Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб'єктивних прав як засіб стримування особи -
власника при здійсненні нею цих прав з урахуванням необхідності дотримання прав інших осіб
(при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів (збереження пам'яток культури, історичних
цінностей).
Зокрема, власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим призначенням
або з порушенням екологічних вимог (ст.ст. 91, 143, 144 ЗК).
Цільове призначення мають також житлові приміщення, які власник має право використовувати
для власного проживання, проживання членів своєï сім'ї, інших осіб і не має права
використовувати для промислового виробництва (ст.ст. 6, 189 ЖК, ст. 383 ЦК). Власник земельної
ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в інтересах якої встановлений сервітут
(ч. 2 ст. 319, ст. 404 ЦК); власник пам'ятки історії і культури - від її пошкодження або знищення (ст.
352 ЦК).
Таким чином, аналiз законодавства дає підстави для висновку: абсолютність прав власника
зовсім не означає, що ніхто i нiколи не може їх обмежити. Разом з тим обмеження права
власності не підлягають розширеному тлумаченню, про що зазначається в ст. 319 ЦК.
Закріплений п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК принцип, відповідно до якого дiї власника щодо його майна не
повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника.
Вiдсутність прямої заборони в законi надає власнику широке коло можливостей для здійснення
права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримування
власника.
Так, держава стримує власника, коли встановлює обмеження на участь певного майна в
цивільному обороті (наприклад, вогнепальної та іншої зброї тощо).
Надаючи власнику право вчиняти з власним майном будь-які дії, у т.ч. його знищення, закон
обмежує власника у виборі способу знищення майна з тим, щоб обраний спосіб був безпечним
для оточуючих і навколишнього середовища. Наприклад, під час знесення свого будинку власник
не може Його знищити шляхом підпалу чи вибуху, оскільки в такому разі виникає загроза пожежі
або пошкодження сусідніх будинків чи життю та здоров'ю інших осіб.
Закон встановлює обмеження прав власника й iншого характеру.
Наприклад, у ч. 5 ст. 373 ЦК встановлено, що власник земельної ділянки може використовувати на
свій розсуд все, що знаходиться над i пiд поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено
законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Однак право власності особи на земельну ділянку
поширюється лише на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси,
багаторічнi на які знаходяться на ділянці, а також на простір, що знаходиться над і під поверхнею
ділянки, на висоту і глибину, необхідну для зведення житлових, виробничих та iнших будівель і
споруд. Разом з тим право власності особи не поширюється на надра (ст.ст. 14, 16 Кодексу України
"Про надра"), у зв'язку з чим власник земельної ділянки обмежений у праві видобутку надр, що
знаходяться під поверхнею його земельної ділянки. Власник земельної дiлянки також не може
претендувати на повітряний стовп над земельною ділянкою. Обмеження прав власника
встановлені й іншими законами.
Так, відповідно до ст. 52 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"
громадяни та інші особи зобов'язані додержуватися правил транспортування, зберігання і
застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і
нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та iнших препаратів з тим, щоб не допустити
забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів
харчування.
В iншiй нормі - ст. 5 Закону України "Про тваринний світ" зазначено, що об'єкти тваринного світу в
Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власност на них. Згідно зі ст. 7
цього Закону в передбаченому законом порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть
бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та
захисту прав громадян. А у ст. 8 Закону передбачена можливість припинення права власності на
об'єкти тваринного світу в разі жорстокого поводження з дикими тваринами, встановлення
законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів
тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законом.
Слід також зазначити, що при встановленні обмежень права власності в законодавчих актах
визначаються такі пріоритети:
-дотримання соціальної функції власності (наприклад, ст. 352 ЦК передбачає право викупу у
власника пам'ятки культурної спадщини, якщо він не вживає заходів до її збереження, тобто
обмежується право власника на недбале користування своїм майном);
-забезпечення охорони прав, свобод і гідності громадян, інтересів суспільства заради дотримання
якого встановлюються обмеження майнових прав громадян (наприклад, згідно з ч. 2 ст. 348 ЦК,
якщо особа набула права власності на майно, на придбання якого за законом, прийнятим пізніше,
вимагається особливий дозвіл, у видачі якого цій особі відмовлено (зокрема зброї), це майно
підлягає відчуженню. У таких випадках обмеженням права власності на певне майно
забезпечується охорона прав як окремих громадян, так і суспільства в цілому на спокій, безпечне
життя, оскільки таким чином здійснюється контроль держави за оборотом зброї та іншого майна,
яке набувається за спеціальним дозволом);
-запобігання погіршенню якості окремого майна (зокрема землi - ч. 5 ст. 319 ЦК);
-забезпечення охорони інтересів сусідів власника шляхом обмеження дій власника (наприклад, ч.
2 ст. 383 ЦК передбачено право власника здійснювати ремонт у власній квартирі без згоди сусідів
за умови, що проведені в процесі ремонту змiни будуть відповідати санітарно-технічним вимогам
та не призведуть до порушення прав власників інших квартир у багатоквартирному будинку).
Підсумовуючи, слід дiйти висновку, що межі здiйснення цивільних прав визначають правомірну
поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав користуються правовим захистом, а дії,
вчинені поза межами права, правовому захисту не підлягають.
Проаналізуйте юридичні позиції Конституційного Суду України щодо критеріїв (принципів)
обмеження права власності.
Рiшення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності)
абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України ,,Про міліцію" від 29 червня
2010 року № 17-рп/2010
Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод
не можуть бути свавiльними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно
Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною
необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обгрунтованими, у разі обмеження
конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове
регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним
втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Рiшення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційностi)
положення третього речення частини першої статті 13 Закону України "Про психіатричну
допомогу" (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного
закладу) від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016
Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може
здiйснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та
принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення мiж iнтересами
особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними
можуть
вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з поміж усіх
доступних для застосування заходів.
Задача 67.
Дайте коментар наведеним твердженням. Наскільки обгрунтованими є висловлені позиції?
Щодо позиції Жан-Жака Руссо: у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена
проблемам соціальної природи влади, її приналежності народу. В ній немає детального проекту
організації ідеального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за
допомогою законів, свободи і pівності в ній. Влада суверена і загальна воля визначають права й
обов'язки індивідів. Виступаючи проти осуспільнення приватної власності, Руссо пропонував все ж
зрівняти майнове становище громадян: «Жоден громадянин не повинен бути настільки багатий,
щоб бути спроможним купити іншого, і жоден — настільки бідний, щоб бути змушеним продавати
себе». Все це виявляє егалітаристський характер соціальної доктрини Руссо. Вона стала одним з
основних ідейних джерел філософії і політичного радикалізму наступних двох століть.
Щодо позиції Томаса Джеферсона: на мою думку, його позиція досить категорична, адже
періодичне повторення революцій не завжди несе позитивні зміни в суспільстві.
Щодо позиції Кельзена: погоджуюсь з його думкою, оскільки Виходячи з панівної в
демократичному світі концепції народовладдя, у Конституціях багатьох держав закріплено ідею,
що джерелом політичної, державної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет.
Відповідне положення закріплене у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним
джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної
влади та органи місцевого самоврядування».Таким чином у рамках названої концепції народ є
джерелом державної влади, а народний суверенітет — джерелом державного суверенітету.
Поняття «суверенітет народу» означає, що вся влада в країні належить народові, що й являє собою
єдине джерело державної влади. Реалізуючи свій статус джерела влади, народ бере участь в
управлінні державою. При цьому, реалізовуючи свою установчу владу, народ визначає і
вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує реалізацію владних
повноважень державі, ії органам; здійснює владу через різні форми безпосередньої демократії
(наприклад, шляхом волевиявлення на виборах делегує своїм представникам право здійснювати
владу від імені народу).
У державах з монархічною формою правління джерелом державної влади визнається монарх, що
отримує її за спадкоємством, незалежно від виборців або представницьких органів влади.
Монарх-здійснює владу (обмежено абo абсолютно) за власним правом, а не у порядку
делегування повноважень від народу. Влада монарха юридично вважається непохідною від будь-
якої іншої влади, державного органу чи виборчого корпусу
У чому полягає доктрина народного суверенітету та його співвідношення з державним
суверенітетом?
у Конституціях багатьох держав закріплено ідею, що джерелом політичної, державної влади є
народ, його волевиявлення та суверенітет. Відповідне положення закріплене у ст. 5 Конституції
України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».
Чим може бути обмежений народний суверенітет з позицій Конституції України та сучасного
європейського праворозуміння?
Право на суверенітет — невід'ємне право народу утворити власну державу на власній території,
визначивши межі співіснування з іншими, сусідніми народами, які також об'єднані у державну
організацію, встановивши свою владу. Це - про народний суверенітет. Право на державний
суверенітет — невід'ємне право кожної держави існувати у межах сформованої на певній території
державної організації. Суверенітет має чимало складових, серед яких територіальна, економічна,
воєнна, міжнародна компоненти переважають. Суверенітет, як можливість, як право, що потребує
підтвердження і визнання, насамкінець, захисту, не може бути абсолютним правом, оскільки є
залежним від багатьох чинників. Це як у відносинах між людьми — комунікація завжди враховує
не лише власний інтерес, але й інтерес тих, з ким є бажання спілкуватися у визначеному просторі з
приводу визначених матеріальних i нематеріальних об' сктів комунікації.
Суверенітет-це шлях до ідентичності у безлічі комунікативних зв'язків самої держави і державних
інститутів. Суверенітет прогнозовано вимагає збереження ідентичності.
Отже набуття суверенітету — це формування ідентичності, ознаки якої дають можливість будувати
відносини як всередині державної організації, так і ззовні, що є пріоритетним. Обмеження
суверенітету держави не є свідченням втрати суверенітету і не є свідченням втрати ідентичності.
Важливими обставинами є причини і мета обмеження суверенітету. Якщо суверенітет обмежено,
наприклад, у спосіб анексії або ж окупації, то таке обмеження призводить до втрати суверенітету
над певною частиною держави (окупованою, анексованою), потребує адекватної політичної,
міжнародно-правової і воєнної оцінки та реагування. Якщо суверенітет обмежено у спосіб
укладення взаємовигідних міжнародних угод, то таке обмеження не сприймається як шлях до
втрати суверенітету у тій чи іншій сфері буття держави. Найбільш вразливими на сьогодні є
економічні чинники обмеження суверенітету. Зовнішні економічні відносини є настільки
складними в умовах високої конкурентної протидії, що питання суверенної зовнішньої економічної
політики є питанням, яке вимагає надвисокої підготовки держави до участі у конкурентних
стосунках з будь-якими партнерами.
Що собою передбачає теорія самообмеження «парламентського суверенітету»?
Відомий французький теоретик держави і права М. Оріу вбачав факт самообмеження державного
суверенітету в тому, що державна влада повинна підкорюватися праву, діяти в межах права. «Усі
згодні з тим, що самообмеження повинно бути. Політична влада має підкорюватися позитивному
праву і належним чином виконувати покладене на неї зобов'язання щодо створення позитивного
права з метою зв'язування ним своеї діяльності».
На його думку, слід розрізняти юридичний і політичний суверенітет. Сьогодні природне право є
першоосновою функціонування державно-правових інститутів, тому на процес окреслення меж
суверенітету вплинув також принцип верховенства прав людини.
З метою запобігання злочинам проти людяності ООН у 2001 р. ухвалила документ
«Відповідальність заради захисту» (TheResponsibilitytoProtect), у якому державний суверенітет
переосмислено не як привілей, а як відповідальність держави перед власним населенням, і
водночас передбачені випадки можливого втручання міжнародної спільноти, якщо держава не
може захистити своє населення від таких злочинів.
Задача 68
Чи погоджуєтесь Ви з наданим визначенням?
Так, погоджуюсь, оскільки інститут виборів є досить важливим елементом функціонування
демократії.
Яка роль відведена виборам у демократичній державі?
У демократичному політико державотворчому процесі інститут виборів реалізує функції:
залучення широких народних мас до безпосередньої участі в політиці, формування вищих і
місцевих органів влади, надання владних повноважень виборчим органам і особам; легітимації і
стабілізації відповідної політичної системи; активного взаємозв'язку між громадським
суспільством і державою; конкуренції між політичними силами, яка веде до оновлення політичної
еліти, представництва інтересів соціальних груп. Отже вибори —є одним з головних суспільно-
політичних інститутів, що реалізують суверенні права й волю народу щодо держави.
Чи можуть вони вважатися пріоритетною формою народовладдя для сучасних демократій?
Пріоритетною формою безпосередньої демократії обгрунтовано вважаються вибори. Однак, як
справедливо зазначають дослідники, вибори є ефективним елементом народовладдя лише в
дійсно демократичній державі. В державі ж, в якій «народоправство», народовладдя підмінене
його зовнішныо демократичною формою, вибори виконують роль демократичної ширми, за якою
приховується порушення інтересів народу, наступ на права більшості населення в інтересах
меншості. Так, в Україні за час незалежності законодавче регулювання виборчого процесу і по
виборах народних депутатів України, і по виборах органів місцевого самоврядування змінювалося
декілька разів як правило, напередодні практично кожних чергових виборів, що вже саме по собі є
вкрай негативним і не відповідає загальновизнаним демократичним стандартам. При цьому зміна
типу виборчої системи здебільшого обумовлювалася не пошуком ї оптимальнішої моделі, а
прагматичним розрахунком політичних сил, що перебували при владі і намагалися її утримати
саме таким шляхом. Які структурні елементи установчої влади можна виокремити?
Виходячи з того, що Конституція України є актом установчої влади Українського народу,
враховуючи наявні у парламенту виключні повноваження вносити зміни до Конституції України як
елемент установчої влади Верховна Рада України ухвалила постанову від 22 лютого 2014 року N
750-VII «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями,
внесеними законами України від 8 грудня 2004 року No 2222-IV, від 1 лютого 2011 року No 2952-
VI, від 19 вересня 2013 року No 586-VII». Отже, концепція установчої влади, стала доктринальною
основою для повернення до тексту Конституції України в редакції 2004 року.
Для народу як суверена установча влада означає право встановлювати єдиний і прийнятний для
нього конституційний лад, застосовувати волю громадян у всіх сферах їх участі і необмеженого
впливу на державу, яка повинна обслуговувати суспільство, проводити політику в їх інтересах,
встановлювати засади демократії і форму правління, закріплюючи права і свободи людини в
У зміст установчої влади закладається право в одному випадку - органом законодавчої влади,
приймати конституцію або вносити до неї зміни і таким чином створювати ті основи суспільного
устрою, який обирає для себе народ. Тільки установча влада може змінити засади устрою
суспільства і держави. Саме на визнанні КУ як прояву установчої влади народу грунтується
особливий порядок її прийняття внесення змін до внесення змін до неї.
Як співвідносяться інститути безпосередньої і представницької демократії в Україні?
Представницька демократія, (репрезентативне народовладдя) форма народовладдя, за якої право
приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні відстоювати
інтереси тих, хто їх обрав.
Представницька демократія стає абсолютно необхідною для великих громад, оскільки, починаючи
з певного розміру, просто неможливо забезпечити регулярне зібрання усіх громадян, що є
обов'язковим елементом для цього виду демократії. Як опосередкована, представницька
демократія є власне менш демократичною ніж пряма.
Безпосередня демократія, пряма демократія, пряме народовладдя- сукупність форм організації
державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави
схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.
Так само позначають форму демократії (народовладдя), за якої люди безпосередньо вирішують
(наприклад, шляхом голосування, загальними зборами) політичні ініціативи.
Демократія як народовладдя тепер має дві загальновизнані форми — пряме (або безпосередне)
народовладдя та представницыке народовладдя.
Пряме народовладдя — безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття
рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо); представницьке
народовладдя вирішення державних питань представницькими органами (парламентом,
місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних
депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.
У цьому контексті розкрийте проблему співвідношення установчої та законодавчої влади.
На сьогоднішній день серед основних функцій парламенту (законодавчої, представницької,
контрольної, бюджетнофінансової, зовнішньополітичної) установча функція займає чільне місце.
Це обумовлено передусім її фундаментальним характером, який полягає у тому, що парламент
через прийняття конституції (внесення до неї змін) здійснює свої повноваження щодо призначення
виборів та референдумів, участі у формуванні інших органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та державних організацій, власних внутрішньопарламентських структур, та
впливає на визначення засад територiального устрою. Одним із приводів до існування різних
наукових позицій відносно питання визначення змісту установчої функції є те, що у тексті чинної
Конституції України безпосередньо про установчу функцію парламенту не йдеться. Натомість вона
згадувалася у Конституційному Договорі між Верховною Радою України та Президентом України
про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в
Україні на період до прийняття нової Конституції України(ч. 1ст. 16). У цьому акті одним із
напрямків реалізації установчої функції парламенту визначалися повноваження щодо прийняття
Конституції України, законів України, кодексів та інших кодифікованих актів, внесення до них змін і
доповнень (п. 1 ч. 1 ст. 17)
На думку В. Погорілка, установча функція парламенту розглядається в двох аспектах: як функція
державотворення, тобто функція формування органів державної влади, і як функція
правотворчості в частині внесення змін до Конституції. Дещо інакше розглядає зміст установчої
функції В. Шаповал, який наголошує, що згідно із загальною теорією конституціоналізму саме
право прийматиконсти туцію держави належить до установчої функції.
Отже, якщо включення до змісту установчої функції парламенту повноважень у частині
формування органів державної влади не викликає жодних сумнівів, то повноваження щодо
прийняття конституції та внесення до неї змін є найбільш дискусійним у вітчизняній науці.
Зарубіжні конституціоналісти також по різному висловлювалися щодо можливості наділення
законодавчого органу повноваженням вносити зміни до конституції.
Зокрема, Е. Сійес (вперше у 1789 році вжив термін «установча влада» та досконало розробив її
теорію) наголошував, що державні органи, віднесені до встановлених «влад» (зокрема
законодавчої), не можуть вносити зміни до конституції як акта установчої влади. Із змісту цієї тези
випливала малозмінюваність Конституції. Раніше, в тому ж XVIII ст., було фактично визнано, що
зміни до конституції можуть бути внесені лише за згодою усіх громадян (ідея суспільного
договору), проте, деякі автори тоді ж декларували можливість визначення відповідної згоди на
основі позиції більшості (Е. Ваттель), чим уможливлювався конституційний референдум. Надалі
почали стверджувати, що конституція може бути змінена лише спеціально обраним органом —
установчими зборами (Е. Cійec). Зазначені ідеї були відображені вже в перших конституціях,
порядок внесення змін до яких був максимально ускладнений.
Суттєву допомогу у визначенні змісту установчої функції парламенту може надати аналіз основних
положень теорії установчої влади. За цією теорією конституція, як основний закон, визнається
актом первинної (установчої) влади, що безпосередньо належить народу і має найвищу юридичну
силу. Автори відповідних ідей вважали конституцію вихідним актом суверенітету народу,
приймаючи який, він встановлює правила свого політичного (державного) існування. Будучи
визначеною як акт первинної, суверенної влади, конституція водночас характеризувалась, як
джерело інших, встановлених нею, по суті, вторинних «влад» (законодавчої, виконавчої і судової).
Результатом поширення теорії установчої влади було визнання різної юридичної природи і сили
конституції та законів: якщо конституція вважалась актом установчої влади, з чого виводили ії
найвищу силу, то закони актами законодавчої влади.
Задача 69
Яке значення має дотримання вимог відкритого розгляду конституційних проектів?
На мою думку, таким чином забезпечується прозорість та відкритість публічної влади, коли
рішення приймається «відкрито», у громадян формується позитивне враження щодо відповідних
змін, адже нічого не спотворюється та не приховуються, забезпечуються стандарти демократичної
держави.
Чи відповідає процедура внесення змін до Конституції України демократичним принципам?
Аналіз процедурних питань внесення змін до КУ дозволяє зробити висновок, що правове
регулювання порядку внесення зазначених змінна сьогодні не повною мірою відповідає
принципам права (в тому числі конституційним), а саме: порушено чи не найважливіші принципи
демократичної правової держави — принцип законності та принцип розподілу влад, що
відповідно унеможливлює забезпечення ефективного захисту Конституції.Процедура внесення
змін до КУ не є Визначеною, чіткою та прозорою, якою має бути, та вимагає вдосконалення.
Висловіть пропозиції щодо можливого удосконалення механізму трансформацій
конституційного тексту.
Оскільки особливістю конституційного судочинства є обмежене коло суб'єктів, які можуть
ініціювати розгляд питань, віднесених до компетенції конституційної юстиції. Право на звернення
до КСУ встановлюється КУ (ст.ст. 150, 151) та ЗУ «Про КСУ» (ст.ст. 40, 41,43). Виключно за
конамиУкраїни визначається судочинство (п. 14 ч. 1 ст. 92 КУ), а також процедура розгляду справ
КСУ (ст. 153 КУ).
Отже, наведене дає підстави стверджувати, що визначення субєктів права на конституційне
звернення з питань надання КСУ висновків щодо законопроектів про внесення змін до КУ
рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні та постановою ВРУ суперечать КУ і,
відповідно, є порушенням принципу закон ності.
Зазначене проблемне питання, джерелом якого є прогалина в законодавстві, можливо вирішити
лише шляхом прийняття ЗУ стосов но процедури розгляду законопроектів про внесення змін до
КУ, законопроект якого було до ручено розробити Комітету ВРУ з питань правової політики до
15.10.2003 р., але досі жодне джерело інформації не містить навіть натяку на такий законопроект.
Розгляду законопроекту про внесення змін до КУ має передувати опрацювання його в комітетах
ВРУ, попередне обговорення на пле нарних заcіданнях ВРУ. Це дозволило б забезпечити
системність внесення змін, високу юридичну техніку викладення запропонованих у законопроекті
змін, ефективність реалізації запропонованих змін після їх прийняття, не допустити колізії між:
нормами КУ, досягти консенсусу щодо запропонованих змін до КУ, представлених у парламенті
політичних сил.
На розгляд для попереднього схвалення необхідно вносити повністю підготовлений для прийняття
законопроект про внесення змін до КУ за аналогом законодавчої процедури, як на третє читання.
Зазначені проблемні питання є наслідками прогалини в законодавстві. Єдиний вихід з цієї ситуації
вимагає визнання верховенства права і підпорядкування йому всіх політичних мотивацій. Тоді і
лише тоді Україна зможе подолати ці проблеми та уникнути руйнівного кроку назад.
Задача 70
У чому сутність та роль народної законодавчої ініціативи і народного вето як форм прямого
народовладдя?
зміст права законодавчої ініціативи полягає в передбаченій ЧИННИМ законодавством можливості
визначеного кола суб'єктів офіційно вносити на розгляд парламенту законопроекти чи законодавчі
пропозиції, які підлягають обов'язковому розгляду законодавчим органом . На мою думку, під
народною законодавчою ініціативою слід розуміти форму безпосереднього народовладдя, яка
полягає у безпосередньому волеви- явленні визначеної у конституції україни кількості громадян
україни, які мають право голосу, шляхом внесення до верховної ради проекту закону, який
підлягає обов'язковому розгляду на пленарному засіданні верховної ради україни.
У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» фіксується термін «вето» остаточна
чи умовна заборона, яку викладає верховна державна влада нарішення нижчого органу, а також
право члена будь-якого органу забороняти прийняття рішення, з яким він не згоден.
Також у сучасних тлумачних словниках категорія «вето» застосовуЄться в таких основних
значеннях: 1) у буржуазному державному праві — остаточна чи умовна заборона, яку накладає
верховна державна влада на рішення нижчого органу; 2) у міжнародному праві право члена будь-
якого органу, що складається з представників різних держав, заборонити прийняття рішення, з
яким він не згоден; 3) заборона або призупинення верховним органом державної влади чи главою
держави введення в дію постанови законодавчого органу (парламенту або однієї з його палат).
В яких державах вони застосовуються та у який спосіб?
Народне вето в окремих країнах (зокрема, передбачений ст. 89 Конституції Швейцарії) — це
інститут безпосередньої демократії, різновид референдуму. Являє собою проведений з ініціативи
виборців (для цього потрібно зібрати певну кількість підписів) референдум з метою скасування
вже ухваленого парламентом акта із наукової літератури відомо, що референдум як форма
безпосередньої демократії — явище далеко не нове.
У спеціальній юридичній літературі прийнято вважати датою проведення першого в історії
людства референдуму 1439 рік, а його «батьківщиною»- Швейцарію, Основний закон якої 1874p.
закріпив інститути безпосередньої демократії на загальнодержавному рівні. Він включав норми
про різні види референдуму (обов'язковий, факультативний, у формі «народного вето»), народної
ініціативи. 3 того часу названі інститути активно використовуються. Далі автори розкривають
особливості даних інститутів безпосередньої демократії не тільки в Швейцаpії, а й в Італії, США,
Франції, Hімеччині, деяких країнах Африки та Південної Азії
Чи можливе запровадження в Україні таких його форм? Bідповідь аргументуйте. Народне вето є
тільки формою pеферендуму, а український народ досить юридично освічений, політично
активний, щоб брати участь в управлінні своєю країною, зокрема скасовувати закони, які, на його
думку, є несправедливими. Тому так, вважаю в Україні необхідно запровадити такі форми.
Задача 71.
Проаналізувавши практику іноземних держав із впровадження народної законодавчої ініціативи
та внесений Президентом України законопроект, з'ясуйте основні переваги та недоліки цього
інституту.
Реалізація пропонованого інституту вимагає спеціального механізму, який очевидно має бути
сформульований у спеціальному законодавстві. Ми неодноразово наголошували на доцільності
внесення повного комплексу заходів одночасно, особливо у випадках, коли потрібне додаткове
нормативне регулювання.
Разом із введенням права народної законодавчої ініціативи законодавцю необхідно юридично
унормувати такі питання: форма реалізації законодавчоїi ініціативи: готовий законодавчий проект
або законодавча пропозиція, що формулює загальне бачення та принципи певного предмету
унормування; визначеність суб'єкта народної законодавчої ініціативи через встановлення певних
ознак (кількісних, якісних); встановлення обмежень щодо предмету правового регулювання, якого
може стосуватися законопроект чи пропозиція законопроекту (зокрема, доцільність чи
недоцільність конституційної ініціативи та спеціальні вимоги); процедура збирання голосів та
верифікації підписів громадян; механізми та гарантії захисту народної законодавчої ініціативи
(обов'язок парламенту розглянути поданий законопроект чи законодавчі пропозиції та зробити це
у певні строки тощо).
Частина 3 статті 8 Конституції України визначає, що норми Конституції України є нормами прямої
дії. Водночас законопроект в пропонованому вигляді не містить ані механізму реалізації права
народної законодавчої ініціативи, ані чітко визначеного суб'єкта такого права, що за відсутності
спеціального законодавства зробить реалізацію даного інституту неможливим. Навряд чи є сенс
поповнювати без того чималий перелік фактично недіючих положень чинної Конституції, які
призводять до розбалансуванню Конституції як такої.
Тим більше, в Конституції України вже присутній термін «народна ініціатива», який стосується
проголошення Всеукраїнського референдуму. Стаття 72 Конституції визначає процедуру реалізації
такої народної ініціативи: на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають
право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох
третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Звертає увагу пропозиція
щодо зміни частини першої статтi 93 Конституції України, а саме уточнення, що право законодавчої
ініціативи реалізується суб' єктами законодавчої ініціативи у випадках і порядку, визначених
Конституцією України і законами України. Очевидно таке уточнення покликане розширенням кола
суб'єктів ініціативи і покликане розширенням кола суб'єктів ініціативи і розумінням потреб
додаткового законодавчого унормування законодавчої ініціативи народу. Не виникає сумнівів
необхідність встановлення певної чіткої процедури і порядку реалізації нового інструменту.
Водночас викликає занепокоєння закріплення можливості встановлення додаткових умов—
«випадків»— в яких таке право може реалізуватися. У такий спосіб закладається можливість для
законодавчого обмеження закріпленого в Конституції України права законодавчої ініціативи, при
чому не лише щодо народу, а й щодо інших суб'єктів законодавчої ініціативи Президента України,
Кабінету Mіністрів України, народних депутатів України. Думається, що в даному разі має місце не
дуже вдала лексична конструкція і словосполучення «у випадках» мало би стосуватися лише
нового суб'єкта законодавчої ініціативи— народу.
Вважаємо, що запровадження такого інституту прямої демократії як право народної законодавчої
ініціативи, за умови вдалого його оформлення, сприятиме якіснішому виявленню лакун у
законодавчому регулюванні суспільних відносин, слугуватиме ефективним індикатором потреб
суспільства, стимулюватиме власну відповідальність суспільства за свої потреби та активнішу
громадянську позицію, а також свідчитиме на користь демократизації взаємодії та взаємовпливу
суспільства і держави.
Небезпеки щодо впровадження цього інституту сьогодні на диво суперечливі: від неможливості
реалізації через диво суперечливі: від неможливості реалізації через відсутність відповідного
механізму до посилення політичних маніпуляцій, наприклад збільшення потоку «законодавчого
спаму» задля уповільнення або й блокування роботи законодавчого органу. Існує також небезпека
проведення непопулярних законодавчих ініціатив правлячої партії через механізм народної
законодавчої ініціативи задля уникнення негативних політичних наслідків. Тому вкрай важливим є
виробити виважений та науково обгрунтований механізм реалізації права народної законодавчої
ініціативи та закріпити його на конституційному рівні.
Які обмеження можуть бути встановлені для суб 'єкта ініціативи та який механізм реалізації цього
права?
Враховуючи таку невтішну статистику та менш впливове становище народу як нового суб'єкта
законодавчої ініціативи, варто приділити особливу увагу механізмам захисту та гарантіям
реалізації інституту народної законодавчої ініціативи. Ними може стати внесення законодавчих
пропозицій (а не готових законопроектів); попередній розгляд таких проектів із можливістю
усунення юридичних недоліків; обов'язковість розгляду проектів (пропозицій) парламентом;
певний строк для розгляду таких проектів парламентом, а також можливість подолання
парламентського відхилення через винесення законопроекту на народний референдум. Утім,
пошук оптимальних механізмів захисту має супроводжуватися громадськими обговореннями та
відкритою дискусією у фаховому середовищі.
Задача 72
Чи має пошцрюватися норма ст. 1 Конституції України на діяльність політичних партій?
Звичайно, оскільки інститут політичних партій є одним з елементів демократичної держави,
політичний плюралізм має бути у кожній державі, яка прагне до розвитку демократичних
цінностей, демократичного ладу в суспільстві.
Чи згодні Ви з пропозицією народного депутата?
На мою думку, це не призведе до якихось суттєвих змін, адже дотримання демократичних
принципів є дуже оціночним поняттям, його треба деталізувати, встановити відповідальність за їх
недотримання на законодавчому рівні, потрібно білыш комплексно підходити до розгляду цього
питання.
Як Ви оцінюєте аргументи Науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України?
Я вважаю, що закріплення такої норми не буде порушувати принцип невтручання органів
державної влади, оскільки у будь — якому випадку їх діяльність регулюється законами, закони
приймаються законодавчим органом, так само вносяться зміни, і таке втручання, на мою думку,
має місце лише тоді, коли наявний безпосередній влив на партію, тобт не встановлення загальних
засад іх функціонування, а дійсно втручання у діяльність, можливість вливати на процес прийняття
рішень тощо.
Задача 73
Дайте коментар наведеним висловленням Руссо.
У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок:
народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті pішень. У подібній формі демократія була
pеалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять
років для прийняття важливіших рішень.
Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих
територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють
проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної
практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований
процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в яких
здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.
Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві -
референдум і ініціативні рухи. Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в
дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших
державних питань. Розрізня- ють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за
результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати.
Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з
приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991p. - Український
референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення
закону. 3 їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий
досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими:
заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція
Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Iталія) тощо.
Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання,
безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір
певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм
демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести
демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗMІ.
Тобто, на мою думку, погляди Руссо досить наївні, оскільки пряма демократія не може існувати
самостійно, адже це може призвести до хаосу, розділенності суспільства, наявності суперечностей
в суспільстві.
Яким чином співвідносяться представницька та безпосередня форми народовладдя?
Представницька демократія, (репрезентативне народовладдя) — форма народовладдя, за якої
право приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні
відстоювати інтереси тих, хто їх обрав. Представницька демократія стає абсолютно необхідною
для великих громад, оскільки, починаючи з певного розміру, просто неможливо забезпечити
регулярне зібрання усіх громадян, що є обов'язковим елементом для цього виду демократії. Як
опосередкована, представницька демократія є власне менш демократичною ніж пряма.
Безпосередня демократія, пряма демократія, пряме народовладдя сукупність форм організації
державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави
схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо. Так само
позначають форму демократії (народовладдя), за якої люди безпосередньо вирішують
(наприклад, шляхом голосування, загальними зборами) політичні ініціативи.
Демократія як народовладдя тепер має дві загальновизнані форми — пряме (або безпосередне)
народовладдя та представницыке народовладдя. пряме народовладдя — безпосередня участь
громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на
загальних зборах тощо); представницьке народовладдя — вирішення державних питань
представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними
справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого
представницького органу.
Задача 74
Яку із зазначених форм народовладдя необхідно вважати прiоритетною у сучасному світi?
Bідповідь аргументуйте
На мою думку, складно оцінити, що одна з форм демократії має більше значення, ніж інша.
Необхідність представницької демократії обумовлена тим, що великі соціальні спільності, які
переросли рамки роду та племені, не можуть приймати переважну кількість своїх владних рішень
шляхом безпосередньої участі всієї громади. І для того щоб зберегти демократичний характер
прийняття багатьох важливих для всього суспільства владних рішень, суспільство виробило
демократичний механізм представницького характеру.
Цей механізм зберігає такі риси демократії, як виборність, підпорядкування меншості більшості,
дискусійність у ході прийняття рішень, гласність.
Крім того, представницьким органам влади, як уже відзначалося, притаманні також такі риси, як
відповідальність перед виборцями за прийняті рішення, оперативність їх прийняття та
компетентність.
Безпосередня демократія — це така форма демократії, що передбачає прийняття владних рішень
безпосередньо самим народом в особі населення виборчих округів, колективів, територіальних та
галузевих соціальних спільнот тощо. Організаційні форми такої демократії — це перш за все прямі
вибори органів влади різного рівня (парламентів, місцевих представницьких органів), вибори
посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми. Найбільш поширеною
формою прямого народовладдя, яка застосовується у більшості країн світу, є вибори.
Вибори як спосіб формування структур парламентського типу були закріплені вже в перших
конституціях Європи, зокрема в акті під назвою "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і
вольностей війська Запорізького", відомому в світі як Конституція України 1710 р. гетьмана Пилипа
Орлика. У цьому історичному документі поряд з принципами діяльності органів державної влади
фіксувалися також і положення щодо порядку та строків скликання вищого представницького
органу тих часів — Генеральної Ради.
У сучасних умовах вибори як форма прямого народовладдя застосовуються у більшості країн світу.
Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади як державні інституції — парламенти,
посади голів держав, іноді — керівників урядів, судові органи та органи місцевого
самоврядування. Через вибори народ обирає своїх представників, наділяє їх мандатом на
здійснення відповідних повноважень. Через вибори як демократичну форму обрання
представників народу забезпечуються легітимність, стабільність, поступовість і наступність
державної влади. Тому саме зі становленням національних виборчих систем пов'язуються
майбутні довгострокові альтернативи розвитку перехідних суспільств: або через виборче право
демократичним і законним шляхом перейти від закритого суспільства, від неполітичних форм
організації влади до функціонування громадянського суспільства і правової держави, інститути
влади якої залежні від народу і відповідальні перед ним, або віддати долю держави у руки
корпоративних груп, кланів, чиновників і побудувати якусь корпоративну, чи адміністративно-
бюрократичну, чи тоталітарну державу, де народ буде фактично усунений від суспільної влади.
До прямої демократії звичайно відносять так званий імперативний мандат, що передбачає
обов'язок обраних представників голосувати строго у відповідності з наказом виборців.
Так, характер імперативного мандату має колегія вибірників президента США, зобов'язаних
віддати свій голос за кандидата, який переміг у відповідному штаті. Iмперативний мандат начебто
консервує волю виборців, не дозволяючи його носіям брати участь в обговоренні та прийнятті
компромісних варіантів рpішень. Треба відзначити, що цілий ряд учених формами безпосередньої
демократії вважає тільки такі форми демократії, котрі дозволяють громадянам брати участь у
підготовці, обговоренні та прийнятті владних рішень.
Саме такі форми демократії домінували в античних демократіях (полісах), середньовічних
республіках та самоврядних сільських громадах різних часів і народів. Вони й зараз можливі в
порівняно невеликих колективах (невеликих містах, мікрорайонах, селах, громадах). Але можливі
вони лише в тих випадках, коли прийняті рішення достатньо прості, а участь в їх підготовці та
обговоренні не потребує спеціальної кваліфікації. З точки зору цих науковців, в сучасному світі
пряма демократія зустрічається головним чином на рівні місцевого самоврядування, наприклад, в
американських і швейцарських громадах, в ізраїльських кібуцах (поселеннях комуністичного типу).
Поширеність безпосередніх форм демократії, таким чином, прямо залежить від того, наскільки
вдається децентралізувати процес прийняття рішень і передати право їх прийняття порівняно
невеликим, локальним колективам.
Керуючись такою логікою, згадані вчені ті форми прямої демократії, які не дозволяють
громадянам брати участь у підготовці і обговоренні владних рішень, відносять до так званої
плебісцитарної демократії. В умовах такої демократії можливості політичного впливу громадян,
вважають вони, порівняно обмежені. Їм надається право шляхом голосування схвалити або
відкинути той або інший проект закону або рішення, який звичайно готується президентом,
урядом, партією або ініціативною групою.
Плебісцитарні інститути нерідко використовуються для маніпулювання волею громадян, яке
досягається зокрема за допомогою двозначних формулювань питань, що виносяться на
голосування, а також за допомогою політичних іміджів і стереотипів політичної свідомості, що
нав'язуються засобами масової інформації.
Вважаю, що пряма демократії не може існувати без представницької, і навпаки. Тобто, у випадку
коли пряма демократія не зможе працювати, на її допомогу прийде представницька. В свою чергу,
представницька не може сформуватися без безпосередныої участі народу, його волевиявлення.
Задача 75
Як забезпечусться плюралізм ЗМІ в демократичних державах?
Побудова відкритого демократичного суспільства - складне завдання. Новоутворені демократичні
країни (в тому числі й Україна), прагнучи зберегти і розширити здобуті свободи, повинні створити
як у державному, так і в приватному секторах інституції, які б відображали і підтримували вільний
обмін інформацією.
На думку Девіда Вебстера, члена керівної ради Британської радіомовної корпорації "Бі-Бі-Сі",
"рівень свободи і незалежності засобів масової інформації залежить від трьох головних факторів.
Перший - це нормативні акти; другий - наявність талановитих керівників і здатність вижити в
ринкових умовах; третій - це рівень професіоналізму та відповідальності. Особливо діяльність мас-
медіа залежить від існуючого в державі політичного режиму, який певною мірою і сам впливає на
його формування. Демократичні процеси, що відбуваються в сучасній Україні неможливі без
обміну інформацією. І чим повнішою вона буде, тим прозорішою стане політика. Тож
найважливішою засадою функціонування демократії є свобода поширення інформації. Свобода
слова є однією з політичних свобод, які гарантує Конституція України і які не можуть бути
реалізовані без наявності інституту незалежних ЗМІ. Залучення громадян до політики, їхня
компетентність, здатність робити обтрунтований вибір і приймати відповідальні рішення залежить
від їх доступу до можливої інформації про діяльність уряду, парламенту, президента, про перебіг
виборів. Саме це у розвинених демократіях і забезпечують ЗМІ.
Для здійснення ефективного контролю за органами влади, громадянам необхідно не лише
володіти такими проміжними інструментами, як вибори та політичні партії, а й мати постійний
доступ до інформації про те, чим їх представники та державні службовці займаються зараз, не
чекаючи наступних виборів.
Питання свободи інформації мають надзвичайно важливе значення для посткомуністичних країн
(в тому числі й України), які зіткнулись зі спадщиною відчуженої влади та кризового суспільства.
Зокрема, відсутність громадянського суспільства в Україні призводить до того, шо попит на доступ
до інформації є дуже слабким, а тенденції щодо участі у громадській діяльності майже відсутні.
Тому самі органи влади в Україні повинні на сьогодні стимулювати, пробуджувати суспільство
запровадженням відкритого доступу до публічної інформації і заохочувати людей отримувати та
користуватися цією інформацією. Кожна влада повинна мати ефективні, неперервні та
надійнікомунікаційні канали з громадянами для забезпечення керованості всіх соціальних та
економічних процесів, що відбуваються в державі. Важливо, щоб ці канали були взаємними,
оскільки демократія - це ефективна система відносин між громадянами та органами влади.
Крім того, тільки інформація про політичні процеси активізує громадян в політиці. Якщо Україна
прагне бути повноправним учасником європейського процесу, то вона має розвивати подібні
стосунки між громадянами і державою. При демократизації суспільства необхідно також
враховувати його пасивність: там, де в західних країнах достатньо традицій, українцям потрібні
формальні процедурні механізми. Твердження про те, що свобода слова і діяльності ЗМІ є одним з
найважливіших інститутів демократії - незаперечне.
Тeоретично свобода слова і незалежність мас-медіа в Україні с. Наприклад, стаття 2 Закону "Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (1992) проголошує: "друковані ЗМI є
вільними"; зі статті 6 Закону України "Про телебачення i радіомовлення" (1993): "Втручання
державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, об'єднань громадян,
окремих громадян у творчу діяльність телерадіоорганізацій, а також цензура, як контроль за
ідеологічним змістом передач, забороняється".
Стаття 2 Закону "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого
самоврядування вУкраїні засобами масової інформації" (1997) підтверджує: "Органи державної
влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою
діяльність (...), не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес".
Крім цих, правові норми у медіа-сфері регулюють закони "Про інформацію" (1992), "Про
авторсыке право і суміжні права" (1993), "Про державну таємницю" (1994), "Про інформаційні
агентства" (1995), "Про рекламу" (1996), "Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист
журналістів" (1997), окремі правові норми Цивільного та Кримінального кодексів та Конституція
України. Поява цих законів свідчить про спробу справді демократичного підходу до вирішення
проблем правового поля діяльності ЗМІ. Отже, теоретично ЗМІ в Україні є вільними, незалежними
і захищеними від втручання владних структур. Однак реальна практика перших десятиліть
незалежності доводить протилежне. Владні структури в Україні, особливо державні адміністрації
обласних і районних рівнів, запровадили контроль за діяльністю органів ЗМІ, будучи їх
засновниками чи співзасновниками методом прихованого тиску і фіскальних важелів.
Конституційні, законодавчі засади свободи слова, свободи інформації в Україні реалізуються із
значними труднощами, що ускладнює виконання ЗМІ своїх функцій і ролі в суспільстві. Досить
прогресивному законодавчому забезпеченню свободи слова в Україні протистоять недосконалість
механізмів покарання за порушення законодавства про свободу слова, залежність судів від
виконавчої влади, а ЗМІ - від політичного патронату і фіскальних органів. Проте в українському
суспільстві довіра населення до ЗМІ тримаєтыся на досить високому рівні.
Особлива увага і влади, і громадськості до мас-медіа спостерігається в періоди виборчих кампаній
та референдумів, що сприяє прозорості цього процесу, реалізації норм демократії. Об'єктивною
умовою розвитку демократичного суспільства є також взаємодія, а не взаємозалежність чи
залежність одностороння трьох компонентів: влади, ЗМІ та громадськості. Поінформована і
активна громадськість є складовою демократичної держави, а ЗМІ виконують посередницыку
місію між владою і народом, коли вони обирають та виносять на обговорення населення ті чи інші
проблеми, без упередження аналізують і тлумачать їх.
Слід відзначити, що в період недовіри населення до суспільних та владних інституцій ЗМІ, навпаки,
користуються високим рівнем довіри. Однак на початку XXI століття порівняно з роками
становлення незалежності в Україні спостерігається деяке зменшення рівня довіри до засобів
масової інформації.
Так, за результатами всеукраїнських репрезентативних опитувань громадської думки, проведених
Українським інститутом соціологічних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" у березні
2002 року, релігійним організаціям довіряло 47% респондентів; прем'єр-міністру України - 49%;
Президентові України - 28%; парламенту - 16%; політичним партіям - 14%; профспілкам - 20%;
правоохоронним органам- 33%; а 3МІ довіряв 51% опитаних. За цими даними видно величезний
вплив мас-медіа на формування громадської думки і на прийняття політичних рішень.
За часів відходу від тоталітаризму (коли ЗМІ виконували завдання зміцнення, підтримки та
інформаційно- пропагандистського обслуговування режиму) відносини між владою і
засновниками ЗМІ в Україні помітно змінилися, але не набули ознак, характерних для ліберально-
демократичної моделі. Хоч недержавні (комерційні) ЗМІ у декілька разів перевищують державні
за обсягом мовлення та тиражами, проте засновниками більшостi місцевих і практично всіх
районних газет є органи державної влади. Причини цього, в першу чергу,економічні, а наслідки-
політичні.
Таким чином, наша держава зберігає значну присутність на ринку 3МI і має великий вплив на його
формування, що не відповідає досвіду розвинутих демократій і створює потенційні можливості
для маніпулювання громадською думкою. У демократичних країнах монополізації інформаційного
простору державою або приватними компаніями протистоять суспільне телебачення, могутні
опозиційні партії з власними ЗМІ або розвинута система кабельного телебачення.
В Україні таких противаг немає, що також негативно впливає на демократичні процеси. В умовах
абсолютно нерозвиненого медіа-ринку, головна проблема вітчизняної "четвертої влади" полягає в
залежності не від грошей рекламодавців, а від політичних інвестицій в пресу (без яких вона не
зможе вижити) і відсутності істинного плюралізму. Яку роль відіграють громадські ЗМІ, які
ефективно функиiонують?
Роль ЗМI в сучасному демократичному процесі України помітно зростає, особливого значення
набуває рівень їх політичної культури. Мас-медіа можуть стримувати політичну конфронтацію в
суспільстві, переводячи її у форму діалогу та співробітництва різних політичних сил. Розвинена
демократія неможлива без поширення різних знань, поглядів, соціальних оцінок, без гарантії прав
для всіх громадян, що і є функціями мас-медіа. "Ключовим критерієм свободи інформації, -
підкреслюють сучасні канадські дослідники політичної комунікації Кетлін Крос і Роберт Гакет, -є
різноманітність ї джерел у поєднанні з вільним доступом до них.
Особливу функцію виконують і громадські медіа, які є альтернативними, низовими в суспільстві і
виражають потреби громадян. Останні мають право на адекватну інформацію про справи на
місцевому рівні, право на відповідь і право на використання нових засобів комунікації для
взаємодії та соціальних дій у невеликих громадах, групах інтересів та субкультурах.
У сучасному суспільстві ЗМІ перетворилися у могутній політичний інститут, без якого неможливо
уявити функціонування публічної влади. Особливе значення мають електронні ЗМІ, насамперед-
телебачення, що стало ефективним інструментом формування політичних opiєнтацій громадян.
Тому значно зростає відповідальність мас-медіа перед суспільством.
Варто зазначити, що сучасні масові політичні мас-медіа поділяються на державні, опозиційні,
приватні та зарубіжні. Всі вони діють або мобілізаційно (агітують, пропагують), або методом
маркетингу (паблікрилейшнз, політична реклама). Перший тип ЗМІ характерний для тоталітарних
режимів і його завданням є нав'язування людям певних думок, стереотипів поведінки, що
позбавляє людей можливості вибору. Після розпаду СРСР мобілізаційний тип 3MІ зникає, і в
пострадянських суспільствах виникає ідеологічний плюралізм та розширюється сфера домінування
ліберально- демократичних цінностей: ринкової економіки і громадянського суспільства.
Демократія передбачас наявність у суспільстві маркетингових мас-медіа, які формуються
відповідно до попиту та пропозиції на інформацію. Основне їх завдання полягає в тому, щоб
необхідну субєктові і достовірну інформацію забезпечити в потрібний час і в потрібному місці.
Mаркетингові стратегії на українському грунті приживаються з великими труднощами, оскільки
для їх розвитку потрібна відкритість, прозорість політики.
Проаналізуйте законопроект «Про медіа» 2693 та встановіть механізми забезпечення
незалежності ЗМІ в Украйні.
Згідно до цього законопроекту: Діяльність у сфері медіа грунтується на принщипах свободи
поширення та отримання інформації, свободи діяльності суб'єктів у сфері медіа, у тому числі
вільного визначення змісту інформації, та свободи господарської діяльності. Будь-які обмеження
зазначених свобод можуть бути встановлені та застосовані лише на підставі закону, якщо це є
необхідним у демократичному суспільстві, а відповідне обмеження є пропорційним
(ненадмірним) відносно мети, що переслідується.
Обмеження зазначених свобод може здійснюватися лише в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету
і неупередженості правосуддя. Цензура у сфері медіа забороняється. Не допускається незаконне
втручання у діяльність суб'єктів у сфері медіа з боку державних органів, органів місцевого
самоврядування, громадських об'єднань, політичних партій, власників відповідних суб'єктів, будь-
яких інших фізичних та юридичних осіб. Не допускається вимога попереднього погодження
повідомлень і матеріалів, які поширюються медіа, а також заборона поширення повідомлень і
матеріалів з боку посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування,
громадських об'єднань, політичних партій, крім випадків, коли посадова особа є автором
поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.
На території України не обмежується приймання чи ретрансляція радіоканалів, телеканалів,
каталогів програм, які походять з країн, що є сторонами Європейської конвенції про
транскордонне телебачення чи державами-членами Європейського Союзу, а також інших
радіоканалів, телеканалів, каталогів програм, зміст яких відповідає вимогам Європейської
конвенції про транскордонне телебачення або Директиви 2010/13/ЄC в редакції Директиви
2018/1808/ЄC, за умови, що трансляція чи ретрансляція таких радіоканалів, телеканалів, каталогів
програм, здійснюється однією чи кількома офіційними мовами держав, що є сторонами
Європейської конвенції про транскордонне телебачення чи державами-членами Європейського
Союзу, крім випадків та в порядку, що передбачені цим Законом.
У випадку порушення законодавства України у програмах радіоканалів, телеканалів, каталогів
програм, а також на платформах спільного доступу до інформації, що походять з- поза меж
України, Національна рада здійснює заходи, передбачені Європейською конвенцією про
транскордонне телебачення, іншими міжнародними договорами України та цим Законом.
Поширення медіа на території України може бути заборонене тільки у випадках та в порядку
передбаченому Законом
Задача 76
Які підходи до розуміння громадянського суспільства вам відомі?
1. Широкий підхід, прибічники якого під громадянським суспіль- ством розуміють певний
етап розвитку будь-якого суспільства. За та- кого підходу «громадянськість» стає
характеристикою всього суспіль- ства в цілому, у тому числі держави як одного зі
складових елементів такого суспільства.
2. 2. Підхід, у межах якого під громадянським суспільством прийня- то розуміти комплекс усіх
позадержавних суспільних відносин. За такого підходу громадянське суспільство заявляє
про себе як природна форма опозиції авторитету влади, розвинута систе- ма суспільних
відносин, основу якої складають недержавні відносини, що реалізуються в діяльності
інститутів громадянського суспільства — політичних партіях, громадських організаціях,
ініціативах, громад- ських рухах, недержавних засобах масової інформації, здійснюють
визначальний вплив на діяльність органів державної влади та проти- діють їй у випадку
посилення авторитарних тенденцій.
3. Точка зору, відповідно до якої є такі основні сфери суспільного життя: публічна сфера
(тобто сфера реалізації загального суспільного інтересу, а тому — сфера функціонування
публічної влади), економіч- на сфера (в якій відбувається реалізація суто економічних
інтересів і розвиток якої є можливим як за умови наявності громадянського суспільства, так
і в умовах його відсутності або слабкості), сімейна сфера і, нарешті, громадська сфера,
тобто сфера вільної комунікації членів суспільства з метою реалізації певного спільного
інтересу, сфера реалізації свободи. Такий підхід відповідає «габермасівській» ідеї, за якою
громадянське суспільство покликано здійснювати контроль як за державою, стримуючи її в
зазіханні на особисту, політичну, культурну, громадську свободу громадян, так і за
капіталом
4. Такою, що найбільшою мірою відповідає сучасному етапу сус- пільного розвитку, на наш
погляд, є точка зору, відповідно до якої громадянське суспільство становлять будь-які
форми комунікації членів суспільства для реалізації певних спільних інтересів.
Отже, громадянське суспільство має розумітися як сфера вільної комунікації учасників суспільних
відносин, в основі якої перебувають не родинні зв’язки, а мета реалізації певних спільних інтересів
— політичного, соціального, економічного, культурного та іншого характеру — поза інститутами
публічної влади.
Які причини не включення сnеціального розділу, присвяченого громадянському суспільству, до
Конституції 1996 року?
Відповідно до схваленої Концепції 1 липня 1992 р Верховною Радою України був розглянутий
проект нової Конституції нашої держави. Було прийняте рішення винести його на всенародне
обговорення. За декілька місяців до комісії надійшло майже п'ятдесят тисяч зауважень і
пропозицій. 8 жовтня 1993 року Верховна Рада прийняла постанову, відповідно до якої проект
нової Конституції мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення та
обговорення у Верховній Раді. Остаточний варіант проекту нової Конституції України,
доопрацьований Конституційною комісією, був датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в
цей день практично завершився перший етап конституційного процесу в Україні. Після нього
конституційний процес загальмувався, якщо не сказати зупинився на деякий час. Далася взнаки
політична ситуація, що склалася на той час у нашій державі.
Загострилися відносини між законодавчою і виконавчою владами. Розпочалася підготовка
дострокових виборів до Верховної Ради і виборів Президента. Як відомо, вибори до Верховної
Ради відбулися у березні, а вибори Президента - у червні 1994 р. Були й інші причини зупинки
конституційного процесу. Конституційний процес в Україні відновився, а точніше вступив у свій
другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою визначила чисельний
склад (у кількості 40 осіб) Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України. Очолили
комісію на правах співголів Голова Верховної Ради України О. Мороз і Президент України Л. Кучма.
До складу комісії Верховна Рада і Президент делегували по 15 членів: Верховна Рада Автономної
Республіки Крим - 1; судові установи і Генеральна прокуратура - 7.
Слід зазначити, що члени Конституційної комісії від Верховної Ради визначалися депутатськими
групами (фракціями) за пропорційним принципом. Таким чином, склад Конституційної комісії
віддзеркалював різні гілки державної влади.
Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституційної комісії, яким і був
підготовлений проект нової Конституції України Цілком зрозумію, що затримка з розробкою і з
прийняттям нової Конституції України негативно відбивалася на стані в суспільстві і державі,
гальмувала економічні, політичні і державно-правові реформи Продовжувався економічний спад,
знижувався рівень життя людей, загострювалась політична ситyація, зростала криміналізація в
суспільстві. Ці та інші фактори обумовили розробку і укладення Конституційного Договору між
Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової
Конституції України", який було підписано 8 червня 1995 р.
У його вступній частині були чітко зазначені причини укладення договору, а саме: відсутність нової
демократичної Конституції України, що є гальмівним чинником на шляху здійснення економічних,
політичних і державно-правових реформ; відхилення Закону України "Про застосування Закону
України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" та зміни Конституції (Основного
Закону) України в зв'язку з його прийняттям", спрямованого на реалізацію положень Закону
України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", що унеможливлювало належне
функціонування всього державного механізму як у центрі, так і на місцях, стримувало проведення
економічних реформ, вело до подальшого зубожіння переважної більшості населення,
загострення соціальних конфліктів тощо. Різні оцінки всіляких політичних сил і державних діячів
були висловлені щодо змісту Конституційного Договору і самого факту його прийняття.
Не всі норми його були досконалими і відповідним чином скориговані, а в окремих випадках
навіть суперечили одна одній. Але безумовно, він сприяв певній стабілізації у державі і суспільстві,
активізував хід конституційного пронесу тощо.
Чи означає це, що конституція не регулює засади взаємовідносин держави і громадянського
суспільства? Якщо ні, то які норми чинної Конституції присвячені громадянському суспільствуі які
засади йоговзаємодії із державою?
Ні. Хоча сам термін «громадянське суспільство» безпосередньо у тексті чинного Основного Закону
України відсутній, сукупність притаманних йому характеристик визначає засадничі конституційно-
правові принципи його формування в Україні. Визнання пріoритетності прав людини, що є
фундаментальною основою будь-якої моделі громадянського суспільства, сформульоване у
положеннях ст. 3 Конституції України, згідно з якими людина, її життя і здоров 'я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а «права і свободи людини
та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність».
Необхідною передумовою для розвитку громадянського суспільства є реалізація положення ст. 4
Конституції України, у якій записано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ.
Норми Конституції України закріплюють принципи, за якими в Україні визнаються й гарантуються
права і свободи людини і громадянина згідно із загальноприйнятими принципами і нормами
міжнародного права. До них належать норми, за якими права і свободи людини є непорушними
(ст. 21); конституційні принципи, що встановлюють рівність усіх громадян перед законом і
забороняють будь-які форми обмежень прав громадян за ознаками соціальної, національної,
мовної чи релігійної належності (ст. 24). Окремо слід вказати на конституційні положення, які
регулюють питання громадсько-політичної діяльності (ст. 36); власності (ст. 41); трудової
підприємницької діяльності (ст. 42, 43); соціального забезпечення, виховання, освіти, науки,
духовної сфери і сім'ї (ст. 45, 46, 49, 51, 53, 54).
Конституція України містить конкретні норми щодо самостійного і незалежного від держави
існування інститутів громадянського суспільства (далі — ІГС). Це, стосується, зокрема, положень
про те, що релігійні об'єднання відокремлені від держави (ст. 35); гарантується місцеве
самоврядування (ст. 7), а його первинним суб'єктом визнається територіальна громада (ст. 140);
держава гарантує свободу діяльності громадських об'єднань (ст. 15).
Особливе значення у створенні сприятливих умов для формування і безперешкодного
функціонування мережі ІГС має ст. 36, що закріпила право громадян на свободу об'єднання,
гарантує добровільність та рівність перед законом таких об'єднань, надає право політичним
партіям на участь у виборах, та громадянам на створення та участь у діяльності професійних
спілок.
У ст. 37 Конституції України наводиться виключний перелік причин, за яких можуть бути
заборонені утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій та зазначається,
що така заборона здійснюється лише в судовому порядку. В основі законодавчого врегулювання
свободи мирних зборів в Україні лежить ст. 39 Конституції України, у якій подано вичерпний
перелік підстав для обмеження реалізації цього права.
Чи є в світі конституції, що мають відповідні розділи, присвячені громадянському суспільству?
У переважній більшості проаналізованих нами текстів конституцій зарубіжних країн не вживається
навіть поняття «громадянське суспільство». Виняток становить, Конституція Республіки Болгарії, у
тексті якої (ст. 4) міститься така норма: «Республіка Болгаpія гарантує життя, гідність і права
особистості і створює умови для вільного розвитку людини і громадянського суспільства».
Задача 77
Що означає принцип плюралізму та з яких елементів він складається?
Плюралізм політичний - принцип пристрою й функціонування політичної системи, що припускає
різноманіття й вільне змагання політичних ідей, поглядів, концепцій, партій і ін. інститутів,
наявність у суспільстві легально діючої опозиції, різних політичних суб'єктів (акторів) і їхню
конкурентну боротыбу за владу в рамках закону. Стимулюючи різноманіття політичного життя,
плюралізм політичний покликаний сприяти задоволенню різноманітних потреб людей,
наростанню багатства ідей і форм політичної організації, підвищенню ймовірності знаходження
оптимальних політичних рішень, укладів життя й шляхів суспільного розвитку.
Економічний плюралізм- це перехід до визнання й закріплення в Конституції різноманіття форм
власності, у тому числі приватної власності. Одним із самих корінних змін, що сталися в Україні в
90-ті pp. XX ст., був перехід до визнання й закріплення в Конституції різноманіття форм власності, у
тому числі й приватної власності. Конституція не тільки проголошує визнання різноманіття форм
власності, але й закріплює обов'язок держави так само захищати всі ці форми. Варто звернути
увагу на порядок перерахування цих форм. Всупереч звичайно алфавітному порядку, що
обирається, Конституція ставить на перше місце приватну форму власності, тим самим
підкреслюючи її особливу роль і значення в новий період розвитку Української держави. Цілком
логічно, що серед економічних пріоритетів, поряд з єдністю економічного простору, гарантується
підтримка конкуренції й волі економічної діяльності.
Принцип ідеологічної багатоманітності означає pізноманіття ідей (ідеологічний плюралізм),
засноване на свободі духовного й інтелектуального життя, можливість вільного iснування та
функціонування у суспільстві різних поглядів та ідей відносно устрою Держави, участі у
політичному житті, напрямків та перспектив Розвитку країни, інших суспільно значущих питань.
Відповідно до цих принципів особи, політичні партії та громадські обєднання, інші суб'єкти
політико-правових відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орієнтири,
безперешкодно їх висловлювати, обстоювати та пропагувати.
Ідеологічна багатоманітність спирається на задеклароване Конституцією визнання людини
найвищою соціальною цінністю і закріплені Основним Законом права кожного на вільний
розвиток своєї особистості, свободу світогляду, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань (статті 23, 34, 35). Проте ідеологічний плюралізм для свого втілення в державно-
правову практику повинен знайти відображення у політичній багатоманітності, у конкретних
політичних інститутах.
Принцип політичної багатоманітності означає можливість утворення та діяльності неоднакових за
своїми ідеологічними opiєнтирами партій та рухів задля відображення та представництва
політичних інтересів різних соціальних прошарків (багатопартійність).
В період СРСР дослідження проблем свідомості ідеології грунтувалося виключно на
матеріалістичній основі. Сучасні дослідники свідомості прийшли до висновку, що теоретичні
уявлення про свідомість не розкривають її сутності. Так, М. Мамардашвілі вважає, що свідомість
не підлягає теоретизації. а на думку Є. Iсаєва та Слободчикова, свідомість інтегрує багатоманітні
явища людської діяльності у дійсно цілісний спосіб буття, що робить людину людиною.
У сучасній вітчизняній науці свідомість розглядається як деяка цілісність, що не подібна до
хаотичного конгломерату ідей, знань, уявлень, образів, переживань тощо. Це
внутрішньодиференційована, структурно і композиційно оформлена цілісність, у складі якої
виділяють різні структурні елементи змістовного та процесуального характеру, різні рівні
усвідомлення (рефлексивний і аpефлексивний), різні рівні функціонування самої свідомості
(буденна, емпіричні, теоретична тощо). Традиційним стало виокремлення таких форм свідомості
як індивідуальна, колективна, групова, класова, масова, суспільна, глобальна, політична.
Свідомість характеризується наступними рисами:
— здатністю акумулювати знання про навколишній світ на основі пізнавальних процесів (відчуття,
сприйняття, пам'яті, мислення, уяви);
—чітким закріпленням у свідомості суб'єкта, тобто розрізнення "Я" і "не-Я" людини;
—забезпечення цілеспрямованої діяльності людини свідомість формує мету діяльності; —
наявність у її складі певного ставлення у почуттях до когось або чогось.
Суспільна свідомість — комплексне уявлення, одним із рівнів якого є суспільна ідеологія.
Суспільна ідеологія на відміну від буденної свідомості поширюється в масах цілеспрямовано
завдяки вихованню, освіті, засобам масової інформації. Суспільна ідеологія являє собою певний
набір уявлень, позицій та цінностей, які поділяє більшість членів суспільства.
Своєрідним фоном для існування суспільної свідомості є громадська думка — стан масової
свідомості, який включає в себе приховане чи явне відношення різних соціальних груп до
суспільно-значимих проблем, подій, фактів дійсності. Прикладом може служити стрімке зниження
народжуваності, високий рівень смертності та міграційні втрати населення України працездатного
віку, які поглиблюють процес постаріння людності та зменшуватимуть її трудовий потенціал вже в
найближчому майбутньому. Для населення України характерний досить високий рівень
демографічної старості: на 1 січні 2000 р. частка населення у віці 60 років і "за" дорівнювала 20,5%.
Демографічна криза поглиблюється. Це зобов'язує уряд дієву ідеологію соціального захисту, як це
є в демократичних державах.
Хоча громадяни України очікували від ринкових реформ значного поліпшення економічної ситуації
в плані оптимізації ідеології власного матеріального та соціального статусу, цього не відбулося,
потрібні нові ідіологеми економічного зростання, таких ідеологем має бути багато, а з них маємо
вибирати найбільш ефективні. Нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних
інституцій, метою яких є відтворення цієї ідеології у масовій та індивідуальній свідомості.
Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, яка забезпечує стабільність держави й гідний рівень
матерiального та духовного життя людей є демократична система цінностей, яка грунтується на
політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці й рівності громадян перед законом. Прийнята
у західному суспільстві дана система цінностей підтримується й розвиненою інфраструктурою
політичної соціалізації, як засобом відтворення демократичної політичної культури. Ця система у
головних її рисах декларативно приймається й Україною, її владою та більшістю населення
держави. Президент України Л. Д. Кучма підкреслив, що принцип ідеологічного плюралізму аж
ніяк не заперечує потреби суспільства в певному консолідуючому началі, в консенсусі у найбільш
принципових питаннях і поглядах на способи їх вирішення, забезпечення суспільної злагоди і
гармонії.
Однак, ми усвідомлюємо, що на сьогодні різниці між свропейськимий українськими політичними
реаліями в плані демократизації мають місце: в Україні лише частково реформовано парламент та
органи управління, не приведена у відповідність з Конституцією судова система, не завершено
становлення органів місцевого самоврядування.
Національні інтереси України під кутом зору реформування політичної системи вимагають
урахування світового досвіду, а також різних ідеологій союзіві форм міжнародного
співробітництва, які сприяють політичній консолідації та зміцненню іміджу України.
Ідеологічне поле сучасної державницької ідеології в Україні ще тільки створюється, а тому мають
місце ціла низка проблем в системі взаємин влади і народу. Важливим аспектом ідеологічних
цінностей сучасного українського суспільства є проблеми мовної культури.
В системі нових ідеологічних цінностей звернемо увагу до інформаційного простору. Саме
інформаційний простір використовується як ідеологічний інструментарій для вирішення
соціальних, політичних, економічних чи військових проблем. Глобалізація зробила роль інформації
надзвичайно важливою. Інформаційний статус держави, її представлення у світовому
інформаційному просторі є часткою її політичної чи економічної ваги у світі. Найсильнішим
каналом комунікації з погляду можливості його впливу на масову свідомість стало телебачення.
Кілька десятків років таким було радіо, після телебачення, а за останній період стає Інтернет.
Кожна ідеологема політиків намагається привернути до себе увагу через ЗМІ, зокрема,
телебачення, бо як спостерігаємо публічність на сьогодні знаходить свій найголовніший вияв у
телебаченні, воно "творить ідеологію" і популяризує її у різних формах та проявах. Світ перейшов
до розуміння, що цінності ідеологічні стали дорожчими, ніж матеріальні.
Який сенс закладався у ч. 2 ст. 15 Конституції України, відповідно до якої жодна ідеологія не
може визнаватися державою як обов'язкова?
Принцип ідеологічної багатоманітності означає різноманіття ідей (ідеологічний плюралізм),
Відповідно до цих принципів особи, політичні партії та громадські об’єднання, інші суб'єкти
політико-правових відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орiєнтири,
своїми ідеологічними оpiєнтирами партій та рухів задля відображення та представництва
Чи погоджуєтеся Ви з пропозицією вченого про необхідність зміни зазначеної статті? На мою
думку, у Конституцій у чинній редакції, а саме ст. 15 не суперечить сама собі, а все ж таки
відповідає якраз ідеології демократично.
Задача 78
Як Ви розумієте конституційний принцип політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності?
Плюралізм політичний - принцип пристрою й функціонування політичної системи, що припускає
різноманіття й вільне змагання політичних ідей, поглядів, концепцій, партій і ін. інститутів,
наявність у суспільстві легально діючої опозиції, різних політичних суб'єктів (акторів) і їхню
конкурентну боротыбу за владу в рамках закону. Стимулюючи різноманіття політичного життя,
плюралізм політичний покликаний сприяти задоволенню різноманітних потреб людей,
наростанню багатства ідей і форм політичної організації, підвищенню ймовірності знаходження
оптимальних політичних рішень, укладів життя й шляхів суспільного розвитку.
Економічний плюралізм- це перехід до визнання й закріплення в Конституції різноманіття форм
власності, у тому числі приватної власності. Одним із самих корінних змін, що сталися в Україні в
90-ті pp. XX ст., був перехід до визнання й закріплення в Конституції різноманіття форм власності, у
тому числі й приватної власності. Конституція не тільки проголошує визнання різноманіття форм
власності, але й закріплює обов'язок держави так само захищати всі ці форми. Варто звернути
увагу на порядок перерахування цих форм. Всупереч звичайно алфавітному порядку, що
обирається, Конституція ставить на перше місце приватну форму власності, тим самим
підкреслюючи її особливу роль і значення в новий період розвитку Української держави. Цілком
логічно, що серед економічних пріоритетів, поряд з єдністю економічного простору, гарантується
підтримка конкуренції й волі економічної діяльності.
Принцип ідеологічної багатоманітності означає pізноманіття ідей (ідеологічний плюралізм),
Відповідно до цих принципів особи, політичні партії та громадські обєднання, інші суб'єкти
політико-правових відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орієнтири,
своїми ідеологічними opiєнтирами партій та рухів задля відображення та представництва
Чи існують винятки з нього?
Принцип політичного плюралізму знаходить вияв у багатопартійності та свободі політичної
діяльності, а принцип ідеологічного плюралізму - у розмаїтті ідеологій як систем концептуально
оформлених уявлень, ідей і поглядів на життя, які відбивають інтереси, світогляд, ідеали, настрої
людей. При цьому конституційними приписами не передбачається заборона якої-небудь ідеології
(у тому числі комуністичної, як пропонується у ст. 2 проекту), відповідно й об'єднання громадян не
можуть бути заборонені законом лише на підставі того, що вони сповідують певну ідеологію. В
Конституції України містяться приписи, які певною мірою обмежують принцип політичного та
ідеологічного плюралізму (багатоманітності).
Зокрема, у ч. 4 ст. 15 Конституції України передбачено, що "держава гарантує свободу політичної
діяльності, не забороненої Конституцією і законами України". Відповідно до ч. 1 ст. 37 Конституції
України "утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або
дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її
безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання
міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я
населення, забороняються". Таким чином, мова йде про конституційно закріплену заборону
утворення та діяльності політичних партій та громадських організацій, а не заборону певної
ідеології як такої. А оскільки відповідні обмеження передбачені в Конституції України, то є підстави
вважати, що питання заборони певної ідеології може бути, передусім, предметом конституційного
регулювання, а не предметом звичайного закону, як це пропонується у законопроекті.
Водночас, необхідно звернути увагу і на досвід зарубіжних країн щодо втручання права у сферу
партійної ідеології, яке здійснюється у двох напрямках. У першому випадку політичним партіям
забороняється керуватися у своїй діяльності певними ідеями та пропагувати їх.
Зокрема, в Конституції Польщі від 1997 року міститься заборона iснування організацій, що
проповідують "тоталітарні методи і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму", у другому
- законодавство обмежується загальною вказівкою на обов'язок партій поважати принципи
демократії (наприклад, ст. 4 Конституції Франції).
У чому полягають стандарти Європейського суду з прав людини стосовно свободи вираження
поглядів?
Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі —
Європейська конвенція, Конвенція) «Свобода вираження поглядів»:
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися
своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади
і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності
радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може
підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної
цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню
конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Значна кількість рішень Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) у справах про
порушення ст. 10 Європейської конвенції, (яка, згідно практики суду, стосується не лише права на
свободу вираження поглядів, але й захищає право на доступ до інформації), сформували норми,
які є джерелом права в Україні, а відтак, повинні імплементовуватися в нашу національну правову
систему.
Серед основних принципів ЄСПЛ у сфері свободи вираження поглядів та права на доступ до
інформації можна виділити наступні.
— Свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства
та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10
застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розгля-даються
як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе
«демократичне суспільство». Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте,
повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена
— Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. I хоча вона не може переступати
певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню
конфіденційної інформації, тим не менш, її обов'язком є передавати у споcіб, сумісний із її
обов'язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з
тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку
інформацію та ідеї; громадськість також має право іх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть
висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода
також включає можливість перебільшень або навіть провокацій
— Це не тільки завдання преси — поширювати подібну інформацію та ідеї — суспільство також
має право отримувати їх. Інакше чи здатна була б преса відігравати цю життево важливу роль
«вартового пса демократії»
— Стаття 10 Конвенції захищає право журналістів розголошувати інформацію, яка становить
громадський інтерес, за умови, що вони діють сумлінно та використовуюоть перевірену фактичну
базу; та надають «достовірну та точну» інформацію, як того вимагає журналістська етика. За
пунктом 2 статті 10 Конвенції свобода вираження поглядів пов'язана з «обов'язками та
відповідальністю», які застосовуються до засобів масової інформації навіть щодо питань великого
суспільного значення. Більше того, ці «обов'язки та відповідальність» мають особливе значення,
коли йдеться про посягання на репутацію названої особи та порушення «прав інших оcіб»
— Повідомлення новин, засноване на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб,
відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса
може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства». У таких справах слід
розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою
висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні
висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного
значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин
— Свобода преси надає громадськості один з найкращих засобів отримання інформації та
формування ідей та ставлення до політичних лідерів. Більш загально, свобода політичних дебатів
перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію.
Межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної
особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та
вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти
більшу толерантність
— Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про
державного службовця, що виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних oсіб. Проте
не можна стверджувати, що державні службовці свідомо піддають ретельному обстеженню кожне
своє слово чи дію в тій самій мірі, як це роблять політики, і, отже, до них повинні застосовуватись ті
самі механізми, що й до останніх, коли йдеться про критику їх діяльності. Державні службовці
повинні користуватися громадською довірою в умовах, позбавлених надзвичайного занепокоєння,
що зробить вдалим виконання ними своїх завдань. Отже, може постати необхідність у їх захисті від
образливих словесних нападок під час виконання ними своїх обов'язків
—Втручання у свободу вираження поглядів (обмеження) є допустимим, якщо воно встановлене
законом та є необхідним в демократичному суспільстві. Таким чином втручання у право особи на
свободу вираження поглядів становитиме порушення статті 10 Конвенції, якщо воно не
підпадатиме під одне з виключень, встановлених пунктом 2 статті 10 Конвенції. Відповідно Суд
має по черзі розглянути, чи було втручання у цій справі «встановлено законом», чи переслідувало
воно ціль/цілі, яка/які є легітимними відповідно до пункту 2 статті 10, та чи було воно «необхідним
у демократичному суспільстві» задля досягнення зазначеної мети
— Прикметник «необхідний» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції передбачає існування
«нагальної суспільної необхідності». При здійсненні оцінки, чи існує така необхідність, Договірні
держави користуються певною свободою розсуду. Проте, ця свобода супроводжується
європейським наглядом, який поширюється як на законодавство, так і на рішення про його
застосування навіть ті, що ухвалені незалежним судом. Відповідно Суд повноважний виносити
остаточне рішення щодо того, чи сумісне таке «обмеження» зі свободою вираження поглядів,
гарантованою статтею 10 Конвенції
— Природа та суворість покарання також є факторами, які слід брати до уваги під час визначення
пропорційності втручання. Більше того, домінуюча позиція, яку посідає Уряд, змушує його більш
зважено вдаватися до кримінальних проваджень, зокрема в тих випадках, коли є змога вдатися до
інших засобів у відповідь на невиправдані нападки чи критику його противників чи ЗМІ. Однак
вжиття на власний розсуд заходів, навіть кримінальних за природою, що покликані належним
чином (але не надмірно) реагувати на дифамаційні звинувачення, що позбавлені підстав чи
недобросовісно сформульовані, залишається правом органів влади відповідної держави як
гарантів громадського порядку.
— Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними
судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних
суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо
виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого
статтею 10.
Задача 79
Яка мета державного фінансування політичних партії?
Діяльність та належне функціонування політичних партій має надзвичайно важливе значення для
будь-якого сучасного демократичного суспільства. Саме завдяки активній діяльності політичних
партій, їх відкритій конкуренції в боротьбі за голоси виборців, політичні та соціальні пріоритети,
плюралізм представлених політичних програм в країні забезпечуються демократія та
народовладдя.
Водночас ефективна діяльність політичних партій неможлива без відповідного фінансового
забезпечення (кошти на утримання матеріально-технічної бази, виплату заробітної плати
партійним функціонерам, виготовлення і розповсюдження агітаційних матеріалів, проведення з
'іздів, конференцій та інших масових заходів тощо).
Фінансування політичних партії можна визначити як врегульовану правовими нормами діяльність
держави, юридичних та фізичних осіб по забезпеченню фінансової спроможності та
функціонування політичної партії. Безпосереднє втручання у діяльність політичних партій за умов
демократії неможливе, тому держава здійснює конституційну та законодавчу регламентацію їх
діяльності. Перед державою стоїть завдання забезпечити законодавчі умови, за яких політичні
партії мають можливість отримувати достатнє для реалізації своїх завдань фінансування, водночас
залишаючись незалежними у своїй діяльності від джерел фінансування.
Підготуйте аргументи за і проти такого державного фінансування.
За:
Підтримка політичних партій з боку держави — головна тенденція розвитку сучасного
європейського парламентаризму.
Стримання розвитку корупції
Збереження коштів платників податків
Проти:
Зниження довіри політичних партій як інституту громадянського суспільства до держави
Порушення принципу правової визначеності
Яким чином мав діяти ухвалений Верховною Радою закон щодо скасування державного
фінансування для партій, які не набрали 2% голосів виборців?
Він має діятиз наступних виборів
Задача 80
Чи можуть бути в судовому порядку оскаржені прийняті pішення з точки зору дотримання
вимог статуту громадської організації?
Я вважаю, що ні. Згідно з рішенням ВП ВС у подібний ситуації: Велика Палата Верховного Суду
дійшла висновку про те, що ФБУ відповідно до чинного законодавства не наділена
повноваженнями на виконання окремих владних управлінських функцій або делегованих
повноважень, а тому спірні правовідносини не мають публічно-правового характеру. Маючи на
увазі, що члени ФБУ повинні дотримуватись правил, встановлених міжнародними спортивними
організаціями, таким як ФІБА та ФІБА-Європа, а ФБУ, в свою чергу, є членом зазначених
організацій, спори між суб'єктами у сфері баскетболу та ФБУ стосовно дотримання офіційних
правил баскетболу і принципів чесної гри, е предметом арбітражного провадження, що
передбачено п. 3.17.2 Статуту у Спортивному арбітражному суді в м. Лозанні.
Таким чином Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позов про визнання
протиправним і скасування рішення ФБУ не може бути розглянутий в судовому порядку
адміністративним судом (у тому числі у судовому порядку будь-якої юрисдикції).
Якщо так, чи є підстави для визнання недійсними ухвалених pішень?
Таке положення має бути передбачено статутом
Яка роль локальних актів в правовому регулюванні діяльності громадських об'єднань і які
питання мають регулюватися відповідно до закону статутом?
Відповідно до ст.11 ЗУ «Про громадські об'єднання» Статут громадського об'єднання має містити
відомості про:
1) найменування громадського об'єднання та за наявності - скорочене найменування;
2) мету (цілі) та напрями його діяльності;
3) порядок набуття і припинення членства (участі) у громадському об'єднанні, права та обов'язки
його членів (учасників);
4) повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління (далі - керівні
органи) громадського об'єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а
також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об'єднання, та її
заміни (для громадських об'єднань, що не мають статусу юридичної особи);
5) періодичність засідань і процедуру прийняття pішень керівними органами громадського
об'єднання, у тому числі шляхом використання засобів зв'язку;
6) порядок звітування керівних органів громадського об'єднання перед його членами
(учасниками);
7) порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського обєднання та
розгляду скарг;
8) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна громадського
об'єднання;
9) порядок створення, діяльності та припинення діяльності відокремлених підрозділів
громадського об'єднання (у разі їх створення громадським об'єднанням, яке має намір
здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи);
10) порядок внесення змін до статуту;
11) порядок прийняття рішення щодо саморозпуску або реорганізації громадського об'єднання, а
також щодо використання його коштів та іншого майна, що залишилися після саморозпуску, - для
громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи.
2. У статуті громадського об'єднання можуть бути передбачені додаткові положення щодо
утворення, діяльності і саморозпуску чи реорганізації громадського об'єднання, що не суперечать
закону.
3. Статут громадського об'єднання, яке має намір здійснювати діяльність без статусу юридичної
особи (у разі, якщо наявність статуту такого об'єднання передбачена рішенням про його
утворення), може не містити положень, передбачених пунктами 5-8 частини першої цієї статті.
Задача 81
Чи правомірна відмова в цьому випадку? Аргументуйте відповідь.
Відповідно до ЗУ «Про громадські об'єднання»
Стаття 4. Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань
1. Утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію
незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення
суверенітету і теритоpiальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення
державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної
ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, пропаганду комуністичного
та/ або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів їхньої символіки,
забороняються.
2. Громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.
3. Інші обмеження права на свободу об'єднання, у тому числі на утворення і діяльність
громадських об'єднань, можуть бути встановлені виключно законом в інтересах національної
безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших
людей.
4. Громадським об'єднанням не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків,
передбачених законом.
Таким чином, діяльність цієї організації порушуватиме права сільського населення на вільний
доступ до навчання.
Які існують правові підстави для відмови в ресстрації громадського об’єднання?
Для отримання статусу юридичної особи громадське об'єднання, що здійснює діяльність без
статусу юридичної особи, за рішенням вищого органу управління може звернутися для
проведення процедури реєстрації в порядку, визначеному Законом України "Про державну
ресстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".
Відповідно до ЗУ «Про державну реєстраію юридичних oсіб, фізичних осіб- підприємців та
громадських формувань".
Стаття 28. Відмова у державній реєстрації
1.Підстави для відмови у державній реєстрації: 1) документи подано особою, яка не має на це
повноважень; 2) у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення щодо
заборони проведення ресстраційної дії; 3) у Єдиному державному реєстрі містяться відомості про
судове рішення про арешт корпоративних прав - у разі державної реєстрації змін до відомостей
про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у зв'язку із зміною частки
засновника (учасника) у статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи; 3-1)
заяву про державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру, пов'язаних із
зміною засновників (учасників) юридичної особи у зв'язку із зміною частки засновника (учасника) у
статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) юридичної особи, подано щодо засновника
(учасника), який на момент подання заяви внесений до єдиного реєстру боржників, зокрема за
виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних
платежів понад три місяці, крім випадку збільшення розміру такої частки; 3-2) документи подані
до неналежного суб'єкта державної реєстрації; 4) не усунуто підстави для зупинення розгляду
документів протягом встановленого строку; 5) документи суперечать вимогам Конституції та
законів України; 6) документи суперечать статуту громадського формування; 7) порушено
встановлений законом порядок створення юридичної особи, громадського формування, що не
має статусу юридичної особи; 7-1) порушено встановлену учасником вимогу нотаріального
засвідчення справжності підпису під час прийняття рішень з питань діяльності юридичної особи
