Практичне заняття№7

Заняття №2
Питання №1
Українська національна революція ХVІІ ст.:причини, зміст, наслідки.
Однією з головних передумов визрівання в Україні Національної революції, що вибухнула
з початком 1648 р., стали стрімкі процеси розвитку козацтва, яке упродовж другої
половини XVI - початку XVII ст. зазнало разючих внутрішніх змін і набуло принципово
нового сприйняття себе із зовні. Насамперед козацтво неймовірно зросло кількісно. Крім
того, воно усвідомило себе виразником національно-релігійних інтересів українського
народу, зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану "в собі" та "для себе" у стан,
який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу, тобто
той статус, який в тогочасній політичній практиці трактувався як "політичний народ".
Важливість такої метаморфози значно підсилювалася тією обставиною, що українська
шляхта в цей час поволі втрачає позиції виразника інтересів свого народу внаслідок
інтенсивних процесів покатоличення та масового засвоєння українським нобілітетом
надбань польської культури. Для Хмельницького настрої суспільного невдоволення були
особливо зрозумілими й близькими, адже саме в цей час він утягується в особистий
конфлікт із чигиринським підстаростою (тобто управителем замку та належної до нього
волості) Даніелем Чаплинським, за спиною якого стояв могутній патрон - коронний
хорунжий Олександр Конєцпольський. Намагаючись відібрати в козацького сотника
хутір, привілей на який він отримав з рук короля лише щойно, в 1646 р., Чаллинський
здійснює наїзд на господарство свого опонента, робить спробу його фізичного знищення.
Й оскільки випадок з його цькуванням польським адміністратором не був поодиноким,
козацький старшина дуже швидко знаходить однодумців. На осінь 1647 р. справою
підготовки чергового козацького повстання, крім Богдана, опікувалися також інші
козацькі лідери. Серед них були Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй, Богдан Топига, Іван і
Данило Гирі, Сава Москаленко, Філон Джеджалій, Максим Кривоніс, Іван Ганжа та інші.

Підняти повстання планувалося восени 1647 р., під час запланованого походу коронного
хорунжого О.Конєцпольського проти татар. Однак викриття задумів Хмельницького
польській владі осавулом Романом Пештою зірвало ці плани. Чигиринського сотника
було заарештовано та кинуто до в'язниці. Лише завдячуючи допомозі полковника
Станіслава Кричевського, в майбутньому впливового лідера повсталих, Хмельницькому
вдалося вирватися на волю. Після цього, в січні 1648 р., він разом з невеликим загоном
своїх однодумців подався на Запоріжжя. 9(19) лютого 1648 р. на Січі відбулася козацька
рада, учасники якої обрали Хмельницького гетьманом.

Обраний гетьманом Б.Хмельницький, уклавши угоду про військово-політичний союз із

крим. ханом Іслам-Гіреєм III, розгромив польс. військо на Жовтих Водах 16 (6) травня і
під Корсунем (нині м. Корсунь-Шевченківський) 26 (16) травня. Виникли сприятливі
умови для походу в центр. райони України, однак гетьман і більшість старшин ще не
думали поривати з Річчю Посполитою, сподіваючись реформувати її політ. лад шляхом
зведення на королів. трон монарха-некатолика.
Здобуті перемоги та дії розісланих Б.Хмельницьким козац. підрозділів відіграли
вирішальну роль у переростанні козац. повстання в Н.р., складовою якої стала сел. війна
(червень 1648 – червень 1652). Рушійними силами Н.р. виступали: козацтво, частина
шляхти, духовенство, селянство і міщанство. Формувалися сотні загонів, що повели
боротьбу проти польс. панування, засилля католицизму, соціального утиску.
Протиборство сторін відзначалося жорстокістю, жертвами якої 1648 стали десятки тисяч
осіб. Повстанці виношували наміри "дійти до Вісли". Розгромивши 21–23 (11–13) вересня
поляків під Пилявцями (нині с. Пилява Старосинявського р-ну Хмельн. обл.),
Б.Хмельницький виступив у похід, сподіваючись, що новообраний польс. король визнає за
Україною статус рівноправного з Польщею та Литвою суб'єкта федеративної Речі
Посполитої. На середину листопада завершилося визволення етнічної укр. території, де
інтенсивно формувалися держ. інституції. Однак замість того, щоб закріпитися на зх.
рубежах, гетьман і старшини уклали 21 (11) листопада 1648 із польс. королем Яном
II Казимиром Ваза перемир'я, унаслідок якого армію було відведено на схід за умовну
лінію р. Горинь – м. Кам'янець (нині м. Кам'янець-Подільський).

