ПЗ 1

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: загальна

характеристика.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, більш відома як Європейська
конвенція з прав людини (далі – ЄКПЛ), була відкрита для підписання в Римі 4 листопада 1950 р. й
набрала чинності 3 вересня 1953 р. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала ЄКПЛ. Датою
набрання чинності ЄКПЛ для України стало 11 вересня 1997 року. Саме з цієї дати кожен, хто
знаходиться під юрисдикцією України, отримав право, після використання усіх національних
засобів захисту, звертатися зі скаргою про порушення Україною прав і свобод, гарантованих
ЄКПЛ, до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Доволі часто виникає питання про те,
чи можна звертатись до ЄСПЛ з приводу порушень, які мали місце або розпочалися до цієї дати.
З цього приводу слід вказати, що можна звертатись, якщо порушення розпочались і тривають
після ратифікації ЄКПЛ. Якщо порушення відбувалися до ратифікації, то ні. Відповідно до ст. 28
Віденської конвенції про право міжнародних договорів, договори не мають зворотної сили. (Якщо
інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то положення договору
не є обовʼязковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати
набрання договором чинності для визначеного учасника, або щодо будьякої ситуації, яка перестала
існувати до цієї дати).
Ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують під час розгляду
справ ЄКПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права. При чому не тільки щодо винесених рішень
стосовно України. Україна є єдиною державою, яка юридичну силу рішень ЄСПЛ у конкретних
справах, порядок їх виконання та врахування в правозастосовній практиці судами й іншими
правозастосовними органами визначила названим вище спеціальним Законом від 23 лютого 2006
року.
Практика ЄСПЛ є нічим іншим, як його правовими позиціями з питань визначення змісту
окремих термінопонять, які вживаються у нормах ЄКПЛ в абстрактній, загальній формі,
конкретизації та уточнення змісту цих термінопонять. І хоча правові позиції ЄСПЛ можуть
викликати сумнів і піддаватись критиці, але, незважаючи на це, вони повинні застосовуватись
правозастосовними органами внаслідок прямої вказівки зазначеного, за винятком випадків, якщо
вони суперечать положенням Конституції України. ЄКПЛ змінюється головно завдяки тлумаченню
її положень ЄСПЛ.
Практика ЄСПЛ перетворила ЄКПЛ на живий механізм; таким чином вона розширила
закріплені в ній права й застосувала їх до ситуацій, які не можна було передбачити на час
прийняття ЄКПЛ. ЄКПЛ також змінюється за допомогою протоколів, якими запроваджуються нові
права, як, наприклад, у разі прийняття Протоколу № 13 у липні 2003 р., яким було заборонено
смертну кару за будь-яких обставин, чи прийняття Протоколу №12 у квітні 2005 р. про повну
заборону дискримінації.
ЄКПЛ складається з трьох розділів (Розділ I «Права і свободи»; Розділ II «Європейський суд
з прав людини»; Розділ III «Інші положення») та містить 59 статей. Норми ЄКПЛ умовно можна
поділити на три види:
1) організаційні;
2) процесуальні;
3) матеріальні.
Організаційні норми ЄКПЛ передбачають утворення, порядок формування та внутрішню
структуру ЄСПЛ (до 1 листопада 1998 року ще й Європейської комісії з прав людини).
 Процесуальні норми визначають основні аспекти процедури розгляду справ ЄСПЛ (а раніше
і Європейською комісією з прав людини), процесуальні права та обовʼязки учасників процесу.
Матеріальні норми переважно містяться у Розділі 1 ЄКПЛ та протоколах 1, 4, 6, 7, 12, 13 до
неї. Зокрема, у Розділі 1 закріплено такі права і свободи: ст. 2. Право на життя. Стаття 3. Заборона
катування. Стаття 4. Заборона рабства і примусової праці. Стаття 5. Право на свободу та особисту
недоторканність. Стаття 6. Право на справедливий суд. Стаття 7. Ніякого покарання без закону
(заборона зворотної дії кримінального закону). Стаття 8. Право на повагу до приватного і
сімейного життя. Стаття 9. Свобода думки, совісті і релігії. Стаття 10. Свобода вираження
поглядів. Стаття 11. Свобода зібрань та обʼєднання. Стаття 12. Право на шлюб. Стаття 13. Право на
ефективний засіб юридичного захисту. Стаття 14. Заборона дискримінації – при здійсненні прав і
свобод, викладених у ЄКПЛ.
Перший протокол ЄКПЛ поширив міжнародно-правові гарантії на такі права: Стаття 1.
Право власності. Стаття 2. Право на освіту. Стаття 3. Право на вільні вибори. Протокол № 4
закріплює такі положення: Стаття 1. Заборона увʼязнення за борги. Стаття 2. Свобода пересування.
Стаття 3. Заборона вислання громадянина. Стаття 4. Заборона колективного вислання іноземців.
Протокол № 6 зобовʼязує держави-учасниці забороняти смертну кару за винятком вчинення
діянь під час війни або невідворотної загрози війни.
Протокол № 7 містить такі права і свободи: Стаття 1 – процесуальні гарантії, які стосуються
вислання іноземців; стаття 2 – право на оскарження у кримінальних справах; ст. 3 – відшкодування
у разі незаконного засудження; ст. 4 – право не бути покараним або притягнутим до суду двічі; ст. 5