та/або вимоги нотаріального посвідчення правочину, предметом якого є частка такого учасника у
статутному (складеному) капіталі (пайовому фонді) відповідної юридичної особи; 8)
невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону; 9) щодо засновника (учасника)
юридичної особи, що створюється, проведено державну реєстрацію рішення про припинення
юридичної особи в результаті її ліквідації; 10) щодо юридичної особи, стосовно якої подано заяву
про державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру, пов'язаних із зміною
засновників (учасників) юридичної особи, проведено державну реестрацію рішення про
припинення юридичної особи в результаті її ліквідації; 10-1) щодо юридичної особи, стосовно якої
подано заяву про державну реєстрацію змін до відомостей Єдиного державного реєстру,
пов'язаних із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, у Єдиному державному
реєстрі міститься запис про судове рішення про визнання юридичної особи банкрутом та відкриття
ліквідаційної процедури; 10-2) щодо юридичної особи, стосовно якої в Єдиному державному
реєстрі міститься запис про судове рішення щодо визнання повністю або частково недійсними
рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, визнання
повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи, якщо таке
рішення або його частину визнано недійсними, зміни до установчих документів юридичної особи є
підставою для проведення реєстраційних дій; 10-3) невідповідність відомостей, зазначених у заяві
про державну реєстрацію, відомостям, зазначеним у документах, поданих для державної
ресстрації, або відомостям, що містяться в Єдиному державному реєстрі чи інших інформаційних
системах, використання яких передбачено цим Законом; 10-4) невідповідність відомостей,
зазначених у документах, поданих для державної реєстрації, відомостям, що містяться в Єдиному
державному реєстрі чи інших інформаційних системах, використання яких передбачено цим
Законом; 11) документи для державної реєстрації припинення юридичної особи подані: раніше
строку, встановленого цим Законом; щодо юридичної особи, що припиняється в результаті ії
ліквідації тає засновником (учасником) інших юридичних осіб та/або має не закриті відокремлені
підрозділи, та/або є засновником третейського суду; в Єдиному державному реєстрі відсутній
запис про державну ресстрацію юридичної особи, утвореної шляхом реорганізації в результаті
злиття, приєднання або поділу; щодо акціонерного товариства, стосовно якого надійшли відомості
про наявність нескасованої реєстрації випуску акцій; щодо юридичної особи- емітента цінних
паперів, стосовно якого надійшли відомості про наявність нескасованих випусків цінних паперів;
щодо юридичної особи, що ліквідується, стосовно якої надійшли відомості про наявність
заборгованості із сплати податків і зборів та/або наявність заборгованості із сплати єдиного внеску
на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, крім банків, стосовно яких процедура
ліквідації здійснюється відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних
осіб"; щодо юридичної особи, що реорганізується, стосовно якої надійшли відомості про наявність
заборгованості із сплати податків і зборів та/або наявність заборгованості із сплати єдиного внеску
на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та відсутні відомості про узгодження
плану рeoрганізації юридичної особи; щодо юридичної особи, стосовно якої надійшли відомості
про наявність заборгованості із сплати страхових коштів до Пенсійного фонду України та фондів
соціального страхування; щодо юридичної особи, що припиняється в результаті ліквідації,
стосовно якої надійшли відомості про відкрите виконавче провадження; щодо юридичної особи,
стосовно якої відкрито провадження у справі про банкрутство; 12) статут товариства з обмеженою
відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю поданий зі змінами, прийнятими
без врахування голосів, які припадають на частку померлого учасника товариства.
Задача 82
Проаналізуйте ситуацію, що склалася. Які ви знасте санкції, що можуть застосовуватися о
політичних партій ів яких випадках?
Відповідно до 3У «Про політичні партії»
Стаття 19. Заходи, які можуть вживатися до політичних партій У разі порушення політичними
партіями Конституції України, цього та інших законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
1) попередження про недопущення незаконної діяльності; 2) заборона політичної партії.
Зупинення або припинення державного фінансування статутної діяльності політичної партії у
порядку, встановленому цим Законом, не може бути підставою для застосування заходів,
передбачених частиною першою цієї статті.
Які підстави заборони політичних партій?
Стаття 21. Заборона політичної партії
Політична партія може бути за адміністративним позовом центрального органу виконавчої влади,
що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об'єднань громадян,
інших громадських формувань заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо
створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим та іншими
законами України. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності
політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних
осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в
політичній партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших
громадських формувань, та його територіальними органами рішень про припинення політичної
партії та її структурних утворень відповідно. У разі якщо в рішенні суду про заборону діяльності
політичної партії не призначена комісія з припинення (ліквідаційна комісія) політичної партії, іїї
структурних утворень, які мають статус юридичної особи, в рішенні про припинення політичної
партії, її структурних утворень визначається як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісіт)
політичної партії, ії структурних утворень керівник органу управління або особа, яка згідно з
відомостями, внесеними до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-
підприємців та громадських формувань, має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної
особи без довіреності, якщо інше не встановлено рішенням суду.
Які юридичні наслідки тягне притягнення партії до відповідальності у вигляді попередження
про недопущення незаконної діяльності?
Стаття 20. Попередження про недопущення незаконної діяльності
У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною
партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи,
до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про
недопущення протиправних вчинків. Якщо вчинені політичною партією дії (чи бездіяльність) не
тягнуть за собою іншого виду відповідальності, відповідними контролюючими органами видається
припис про усунення допущених правопорушень.
Керівництво політичної партії зобов'язане невідкладно усунути порушення законодавства України,
що стали підставою для винесення попередження, і в п'ятиденний строк повідомити про вжиті
заходи органу, який виніс попередження.
Задача 83
Дайте правову оцінку діям Міністерства юстиції.
По перше, такі повноваження законом виконуються саме Мінюстом, тому з цього боку все
законно.
По друге, втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх
посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх структурних утворень
забороняється, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
По третє, законом чітко встановлені підстави для відмови у реєстрації, а відповідно до даної
ситуації, підстав для відмови немає, оскільки закон не порушується, хоча статут і суперечить
внутрішньопартійним вимогам демократії.
З'ясуйте, яким вимогам внутрішньопартійноі демократії мають відповідати статутні
документи політичних партій в Україні. Проаналізуйте зарубіжний досвід з цього приводу.
"Внутрішньопартійна демократія" - це термін, що описує широкий спектр методів, які
забезпечують доступ рядових членів партії до внутрішньопартійного обговорення, прийняття
рішень та кадрової політики партії. Внутрішня демократія в політичній партії означає, що партія
колегіально встановлює публічні правила і процедури, які регламентують кадрову політику і
порядок прийняття рішень, щоб уникнути узурпації влади окремими лідерами або вузькою групою
осіб. Як зазначає німецький дослідник партійних процесів РайнерЛіннеманн, важко визначити
"демократичні принципи", але дає визначення "внутрішнього устрою" партії. Під ним розуміють
"організацію процесів формування внутрішньопартійної волі".
Основними засадами внутрішныопартійної демократії є децентралізація, відкритість і підзвітність.
Децентралізація визначає міру, якою представники всіх рівнів включені в партійні процедури, такі
як політика проектування (розробка програмних документів), ухва- лення рішень і відбір
кандидатів. Децентралізація стосується також внутрішньої ор- ганізаційної структури партії.
Питання в тому, чи ця структура була розроблена відповідно до демократичної практики.
Внутрішня демократія полягає в тому, що організаційні структури в партії мають бути побудовані
"знизу", а не нав'язуватися "зверху", вони повинні працювати шляхом передачі повноважень
усередині партії. Для того, щоб політична партія стала і вважалась демократичною, діяльність її
структур та процеси прийняття рішень мають стати відкритими і підзвітними.
Відкритість дозволяє забезпечити партії широку базу підтримки в громадянському суспільстві.
Підзвітність стимулює відповідальність партійного керівництва перед рядовими членами і довіру
усередині партії. Розвиток внутрішньопартійної демократії справляє позитивний вплив на
політичну культуру у цілому, адже партії, які "практикують те, що вони проповідують", навіть якщо
організаційно втрачають у короткотерміновій перспективі, здобувають страте-гічні переваги у
вигляді суспільної довіри, що виражається в зміцненні та розширенні електоральної бази.
Ідеал внутрішньопартійної демократії, що поєднує у собі цінності репрезентативної і прямої
демократії, підкреслюючи необхідність перманентного зв'язку простих громадян і членів партій з
представниками влади, не лише приносить користь партіям, а й також у перспективі сприяє
стабільності та легітимності демократій, в яких ці партії борються за владу.
Отже, політична партія може вважатися демократичною за умови дотримання таких вимог:
- децентралізація партійної діяльності, делегування:
- баланс між керівними функціями у центрі та на периферії, визначення і розмежування
повноважень;
- виборні механізми формування керівних органів;
- демократичні механізми прийняття рішень, інклюзивність;
- внутрішньопартійні рішення приймаються колегіально (шляхом голосування або консенсусу);
- рішення із загальних питань приймаються з урахуванням позиції місцевих осередків, існує
можливість "низової ініціативи";
- pішення місцевих питань стосуються компетенції локальних осередків;
-прозорість у роботі з ресурсами;
- локальні осередки та рядові члени мають доступ до фінансової інформації тією мірою, якою
це не загрожує інтересам партії;
- підзвітність:
- керівництво партії та її центральні органи складають і надають партії регулярні звіти з
політичної діяльності організаційних та фінансових питань;
- діють контрольно-ревізійні органи.
Задача 84
Які підстави анулювання ресстраційного свідоцтва політичної партії в Україні? Стаття 24.
Анулювання реєстрації
У разі невиконання політичною партією вимоги частини сьомої статті 11 цього Закону, виявлення
протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на
реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента
України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував
політичну партію, має звернутися до суду з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва.
Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.
Рішення суду про анулювання реєстрації політичної партії тягне за собою припинення діяльності
політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних
осередків та інших статутних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в
політичній партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших
громадських формувань, та його теритоpiальними органами рішень про припинення політичної
партії та її структурних утворень відповідно.
У разі якщо в рішенні суду про анулювання реєстрації політичної партії не призначена комісія з
припинення (ліквідаційна комісія) політичної партії, її структурних утворень, які мають статус
юридичної особи, в рішенні про припинення політичної партії, її структурних утворень
визначається як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії) політичної партії, її структурних
утворень керівник органу управління або особа, яка згідно з відомостями, внесеними до Єдиного
державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, має
право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, якщо інше не встановлено
рішенням суду.
Яким органом здійснюється анулювання, і які наслідки тягне?
Рішенням суду за поданням Мінюсту Украіни Тягне за собою припинення діяльності політичної
партії, розпуск ії керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків
та інших статутних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній
партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику
у сфері державної реєстрації (легалізації) об' єднань громадян, інших громадських формувань, та
його територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних
утворень відповідно.
Задача 85
Чи є обмеження права на об 'єднання, передбачені законопроектом, на вашу думку,
конституційними?
На мою думку, коли створюється політична партія, вона повинна мати певну мету, ця мета
повинна відповідати закону. Якщо ж виникає ситуація, коли діяльність партії спрямовується в
інший бік, наприклад, на повалення конституційного ладу, і при цьому партія продовжує діяти як
така що була раніше, це неприпустимо. Тому, вважаю такі зміни цілком конституційними.
Яка процедура легалізації політичної партії, а також зміни її назви, програми, статуту, керівництва?
Стаття 36 Конституції України гарантує право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та
громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених
законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення
або захисту прав і свобод інших людей. Сьогодні ми обговоримо порядок легалізації громадських
організацій в Україні, що регулюсться Законом України ,Про об'єднання громадян". На 1 лютого
2005 року на території України діють більше 22 тисяч громадських організацій місцевого статусу,
1524 громадські організації всеукраїнського статусу та 444 міжнародні громадські організації.
Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних
соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних
інтересів.
Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рpівноправності їх членів
(учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своеї
діяльності. Обмеження діяльності об'єднань громадян може встановлюватись тільки Конституцією
та законами України. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій,
програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного
ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив
її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини,
здоров'я населення, забороняються. Hіхто не може бути примушений до вступу в будь-яке
об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути
підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.
Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або
представників членів об'єднання. Назва об'єднання громадян визначається рішенням установчого
з'ізду (конференції) або загальними зборами об'єднання громадян. Назва об'єднання громадян
повинна складатися з двох частин - загальної та індивідуальної. Загальна назва (партія, рух,
конгрес, союз, спілка, об'єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути
однаковою у різних об'єднань громадян.
Індивідуальна назва об'єднання громадян є обов'язковою і повинна бути суттєво відмінною від
індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку об'єднань громадян з такою ж
загальною назвою. Об'єднання громадян поряд з повною назвою може мати скорочену назву, яка
фіксується в установчих та статутних документах об'єднання громадян (рішенні установчого
органу, статуті, положенні). Використання назви об'єднання громадян фізичними та юридичними
особами, які не належать до об'єднання громадян, для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього
об'єднання, забороняється. Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським,
місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на
територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об'єднань
належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-
територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням
громадян. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію
України і хоча б однієї іншої держави.
Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх
реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані
або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною. Легалізація громадської організації
здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної
виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.
Mісцевими органами державної виконавчої влади, виконавчим комітетом сільської, селищної,
міської Ради народних депутатів реєструються в обов'язковому порядку місцеві осередки
зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян, якщо така реєстрація
передбачена статутними документами цих об'єднань.
Для реєстрації об'єднань громадян його засновники подають заяву. До заяви додаються статут
(положення), протокол установчого з 'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад
керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату
реєстраційного збору, крім випадків, коли громадська організація звільняється від сплати
реєстраційного збору відповідно до законів України. Заява про ресстрацію розглядається в
двомісячний строк з дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює
ресстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про
реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10- денний строк. При розгляді
питання про реєстрацію можуть бути присутніми представники об'єднання громадян. Про зміни,
що сталися в статутних документах, об'єднання громадян повідомляє в 5-денний строк в
реєструючий орган. Перереєстрація об'єднання громадян здійснюється відповідно до цього
Закону. Органи, що здійснюють реєстрацію об'єднань громадян, ведуть реєстр цих об'єднань.
Наведіть приклади відомих вам політичних партій, які були створені з однією назвою, а перед
виборами їх назва була змінена.
Партію "Блок Петра Порошенка "Солідарність" перейменували на "Європейську Солідарність".
"Фронт змін" Арсенія Яценюка на "Народний фронт"
"Голос" (колишня "Платформа ініціатив")
"Слуга народу" (колишня "Партія рішучих змін").
Задача 86
Чи може бути оскаржене до суду рішення партійної конференції виключити цих народних
депутатів з партії і чи є воно правомірним?
Відповідно до 3У «Про політичні партії» Громадянин України має право в будь-який час зупинити
чи припинити своє членство в політичній партії шляхом подання заяви до відповідних статутних
органів політичної партії. Членство в політичній партії зупиняється чи припиняється з дня подання
такої заяви та не потребує додаткових рішень. З цього ж дня припиняється перебування
громадянина України на будь-яких виборних посадах в політичній партії.
Дія частини шостої цієї статті не поширюється на членів політичних партій, обраних на осади
керівника та заступника керівника політичної партії. Членство в політичній партії зазначених
керівників припиняється з дня, наступного за днем обрання нового керівника чи його заступника.
Членство в політичній партії є фіксованим.
Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України,
поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії.
Форма фіксації членства в політичній партії визначається статутом політичної партії.
Не допускається створення і діяльність структурних утворень політичних партій в органах
виконавчої та судової владиі виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних
Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що політичні партії
провадять свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства України, згідно із
партійним Статутом, припинення членства в якій визначається останнім та посадові особи
органів державної влади не мають права втручатися у внутрішню діяльність об'єднання.
Я вважаю, що таке рішення не може бути оскаржене до суду, адже це внутрішня діяльність
партії і не стосується сфери повноважень судової влади. Проте, таке рішення не вважаю
правомірним, оскільки депутати володіють індемнітетом, що передбачає відсутність
відповідальності за свої висловлювання, виступи, голосування тощо.
Чи повинні керуватися наскільки народні депутати України в своїй діяльності pішеннями, які
прийнявкерівний партійний орган?
Ні, народний депутат перш за все член Верховної ради, законодавчого органу, і відповідно
служить на благо українського народу, а по друге, членство у політичній партії добровільне, і ніхто
не може змушувати голосувати так чи інакше, однак на практиці це не працює, на жаль.
Задача 87
Які існують види громадських об'єднань?
Відповідно до ЗУ «Про громадські об'єднання існує два види, це громадська організація та
громадська спілка.
Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого
є фізичні особи.
Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного
права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Чи відповідає Конституції України, на вашу думку, право юридичних осіб створювати громадські об
'єднання?
Я вважаю, що так. Оскільки громадські об'єднання спрямовані на захист прав і свобод, а юридичні
особи є такими ж суб'єктами як і фізичні особи в тій мірі, що володіють певними правами та
прагнуть задовольняти свої інтереси, вони цілком мають законне право їх відстоювати.
Задача 88.
Відповідно до ст. 11 ЗУ "Про забезпечення права на справедливий суд" учасники судового
процесу, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації
можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням
портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з
урахуванням обмежень, установлених законом. Трансляція судового засідання здійснюється з
дозволу суду. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, а також трансляція
судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання та
здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав.
Згідно ЗУ "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого
самоврядування в Україні засобами масової інформації" висвітлення діяльності судів загальної
юрисдикції України та Конституційного Суду України здійснюється аудіовізуальними засобами
масової інформації на засадах укладених між ними угод та з урахуванням специфіки роботи цих
судів.
Забороняється цензура - будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової
інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати
інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі
тиражуванню або поширенню інформації, ця заборона не поширюється на випадки, коли
попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення
судом заборони на поширення інформації.
Забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної
інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування
суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ
окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних
повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником (власником) і
трудовим колективом, редакційним статутом, а умисне перешкоджання законній професійній
діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за
критику тягне за собою відповідальність згідно із законами України.
Ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на
підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.
Узагальненням позиції ООН з питань взаємодії судів та ЗМІ є твердження про те, що «функцією та
правом ЗМІ є збір та поширення серед громадськості інформації, висловлювань та критичних
тверджень про судочинство, а також висвітлення судових справ до, після та під час судового
розгляду, не порушуючи при цьому презумпцію невинуватості» (відповідно до Мадридських
принципів взаємодії засобів масової інформації та суддівської незалежності.
Позиція Ради Європи, відображена в Конвенції про захист прав людини та основоположних
свобод (1950), у її тлумаченнях Європейського суду з прав людини, а також у резолюціях та
рекомендаціях органів Ради Європи. Для запобігання зловживанням владою та для захисту прав
підсудного вкрай важливим є суспільний контроль. Комітет Міністрів Ради Європи у своїх
рекомендаціях від 10 липня 2003 року «Щодо надання інформації через засоби масової інформації
стосовно до кримінального судочинства» закликав держави — члени Євросоюзу співпрацювати зі
ЗМІ, організовувати тренінги з правових питань для журналістів, щоб поширювати знання про
процедури і права, пов’язані з кримінальним судочинством.
Право ЗМІ збирати і поширювати інформацію про суд може підлягати певним обмеженням, які
потрібно застосовувати на чітко визначених підставах. Такі обмеження поділено на дві категорії —
обмеження доступу до судових процесів і обмеження на поширення інформації про судові
процеси. Резолюція № R (81) 19 Комітету Міністрів Ради Європи про доступ до інформації (Комітет
Міністрів ухвалив документ 25 листопада 1981 року), визначає загальні принципи оприлюднення
інформації державних органів. В документі, зокрема, наголошено на необхідності дотримуватися
особливого порядку одержання інформації щодо судових органів: «кожна особа, що перебуває під
юрисдикцією держави-члена, має право на отримання за запитом інформації, яка є в
розпорядженні державних органів, без урахування законодавчих органів та органів судової
влади».
Такі стандарти відносин судів і ЗМІ відображено в Рекомендації № Rес. (2003) 19 Комітету
Міністрів Ради Європи державам-членам щодо надання через ЗМІ інформації про кримінальні
процеси (Комітет Міністрів ухвалив документ 10 липня 2003 року).
Європейський суд з прав людини спирається на специфічні стандарти взаємодії ЗМІ і судів,
відмінні від стандартів, застосовуваних в інших сферах діяльності інститутів влади. Принцип
незалежності та неупередженості суду визначає специфічні обмеження та ризики для ЗМІ у
висвітленні судової проблематики. В рішенні у справі «Санді таймс» проти Сполученого
Королівства (1979) зазначено, що «суди є форумом для вирішення спорів». «Проте попереднє
обговорення може відбуватися і в інших місцях, таких як спеціальні журнали, масова періодика чи
громадськість». Значення такого обговорення полягає в тому, що громадськості надають
можливість отримати інформацію про стан судових справ та системи судочинства загалом і
відповідним способом оцінювати їх».
В демократичному суспільстві суди не можуть залишатися поза межами громадської дискусії про
ефективність органів влади. Тому громадськість має бути належним способом поінформована про
стан речей у судовій системі. А в такому разі критика журналістів, спрямована на різні аспекти
судочинства, стає не лише можливою, а й — за певних обставин — виправданою. У справі Де Ґаєс
та Ґійзельс проти Бельгії (1997) Суд визнав, що «судді мають бути захищені від деструктивних
випадів з боку ЗМІ, що не базуються на жодній фактичній підставі». Водночас, якщо критика
судових проблем або окремих суддів спирається на «належні та ретельні журналістські
розслідування, що є частиною громадського обговорення важливих суспільних проблем», то
підстав обмежувати свободу мас-медіа немає. Неабияке значення має також інший висновок
Суду: «судді мусять виявляти розважливість, що не дозволяє їм (на відміну, наприклад, від
політиків) відповідати на різку критику».
Задача 89
Яким має бути рішення суду?
Суд повинен задовольнити позов.
Потрібно памятати, що акредитація —це не обов'язок і не єдина легальна можливість
висвітлювати діяльність акредитуючої структури.
Абзац другий частини 1 ст. 26 згаданого Закону передбачає: «Відсутність акредитації не може бути
підставою для відмови в допуску журналіста, працівника засобу масової інформації на відкриті
заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень».
Що таке акредитація журналістів та працівників засобів масової інформації? Акредитація (лат.
ассredo, «довіряти») — процедура, у ході якої національний орган з акредитації документально
засвідчує компетентність юридичної особи чи органу з оцінки відповідності. Термін «акредитація»
застосовується у багатьох сферах, зокрема і в журналістиці. Але часто виникає плутанина з приводу
того, що насправді мається під ним на увазі або який обсяг прав та обовязків журналіста
передбачає для нього акредитація. Акредитація журналістів та ін. працівників ЗМІ регулюється ст.
26 Закону України «Про інформацію» (в ред. 2011 р.). 3 інших медійних законів застарілі норми
про акредитацію були виключені й це потрібно мати на увазі при застосуванні підзаконних актів
субєктів владних поважень (зазвичай вони називаються положеннями), які видані окремими
такими субєктами і регулюють акредитацію саме при них, бо підзаконні акти можуть ще містити
застарілі й несприятливі для журналістів норми.
Наявність чи відсутність акредитації не має стосунку до розгляду запитів на інформацію, які
регулюються ін. Законом і можуть бути надіслані будь-яким приватним субєктом, а не лише ЗМI.
Акредитаційні правовідносини можна визначити як односторонні (тобто права наявні лише в
акредитованих, а обовязки — в акредитуючого органу).
Суть акредетації зводиться до наступних обовязків даного органу перед акредитованими: -
сприяти провадженню професійної діяльності журналістами; - завчасно сповіщати їх про місце і
час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та ін. публічних заходів; - надавати їм інформацію,
призначену для ЗМІ; - сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації,
проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб (ч. 4 ст. 26 Закону).
Дана стаття Закону встановлює також виключний перелік документів/інформації, які може
вимагати акредитуючий орган для надання акредитації, та вичерпний перелік підстав для її
позбавлення. Звертаю увагу, що зміст матерiалів ЗМ/журналіста не може бути підставою для
ненадання/позбавлення акредитації.
Якщо акредитуючий орган вважає, що його репутація постраждала через зміст матеріалу в
акредитованому ЗМІ, то орган може предявити претензію або позов до суду щодо спростування
інформації або оприлюднення його відповіді на неї. Правопорушення з боку акредитованого
журналіста, які можуть потягти втрату ним акредитації, стосуються лише порушення правил
внутрішнього трудового розпорядку або перешкоджання діяльності службових та посадових осіб
акредитуючої структури (ч. 6 та абзац 3 ч. 7 ст. 26 того ж Закону). Акредитуватися при владних
органах також можуть незалежні журналісти за умови надання підтверджуючих документів щодо
іхньої професійної належності (абзац 2 ч. 2 ст. 26 Закону), наприклад, міжнародної прес-карти,
членського квитка Національної спілки журналістів чи Незалежної медіа-профспілки України, тобто
без подання на акредитацію від конкретного ЗМІ. Розкрийте порядок здійснення акредитації.
Акредитація журналіста, працівника засобу масової інформації здійснюється безоплатно на
підставі його заяви або подання засобу масової інформації.
У заяві, поданій журналістом, працівником засобу масової інформації, зазначаються його
прізвище, ім'я та по батькові, адреса, номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти (за
наявності). До заяви додаються копії документів, що посвідчують особу та засвідчують її
професійну належність. У поданні засобу масової інформації зазначаються його повне
найменування, дата і номер реєстрації, адреса, адреса електронної пошти (за наявності), номер
засобу зв'язку, прізвище, ім'я та по батькові журналіста, працівника засобу масової інформації,
щодо якого вноситься подання. До подання додаються копії документів, що посвідчують особу.
В акредитації не може бути відмовлено в разі подання усіх документів, передбачених цією
частиною. Суб'єкт владних повноважень може встановлювати спрощений порядок акредитації.
Задача 90.
Свобода віросповідання є фундаментальною складовою першого покоління прав людини.
Водночас, це право є одним з найбільш оспорюваних. У Великобританії, а також в інших
державах Західної Європи та в ЄС в цілому, коли виникає питання про обмеження свободи
віросповідання, Європейський Суд з прав людини (далі – «ЄСПЛ» або «Суд») є свого роду
вартовим, який визначає межі свободи віросповідання в цих державах.
Водночас, позиція ЄСПЛ, як судового органу у більшості випадків, і особливо у випадку зі
свободою релігії (віросповідання), є досить неоднозначною. І тут справа не лише у Європейській
Конвенції з прав людини (далі по тексту - «ЄКПЛ»), а в самій техніці тлумачення, яка часто
викликає заперечення навіть у найзапекліших експертів з прав людини.
Розглядаючи більшість справ, судді ЄСПЛ приділяють серйозне значення самому обмеженню, що
встановлюється державою по відношенню до практики певної релігії у державі. Важливим для них
є наслідки дотримання певних ритуалів у відповідності з нормами суспільної етики і моралі. При
цьому, розглядаючи скаргу тієї чи іншої конфесії, судді не вважають за потрібне визначати релігію,
права представників якої обмежують, щоб зрозуміти чому вони сповідуються або здійснюють
певні дії відповідно до своїх догматів.
Однією з таких резонансних справ була справа Chappell v. the United Kingdom. Згідно з
матеріалами цієї справи, представник громади британських друїдів оскаржив право британської
держави заборонити Друїдській громаді проводити свої ритуали під час щорічного сонцестояння.
Суд розглянувши доводи представника друїдів, постановив, що це не є порушенням їх свободи
релігії, а лише виправданим обмеженням їх свободи релігії з боку держави. Разом з цим, суддя
нічого не сказав щодо друїдизму, чи є вона релігією і якщо не є, то чи було б це виправданим
обмеженням.
На думку Керолін Еванс, така поведінка суддів була навмисною, так як визначення того, що є
релігією або вірою, стало справжньою проблемою для самих суддів, і тому вони вважають за
краще не торкатися цього питання взагалі.
Така тенденція підтвердилася у справі X v. The United Kingdom. Згідно з матеріалами цієї справи,
представник сикхської громади подав скаргу до ЄСПЛ, тому що був оштрафований
правоохоронними органами близько двадцяти разів за відсутність шолома під час їзди на
мотоциклі. Розглянувши його доводи, Суд постановив, що обмеження, накладені на нього були
виправдані з міркувань безпеки. При цьому Суд не став брати до уваги той факт, що тюрбан є
невід’ємною частиною його релігії і не носіння тюрбана є свого роду гріхом. Судді також
проігнорували той факт, що носіння тюрбана, а також будь-якого іншого головного убору є
важливим не тільки для сикхів, але і для інших релігійних меншин у Великобританії.
Парадоксально, що в майже аналогічних справах, судді тлумачили положення пункту 1 зовсім
іншим чином. Згідно з матеріалами справи Kokkinakis v. Greece, особа була засуджена за
порушення спокою, коли голосно викрикувала біля кінотеатру про гріховність перегляду
еротичних фільмів. ЄСПЛ же прийняв рішення, що порушення спокою з його боку було виразом
його свободи релігії. І тут як і раніше, суд не встановив, чи був публічний осуд перегляду фільмів
частиною його релігії і чи не порушує це права інших людей.
Таким чином, очевидно, що судді не бажають приймати участі у складних для них дискусіях щодо
статусу релігії. Однак, з іншого боку очевидно, що така практика є згубною для представників
багатьох релігій, права яких порушені.
З іншої сторони, як вже підкреслювалося, свобода релігії відноситься до тієї категорії прав, які
варто визначити перш ніж захищати. Звичайно ж цим займаються науковці, але вони не мають
можливості захистити право на свободу релігії. Визначенням і захистом права мають займатися
судді і саме суддям ЄСПЛ в цьому питанні відводиться центральна роль. Проте, як ми бачимо,
судді ЄСПЛ намагаються триматися подалі від конкретного визначення свободи релігії. Судді
віддають перевагу дослідженню, у таких випадках, тексту, а не самого духу Конвенції.
Ще більш неоднозначним видаються підходи ЄСПЛ щодо виправданого обмеження свободи
релігії, право на яке визначено пунктом 1 статті 9 Європейської Конвенції з прав людини.
Виправдане обмеження свободи релігії – це занадто спрощене визначення суті пункту 1 статті 9
Конвенції. Саме обмеження релігії за будь-яких мотивів може призвести до зловживань з боку
держав. Однак, позиція ЄСПЛ по відношенню до цієї проблематики виявилася досить
незвичайною.
Так, в рішенні у справі Kokkinakis v. Greece, суддя Мартенс стверджував, що законодавство Греції,
яке стосується прозелітизму, є дуже неоднозначним. На його думку, неоднозначність
законодавства полягає у надто широкому визначенні прозелітизму, що є небезпечним.
Зокрема, стверджується, що положення законодавства у цій частині можуть бути використані як
інструмент переслідування релігійних меншин. Суддя Мартенс зазначав: «Недоліки цього закону
такі, що в атмосфері релігійної нетерпимості, Стаття 4 Закону за № 1363/1938 передбачає
досконалий і небезпечний інструмент для придушення прав релігійних меншин. Історія показує,
що закон дійсно використовувався у минулому для таких цілей, тоді як у цій справі таке
використання зазначеного положення, м’яко кажучи, теж не виключено».
Більш того, суддя Мартенс жорстко розкритикував діяльність грецьких судів, стверджуючи, що їхня
діяльність тільки заохочує зростання релігійної нетерпимості, а також що результат їхньої роботи
йде на шкоду, а не на користь релігійним меншинам.
Разом з цим, у діяльності ЄСПЛ виявляється тенденція розглядати обмеження, які введені
стосовно релігії в державах Західної Європи, особливо Великобританії у позитивному ключі, а в
інших державах Європи, особливо східної Європи, у більш негативному ключі.
Як приклад можна навести справу Handyside v. The United Kingdom, де судді виправдали
обмеження введене Великобританією, тому що воно було викликано, на їхню думку,
необхідністю. Як і у випадку з грецьким прозелітизмом, держави можуть зловживати поняттям
необхідності для того, щоб переслідувати релігійні меншини. Однак, у випадку з Великобританією,
у ЄСПЛ була інша думка.
Зокрема, суд зазначив, що: «тоді як прикметник «необхідний» не є синонімом слова
«indispensable», як і не має гнучкості таких виразів як «прийнятний», «простий», «корисний»,
«розумний», або «бажаний». Однак, на думку Суду, це завдання державної влади давати
початкову оцінку реальності наростаючої соціальної потреби, яка витікає з поняття «необхідність»
у цьому контексті.
Тут очевидно, що поняття «необхідність» буде використовуватися у будь-якому випадку, коли
державі буде необхідно обмежити права певної релігійної конфесії чи деномінації. У цій ситуації
тільки об’єктивне виправдання введення такого обмеження було б доречним, але у рішенні суду
про це мова не йде. Йдеться тут про майже необмежене використання поняття «обмеження за
необхідності».
Керолін Еванс зазначає, що «держави не можуть просто стверджувати, що їхні дії були
необхідними для переслідування державних цілей, потрібно доказати, що вони переслідували
законну мету».
Ця правомірна мета повинна відповідати суспільним інтересам, озвученим вище, тому що інакше
це буде розцінюватися як зловживання.
Як би парадоксально це не звучало, але держава повинна і обмежувати і не обмежувати свободу
релігії. Звичайно ж тут йдеться про певний баланс, але у питанні свободи релігії баланс є досить
спірним.
Пункт 2 статті 9 Конвенції має фундаментальне значення для свободи віросповідання, тому що
саме він визначає її межу. Зокрема, вимагається від держав, щоб вони довели, що обмеження, які
вводяться, «передбачені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах
громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я або моралі чи з метою захисту
прав і свобод інших осіб».
Обмеження, передбачене законом. Справжнє обмеження викликає найбільшу кількість суперечок.
Справа в тому, що в деяких випадках, сторони, які подають скарги, заперечують сам закон, який
накладає обмеження на ту чи іншу свободу релігії.
У вже згаданій справі Kokkinakis v. Greece, позивачі оскаржували сам грецький закон, який
накладав заборону на прозелітизм. На їхню думку він порушував свободу релігії, так як будь-яка
релігія має на увазі прозелітизм. Але в даному випадку, судді ЄСПЛ намагаються вести себе
нейтрально, вони не розглядають питання про відповідність закону, який обмежує свободу релігії,
положенням Конвенції, а дають оцінку діям держави, які призвели або могли призвести до
обмеження свободи релігії. На думку судді Петтіту грецький закон про прозелітизм є занадто
широким і авторитарним. Висловлена думка судді вказує на причину обмеження свободи релігії і
по суті суддя відмовився визнавати обмеження права на свободу віросповідання, яке було
передбачене законом.
Суддя Мартенс наголосив, що звинувачення в прозелітизмі, висунуте проти пана Конаккіса
порушує не тільки статтю 9 ЄКПЛ, а й статтю 7, у якій зазначено, що ніхто не може бути визнаним у
скоєнні злочину, яке не було таким на момент вчинення певних дій. З цієї причини, він визнав
зазначений закон деспотичним, так як в ньому дається визначення прозелітизму занадто
неоднозначно.
Обмеження, необхідні в демократичному суспільстві. Прикладом цього є справа Wingrove v. the
United Kingdom, де суд зазначив, що обмеження вводяться у демократичному суспільстві, якщо
вони є необхідними для запобігання шкоди представникам інших релігій. При цьому було
відзначено, що поняття шкоди, яка спричиняється представником однієї релігії внаслідок
виконання своїх релігійних зобов’язань або через здійснення свого права на свободу релігії,
може відрізнятися від випадку до випадку і в залежності від місця, де воно відбувається.
Проблематичність такого обмеження визнається і самими суддями. Так, наприклад, у справі Otto-
Preminger-Institut v. Austria, суд постановив, що «неможливо розпізнати єдину концепцію
важливості релігії в суспільстві по всій Європі ... навіть всередині однієї держави ці концепції
можуть відрізнятися».
Розуміючи ці складнощі, судді ЄСПЛ застосовують тест пропорційності. Цей тест дозволяє
встановити чи є обмеження, яке введене державою, необхідним у демократичному суспільстві.
Тест пропорційності проводиться за допомогою визначення шкоди, яка була заподіяна введенням
обмеження державою, представнику релігії, який заявляє про порушення свого права на свободу
релігії і шляхом визначення чи відповідає таке обмеження правомірним цілям, які переслідуються
державою. Іншими словами, якщо держава вводить обмеження і обґрунтовує його необхідністю у
демократичному суспільстві, судді повинні будуть проаналізувати наскільки воно було шкідливим
для представника релігії або конфесії, права якої обмежуються.
Обмеження в інтересах громадської безпеки та охорони громадського порядку. У справі
Omkaranda and the Divine Light Zentrum v. Switzerland Суд визнав правомірним позбавлення волі
лідера релігійної групи, яка здійснювала насильницькі дії по відношенню до інших осіб. Або ж
справа X. v. The United Kingdom, в якій Суд також визнав правомірним позбавлення волі групи осіб,
які закликали до дезертирства, вбивства армійських офіцерів і постачання зброї Ірландській
Республіканській армії.
Судова практика засвідчує, що зазначені обмеження застосовуються у спірних випадках. Так,
наприклад, згідно з матеріалами справи Platform Arzte v. Austria, держава обмежила права
католиків, які вступили у силове протистояння із соціалістами з приводу відстоювання тими права
на аборт. Тут стає ясно, що кожна з груп виступає за свої ідеї, які не є кримінально караними, однак
метод яким вони доводять або демонструють правомочність ідей кваліфікується як злочинний.
У справі X. v. Austria, заявник, який сповідує буддизм, заявив, що тюремна влада обмежила його
свободу віросповідання, не давши йому відростити бороду і не давши йому медитувати. У цій
справі, Європейський суд з прав людини справедливо зазначив, що обмеження не підпадає під
пункт 2 статті 9 ЄКПЛ, тому що виконання цих релігійних зобов’язань не становить небезпеку для
громадського порядку, у тому числі при відбуванні покарання. З огляду на те, що заявник був
єдиним ув’язненим, який носив бороду, а носіння бороди, на думку тюремної влади не дозволяє
впізнати його серед інших в’язнів, цей аргумент був визнаний судом неприйнятним.
Обмеження для охорони здоров’я. На відміну від попереднього обмеження, обмеження свободи
релігії у цілях охорони здоров'я в більшості випадків піднімає дуже спірні моменти. Самою
резонансною такою справою і стала справа Hoffman v. Austria. Згідно з матеріалами цієї справи,
заявник подав скаргу до ЄСПЛ, звинувачуючи державу в тому, що вона примусово змусила
переливати кров його дитині, тоді як відповідно до його релігійних переконань ( він був Свідком
Ієгови ) переливання крові було заборонено. Дивним чином, ЄСПЛ прийняв сторону матері,
вважаючи, що примус всупереч релігійним переконанням, є втручанням в особисте життя.
У колективній скарзі в справі Seven Individuals v. Sweden, заявники стверджували, що закон
держави, який забороняє карати їхніх дітей порушує свободу релігії, тому що відповідно до Біблії
батьки мають право карати неслухняних дітей, застосовуючи фізичну силу. У цій справі суд вказав
на грань, яка існує між невтручанням в особисте життя сімей і необхідністю захисту державою
більш вразливих і слабких верств суспільства. Суд постановив, що сам закон є втручанням в
особисте життя, але обмеження свободи релігії у цьому випадку є правомочним, тому що воно
покликане захистити здоров’я дітей.
Обмеження для охорони моральності. У справі Jonston v. Ireland, заявник, який був протестантом з
Ірландії, поскаржився в ЄСПЛ на закон Ірландії про заборону розлучення, який був введений
відповідно до догмату Католицької церкви про неприпустимість розлучень. На думку заявника,
такий закон порушує його свободу релігії. Суд підтримав не заявника, а державу. На думку суду,
скарга заявника не підпадала під дії статті 9 Конвенції.
Подібний прецедент може використовуватися в авторитарних державах, проте привертає увагу
той факт, що,зокрема, в ісламських державах право на розлучення або шлюб представника не
мусульманської релігійної громади є його особистим правом і мусульманське право не дозволяє в
це втручатися. Це стосується не тільки ісламських держав, але й тих християнських держав, де
церковне право має перевагу.
Отже, практика Європейського суду з прав людини засвідчує, що вирішення справ стосовно
захисту права на свободу віросповідання є надскладним і має враховувати усі чутливі та
найбільш важливі аспекти релігійної свободи поряд із особливостями інших невід’ємних прав
людини та вирішення цих питань у національному законодавстві.
Задача 91
Проаналізуйте вказану ситуацію. Чи правомірні дії Міської ради міста К?
Свобода мирних зібрань може обмежуватися виключно законом, проте жоден закон не
встановлює інших обмежень свободи мирних зібрань. Тому рішення органів місцевого
самоврядування чи інші правові акти не можуть слугувати підставою для обмеження цієї свободи.
Iснування таких місцевих нормативних актів суперечить ст. 39 Конституції й вони можуть бути
скасовані в порядку адміністративного судочинства. Тому застосування поняття «малі архітектурні
форми» (МАФ) до елементів зібрання також є неправомірним обмеженням свободи зібрань.
Установлення заборони на проведення мирних зібрань у певних місцях, так само які дозвіл на
проведення зібрань у відведених місцях суперечить ст. 39 Конституції й може бути скасовано в
порядку адміністративного судочинства.
Якими нормативними актами встановлені правила проведення мирних зібрань? Стаття 39
Конституції України: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори,
мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої
влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження шщодо реалізації цього права може
встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та
громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я
населення або захисту прав і свобод інших людей.»
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована Законом
України від 17.07.1997 Ne 475/97-ВP) гарантує кожній особі, серед інших прав і свобод,право на
свободу зібрань та об'єднання.
Відповідно до статті 11 Конвенції кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу
об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для
захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи
моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого Указом
Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.1973 No 2148-VIII, також визнається право на
мирні збори. Згідно з положеннями вказаної статті користування цим правом не підлягає ніяким
обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку,
охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших oсіб.
На жаль, спеціального закону, який регулював би порядок проведення мирних зібрань досі немає.
Конституційний суд України в рішенні від 19.04.2001 No 4- рп/2001 визначив, що громадяни мають
сповістити органи влади про проведення заходів заздалегідь, тобто в прийнятні строки, що
передують даті іх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене ст. 39 Конституції
право громадян, а мають служити його гарантією й водночас надавати можливість відповідним
органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо
безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій,
забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. Визначення конкретних строків
завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця,
часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання. Відповідна правова позиція
підтверджується рішеннями Європейського суду з прав людини (Шмушкович проти України (заява
3276/10, рішення від 14.02.2014), Веніамін Тимошенко та інші проти України (заява 48408/12,
pішення 02.01.2015), а також судовою практикою національних судів.
Право профспілок, їх об'єднань на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів і
демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників закріплене
також в статті 27 Закону України «Про професійні спілки, іх права та гарантії діяльності».
Згідно із статтею 64 Конституції України ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні
розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу
настає юридична відповідальність.
Прикладом практичного застосування цієї конституційної норми є кримінальна справа No
761/24681/16-к, яка розглядається Шевченківським районним судом міста Києва, за фактом
застосування правоохоронних органів для здійснення силового розгону мітингувальників з
Майдану Незалежності у м. Києві та пожежі в будівлі Федерації профспілок України в період
грудень 2013 — лютий 2014 року.
Чи може бути встановлений різний порядок проведення мирних зібрань залежно від їх
організаторів та учасників, мети і місця, форми тощо?
Свобода мирних зібрань може обмежуватися виключно законом, проте жоден закон не
встановлює інших обмежень свободи мирних зібрань. Тому рішення органів місцевого
самоврядування чи інші правові акти не можуть слугувати підставою для обмеження цієї свободи.
Iснування таких місцевих нормативних актів суперечить ст. 39 Конституції й вони можуть бути
скасовані в порядку адміністративного судочинства. Тому застосування поняття «малі архітектурні
форми» (МАФ) до елементів зібрання також є неправомірним обмеженням свободи зібрань.
Установлення заборони на проведення мирних зібрань у певних місцях, так само як і дозвіл на
проведення зібрань у відведених місцях суперечить ст. 39 Конституції й може бути скасовано в
порядку адміністративного судочинства.
Для захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення нормального функціонування
демократичного суспільства, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у
законах України допускається встановлення відповідних обмежень щодо здійснення релігійної
діяльності, у тому числі у публічному місці. У разі проведення мирного зібрання релігійного
характеру (богослужіння, релігійного обряду, церемонії, процесії тощо) у публічному місці до його
організаторів та учасників можуть бути застосовані обмеження, визначені у частині другій статті 39
Конституції України, тобто суд відповідно до закону може встановити обмеження щодо реалізації
права на свободу світогляду та віросповідання цих осіб у публічному місці в інтересах національної
безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони
здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Проаналізуйте Рішення Конституційного Суду України (справа про завчасне сповіщення про
проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016
року No 6-pn/2016
Згідно з положеннями статті 21 Закону богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії
безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва,
установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях,
квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою
їх трудових колективів і згодою адміністрації (частина друга); богослужіння та релігійні обряди в
лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і
відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за
ініціативою релігійних організацій; адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у
визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії (частина четверта).
В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться
щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільсыкої,
селищної, міської ради; клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять
днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім
випадків, які не терплять зволікання (частина п'ята статті 21 Закону).
Конституційний Суд України вважає, що закріплена у положеннях частини п'ятої статті 21 Закону
вимога отримати попередній дозвіл на проведення окремих мирних релігійних зібрань у
публічних місцях суперечить положенням частини першої статті 39 Конституції України, які як
норми прямої дії встановлюють необхідність лише завчасно сповістити органи виконавчої влади
чи органи місцевого самоврядування про проведення мирного зібрання, яке може мати як
релігійний, так і нерелігійний характер. Конституційний Суд України зазначає, що згідно зі статтею
39 Основного Закону України, в якій закріплено необхідність лише завчасно сповістити органи
виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення мирного зібрання, а також
в аспекті правових позицій, викладених у цьому Рішенні, наведений указ суперечить Конституції
України та відповідно до її пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" є нечинним на території
України і не може застосовуватися.
Задача 92
Чи належить статус державної мови до засад конституційного ладу України?
Засади конституційного ладу — це система вихідних принципів організації державної влади в
конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами
громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють
основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.
До засад конституційного ладу Конституція України відносять: народовладдя (народний
суверенітет); державний суверенітет і незалежність України; республіканську форма правління, яка
відповідає вимогам демократії та поділу влад; унітарний устрій України; визнання людини як
найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод; соціальний захист
людини; статус україської мови як державної; поділ влад; гарантованість місцевого
самоврядування; політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність; вищу юридичну силу
Конституції України і пряму дію її норм; рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.
Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це
повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції
України, нації, яка iсторично проживає на території України, складає абсолютну більшість її
населення і дала офіційну назву державі.
Положення про українську мову як державну міститься у розділі І "Загальні засади" Конституції
України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є
складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад".
(Pішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного
депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо
застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та
використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування
української мови) від 14 грудня 1999 року No 10-pn/1999)
Як співвідносяться поняття «державна мова», «офіційна мова» і «регіональна мова»?
Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус
обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. (Pішення Конституційного
Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне
тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами
держжавної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі
в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року
No 10-рп/1999)
Відповідно до ЗУ «Про засади державної мовної політики» державна мова - закріплена
законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та
діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки,
культури, у сферах зв'язку та інформатики тощо;
регiональна мова або мова меншини - мова, яка традиційно використовується в межах певної
території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю
менша, ніж решта населення цієї держави, та/ або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї
держави; Для позначення основної мови в більшості країн використовують термін «державна
мова» або «офіційна мова».
Згідно з Конституцією України, то допускається вживання лише терміну державна мова.
Задача 93
Чи є рішення органів ДРАЦСУ законним? Проаналізуйте вітчизняну судову практику щодо
захисту цього права.
Можна констатувати, що на сьогодні в законодавстві України не передбачено ознак, за якими
відбувається визначення національності особи. Свого часу відбувалась відповідна спроба
вирішення цього питання шляхом прийняття закону України «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України (щодо внесення інформації про національність)». Цим проєктом (No
4684 від 10.04.2014) пропонувалося визначення національності дитини віддати батькам (за їх
спільною згодою), а спір батьків щодо національності дитини вирішувати органам опіки та
піклування або в суді. Але законопроєкт прийнято не було, і, наскільки відомо, аналогічні чи
подібні спроби врегулювати це питання більше не відбувались.
Що стосується «правового поля» цього питання, то ст. 11 Закону «Про національні меншини в
Україні» N 2494-XII від 25 червня 1992 року дає право громадянам України вільно обирати та
відновлювати національність. Разом з цим в цьому законі відсутні будь-які посилання на те, що
громадянин може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши національність, яку
в дитинстві за нього обрали. А відповідно до ст. 300 ЦК України, фізична особа має право на
індивідуальність. Фізична особа має право на збереження своеї національної, культурної,
релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своеї
індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства.
Аналіз цих актів законодавства створює враження, що громадянин України може через суд
довести свою національну ідентичність, змінивши або обравши національність. А до критеріїв, які
б слугували визначенню національної приналежності, можна було б віднести родовід батьків
людини, місце народження, характер формування життевих цінностей, освіту, релігію,
територіальні або національні традиції, виховання, вплив певної національної групи людей
(оточення) тощо.
У справі No 398/4017/18 місцевий суд відмовив у відкритті провадження у справі, а суд
апеляційної інстанції залишив це рішення без змін, обгрунтовуючи свою позицію тим, що норми
ЦПК України не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про
встановлення факту належності особи певної національності, встановленна неправильності в
актовому записі про народження та зобов'язання внести зміни до актових записів щодо
національності особи. Такі заяви, на думку судів першої та апеляційної інстанції, підлягають
розгляду в позовному провадженні. Разом з цим,суди вказали і на те, що заявниця не позбавлена
права звернутися до органів ДРАЦС як до суб 'єкта владних повноважень з метою внесення змін
до актового запису про народження у частині національності, а у разі відмови — оскаржити такі дії
в суді в порядку адміністративного судочинства.
Однак, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на те, що у ч.1 ст.15 ЦПК України наведено
перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом ч. 2 цієї статті
зазначений перелік не є вичерпним, проте в судовому порядку можуть бути встановлені лише ті
факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних
осіб. Питання зміни національності громадянами України раніше регулювалося Указом
Президента України «Про порядок зміни громадянами України національності». Однак він втратив
чинність 27 січня 1999 року.
Натомість чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах
цивільного стану та свідоцтвах про народження національності батьків дитини чи осіб, які
вступають у шлюб. Національна належність особи є актом її особистого самовизначення і жодним
чином не впливає на публічно- правові відносини такої особи з державою.
Відтак Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність висновків судів попередніх
інстанцій про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв'язку з
неможливістю встановлення в судовому порядку фактів належності осіб до певної національності.
Iснуюча на сьогоднішній день практика невнесення відомостей про національність до паспорту
громадянина України як документу, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України на
території України, аналогічна практиці європейських та інших зарубіжних країн, законодавство
яких не передбачає занесення відомостей про національність у відповідні документи, які
посвідчують особу та підтверджують громадянство.
Таким чином, вважаю рішення органу ДРАЦС правомірним .
Визначте юридичну природу права людини вільно обирати та відновлювати свою
національність.
Перед тим, як вести мову про національність, треба визначити, що означає термін
"національність". Різноманітні словники національність визначають як приналежність особи до
певної нації, держави або народу. Поняття "національність" може мати різні значення: юридично-
правове, політичне, етнологічне, культурологічне, повсякденно-побутове тощо. Приналежність
особи до нації в сенсі етнічної групи означає приналежність до групи людей, які поділяють спільну
етнічну самосвідомість, мову, культуру, походження, історію, релігію і т. п. Національність
визначається не кордонами держави або громадянством (відношенням людини до певної
держави). У цьому сенсі варто згадати, що є національні групи людей, які не об'єднані територіями
певних держав, наприклад, шотландці, валлійці, баски, роми, курди, таміли, ескімоси.
Нa відміну від національності громадянство визначається на основі права, яке забезпечує певній
людині захист конкретної держави, визначає права і обов‘язки цієї людини щодо конкретної
держави, відповідно - держави щодо особи. На жаль
, наше законодавство не має чітких критеріїв визначення національності. Спробу стандартизувати
підхід у визначенні національності зробили народні депутати України минулого скликання,
створивши проект закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо
внесення інформації про національність)". За ним пропонувалося визначення національності
дитини віддати батькам (за їх спільною згодою), а спір батьків щодо національності дитини мають
вирішувати орган опіки та піклування або суд. Проте цей законопроект свого часу не було
прийнято, і сьогодні в планах законодавчого органу держави прийняття такого акту нема.
Водночас хочу нагадати, що ст. 11 Закону "Про національні меншини в Україні" дає право
громадянам України вільно обирати та відновлювати національність. Це означає, що будь-який
громадянин у будь-який час може через суд довести свою національну ідентичність, змінивши
національність, яку в дитинстві за нього обрали. Критеріями, які служать для визначення
національної приналежності, можуть бути і родовід батьків людини, і місце народження,
проживання чи її роботи, тобто місце становлення людини як особистості, формування її життєвих
цінностей (освіта, релігія, територpiальні або національні традиції, виховання, вплив певної
національної групи людей (оточення) тощо).
Відповідно до ст. 300 Цивільного кодексу України, фізична особа має право на індивідуальність.
Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної
самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своеї індивідуальності, якщо
вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Тому судова практика свідчить, що особи, які бажають змінити свою національність, мають
довести визнання і повагу до традицій, культури, мови, релігії певної національності, бажання
зберегти своє кровне коріння, виявляти почуття національного самоусвідомлення та
спільності з людьми конкретної національності. I наостанок стосовно визначення
національності за національністю батька чи матері. У нашому законодавстві нема такого
критерію. Проте в інших країнах він є головним, наприклад, в Ізраїлі національність
визначається саме за національністю матері, адже лише вона стовідсотково є кровним
родичем дитини (іноді сама мати може навіть і не знати, хто є реальним батьком дитини). У
деяких країнах (наприклад, у Росії) національність визначається за національністю батька.
Задача 94
Націонӑльні меншини в Україні — національною меншиною вважається фізичний масив (група)
людей некорінного етнічного статусу, які живуть в сучасному для себе етносередовищі.
Відповідно до ЗУ «Про національні меншини» До національних меншин належать групи громадян
України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного
самоусвідомлення та спільності між собою. Корінний народ-автохтонна етнічна спільнота,
етногенез якої відбувся на території в межах сучасних кордонів України, становить етнічну
меншість в складі її населення і не має власного державного утворення за межами Української
держави. Корінними народами в Україні є кримські татари, караїми, кримчаки.
Етнічна група — етнічна спільнота, що сформувалася на території України протягом радянського
періоду її історії та після здобуття нею незалежності, об'єднана ознаками спільної етнічної
ідентичності, яку прагне зберегти, інтегрована своїм життєвим укладом в українське суспільство
або демонструє прагнення до такої інтеграції. Поняття «національна меншина» потрібно
відрізняти від поняття «корінний народ».
В 1989 році МОП прийняла Конвенцію про корінні народи, що ведуть племінний спосіб життя.
Незважаючи на те, що за понад 50 років активної роботи над цією проблемою працюютьвизнані
фахівці та експерти ООН, Ради Європи, Європейської комісії «За демократію через право»
(Венеціанської комісії) та інших міжнародних органів і установ, далі робочого варiанту визначення
поняття «меншина» та «національна меншина» не пішло. Загальновизнаною можна вважати лише
класифікацію меншин, установлену Декларацією ООН 1992 р., де йдеться про права осіб, які
належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин.
В статті 1 Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних мен шин,
зазначено, що особи, які належать до національних меншин, розуміються як особи, що постійно
проживають на території однієї Договірної Сторони і мають її громадянство, котрі за своїм
етнічним походженням, мовою, культурою, релігією або традиціями відрізняються від основного
населення Договірної Сторони.
Також в статті 2 зазначено, що приналежність до національної меншини є питанням
індивідуального вибору зацікавленої особи і гарантовано, що такий вибір не потягне за собою
яких би то не було несприятливих наслідків для особи.
Отже, кожна держава у своєму внутрішньому законодавстві використовує власне тлумачення та
різну термінологію, а також самостійно визначає коло осіб, що окреслені юридико-понятійним
апаратом.
Узагальнене неофіційне тлумачення цього терміна запропоновано документом під назвою
«Робоче визначення меншин», схваленим 29 квітня — 3 травня 1996 року в ході роботи другої сесії
Mіжсесійної робочої групи з меншин Підкомісії із запобігання дискримі- нації і захисту меншин (з
1999 р. — Підкомісія із сприяння та захисту прав людини) Комісії з прав людини Економічної і
соціальної ради ООН.
Стаття 1 цього документа стверджує: «Меншина означає групу осіб, яка постійно проживає на
території держави, є чисельно меншою від решти населення цієї країни, тобто становить менше
половини населення, має національні або етнічні, релігійні та мовні, а також інші пов'язані з ними
характеристики (культура, традиції тощо), відмінні від таких характеристик решти населення, та
виявляє прагнення до збереження існування й самобутностітакої групи».
Стаття 4 уповноважує держави на свій розсуд відносити до меншин тільки громадян своєї
держави.
У статті 5 документа наведено перелік груп, яких не слід відносити до меншин: а) ко-рінні народи;
б) групи осіб, які розглядаються як народиі відповідно мають право на самовизначення; в) групи
осіб, які мають вищенаведені характеристики, але вочевидь не прагнуть до збереження своєї
самобутності; г) групи оcіб, які мають вищенаведені характеристики, але є настільки
нечисленними, що об'єктивно неможливо встановити для них будь- які спеціальні режими
захисту.
В статтях 6 і 7, які регламентують порядок застосування положень статті 5, наголошується на
необхідності їх тлумачення на користь меншин. Зокрема зазначається, що за наявності будь-яких
сумнівів щодо прагнення групи до збереження своєї самобутності діє презумпція, що вони
прагнуть до її збереження. А водночас підкреслюсться, що в разі виникнення питання про
необхідність застосування до будь-якої групи осіб поряд із віднесенням їх до числа меншин
якогось іншого визначення або жу разі неможливості застосування таких визначень та поєднання
режимів, що з них випливають, перевага віддається визначенню, що тягне за собою надання цій
групі найбільш сприятливого режиму .
Досить часто дослідники користуються так званими «роз'ясненнями», зокрема запро-понованим
ще в 1991 р. експертом ООН ФранческоКапоротті, згідно з яким меншини — це групи, які
«кількісно поступаються більшості населення(даної) держави, перебувають у недомінантному
становищі, члени яких, будучи громадянами держави, мають етнічні, релігійні або мовні
характеристики, що відрізняються від зазначених характеристик решти населення і виявляють, хай
навіть не явно, почуття солідарності стосовно збереження своєї культури, традиції, релігії або
мови».
На жаль українське законодавство не надає визначення цих понять, у зв'язку з чим постає
проблема закріплення прав цих спільнот, однак, ЗУ «Про національні меншини» встановлює
правовий статус осіб, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного
самоусвідомлення та спільності між собою, та всеж таки, вони повинні бути громадянами України.
З огляду на це, рішення міської ради правомірне.
Вкажіть «особливі» праванаціональних меншин в Україні.
Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію:
користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних
закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій,
використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії,
задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних
культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, шщо не суперечить чинному
законодавству. Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України
охороняються законом. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право
відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів
законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в
Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність.Примушення
громадян у будь- якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Кожний
громадянин України має право на національні прізвище, ім'я та по батькові.
Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім'я та
по батькові.
Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати "по батыкові", мають право
записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька і матері.
Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав,
що надаються ім чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через відповідні
державні органи та створювані громадські об'єднання.
Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у
громадському об'еднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його
прав.
Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об'єднання мають
право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами
своєї національності та їx громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них
допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності
міжнародних неурядових організацій.
Задача 95
1.Що являє собою унітарна держава і в чому ії відмінність від федераці?
Унітарна держава - це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав. Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія,
Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди,
Португалія, Камбоджа, Лаос, Тaіланд, Японія, Китай та ін.): єдина конституція (конституції прийняті
в більшості країн світу); єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни; єдине громадянство і єдина
державна символіка; єдина система законодавства і єдина судова система; адміністративно-
територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність; в міжнародних
відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні -
області, у Польщі - воєводства, в Англії - графства, в Iталії - провінції.
2. Зробіть конституційно-правовий аналіз законопроекту та його обрунтування. Чи можливе
існування в унітарній державі автономних утворень? Які форми автономії ви знаєте?
Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Iспанія, Італія, Португалія, Україна,
Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні - це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами
або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих
унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру
посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих
унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно
вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування,
як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю
й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї
компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень
центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).
Унітарна держава - форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у
складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава - єдине централізоване
утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних
держав - просту і складну. У простій унітарній державі утворюються лише адміністративно-
територіальні одиниці, у складній, поряд з адміністративно-територіальними одиницями, існують і
певні автономні територіальні утворення (яскравий приклад - Україна).
3. Як узгоджується принцип унітаризму і особливості здійснення місцевого самоврядування в
окремих районах Донецької та Луганської областей?
Унітарна держава — це форма державного устрою, у якій частини держави є адміністративно-
територіальними одиницями та не мають статусу державного утворення. В унітарній державі
функціонують єдині для всієї країни вищі органи державної влади, правова система, Конституція,
Збройні сили. У Конституції України записано, що Україна — унітарна держава. До її складу входять
24 області, два міста республіканського значення (Київ і Севастополь) та Автономна Республіка
Крим (Крим і Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією територіями). Hіяких
інших утворень у її складі немає. Унітарний статус України закріплено ст. 2 розд. I Конституції
України. Правом ініціювати зміни цього розділу наділені Президент України або не менше 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради. Ухвалювати такі зміни теж має конституційна більшість
Верховної Ради - із затвердженням їх на Всеукраїнському референдумі (ст. 156 Основного закону),
який призначає Президент України.
Слід зазначити, що коли говорять про Україну, фактично то мається на увазі цілком протилежне—
перетворення унітарної держави у федеративну шляхом зміни Конституції та проведення
відповідних законодавчих реформ. В Україні, на відміну від Росії, немає адміністративних
одиниць, виокремлених за національною ознакою. Відповідно, немає національних меншин,
єдиною батьківщиною яких є територія України. Виняток становлять кримські татари, які
проживають у тимчасово окупованому Криму. Федерація — це форма державного устрою, у якій
частини федеративної держави є державними утвореннями та володіють певною політичною
самостійністю (суб'єкти федерації можуть мати власну, але узгоджену з федеральною конституцію,
власні органи влади, систему законодавчих, виконавчих і судових органів).
Отже, федералізація — це зміна устрою держави на федерацію або процес об'єднання
незалежних суб'єктів (земель, штатів, регіонів) у федерацію i створення надсуб' єктних органів
управління. Приклади таких федеративних держав: Австралія, ФРН, OAЕ, США. Близькими до
суб'єктів федерації можуть бути автономні утворення деяких унітарних держав (наприклад,
Автономна Республіка Крим).
Відомо, що сучасна Україна, як і будь-яка інша держава світу, не є однорідним національно-
державним утворенням. Водночас коли порушується питання про федералізацію України, то
мається на увазі розв'язання якоїсь проблеми. Ті, хто ставить питання про федералізацію, цю
проблему не формулюють чітко. Експерти стверджують, що навіть теоретично федералізація не
може розв'язати культурних, мовних, релігійних, етнографічних, національних питань. Навпаки,
через зовнішне «підігрівання» слугувала б основою для поглиблення розколу та ослаблення
Української держави.
Отже, про федералізацію України з позицій державотворення, м'яко кажучи, говорити не можна. В
свою чергу, прийняття ЗУ «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах
Донецької та Луганської областей» було об'єктивною потребою посиленого контролю за діями та
рішеннями органів місцевого самоврядування в цих областях. Повноваження місцевих органів
влади є і будуть однаковими по всій країні, в тому числі і на території Донецької та Луганської
областей, але там, зважаючи на ситуацію, що склалася, різняться методи контролю за їх
здійсненням зі сторони держави.
Задача 96
Прокоментуйте ці pішення. Вкажіть суб'єктів, які беруть участь у процесі утворення та зміни
статусу адміністративно-територіальних одиниць.
Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна
Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селиша і села. До складу України
входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька,
Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська,
Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська,
Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Miста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Як видно iз змісту цієї статті, законодавець відніc до системи АТУ pізні категорі їсуб'єктів
регулювання: АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища та села. Тут варто зауважити, що
в цьому переліку присутні як класичні адміністративно-територіальні одиниці — області та райони,
так і одиниці розселення — міста, селища та села, що належать до категорії містобудування. Саме
тому, це не дає підстав стверджувати, що суб' єкти, перераховані у статті 133, можна тлумачити як
адміністративно-територіальні одиниці.
1.2. Розглянемо статтю 133 у сукупності із статтями 85 та 92: «Стаття 85. До повноважень Верховної
Ради України належить: 29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст,
віднесення населенихп унктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів
і районів»;
«Стаття 92. Виключно законами України визначаються: 13) територіальний устрій України; Таким
чином, із п.13) частини 1 статті 92 слідує, що територіальний устрій України визначається
винятково законами України, при цьому має застосовуватись норма, викладена у п.29) частини 1
статті 85, що в цьому законі, повноваження щодо районів, зміни меж районів і міст..., здійснюється
власне Верховною Радою України і не може бути передано іншим органам.
Отже, для вирішення усіх питань, що стосуються встановлення категорій (рівнів) адміністративно-
територіальних одиниць, порядку їх утворення, реорганізації, ліквідації, віднесення населених
пунктів до різних категорій, визначення статусу населених пунктів і т.п. має існувати окремий закон
чи декілька законів на розсудз аконодавця. Конституція не встановлює особливих вимог щодо
територій, населення чи інших ознак, необхідних для створення/ліквідації областей чирайонів, а
так само не визначає статус міст чи інших населених пунктів. Єдиним конституційним обмеженням
тут є перелік, до якого відносять АРК, області та міста Київ і Севастополь. Тобто без змін Конституції
не можна ліквідувати/ об'єднати чи роз'єднати АРК чи області, натомість змінити їх межі,
адміністративні центри можна на основі закону, якийу хвалюється Верховною Радою України.
1.3. Конституція містить норми, які поеднують регулювання місцевого самоврядування із
системою адміністративно-територіального устрою держави.
«Стаття 140. Mісцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи
добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Органами місцевого
самоврядування, щопредставляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є
районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до
компетенції міських рад. На основі приведених норм статті 140 можна стверджувати, що органи
місцевого самоврядування в Україні діють у територіальній громаді (сільська, селищна, міська
рада), районні (районна рада) та області (обласна рада). При цьому первинним/базовим суб'єктом
місцевого самоврядування є власне територіальна громада.
Стаття 140 разом із відповідними статтями 133, 92 та 85 дають підстави для визначення предметy i
мінімальних вимог щодо закону про адміністративно- територіальний устрій України: в Україні
існує трирівнева система адміністративно- територіального устрою: територіальна громада —
район — область/АPК. Київ та Севастополь мають особливий статус. На всіх трьох рівнях місцевого
самоврядування діють органи місцевого самоврядування статус та повноваження яких, порядок
діяльності, що визначаються законом (особливості діяльності місцевого самоврядування в Києві та
Севастополі визначаються законом і можуть бути відмінними від загального регулювання). Район у
місті та управління таким районом відноситься до компетенції міської ради, що має бути
визначено законом.
2. Про об'єднані територіальні громади та їх відповідність конституційному регулюванню.
2.1. Як уже було приведено вище, стаття 140 визначає, що «Місцеве самоврядування є правом
територіальної громади жителів села чи добровільно гооб'єднання у сільську громаду жителів
кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України.» Тобто із змісту цієї статті можна зрозуміти, що суб'єкто ммісцевого
самоврядування можуть бути жителі одного населеного пункту або сукупності населених пунктів. I
в першому і в другому випадку — це є територіальною громадою. В Україні до початку
децентралізаційної реформи було понад 28 тисяч населених пунктів і дещо менше 11 тисяч
місцевих рад. (Наприклад, Великобурлуцька територіальна громада ще до реформи складалась із
жителів 16 населених пунктів!) Саме тому, створення об'єднаних територіальних громад не
суперечить статті 140 Конституції України і не змінює суб'єкта місцевого самоврядування.
Підтвердженням такого підходу є Pішення КСУ N 12-рп/2002 від 18 червня 2002 року, де прямо
вказано: «Питання організації місцевого самоврядування, які не врегульовані Конституцією
України (254к/96-ВР), у тому числі умови та порядок об'єднання або роз'єднання теритоpiальних
громад сіл, селищ, міст, мають визначатися законом (стаття 146 Конституції України (254к/96-BР).»
Відтак Закон «Про добровільне об'єднання теритоpiальних громад» є таким, що відповідає
Конституції України і закладає основу створення повноцінного місцевого самоврядування на
базовому рівні по всій території України. Незважаючи на те, що Конституція України не містить
таких понять як місто обласного значення, місто районного значення, в українському
законодавстві було введено ціпоняття для того аби визначити повноваження та відповідні ресурси
за тимитериторіальними громадами, які спроможні їх виконувати у більшому (міста обласного
значення/МОЗ) та меншому (міста районного значення/МP3) обсязі. Проте і в першому, і в
другому випадках суб 'єктами місцевого самоврядування МОЗ і МP3 є міські територіальні
громади.
Таким чином і термін «об'єднана територіальна громада/ОТГ» введений для того, аби, з точки
зору повноважень та бюджетного процесу, виокремити їх сере дінших територіальних громад
МP3, селищ та сіл, які не наділені такою кількістю повноважень як ОТГ. Після проведення
процедури об'єднання сукупність жителів населених пунктів, що увійшли в ОТГ стають відповідно
— міською, селищною чи сільською територіальною громадою (в залежності від статусу
населеного пункту — центру такої ОТГ).
Задача 97
Адміністративно-територіальна одиниця в Україні — це компактна частина єдиної території
України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування.
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює наступне визначення:
«Адміністративно- територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село».
Стаття 133 Конституції України визначає, що систему адміністративно-територіального устрою
України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і
села.
Наразі в Україні така система: АРК, Область, м. Севастополь, м. Київ; район, місто обласного
значення, місто районного значення, район у місті, селище, село Miсто районного значення, місто
районного підпорядкування — адміністративно-територіальна одиниця в Україні. До категорії міст
районного значення віднесено міста з кількістю населення менше 50 тисяч осіб, які не мають
статусу міст обласного значення. Mіста обласного значення, міста обласного підпорядкування
категорія міст, шо існувала до адміністративно- територіальної pеформи 2020 року, які не входили
до складу районів. Зазвичай цей статус мали міста, що є економічними й культурними центрами,
мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний державний житловий фонд, з
кількістю населення понад 50 тисяч осіб.
На мою думку, їх різниця полягає в характері та обсязі повноважень, наданих відповідним органам
влади, порядком здійснення центральної влади на місцях. Для того, щоб легше та ефективніше
виконувалися завдання та функції держави, міста і було поділено на два типи. Miсто Київ
наділяється правосубєктністю аналогічною для інших міст. Водночас особливiсть правосуб'єктності
міста Києва як можливості бути учасником конституційно- правових відносин, і водночас, як
основа для включення в такі конституційно-правові відносини, проявляється через інші елементи
конституційно-правового статусу міста Києва, а саме: через розширені, порівняно з іншими
містами, функції міста та відповідні повноваження органів і посадових осіб місцевого
самоврядування, закріплені у спеціальному законі державні гарантії та особливу систему органів
місцевого самоврядування.
Окрім столиці України спеціальним статусом наділене місто Севастополь. Його специфіка суттєво
відрізняється від конституційно-правових характеристик статусу м. Кисва. Особливий статус цього
міста фактично декларований Конституцією України, однак не деталізований у законодавстві. У
процесі вдосконалення правового регулювання проблем правового статусу цієї території та
регламентації загальних засад організації у ній влади було розроблено декілька законопроектів,
які внесені на розгляд Верховної Ради України. Однак жодного з них не було прийнято.
Особливий статус міста Севастополя обумовлений низкою чинників, зокрема, прирівнюючись за
статусом до обласного (регіонального) pівня територіальної організації влади, це місто набуло
статусу «регіону», що підтверджується відповідними актами Президента України, а саме «Про
концепцію державної регіональної політики» від 25.05.2001 р. No 341/2001.
Крім того, специфіка статусу зумовлена особливостями територіальної організації міста та
системно- структурною організацією органів публічної влади у ньому. При цьому необхідно
враховувати, що на території міста розташовано частину Військово- морських сил України та
Чорноморського флоту Російської Федерації, що впливає на формування та використання бюджету
Севастополя. Ситуація, яка тривалий час існувала на території Севастополя, засвідчувала, що
міський голова обирався з числа депутатів міської ради, що суперечило самим засадам правового
статусу міста та положенням Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».
Однак останнім часом, враховуючи складну соціально-політичну ситуацію 2014 р., з цього приводу
відбулася спроба змінити ситуацію і обрати голову членами територіальноі громади. Однак за
фактом не були додержані відповідні правила організації, не проводилося виборчого процесу як
такого, відсутні внесення змін до виборчого законодавства, яке закріплює, що до прийняття
відповідного закону, який встановлює особливості здійснення місцевого самоврядування в місті
Севастополі, вибори Севастопольського міського голови непроводяться.
Крім того, в системі органів місцевого самоврядування міста Севастополя відсутні виконавчі
органи місцевого самоврядування, тому фактично єдиним органом реалізації місцевих рішень є
місцева державна адміністрація. Це тягне за собою значні проблеми в інших сферах місцевого
життя, зокрема щодо визначення правового режиму власності на рівні міста, використання
природних ресурсів, управління земельними ділянками, рухомим та нерухомим майном,
формування місцевого бюджету тощо. Miста зі спеціальним статусом міста Київ та Севастополь,
статус яких визначається законами України .
Задача 98
Скажiть, будь-ласка, наскільки грубими є вказані порушення і якому саме законодавству вони
конкретно не відповідають?
Дані порушення не відповідають вимогам КУ, згідно з якою,систему адміністративно-
територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста,
райони в містах, селища і села. Наскільки грубими вони є не можна однозначно вказати, оскільки
законодавство не встановлює відповідальності за їх вчинення.
Які населенні пункти існують в нашій державі і як конкретно проводиться розподіл між
міськими та сільськими населеними пунктами?
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює наступне визначення:
«Адміністративно- територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село».
Стаття 133 Конституції України визначає, що систему адміністративно-територіального устрою
України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і
села. В Україні населений пункт може отримати статус міста лише за окремим законом вищого
законодавчого органу держави — Верховної Ради України, якщо в населеному пункті проживає не
менше 10 тисяч жителів, при цьому «переважна більшість» населення має бути зайнята в галузях
поза сільським господарством. Система адміністративно-територіального устрою дісталася Україні
у спадок від колишныого СРСР і характеризується високим ступенем централізації влади по
вертикалі, представницькі органи на місцях так і не стали провідниками ефективної політики в
інтересах людини і забезпечення захисту нагальних потреб територіальних громад.
Низька ефективність діяльності органів місцевого самоврядування в Україні значною мірою
обумовлена недостатнім рівнем бюджетного фінансування та відсутністю механізму трансферу
фінансових ресурсів на рівень територіальних громад.
Ускладнює цю ситуацію також запроваджений в Україні варіант пропорційної виборчої системи на
основі партійних списків, що призводить до спотворення конституційної природи рад, оскільки
суспільство ніяким чином не може впливати на виборчі списки політичних сил, склад яких
залежить від тієї чи іншої партії, а від так представниками рад виявляються не стільки
територіальні громади, скільки політичні партії.
Питання віднесення населених пунктів до відповідних категорій адміністративно-територіальних
одиниць регулюється Порядком вирішення питань адміністративно- територіального устрою
Української РСР, затвердженим Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 березня
1981 року. Зазначеним порядком установлено вимоги, зокрема щодо чисельності населення, під
час віднесення населених пунктів до категорії міст обласного та районного підпорядкування, а
також селищ міського типу, а саме: . для міст обласного підпорядкування чисельність населення
повинна становити понад 50 тис. жителів; . для міст районного підпорядкування — понад 10 тис.
жителів; . для селищ міського типу — понад 2 тис. жителів.
Чому Конституція України до адміністративно-територіальних одиниць не відносить сільські
та селищні ради?
Тому що сільські та селищні ради є органами місцевого самоврядування, наділеними певними
повноваженнями з управління відповідною громадою, тому вони не можуть мати статусу
адміністративно-територіальних одиниць.
Задача 99
Чи згодні Ви з таким твердженням?
Проаналізуйте вказаний законопроект. Законопроєктом про внесення змін до Конституції України
запропоновані зміни щодо децентралізації державної влади в Україні та посилення конституційно-
правового статусу місцевого самоврядування. Змінюються окремі положення Конституції України
щодо адміністративно-теритоpiального устрою.
Зокрема, закріплено, що територія України поділена на громади. Громада є первинною одиницею
у системі адміністративно-територіального устрою України. Передбачасться, що адміністративно-
територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території,
децентралізації влади, повсюдності та спроможності місцевого самоврядування, сталого розвитку
адміністративно-територіальних одиниць з урахуванням iсторичних, економічних, екологічних,
географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Законопроектом
передбачено, що розмежування повноважень у системі органів місцевого самоврядування та їх
виконавчих органів різних рівнів здійснюсться за принципом субсидіарності, що відповідає
Європейській хартії місцевого самоврядування. Передбачасться утворення виконавчих органів
місцевого самоврядування громади, які є підконтрольними і підзвітними раді громади. При цьому
голова громади головує на засіданнях ради громади, очолює виконавчий орган місцевого
самоврядування громади. У свою чергу, районна рада, обласна рада обирає зі свого складу
відповідно голову районної ради, голову обласної ради, який очолює виконавчий комітет ради.
Закріплюється матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування. Зокрема визначається,
що такою основою є земля, рухоме і нерухоме майно, природні ресурси, інші об'єкти, що є у
комунальній власності територiальної громади; місцеві податки і збори, частина
загальнодержавних податків та інші доходи місцевих бюджетів. При цьому держава забезпечує
сумірність фінансових ресурсів та обсягу повноважень органів місцевого самоврядування,
визначених Конституцією та законами України. Разом з тим децентралізація не означає
послаблення центральної влади в таких питаннях, як оборона, зовнішня політика, національна
безпека, верховенство права, дотримання прав і свобод Людини.
Саме тому для нагляду за додержанням Конституції і законів України органами місцевого
самоврядування пропонується запровадити інститут префектів. Проєктом передбачено, що
префекта призначає на посаду та звільняєз посади за поданням Кабінету Міністрів України
Президент України. Префект зупиняє дію актів місцевого самоврядування з мотивів їх
невідповідності Конституції чи законам України з одночасним зверненням до суду.
Крім того, законопроєктом передбачено, шщо у разі ухвалення головою громади, радою громади,
районною, обласною радою акта, що не відповідає Конституції України, створює загрозу
порушення державного суверенітету, теритоpiальної цілісності чи загрозу національній безпеці,
Президент України зупиняє дію відповідного акта з одночасним зверненням до Конституційного
Суду України, тимчасово зупиняє повноваження голови громади, складу ради громади, районної,
обласної ради та призначає тимчасового державного уповноваженого.
У разі визнання Конституційним Судом України акта голови громади, ради громади, районної,
обласної ради таким, що не відповідає Конституції України, Верховна Рада України за поданням
