Основний закон ФРН 1949 р.

Основний закон ФРН 1949 р. (Основний Закон ФРН 1949 р.) є писаним
кодифікованим нормативно-правовим актом, що існує у формальному
значенні. Історія прийняття Основного закону має ряд особливостей.
Конституція була розроблена і прийнята Парламентською радою, що
складалася з депутатів ландтагів західних земель. Потім текст Конституції
був санкціонований військовими губернаторами і схвалений ландтагами
земель. Однак суверенною державою Федеративна Республіка Німеччина
стала лише з укладенням 26 травня 1952 р. Договору про врегулювання
питань, що виникли в результаті війни та окупації, на підставі якого держава
отримала можливість скасовувати і змінювати положення окупаційного
права. Основний закон розроблявся як тимчасова Конституція і повинен був
існувати до прийняття Конституції об'єднаної Німеччини. У той же час на
основі Договору між ФРН і НДР про поновлення єдності Німеччини від 31
серпня 1990 р. і на основі ст. 23 Основного закону ФРН 1949 р. було
ухвалене рішення про продовження чинності Основного закону ФРН 1949 р.

Основу Конституції 1949 р. складають власні конституційні традиції та

національний досвід держав-переможниць в Другій світовій війні (США,
Великої Британії і Франції). Вірність власним конституційним традиціям
проявляється в безпосередній рецепції статей 136, 137, 138, 139 и 141
Веймарської конституції (статті встановлюють правовий, соціальний,
демократичний і світський характер держави). Під впливом зарубіжної
практики, були включені статті, які повинні були не допустити повторення
приходу до влади націонал-соціалістів (заборона діяльності
неконституційних партій, відхід від всенародних виборів Президента та
суттєве обмеження його статусу, відмова від проведення
загальнонаціональних референдумів, запровадження конструктивного
вотуму недовіри урядові та федеративної форми політико-територіального
устрою). Крім того, встановлено особливо жорсткий порядок внесення
поправок, який унеможливлює зміни принципів політико-територіального
устрою Німеччини, основ конституційного ладу, принципів правового
статусу людини і громадянина (ст. 79). Зміни до всіх інших положень
Конституції інкорпоруються в її текст спеціальним законом, прийнятим 2/3
голосів депутатів Бундестагу та членів Бундесрату. З часу свого ухвалення
Основний закон ФРН зазнав численних змін. Станом на сьогодні до тексту
німецької конституції внесли понад 60 поправок, зокрема пов’язаних з
об’єднанням Німеччини, членством ФРН в ЄС, модернізації взаємин
федерації та земель,

Конституційно-правовий статус особи у ФРН

Конституційно-правовий статус особи у ФРН базується на ліберально-
соціальній моделі регламентації прав і свобод людини та громадянина
(розділ ІІ «Основні права»). Відповідно до ст. 1 Основного закону людська
гідність недоторканна. Поважати і захищати її – обов'язок будь-якої
державної влади, який має бути реалізовано в наступних напрямах: 1)
забезпечення гідного рівня життя кожній особі; 2) забезпечення юридичної
рівності між людьми; 3) забезпечення права людини на суспільне і політичне
самовизначення; 4) закріплення процесуальних гарантій прав людини; 5)
забезпечення особистої фізичної недоторканності особи.

Згідно зі ст. 142 Конституції основні права забезпечуються не тільки на

федеральному, але і на земельному рівні. Права і свободи, що містяться в
земельних конституціях, істотним чином збігаються з тими правами і
свободами, які закріплені в Основному закону ФРН. Права і свободи,
гарантовані земельними конституціями, набувають значення тільки в тих
випадках, коли вони забезпечують більший обсяг прав, ніж відповідні права і
свободи, що містяться в Основному законі.

У німецькій правовій доктрині права і свободи, проголошені в Основному

закону, прийнято вважати основними. Зважаючи на це, основні права і
свободи характеризуються: 1) обов'язковістю для законодавчої, виконавчої та
судової влади (ч. 3 ст. 1 Основного закону); 2) недоторканністю і
неприпустимістю їх перегляду (ч. 3 ст. 79); 3) судовим захистом, за умови їх
порушення державною владою (ч. 4 ст. 19); 4) обмеженням лише у
виняткових випадках і тільки в інтересах загального блага (ч. 2 ст. 19);