– рівноправність кожного з подружжя.
Протокол № 12 до ЄКПЛ встановлює загальну заборону дискримінації (ст. 1).
Протоколом № 13 встановлено заборону смертної кари за будь-яких обставин. Протокол №
14 визначив, що судді обираються строком на девʼять років і не можуть бути переобрані. Протокол
№ 15 підтверджує, що Високі Договірні Сторони, відповідно до принципу субсидіарності, несуть
основну відповідальність за забезпечення прав і свобод, визначених у ЄКПЛ та протоколах до неї,
користуються при цьому свободою розсуду, яка є предметом юрисдикції ЄСПЛ, створеного ЄКПЛ
щодо здійснення нагляду.
Протокол № 16, зокрема, передбачає, що вищі судові установи Високої Договірної Сторони,
як визначено відповідно до статті 10, можуть звертатися до Суду щодо надання консультативних
висновків з принципових питань, які стосуються тлумачення або застосування прав і свобод,
визначених ЄКПЛ.
Важливі матеріально-правові положення містяться в інших статтях ЄКПЛ (наприклад,
Стаття 1. Зобовʼязання поважати права людини).
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,
права і свободи, визначені в розділі першому ЄКПЛ.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була відкрита для підписання в
Римі 4 листопада 1950 року і набрала чинності 3 вересня 1953 року. Вона була покликана стати
першим інструментом забезпечення реалізації та захисту прав, закріплених у Загальній декларації
прав людини. З моменту прийняття Конвенція неодноразово доповнювалася, порівняно з
викладенням і розумінням положень первинного тексту.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є міжнародною угодою,
відповідно до якої держави-учасниці Ради Європи зобов’язались забезпечити основні права не
тільки своїм громадянам, але будь-кому, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією. Як юридично
обов’язковий документ вона також передбачає систему контролю за імплементацією прав людини
(положень щодо них) на національному рівні.
Держави, які ратифікують Конвенцію, беруть на себе такі обов’язки:
1) Гарантувати відповідність положень національного законодавства положенням Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод.
2) Змінити законодавство та правозастосовну практику у відповідності до вимог Конвенції.
3) Усунути будь-які порушення прав людини, які виникають або продовжуються на момент
ратифікації Конвенції.
Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод розглядають як унікальну
систему, яка одночасно є загальним стандартом щодо прав людини, елементом міжнародного права
та взірцем національного (яке зобов’язані привести у відповідність до Конвенції держави-
учасниці). При цьому вона функціонує в незалежному режимі та розвивається завдяки
прецедентному праву ЄСПЛ. Конвенція також виступає основою однієї з найефективніших систем
захисту прав людини у світі.
Завдяки унікальній природі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та
практиці ЄСПЛ вона розповсюджується на універсальний, регіональний та національний рівні
забезпечення й захисту прав людини. На універсальному рівні Конвенція охоплює усі ті держави,
які її ратифікували, а також виступає важливим авторитетним стандартом щодо прав людини для
інших (разом з практикою ЄСПЛ). Хоча, приміром, Конвенцію про права дитини ратифікували 193
держави, а Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод – менш, ніж третина
держав, доктринальний та світоглядний вплив її на усі держави світу важко переоцінити. На
регіональному рівні вона є фундаментом європейської системи розуміння, забезпечення й захисту
прав. На національному рівні положення Конвенції визнаються частиною національного
законодавства або іншими способами переносяться до нього.
Ухвалення Конвенції мало на меті не лише забезпечення реалізації та захисту прав людини і
створення відповідного механізму, а й утвердження відповідних ідеалів. Тому положення
Конвенції сформульовані як принципи, які розвиваються у практиці ЄСПЛ і повинні складати
основу національних правових систем держав-учасниць у сфері прав людини.
М. Буроменський називає Конвенцію своєрідним «європейським кодексом свободи та
демократії», що відображає людиноцентричний світогляд. Значення Конвенції полягає в такому:
1) створення міцної регіональної системи захисту прав людини; 2) ефективне виведення
питання про права людини зі сфери виключної внутрішньої компетенції держави до сфери
спільного правового регулювання – міжнародного та внутрішнього, при цьому таке
регулювання має характер мінімального рівня, нижче за який держава у своєму
законодавстві чи практиці не може опуститися; 3) з Конвенцією пов’язане створення такої
правової моделі та інституційної системи захисту прав, які здатні адекватно відображати у
своєму розумінні суспільні уявлення про права людини, що динамічно розвиваються; 4)
Конвенція забезпечує високий рівень уніфікації основ права європейських країн; 5) участь у
Конвенції та її дотримання є перепусткою держав до європейської спільноти та свідченням
належності до європейської правової культури.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод розглядається у нерозривному