Президента України достроково припиняє повноваження голови громади, ради громади,
районної, обласної ради та призначає позачергові вибори у визначеному законом порядку.
Законопроєктом враховано Комплекс заходів з виконання Мінських домовленостей від 12 лютого
2015 року.
Відповідно до цього у розділі II «Прикінцеві та перехідні положення» законопроєкту передбачено,
що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської
областей визначаються окремим законом
У чому полягає сутність централізації та децентралізації у здійсненнідержавної влади як
принципу територіального устрою?
В основу структурування та функціонування апарату державної влади покладено єдність
принципів централізації та децентралізації, який передбачає, що апарат державного управління
повинен бути побудованим на засадах розумного співвідношення концентрації влади і її
децентралізації, оскільки порушення такого балансу в будь-який бік призводить до негативних
наслідків.
Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість системи управління, коли воно
будується з єдиного центру в напрямку «зверху вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та
чіткості розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості рівнів в
управлінській iерархії, зосередження прийняття більшості рішень на верхніх рівнях управління,
обмеження участі органів управління нижчих рівнів у прийнятті рішень. Централізація в
державному управлінні покликана внести організуючий момент у функціонування органів
державної влади, спрямовувати іх діяльність у русло реалізації єдиної державної політики.
Централізація об'єктивно зумовлена державним суверенітетомі припускає високий рівень
зосередження державної влади в центрі (здебільшого столиці) і єдність політичної влади. Така
система самостійності функціонування апарату держави передбачає передання заздалегідь
ухвалених управлінських рішень вертикально на місцевий (регіональний) рівень управління.
Водночас, оскільки поінформованість центральних органів влади й управління щодо ситуації в
регіонах є неповною, то у зв'язку з цим виникає потреба надання певної автономії органам
державної влади регіонального рівня управління права в ухваленні відповідних рішень. Це також
зумовлено іхньою більшою оперативністю у вирішенні конкретних завдань.
В цілому централізація ефективна в умовах стабільного середовища. Повністю централізоване
управління надскладними об'єктами пред'являє до керуючої системі майже нездійсненні вимоги
щодо переробки інформації і комунікацій. Тому для них необхідно надавати максимально
можливу самостійність.
Децентралізація в управлінні підкреслює відкритість системи управління для рішень «знизу».
Багато локальних рішень можуть прийматись на середніх і нижчих рівнях організаційної iєрархії
без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. У сучасних децентралізованих
організаціях на вищому рівні приймаються рішення про місію, цілі, про затвердження
довгострокових планів, про розподіл ресурсів по підрозділах, про оцінку їх діяльності, про
вдосконалення системи управління. Тут здійснюються також зовнішні зв'язки, загальний контроль
над підрозділами, заохочення співробітництва і створення сприятливого клімату, розробляються
принципи кадрової політики, підтримуються горизонтальні контакти та ін. Всі стратегічні pішення
попередньо погоджуютьсяз низовими керівниками, які отримують свободу тактичних дій.
Децентралізація управління доцільна, якщо діяльність підрозділу в розумних межах автономна, а
інші підрозділи не впливають істотно на нього, в умовах очевидної доцільності підвищення
оперативності рішень та ін. Нерідко вищі керівники, переміщаючи на низыкі рівні іерархії (у
порядку децентралізації) ті чи інші функції управління і відповідальність за їх належне виконання,
«забувають» одночасно передати на тіж рівні відповідні повноваження разом з необхідними для
іх виконання ресурсами. Будь-яка установа, організація постійно знаходиться в стані вибору між
централізацією і децентралізацією, в процесі подолання суперечностей у їхніх взаєминах. Більш
того, ці взаємини незмінно конфліктні, а рівноважні відносини між сторонами, за визначенням, -
явище тимчасове. Кон'юнктура змушує установи постійно модифікувати свої структури,
переходячи за обставинами від централізації до децентралізації, і, навпаки, прагнуть забезпечити
їх єднання та баланс. Необхідний при цьому перерозподіл повноважень і відповідальності
всередині системи управління часто пов'язано з коригуванням іїї організаційної структури.
Отже, коригування може бути обумовлена не тільки уточненням повноважень і
відповідальності структурних підрозділів, але також централізацією деяких управлінських
функцій або розширенням самостійності окремих підрозділів організації.
Задача 100
Сукупність конституційних прав, свобод і обов'язків, які визначають статус громадянина України в
суспільстві й державі, утворюють систему, що визначає основний зміст його правового статусу. У
зв'язку із цим потрібно знайти в Конституції Украйни норми (не менше трьох), які закріплюють
нижче наведені конституційні права і свободи. Укажіть, за яким критерієм їх класифіковано:
а) природні та позитивні права;
Залежно від механізму реалізації і характеру зобов'язань держави
Особисті (або природні) права й свободи становлять першооснову правового статусу людини і
громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й
не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання
державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і
гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя.
На захист прав людини спрямовано норми різних галузей права. Так, Кримінальний кодекс
України передбачає конкретні заходи покарання за злочини, зокрема, за вбивство, тілесні
пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми
про охорону праціі техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з
відшкодуванням збитків, заподіяних особі, тощо.
особисті (ст.ст. 27-35, 51-52 Конституції України);
Позитивні права людини потребують більш активної забезпечувальної діяльності з боку
державних інституцій. До таких прав належать соціальні права, деякі економічні та культурні
права. Вони зобов'язують державу в межах наявних ресурсів вжити заходів для того, аби
поступово забезпечити їх повне здійснення.
б) права і свободи першого, другого та третього поколінь;
За ступенем розвитку:
Перше покоління прав людини невідчужувані oсобисті (громадянські) і політичні права. Це —
право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на
рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного
арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим
судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного
національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.
Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система
негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані
цими правами.
Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-
економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну
допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного
становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а
вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право
після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні
передумови для задоволення соціальних потреб громадян. Друге покоління прав людини
називають ще системою позитивних прав, які не можуть реалізуватися безорганізаційної,
координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.
Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього
людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на
здорове навколишне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і
люодства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а
диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у
яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне
спілкування та ін.).
в) абсолютні та відносні права і свободи;
За можливістю легітимного обмеження права людини поділяються на абсолютні та відносні.
Абсолютні права не підлягають обмеженням за будь-яких обставин (право не утримуватися в
рабстві, право не зазнавати катувань, інших видів жорстокого поводження чи покарання, право не
відповідати за діяння, що не вважалися Злочином на момент вчинення).
Відносні права можуть бути обмежені, якщо такі обмеження передбачені законом, є необхідними
у демократичному суспільстві, та переслідують легітимну мету (охорона державної безпеки,
громадського порядку, здоров'я, моральності населення, прав і свобод інших осіб). Причому має
бути забезпечена пропорційність обмеження права.
г) основні та похідні права і свободи:
За генезою:
Основні права і свободи — гарантовані державою права її громадян. Ці права і свободи
вважаються найважливішими в державі, вони обумовлюють зміст інших прав і свобод громадян
Під основними (конституційними) правами слід розуміти права, які містяться в конституції
держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не
означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку
держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового
статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і
свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.
-Забезпечення права на життя
-Протидія катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню
чи покаранню
-Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність
-Забезпечення права на справедливий суд
-Забезпечення свободи думки і слова, вираження поглядів і переконань, доступу до інформації та
вільного розвитку особистості
-Забезпечення свободи мирних зібрань та об'єднань
-Забезпечення права на участь в управлінні державними справами та у виборах
-Попередження та протидія дискримінації похідні — не є життєво необхідними, але надають
додаткові можливості. Наприклад: право на освіту, свобода вибору професії тощо;
д) колективні та індивідуальні права і свободи:
За видом суб'єкта
а) індивідуальні — здійснюються одноосібно. Наприклад: право на свободу віросповідання, право
на одержання вищої освіти тощо;
б) колективні — можуть реалізуватися тільки колективними діями суб'єктів права. Наприклад:
право на страйк, на шлюб тощо.
є) особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи;
Система прав i свобод людини охоплює економічні, соціальні, політичні, екологічні, культурні,
громадянські та особисті права і свободи громадян.
Економічні права — це можливості людини реалізувати свої здібності і здобувати засоби для
існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ. Конституція України (ст. 41-45)
передбачає: Кожен має право на власність. Всі форми власності рівні. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений права власності. Кожен має право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Кожен має право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Кожен має право на працю, що включає
можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Кожен має право на користування природними та іншими об'єктами суспільної власності. Кожен,
хто працює, має право на відпочинок. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови
праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання
винагороди за працю захищається законом. Tі, хто працює, мають право на страйк для захисту
своїх економічних і соціальних інтересів.
Соціальні права-можливість людини і громадянина по забезпеченню належних соціальних умов
життя та на соціальний захист. В Конституції України (ст. 46-49, 51, 52) передбачається: Кожен має
право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за
рішенням суду. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає
право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законом. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне
страхування. Шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Діти рівні у своїх правах
незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке
насильство над дитиною та її експлуатація переслідується за законом. Утримання та виховання
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава
заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
Екологічні права — права людини на безпечне екологічне середовище. Це право на чисте повітря,
землю, воду і продукти харчування. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та
на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного
доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Культурні права — можливості збереження і розвитку своїх духовних інтересів і здібностей,
індивідуального образу та національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх
засвоєння, використання та участі у їх подальшому розвитку (ст. 50, 53, 54 Конституції України).
Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист
інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що
виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право
на результати своеї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або
поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Право на освіту. Найвища
мета освіти — всебічний розвиток людини як особистості, як найвищої цінності суспільства,
розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі
інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу.
Політичні та громадянські права — можливості дійсного народовладдя, створення таких
взаємовідносин влади і людини, при яких влада виражає інтереси людини, система правовідносин
що будуються на взаємопорозумінні i взаємодії органів влади і громадянина. Політичні права
реалізуються через систему окремих прав людини, зокрема, правом людини на свободу думки,
слова, світогляду і віросповідань (цензура заборонена законом); правом людини і громадянина
брати участь у громадському і державному житі, вносити пропозиції про поліпшення роботи
державних органів, їх службових осіб і об‘єднань громадян, критикувати недоліки в роботі,
безпосередньо брати участь в різних об'єднаннях громадян, брати учать в управлянні державними
справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним, місцевих
референдумах, вільно обирати і бути обраним, право мирно збиратись без зброї і проводити
збори, мітинги, походи і демонстрації, правом направляти звернення або особисто звертатись до
органів влади і місцевого самоврядування та посадових осіб, правом на інформацію (ст.5, 15, 25,
26, 34, 36-40 Конституції України). Конституція України (ст. 26) і закон забороняють утворення і
діяльність об'єднань громадян, коли їх метою є: зміна конституційного ладу насильницьким
шляхом; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпалювання національної та
релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження
загальновизнаних прав людини. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в
судовому порядку.
Особисті права і свободи людини — юридичні можливості фізичного, духовного та
інтелектуального існування людей як особистостей (ст. ст. 27- 35 Конституції України).
1. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений
життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і
здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
2. Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
3. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах — ст. 21 Конституції Укрaїни. Кожному, хто на
законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний
вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які
встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час
повернутися в Україну (ст. 33 Конституції України). Ніхто не може бути заарештований або
триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити
уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий
запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена
судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту
затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою (ст. 29
Конституції України). Взяття під варту здійснюється лише тоді, коли застосування іншого
запобіжного заходу не може гарантувати, що обвинувачений не розпочне спроб до вчинення
нових злочинів, не буде перешкоджати встановленню істини в справі, не криється від слідства і
суду.
4. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і
переконань.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,
злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для
і неупередженості правосуддя. (ст. 34 Конституції України).
5. Кожному гарантується недоторканність його особистого життя. Ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте і cімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не
допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах
державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про
себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується
судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'і та права
вимагати вилучення будь — якої інформації, а також право на відшкодування матерiальної і
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої
недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України).
6. Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до
іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням
суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з
безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший,
встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).
7. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом,
з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо
іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України).
8. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати
будь — яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи
колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність
ж) загальні та особливі права і свободи.
За колом осiб
а) загальні —це права і свободи, що поширюються на все населення. Наприклад: право на життя,
на житло, на відпочинок тощо;
б) спеціальні — це права і свободи, що поширюються на певне коло осіб. Наприклад: права і
свободи, що поширюються тільки на народних депутатів України, органів Кабінету Mіністрів
України та ін.;
в) виняткові - роблять винятки із загальних і спеціальних прав і свобод та поширюються на одну
особу. Наприклад, права Президента України.
Задача 101
Що означає природність прав людини та їх невідчужуваність?
У юридичній науці природнє право визначається в теорії держави і права як поняття, що означає
сукупність принципів, прав і цінностей, продиктованих самою природою людини і через це не
залежних від законодавчого визнання або невизнання їх в конкретній державі . Традиція
природнього права передбачає, що справедливість соціальних законів і інститутів залежить від їх
відповідності певним універсальним законам природи. Всі люди через їх приналежність до
людського роду і як частка природного ладу володіють певними природними правами, такими як
право на життя і свободу . Теорія природнього права проіснувала впродовж більш ніж двох з
половиною тисячоліть, впливаючи на старогрецьку політичну філософію і політичну діяльність, на
римську юридичну науку і практику. В середні віки теорія досягла такого рівня самостійності і
оригінальності, закінченості і досконалості, що утворилася школа природнього права.
Невідчужуваність прав означає, що такі права не можуть бути ніким відібрані та передані. Вони
належить людині від самого народження та ніхто не може посягати на них.
Чи знаходить своє відображення ідея природних (невід'ємних, невідчужуваних) прав людини в
Конститупії України?
Конституція України як основний закон держави, що закріплює в своїх нормах основні принципи
державної політики, які в подальшому мають бути розвинені в інших нормативно-правових актах,
містить в собі перелік так званих особистих прав і свобод людини і громадянина. Наявність
подібних прав підтверджує відповідність державної політики демократичним цінностям, є
заставою дотримання постулату про найвищу соціальну цінність людини.
Які існують системи конституційних прав і свобод людини і громадянина? Конституція України,
проголошуючи права людини і громадянина основною соціальною цінністю, визначає систему
прав і свобод особи. До цієї системи належать: громадянські (особисті), політичні, економічні,
соціальні, культурні, екологічні
Передовсім слід розглянути громадянські (особисті) права і свободи людини, проголошені
Конституцією України. Громадянські права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою
сутністю людини як фізичної особи. До цієї групи прав людини належать: право на життя (ст. 27);
на повагу гідності (ст. 28); на свободу та особисту недоторканість (ст. 29); на вільний розвиток
особистості (ст. 23); на громадянство та його зміну (ст. 25); на житло та його недоторканність (ст.
30, 47); на свободу думки і слова (ст. 34); на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); на
свободу пересування, вільного вибору місця проживання (ст. 33) та інші.
Наступною групою конституційних прав є політичні права громадян України. Ці права належать
виключно громадянам України. Ними не користуються іноземні громадяни та особи без
громадянства.
До політичних прав і свобод громадян України належать: право на об'єднання у політичні партії та
громадські організації (ст. 36); на участь в управлінні державними справами, на участь у
всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, рівне право доступу до державної служби та служби в
органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на мирні зібрання, проведення походів, мітингів,
демонстрацій (ст. 39) та ін. Втілюючи, розвиваючи та конкретизуючи положення ст. 20 Загальної
декларації прав людини та ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо
свободи асоціацій. Конституція України встановлює право громадян України на свободу
об'єднання у політичні партії та громадські організації. Це право є невід'ємним правом громадян
України, яке гарантується Конституцією України. Відповідно до ст. 36 Конституції України,
громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації
для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах
національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і
свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть
участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Правове
регулювання утворення і діяльності політичних партій. Обмеження щодо членства у політичних
партіях встановлюються виключно Конституцією, Законом України «Про політичні партії в Україні»
від 5 квітня 2001 року, іншими законами України. Громадяни, згідно із ст. 36 Конституції, мають
право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових i соціально-економічних
прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян,
пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки
утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Уcі професійні спілки
мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно
Конституцією і законами України. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке
об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій
або громадських організацій.
Усі обєднання громадян рівні перед законом. Громадяни об'єднуються в політичні партії і
громадські організації на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод та
виконання обов'язків.
До конституційних соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина належать: на
власність (ст. 41); на працю (ст. 43); на страйк (ст. 44); на відпочинок (ст. 45); на достатній життєвий
рівень (ст. 48); на охорону здоров'я (ст. 49); на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); на
шлюб і рівні права у шлюбі (ст. 51); право на соціальний захист (ст. 46) тощо. Ці права, згідно із
Конституцією України, у своїй переважній більшості, належать кожному, хто на законних підставах
перебуває в Україні.
До конституційних культурних та духовних прав особи в Україні належать: право на освіту (ст. 53);
свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності,
авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними
видами інтелектуальної діяльності; право на результати своеї інтелектуальної, творчої діяльності
(ст. 54); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто
звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і
службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у
встановлений законом строк (с г. 40) тощо. Базуючись на ст. 13 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права Конституція визнає за кожною людиною право на освіту,
незалежно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру
занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров'я та
інших обставин. Згідно із статтею 53 Конституції, «Кожен має право на освіту».
Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність
дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і
комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої,
позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання;
надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно
здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на
навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних
закладах або через національні культурні товариства.»
Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та
інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером
закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до
здібностей та інтересів громадянина: різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною,
екстернатом, а також педагогічним патронажем. Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та
фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки
освітнього та освітньо- кваліфікаційного рівнів громадян незалежно від форм одержання освіти.
3 метою забезпечення певного рівня освіти в Україні ст. 53 Конституції встановлює вимогу щодо
обов'язкового отримання повної загальної середньої освіти. Держава бере на себе обов'язок щодо
забезпечення доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої та професійної
освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Це здійснюється шляхом створення різних
типів дошкільних, середніх загальноосвітніх, професійно- технічних закладів, які в залежності від
свого призначення надають можливість отримати освіту всім дітям незалежно від віку, фізичного і
розумового стану, життєвого рівня сім'ї, а також забезпечують виховання і навчання дітей-сиріт,
дітей і підлітків, що потребують соціальної реабілітації. Втілюючи ідеї, що вміщені у ст. 18
Mіжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист
прав і основних свобод людини, Конституція України у ст. 35 встановила, що кожен має право на
свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або
не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і
ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене
законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від
держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від
виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового
обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути
замінене альтернативною (невійськовою) службою. Це право гарантується державою особам, які
перебувають в Україні, а не лише власним громадянам. Отже, зазначена свобода передбачає як
право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Визначений в Конституції комплекс Прав і свобод забезпечує кожній людині можливість виступати
самостійним суб'єктом суспільного життя. Держава не повинна втручатися у реалізацію людиною
іїї прав і свобод. Вона, згідно із Конституцією, зобов'язана лише створити для кожної людини
умови їх реалізації та забезпечити їх захист.
Задача 103
Як би Ви змогли прокоментувати таку ситуацію. Чи можна в даному випадку говорити про
порушення конституційного принципу рівності громадян України та рівності прав жінки і
чоловіка зокрема?
Міністерством охорони здоров'я України прийнято рішення щодо скасування наказу Міністерства
охорони здоров'я України «Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і
небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок» та розроблено
проект наказу «Про визнання таким, що втратив чинність, наказу Mіністерства охорони здоров'я
України від 29 грудня 1993 року No 256 «Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із
шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок»
(далі проект наказу МОЗ No 256) з посиланням на те, що зазначений Перелік суперечить вимогам
законодавства Європейського Союзу, міжнародним зобов'язанням України з питань гендерної
рівності.
Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків» від 8 вересня 2005 р. No 2866-IV (далі — Закон No 2866), дискримінація за ознакою статі
забороняється. Не вважаються дискримінацією за ознакою статі, зокрема, особливі вимоги щодо
охорони праці жінок і чоловіків, пов'язані з охороною іх репродуктивного здоров'я.
Верховна Рада України у 1980 році ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок (далі Конвенція), одна зі статей якої стосується ліквідації дискримінації у
сфері зайнятості, яка була покладена в основу проекту наказу МОЗ No 256. Проблема, що виникла
у зв'язку з виходом цього проекту наказу, має багато складових, зокрема правову.
У Статуті ООН зазначено: «Володіння найвище досяжним рівнем здоров'я є одним з основних прав
кожної людини». Глобальна стратегія Всесвітньої організації охорони здоров'я «Здоров'я 2020»,
базуючись на цінностях, закладених в Статуті ООН, підтверджує право кожної людини на здоров'я.
Статтею 11 Конвенції закріплено «право жінок на охорону здоров'я і безчні умови праці, зокрема
зі збереження функції продовження роду».
У п. 2 ст. 4 Конвенції прописано, що «вжиття державами- учасницями спеціальних заходів,
спрямованих на охорону материнства, включно із заходами, шо містяться в цій Конвенції, не
вважається дискримінаційним». В інтересах жінок, що працюють, у майже 100 країнах світу
існують обмеження щодо використання жіночої праці у важких, шкідливих і небезпечних умовах.
Так, на законодавчому pівні в 90 країнах світу передбачена заборона або обмеження на
застосування праці жінок у нічний час, на підземних роботах, в умовах впливу іонізуючої радіації.
Більш ніж у 50 країнах діють максимальні норми підіймання та переміщення вантажу жінками.
Статтею 16 Конституції України передбачено, що «збереження генофонду українського народу є
обов'язком держави».
Статтею 24 Конституції України визначено: «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується:
наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній
діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними
заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов,
які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних
відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям».
У статті 43 Конституції України визначено, що «кожен має право на належні, безпечні та здорові
умови праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я
роботах забороняється». 3 метою фактичного забезпечення рівноправності та з урахуванням
особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила
охорони праці жінок, пільги та додаткові гарантії їх трудового права. Зокрема, працю жінок
регламентовано главою XII Кодексу законів про працю України (далі — КЗПП). Ця глава встановлює
прямі норми, що забороняють застосування праці жінок на важких роботах і на роботах з
шкідливими або небезпечними умовами праці.
Зокрема, у ст. 174 КЗпП зазначено, що «Забороняється застосування праці жінок на важких
роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних
роботах». Перелік робіт зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на яких забороняється
застосування праці жінок, саме і затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України
«Про затвердження Переліку важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці,
на яких забороняється застосування праці жінок» від 29 грудня 1993 р. No 256 (далі — Перелік;
Наказ No 256).
Наукові дослідження свідчать про те, що існує низка факторів виробничого середовища, які чинять
негативний Вплив на здоров'я працівниць, при цьому ступінь і характер ушкодження залежить як
від природи самого фактора (фізичний, хімічний, біологічний), так і ступеня шкідливості умов
праці.
Перелік включає 70 видів робіт та 558 профеcій. До пріоритетних виробничих чинників, які
фігурують у Переліку, і більш виражено впливають на організм жінки та її репродуктивну функцію,
включені такі, як фізичне напруження, пов'язане з підійманням і перенесенням вантажів,
вимушена робоча поза, вібрація, виробничі отрути, несприятливі мікрокліматичні умови, іонізуюче
та неiонізуюче випромінювання, нервово-психічне перенавантаження.
У країнах Євросоюзу список речовин, які класифікуються як «токсичні для репродукції», включає
33 речовини (зокрема, це органічні розчинники, важкі метали тощо). У багатьох країнах існують
списки потенційних репродуктивних токсикантів. До Переліку включено 28 професій хімічного
виробництва, які мають шкідливий вплив на жіночий організм.
Порушення репродуктивного здоров'я у жінок, які зазнають Впливу шуму та вібрації, проявляється
підвищенням захворюваності на запальні процеси репродуктивної сфери, збільшенням частоти
патологічних пологів, розвитком вторинного безпліддя, ускладненням вагітності, пологів та
післяпологового періоду (передчасні пологи, передчасне вилиття навколоплідних вод, слабкість
пологової діяльності, оперативні втручання при пологах), мимовільними абортами,
недоношуванням вагітності, мертвонароджуваністю тощо. За інформацією ДУ «Інститут медицини
праці НАМН України», Україна посідає 186-е місце з 226 країн за рівнем народжуваності (10,5
народжених на 1000 осіб); 2-е місце в світі та 1-е в Європі— за рівнем смертності (14,4 померлих
на 1000 осіб);B 5-е місце в світі — за рівнем природного спаду населення (6,3 на 1000 осіб). На тлі
високої соматичної захворюваності погіршується і репродуктивне здоров'я жінок.
Скасування заборони праці жінок на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці може
підвишити відсоток порушень репродуктивного здоров'я у жінок. Натепер порушення
репродуктивного здоров'я у жінок в Україні становлять приблизно 20 % від усіх хвороб жінок
дітородного віку (15-44 років) і тільки 3 % — у чоловіків.
Погіршуєтьсяі здоров'я вагітних — за останні роки захворюваність у них зросла більш ніж удвічі.
Високими залишаються показники невиношування вагітності (мимовільні аборти і передчасні
пологи —практично мимовільно втрачається кожна п'ята вагітність), мертвонароджень, аборти за
медичними показаннями, тобто те, що складає репродуктивні втрати. Щорічно Україна втрачає
приблизно 20 тисяч ненароджених дітей, це без урахування наслідків безпліддя (кожна п'ята
молода сім'я не може мати дітей без медичного втручання), народжується 14-16 тисяч дітей з
вадами розвитку, що завдає соціальних та економічних збитків державі.
Скасування заборони праці жінок на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці може
підвишити відсоток порушень репродуктивного здоров'я у жінок та зростання професійної
захворюваності, а як наслідок — додаткових витрат з державного бюджету на пожиттєве
утримання людей, що отримали професійні захворювання, та дітей, які народилися з вадами
розвитку.
З огляду на вищевикладене, скасування Наказу No 256 є передчасним, проте є нагальна потреба у
його перегляді з урахуванням чинного класифікатора професій, змін умов праці на сучасних
виробництвах, даних атестації робочих місць за умовами праці, о систематично проводяться в
Україні. Але замість перегляду ми отримуємо бездумне скасування.
Які інші принципи конституційного статусу Ви знаєте і в чому полягає їх значення для
громадянина?
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні грунтується на таких принципах.
1. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека -найвища соціальна
цінність (ст. 3 Конституції Укрaїни).
2. Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає: - рівність громадян перед законом
(частини 1,2 ст. 24 Конституції України), яка полягає в тому, що стосовно кожної особи закону
належить мати однакову силу впливу. Іншими словами, закон не повинен зважати на існуючі
індивідуальні відмінності між людьми;
- рівність прав жінки і чоловіка (ч. 3 ст. 24 Конституції України). На розвиток регламентування цього
аспекту принципу рівноправ'я було прийнято Закон України "Про забезпечення рівних прав та
можливостей жінок і чоловіків" від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);
- рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);
- рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);
- pівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);
- рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та
рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи
поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);
- рівність перед судом (п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист прав
та інтересів (причому у країнах з англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще
й тим, що суд виступає не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом).
Не слід плутати поняття "рівноправ'я" і "соціальна рівність", оскільки рівноправ'я - це виключно
рівність прав, свобод та обов'язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність - це рівне
ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала
виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в
умовах соціально-економічної нерівності рівноправ'я цілком можливе, хоча з певними
застереженнями (наприклад, внесення грошової застави звільняє особу від утримання під вартою;
якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою). Отже,
конституційний принцип рівності людини і громадянина слід розглядати як гарантування кожному
члену суспільства, незважаючи на будь-які його індивідуальні ознаки (за винятком обставин,
передбачених Конституцією i законодавством), однакових можливостей для реалізації
конституційних прав і свобод, покладення на осіб, які перебувають в однаковому правовому
становищі, рівних обов'язків, а також забезпечення рівності всіх перед законом і судом. Принцип
рівноправ'я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій
дискримінації громадян з боку своїх органів.
3. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157
Конституції України). У випадках, передбачених Конституцією України, деякі права і свободи
людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав і свобод людини і громадянина
можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. 3 ст. 30, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37
Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції
України). Перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов, встановлено в
ст. 64 Конституції України.
4. Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (принцип природного обмеження реалізації
прав і свобод людини і громадянина правами та свободами інших осcіб (ст. 23 Конституції
України). Цей принщип потрібно розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх
обов'язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею
кореспондуючого обов'язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з
одного боку, кожний громадянин має право користуватися природними обєктами права власності
народу відповідно до закону. Однак, з іншого боку, власність зобов'язує. Власність не повинна
використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Цей принцип не можна зводити до формулювання проте, що якщо людина не виконує певних
обов'язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не
виконала загальний військовий обов'язок, то її можна позбавити активного виборчого права, тобто
права обирати.
5. Принцип безпосередньої дії прав і свобод людини і громадяна (ч. З ст. 8 Конституції України)
означає, що права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють
незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах.
Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює
реалізацію відповідних прав і свобод. Цей принцип також передбачає можливість звернення до
суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі
6. Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією
України. Iснування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана
система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднується
письмове закріплення прав і свобод людини і громадянина із визнанням природних прав (тобто
таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитив його права та
повинні ним гарантуватися).
7. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних
принципів і норм міжнародного права.
Задача 104
Наскільки доцільними з конститупійної точки зору є такі зміни?
По перше, КУ передбачено:
Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод.
Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім
випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і
свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи,
передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47 (право на житло), 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62,
63 цієї Конституції.
Отже, не можна виключати з КУ гарантовані нею права, лише в окремих випадках можливе їх
обмеження. Таким чином, такий законопроект суперечить нормам КУ та є недопустимим.
По друге, нові норми, які пропонуються таким проектом, є декларативними, і не зобов'язують
державу у їх дотриманні, тобто, ті права, які зараз гарантуються, будуть для держави таким собі
механізмом маніпуляцій, що суттєво обмежить можливості людини у реалізації наданих їй прав.
Дайте розгорнуту характеристику другому поколінню прав людини,
Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення
свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Ці вимоги виникли після Першої
світової війни, а вплинули на демократизаціюі cоціалізацію конституційного права країн світу та
міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва
склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть
реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих
на їх забезпечення. Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився
соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст.
(Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 р.; Iталійська Республіка, 2 грудня 1947 р. та ін.), у
внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права
знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо
Міжнародному пакті про i економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
Ці права стосуються того, як люди спільно живуть і працюють, а також їх основних життєвих
потреб. Вони засновані на ідеях рівності і гарантованого доступу до основних соціальних і
економічних благ, послуг і Можливостей. Ці права стали набувати все більшого Міжнародного
визнання внаслідок виникнення робітничого класу на початковому етапі індустріалізації, що
призвело до появи нових вимог і нових уявлень про гідне життя. Люди усвідомили, що людська
гідність потребує більшого, ніж просто невтручання держави, як передбачається цивільними і
політичними правами.
Соціальні, економічні та культурні права визначено в Міжнародному Пакті про економічні,
соціальні і культурні права Соціальні, економічні та культурні права засновані на ідеях рівності і
гарантованого доступу до основних соціальних i економічних благ, послуг і можливостей
Соціальні права — це права, необхідні для повноцінної участі у житті суспільства. Вони включають,
принаймні, право на освіту і право на створення та утримання сім‘ї, проте багато таких прав, часто
вважаються «цивільними»: наприклад, право на відпочинок, на охорону здоров'я, на
недоторканість приватного життя і відсутніст ьдискримінації.
Як прийнято вважати, економічні права включають право на працю, на відповідний рівень життя,
право на житлої пенсію, якщо людина стара або непрацездатна. Економічні права відображають
той факт, що для збереження людської гідності необхідним є певний мінімальний рівень
матеріального забезпечення, а також той факт, що, наприклад, відсутність гідної роботи або житла
може бути психологічно принизливою.
Культурні права відносять до культурного «образу життя» суспільства, і зазвичай їм приділяють
менше уваги, ніж багатьом іншим видам прав. Вони включають право вільної участі в культурному
житті суспільства і, можливо, також право на освіту. Проте, багато інших прав, офіційно не
віднесених до «культурних», будуть суттєво необхідними для збереження у рамках суспільства
виразної культурної самобутності меншин: наприклад, право на відсутність дискримінації та
рівний перед законом.
У чому відмінність між правами першого та другого поколінь?
У першу чергу, найчастіше вони стверджують, що соціальні та економічні права не є ані
реалістичними, ані придатними для виконання, принаймні найближчим часом, і що ми маємо
наближатись до них поступово. Саме цей підхід прийнятоу Міжнародному Пакті про економічні,
соціальні та культурні права (ICESCR): держави повинні лише демонструвати, що вони вживають
заходів для того, аби досягти поставленої мети колись у майбутньому. Проте, така заява може
викликати полеміку, тому що спирається вона радше на політичні міркування, ніж на щось інше.
Численні незалежні дослідження виявили, що у світі існує достатньо ресурсів і достатній рівень
знань, щоб кожному забезпечити задоволення його базових потреб— треба лише докласти
скоординованих зусиль.
Друге твердження полягає в тому, що існує фундаментальна теоретична різниця між правами
першого і другого покоління: права першого типу вимагають від влади лише утриматися від
певних дій (це так звані «негативні» права), тоді як права другого типу передбачають позитивне
тоді як права другого типу передбачають позитивне втручання держави (так звані «позитивні»
права). Стверджують, що нереально очікувати від уряду здійснення позитивних кроків, наприклад,
забезпечити усіх їжею, і тому він не зобов'язаний це робити. Без будь-якого зобов'язання з боку
будь-кого взагалі не може існувати жодного права в загальноприйнятому сенсі цього слова.
Проте, в цій логіці має місце нерозуміння двох основних моментів.
По-перше, цивільні та політичні права у жодному разі не є чисто негативними. Наприклад, для
того, щоб уряд гарантував свободу від тортур, недостатньо, щоб представники влади утрималися
від катування людей! Справжня свобода у цій сфері вимагатиме впровадження системи нагляду і
контролю: системи охорони порядку, юридичних механізмів, свободи інформації та доступу до
місць ув'язнення, і багато іншого. Те ж саме стосується забезпечення права голосу, а також усіх
інших цивільних і політичних прав. Інакше кажучи, ці права, окрім утримання від негативної дії,
вимагають від уряду вчинення позитивних дій.
По-друге, соціальні та економічні права, так само, як цивільні та політичні права, вимагають від
влади також утримання від певних дій: наприклад, від надання компаніям значних податкових
пільг, або стимулювання розвитку в регіонах, які вже мають відносно краще становище, чи
введення торговельного мита, яке ставить у невигідне становище країни, що розвиваються тощо.
Задача 105
Які гарантії прав і свобод людини містилися у Великій хартії вільностей?
Вільної людини не можна ув'язнити або жодним іншим способом покарати без судового присуду.
Накладати кару можна тільки на основі свідчень присяжних свідків; забороняється забирати в
засудженого майно, потрібне для його утримання.
Заборонясться забирати ліс на будову замків без згоди власника; забороняється брати у вільної
людини коней і вози без її дозволу.
Яке місце займають гарантії прав і свобод людини і громадянина у структурі правового
статусу?
Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина- це об'єктивні умови і засоби, які
забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи. Практична реалізація
конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій: загальними та
юридичними.
Загальні гарантії прав і свобод людини і громадянина поділяються на: економічні (економічна
свобода громадян та їх об'єднань, соціально орієнтована ринкова економіка) та політичні гарантії
(право громадян на утворення політичних партій, заборона діяльності об'єднань лише в судовому
порядку).
Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина встановлюються державою в Конституції та
законах України. Так, Конституція України гарантує право на оскарження в суді дії чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст.
55), недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або
скасовують відповідальність особи, тобто ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх
вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58), недопустимість обмеження прав і
свобод громадян, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64); принцип презумпції
невинуватості, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62).
Крім того, права і свободи людини та громадянина, закріплені Конституцією України, є
невичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22). Особливе місце в системі
гарантій посідає Президент України, який згідно зі ст. 102 Конституції Україние гарантом
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина
здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Правовою основою утворення та
діяльності зазначеного органу є статті 55, 101 Конституції України, Закон України "Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року.
Важливим гарантом прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Права і
свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів державної влади
та держави загалом.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення праві свобод
людини є головним обов'язком держави. Також існує міжнародно-правовий механізм захисту
прав і свобод людини і громадянина, зокрема Європейсыкий суд з прав людини,
Верховний комісар ООН із заохочення захисту прав і свобод людини, Комісія з прав людини ООН
та ін.
Отже, гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина i забезпечуються і надаються як
національним, так і міжнародним законодавством.
Які елементи утворюють структуру основ правового статусу людини і громадянина?
- правосуб'єктність людини;
-його принципи;
-права і свободи людини і громадянина та гарантії їх реалізації (центральний елемент цього
статусу);
-обов'язки людини та гарантії їх виконання.
Задача 106
Дайте правову оцінку даному зверненню. Проаналізуйте практику Верховного Суду з цього
питання
Постанова Верховного Суду від 17 квітня 2019
За правилами частини першої статті 199 Cімейного кодексу України (далі - СК України), якщо
повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги,
батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати
матеріальну допомогу.
Правовідносини щодо утримання батьками повнолітніx дочки, сина регулюються главою 16
СКУкраїни, яка, зокрема, передбачає обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які
продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати
аліментів (статті 199, 200, 201 СК України). При визначенні розміру аліментів мають бути враховані
вартість навчання, вартість підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем
його знаходження. Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15
травня 2006 року No 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при
розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» обов'язок батьків
утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття
(незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: 1)
досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; 2) продовження ними
навчання; 3) потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; 4) наявність у батьків можливості
надавати таку допомогу (батьки самі мають бути працездатними та мати такий заробіток, який
дозволив би їм утримувати себе та свою повнолітню дитину). Сімейним кодексом України
передбачено принцип рівності прав та обов' язків батьків: брати участь у матеріальних витратах
зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким із них проживає дитина.
За змістом статей 191, 200 СК України аліменти присуджуються рішенням суду від дня пред'
явлення позову. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і
(або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. Частина заробітку (доходу) матері, батька,
яка стягуватиметься як аліменти на повнолітніх дочку, сина, визначається судом з урахуванням
обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з
батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим із батьків, своїми дружиною,
чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Постанова від 23.01.2019:
Статтею 199 СК України передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які
продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим
потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти
трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу; право на утримання
припиняється у разі припинення навчання; право на звернення до суду з позовом про стягнення
аліментів має той з батыків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують
навчання.
Стягнення аліментів на утримання дитини, яка продовжує навчання є одним із способів захисту
інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життедіяльності, оскільки
на період навчання вона не має самостійного заробітку та потребує матерiальної допомоги з боку
батьків, які зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, до
досягнення ними двадцяти трьох років.
На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах на дитину ( стаття 185 СК
України), правовідносини щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період
навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов'язок батьків
утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують
матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199, 200, 201 цього Кодексу). При
визначенні розміру аліментів необхідно враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до
навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють
самостійного, окремого від аліментних зобов'язань, обов'язку батьків брати участь у додаткових
витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами.
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися
після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності
таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18 років, але с меншим
23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність
у батьків можливості надавати таку допомогу. Згідно зі статтею 200 СК України суд визначає розмір
аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі i (або) у частці від заробітку (доходу)
платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні
розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з
батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Відповідно до статті 182 СК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх
інстанцій) при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище
дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника
аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що
мають істотне значення. При встановленні потреби в утриманні повнолітньої дитини суд повинен
враховувати всі джерела, що утворюють її дохід, обов'язок обох батьків із надання відповідної
матеріальної допомоги та спроможність останніх її надавати.
Які обов'язки людини і громадянина передбачені Конститупією України? Відтворюючи ч. 1 ст. 29
Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що "кожна людина... має
обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості".
До Другої світової війни у конституціях західних держав практично Не згадувався інститут
обов'язків громадян. Порівняно з останньою Конституцією УРСР чинний Основний Закон України
містить значно меншу кількість обов'язків. Сучасною тенденцією новітніх конституцій зарубіжних
держав є використання ідеї єдності конституційних прав і обов'язків, тобто при формулюванні
конкретного права одразу визначається відповідний йому обов'язок (конституції Iспанії, Італії,
Польщі, Португалії). Ця тенденція знайшла відображення у назві розділу II Конституції України,
хоча обов'язки людини і громадянина були згруповані переважно в його заключних статтях (статті
65-68).
Дуалізм громадянського та політичного суспільства зумовлює розмежування обов'язків (як і прав)
на обов'язки людини та обов'язки громадянина.
До обов'язків людини в Україні належать:
1) обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 Конституції
України). При виконанні цього обов'язку особа повинна дотримуватися і підзаконних актів, і актів
органів місцевого самоврядування. Цей обов'язок конкретизується в низці конституційних
заборон, передбачених статтями 13, 17, 19, 23, 24, 37, 41,55,126 Конституції України;
2) обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції
України). Цей обов'язок деталізується у статтях 24,27, 28, 32, 41,43,44, 47,54,64 Конституції України.
Частина 2 ст. 68 Конституції України містить норму про те, що незнання законів не звільняє від
юридичної відповідальності. На думку дослідників цієї проблеми, зазначена норма не є
обов'язком, а має логічне продовження в контексті положення ч. 1 ст. 57 Конституції про
гарантування кожному знати свої права і обов'язки;
3) відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі
та сім'i. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані
піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується в Сімейному
кодексі України;.
4) обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції
Україіни. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов
життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну
відповідальність, передбачену законодавством України;
5) обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки
(ст. 66 Конституції України);
6) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67
Конституції України). Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є
також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних
символів (ст. 65 Конституції України).
Задача 107
Виходячи з аналізу статті 24 Конституції України, не може бути привілеїів чи обмежень за ознаками
раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Зазначена
стаття Основного Закону не тільки виокремлює статеву ознаку, але й встановлює вичерпний
перелік ознак, за якими забороняеться дискримінація.
31 березня 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті рекомендації СМ/Rec
(2010)5, в яких відображені заклики до державчленів вжити «відповідних заходів, щоб гарантувати
повне визнання зміни будьякою особою гендеру в усіх сферах життя, в тому числі шляхом
забезпечення можливості оперативним, прозорим і доступним шляхом змінювати ім'я і гендер в
офіційних документах».
Україна закріпила правову можливість зміни статі на рівні закону. У 1992 році було прийнято Закон
України «Про основи законодавства про охорону здоров'я». Згідно зі статтею 51 Закону (у діючій
редакції) встановлено, що на прохання пацієнта, відповідно до медикобіологічних і
соціальнопсихологічних показань, які встановлюються - центральним органом виконавчої влади,
що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, йому може бути
проведено шляхом медичного втручання в закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) його
статевої належності. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне
свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2015 року No 1393р було
затверджено план дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020
року. На сьогодні Україна частину завдань, закріплених у цій стратегії, виконала, однак досі є
прогалини у законодавстві, що стосуються проходження повного циклу зміни (корекції) статевої
належності як на етапі медичних аспектів, так і на етапі зміни документів.
«Заява про внесення змін до актового запису про народження у зв'язку із зміною (корекцією)
статевої належності може бути подана також до відділу державної реєстрації актів цивільного
стану за місцезнаходженням Центру первинної медико-санітарної допомоги, лікувально-
консультативна комісія якого видала форму первинної облікової документації No 066-3/o
«Медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності», затверджену наказом
Міністерства охорони здоров'я України від 05 жовтня 2016 року No 1041, зареєстрованим у
Міністерстві юстиції України 08 грудня 2016 року за No 1589/29719.».
Отже, у правовому аспекті, в Україні передбачено зміну статі, таким чином, подавши відповідну
заяву, особу буде визнано жінкою/чоловіком, і у відносинах з державою він/ вона будуть
визнаватися відповідно.
Таким чином, якщо даного громадянина буде зареєстровано як жінку, на нього не
поширюватиметься обов'язок військової служби та у його діях буде відсутній склад
правопорушення.
Задача 108
Як Ви вважаєте, чи мав підстави прокурор для відкриття кримінального провадження?
Вважаю, що таких підстав не було.
Суб'єктами злочину є громадяни України (у т.ч. й ті, які під час мобілізації перебувають за
кордоном) чоловічої або жіночої статі - військовозобов'язані, що перебувають в запаci першої
(військовозобов'язані, які перебували на військовій службі й отримали під час її проходження
військово-облікову спеціальність) або Другої (військовозобов'язані, які не отримали військово-
облікової спеціальності, які проходили військову службу в інженерно-технічних частинах, які
взагалі не призивалися на військову службу, а також військовозобов'язані-жінки) категорій
Перелік осіб, які не можуть нести відповідальність за ухилення від призову на строкову військову
службу, суттєво відрізняється від переліку осіб, які не можуть нести відповідальність за ухилення
від призову за мобілізацією. Так, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації
військовозобов'язані; а) заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами
державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за
підприємствами, установами й організаціями в порядку, встановленому КМ; б) визнані тимчасово
нездатними до військової служби за станом здоров'я - на термін до шести місяців; в) чоловіки, на
утриманні яких перебуває більше чотирьох дітей віком до 16 років; г) жінки, на утриманні яких
перебувають діти віком до 16 років (проте, вони можуть бути призваними тільки за місцем
проживання у разі їх згоди); д) які зайняті постійним доглядом за особами, що його потребують,
відповідно до законодавства України; е) які є народними депутатами, депутатами Верховної Ради
Автономної Республіки Крим. Підлягають виключенню з військового обліку особи, визнані
військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, засуджені до позбавлення
волі за вчинення тяжких злочинів, які досягли граничного віку перебування в запасі, які припинили
громадянство України, а також ті, що не отримали до 36-річного віку військово- облікової
спеціальності або спорідненої з нею. Тому такі особи не можуть бути суб'єктами ухилення від
призову за мобілізацією. Законами України можуть бути передбачені й інші категорії громадян, які
не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Закон про мобілізацію не врегульовує питання альтернативної служби для віруючих, які не можуть
воювати. Проте Mіноборони погодилося застосовувати по аналогії існуючі норми статей 9—12
Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». Згідно цієї процедури місцева районна
адміністрація приймає pішення про звільнення заявника від призову на військову службу, проте
подальший механізм організації саме альтернативної служби поки не визначений. Відповідно до
Конституції України, оголошення військового стану є підставою для обмеження конституційних
гарантій свободи віросповідання, закріплених у статті 35 Основного Закону (як і низки інших прав
громадян). Тобто в цьому випадку держава вже не зобов'язана забезпечувати віруючих
можливістю проходити альтернативну (невійськову) службу, а вправі спрямовувати мобілізованих
на свій розсуд - чи-то до війська, чи-то на цивільну роботу.
Тобто, на практиці, віруючих все ж таки звільняють від виконання військового обов'язку та
направляють на альтернативну службу, однак, якщо в країні введено військовий стан, то особа все
ж таки підлягає мобілізації, і тоді, прокурор правомірно відкрив кримінальне провадження. Які
нормативні акти, окрім зазначеного закону можуть бути застосовані при розгляді справи?
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" Закон України "Про військовий
обов'язок і військову службу"
Чи можна у даному випадку застосувати принцип lexspecialisderogatgenerali?
Lexspecialisderogatgenerali y перекладі з латинської означає «спеціальний закон скасовує дію
загального закону». Цей вислів римських юристів давніх часів на сьогодні відомий і нам, юристам,
які практикують та які проводять науково- юридичні дослідження у сфері юриспруденції.
Враховуючи цей принцип, варто зазначити, що і сьогодні є багато досліджень, міркувань,
різноманітних думок як і звичайних юристів (практикуючих), так і науковців щодо поділу норм
(законів) на їхні види.
За існуючим правилом, правові норми по відношенню одних до інших поділяються на загальні та
спеціальні. Загальна норма врегульовує суспільні відносини в цілому, спеціальна встановлює певні
особливості порівняно із загальною, тобто врегульовує вужче коло суспільних відносин. Правова
норма, що поширюється на більш широке коло відносин, є загальною, а правова норма, що має
більш вузьку сферу дії, є спеціальною. Варто звернути увагу на те, що норми законів, які прийнято
вважати спеціальними, часто містять норми загального характеру. Наприклад, взявши кодекс як
документ, що містить загальні норми права, та закон, який містить спеціальні норми права, в
останньому можуть міститися загальні норми права і навпаки.
У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Баятян проти Вірменії» зазначено, що
«заявник у цій справі є членом релігійної організації Свідків Єгови - релігійної групи, чиї вірування
включають в себе переконання про неприйнятність служби у військових структурах, навіть якщо
така служба не пов'язана з носінням зброї. Зважаючи на це у Європейського суду немає підстав
сумніватися, що відмова заявника від військової служби була продиктована його глибокими
релігійними переконаннями, які перебували в стані серйозного і нездоланного конфлікту з його
обов'язком пройти військову службу. Отже, стаття 9 Європейської Конвенції підлягає застосуванню
у справі заявника». Посилання прокурора на неможливість застосування зазначених у вироку суду
першої інстанції рішень Європейського суду з прав людини в даному кримінальному провадженні
є безпідставним, оскільки в зазначених pішеннях Європейський суд досліджував релігійні
переконання Свідків Єгови, які полягають у відмові від військової служби як такої, незалежно від її
виду і часу призову. І зазначив, що гарантії ст.9 Конвенції поширюються на такі релігійні
переконання, а притягнення до кримінальної відповідальності особи за реалізацію своїх релігійних
переконань шляхом відмови від проходження військової служби є порушенням вказаної статтi
Конвенції.
Проаналізуйте pішення суду у цій справі (Pішення Апеляційного суду Дніпропетровської області
щодо виправдувального вироку у справі про альтернативну службу під час мобілізації від
26.02.2015 р.).
Апеляційний суд Дніпропетровської області 26 лютого 2015 року підтвердив виправдувальний
вирок для віруючого, який під час мобілізації просив направити його на альтернативну службу.
Отже, апеляційний суд не погодився з доводами прокуратури м. Новомосковська, яка домагалася
засудження члена релігійної громади Свідків Ieгови за «ухилення від військової служби».
Представники прокуратури переконані: закон про мобілізацію чітко визначає категорії людей, які
можуть бути звільнені від виконання військового обов'язку, і віруючих у тому переліку немає.
Натомість, захист підсудного посилався на норми ч. 4 ст. 35 Конституції України та практику
Європейського Суду з прав людини, де встановлено право віруючих громадян на заміну
військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Додамо, що нещодавно Генеральний штаб Збройних Сил України погодив законопроект No2191,
яким розширюється перелік підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під
час мобілізації. Цей законопроект зареєстрував депутат Юлій Мамчур з метою удосконалення
оборонних питань і приведення окремих положень аконодавчих актів у відповідність з нормами
Автор пропонує доповнити статтю 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та
мобілізацію» та надати відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації також таким
категоріям громадян: священнослужителям, які закінчили вищі або середні духовні навчальні
заклади і займаються в релігійних організаціях, що діють за статутом (положенням),
зареєстрованим у встановленому порядку (такі особи можуть бути призвані на військову службу у
разі їхзгоди); чоловікам та жінкам, виконання військового обов'язку яких суперечить їхнім
релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законом України релігійних
організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Разом із цим, як зауважує Генштаб
ЗСУ у своєму листі від 12 березня, питання заміни виконання військового обов'язку на
альтернативну (невійськову) службу за мотивами релігійних переконань під час мобілізації в
особливий період залишається неврегульованим.
Оскільки завдання з забезпечення реалізації державної політики у сфері релігії покладено на
Міністерство культури України, в Генштабі Збройних Сил пропонують порушити перед цим
Мiністерством або іншими суб’єктами законодавчої ініціативи питання про розробку змін до
Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» стосовно заміни військової служби по
призову за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу.
Задача 109
Яке рішення ухвалив Конститупійний Суд України?
КСУ визнав неконституційність таких положень.
Стаття 29 Конституції України гарантує кожній людині право на свободу й особисту
недоторканність, допускаючи обмеження такого права лише "у разі нагальної необхідності
запобігти злочинові чи його припинити". При цьому уповноважені на те законом органи можуть
застосувати тримання особи під вартою лише "як тимчасовий запобіжний захід, обрунтованість
якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом".
Такої ж позиції дотримується й Європейсыкий суд з прав людини. У рішеннях від 23 жовтня 2008
року у справі "Солдатенко проти України" та від 19 лютого 2009 року у справі "Микола Кучеренко
проти України" суд зазначає, зокрема, що право на свободу пересування та вільний вибір місця
проживання є невід'ємним правом кожної людини, яке закріплене Загальною декларацією прав
людини 1948 року, Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод
1950 року. Погодившись із позицією Омбудсмана, Конституційний Суд України визнав такими, що
не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 11
Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року з наступними змінами, а саме: абзацу
восьмого пункту 5, згідно з яким міліції надається право затримувати і тримати у спеціально
відведених для цього приміщеннях oсіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом, - на строк до
30 діб за вмотивованим рішенням суду; пункту 11 в частині права міліції проводити
фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, затриманих за підозрою у
занятті бродяжництвом. Зазначені норми Закону України "Про міліцію", які визнані
неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення,
яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Прийняте Конституційним Судом рішення сприятиме приведенню національного законодавства
до норм Конституції України, міжнародних стандартів в галузі прав і свобод людини, переконана
Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова.
Назвіть умови правомірності обмеження реалізації прав Людини
Принцип правової визначеності означає, що,обмеження основних прав людини та громадянина і
втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності
застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-
якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну
поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своеї поведінки" (абзац третій
підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня
2010 року No 17-рп/2010).
Конституційний Суд України вважає, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод
не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно
Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною
необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обтрунтованими, у разі обмеження
конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове
регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним
втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини є їх обмеженням.
Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, о встановлюють обмеження, відповідно
до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути
свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і
законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю
досягнення цієї мети, пропорційними та обтрунтованими, у разі обмеження конституційного права
або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть
можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього
права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" (абзац третій підпункту 2.1 пункту
2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року No
2-рп/2016).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України
визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх,
законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та
встановлювати механізми їх здійснення.
Отже, положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при
ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та
обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до
порушення іх сутності.
Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може
здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та
принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами
особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними
можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з- поміж
усіх доступних для застосування заходів.
Конституційний Суд України виходить із того, що право на свободу та особисту недоторканність
може бути обмежене, однак таке обмеження має здійснюватися з дотриманням конституційних
гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, принципів справедливості, рівності та
домірності (пропорційності), із забезпеченням справедливого балансу інтереcів особи та
суспільства, на підставі та в порядку, визначених законами України, з урахуванням актів
міжнародного права, позицій Європейського суду з прав людини, за вмотивованим рішенням
суду, прийнятим в порядку справедливої судової процедури.
Задача 110
Що означає «використання всіх національних засобів» і «прийняття остаточного рішення» в
інтерпретацї Європейського Суду з прав людини? Одним із важливих критеріїв прийнятності
Заяви є вичерпання уcіх засобів внутрішньодержавного захисту.
Так, стаття 55 Конституції України гарантує право кожного після використання всіх національних
засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних
судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна.
Відповідно до статті 35 $(параграфу)1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі за текстом — Конвенція) Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було
вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами
міжнародного права.
Мета правила вичерпання внутрішніх засобів правового захисту полягає в тому, щоб дати
можливість національним органам, і насамперед судам, запобігти або виправити передбачувані
порушення Конвенції. Це правило грунтується на положенні, висвітленому у статті 13 Конвенції,
відповідно до якого у внутрішньому правовому порядку мають бути присутніми ефективні засоби
захисту від порушень прав, гарантованих Конвенцією.
Чи означає це, що попереднє звернення до касаційної інстанції є обов'язковою умовою звернення
до Свропейського Суду з прав людини?
В Україні за загальним правилом підтвердженням факту вичерпання усіх засобів національного
захисту є оскарження рішення до суду касаційної інстанції та отримання рішення цього суду.
Проте, Суд неодноразово підкреслював, що стаття 35 повинна застосовуватися з певним ступенем
гнучкості і без надмірного формалізму (Ringeisen v. Austria; Lehtinen v. Finland).
При визначенні, чи відповідає будь-який конкретний засіб захисту критеріям доступності та
ефективності, слід враховувати конкретні обставини справи, що розглядається. Суд повинен
реалістично оцінювати не лише формальні засоби захисту, наявні в наіональній правовій системі, а
й загальну правову та політичну ситуацію, а також особисті обставини заявника (Akdivar та інші
проти Туреччини; Khashiyevi Akayeva проти Росії).
Суд вирішує чи зробив заявник для вичерпання внутрішніх засобів захисту усе, що можна було
розумно від нього очікувати (D.H. andOthers v. TheCzechRepublic). Правило вичерпання не є
абсолютним і не може застосовуватися автоматично (Кozacioglu v. Turkey).
Відповідно до «загальновизнаних принципів міжнародного права», деякі особливі обставини
можуть звільнити заявника від обов'язку вичерпати всі доступні для нього національні засоби
захисту (Sejdovic v. Italy).
Це правило не застосовується також у випадку, коли доведено, що в адміністративній практиці
повторюються дії, несумісні з Конвенцією, а офіційні органи держави ставляться до цього
толерантно, таким чином роблячи будь-яке провадження даремним чи неефективним (Aksoy v.
Turkey). Якщо у конкретному випадку вимога до заявника щодо вичерпання національних засобів
захисту на практиці була б нерозумною і становила б непропорційну перешкоду для здійснення
ним права на подання індивідуальної Заяви, гарантованого статтею 34 Конвенції, Суд постановляє
рішення про звільнення заявника від цього обов'язку (Veriter v. France; GaglioneandOthers v. Italy).
Hакладення штрафу в залежності від результату розгляду Заяви, коли не стверджувалось про
зловживання або помилки у провадженні, виключає цей засіб із числа тих, які необхідно було
вичерпати (Prencipe v. Monaco). Hаціональні засоби захисту, які не обмежуються будь-яким
конкретним строком, що може викликати деяку невизначеність, не можуть вважатися
ефективними (Williams v. theUnitedKingdom). Як правило, заcіб без превентивних чи
компенсаторних наслідків у справах щодо тривалості процедури не вимагає вичерпання (Puchstein
v. Austria).
Що стосується засобу, який дозволяє оскаржити тривалість процедури, він повинен розглядатися
без надмірного затягування строків і надавати адекватний рівень відшкодування (Scordino v. Italy).
У рішенні у справі Меріт проти України (Мerit v. Ukraine) Суд дійшов до висновку про порушення
статті 13 Конвенції через відсутність у внутрішньому законодавстві ефективного і доступного
засобу правового захисту щодо скарги заявника стосовно тривалості розгляду кримінальної
справи. Суд у цій справі повторив, що засіб є «ефективним», якщо він може бути використаний або
для прискорення винесення судом рішення у справі, або для забезпечення заявника відповідним
відшкодуванням за затримку, яка вже допущена.
З якого моменту має відраховуватися згаданий вище шестимісячний термін?
Строк звернення — протягом шести місяців з дня ухвалення остаточного рішення національного
суду, яке не підлягає оскарженню.
Задача 111
Дайте правовий аналіз ситуації. Яким має бути рішення щодо Д.?
Ст. 2 ЗУ «Про громадянство» встановлено принцип неможливості позбавлення громадянина
України громадянства України.
Ст. 17 зазначеного закону передбачено, що Підставами припинення громадянства України є 1)
внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за
підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Підставами для втрати громадянства України є: 1) добровільне набуття громадянства іншої країни
повнолітнім громадянином України; 2) отримання громадянства України іноземцем чи особою без
громадянства) внаслідок обману, подання неправдивих даних або фальшивих документів. Під цей
пункт підпадають також i іноземці, які отримали громадянство України і не припинили свої
іноземні громадянства протягом 2-х років; 3) добровільний вступ громадянина України на
військову службу в країні, де відповідно до законодавства, така служба не є військовим
обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Отже, враховуючи підстави для втрати громадянства України, а також принцип неможливості
позбавлення громадянина України громадянства України, слід зазначити, що таке рішення є
незаконним та порушує права Д. По друге, ВРУ не є уповноваженим суб'єктом щоб приймати таку
постанову, оскільки відповідно до вищезазначеного закону таке рішення приймає комісія при ПУ.
Стаття 23. Повноваження Комісії при Президентові України з питань громадянства Комісія при
Президентові України з питань громадянства: 1) розглядає заяви про прийняття до громадянства
України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить
пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань; 2) повертає документи про
прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому
центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних
справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України.
Задача 112
ЗУ «Про громадянство»:
Стаття 8. Набуття громадянства України за територіальним походженням
Особа, яка сама чи хоча б один з ії батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи
сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно прожсивали до 24 серпня 1991року
на території. яка стала територією Украйни відповідно до Закону України "Про правонастутництво
України", або яка сама чи хоча бодин з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні)
брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, шо входили на момент їх
народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки,
Західноукраїнської Народної Республіки. Української Держави. Української Соціалістичної
Радянської Республіки. Закарпатської України. Української Радянської Соцiалістичної Республіки
(УРСР) i є оcобою без громадянства або іноземцем., який подав зобов'язання припинити іноземне
громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти
реєструються громадянами України.
Стаття 9. Прийняття до громадянства України
Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства
України. Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або
зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання
припинити громадянство (підданство) цих держав. 3) безперервне проживання на законних
підставах на території України протягом останніх п'яти років.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з
громадянином України понад два роки, і на іноземців чи оcіб без громадянства. які перебували з
громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.
Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і
осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до пункту 1 частини
третьої статті 4 Закону Украйни "Про імміграцію". (ЗУ «Про іміграцію» Стаття 4. Квота імміграції
Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється
Кабінетом Mіністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів) діячі науки та
культури, імміграція яких відповідає інтересам України;)
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного
проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту
надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для оcіб, які в'іхали в Україну особами
без громадянства, - на три роки з моменту в'ізду в Україну.
Для іноземців та осіб без громадянства, які в установленому законодавством України порядку
проходять військову службу за контрактом у 3бройних Силах України, термін безперервного
проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту
набрання чинності контрактом про проходження військової служби у Збройних Силах України;
4) отримання дозволу на імміграцію. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус
біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і oсіб без громадянства, які в
установленому законодавством України порядку проходять військову службу у Збройних Силах
України або які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України
"Про імміграцію" (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова
не поширюється на ocіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус
біженця в Україні або притулок в Україні.
Положення, передбачені пунктами 3-6 частини другої цієї статті, не поширюються на осіб, які
мають визначні заслуги перед Україною, у тому числі на іноземців і осіб без громадянства, які в
установленому законодавством України порядку проходять військову службу у 3бройних Силах
України та нагороджені державною нагородою, на осіб, прийняття яких до громадянства України
становить державний інтерес для України, і на осіб, які отримали посвідку на тимчасове
проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців
та осіб без громадянства". Враховуючи викладене, ця особа має право на прискорення процедури
отримання громадянства України.
Задача 113
Конституція України чітко визначає, що в Україні існує єдине громадянство — громадянство
держави Україна (стаття 4 Конституції України).
Принцип єдиного громадянства закладено в Законі України «Про громадянство України» від
18.01.2001 р.
Відповідно до пункту 1 статті 2 цього Закону, якщо громадянин України набув громадянство
(підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише
громадянином України.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про громадянство України», громадянство України
припиняється лише внаслідок виходу з громадянства України, внаслідок втрати громадянства
України, а також за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. При цьому
вихід з громадянства України, як підстава припинення громадянства, ініціюється громадянином
України (стаття 18 Закону).
В Україні визнається і діє принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства
Відповідно до ЗУ «Про громадянства» Стаття 20. Правосуб'єктність громадянина України, який
подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства
Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого
оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення
громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.
Таким чином, дії консульства України є незаконними і така відмова неправомірною. Щодо дій
консульства РФ, то така підстава як шкода авторитету та іміджу держави є не зовсім коректною, і
не повинна застосовуватися у цьому випадку.
Доречніше було б аргументувати це тим, шо він не є громадянином РФ (якщо немає відповідного
указу)
У яких випадках держава може відмовитися від надання допомоги своім громадянам?
Таких випадків не має і не може бути. Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною
особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. 3і свого боку у
держави є обов'язок піклуватися про свої громадян. Відповідно до ст. 25, КУ Україна гарантує
піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Задача 114
Чи є підстави для припинення К. громадянства України? Дайте обтрунтовану відповідь та
розгорнутий правовий аналіз ситуації. Відповідно до ЗУ «Про громадянство»:
Стаття 17. Підстави припинення громадянства України Громадянство України припиняється: 1)
внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за
підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 19. Підстави для втрати громадянства України Підставами для втрати громадянства України
є:
1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент
такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави
вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави
повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку,
встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки: а) одночасне набуття
дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав; б)
набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок
усиновлення її іноземцями; в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства
внаслідок одруження з іноземцем; г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг
повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство
іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;
2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману,
свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї
держави не є військовим обов 'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Положення пунктів 1, 3 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього
громадянин України стане особою без громадянства. Відповідно, у даному випадку такі
положення також не будуть поширюватися.
3 огляду на це, громадянин України не може бути позбавлений громадянства.
Задача 115
Сьогодні законодавство України справді не передбачає для наших громадян паспортом ще якоїсь
країни.
Статтею 2 Закону України "Про громадянство України" передбачено: "Якщо громадянин України
набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною
він визнається лише громадянином України.
Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином України".
Проте не слід це розцінювати як заборону подвійного громадянства, оскільки втрата громадянства
України відбувається не автоматично з набуттям громадянства іншої держави, а виключно з дня
видачі Указу Президента України про припинення громадянства щодо певної особи. Навіть якщо
громадянин України набув громадянство іншої держави або держав, то не позбавляється при
цьому українського громадянства і в правових відносинах з Україною надалі визнається лише
громадянином України.
Таким чином, твердження про заборону подвійного громадянства в Україні є помилковим.
Враховуючи вищевикладене, не можна вважати що А. є іноземцем та не може перебувати на
посаді в органах публічної влади.
Щодо зайняття іноземцями посад державної служби:
Стаття 19 «Про Державну службу» чітко зазначає: на державну службу не може вступити особа,
яка має громадянство іншої держави.
Емігрантка з України Люба Шипович працювала у провідній IT-компанії в Нью-Йорку. Щойно
почався Майдан, вона однією з перших почала активно допомагати Україні, очоливши організацію
«Разом». А коли їй запропонували працювати безпосередньо в Україні, Люба довго не
роздумувала. «Це було миттєве рішення. Я не замислювалася, яку роботу залишаю. Я просто
думала, що потрібно поїхати в Україну, бо в той момент мені здавалося, що я потрібна, я можу
принести користь Україні. Я глянула на свій банківський рахунок: ОК, на рік є певна фінансова
подушка. Я можу цей рік пожити в Україні». В Україні вона спочатку працювала радником в
Одеській обласній адміністрації, а цього березня очолила Агентство з питань інвестицій та
розвитку Одеської області. Після того, як 1-го травня у дію вступив новий Закон про державну
службу, депутат Дмитро Голубов порушив питання її подальшого перебування на посаді, оскільки
вона має американський паспорт. Причому роблячи це, він розмістив на Фейсбук фотографії
сторінок її американсыкого паспорта. Люба Шипович вважає його претензії безпідставними. «По-
перше, дуже дивно, що, будучи народним депутатом, він не знає про неможливість зворотної дії
закону. А по-друге, для того, щоб подати це звернення, депутат використав мої персональні дані,
які, я підозрюю, він отримав з аеропорту. Отже депутат пішов на порушення, як отримавши ці дані,
так i опублікувавши їх. Тут виникає питання і про етичність депутата, а також про дотримання
законодавства».
До того ж, додає мешканка Філадельфії, український правник та позаштатний радник Micії України
при ООН Грина Мазур, Люба Шипович має право займати цю посаду ще і тому, що вона ніколи не
відмовлялася від українського громадянства. «Вона є громадянкою України, оскільки відповідно
до чинного законодавства України, ніхто не може бути позбавлений громадянства України, —
пояснює Мазур. — В Україні не заборонено, але і не дозволено подвійне громадянство.
Закон України про громадянство говорить, що у випадку набуття громадянином України
громадянства іншої держави, у правовідносинах з Україною він залишається громадянином
України. Ніхто не може бути позбавлений громадянства України тільки через той факт, шо він
набув громадянство іншої держави.
Громадянин України, який приїхав в іншу країну, набув її громадянства, для України ця людина
залишається громадянином України. Він може приймати участь у виборах, має право на ті самі
пільги та права, як всі інші громадяни України. Завдяки тому факту, що законодавчо не
врегульовано питання, наприклад, автоматичного позбавлення громадянства України при набутті
іншого, тим самим Україна де-факто визнає, що існує подвійне громадянство в Україні».
«Голос Америки» звернувся до депутата Дмитра Голубова за роз'ясненням, але відповіді поки що
не отримав. У той же час Люба, каже, що задоволена тим фактом, що її ситуація допомогла
привернути увагу до обмежень, що містяться в новому законодавстві.
«Навіть якщо в мене все добре, цей закон заважає нам залучати нових фахівців. З одного боку, ми
звертаємося до закордонних українців, кличемо їх приїхати допомогти розбудовувати Україну, а з
іншого — приймаємо закон, який забороняє їм бути на держслужбі», — говорить вона. Депутати
забороняють держслужбовцям мати паспорт іншої держави, але самі цим правилом нехтують —
обурюється Трина Мазур: «Народна рада прийняла це обмеження відносно представників
державної виконавчої влади, державних службовців, хоча до себе ж такі самі вимоги вони не
ставлять».
Один з авторів законопроекту про Державну службу Ірина Суслова каже: хоча іноземці в уряді
працювати не можуть, їх радо кличуть бути радниками: «є радники, які допомагають напрацювати
та впровадити економічний блок реформ, допомагають розробляти відповідні зміни, щоб Україна
рухалася, це є радники, а виконавці — українці».
Колишній міністр економічного розвитку і торгівлі України Павло Шеремета теж колись працював
радником в іноземному уряді — в Малайзії. Робота, говорить, цікава, але у радників — що в
Україні, що в Малайзії — проблема єдина: до них не завжди дослухаються. «В Україні до
іноземних консультантів також прислухаються дуже ретельно і дуже прискіпливо, особливо перед
та задля отримання траншу Міжнародного валютного фонду. Після цього, я думаю, що така
гострота уваги різко падає. З мого досвіду», — каже він.
Прийняття нової редакції Закону про державну службу та відсутність в уряді Гройсмана іноземців
він пояснює опором бюрократичної системи. «Технократи були достатньо ефективні в уряді. Вони
достатньо ефективно ламали, вони ше не повністю зламали цей опір, але вони ламали його
достатньо ефективно. У нас в футболі конкуренція. У нас в інших видах спорту конкуренція. У нас
повинна бути конкуренція в державних органах також. Наша державна служба застигла. Вона
категорично неефективна, вона в тому числі привела до тієї ситуації, яку ми маємо з ВВП на душу
населення, який є абсолютною аномалією в Європі. Ніде фактично такого немає. I очевидно, що
вона себе намагається зберегти, оточити себе парканами з колючим дротом, щоб тільки далі
панувати і отримувати від цього зиски—будь-які, політичні, економічні», — вважає Шеремета.
Утім, існує ймовірність, що норму про заборону іноземцям працювати в уряді таки усунуть. Вже
після того, як закон вступив в дію, до нього назбиралося чимало претензій. «Саме зараз на базі
профільного комітету буде створено робочу групу, яка буде займатися розробкою змін і
напрацюванням одного спільного ще одного великого законопроекту, який буде вносити зміни в
Закон про державну службу, в тому числі там буде передбачено іншу процедуру по особам, які не
мають українського громадянства, для того, шоб претендувати на керівні посади в органах
державної влади в Україні», пояснила депутат від «Самопомочі» Ірина Суслова.
Які саме будуть ці зміни — наразі не відомо. Але українська діаспора у США сподівається, що вони
дадуть змогу активніше залучати таланти українців із паспортами інших держав, а також—
іноземців.
Задача 116
Аналіз чинної нормативно-правової бази свідчить про наявність значних прогалин у законодавстві
стосовно врегулювання проблематики подвійного громадянства в Україні.
Для більш глибокого розуміння суті явища, дамо визначення поняттям «громадянство»,
«громадянин України» та «подвійне (множинне) громадянство».
Згідно із Законом України «Про громадянство» громадянство України — правовий зв'язок між
фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у іїх взаємних правах та обов'язках. Відтак,
громадянин України — особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому
законами України та міжнародними договорами України. Множинне (подвійне) громадянство
(біпатризм, поліпатрізм) — це правове становище фізичної особи, яка одночасно перебуває у
громадянстві двох чи білыше країн.
У Законі України «Про громадянство України», прийнятому у 2001 році, визначено, що
законодавство України про громадянство грунтується, відповідно до статті 4 Конституції України,
на принципі «єдиного громадянства».
