ЛАБОРАТОРНЕ ЗАНЯТТЯ № 6 РОЗДІЛ ІІ.

Позитивне (юридичне) право

Тема 3. Демократична, соціальна, правова держава в громадянському
суспільстві: сучасні концепції
Теоретичні питання

1. Громадянське суспільство: поняття, ознаки.

Громадянське суспільство — це сукупність сформованих на добровільних засадах
громадських об’єднань (інституцій), які діють на засадах самоврядування і за
посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід’ємні права і свободи.
До структури громадянського суспільства належать: громадські організації (спортивні,
культурні, національні та ін.), релігійні організації, благодійні організації, професійні
спілки, комерційні організації (підприємства, господарські товариства, банки та ін.),
політичні партії.
Розглянемо ознаки громадянського суспільства.
1. Громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає
певну стадію його розвитку. Не будь-яке суспільство можна охарактеризувати як
громадянське, а тільки те, що має певні якісні риси, які відрізняють його від інших
типів суспільств. Подібні риси почали формуватися у суспільств європейських країн під
час буржуазних революцій ХVII–ХVIIІ ст. ст., а в ХХ ст. стають невід’ємними для багатьох
суспільств світу (Західна Європа, США, Канада, Австралія та ін.). З цього підходу не
можна охарактеризувати як громадянські суспільства, що існують, наприклад, у
теократичних мусульманських або комуністичних країнах.
2. Громадянським стає лише суспільство, в якому особа визнається вищою
соціальною цінністю, а її права і свободи — рівними та невід’ємними з позиції
пріоритету громадянського суспільства. Ніякі інші цінності (політичні, релігійні,
ідеологічні тощо) не можуть переважати над такими базовими загальнолюдськими
цінностями, як життя, здоров’я, честь, гідність, свобода, права людини і громадянина.
3. Існування громадянського суспільства, його інститутів обумовлені
безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. Ці потреби можуть
бути поділені на декілька груп:
– фізичні потреби, що забезпечують існування людини як біологічної істоти. До них
належать потреби особи в чистому повітрі, їжі та воді, житлі та одязі;
– економічні потреби, що забезпечують одержання благ, яких особа не має. До них
входять потреби у праці, власності, обміні економічними благами тощо;
– соціальні потреби, що забезпечують соціокультурний розвиток індивіда. До них
належать потреби в інформації, спілкуванні, духовному та культурному розвитку тощо;
– політичні потреби, що забезпечують реалізацію політичних вглядів та ідей у
загальносоціальну практику. До них входять потреби у певних політичних змінах і
реформах, захисті своїх прав і свобод, владі і управлінні суспільними процесами тощо.
4. Громадянське суспільство є сферою реалізації потреб та інтересів, утілених у
правах і свободах людини, поза безпосереднього впливу з боку держави.
Громадянське суспільство в цьому аспекті протиставляється державі, проте таке
протиставлення має сенс лише за умови розгляду держави у вузькому значенні, як
апарату влади, який є завжди відносно виокремленим від суспільства та виконує щодо
нього зовнішні управлінські функції. Таким чином, йдеться про обмеження втручання
державного апарату у відносини громадянського суспільства. Держава бере участь у
встановленні загальних правових меж функціонування громадянського суспільства,
здійснює відносно нього функцію контролю за додержанням норм права і не може в
іншій спосіб вмішуватися у діяльність інститутів громадянського суспільства. Зворотний
принцип — втручання держави в усі сфери життя суспільства — є невід’ємною рисою
тоталітаризму.
5. Громадянське суспільство виступає соціальним підґрунтям формування
правової держави. Саме його розвиток призвів до встановлення у ХХ ст. у багатьох
країнах нового типу держави — правової держави. Таким чином, громадянське
суспільство є чинником, а реформування держави та набуття нею ознак правової —
наслідком певних соціальних змін.
6. Громадянське суспільство та його інститути функціонують на основі
принципів самоорганізації і самоврядування. Це означає, що громадяни самостійно і
добровільно, на основі власних потреб та інтересів визначають необхідність
об’єднання в певну організацію, встановлюють мету, способи та напрямки її
діяльності, керують її справами, приймають рішення про її розпуск.
7. Громадянське суспільство як соціальне явище складається із інститутів —
громадських (недержавних) об’єднань. Чому саме об’єднань, а не окремих
громадян? Це пояснюється перш за все ускладненням соціальної структури сучасних
країн. Потреби окремої людини мають найбільше шансів бути реалізованими, коли
вони збігаються з потребами та інтересами інших осіб, які організуються та ставлять
собі за мету скоординовано прагнути їх реалізації. За цією рисою можна формально
оцінити ступінь розвитку суспільства: чим більша різноманітність недержавних
організацій, тим більше власних проблем суспільство може самостійно розв’язувати.
Всі інші організації, що створюються державою, входять до структури механізму
держави.
8. Діяльність громадянського суспільства регулюється за допомогою
різноманітних соціальних, передусім правових, норм. Залежно від специфіки
суспільних відносин регулювання може здійснюватися за допомогою звичаїв,
релігійних або моральних норм. На відміну від інших соціальних норм право визначає
загальні межі свободи, усереди ні яких вільно існують та розвиваються інститути
громадянського суспільства.
Таке суспільство може утворитися за умов, коли:
— по-перше, саме трудівники є власниками (чи то колективними, чи то
індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці;
— по-друге, такі трудівники-власники становлять більшість дорослого населення
країни, дорослих громадян держави;
— по-третє, політична система суспільства (зокрема, порядок виборів до
представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) забезпечує
вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян;
— по-четверте, такому волевиявленню населення належить керівне, вирішальне
значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, через
їх найвищу юридичну силу);
— по-п’яте, безумовною змістовною межею волевиявлення більшості населення є
основні права людини: непорушність, незаперечність, «недоторканність» цих прав має
бути абсолютною. Основні права людини — це той універсальний кордон, який не
може переступати будь-яка більшість населення.

