1.

Поняття та суть сучасного МП

Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з юридичних принципів і норм, які
регулюють відносини між державами, а також між іншими учасниками міжнародних відносин у політичній,
економічній, культурній та інших галузях.(міждержавні, міжвладні відносини)

Такі принципи і норми створюються за допомогою узгодження позицій учасників цих відносин
забезпечуються у разі необхідності індивідуальним чи колективним примусом.

Сам термін "публічне право" означає (від лат. publicus — суспільний народний) сукупність галузей права, що
регулюють відносини, які забезпечують загальнодержавні інтереси домінуючої частини суспільства. На відміну
від інших галузей права, що захищають приватні інтереси у публічному праві, однією з сторін є органи держави.

Першим у світовій історії найбільш точне визначення терміну міжнародне право запропонував Гюго Гроцій.
Він дійшов висновку, що між багатьма народами або їхніми правителями (різних держав) потрібні договори або
документи, які врегульовували б відносини між цими правителями, насамперед відносини у сфері війни і миру.

Підходячи до міжнародного публічного права з погляду його розуміння й застосування, відзначають такі його
характерні особливості:

 а) міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних) відносин;

 б) міжнародне публічне право - це самостійна правова система, норми якої ґрунтуються на звичаєвому
праві, а також створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права у процесі
нормотворення та завершального його підписання суб'єктами міжнародного права відповідних
міжнародних угод;

 в) останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх ратифікації у

внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в правозастосовному процесі.

Тобто міжнародне право як правова система міжнародного співтовариства не існує ізольовано, вона взаємодіє
з національними правовими системами.

Предмет

Сам термін "міжнародні відносини" ми вживаємо у широкому розумінні. Це і двосторонні або багатосторонні
відносини між державами, і різні види відносин між державами, міжнародними, міжурядовими організаціями і
державоподібними утвореннями та іншими учасниками міжнародного спілкування.

Таким чином, стає очевидним визначення, що предметом міжнародно-правового регулювання є міжнародні

відносини:

 • міжнародні економічні відносини;

 • міжнародні культурні відносини;

 • міжнародні політичні відносини;

 • міжнародні соціальні відносини тощо.

АЛЕ не всі міжнародні відносини регулюються міжнародним правом, тобто міжнародне право є лише одним з
регуляторів( є ще релігія, мораль тощо)

Міжнародні відносини, врегульовані нормами міжнародного права, являють собою міжнародні

правовідносини, що включають такі види:

 - відносини між державами - двосторонні та багатосторонні, тобто такі, що охоплюють міжнародне

співтовариство в цілому;

 - відносини між державами та міжнародними міжурядовими організаціями;

  - відносини між державами та державоподібними утвореннями;

 - відносини поміж міжнародними міжурядовими організаціями;

 - відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права і т.д.

Об'єкт

Для міжнародного права мають значення лише ті явища, з приводу яких суверенними державами та іншими
суб'єктами встановлюються міжнародні відносини.

Об'єктом міжнародного права є все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права вступають у
правовідносини на основі принципів і норм міжнародного права.

Таким об'єктом можуть бути:

 • матеріальні та нематеріальні блага,

 • дія або утримання від дії.

При цьому під матеріальними і нематеріальними благами, невіддільними від них інтересами держав
маються на увазі, наприклад, загальний мир і безпека народів, взаємовигідне економічне та інше
співробітництво, культурний розвиток народів. Цей перелік не є вичерпним.

Метод

Має відмінності і метод правового регулювання, що використовується у МП. В основному тут

використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, зумовлений, насамперед,
їх суб’єктивним складом; він полягає в обов’язковому виконанні приписів, що містяться в нормах міжнародного
права.

Як вже зазначалося, мають особливості також суб’єкти МП, а саме: коло суб’єктів МП є персоніфікованим
(названим, поіменним), остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб’єкт − це носій прав і обов’язків, то суб’єкт МП − носій міжнародних
прав і обов’язків.

Суб’єктами МП є:

а) держави;

б) нації і народи, які борються за своє національне визволення;

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб’єкти.