Питання№2
Основні етапи відродження української державності в ході революції.
Зборівська та Білоцерківська угоди. Специфіка державотворення.
Зборівський мирний договір — черговий етап української державності

Улітку 1649 р. Б. Хмельницький атакує Галичину і починає облогу Збаржа,

куди відступила польська армія. На допомогу оточеним просувалася 30-тисячне
польське військо. Козацька армія вийшла назустріч польському підкріпленню. У
серпні 1649 р. під Зборовом поляки опинилися в оточенні, а сам король ледь не
потрапив у полон. Проте кримський хан змусив Хмельницького піти на
поступки полякам і укласти мир.
Зборівський договір (1649 р.) - мирний договір, укладений між гетьманом
України Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром 8.
(18).8.1649 р. у м. Зборові (тепер Тернопільська обл.) після перемоги
української армії у Зборівській битві 1649 р. Договір був підписаний під тиском
кримського хана Іслам-Гірея III, який, намагаючись не допустити державного
посилення України, підтримав польські домагання на укладення перемир'я.
За умовами Зборівського мирного договору Українська держава
- Гетьманщина - визнавалась польським урядом у межах Київського,
Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під
владою польського короля.
У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави),
резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю
територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави
зберігалась польська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав
право призначати тільки православних шляхтичів.
За Зборівським мирним договором зберігались Вольності Війська
Запорізького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол.
(насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім учасникам
національно-визвольної війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у
 правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату.
Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Незважаючи на ряд невигідних для України умов (обмеження території,
повернення польської адміністрації, заведння реєстру), в цілому Зборівський
мирний договір дав можливість Б. Хмельницькому зміцнити становище
Української держави.

Наслідки договору:

 
o ані Україна, ані Річ Посполита не були задоволені договором: почалися
антигетьманські виступи селян і міщан, що не потрапили до реєстру;
польський сейм схилявся до силового розв'язання козацького питання і
протягом 1650 р. готувався до війни з Гетьманщиною;
o договір створив умови для формування української державності.
Білоцерківська мирна угода: причини укладення, її зміст і значення