В той же час визначення біпатризму або множинного громадянства не наводиться, а згідно зі
статтею 2 відсутній принцип недопустимості набуття громадянином України громадянства іншої
держави. Натомість запобігання явищу безгромадянства серед основних принципів державної
політики у законі закріплено.
Закон України «Про громадянство» чітко визначає умови, дотримання яких є необхідним для
набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства. Відтак, відповідно до
статті 9 «іноземець, який претендує на отримання українського громадянства, має подати
декларацію про відмову від іноземного громадянства та протягом двох років подати
підтверджуючі документи про вихід із громадянства від уповноваженого органу відповідної
держави».
Що стосується громадян, власне, України, то процес підтвердження отримання іноземного
громадянства практично не визначений. Стаття 19 зазначеного закону визначає підстави для
втрати громадянства України, а саме:
такого набуття він досяг повноліття;
2) набуття особою громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих
відомостей або фальшивих документів;
держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Датою припинення громадянства України законодавець визначає дату видання відповідного указу
Президента України.
Отже, добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли
громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи
клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним
законодавством держави, громадянство якої він набуває. Проте цю обставину можна розцінювати
лише як невизнання явища подвійного громадянства, але не як його заборону.
Як бачимо, механізм виявлення та фіксації фактів добровільного набуття громадянами України
громадянства іншої держави не вироблений. Аналізуючи зазначений закон, можна дійти висновку,
що для позбавлення особи громадянства, остання повинна самостійно про це повідомити та
надати відповідні документи.
Також не врегульоване питання несення відповідальності за умисне приховування факту набуття
подвійного громадянства. Відповідно, довести факт наявності подвійного громадянства практично
неможливо, а багато країн, до прикладу Ізраїль, Румунія, Угорщина, не дають довідок про
подвійне громадянство.
Серед основних реальних та потенційних загроз державній безпеці, які виникають із набуттям
громадянами України громадянства іншої держави, можна виокремити наступні:
1. Витік наукового потенціалу: студенти, науковці, викладачі.
2. Створення передумов до витоку відомостей з обмеженим доступом (секретоносії, які мають
подвійне громадянство).
3. Формування позицій впливу в інтересах іноземної держави шляхом надання громадянства своеї
держави державним службовцям місцевого та регіонального рівнів.
Варто зауважити, що саме секретоносії, а особливо державні службовці, які мають допуск та
доступ до відомостей, що становлять державну таємницю, знаходяться в групі ризику. Адже
наявність у них подвійного громадянства створює реальні передумови до витоку таємної
інформації і відповідно до заподіяння серйозної, часто непоправної, шкоди національній безпеці.
Так, 12 жовтня 2016 року Управлінням СБ України в Чернівецькій області, у взаємодії з
Чернівецькою митницею ДФС України, встановлено факт перетину державного кордону головним
спеціалістом з питань взаємодії з правоохоронними органами, оборонної, мобілізаційної роботи
та протидії корупції апарату Хотинської РДА Дорофеєм Bіталієм Михайловичем, державним
службовцем 8-го рангу. Зокрема, зазначена особа під час перетину українсько-румунського
кордону на автомобілі з іноземною реєстрацією пред'явила прикордонному наряду ДПС України
на МАПП «Порубне» паспорт громадянина Румунії для виїзду за кордон No 052072882, чим
порушила ст. 84 Закону України «Про державну службу» (набув чинності 01.05.2016), відповідно
до якої набуття громадянства іншої держави є підставою для припинення державної служби]. У
зв'язку з цим його було звільнено з посади. Поряд із цим працівниками Чернівецької митниці ДФС
стосовно державного службовця складено протокол про порушення митних правил за ознаками
правопорушення, передбаченого ст. 485 Митного кодексу України щодо вчинення дії, спрямованої
на ухилення від сплати митних платежів у сумі 1 746 357,3 грн.
Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що подвійне громадянство для України носить
передусім негативний характер та створює ряд суттєвих загроз для національної безпеки держави.
На мою думку, зазначену проблему можна розв'язати тільки або визнавши це явище, прийнявши
при цьому єдиний міжнародний акт, який би детально регламентував кожен аспект проблеми,
або повністю ліквідувавши його, шляхом застосування обов'язкової оптації одного з громадянств і
встановлення норм, які б запобігали в майбутньому можливостям виникнення випадків
множинного громадянства. В Україні на даний час відсутня будь-яка відповідальність (ні
кримінальна, ні адміністративна) за набуття громадянства іншої держави та за неповідомлення
про це відповідні органи державної влади. На даний час в Україні відсутній механізм запобігання
випадків біпатризму.
Задача 117
Яким чином має бути вирішене питання про подальше перебування М. у громадянстві України?
Громадян України не може бути позбавлений громадянства України. Відповідно до ЗУ «Про
громадянство»: Стаття 17. Підстави припинення громадянства України Громадянство України
припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства
України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Стаття 19. Підстави для втрати громадянства України Підставами для втрати громадянства України
є:
такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави
вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави
повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку,
встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:
а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої
держави чи держав;
б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок
усиновлення ії іноземцями;
в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з
іноземцем;
г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства
внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий
громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої
держави;
2) набуття особою громадянства України на підставі статті 9 цього Закону внаслідок обману,
свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;
держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Положення пунктів 1, 3 частини першої цієї статті не застосовуються, якщо внаслідок цього
громадянин України стане особою без громадянства.
Відповідно, у даному випадку такі положення також не будуть поширюватися.
З огляду на це, громадянин України не може бути позбавлений громадянства.
Чи поширюється на М. встановлений статтею 61 Конституції України принцип, шо ніхто не
може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме
правопорушення?
Якби в Україні встановлювався такий вид відповідальності як позбавлення громадянства, тоді у
такому випадку, можливо було б говорити про подвійну відповідальність. Однак, наразі можливе
лише притягти його як громадянина України до кримінальної відповідальності за участь у
збройному конфлікті на стороні незаконних збройних формувань.
Задача 118
Що таке оптація як форма набуття громадянства?
Оптація — це вид натуралізації, при якому особа, котра проживає на території, що переходить до
іншої держави, може вибрати або залишитися на певній території і набути нового громадянства чи
переїхати на іншу територію своєї держави, зберігши попередне громадянство. Як приклад оптації
можна назвати обмін територією між СРСР та Польщею («операція Bісла») на підставі угоди,
укладеної 6 липня 1945 р.4, а також між СРСР та Чехословацькою Республікою відповідно до угоди
від 29 червня 1945 р. Так, ст. 2 Протоколу до останнього договору передбачала, що громадяни
Чехословацької Республіки, які проживають у прикордонній зоні, у разі переїзду в СРСР набувають
його громадянства.
Чи мала місце оптація за вищезазначених обставин?
На мою думку, оптація передбачає за собою наявність законних підстав. Оскільки у даному
випадку фактично відбулося захоплення території, окупація, то таку ситуація яка склалася не
можна вважати оптацією.
Зробіть конститушійно-правовий аналіз статусу осіб, що проживають на тимчасово
окупованих територіях України, та тих осіб, що вимушено переселилися на контрольовані
Україною частини території України.
Bідповідно до ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян тa правовий режим на тимчасово
окупованій території Украйни»:
Стаття 5. Захист прав і свобод людини і громадянина, культурної спадщини на тимчасово
окупованій території
1. Україна вживає всіх необхідних заходів шщодо гарантування прав і свобод людини і
громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім
громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.
2. Україна зобов'язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні,
інформаційні, культурні та інші зв'язки з громадянами України, які проживають на тимчасово
окупованій території.
3. Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод
людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як
на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
4. Примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово
окупованій території, громадянства Російської Федерації не визнається Україною та не є підставою
для втрати громадянства України.
5. Кабінет Міністрів України здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і свобод
людини і громадянина на тимчасово окупованій території, за результатами якого оприлюднює та
надає відповідну інформацію міжнародним організаціям у сфері захисту прав і свобод людини і
громадянина та вживає необхідних заходів. Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини здійснює згідно із законом парламентський контроль за дотриманням конституційних
прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території.
6. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації
державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям
та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на
державу, що здійснює окупацію.
Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та
моральної шкоди Російською Федерацією.
7. Відповідальність за охорону культурної спадщини на тимчасово окупованій території
покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію, відповідно до норм і
принципів міжнародного права.
Стаття 6. Забезпечення права громадян, які проживають на тимчасово окупованій території, на
отримання документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її
спеціальний статус
2. Оформлення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її
спеціальний статус, громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території, здійснює
центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та
еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації
фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, у порядку,
передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 7. Забезпечення реалізації прав осіб, які проживають на тимчасово окупованій території, на
зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування,
соціальні послуги, освіту
1. Для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реалізація прав на
зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання
соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Стаття 8. Захист виборчих прав громадян України на тимчасово окупованій території
1. Під час проведення виборів Президента України, народних депутатів України, всеукраїнського
референдуму голосування громадян України на тимчасово окупованій території не організовується
і не проводиться.
2. Громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території, створюються умови
для вільного волевиявлення під час виборів Президента України, народних депутатів України та
всеукраїнського референдуму на іншій теритоpії України.
3. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, мають право
реалізувати своє право голосу на таких виборах або всеукраїнському референдумі шляхом зміни
місця голосування без зміни виборчої адреси згідно з частиною третьою статті 7 Закону України
"Про Державний ресстр виборців". Відповідно до ЗУ «Про забезпечення правi свобод внутрішньо
переміщених осіб» Стаття2. Гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб
1. Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України,
міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо
запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та
дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного
повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем
проживання в Україні.
Стаття 6. Забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб на отримання документів, що
посвідчують особу та підтверджують громадянство України, або документів, що посвідчують особу
та підтверджують ї спеціальний статус
1.Оформлення документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, або
документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, здійснює центральний
орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), за
місцем проживання внутрішньо переміщеної особи.
Стаття 7. Забезпечення реалізації прав зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб на зайнятість,
пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги,
освіту
1. Для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне
забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у
зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних
послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Перереєстрація безробітних, яких у
подальшому було зареестровано як внутрішньо переміщені особи, здійснюється державною
службою зайнятості за місцем перебування фактичного проживання особи у порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України.
2. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із
соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним
особам.
Стаття 8. Забезпечення виборчих прав внутрішньо переміщених осіб
1.Внутрішньо переміщена особа реалізує своє право голосу на виборах Президента України,
народних депутатів України, місцевих виборах та референдумах у порядку, встановленому
законом.
Стаття 9. Інші права внутрішньо переміщеної особи та її обов'язки
1. Внутрішньо переміщена особа має право на: єдність родини; сприяння органами державної
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та суб'єктами приватного права у пошуку
та возз' єднанні членів сімей, які втратили зв'язок внаслідок внутрішнього переміщення;
інформацію про долю та місцезнаходження зниклих членів сім 'і та близьких родичів; безпечні
умови життя і здоров'я; достовірну інформацію про наявність загрози для життя та здоров'я на
території її покинутого місця проживання, а також місця її тимчасового поселення, стану
інфраструктури, довкілля, забезпечення її прав і свобод; створення належних умов для її
постійного чи тимчасового проживання; оплату вартості комунальних послуг, електричної та
теплової енергії, природного газу в місцях компактного поселення внутрішньо переміщених осіб
(містечках із збірних модулів, гуртожитках, оздоровчих таборах, будинках відпочинку, санаторіях,
пансіонатах, готелях тощо) за відповідними тарифами, встановленими на такі послуги та товари
для населення;
забезпечення органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та
суб'єктами приватного права можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати
особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік
внутрішньо переміщеної особи; для багатодітних сімей, осіб з інвалідністю, осіб похилого віку цей
термін може бути продовжено; сприяння у переміщенні її рухомого майна; сприяння у поверненні
на попереднє місце проживання; забезпечення лікарськими засобами у випадках та порядку,
визначених законодавством; надання необхідної медичної допомоги в державних та комунальних
закладах охорони здоров'я; влаштування дітей у дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади;
отримання соціальних та адміністративних послуг за місцем перебування; проведення державної
реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх
поновлення та анулювання за місцем перебування; безкоштовний проїзд для добровільного
повернення до свого покинутого постійного місця проживання у всіх видах громадського
транспортуу разі зникнення обставин, що спричинили таке переміщення; отримання гуманітарної
та благодійної допомоги; інші права, визначені Конституцією та законами України.
Тобто, фактично Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати особам з таких територій
належні їм соціальні, політичні, економічні права.
Задача 119
Як Ви вважаєте, чи дотримана процедура примусового видворення нелегальних мігрантів за межі
України?
Ні, процедура недотримана виходячи з наступного.
Відповідно до Наказу СБУ «Про затвердження Інструкції про примусове повернення і примусове
видворення з України іноземців та осіб без громадянства»
4. Іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі
рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове
повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів
постанови адміністративного суду про примусове видворення.
7. Підставами для подання позову про примусове видворення іноземців є: невиконання
іноземцем в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення;
наявність обгрунтованих підстав вважати, що іноземець ухилятиметься від виконання рішення про
примусове повернення, крім випадків затримання іноземця за незаконне перетинання
державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та його
передачі прикордонним органам суміжної держави;
якщо іноземці, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, не мають законних
підстав для перебування на території України та якщо між Україною і країною громадянської
належності чи країною попереднього постійного проживання таких осіб відсутній договір про
реадмісію;
якщо іноземець, стосовно якого прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не
виїхав з України протягом місяця з дня отримання копії такого рішення, за винятком випадків, коли
особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду,- до набрання рішенням
суду законної сили.
У рамках процедури примусового видворення органи ДМС, органи охорони державного кордону,
органи СБУ:
готують та подають до місцевого загального суду як адміністративного суду (далі -
адміністративний суд) обгрунтовану позовну заяву;
беруть участь у судовому розгляді;
забезпечують участь у судовому розгляді іноземців, які затримані;
ознайомлюють іноземця з судовим рішенням про його примусове видворення та порядком
оскарження цього рішення (якщо це рішення не було вручене іноземцю одразу після його
оголошення);
забезпечують фактичне виконання рішення суду про примусове видворення іноземця або іншого
рішення суду, прийнятого з метою забезпечення примусового видворення.
Позовні заяви подаються до адміністративного суду за місцезнаходженням органів ДМС, органу
охорони державного кордону, органу СБУ або за місцезнаходженням ПТП.
8. Bідповідно до статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» забороняється примусово повертати і примусово видворяти іноземців до країн, де:
Їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності,
громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або через політичні
переконання;
їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує
гідність, поводження чи покарання;
їх життю або здоров' ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного
насильства в ситуаціях міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту, або систематичного
порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного
лікування чи догляду, який забезпечує життя;
їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені
випадки.
Примусове повернення не застосовується до іноземців, які не досягли 18-річного віку, та
іноземців, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують
додаткового або тимчасового захисту». Забороняється колективне примусове видворення
іноземців.
Чи були підстави для подання апеляційної скарги?
Звичайно, оскільки співробітниками СБУ допущено низку порушень, зокрема, не прийнято
рішення про примусове повернення, не враховано той факт що колективне видворення взагалі
заборонено, що заборонено видворяти оcіб на територію де відбувається збройний конфлікт. Така
кількість порушень взагалі є неприпустимою. Вважаю. Що є всі підстави для задоволення
апеляційної скарги. Які існують стандарти Європейського Суду з прав людини Щодо
колективного видворення іноземців?
Стаття 4 Протоколу No 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який
гарантує деякі права i свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї -
Частина 2 статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
2. Забороняється колективне примусове видворення іноземців та oсіб без громадянства. Абзац 8
пункту 26 постанови Пленуму Вищого адміністративного аудуУкраїни «Про судову практику
розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового
захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства
з України та спорів, пов 'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від
25.06.2009 No11
Також забороняється колективне примусове видворення іноземців та оcіб без громадянства.
Настанови Ради Європи щодо примусового повернення Керівний принцип
3. заборона колективного вислання Рішення щодо примусового повернення видається тільки на
підставі розумного і об'єктивного розгляду конкретної справи кожної окремої особи, і повинні
братися до уваги обставини, характерні для кожного конкретного випадку. Колективне вислання
іноземців заборонено. Стаття 4 Протоколу No 4 до Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод, який гарантує деякі права i свободи, не передбачені в Конвенції та у
Першому протоколі до неї, Стаття 4. заборона колективного вислання іноземців Колективне
вислання іноземців заборонено.
Рішення Єврпоейського суду з прав людини у справі «Чонка проти Бельгії» (Сonka v. Belgium) 59.
Суд повертається до своєї практики, відповідно до якої колективне вислання, у сенсі статті 4
Протоколу No 4 слід тлумачити як будь-який захід, що примушує групу іноземців покинути межі
країни, за винятком випадку, коли такий захід вжито на підставі розумного і об'єктивного вивчення
конкретної справи кожного окремого іноземця у групі (див. згадану вище справу Андрика). Проте
це не означає, що у разі задоволення останньої умови обставини виконання рішення про вислання
не відіграють жодної ролі при визначенні того, чи було додержано положення статті 4 Протоколу
No 4.
Задача 120
Дайте конститупійно-правовий аналіз даної ситуації. Яке рішення має ухвалити суд?
Право громадян на свободу мирних зібрань в Україні гарантується та захищене державою.
Реалізація права на мирні зібрання в Україні регулюється актами національного та міжнародного
законодавства. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року
(ратифікована Законом України від 17.07.1997 No 475/97-ВP) гарантує кожній особі, серед інших
прав і свобод,право на свободу зібрань та об'єднання.
Відповідно до статті 11 Конвенції кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу
об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для
захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або
громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи
моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого Указом
Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.1973 No 2148-VIII, також визнається право на
мирні збори. Згідно з положеннями вказаної статті користування цим правом не підлягає ніяким
обмеженням, кpім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку,
охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших oсіб.
У статті 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає
перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов'язком держави.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах iї
поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади
здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів
України.
Згідно зі статтею 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах,
відповідно до яких ніхто не може бути примушений роботи те, що не передбачено
законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Статтею 39 Конституції України встановлено повідомний (не дозвільний) порядок проведення
зборів, походів, мітингів і демонстрацій: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і
проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про i проведення яких завчасно сповіщаються
органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Обмеження щодо реалізації
цього права може встановлюватися судом лише в інтересах національної безпеки та громадського
порядку- з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або
захисту прав і свобод інших людей.
Конституційний суд України в рішенні від 19.04.2001 No 4- рп/2001 визначив, що громадяни мають
сповістити органи влади про проведення заходів заздалегідь, тобто в прийнятні строки, що
передують даті іх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене ст. 39 Конституції
право громадян, а мають служити його гарантією й водночас надавати можливість відповідним
органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо
безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій,
забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. Визначення конкретних строків
завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця,
часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.
Відповідна правова позиція підтверджується рішеннями Європейського суду з прав людини
(Шмушкович проти України (заява 3276/10, pішення від 14.02.2014), Веніамін Тимошенко та інші
проти України (заява 48408/12, pішення 02.01.2015), а також судовою практикою національних
судів.
Відповідно до ст. 26 КУ: Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на
законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України. Отже, суд повинен надати об'єктивну оцінку тим підставам, з
яких було заборонено проводити зібрання, а також рішення суду не може грунтуватися на тому,
що в іноземців відсутне право на мирні зібрання.
Задача 121
Що таке реадмісія?
передавання з території запитуючої договірної держави та приймання на територію запитуваної
договірної держави громадян договірних держав, громадян третіх країн або оcіб без громадянства
на підставах та в порядку, визначених міжнародними угодами про реадмісію та Інструкціею про
порядок реалізації компетентними та уповноваженими органами України міжнародних угод про
реадмісію осіб.
До якої країни — Республіка Туреччина чи Лівія - будуть видворені затримані співробітниками
СБУ нелегальні іммігранти?
Процедури реадмісії
1. Рішення про реадмісію громадян договірних держав, громадян третіх країн та осіб без
громадянства, які перебувають на території запитуючої договірної держави з порушенням
законодавства цієї держави щодо прибуття, перебування або проживання іноземців та оcіб без
громадянства, приймається в разі наявності підстав для реадмісії, передбачених для зазначених
категоpій осіб міжнародними угодами про реадмісію таких держав.
2. Передавання Україною іноземців та осіб без громадянства іншій договірній державі, а також
приймання від іншої договірної держави громадян України, іноземців та осіб без громадянства
здійснюються відповідно до міжнародних угод України про реадмісію за стандартною або
прискореною процедурою.
3. Прискорена процедура реадмісії застосовується до громадян договірних держав, громадян
третіх держав та осіб без громадянства, затриманих у межах контрольованого прикордонного
району запитуючої договірної держави (морські порти та міжнародні аеропорти включно)
упродовж 48 годин з моменту незаконного перетинання державного кордону безпосередньо з
території запитуваної договірної держави.
4. Стандартна процедура реадміcії застосовується до громадян договірних держав, громадян
третіх держав та осіб без громадянства, виявлених (затриманих) на території запитуючої
договірної держави за порушення законодавства цієї держави щодо порядку прибуття,
перебування або проживання на її території, про що стало відомо компетентним (уповноваженим)
органам запитуючої договірної держави у визначений міжнародною угодою про реадмісію строк,
що перевишщує необхідний для реадмісії за прискореною процедурою.
5. За стандартною процедурою передавання та приймання oсіб, які підлягають реадмісії,
здійснюються територіальними органами та територіальними підрозділами ДМС на підставі
результатів: розгляду центральним компетентним органом запитів про реадмісію за стандартною
процедурою щодо громадян України, іноземців та осіб без громадянства, надісланих Україні
договірними державами; погодження договірними державами запитів про реадмісію за
стандартною процедурою, надісланих Україною щодо іноземців та осіб без громадянства;
погодження транзитними договірними державами запитів про транзитне перевезення, надісланих
Україною щодо іноземців або осіб без громадянства в разі необхідності здійснення транзитного
перевезення їх територією до договірної держави, що є державою призначення; виявлення
(затримання) компетентними, уповноваженими або іншими органами державної влади України
іноземців або oсіб без громадянства, які підлягають реадмісії за стандартною процедурою;
розгляду запитів про транзитне перевезення наземними видами транспорту іноземців або осіб без
громадянства, що надійшли від договірної держави.
6. За прискореною процедурою реадмісія оcіб здійснюється органами охорони державного
кордону за рішенням начальника органу охорони державного кордону чи особи, яка виконує його
обов'язки, прийнятим за результатами: розгляду запиту про реадмісію за прискореною
процедурою щодо громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що надійшли від
договірних держав; розгляду запитів про транзитне перевезення повітряними та морськими
видами транспорту іноземців та осіб без громадянства, що надійшли від договірних держав;
погодження договірними державами запитів про реадмісію за прискореною процедурою
іноземців та осіб без громадянства на їх територію; погодження Україною запитів договірних
держав про реадмісію за прискореною процедурою громадян України, іноземців та оcіб без
громадянства на територію України.
7. Безпосередне сприяння (за умови проведення взаємних консультацій) у здійсненні транзитного
перевезення іноземців та осіб без громадянства територією України за відповідним запитом
договірної держави здійснюється: територіальними органами та територіальними підрозділами
ДМС - у разі транзитного перевезення наземними видами транспорту; органами охорони
державного кордону - У разі транзитного перевезення повітряним та морським видами
транспорту.
8. У разі встановлення після здійснення реадмісії фактів невиконання запитуваною договірною
державою вимог, що висуваються міжнародною угодою про реадмісію, компетентний орган
України застосовує процедурні положення цих угод щодо помилкової реадмісії.
9. Приймання та передавання Україною в порядку помилкової реадмісії осіб, переданих
(прийнятих) за стандартною або прискореною процедурою, здійснюються уповноваженими
органами України, відповідальними за виконання рішень про реадмісію осіб за стандартною або
прискореною процедурою, відповідно до пунктів 5 та 6 цього розділу в межах строків, визначених
міжнародними угодами про реадмісію.
10. Після надання або отримання згоди на реадмісію компетентний (за стандартною процедурою)
чи уповноважений (за прискореною процедурою) орган України завчасно погоджують з
відповідними компетентними (уповноваженими) органами договірної держави дату, час та місце
передавання особи, можливе її транспортування в супроводі та іншу інформацію, пов'язану з
передаванням особи.
11. За клопотанням компетентного (уповноваженого) органу запитуючої договірної держави строк
передавання особи може бути продовжено на час, необхідний для усунення юридичних або
практичних перешкод для передавання. Оскільки у даному випадку, коли є угода про реадмісію з
Туреччиною, де Україна- запитуюча сторона, Туреччина — запитувана сторона, то ці нелегальні
мігранти мають бути направлені до Туреччини.
Задача 122
Проаналізуйте ситуацію, шо склалася. 3'ясуйте, чи є правові підстави для оскарження рішення
про заборону в'їзду іноземцю в Україну.
Відповідно до ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»:
Стаття 13. Підстави для заборони в'ізду іноземців та осіб без громадянства в Україну
1. Bізд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або
боротьби з організованою злочинністю;
якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та
інших осіб, які проживають в Україні;
якщо при клопотанні про в'ізд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві
відомості або підроблені документи;
якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають
установленому зразку або належать іншій особі;
якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила
перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не
виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону,
митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без
громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати
адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою,
фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому
числі після закінчення терміну заборони подальшого в ізду в Україну; якщо така особа з
порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в'їзд на тимчасово
окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них
або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в'їзду-виїзду;
2. За наявності підстав, зазначених в абзацах другому, сьомому і восьмому частини першої цієї
статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних oсіб, яким
згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право
виїзду з України.
3. Pішення про заборону в'їзду в Україну строком на трироки приймається центральним органом
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому
числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реестрації фізичних осіб, біженців
та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом
охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України. У
разі невиконання рішення про заборону в 'ізду в Україну земцям та без громадянства
забороняється подальший в'їзд в Україну на десять років, що додається до частини строку
заборони в'їзду в Україну, який не сплив до моменту прийняття повторного pішення про заборону
в 'ізду в Україну.
Отже, у даному випадку підстава для заборони в 'ізду в Україні була, однак строк, на який йому
було заборонено, не відповідає законодавству. Визначте порядок оскарження рішення про
заборону іноземцю в'ізду в Україну та орган, до якого слід подати відповідну скаргу.
Чіткого порядку щодо оскарження такого рішення наразі не існує.
Однак, відповідно до ст. 55 КУ : Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб. Як показує практика, за часів війни між Україною та РФ дуже багато відомих людей, зокрема,
артистів, попали під таку санкцію як заборона в 'ізду в Україну, і деякі з них зверталися до суду з
метою оскарження такого рішення. Тобто, таке рішення можливо оскаржити лише так, у судовому
порядку.
Задача 123
Відповідно до КУ:
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею,
яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного
здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду
трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці
забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова)
служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду
або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах
забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Стаття 24. Громадяни
мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця
проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні
на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов'язки, як і громадяни України, -за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України.
Ця гарантія також стосується і права на трудову діяльність іноземців та oсіб без громадянства.
Так, Кодексом законів про працю України передбачено, зокрема, що трудові відносини іноземних
громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються
законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та
міжнародними договорами України.
Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що
іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано
статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і oрганізаціях або
займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян
України.
Слід зазначити, що документом, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на
постійне проживання в Україні є посвідка на постійне проживання, а документом, що підтверджує
надання особі статусу біженця—є посвідчення біженця.
Отже як вбачається, на іноземних громадян поширюються всі права і обов'язки передбачені
законодавством про працю України, якщо міжнародними договорами не передбачено інше.
При цьому слід зазначити, зо Законом України "Про зайнятість населення" визначені особливості
прийому на роботу іноземців та осіб без громадянства.
Так, статтею 8 цього Закону передбачено, що роботодавці мають право на використання праці
іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого
роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання праці іноземців та осіб без
громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Слід зазначити, що Порядок видачі,
продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без
громадянства затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 2009 р. N 322.
Цей Порядок визначає процедуру видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на
використання праці іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземець).
Оформлення документів, необхідних для отримання дозволу на використання праці іноземців
здійснює роботодавець, який запрошує на роботу іноземця.
Дозвіл на використання праці іноземця видається центром зайнятості Автономної республіки
Крим, областей, міст Києва та Севастополя за місцем реєстрації роботодавця як платника
страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України
на випадок безробіття за умови відсутності в країні (регіоні) працівників, спроможних виконувати
відповідні роботи, або наявності достатніх обгрунтувань доцільності використання праці іноземця.
Цей дозвіл надає право роботодавцю тимчасово використовувати працю конкретного іноземця на
конкретному робочому місці або певній посаді. Також слід пам'ятати, що дозвіл на використання
праці іноземця буде анульовано у разі: дострокового розірвання з роботодавцем трудового
договору (контракту);
установлення факту підробки документів чи надання роботодавцем неправдивих відомостей у
документах, на підставі яких видано дозвіл (продовжено строк його дії);
скорочення строку тимчасового перебування іноземця в Україні в установленому законодавством
порядку або його видворення за межі України;
встановлення факту використання праці іноземця на інших умовах, ніж ті, що зазначені у дозволі
на використання праці іноземця, або іншим роботодавцем.
Про анулювання дозволу на використання праці іноземця центр зайнятості протягом рьох робочих
днів повідомляє органи міграційної служби та державної прикордонної служби з використанням
міжвідомчої інтегрованої інформаційно-телекомунікаційної системи або за відсутності можливості
використання зазначеної системи надсилає ім письмове повідомлення. Отже, як вбачається з
законодавства, для анулювання дозволу необхідна підстава встановлена законом, проте, у даному
такої підстави не було. Виходячи с цього, центр зайнятості незаконно анулював дозвіл наданий
ТОВ.
До того ж, він не мав права зобов'язувати ТОВ найняти на роботу громадянина України замість
іноземця.
Таким чином, вважаю дії Центру зайнятості незаконними.
Задача 124
1.Дайте загальну характеристику праву на життя.
2. Які iснують проблеми законодавчого закріплення штучного переривання вагітності,
евтаназії, клонування як внаціональному законодавстві, так і на міжнародному рівні.
1. Право на життя є первинним, невід'ємним правом кожної людини. Право на життя —
закріплена нормами міжнародно-правових актів і внутрішнього законодавства можливість
певної поведінки людини, спрямованої на забезпечення недоторканості свого житла з боку
інших осіб та свободи розпорядження ним. Право на життя є найважливішим і найцінніши з-
поміж особистих прав і свобод людини. Універсальність цього права і його природний характер
підкреслюється міжнародно-правовими актами про права людини, які визнані всіма
цивілізованими державами світу.
Так, в ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948р. передбачено, що «кожна людина має право
на життя, на свободу і особисту недоторканість». Тобто дане положення розглядається не
лише як право на примітивне біологічне існування, але й у першу чергу як право на гідне
існування людини.
До основних прав і свобод, закріплених у Конституції України, належить невід'ємне право на
життя (ст.27) — означає, що кожна людина має право на «невід'ємне право на життя». Ніхто
не може бути свавільно позбавлений життя, складовою частиною цього права є право
кожного захищати своє життя, здоров'я, життя та здоров'я інших людей від протиправних
посягань. «Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією України є
положенням, згідно з яким це є право невід'ємним (ч.1 ст.27), невідчужуваним та непорушним
(ст.21). Право на життя належить людині від народження і захищається державою.
Позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертельної кари як виду
покарань, навіть у межах положень, визначається законом, є скасуванням невід'ємного права
на життя, що не відповідає Конституції України» [Рішення КСУ від 29 грудня 1999р. Ne11-рп/99
Справа про смертну кару)]. Україна на вимогу Ради Європи відмовилася від смертної кари як
вищої міри покарання. ВРУ прийняла це у 2001р. Кримінальний кодекс України, який скасував
смертну кару. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне
ув'язнення.
2. Згідно з Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 р.: «...кожна дитина має
невід'ємне право на життя» (п.1 ст. 6). За українським законодавством ненароджена істота
не розглядається як людина, хоча в окремих випадках, встановлених законом, охороняються
інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ст. 25 Цивільного Кодексу України). У такому
випадку виникає питання моменту визначення права на життя — з моменту народження чи з
моменту зачаття.
Слід зазначити, що в деяких католицьких та мусульманських країнах аборт забороняється
законодавчо, тоді як в інших країнах (Китай, Індія) з метою скорочення народжуваності —
заохочується. Суперечливість питання легалізації евтаназії перекликається з конституційним
поняттям права на життя, адже, з одного боку, евтаназія- це протиправне позбавлення
життя особи, а з іншого-право на гідну смерть як складову права на життя. Спираючись на
досвід зарубіжних країн, можна зробити висновок, який полягає в тому що, евтаназія- це
можливість особи позбавитися від страждань та гідно завершити своє життя. Евтаназію
поділяють на активну (умисне припинення підтримуючої терапії невиліковного хворого, вона як
правило заборонена) та пасивну (дозволена в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких
штатах США). Українське законодавство за будь-яких обставин не визнає її правомірність і
тому кваліфікує це я к злочин, а практика міжнародних органів із захисту прав людини залишає
це питання на розсуд кожної держави. Так, ч.4 ст.281 ЦКУ наголошує, що: «забороняється
задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя».
Більшість учених, політиків, лікарів, юристів, філософів як в Україні, так і за кордоном
схиляються до думки, що клонування як метод вирощування тканин, органів людини, як засіб
поліпшення певних властивостей тварин - це користь, у той час як клонування людини повинно
бути заборонено. У залежності від мети виробництва клону розрізняють клонування, що
спрямоване на відтворення людської істоти, як способу розмноження (репродуктивне
клонування) і клонування для медичних цілей (терапевтичне клонування), наприклад, з метою
регенерації органів тієї ж людини чи виробництва медичних препаратів. Заборона клонування
людини поступово отримує все більше розповсюдження у різних країнах світу і на
міжнародному рівні. Заборона клонування забезпечується на регіональному рівні у
міжнародному праві, у праві Європейського Союзу і на рівні національного законодавства
окремих держав.
Єдиним міжнародним актом у Європі, що забороняє клонування людини, є Додатковий
протокол про заборону клонування людини 1998 року до Конвенції Ради Європи про права
людини і біомедицину 1996 р., який закріплює, що будь-яке втручання, яке має за мету
створення людської iстоти, генетично ідентичноi іншій людській істоті, живій або померлій,
забороняється.
Під генетичною ідентичністю іншої людської істоти в рамках протоколу розуміють той самий
набір генів клітинного ядра. В Україні ця проблема знайшла свою регламентацію у Законі
України "Про заборону репродуктивного клонування людини" від 14 грудня 2004 року. Цей
нормативний акт вводить заборону репродуктивного клонування людини в Україні виходячи з
принципів поваги до людини, визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод
людини та враховуючи недостатню дослідженість біологічнихі соціальних наслідків клонування
людини.
Задача 125
1.Вкажіть конституційні гарантії права на життя.
2. Підготуйте проект відповідного рішення Конституційного Суду України.
1. Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією України є положення, згідно з
яким це право є невід'ємним (частина перша статті 27), невідчужуваним та непорушним
(стаття 21). Право на життя належить людині від народження і захищається державою.
Конституція України проголошує, що конституційні права і свободи, зокрема право людини на
життя, гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22), що
забороняється внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають
скасування прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157). Не допускається
також звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, в тому числі невід'ємного права
людини на життя, в разі прийняття нових або внесення змін до чинних законів (частина третя
статті 22).
Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22 Конституції України
передбачають, з одного боку, обов'язок держави гарантувати конституційні права і свободи,
насамперед право людини на життя, а з другого - утримуватись від прийняття будь-яких
актів, які призводили б до скасування конституційних прав і свобод, а отже - і права людини на
життя.
Виходячи з положень частини другої статті 8 Конституції України, норма частини другої її
статті 22 має враховуватись при прийнятті законів та інших нормативно-правових актів,
спрямованих на регулювання відповідних суспільних відносин. Позбавлення людини життя
державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень,
визначених законом, є скасуванням невід'ємного права людини на життя, що не відповідає
2. Виходячи з того, що Постанова Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. No 667
втратила чинність, але є чинна Постанова Кабінету Mіністрів України від 19 березня 2014 р.
No 121. (посилання на постанову) https://zakon.rada,gov.aЛaws/show/ 121-2014-п#Теxt
Тобто, Іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово проживають або перебувають
на території України, медична допомога надається на платній основі, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами чи законами України. Вартість медичної допомоги,
наданої іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території
України, визначається закладом охорони здоров'я, який її надав, у встановленому МО3 порядку,
крім окремих науково- дослідних установ Національної академії медичних наук, які є учасниками
пілотного проекту щодо зміни механізму фінансового забезпечення надання медичної
допомоги.
У разі коли надання медичних послуг і лікарських засобів, пов'язаних з наданням екстреної
медичної допомоги, оплачується за рахунок коштів державного бюджету за програмою
державних гарантій медичного обслуговування населення (програмою медичних гарантій),
іноземці або особи без громадянства, які тимчасово проживають або перебувають на
території України, зобов'язані компенсувати державі їх повну вартість відповідно до закону.
Задача 126
1.Проаналізуйте дану ситуацію, а також рішення Конституційного Суду Украіни від 29.12.1999
No 11-рп/99.
2. Яке рішення, на ваш погляд, має прийняти Конституційний Суд України?
1. Як показує світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не може бути виправданою і як
ефективний засіб у боротьбі із злочинністю. Ця міра покарання не належить до факторів, що
стримують злочинність. Це підтверджують кримінологічні дослідження: кількість злочинів
проти життя людини не зменшується із збільшенням судових вироків про призначення
смертної кари. Протягом майже 40 років (з часу набрання чинності Кримінальним кодексом
Україіни - 1 квітня 1961 року) кількість умисних вбивств зростала, незважаючи на застосування
виняткової міри покарання.
Отже, із позиції попередження злочинності смертна кара себе не виправдовує. Виходячи з того,
що Україна є соціальною, демократичною і правовою державою (стаття 1 Конституції
України), в якій життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані
найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України), смертна кара як вид
покарання має розглядатись як така, що не узгоджується з зазначеними положеннями
Смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно
до якої "ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує його гідність, поводженню чи покаранню". Названа стаття відтворює положення
статті 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Невідповідність
смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини, юрисдикцію
якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна.
2.Bідповідно до ст.27 Конституції України Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Також в Конституції прописано, що
обов'язок держави — захищати життя людей, а не навпаки. Тобто позбавлення життя
людини це вже є порушенням Основного Закону.
Виходячи з цього, Конституційний Суд України має відмовити Верховній Раді України ухвалити
закон щодо внесення змін до Кримінального кодексу України стосовно повернення у кримінальне
законодавство смертної кари як виду покарання за корупційні злочини, адже це не відповідає
Задача 127
1.Розкрийте зміст понять свободи від рабства, підневільного стану та примусової праці.
2. Проаналізуйте статтю 4 Європейської Конвенції з прав людини та справу Європейського
Суду з прав людини «Сільяден проти Франції» (ознайомтесь з прецедентною практикою ЄСПЛ у
цій сфері).
3. Чи підтримуєте важливість внесення змін до Основного Закону України у цьому питанні?
4.Змоделюйте власний проект редакції відповідної статті Конституції України. 1. Рабство- це
статус або умови життя людини, яка не є вільним у виборі своїх роботодавців, з яким
звертаються як з річчю або власністю і який може бути проданий на ринку. Рабство охоплює
такі інститути і практики, як боргове зобов'язання, кріпосне право, експлуатація жінок і
дітей.
Поняття «підневільний стан» становить «особливо тяжку форму позбавлення свободи». Воно
включає, «окрім обов'язку надавати іншим свої послуги (..) ще й обов'язок для «невільника»
жити у помешканні, що належить іншим, а також неспроможність змінити свій стан».
Примусова праця — грубе порушення прав людини й обмеження свобод людини в тому вигляді,
в якому вони визначені у відповідних Конвенціях МОП та в інших між-народних актах. Заборона
примусової праці є похідною від одного з основних принципів трудового права — принципу
свободи праці.
2. Посилаючись на ст. 4 Конвенції, заявниця стверджувала, що законодавство Франції не
забезпечило їй достатнього й ефективного захисту перебування у "підневільному стані" або
принаймні від "примусової та обов'язкової" праці, яку вона змушена була виконувати, що по
суті означало для неї бути домашньою рабинею. Суд відзначив, що ст. 4 Конвенції гарантує
одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, які покладені в основу Ради
Європи. Власне дотримання цієї статті означає не стільки обов'язок з боку держави не
вчиняти активних дій на її порушення, скільки зобов'язання вжити належних активних заходів,
зокрема забезпечити прийняття та ефективне застосування законодавчих положень, які б
визнавали караними злочинами ті дії, що порушують ст. 4 Конвенції. Суд зауважив, що існує
чимало міжнародно-правових угод, окрім Конвенції, спрямованих на захист людини від рабства,
підневільного стану та примусової чи обов'язкової праці. Суд зацитував рішення
Парламентської Асамблеї Ради Європи, в якому, зокрема, наголошувалось, що попри те, що
рабство було скасовано 150 років тому, у Європі від "домашнього рабства" продовжують
потерпати тисячі людей, більшість з яких жінки. Виходячи із сучасних стандартів і тенденцій у
цій сфері, Суд дійшов висновку, що держави мали обов'язок криміналізувати та карати будь-яке
діяння, спрямоване на утримання людини у становищі, яке є несумісним із вимогами ст. 4
Конвенції.
Аби належно кваліфікувати становище, в якому перебувала п. Сільяден, Суд відзначив, що
упродовж років вона працювала на панів Б. безоплатно, без перепочинку і всупереч власній волі.
Заявниця, яка на той час була підлітком, незаконно перебувала у чужій країні та боялася бути
заарештованою поліцією. Пани Б. підживлювали цей страх, хоча й обіцяли, що з часом її
становище буде легалізовано.
З огляду на зазначене, Суд дійшов висновку про те, шо п. Сільяден щонайменше було змушено до
виконання обов'язкової праці у сенсі ст. 4 Конвенції.
3,4. Проаналізувавши статтю 4 Європейської Конвенції з прав людини можна дійти висновку,
що все таки є важливість внесення змін до Основного Закону України у цьому питанні, адже це
стосується прав і свобод громадянин.
Якщо моделювати власний проект відповідної статтi Конституції України, то він скоріш за
все буде виглядати як і ст.4 Європейської Конвенції з прав людини. Стаття 4 Заборона рабства
і примусової праці
1. Hікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.
2. Hiхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
3. Для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється:
а) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з
положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час
умовного звільнення;
b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з
мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка
вимагається замість обов'язкової військової служби; с) на будь-яку службу, що вимагається у
випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю
суспільства;
d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.
Задача 128
1. Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією України є положення, згідно
з яким це право є невід'ємним (частина перша статті 27), невідчужуваним та непорушним
(стаття 21). Право на життя належить людині від народження і захищається державою.
Конституція України проголошує, що конституційні права і свободи, зокрема право людини
на життя, гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22), що
забороняється внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають
скасування прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157). Не
допускається також звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, в тому числі
невід'ємного права людини на життя, в разі прийняття нових або внесення змін до чинних
законів (частина третя статті 22).
Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22 Конституції України передбачають, з
одного боку, обов'язок держави гарантувати конституційні права і свободи, насамперед право
людини на життя, а з другого - утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до
скасування конституційних прав і свобод, а отже - і права людини на життя.
Виходячи з положень частини другої статті 8 Конституції України, норма частини другої її статті 22
має враховуватись при прийнятті законів та інших нормативно-правових актів, спрямованих на
регулювання відповідних суспільних відносин. Позбавлення людини життя державою внаслідок
застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень, визначених законом, є
скасуванням невід'ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.
2. Зобов'язання держави щодо прав людини передбачено Конституцією України, згідно з
якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
Української держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження
і забезпечення цих прав є головним обов'язком держави (ст. 3 Основного Закону).
Для оцінювання ступеня виконання державою своїх зобов'язань у галузі прав людини традиційно
використовується підхід, за яким кожне право тягне за собою три типи зобов'язань: зобов'язання
поважати права людини, що вимагає від державних органів та інших представників держави
утримуватися від порушень прав людини; зобов'язання захищати права людини, що передбачає
обов'язок держави захистити носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб в їх
реалізацію і покарати правопорушників; зобов'язання забезпечувати здійснення прав людини, що
вимагає від держави здійснювати активні дії з метою сприяння повній реалізації прав людини,
досягнення їх результату.
Тобто, виходячи з цих положень, можна сказати, що подібна поведінка державних службовців,
офіційних представників держави, є порушенням позитивного зобов'язання України щодо
забезпечення права на життя.
Задача 129
1.В рішенні у справі «Хендісайт проти Сполученого Королівства» від 07.12.1976 року Європейський
суд з прав людини зазначив: "Право поширювати інформацію та ідеї стосується не тільки
інформації та ідей, які сприймаються позитивно або розглядаються як необразливі й незначні, а й
таких, які ображають, обурюють і викликають неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й
широти поглядів, без яких неможливе демократичне суспільство ".
Відповідно до ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до
відповідальності за висловлювання оціночних суджень. При цьому закон визначає, що оціночними
є судження які не містять фактичних даних. Оскільки висловлені відповідачем судження не містять
конкретних даних, вони вважаються оціночними, що відключає можливість їх спростування та
притягнення відповідачів до відповідальності.»
2. Суд розрізняє факти та оціночні судження, оскільки існування фактів можна довести, а
правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість
критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору,
що є фундаментальною частиною права, захищеного ст.10 Конвенції (рішення Суду у
справі ,"Лінгес проти Австрії від 18.07.1968 року). Керуючись ст.ст. 10, 208, 209, 212- 215, 294 ЦПК
України, ст. 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що
принижують гідність ців поводження і покарання, ст. Європейської конвенції про захист прав і
основних свобод людини, ст. 47-1 Закону України ,"Про інформацію, рішенням Європейського суду
з прав людини у справі.
3. Свобода слова, свобода вираження поглядів - саме вони належать до найбільших здобутків
демократії. Водночас сама демократія (влада громадськості, громади) не може існувати й
функціонувати в суспільстві без свободи слова. Свобода слова, свобода інформації, свобода мас-
медіа створюють суспільний простір, де громадськість має доступ до інформації та комунікацій,
обмінюється інформацією (поглядами, ідеями). Феномен свободи, як відсутність політичних чи
інших обмежень, заборон, утисків, переслідувань за погляди (ідеї), можливість діяти без перешкод
у тій чи тій галузі, виражає сутність демократії. Під свободою слова розуміють насамперед право
людини виражати свої погляди в усній і письмовій формах, зокрема через засоби масової
інформації. Право на свободу слова зафіксовано в міжнародних документах: статті 19-ій Загальної
декларації прав людини, статті 10-ій Європейської Конвенції про захист прав людини i основних
свобод, а також у статті 34-ій Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і
слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій
вибір».
4. Оціночне судження — за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять
фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути
витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів,
зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та
доведенню їх правдивості.
Відповідно до частини 1-i статті 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути
притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Задача 130
1.Відповідно до ч.1 статті 307 Цивільного кодексу України Захист інтересів фізичної особи при
проведенні фото-, кіно-, теле-та відеозйомок Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле-
чи відеоплівку лише за її згодою.
Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле-чи відеоплівку припускається, якщо зйомки
проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного
характеру. Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації,
оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами,
яким закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту. Зокрема, під гідністю слід
розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, 3
честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка грунтується на
відповідності ї діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою
репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка ї ділових і професійних
якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
2. Статтею 307 п. 1 ЦКУ зазначається, що будь-яка зйомка має бути погоджена із людиною, яку
знімають. I навіть якщо ви погодилися на демонстрацію знімків, можете відмовитися від їхнього
публічного показу. Однак у такому разі всі витрати на демонтаж доведеться сплачувати з власної
кишені. Зйомка людини може проводитисяй без ії відома, але такі випадки регулюються законом і
мають під собою певне юридичне підгрунтя.
Задача 131
1.Передусім слід зазначити, що правове регулювання засобів масової інформації в демократичних
країнах здійснюється законами, що гарантують, з одного боку, свободу засобів масової інформації,
з іншого— право людини на свободу одержання інформації, свободу висловлень і
самовираження, плюралізм думок у суспільстві, підконтрольність засобів масової інформації
суспільству, їхню відповідальність. Система законів у цих країнах складалася протягом століть і
розвивалася в напрямку розвитку й збереження тендітного, тонкого балансу між свободою засобів
масової інформації й обмеженням їх в ім'я права на повагу до особистого життя, права кожної
людини на свободу вираження своеї думки та в ім'я збереження плюралізму в суспільстві.
Таким чином, функції й місце засобів масової інформації в суспільстві визначаються як засіб
інформування суспільства і як спосіб контролю суспільства за діяльністю влади, що, природно, як
правило, виключає можливість влади безпосередньо керувати засобами масової інформації,
використовуючи їх задля своїх цілей. Проте, влада, держава зберігають деяку можливість
регулювати й контролювати процеси в області засобів масової інформації.
2. Гарантування свободи слова у конституційних актах відстає від рівня захисту громадянської
свободи у США. В американській конституційній доктрині і в цілому в країні свобода слова
цінується дуже високо (з огляду на специфіку й історичне минуле), а закони, які захищають
свободу слова, інформації і преси, ухвалюються на основі Першої поправки до Конституції США.
Дотримуючись приписів (конституційної норми), Конгрес не повинен втручатися у сферу реалізації
індивідом права на вільне вираження власної думки, а також не буде видавати ніяких законів, що
обмежують фундаментальні свободи громадян (у тому числі і свободу слова, совісті, преси та
право петиції).
Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Європейської конвенції про захист
прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх
застосування, встановлюють наступні основні принципи, які лежать в основі теперішніх і колишніх
рішень Суду, що стосуються ст. 10 Конвенції: Свобода висловлювань складає одну з невід'ємних
підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації
кожної особи. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає
"демократичного суспільства".
Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають,
шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не
повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, "для захисту репутації інших", її
завданням є, проте, передавати інформацію і ідеі щодо політичних питань і щодо інших питань, які
представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і
це є фактором особливої важливості для рішення Суду у справах про захист честі і гідності. Суд
уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до
рівня перебільшення чи навіть провокації
3. Конституцією України ст. 34 Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибіp.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,
Злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для
і неупередженості правосуддя.
Задача 132
1.Відповідно до Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини" рішення Європейського суду з прав людини щодо України с обов'язковим для
виконання Україною відповідно до статті 46 Європейської конвенції про захист прав і основних
свобод людини. Порядок виконання Рішення визначається законами України, зокрема Законом
України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами з урахуванням
особливостей, що визначаються прийнятим рішенням.
2. Прецеденти, які формуються Європейським Судом, починають активніше входити в правовий
порядок судової системи України. Тому можна стверджувати, що судові акти Європейського Суду
носять прецедентний характер для судів нашої держави. Офіційне визнання прецедентної
практики ЄСПЛ в якості джерела права вже відбулося на підставі актів законодавчого рівня та
постанов Пленуму Верховного Суду, проте одночасно наявні неузгодженості з цього питання з
іншими актами, подолання яких дозволило б швидше заповнювати існуючі прогалини в
нормативних актах, зміцнювати й удосконалювати судовий захист прав і свобод людини, а також
сприяти формуванню правової державності в Україні.
3. Відповідно до статті 32 КУ Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя,
крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання,
використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав
Людини.
Однак, слід зазначити, що міська газета, яка опублікувала інформацію щодо його діагнозу
«олігофренія» є інформацією про фізичну особу (персональні дані). Така інформація має
переважно конфіденційний характер, бо до неї належить інформація про особо щодо її стану
здоров'я.
Задача 133
1.У законодавстві немає чіткого переліку видів інформації, що може бути предметом суспільного
інтересу, та не визначається її характером. Не може бути обмежено доступ до інформації про
розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним,
комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів,
майна, прізвища, імена, по батыкові фізичних осіб та найменування юридичних oсіб, які отримали
ці кошти або майно. При дотриманні вимог «трискладового тесту» зазначене положення не
поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди
інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.
Слід наголосити, що відсутність до висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б
однієї з трьох підстав «трискладового тесту» означає, що законних підстав для обмеження доступу
до інформації немає, а відмова в доступі до публічної інформації є необгрунтованою.
2. Bідповідно до статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України Особливості
провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України,
Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України
1. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:
1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень
Президента України;
2) законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради
правосуддя, Вищої кваліфікаційноі комісії суддів України;
3) законності актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
4) законності рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на
рішення її Дисциплінарних палат.
2. Адміністративні справи, зазначені у пунктах 1-3 частини першої цієї статті, розглядаються у
порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного
адміністративного суду не менше ніж з п'яти судів.
3. У разі відкриття провадження в адміністративних справах, визначених частиною другою цієї
статті, щодо оскарження нормативно-правових актів Верховної Ради України, Президента України,
Вищої ради правосуддя, Вишої кваліфікаційної комісії суддів України, застосовуються правила,
визначені статтями 264 та 265 цього Кодексу, з особливостями, визначеними цією статтею.
4. Верховний Суд за наслідками розгляду адміністративних справ, визначених частиною другою
цієї статті, може:
1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України протиправним та нечинним повністю або в окремій його
частині;
2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради
правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протиправними, зобов'язати Верховну
Раду України, Президента України, Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів
України вчинити певні дії;
3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею
245 цього Кодексу.
5. Судом апеляційної інстанції у справах, визначених частиною другою цієї статті, є Велика Палата
Верховного Суду. Судове рішення Верховного Суду у таких справах набирає законної сили після
закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
6. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано,
набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за
наслідками апеляційного перегляду.
7. На рішення Вищої ради правосуддя, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її
Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду. Така скарга
розглядається за правилами касаційного провадження, встановленими цим Кодексом.
Задача 134
1.Так, подібна відмова є законною. Адже залежно від сфери людської життєдіяльності, інформація
поділяється на інформацію про фізичну особу (персональні дані) — це відомості чи сукупність
відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Така
інформація має переважно конфіденційний характер. До конфінденційної інформації про фізичну
особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання,
стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.
2. Право на приватність гарантусться Конституцією України. Зокрема, Ст.30 захищає територiальну
приватність (недоторканість житла), Ст.31 комунікаційну приватність (таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), Ст.32 інформаційну приватність («ніхто
не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, кpім випадків передбачених
Конституцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а стаття 28- деякі аспекти фізичної приватності
(жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим
дослідам»).
Частиною першою статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що
публічна інформація — відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких
носіях інформація, яка була отримана або створена у процесі виконання суб'єктами владних
повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством або яка перебуває у
володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених
цим Законом.
3. Bідповідно до ч.2 ст.21. Інформація з обмеженим доступом Конфіденційною є інформація про
фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою,
крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням
(згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а
також в інших Випадках, визначених законом.
4. Суспільно необхідна інформація є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати
цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Відповідно до ЗУ «Про
інформацію» стаття 29. Поширення суспільно необхідної інформації
1. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною,
тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає
потенційну шкоду від її поширення.
2. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному
суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав,
свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в
оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або
юридичних осіб тощо.
Задача 135
1.Публічна інформація — це відображена та задукоментована будь-якими засобами та на будь-
яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних
повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у
володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених
цим Законом.
2. Відповідно до статті 6 ЗУ «Про доступ до публічної інформації» Публічна інформація з
обмеженим доступом
1. Iнформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3)
службова інформація.
2. Обмеження доступу інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності
таких Вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або
громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням,
для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання
розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і
неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим
інтересам; 3) ода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в ії отриманні.
3. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він
правомірно оприлюднив ї раніше.
4. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає
законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.
5. Не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів,
кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів
одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та
видатками (крім таємних видатків відповідно до статті 31 Бюджетного кодексу України), взяття
розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов'язань або здійснення
розпорядження бюджетними коштами у будь- який інший споcіб, планування, формування,
здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти, у тому числі
оборонних закупівель (крім випадків, якщо окрема інформація про закупівлі товарів, робіт і послуг
становить державну таємницю відповідно до Закону України "Про державну таємницю"),
володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до
копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові
фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Не підлягає
обмеженню також доступ до інформації про стан і результати перевірок та службових
розслідувань фактів порушень, допущених у сферах діяльності, зазначених у цій частині. Доступ до
зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5
цього Закону.
6. Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи,
уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно
до Закону України "Про запобігання корупції", крім випадків, визначених зазначеним Законом.
7. Обмеженню доступу підлягає інформаія, а не документ. Якщо документ містить інформацію з
обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
3. Відомості з переліку, що згадується в завданні, можуть бути віднесенні до категорії інформації,
яка не є публічною.
Задача 136
1.Відповідно до ст. 32 ЗУ «Про Національну поліцію» Поліцейський має право вимагати в особи
пред'явлення нею документів, що посвідчують особу, та/або документів, що підтверджують
відповідне право особи, у таких випадках:
1) якщо особа володіє зовнішніми ознаками, схожими на зовнішні ознаки особи, яка перебуває в
розшуку, або безвісно зниклої особи;
Також, відповідно до ст. 21З КПК Уповноважена службова особа, що здійснила затримання,
зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та
місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Тримання
під вартою Громадянина повинно біло становити 48 годин.
2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Відповідно до статті 5 Право на
свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено
свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
а) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для
забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного
судового органу за наявності обгрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо
обгрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після
його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових
заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітньогоз метою допровадження
його до компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне
затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'ізду в країну чи
особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про
підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї
статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право
здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж
розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене
гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право
ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і
приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї
статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
3. Право на свободу та особисту недоторканість гарантується Конвенцією про захист прав людини і
основоположних свобод і практикою ЄСПЛ. Сьогодні основні права і свободи людини вже не є
об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного
співтовариства.
Ці основні права свободи відображені у низці найважливіших міжнародно- правових що
встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод особистості. Такими міжнародно-
правовими актами є: Загальна декларація прав людини, ії положення є завданням, виконання
якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Деклараціn); Міжнародний пакт про
громадянські та політичні права та Факультативні протоколи до нього; Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права; Європейська конвенція про захист прав Людини і
основоположних свобод.
Задача 137
Свобода пересування — це право громадянина України, а також іноземця та особи без
громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм
бажанням переміщатися по території України в будь-якому напрямі, у будь-який спосіб, у будь-
який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до ст.33 КУ кожному громадянинові України, іноземцю та особі без громадянства, які
на законних підставах перебувають на території України, гарантується свобода пересування,
вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію країни, за винятком обмежень,
які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який
час повернутися в Україну. Нормативний зміст цього права охоплює: свободу пересування
кожного територією України; свободу вибору місця проживання; свободу залишати територію
України, а для громадян України — свободу повернення в державу.
Свобода пересування, вибір місця проживання належать людині від народження, а тому
вважаються невідчужуваними та непорушними правами (ст. 21 КУ).
Оскільки право на свободу пересування є основним принципом, то воно виступає «суттєвою
гарантією свободи особистості, умовою її професійного та духовного розвитку... Водночас це
конституційне право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання,
право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (ст. 33 КУ)».
Задача 138
1.ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплює право на свободу совісті, яке за цим
законом включає свободу мати, приймати і змінювати релігіє або переконання за своїм вибором і
свободу сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати
свої релігійні або атеістичні аспекти.
Стаття 9 ЄКПЛ більш широко формулює вказане право, містить такі категорії, як «свобода думки,
совісті та віросповідання». При цьому ЄСПЛ зазначає, що гарантії ст. 9 Конвенції не поширюються
на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не
завжди гарантує особі право поводитися в публічній сфері так, як приписує її релігія або
переконання.
Отже, відповідно до ст. 180 ККУ Перешкоджання здійсненню релігійного обряду Незаконне
перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву
релігійний обряд, -карається штрафом від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот
сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох
років, або позбавленням волі на той самий строк.
2. Зміст права на свободу світогляду і віросповідання визначається безпосередньо у ст. 35
Конституції України, де зазначено, що це право включає свободу сповідувати будь- яку релігію або
не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи і
ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Свобода світогляду означає право мати власні
погляди на природу, людину і суспільство та змінювати їх, сповідувати релігію або бути атеістом,
не бути примушеним з боку держави або інших суб'єктів суспільних відносин до певного
світогляду і ставлення до релігії, а також право виховувати дітей відповідно до своїх власних
переконань та ставлення до релігії. Адже церква і релігійні організації в Україні відокремлені від
держави, а школа - від церкви.
3. Відповідно до ч.2 ст.35 Конституції України Здійснення Цього права може бути обмежене
законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей.
Задача 139
Які ви знаєте політичні права?
У сучасному розумінні до політичних прав відносять: а) право брати участь в управлінні
державними справами державної влади); б) право брати участь у референдумах; в) право на
звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових осіб; г) право на
петиції, індивідуальні й колективні звернення до державних органів і їх посадових осіб; д) право
на свободу об 'єднань у політичні партії та громадські організації; e) право на збори, мітинги,
демонстрації, пікетування; є) право на участь в управлінні державними справами.
Політичними правами також вважають право на плюралізм політичних думок та свободу
слова. Політичні права у різних формах та обсязі декларуються практично в Конституціях усіх
держав свіmy.
Зокрема, стаття 38 Конституції України декларує: «Громадяни мають право брати участь в
управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати
i бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»;
стаття 39 — «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори,
мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої
влади чи органи місцевого самоврядування»; статті 36-37 — «Громадяни України мають право
на свободу об'єднання у політичні партії mа громадські організації для здійснення і захисту своїх
прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та іниших
інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та
громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей».
А у статті 40 зазначено: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові
звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення
і дати обрунтовану відповідь у встановлений законом строк»
Які існують відмінності в політичних правах громадян Украйни й іноземців? Особливістю
політичних прав і свобод в Україні є те, що їх носіями, виступають лише громадяни України, а
не всі особи, які проживають на її території. Іноземці не можуть бути засновниками та
членами політичних партій, однак можуть бути засновниками та членами громадських
організацій (ст. 7 ЗУ «Про громадські об'єднання»). іноземці, які на законних підставах
проживають чи перебувають в Україні, мають право вступати в профспілки, кооперативні
організації, спортивні, наукові, культурні об 'єднання, якщо це не заперечує статутам даних об
'єднань. Дане положення цілком відповідає міжнародноправовим актам, зокрема ст. 16
Европейської конвенції з прав людини.
Ст. 8 ч. 1 п. b Резолюції 40144 Генеральної Асамблеї ООН від 13 грудня 1985 року "Декларація про
права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають" визначає право
іноземців вступати в професійні союзи та інші громадські організації або асоціації за своїм
вибором та брати участь в їхній діяльності.
Іноземці не мають права обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого
самоврядування, а також брати участь у всеукрайнському та місцевому референдумах (ст. 38
Конституції України). Іноземці не можуть бути державними службовцями (п.2 ч.1 ст.1 ЗУ «Про
державну службу», де зазначено, що державний службовець - це громадянин України), в тому
числі не мають право працювати в апаратi органів прокуратури, судів, митного контролю,
служби безпеки України, внутрішніх справ та інших, якщо інше не передбачено законами
України.
В статті 39 Конституції України йдеться про публічні збори тa iнші публічні заходи з суспільно-
значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам.
Іноземці мають право збиратися в мирні демонстрації, мітинги лише, якщо вони не
переслідують будь-якої полimичної мети. Це право відповідае загальновизнаним нормам
міжнародного права, зокрема нормам Європейської конвенції про захист прав і основних свобод
людини (ст. 11)
Згідно зі ст. 1 ЗУ "Про звернення громадян" особи, які не є громадянами України і законно
знаходяться на 7 території, мають таке ж право на подання звернення, як i громадяни
України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.
Проаналізуйте зарубіжний досвід з цього питання.
Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні — міжнародний акт
Свободи виявлення поглядів, зборів і асоціаціі
Стаття 3 Кожна Сторона зобов'язується з урахуванням положень статті 9 гарантувати
постійним мешканцям-іноземцям на таких самих умовах, як і своїм власним громадянам:
а) право на свободу виявлення поглядів; це право ВКлючає свободу дотримуватися своїх
поглядів, і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і одержувати незалежно від
кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-,
теле- або кінопідприємств
b) право i свободу асоціаціі з на свободу мирних зборів іншими, ВКлючаючи право створювати
профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Зокрема, право на свободу асоціаціі
припускає право постійних мешканців- іноземців створювати свої місцеві асоціації з метою
надання взаємної допомоги, підтримання і вираження своєї культурної самобутності або
захисту своїх інтересів у питаннях, що належать до компетенціi місцевої влади, а також
право вступати до будь-якої асоціаціі.
Чи підтримуєте Ви зазначений законопроект і як можете обтрунтувати свою позицію?
Даний законопроект я підтримую лише в частині «активного виборчого права на місцевих
виборах», адже місцеві вибори — це одна із форм безпосередньоі демократії. Завдяки виборам
здійснюється вибір осіб, які будуть вирішувати питання місцевого значення, представляти
інтереси територіальної громади. Іноземець, який постійно проживає у відповідній
територіальній громаді має бути наділений активним виборчим правом. Питання місцевого
значення зазвичай набувають більшої значущості від державних.
Задача 140
Що таке активне виборче право і пасивне виборче право?
Активне виборче право — це встановлене законом суб'єктивне право громадянина особисто
брати участь у виборах.
Пасивне виборче право — це встановлене законом законом суб'єктивне право громадянина бути
обраним.
Чи є названі вище права виборчими? Якщо так, то до якого різновиду (активного чи пасивного)
виборчого права iх можна віднести?
Осіб, які реалізують активне виборче право називають виборці.
Стаття 9 Виборчого кодексу України передбачає права виборців у виборчому процесі.
Таким чином, Право ознайомитися зі списком виборців, вимагати їх уточнення — є різновидом
активного виборчого права в широкому розумінні, адже для реалізації активного виборчого права
особа має бути включена до списку виборців, виходячи з цього особа реалізує свою активну участь
у виборчому процеcі, адже законодавством про вибори передбачено ознайомлення зі списком
виборців та вимагання їх уточнення.
Право на участь у фінансуванні виборчої кампанії кандидата або політичної nартії — є різновидом
активного виборчого права, адже дозволяє громадянам саме у такий спосіб (фінасуванням)
виражати свої поглядати та підтримувати кандидата або політичну партію.
Право на отримання спеціального статусу (член виборчої комісiї, офіційний спостерігач, довірена
особа, уповноважена особа, представник) — є різновидом активного виборчого права у широкому
розумінні, адже отримуючи спеціальний статус, особа також виявляє прихильність до певного
кандидата чи поліmичної партії.
Право на участь у передвиборній агітації — також є різновидом активного виборчого права у
широкому розумінні, адже сприяє волевиявленню прихильності до певного кандидата чи
політичної парті.
Право на отримання та поширення інформації, що стосується підготовки та проведення виборів —
є формою участі власне виборців у виборчому процесі.
Задача 141
Біцефалізм в функціонуванні виконавчої влади пов'язується переважною кількістю сучасних
конституціоналістів та фахівців в галузі адміністративного права з формуванням специфічних
відносин в системі «глава держави — уряд», коли будучи не віднесеним до системи виконавчої
влади, глава держави тим не менш має достатньо широкі повноваження для того, щоби впливати
на дії як уряду, так і всіcї виконавчої вертикалі влади. Сама модель розмежування інституту глави
держави з виконавчою владою, як зазначають автори монографї «Сучасна трансформація і
державне управління в Україні» є цілком нормальним для сучасної зарубіжної конституційної
практики явищем і зафіксована в конституціях багатьох демократичних держав.
Однак проблема у взаємодії в системі «глава держави — виконавча влада» виникає не за тієї
причини, що ці дві влади розмежовані, а за тієї, що їх повноваження далеко не завжди чітко
регламентуються на рівні конституційного законодавства. Як приклад достатньо згадати бодай
ситуацію, що тривалий час існувала в Україні, коли прямо передбачений Конституцією Украіни
закон «Про Кабінет Міністрів України» не приймався протягом десяти років після прийняття
Тому, вживаючи поняття «біцефалізм» виконавчої влади в сучасному конституційному праві
мається на увазі: а) система функціонування виконавчої влади, коли на ії дії має сильний вплив
інший орган державної влади, структурно до неї не віднесений; б) негативний феномен такого
конституційного збалансування повноважень в системі державної влади, коли відповідальність за
дії в сфері виконавчої влади не рівною мірою розподіляється між тими суб'єктами, які здійснюють
вплив на прийняття тих чи інших рішень.
Які принципи виборчого права Ви знаєте?
1) Принцип загального виборчого права
2) Принцип рівного виборчого права
3) Принип прямого виборчого права
4) Принцип вільності виборів
5) Принциn тасмного голосування
Що таке принцип прямих виборів?
Принцип прямих виборів — громадяни голосують безпосередньо за кандидата. Принцип прямих
виборів не належить до числа універсальних, наприклад Конвенція про стандарти демократичних
виборів, виборчих прав та свобод у державах — членах Співдружності Незалежних Держав
встановлює у ст. 4, що дотримання принципy прямого виборчого права означає, що громадяни
голосують у виборах відповідно за кандидата і (чи) список кандидатів або троти кандидатів і (чи)
списків кандидатів.
Усі парламентські мандати палати національного законодавчого органу є предметом вільного
вибору кандидатів і (чи) списків кандидатів шляхом загальних виборів. Проте в світі практикуються
і непрямі вибори. Наприклад, у США громадяни спочатку обирають виборщиків, які потім
обирають президента країни.
Чи відповідає такому принципу запропонований механізм обрання Президента України?
Ні, запропонований механізм не відповідає принципу прямих виборів. Вибори президента на
загальних прямих виборах носять демократичний характер і надають виборцям реальну
можливість вибору тільки тоді, коли не одна, а принаймні декілька політичних сил в тій або іншій
країні мають більшменш рівні умови для участі у передвиборній боротьбі.
Практично у всіх країнах, де існує посада президента, конституційно введені визначені норми,
яким повинні відповідати кандидати в президенти, і більшість з них цілком виправдана і
прийнятна для всіх претендентів на президентську посаду.
Відповідно до статті статmі 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає
від її імені, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Статтею 69 Конституції України передбачено, що вибори є формою здійснення народного
волевиявлення. Як зазначає в окремій думиці суддя КСУ Ткачук П. М. « Конституційний принцип
народовладдя і прямі вибори Президента Украіни є вирішальними факторами для правильної
інтерпретації положень частини третьої статmi 103 Конституції України. Вони дають розуміння того,
що повноваження особи здійсновати функції Президента є похідними від народу, як і строки
здійснення цих повноважень, а зміни в законодавстві чи прийняття нової Конституції України
(якщо вона не скасовує народовладдя) не повинні створювати підстав для порушення принципу
змінності глави держави»
Задача 142
Розкрийте зміст принципів вільних та рівних виборів.
1. Принцип вільних виборів.
Згідно з цим принципом виборець повинен сам вирішувати питання про участь чи неучасть у
виборах, а у разі участі — про міру залучення до виборів. Принцип вільних виборів передбачає, що
".. в процесі їхньої організації і проведення повністю виключасться будь-який примус щодо участі
або неучасті як у виборах в цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також
виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах"
2. Принцип рівних виборів.
Суть цього принципу полягає в тому, що виборці повинні мати рівні можливості впливу на
результати виборів. Для реалізації принципу рівних виборів необхідне дотримання певних умов.
Так, принцип рівних виборів передбачає, що ".. кожен громадянин, що бере участь у виборах,
незалежно від віку, статі, раси, національності, майнового стану, соціального походження і т.д.,
мас однакову з іншими виборцями кількість голосів на виборах, а також у всьому іншому бере
участь у виборах на pівних засадах"
Чи було порушено зазначені принципи?
Bідповідно до частини 1 статmi 51 Bиборчого кодексу України «Передвиборна агітація - це
здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за
певного кандидата, партію (організацію партії) - суб 'єктів виборчого процесу. Передвиборна
агітація може здійснюватися убудь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать
Конституції України та законам України»
Стаття 55 Виборчого кодексу України Порядок використання електронних (аудіовізуальних) засобів
масової інформації
1. Телерадіоорганізації, які мають намір розміщувати матеріали передвиборної агітації,
зобов'язані не пізніш як на третій день після початку виборчого процесу відповідних виборів
опублікувати в друкованих засобах масової інформації розцінки вартості однієї хвилини (секунди)
ефірного часу. Телерадіоорганізації, які ведуты мовлення на загальнонаціональних каналах,
здійснюють таку публікацію в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр", регіональні та місцеві
телерадіоорганізації - у відповідних регональних та місцевих друкованих засобах масової
інформації. У разі неопублікування розцінок вартості ефірного часу в зазначені строки розміщення
агітаційних матеріалів в ефірі відповідної телерадіоорганізації забороняється.
3. Ефірний час за рахунок коштів виборчого фонду кандидата, партії (організації nартії) надається
на підставі угоди, що укладасться між розпорядником поточного рахунку виборчого фонду
кандидата, партії (організації партії) та телерадіоорганізацісю. Без укладення такої угоди та
надходження коштів на рахунок телерадіоорганізації падання ефірного часу заборонясться.
З умов задачі нам відомо, що було використано ефірний час безоплатно, а отже і не було укладено
угоду та неперераховано кошти, що є порушенням виборчого законодавства.
Щодо агітації Президентом
"Президент України як громадянин може вільно агітувати за або проти. Але якщо він це робить під
час виконання службових обов'язків, то яким чином це класифікувати? На жаль, чіткої відповіді
законодавство нам не дає, тут утворена така собі сіра зона", - коментує експерт з конституційного
права Центру політико-правових реформ Олександр Марусяк. Він пояснює, що, відповідно до
Виборчого кодексу, наразі немає ані прямої заборони, ані дозволу щодо агітації президентом.
Окрім того, за словами експерта, в Україні на законодавчому рівні врегульовані не yсі питання
щодо статусу і повноважень інституту президента, тому і виникають дискусії у трактуванні певних
понять, як-от поведінка під час виборчої кампанії
Таким чином, у даному випадку не було порушено принипи виборчого права, але при цьому