Як основні суб’єкти МП виступають суверенні держави. Саме від їх діяльності на міжнародній арені залежить
стабільне існування та функціонування усієї міжнародної системи у цілому, збереження системи міжнародних
відносин, що склалися, та ефективність самого МП.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм міжнародного права навіть за відсутності процедури
примусового врегулювання спорів і централізованого органу правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше, ніж централізована система національного права, і
ґрунтується на засадах взаємності та консенсусу, а не панування, слухняності та примусу до виконання, бо ця
система створена для зовнішніх відносин суверенних держав й інших суб'єктів. На практиці держави визнають
норми міжнародного публічного права юридично обов'язковими, оскільки вони сприяють усуненню труднощів
та невизначеності в міжнародних відносинах.

Незважаючи на різноманітні підходи до вирішення цього питання, переважна кількість вчених-міжнародників

сходяться на тому, що основними рисами сучасного міжнародного права є:

Øвизнання політичних змін останніх років у світі, що носять «приголомшуючий» характер: зникнення
глобального протистояння двох соціально-політичних систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення
наддержав і поява тільки однієї наддержави ? США, і модифікація міжнародно-правового регулювання зі
сформованих реалій;

Øсприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємовигідному співробітництву держав, розв'язанню глобальних

проблем виживання людської цивілізації;зростання інтеграції між народами і державами у всіх регіонах світу,
створення загальних ринків і митних просторів (наприклад, Європейський Союз);

Øусвідомлення державами й об'єднання їхніх зусиль у вирішенні таких глобальних проблем сучасності, як
загроза термоядерної катастрофи, загальної екологічної кризи, проблем економічного порядку в країнах, що
розвиваються;

Øподолання конфронтації, зміна політики стосовно третіх країн ? держави оцінюються як рівноправні
суверенні суб'єкти міжнародної політики;

Øперехід від невизначеності в міжнародному праві до визначеності міжнародно-правових норм ? відносини

між державами закріплюються в міжнародних договорах, положення яких містять чітко визначені взаємні
зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і Росії із роззброювання України);

Øвзаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаємному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного

права, друге ? у створенні ефективного механізму відповідальності для держав-порушниць міжнародного права

1. Функції МП та його роль в регулюванні МВ. Система МП

Функції міжнародного права – це основні напрями його впливу на соціальне середовище, що визначається його
суспільним призначенням.

За своїми зовнішніми рисами вони поділяються на дві групи:

- соціально-політичні;

- юридичні.

До соціально-політичної групи, сутність якої є зміцнення існуючої системи міжнародних відносин,

відносяться:

- первинна функція права має інтегративний характер, і вона направлена на зменшення кількості можливих
конфліктів, краще функціонування механізму суспільних відносин. Свою інтегративну функцію (у взаємодії з
іншими функціями) право здійснює через вирішення конфліктів і створення відповідної гармонії в
суспільстві.

- функція підтримання в системі міжнародних відносин відповідного стабільного порядку;

- функція протидії існуванню і прояву нових відносин та інститутів, що суперечать цілям і принципам
міжнародного права (недопущення конфліктів, заборона загрози та застосування сили тощо);

- Функція гармонізації національних інтересів держав і їх інтересів з інтересами загальнолюдськими. Ця

функція знаходиться в основі всіх останніх, її значення підкреслюється в практиці держав.

- Функція попередження небажаного розвитку подій. Як відомо, попереджувальна дипломатія займає все

більш важливе місце в світовій політиці.
- функція інтернаціоналізації, що полягає в розширенні та поглибленні взаємозв'язків між державами та
зміцненні тим самим міжнародного співтовариства;

- інформаційно-виховна функція, сенс якої полягає в передачі накопиченого досвіду раціональної поведінки
держав, в просвітництві відносно можливостей використання права, у вихованні в дусі поваги до права та до
охоронюваних ним інтересів і цінностей (особливо це стосується держав, що нещодавно стали на шлях
інтеграції до світового співтовариства).

- нормотворча функція міжнародного права знаходить свій прояв у процесі діяльності суб'єктів міжнародного
права щодо вироблення, узгодження та визначення норм міжнародного права.

До юридичних функцій міжнародного права, сенс яких полягає в правовому регулюванні міждержавних
відносин, увійшли:

- координаційна функція, оскільки норми міжнародного права встановлюють загальновизнані стандарти

поведінки в різних галузях взаємовідносин держав;

- регулятивна функція, яка проявляється в прийнятті державами чітко встановлених правил, без яких
неможливі їхнє спільне існування;

- забезпечувальна функція, зміст якої складається з того, що міжнародне право має норми, які сприяють
державі дотримуватися визначених правил поведінки;

- охоронна функція, яка складається з наявності в міжнародному праві механізмів, які захищають законні права
та інтереси держав (при цьому не існує наддержавних механізмів примусу, у випадку необхідності держави
самостійно колективно забезпечують підтримку міжнародного правопорядку).