18 (28) вересня 1651 року між Б. Хмельницьким та поляками був

укладений тяжкий для України Білоцерківський мирний договір. Цей
документ ультимативного характеру складався з 24 статей. Головними з них
були:
 кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. осіб;
 козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством;
 у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація;
 магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки в Брацлавському та Чернігівському
воєводствах, а також відновлювалася їхня влада над селянами;
 гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством, крім того, він
позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Б.
Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король діставав
право призначати й звільняти гетьманів;
 на Поділля, Волинь і Чернігівщину вступало польське військо;
 усю старшину й полковників мав відтепер затверджувати король;
 поляки підтверджували права православної церкви;
 проголошувалася амністія всім учасникам повстання.
Білоцерківська угода, як і Зборівський мир, мала суперечливий і тимчасовий
характер, але обидві сторони були так виснажені війною, що сподівалися
виграти хоч короткий перепочинок.
Наслідком цього договору була масова втеча селян із Правобережжя на
землі Московської держави - Слобідську Україну.
Проте польський сейм договір не затвердив, і це розв'язувало руки Б.
Хмельницькому.
 Питання№3
Правовий статус Гетьманщини за україно-московським договором 1654 р.
Питання №3.1
Хід переговорів з Московською державою та Рішення Земських соборів
(1651, 1653 рр.);
ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ РІШЕННЯ 1653 – ухвали зібрання бояр,
представників дворянства, духовенства, купецтва та ін. верств нас.
Рос. д-ви про прийняття рос. царем Олексієм Михайловичем під свою
зверхність гетьмана Б.Хмельницького з Військом Запорозьким, а також
оголошення війни польс. королю Яну II Казимиру Ваза й Речі
Посполитій. Перше засідання собору, скликане для обговорення
звернення Б.Хмельницького і Війська Запороз. з проханням про
допомогу в боротьбі з польс. королем, відбулося 4 черв. (25 трав.)
1653. На ньому учасники висловилися за надання допомоги Україні,
однак остаточне вирішення питання було відкладено до повернення
в Москву посольства на чолі з кн. Б.Репніним-Оболенським,
відправленого до Польщі з метою дипломатичного тиску на уряд Яна II
Казимира Ваза та примушення його до встановлення миру з Військом
Запороз. на основі Зборівського договору Криму з Польщею 1649.
Після провалу цієї дипломатичної місії було знову скликано собор і
11(01) жовт. у Грановитій палаті Моск. Кремля проведено його
заключне засідання за участю царя, патріарха Никона, митрополитів
крутицького Сильвестра і сербського Михаїла, архімандритів та
ігуменів монастирів, бояр, думних бояр, стольників, "дворян
московських" і "дворян з міст", "детей боярских", купців, тяглих людей і
голів стрілецьких приказів. Засідання було врочистим. Після
зачитування урядової доповіді про "неправди" польс. короля і пани-
ради, а також про "чолобитну государю в підданство" від
Б.Хмельницького і Війська Запороз. спочатку свою позицію висловили
бояри, а після цього було заслухано представників ін. "чинів" (у
соборному акті 1653 не відображена позиція духовенства,
представники якого брали участь у зібранні, оскільки духовенство
("Освячений собор") висловилося за прийняття Війська Запороз. в
підданство царя ще під час Земського собору 1651, і його позиція була
відображена в соборному акті 1651). Рішення учасників Земського
собору 1653 в підсумку зводилося до двох резолюцій: 1) "против
польського короля войну весть" (див. Російсько-польська війна 1654–
1667); 2) гетьмана Б.Хмельницького з Військом Запороз. "з городами
их и з землями принять". Своє рішення бояри аргументували
положеннями урядової доповіді, де зверталася увага на факти зневаги
польс. стороною держ. гідності Рос. д-ви,
переслідування православ'я в Речі Посполитій, загрозу переходу
правосл. укр. нас. в підданство турец. султана Мегмеда IV чи крим.
хана Іслам-Гірея III. Підтримавши рішення про початок війни, делегати
від усіх верств нас., що були представлені на соборі, поклали тим
самим на відповідні верстви зобов'язання фінансувати пов'язані з
війною затрати та безпосередньо брати в ній участь. На Земському
соборі було також затверджено склад посольства в Україну
(В.Бутурлін, стольник І.Афанасьєв і думний дяк Л.Лопухін), на яке
покладалося завдання завершити формальності, пов'язані з
оформленням прийняття Війська Запороз. під зверхність рос. царя
Олексія Михайловича.
Питання№3.2
Переяславська рада 1654 р.: зміст, наслідки;

На середину XVII століття припадає розпал Національно-визвольної війни . Нова

хвиля протистояння Гетьманщини і Речі Посполитої приносила все більше жертв і
унеможливлювала досягення миру. Богдан Хмельницький протягом багатьох років
повстання усвідомлював необхідність захисту сильного союзника. Він розглядав
декілька варіантів, вів переговори та аналізував минулі помилки. Але одноосібно
прийняти таке важливе рішення гетьман не міг. Для цього існувала певна
процедура обговорення з козацькою старшиною та міщанами. Так, у січні 1654
року в місті Переяславі відбулась старшинська, а згодом і генеральна військова
рада. Воєначальники вирішили прийняти пропозицію про протекторат та
військовий союз із східним сусідом, адже підтримка з боку сильнішою держави
була звичайною практикою в ті часи. Яскравим прикладом таких відносин були
Туреччина і Кримське ханство. Незважаючи на силу османів, татари були
незалежною державою із власним самоврядуванням. Отже, козаки не вбачали
загрози в цій угоді.  Проте, неявка царя на переговори стала неприємною
несподіванкою. Замість себе Олексій відправив посла Василя Бутурліна, який
переказав, що цар не присягає своїм підданим, але ставитиметься до українців
краще ніж польський король. Таке відношення обурило українських
старшин і духовенство, тому вони відмовились присягати московському
царю. На додачу, вони знали про безправ’я московитів і дику традицію,
що панувала в тих землях ще в XV-XVII ст.: батько мав законне право
продати своїх дітей у рабство. Натомість, український народ звик до
свободи, і навіть у найтяжчі часи кріпатство зачепило меншу частину
населення.