зв’язку з ЄСПЛ, який виступає одночасно контролюючим механізмом для забезпечення
дотримання зобов’язань, взятих на себе державами-учасницями за Конвенцією та інструментом
тлумачення змісту усіх її положень. Звідси розуміння Конвенції як «живого інструмента» або
«живого дерева», яке росте й розвивається за допомогою практики ЄСПЛ з розвитком суспільства
та доктрини прав людини.
 2. Роль, мета та цінність системи Конвенції.
З 1950 року Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ) є найважливішим документом у
міжнародній системі захисту прав людини. Із першого дня появи Конвенція слугує дороговказом
для визначення ідеалів і цінностей демократичних суспільств і фундаментом для розвитку
правових держав.
З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 16 Протоколів, які стали її
невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та
вдосконалили механізм їх захисту.
Конвенція стала фундаментом для створення цілого комплексу міжнародно-правового
регулювання в галузі прав і свобод людини, захисту її законних інтересів і потреб, дотримання
верховенства права і демократії.
Європейська конвенція з прав людини – це живий інструмент кожної людини для
захисту своїх прав, про що йдеться у новому посібнику Ради Європи.
На сьогодні Радою Європи розроблено та ухвалено понад 200 конвенцій та угод, які
спрямовані на захист і реалізацію фундаментальних цінностей – прав людини, демократії і
верховенства права.
Всі 47 держав-членів Ради Європи підписали Конвенцію.
Сьогодні Конвенція захищає права близька 830 мільйонів людей у Європі, в тому числі –
українців.
Основна відповідальність за дотримання прав, викладених у Конвенції, покладається на
уряди, парламенти і суди в кожній країні.
Для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина був
створений Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Суд діє як подушка безпеки. Конвенція
гарантує кожній людині конкретні права, а її положення розглядаються ЄСПЛ як норми прямої дії.
Окремі особи можуть подати скаргу про порушення прав людини на будь-яку з 47 держав-членів
до Суду в Страсбурзі після того, як вони використали всі можливості оскарження на
національному рівні.
Якщо Європейський суд встановлює, що права людини заявника/заявниці були порушені, то
відповідна держава повинна забезпечити правосуддя для даної особи. Держава може також вжити
заходів для забезпечення того, щоб подібні випадки не повторювалися. Дії, що вживаються
національними владами у відповідь на рішення Суду, знаходяться під наглядом Комітету
Міністрів Ради Європи.
Водночас, права людини, що містяться в Європейській конвенції, захищаються в країнах
найрізноманітнішими способами. Принципи Конвенції та судова практика Європейського суду
враховуються в постановах, що виносяться національними судами, в законодавстві, ухваленому
парламентами, а також у рішеннях національних органів влади. Отже, рішення Європейського
суду є лише одним із шляхів захисту прав людини у Європі.
Таким чином, із прийняттям Радою Європи Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод на європейському континенті розпочався процес створення якісно нової
європейської системи захисту прав і свобод людини. Конвенція стала важливою складовою
розвитку національних правових систем країн Європи, надзвичайно впливовим чинником
залучення у ці системи фундаментальних цінностей і норм щодо захисту прав людини,
верховенства права і демократії.
17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала ЄКПЛ, яка набрала чинності для
України 11 вересня того самого року. Завдяки цьому, українці отримали право після використання
всіх національних засобів правового захисту звертатися зі скаргою про порушення Україною прав
і свобод, гарантованих Конвенцією до Європейського суду з прав людини.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) прийнята
відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами
(учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод
людини.
 У Преамбулі зазначено чому держави-учасниці вирішили прийняти цю Конвенцію і з
якою метою вони це роблять – задля досягнення тіснішого єднання між державами-
учасницями та забезпечення і розвитку прав людини та основоположних свобод.
Значення Конвенції полягає в такому: 1) створення міцної регіональної системи
захисту прав людини; 2) ефективне виведення питання про права людини зі сфери
виключної внутрішньої компетенції держави до сфери спільного правового регулювання –
міжнародного та внутрішнього, при цьому таке регулювання має характер мінімального
рівня, нижче за який держава у своєму законодавстві чи практиці не може опуститися; 3) з
Конвенцією пов’язане створення такої правової моделі та інституційної системи захисту
прав, які здатні адекватно відображати у своєму розумінні суспільні уявлення про права
людини, що динамічно розвиваються; 4) Конвенція забезпечує високий рівень уніфікації
основ права європейських країн; 5) участь у Конвенції та її дотримання є перепусткою
держав до європейської спільноти та свідченням належності до європейської правової
культури.

