Тема 7.

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ФРН ТА ІТАЛІЇ

Основніпитання

ФРН
1. Конституція ФРН 1949 р. та Конституція Італійської Республіки 1947 р.

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три
загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в історії
розвитку держави.
Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом I 1871 року. Вона
юридично закріпила об’єднання країни. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на
підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу
загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (м. Веймар, де
проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш
демократичних конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка
була закріплена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повноваження голови
держави вкупі з тривалим терміном повноважень (сім років), відсутність реального
“стримуючої” противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до
узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX сторіччя.
Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.
Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою
надання державі на “перехідний період” нового, вільно-демократичного ладу. Основний закон
був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. За народом Німеччини
залишалося право “у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини”. Згодом
Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного
демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про об’єднання була виконана
1990 року. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому
були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст
Конституції документує, що німецький народ з об’єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3
жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.
Його основні начала у вигляді “франкфуртських документів” були розроблені у червні
1948 року на Конференції представників окупаційних влад з прем’єр-міністрами земель у
Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німецьких фахівців у
галузі конституційного права, який у відповідності з “франкфуртськими документами”
підготував проект Конституції. Для остаточної редакції і схвалення проекту конституції була
сформована парламентська рада з 65 представників земель. Робота парламентської ради
впритул до прийняття Конституції проходила під контролем і тиском влад країн Заходу. Після
прийняття Основного закону парламентською радою, його схвалення окупаційними владами і
ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 року відбулася процедура його підписання.
Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та
прийняття велику роль відігравали окупаційні влади. Безсумнівним впливом західних
окупаційних влад можна пояснити і зміст статті 24, яка передбачає обмеження суверенітету
ФРН, який припускає можливість “передати верховну владу міждержавним установленням”.
У цілому Конституція ФРН, подібно іншим післявоєнним конституціям, є відображенням
нового співвідношення соціальних сил як в середині країни, так і на міжнародній арені.
Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії,
розподілу влад, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина
визначається Конституцією як демократична, соціальна і правова держава. У багатьох місцях
Конституції можна відчути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння
демократичної Веймарської республіки. Законодавцями 1948 року були, як зазначалося,
прем’єр-міністри утворених в західних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, обрана
ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аденауера схвалила Основний закон, що був
обнародуваний 23 травня 1949 року.
 Під час урочистостей з приводу сорокаліття Федеративної Республіки 1989 року
Основний закон був визнаний найкращою і найвільнішою Конституцією, яка будь-коли
існувала на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспільства. Основний закон увійшов
у свідомість громадян і визнавався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до
сьогодні обминали серйозні конституційні кризи.
Зміни Основного закону. Основний закон може бути змінений лише за згодою,
двох третин членів бундестагу (парламенту) і двох третин голосів бундесрату (палата земель).
Оскільки одна партія або коаліція партій надзвичайно рідко має таку більшість яке бундестазі,
так .і бундесраті, то зміна Основного закону вимагає дуже широкого консенсусу. Вона можлива
лише за умови, що частина опозиції голосує за неї.
Деякі положення Основного закону не можуть бути зміненими навіть більшістю у дві
третини голосів. До цих недоторканних засад конституції належать: федеральний
державний лад, поділ влади,, принципи демократії, правової і, соціальної держави.
Недоторканними є також визначення гідності людини і суттєві основні права рівності та
свободи.
15 листопада 1994 року набрали чинності найостанніші зміни в Основному законі ФРН.
По-перше, вони відображають державну мету в галузі захисту довкілля та фактичного
запровадження рівноправності жінок і чоловіків, а також стосовно захисту інвалідів. По-друге,
внесено відповідні зміни до питань розподілу законодавчої компетенції між федерацією та
федеральними землями.
Наступна зміна Конституції була спричинена Маастрихтською угодою.
Нова (“європейська”) стаття 23 Основного закону чітко визначає, що Федеративна Республіка
Німеччина прагла до об’єднаної Європи з демократичною, державно-правовою, соціальною та
федеративною структурою. При цьому особливу роль відіграє принцип субсидіарності.
Нова стаття 23 регулює також питання, яку роль відіграватимуть бундестаг і федеральні землі в
подальшому розвитку європейської інтеграції.

2. Конституційно-правовий статус особи у ФРН та Італії.

3. Вищі органи влади ФРН та Італії.

Конституційними органами з переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є