Таким чином, функції міжнародного права - це способи та форми впливу міжнародного права на міжнародні
відносини, які зумовлені об'єктом, предметом і методом правового регулювання, правами та обов'язками
суб'єктів і його джерелами.

Роль в регулюванні

Сам термін "міжнародні відносини" ми вживаємо у широкому розумінні. Це і двосторонні або багатосторонні
відносини між державами, і різні види відносин між державами, міжнародними, міжурядовими організаціями і
державоподібними утвореннями та іншими учасниками міжнародного спілкування.

Таким чином, стає очевидним визначення, що предметом міжнародно-правового регулювання є міжнародні

відносини:

 • міжнародні економічні відносини;

 • міжнародні культурні відносини;

 • міжнародні політичні відносини;

 • міжнародні соціальні відносини тощо.

АЛЕ не всі міжнародні відносини регулюються міжнародним правом, тобто міжнародне право є лише одним з
регуляторів( є ще релігія, мораль тощо)

Міжнародні відносини, врегульовані нормами міжнародного права, являють собою міжнародні

правовідносини, що включають такі види:

 - відносини між державами - двосторонні та багатосторонні, тобто такі, що охоплюють міжнародне

співтовариство в цілому;
  - відносини між державами та міжнародними міжурядовими організаціями;

 - відносини між державами та державоподібними утвореннями;

 - відносини поміж міжнародними міжурядовими організаціями;

 - відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права і т.д.

Система міжнародного права

Система міжнародного права — це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине
ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Таким чином, можна стверджувати, що сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає
можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій
системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній
системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією
його норм, взаємозв’язком норм, інститутів і галузей міжнародного права.

Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є
сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у певній сфері, що
складає специфічний предмет міжнародного права та пов’язана із специфічною групою об’єктів міжнародного
права. Єдиного переліку галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але
загальновизнаними галузями міжнародного права є такі:

 право міжнародних договорів,

 міжнародне морське право,
 міжнародне повітряне право,
 міжнародне космічне право,
 дипломатичне та консульське право,
 право міжнародних організацій,
 право міжнародної безпеки,
 міжнародне економічне право,
 право охорони навколишнього середовища тощо.

У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не
входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного
права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосуб’єктності, інститут
міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.

Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто галузеві інститути, які регулюють
відносини суб’єктів з приводу певного об’єкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може
бути інститут дипломатичних імунітетів у галузі дипломатичного права або інститут мирного проходу
судів через територіальне море держав у галузі міжнародного морського права. Інколи інститути можуть
функціонувати на межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони мають назву
міжгалузевих або прикордонних інститутів.

Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-правова норма, адже саме норми лежать
в основі структурної побудови інститутів та складніших утворень — галузей міжнародного права.

Норми міжнародного права — це юридично обов’язкові правила поведінки держав та інших суб’єктів
міжнародного права в міжнародних відносинах, які встановлюються шляхом узгодження волі суб’єкті

! Однією з особливостей міжнародного права є те, що суб’єкти самі створюють норми шляхом добровільного
волевиявлення. Саме цей факт і зумовлює загальнодемократичний характер міжнародного права. Ніхто не в
змозі встановити правила поведінки для суб’єктів міжнародного права всупереч їх волі. 
II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

 договірні — норми, що е продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах;
 звичаєві — норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного
права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

III. За сферою дії:

 універсальні — регулююча відносини між усіма державами-членами світового співтовариства (наприклад, норми,
що містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);
 партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
 регіональні — закріплені в угодах між державами визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що
містяться в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі /НБСЄ, нині — (Організація) БСЄ/ від 1
серпня 1975 року);
 субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в угодах, котрі укладаються групою держав усередині географічного
регіону (наприклад, в рамках зони Чорноморського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV. За юридичною силою:

 імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права;

 диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних
суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До
диспозитивних норм належить основна маса універсальних і партикулярних норм.

V. За змістом правил поведінки:

 матеріальні — містять у собі права й обов'язки сторін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;
 процесуальні — це норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних органів, як
Міжнародний Суд, Рада безпеки ООН. Сюди ж можна віднести норми, що визначають співвідношення
нормативних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію
відповідальності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

 регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій;
 охоронні — вони виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи
відповідальності і санкції стосовно порушників.