3. Історичні передумови прийняття Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод. Цінність Конвенції з точки зору її історичних досягнень.

Після Другої світової війни принципово оновилися механізми захисту прав людини – вони
перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення,
втілившись в ідею утворення нового міжнародного правопорядку. Хоча на універсальному рівні
було створено Організацію Об’єднаних Націй, метою якої було «позбавити прийдешні покоління
нещасть війни, яка двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і знову утвердити віру
в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та
жінок і в рівність прав більших та малих націй…» однак Міжнародний Суду ООН не здатен був
захистити права індивідів, оскільки заявниками до нього могли бути лише держави. Саме тому
з’явилася необхідність створення на регіональному рівні систем захисту прав людини.

В Європі, яка найбільше постраждала внаслідок війни, було ініційовано інтеграційні

процеси, початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948
року. У документах, прийнятих на цьому Конгресі, містився заклик до створення політичного та
економічного союзу європейських держав, що повинен спиратися на Хартію прав людини та Суд,
який би здійснював контроль за їх дотриманням. Так, 5 травня 1949 року було підписано Статут
Ради Європи.

Для того, щоб проголошені європейською спільнотою права, а також гуманістичні ідеї не
залишилися на папері, а отримали свою реалізацію, необхідно було, по-перше, оформити їх у
відповідних документах, і створити міжнародну установу, яка змогла б встановити режим
дотримання та розвитку прав людини в Європі.

19 серпня 1949 року на засіданні першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи
виступив П’єр-Анрі Тейтжан з доповіддю, в якій окреслив проєкт майбутньої Конвенції. Згідно
проєкту Конвенція повинна була не лише закріпити основні права, але й передбачити створення
Європейського суду з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі,
адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам та Комісію, що мала б
здійснювати попередній відбір справ для подальшого розгляду в Суді.

Після доопрацювання проєкту Комісією з правових питань, розгляду Консультативною

Асамблеєю, внесення правок, його було схвалено та направлено до Комітету Міністрів Ради
Європи. 7 серпня 1950 Комітет Міністрів Ради Європи схвалив проєкт Конвенції. Зрештою
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету
міністрів у Римі 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації
країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот.

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 16 Протоколів, які стали її

невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та
вдосконалили механізм їх захисту.