бундестаг і бундесрат. Виконавчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім фе-
деральний уряд з федеральним канцлером і федеральний президент. Функція судочинства
на конституційному рівні припадає Федеральному конституційному суду.
Федеральний президент. Главою держави у Федеративній Республіці Німеччині є
федеральний Президент. Він обирається строком на п’ять років Федеральними зборами –
конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів
бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом
до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту
землі. Федеральним президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на
п’ять років. Дозволяються одноразові перевибори.
Федеральний президент представляє Федеративну Республіку Німеччину з точки зору
міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами,
акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є справою федерального уряду.
Федеральний президент призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних
установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне
ухвалення законів, після чого вони публікуються у Віснику Федеральних законів.
Він пропонує бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду
федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів.
Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не має згоди бундестагу, то
федеральний президент за пропозицією канцлера може розпустити бундестаг. У 1972 і 1983
роках у такий спосіб були здійснені дострокові вибори. Федеральний президент
своєрідно уособлює єдність політичного устрою держави. Він стоїть за партійними межами
і символізує все те, що єднає державу, конституційний лад. Попри його
переважно представницькі завдання федеральний президент як вирівнююча нейтральна сила
над політичною боротьбою дня може здобути великий особистий авторитет.
Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними
політичними справами встановити мірки для політичної і модальної орієнтації громадян.
Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або
відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.
Бундестаг. Німецький бундестаг є народним представництвом Федеративної
Республіки Німеччини. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно
до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат — Бундестагу
(Федеральний з’їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власно парламентом є Бундестаг, у
складі якого 4% депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки.
Бундесрат згідно зі ст. 50 Основного Закону вважається органом, через який земля бере участь
у законодавстві й управлінні федерацією та у справах Європейського Союзу. У складі
Бундесрату — 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки зі свого складу.
Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати
обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат, зазвичай, відкриті,
якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. Основний Закон
визначає коло питань, що належать до галузі виключної законодавчої компетенції
федерального парламенту і до галузі конкуруючої законодавчої компетенції центру й земель.
Процедура прийняття федеральних законів полягає у такому. Законопроект
приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його
не схвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу
якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет запропонує якісь зміни до прийнятого
законопроекту. то останній повинен вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект,
схвалений при другому розгляді Бундестагом, може бути знову відхилений Бундесратом
протягом тижня. Коли законопроект надсилається у Бундестаг втретє і якщо за нього
проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.
Бундестагу належать також контрольні повноваження по відношенню до уряду. Вони
виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, в роботі слідчих комісій і в праві
вимагати відставки уряду.
Розпуск (достроковий) Бундестагу можливий лише як виняток і є справою
федерального президента. Найважливішими завданнями бундестагу є законодавство,
вибори федерального канцлера і контроль за роботою Уряду.
Пленум бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там
дискутуються вирішальні питання зовнішньої та внутрішньої політики. На переважно
закритих для публіки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота
над кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля
з компетентністю експертів. Комісії вважаються центром парламентського контролю за
діяльністю Уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої
комісії бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій
сягає від Комісії до справ зовнішньої політики через Комісію до соціальних питань Бюджетної
комісії, яка має особливе значення, оскільки втілює бюджетні повноваження парламенту. До
Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин з проханням або скаргою.
Від 1949 року до кінця останньої легіслатури 1994 року на розгляд парламенту було
винесено 7,5 тис. проектів законів, з яких 4,6 тис. були схвалені. Більшість законів походить від
федерального уряду, менша частина — від парламенту чи бундесрату. Проекти законів
проходять у бундестазі три читання і, як правило, один раз скеровуються до компетентної
комісії. Під час третього читання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін
до конституції) вважається схваленим, якщо одержує більшість відданих голосів. Проекти
законів стосовно федеральних земель мають бути схваленими також бундесратом.
Депутати до німецького бундестагу обираються на загальних, прямих, вільних, рівних і
таємних виборах. Вони є представниками усього народу, не пов’язані дорученнями та
директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний
мандат. Згідно з їх партійною приналежністю вони гуртуються у фракції або групи. Свобода
совісті й політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть
якщо депутат залишає свою партію, за ним зберігається мандат бундестагу. Тут з
усією чіткістю виявляється залежність депутатів.
Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким
конституційним звичаєм президент бундестагу обирається з лав найсильнішої фракції.
Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкодуванням, що відповідає
значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після
досягнення граничного віку отримує пенсію.
Бундесрат. Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах
законодавства та урядування федерації. На протилежність сенаторській системі федеральних
штатів США або Швейцарії, бундесрат не складається .з обраних народних представників.
Бундесрат утворюють члени урядів земель або їх уповноважені. Залежно від кількості
мешканців землі мають три, чотири, п’ять або шість голосів; вони можуть віддавати їх
лише одностайно. Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли
зачіпаються істотні інтереси земель, якщо, наприклад, вони торкаються фінансів, або
суверенності урядування. У кожному випадку зміни Конституції потребують згоди бундесрату
двома третинами голосів. У решті випадків бундесрат має лише право на заперечення, яке
бундестаг може провадити більшістю голосів. Якщо бундестаг і бундесрат не можуть дійти
згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може
дійти компромісу.
У бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище партійних інтересів,
голосування може призвести до інших результатів, ніж тих, які можна було б очікувати від
співвідношення більшості голосів політичних партій. Це говорить на користь федералізму.
Федеральний уряд не завжди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією
самою партією, усьому йому слідуватиме. Кожна земля у бундесраті зі своїми власними
специфічними інтересами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть до тієї самої
мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди
мають бути знайдені компроміси, якщо партії, що утворили федеральний уряд, не мають
більшості в бундесраті.
Бундесрат обирає з числа представників земель за встановленою черговістю свого
президента строком на один рік. Президент бундесрату виконує повноваження
федерального президента, якщо тому щось заважає.
Федеральний уряд. Федеральний уряд, “кабінет”, складається з федерального канцлера і
федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до
федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті.
Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному
президентові зобов’язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення. Крім того,
канцлер вирішує питання про кількість міністрів і встановлює ділянки їх діяльності.
Сильна позиція канцлера базується передусім на його директивній компетенції: він визначає
директиви урядової політики. У рамках цих директив Федеральні міністри керують своїми
відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер повинен в
межах урядових коаліцій враховувати також домовленість з партнером по коаліції.
Небезпідставно німецьку урядову систему називають “канцлерською демократією”,
оскільки Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише
він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у конструктивному вотумі
недовіри . Цей пункт був свідомо включений до Основного закону на противагу Веймарській
Конституції. Це повинно протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у
відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Більш того,
бундестаг, який хоче висловити недовіру канцлеру, має водночас усунути канцлера з
допомогою конструктивного вотуму недовіри (внаслідок висловленої у жовтні 1982 року
недовіри тодішньому федеральному канцлеру Гельмуту Шмідту був обраний федеральним
канцлером Гельмут Коль).
 Фактично повноваження уряду дуже широкі. Уряд здійснює усі функції з управління
державою і має міцні позиції у законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої
ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого
законопроекту Бундестагом. Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об’-
явити стан “законодавчої необхідності”, і тоді для прийняття цього законопроекту досить
схвалення Бундесрату.