2. Демократична держава: поняття, ознаки.

Демократія — це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя
шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян, їх участі у формуванні і
функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. З огляду
на дослівний переклад терміна «демократія» з грецької (demos — народ і kratos —
влада) її часто ототожнюють з самим народовладдям. Але, розглядаючи
народовладдя, демократію та державу діалектично, можна зробити висновок про те,
що в загальному явищі державності демократія постає як його внутрішня форма,
«момент сутності», тоді як сама сутність — найбільш глибинне та визначальне в
державіза демократичної форми відшуковує себе саме у народовладді.
Отже, системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним принципом демократії
виступає влада народу (народовладдя). Всі інші принципи демократії щодо влади
народу являють собою conditio sine qua non (умова, без якої не може бути. — лат.) та
виконують обслуговуючу формалізуючу роль. Такими рисами, що характеризують
демократію, є:
1) визнання народу верховним суверенним носієм і джерелом державної влади;
2) визнання політичної свободи громадян;
3) політична рівноправність участі громадян у формуванні органів держави і організації
контролю за їх діяльністю;
4) державний характер демократії;
5) реальна можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів;
6) правозаконність;
7) взаємна відповідальність держави і громадянина.
Отже, демократична держава – це держава, заснована на здійсненні народовладдя
шляхом забезпечення прав громадян, їх рівної участі у формуванні державної влади і
контролі за її діяльністю.
Принципи демократичної держави – це найбільш загальні вимоги, які випливають із
сутності демократії, втілення котрих визначає державу як демократичну.
Принципи демократичної держави грунтуються на ідеї народовладдя. Народовладдя є
соціальною основою демократичної держави, а демократична держава виступає
формою його реалізації. Воно розкривається через систему принципів демократії, що
спрямовані на утвердження влади народу в державі. До них, зокрема, належать:

1) принцип народного суверенітету. Здійснення народовладдя неможливе без

правового закріплення та гарантування народного суверенітету. Відповідно до ст. 5
Конституції України народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме
народ (безпосередньо або через обраних представників), конституюючи
демократичну державу, визначає її форму, порядок і межі здійснення державної
влади. Тому влада народу є первинною і вищою щодо державної влади, а народний
суверенітет є фундаментом державного суверенітету;
2) принципи політичної свободи і рівності громадян. Верховенство влади народу
може мати місце лише за умови забезпечення кожному рівної політичної свободи.
Політична несвобода громадян перетворює суверенний статус народу на фікцію.
Свобода ж частини громадян свідчить про владу певної соціальної групи (партії, класу,
верстви тощо), але аж ніяк не про владу народу в цілому;
3) принцип виборності. Народ не може повсякчасно безпосередньо здійснювати
владу. З цією метою створюються представницькі органи і встановлюється процедура
делегування їм влади. Історично апробованою процедурою набуття повноважень
представницькими органами є вибори, за допомогою яких на конкурентних засадах
визначаються особи, що посідатимуть відповідні посади. Так, в Україні на
загальнодержавному рівні обираються Верховна Рада України і Президент України, а
на регіональному і місцевому – Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні,
районні, міські, селищні та сільські ради, а також міські, селищні та сільські голови;
4) принципи підзвітності і підконтрольності. В умовах демократії органи державної
влади підлягають контролю з боку інститутів громадянського суспільства, зобов'язані
звітувати населенню про свою роботу. Крім того, результати їх діяльності оцінюються
під час виборів;
5) принцип відкритості вимагає забезпечення гласності державного життя,
доступності джерел інформації, можливості її вільного пошуку, одержання і
поширення. Відкритість покладає на державні органи обов'язок систематично
поінформовувати населення про події державного і суспільного значення, ухвалені
цими органами рішення, перебіг їх обговорення та виконання. Необхідними
передумовами дії цього принципу є заборона цензури, розвиток свободи слова і
друку, врахування громадської думки при ухваленні державних рішень;
6) принцип поділу влади. За демократичної, правової державності влада будується на
засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Відповідно до ст. 6
Конституції України цей принцип виступає гарантією захисту влади народу,
недопущення концентрації державної влади в одних руках. За таких умов жодна гілка
влади не спроможна піднестися над іншими та узурпувати державну владу;
7) принцип багатоманітності (плюралізму). У ст. 15 Конституції України проголошено,
що суспільне життя в Україні грунтується на засадах економічної, ідеологічної та
політичної багатоманітності. В економіці цей принцип виявляється в існуванні і
рівноправності форм власності, в ідеологічній сфері – є можливості різних ідей, думок,
а також їх вільного висловлення, в політиці – в існуванні багатьох політичних центрів,
діяльність яких пов'язана із вираженням політичної волі громадян та їх реалізації через
участь у формуванні представницьких органів влади. Політичний плюралізм має бути
заснований на однаковому ставленні держави до всіх суб'єктів політичного життя,
створенні для них рівних можливостей;
8) принцип ухвалення рішень більшістю з урахуванням прав меншості. Ухвалення
рішень більшістю – найголовніший засіб легітимації та легалізації владних актів у
демократичному суспільстві. У найбільш соціально значущих випадках, зокрема при
внесенні змін до Конституції України або подоланні вето Президента, необхідна
кваліфікована більшість (не менше 2/3 голосів народних депутатів України).

3. Правова держава: поняття, ознаки.