2. Особливості МП в порівнянні з національним

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права є одним із центральних у теорії

міжнародного права.

Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

 В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють
собою два різноманітних правопорядки.

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право
розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в
питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем.

 Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична
література другої половини XIX — початку XX в.). Так, один із видатних представників цього напрямку
німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридичне є правом лише тоді, коли воно є
державним правом».
 Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції — примату міжнародного
права над внутрішньодержавним.
При порівнянні міжнародного публічного права з внутрішньодержавним до особливостей міжнародного
права, як правило, відносять:

 Відмінність за суб'єктами правовідносин.

Суб'єктами внутрішньодержавного права виступають юридичні та фізичні особи. Як суб'єкти

міждержавної правової системи діють, перш за все, держави. Традиційно до суб'єктів міждержавних
правовідносин зараховують нації, що борються за своє визволення (незалежність). В останні десятиріччя з
урахуванням змін, які відбулись на міжнародній арені, до таких суб'єктів усе частіше застосовують термін
"нації, що прямують до своєї державності", або "держави у стадії утворення". Важливим суб'єктом
міжнародного права виступають міжнародні міждержавні організації. Прослідковується чітка тенденція до
посилення їх ролі в регулюванні міжнародних відносин. Окрему групу суб'єктів становлять державоподібні
утворення. Дискусійним залишається питання про визнання суб'єктами міжнародного публічного права
фізичних осіб та окремих об'єднань, діяльність яких має міжнародний характер і може суттєво вплинути на
міжнародні відносини.

 Відмінність за об'єктами правовідносин.

Національне право регулює внутрішньодержавні відносини. Відповідно у сфері інтересів міжнародного

права перебувають міждержавні відносини. У такому випадку регулювання відносин не прив'язується до
певної території, а стосується саме об'єктів правовідносин.

 Особливості нормотворення.

Внутрішньодержавне право формують відповідні органи держави (законодавчі, виконавчі, в певних випадках
- судові органи). Міжнародне публічне право створюють самі суб'єкти міжнародного права.

 Особливості реалізації (виконання) норм права.

Внутрішньодержавне право реалізують фізичні та юридичні особи, а його виконання організовують і

контролюють державні органи. Коли потрібно, до суб'єктів права застосовують примус. У цьому випадку для
національного права характерні субординаційні відносини, відносини вертикального типу. Виконання
міжнародного права забезпечують самі суб'єкти міжнародного права, відповідно превалюють відносини
координаційного типу. Створюється ситуація, яка, на перший погляд, видається парадоксальною: суб'єкти
міжнародного права самі створюють для себе правила поведінки, самі ж їх виконують і самі контролюють себе.
Для національного права це не характерно.

 Дія права

Національне право діє на території держави напряму, міжнародне з її дозволу(елемент добровільності) н-д:
ратифікація.

3. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право. Мп та інші регулятори відносин(релігія, мораль

та сила)

Міжнародне публічне право - це сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між
державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

У свою чергу, міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання
міжнародних невладних відносин з "іноземним елементом".

Поняття "міжнародне приватне право" має різний зміст у різних національно-правових системах. Водночас,
основа МПрП залишається незмінною — колізійні норми, за допомогою яких визначають ситуації, коли
застосовується національне приватне право, а коли іноземне приватне право. 
Обговорюється також питання, чи є МПрП частиною публічного або приватного права. Відповідь на це питання
залежить від того, де проводиться межа між приватним і публічним правом, а також від особливостей правової
системи окремої країни.

У сучасній доктрині стосовно місця МПрП в юридичній системі склалося три основних підходи.

 На думку представників першого підходу, міжнародне право у широкому смислі складається з

МПрП та МПП.
 Прихильники другого підходу переконані, що МПрП входить у систему внутрішнього права
держави.
 Водночас, деякі з них виділяють МПрП як самостійну галузь права. Представники третього підходу
розглядають МПрП як "полісистемний комплекс", що складається з двох видів норм МПрП:
міжнародно-правових норм і внутрішньодержавних норм (О. Макаров, Р. Мюллерсон, К. Разумов, В.
Храбсков).

Загалом спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права,

оскільки вони:

 • у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;

 • їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного публічного права;

 • і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання

правосуб'єктності іншої держави;

 • міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам

міжнародного публічного права, встановлюючи у такий спосіб загальні правові умови міжнародного
співробітництва в різних галузях.