СУД
У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її
федеральним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції.
Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну,
фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких
очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні
справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших
спеціалізованих судів.
Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м.
Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного
федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п'ять – з кримінальних справ і сім для
розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів таін.). а) До компетенції
Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на
вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на
вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному
оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за
обставинами, що знову відкрилися. б) До компетенції Верховного федерального суду у
цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами
землі.
Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п'ятьох
членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів
або одноосібно).
У Верховному федеральному суді створюються великі сенати відповідно з цивільних і з
кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для
відповідної галузі права. У великі сенати входять голова Верховного федерального суду (він
головує в обох сенатах) і по вісім членів суду, призначених головою на дворічний термін.

Із загальних судів тільки Верховний федеральний суд є федеральним закладом, а всі

нижчестоящі – суди відповідної землі.
Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції і як суди першої
інстанції. Вони утворені у всіх землях.
У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число
сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами. Як суд першої інстанції
кримінальний сенат у складі п'ятьох фахових суддів – членів вищого суду землі – розглядає
справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти тощо. Як касаційна інстанція сенат
з цивільних справ у складі трьох членів вищого суду землі розглядає апеляційні скарги на
рішення і визначення нижчестоящих судів. Карні сенати в складі трьох членів вищого суду
землі розглядають касаційні скарги на вироки дільничних судів, на вироки, винесені судами
землі при апеляційному оскарженні, та деякі інші.
Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції (розглядають скарги на
рішення і вироки нижчестоящих судів). У складі кожного суду землі, очолюваного його
головою, утворюються палати з цивільних (у тому числі торгових) і кримінальних справ.
Палати з цивільних справ засідають у складі трьох фахових судів на чолі з головою суду землі
або головою палати.
До компетенції палат з цивільних і з торгових справ входить розгляд у першій інстанції
справ із сумою позову понад 3 тис. марок, а також справ про встановлення батьківства і деяких
категорій позовів, запропонованих до скарбниці, до суддів і службовців у зв'язку з
перевищенням ними своїх службових повноважень тощо.
Кримінальні палати судів землі розглядають у першій інстанції справи про всі злочини, що
не віднесені до компетенції дільничних або вищих судів землі. До їхньої підсудності входять
справи, у яких можливо позбавлення волі на термін понад три роки або примусове поміщення
до психіатричної лікарні. Справи у першій інстанції розглядає або кримінальна палата, що
виступає як суд присяжних, або велика кримінальна палата.
Суд присяжних складається з трьох фахових суддів і двох шеф-фенів (засідателів),
розглядає кримінальні справи за обвинуваченням у навмисному убивстві або інших злочинах,
пов'язаних із створенням небезпеки для життя людей (підпали, вибухи, спроби захоплення
літаків, пограбування тощо).
Дільничні суди являють собою низову ланку системи загальних судів. Вони можуть
складатися з одного або кількох дільничних судів (у деяких дільничних судах їх понад ЗО).
Якщо в дільничному суді тільки один суддя, йому призначається постійний заступник із числа
судів землі. Цивільні справи розглядаються тут одноособовим суддею.
Кримінальні справи в дільничному суді можуть розглядатися або суддею одноосібно, або
судом шеффенів. Одноосібно дільничний суддя розглядає справи, збуджені в порядку
приватного обвинувачення, крім того, про злочинні діяння, що ставляться до категорії
проступків, і, нарешті, за пропозицією прокурора, справи про деякі злочини, за якими не
очікується винесення більш суворого вироку, ніж за проступки, тобто понад один рік
позбавлення волі.
Суд шеффенів засідає в складі дільничного судді і двох шеффенів, що складають єдину
колегію. Шеффени залучаються до виконання обов'язків за списками кандидатів, що
складаються радою общини з числа громадян, які проживають у ній. Суди шеффенів управі
розглядати кримінальні справи за умови, щоб винесене ними покарання не перевищувало трьох
років позбавлення волі.
До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах
неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються
неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молоді люди у віці до 21 року, якщо суд вважає,
що їхнє поводження носить «підлітковий характер».
Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й
індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також
конфлікти між профспілками й об'єднаннями підприємців. Очолює цю систему Федеральний
суд з трудових справ у м. Кассель, що складається з п'ятьох сенатів. У кожній із земель ФРН є
один, а в Північному Рейні-Вестфалії – два суди землі з трудових справ.
У таких судах створюються колегії в складі одного фахового судді і двох або чотирьох
(залежно від категорії справи) «почесних суддів», що представляють інтереси підприємців і
робітників. Суди землі з трудових справ виступають як апеляційна інстанція, у якій
оскаржуються рішення нижчестоящих судів.
Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із
соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які «які повернулися на
батьківщину», наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Система цих
судів очолюється Федеральним судом, що знаходиться, як і Федеральний суд з трудових справ, у
м. Кассель. Він складається з 12 сенатів, у яких розглядаються касаційні скарги на рішення