порушено виборче законодавство стосовно використання безкоштовно ефірного часу.
Задача 143
Що таке «спонтанне мирне зібрання» відповідно д практики ЄСПЛ?
Спонтанне мирне зібрання — мирне зібрання, спричинене подією, яку не можливо було завчасно
передбачити, щоб повідомити про намір проведення зібрання у строки, визначені Законом. Такі
зібрання є випадковими і виникають, наприклад, коли групи людей збираються в конкретному
місці без попереднього сповіщення чи запрошення. Часто вони виникають у відповідь на
розповсюджену інформацію чи на інформацію про конкретну подію, яка стала доступна через
мережу інтернет (наприклад, про візит голови іноземної держави). Впровадження поняття
спонтанного зібрання відповідає свропейським стандартам і вітасться свропейськими
інституціями.
«Букта та інші проти Угорщини» ( 25691/04) — На телебаченні було оголошено про відвідування
прем 'єром на наступний день одного із офіційних заходів. Певна (відносно невелика) кількість
осіб зібралась навпроти місця проведення заходу з метою висловлення незгоди з участю у ньому
прем 'єра. Демонстрантів було відтіснено працівниками поліції, після чого вони розійшлися.
Підставою таких дій було те, що вони не повідомили органи влади за три дні до проведення
демонстрації, а також шум під час демонстрації. Суд вказав, що з огляду на те, що зібрання було
спонтанним, учасники взнали про подію, яка була його причиною, лише за день, жодних
протиправних дій під час зібрання вчинено не було, такі дії органів влади були незаконними.
При цьому, Суд відзначив, що шум з боку демонстрантів є звичним атрибутом такого роду заходів,
а відтак, органам влади треба проявляти у цьому відношенні певну терпимість.
«Сва Мольнар проти Угорщини» (10346/05) — Люди вийшли на вулиці, щоб висловити незгоду з
результатами виборів. Через певний час їх було розсіяно працівниками міліції. Суд вказав, що
розгін демонстрації був законним та пропорційним заходом, оскільки вопа була, неорганізованою,
перекривала основні артерії міста, впродовж кількох (8-ми) годин, поки тривала демонстрація, не
було вжито заходів з метою її узаконення шляхом повідомлення органів влади. Крім цього,
демонстрацію було розігнано не відразу, відтак, учасники мали певний час для висловлення свосі
позиції та поглядів.
Чи можна вважати, що в цьому випадку відбулося саме таке зібрання?
так, адже виникло на підставі певної події — затримання лідера політичної партії «Б» Чи
поширюються вимоги до проведення мирних зібраныь на спонтанні мирні зібрання? Ні, не
поширюються, адже не завжди може бути час для повідомлення органів державної влади або
органів місцевого самоврядування.
Проаналізуйте pішення ЄСПЛу справах «Веренцов проти України» та «Шмушкович проти України».
Чи обґрунтоване посилання адвокатів на них?
Дійшовши висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося
законом, Суду не потрібно з 'ясовувати, чи було виконано інші дві вимоги (легітимна ціль та
необхідність втручання), визначені пунктом 2 статті 11 Конвенції. Суд не вбачає жодних підстав для
відходу від цих висновків і в цій справі, оскільки вона стосусться тієії самої нормативно-правової
бази, а сторони заявляли доводи, схожі на доводи у вищезазначеній справі «Веренцов проти
України».
Так, посилання обгрунтоване, адже притягнення до відповідальності за статтею 185-1 КУпАП за
відсутності закону про порядок проведення мирних зібрань взагалі є неправомірним. Тим паче, у
нашому випадку було «спонтанне мирне зібрання».
На мою думку, враховуючи відсутність встановленого законом порядку проведення мирних
зібрань, застосовуючи практику ЄСПЛ і зважаючи на те, що зібрання у даному випадку було
«спонтанним мирним зібранням» суд має закрити провадження у зв'язку з відсутністю складу
адміністративного правопорушення.
Задача 144
Частиною першою статті 4 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що
включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується.
Трудові відносини всіх працівників регулює Кодекс законів про працю України. Основні вимоги
чинного законодавства щодо документів, які майбутній працівник зобов 'язаний подати
роботодавцю, містяться у ч. 2 ст. 24 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП), в якій
зазначено, що при укладенні трудового договору громадянин зобов 'язаний подати: — паспорт
або інший документ, що посвідчує особу; — трудову книжку.
Крім того, у випадках, передбачених законодавством, він також повинен надати: документ про
освіту (спеціальність, кваліфікацію); — документ про стан здоров 'я; — інші документи (якщо вони
передбачені законодавством).
При цьому в ст. 25 КЗпП безпосередньо зазначаються ті відомості й документи, які роботодавцю
забороняється вимагати від майбутнього працівника при укладенні трудового договору, зокрема
відомості про його партійну та національну приналежність, походження, ресстрацію місця
проживання чи перебування, а також документи, подання яких не передбачено законодавством.
Чи допустима така форма листка обліку і анкети при прийомі на роботу?
Ні, не допустима, адже вона передбачає вимогу про розголошення відомостей працівника про
його партійну приналежність. А зазначена анкета буде порушенням трудового законодавства.
Задача 145
Які підстави для обмеження мирних зібрань передбачає Конституція України?
Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи
і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування. Обмеження ищодо реалізації цього права може встановлюватися
судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з
метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав
і свобод інших людей.
Чи були підстави для заборони правлення мирного зібрання?
Так, адже обмеження було здійснено в інтересах громадського порядку. Що стосується того, що
«органи місцевого самоврядування не дали дозвіл», то дані дії не відповідають законодавству,
адже передбачено лише вимогу повідомити про проведення мирного зібрання, чинним
законодавством не передбачено отримання дозволу. Заборона проведення мирного зібрання
здійснюється лише адміністративним судом. Якщо не згодні з рішенням адміністративного суду
про заборону, то необхідно подавати апеляційну скаргу на дане pішення.
Які правові наслідки можуть наступити у випадку порушення судової заборони?
Стаття 185-1КУПАП Порушення порядку організації і проведення збоpів, мітингів, вуличних походів
і демонстрацій Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів,
вуличних походів і демонстрацій тягне за собою попередження або накладення штрафу від десяти
до двадцяти п 'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Так як, заборона проведення
мирного зібрання встановлена судом і саме такий вид заборони передбачений чинним
законодавством (Конституцією України, адже закон не прийнятий), то буде відповідальніiсть за ст.
185-1 КУПАП
Задача 146
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до
ст. 87 ЦК Украіни; вона може створюватись і діяти на підставі модельного статуту в порядку,
визначеному законом. Юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних
осіб на підставі приватноправового акта (засновницького договору, статуту, установчого акта) для
задоволення приватного інтересу, насамперед їх засновників/учасників (на участь в управлінні,
отримання прибутків або розподіл певних матеріальних благ, набуття переваг, що надаються
членством в організації, тощо).
Стаття 36 Конституції України Громадяни України мають право на свободу обєднання у політичні
партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення
політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень,
встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони
здоров'я населення або захисту прав і свобод іниих людей. Політичні партії в Україні сприяють
формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних
партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях
встановлюються виключно цією Конституцією i законами України. Громадяни мають право на
участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав тa
інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.
Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі
професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках
встановлюються виключно цією Конституцією і законами України. Ніхто не може бути примушений
до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність
до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Так як, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб, то можемо
зробити висновок, що створення юридичною особою приватного права громадської організації є
формою реалізації саме приватних осіб бути засновником громадської органіції, адже дане
рішення буде прийматися саме приватними особами і буде сприяти задоволенню їх прав у певних
сферах. Юридична особа є по суті фікцією і самостійно не може приймати рішення.
Задача 147
До Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України поданий законопроект «Про мирні
зібрання», в якому пропонується встановити:
1) чітке розмежування їх форм (мітинг, маніфестація, nікет, хода, демонстрації) — дане положення
не відповідає Конституції України, адже наведений у статті 39 Конституції України перелік форм
мирних зібрань не є вичерпним. Усі ці форми мають однакове правове регулювання.
2) суворі вимоги щодо завчасного повідомлення про мирне зібрання (його форма, кількість
учасників) — Параметри заявки цілком стандартні для свропейських країн: у ній повинні бути
зазначені організатори, цілі та характер маніфестації, час, місце та маршрут, склад і кількість
учасників (це в Тmалійській Республіці). На мою думку, дані вимоги необхідні, але без
формулювання «суворі».
3) час мирних зібрань виключно з 08.00 до 20.00, - дане положення можливо
4) відповідальність учасників за порушення порядку проведення мирних зібрань, зокрема за
проведення мирного зібрання, про яке не було завчасно повідомлено, проведення мирного
зібрання не в тій формі, про яку було повідомлено орган влади, перевищення кількості учасників
мирного зібрання порівняно із поданою попередньою інформацією (для організаторів), за участь у
мирних зібраннях у касках, шоломах, у масках та балаклавах, за проведення мирних зібрань у
заборонений час (поза інтервалом 08.00 до 20.00), встановлення наметів під час мирних зборів —
форма демонстрації не має значення, головне, щоб було мирне зібрання. Участь у шоломах,
касках та балаклавах не відповідає ознаці мирного зібрання.
5) можливість заборони мирного зібрання у випадку проведення контр мітингів
(контрдемонстрацій), а також у місцях, де може бути порушене право громадян на відпочинок
(біля житлових будинків тощо) — потрібно не забороняти, а знаходити баланс між інтересами
різних мирних зібрань.
Які умови проведення мирних зібрань?
Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації може бути
реалізоване за умови обов'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи
органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через
організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи
інших масових зібрань - це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового
зібрання.
Хто може заборонити мирне зібрання?
Лише суд
Задача 148
Проаналізуйте pішення КСУ від 13 грудия 2001 року N 18- pn/2001
Обов'язком правової держави є, зокрема, невтручання як у реалізацію громадянами права на
свободу об'єднання, так і в діяльність самого об'єднання, "за винятком обмежень, встановлених
законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення
або захисту прав і свобод інших людей" (частина перше статті 36 Конституції України). Тим самим
Конституція України встановила межі втручання держави в реалізацію права громадян на свободу
об'сднання.
Пункт 11 частини першої статті 92 Конституції України передбачає, що виключно законами
визначаються "засади утворення і діяльності... об'єднань громадян". Інші (що не є найбільш
загальними) питання реалізації права на свободу об'єднання в громадянському суспільстві не
підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів.
"питання реалізації права на свободу об'єднання в громадянському суспільстві не підлягають
державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів". від 10 січня 2008
року N 1-рп/2008.
Правова держава сприяє розвитку громадського самоврядування, тобто самоорганізації громадян
за місцем проживання, роботи, навчання або за іншими ознаками в межах, визначених
Конституцісю України ( 254к/96-ВР) і за України.
Окремі закони України закріплюють громадське самоврядування як одну з форм участі громадян в
управлінні державними справами, у вирішенні питань іх соціального захисту, корпоративного
життя тощо.
Зокрема, громадське самоврядування запроваджено в територіальних громадах (частина шоста
статті 140 Конституції України ( 254к/96-ВР), статті 8, 9, 13, 14 Закону України "Про місцеве
самоврядування в Україні") ( 280/97-ВP), в освіті (статті 16, 17 Закону України "Про освіту") (1060-12
), у вищій школі (статті 37, 38 Закону України "Про вищу освіту") (2984-14). самоврядування є
формою громадського самоврядування, тоді як громадські організації є формою добровільних
громадських формувань. Відмінність цих правових інститутів обумовлена особливостями
законодавчого закріплення порядку утворення, системи, повноважень тощо органів третейського
самоврядування та громадських організацій. Єдина організація журналістського самоврядування є
формою громадського самоврядування журналістів, а не е громадською організацією, тому дане
положення відповідає Конституції України.
Задача 149
1.Термін «референдум» у перекладі з латині означає «те, що має бути повідомлено». На відміну
від виборів, референдум не є універсальним інститутом. Референдуми можна класифікувати за
різними ознаками: територія проведення; юридична сила рішень, прийнятих на референдумі;
підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму; час проведення; за суб'єктами,
що ініціювали проведення референдуму Так, за територією проведення референдуми в Україні
поділяють на: а) всеукраїнський; б) референдум Автономної Республіки Крим; в) місцеві
референдуми.
У нашому випадку відбувся референдум АРК
За юридичною силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні.
Перший відрізняється від другого тим, що рішення імперативного референдуму мають найвищу
юридичну силу, є остаточними, обов'язковими для виконання на всій території країни і не
потребують затвердження будь-яким державним органом. Причому рішення імперативного
референдуму можуть бути змінені або скасовані лише новим всеукраїнським референдумом
За підставами проведення референдуми можуть бути обов'язковими та факультативними.
Обов'язковий референдум передбачає обов'язкове його проведення, оскільки це є вимогою
законодавства.
Так, Конституція України визначає проведення обов'язкового всеукраїнсыкого референдуму при
вирішенні питань про зміну території України (ст. 73).
2. Bідповідно до ст.73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються
питання про зміну території України. Дане положення конкретизується також і у п.2 ч.3 ст.3 Закону
України «Про всеукраїнський референдум».
Тому, окресленні питання не можуть виноситись на місцевий референдум
3. Конституційний Суд України в своєму рішенні у справі про проведення місцевого референдуму в
Автономній Республіці Крим від 14.03.2014р, наголошує, що принципи цілісності і недоторканності
території України в межах iснуючого кордону, поширення суверенітету України на всю її територію
встановлені Конституцією України. Звуження меж існуючого кордону України, виведення будь-
якого суб'єкта адміністративно-теритоpiального устрою України з її складу, зміна конституційно
закріпленого статусу адміністративно-територіальної одиниці, зокрема Автономної Республіки
Крим та міста Севастополя, як невід'ємної складової частини України шляхом проведення
місцевого референдуму суперечать зазначеним конституційним принципам.
Таким чином, на підставі матеріалів справи Конституційний Суд України дійшов висновку, що
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, прийнявши Постанову «Про проведення
загальнокримського референдуму» від 6 березня 2014 року e 1702-6/14, порушила Конституцію
України.
Задача 150
Відповідно до ст.3 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» предметом всеукраїнського
референдуму можуть бути будь- які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не
допускається Конституцією України, законами України.
2. На всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми. 3. За
предметом всеукраїнський референдум може бути:
1) про схвалення нової редакції Конституції Україіни, внесення змін до Конституції України,
скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції
України (конституційний референдум);
2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);
3) щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України
(законодавчий pеферендум);
4) з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з
Конституцією України (загальний референдум).
Відповідно до ст.20 даного Закону ініціативна група з проведення всеукраїнського референдуму
утворюється на зборах громадян України, в яких бере участь не менш як дві тисячі громадян
України, які мають право голосу на всеукраїнському референдумі. Організаторами зборів можуть
бути громадяни України, яким на день проведення зборів виповниться віcімнадцять років,
політичні партії України, всеукраїнські громадські організації, зареєстровані відповідно до
законодавства України. Забороняється проводити збори громадян щодо утворення ініціативної
групи референдуму в органах державної влади, органах місцевого самоврядування.
Згідно із ст.31 3У «Про всеукраїнський референдум» Центральна виборча комісія у п'ятиденний
строк здійснює аналіз документів, передбачених частиною одинадцятою статті 30 цього Закону, на
предмет відповідності вимогам законодавства і за результатами приймає постанову про
реєстрацію ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму або про відмову у
реєстрації ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму із зазначенням мотивів
такого рішення Враховуючи, що питання, які пропонується винести на всеукраїнський референдум,
за змістом нерозривно пов'язані з пропозицією щодо змін внесення до Конституції України, а
відповідна пропозиція не вноситься, такі питання не можуть бути предметом дорадчого
опитування громадян України (консультативного референдуму).
Питання, затверджені вищезазначеними зборами громадян, за своїм змістом відповідно до статті
3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» не можуть бути предметом всеукраїнського
референдуму, оскільки не передбачають прийняття рішень щодо внесення змін до Конституції
України, прийняття, зміни або скасування законів України чи їх окремих положень, прийняття
рішень, що визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових
актів.
Таким чином, враховуючи те, що все без винятку питання, які пропонується винести на
всеукраїнський референдум за народною ініціативою, не сформульовані у вигляді законодавчих
пропозицій, а отже, не відповідають вимозі статті 3 Закону України «Про всеукраїнський
референдум», вони не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму. I тому ЦВК повинна
видати постанову про відмову в реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму за
народною ініціативою.
Задача 151
1.Відповідно до ч.2 ст.4 3У «Про всеукраїнський референдум» результати народного
волевиявлення на всеукраїнському референдумі є обов'язковими.
А відповідно до ч. 1 ст.95 вказаного Закону- Результати народного волевиявлення на
всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є остаточними та не потребують
затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов'язковими для
виконання громадянами України, органами державної влади України, яких воно стосується та до
повноважень яких віднесено.
2. Згідно із ч.2 ст.14 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» Субєктом призначення (проголошення)
всеукраїнського референдуму є Президент України та Верховна Рада України.
А відповідно до ст.28 (порядок проголошення всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою)
1. Президент України після отримання рішення Центральної виборчої комісії про загальні підсумки
збирання підписів громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму
та виконанні вимог частини восьмої статті 22 цього Закону видає указ про проголошення
референдуму із зазначенням дати його проведення та сформульованими питаннями або
проектом закону, що виносяться на всеукраїнський референдум.
2. Указом Президента України про призначення всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою визначається дата його проведення, якою є остання неділя п'ятдесятиденного строку
від дня видання указу.
3. Згідно з указом Президента «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою», на референдум від 16 квітня 2000 р мало бути винесено шість питань. Проте
Конституційний суд визнав два з них неконституційними, тож на референдум було винесено
чотири питання. Народ України дав ствердну відповідь на усі чотири поставлені питання, проте
відповідні зміни до законодавства так і не було внесено Верховною Радою. Конституційний суд
України двома рішеннями підтвердив законність та остаточність рішення, що було винесено
громадянами України на референдумі. Цими ж рішеннями було підтверджено, що результати
волевиявлення народу України не потребують жодних узгоджень Верховною Радою України і
мають силу Закону.
4. Дії ВРУ не були правомірними, оскільки відповідно до рішення КСУ 16 квітня 2008 року у справі
No 6-рп/2008 положення частини другої статті 94 Конституції України необхідно розуміти так, що
процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів,
прийнятих референдумом.
Положення частин другої, третьої статті 5, статті 69 Конституції України слід розуміти так, що
рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів е остаточним і не потребує будь-
якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.
Таким чином, pішення, прийняті на всеукраїнському референдумі мають обов'язкову юридичну
силу.
Президент мав право призначати референдум із наведених вище питань. А ВРУ вчинила
неправомірно відмовившись вносити відповідні зміни до Конституції, посилаючись на те, що був
порушений порядок внесення змін і доповнень до Основного Закону.
Задача 152
1.Відповідно до ч.3 ст.22 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» Держава гарантує громадянам
України, політичним партіям та громадським організаціям, ініціативній групі з проведення
всеукраїнського референдуму право вільно обговорювати доцільність проведення всеукраїнського
референдуму, вести агітацію щодо питань, винесених на всеукраїнський референдум, на зборах,
мітингах, демонстраціях, у друкованих виданнях, аудіовізуальними (електронними) засобами
масової інформації. Згідно з ч.1 ст.30 вказаного закону ініціативна група з проведення
всеукраїнського референдуму утворюється на зборах громадян України, в яких бере участь не
менш як дві тисячі громадян України, які мають право голосу на всеукраїнському референдумі.
Організаторами зборів можуть бути громадяни України, яким на день проведення зборів
виповниться вісімнадять років, політичні партії України, всеукраінські громадські oрганізації,
зареєстровані відповідно до законодавства України. Забороняється проводити збори громадян
щодо утворення ініціативної групи референдуму в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування.
2. Всеукраїнський референдум є однією з форм народного волевиявлення, який призначається
Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень,
установлених Конституцією України. Зокрема, Верховна Рада України призначає всеукраїнський
референдум з питань про зміну території України; Президент України - щодо змін Конституції
України відповідно до статті 156 Конституції України. Референдум не допускається щодо
законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (стаття 74 Конституції України).
Зrідно з Конституцією України носієм суверенітету i єдиним джерелом влади в Україні є народ.
самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно
народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5).
Таким чином, відповідно до ч.2 ст.4 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» результати народного
волевиявлення на всеукраїнському референдуміє обов'язковими.
А відповідно до ч. 1 ст.95 вказаного Закону - Результати народного волевиявлення на
всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є остаточними та не потребують
затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов'язковими для
виконання громадянами України, органами державної влади України, яких воно стосується та до
повноважень яких віднесено Проте питання яке було поставлене не відповідає Конституції,
оскільки чинна Конституція України не передбачає інституту висловлення недовіри на
всеукраїнському референдумі, в тому числі проголошеному за народною ініціативою, Верховній
Раді України чи будь- яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави
дострокового припинення іх повноважень.
Тому винесення на всеукраїнський референдум питання щодо недовіри Верховній Раді України за
відсутності названого інституту в Основному Законі України було б порушенням такого
конституційного принципу, як здійснення органами державної влади своїх повноважень у межах,
встановлених Конституцією України, та принципів правової держави, якою проголошено Україну.
Враховуючи ту обставину, що викладене в пункті 1 статті 2 Указу питання про висловлення
недовіри Верховній Раді України XIV скликання за змістом нерозривно пов'язане з пропозицією
щодо внесення відповідної зміни до Конституції України можна дійти висновку, що питання
поставленні на референдумі є неправомірними
Задача 153
На яких засадах можуть проводитися мирні зібрання?
КУ: Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може
встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та
громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я
населення або захисту прав і свобод інших людей.
ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»: До повноважень ОМС належить 3) вирішення
відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій,
спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх
проведенні громадського порядку (ст.38).
2. Проблематика правового регулювання здійснення цього права
Окремого закону щодо порядку проведення мирних зборів не прийнято.
Лист Комітету ВРУ з питань правової політики 23.11.2009р.: «...Крім того, слід зазначити, що
мирний захід розглядається, як вільне, публічне вираження громадянської або політичної позиції
осіб, при якому можливе висловлення вимог, прийняття резолюцій, інших звернень з
різноманітних питань суспільного життя на доступному кожному зібранні, що проводиться у формі
зборів, мітингу, походу, демонстрації, пікетування або у будь-якому різному поєднанні цих форм
за ініціативою фізичних чи юридичних ocіб. Кожна з форм проведення мирного заходу має свої
особливості. Зазначені форми під час проведення мирного заходу можуть поєднуватися,
відповідно, місце проведення мирного заходу залежить від форми його проведення, а тому
визначається організатором (організаторами) мирного заходу за погодженням з органом
місцевого самоврядування... Також необхідно враховувати правову позицію, яку Конституційний
Суд України висловив у своєму Pішенні від 19 квітня 2001 року N 4-рп ( у004р710-01 ) (справа щодо
завчасного сповіщення про мирні зібрання), у мотивувальній частині якого, розглядаючи питання
щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України ( 254к/96-ВР)
про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про
проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій -масових мирних зібрань, зазначив, зокрема,
що проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового
завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.
Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне
сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань - це строк від дня
такого сповіщення до дати проведення масового зібрання. Тривалість строків завчасного
сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39
Конституції України ( 254к/96-ВР ) права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і
демонстрацій. Такі строки Ікають слугувати гарантією: реалізації цього права громадян. Упродовж
Цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для
забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи
демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі
необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування можуть погоджувати з
організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо.
Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і Для того, щоб органи виконавчої влади чи
органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань
відповідає закону, та в разі потреби, згідно з частиною другою статті 39 Конституції України
( 254к/96-BP ), звернутися до суду для вирішення спірних питань..».
Таким чином, питання реалізації колективного права на мирні зібрання недостатньо врегульовано
в законодавстві, відтак викликає сумніви порядок його застосування на практиці. Із умов задачі
слідує сумнів у правомірності проведення мітингу: а) о 8 ранку; б) на шкільному подвір'i. Порядку
в законах не прописано, проте можна застосовувати загальні норми у сфері громадського порядку,
врегульовані ОМС.
Задача 154
1. Якими НПА врегульовано статус офіційних спостерігачів від іноземних держав та
міжнародних організацій?
Раніше було декілька підзаконних актів, що врегульовували статус та порядок реєстрації іноземних
офіційних спостерігачів. Зараз — ВКУ:
Стаття 22. Суб'єкти виборчого процесу 1. Суб'єктом виборчого процесу відповідних виборів є: 1)
виборець, який має право голосу на відповідних виборах; 2) виборча коміcія, уповноважена
здійснювати підготовку і проведення відповідних виборів; 3) партія (організація парті), яка
висунула кандидатів на відповідних виборах; 4) кандидат, зареєстрований для участі у відповідних
виборах у порядку, встановленому цим Кодексом; 5) офіційний спостерігач від кандидата чи партії
(організації партії) - суб'єкта відповідного виборчого процесу або від громадської організації,
зареєстрований у порядку, встановленому цим Кодексом.
Стаття 59. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій 1. Офіційні
спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій акредитуються Центральною
виборчою комісією. Пропозиції щодо їх акредитації подаються до Центральної виборчої комісії не
пізніш як за сім днів до дня голосування на загальнодержавних виборах та не пізніш як за десять
днів до дня голосування на місцевих виборах безпосередньо або через Міністерство закордонних
справ України. Порядок акредитації офіційних спостерігачів від іноземних держав та міжнародних
організацій визначається Центральною виборчою коміciєю
2. Який порядок реєстрації таких спостерігачів та які в них права?
Стаття 59. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій
1. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій акредитуються
Центральною виборчою комісією. Пропозиції щодо їх акредитації подаються до Центральної
виборчої коміcії не пізніш як за сім днів до дня голосування на загальнодержавних виборах та не
пізніш як за десять днів до дня голосування на місцевих виборах безпосередньо або через
Міністерство закордонних справ України. Порядок акредитації офіційних спостерігачів від
іноземних держав та міжнародних організацій визначасться Центральною виборчою коміciєю.
2. Громадяни України не можуть бути акредитовані як офіційні спостерігачі від іноземних держав
чи міжнародних організацій. Громадяни України або іноземці чи особи без громадянства, які
володіють українською мовою, можуть супроводжувати акредитованих офіційних спостерігачів від
іноземних держав, міжнародних організацій на території виборчих дільниць та під час засідань
виборчих комісій виключно для виконання функцій перекладача (не більше однієї особи з кожним
офіційним спостерігачем).
3. Рішення про акредитацію офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних
організацій приймається Центральною виборчою коміciєю не пізніш як за п'ять днів до дня
голосування.
4. Центральна виборча комісія видає офіційним спостерігачам від іноземних держав, міжнародних
організацій посвідчення за встановленою нею формою.
5. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій здійснюють свої
повноваження на території України.
6. Офіційний спостерігач від іноземної держави, міжнародної організації має право: 1) бути
присутнім на зустрічах кандидатів, їх довірених осіб, представників, уповноважених осіб партій
(організацій партій) - суб'єктів виборчого процесу з виборцями, на передвиборних зборах,
мітингах, засіданнях виборчих комісій; 2) ознайомлюватися з матеріалами передвиборної агітації;
3) бути присутнім із дотриманням вимог цыого Кодексу на засіданнях, перебувати у приміщеннях
дільничних, окружних, територіальних виборчих комісій, спостерігати з будь-якої відстані за діями
членів виборчої комісії, у тому числі під час видачі виборчих бюлетенів виборцям, підрахунку
голосів, встановлення підсумків голосування, не заважаючи при цьому членам виборчої комісії
фізично; 4) здійснювати фото-, відеозйомку та аудіозапис без порушення при цьому таємниці
голосування виборців; 5) після проведення виборів висловлювати свої пропозиції щодо організації
проведення відповідних виборів та вдосконалення законодавства України з урахуванням
міжнародного досвіду, проводити прес-конференції з додержанням вимог законодавства України;
6) утворювати разом з іншими спостерігачами від іноземних держав, міжнародних організацій
тимчасові групи спостерігачів для координації їхньої діяльності в межах повноважень,
передбачених цим Кодексом; 7) отримувати копії протоколів, інших документів у випадках,
передбачених цим Кодексом.
7. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій здійснюють
спостереження за виборчим процесом самостійно і незалежно з урахуванням обмежень,
встановлених частиною десятою цієї статті.
8. Міністерство закордонних справ України, інші органи виконавчої влади, органи влади
Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та виборчі комісії повинні сприяти
офіційним спостерігачам від іноземних держав, міжнародних організацій у здійсненні ними своїх
повноважень.
9. Фінансове і матеріальне забезпечення діяльності офіційних спостерігачів від іноземних держав,
міжнародних організацій здійснюється за рахунок коштів держав чи організацій, що скерували їх в
Україну, або за рахунок власних коштів зазначених спостерігачів.
10. Офіційні спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій не мають права
втручатися у роботу виборчих комісій, чинити дії, що порушують законний хід виборчого процесу
або неправомірно перешкоджають членам виборчої комісії здійснювати свої повноваження;
заповнювати замість виборця (у тому числі на його прохання) виборчий бюлетень або іншим
чином порушувати таємницю голосування та використовувати свій статус у діяльності, не
пов'язаній із спостереженням за ходом виборчого процесу.
Зазначене обмеження поширюється також на осіб, які відповідно до частини другої цієї статті
супроводжують офіційних спостерігачів, під час безпосередныої роботи з офіційним спостерігачем
від іноземної держави, міжнародної організації.
Таким чином, акредитований іноземний офіційний спостерігач має право бути присутнім в
приміщенні ДВК на виборах. Його права визначено ВКУ.
Задача 155
1. Щодо виборця N 1 (1) до списків включено померлу бабусю; 2) неправильно написано
прізвище виборця)
ВКУ: Стаття 42:
3. Виборець має право ознайомитися з попереднім списком виборців у приміщенні дільничної
виборчої комісії та перевірити правильність внесених до нього відомостей. Виборець може
звернутися до дільничної виборчої комісії або безпосередньо до органу ведення Державного
реєстру виборців із заявою про уточнення попереднього списку виборців, у тому числі про
включення або виключення зі списку себе особисто або інших осіб, а також щодо наявності або
відсутності відміток про постійну нездатність виборця пересуватися самостійно.
4. Виборець особисто подає заяву до дільничної виборчої комісії або безпосередньо до органу
ведення Державного реестру виборців щодо обставин, передбачених частиною третьою цієї статті.
У разі якщо виборець з порушенням здоров'я (у зв'язку з інвалідністю, тимчасовим розладом
здоров'я, віком) не може особисто подати заяву, дільнична виборча коміcія за зверненням такого
виборця зобов'язана забезпечити прийняття заяви у такого виборця в інший спосіб. Така заява до
органу ведення Державного реєстру виборців може бути подана також за допомогою електронних
сервісів у порядку, встановленому Центральною виборчою коміciєю. До заяви додаються
документи (копії документів), які підтверджують зазначені в ній відомості.
5. Заява, зазначена у частині третій цієї статті, може бути подана не пізніш як за п'ять днів до дня
голосування і розглядається виборчою комісією протягом одного дня. Заява, подана після
зазначеного строку, залишається без розгляду.
6. За результатом розгляду заяви дільнична виборча комісія приймає рішення про передачу такої
заяви до органу ведення Державного реєстру виборців. Рішення виборчої комісії невідкладно
разом із заявою виборця та доданими до неї документами (копіями документів) направляється до
відповідного органу ведення Державного реєстру виборців і не пізніше наступного дня після дня
його прийняття видається особі, яка подала заяву, а також надсилається особі, якої воно стосується
(якщо така особа не є особою, яка подала заяву).
7. Орган ведення Державного ресстру виборців забезпечує розгляд заяв виборців у порядку,
встановленому Законом України "Про Державний ресстр виборців". Про результати розгляду
звернення повідомляється особа, яка його подала, а також особа, якої воно стосується (якщо
звернення виборця стосується іншої особи).
Стаття 44:
3. Виключення зі списку виборців осіб, які неправомірно включені до нього, здійснюється шляхом
викреслення, що засвідчується записом "Виключено" та підписами голови або заступника голови і
секретаря дільничної виборчої комісії у графі "Примітки". При цьому в зазначеній графі поруч із
прізвищем виборця зазначаються дата і номер рішення суду або повідомлення органу ведення
Державного реєстру виборців.
8. Голова або заступник голови чи секретар дільничної виборчої комісії в день голосування
виправляють неточності та технічні описки в уточненому списку виборців - неправильне написання
прізвища, власного імені (усіх власних імен), по батькові (за наявності), дати народження, номера
будинку, квартири місця проживання - у разі, якщо, незважаючи на такі технічні описки, є
зрозумілим, що до списку виборців включено саме того виборця, який прибув на виборчу
дільницю для голосування. Таке виправлення засвідчується підписом голови або заступника
голови чи секретаря дільничної виборчої коміcії у графі "Примітки".
Отже, відмова в голосуванні неправомірна; бабусю мали виключити до дня голосування. 2. Щодо
виборця N 2 (не включено до списків)
Стаття 44. Внесення змін до уточненого списку виборців дільничною виборчою комісією на
звичайній виборчій дільниці
1. Зміни до уточненого списку виборців вносить голова або заступник голови та секретар
дільничної виборчої коміciї на підставі рішення суду, повідомлень органу ведення Державного
реестру виборців щодо усунення кратного включення виборця до списку виборців на цій виборчій
дільниці. Такі зміни можуть бути внесені до 18 години останньої суботи перед днем голосування.
2. При включенні виборця до списку виборців на виборчій дільниці у порядку внесення змін до
уточненого списку виборців відомості про нього, передбачені формою списку виборців, вносяться
у кінці списку виборців. При цьому у графі "Примітки" зазначаються дата і номер рішення суду.
Звернутися до адмінсуду.
3. Судова практика:
https:/reyestr.court,gov.ua/Review/83079895
наприклад, у цьому рішенні особа звернулася з адмінпозовом до суду про включення її до списку
виборців до органу ведення Державного реєстру виборців. Зобов'язати Звичайну виборчу
дільницю No710086 Дільничної виборчої комісії з виборів народних депутатів України
територіiального виборчого округу N 199, тимчасово внести зміни до списку виборців (без зміни
виборчої адреси) і включити громадянина України до списку виборців на звичайній виборчій
дільниці No710086 Дільничної виборчої комісії з виборів народних депутатів України
територіального виборчого округу N 199 для голосування у загальнодержавному виборчому
окрузі.
Задача 156
1.Які вимоги передбачені до кандидата в народні депутати?
ВКУ: Стаття 134. Право бути кандидатом у народні депутати України
1. Депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти
одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом п'яти останніх перед днем виборів
років.
2. Проживання в Україні за цим Кодексом означає: 1) проживання на території в межах
державного кордону України; 2) перебування на судні, що перебуває у плаванні під Державним
Прапором України; 3) перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у
відрядженні за межами України в закордонних дипломатичних установах України, міжнародних
організаціях та іх органах; 4) перебування на полярній станції України; 5) перебування у складі
формування Збройних Сил України, дислокованого за межами України.
3. Такими, що проживають в Україні, вважаються також особи, які проживають разом з особами,
зазначеними у пункті 3 частини другої цієї статті, як члени їхніх сімей.
4. Особа вважається такою, що проживає в Україні, відповідно до частини першої цієї статті, якщо її
разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а строк перебування за
межами України кожного річного періоду протягом останніх п'яти років перед днем голосування
на відповідних виборах не перевищував 183 дні.
Не є порушенням вимоги про проживання в Україні виїзд особи за кордон у службове
відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного
закладу.
5. Не може бути висунутий кандидатом та обраний депутатом громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку. Немає вимоги щодо мови та висновку психіатра, інші підстави відмови законні.
2. Яке рішення має ухвалити ЦВК?
ЦВК має відмовити в задоволенні скарги з наведених вище підстав. Відбулося порушення
положень виборчого законодавства України.
Задача 157
1.Iнститут застави: переваги та недоліки. Міжнародний досвід
Безумовно, виборча застава має свої переваги. По-перше, її розглядають як вимогу забезпечення
кандидатом серйозності свого висування. Держава, надаючи право бути обраним до органів
влади, дбає і про те щоб кандидатами ставали ті, хто мають підтримку та вірогідність бути
обраними. По-друге, за рахунок внесених застав поповнюється бюджет країни. Однак,
запроваджений інститут застави має і свої недоліки.
По-перше, застава є надмірно високою, як наслідок, брати участь у виборах можуть тільки ті партії
та громадяни, які володіють достатньо великими грошовими коштами. Так, розмір застави для
кандидата в Президенти України у 270 разів (!) перевищує середньомісячну зарплату. Тобто,
людині, яка отримує середню заробітну плату, потрібно працювати 23 роки тільки для того, щоб
заробити суму виборчої застави. Це надзвичайно великі кошти. По-друге, застава за своєю
природоо є грошовою сумою, яка повертається кандидату, який продемонстрував серйозний
результат на виборах. Натомість в Україні застава фактично є платою за участь у виборах, оскільки
повертається у дуже рідкісних випадках. Так, грошова застава повертається лише у разі обрання
Президентом України або включення до виборчого бюлетеня для повторного голосування. На
виборах до Верховної Ради застава повертається тільки в разі отримання відповідними партіями
або кандидатами- мажоритарниками депутатських мандатів. В інших випадках грошова застава не
повертається і перераховується до Державного бюджету України. По-третє, інститут застави
запроваджувався в Україні як запобіжник - аби кількість кандидатів на виборах не була
надмірною. АДже надмірна кількість кандидатів, а також висунення кандидатів-двійників (з
однаковим прізвищем) може стати суттєвою перешкодою для проведення вільних і
демократичних виборів. Проте застава не відіграє роль "фільтра" кількості кандидатів.
Більше того, чисельність пошукувачів президентського крісла тільки зростає. Якщо у 2010 році на
пост президента претендували 18 осіб, у 2014- му — вже 21, то у 2019 році маємо рекордну
кількість — 44 кандидати внесли заставу. Це більше, ніж у країнах розвинутих демократій.
Безсумнівно, ефективні обмеження кількості кандидатів необхідні.
Втім, механізм грошової застави, який існує зараз, по суті є платою за участь у виборах, а її
надзвичайно великий розмір обмежує доступ до політики.
РЕЕСТРАЦІЯ КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА
Грошова застава не відіграє значної ролі на президентських виборах у європейських країнах. На
прямих виборах обирають президента у 12 країнах Європейського Союзу, до яких належать:
Австрія, Болгарія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Польща, Португалія, Фінляндія,
Франція та Чexія. У жодній із цих країн не використовується грошова застава таких розмірів, як в
Україні, або вона взагалі не використовується.
Сінгапур. Для кандидата в Президенти розмір застави складає $32 000.
Франція. Грошова застава становить близыко €2000, і вона не є головною складністю. Потрібно
зібрати 500 підписів виборних посадових осіб національного та місцевого рівнів (депутатів
парламенту, ради Парижу, територіальних асамблей, мерів) з можливих 42 000 (1,2% від
загального числа), причому кожен із них може підтримати тільки одного кандидата. Географічно ці
підписи мають представляти третину адміністративно-територiальних одиниць Франції. Цей
механізм збору підписів слугує попередньому відбору кандидатів, свого роду рекомендаціями від
осіб, уже наділених довіpою з боку виборців. Як наслідок, під час виборів президента Франції у
2012 році було зареєстровано 10, у 2017 році - 11 кандидатів.
Польща. Грошова застава не використовується. Суб'єкт висування для реєстрації кандидата збирає
100 000 підписів виборців.
Австрія. Кандидат на посаду Федерального Президента Австрії вносить заставу у розмірі $4 070.
Грузія. Висування кандидата в Президенти Грузії підтверджується підписами не менше 25000
виборців (0,75% від загального числа виборців).
РЕЕСТРАЦІЯ КАНДИДАТIВ ДО ПАРЛАМЕНТІВ
Фінансова застава на парламентських виборах передбачена законодавством Японії, Вірменії,
Південної Кореї та Сінгапуру; у Великобританії, Естонії та Латвії ї розмір є невеликим. Тоді як
законами Бельгї, Грузії, Данії, Польщі, Фінляндії, ФРН та багатьох інших країн рестрація кандидатів
(списку кандидатів) здійснюється на основі збору підписів виборців.
Японія. Кандидат до нижньої або верхньої палати парламенту повинен внести заставу у розмірі
$27 200. Застава для партії за пропорційне місце в обох палатах становить S54 400.
Biрменія. Партія сплачує виборчу заставу у розмірі 10 000 мінімальних заробітних плат (близько
$20 500) для участі у виборах до парламенту Вірменії. Прохідний бар'єр для партій становить 5%, а
застава повертається, якщо партія отримала 4% і більше голосів виборців.
Південна Корея. Кандидат на виборах до Національних Зборів повинен внести заставу в розмірі
S13 300.
Сінгапур. На виборах до парламенту 2015 року розмір застави на кожного кандидата складав S10
700.
Великобританія. Кандидат у депутати повинен внести виборчу заставу у розмірі 500 фунтів
стерлінгів (S645), яка повертається у разі набрання кандидатом більше 5% голосів виборців.
Естонія. Розмір грошової застави для кожного висунутого кандидата є однаковим і дорівнює одній
мінімальній заробітній платі, встановленій у рік виборів.
Латвія. Партії вносять заставу у розмірі Є1400, що надає їм право представити свої списки
кандидатів у виборчих округах. Застава повертається, якщо партія здобуває щонайменше 2%
голосів виборців у країні. Інакше- застава надходить до державного бюджету.
Канада. У Канаді суд скасував виборчу заставу на федеральних виборах, оскільки вимога про її
внесення порушує розділ 3 Канадської хартії прав і свобод. До винесення рішення у справі
кандидат в депутати повинен був внести заставу у розмірі $750. Польща. У кожному з 41
виборчого округу країни, залежно від його розміру, обирають від 7 до 19 депутатів Сейму. Партія
може представити по одному списку кандидатів у будь-якій кількості округів. Грошова застава не
практикується, натомість кожна партія має зібрати 5000 підписів в окрузі на підтримку власного
списку.
Грузія. Партія повинна надати список не менше 1000 виборців, що підтримують її участь у виборах
парламенту Грузії, якщо вона є кваліфікованим виборчим суб'єктом, а якщо вона не є
кваліфікованим виборчим суб'єктом, - не менше 25 000 виборців (вказане число не повинно
перевищувати 1% загального числа виборців).
Німеччина. Кандидатам до Бундестагу потрібно зібрати щонайменше 200 підписів виборців
відповідного виборчого округу. Також це стосується і партій, не представлених у парламенті, які
повинні отримати додаткову підтримку — 2000 підписів виборців. 2. Проект Рішення КСУ Pішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 63 народних депутатів (справа
про грошову заставу на виборах народних депутатів України)
Розглядаючи питання грошової застави на виборах народних депутатів України, Суд звернувся до
своєї попередньої практики, а також практики Європейського Суду з прав людини. У 2002 році
інститут грошової застави був предметом дослідження Конституційного Суду України та
розглядався виключно в контексті майнового цензу. Закон України "Про вибори народних
депутатів" на той час передбачав внесення застави у розмірі 255 000 грн ($48 000) для партії зі
списком та 1 020 грн (S190) для кандидатів у мажоритарному окрузі. Суд визнав конституційним
згадане положення та вказав на різну правову природу майнового цензу і грошової застави,
зазначивши, що майновий ценз є кваліфікаційною умовою стосовно наявності виборчого права, а
застава — лише умовою реестрації кандидата. На думку Суду, грошову заставу не можна
розглядати як обмеження пасивного виборчого права громадян за ознакою майнового стану.
Водночас, у зазначеному рішенні Конституційний Суд констатував, що розмір майнової застави
встановлюється залежно від майнової спроможності більшості населення країни. Порушення цієї
вимоги може суттево обмежити кількість претендентів на місця в парламенті, особливо від
фінансово малозабезпечених партій та кандидатів у депутати. Проте визначення соціально
оpієнтованого розміру грошової застави є питанням політичної доцільності і не належить до
компетенції Суду.
Європейський суд з прав людини у справі "Суховецький проти України" оцінив виборчу заставу під
час виборів у мажоритарних округах (на момент розгляду справи ії розмір становив 1041 грн. —
близько S190) як припустимий захід, зауваживши, що він переслідує «законну мету гарантії права
на ефективне, добре налагоджене представництво, підвищуючи відповідальність тих, хто висуває
свою кандидатуру на вибори, та обмежуючи вибори серйозними кандидатами, одночасно
уникаючи необрунтованого витрачання державних котів». Проте Суд відзначив також необхідність
«встановлення делікатного балансу між конфліктуючими інтересами: з одного боку, утримання від
участі у виборах легковажних кандидатів; а з іншого — можливість реєстрації серйозних
кандидатів, включаючи тих, хто може знаходитись у скрутному економічному становищі», тим
самим привернувши увагу до неприпустимості дискримінації за майновим критерієм через
встановлення надмірно високого розміру застави.
Слід відмітити, що Європейський суд не розглядав заставу для політичних партій, яка є
найбільшою в світі -у цьому випадку його рішення могло би бути іншим.
Ураховуючи наведене розуміння виборчої застави, Конституційний Суд доходить висновку про
відсутність порушення пасивного виборчого права. Грошова застава на виборах народних
депутатів України є запобіжним заходом для зменшення кількості кандидатів на виборах, а її
доцільність — питання політичне та не належить до компетенції Суду.
Задача 158
1.Порядок та суб'єкти звернення зі скаргою до ЦВК?
ВКУ: Стаття 63. Загальні засади оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборчого
процесу
1. Рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборчого процесу, можуть бути оскаржені до
суду або до виборчої комісї.
Стаття 65. Предмет та суб'єкт оскарження до виборчої комісії. Суб'єкт розгляду скарг
1. Суб'єктом звернення до виборчої комісії зі скаргою, що стосується виборчого процесу, може
бути: 1) кандидат, зареєстрований для участі у відповідних виборах. Від імені кандидата суб'єктом
звернення зі скаргою може бути також довірена особа кандидата, представник кандидата у
Центральній виборчій комісії, територіальній виборчій комісії; 2) партія (організація партії) - суб'єкт
відповідного виборчого процесу в особі її керівника, уповноваженого представника,
уповноваженої особи партії (організації партії) чи іншої особи, уповноваженої рішенням
центрального керівного органу партії (керівного органу організації партії); 3) офіційний спостерігач
від кандидата, партії (організації партї) - суб'єкта відповідного виборчого процесу, громадської
організації; 4) виборець, виборчі права або охоронювані законом інтереси якого щодо участі у
виборчому процесі порушено рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта оскарження.
2. Виборець може оскаржити до відповідної виборчої комісії рішення, дії чи бездіяльність суб'
єктів оскарження, якщо такі рішення, дії чи бездіяльність порушують особисто його виборчі права
або охоронювані законом інтереси щодо участі у виборчому процесі, у тому числі на участь у
роботі виборчої комісії, на здійснення спостереження, на присутність на засіданні виборчої комісії
у визначених цим Кодексом випадках, під час проведення голосування відповідно до цього
Кодексу, незабезпечення встановлених цим Кодексом умов для голосування виборців з
порушенням здоров'я (у зв'язку з інвалідністю, тимчасовим розладом здоров'я, віком).
3. До Центральної виборчої комісії може бути подана скарга на: 1) бездіяльність окружної
виборчої комісії; 2) бездіяльність територіальної виборчої комісії, яка встановлює результати
відповідних місцевих виборів.
Отже, громадянин не є належним суб'єктом звернення за цими видами порушень до ЦВК.
2. Порядок та обмеження у проведенні передвиборної агітації?
Стаття 51. Форми і засоби передвиборної агітації
1. Передвиборна агітація - це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців
голосувати за або не голосувати за певного кандидата, партію (організацію партії) -
суб'єктів виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватисяу будь-якій формі
та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України.
Передвиборна агітація може проводитися у таких формах: 1) проведення зборів громадян, інших
зустрічей з виборцями; 2) проведення мітингів, походів, демонстрацій; 3) проведення публічних
дебатів, дискусій, "круглих столів", прес-конференцій щодо положень передвиборних програм та
політичної діяльності кандидатів, партій (організацій партій) суб'єктів виборчого процесу; 4)
оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації
політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших
публікацій та повідомлень; 5) розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих
агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації;
6) розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на носіях зовнішньої
реклами; 7) проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та
телепередач, проведення інших публічних заходів за підтримки кандидата, партії (організації
партії) - суб'єкта виборчого процесу, а також оприлюднення інформації про таку підтримку; 8)
публічні заклики голосувати за або не голосувати за кандидата, партію (організацію партії) -
суб'єкта виборчого процесу або публічні оцінки їхньої діяльності; 9) встановлення агітаційних
наметів; 10) в інших формах, що не суперечать Конституції України та законам України.
2. Громадяни України мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми
кандидатів, партій (організацій партій) - суб'єктів виборчого процесу, політичні, ділові та особисті
якості кандидатів, вести агітацію за або проти кандидатів, партій (організацій партій).
3. До передвиборної агітації не належать офіційні повідомлення в період виборчого процесу (без
коментарів, які можуть мати агітаційний характер, а також відео-, аудіозаписів, кінозйомок,
фотоілюстрацій) про дії кандидатів, пов'язані з виконанням ними посадових (службових)
повноважень, передбачених Конституцією України або законами України.
5. Прихована передвиборна агітація, а також розміщення або поширення матеріалів
передвиборної агітації, не позначеної відповідно до вимог цього Кодексу, забороняються. Реклама
друкованих видань (газет, журналів, книг), інших товарів та послуг з використанням прізвищ чи
зображень (портретів) кандидатів, назв чи символіки політичних партій - суб'єктів виборчого
процесу вважається передвиборною агітацією. До передвиборної агітації також належить
використання символіки (гімну, прапора, розпізнавального знака, девізу) або логотипів партії -
суб'єкта відповідного виборчого процесу, використання передвиборних слоганів, гасел
кандидатів, партій (організацій партій) - суб'єктів відповідного виборчого процесу, а так само
повідомлення про проведення видовищних чи інших публічних заходів на підтримку партії,
кандидата або про підтримку зазначених заходів кандидатами, партіями (організаціями партій) -
суб'єктами відповідного виборчого процесу, а також привернення уваги до участі у таких заходах
партій чи певних осіб як кандидатів.
Стаття 53. Матеріали передвиборної агітації
1. Кандидат, партія (організація партії) - суб' єкти виборчого процесу можуть на власний розсуд
виготовляти матеріали передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів свого виборчого фонду.
Кандидат, партія (організація партії) - суб'єкт виборчого процесу можуть також виготовляти
друковані матеріали передвиборної агітації з використанням обладнання, що їм належить.
Відомості, що містяться у таких матеріалах, повинні відповідати вимогам законодавства.
2. Друковані матеріали передвиборної агітації повинні містити відомості про підприємство, що
здійснило друк, або інформацію, що друк здійснено з використанням обладнання відповідного
кандидата або партії (організації партії), яка висунула кандидата (кандидатів), їх тираж,
інформацію про oсіб, відповідальних за випуск, та замовника відповідних матеріалів.
3. Miсцеві органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування не пізніш як у перший день виборчого процесу відповідних виборів відводять
місця та обладнують стенди, дошки оголошень у людних місцях для розміщення матеріалів
передвиборної агітації.
Стаття 54. Загальний порядок використання засобів масової інформації
1. Передвиборна агітація з використанням засобів масової інформації проводиться з дотриманням
принципу рівних умов та в порядку, передбаченому цим Кодексом.
3. Поширення у будь-якій формі матеріалів, що містять заклики до ліквідації незалежності України,
зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності держави, підриву ії безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганду
війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і
свободи людини, здоров'я населення, забороняється.
4. Засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час
виборчого процесу своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, еними відповідно до
вимог частини третьої статті 55 і частини другої статті 56 цього Кодексу, забороняється агітувати за
або проти кандидатів, партій (організацій партій), оцінювати їхні передвиборні програми або
надавати їм перевагу в будь-якій формі.
5. Забороняється поширення завідомо неправдивих відомостей про кандидата, партію
(організацію партії) - суб' єктів виборчого процесу. Заcіб масової інформації, що оприлюднив
інформацію, яку кандидат, партія (організація партії) вважають явно недостовірною, не пізніш як
через три дні після дня оприлюднення таких матеріалів, але не пізніш як за два дні до дня виборів
зобов'язаний надати кандидату, партії (організації партії), стосовно яких поширено недостовірні
відомості, на їхню вимогу можливість спростувати такі матеріали: надати такий самий ефірний час
відповідно на телебаченні чи радіo або опублікувати в друкованому засобі масової інформації
наданий кандидатом чи партією (організацією партії) матеріал, який має бути набраний таким
самим шрифтом і розміщений під рубрикою "Спростування" на тому самому місці шпальти в
обсязі не меншому, ніж обсяг повідомлення, що спростовується. Спростування повинно містити
посилання на відповідну публікацію в друкованому засобі масової інформації, передачу на
телебаченні або радіо та на факти, що спростовуються. Спростування має бути оприлюднено без
додатків, коментарів і скорочень та здійснюється за рахунок коштів засобу масової інформації.
6. Забороняється проведення передвиборної агітації або надання виборцям, закладам, установам,
організаціям незалежно від їх підпорядкування та форми власності грошей, подарункових
сертифікатів, продуктів харчування та спиртних напоїв, товарів (крім матеріалів передвиборної
агітації, виготовлених за рахунок виборчого фонду, що містять візуальні зображення партійної
символіки та брендування виборчої кампанії, згадування імені або зображення кандидата, який
балотується на виборах, такі як плакати, листівки, календарі, блокноти, ручки, запальнички,
сірники, значки, бейджі, USВ-флешки, вимпели, прапори, книги, пакети, футболки, кепки, шарфи,
парасолі та інші матеріали передвиборної агітації, вартість яких не перевищує 6 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), пільг, переваг, послуг, робіт, цінних паперів,
кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних та нематеріальних активів, у тому числі від імені
благодійних організацій, засновниками або членами яких є кандидат (кандидати), партія (місцева
організація партії), та інших благодійних організацій, шо супроводжується закликами або
пропозиціями голосувати чи не голосувати за певного кандидата (кандидатів), партію (місцеву
організацію партії) або згадуванням імені кандидата, назви партії (місцевої організації парті),
символіки партії. Передвиборна агітація або надання виборцям, закладам, установам,
організаціям незалежно від їх підпорядкування та форми власності грошей, продуктів харчування
та спиртних напоїв, товарів (крім матеріалів передвиборної агітації, виготовлених за рахунок
виборчого фонду, що містять візуальні зображення партійної символіки та брендування виборчої
кампанії, згадування імені або зображення кандидата, який балотується на виборах, такі як
плакати, листівки, календарі, блокноти, ручки, запальнички, сірники, значки, бейджі, USB-флешки,
вимпели, прапори, книги, пакети, футболки, кепки, шарфи, парасолі та інші матеріали
передвиборної агітації, вартість яких не перевищує 6 відсотків неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян), пільг, переваг, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів,
інших матеріiальних та нематерiальних активів, що супроводжується закликами або пропозиціями
голосувати чи не голосувати за певного кандидата (кандидатів), згадуванням імені такого
кандидата (кандидатів) aбо партійної символіки, вважається підкупом виборців.
16. Забороняється розміщення агітаційних матерiалів та політичної реклами на будинкахів
приміщеннях органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій державної та комунальної
власності.
17. Розміщення матеріалів передвиборної агітації у транспортних засобах громадського
користування та на їх зовнішній поверхні, у тому числі таксі, розміщення таких матеріалів у
приміщеннях та на будівлях станцій метрополітену, автобусних та залізничних вокзалів, портів та
аеропортів, зупинках громадського транспорту, а також розповсюдження матеріалів
передвиборної агітації через телерадіотрансляційні або інші інформаційні мережі сповіщання
пасажирів та інформаційні табло у приміщеннях станцій та вагонах метрополітену, автобусних та
залізничних вокзалів, портів та аеропортів, на зупинках громадського транспорту, на проїзних
разових, місячних чи інших квитках забороняється.
Отже, кандидатом було порушено порядок передвиборної агітації, але в даному випадку
громадянин не є належним суб'єктом звернення до ЦВК.
Задача 159
1.Одночасне проведення виборів чергових парламентсыких і позавчергових місцевих+міського
голови іншого міста?
ВКУ: Стаття 133. Основні засади виборів народних депутатів України
1. Вибори народних депутатів України (далі - депутати) здійснюються на засадах
пропорційної системи за єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному
виборчому окрузі, з яких формуються регіональні виборчі списки кандидатів у депутати
(далі - загальнодержавний виборчий список, регіональні виборчі списки) від партій.
Стаття 138. Територіальна організація виборів народних депутатів України
1. Систему теритоpiальної організації виборів депутатів складають: 1) єдиний загальнодержавний
багатомандатний округ; 2) виборчі регіони; 3) територіальні округи; 4) виборчі дільниці.
2. Вибори депутатів проводяться у єдиному загальнодержавному багатомандатному окрузі, який
включає в себе всю територію України та закордонний округ.
3. Для підготовки, організації і проведення виборів депутатів використовуються територіальні
округи, що існують на постійній основі, утворені Центральною виборчою комісією відповідно до
цього Кодексу.
Стаття 154. Порядок висування кандидатів у народні депутати України
1. Право висування кандидатів у депутати реалізується виборцями через партії у порядку,
передбаченому цим Кодексом.
5. Партія може висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієі партії, або безпартійну
особу, яка відповідно до статті 134 цього Кодексу має право бути обраною депутатом.
6. Партія висуває кандидатів із числа осіб, зазначених у частині п'ятій цієї статті, у вигляді
загальнодержавного виборчого списку, який формується та затверджується на з’їзді (зборах,
конференції) партії.
7. Загальнодержавний виборчий список партії повинен складатися не більше ніж із 450 кандидатів
у депутати.
8. Iз числа кандидатів, включених до загальнодержавного виборчого списку, окрім кандидатів,
включених під першими дев'ятьма номерами до загальнодержавного виборчого списку, партія на
тому самому з'ізді (зборах, конференції) формує і затверджує регіональні списки кандидатів у
депутати у кожному виборчому регіоні, передбаченому статтею 138 цього Кодексу. Регiональний
виборчий список партії повинен включати не менше п'яти та не більше вісімнадцяти кандидатів.
9. Кожен кандидат у депутати, включений до загальнодержавного виборчого списку, також має
бути включений до одного з регіональних виборчих списків, окрім кандидатів, включених під
першими дев'ятьма номерами до загальнодержавного виборчого списку. Кандидат не може бути
включений до загальнодержавного виборчого списку партії більше ніж один раз, а також до двох
чи більше різних регіональних виборчих списків.
10. Особа має право надати згоду балотуватися та бути включеною до загальнодержавного та
регіонального виборчих списків лише однієї партії.
Отже, в регіональному списку не може бути 20 кандидатів (не більше 18); загальнодержавний
список не може бути більший за 450 кандидатів.
2. Порядок місцевих виборів?
ВКУ: Стаття 199. Територіальна організація виборів депутатів сільських, селищних, міських рад
(територіальних громад з кількістю виборців до 10 тисяч)
1. Систему теритоpiальної організації виборів депутатів сільських, селищних, міських рад
(територiальних громад з кількістю виборців до 10 тисяч) складають: 1) багатомандатні виборчі
округи; 2) виборчі дільниці.
2. 3 метою обрання депутатів сільської, селищної, міської ради (територіальної громади з кількістю
виборців до 10 тисяч) територія відповідної громади поділяється на багатомандатні виборчі
округи. Середня орієнтовна кількість таких багатомандатних округів визначається як ціла частка від
ділення кількісного складу відповідної ради на три. При утворенні багатомандатних виборчих
округів відхилення від ix середньої орієнтовної кількості не може становити більше ніж один округ.
3. Багатомандатні виборчі округи включають приблизно однакову кількість виборців у відношенні
до депутатських мандатів, які розподіляються у таких виборчих округах. Відхилення кількості
виборців у багатомандатному виборчому окрузі, утвореному в межах території відповідної
сільської, селищної, міської громади, за можливості, не може перевищувати 15 відсотків
орієнтовної середньої кількості виборців в окрузі з розрахунку на один депутатський мандат.
Оpієнтовна середня кількість виборців в окрузі визначається як частка від ділення загальної
кількості виборців, встановленої на підставі відомостей Державного реестру виборців, на кількість
багатомандатних виборчих округів.
4. Багатомандатні виборчі округи з виборів депутатів сільської, селищної, міської ради
(територіальної громади з кількістю виборців до 10 тисяч) утворюються відповідною
територіальною виборчою комісісю не пізніш як на другий день виборчого процесу з
дотриманням принципу неперервності меж (зв'язності територій) таких округів.
5. При утворенні багатомандатних виборчих округів територіальна виборча комісія визначає межі
кожного округу. Кожному округу присвоюється порядковий номер.
6. Межі багатомандатного виборчого округу не повинні перетинати межі звичайних виборчих
дільниць.
7. Територіальна виборча комісія при утворенні багатомандатних виборчих округів встановлює
кількість мандатів, що розподіляються на кожному такому окрузі, на засадах рівноправності
голосів виборців, що за можливості допускає відхилення від орієнтовної середньої кількості
виборців, що припадає на кожний мандат, не більше ніж на 15 відсотків. Оpієнтовна середня
кількість виборців, що припадає на кожний мандат, визначається як частка від ділення загальної
кількості виборців, встановленої на підставі відомостей Державного реестру виборців, на
кількісний склад відповідної місцевої ради. 8. Перелік утворених багатомандатних виборчих
округів не пізніше наступного дня після прийняття рішення про їх утворення оприлюднюється в
спосіб, визначений територіальною виборчою коміciєю, з урахуванням положень цього Кодексу.
9. Оpiєнтовна середня кількість виборців у багатомандатних виборчих округах, що утворюються
для виборів депутатів сільських, селищних, міських рад (територіальних громад з кількістю
виборців до 10 тисяч), визначається територіальною виборчою комісією на підставі відомостей
Державного реєстру виборців про кількість виборців, які мають право голосу на відповідних
місцевих виборах, що подаються органом ведення Державного реєстру виборців до
територіальної виборчої комісіiї не пізніш як за п'ять днів до дня початку виборчого процесу
відповідних місцевих виборів. Кількість виборців, які мають право голосу на відповідних місцевих
виборах, визначається станом на перший день місяця, що передує місяцю, в якому розпочинається
виборчий процес відповідних місцевих виборів.
Стаття 200. Територіальна організація виборів сільського, селищного, міського голови 1. Систему
територіальної організації виборів сільського, селищного, міського голови складають: 1) єдиний
одномандатний сільський, селищний, міський виборчий округ, який охоплює всю територію
відповідної cільської, селищної, міської територіальної громади; 2) виборчі дільниці.
2. Єдиний одномандатний міський виборчий округ з виборів міського голови у містах з районним
поділом поділяється на територіальні виборчі округи, межі яких збігаються з межами районів у
місті. Рішення про утворення таких виборчих округів не приймаються. 3. Рішення про утворення
єдиного сільського, селищног, міського виборчого округу не приймається.
Стаття 201. Територіальна організація виборів депутатів обласних, районних, районних у місті, а
також міських, сільських, селищних рад (територіальних громад з кількістю виборців 10 тисяч і
більше)
1. Систему територiальної організації виборів депутатів обласних, районних, районних у місті, а
також міських, сільських, селищних рад (територіальної громади з кількістю виборців 10 тисяч і
більше) складають: 1) єдиний багатомандатний виборчий округ; 2) територіальні виборчі округи;
3) виборчі дільниці.
2. Єдиний багатомандатний виборчий округ включає територію відповідно області, району, району
в місті, міста, села, селища.
3. Територіальні виборчі округи з виборів депутатів обласних, районних, районних у місті рад, а
також депутатів міських, сільських, селищних рад (територіальних громад з кількістю виборців 10
тисяч i більше) утворюються відповідно обласною, районною, районною в місті, міською,
сільською, селищною виборчою комісією не пізніш як на другий день виборчого процесу з
дотриманням принципу неперервності меж (зв'язності територій) таких округів та, за можливості, з
урахуванням адміністративно-територіального устрою. Відповідна виборча комісія тим самим
рішенням присвоює номери територiальним виборчим округам.
4. Opiєнтовна кількість територіальних округів, зазначених у частині третій цієї статті, визначається
як ціла частка від ділення кількісного складу відповідної ради на 10. При утворенні цих округів
відхилення від їх середньої орієнтовної кількості не може становити більше ніж два округи.
5. При утворенні територіальних виборчих округів з виборів депутатів міської ради міста з
районним поділом територіальні округи утворюються, за можливості, в межах відповідних районів
у місті.
До меж територіального округу, утвореного у місті з районним поділом, не можуть входити
частини територій різних районіву місті.
У межах району в місті може бути утворено більше ніж один територіальний округ.
У разі формування організацією партії єдиного та територіальних виборчих списків з кількістю
кандидатів у депутати, яка не є кратною п'яти, до останніх у списку кандидатів (від 1 до 4)
застосовується вимога щодо почергового включення кандидатів різної статі до списку.
У списку з 36 кандидатів мало бути почергове включення кандидатів різної статі. Згідно зі змінами,
які Верховна Рада внесла до Виборчого кодексу перед останніми виборами, партії зобов'язані
були дотримуватися гендерних квот: в кожній п'ятірці виборчого списку співвідношення
представників двох статей мало становити два до трьох.
Отже, під час проведення одночасних виборів було порушено порядок формування списків
кандидатів та гендерні квоти.
Задача 160
1.Види та форми передвиборної агітації. Обмеження?
ВКУ розділ 8:
Стаття 51. Форми і засоби передвиборної агітації
1. Передвиборна агітація - це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців
голосувати за або не голосувати за певного кандидата, партію (організацію партії) -
суб'єктів виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-якій формі
та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України.
Передвиборна агітація може проводитися у таких формах: 1) проведення зборів громадян, інших
зустрічей з виборцями; 2) проведення мітингів, походів, демонстрацій; 3) проведення публічних
дебатів, дискусій, "круглих столів", прес-конференцій щодо положень передвиборних програм та
політичної діяльності кандидатів, партій (організацій партій) - суб'єктів виборчого процесу; 4)
оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації
політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших
публікацій та повідомлень; 5) розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих
агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матерiали передвиборної aгітації;
6) розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на носіях зовнішньої
реклами; 7) проведення концертів, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач,
проведення інших публічних заходів за підтримки кандидата, партії (організації партії) - суб' єкта
виборчого процесу, а також оприлюднення інформації про таку підтримку; 8) публічні заклики
голосувати за або не голосувати за кандидата, партію (організацію партії) - суб'єкта виборчого
процесу або публічні оцінки їхньої діяльності; 9) встановлення агітаційних наметів; 10) в інших
формах, що не суперечать Конституції України та законам України.
3. До передвиборної агітації не належать офіційні повідомлення в період виборчого процесу (без
коментарів, які можуть мати агітаційний характер, а також відео-, аудіозаписів, кінозйомок,
фотоілюстрацій) про дії кандидатів, пов'язані з виконанням ними посадових (службових)
повноважень, передбачених Конституцією України або законами України.
5. Прихована передвиборна агітація, а також розміщення або поширення матеріалів
передвиборної агітації, не позначеної відповідно до вимог цього Кодексу, забороняються. Реклама
друкованих видань (газет, журналів, книг), інших товарів та послуг з використанням прізвищ чи
зображень (портретів) кандидатів, назв чи символіки політичних партій - суб'єктів виборчого
процесу вважається передвиборною агітацією. До передвиборної агітації також належить
використання символіки (гімну, прапора, розпізнавального знака, девізу) або логотипів партії -
суб'єкта відповідного виборчого процесу, використання передвиборних слоганів, гасел
кандидатів, партій (організацій партій) - суб'єктів відповідного виборчого процесу, а так само
повідомлення про проведення видовищних чи інших публічних заходів на підтримку партії,
кандидата або про підтримку зазначених заходів кандидатами, партіями (організаціями партій) -
суб'єктами відповідного виборчого процесу, а також привернення уваги до участі у таких заходах
партій чи певних осіб як кандидатів.
6. Офіційні повідомлення в перiод виборчого процесу про дії кандидатів, які є посадовими
особами органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів
місцевого самоврядування, пов'язані з виконанням ними посадових (службових) повноважень,
передбачених Конститупією України та законами України, і підготовлені у порядку, передбаченому
Законом України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", не належать до передвиборної
агітації. Такі офіційні повідомлення не повинні містити коментарів агітаційного характеру, а також
відео-, аудіозаписів, кінозйомок, фотоілюстрацій про дії зазначених осіб як кандидатів. У таких
повідомленнях забороняється згадка про участь у виборах відповідних осіб чи про наміри щодо
їхньої діяльності у разі обрання.
Стаття 53. Матеріали передвиборної агітації
1. Кандидат, партія (організація партії) - суб'єкти виборчого процесу можуть на власний розсуд
виготовляти матеріали передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів свого виборчого фонду.
Кандидат, партія (організація партії) - суб'єкт виборчого процесу можуть також виготовляти
друковані матеріали передвиборної агітації з використанням обладнання, що їм належить.
Відомості, що містяться у таких матеріалах, повинні відповідати вимогам законодавства.
2. Друковані матеріали передвиборної агітації повинні містити відомості про підприемство, що
здійснило друк, або інформацію, шщо друк здійснено з використанням обладнання відповідного
кандидата або партії (організації партії), яка висунула кандидата (кандидатів), їх тираж,
інформацію про oсіб, відповідальних за випуск, та замовника відповідних матеріалів.
3. Miсцеві органи виконавчої влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування не пізніш як у перший день виборчого процесу відповідних виборів відводять
місця та обладнують стенди, дошки оголошень у людних місцях для розміщення матеріалів
передвиборної агітації.
Стаття 57. Обмеження щодо ведення передвиборної arітації
Забороняється проведення агітаційних заходів, розповсюдження матеріалів передвиборної
агітації, демонстрація агітаційних фільмів чи кліпів, розповсюдження виборчих листівок, плакатів,
інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, у яких розміщено матеріали
передвиборної агітації, публічні заклики голосувати за чи не голосувати за партії - суб'єктів
виборчого процесу, кандидатів на відповідних виборах або публічна оцінка діяльності таких партій
чи кандидатів, під час проведення заходів, організованих органами державної влади, органами
влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, державними чи
комунальними підприємствами, закладами, установами, організаціями.
4. Засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час
виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, укладеними
відповідно до вимог частини третьої статті 55 і частини другої статті 56 цього Кодексу,
забороняється агітувати за або проти кандидатів, партій (організацій партій), оцінювати їхні
передвиборні програми або надавати їм перевагу в будь-якій формі.
6. Забороняється проведення передвиборної агітації або надання виборцям, закладам, установам,
організаціям незалежно від їх підпорядкування та форми власності грошей, подарункових
сертифікатів, продуктів харчування та спиртних напоїв, товарів (крім матеріалів передвиборної
агітації, виготовлених за рахунок виборчого фонду, що містять візуальні зображення партійної
символіки та брендування виборчої кампанії, згадування імені або зображення кандидата, який
балотується на виборах, такі як плакати, листівки, календарі, блокноти, ручки, запальнички,
сiрники, значки, бейджі, USB-флешки, вимпели, прапори, книги, пакети, футболки, кепки, шарфи,
парасолі та інші матеріали передвиборної агітації, вартість яких не перевищус 6 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), пільг, переваг, послуг, робіт, цінних паперів,
кредитів, лотерейних білетів, інших матерiальних та нематеріальних активів, у тому числі від імені
благодійних організацій, засновниками або членами яких є кандидат (кандидати), партія (місцева
організація партії), та інших благодійних організацій, що супроводжується закликами або
пропозиціями голосувати чи не голосувати за певного кандидата (кандидатів), партію (місцеву
організацію партії) або згадуванням імені кандидата, назви партії (місцевої організації партії),
символіки партії.
Передвиборна агітація або надання виборцям, закладам, установам, організаціям незалежно від їх
підпорядкування та форми власності грошей, продуктів харчування та спиртних напоїв, товарів
(крім матеріалів передвиборної агітації, виготовлених за рахунок виборчого фонду, що містять
візуальні зображення партійної символіки та брендування виборчої кампанії, згадування імені або
зображення кандидата, який балотується на виборах, такі як плакати, листівки, календарі,
блокноти, ручки, запальнички, сірники, значки, бейджі, USB-флешки, вимпели, прапори, книги,
пакети, футболки, кепки, шарфи, парасолі та інші матеріали передвиборної агітації, вартість яких
не перевищує 6 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян), пільг, переваг, послуг,
робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних та нематеріальних активів,
що супроводжується закликами або пропозиціями голосувати чи не голосувати за певного
кандидата (кандидатів), згадуванням імені такого кандидата (кандидатів) або партійної символіки,
вважається підкупом виборців. 8. Включення до інформаційних теле-, радіопрограм
передвиборних агітаційних матеріiалів кандидатів, партій (організацій партій) або політичної
реклами забороняється. Політична реклама повинна бути відокремлена від інших матеріалів і
позначена як така.
12. Кандидатам на відповідних виборах, які займають посади, у тому числі за сумісництвом, в
органах виконавчої влади, органах влади Автономної Республіки Крим та органах місцевого
самоврядування, державних, комунальних підприємствах, закладах, установах, організаціях,
військових частинах (формуваннях), забороняється залучати для передвиборної агітації або
використовувати для будь-якої роботи, пов'язаної з проведенням передвиборної агітації,
підлеглих їм oсіб, службовий транспорт, зв'язок, устаткування, приміщення, інші об'єкти та ресурси
за місцем роботи, а також використовувати службові чи виробничі наради, збори колективу для
проведення передвиборної агітації.
13. Забороняється виготовлення та поширення друкованих передвиборних агітаційних матеріалів,
що не містять відомостей про підприємство, яке здійснило друк, тираж, інформацію про осіб,
відповідальних за випуск, та замовника таких матеріалів.
15. Забороняється використання приміщень, в яких розташовуються органи державної влади,
органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, для проведення
заходів передвиборної агітації.
18. У разі надходження до Центральної виборчої комісії, окружної або територіальної виборчої
комісії заяви чи іншого повідомлення про порушення, що мають ознаки вчинення кримінального
чи адміністративного правопорушення, відповідна виборча комісія невідкладно надсилає
зазначене повідомлення до відповідних правоохоронних органів.
Отже, наявні порушення під час передвиборноїі агітації: 2), 4). Пункт 3) не містить порушення,
якщо відомості є правдивими.
Задача 161
1.Звернення до ЦВК про порушення агітації кандидата в народні депутати?
ВКУ: Стаття 65. Предмет та суб'єкт оскарження до виборчої комісії. Суб'єкт розгляду скарг
1. Суб'єктом звернення до виборчої комісії зі скаргою, що стосується виборчого процесу, може
бути: 1) кандидат, зареєстрований для участі у відповідних виборах. Від імені кандидата суб'єктом
Центральній виборчій комісії, територіальній виборчій комісії; 2) партія (організація партії) - суб'єкт
відповідного виборчого процесу в особі її керівника, уповноваженого представника,
уповноваженої особи партії (організації партії) чи іншої особи, уповноваженої рішенням
центрального керівного органу партії (керівного органу організації партії); 3) офіційний спостерігач
від кандидата, партії (організації партії) - суб'єкта відповідного виборчого процесу, громадської
організації; 4) виборець, виборчі права або охоронювані законом інтереси якого щодо участі у
виборчому процесі порушено рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта оскарження... Кандидат,
заресстрований для участі у відповідних виборах та від його імені довірена особа можуть
оскаржити до відповідної виборчої комісії pішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження, якщо
такі рішення, дії чи бездіяльність стосуються відповідного регіону, округу, де цей кандидат
заресстрований для участі у виборах.
3. До Центральної виборчої комісії може бути подана скарга на:
1) бездіяльність окружної виборчої коміcії; 2) бездіяльність територіальної виборчої комісії, яка
встановлює результати відповідних місцевих виборів.
4. До територіальної виборчої комісії, яка встановлює результати відповідних місцевих виборів,
може бути подана скарга на: 1) pішення, дії чи бездіяльність територіальної виборчої комісії, яка
встановлює підсумки голосування з відповідних місцевих виборів; 2) рішення, дії чи бездіяльність
дільничної виборчої комісії, яка забезпечує організацію і проведення відповідних місцевих виборів
(у разі якщо підсумки голосування з відповідних місцевих виборів не встановлюються). До
територіальної виборчої комісії, яка встановлює підсумки голосування з відповідних місцевих
виборів, може бути подана скарга на рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії, яка
забезпечує організацію і проведення відповідних місцевих виборів. До територіальної виборчої
коміicії, яка утворила відповідну дільничну виборчу комісію, може бути подана скарга на дії чи
бездіяльність члена такої дільничної виборчої комісії.
5. До окружної виборчої коміcії, може бути подана скарга на рішення, дії чи бездіяльність
дільничної виборчої комісії виборчої дільниці, яка входить до відповідного територіального
виборчого округу, дії чи бездіяльність члена такої дільничної виборчої комісії. Суб'єкт звернення
до ЦВК належний.
2. Право бути кандидатом у народні депутати та перевірка відомостей ЦВК?
Стаття 134:
5. Не може бути висунутий кандидатом та обраний депутатом громадянин, який має судимість за
вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку.
За ч. 1 ст. 309 КК України — прямий умисел, отже, особа не може бути кандидатом у депутати.
Правила передвиборної агітації зазначені в Р.8 і вже наводилися в попередній задачах (так, пункт 1
скарги містить порушення, предмети релігійного культу та зошити дітям (пункт 2) — порушення).
3. Підстави скасування реєстрації кандидата?
ЗУ «Про вибори народних депутатів України»:
Стаття 61. Попередження та скасування реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати
1. Центральна виборча комісія приймає рішення про попередження партії, кандидати у депутати
від якої включені до виборчого списку партії, або окремому кандидату у депутати.
2. Попередження оголошується у разі:
1) встановлення судом при розгляді виборчого спору в порядку, передбаченому законом, факту
підкупу виборців або членів виборчих комісій кандидатом у депутати, партією, яка висунула
кандидатів у депутати, представником партії, уповноваженою особою партії чи посадовою особою
партії, довіреною особою кандидата у депутати, а також іншою особою за дорученням кандидата
у депутати, партії - суб'єкта виборчого процесу;
надання під час виборчого процесу виборцям, закладам, установам, організаціям або членам
виборчих комісій грошей чи безоплатно або на пільгових умовах товарів (крім товарів, що містять
візуальні зображення назви, символіки, прапора партії, за умови, що вартість таких товарів не
перевищує три відсотки розміру мінімальної заробітної плати), робіт, послуг, цінних паперів,
кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей (непрямого підкупу) організацією,
засновником, власником або членом керівного органу якої є кандидат у депутати, партія, яка
висунула кандидатів у депутати, або посадова особа цієї партії;
використання кандидатом у депутати, партією при фінансуванні передвиборної агітації крім коштів
виборчого фонду інших коштів;
4) встановлення судом при розгляді виборчого спору, що кандидат у депутати, який займає
посаду, в тому числі за сумісництвом, в органах виконавчої влади, органах влади Автономної
Республіки Крим чи в органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних
підприемствах, у закладах, установах, організаціях, у військових формуваннях, утворених
відповідно до законів України, залучав або використовував для проведення передвиборної агітації
підлеглих йому осіб, службовий транспорт, зв'язок, устаткування, приміщення, інші об'єкти та
ресурси за місцем роботи (зловживання службовим становищем);
5) порушення партією, кандидатом у депутати обмежень щодо проведення передвиборної агітації,
у тому числі за проведення агітації після 24 години останньої п'ятниці перед днем голосування;
6) порушення визначених частиною першою статті 48 цього Закону термінів відкриття партією,
кандидати у депутати від якої зареестровані в загальнодержавному окрузі, кандидатом у депутати
в одномандатному окрузі рахунку свого виборчого фонду;
7) порушення визначених частиною шостою статті 49 цього Закону термінів подання до відповідної
виборчої комісії розпорядником коштів накопичувального рахунку виборчого фонду партії,
розпорядником поточного рахунку виборчого фонду кандидата у депутати в одномандатному
окрузі фінансового звіту про надходження та використання коштів виборчого фонду (у тому числі
проміжного);
8) включення розпорядником коштів накопичувального рахунку виборчого фонду партії,
розпорядником поточного рахунку виборчого фонду кандидата у депутати в одномандатному
окрузі до фінансового звіту про надходження та використання коштів виборчого фонду (у тому
числі проміжного) недостовірних відомостей.
3. Центральна виборча комісія може прийняти рішення про попередження партії, кандидати у
депутати від якої включені до виборчого списку партії, або окремому кандидату у депутати за
результатами задоволення скарги.
4. Попередження, зазначене у частині першій цієї статті, оприлюднюється Центральною виборчою
комісією у загальнодержавних засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті Центральної
виборчої комісії.
5. Центральна виборча комісія приймає рішення про скасування реєстрації кандидата у депутати в
разі: 1) звернення кандидата у депутати не пізніш як за дванадцять днів до дня голосування із
письмовою заявою про відмову балотуватися; 2) звернення партії не пізніш як за дванадцять днів
до дня голосування про скасування рішення щодо реєстрації кандидата у депутати відповідно до
рішення, прийнятого у порядку, передбаченому статутом партії; 3) припинення громадянства
України кандидата у депутати; 4) вибуття кандидата у депутати за межі України на постійне
проживання чи з метою отримання політичного притулку; 5) визнання кандидата у депутати
недієздатним; 6) набрання щодо кандидата у депутати законної сили обвинувальним вироком
суду за вчинення умисного злочину; 7) порушення вимог частин четвертої, п'ятої статті 52 цього
Закону; 8) виявлення виборчою комісією обставин, які позбавляють особу, висунуту кандидатом у
депутати, права бути обраною депутатом відповідно до статті 9 цього Закону. У разі надходження
звернень, зазначених у пунктах 1, 2 цієї частини, відповідна виборча комісія приймає рішення про
скасування реєстрації кандидата у депутати не пізніш як за десять днів до дня голосування. У разі
надходження звернень, зазначених у пунктах 1, 2 цієї частини, пізніш як за дванадцять днів до дня
голосування, такі звернення виборчою комісією не розглядаються, рішення по них не
приймаються.
6. У випадках виявлення порушень, передбачених частиною другою цієі статті, чи інших порушень,
за які законом встановлено кримінальну або адміністративну відповідальність, відповідна виборча
комісія повідомляє правоохоронні органи для перевірки і реагування відповідно до закону.
7. Центральна виборча комісія доводить до відома партії, кандидата у депутати рішення про
скасування реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати або про оголошення попередження не
пізніш як наступного дня з дня його прийняття та надає представнику партії у Центральній
виборчій коміciї або кандидатові у депутати копію цього рішення у той же строк.
Таким чином, підставою для скасування реєстрації кандидата буде вчинення умисного злочину,
щодо якого вирок суду набрав законної сили.
Задача 162
1.Суб'єкт звернення до ОВК?
ВКУ: Стаття 65. Предмет та суб'єкт оскарження до виборчої комісії.
Суб'єкт розгляду скарг 1. Суб'єктом звернення до виборчої комісії зі скаргою, що стосується
виборчого процесу, може бути:
1) кандидат, зареєстрований для участі у відповідних виборах. Від імені кандидата суб'єктом
Центральній виборчій комісії, теритоpiальній виборчій комісії;
2) партія (організація партії) - суб'єкт відповідного виборчого процесу в особі ії керівника,
уповноваженого представника, уповноваженої особи партії (організації партії) чи іншої особи,
уповноваженої рішенням центрального керівного органу партії (керівного органу організації
партії);
3) офіційний спостерігач від кандидата, партії (організації партії) - суб'єкта відповідного виборчого
процесу, громадської організації;
4) виборець, виборчі права або охоронювані законом інтереси якого щодо участі у виборчому
процесі порушено рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта оскарження.
4. До територіальної виборчої комісії, яка встановлює результати відповідних місцевих виборів,
може бути подана скарга на:
1) pішення, дії чи бездіяльність територіальної виборчої комісії, яка встановлює підсумки
голосування з відповідних місцевих вибоpів;
2) pішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії, яка забезпечує організацію і
проведення відповідних місцевих виборів (у разі якщо підсумки голосування з відповідних
місцевих вибоpів не встановлюються).
До територіальної виборчої комісії, яка встановлює підсумки голосування з відповідних місцевих
вибоpів, може бути подана скарга на рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії, яка
забезпечує організацію і проведення відповідних місцевих виборів. До територіальної виборчої
комісії, яка утворила відповідну дільничну виборчу комісію, може бути подана скарга на дії чи
бездіяльність члена такої дільничної виборчої комісії. 9. Виборча комісія, встановивши, що
рішення, дії чи бездіяльність не відповідають законодавству про вибори, задовольняє скаргу. При
задоволенні скарги виборча комісія може задовольнити усі або частину вимог суб'єкта звернення
зі скаргою.
10. У разі задоволення скарги виборча комісія може прийняти рішення, яким:
1) визнати рішення суб'єкта оскарження чи окремих його положень, дії чи бездіяльність такими,
що не відповідають вимогам законодавства (є протиправними), порушують виборчі права
громадян, права та законні інтереси суб'єкта виборчого процесу;
2) скасувати оскаржене рішення;
3) зобов'язати суб'єкта оскарження здійснити дії, передбачені законодавством, що регулює