Після другої світової війни на європейському континенті у 1949 році була утворена
міжнародна регіональна організація Рада Європи. Станом на сьогодні налічується 46 держав-
учасниць цієї організації. Адже, у зв’язку із повномасштабним вторгненням Російської Федерації
на територію України 24 лютого 2022 року, Росія припинила своє членство у цій організації
16 березня 2022 року.
Важливим документом, що визначає регіональні стандарти України в галузі прав та свобод
людини є Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі – Конвенція або
ЄКПЛ). Конвенцію було підписано 4 листопада 1950 року в Римі, вона набрала чинності у 1953
році. Україна ратифікувала цей документ 17 липня 1997 року, а вступила в юридичну силу після
передачі ратифікаційних грамот Генеральному секретареві Ради Європи 11 вересня 1997 року [1].
Росія також мала ратифікованою ЄКПЛ. Проте 23 березня 2022 року Європейський суд з
прав людини (ЄСПЛ або Суд) ухвалив Резолюцію про наслідки припинення членства Російської
Федерації у Раді Європи у світлі статті 58 Європейської конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод. І, відповідно до цього рішення, ЄСПЛ буде приймати та розглядати заяви
проти Росії щодо порушень прав людини, передбачених ЄКПЛ до 16 вересня 2022 року [2].
Це має важливе значення, оскільки під час воєнних дій відбувається масові порушення прав
людини, передбачені ЄКПЛ, зокрема право на життя, заборона катування, яка, до речі, мала б бути
абсолютною і не застосовуватись за жодних обставин, право на справедливий суд, право власності
та інші. І хоча ці порушення відбуваються на території України, проте відповідальність має нести
державаагресор.
Становлення і розвиток європейських стандартів з прав людини фактично розпочалось з
прийняттям ЄКПЛ. Адже Конвенція передбачила не тільки зміст і обсяг прав людини, але й
механізм захисту цих прав і визначила коло суб’єктів звернення до ЄСПЛ. Тому ці стандарти є не
просто певною декларативною нормою, а є реальний дієвий механізм притягнення держави до
відповідальності за порушення прав людини.
Професор Л. Луць розглядає стандарти Ради Європи з прав людини як принципи і норми, що
містять єдині європейські правові вимоги до держав-учасниць та зафіксовані в основних джерелах
права Ради Європи, зокрема в ЄКПЛ, стандарт якої охоплює як норми самої Конвенції та
протоколів до неї, так і рішення ЄСПЛ [3, c. 223]. Варто звернути увагу і на те, що у цей стандарт
необхідно включити і рішення Європейської комісії з прав людини. Адже теперішній ЄСПЛ є
правонаступником як цієї Комісії так і Суду, які діяли до кінця жовтня 1998 року, поки не набрав
чинності Протокол № 11 до ЄКПЛ. Це також випливає зі ст. 1 Закону України «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року [4].
ЄКПЛ стала першим міжнародним правозахисним документом, що спрямований на захист
широкого спектру громадянських і політичних свобод. Найбільш революційним положенням
Конвенції стало закріплення норми щодо контролю збоку Європейського суду з прав людини у
випадках, коли ініціатором процесу є окрема особа, а не держава. ЄКПЛ встановив певний
стандарт у сфері прав і свобод людини, який ці держави-учасниці Конвенції зобов’язані
гарантувати.

4. Права людини як об’єкт захисту Конвенції. Концепція прав.

 5. Співвідношення Конвенції та інших договорів Ради Європи у сфері захисту
прав людини.