нижчестоящих судів. У кожній із земель ФРН діє суд землі з соціальних питань.
Система фінансових судів створена головним чином для розгляду справ, пов'язаних із
сплатою податків і митних зборів. Вона включала до 1990 р. Федеральний фінансовий суд у
Мюнхені і 15 фінансових судів – по одному-два у кожній землі. У Федеральному фінансовому
суді утворено вісім сенатів, де в колегіях із п'ятьох фахових судів розглядаються касаційні
скарги на рішення фінансових судів.
Система адміністративної юстиції у ФРН створена для розгляду скарг фізичних і
юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами
місцевого самоврядування. Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд, що
знаходиться в Берліні. У його структурі є 12 сенатів, в основному зайнятих розглядом у складі
п'ятьох фахових суддів касаційних скарг на рішення нижчестоящих адміністративних судів.
Вищі адміністративні суди утворені по одному у всіх землях ФРН, крім Нижньої Саксонії і
Шлезвіг-Гольштейна, де діє загальний суд для двох земель. До їхньої компетенції входить
розгляд апеляційних, а за деяких умов і касаційних скарг на рішення і визначення
адміністративних судів.
Адміністративні суди розглядають у першій інстанції в складі трьох фахових і двох
«почесних» суддів переважну більшість справ, віднесених до компетенції органів
адміністративної юстиції. За постановою адміністративних судів може бути скасований акт
органу державного управління, що оскаржується, або відновлені права громадян або закладів,
порушені діями посадових осіб.
Названі п'ять вищих судових органів, що очолюють окремі системи судів, є самостійними
і незалежними.
Таким чином, особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві
відмінності від судових систем інших країн. Так, у державі немає єдиного Верховного суду;
порівняно з іншими країнами у Німеччині Федеральний конституційний суд і конституційні
суди земель посідають дуже важливе місце у житті суспільства
Федеральний конституційний суд. Федеральний конституційний суд в Карлсруе
стежить за додержанням Основного закону. Він складається з двох сенатів по вісім членів
Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату
голова суду. Робота другого сенату координується віце-головою. Він вирішує спірні питання
тлумачення Конституції, наприклад між федерацією і землями або між окремими
федеральними органами. Лише цей суд має право визначати, чи загрожують дії якоїсь
партії вільно-демократичному ладу і чи антиконституційна ця партія; тоді він
дає розпорядження про розпуск її. Саме віце-голова перевіряє федеральні закони й закони
земель щодо їх відповідності Основному закону; якщо він проголошує якийсь закон
антиконституційним, то цей закон не може більше застосовуватись. У випадках такого роду
Конституційний суд діє лише тоді, коли до нього звертаються певні органи, такі як
федеральний уряд, уряд земель, щонайменше третина членів парламенту або суди.
Крім того, кожний громадянин має право подати конституційну скаргу, якщо він почуває
себе позбавленим основних прав з боку держави. Але до цього він повинен, як правило,
звернутися до компетентного суду і одержати там відмову.
Більшість земель, що входять до складу ФРН, мають свої конституційні суди, компетенція
яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення
закріплених за ними прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Заміщення посад у
судах земель здійснюється по-різному. В одних землях судді призначаються прем’єр-міністром,
в інших — міністром юстиції даної землі, у деяких — призначенню передують вибори
кандидата спеціальною комісією, до складу якої входять депутати парламенту землі, судді
й адвокати. Усі судді призначаються на свої посади довічно.
Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як зазначалося, тільки судді
Федерального конституційного суду на 12-річний термін.
Дотепер Федеральний конституційний суд вирішив понад 80 тис. справ. Приблизно 76
тис. з них торкалися конституційних скарг, з яких близько 2 тис. були вирішені позитивно. Все
знову і знову розглядалися питання великого внутрішньо- і зовнішньополітичного значення, що
породжували найбільшу зацікавленість громадськості, наприклад, чи відповідає Основному
закону те, що німецькі солдати беруть участь у військових місіях Організації Об’єднаних
Націй. Федеральні уряди всіх політичних відтінків були вже змушені схилятися
перед рішеннями суддів із Карлсруе. Проте суд завжди підкреслює, що він не бачить своє
завдання в тому, щоб пропонувати державним органам певні політичні дії. Федеральний
конституційний суд складається з двох сенатів. Кожний з яких має вісім суддів. Судді
обираються наполовину бундестагом, наполовину бундесратом. Їх строк служби становить 12
років, перевибори не дозволяються.
 Основний закон (ст.94) встановлює, що Федеральний конституційний суд складається з
федеральних суддів та інших членів. Члени суду обираються на 12 років, причому
застосовується чисто парламентський спосіб формування цього органу, тобто в рівному числі їх
обирають Бундестаг і Бундесрат (усього обирається 16 суддів, відповідно 8 – Бундестагом та 8
– Бундесратом). Обрані судді призначаються на посаду Федеральним президентом. При вступі
на посаду судді приносять присягу. Голова ФКС і його заступник (у німецькій термінології –
президент і віце-президент ФКС) обираються відповідно Бундестагом і Бундесратом зі складу
обох сенатів.
Відповідно до Основного закону Федеральний конституційний суд має досить широке
коло повноважень. Умовно їх можна поділити на такі групи: 1) суд вирішує справи, які
стосуються інтересів федерації шляхом тлумачення положень Основного закону ФРН і
врегулювання спорів про компетенцію; 2) суд вирішує справи, які виникають із природи
взаємин федерації та її суб'єктів, а в деяких випадках і земель між собою. Так, на суд покладено
розгляд формальної і фактичної відповідності федерального права і права землі Основному
закону ФРН, виконання землями федерального законодавства; 3) суд вирішує справи, в яких
розглядаються конституційні скарги; 4) суд вирішує справи про неконституційність політичних
партій. Рішення, винесені ФКС є остаточними, не підлягають будь-якому оскарженню й є
обов'язковими для конституційних органів Федерації і земель, а також для всіх судів і відомств.