Але окрім спільних рис існують і відмінні. Розмежування між МПрП і МПП можна здійснювати на таких
підставах:

 - за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави і нації, що борються за

незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві - фізичні та юридичні особи.
МПП лише делегує свою юрисдикцію окремим іншим суб'єктам;

 - за предметом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це міждержавні

міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві - міжнародні приватноправові відносини
(цивільні, сімейні, трудові та ін.);

 - за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай та ін. у міжнародному публічному праві, а

також національне законодавство, міжнародні договори та ін. в міжнародному приватному праві;

 - за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це узгодження волі держав;

у міжнародному приватному праві - подолання колізій;

 - за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві передбачається міжнародно-правова

відповідальність, у міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

 - за сферою дії: у міжнародному публічному праві її можна визначити як глобальну (охоплює всі
держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні
межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).

Таким чином, співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права

характеризується їх взаємозв'язком, який зумовлений тим, що вони регулюють міжнародно-правові відносини,
які виходять за межі однієї держави і пов'язують дві або більше держав (у тому числі внутрішньодержавні
відносини, які випливають із зазначених міжнародних).

МПП та релігія

Область міжнародних відносин нерідко привертала особливу увагу Церкви. У теократичних державах
Стародавнього Сходу релігія, політика, право були пов'язані докупи. У Європі вершини свого впливу релігія
досягла в період Середньовіччя, з зміцненням панування теологічної концепції. Імператор і королі отримували
корону зі рук голови католицької церкви. За це вони зобов'язувалися силою зброї поширювати християнство.
Католицька церква була натхненником хрестових походів. Тато виступав арбітром у суперечках між монархами.
Висновок одних договорів заохочувалося, на шляху інших ставилися перешкоди. Договори скріплювалися
релігійної клятвою. Папи могли відпускати гріхи через порушення такої клятви.

Церква намагалася обмежити лиха, заподіюється приватними війнами, тобто збройними конфліктами між
феодалами. Було встановлено "Боже перемир'я" (заборона військових дій у визначені дні тижня) і "божий світ"
(недоторканність служителів церкви і деяких інших осіб).

У Новий час падає вплив релігії і тим не менше вона залишається важливим інструментом зовнішньої політики
держав. Великие держави - учасниці Священного союзу 1815 висловили рішучість у міжнародних відносинах
керуватися перш за все заповідями святої віри. Особливо активно аргументація релігійна була використана
свого часу для обгрунтування антирадянської політики.

Не можна у зв'язку з цим не помітити, що політику відмови від співпраці і угод суперечить не тільки
міжнародному праву, але і християнським канонам. Це неодноразово підкреслювалося і церковними діячами.

Взаємодія між релігією та міжнародним правом існувало протягом всій історії. До появи міжнародного права
релігія представляла собою важливий нормативний фактор у міжнародних відносинах. Однак політика
служителів Церкви далеко не завжди відповідала проповідує принципами. Досить пригадати про ініційованих
нею "хрестових походах" з метою здобуття Сходу а також численні "джихаду" (священні війни мусульман).
Сама ідея міжнародного права значною мірою виникла як своєрідна реакція на нездатність релігії
забезпечити мирні міжнародні відносини, на її роль в ініціюванні релігійних воєн.

Релігія та релігійні організації впливають на політику і право також і в наші часи. Більше чотирьох
десятків конституцій держав світу привілейоване становище закріплюють певної релігії. Перше місце як
державна релігія посідає іслам, який знаходить відбиття і в міжнародно-правових актах мусульманських
держав.

МПП та Мораль

У міжнародних відносинах спостерігається підвищення значення моралі і посилення відповідальності за

порушення її норм. Підтвердження цього можна знайти в що з'явилися в останні роки численних дослідженнях
ролі моралі в міжнародних відносинах. Частіше стали звертати увагу на мораль та її взаємодія з міжнародним
правом юристи.

Основна причина зростання ролі моралі бачиться у поглибленні взаємозалежності держав. У результаті
співробітництво не може не спиратися на принцип взаємності, що вимагає обліку і поваги інтересів партнера.
Таким шляхом створюються передумови для утвердження в міжнародних відносинах золотого правила моралі -
стався до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Свою роль грає і деякий прогрес в масовому
моральному свідомості.