Кошовий отаман Іван Сірко, Уманський, Брацлавський, Полтавський та

Кропивницький полки, а також низка українських міст відмовились
притягати Московії.Іван Богун також відмовився присягати Москві.

Таким чином, в Переяславі була проведена лише рада і одностороння присяга

Богдана Хмельницького, якому терміново була потрібна військова допомога . І
лише у березні 1654 року була укладена угода, що увійшла в історію як
Березневі статті. На жаль, текст угоди та зміст Переяславської ради не
збереглися. В московських архівах є лише переведені копії. Саме переведені,
оскільки гетьманська старшина і царські посли не розуміли мови одне одного і
потребували допомоги перекладача. Згідно Березневих статей :

 Московія брала Військо Запорозьке під протекторат і зобов’язувалась

розпочати війну з Річчю Посполитою навесні 1654 року.
 Українська держава залишалась самостійною, але мала сплачувати
частину податків у царську скарбницю.
 Повністю зберігався власний устрій, адміністрація, закони та військо.
 Українська церква, яка на багато років старша, не залежала від
московської.
 Зберігались всі права та привілеї козаків.
 Гетьманщина зберігала право на міжнародні відносини, але
зобов’язувалась не вести переговори з Туреччиною і Польщею.

Козаки вважали Переяславську угоду контрактом, що накладає обов’язки на

обидві сторони, тому пообіцяли Московії свою відданість та військову службу.

Укладений військовий альянс був достатньо вигідним. Гетьманщина не

мала встановленого кордону на Заході і мала право на захоплення
земель у свою власність, а козацькі загони допомагали Московії у
поверненні Смоленська та в походах у Білорусь. Кампанії на землях
Речі Посполитої та Литви принесли успіх. Польсько-литовський
контрнаступ восени 1655 року провалився і московські війська увійшли
до Вільна, а козаки взяли в облогу Львів.

Розкол в україно-московських відносинах стався несподівано. Польські

землі карколомно стало захоплювати Шведське королівство, а це
загрожувало Московії втратою завойованих земель. Тому московські
дипломати укладають Віленське перемир’я з Річчю Посполитою, що
унеможливило допомогу Гетьманщині у війні з Західним сусідом і
порушувало умови підписаних домовленостей. Богдан Хмельницький
написав листа царю Олексію, у якому висловив своє обурення цим
миром та відсутністю козацької старшини на переговорах.  Гетьман
розглядав це як зраду України і почав пошуки нових союзників у
боротьбі з Польщею.

Таким чином, у Переяславі в 1654 році мова про возз’єднання чи

приєднання України до Московії не йшла. Протекторат був звичною
формою політичного співіснування тогочасних країн, що означав захист
і військову підтримку, а не володіння землями і народом іншої країни.

Переяславська рада стала важливою і суперечливою частиною спадку

Богдана Хмельницького, яка поклала початок довгим відносинам між
державами на далеко не рівних умовах.

Питання№3.3

Правовий статус Гетьманщини за Березневими статтями та Жалуваними

грамотами 1654 р. Форма державно-правового зв’язку між Гетьманщиною та
Московією.
Правовий статус України за Березневими статтями

1) зберігалася недоторканність суспільно-політичного устрою України, її адміністративної

та судової систем;

2) главою України залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про
результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й
отримати від нього клейноди;

3) у зовнішніх відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише

повідомляти Москву про зв'язки з іншими державами. Але без санкції царя не могла вести
переговорів із Польщею та Туреччиною;

4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;

5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна
плата за військову допомогу). Але фінансова адміністрація не залежала від царя;

6) підтверджувалися права та вольності українських магнатів і шляхти (спадкові права на

землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);

7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві
має бути військова залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не
втручатимуться у внутрішні справи України

Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і

загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Царська жалувана
грамота від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську
Запорізькому "...быти под нашою, царского величества, рукою по прежним их правам
и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели".