організацію та порядок проведення виборів;
4) зобов'язати суб'єкта оскарження утриматися від вчинення певних дій;
5) поновити в інший спосіб порушені виборчі права громадян, права та законні інтереси суб'єкта
виборчого процесу;
6) зобов'язати суб'єкта оскарження здійснити передбачені законодавством, що регулює
організацію та порядок проведення виборів, дії, які випливають із факту скасування рішення,
визнання оскаржених дій або бездіяльності протиправними.
11. Виборча комісія вищого рівня за результатом розгляду скарги, на підставі рішення суду або з
власної ініціативи може скасувати рішення виборчої комісії нижчого рівня та прийняти рішення по
суті питання.
12. Якщо виборча комісія при розгляді скарги визнає необхідним проведення перевірки
зазначених у скарзі обставин правоохоронними органами, відповідні правоохоронні органи за
зверненням виборчої комісії перевіряють ці обставини та вживають відповідних заходів для
припинення порушення законодавства у триденний строк з дня отримання звернення виборчої
комісії, а якшо таке звернення отримано ними менше ніж за три дні до дня голосування
(повторного голосування), у день голосування чи в наступний за ним день - невідкладно. Про
наслідки перевірки та вжиті заходи відповідні органи повідомляють виборчу комісію, яка до них
звернулася.
Отже, суб'єкт належний. ВК має звернутися до правоохоронних органів для перевірки
зазначених у скарзі обставин.
2. Порушення під час виборів: (+ порушення)
1) опускання бюлетеня в скриньку іншою особою +
2) голосування осіб, яких не включено до списків +
3) голосування одним виборцем декілька разів +
4) знаходження в кабінці поряд із виборцем неповнолітніх дітей -
За вимогами виборчого процесу кабінці для голосування перебуваємо лише наодинці (виняток —
голосування виборця з інвалідністю, який має право з відома голови або іншого члена дільничної
виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця, крім члена виборчої комісії, кандидата
у депутати, кандидата на посаду міського голови, довіреної особи кандидата, уповноваженої
особи організації партії, офіційного спостерігача).
Проте практикою доведено, що перебування в кабінці разом із матір' ю дитини у випадку
неможливості її залишення поза межами кабінки може бути визнане правомірним.
5) пошкодження виборчої скриньки та неможливість установити зміст 217 бюлетенів + Отже, у
даному випадкує підстави для визнання голосування недійсним, проте вимога скаржника має
звучати як визнання неправомірності дій членів ОВК.
Задача 163
1.Якими є вимоги до кандидата на посаду ПУ?
ВКУ: Стаття 75. Право бути кандидатом на пост Президента Укрaїни
1. Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг
тридцяти п'яти років, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні
протягом десяти останніх перед днем виборів років.
ЗУ «Про вибори ПУ»:
Стаття 51. Реестрація кандидата на пост Президента України
1. Центральна виборча комісія реєструє кандидата на пост Президента України за умови
отримання таких документів:
1) анкети кандидата на пост Президента України за формою, встановленою Центральною
виборчою комісією (заповнюється кандидатом особисто);
2) автобіографії особи, висунутої кандидатом на пост Президента України (на паперовому носієві
та в електронному вигляді), обсягом до двох тисяч друкованих знаків, що обов'язково повинна
містити: пpізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік і місце народження, відомості про
громадянство, освіту, трудову діяльність, посаду (заняття), місце роботи, громадську роботу (в
тому числі на виборних посадах), партійність, склад сім'ї, адресу місця проживання Із зазначенням
часу проживання в Україні, відомості про судимість, не погашену і не зняту у встановленому
законом порядку;
3) передвиборної програми кандидата, викладеної державною мовою, обсягом до дванадцяти
тисяч друкованих знаків (на паперовому носієві та в електронному вигляді); 4) документа про
внесення грошової застави відповідно до статті 49 цього Закону;
5) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого
самоврядування, відповідно до статті 50 цього Закону;
6) ксерокопії першої та другої сторінок паспорта громадянина України кандидата на пост
Президента України та сторінок, де зазначаються відомості про його місце проживання відповідно
до Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні";
7) чотири фотографії кандидата на пост Президента України розміром 4x6 сантиметрів, а також дві
фотографії кандидата на пост Президента України розміром 9х13 сантиметрів, на паперових носіях
та в електронному вигляді.
Отже, кандидатом подано не всі необхідні відомості та документи, що їх підтверджують. 2. Яким є
порядок внесення грошової застави?
ВКУ: Стаття 101. Грошова застава
1. Грошова застава вноситься партією, яка висунула кандидата на пост Президента України, або
особисто кандидатом на пост Президента України, висунутим шляхом самовисування, у
безготівковій формі одним платежем на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії (після
початку виборчого процесу та до подання документів до Центральної виборчої комісії для
реєстрації) в розмірі шістсот п'ятдесяти мінімальних заробітних плат, визначених у місячному
розмірі (станом на день початку виборчого процесу). Реквізити рахунку для внесення грошової
застави та її розмір не пізніш як у перший день виборчого процесу розміщуються Центральною
виборчою комісією на її офіційному веб-сайті.
2. Грошова застава повертається суб'єкту її внесення (партії чи кандидату на пост Президента
України) у разі, якщо відповідного кандидата визнано обраним Президентом України або
включено до виборчого бюлетеня для повторного голосування, або у разі прийняття Центральною
виборчою коміciєю рішення про відмову в рестрації кандидата на пост Президента України. В
інших випадках грошова застава не повертається і перераховується до державного бюджету.
3. У разі прийняття Центральною виборчою комісією рішення про відмову в реєстрації кандидата
на пост Президента України партія чи кандидат на пост Президента України, які вносили грошову
заставу, у п'ятиденний строк з дня прийняття такого рішення подають до Центральної виборчої
комісії заяву із зазначенням відповідного рахунку (партії або кандидата на пост Президента
України) для повернення внесеної грошової застави. У разі неподання такої заяви у встановлений
цією частиною строк, грошова застава не повертається і перераховується до державного бюджету.
4. У разі надходження на спеціальний рахунок Центральної виборчої коміcії для внесення
грошової застави коштів у меншому розмірі, ніж визначено частиною першою цієї статті та/або
коштів, які внесені із порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, такі кошти
поверненню не підлягають та перераховуються до державного бюджету протягом п'яти днів після
закінчення строку реєстрації кандидатів на пост Президента України. Розмір та порядок грошової
застави не дотримано.
3. Чи буде в даному випадку кандидат заресстрований ЦВК?
Кандидата не буде зареєстровано з двох підстав: порушення порядку подання документів та
порушення розміру та порядку подання грошової застави.
Задача 164
ВКУ: Стаття 183. Виборча квота
2. Центральна виборча комісія встановлює загальну кількість голосів виборців, поданих на
підтримку виборчих списків партій, які мають право на участь у розподілі депутатських мандатів, у
межах загальнодержавного округу на підставі відомостей, зазначених у пункті 16 частини першої
статті 182 цього Кодексу.
4. Центральна виборча комісія встановлює кількість голосів виборців, необхідних для отримання
одного депутатського мандата (далі - виборча квота). Виборча квота обчислюсться як ціла частина
результату ділення загальної кількості голосів, поданих на підтримку виборчих списків партій, які
мають право на участь у розподілі депутатських мандатів, встановленої відповідно частини другої
цієї статті, на кількість депутатських мандатів, що вираховується шляхом віднімання від кількісного
складу Верховної Ради України, визначеного Конституцією України, сумарної кількост депутатських
мандатів, які гарантовано отримують усі партії відповідно до частини першої статті 186 цього
Кодексу.
Стаття 186. Встановлення кількості мандатів та визначення народних депутатів України, обраних у
загальнодержавному виборчому окрузі
1. Партія, яка набрала 5 і більше відсотків голосів виборців, гарантовано отримує дев'ять
депутатських мандатів, які розподіляються в порядку черговості відповідно до
затвердженого партією загальнодержавного списку.
4 партії по 9 мандатів = 36; 450-36=414;
Має бути визначена ціла частина результату ділення загальної кількості голосів за партії (3000000)
на кількість мандатів (414) (72464: 1)33816; 2)26570; 3)9662;B 4)2415).
Задача 165
Загальна кількість голосів 600000 тис. ділим загальну кількість голосів на кількість кандидатів тобто
9 це виходить 66666,7, далі з цього що вийшло потрібно визначити 25% розміру виборчої квоти
тобто треба 66666,7 помножити на 0,25 це виходить 16666,7. Тобто це означає що кандидату щоб
пройти від партії і отримати мандат потрібна мінімальна кількість голоcів 16666,7. Це вираховано
відповідно до саттей виборчого кодексу
Стаття 184. Встановлення кількості мандатів, отриманих регiональними виборчими списками
кандидатів від партій
1. У кожному виборчому регіоні депутатські мандати розподіляються між регіональними
виборчими списками кандидатів від партій, зазначених у частині третій статті 182 цього Кодексу,
пропорційно до кількості голосів виборців, поданих на підтримку відповідного регіонального
виборчого списку, у кількості, визначеній відповідно до частин другої – четвертої цієї статті.
2. Для визначення кількості депутатських мандатів, отриманих регіональним виборчим списком
кандидатів від партії, кількість голосів виборців, поданих у виборчому рeriоні на підтримку
відповідного регіонального виборчого списку, ділиться на виборчу квоту, визначену відповідно до
частини четвертої статті 183 цього Кодексу. Ціла частина отриманої частки становить кількість
депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати, включені до відповідного
регiонального виборчого списку від цієї партії.
3. Центральна виборча комісія встановлює кількість голосів виборців, поданих на підтримку
регіонального виборчого списку відповідної партії, які залишилися невикористаними при
розподілі мандатів депутатів у цьому виборчому регіоні (далі - кількість невикористаних голосів
виборців, поданих у виборчому регіоні на підтримку виборчого списку партії), шляхом віднімання
від кількості голосів виборців, поданих на підтримку відповідного регіонального виборчого списку,
добутку виборчої квоти на кількість мандатів, отриманих кандидатами у депутати, включеними до
відповідного рeriонального виборчого списку від ціеі партії.
4. Центральна виборча комісія підсумовує кількість мандатів, отриманих кандидатами у депутати,
включеними до реriональних виборчих списків усіх партій у відповідному виборчому регіоні,
встановлюючи сумарну кількість мандатів, розподілених у відповідному виборчому регіоні.
Стаття 185. Визначення народних депутатів України, обраних у виборчому регіоні
1. Центральна виборча комісія визначає порядок кандидатів у депутати у регіональному
виборчому списку кожної партії, встановлений з урахуванням результатів голосування виборців у
відповідному виборчому регіоні, відповідно до частини другої цієї статтi.
2. Кандидати у депутати, які отримали кількість голосів виборців, яка доpівнює або перевищує 25
відсотків розміру виборчої квоти, розміщуються на початку регіонального виборчого списку
відповідної партії у порядку зменшення кількості голосів виборців, які підтримали відповідного
кандидата у депутати. При рівній кількості голосів вище місце займає кандидат, розміщений вище
у регіональному виборчому списку кандидатів від партії. Після кандидатів у депутати, які отримали
кількість голосів виборців, яка дорівнює або перевищує 25 відсотків розміру виборчої квоти, у
регiональному виборчому списку розміщуються інші кандидати у черговості, визначеній партією
при висуванні кандидатів.
Визначте кількість депутатських мандаmів, отриманих партією "Консерваторів"
регіональним виборчим списком No23.
Bідповідно до розрахунків то партія Конверваторів отримає 6 депутатських мандатів
Задача 166
За умовами задачі слід визначити кількість депутатських мандатів партії.
Наведемо порядок розподілу мандатів відповідно до Виборчого кодексу України У розподілі
депутатських мандатів беруть участь лише ті партії, які в межах єдиного багатомандатного округу
отримали 5 і більше відсотків дійсних голоcів виборців. Встановлення результатів та розподіл
місць між партіями і кандидатами відбувається в кілька етапів, головними з яких є визначення
виборчої квоти (кількості голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського
мандата), визначення кількості отриманих партією мандатів та визначення конкретних
переможців спочатку на рівні регiональних виборчих списків, а потім на рівні єдиного виборчого
округу.
Крок 1. Встановлення загальної кількості дійсних голосів за всі партії, які подолали виборчий
бар'єр. Для цього підраховуються сумарна кількість голосів, поданих на підтримку регіональних
списків організацій партій у всіх багатомандатних виборчих округах у межах єдиного
багатомандатного округу.
Крок 2. Визначення виборчої квоти. Квота обчислюється шляхом ділення загальної кількості
голосів, поданих за регiональні списки партій, які подолали виборчий бар'єр на загальну кількість
депутатських мандатів, що дорівнює кількісному складу відповідної місцевої ради. Якщо взяти за
аналогію останні місцеві вибори до Львівської обласної ради, де партії, які подолали прохідний
бар'єр (5%) отримали 927 657 голосів, а кількісний склад ради 84 депутати, то виборча квота в
межах єдиного багатомандатного округу склала б трохи більше 11 тис. голосів (927 657 /84 = 11
043). Саме такою була б вага одного депутатського мандата на виборах до Львівської обласної
ради.
Крок 3. Встановлення кількості депутатських мандатів, отриманих кожною партією у регіональних
виборчих округах (на рівні регіональних виборчих списків). Для цього кількість голосів виборців,
поданих за партію у конкретному виборчому окрузі, ділиться на виборчу квоту. Ціла частина
отриманого числа становить ту кількість депутатських мандатів, яку отримали кандидати у
депутати, включені до відповідного регіонального виборчого списку від цієї партії.
Крок 4. Визначення переліку конкретних кандидатів, які отримали мандати в регіональних
виборчих округах. На цьому етапі формується рейтинговий регіональний виборчий список
кандидатів кожної партії у відповідному регiональному окрузі. Фактично список складається з двох
частин: у верхній частині розташовуються лише ті кандидати, які отримали не менше чверті голосів
виборців (25%) від розміру виборчої квоти і вони всі розмішується у порядку зменшення відсотка
голосів виборців, які їх підтримали; у нижній частині списку розміщуються інші кандидати у
черговості, визначеній організацією партії при висуванні кандидатів. Обраними від партії в
кожному регiональному окрузі стають кандидати, які розміщені вище у цьому списку в кількості,
яка відповідає кількості мандатів, отриманих партією.
Крок 5. Встановлення сумарної кількості мандатів, розподілених у кожному виборчому регіоні.
Комісія підсумовує кількість мандатів, уже отриманих кандидатами в депутати, включеними до
регіональних виборчих списків yсіх партій у кожному регіональному багатомандатному окрузі.
Крок 6. Визначення кількості залишкових мандатів, які підлягають розподілу в єдиному
багатомандатному окрузі. Шляхом віднімання кількості мандатів вже розподілених у
багатомандатних округах (див. крок 5), від загальної кількості депутатських мандатів
встановлюється кількість мандатів, які підлягають розподілу в єдиному багатомандатному окрузі.
Крок 7. Встановлення кількості невикористаних голосів виборців. Спочатку виборча комісія
встановлює кількість невикористаних голосів виборців, поданих за регіональні виборчі списки
партій (окремо по кожній партії, яка бере участь у розподілі мандатів). Для цього виборча квота
множиться на кількість вже отриманих партією мандатів в окрузі. Різниця між загальною кількістю
голосів виборців, поданих на підтримку відповідного регіонального виборчого списку партії і
щойно отриманим числом і є тим залишком невикористаних при розподілі мандатів голосів
виборців. Далі комісія встановлює сумарну кількість невикористаних голосів виборців, поданих на
підтримку усіх регіональних виборчих списків партії.
Крок 8. Визначення кількості депутатських мандатів, отриманих кожною партією в єдиному
багатомандатному окрузі. На цьому етапі загальна кількість невикористаних голосів (крок 7)
ділиться на виборчу квоту. Ціла частина числа становить кількість депутатських мандатів,
отриманих кандидатами, включеними до відповідного єдиного виборчого списку від цієї партії.
Дробові залишки (до трьох знаків після коми) враховуються при розподілі решти депутатських
мандатів. Партiї, які мають найбільші дробові залишки, — отримують додатковий мандат
(процедура відбувається до моменту вичерпання мандатів). Якщо дробові залишки у двох чи
більше виборчих списках кандидатів від партій однакові, першим додатковий депутатський
мандат отримує виборчий список тієї партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу
кількість голосів виборців у єдиному багатомандатному окрузі. Кандидати від партії стають
обраними у порядку черговості в единому списку цієї oрганізації партії у кількості, що дорівнює
кількості отриманих партією мандатів, розподілених на рівні єдиного багатомандатного округу. За
подібною моделлю Одеський окружний адміністративний судсуд аналізував порядок підрахунку
голосів у справі No 71978708
Розподіл мандатів виглядатиме таким чином:
Партія Демократів- 80
Партія консерваторів- 180
Партія Лібералів- 133
Задача 167
1.За умовами задачі потрібно визначити результати виборів в багатомандатному виборчому
окрузі.
2. Для початку висвітлимо питання утворення виборчих округів. Система територіальної організації
виборів, міських, селищних, сільських рад (територіальних громад) залежить від виборчої системи,
за якою будуть проводитись вибори: мажоритарна чи пропорційна. Вибір системи залежить від
кількості виборців у кожній конкретній міській, селищній, сільській територiальній громаді, до якої
відбуваються вибори та визначається, виходячи із кількості виборців, які мають право голосу на
відповідних місцевих виборах, станом на перший день місяця, що передує місяцю, в якому
розпочинається виборчий процес з відповідних місцевих виборів (станом на 1.08.2020). Вибори
депутатів сільської, селищної, міської ради (територіальних громад з кількістю виборців до 10
тисяч) проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в багатомандатних виборчих
округах (БВО), на які поділяється територія відповідної територіальної громади (ч.1 ст. 192
Кодексу). Загальні вимоги та обмеження щодо утворення виборчих округів:
- утворюються з дотриманням принципу неперервності меж (зв'язності територій) округів та, за
можливості, з урахуванням адміністративно-територіального устрою (ч.4 ст. 199, ч.6 ст.201
Кодексу);
- до меж виборчого округу не можуть входити частини двох чи більше звичайних ВД (п.1.П
Роз'яснення);
- територія виборчих округів має бути нерозривною.
Утворення виборчого округу із включенням до його складу територій, що не межують між собою,
не допускається, крім випадків, коли дотримання такої вимоги є неможливим, враховуючи
систему адміністративно-територiального устрою (п.1.12 Роз'яснення);
- виборчий округ утворюється із забезпеченням за можливості компактності його території,
організації ефективної системи адміністрування виборів, оптимізації питань транспортної логістики
на території округу між ДВК та відповідними ТВК (п.1.13 Роз'яснення);
- у разі неможливості врахування системи адміністративно- територіального устрою рішення про
утворення виборчих округів на території відповідних адміністративно- територіальних одиниць чи
їх частин приймається відповідною ТВК виходячи з приблизно рівної кількості виборців, які мають
право голосу на відповідних виборах у кожному окрузі, а обласною ВК чи районною ВК також — з
необхідності забезпечення представництва спільних інтересів територіальних громад під час
виборів депутатів обласної чи районної ради (п.3.3 Роз'яснення).
Позицію щодо рівномірного розподілу виборців по округам висловив і КСУ у Рішенні
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України
щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 22
Закону України .
Про вибори народних депутатів України" стосовно рівномірного віднесення закордонних
виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці
України — міста Кисва від 4 квiтня 2012 року 7-pn/2012 3.
Тепер охарактеризуємо виборчу систему з єдиним неперехідним голосом.
При голосуванні за чистою мажоритарною схемою переможець в окремому окрузі стає
представником не тільки тих виборців, які віддали за нього свої голоси, а й тих, хто голосував за
інших кандидатів. А пропорційна система за партійними списками робить депутата заручником
партійної дисципліни. Система єдиного перехідного голосу була створена з метою зменшення
змарнованих голосів виборців, щоб прибрати між виборцем і депутатом посередників у вигляді
партій, а також, для точнішого відтворення різноманітних інтересів населення в представницьких
органах влади. Суть її полягає в тому, що виборець обирає не одного кандидата, а визначає свої
преференції в багатомандатному окрузі. Маючи один голос і єдиний бюлетень, виборець позначає
цифрами, починаючи з одиниці, свої уподобання. Під час визначення переможців відбувається
передавання голосів. Якщо для того, щоб отримати мандат, прохідному кандидату вистачає
перших голосів, зайві бюлетені з другими і т. д. Цифрами переходять до інших кандидатів, які не
добрали квоту, в порядку, визначеному самим виборцем. Перехід голосів відбувається до тих пір,
поки не будуть розподілені всі мандати в окрузі.
Цей особливий вид виборчої системи називається квотно- преференційним голосуванням.
Виборець може визначати свій власний набір уподобань, незалежний від партійного розподілу.
Остаточні результати дозволяють досягти високого рівня пропорційності разом із збереженням
безпосереднього зв'язку між депутатом і виборцем.
Система єдиного перехідного голосу (single transferable vote) була запропонована в середині XIX
ст. незалежно один від одного англійцем Томасом Геєром (Thomas Hare) і датським математиком
Карлом Андре (Carl Andrae). У 1896 році вона була використана на Тасманії місцевим генеральним
прокурором Ендрю Кларком, тому в Австралії ї називають також виборчою системою Геєра-Кларка
(Hare-Clark proportional system). Схема Геера здобуває все більше поширення в сучасних
демократіях. Її практикують на виборах в Iрландії, на Мальті, на місцевих виборах в Австралії,
Новій Зеландії, Великобританії, на муніципальних виборах в США і Канаді тощо.
Таким чином результати у цьому виборчому окрузі Виглядають так:
1 місце — Д
2 місце — В
3 місце- А чи Є в залежності від того у кого більше голосів навіть на один голос так як рівно по 7000
вони не могли набрати.
Задача 168
Описана у фабулі задачі ситуація мала місце 1993 р., коли Верховна Рада прийняла постанову
«Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір'я (недовіря) Президенту, Верховній
Раді України».
Щоб вийти із політ. протистояння, були потpібні перевибори. Проте спочатку домовилися про
компромісний варіант — начебто щоби народ вирішив, хто саме має йти на дострокові вибори. На
26 вересня 1993 був призначений консультативний референдум стосовно довіри чи недовіри
президенту та парламенту, одночасно з ініціативи Л.Кравчука на референдум мали були винесені
питання щодо надання йому повноважень голови уряду та впровадження посади віце-президента.
Однак "консультативний" характер референдуму вже не влаштовував сусп-во та частину політиків.
За ініціативою правої опозиції (Нар. рух України, УРП та ін.) була організована низка протестних
заходів (цього разу вони мали зосередитися у західноукр. регіонах), натомість на Донбасі також
була проголошена передстрайкова готовність. А 21 вересня в Києві відбувся потужний мітинг, в
якому взяли участь кілька тисяч громадян з вимогою перевиборів обох гілок влади. Владні еліти
були змушені піти на поступки і вирішили провести перевибори: парламенту — у березні 1994, а
президента в червні 1994.
Однак, задача передбачає розгляд описаної ситуації на основі чинного законодавства.
За ч. 1-5 ст. 14 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» субєктами ініціювання всеукраїнського
референдуму є Український народ, Верховна Рада України у випадках та порядку, встановлених
Конституцією України та цим Законом. Суб'єктом призначення (проголошення) є Президент
України та Верховна Рада України.
Конституційний референдум щодо внесення змін до розділів 1, ІІІ, ХІII Конституції України
призначається Президентом України за ініціативою Верховної Ради України, з урахуванням вимог
частини восьмої статті 22 цього Закону. Ратифікаційний референдум щодо зміни території України
призначається Верховною Радою України. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою
проголошується Президентом України, з урахуванням вимог частини восьмої статті 22 цього
Закону.
за ч. 1 ст. 90 КУ Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної
Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію
депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції; 2) протягом шістдесяти днів після
відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів
України; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
За ч. 4 ст. 3 Виборчого кодексу чергові та позачергові загальнодержавні вибори не можуть
проводитися одночасно із всеукраїнським референдумом, іншими черговими чи позачерговими
загальнодержавними виборами, черговими місцевими виборами. Тобто, постанова щодо
проведення всеукраїнського референдуму повинна буду скасована.
За ч. 3 ст. 135 Виборчого кодексу позачергові вибори депутатів призначаються Президентом
України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України.
За ст. 77 КУ позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і
проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення
повноважень Верховної Ради України.
За п. 7 ст. 106 КУ Президент України призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у
строки, встановлені цією Конституцією.
Отже. для призначення позачергових виборів народних депутатів ВРУ не має повноважень.
За ч. 3 ст. 76 Виборчого кодексу позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку з
прийняттям відповідної постанови Верховної Ради України.
Стаття 20 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» визначає повноваження Комісії щодо організації
підготовки і проведення всеукраїнського референдуму:
1) організовує підготовку і проведення всеукраїнського pеферендуму;
2) реєструє ініціативні групи з всеукраїнського референдуму;
3) встановлює форму підписних листів для збирання підписів на підтримку всеукраїнського
референдуму за народною ініціативою;
4) очолює систему комісій, що утворюються для підготовки і проведення всеукраїнського
референдуму, спрямовує діяльність цих комісій;
5) утворює коміciї з всеукраїнського референдуму (крім дільничних);
6) приймає обов'язкові роз'яснення з питань застосування законодавства про всеукраїнський
референдум, здійснює методичне забезпечення діяльності комісій з всеукраїнського
референдуму;
7) затверджує кошториси витрат комісій з всеукраїнського референдуму з коштів, що виділяються
з Державного бюджету України на підготовку і проведення всеукраїнського референдуму,
контролює використання цих коштів, а також забезпечення комісій з всеукраїнського референдуму
приміщеннями, транспортом, зв'язком, розглядає інші питання матеріально-технічного
забезпечення всеукраїнського референдуму;
8) встановлює форми документів всеукраїнського референдуму, затверджує зразки скриньок для
голосування, печаток комісій, визначає порядок зберігання та передачі документів до відповідних
державних архівних установ;
9) встановлює форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі та забезпечує їх
виготовлення;
10) заслуховує повідомлення комісій з всеукраїнського референдуму, а також керівників
міністерств та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань,
пов'язаних з підготовкою і проведенням всеукраїнського pеферендуму;
11) встановлює результати всеукраїнського референдуму в цілому по Україні, публікує в пресі
повідомлення про його підсумки;
12) розглядає заяви і скарги на рішення, дії або бездіяльність, що стосуються всеукраїнського
референдуму, і приймає рішення з цих питань;
13) здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» процес всеукраїнського
референдуму розпочинається з дня оголошення Центральною виборчою комісією про початок
процесу всеукраїнського референдуму.
Згідно із ч. 1, 2 ст. 36 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» оголошення про початок процесу
всеукраїнського референдуму здійснює Центральна виборча комісія на своєму засіданні, про що
зазначається у протоколі засідання комісії. Офіційним оголошенням є відповідне оголошення
головуючим на засіданні Центральної виборчої комісії про початок процесу відповідного
всеукраїнського референдуму. Оголошення про початок процесу всеукраїнського референдуму
здійснюється на наступний день після дня опублікування постанови Верховної Ради України про
призначення всеукраїнського референдуму чи указу Президента України про призначення
(проголошення) всеукраїнського референдуму.
Загалом:
- призначити референдум ВРУ мала повноваження
- для призначення позачергових виборів народних депутатів ВРУ не має повноважень
- позачергові загальнодержавні вибори не можуть проводитися одночасно із
всеукраїнським референдумом, іншими черговими чи позачерговими
загальнодержавними виборами, черговими місцевими виборами
- постанова щодо проведення всеукраїнського референдуму повинна буду скасована
- були порушення з боку ЦВК, оскільки оголошення про початок процесу всеукраїнського
референдуму здійснюється на наступний день після дня опублікування постанови
Верховної Ради України про призначення всеукраїнського референдуму (у нашому випадку
в той самий день) чи указу Президента України про призначення (проголошення)
всеукраїнського референдуму.
Задача 169
ЗА Ч. 1, 2 СТ. 90 КУ Президент України має право достроково припинити повноваження
Верховної Ради України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію
депутатсыких фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів Украіни не сформовано
персональний склад Кабінету Міністрів України;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Реалізація повноважень Верховною Радою України зумовлена не тільки набуттям
повноважень народними депутатами України, а й утворенням у Верховній Раді України
коаліції депутатських фракцій.
Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується за результатами
виборів і на основі узгодження політичних позицій протягом одного місяця з дня
відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або
позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення
діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої
входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної
Ради України (частини шоста, сьома статті 83 Конституції України). Відповідно до
юридичної позиції Конституційного Суду України за Конституцією України фракційне
структурування Верховної Ради України і формування коаліції депутатських фракцій є
обов'язковими умовами її повноважності (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5
мотивувальної частини Pішення від 25 червня 2008 року No 12-рп/2008).
Водночас носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ; народ здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування
(частина друга статті 5 Конституції України). Це засадниче положення конкретизується
приписом статті 69 Конституції України про те, що народне волевиявлення здійснюється
через вибори.
Таким чином, розв'язання конституційного конфлікту народом шляхом проведення
позачергових виборів до Верховної Ради України відповідає вимогам частини другої
статті 5 Конституції України. (pішення КСУ у справі за конституційним поданням 62
народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
Указу Президента України "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради
України та призначення позачергових виборів" 20 червня 2019 року Nо 6-p/2019)
Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається
Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його
заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Президент
України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України,
зокрема, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліції
депутатських фракцій відповідно до статті 83 Конституції України (пункт 1 частини
другої статті 90 Основного Закону України).
Таким чином, встановлюючи право, а не обов'язок Президента України достроково
припинити повноваження Верховної Ради України з підстави, передбаченої пунктом 1
частини другої статті 90 Конституції України, законодавець в Основному Законі України
допускає функціонування парламенту у випадку відсутності коаліції депутатських
фракцій за умови ефективного здійснення ним своїх повноважень.
Про конституційну можливість функціонування Верховної Ради України без коаліції
депутатських фракцій свідчать також положення частини четвертої статті 83, частин
четвертої, п'ятої статті 90 Конституції України.
Регламент Верховної Ради України не містить положень, які б передбачали порядок
утворення, діяльності та припинення коаліції депутатських фракцій. З огляду на це, факт
відсутності коаліції депутатських фракцій має бути встановлений. (окрема думка судді
КСУ Саса С.В.)
Щодо другої підстави припинення повноважень ВРУ: Зазначена в Конституції України
( 254к/96-ВР ) кількість - чотириста п'ятдесят народних депутатів України - є верхньою
межею кількісного складу Верховної Ради України. Це не виключає, що реальна кількість
обраних й повноважних народних депутатів України через різні обставини за
результатами виборів може виявитися меншою або скоротитися у процесі функціонування
парламенту внаслідок дострокового припинення повноважень народних депутатів
України у передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) випадках. Таке зменшення
складу Верховної Ради України, якщо при цьому не порушується межа кількісного складу
(триста повноважних народних депутатів України), не може вважатися підставою для
припинення її роботи, оскільки вона як представницький орган працює за демократичним
принципом прийняття рішень не одноголосно, а конституційно визначеною більшістю
(стаття 91 Конституції України) ( 254к/96-ВР ).
Pішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50
народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91,
104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради України 17 жовтня 2002
року Справа N 1-6/2002).
Щодо третьої підстави про «тимчасове покладення виконання обов'язків» окремих
міністрів на визначених осіб, то чинним законодавством не передбачено можливості
(права ПУ) достроково розпустити ВРУ.
У рішенні від 17 вересня 2008 року No 16-рп/2008 Суд зазначив, що Основний Закон
України не визначає порядку припинення діяльності коаліції депутатських фракцій; це
свідчить про наявність конституційної прогалини у правовому регулюванні цього
питання; ці питання мають бути врегульовані в Конституції України та/чи в законі про
Регламент Верховної Ради України (абзац четвертий підпункту 3.3 пункту 3
мотивувальної частини).
Регламент Верховної Ради України не містить положень, які б передбачали порядок
утворення, діяльності та припинення коаліції депутатських фракцій Коаліція депутатських
фракцій у Верховній Раді України (далі - коаліція депутатських фракцій) формується на
політичній основі із більшості народних депутатів України від конституційного складу
Верховної Ради України, які домовилися про спільну парламентську діяльність.
В теорії конституційного права та практиці зарубіжного парламентаризму роль
парламентської більшості (коаліції) зводиться до забезпечення формування та підтримки
уряду. Діяльність такої більшості, як правило, не регулюється нормами конституції, проте
обумовлює, насамперед, ефективність взаємодії уряду та парламенту на рівні політичних
норм, громадянських засад та правових традицій.
За Конституцією України коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту
України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також вносить пропозиції
Прем'єр-міністру України щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України
(частина восьма статті 83, пункт 9 частини першої статті 106, частина третя статті 114).
Отже, в Україні основною метою створення коаліції депутатських фракцій є юридичне
оформлення парламентської більшості для забезпечення ефективної роботи Верховної
Ради України. Єдиною конституційно визначеною функцією є участь коаліції
депутатських фракцій у формуванні Кабінету Міністрів України.
Враховуючи вище викладене, в тому числі позицію КСУ щодо дострокового припинення
повноважень ВРУ через те, що у Верховній Раді не було створено коаліцію депутатських
фракцій, то це буде єдиною можливою усіх, вказаниху фабулі, підставою для
дострокового припинення повноважень.
Задача 170
За ч. 1,2 ст.132 ЗУ «Про Регламент ВРУ» У разі якщо Президент України застосував право вето щодо
прийнятого Верховною Радою закону і у визначений частиною другою статті 94 Конституції України
строк повернув закон до Верховної Ради зі своїми вмотивованими і сформульованими
пропозиціями, наслідком цього є скасування результатів голосування за закон у цілому і відкриття
процедури його повторного розгляду у Верховній Раді.
Пропозиції Президента України до поверненого ним закону подаються у паперовій формі, а їх
електронна копія вноситься до єдиної автоматизованої системи. Закон, повернений Президентом
України до Верховної Ради для повторного розгляду, після його підготовки у головному комітеті
розглядається позачергово на пленарному засіданні Верховної Ради, не пізніше як через 30 днів
його повернення з пропозиціями Президента України, якщо Верховною Радою не прийнято іншого
рішення.
Згідно із ч. 2,3,4,7 ст. 135 цього ж Закону у разі якщо пропозиція Президента України про
відхилення закону в цілому не підтримана Верховною Радою, голосування проводиться щодо
повторного прийняття закону в цілому (долання вето), і він вважається прийнятим у цілому, якщо
на його підтримку отримано не менш як дві третини голосів народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради, після чого закон підписується Головою Верховної Ради
України і направляється на підпис Президенту України.
Якщо пропозиція Президента України не підтримана більшістю голосів народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради, вона вважається відхиленою. Текст статті, до якої
вносилася пропозиція Президента України, залишається у попередній редакції. Після завершення
голосування пропозицій Президента України проводиться голосування щодо прийняття закону в
цілому. Якщо Верховна Рада під час повторного розгляду повністю відхиляє пропозиції
Президента України, вона має прийняти цей закон у цілому не менш як двома третинами голосів
народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
А за ч. 1 ст. 136 Регламенту прийнятий після повторного розгляду закон із пропозиціями
Президента України оформляється головним комітетом (стаття 130 цього Регламенту) і подається
на підпис Голові Верховної Ради України, який підписує та невідкладно направляє його
Президентові України. Президент України здійснює право вето стосовно прийнятого Верховною
Радою України закону після одержання його для підписання на відповідній стадії законодавчого
процесу. Це є конституційно-правовою формою участі Президента України в законодавчому
процесі. Підписання або повернення закону на повторний розгляд Верховної Ради України -
виключне конституційне право Президента України. Конституція України ( 254к/96-ВР ) не
встановлює підстав та мотивів, за яких Президент України може повернути закон на повторний
розгляд Верховної Ради України, а також вимог щодо змісту пропозицій глави держави до закону.
(Pішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 73 народних
депутаmів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) здійсненого
Президентом Украйни права вето стосовно прийнятого Верховною Радою України Закону України
"Про внесення змін до статті 98 Конституції України" та пропозицій до нього (справа щодо права
вето на закон про внесення змін до Конституції України Справа N 1-7/2003 11березня 2003 року)
Відповідно до ч. 3 ст. 94 КУ Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий
Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент
України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо
Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою
Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.
Промульгація — це офіційні дії президента, якими констатується факт прийняття закону і по суті
фіксується момент набуття ним чинності. Зміст відповідних дій глави держави полягає насамперед
у підписанні закону, а згодом — у його офіційному опублікуванні.
Відповідно до вищевикладеного слід зазначити, що чинним законодавством процедура
подолання вето ПУ ВРУ визначена чітко та конкретно, після подолання вето (2/3 голосів ) ПУ
зобов'язаний підписати та оприлюднити закон. Тобто, ПУ не міг звертатися до Голови Верховної
Ради з проханням повернути йому закон для його промульгації (фактично другий раз після
подолання вето). Перший заступник Голови Верховної Ради не міг висловлюватися про те, що
парламент мав би ше раз проголосувати за цей закон та опублікувати його за двома підписами:
Голови Верховної Ради та голови профільного парламентського комітету, що «має забезпечити
його легітимність без промульгації главою держави», оскільки це не відповідає вимогам КУ та
чинного законодавства.
Задача 171
Кадрова фуикція Верховної Ради України полягає у призначенні на посади та звільненні з посад в
органах державного управління одноособово чи за пропозицією відповідної посадової особи чи
органу державної влади.
За ст. 85 КУ до номінаційних (кадрових) повноважень ВРУ належать:
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту),
встановленому статтею 111 цієї Конституції;
12) призначення за поданням Президента України Прем'єр- міністра України, Міністра оборони
України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'ер-міністра України
інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови
Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна
України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра
України, членів Кабінету Міністрів України;
12) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови
Служби безпеки України;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод
людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за
поданням Президента України;
19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку
України;
20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з
питань телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням
Президента України;
25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України
Генерального прокурора; висловлення недовіри Генеральному прокуророві, що має наслідком
його відставку з посади;
26) призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України;
Тa ін.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 ЗУ «КМУ» Член Кабінету Міністрів України (крім Прем'єр-міністра України)
може бути звільнений з посади Верховною Радою України:
1) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за поданою ним заявою про
відставку;
2) за поданням Прем'єр-міністра України (стосовно Міністра закордонних справ України та
Міністра оборони України таке подання вноситься за згодою Президента України), у тому числі у
разі наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої
перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред'явлення виконавчого
документа до примусового виконання, наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів,
який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб;
3) за поданням Президента України - Міністр закордонних ссправ України та Міністр оборони
України, у тому числі у разі наявності заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини,
сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня
пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання;
4) за власною ініціативою
Логіко-граматичне тлумачення пункту 12 частини першої статті 85 Конституції України не свідчить
про необхідність подання Президента України для здійснення Верховною Радою України свого
конституційного повноваження щодо звільнення з посад Прем'єр-міністра України, Міністра
оборони України та Міністра закордонних справ України, оскільки словосполучення "за поданням
Президента України" не має синтаксичного зв'язку зі словосполученням "звільнення зазначених
оcіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів
України".
З'ясування змісту пункту 12 частини першої статті 85 Конституції України у системному зв'язку з
іншими конституційними нормами дає підстави для такого ж висновку. Відповідно до пункту 10
частини першої статті 106 Конституції України Президент України вносить до Верховної Ради
України подання про призначення Міністра оборони України, Mіністра закордонних справ України.
У цій та інших статтях Основного Закону України серед повноважень Президента України не
передбачено внесення ним подання до Верховної Ради України про звільнення з посади чи
відставку членів Кабінету Міністрів України. У своїх попередніx pішеннях Конституційний Суд
України неодноразово зазначав про визначення лише Конституцією України кола повноважень
Президента України.
У Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року No 7- рп/2003 (справа про гарантії
діяльності народного депутата України) Конституційний Суд України констатував, що відповідно до
Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України,
а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження.
В Рішенні Конституційного Суду України від 7 квітня 2004 року рп/2004 (справа про
Координаційний комітет) Конституційний Суд України наголошував, що повноваження Верховної
Ради України, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України (статті
85, 106).
Верховна Рада України може реалізувати своє повноваження щодо звільнення з посад Прем'єр-
міністра України, Міністра оборони України, Mіністра закордонних справ України і без подання
Президента України. (рішення КСУ тлумачення положень пункту 12 частини першої статті 85
Конституції України у контексті положень частини четвертої статті 114, частин другої, третьої статті
115 Конституції України(справа про порядок припинення повноважень членів Кабінету Міністрів
України 11 грудня 2007 року N 12-рп/2007)
Виходячи з вище викладеного ВРУ могла ініціювати процедуру звільнення міністрів КМУ.
Задача 172
За ч. 1,2, 10 ст. 48 ЗУ «Про Регламент ВРУ» рішення Верховної Ради можуть бути скасовані
Верховною Радою до підписання відповідного акта Верховної Ради Головою Верховної Ради
України. Закони, постанови та інші акти Верховної Ради, що набрали чинності, скасуванню
Верховною Радою не підлягають, вони можуть бути визнані Верховною Радою такими, що
втратили чинність. Рішення про скасування результатів голосування за закон, постанову чи
інший акт Верховної Ради в цілому приймається більшістю голосів народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради, якщо інше не передбачено цим Регламентом.
Президент України здійснює право вето стосовно прийнятого Верховною Радою України закону
після одержання його для підписання на відповідній стадії законодавчого процесу. Це
конституційно-правовою формою участі Президента України в законодавчому процесі. Підписання
або повернення закону на повторний розгляд Верховної Ради України - виключне конституційне
право Президента України. Конституція України ( 254К/96-ВР ) не встановлює підстав та за яких
Президент України може мотивів, повернути закон на повторний розгляд Верховної Ради України,
також вимог щодо змісту пропозицій закону. (Pішення Конституційного Суду України депутатів
України щодо відповідності глави держави до Конституції України (конституційності) здійсненого
Президентом України права вето стосовно прийнятого Верховною Радою Украіни Закону України
"Про внесення змін до статті 98 Конституціii України" та пропозицій до нього (справа щодо права
вето на закон про внесення змін до Конституціі України 11 березня 2003 року N 6-рп/2003).
У даній ситуації ПУ не може вирішувати питання про конституційність чи не конституційність
законів, прийнятих ВРУ, це сфера повноважень КСУ, а ПУ може ветувати цей закон із зазначення
своїх пропозицій. Підстав для дострокового повноважень ВРУ немає, оскільки, відповідно до ч. 1
ст. 90 КУ Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради
України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій
відповідно до статті 83 цієї Конституції;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано
персональний склад Кабінету Міністрів України;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Крім того, ПУ не міг вимагати скасування результатів голосування.
Задача 173
Згідно із ч. 1-4 ст. 154 ЗУ «Про Регламент ВРУ» Проект закону про Державний бюджет України на
наступний рік Верховній Раді представляє на її пленарному засіданні член Кабінету Міністрів
України, відповідальний за формування та реалізацію державної фінансової і бюджетної політики,
не пізніше ніж через п'ять днів з дня подання його Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради.
На такому пленарному засіданні за процедурним рішенням Верховної Ради можуть бути заслухані
головні розпорядники коштів державного бюджету щодо мети, завдань та результативних
показників відповідних бюджетних програм, передбачених у проекті закону про Державний
бюджет України на наступний рік.
Від комітету, до предмета відання якого належать питання бюджету, з доповіддю щодо
відповідності проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік вимогам
Бюджетного кодексу України виступає голова комітету. Представлення проекту закону про
Державний бюджет України на наступний рік проводиться процедурою повного обговорення
(стаття 30 цього Регламенту) з урахуванням особливостей, визначених у цій статті. За результатами
обговорення проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік Верховна Рада
може прийняти рішення про його відхилення у разі невідповідності вимогам Бюджетного кодексу
України.
За ст. 30 Процедура повного обговорення питань (далі - повне обговорення) на пленарному
засіданні включає:
1) доповідь народного депутата - ініціатора внесення пропозиції або іншого суб'єкта права
законодавчої ініціативи чи його представника, запитання доповідачу і відповіді на них;
2) співдоповідь визначеного головним комітетом чи тимчасовою спеціальною комісією
співдоповідача, запитання співдоповідачу і відповіді на них;
3) виступи народних депутатів - членів головного комітету чи тимчасової спеціальної комісії з
оголошенням та обгрунтуванням окремої думки, якщо вона не була надана народним депутатам
разом з висновком відповідного комітету чи тимчасової спеціальної коміcії;
4) виступи по одному представнику від кожного комітету, тимчасової спеціальної комісії, до яких,
крім головного комітету, направлявся проект закону чи іншого акта Верховної Ради, у разі якщо
висновки цих комітетів чи тимчасових спеціальних комісій не були надані народним депутатам;
5) виступи представників депутатських фракцій (депутатських груп), народних депутатів;
6) оголошення головуючим на пленарному засіданні про припинення обговорення та
повідомлення про кількість промовців, які виступилиі які записалися на виступ;
7) заключне слово доповідача і співдоповідача (співдоповідачів);
8) уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли щодо
обговорюваного питання і будуть ставитися на голосування.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 50 Регламенту ВРУ У разі необхідності Верховною Радою з додержанням
обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення
про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом.
Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення
відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Верховної Ради.
Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoс) від процедур, передбачених цим
Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої
пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону.
З питань законодавчої процедури прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від
процедур, передбачених цим Регламентом, допускається лише щодо перенесення розгляду
законопроектів, продовження чи скорочення строків внесення альтернативних законопроектів,
пропозицій та поправок до законопроектів. скорочення строків надання законопроектів народним
депутатам та строків розгляду. законопроектів у комітетах (частина третя статті 101, частина друга
статті 109, частина друга статті 116 цього Регламенту).
Отже, у даному випадку ВРУ порушила процедуру ухвалення закону, оскільки одноразове
відхилення (ad hoс) не передбачення законодавство щодо обговорення законопроекту, крім
того є конкретна норма, яка вказує на те, проекту закону про Державний бюджет України на
наступний рік проводиться за процедурою повного обговорення.
Задача 174
Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини подаються у письмовій
формі.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про звернення громадян» у письмовому зверненні має
бути зазначено:
1. Прізвище, ім'я та по батькові.
2. Miсце проживання заявника.
3. Суть порушеного питання:
- найменування органу державної влади, місцевого самоврядування чи посадової особи, які
порушили права;
- у чому полягає порушення прав;
- яких заходів вжито для поновлення прав;
- до яких органів чи посадових осіб зверталися (долучити копії їхніх відповідей тa інші документи,
необхідні для розгляду звернення);
- чи зверталися за захистом порушених прав до суду?
4. Суть Вашого прохання, звернення.
5. Дату та власноручний підпис.
6. При поданні звернення в інтересах третіх осіб потрібно надавати копії документів, що
посвідчують повноваження на представництво їхніх інтересів.
ІІ. Письмові звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надсилаються
за адресою: вул. Інститутська, 21/8, м. Киів, 01008.
ІІІ. Письмове звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини може бути
прийнято під час особистого прийому у громадській приймальні Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини (з сайту Уповноваженого ВРУ з прав людини).
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Секретаріат Уповноваженого Верховної
Ради України з прав Людини
вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008
Корсун Михайло Петрович
поштова адреса: вул. М. Драгоманова, 31, м. Київ, 01024
тел.: +380965023541
про усунення порушень права на доступ до публічної інформації та притягнення правопорушника
до адміністративної відповідальності за статтею 212-3 КУПАП
Пані Уповноважена Верховної Ради України з прав людини! Звертаюсь до Вас у зв'язку з
порушенням мого права на доступ до публічної інформації. До суду з цього питання я ще не
звертався.
Повідомляю вам, що 9 березня 2020 р. я Корсун М.П. звернувся до регіонального управління СБУ в
Харківській обл. щодо отримання інформації щодо мого діда Корсуна Миколи Iвановича, який є
жертвою репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, що діяли на території
України у 1917-1991 роках. Діда було заарештовано у 1938 році в місті Змійов Харківській області,
його родина не має ніяких відомостей про його долю. Регіональне управління СБУ в Харківській
області відповіло, що запитувана інформація є інформацією з обмеженим доступом. Відмова у
наданні запитуваних інформації /документів є незаконною і має ознаки адміністративного
правопорушення, передбаченого статтею 212-3 Кодексу України про адміністративні
правопорушення (КУПАП), що потребує реагування з боку Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини.
За ст. 5 ЗУ «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-
1991 років» Право на доступ до архівної інформації репресивних органів гарантується:
1) обов'язком розпорядників архівної інформації надавати та оприлюднювати архівну інформацію
репресивних органів, крім випадків, передбачених цим Законом;
2) максимальним спрощенням процедури отримання інформації;
3) вільним вибором форми доступу до архівної інформації;
4) забороною на віднесення архівної інформації репресивних органів до таємної інформації;
5) забороною на віднесення архівної інформації репресивних органів до конфіденційної або
службової інформації, крім випадків, передбачених цим Законом;
6) встановленням відповідальності за порушення законодавства про доступ до архівної інформації
репресивних органів.
Таким чином, посадові особи реriонального управління СБУ в Харківській обл., які готували
відповідь на мій запит від 9 березня 2020 року, порушили моє право на інформацію, яка є
відкритою, що прямо заборонено законом.
Відповідно, на нашу думку, в їх діях є ознаки правопорушення, передбаченого статтею 212-3
Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Згідно з п. 8-1 частини 1 статті 255 КУПАП у справах про правопорушення, передбачені статтею
212-3 КУПАП (крім порушень права на інформацію відповідно до Закону України «Про адвокатуру
та адвокатську діяльність»), протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені
особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Крім того, пункти 11, 12, 14 частини 1 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини» передбачають, що Уповноважений Верховної Ради України за прав
людини має право, зокрема, направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у
разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;
перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними
державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність,
здійснюють виконання судових рішень, вносити в установленому порядку пропозиції щодо
поліпшення діяльності таких органів у цій сфері; здійснювати інші повноваження, визначені
законом.
На підставі вищевикладеного та керуючись частиною 6 статті 6 Закону України «Про доступ до
публічної інформації» (або зазначити інші правові норми, які гарантують право на доступ до
публічної інформації, а також за необхідності - ст. 5 ЗУ «Про доступ до архівів репресивних органів
комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», вказати на частину статями 212-3, 255
Кодексу України про адміністративні правопорушення, 2, 13 Закону України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини», ПРОШУ:
1. Провести перевірку на предмет вчинення адміністративних правопорушень посадовими
особами регriонального управління СБУ в Харківській обл. у зв'язку з відмовою у наданні публічної
інформації/ документів про інформації щодо мого діда Корсуна Миколи Івановича, який є
жертвою репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, що діяли на території
України у 1917-1991 роках.
2. Притягти до адміністративної відповідальності осіб, які протиправно обмежили доступ до
публічної інформації/документів про щодо мого діда Корсуна Миколи Iвановича, який є жертвою
репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, що діяли на території України у 1917-
1991 роках за статтею 212-3 КУПАП
3. Направити до реrіонального управління СБУ в Харківській обл. акти реагування на
вишщезазначені порушення мого права на доступ до публічної інформації з метою їх усунення та
надання запитуваних мною відомостей/ документів.
Додаток:
1. Копія інформаційного запиту від «9» березня 2020 року
2. Копія відповіді на запит на інформацію.
27.03.2020 р. підпис
За ст. 8 ЗУ «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-
1991 років»
Не може бути обмежений доступ до архівної інформації репресивних органів:
1) про стан навколишнього природного середовища, якість харчових продуктів і предметів побуту;
2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або
можуть статися і загрожують безпеці людей;
3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло,
медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також соціально-демографічні показники,
стан правопорядку, освіти і культури населення;
4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина (вбивства, заподіяння каліцтв,
застосування тортур, катування, переслідування, організацію Голодомору або масового голоду,
депортацію, політичні репресії або будь-які інші протиправні чи злочинні діяння, вчинені
представниками тоталітарних режимів);
5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та
службових осіб;
6) що становить суспільний інтерес (є суспільно необхідною інформацією);
7) доступ до якої не може бути обмежений відповідно до законів та міжнародних договорів
України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо інформація про діда
заявника пов'язана із вище вказаним, то це норма, яка містить пряму заборону про обмеження
такої інформації, тому скарга має буди задоволена.
Задача 175
1.Вихід є наслідком власного волевиявлення народного депутата. Даний висновок узгоджується зі
статтею 80 Конституції України, де зазначено, що народні депутати України не несуть юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання особистої думки у парламенті та
його органах.
Тобто, з одного боку, у народного обранця є свобода волевиявлення шляхом голосування, а, з
іншого — входження до коаліції і є визначенням позиції народного депутата.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про статус народного депутата України», голосування та
позиція, оприлюднена народним депутатом під час роботи Верховної Ради України та її органів, не
може бути предметом розгляду у Верховній Раді України та її органах. Ці положення Конституції
України та Закону України «Про статус народного депутата України» є принциповими.
Згідно з ст. 81 Конституцією України, повноваження народного депутата України у разі його
виходу із складу депутатської фракції політичної партії (блоку політичних партій), тобто
добровільного волевиявлення, можуть бути припинені лише на підставі закону. В даний час такого
закону Верховною Радою Україіни не прийнято.
2. Підстав шодо припинення повноважень народного депутата Л. немає відповідно до статті 81
Конституції України. Також фракція Партії Прогресивного Поступу на своєму екстреному засіданні
не могли прийняти рішення щодо виключення народного депутата Л. зі складу своєї фракції та
позбавити його повноважень народного депутата України бо це не в іх повноваженнях.
3. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням
повноважень Верховної Ради України — з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради
України нового скликання.
Відповідно до ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються
достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо Нього;
3) визнання його судом недіездатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне її проживання за межі України;
5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог
щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не
усунуто;
6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку
політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку
політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
7) його смерті.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково такожу разі дострокового
припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України. Рішення про
дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі складення ним
депутатських повноважень за його особистою заявою або у разі припинення його громадянства чи
його виїзду на постійне проживання за межі України приймається Верховною Радою України, а у
випадку, якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення
вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не
усунуто, судом.
Задача 176
Щодо положення частини третьої статті 80 Конституції України треба розуміти так:
1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним
вироком суду.
1.2. Притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування,
починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
1.3. Згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної
відповідальності має бути одержана до пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину
відповідно до чинного Кримінально-процесуального кодексу України.
1.4. Депутатська недоторканність поширюється на народного депутата Украіни з моменту
визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення
повноважень народного депутата України.
Положення Статуту не забороняють встановлення і не скасовують положень Конституції України
щодо недоторканності народних депутатів України, Президента України та суддів, а лише виходять
з того, що недоторканність цих осіб стосується національної юрисдикції і не може бути
перешкодою для здійснення юрисдикції Міжнародним кримінальним судом стосовно тих з них,
які вчинили злочини, передбачені Статутом.
2. Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення успішного
здійснення депутатами своїх повноважень.
-Юридичні гарантії:
Непорушність повноважень народного депутата України.
Hіхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, за винятками,
передбаченими Конституцією, Законом «Про статус народного депутата України» та іншими
законами України. При запровадженні надзвичайного чи військового стану повноваження
народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені.
Недоторканність народного депутата (депутатський імунітет). Депутат не може бути притягнутий
до кримінальної відповідальності, затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради
України; заборонені догляд, обшук, затримання, порушення таємниці кореспонденції,
прослуховування телефонних переговорів або застосування інших заходів, що обмежують свободу
народних депутатів.
-Організаційні гарантії:
Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються
щомісячно відповідні дні у визначеному порядку. Народний депутат на строк виконання
депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у
приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його
помічника-консультанта. Службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний
персональним комп'ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси
електронної пошти. Управління державної охорони України разом з органами СБУ та МВС
забезпечує безпеку народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за
місцем його проживання та членів його сім'ї. У межах виконання депутатських повноважень
народний депутат має право безперешкодно і безкоштовно скористатись урядовим та іншими
видами зв'язку, якіє у наявності в органів державної влади та органів місцевого самоврядування
чи підприємства, установи та організації. За вимогою народного депутата державні органи і
посадові особи зобов'язані забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов'язаних з його
депутатською діяльністю. Апарат Верховної Ради, виконкоми місцевих рад, посадові особи
державних підприємств, організацій, наукових, юридичних установ, правоохоронних органів
зобов'язані забезпечити народному депутату безкоштовну допомогу з правових питань, що
виникають у його депутатській діяльності.
- Iнформаційні гарантії:
Апарат Верховної Ради України зобов'язаний забезпечити народного депутата актами Верховної
Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України, нормативно-
правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади,
pішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами
Рахункової палати і Центральної виборчої комісії. Органи влади Автономної Республіки Крим,
органи державної влади та органи місцевого самоврядування при зверненні народного депутата
зобов'язані надати йому офіційні матеріали щодо своєї діяльності.
- Соціально-економічні гарантії:
Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.
Народний депутат в питаннях матерiального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється
до членів Кабінету міністрів України. Життя і здоров'я народного депутата підлягають
обов'язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забезпечення
діяльності Верховної Ради України на суму 10-річного грошового утримання народного депутата.
- Трудові гарантії:
Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце
роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до
резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював. Верховна Рада України забезпечує
колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на
період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з
урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше
одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації — не більше 2 років після закінчення строку
повноважень народного депутата. Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим
працівником органів МВС України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших
правоохоронних органів, на строк виконання депутатських повноважень прикомандировується до
Верховної Ради України із залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в
зазначених органах і установах. Час роботи народного депутата у Верховній Раді України
зараховується до стажу державної служби, а також до його загального і безперервного трудового
стажу, стажу роботи за спеціальністю.
3. Відповідно до статті 27 ЗУ «Про статус народного депутата України» Особливості юридичної
відповідальності народного депутата України
1. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або
висловлювання у Верховній Раді України та її органах, а також при здійсненні депутатських
повноважень, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
2. Особливості початку досудового розслідування щодо народного депутата України,
повідомлення про підозру, затримання, обрання щодо нього запобіжного заходу, проведення
слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій визначаються Кримінальним
процесуальним кодексом України.
4. Депутатська недоторканність є не суб'єктивним правом, привілеєм окремого індивіда, а
складовою статусу народного депутата України. Громадянин набуває депутатської
недоторканності лише у разі обрання його народним депутатом України і втрачає її одночасно з
припиненням повноважень Верховної Ради України відповідного скликання або у разі
дострокового припинення повноважень народного депутата України. Положення частини першої
статті 80 Конституції України, за яким народним депутатам України гарантується депутатська
недоторканність, та відповідне положення частини першої статті 27 Закону про статус треба
розуміти так, що депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є
конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом
України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у
визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного
депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також
застосування інших заходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод.
Задача 177
1.Відповідно до статті 13 ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад» Депутатсыке звернення -
викладена в письмовій формі вимога депутата місцевої ради з питань, пов'язаних з його
депутатською діяльністю, до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування та їх посадових осіб, а також керівників правоохоронних та контролюючих
органів, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, розташованих на
території відповідної ради, здійснити певні дії, вжити заходів чи дати офіційне роз'яснення з
питань, віднесених до їх компетенції.
2. За змістом частини першої статті 86 Конституції України народний депутат України не може
адресувати свої вимоги та пропозиції до суду, судді, органів служби безпеки, а може у такий спосіб
звертатися лише до керівників цих органів, зокрема до голів судів як керівників органів державної
влади, причому з питань, не пов'язаних з конкретними судовими справами. В аспекті порушених в
конституційних поданнях Верховного Суду України і Служби безпеки Украіни питань положення
частини першої статті 86 Конституції України, а також частини першої статті 12 та частин першої і
другої статті 19 Закону України "Про статус народного депутата України" в контексті зазначеної
статті Конституції України треба розуміти так:
1.1. Народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до
голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ;
1.2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів служби безпеки не
може бути дорученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За відсутності
у вимозі чи пропозиції народного депутата України достатньої інформації про злочин така вимога
чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно-
розшукових заходів;
1.3. У разі надходження до органів служби безпеки вимоги чи пропозиції народного депутата
України, пов'язаної з необхідністю проведення оперативно-розшукових заходів, керівники цих
органів мають діяти з дотриманням вимог, передбачених 3аконом України "Про Службу безпеки
України" і Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність".
Тобто, відмова К. у наданні інформації за депутатським зверненням народного депутата С. є
обгрунтованою, бо Начальник Головного управління Національної поліції України відноситься до
керівників органів служби безпеки
Задача 178
1.Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної
Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів
Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і
організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм
власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.
2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів Служби безпеки
України не може бути дорученням шодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За
відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата достатньої інформації про злочин така
вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення
оперативно-розшукових заходів.
Тобто, вимоги які викладені у запиті народного депутат К. не повинні бути задоволені
вимогам.
3. Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 19 травня 1999 р. No 4-pп/99 у справі No1-12/99
(справа про статус народних депутатів) та від 11 квітня 2000 р. No4-рп/ 2000 y справі No1-19/2000
(справа про запити народних депутатів України до прокуратури) дав офіційне тлумачення
положень ст.86 Конституції України, а також ч.1 ст.12, ч.1,2 ст.19 Закону «Про статус народного
депутата України». Цим рішенням встановлено низку обмежень щодо pеалізації народними
депутатами свого права на депутатський запит і звернення:
1. Народний депутат не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів
та до суддів стосовно конкретних судових справ.
2. Вимога чи пропозиція народного депутата України до керівників органів Служби безпеки
України не може бути дорученням шодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян. За
відсутності у вимозі чи пропозиції народного депутата достатньої інформації про злочин така
вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення
оперативно-розшукових заходів. У разі надходження до органів Служби безпеки вимоги чи
пропозиції народного депутата України, пов'язаної з необхідністю проведення оперативно-
розшукових заходів, керівники цих органів мають діяти з дотриманням вимог, передбачених
Законом України «Про Службу безпеки України» і Законом України «Про оперативно-розшукову
діяльність».
3. Народний депутат не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами,
пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного
обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, проводять оперативно-
розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури
з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах.
У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок
і вимог народних депутатів у конкретних справах із вишщевказаних питань прокурори і слідчі
прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним
кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Арбітражним процесуальним кодексом України
та Законом України «Про прокуратуру».
Задача 179
1.Відповідно до ЗУ Про Регламент Верховної Ради України
Стаття 51. Дотримання дисципліни та норм етики народними депутатами на пленарному засіданні
На пленарному засіданні народний депутат не повинен перешкоджати викладенню або
сприйняттю виступу (вигуками, оплесками, вставанням, розмовами по мобільному телефону
тощо), вживати образливі висловлювання та непристойні слова, закликати до незаконних дій.
Якщо народний депутат виголошує образливі слова на адресу іншого народного депутата або
депутатської фракції (депутатської групи), головуючий на пленарному засіданні попереджає цього
народного депутата про неприпустимість таких висловлювань або припиняє його виступ.
Народний депутат або представник депутатської фракції (депутатської групи), на адресу яких були
виголошені образливі слова, може звернутися до головуючого на пленарному засіданні з вимогою
про надання слова для репліки. Головуючий пленарному засіданні надає слово для репліки
народному депутату або представнику депутатської фракції (депутатської групи) відразу після
звернення або після завершення обговорення питання.
Якщо народний депутат, депутатська фракція (депутатська група), на адресу яких були виголошені
образливі слова, вважають, що конфлікт не вичерпано і порозуміння між народними депутатами
не досягнуто, то вони письмово звертаються до комітету, до предмета відання якого належать
питання регламенту, який розглядає це питання на своєму засіданні.
У таких випадках за висновком комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту,
Верховна Рада без обговорення може прийняти рішення про позбавлення народного депутата
права брати участь у пленарних засіданнях (до п'яти пленарних засідань). Це рішення доводиться
до відома виборців через газету "Голос України".
2. Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення успішного
здійснення депутатами своїх повноважень.
-Юридичні гарантії:
Непорушність повноважень народного депутата України. Ніхто не має права обмежувати
повноваження народного депутата України, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом
«Про статус народного депутата України» та іншими законами України. При запровадженні
надзвичайного чи військового стану повноваження народного депутата України та його
конституційні права і свободи не можуть бути обмежені. Недоторканність народного депутата
(депутатський імунітет). Депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності,
затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України;
заборонені догляд, обшук, затримання, порушення таємниці кореспонденції, прослуховування
телефонних переговорів або застосування інших заходів, що обмежують свободу народних
депутатів.
-Організаційні гарантії:
Для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються
щомісячно відповідні дні у визначеному порядку. Народний депутат на строк виконання
депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у
приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його
помічника-консультанта. Службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний
персональним комп'ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси
електронної пошти. Управління державної охорони України разом з органами СБУ та МВС
забезпечує безпеку народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за
місцем його проживання та членів його сім'ї. У межах виконання депутатських повноважень
народний депутат має право безперешкодно і безкоштовно скористатись урядовим та іншими
видами зв'язку, які є у наявності в органів державної влади та органів місцевого самоврядування
чи підприємства, установи та організації. За вимогою народного депутата державні органи і
посадові особи зобов'язані забезпечити його консультаціями фахівців з питань, пов'язаних з його
депутатською діяльністю. Апарат Верховної Ради, виконкоми місцевих рад, посадові особи
державних підприємств, організацій, наукових, юридичних установ, правоохоронних органів
зобов'язані забезпечити народному депутату безкоштовну допомогу з правових питань, що
виникають у його депутатській діяльності.
- Iнформаційні гарантії:
Апарат Верховної Ради України зобов' язаний забезпечити народного депутата актами Верховної
Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України, нормативно-
правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади,
рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами
Рахункової палати і Центральної виборчої комісії. Органи влади Автономної Республіки Крим,
органи державної влади та органи місцевого самоврядування при зверненні народного депутата
зобов'язані надати йому офіційні матеріали щодо своєї діяльності.
- Соціально-економічні гарантії:
Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад.
Народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється
до членів Кабінету міністрів України. Життя і здоров'я народного депутата підлягають
обов'язковому державному страхуванню за рахунок бюджетних призначень на забезпечення
діяльності Верховної Ради України на суму 10-річного грошового утримання народного депутата.
- Трудові гарантії:
Після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце
роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до
резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював. Верховна Рада України забезпечує
колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на
період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з
урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше
одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації -не більше 2 років після закінчення строку
повноважень народного депутата. Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим
працівником органів МВС України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших
правоохоронних органів, на строк виконання депутатських повноважень прикомандировується до
Верховної Ради України із залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в
зазначених органах і установах. Час роботи народного депутата у Верховній Раді України
зараховується до стажу державної служби, а також до його загального і безперервного трудового
стажу, стажу роботи за спеціальністю.
3.Під депутатським індемнітетом розуміється невідповідальність депутата після закінчення строку
його депутатського мандата, тобто після строку його повноважень. У цьому випадку — це
закріплена в законі гарантія того, що депутат, після того як він виконав свій обов'язок і займається
іншими справами, не будучи депутатом, не може бути притягнутий до відповідальності за те, як
він виступав і голосував у парламенті. Це гарантія вільного волевиявлення депутата. У
демократичних країнах не може йтися про притягнення депутата за виступи, але не у всіх країнах є
така повна демократія, і в деяких випадках (у i разі зміни форми політичного режиму, зміни влади)
депутатів притягають саме за депутатську діяльність. Таке явище, як індемнітет покликане
уберегти депутата від переслідувань після того, як закінчилася його депутатська недоторканність.
Задача 180
1.Відповідно до статті 81 Конституції України щодо дострокового припинення повноважень
народного депутата України у разі його відсутності без поважних причин на трьох пленарних
засіданнях Верховної Ради України протягом однієї чергової сесії. Отже, народний депутат, який не
з'явився на позачергову сесію парламенту може достроково залишитись своїх повноважень.
Щодо дій його колеги, який скористався його карткою для голосування декілька разів додається
санкція за порушення вказаної норми: "Порушення встановленої Конституцією України процедури
ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх
неконституційними". Вимога особистого голосування і раніше чітко була прописана у різних
нормативно-правових актах, які регламентують роботу парламенту і депутатів.
Так, в Конституції України, в частині 3 статті 84 записано: "Голосування на засіданнях Верховної
Ради України здійснюється народним депутатом України особисто".
В пункті 4 статті 24 Закону "Про статус народного депутата України" також сказано, що одним із
обов'язків депутата "особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною
Радою України та її органами". Та й в 26 статті вже згаданого на початку статті чинного регламенту
двічі згадується не лише особисте голосування як таке, а й спосіб і порядок його здійснення:
"кожним народним депутатом особисто за допомогою електронної системи в такий спосіб, що
унеможливлює голосування замість народного депутата іншою особою.
Результати голосування фіксуються поіменно, в тому числі з можливим роздрукуванням
результатів голосування кожного народного депутата. На вимогу народних депутатів результати
голосування можуть висвітлюватися на інформаційному табло електронної системи в залі засідань
по депутатських фракціях (депутатських групах)"; і "Таємне голосування здійснюється народним
депутатом особисто шляхом подачі бюлетеня".
2. Відповідно до ст. 24 3У Про статус народного депутата України Народний депутат зобов'язаний:
1) дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та
держави;
2) додержуватися вимог Конституції України, цього Закону, закону про регламент Верховної Ради
України та інших законів України, додержуватися присяги народного депутата України;
3) бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до
складу яких його обрано;
4) особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України та її
органами;
5) виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції
(групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу
яких його обрано;
6) інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання
доручень Верховної Ради України та її органів;
7)додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;
8)як член депутатської фракції (групи): додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію
(групу); виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), відповідно
до цього Закону, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України;
представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або
тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;
9) як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії: бути присутнім на
засіданнях комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії, до складу
яких його обрано, та брати участь у їх роботі;
додержуватись порядку та норм депутатської етики на засіданнях комітету, його підкомітетів,
тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії та робочих груп органів Верховної Ради
України;
виконувати доручення комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої комісії,
визначені їх рішеннями;
10) завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України
чи її органів, керівників цих органів;
11) постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити
населення, а у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду України та iї органи, вносити
пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій;
12) інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на
зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;
13) розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом
України "Про звернення громадян". Народний депутат розглядає всі одержані ним пропозиції,
заяви та скарги виборців, узагальнює їх, за необхідності вносить відповідні пропозиції до
Верховної Ради України та її органів, а також до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування. У разі необхідності народний депутат надсилає пропозиції, заяви та скарги
громадян органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам,
установам та організаціям, до повноважень яких входить розгляд звернень громадян чи
вирішення порушених у них питань по суті. Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг
громадян органи та посадові особи зобов'язані повідомити громадянина, від якого надійшло
звернення, і народного депутата у терміни, встановлені Законом України "Про звернення
громадян"; 14) проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України
для роботи з виборцями. У випадку залучення до участі у розгляді пропозицій, заяві скарг, а
такожу прийомі громадян посадових осіб органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій не пізніш як за три дні до початку
прийому народний депутат повідомляє їх про час і місце проведення прийому, а також про
opiєнтовне коло питань, які мають розглядатися на прийомі;
15) здійснювати безпосередньо або із залученням своїх помічників-консультантів, представників
громадськості контроль за розглядом у органах державної влади та органах місцевого
самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях пропозицій, заяв та скарг
громадян, які надійшли на його ім'я;
16) використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, які
підписуються ним власноручно.
3. Характеризуючи об'єкт злочину за ст. 364-2 «Здійснення народним депутатом Украіни
голосування замість іншого народного депутата України» КК України слід звернути увагу на
пропозицію щодо його розміщення в розділі XVII Особливої частини цього Кодексу під назвою
«Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних
послуг».
Отже, безпосереднім об'єктом цього злочину є встановлений порядок здійснення народним
депутатом своєї службової діяльності, зокрема порядок його голосування. Істотна значимість
(суспільна цінність) вказаного об'єкта підтверджується тим, що порядок голосування народними
депутатами закріплено на найвищому законодавчому рівні у ст. 84 Конституції України, яка, як
відомо, має найвищу юридичну силу.
Порядок голосування регламентується також Законом України «Про статус народного депутата
України» та Регламентом Верховної Ради України, згідно з якими голосування здійснюється
народним депутатом України особисто за допомогою електронної системи шляхом голосування
«за», «проти» або «утримався» в залі засідань Верховної Ради України або у визначеному для
таємного голосування місці біля залу для пленарних засідань.
Порушення народними депутатами України обов'язку щодо особистого голосування суперечить
природі закріпленого в Конституції України представницького мандата народного депутата
України, за допомогою якого громадяни України реалізують своє конституційне право брати участь
в управлінні державними справами і здійснюють народне волевиявлення.
З огляду на вказане об'єкт злочину, відповідальність за який пропонується передбачити у ст. 364-2
КК України, займає чільне місце в іерархії цінностей, передбачених у ст. 1 цього Кодексу, та
потребує кримінально-правової охорони від злочинних посягань, оскільки є елементом системи
конституційного устрою України.
Задача 181
1.Iснує ряд вимог до народного депутата України, один з них це те, що народним депутатом може
бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і
проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
У ст. 4 Закону від 17 листопада 1992 р. "Про статус народного депутата України" передбачено,
що народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може мати
іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Статус депутата не сумісний із
зайняттям будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з держанням матеріальної винагороди за
винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у
вільний від роботи час.
2. Відповідно до статті 5 ЗУ «Про статус народного депутата України» Порядок дострокового
припинення повноважень народного депутата України
1. Pішення про дострокове припинення повноважень народного депутата відповідно до пунктів 1-
5 статті 4 цього Закону приймається у десятиденний строк за поданням комітету, до компетенції
якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради
України.
2. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами
діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за
рішенням суду. Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає
відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк
звертається до суду або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до
суду.
Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, у разі повернення Головою
Верховної Ради України матеріалів з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду розглядає їх і у
випадку незгоди з ними вносить пропозицію про розгляд цього питання на засіданні Верховної
Ради України. За рішенням Верховної Ради України Голова Верховної Ради України зобов'язаний
звернутися до суду для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого
народного депутата.
3. У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до Конституції
України повноваження народних депутатів припиняються з моменту відкриття першого засідання
Верховної Ради України нового скликання.
3. Правовий статус комітетів закріплюється Конституцією, Регламентом Верховної Ради України,
Законом «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. i положеннями про
комітети, які затверджуються парламентом. Особливість правового статусу комітетів полягає в
тому, що вони, будучи органами Верховної Ради України, не складають самостійну систему органів
державної влади. Перелік комітетів, функціональна спрямованість іхньоїі діяльності визначаються
Верховною Радою України з урахуванням важливості проблем державного, господарського,
соціально-культурного будівництва, а також завдань, що стоять перед парламентом.
Комітети створюються за функціональним і галузевим принципом. Функціональні комітети
здійснюють одну або декілька функцій і їхня діяльність не пов'язана з певною галуззю народного
господарства (наприклад, з питань бюджету, з питань свободи слова й інформації). Галузеві
комітети створюються по одній або декількох галузях господарського або соціально-культурного
будівництва (наприклад, з питань науки та освіти, з питань будівництва, транспорту і зв'язку).
Основними напрямками діяльності комітетів виступають:
1. Законопроектна функція: — організація розробки за дорученням Верховної Ради України або за
власною ініціативою проектів актів Верховної Ради; — попередній розгляд і підготовка висновків і
пропозицій по законопроектах, що внесені іншими суб'єктами законодавчої ініціативи; — доробка
і редагування законопроектів за результатами розгляду в першому і наступних читаннях; —
узагальнення зауважень і пропозицій, що надійшли в процесі всенародного обговорення
законопроектів.
2. Контрольна функція: — здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та
законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних
актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування; - вивчення
доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх
посадових оcіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів, підготовка та подання відповідних
висновків на розгляд Верховної Ради України; — участь у складанні, прийнятті, контролі за
виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою
забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів.
3. Номінаційна функція: — попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, що відповідно до
Конституції обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України; —
заслуховування та підготовка для розгляду парламентом відповідних висновків щодо цих
кандидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до
законодавства погоджується з комітетами; підготовка відповідних висновків щодо цих осіб.
4. Експертно-аналітична функція: — попередній розгляд і підготовка висновків і пропозицій щодо
ратифікації або денонсації міжнародних договорів, проектів програм соціально-економічного і
культурного розвитку та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України; — збір,
вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів, організація
слухань з цих питань, в тому числі на засіданнях Верховної Ради України.
Задача 182
1.Президент України, відповідно до ст. 106 Конституції України, а також ст. 9 Закону України "Про
основи національної безпеки України" виступає як глава держави, гарант державного
суверенітету, територiальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод
людини і громадянина та Верховний Головнокомандувач Збройних сил України і Голова Ради
національної безпеки і оборони України.
2. Відповідно до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» функціями
цього органу є: Внесення пропозицій Президенту України щодо реалізації засад внутрішньої і
зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони. Координація та здійснення контролю
за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної і оборони у мирний час. Координація