Історичний досвід свідчить, що мораль, включаючи релігійну, постійно грала роль інструменту зовнішньої
політики
Мораль існує і діє як система ідеалів, принципів, норм, носієм якої є більш-менш велике соціальне утворення.
Найбільше з них - міжнародне співтовариство, для якого притаманна міжнародна мораль. Остання значною
мірою складалася на основі загальноприйнятих у різних національних системах норм шляхом пристосування їх
для регулювання міждержавних зв'язків. Тому в цілому вона носить загальнолюдський характер і відбиває
досягнутий рівень цивілізації.

МПП та сила

Тільки з початку 20 століття людство почало здійснювати спроби підпорядкувати «силу» праву, тобто це спроба
створити рамки, умови застосування сили.

Н-д:

Принцип незастосування сили або погрози силою як універсальна норма сформульований у п. 4 ст. 2 Статуту
ООН.

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, кожна держава зобов'язана утримуватися у
своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності чи
політичної незалежності будь-якої держави, так і іншим чином, несумісним з цілями ООН. Мова йде, перш за
все, про недопустимість застосування сили чи погрози її." застосування з метою вирішення міжнародних спорів.
Причому заборонене як пряме застосування сили (наприклад, вторгнення збройних сил однієї держави на
територію іншої держави чи воєнна окупація), так і непряме застосування сили (наприклад, надання
допомоги одній зі сторін у громадянській війні або в організації терористичних актів в іншій державі).

Застосування збройних сил проти іншої держав розглядається як агресія. Визначення агресії подане в Резолюції
Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 p., з якої випливає, що агресією є застосування збройної сили
держави проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави. Застосування
збройної сили державою першою всупереч положень Статуту ООН є "prima facie" доказом акту агресії, проте
Рада Безпеки ООН може згідно зі Статутом ООН не визнавати відповідні дії як акт агресії з огляду на інші
обставини, зокрема на той факт, що такі дії або їхні наслідки не мають достатньо серйозного характеру. 

! Статут ООН передбачає можливість застосування сили тільки у двох випадках.

 По-перше, за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту
агресії.
 По-друге (ст. 39, 42 Статуту ООН), у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного
нападу, доки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки
(ст. 51 Статуту ООН).

Крім того, цей принцип не поширюється у випадку застосування сили у внутрішньодержавних

відносинах (наприклад, для придушення повстання).

5. Кодифікація та прогресивний розвиток МП

Кодифікація - це систематизація чинних міжнародно-правових норм і розроблення нових норм у відповідності

до предмету регулювання задля створення внутрішньо узгоджених правових актів.

Завданням кодифікації є такі:

- приведення чинного міжнародного права у відповідність до потреб цього періоду розвитку суспільних
відносин;

- доповнення його новими правовими нормами, потреба в яких назріла;

- виключення застарілих норм та усунення суперечностей між окремими нормами;

- об´єднання норм цієї сфери (галузі, інституту) в системний нормативний комплекс.

Кодифікація неминуче супроводжується нормотворчістю, тобто прогресивним розвитком міжнародного

права.

Під час кодифікації враховуються практика реалізації норм міжнародного права, рішення судових та інших
органів, рекомендації науки та прогнози щодо тенденцій розвитку міжнародних відносин і міжнародно-
правового регулювання. Кодифікація є одним зі способів удосконалення міжнародного права, забезпечення
його ефективності.

Особливе значення має кодифікація для підвищення ефективності звичаєвих норм міжнародного права
шляхом їх перетворення на договірні норми.

Прикладом кодифікації є ухвалення Конвенції ООН з морського права 1982 р., у межах якої об´єднано в єдиний
узгоджений документ чинні (не застарілі на момент підписання Конвенції) норми Женевських конвенцій з
морського права 1958 р.; там отримали договірне закріплення звичаєві норми, були розроблені нові
положення (присвячені раніше не врегульованим питанням), а саме режим виключної економічної зони, режим
«району» (дна морів і океанів за межами національної юрисдикції) та його ресурсів, порядок морських наукових
досліджень тощо.

У міжнародному праві, на відміну від національного, кодифікацію можуть здійснювати різні суб´єкти.

 Якщо нею займаються держави або вповноважені на те міжнародні організації, така кодифікація
називається офіційною.
 Якщо ж кодифікація здійснюється неурядовими організаціями чи приватними особами, вона буде
неофіційною. Різновидом неофіційної кодифікації є кодифікація доктринальна, яка проводиться в
межах наукових установ або вченими одноосібно.