В свою чергу, всі договори Ради Європи у сфері захисту прав людини можна поділити на дві
великі підгрупи: договори, які складають основу системи захисту прав людини в рамках Ради
Європи та інші.
До першої підгрупи відносять зазвичай Конвенцію про захист прав людини та основних
свобод 1950 року та протоколи до неї; Європейську соціальну хартія 1964 року, додаткові
протоколи та Європейську соціальну хартія переглянута 1996 року; Європейську конвенцію про
запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи
покаранню та додаткові протоколи до неї, а також Рамкову конвенцію про захист національних
меншин.
Серед інших договорів можна виокремити групи договорів, які присвячено захисту
соціально-економічних прав, правам національних меншин, захисту біженців та мігрантів, правам
інвалідів, дітей тощо.
Так, було прийнято Європейський кодекс соціального забезпечення 1964 року, протокол 1964
року, Європейський кодекс соціального забезпечення переглянутий 1990 року, Європейська
конвенція про соціальну та медичну допомогу 1953 року та протокол до неї, Європейська
конвенція про соціальне забезпечення 1972 року та додаткова угода про застосування Конвенції,
Європейська конвенція про правовий статус працівників-мігрантів 1977 року в сфері захисту
соціально-економічних прав. Європейська хартія регіональних мов та мов меншин 1992 року
поряд з Рамкову конвенцію про захист національних меншин 1995 року.
Конвенція про захист дітей від експлуатації та наруги сексуального характеру 2007 року,
Конвенція про виконання прав дітей 1996 року, Конвенція про правовий статус дітей, які народжені
поза шлюбом 1975 року та інші договори були прийняті з питань захисту прав дітей. У сфері
захисту персональних даних та доступу до інформації було прийнято Конвенцію про захист осіб у
зв’язку з автоматизованої обробкою персональних даних 1981 року, Конвенцію про доступ до
офіційних документів 2009 року. З питань біомедицини та права людини прийнято Конвенцію про
захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права
людини та біомедицину 1999 року та додаткові протоколи до неї.
Найбільш відомою Конвенцією Ради Європи є Європейська конвенція про захист прав
людини та основних свобод 1950 року. Це старішій міжнародний документ, що гарантує основні
громадянські та політичні права людини та передбачає систему їх захисту. Конвенція стала
реалізацією одного з базових принципів Ради Європи та європейською відповіддю на Загальну
Декларацію прав людини 1948 року. Європейською конвенцією з прав людини та протоколами
визнані на сьогоднішній день всі громадянські та політичні права, а також деякі інші права
людини. Зміст та обсяг закріплених прав постійно розвивається та деталізується завдяки
тлумаченням Європейського суду з прав людини. Посилена 14 протоколами, що є її невід'ємними
частинами, Конвенція відрізняється від усіх інших міжнародних інструментів у цій галузі тим, що
має ефективний контрольний механізм власної підтримки.
Європейська соціальна хартія є основоположним правовим актом, який регулює
соціальні та економічні права громадян держав-учасниць і, спільно з Європейською
конвенцією з прав людини, створює базис європейської регіональної системи захисту прав
людини. Хартія закріплює права працівників, в тому числі дорослих, підлітків, працюючих жінок,
права осіб, що навчаються, права безробітних, права дітей, права матерів, права працівників, які
мають сім’ї, права інвалідів, права мігрантів. Вона забороняє примусову працю, гарантує право на
працю, право на об’єднання, на укладення колективних договорів, право на захист здоров’я, на
пенсійне забезпечення, право користуватися соціальними благами, право сім’ї на соціальний,
правовий та економічний захист тощо. Структурний зміст Хартії та система прийняття зобов’язань
є нехарактерним для більшості міжнародно-правових документів.
Європейська соціальна хартія 1961 року та оновлена Хартія 1996 року закріпили всі основні
права другого покоління. Нова Хартія 1996 року є достатньо адаптованою для вирішення
соціальних та економічних проблем сучасності, вона конкретизувала права, які були закріплені
раніше та додала нові. Однак, на відміну від Європейської конвенції з прав людини такого ж
чіткого механізму контролю побудувати не вдалося. Контрольні органи, на які покладено
моніторингові функції, за результатами розгляду доповідей держав та колективних скарг можуть
приймати тільки рекомендаційні акти.
Важливим документом в сфері захисту соціально-економічних прав є Європейський кодекс
соціального забезпечення, метою якого було досягнення мінімальних стандартів соціального
забезпечення в усіх державах – членах ради Європи, з тим, щоб після досягнення визначеного
рівня забезпечення розгорнути програму нарощування соціального рівня життя до найвищого
серед країн світової спільноти.
Конвенція про соціальне забезпечення визначає основоположні засади соціального
забезпечення, встановлює положення про накопичення часових періодів, які дає право на
одержання допомоги, а також виокремлює принципи та порядок підрахунку такої допомоги у
сферах, які підпадають під дію Конвенції.
В цілому, становлення європейської системи і регіонального міжнародно-правового
механізму захисту соціальних і економічних прав людини в останні півстоліття проходило в
умовах подолання численних перешкод, але, тим не менше, досягнуто в цій сфері суттєвих
результатів і визначено реальні перспективи гарантій і забезпечення таких прав. Важливе значення
у цьому напрямі мало набрання чинності Європейською соціальною хартією.
Одним з основних елементів європейської системи захисту прав людини вважається
Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню чи покаранню 1987 року, яка набула чинності у 1989 році.
Заборона катувань закріплюється багатьма міжнародними документами, в тому числі,
Конвенцією ООН проти катувань 1984 року. Разом з тим, катування продовжують мати місце у
багатьох державах, що визначає необхідність боротьби з цим ганебним явищем на міжнародному
рівні. Європейська конвенція базується на тому, що ризик тортур досягає найвищого рівня у перші
дні та години після затримання чи арешту, тобто катування та нелюдське поводження має місце у
більшості випадків під час проведення слідства чи допитів у поліції, коли людина ще не предстала
перед суддею. Тому, заснування Конвенцією незалежного міжнародного органу - Європейського
комітету з питань запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує гідність,
поводженню чи покаранню, який наділено компетенцією відвідувати та інспектувати всі установи
державного затримання без попереднього повідомлення, відіграє превентивну роль у боротьбі з
застосуванням катувань, нелюдським чи принижуючим гідність, поводженням та покаранням.
Члени Комітету під час візитів мають право відвідувати всі камери, спілкуватися з особами
наодинці, вимагати надання будь-якої інформації.