4. Конституційні принципи політико-територіального устрою та статус місцевих органів

влади у ФРН та Італії.

Основний закон ФРН закріплює федерацію як форму політикотериторіального устрою

Німеччини. Федеративний устрій заснований на територіальному принципі. Після об'єднання
Німеччини в 1990 р. країна складається з 16 земель, перерахованих у преамбулі Основного
Закону. Німецькі конституціоналісти називають ФРН «кооперативною федерацією», тому що
взаємини між Федерацією і землями базуються на принципах співробітництва й взаємодії.
Основний закон розмежовує повноваження в законодавчій і виконавчій сферах між Федерацією
й землями, реалізація яких має відбуватися на основі чіткої координації і сприяти ефективному
виконанню державних завдань, при цьому не приводячи до централізації. Федеративний устрій
Німеччини базується на основі принципу «вірності федерації», згідно з яким федерація і землі
мають постійно налагоджувати добрі, конструктивні і дружні взаємини.
Під час створенні сучасної німецької федерації основною метою стало встановлення
засад, які гарантують недопущення узурпації влади, баланс між гілками влади, рівність земель
у взаєминах з центром і між собою. При цьому розмежування компетенції між державою і
землями вважалось другорядним завданням. Лише в 2006 р. була проведена масштабна
реформа вертикальних взаємин, у результаті якої у рамках законотворчої компетенції введена
виняткова (виключна) компетенція федерації, конкуруюча компетенція федерації і земель,
залишкова компетенція земельного законодавця.
До виняткової (виключної) компетенції федерації ст. 73 Основного закону ФРН відносить,
зокрема: міжнародні відносини, зовнішню торгівлю, оборону і безпеку, громадянство ФРН,
міграцію, паспортну справу, еміграцію та імміграцію, екстрадицію, фінансове, валютне, митне
регулювання, грошову емісію, забезпечення єдності економічного простору, повітряне
сполучення, пошту, телекомунікації, правовий статус федеральних державних службовців,
інтелектуальну власність і авторське право тощо. Крім того, до виняткової (виключної)
компетенції федерального законодавця входить внесення змін до Основного закону ФРН. Так,
згідно ч. 2 ст. 79 Основного закону поправки до нього потребують схвалення двох третин
членів Бундестагу і двох третин членів Бундесрату. Згоди земель на зміну Основного Закону не
потрібно, адже землі впливають на цей процес через Бундесрат.
Концепція конкуруючої компетенції сформульована в ст. 72 Основного закону. У сфері
конкуруючої компетенції землі можуть приймати закони лише в тій мірі, в якій федерація не
користується своїми законодавчими правами. У разі суперечності між федеральними і
земельними актами, перші згідно ст. 31 Основного закону мають пріоритет. Згідно зі ст. 74
Основного закону конкуруюча законодавча компетенція передбачає регламентацію: цивільного
та кримінального законодавства, виконання покарань, судоустрою, судочинства, адвокатури і
нотаріату, актів цивільного стану, союзів і зборів, перебування і проживання в ФРН іноземних
громадян, статусу біженців та переміщених осіб, соціального забезпечення тощо.
Відповідно до ст. 30 і ч. 1 ст. 70 Основного закону у віданні земель знаходяться такі
сфери: конституційне законодавство і адміністративний устрій земель, загальна освіта,
культура, засоби масової інформації, деякі аспекти соціальної сфери і законодавство про
місцеве самоврядування. Також Основний закон передбачає, що при встановленні стану
оборони в сфері, яка належить до законодавчої компетенції земель, федерація набуває право
законотворчості і в сфері конкуруючої компетенції (ч. 1 ст. 115с). Кожна земля має свою
конституцію, законодавство й органи влади. Вищим законодавчим органом землі є виборний
парламент – ландтаг. Ландтаги формують органи виконавчої влади землі – уряди, очолювані
прем'єрміністрами. Прем'єр-міністр одночасно виконує функції глави землі. Більшість
німецьких земель поділяються на округи, повіти і громади. Великі міста мають статус повітів.
Містам Берлін, Бремен і Гамбург наданий статус земель, і вони складаються з районів. На всіх
рівнях адміністративнотериторіального поділу землі функціонують органи місцевого
самоврядування. В округах і повітах працюють місцеві органи державного управління, зокрема,
в окрузі – урядовий президент, а в повіті – ландрати та повітові директори.

ІТАЛІЯ
1. Конституція ФРН 1949 р. та Конституція Італійської Республіки 1947 р.

Італійська Конституція – це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-

юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-
правові основи та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого
конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній
доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і
норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру
італійської держави та його прихильності до забезпечення громадянських прав і свобод.
Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох головних частин
– «Права й обов'язки громадян» і «Устрій республіки» – і перехідних заключних постанов.
Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу,
римську нумерацію (усього XVIII статей).
Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд можливий тільки в рамках
особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної
більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження
Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність
практично всіх прийнятих парламентом законів.
Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення
міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 визначає, що правопорядок Італії
погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.
В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади,
чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й
обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента
Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада
входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе
місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою.
Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її
території, у Римі, розташований Ватикан – релігійний і адміністративний центр католицької
церкви, а римський первосвященик – Папа – за традицією є римським єпископом.
Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі «Латеранські
угоди» (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну
правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як
традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською
державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними
Латеранськими угодами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в
цих угодах.
При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів
відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не
увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольська римська релігія»
була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з
переглянутого тексту Конкордата.