Вважається, що кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права, здійснювані «свідомими зусиллями»

держав (у сучасному розумінні - офіційна кодифікація), беруть свій початок із Віденського конгресу 1814-1815
рр., під час якого були ухвалені такі важливі міжнародно-правові акти, як Правила щодо рангу дипломатичних
агентів, Декларація щодо заборони работоргівлі та Правила щодо вільного судноплавства по річках.

Зі створенням Ліги Націй процес кодифікації значно активізувався. 22 вересня 1924 р. Асамблея Ліги Націй
ухвалила Резолюцію, в якій передбачалося створення Комітету експертів для прогресивної кодифікації
міжнародного права, який повинен був підготувати перелік питань, які потребували нагального правового
регулювання, зауваження урядів з цього приводу, а також доповіді експертів. Після цього була скликана
міжурядова конференція, що відбулась у м. Гаага (Нідерланди) у березні - квітні 1930 р., на якій були схвалені
документи, що стосувалися громадянства. Однак в інших питаннях (територіальні води, відповідальність
держав) дійти згоди не вдалося. Ухвалена Асамблеєю Ліги Націй у 1931 р. Резолюція щодо процедури
кодифікації стала основою Положення про Комісію ООН з міжнародного права.

Важливу роль у кодифікації міжнародного права відіграє ООН. Так, Статут ООН у пункті 1 ст. 13 визначив,
що Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження і надає рекомендації щодо прогресивного
розвитку міжнародного права та його кодифікації.

Розвиток міжнародного права став одним із пріоритетних напрямків діяльності ООН. Резолюцією Генеральної
Асамблеї ООН «Створення комісії міжнародного права» від 21.11.1947 р. було ухвалено рішення про створення
Комісії з міжнародного права як допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН та затверджено Положення
про Комісію міжнародного права.

Комісія складається з 34-х членів, яких обирає Генеральна Асамблея ООН зі списку кандидатів, представлених
державами-членами ООН. До відання Комісії належать питання як міжнародного публічного, так і
міжнародного приватного права, однак останнім поки що вона не займалася. Комісія за кожною обраною для
роботи темою призначає спеціальних доповідачів, доповіді яких потім обговорюють на сесіях разом із
запропонованими проектами. Комісія активно співпрацює з урядами держав, отримуючи від них
зауваження і пропозиції стосовно запропонованих проєктів міжнародно-правових норм. Після завершення
роботи кінцевий проєкт із пояснювальною доповіддю передається на розгляд Генеральній Асамблеї ООН, яка
може затвердити його своєю резолюцією та запропонувати державам його схвалити у вигляді договору або
скликати міжнародну конференцію для укладення конвенції.

Протягом своєї роботи Комісія ООН з міжнародного права завершила проєкти міжнародно-правових
норм щодо регулювання відносин у галузі права міжнародних договорів, питання фрагментації міжнародного
права, шляхів і способів отримання доказів наявності звичаєвих норм міжнародного права, основних прав та
обов´язків держав, різних аспектів правонаступництва держав, юрисдикційних імунітетів держав, громадянства
та безгромадянства, міжнародного кримінального права, міжнародного морського права, міжнародної
відповідальності держав, права зовнішніх зносин та арбітражної процедури врегулювання спорів. Нині на
розгляді Комісії перебувають питання щодо застережень до міжнародних договорів, впливу збройних
конфліктів на дію цих договорів, імунітету посадових осіб держави від іноземної кримінальної юрисдикції,
питання «aut dedere auf judicare» (обов´язок «або видати, або переслідувати особу»), відповідальності
міжнародних організацій, відповідальності за дії, не заборонені міжнародним правом тощо.

Кодифікацією і прогресивним розвитком міжнародного права займаються і регіональні міжнародні

організації, спеціальні органи яких розробляють проекти міжнародних договорів. Наприклад, під егідою
Ради Європи були розроблені проекти Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р. та
протоколів до неї, Європейської соціальної хартії 1961 р., Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії
торгівлі людьми 2005 р. тощо.

Неофіційною кодифікацією займаються такі авторитетні установи, як Інститут міжнародного права (м.
Ганта, Бельгія), Асоціація міжнародного права (м. Брюссель, Бельгія), Американський інститут міжнародного
права (м. Вашингтон, США) тощо.

Серед учених, що займалися кодифікацією міжнародного права, необхідно згадати І. Бентама, Й. Блюнчлі, П.
Фіоре, Д. Філда, Л. Леві, Ф. Пела тощо.