Термін «правова держава» (Rechtstaat) у науковий обіг уведено на початку ХIХ ст.
Вперше його було застосовано у працях К. Т. Велькера (1813), І. Х. Фрайхера фон
Аретіна (1824) та Р. фон Моля (1829).
Правова держава — це організація державної влади, заснована на визнанні та
реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній
відповідальності особистості і держави.
Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак,
ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху
наближення до ідеалу, що містить теорія правової держави. Відповідно ознаки
правової держави виступають тими критеріями, які дозволяють в кожному
конкретному випадку виділити ту чи іншу державу як правову. Це такі ознаки.
1. Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і
гарантування державою невід’ємних прав і свобод людини. Цей принцип
передбачає визнання кожної людини найвищою соціальною цінністю. Завдяки
інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав
людини перебувають у єдності, вони взаємопов’язані і взаємозумовлені. Ці права
створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються
похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні та ін.).
Зворотний зв’язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності
життя, свободи та гідності людини розцінюються як недоторканні і невідчужувані всі
інші права і свободи.
Соціальна сутність правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і
рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а відтак,
досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним
групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а
також нести відповідальність за стан справ у суспільстві і державі.
2. Принцип верховенства (панування) права. Право стосовно держави є первинним.
Держава не створює право, а тільки дає юридично завершені формулювання, в яких
закріплюються уявлення про справедливість та інші правові цінності. Отже, за
допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної
визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.
Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця
діяльність визначалися на основі правових рішень законодавців. Їх реалізація
забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а
також відносну безперервність розвитку держави.
За допомогою права відтворюється існуюча соціальна система. Право утворює ту
ланку, завдяки якій досягаються узгодження і взаємодія між правовою і соціальною
державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.
У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, а й передусім сама
держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За
допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У ній
повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У правовій державі
неприпустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально
обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою.
Пов’язаність усіх суб’єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам
свавілля, анархії, правопорушень.
3. Правова держава зароджується і функціонує в умовах громадянського
суспільства. Коли під громадянським суспільством розуміють сукупність відносин, що
утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників та їх об’єднань, то
це аж ніяк не означає його абсолютної виокремленості від держави. Навпаки, вони
завжди були досить тісно пов’язаними між собою, оскільки громадянське суспільство
розвивається в діалектичній єдності і суперечності з соціальною правовою державою.
4. Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулював Ш. Монтеск’є,
традиційно вважається обов’язковою ознакою конституційного ладу в демократичній
державі. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає
висвітлення декількох аспектів. Необхідно, по-перше, виходити з того, що державна
влада являє собою цілісну систему, яка складається з рівнозначних і рівноцінних гілок
влади, що підпорядковуються єдиним для всіх них правовим цінностям і
покликанізабезпечити реалізацію спільних цілей. Цей принцип засновано на визнанні
незалежності та самостійності кожноїз гілок влади — законодавчої, виконавчої та
судової. Однак незалежність і само стійність гілок влади мають відносний характер,
оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу
виконавчої влади та органів судової влади, а уряд у парламентській республіці має
право ініціювати перед президентом процедуру розпуску парламенту і призначення
дострокових виборів. Поділ влади засновано, по-друге, на існуванні та ефективному
функціонуванні конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Систему
«стримувань і противаг» було започатковано в США. Вона являє собою сукупність
правових обмежень кожної гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких
обмежень відносять: видання законів виключно парламентом, обмеження
підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих
органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення
правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-
правових актів тощо.
По-третє, цей принцип має на меті запровадження такої форми організації державної
влади, коли в її структурі існують внутрішні дієві механізми попередження та
припинення свавілля щодо права. Передусім йдеться про конституційні або верховні
суди, які покликані вирішувати питання про відповідність конституції (конституційність)
нормативних актів, прийнятих парламентом, главою держави, урядом, а також давати
офіційне тлумачення конституції і законів. У разі, коли нормативно-правові акти не
відповідають конституції або було порушено встановлену процедуру їх розгляду,
ухвалення або набрання ними чинності, вони визнаються неконституційними і
втрачають чинність з дня ухвалення судом рішення стосовно їх неконституційності.
5. Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів
держави та індивіда в правовій державі повинна знаходитися на одному рівні. Це,
зокрема, передбачає відповідальне ставлення держави до людини, її прав і свобод, а
також їх охорону всіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає з
конституційних положень, які визнають людину, її життя іздоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю.
Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова
захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне
поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її
відповідальності, самодисципліни при виконанні обов’язків. При цьому забезпечення
правової захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і
комплексний характер.
6. У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозвільного
правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до
започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за
змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено
законом.
7. У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним
органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо
передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов’язана за порушення
законів застосовувати в межах своєї компетенції примус до особи, але при цьому
особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.
8. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової
держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в
суспільному житті справедливого, демократичного суду як найбільш дійової гарантії
прав людини і громадянина є переконливим доказом того, що держава набула
правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх
формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд
може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно
до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості суддів, доступності судового
захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи та їх
посадові особи, з одного боку, і індивід чи об’єднання індивідів — з другого, мають
розглядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля з
боку держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови
повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
9. У правовій державі на належному рівні перебувають правосвідомість і правова
культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це,
зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання
основних принципів права, стійких переконань у необхідності виконання законів тощо.
Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості,
так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового
навчання і виховання потрібен тривалий час. Державну програму правового навчання
вже створено і зараз вона вдосконалюється державними правничими установами.
 4. Соціальна держава: поняття, ознаки, принципи.
Поява концепції соціальної держави пов'язана з формуванням у XIX ст. в Європі
нового, індустріального суспільства. Якщо доктрина правової держави виникла
завдяки європейським революціям
XVII-XVIH ст., то доктрина соціальної держави – внаслідок промнелової революції XVIII-
XIX ст. Соціальна держава насамперед була призначена приборкати соціальний
конфлікт, пом'якшити суперечності між класами, породжені соціальною, передусім
матеріальною, нерівністю.
Саме поняття "соціальна держава" з'являється в науковій літературі в середині XIX ст. у
працях німецьких учених під впливом філософії Г. В. Ф. Гегеля. Вважається, що вперше
соціальна держава згадується у 1842 р. у роботі Лоренца фон Штайна "Соціалізм і
комунізм у сучасній Франції". На його думку, соціальна держава повинна, по- перше,
підтримувати рівність у правах для різних суспільних класів, окремих індивідів; по-
друге, сприяти суспільному, зокрема економічному, прогресу.
У сучасних умовах соціальна держава відповідальна за створення реальних умов
особистого розвитку, насамперед можливостей освіти, набуття інших соціальних благ.
Тим самим вона сприяє вільному розвитку особи, працює на досягнення головної мети
правової держави – забезпечення прав кожної людини.
І соціальна, і правова держава виходять із визнання людини найвищою цінністю,
необхідності поваги, захисту і забезпечення її прав. Проте це не означає відсутності
між ними суттєвих відмінностей. Так, якщо доктрина правової держави грунтується
передусім на правах людини першого покоління (політичні та громадянські права), то
доктрина соціальної держави – на правах другого покоління (соціально- економічні та
культурні права); якщо сенсом правової державності є захист суспільства від держави,
то сенсом соціальної – захист суспільства державою. Водночас сучасна правова
держава має сенс і може існувати лише в тому разі, якщо вона одночасно є й
соціальною державою. І навпаки: сучасна соціальна держава має сенс і може існувати
лише в тому разі, якщо вона одночасно є правовою.
Соціальна держава— це соціально орієнтована держава, що визнає людину
найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили
у важку життєву ситуацію, у суспільстві.
Основними ознаками соціальної держави є:
1) проголошення людини найвищою цінністю. Це означає, що будь-які інші цінності
(політичні, релігійні, ідеологічні, майнові) не можуть мати пріоритет над цінністю
життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки людини;
2) специфічна спрямованість на забезпечення соціальних прав (прав другого
покоління), тобто прав людини на соціальне і медичне забезпечення, працю,
відпочинок, житло, освіту та ін. Ці права мають на меті забезпечити кожній людині
достатній (гідний) рівень життя, тобто надати можливості, необхідні для її
нормального фізіологічного, матеріального та духовного існування і вільного розвитку.
Разом з тим обсяг, в якому держава може гарантувати ці права, залежить від її
соціально-економічних можливостей. Передбачені законами соціально-економічні
права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою,
зокрема через неможливість їх достатнього фінансового забезпечення, шляхом
пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього
суспільства. Однак невід'ємність і категоричність цих прав у будь- якому разі не
можуть ставитися під сумнів;
3) соціальна держава ґрунтується на принципах солідарності, соціальної
відповідальності, соціальної справедливості та субсидіарності. Так, солідарність і
соціальна відповідальність обумовлюють обов'язки, які людська спільнота має щодо
кожного свого члена й які кожен член цієї спільноти має щодо неї ("один за всіх і всі за
одного"). Соціальна справедливість дозволяє об'єднанням та окремим особам при
розподілі суспільних благ одержувати те, на що вони мають право. Відповідно до
принципу субсидіарності втручання держави потрібне лише в тому разі, якщо
суспільне саморегулювання не задовольняє вимог соціальної справедливості, особа
не здатна самостійно забезпечити собі гідний рівень життя;
4) забезпечення перерозподілу суспільних благ. Соціальна держава корегує
первинний розподіл суспільних благ, який є наслідком функціонування ринку,
перерозподіляє ці блага між соціальними групами. Цей перерозподіл дозволяє
забезпечити всім членам суспільства гідний рівень життя; крім того, він спрямований
на попередження значної соціальної нерівності;
5) існування соціальних обов'язків держави щодо своїх громадян, які включають три
складові:
а) обов'язок політики соціального забезпечення, яка спрямована на підтримання рівня
доходів тих членів суспільства, які потребують допомоги (сім'ї з дітьми,
малозабезпечені, інваліди, люди похилого віку та ін.);
б) обов'язок політики соціального страхування, яка передбачає розподіл ризиків між
усіма членами суспільства, сплату внесків і надання допомоги при настанні страхового
випадку;
в) обов'язок політики забезпечення соціального миру, яка має на меті створення в
суспільстві найбільш сприятливого соціального клімату, улагоджування соціальних
конфліктів, передбачає активне використання ідеї соціального партнерства (стосунки
між робітниками та роботодавцями за посередництвом держави – підтримання
балансу інтересів у сферах економіки, зайнятості, оплати праці та ін.).
Виконання цих обов'язків передбачає наявність розвиненого соціального
законодавства. За його допомогою держава проводить свою соціальну політику, яка
охоплює реалізацію демографічної політики, політики в галузях освіти, трудових
відносин, зайнятості та міграції населення, пенсійного забезпечення, соціального,
зокрема медичного, страхування, надання соціальних послуг та ін.