2. Конституційно-правовий статус особи у ФРН та Італії.

3. Вищі органи влади ФРН та Італії.

Парламент Італійської Республіки

Правовий статус Парламенту Італії регулюється в розділі І «Парламент» частини І
«Устрій Республіки» Конституції Італії 1947 р. Відповідно до ст. 55 Конституції Парламент
Італії складається з Палати депутатів (нижньої палати) і Сенату Республіки (верхньої палати).
Вибори в палати італійського Парламенту проводяться одночасно і палати працюють 5 років
(ст. 60). Палата депутатів є палатою національного представництва і складається з 630
депутатів (ст.56). Сенат Республіки обирається на базі областей у складі 315 осіб, з яких 6
Сенаторів – на закордонних виборчих дільницях (ст. 57). Віковий ценз під час виборів Сенату
для пасивного виборчого права – 40 років, а для активного – 25 років. Окрім обраних членів, до
Сенату входить кожний колишній Президент Республіки по праву і довічно, якщо він не
відмовиться від цього (ст. 59). Крім цього, Президент Республіки може призначити довічно
сенаторами п'ять громадян, що прославили Батьківщину видатними досягненнями в соціальній,
науковій, художній і літературній сферах. У 2020 р. у результаті рішення, прийнятого на
конституційному референдумі, кількість членів Палати депутатів скоротилась до 400 осіб, а
Сенату – до 200.
Згідно зі статтею 88 Конституції Італії Президент Республіки може достроково
розпустити обидві палати Парламенту або одну з них. Дане право Президент здійснює без
міністерської контрасигнатури із обов'язковим заслуховування голів палат Парламенту.
Конституційно-правовий статус членів Парламенту характеризується принципом
необираємості, за яким члени Конституційного суду, Вищої ради магістратури, Національної
ради економіки і праці повинні звільнити посади за 180 днів до закінчення терміну
повноважень Парламенту, або протягом семи днів після розпуску. Члени палат володіють
вільним мандатом, імунітетом і індемнітетом. Керівними органами палат є голова і бюро. В
палатах функціонують постійні і тимчасові комітети, а також партійні фракції. Кожна палата
приймає регламент абсолютною більшістю голосів своїх членів.
Парламент проводить роботу в сесійному порядку, збираючись на дві сесії в рік – в
перший несвятковий день лютого і жовтня (ст. 62). Надзвичайні сесії можуть бути скликані
головами палат, Президентом Республіки і 1/3 частиною членів будь-якої палати. Якщо одна
палата збирається на надзвичайну сесію, то інша палата збирається по праву. Засідання палат
публічні, проте кожна з палат і Парламент, коли вони засідають разом, можуть вирішити
зібратися на закрите засідання.
Одним з провідних напрямів діяльності Парламенту є законотворчість, чому присвячений
окремий розділ ІІ «Створення законів». Законодавчу компетенцію Парламенту Італії можна
віднести до відносно обмеженої, оскільки ст. 117 розділу V «Області, провінції, комуни»
Конституції Італії містить перелік питань, по яких область має право видавати законодавчі
норми. Законодавча функція здійснюється спільно обома палатами (ст.70), за виключенням
закону про бюджет, який подається Радою міністрів до Палати депутатів. Такий статус
зумовлює рівноправність палат у законодавчому процесі. Законопроект вважається схваленим,
якщо він прийнятий обома палатами в ідентичній редакції. Для подолання розбіжностей між
палатами в законодавчому процесі застосовується метод «законодавчого човника». Законодавча
ініціатива належить Раді міністрів, будь-якому члену палат, 50 тисячам виборцям, Національній
раді економіки і праці, обласним і муніципальним радам (ст.71). Однак виборці не можуть
вносити проекти в галузях, зарезервованих за Радою міністрів (бюджет, ратифікація
міжнародних договорів тощо).
Палата депутатів і Сенат Республіки контролюють діяльність Ради міністрів через усні
запити, інтерпеляцію, вотум довіри, вотум недовіри, формування спеціальних комітетів, які
проводять розслідування з питань, що становлять державний інтерес (статті 82, 94). У
міжнародній сфері палати в законодавчому порядку санкціонують ратифікацію міжнародних
договорів політичного характеру, а також договорів, що передбачають арбітраж або судове
врегулювання, або тих, що тягнуть територіальні зміни, фінансові зобов'язання чи зміни законів
(ст.80). У сфері національної безпеки палати оголошують стан війни і наділяють Раду міністрів
необхідними повноваженнями (ст. 78). Палати також володіють фінансовими повноваженнями,
щорічно затверджуючи бюджет і закон про виконання бюджету (ст.81). У судовій сфері
Парламент призначає третю частину членів Конституційного суду, третю частину Вищої ради
магістратури, вирішує питання про віддання під суд Президента Республіки, Голови Ради
міністрів (статті 90, 104, 135).