Главою України залишався виборний гетьман як "зверхній володар". Але він мав
присягнути на підданство й вірність цареві, одержати від нього клейноди. Україна, як
вона того й бажала, дістала право мати власне військо - 60 тис. реєстрових козаків.
Питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану
України. Фінансові справи залишалися у віданні України. Березневі статті
підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове
право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в
суці. Православна церква і всі віруючі вже не зазнавали релігійних переслідувань. Цар
обіцяв захищати Україну від посягань Польщі, надавати військову та в разі потреби
політичну допомогу.

Отже, основне завдання українського народу, усіх його станів у Національній

революції і Визвольній війні 1648-1654 рр. було розв'язане. Україна (щоправда, не всі
її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії
як держава з козацьким устроєм. Українські феодали зміцнили своє економічне й
політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацька старшина виговорила
собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й
орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків

України з Росією за договором 1654 р.
Акти російського царя, що обмежували гетьманське правління, в Україні не були
оприлюднені. Тому у своїй діяльності гетьманський уряд фактично ігнорував
нав'язані обмеження: стягнення податків до царської казни, направлення до значних
міст України царських воєвод, обмеження зовнішньополітичної сфери. Б.
Хмельницький підписав новий договір із Кримським ханством, за яким татари
зобов'язувалися не допомагати Польщі і не воювати з Росією, а гетьман - не
ворогувати з ханством. З травня 1654 р. українські й російські полки успішно діяли в
Білорусії проти польсько-литовських військ. Отже, для гетьманського уряду сенс
договору з Росією зводився передусім до військового союзу, її протекторату над
Україною.
Протекторат - це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної
залежності малої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють
конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є
воєнна і політична допомога протектора державі, якій вона протегує, державі-васалу.

За договором 1654 р. форма зв'язків, відносин України і Росії і є протекторатом. Так

розцінювали цей союз Б. Хмельницький і козацька старшина. Так вважали видатні
українські історики М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Липинський, М. Слабченко, І.
Крип'якевич, вважають сучасні історики О. Мироненко, В. Смолій, В. Степанков та ін.
Зокрема, В. Липинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою
протекторату.

Ураховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип історизму, можна зробити

висновок: у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна
держава За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права
царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зносини України. її
відокремлювали від Росії державний кордон і митниці, зносини з нею здійснювалися
через московський Посольський приказ, що керував іноземними справами.
Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне
питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний
кордон. Таким чином, немає підстав кваліфікувати ці події як "возз'єднання" чи
"інкорпорацію" України Росією, адже Українська держава й надалі продовжувала
існувати на політичній карті Європи.

Інша справа - плани Москви щодо України. Погоджуючись спочатку з "протекційним"

характером російсько-українського договору, царський уряд розраховував із часом
замінити протекторат повною інкорпорацією України. Почавши з присяги
українського народу на вірність цареві, надання "Жалуваної грамоти гетьману і
Війську Запорозькому" за умови служби царю гетьмана, старшини, козацького
війська, плати податків тощо, Москва не збиралася довго зберігати "попередні права і
вольності", республіканський лад України. Хоч жоден документ не містив визначення
історичної події 1654 р. як "приєднання", "возз'єднання України з Росією", ним почала
незабаром грішити російська, а потім радянська історіографія. Останнім часом
замість терміна "возз'єднання" історики нерідко використовують термін "входження".
Проте "входження" рівною мірою може означати і перехід у підданство, тобто у
васальну залежність, і входження до складу Росії на правах автономії. Але держава,
яка протегується, не входить до складу держави-протектора. І Україна за договором
1654 р. залишалася за межами Росії.

Отже, правовий статус України за договором 1654 р. не можна кваліфікувати і як

суб'єкта конфедерації, адже вона передбачає реальну рівність сторін і створення на
засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх
спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не містив.