5. Функції сучасної демократичної держави соціально-правової орієнтації.

Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації
У гуманітарній сфері:
Завдання:
-  забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи,
справедливості і солідарності.
Функції:
-  гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);
- екологічна (охорона природного середовища);
- соціальна (охорона і відновлення  здоров'я»  соціальне забезпечення та ін.);
- культурно-виховна (освіта, виховання, розвиток культури тощо).
В економічній сфері:
Завдання:
-  сприяти формуванню соціальне орієнтованої ефективної ринкової економіки.
Функції:
-  господарсько-стимулююча (створення умов  для розвитку виробництва на основі
рівноправного визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва);
- господарсько-організаторська (програмування та організація виробництва на
державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності);
- науково-організаторська (організація і стимулювання наукових досліджень).
У політичній сфері:
Завдання:
-  створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на
засадах демократії, тобто відповідно до безперешкодного волевиявлення
більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань.
Функції:
-  створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування
інтересів різних соціальних груп, зокрема для діяльності різноманітних політичних
партій та інших громадських об'єднань (демократизаторська функція);
- забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної
та всіх інших націй, що проживають на території держави (національно-
забезпечувальна функція);
- охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку
(охоронна функція).
4. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації
У гуманітарній сфері:
- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини: допомога населенню
інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);
- участь у захисті природного середовища (екологічна функція);
- участь у міжнародному культурному співробітництві.
В економічній сфері:
- участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного
розподілу та інтеграції виробництва і праці;
- участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем
(енергетичної, використання світового океану, досліджень і освоєння космосу
тощо).
У політичній сфері:
- організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі
загальновизнаних принципів міжнародного права;
- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
- участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;
- участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі із
використанням військових засобів).
Схожість, аналогічність або збіг основних функцій багатьох (не всіх!) існуючих
сьогодні держав свідчить про зближення їх соціальної сутності і про втілення
нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини, про посилення
взаємозалежності і взаємозв'язку всіх країн, про об'єктивно зумовлену поступову
консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні надто серйозних гло-
бальних проблем. Отже, людство, крок за кроком здійснює поворот до цивілізації
нового типу.
 ТЕРМІНОЛОГІЧНЕ ЗАВДАННЯ
Засвойте визначення таких понять:
Громадянське суспільство — це сукупність сформованих на добровільних засадах
громадських об’єднань (інституцій), які діють на засадах самоврядування і за
посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід’ємні права і свободи.
Демократична держава – це держава, заснована на здійсненні народовладдя
шляхом забезпечення прав громадян, їх рівної участі у формуванні державної влади і
контролі за її діяльністю.
Правова держава — це організація державної влади, заснована на визнанні та
реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній
відповідальності особистості і держави.
Соціальна держава— це соціально орієнтована держава, що визнає людину
найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили
у важку життєву ситуацію, у суспільстві.
3. Ознайомтесь зі змістом статті 19 Конституції України: Визначіть, у якій частині статті 19
закріплено загальнодозвільний, а у якій – спеціально-дозвільний принцип (тип) правового
регулювання? Поясніть, яке значення для функціонування правової держави мають
загально-дозвільний та спеціально-дозвільний типи правового регулювання? Чи можуть у
такій державі її органи, у виняткових випадках, здійснювати свої функції на
загальнодозвільних засадах, а громадяни – на спеціально-дозвільних?

Тип правового регулювання суспільних відносин - це різновид проявів впливу права на

суспільні відносини, що має загальні ознаки через використання в однаковому поєднанні
правових інструментів.
Залежно від пріоритету мінімальних правових способів впливу на суспільні відносини
(дозволів і заборон) розрізняють два типи правового регулювання:
Загально-дозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволі
("дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом"), у межах якого закон
установлює заборони на здійснення конкретних дій та перевагу стимулювальних засад
перед обмежувальними.
Відповідно до цього типу регулювання будуються цивільні, трудові, сімейні, житлові й інші
правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-які угоди, за винятком тих
заборон, що передбачені законом).
Спеціально-дозвільний- тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні
("заборонено все, окрім прямо дозволеного законом"), у межах якого закон встановлює
конкретні дозволи.
Відповідно до цього типу регулювання визначаються правові статуси і функції посадових
осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд
з уже вирішеною кримінальною справою має право знову повернутися до неї тільки у
випадках, прямо передбачених законом).
Тип і режим правового регулювання суспільних відносин перебувають у тісному
взаємозв'язку, але вони не є тотожними поняттями.
тип правового регулювання зміст статті 19 Конституції України
Загально-дозвільний Стаття 19. Правовий порядок в Україні
ґрунтується на засадах, відповідно до
яких ніхто не може бути примушений
робити те, що не передбачено
законодавством.
Спеціально-дозвільний Ст 19. Ч. 2 Органи державної влади та
органи місцевого самоврядування, їх
посадові особи зобов'язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.

Творчі.
1. Висловіть свою думку у зошиті щодо значення розбудови громадянського
суспільства в Україні.