Президент Італійської Республіки

Згідно зі ст. 87 розділу ІІ «Президент Республіки» частини ІІ «Устрій Республіки»
Конституції Італії 1947 р. Президент Республіки є главою держави і представляє національну
єдність. Італія – парламентська республіка, тому Президент обирається Парламентом на
спільному засіданні його членів строком на сім років. У виборах беруть участь по три делегати
від кожної області, обрані обласною радою із забезпеченням представництва меншин. Обрання
Президента проходить таємним голосуванням більшістю в дві третини членів асамблеї
виборщиків. Після третього голосування достатньо абсолютної більшості голосів. Президентом
Республіки може бути обраний будь-який громадянин, якому виповнилося 50 років і який
користується громадянськими і політичними правами.
Конституція встановлює умови, при яких Президент достроково припиняє свої
повноваження (тривала перешкода виконання функцій, смерть, відставка, імпічмент). Підстави
для імпічменту – державна зрада або посягання на Конституцію. У разі імпічменту Президент
передається суду Парламентом на спільному засіданні палат абсолютною більшістю голосів
його членів. Справу по суті розглядає Конституційний суд (статті 90, 134).
Президент Республіки володіє повноваженнями в різних галузях, основною з яких
представницька сфера (ст. 87). Дані повноваження виражаються в тому, що Президент
представляє національну єдність, акредитує і приймає дипломатичних представників, ратифікує
міжнародні договори, головує у Вищій раді магістратури, дарує помилування, пом'якшує
покарання, дарує знаки відмінності Республіки. Установчі повноваження означають право
Президента призначати: а) вибори нових палат Парламенту; б) народний референдум; в) голову
Ради міністрів, 5 членів Сенату, 5 суддів Конституційного суду і інших посадовців.
Повноваження в законодавчій сфері припускають наступні можливості Президента: -
направляти послання палатам; - санкціонувати представлення палатам урядових
законопроектів; - промульгувати закони; - видавати декрети, що мають силу закону, і
постанови; - застосовувати право відкладального вето; - розпускати обидві палати або одну з
них, за винятком останніх шести місяців свого мандата, проте розпуск можливий і в цей період,
якщо він повністю або частково збігається з останніми шістьма місяцями легіслатури
Парламенту (ст. 88). У сфері забезпечення національної безпеки Президент є командуючим
Збройними силами, головує у Верховній раді оборони, за рішенням палат оголошує стан війни
(ст.87).
Президент Республіки не відповідальний за дії, вчинені під час виконання своїх функцій,
тому Конституція Італії фіксує, що жоден акт Президента Республіки не дійсний, якщо він не
контрасигнований міністрами, що запропонували його, і які за цей акт відповідальні. Акти, що
мають силу закону, та інші вказані в законі акти контрасигнуються також Головою Ради
міністрів (ст. 89).

Рада міністрів Італійської Республіки

 Конституція Італії 1947 р. (частина ІІ «Устрій республіки», розділ ІІІ «Уряд», відділ І
«Рада міністрів») встановлює, що Уряд Республіки складається з Голови Ради і з міністрів, які
разом утворюють Раду міністрів. Уряд Італії має широку функціональну автономію і здійснює
свої виконавчі повноваження в більшому обсязі, ніж в аналогічних республіках
парламентського типу. Зокрема, згідно зі ст. 89 Конституції жодний акт Президента недійсний,
якщо він не контрасигнований Головою Ради міністрів або міністрами, відповідальними за цей
акт. Оскільки Конституція не регламентує компетенцію Ради міністрів, на основі Закону про
Раду міністрів 1988 р. склалася практика, згідно з якою Рада міністрів здійснює будь-які
виконавчі повноваження, що не віднесені Конституцією до компетенції інших органів.
Конституція регулює формування Уряду простою і лаконічною формулою: «Президент
Республіки призначає Голову Ради міністрів і за його пропозицією міністрів» (ст.93). На
практиці формування Уряду – це складний і тривалий процес, в якому можна виділити такі
стадії: 1) узгодження (підготовчий етап); 2) призначення; 3) принесення присяги; 4) отримання
від Парламенту довіри. До складу Ради міністрів входять: Голова Ради міністрів, перший
заступник Голови Ради міністрів, міністри, міністри без портфелів і державні секретарі (останні
не беруть участі у засіданнях Ради міністрів).
Конституція (ст. 95) акцентує на особливій ролі Голови Ради міністрів, встановлюючи, що
він керує загальною політикою Уряду, несе за неї відповідальність, підтримує єдність
політичної й адміністративної політики, заохочує і координую діяльність міністрів. Більш
докладно повноваження Голови Ради міністрів виписані в Законі про Раду міністрів. Зокрема,
Голова Ради Міністрів від імені Уряду: - подає законопроекти і тексти указів, які мають силу
законів, до палат Парламенту; - контрасигнує акти Президента Республіки; - спрямовує
політику міністрів та контролює виконання адміністративних директив; - призупиняє акти
міністрів тощо.

Конституційний суд Італійської Республіки

Статус Конституційного суду встановлений Конституцією Італійської Республіки (розділ
IV «Конституційні гарантії», відділ І «Про Конституційний суд») і розвинутий у низці
конституційних законів (Про правила конституційної законності і гарантії незалежності
Конституційного суду від 9 лютому 1948 р., Про додаткові правила розгляду справ в
Конституційному суді від 7 жовтня 2008 р. тощо) і Регламенті Конституційного суду від 20
січня 1966 року (у ред. 2009 р.). Конституція (ст. 135) встановляю, що Конституційний суд
складається з 15 суддів, які призначаються по третинам Президентом Республіки, Парламентом
на спільному засіданні палат і вищою загальною та адміністративною магістратурою.
Конституційний суд компетентний: 1) розглядати спори про конституційність законів і
актів, що мають силу закону, держави та областей, урядові і міністерські регламенти; 2)
розв’язувати спори про компетенцію між державою і областями та між органами влади
областей; 3) виносити рішення про звинувачення проти Президента Республіки; 4)
постановляти про допустимість референдумів. Визнання правового положення
неконституційним тягне втрату ним сили з наступного дня після дня опублікування рішення.
Рішення остаточно і не має зворотної сили (ст.136 Конституції).
Конституційний суд грає важливу роль в розвитку конституційного права Італії,
передусім, надаючи тлумачення нормам Конституції 1947 р. Зокрема, Конституційний суд
активно роз’яснює розділ «Основні принципи», частину І «Права і обов’язки народу».
Особливий інтерес Конституційний суд виявляє до проблем дотримання конституційних
положень в статутах областей і організації співпраці між областями, провінціями і комунами.