та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і
оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що
загрожують національній безпеці України.
Компетенція
Відповідно до функцій, визначених вищезгаданим Законом, Рада національної безпеки і оборони
України: розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та
законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної
доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції
Президентові України відповідно до своїх досліджень. здійснює поточний контроль діяльності
органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президенту України
відповідні висновки та пропозиції; залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів
виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій уcіx форм
власності; ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і
оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання; координує і
контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки
країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану; координує і контролює діяльність
органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи
надзвичайного стану; координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю
збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні
життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню
громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових
ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
3. Відповідно до ч.1 статті 10 ЗУ Про Раду національної безпеки і оборони України Рішення Ради
національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її
членів.
Тож, можна сказати, що рішення президента є правомірною та відновідає данному положенню.
4. Bідповідно до статті 10 ЗУ Про Раду національної безпеки i оборони України Рішення Ради
національної безпеки і оборони України Рішення Ради національної безпеки і оборони України
приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Голова Верховної Ради України може
висловлювати думку щодо прийнятих рішень, яка протоколюється. Прийняті рішення вводяться в
дію указами Президента України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в
дію указами Президента України, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади.
Задача 183
1.Відповідно до ст. 7 3У Про Національне антикорупційне бюро України Порядок конкурсного
відбору та призначення Директора Національного бюро
1. Кандидати на посаду Директора Національного бюро визначаються комісією з проведення
конкурсу на зайняття посади Директора Національного бюро (далі - Конкурсна комісія) відповідно
до результатів відкритого конкурсного відбору на зайняття цієї посади (далі - конкурс). Участь у
конкурсі можуть брати особи, що відповідають вимогам, визначени частині другій статті 6 цього
Закону.
2. Організацію та проведення конкурсу здійснює Конкурсна комісія.
3. До складу Конкурсної комісії входять:
1) три особи, яких визначає Президент України;
2) три особи, яких визначає Кабінет Mіністрів України;
3) три особи, яких визначає Верховна Рада України.
Якщо казати про призначення голів Державного бюро розслідувань, то відповідно до ст. 11 ЗУ Про
Державне бюро розслідувань Порядок призначення Директора Державного бюро розслідувань
1. Директор Державного бюро розслідувань призначається на посаду Президентом України за
поданням комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора Державного бюро
розслідувань (далі - Конкурсна комісія). Директор Державного бюро розслідувань звільняється з
посади Президентом України за наявності підстав, визначених частинами четвертою тап'ятою
статті 10 цього Закону.
2. Президент України — гарант додержання Конституції України. Таким чином, він суттєво впливає
на режим стабільності закріпленого в Україні конституційного ладу і законності, забезпечення прав
людини і громадянина, утвердження конституціоналізму в цілому.
Положення ст. 102 Конституції свідчать про те, що Президент України несе персональну
відповідальність за узгоджену безперервну роботу механізмів захисту Конституції України, прав і
свобод людини і громадянина, за вжиття заходів щодо ефективного функціонування всіх владних
державних структур у конституційному режимі. Реалізуючи свою політичну волю, Президент
України може вживати тільки закріплені за ним Конституцією і законами України повноваження,
тобто діяти виключно в межах її приписів.
3. Аналіз положень Конституції України вказує на те, що Верховна Рада України як єдиний орган
законодавчої влади вирішує питання щодо внесення змін до Конституції України. Президент
України (стаття 154 Конституції України), не менш як третина (стаття 154 Конституції України) чи не
менш як дві третини (стаття 156 Конституції України) народних депутатів України від
конституційного складу Верховної Ради України, які наділені виключним правом подавати
законопроекти про внесення змін до Конституції України, вносять ці законопроекти згідно з
установленим порядком саме на розгляд до Верховної Ради України. Конституційний Суд України
надає висновок щодо відповідності цих законопроектів вимогам статей 157 і 158 Конституції
України відповідно до положень статті 159 Конституції України виключно Верховній Раді України.
Отже, тільки Верховна Рада України може звернутись до Конституційного Суду України з питань
надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України
вимогам статей 157 i 158 Конституції України. Проте форма таких звернень потребує
законодавчого врегулювання.
4. За порядком внесення змін Конституція України наближена до жорстких конституцій, що
підтверджується такими чинниками:
1) Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження
прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на
порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);
2) Конституція України не може бути змінена в умо воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157
Конституції України);
3) законопроект про внесення змін до Конституції України не може розглядатися Верховною
Радою України без наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності
законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України);
Конституція України за ступенем складності процедури внесення до неї змін, подібно до
Конституції США, є досить жорсткою.
Задача 184
1.Конституція містить положення, відповідно до якого звільнити суддю з посади може лише
відповідний суб'єкт, котрий призначив (обрав) його на посаду. Рішення про звільнення судді з
посади міститься у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України із вказівкою підстав
його винесення. Рішення є остаточним і оскарженню не підлягає.
Тобто указ Президенста є цілком конституційним бо це входить до його повноважень.
2. Повноваження Президента України по формуванню і щодо функціонування органів судової
влади є досить значними, і полягають, зокрема, у формуванні судів. Повноваження у сфері судової
влади Президент України виконує, поділяючи їх з Прем'єр- міністром та Міністром юстиції України,
який єьвідповідальним за акти глави держави, прийняті у судовій сфері. Формування органів
судової влади Президент України здій- снює шляхом призначення суддів та формування мережі
судів. Призначення членів Конституційного Суду України разом з Президентом Україна здійснюють
Верховна Рада України та з’їзд суддів України (по 6 суддів). Такий порядок формування
Конституційного Суду України випливає з самого статусу Конституційного Суду, який відповідно до
п. 1 ст. 147 Конституції України, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні і вирішує
питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Саме з метою
уникнення впливу на Конституційний Суд з боку якогось одного вищого органу держави, він і
формується на паритетних засадах.
Президент України бере участь у функціонуванні Конституційного Суду, маючи право звернутися
до нього з поданням щодо вирішення питань про відповідність Конституції Укрaїни
(конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів що вносяться до Верховної Ради України для надання
згоди на їх обов'язковість.
Крім Конституційного Суду України, судочинство в Україні здійснюється судами загальної
юрисдикції, система яких будується за принципами територіальності і спеціалізаці.
Президент України при формуванні судів має наступні повноваження: визначення мережі судів
(створення та ліквідація судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів) і кількісного складу
суддів місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів. У залежності від виду судів загальної
юрисдикції вони утворюються Президентом України за поданням:
1) Голови Верховного Суду України;
2) голови вищого спеціалізованого суду (наприклад, Голови Вищого Господарського суду України);
3) Міністра юстиції України.
Президент України має право призначення на посаду профеcійного судді вперше строком на п'ять
років. Рекомендації особі, що претендує на посаду, надає кваліфікаційна комісія суддів Вищій раді
юстиції, яка у свою чергу виходить з рекомендацією про призначення до Президента України.
Суддя може бути звільнений з посади Президентом Україні, відповідно до ч. 5 ст. 126 Конституції
України у разі: закінчення строку на який його було призначено, досягнення суддею 65-річного
віку, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, порушення суддею вимог
щодо несумісності, порушення суддею присяги та за іншими підставами. Пропозицію про
звільнення з посади судді Президенту України вносить Вища рада юстиції за пропозицією
кваліфікаційної комісії суддів. Президент України призначає до Вищої ради юстиції 3 членів
шляхом видання указу про призначення. Він також вирішує питання про припинення їх
повноважень. Посвідчення суддям Верховного Суду України, Голові Верховного Суду, його
заступникам; Голові, заступникам Голови та суддям Вищого Господарського Суду України ті інших
вищих судів видаються за підписом Президента України.
Задача 185
1.Указ Президента України — це правовий акт, адресований до невизначеного кола юридичних та
фізичних осіб, державних органів та організацій. Укази Президента України можуть бути
нормативними і ненормативними. До останніх належать, наприклад, укази про призначення
конкретної особи на відповідну посаду. Прикладом нормативного указу Президента України може
бути Указ «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та
державними цільовими фондами» від 4 березня 1998 р., Указ «Про захист прав власників
земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р. та ін. Акти Президента України видаються ним
самостійно або на основі згоди парламенту України або Кабінету Міністрів України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 ст.
106 Конституції України, скріплюються підписами Прем' єр- міністра України і міністра,
відповідального за акт та його виконання.
2. Відповідно до статті 13 Закону України «Про національну безпеку України» керівництво у
сферах національної безпеки i оборони
1. Керівництво у сферах національної безпеки і оборони відповідно до Конститупії України
здійснює Президент України, який:
1) забезпечує державну незалежність та національну безпеку;
2) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, як Верховний Головнокомандувач
видає накази і директиви з питань оборони;
3) очолює Раду національної безпеки і оборони України, вводить у встановленому порядку в дію її
рішення;
4) видає укази і розпорядження з питань національної безпеки і оборони, які є обов'язковими до
виконання на території України, зокрема указами Президента України затверджуються Стратегія
національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, інші стратегії, доктрини,
концепції, якими визначаються актуальні загрози національній безпеці, основні напрями і
завдання державної політики у сферах національної безпеки і оборони, розвитку сектору безпеки і
оборони;
5) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної
Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
6) реалізує право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України щодо законодавчого
врегулювання питань національної безпеки і оборони;
7) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України;
8) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади
Голови Служби безпеки України;
9) призначає на посади та звільняє з посад Секретаря Ради національної безпеки і оборони
України та його заступників;
10) призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України за
поданням Міністра оборони України, а також вище командування інших військових формувань за
поданням керівників органів центральної виконавчої влади, яким підпорядковуються відповідні
військові формування;
11) здійснює загальне керівництво розвідувальними органами України;
12) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної
агресії проти України приймає рішення про застосування 3бройних Сил України та інших утворених
відповідно до законів України військових формувань;
13) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
воєнного стану в Україні або в окремих iї місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній
незалежності України;
14) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях
надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами
надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою
України;
15) присвоює вищі військові звання та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
16) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Задача 186
1.Указом Президента України "Питання енергетичної безпеки України" установлено, що
проведення офіційними делегаціями, представниками України переговорів, затвердження в
установленому порядку директив офіційним делегаціям та представникам України на міжнародні
переговори, засідання міжурядових комісій та інших органів з питань двостороннього та
багатостороннього співробітництва у паливно-енергетичній сфері здійснюсться виключно
відповідно до Генеральних директив, виданих главою держави.
Крім того, цим же Указом зобов'язано Кабінет Міністрів України забезпечувати при проведенні
суб'єктами господарювання переговорів, пов'язаних із здійсненням двостороннього та
багатостороннього співробітництва у паливно-енергетичній сфері, додержання як міжнародних
зобов'язань України та законів, так і відповідних Генеральних директив Президента України.
Так, у частині третій статті 6 Закону України "Про оборону України" передбачено, що Президент
України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України у межах повноважень,
визначених Конституцією України, видає директиви і накази з питань оборони.
Зазначені акти також передбачені у статті 10 Закону України "Про Державну спеціальну службу
транспорту".
При цьому, у статті 4 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України"
встановлено, що цей орган розробляє та подає Президентові України проекти директив
Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, а у статті 11 Закону України "Про оборону
України" - контроль за виконанням директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних
Сил України покладається на Генеральний штаб Збройних Сил України.
Крім сфери національної безпеки та оборони, така форма актів Президента України як директиви
застосовується досить часто у зовнішньополітичній діяльності глави держави.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про міжнародні договори України" саме директиви
Президента України уповноважують делегацію чи представника України вести переговори та
здійснювати інші дії, пов'язані з укладенням міжнародних договорів України. Як правило, проекти
директив для делегацій та представників України за дорученням глави держави готує Mіністерство
закордонних справ України. Загальний порядок підготовки директив у сфері зовнішньополітичної
діяльності встановлений Указом Президента України "Про заходи щодо вдосконалення
координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин", який передбачає, що
офіційні делегації та представники України на міжнародних переговорах (консультаціях,
конференціях, сеcіях органів міжнародних організацій, засіданнях міжурядових комісій та інших
органів) керуються письмовими директивами, що визначають позицію України.
2. Що стосується правової природи директиви Президента, то слід зазначити, що
загальноприйнято під терміном "директива" (фр. Directive, лат. Dirigere - направляти) розуміти
загальну керівну вказівку, яка надається вищим органом підлеглому. Українська вчена П. М.
Балтаджи відносить директиву до управлінських рішень та пропонує під цим поняттям розуміти
підготовлений на основі варіативного аналізу та оцінювання акт, який організовує практичну
діяльність суб'єктів і об'єктів управління та має загальнообов'язкове значення. У юридичній
літературі директива досить часто розглядається як загальне поняття, синонім поняттю "усне
доручення". Так на думку Л. А. Окунькова, послання глави держави для органів виконавчої влади
фактично є завданням, директивою вищого органу влади.
3. Варто звернути увагу на те, що Указ Президента України "Про Положення про порядок
підготовки та внесення проектів актів Президента України" встановлює порядок, згідно з яким
рішення про надання директив делегаціям чи представникам України оформляються
розпорядженнями глави держави. Разом з тим, на практиці такі рішення, як правило,
оформлюються у вигляді указів (наприклад, укази Президента України "Про деякі питання
переговорів з Європейським Союзом щодо укладення Угоди про асоціацію між Україною та
Європейським Союзом", "Про делегацію України для участі у переговорах з Європейською
асоціацією вільної торгівлі щодо укладення Угоди про вільну торгівлю між Україною та
Європейською асоціацією вільної торгівлі").
Таким чином, директива Президента України — це одна з форм актів глави держави, яка
видається ним у процесі виконання повноважень у таких сферах як зовнішньополітична діяльність
і сфера національної безпеки та оборони і передбачає надання завдання певним посадовим
особам або органам влади діяти лише у визначених межах та допускає варіативність поведінки
цих суб'єктів. При цьому директива Президента України може бути усною або письмовою (у
вигляду окремого акта, складової частини указу, розпорядження чи у формі додатку до них). До
характерних ознак директив Президента України належить: обов'язковість, непублічність,
оперативність, строковість дії та необхідність одноразового або систематичного звітування
Президенту України суб' єктом, якому цей акт адресований.
4. Виходячи з змісту ст. 7 ЗУ «Про міжнародні договори України», яка свідчить, що делегація чи
представник України, наділені повноваженнями відповідно до частин першої та четвертої статті 6
цього Закону, зобов'язані вести переговори та здійснювати інші дії згідно з наданими їм
повноваженнями та директивами. Делегація чи представник України подають відповідно
Президентові України або Кабінету Міністрів України звіт про виконання директив. Звіт повинен
містити погоджені з Міністерством закордонних справ України висновки та пропозиції щодо
наступних дій з укладення міжнародного договору., можна зробити висновок, що з конституційно-
правової точки зору міністр необгрунтовано відмовився виконувати Директиву Президента
України.
Задача 187
1.Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання
Верховної Ради України нового скликання (ч. 1 ст. 90 Конституції України). У разі закінчення строку
повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження
продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після
скасування воєнного чи надзвичайного стану (ч. 4 ст. 83 Конституції України). Відтак конституційна
норма про те, що строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років (ч. 5 ст. 76
Конституції України), має досить умовний характер.
Можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України визначена ч. 2 ст. 90
Конституції України. Президент України не може достроково припинити повноваження Верховної
Ради України, якщо:
-Верховна Рада України обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового
припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання
(ч. З ст. 90 Конституції України);
- повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість
місяців строку повноважень парламенту (ч.4 ст. 90 Конституції України).
Отже, КСУ повинен винести рішення щодо неправомірності дій Президента України, адже він
не може достроково припинити повноваження Верховної Ради України які вище зазначені.
2. Президент України — гарант додержання Конституції України. Таким чином, він суттєво впливає
на режим стабільності закріпленого в Україні конституційного ладу і законності, забезпечення прав
людини і громадянина, утвердження конституціоналізму в цілому.
Положення ст. 102 Конституції свідчать про те, що Президент України несе персональну
відповідальність за узгоджену безперервну роботу механізмів захисту Конституції України, прав і
свобод людини і громадянина, за вжиття заходів щодо ефективного функціонування всіх владних
державних структур у конституційному режимі. Повноваження Президента України починаються з
моменту складення ним присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
Сукупність повноважень Президента України можна розділити на повноваження, пов'язані з:
1) представництвом України в міжнародних відносинах (підписання міжнародних договорів,
прийняття вірчих та відкличних грамот, дипломатичних представництв інших держав...);
2) діяльністю Верховної Ради України (право передчасного припинення повноважень парламенту,
право вето...);
3) законодавчою діяльністю (право законодавчої ініціативи, підписання і оприлюднення законів,
призначення українського референдуму...);
4) вирішення кадрових питань (призначення і звільнення глав дипломатичних представництв,
керівників окремих центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних
адміністрацій...);
5) забезпеченням державної незалежності, національної безпеки і оборони країни (керування
Радою національної безпеки України, прийняття рішень про загальну чи часткову мобілізацію,
оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про
використання Збройних Сил України та інше);
6) діяльністю судових органів (утворення судів, призначення на посади третину складу
Конституційного Суду України);
7) прийняттям до громадянства України та його припиненням, наданням політичного притулку в
Україні...;
8) повноваження стимулюючого характеру (присвоєння вищих військових звань, дипломатичних
рангів, спеціальних звань, класних чинів, нагородження державними нагородами,
президентськими відзнаками...).
Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Задача 188
1.Референдум за народною ініціативою уповноважений (зобов'язаний) призначати або президент,
або парламент. Наприклад, у п. 6 ч. 1 ст. 106 Конституції України 1996 р. передбачено, що
Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.
Призначення, організація і проведення референдумів в Україні здійснюються, як і вибори, на
основі демократичних засад відповідно з нормами Конституції України та Закону України від 3
липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Право призначення всеукраїнського
референдуму належить Верховній Раді України або Президенту України відповідно до їх
повноважень, визначених Конституцією. Згідно з статтями 73 і 85 Конституції України Верховна
Рада призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України, а Президент
України призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції України
відповідно до ст. 156 Конституції і проголошує всеукраїнський референдум за народною
ініціативою.
2. Hi Центральна виборча комісія, ні Президент України, ні інші державні органи не повноважні
здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції України питань, які пропонуються
ініціативними групами громадян для всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.
3. Президент України визнається гарантом реалізації цього стратегічного курсу згідно із новою ч. 3
ст. 102. Реалізацію стратегічного курсу держави забезпечує Кабінет Міністрів України. Цим
документом вносяться зміни до Конституції України, якими закріплюється незворотність
стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в
Організації Північноатлантичного договору.
Водночас, із Перехідних положень Конституції виключається пункт, який передбачає використання
iснуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових
формувань на умовах оренди відповідно до міжнародних договорів.
Тепер у Преамбулі Конституції буде закріплено формулювання щодо європейської ідентичності
українського народу і незворотності європейського та євроатлантичного курсу України.
Задача 189
1.Верховний Суд має відмовити у позові громадянину К. бо невиконання програми кандидата на
пост Президента України не входить до переліку щодо дострокового припинення ним свої
повноважень.
2. Відповідно до частини 3 статті 51 ЗУ Про вибори Президента України Ресстрація кандидата на
пост Президента України передвиборної програми кандидата, викладеної державною мовою,
обсягом до дванадцяти тисяч друкованих знаків (на паперовому носієві та в електронному
вигляді);
3.Дострокове припинення повноважень Президента України можливе за наявності підстав,
передбачених Конституцією України і додержання конституційно визначеної процедури.
Відповідно до ст. 108 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень
Президента України є: 1) відставка; 2) неможливість виконання своїх повноважень за станом
здоров'я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть.
Відставка Президента України - добровільне припинення ним своїх повноважень. Заява
Президента України про відставку має проголошуватися ним особисто на засіданні Верховної Ради
України. Ця конституційна процедура враховує світовий досвід дострокового припинення
повноважень Президента. Юридичний факт неможливості виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров'я як підстава дострокового припинення його повноважень має
встановлюватися на засіданні Верховної Ради України в умовах гласності й відкритості.
Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента України є
процедура усунення його з поста в порядку iмпічменту, тобто відсторонення від посади, поста.
Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент України може бути усунений з поста
Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину. Ініціювання питання про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту
здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Вирішенню цього
питання Верховною Радою України має передувати парламентське розслідування. Для
проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію.
Задача 190
1.Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів,
передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні,
дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату.
Отже, апарат Президента України — це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних
органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.
Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування — ради, комісії, комітети,
палати, робочі групи та ін. Вони створюються і функціонують згідно з положеннями, які
затверджуються указами Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони
України і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим визначається
Конституцією і законами. Структура президентського апарату повинна бути безпосередньо
обумовлена конституційною компетенцією глави держави, як цього вимагає Основний закон.
2. Під механізмом держави в науці конституційного права України розуміють — систему органів
державної влади (апарату держави) та інших державних організацій (державних підприємств і
установ), які здійснюють завдання i pеалізують функції держави. Відповідно до ст. 102 Конституції
України Президент України є главою держави і виступає від ії імені. Главою держави сучасних
країн є особа, яка формально та фактично займає вище місце в іерархії державних інститутів і
здійснює функцію вищого політичного представництва країни як у внутрішній, так і у зовнішній
політиці.
Світова практика свідчить, що для стабільності конституційного ладу, узгодженого функціонування
державного механізму, вищого представництва в міжнародних відносинах інститут глави держави
є об'єктивно необхідним. Тому президент як глава держави у сучасних республіках наділяється, Як
правило, широкими повноваженнями у сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою та
судовою владою, є своєрідним арбітром між ними, символом єдності держави, офіційним
представником держави. Глава держави покликаний забезпечувати функціонування державних
структур у режимі консенсусу і злагоди, спрямовувати зусилля різних гілок влади на розв'язання
актуальних проблем країни.
3. Очищення влади здійснюється з метою недопушення до участі в управлінні державними
справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/ або сприяли
їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем,
підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод
людини, і грунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та
публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на
захист.
Якщо брати до уваги практику ЄСПЛ який ухвалив рішення у справі відповідно до статті 41 «Полях
та інші проти України», що Україна повинна виплатити кожному заявнику 5 тис. євро (свро)
відшкодування моральної шкоди. Щодо компенсації витрат, він призначив 1500 євро першому
заявнику та 300 євро кожному другому — П'ятому заявникам.
Тож можна зробити висновок що в цій справі рішення Верховного Суду має бути аналогічним
відповідно до чинного законодавства.
Задача 191
1.Президент України згідно з п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції України має право скасувати акти
Кабінету Міністрів України, що має наслідком припинення вчинення будь-якими органами,
особами дій, спрямованих на виконання скасованого акта уряду, а також здійснення повноважень,
Визначених цим актом.
2. Раніше Президент України був одночасно і главою виконавчої влади, то нині, згідно з
Конституцією України, він є тільки главою держави. Проте, роль Президента України у організації і
діяльності органів виконавчої влади є значною. Президент України утворює, реорганізовує та
ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади. Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради
Mіністрів Автономної республіки Крим, має право вето щодо прийняття Верховною Радою законів
України.
Президент України приймає рішення про прийняття громадянства України та припинення
громадянства України; нагороджує державними нагородами та здійснює помилування. Україна з
президентсько-парламентської стала парламентсько-президентською республікою. Розширено
повноваження Верховної Ради у формуванні та призначенні Кабінету Міністрів і водночас звужено
повноваження в цьому аспекті Президента. У парламенті України з депутатських фракцій та
позафракційних народних депутатів на основі узгодження їхніх політичних позицій формується
коаліція (парламентська більшість), яка й вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури
Прем'єр-міністра, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів (ч. 6, 8 ст. 83
Конституцій). Верховна Рада за поданням Президента призначає Прем'єр-міністра України,
міністра оборони, міністра закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра — всіх інших членів
уряду, голову Антимонопольного комітету, голову Державного комітету телебачення та
радіомовлення, голову Фонду державного майна. Верховна Рада має право звільняти всіх
зазначених осіб з посад. Вона вирішує питання про відставку Прем'єр-міністра та членів уряду.
Парламент призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента голову Служби
безпеки України.
Відповідно до Конституції та закону України парламент здійснює контроль за діяльністю Кабінету
Міністрів Президент України на основі виконання Конституції і законів України в межах своеї
компетенції видає укази та розпорядження, які є обов'язковими для виконання, на всій території
України.
3. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є
обов'язковими до виконання (ч. 1 ст. 117 Конституції України). Правові акти Кабінету Міністрів
України включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України. Не
входячи безпосередньо до виконавчої гілки влади, Президент України, водночас, наділяється
Конституцією України повноваженнями стосовно до Кабінету Міністрів України та інших органів
виконавчої влади, які характеризують його «особливі зв'язки» з виконавчою владою, «верховне»
положення Президента України відносно до органів виконавчої влади. Так, Президент України:
призначає керівників деяких центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих
державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах.
Задача 192
1.Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, згідно зі ст. 9 Закону України
«Про Кабінет Міністрів України» призначаються на посаду Президентом України за поданням
новопризначеного Прем'єр-міністра України. Подання може вноситися єдиним списком або ж
окремо на кожну посаду члена уряду. На кожну посаду члена уряду вноситься одна кандидатура.
До подання про призначення членів Кабінету Міністрів України додається такий самий перелік
документів, як і на посаду Прем'єр- міністра України.
За результатами розгляду подання Прем'єр-міністра України Президент України приймає рішення
щодо призначення внесених кандидатур на посади членів Кабінету Міністрів України або доручає
Прем'єр-міністрові України внести нове подання щодо персонального складу уряду або щодо
кандидатур на окремі посади членів уряду. Нове подання вноситься Прем'єр-міністром України у
визначений Президентом України строк із додержанням вимог чинного законодавства.
Pішення про призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і
щодо окремих посад.
Особа, призначена членом Кабінету Міністрів України, набуває повноважень за посадою з
моменту видання Указу Президента України про призначення цієї особи членом Кабінету Міністрів
України.
2. Президент не має повноважень ухвалювати рішення щодо відставки прем'єра. Згідно з
Конституцією України, призначає і звільняє прем'єра Верховна Рада.
Відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» статті 15. Відставка Кабінету
Mіністрів України внаслідок відставки Прем'єр-міністра України:
1. Прем'єр-міністр України має право заявити Верховній Раді України про свою відставку.
2. Верховна Рада України розглядає питання про відставку Прем'єp-міністра України не пізніше,
ніж на десятий день після надходження заяви про відставку, якшо вона надійшла під час чергової
сесії Верховної Ради України, і не пізніше першого пленарного тижня наступної чергової сесії, якщо
така заява надійшла у міжсесійний період.
3. Прем'єр-міністр України звільняється з посади з дня прийняття рішення про його відставку на
пленарному засіданні Верховної Ради України.
4. Прийняття Верховною Радою України рішення про відставку Прем'єр-міністра України має
наслідком відставку всього складу Кабінету Mіністрів України
Отже, відповідно до зазначених положень, відмова Президента про відставку Прем'єр-
міністрові було правомірною, бо щодо свож відставки він повинен був заявити Верховній раді.
Задача 193
1.Однією з найсуттєвіших конституційних реалій слід вважати закріплення в Основному Законі
принципу поділу влади. У конституційному тексті принцип поділу влади, що знайшов чітке
відображення у ст. 6 Основного Закону України, набуває якості одного з основоположних
принципів організації державної влади.
Ст. 6 Конституції України також вказує, що "органи законодавчої, виконавчої та судової влади
України".
Фактично дане конституційне положення закріплює дію системи стримувань і противаг, оскільки
механізмом, що закріплює баланс влад, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Це
означає, що кожна з гілок влади не може виходити за межі своєї компетенції та втручатися у сферу
діяльності іншої.
У відповідних статтях Конституції України органи державної влади визначаються як органи
законодавчої, виконавчої чи судової влади. Так, відповідно до ст. 75 Конституції єдиним органом
законодавчої влади в Україні є Парламент — Верховна Рада України; ст. 102 визначає Президента
України главою держави; згідно ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України є найвищим органом
у системі виконавчих органів влади і т.д Аналіз норм Конституції дає підстави зробити висновок,
що Президент України в механізмі поділу влади займає ключове положення. На це насамперед
вказує зміст ст. 102 Конституції, яка визначає Президента "гарантом ... додержання Конституції".
Повноваження Президента у сфері забезпечення конституційної законності, стабільності
конституційного ладу і його захисту займають центральне місце в його компетенції.
Хоча Конституція визначає Президента як главу держави (ч. 1 ст. 102), на якого прямо не
покладено здійснення керівництва системою органів виконавчої влади (чітке відмежування глави
держави від інших органів державної влади має на меті номінально вивести його із системи
виконавчої влади), зміст ст. 106 дає достатній простір для тлумачення згаданого статусу.
2. Таким чином, можна дійти до висновку, що Президент займає центральне місце в системі
поділу влади, проте його пост не належить до жодних гілок влади.
3. На мою думку, представник Президента має рацію і саме тому, КСУ у своєму висновку має
роз'яснити, що участь Президента України в системі стримувань і противаг полягає насамперед у
здійсненні арбітражної функції. У конституціях деяких зарубіжних розвинених країн арбітражна
функція глави держави знаходить нормативне закріплення на конституційному рівні.
Так, ст. 5 Конституції Франції, зокрема, вказуe: "Президент Республіки слідкує за дотриманням
Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також
правонаступництво держави". Прерогатива забезпечення належного функціонування державних
органів закріплюється і за Президентом Румунії. Саме з цією метою "він наділений правом
посередництва між владами держави" .
Ст. 80.2 Конституції Румунії гласить: "Президент забезпечує дотримання Конституції і нормальне
функціонування публічної влади. З цією метою Президент діє в якості посередника між органами
державної влади...".
Сама ідея "президентського арбітражу" знайшла відображення і в основних законах таких
посткомуністичних держав зі змішаною формою правління як Білорусь, Вірменія, Казахстан, Росія.
Однак аналіз самого тексту відповідних конституцій (за виключенням, із застереженнями,
Конституції Росії) не дає підстав стверджувати, що глави держав у цих країнах наділені
"конкретними" арбітражними повноваженнями.
Значущість реалізації Президентом України арбітражної функції в умовах становлення
національної державності на принципах поділу влади суттєво зростає. Тому в умовах перехідного
етапу розвитку держави інститут президентства об'єктивно покликаний виконувати консолідуючу
функцію. Президент не входить в жодну з гілок влади — ні в законодавчу, ні в судову, ні у
виконавчу. Це дає йому можливість виступати в якості арбітра між ними.
Тому саме положення глави держави, який забезпечує збалансованість влад, функціонування
державного механізму в режимі консенсусу зобов'язує Президента діяти в ролі арбітра, що
забезпечує узгодженість позицій різних владних структур, пошук компромісних рішень з метою
повноцінної реалізації положень Основного Закону.
Опосередковано на арбітражну функцію Президента України вказує положення ст. 102 Конституції
України, яке гласить: "Президент України є гарантом ... додержання Конституції України".
Фактично це означає, що однією з найважливіших прерогатив Глави держави є забезпечення
узгодженого функціонування в конституційних рамках усіх гілок влади, що і є, по суті, функцією
політичного арбітражу. Однак безпосередніх формулювань шщодо арбітражу Президента України,
а так само виконання ним "узгоджувальної", "врівноважуючої", "інтегруючої" функції чи
кореспондованих такій функції повноважень Основний Закон не містить.
Виходячи з цього, можна було б зазначити, що фактично ми можемо говорити про виконання
арбітражної функції, проте законодавчо це поки що ніяк не закріплено. Проте, той факт, що
Президент не належить до жодної з гілок влади є аргументов в користь відхилення такого
законопроекта, так Як це, надумку вчених, не створює порушення принципу балансу гілок
влади.
Задача 194
1.Слід зазначити, що ст. 111 КУ визначає, що Президент України може бути усунений з поста
Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування
Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються
спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії
розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не
менш як двома третинами від їі конституційного складу приймає рішення про звинувачення
Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного
складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та
отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України,
містять ознаки державної зради або іншого злочину.
2. Розглядаючи детальніше порядок оголошення імпічменту Президенту відповідно до Закону
«Про особливу процедуру усунення Президента України з поста (імпічмент)», можна виділити
наступні етапи усунення Президента з поста: 1. Подання Верховної Ради України про вчинений
Президентом злочин (державну зраду);
2. Голосування Верховної Ради України за оголошення початку процедури імпічменту і створення
спеціальної тимчасової слідчої комісії (для цього необхідно щоб дане питання було підтримано
300+1 голосами народних обранців);
3. Формування спеціальної тимчасової слідчої комісії (до складу якої входять спеціальний
прокурор та спеціальні слідчі);
4. Проведення спеціальною тимчасовою слідчою комісією розслідування факту та обставин
вчинення Президентом інкримінованого йому злочину (державної зради);
5. Розгляд та обговорення Верховною Радою України висновків і пропозицій спеціальної
тимчасової слідчої комісії (за участі Президента, голови та суддів Конституційного Суду України,
голів Верховного Суду та Генеральної прокуратури, а також уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини); 6. Голосування Верховною Радою України за подання висновків
тимчасової слідчої комісії та результатів обговорення в стінах Верховної Ради України до
Верховного Суду та Конституційного Суду України;
7. Розгляд Конституційним Судом України питання додержання конституційної процедури
розслідування та розгляду справи про імпічмент. Надання Верховним Судом висновку про те, що
діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого
злочину.
8. Розгляд Верховною Радою України висновків Конституційного Суду України та Верховного Суду.
9. Голосування Верховною Радою України за рішення про усунення Президента України з поста в
порядку імпічменту, що потребує 3/4 голосів народних депутатів України від конституційного
складу Верховної Ради України.
3. Що стосується справи «Паксас проти Литви», то слід зазначити: Роландас Паксас, усунутий з
посади президента шляхом імпічменту шість років тому, здобув частковий успіх у суді, зауважують
оглядачі. Закріплена литовським законодавством пожиттева заборона обиратися до парламенту є
неадекватною і суперечить вільному виборчому праву, говориться у рішенні.
Водночас суд не дав відповіді на питання, чи може Паксас обиратися на посаду глави держави.
Роландаса Паксаса позбавили президентської посади у квітні 2004 року через «зловживання
повноваженнями». Зокрема, він попереджав спонсора його виборчої кампанії російського
мільйонера Юрія Борисова про нагляд спецслужб. Після цього конституційний суд цієі країни
пожиттєво заборонив йому обіймати будь-яку політичну посаду. Як відзначила представник уряду
Литви в Європейському суді з прав людини Ельвіра Балтутіте, рішення, ухвалене у Страсбурзі, ще
не означає для екс-президента автоматичного права обиратися до парламенту. Нині екс-
президент Литви є членом Європейського парламенту і очолює опозиційну партію «Порядок і
справедливість». Сам Роландас Паксас після оголошення вердикту суду заявив, що буде
балотуватися до литовського Сейму на наступних виборах 2012 року. Тобто, страсбурзький суд
частково став на сторону Паксаса.
4. Щодо юридичної досконалості, ця процедура імпічменту дуже далека від того, щоб виконати дві
головні мети— задовольнити суспільство і на практиці ефективно працювати.
Читаючи законопроект, варто звернути увагу на те, що усунути від посади президента можна лише
за державну зраду чи інший злочин. Ця вимога нового законопроекту дублює Конституцію. Тоді як
у більшості цивілізованих країн президент може бути усунутий з посади за аморальні вчинки.
Василь Mірошніченко говорить, що: «Навіщо виділяти лише один злочин, адже їх багато. У нас
можна звільнити за одноразовий аморальний вчинок вчителя, керівника. Це дозволяє зробити
трудовий кодекс. Тоді — чому не можна президента? Це нелогічно».
Рішення про імпічмент вважається прийнятим, якщо за нього проголосує три чверті народних
депутатів від конституційного складу народних депутатів. Тож немає ризику, що за не такий вже й
тяжкий аморальний вчинок усунуть з посади главу держави. Йтиметься про екстраординарні
негативні випадки.
Автори законопроекту спробували зробити процедуру, яка, начебто, нагадує звичайне слідство
(створюється спеціальний прокурор та слідчі, частина з яких депутати). І вони мають, відповідно до
кримінально-процесуального кодексу, здійснювати повноваження. Щоправда, повноцінними
слідчими є лише депутати. А ті слідчі, які не мають депутатського мандату, повинні виконувати
вказівки комісії. Дві категорії слідчих в комісії — теж нелогічно. Але насправді це — лише фасадна
реформа, яка не змінює нічого. Аби ми могли насправді зробити процедуру імпічменту
можливою, необхідні зміни до статті 111 Конституції України. — стверджує Лозинський.
Тобто виходячи з цього та аналізуючи досвід зарубіжних країн, слід зазначити, що для
створення реальної процедури імпічменту мають бути норми Основного закону, на підставі
якого б будувався відповідний законопроект.
Задача 195
1.Насправді, таке конституційне подання було подано до КСУ і було прийнято відповідне рішення
по справі Ne 1-9/2018(1593/15). Дослідивши питання, яке є предметом конституційного подання,
Велика палата Конституційного Суду України дійшла висновку, що Верховна Рада України ухвалила
Закон з огляду на події, які відбувалися в Україні під час Революції Гідності. Велика палата
Конституційного Суду України вважає, що зміст оспорюваного акта є вираженням політичної волі
парламенту за виняткової для держави ситуації, що створилася у зв'язку з самоусуненням В.
Януковича від виконання повноважень Президента України, встановлених Конституцією України,
як глави держави.
Конституційний Суд України зазначав, що Верховна Рада України може приймати рішення
політичного характеру для висловлення своєї позиції та оцінки тих чи інших подій, фактів,
обставин; до юрисдикції Конституційного Суду України належить вирішення питань, які мають
юридичний (а не політичний) характер.
Зважаючи на те, що порушене у конституційному поданні питання має політичний характер, воно
не належить до повноважень Конституційного Суду України, що є підставою для закриття
конституційного провадження у цій справі. Тобто, КСУ має закрити провадження у цій справі
відповідно до умов задачі. Проте окремі думки суддів КСУ полягають у зворотньому, вони не
погоджуються з закриттям такого провадженя. Первомайський стверджує, що перефразовуючи
відомий вислів Президента України Леоніда Кравчука, можна стверджувати, що Конституційний
Суд України не повинен виявляти свою здатність проходження "між краплинами політичного
дощу". Насправді, Конституційний Суд України має виявити мудрість та взагалі не опинятись під
таким ,дощем ".
Однак суддівський мінімалізм у практиці Конституційного Суду України може мати й негативний
наслідок - поступова втрата Конституційним Судом України свого авторитету та гідного місця в
системі стримувань та противаг як органу охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина,
верховенства права і конституційної демократії у цілому від сваволі органів державної влади
внаслідок перманентного ухвалення останніми політичних або квазіполітичних рішень. Все ж таки,
я погоджуюсь з окремими думками суддів КСУ, які наголошують на тому, що Суд повинен був
перевірити Закон та Постанову на відповідність КУ, а не перейматися своїм авторитетом внаслідок
перевірки питань політичного чи квазіполітичного характеру.
2. Що стосується правової оцінки зазначеного закону та постанови, то можна сказати наступне. 22
лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила постанову No 757-VII «Про самоусунення
Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових
виборів Президента України», в якій встановила, що Президент України В. Янукович у
неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що
не виконує свої обов'язки.
Варто зазначити, що в Конституції України не врегульована ситуація можливого самоусунення
Президента України від виконання обов'язків. Саме тому Верховна Рада України була змушена
вдатися до ухвалення відповідної постанови і призначила дострокові вибори Президента України.
Такі дії Верховної Ради України сприяли уникненню ситуації безвладдя і обрання легітимного i
Президента України. Оскільки вказані нормативно-правові акти ніколи не визнавалися
Конституційним Судом такими, що не відповідають Конституції України, то діє презумпція їх
конституційності. Тому на мою думку, ч. 3 ст. 105 Конституції України (щодо збереження звання
Президента України довічно, якщо тільки Президент не був усунений з поста в порядку імпічменту)
щодо В. Януковича потрібно розглядати в системному взаємозв'язку зі ст. 102 і ст. 104 Конституції
України, постановою Верховної Ради України «Про самоусунення Президента України від
виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента
України», Законом «Про очищення влади» а також застосовувати телеологічний спосіб тлумачення
норм Конституції.
Метою збереження звання за Президентом України довічно є забезпечення юридичних і
матеріальних гарантій. Презюмується, що Президент України дотримується присяги і є гарантом
державного суверенітету, територiальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина.
При цьому в Конституції України зроблене виключення для цього - усунення Президента України в
порядку імпічменту. Такий підхід конституцієдавця можна пояснити легітимною метою
необхідністю юридичної констатації факту порушення Президентом присяги. Самоусунення
Президента від виконання свої обов'язків безумовно можна вважати порушенням присяги
Президентом.
Більше того, законодавець був змушений вдатися до люстраційних заходів щодо певного кола
посадових осіб, які працювали під час перебування В. Януковича на посту Президента України, а
самого В. Януковича визначено як такого, що узурпував владу. Саме тому позбавлення В.
Януковича звання Президента України підпорядковане легітимній меті — як юридична оцінка
факту самоусунення від виконання своїх обов'язків, а також узурпації ним влади.
Тому виходячи з мети забезпечення цінностей Конституції України, зокрема, принципу
верховенства права, народовладдя, вважаю, що в цій ситуації позбавлення В. Януковича звання
Президента України відповідає Конституції України.
Задача 196
1.Загалом контрасигнування полягає у скріпленні підписом глави уряду або уповноваженим на це
членом уряду акта глави держави.
Контрасигнація -правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр- міністр або
міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну
відповідальність за цей акт, а глава держави персональної відповідальності не має. Наявність
інституту контрасигнації свідчить про певну залежність глави держави від уряду, який, у свою
чергу, несе політичну відповідальність перед парламентом. Варто зазначити, що у науковій
літературі до сьогодні відсутня єдина точка зору щодо правової природи цього інституту.
Зокрема, Д.Ю. Приймак вважає, що інститут контрасигнації є елементом, що підсилює
відповідальність уряду. У свою чергу, Т.Б. Купченко спробувала розвинути таку точку зору і
розглянула інститут контрасигнатури як юридичну форму покладення відповідальності за акти
глави держави на голову або членів національного уряду.
2. На мою думку, контрасигнація та скріплення підписом є тотожними поняттями. Відповідно до
частини 4 статті 106 Конституції України зі змінами, внесеними Законом України No 2222 від 8
грудня 2004 року, передбачено, що «акти Президента України, видані в межах повноважень,
передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 цієї статтi, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і
міністра, відповідального за акт та його виконання». Таке конституційне положення видається
спірним і може мати два варіанти тлумачення:
1. Скріплення підписом має суто інформативний характер.
2. Поняття «скріплення підписом» і «контрасигнація» використовуються як синоніми та являють
собою умову набрання чинності акта президента України.
Проаналізуємо поняття «скріплення підписом».
За «Словником української мови», слово «скріплювати» (підписом) має значення «засвідчувати
ділові папери, документи підписом, печаткою». Тобто йдеться про процедуру, що створює певні
правові наслідки.
В «Англо-російському словнику» В.К. Мюллера поняття «скріплювати підписом» відповідає
англійському соuntersign, що, у свою чергу, перекладається як контрасигнація.
П.П. Шляхтун роз'яснює, що контрасигнатура (контрасигнація) (лат. contrasignatura - міністерський
підпис, від соntra - проти і signo - підписую) — скріплення акта глави держави підписом прем'єр-
міністра та/ або відповідального міністра, без якого акт не набирає юридичної сили.
Згідно з 6-томною «Юридичною енциклопедією», контрасигнація актів глави держави також
визначається як скріплення підписом глави уряду і/або окремого члена уряду акта глави держави.
Без такого підпису акт недійсний.
Саме тому можна стверджувати, що в поняття «скріплення підписом», яке міститься в
статті 106 Конституції, вкладено саме сенс, який має поняття «контрасигнування», тому що
«контрасигнатура» по суті й означає підпис міністра на акті, який виходить від глави
держави, 1 надає цьому акту юридичну силу.
3. Ст. 106 КУ визначає, що акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених
пунктами 5, 18, 21 цієї статі, скріплюють підписами Прем'єр-міністр України і міністр,
відповідальний за акт та його виконання.
Тобто можемо говорити про те, що контрасигнації підлягають акти щодо призначення та
звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних
організаціях; приймання вірчіх і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних
держав; щодо очолення Ради національної безпеки та оборони Україіни; та щодо приймання у
разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного
стану, а також оголошення у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної
екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.
Виходячи з зазначеного положення, можна зробити висновок, що відмова від скріплення указу
президента підписом прем'єра (або міністра), має бути надзвичайним заходом, котрий
застосовується в крайньому випадку. Скажемо, коли в уряді немає ресурсів для виконання
даного указу, або управлінська ініціатива глави держави докорінно суперечить урядовій
політиці, і Кабінет міністрів не може взяти на себе відповідальність за його виконання.
Задача 197
1.1.1.Положення Конституції України, за яким добір кандидатур на посаду судді Конституційного
Суду України здійснюється на конкурсних засадах у визначеному законом порядку (частина третя
статті 148), має бути імплементовано належним чином: у законі мають бути чітко визначені склад
та процедура формування відповідних конкурсних комісій, їх статус (постійні або окремі для
кожного конкурсу), організація діяльності, зокрема порядок розгляду ними питань та прийняття
рішень; у законі має бути враховано рекомендацію Венеціанської Комісії щодо призначення суддів
Конституційного Суду України виключно з числа кандидатур, які pекомендовані за результатами
конкурсного добору.
1.2. Вимоги до членів конкурсних комісій, які здійснюватимуть добір кандидатур на посаду судді
Конституційного Суду України, не мають бути нижчими за конституційні вимоги до суддів
Конституційного Суду України. Вважаю, що окрім вимоги щодо визнаного рівня компетентності
(частина третя статті 12 законопроекту), усі члени конкурсної комісії мають відповідатий іншим
вимогам (зокрема щодо володіння державною мовою, наявності вищоі юридичної освіти і стажу
професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ятнадцять років, високих моральних якостей).
1.3. Законодавча основа для формування Конституційного Суду України не може базуватися на
неконституційних положеннях, що б не ставилося за мету. Тому наполягаю на виключенні
неконституційного обмеження щодо неможливості призначення суддею Конституційного Суду
України особи, яка на день призначення або протягом двох років, які передують цьому дню, була
членом або обіймала посаду в політичній партії, була кандидатом або була обраною на виборну
посаду в органі державної влади чи органі місцевого самоврядування, мала представницький
мандат (частина третя статті 11 законопроекту).
Сьогодні, відповідно до Конституції, Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів призначають
по 6 суддів КСУ, а відбір кандидатур на посаду судді КСУ здійснюється на конкурсних засадах у
визначеному законом порядку.
2. Юридичній науці відомо дві основні моделі спеціалізованого конституційного контролю -
американська і свропейська.
За американської моделі конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції при
розгляді та вирішенні кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних і інших судових
справ. Якщо верховний суд визнає закон неконституційним, то цей закон формально продовжує
діяти, але фактично він втрачає юридичну силу і жоден суд застосовувати його не буде. Як
правило, парламент у таких випадках подібний закон скасовує.
В Аргентині, Болівії, Данії, Ізраїлі, Мексиці, Норвегії, США, Швеції, Японії та ряді інших країн
конституційний контроль здійснюється усіма судами загальної юрисдикції. Наприклад, уч. 1 ст. 76
Конституції Японії 1946 р. встановлено, що "вся повнота судової влади належить Верховному суду і
тим судам нижчих інстанцій, які будуть засновані законом", а в ст. 81 цієї Конституції проголошено,
що "Верховний суд є судом вищої інстанції, повноважним вирішувати питання про
конституційність будь-якого закону, наказу чи розпорядження або іншого офіційного акта...".
В Австралії, Бельгії, Естонії, Індії, Ірландії, Ісландії, Канаді, Колумбії, Люксембурзі, Швейцарії, на
Філіппінах вирішення питань про відповідність нормативно-правових актів основного закону
надано тільки верховному суду як найвищої судової інстанції. Наприклад, у ч. 3 ст. 149 Конституції
Естонської Республіки 1992 р. зазначено, що "..Державний суд водночас є судом конституційного
нагляду," а в ч. 2 ст. 152 цієї Конституції встановлено, що " Державний суд визнає недійсним будь-
який закон чи інший правовий акт, якщо він суперечить положенням та суті Конституціт", у п. 3 ст.
34 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. встановлено, що "ніякий суд не повинен
здійснювати юрисдикцію з питань юридичної сили закону або будь-якого положення закону,
законопроекту, який повинен бути переданий Верховному суду...".
За європейської моделі конституційний контроль здійснюється спеціалізованими судовими
органами або квасісудовими (не судовими) органами. Спеціальні судові органи в різних країнах
мають різні назви. У більшості країн ці органи мають назву конституційного суду (Білорусь,
Болгарія, Грузія, Iспанія, Італія, Литва, Македонія, Молдова, Португалія, Росія, Словаччина,
Словенія, Узбекистан, Угорщина, Україна, Чехія, Хорватія), в Єгипті - Вишщий конституційний суд, у
Польщі - Конституційний Трибунал, у Німеччині - Федеральний конституційний суд та інші.
Наприклад, у п. 1 ст. 83 Конституції Грузії 1995 р. проголошено, що "Конституційний суд Грузії є
судовим органом конституційного контролю...", у ст. 175 Конституції Арабської Республіки Єгипет
1971 р. у редакції 1980 р. встановлено, що "тільки Виший конституційний суд здійснює
конституційний контроль стосовно конституційності законів і їх положень...". Сьогодні, відповідно
до Конституції, Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів призначають по 6 суддів КСУ, а
відбір кандидатур на посаду судді КСУ здійснюється на конкурсних засадах у визначеному
законом порядку.
На практиці конституційне положення про конкурс не застосовується: немає єдиної конкурсної
комісії, яка би проводила відбір суддів, а кожен із суб'єктів призначення при доборі суддів частіше
керуються політичною мотивацією, ніж конституційними критеріями. З’їзд суддів як найвищий
орган суддівського самоврядування — узагалі найдивніший з усіх суб'єктів призначення суддів
КСУ. Основний задум авторів Конституції України полягав у тому, що третій суб' єкт призначення
суддів КСУ сприятиме деполітизації та зміцненню незалежності КСУ. Насправді — навпаки, з'ізд
суддів часто призначав недобросовісних та непрофесійних суддів, що тільки шкодило репутації
КСУ. Наявна модель формування Конституційного Суду в Україні нагадує змішану модель
призначення суддів на паритетній основі, яка застосовується, наприклад, в Албанії, Болгарії, Iталії,
Молдові, Португалії, Сербії тощо. У цих країнах глава держави, парламент та судова влада
призначають до конституційного суду по третині його складу. Однак у жодній європейській країні
такого суб' єкта призначення, як "З’їзд суддів", немає. Від імені суддівського корпусу суддів
конституційного суду призначають: в Албанії — Верховний Суд, в Болгарії — загальні збори суддів
Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду, в Італії — вищі суди загальної
та адміністративної юрисдикції, в Молдові — Вища рада магістратів, в Сербії — Верховний
касаційний суд. А в Португалії 3 з 13 суддів Конституційного Трибуналу взагалі обираються самими
суддями (які, своєю чергою, призначаються Парламентом) Трибуналу за принципом кооптації. При
чому щонайменше 6 із 13 суддів Трибуналу до призначення мають вже працювати суддями в
інших судах, а всі інші — бути правниками-науковцями з академічним ступенем.
Цікаво, що в Боснії і Герцеговині 3 з 9 суддів Конституційного Суду призначаються Президентом
Європейського суду з прав людини після консультацій з Президією Боснії і Герцеговини. Причому
такі судді не можуть бути громадянами Боснії і Герцеговини або будь- яких сусідніх країн.
Натомість у Греції застосовусться унікальний порядок формування органу конституційної
юрисдикції. Для здійснення конституційної юрисдикції створюється Спеціальний найвищий суд,
який складається з Президента Верховного адміністративного суду, Президента Верховного
цивільного та кримінального суду, Президента Суду aудиторів, 4 радників Верховного
адміністративного суду, 4 членів Верховного цивільного та кримінального суду (які обираються на
2 роки шляхом жеребкування). В окремих випадках, передбачених Конституцією Греції, до складу
цього суду вводяться два професори права з юридичних факультетів університетів Греції, які також
обираються шляхом жеребкування.
У деяких країнах судова влада сама по собі не є суб'єктом призначення суддів конституційного
суду, але вона вносить відповідному суб'єкту подання про їх призначення. Наприклад, в Іспанії
Загальна рада судової влади вносить Королю подання про призначення 2 із 12 суддів, в Латвії
Пленум Верховного Суду вносить Сейму подання про призначення 2 iз 7 суддів, а в Литві
Президент Верховного Суду вносить Сейму подання про призначення 3 із 9 суддів.
Як бачимо, навіть у тих європейських країнах, де використовується так званий змішаний
принцип формування складу органу конституційної юрисдикції (як в Україні), не
використовується якогось універсального підходу до призначення суддів конституційного суду,
адже кожна держава регулює це питання по-своєму.
Однак, зважаючи на особливості нашої політичної системи та незавершеність судової
реформи, було б доцільно виключити з‘їзд суддів з-поміж суб'єктів, які уповноважені формувати
склад КСУ (не забуваймо, що для цього потрібні зміни до Конституції), а саму процедуру відбору
суддів КСУ доручити відповідній комісії, члени якої номінувалися б як національними, так і
міжнародними експертами.
3. Щодо аргументів зазначених в умові задачі, можна дати їм право на життя, адже дійсно
сьогоднішній механізм формування органу конституційної юрисдикції є досить не досконалим, та
призначення суддів цього органу Президентом могло б спростити реалізацію здійснення
процедури формування зазначеного органу.
Задача 198
1,2. Так як ст. 7 ЗУ «Про Конституційний Суд України» передбачає, що до повноважень КСУ
належить надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності
законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції
України, слід зазначити, що такий висновок КСУ має надати у встаноленому законом порядку. Те,
що Президент застосував право вето не має наслідком звернення до адміністративного суду, адже
це цілком правомірне право зазначеної особи.
3. Загальн овизнано, що основним критерієм розмежування видів судової юрисдикції є характер
(юридичний зміст) спірних відносин. Предметом конституційної юрисдикції є діяльність вищих
органів держави щодо обрання із кількох політичних альтернатив певного одного варіанта, який і
закріплюється у формі закону чи підзаконного (загального чи індивідуального) акта. Правові межі
цього вибору за загальним правилом установлено Конституцією України (якщо не брати до уваги
міжнародні договори). Професор В. Б. Авер'янов цю діяльність позначив поняттям «державне
регулювання суспільних процесів».
Завдання Конституційного Суду, власне, у тому й полягає, щоб контролювати, чи не виходить
політичний розсуд вищих органів влади за межі приписів Конституції України. Предметом
адміністративної юрисдикції є діяльність публічної адміністрації, тобто корпусу політично
нейтральних службовців, які за допомогою фінансових, організаційних та інших ресурсів держави
з метою вирішення певних загальносуспільних проблем владно впливають на поведінку окремих
приватних осіб чи їх груп.
Хоча адміністративний розсуд окремих службовців (передусім міністрів) і містить елементи
політичної лояльності, проте ці елементи обмежені певним «стратегічним» політичним рішенням,
закріпленим у законі.
Таким чином специфіка адміністративних судів полягає у контролі за тим, щоб цілі та засоби
публічної адміністрації відповідали законові та не порушували права приватних осіб. До сфери
контролю з боку адміністративних судів також належать і ті рішення згаданих органів, при
прийнятті яких гарантується участь приватних осіб. Якщо такі гарантії відсутні, спір про
конституційність належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
Задача 199
1.У цьому випадку слід застосувати ст. 7 ЗУ «Про КСУ»: До повноважень Суду належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та
інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України;
3) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п'яти народних депутатів
України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних
міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обв'язковість;
4) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п'яти народних депутатів
України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які
пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
5) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 115 Конституції України;
6) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту про
внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
7) надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою
Автономної Республіки Крим Конституцї України або законів України;
8) вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України
згідно з частиною другою статті 137 Конституції України;
9) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України (їх
окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному
судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Ст. 8 цього ж Закону визначає, що суд розглядає питання щодо відповідності Конститушії України
(конституційності) чинних актів (їх окремих положень). З метою захисту та відновлення прав особи
Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його
окремих положень), який втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що
виникли під час його чинності. Суд не розглядає питання щодо відповідності законам України актів
Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Mіністрів України, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, актів інших органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, крім випадків, передбачених пунктом 28
частини першої статті 85 та частиною другою статті 137 Конституції України.
Тобто, виходячи з аналізу зазначених положень, можна дійти висновок, що, якщо Закон
передбачає, шо КСУ не наділений повноваженнями щодо цього питання, то відповідно предмет
не належить до розгляду КСУ і суд має закрити провадження у справі.
Задача 200
1.Конституційний Суд є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади. Як
конституційний орган держави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції.
Специфіка його діяльності полягає в тому, що він не здійснює правосуддя в повному розумінні
цього слова, оскільки вирішує не спори, а питання про відповідність (конституційність) законів та
інших правових актів Конституції України. Звідси випливає і основна мета діяльності
Конституційного Суду України - гарантування верховенства Конституції на всій території держави.
2. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади
України. Специфіка діяльності Конституційного Суду полягає в тому, що він не здійснює
правосуддя в повному розумінні цього слова, оскільки вирішує не спори, а питання про
відповідність (конституційність) законів та інших правових актів Конституції України. Звідси
випливає і основна мета діяльності Конституційного Суду України гарантування верховенства
Конституції на всій території держави.
3. Відповідно до статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про
відповідність Конституції України, законів України та у передбачених Конституцією випадках інших
актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до
Конституції. Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства
права, незалежності, колегіальності, гласності, обгрунтованості та обов'язковості ухвалених ним
рішень і висновків.
Задача 201
1.Європейський Суд велику увагу приділяє різним аспектам діяльності політичних партій. У своєму
рішенні у справі «Об'єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» від
30.01.1998 р. Європейський суд з прав людини вказав, що політичні партії представляють собою
форму асоціації, життєво необхідну для належного функціонування демократії, і зазначив, що
об'єднання, в тому числі політична партія, не може бути позбавлене захисту, який надається
Конвенцією, лише на тій підставі, що її дії розцінюються національними органами влади як підрив
конституційних засад держави і вимагають застосування забороняючих заходів.
Із цього тим не менш не випливає, що влада тієї держави, в якій об'єднання через свою діяльність
підриває функціонування органів цієї держави, позбавлені права захищати свої органи. У зв'язку з
цим Суд визнає, що певний компроміс між вимогою захисту демократичного суспільства і правами
особи притаманний конвенційній системі.
Для існування подібного компромісу будь-яке втручання з боку влади держави має відповідати п.
2 статті 11 Конвенції, в якому зазначено, що обмеження права на свободу об'єднання може
підлягати лише тим обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному
суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Необхідно враховувати позицію Суду про те, що вислів «передбачений законом» у п. 2 ст. 11 не
тільки означає, щоб оскаржувана дія була передбачена національним законодавством, але й
висуває певні вимоги до закону.
Тобто слід зазначити, що звертаючись до питання обмеження права на свободу об'єднання, Суд
також нагадує, що необхідність захисту прав і свобод може призвести до обмеження державою
інших прав, тому основою демократичного суспільства є постійний пошук балансу між основними
правами кожної особи.
2. Науковий консультант судді-доповідача КСУ в мотивувальній частині має зазначити з цього
питання таке: Україна є суверенною незалежною державою, розвивається на основі здійснення
українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення і захищає свою державність.
Тому будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій,
громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються законом. Політичну
владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори. Якщо в статутних документах
громадських об’єднань, поданих до реєстрації, будуть передбачені програмні цілі, які суперечать
вимогам цієї Конституції та законодавству України, Міністерство юстиції зобов'язано відмовити їм
у ресстрації. Політичні партії та громадські організації не і можуть мати военізованих формувань.
Не допускається утворення і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партії в
органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях Збройних Сил, Національної гвардії, органах СБУ, прокуратури та МВС,
Прикордонних військ тощо, а також на державних підприємствах, в установах, навчальних
закладах та інших державних організаціях. Забороняється створення політичних партій, керівні
органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України.
Підставами для заборони об'єднань громадян є їх програмні цілі або дії, що спрямовані на зміну
шляхом насильства конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави; підрив безпеки держави, зокрема у формі ведення: діяльності на користь іноземних
держав, захоплення державної влади, нехтуючи Конституцією і законами, що визначають порядок
і утворення; пропаганду війни. насильства, розпалювання міжетнічної, расової або релігійної
ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних праві
свобод людини, посягання на здоров'я населення.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку. За своїм рішенням на
подання органу, який здійснив реєстрацію, або прокурора суд може примусово розпустити
об’єднання громадян або тимчасово (на строк до трьох місяців) заборонити окремі види чи всю
діяльність певного об'єднання громадян. При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової
заборони, на клопотання об'єднання гро-мадян його діяльність може бути відновлена судом в
повному обсязі (Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р).
Виходячи з зазначеного, можна зробити висновок, що органи реєстрації можуть відмовити в
реєстрації політичної партії чи громадського об'єднання на підставі статуних документів, що
суперечать КУ.
Задача 202
Виходячи з того, що КСУ на момент подання відповідного подання не мав повноважень
визначених ЗУ «Про КСУ» щодо тлумачення законів України та присутній відповідного до чинного
законодавства на той момент неналежний суб'єкт звернення до КСУ, то можна зробити висновок,
що позиція судді Б. є досить обгрунтованою, адже правосуддя має здійснюватися у відповідності
до закону, що діє на момент вчинення таких дій.
Саме тому, цілком логічним було б припинити провадження у цій справі, але за умови того, що
воно відкрилося не раніше, ніж вступив відповідний закон в дію.
Задача 203
1.Правові позиції нерозривно пов'язані з рішеннями КС України. Деякі автори вважають, що
оскільки рішення КС у своїх мотивувальній та резолютивній частині являють собою єдність, то всі
риси, властиві рішенням КС, зберігаються у правових позиціях. Однак, не дивлячись на глибокий
зв'язок, правові позиції КС України та його рішення є різнопорядковими явищами й ознаки
правових позицій не є простим віддзеркаленням ознак рішення (зазначає Рева Романа).
Ухвалюючи рішення або даючи висновок у новій справі, КСУ має враховувати попередне
вироблене ним рішення чи положення.
2. Важливо, що Конституція України та Закон України «Про Конституційний Суд України» не
передбачають можливості перегляду або зміни юридичної позиції Конституційного Суду України. У
науковій літературі немає єдиної позиції щодо цього питання. Проблеми, що виникають у зв'язку з
тим, що позиція КСУ в подібних питаннях виявляється зміненою, суттєвою мірою пояснюються
неврегульованістю цього питання у вітчизняному законодавстві. Ця неврегульованість здатна
спровокувати суттєві незручності в правовому регулюванні, оскільки формально чинними можуть
виявитися дві його взаємовиключні правові позиції. Можливим ваpiантом виходу з цієї ситуації
могла б стати аналогія із законодавчими колізіями, коли перевага повинна надаватися акту,
прийнятому пізніше. Але якщо законодавець уповноважений переглядати свої акти, то для КСУ
така можливість законодавчо не передбачена. Тому реальним шляхом попередження такого роду
колізій є закріплення в Законі України «Про Конституційний Суд України» виняткової можливості
перегляду ним за певних умов своєї попередньої правової позиції. Така можливість зафіксована,
зокрема, у Конвенції (стаття 30), у Законі про Федеральний Конституційний Суд Німеччини (§40), a
також, як зазначалося вище, у Федеральному законі про Конституційний Суд Російської Федерації
(стаття 73).
За прикладом органів конституційного судочинства деяких інших держав, а також ЄСПЛ, КСУ варто
було б наводити та обтрунтовувати у своїх контраверсійних рішеннях причини переінтерпретації
ним певних юридичних норм, аби попередити виникнення думки, що ці причини приховуються.
3. Те ж саме стосується і уточнення позиції КСУ.
4. Можна навести такі приклади зміни юридичних позицій КСУ: Ухвала від 3 липня 2008 року №
26y/2008 Cуд відмовив відкритті конституційного провадження у справі за конституційним
поданням народних депутатів, в якому порушувалися питання про тлумачення низки положень
статті 83 Конституції України, що стосуються порядку функціонування коаліції та припинення її
діяльності у зв'язку з тим, що суб'єкт права на конституційне подання намагається «тримати не
офіційну інтерпретацію конкретних положень Конституції і законів України, а консультацію щодо
застосування частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 83 Конституції України» Рішення від 17 вересня
2008 року № 16рп/2008 Суд не тільки прийняв до провадження аналогічне за змістом
конституційне подання, а й частково дав відповідь на поставлені в ньому запитання. Рішення від
17 вересня 2008 року № 16рп/2008 «До складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті
народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію». Рішення
від 6 квітня 2010 року № 11рп/2010 «Конституція України, передбачивши належність народних
депутатів України до депутатських фракцій, не обмежила їх права самостійно визначатися при
прийнятті рішень, у тому числі щодо входження до складу більшості народних депутатів України
від конституційного складу Верховної Ради України, яка формує коаліцію. Наявність у народного
депутата України такого права не залежить від позиції депутатської фракції щодо участі в коаліції»
Задача 204
1.Ст. 56 ЗУ «Про КСУ» визначає, що суб'єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає,
що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України (його окремі
положення) суперечить Конститушії України. До суб'єктів права на конституційну скаргу не
належать юридичні особи публічного права. Конституційну скаргу фізична особа підписує
особисто. Якщо суб' єктом права на конституційну скаргу є дієздатна фізична особа, яка за станом
здоров'я або фізичною вадою не в змозі особисто підписати конституційну скаргу, її підписує
уповноважена в установленому законом порядку особа, що діє від її імені. Конституційну скаргу
юридичної особи підписує уповноважена на це особа, повноваження якої має бути підтверджено
установчими документами цієї юридичної особи та актом про призначення (обрання) на посаду
уповноваженої особи.
2. Тобто, вже виходячи з цього положення можна сказати, що юридичні особи можуть бути
суб'єктами права на конституційну скаргу, зокрема це можуть бути об'єднання громадян, за
умови, якщо вони не є юридичними особами публічного права.
3. Ст. 77 цього ж Закону визначає, що: Конституційна скарга вважається прийнятною за умов ї
відповідності вимогам, передбаченим статтями 55, 56 цього Закону, та якщо: 1) вичерпано всі
національні засоби юридичного захисту (за наявності ухваленого в порядку апеляційного
перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої законом
можливості касаційного оскарження - судового рішення, винесеного в порядку касаційного
перегляду);
2) з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон
України (його окремі положення), сплинуло не більше трьох місяців.
2. Як виняток, конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог, установлених
пунктом 2 частини першої цієї статті, якшо Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів суспільного
інтересу. Якщо суб'єкт права на конституційну скаргу пропустив строк подання конституційної
скарги у зв'язку з тим, що не мав повного тексту судового рішення, він має право висловити у
конституційній скарзі клопотання про поновлення пропущеного строку. Суд відмовляє у відкритті
конституційного провадження, визнавши конституційну скаргу неприйнятною, якщо зміст і вимоги
конституційної скарги є очевидно необгрунтованими або наявне зловживання правом на подання
скарги.
4. Знову ж таки, що стосується строків подання конституційної скарги до КСУ, то це не більше 3-ох
місяців з дня набрання чинності останнім рішенням суду по справі.
5. Таким чином, КСУ вчинив правомірно за умови, якщо не дотримано вимоги щодо розумного
строку подання конституційного звернення. Що стосується суб'єкта права на конституційну
скаргу, то аргумент судді КСУ не можна вважати правомірним, адже юридичні особи також
мають право на таке звернення, крім юридичних осіб публічного права.
Задача 205
1.Як національний орган конституційної юрисдикції Конституційний Суд України (далі — Суд)
активно застосовує положення міжнародних договорів, ратифікованих Україною, правові позиції
Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ), актів і документів міжнародних організацій.
Норми міжнародного права використовуються Судом з початку його діяльності, передусім для
вдосконалення захисту конституційних прав і свобод людини.
Аналіз практики Суду свідчить, що він застосовував такі норми, зокрема Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) та правові позиції ЄСПЛ, у 82-х
рішеннях, з яких у 42-х вирішувалося питання про конституційність положень законів України,
інших нормативних актів, та в 40-ка рішеннях було надано офіційне тлумачення Конституції і
законів України.
Варто також зазначити, що Суд застосовує не лише приписи міжнародних договорів, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а й інші міжнародно-правові актий
документи міжнародних організацій, які мають рекомендаційний характер (soft law).
3 погляду юридичної техніки, найдосконалішим є третій підхід до застосування європейських
правозахисних положень, за якого орган конституційної юрисдикції у своїх актах звертається не
тільки до міжнародно-правових норм, положень Конвенції, а й до правових позицій ЄСПЛ,
викладених у його рішеннях.
Тобто можна зробити висновок, що можна обгрунтовати неконституційність закону з
посиланням на норми міжнародного права чи практику ЄСПЛ.
2. Принцип дружнього ставлення до міжнародного права слід віднести до спеціальних принципів
застосування КСУ рішень ЄСПЛ у своїй інтерпретаційній діяльності. 3 цього приводу С. Шевчук
зауважив, що КСУ здійснюючи інтерпретаційну діяльність з урахуванням рішень ЄСПЛ
притримується принципу дружнього ставлення до міжнародного права. На його думку, під
принципом дружнього ставлення до міжнародного права слід розуміти звернення
Конституційного Суду України під час здійснення інтерпретаційної діяльності до
міжнародноправових норм, зокрема ЄКПЛ, а застосування ЄКПЛ без звернення до практики ЄСПЛ
не можливе.
Наведене визначення розкриває подвійну природу цього принципу, оскільки він водночас
виступає і підставою застосування рішень ЄСПЛ КСУ у своїх інтерпретаційній діяльності і вихідною
засадою такого застосування.
У цьому контексті ілюстративними є рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 р.
No 2-рп/ 2016 та від 8 вересня 2016 р. No 6-рп/2016. Так, КСУ безпосередньо у тексті зазначених
рішень вказав на застосування принципу дружнього ставлення до міжнародного права.
Обгрунтовуючи його застосування бажанням українського народу до міждержавного діалогу, що
виявляється в укладенні міжнародних договорів у порядку і на умовах, передбачених ст. 9
Конституції України. 3. У рішенні Петухов проти України No 2 вказано, що КЗК (комітет
запобігання катуванням) знову закликає органи влади України внести зміни до законодавства з
метою забезпечення доступу до умовного (дострокового) звільнення для всіх засуджених до
довічного позбавлення волі після аналізу загрози, яку вони становлять для суспільства, на підставі
індивідуальної оцінки ризику.
У зв'язку з цим також слід згадати 25-ту Загальну Доповідь КЗК Суд зазначає, що щоб таке
покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure тa de facto таким, яке
може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і
можливість перегляду. Основа такого перегляду повинна охоплювати оцінку наявності законних
підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою.
До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та рeабілітація.
Співвідношення між ними необов'язково є сталим і може змінюватися упродовж відбування
покарання, тому підстави, які спочатку виправдовували тримання під вартою, можуть не
виправдовувати його після тривалого строку відбування покарання. Наголошується на важливості
рeабілітації, оскільки саме в цьому наразі полягає акцент у політиці країн Європи щодо обрання
покарань, як це відображено у практиці Договірних держав, відповідних стандартах, прийнятих
Радою Європи, та відповідних міжнародних документах (див. згадане рішення у справі «Вінтер та
інші проти Сполученого Королівства» (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 59-81).
Тобто, виходячи з практики ЄСПЛ можна побачити, що КСУ може прийняти позитивне рішення
щодо суб'єкта звернення, спираючись на міжнародну практику.
4. Питання застосування практики ЄСПЛ вимагає переосмислення. У тому числі переосмислення
вимагають аспекти як (не)релевантного, так і (не)доречного застосування практики ЄСПЛ. Іншими
словами, слід розглянути можливість формування «культури» імплементації практики ЄСПЛ з
урахуванням виявлених проблем, а також з огляду на існуючі прогалини: застосування практики
там, де це не вимагається, та незастосування практики там, де це вимагається.
Застосування практики Суду та посилання на рішення Європейського суду не повинно бути
автоматичним — цей процес повинен мати логічне підгрунтя. Сама Конвенція не вимагає прямого
застосування (посилання на) її положень(ня). Основна вимога Конвенції, відповідно до ст. 1 —
забезпечувати реалізацію та виконання вимог щодо прав людини, в каталозі прав закріплених
Конвенцією та протоколами до неї. Чи забезпечить реалізацію конвенційних прав національний
Суд з посиланням на вимоги Конвенції чи на практику Суду чи без такого посилання — питання
відкрите. Раціональність посилань, юридична обгрунтованість та sensus cоттиnis повинні стати
ключовими критеріями релевантності та доречності посилань на практику та рішення ЄСПЛ.
Тому, я вважаю, що тут буде доцільним застосувати рішення ЄСПЛ саме на підставі рішення
КСУ.
Задача 206
1.Обов'язковість, остаточність та неможливість оскарження ухвалених Конституційним Судом
України актів за наслідками розгляду справ пов'язані з виключними повноваженнями органу
конституційної юрисдикції. Конституційний Суд України виходить з того, що стаття 151-2
Конституції України не встановлює, що обов'язковими, остаточними і такими, що не можуть бути
оскаржені, є лише рішення Конституційного Суду України, ухвалені з питань, пов'язаних зі
здійсненням конституційного провадження.
За змістом вказаної та інших статей розділу XII "Конституційний Суд України" Конституції України
такими є усi pішення Конституційного Суду України, ухвалені ним з питань, які належать до його
виключних конституційних повноважень. Однак Конституційний Суд України може переглянути
індивідуальні акти, ухвалені ним з підстав, передбачених частиною другою статті 149-1
Конституції України. Такий перегляд має здійснюватися з дотриманням вимог, встановлених
частиною третьою статті 149-1 Конституції України для ухвалення таких актів.
2. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27.03.2002 року № 7-pп/2002 (справа
шодо актів про обрання/ призначення суддів на посади та про звільнення їх з посад) акти
Верховної Ради України та Президента України про обрання/призначення суддів на посади та про
звільнення їх з посад розглядаються Конституційним Судом України за зверненнями суб'єктів
права на конституційне подання щодо перевірки відповідності Конституції України
(конституційності) цих правових актів за їх юридичним змістом та встановленій Конституцією
України процедурі їх розгляду, ухвалення чи набрання ними чинності (наявність конституційних
повноважень, конституційність підстав призначення/обрання на посаду, звільнення з посади
тощо).
Аналогічно вирішуються питання й щодо інших посадових осіб, яких призначають на посади та
звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України. Конституційне закріплення
повноважень Конституційного Суду України перевіряти конституційність актів Верховної Ради
України і Президента України та можливість оскарження до судів загальної юрисдикції актів
Верховної Ради України і Президента України індивідуального характеру з питань призначення на
посади чи звільнення з посад певних осіб стосовно їх законності надає зазначеним особам право
оскарження до судів за встановленими законом формами і процедурами.
Надання повноважень Конституційному Суду України вирішувати питання щодо відповідності
Конституції України (конституційності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради
України не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента
України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на
посади чи звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком положень тих актів, які є
наслідком конституційно-політичної відповідальності (статті 115, 122 та інші Конституції України)
посадових осіб. Визначення видів судів i особливостей процедури судового захисту таких осіб є
прерогативою Верховної Ради України. Отже, судді постановили, що КСУ може переглянути
індивідуальні акти, ухвалені ним з підстав, передбачених частиною другою статті 149-1
Конституції. Такий перегляд здійснюється з дотриманням вимог, встановлених частиною
третьою статті 149-1 Конституції України для ухвалення таких актів.
3. Що стосується рішення КСУ, запропонованого в умові задачі, то: конституційний Суд України у
своїх рішеннях неодноразово висловлював юридичні позиції щодо обов'язковості рішень,
висновків Конституційного Суду України, ухвалених ним з питань, пов'язаних зі здійсненням
конституційного провадження (за наслідками розгляду справ), остаточності та неможливості їх
оскарження, зокрема:
- висновок Конституційного Суду України матиме значення гарантії додержання встановленого
порядку внесення змін до Конституції України та стабільності Конституції України тільки за умови
його обов'язковості для Верховної Ради України (абзац дев'ятий пункту 2 мотивувальної
частини Рішення від 9 червня 1998 року № 8-рп/98);
- рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх
виконання чи ні, є обов'язковими до виконання на всій території України; органи державної влади,
органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи,
організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об'єднання, іноземці, особи без
громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх
положень, визнаних неконституційними;
-рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують
підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов'язок виконання рішення
Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу
шодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках
Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної
обов'язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4 мотивувальної частини
Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000);
- закони, інші правові акти або іх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути
прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є "обов'язковими
до виконання на території України, остаточнимиі не можуть бути оскаржені"; повторне
запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав
неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з
якими закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй (абзац другий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016
року № 4-рп/2016).
Слід зазначити, що такі юридичні позиції Конституційний Суд України висловлював на підставі
положень статті 150 Конституції України в редакції до внесення змін Законом № 1401.
Конституційний Суд України зазначає, що в Основному Законі України передбачено здійснення
Конституційним Судом України його виключних конституційних повноважень з ухвалення актів
щодо питань, пов'язаних зі здійсненням конституційного провадження, а також актів з питань,
пов'язаних із забезпеченням належної організації діяльності Конституційного Суду України та
реалізацією конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів
Конституційного Суду України (обрання Голови Конституційного Суду України, надання згоди на
затримання судді Конституційного Суду України або утримування його під вартою чи арештом до
винесення обвинувального вироку судом, звільнення з посади судді Конституційного Суду
України).
Згідно зі статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом
України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Обов'язковість, остаточність та
неможливість оскарження ухвалених Конституційним Судом України актів за наслідками розгляду
справ пов'язані з виключними повноваженнями органу конституційної юрисдикції.
Щодо справи: Відтак, адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав
осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для вирішення позову адміністративний суд
повинен установити, що в зв'язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущенням
бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані
законом інтереси позивача.
Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим
захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним
позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є
відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або
оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов' язковими.
Таким чином, підставами для визнання протиправними дій чи бездіяльності суб'єкта владних
повноважень є невідповідність їх вимогам чинного законодавства. При цьому, обов'язковою
умовою для визнання таких дій/ бездіяльності протиправними є також наявність факту
порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
За приписами пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України
юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема,
спорах фізичних чи юридичних oсіб із суб' єктом владних повноважень щодо оскарження його
рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків,
коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950
року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-BP, передбачено право
особи, права та свободи якої було порушено, на ефективний засіб юридичного захисту в
національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої
офіційні повноваження (право на ефективний засіб юридичного захисту). При цьому, під
ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів,
наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити
поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.
Згідно з статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, ових і
службових осіб.
Відповідно до частини 3 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-
який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках
суди розглядають також інші справи.
Аналіз наведених вище норм чинного законодавства свідчить, що даний адміністративний
позов відноситься до спорів щодо прийняття, проходження і звільнення з публічної служби і
підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Отже, Голова КСУ Ш. правомірно оскаржив своє звільнення до адміністративного суду, і, таким
чином, доводи судді адмін суду є необгрунтованими, що має наслідком всеж таки відкриття
провадження по справі.