Почнемо з того, що ж таке Громадянське суспільство — це спільнота, яке складається з

вільних, незалежних, рівноправних громадян. В такому суспільстві люди взаємодіють,
спілкуються і добровільно самоорганізовуються на основі спільних (незалежних від
держави) інтересів. Громадяни захищені необхідними законами від прямого втручання і
обмежень з боку держави. В такому суспільстві переважають демократичні громадянські
суспільні цінності. Функціонування громадянського суспільства не є можливим без
громадянина як самостійного індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе
таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед
суспільством за свої дії.
У громадянському суспільстві люди різних вікових категорій, культур, соціальних станів, з
метою захисту своїх прав, реалізації суспільних інтересів, формують різноманітні
об’єднання, асоціації тощо. У таких ситуаціях, створюються різноманітні організації:
релігійні, етнічні, екологічні, правозахисні тощо. Наприклад, асоціації для розвитку освіти,
спорту, для заснування навчальних закладів, будівництва церков, видання та поширення
книг та ін.
Громадянське суспільство може гармонійно функціонувати без впливу держави, але його
не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави.
Світосприйняття та свідомість громадян значним чином залежать від їхніх відносин з
державою, від того, який вплив вони мають на її розвиток.
Формування та розвиток громадянського суспільства неминуче призводить до
трансформування держави у правову державу. Правова держава може бути
розбудованою лише там, де наявні інститути громадянського суспільства, в центрі якого
перебуває людина, її права, свободи та інтереси.
Отже, це держава, в якій юридичними засобами справді забезпечено максимальне
здійснення, охорона та захист основних прав і свобод людини.
Проте є в Україні одна особливість, вдало підмічена британським аналітиком Джеймсом
Шерром: «Росія – країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством.
Україна – країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством».
Тому, значення громадянського суспільства в нашій країні завжди було дуже важливим і
продовжує бути актуальним й до сьогодні. Зокрема, розбудова громадянського
суспільства необхідна щоб досягти більшого успіху в розвитку функціонування держави.
Отже, значення розбудови громадянського суспільства надзвичайно велике, адже це
основна ланка для створення та підримання держави. Більше того громадянське
суспільство:
 сприяє самоорганізації та реалізації наших власних інтересів;
 виступає гарантом непорушності наших особистих прав;
 служить опорою в можливому протистоянні громадян з державою;
 обмежує державну владу та здійснює контроль за нею на всіх рівнях;
 бере на себе частину проблем, які важко або не під силу розв’язувати державі;
 захищає інтереси різних груп людей.
2.
Поясніть у зошиті, у чому полягають особливості соціальної держави в сучасних
умовах?
Розвиток європейської інтеграції, так само як і процесів глобалізації, є складними
елементами сучасності, що відбиваються на інституціональній структурі та організації
країн. При цьому глобалізація виступає не лише як економічний процес, але й відображає
політичні, соціальні, культурні трансформації. Такі зміни не можуть не впливати на
контури моделі соціальної правової держави.
Зміни, які відбулись наприкінці ХХ ст. в Європі, спричинили необхідність реформування
соціальної держави. Як зауважують західні дослідники, чим складнішим стає державно-
правове життя в Європі, тим сильніше зростає напруженість між національними
державами та наднаціональними європейськими інституціями, що вимагає відповіді на
питання: якою має бути майбутня Європа, концепція якої формується, з одного боку, під
впливом федералістських поглядів, а з іншого невгамовним національним егоїзмом.
Нині стає дедалі очевиднішим, що сучасний етап розвитку соціальної державності
відбувається під значним впливом вимог глобалізації світової економіки. Можна
констатувати, що в умовах глобалізації політика соціальної правової держави має важку
неоднозначну позицію. З одного боку, держава повинна витримати вимоги глобалізації,
що надходять ззовні, повинна враховувати побажання та пропозиції інших урядів,
міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій, світового ринку і, відповідно з
цим, ініціювати та здійснювати політичні, економічні та соціальні перетворення. З іншого
боку, вона повинна забезпечити своїм громадянам умови для підвищення добробуту,
захистити їх від негативних аспектів глобалізації, від втрат, пов’язаних з адаптацією до
світового ринку.
Разом із тим, останнім часом спостерігається усвідомлення необхідності не згортаня, а
саме удосконалення та розвитку існуючих моделей соціальної держави саме на
національному рівні. На думку вітчизняних дослідників, держава повинна стати
модернізованим варіантом держави добробуту, на яку покладена креативна роль у
суспільному розвитку - проведення межі між інвестиціями та витратами, адже воно
засвідчує, що розумна» держава загального добробуту має займатися не лише наданням