4. Конституційні принципи політико-територіального устрою та статус місцевих органів

влади у ФРН та Італії.

У Конституції значна увага приділена питанням взаємодії центральних органів влади та

органів влади частин території Держави. По-перше, в розділі «Основні принципи» (ст. 5)
проголошено такі засади політикотериторіального устрою як єдність та неподільність, визнання
місцевих автономій, децентралізація адміністративного управління, поєднання принципів і
методів власного законодавства із завданнями автономії і децентралізації. По-друге, розділ V
«Області, провінції, комуни» достатньо докладно регламентує взаємовідносин Держави і
органів влади адміністративно-територіальних одиниць та статус комун, провінцій, столичних
міст і областей. Області утворені за національно-територіальною ознакою й розділені на дві
категорії – зі звичайним статусом (15) та зі спеціальним статусом (5).
Європейська тенденція регіоналізації адміністративного управління відбилася в порядку
перерахування адміністративно-територіальних одиниць – від низових одиниць до вищих,
підкреслюючи таким чином важливість місцевої влади (ст. 114). Причому всі ці одиниці –
Держава і інші, територіально менші, знаходяться на одному рівні в тому сенсі, що кожна з них
має свою, гарантовану Конституцією, сферу політичної, фінансової та майнової автономії. Крім
того, закон Держави і закон області мають однакову юридичну силу. Закон Держави втратив
колишню перевагу, бо Держава вже наділена не загальною законодавчою владою, а правом
приймати закони тільки з предметів, докладно перелічених у частині другій ст. 117. По всіх
інших предметах законодавча влада надана областям (раніше такий підхід був застосований до
компетенції Держави).
На рівні провінцій функціонують територіальні управління Уряду. Префект – представник
Уряду, забезпечує узгоджене здійснення адміністративної діяльності периферійних відомств
держави та гарантує лояльну співпрацю цих офісів з місцевими органами влади. Виконуючи ці
координаційні функції, префект може вимагати від керівників периферійних адміністративних
структур держави вжити заходів, спрямованих на уникнення серйозної шкоди якості місцевих
послуг. Крім координаційної функції, префект здійснює посередницьку функцію у трудових
спорах, а також накладає адміністративні санкції за різні категорії декриміналізованих
правопорушень (дорожній рух, банківські чеки, сфера телекомунікацій тощо).
Оскільки був ліквідований такий вид адміністративного нагляду як контроль за
доцільністю рішень місцевого самоврядування, префект лише перевіряє акти органів місцевого
самоврядування на предмет їх відповідності законодавству і призупиняє їх до відповідного
рішення Міністра внутрішніх справ. Крім того, префект до відповідного рішення Міністра
внутрішніх справ наділений правом: - тимчасово відстороняти з посади мерів, президентів
провінцій, президентів консорціумів та гірських громад, якщо вони вчиняють дії, що
суперечать Конституції і законодавству; - призначати уповноважених виконувати функції
відсторонених посадових осіб місцевого самоврядування; - ініціювати процедуру розпуску
муніципальної ради або провінційної ради. Префект також відповідає за цивільний захист,
готує план боротьби з надзвичайними ситуаціями по всій провінції, піклується про його
виконання та приймає всі заходи, необхідні для надання першої допомоги постраждалим.
Префект компетентний приймати вмотивований акт щодо невідкладних заходів з метою
запобігання та усунення серйозних небезпек, які загрожують громадській безпеці та безпеці у
містах, якщо мер цього не зробить. Аналогічні заходи можуть бути прийняті префектом у разі
невідкладності чи серйозної суспільної потреби, якщо вони необхідні для охорони
громадського порядку та громадської безпеки.
На всіх рівнях адміністративно-територіального поділу Італії створені органи місцевого
самоврядування. На рівні області безпосереднім голосуванням громадян обирається обласна
рада. Обласна рада здійснює законодавчу владу, якою наділена область, та інші функції,
довірені їй Конституцією та законами. Вона може вносити законодавчі пропозиції у палати
Парламенту. Джунта є виконавчим органом області, а голова джунти представляє область,
керує політикою джунти і несе за неї відповідальність, промульгує закони і видає
регламентарні акти, керує здійсненням адміністративних функцій, делегованих державою
області відповідно до інструкцій Ради міністрів. У комунах органами влади є рада, джунта і мер
(сіндак). Рада комуни складається з комунальних радників, обраних населенням і приймає
статут комуни, бюджет, містобудівні плани, призначає представників комуни в організації та
підприємства. Джунта – це колегіальний орган, що приймає всі адміністративні акти, які закон
не відніс до відання інших органів. Джунта складається з мера, який безпосередньо обирається
населенням, і асесорів, яких він призначає. Джунта здійснює політико-адміністративну
програму мера і бере участь у роботі обласної ради на основі визначених нею принципів. У
комуні діють ревізор або колегія ревізорів, а також нерідко захисник громадян, які
призначаються мером. Органи влади провінції і метрополітанського міста будуються в
основному за такою ж схемою.