Відповіді до консти

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Відповіді до консти

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Завдання 1.

1. Як Ви думаєте, у чому полягає реальна причина невдалого проекту “конституції” Джона

2. Якими є найбільш типові процедури ухвалення сучасних конституцій?

Найбільш типовими процедурами ухвалення сучасних конституцій є:

1) ухвалення вищим органом представницької влади або на референдумі;

Функціональне призначення конституції як основного закону, полягає в тому, що вона виступає

2. У чому полягає роль органічної конституції по відношенню до різних політичних режимів

Будь-яка органічна конституція виступає в якості нормативного чинника встановлення й

3. Чи можна вважати конституцію також обмежувачем і демократичної влади?

2. Як у США співвідносяться ідея конституціоналізму й ідея громадянських прав і свобод,

3.Яку роль в американській конституційній доктрині відіграють ідея верховенства права,

Верховенство влади народу – фундаментальний принцип демократії, що означає, що держава

На мою думку, основним конституційно-правовим орієнтиром США є пріоритет громадянської

2. Чи можна вести мову про існування конституційної специфіки посттоталітарних країн

3. До якого типу конституцій слід віднести Основний Закон України? Чим

Конституція України за своєю формою є писаною (кодифікованою), за терміном дії –

2.Як співвідносяться між собою цінності поступу, ринку, демократії та свободи?

Цінності поступу, ринку, демократії та свободи є ключовими в конституціоналізмі, вони

3.Чиї інтереси має виражати і гарантувати конституціоналізм?

Конституціоналізм має виражати та гарантувати інтереси громадян, оскільки в конституції

Ейхельман бачив Україну демократичною федеративною республікою з поділом на землі-

Метою розробки та введення конституції, на переконання вченого, було встановити такий

В сучасному конституційному праві безпосередне волевиявлення народу на референдумі

О. Ейхельман запропонував особливий порядок прийняття Конституції. Кожна конституція у зв'язку

Окремий напрямок політичних ідей щодо розуміння суспільного устрою та взаємовідносин

У кінці XIX — початку XX ст. в українському політично активному середовищі починають

Демократію, як форму політичного устрою суспільства вважав недосконалою, такою що програє

Яскравими представниками консервативного напрямку в українському органічному

Проте практика радянського будівництва мала позитивний досвід (наприклад, становлення і

3. Наведіть приклади нормативних. номінальних і семантичних конституцій у сучасному світi.

Так, оскільки є нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші

2.Що означає. що Конституція України — Основний Закон?

3.Що означає те, що Конституція актом установчої влади ?

Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом

Правотворчі помилки носять масштабний характер, у зв'язку з чим призводять до негативного

1.Чи згодні Ви з таким твердженням?

2. Наскільки обґрунтованою є висловлена позиція?

Конституційні функції — це обумовлені її соціальним призначенням основні напрями впливу

3) Підготуйте обґрунтовану відповідь на звернення.

Фіктивність проявляється в розбіжністі між юридичною і фактичною конституцією, неспівпадіння

2. Чи призводить наявність програмних положень у конституції до її фіктивності?

Конституція визначає перспективи розвитку держави і суспільства, тенденції та напрями їх

Варто зауважити, що закріплені Конституцією України «програмні» цілі і завдання (побудова

Охорона конституції вимагає серйозної організаційної роботи як щодо формування певного

Завданням правової охорони конституції є контроль за правомірністю дій суб‘єктів права, а у

- конституційний контроль; - конституційно-правова відповідальність;

- гарантії стабільності конституції (особливий порядок прийняття конституції і внесення до неї

Вказані гарантії реалізуються в діяльності відповідних суб’єктів, які наділені конкретними

М. В. Тесленко основними суб’єктами правової охорони Конституції України називає державу,

Очевидно, що визначене вказаними авторами коло суб’єктів передбачає широке розуміння

Виходячи з цього, ми вважаємо, що правова охорона Конституції України реалізується через

Звичайно, перелічені вище гарантії не можуть забезпечити абсолютну охорону конституції. На

Стаття 3Заборона катування

Стаття 10Свобода вираження поглядів

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може

Стаття 11Свобода зібрань та об'єднання

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені

Стаття 15 Відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації

Стаття 53Гарантія визнаних прав людини

Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 СТАТТЯ 29

Ст.34 КУ Ст.35 КУ Ст.64 КУ

При проведенні люстрації необхідним є збереження балансу між підтримкою демократії,

 Люстрація не може самостійно забезпечити посилення демократії; вона повинна бути