пільг, але й інвестиціями у людський та соціальний капітал. Для такої моделі
використовується назва держава соціальних інвестицій».
Зміна очікувань від соціальної держави полягає у тому, що на перший план висувається
нове завдання навчання, професійна підготовка, перепідготовка і орієнтація населення на
участь у продуктивній праці, що, з одного боку, ідеально вписується в неоліберальні
концепції самодопомоги» і підвищення конкурентоспроможності всього суспільства», з
іншого виглядає досить людиноцентрично, оскільки відповідає завданням розвитку
людського потенціалу. Так, англійський варіант класичної соціальної держави з його
диференціацією професіональних пенсій, яка стимулює освіту і науково-технічний
прогрес, досить суттєвою роллю публічно-владних структур у здійсненні соціальних
функцій і значною роллю структур громадянського суспільства розглядається як майже
ідеальний варіант соціальної держави.
Достатньо поширеною є думка, що останні десятиліття були не найкращими для
соціальної держави. Якщо з другої половини ХХ ст. в Європі активно посилювалася
соціальна спрямованість держави за допомогою розвитку соціального законодавства, що
призвело до становлення держави загального добробуту», то останні двадцять років,
особливо у 90- ті роки, має місце протилежна хвиля, коли посилювався тиск на соціально
політику державу у кількох напрямках: ідеологічному, політичному, соціальному та
економічному. Цьому сприяє і процеси інтеграції та глобалізації, які обумовлюють
фінансові обмеження державного бюджету задля досягнення бюджетної рівноваги за
рахунок скорочення соціальних видатків.
У ідеологічній сфері останнім часом набуває ваги ідея корпоративної соціальної держави,
коли державні компанії перетворюються на акціонерні, після чого оголошуються тендери
на надання соціальних послуг, які виграють вже ці приватні компанії.
У свою чергу нідерландські дослідники розглядають модель розвитку Нідерландів як
приклад вдалої модернізації держави загального добробуту, її пристосування до нових
економічних обставин. На їх думку, нідерландська польдермодель», у якій консультація
уряду з профспілками та роботодавцями відігріє головну роль, є комбінацією
конфесійного корпоратизму, ліберальної ринкової економіки, соціал-демократичної
соціальної політики і державної інтервенції. Тобто, йдеться про складний
інституціональний розвиток, що охоплює політичні процеси та трансформації суспільної
свідомості.
Високі темпи розвитку країн Центральної та Східної Європи зовсім не виключають
існування певних труднощів у вирішенні соціальних проблем. У контексті відповідних
соціальних ускладнень окремі західні дослідники називають ці країни передчасними
державами загального добробуту». І хоча вони швидше за все є передчасними
насамперед з точки зору їх спроможності, аніж з точки зору завдань, потреб та очікувань
населення, те саме стосується пострадянських країн, з тим лише зауваженням, що вони,
порівняно з високорозвиненими країнами Заходу, мають ще більш обмежені матеріальні
ресурси для проведення активної соціальної політики.
Наприкінці ХХ ст. у країнах Східної Європи виникло прагнення до здійснення нового
соціально-економічного розвитку, основними напрямками якого були: індустріалізація та
інформатизація суспільства, впровадження заходів щодо збереження довкілля,
демократизація, підвищення соціального добробуту населення, забезпечення доступної
якісної освіти і охорони здоров’я, розширення сфери свободи людини тощо.
Проте шлях економічної лібералізації та політичної демократизації, який орієнтувався на
запозичення моделей західних демократій, виявив цілу низку негативних наслідків, серед
яких були такі, як стихійне соціальне розшарування та поляризація суспільства за рівнем
прибутків, стрімке зменшення частки середнього класу, наявність національної і
конфесійної неоднорідності населення, що стало однією з причин конфліктів, зростання
апатії та відчуженості громадянського суспільства тощо.
Аналогічна ситуація склалася в Україні, де в процесі реформ фактично була реалізована
модель державного корпоративізму ринкової орієнтації», яка у нашій державі
характеризується радикальним перерозподілом економічної влади між панівними
кланами, члени яких наближені або безпосередньо пов’язані з управлінською елітою. За
умов існування такої моделі соціальні цілі та орієнтири держави реалізуються лише з
метою забезпечення мінімальних потреб населення. Проте така соціально-економічна
модель в разі слабкості центральної влади приречена втратити стабільність через
інфляцію та стагнацію.
Проведений аналіз засвідчує, що різноманітність наукових підходів та значна кількість
варіантів комбінації факторів, які визначають форми об’єктивації соціальної складової у
тій чи іншій державі, обумовлюють розмаїття моделей соціальних держав, що майже
виключає можливість їх зведення лише до одного варіанту класифікації. Більше того,
постійний розвиток суспільства і держави обумовлює появу нових форм з одночасною
трансформацією чи відмиранням вже існуючих.