Серед особистих (громадянських прав) особливе місце відводиться праву

кожного на вільний розвиток особистості (статті 1, 2). Проголошення права
кожного на вільний розвиток особистості доповнюється цілим каталогом
особистих прав (на життя, здоров'я, свободу віросповідання, свободу думки,
слова, пересування, недоторканність приватного життя). Право кожного на
вільний розвиток особистості забезпечується принципом рівності, який
покликаний гарантувати рівноправність чоловіка і жінки, заборонити
дискримінацію за ознаками статі, походження, раси, мови, місця народження,
віросповідання, релігійних чи політичних поглядів, фізичних або розумових
вад (ст. 3), забезпечити рівний статус всіх громадян (ст. 33) та рівність у
виборчих правах (ст. 38). Відповідно до ст. 19 Конституції свобода і рівність
забезпечуються судовим захистом, який гарантує невід’ємність та
невідчужуваність основних прав.

Обмеження основного права на вільний розвиток особистості може бути не

тільки в тих випадках, коли цей розвиток суперечить конституційному
порядку або моральним нормами, зачіпає права і свободи третіх осіб.
Основний закон гарантує кожному рівний обсяг індивідуальних прав. Це
обов'язково повинно прийматися до уваги кожним громадянином при
використанні прав, наданих йому Конституцією. Необмежене використання
однією особою основних прав і свобод неминуче призведе до обмеження їх
використання іншими особами.

Основний закон (ст. 2) гарантує недоторканність фізичного існування

людини. Об'єктом охорони є людське життя, яке розглядається як єдине
і неподільне благо. Дане право є абсолютно основним і виникає ще до
народження. Так, Федеральний конституційний суд у своєму рішенні
наголосив на тому, що людський зародок також підлягає конституційному
захисту як суб'єкт права, котрий володіє частковою правоздатністю.
Практичне значення має і встановлення кінця життя. Охорона життя
передбачає, що держава не може приймати рішення, яке зачіпає життя
людини (ст. 102 про скасування смертної кари).

Основний закон (ст. 4) закріплює свободу віросповідання, совісті і свободу

релігійних переконань і світогляду, яке передбачає: 1) свободу мислення,
внутрішніх процесів, формування віри і переконання; 2) свободу зовнішнього
прояву віри або переконання; 3) свободу дій за своєю вірою або
переконанням; 4) право громадян на відмову від несення військової служби зі
зброєю на підставі протиріччя подібного роду служби з переконаннями
громадянина.

Конституція проголошує і низку політичних прав – право петиції, свободу

зборів і асоціацій. Разом з тим реалізація цих прав можлива з дотриманням
певних умов. Так, проголошуючи право всіх німців утворювати союзи,
одночасно вказується, що об'єднання, цілі та діяльність яких суперечать
законам або спрямовані проти конституційного ладу або проти ідей
взаєморозуміння між народами, забороняються (ст.9). Крім того, у ст.21
зазначається, що партії, які своїми цілями чи поведінкою своїх прихильників
прагнуть завдати шкоди основам вільного демократичного ладу, або усунути
його, або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки
Німеччини, антиконституційні.

Серед економічних, соціальних, культурних прав Основний закон виділяє

право вільного вибору професії, місця роботи і місця отримання освіти (ч. 1
ст. 12). Примусова праця допускається тільки за умови позбавленні волі за
вироком суду. Поряд з цим ніхто не може бути примушений до виконання
будь-якої роботи, крім звичайної за характером, загальною і рівною для всіх
громадської повинності (ч. 2 ст. 12).

У Конституції міститься гарантія права власності та права наслідування (ст.

14). Водночас проголошений соціальний характер власності (статті 14, 15).
Гарантія власності набуває особливого значення в соціальній державі, адже її
правовий зміст характеризується корисністю для приватної особи і в
принципі необмеженими повноваженнями по розпорядженню предметом
власності, адже відчуження, позбавлення приватної власності внаслідок
державного втручання допустимо у виняткових випадках, а також воно може
здійснюватися тільки за умови відшкодування. Разом з тим, Основний закон
передбачає відчуження власності з метою задоволення загального блага (ч. 3
ст. 14). Конкретна мета загального блага має встановлюватися законом.
Відповідно до ст. 15 Основного закону приватна власність підлягає
усуспільненню за умови: 1) визначеного такої власності у ст. 15; 2)
усуспільнення має вести до передачі майна в суспільну власність або в інші
форми суспільного господарства; 3) соціалізація повинна робитися тільки з
метою усуспільнення, але не для збагачення публічної влади або
дискримінації підприємців; 4) соціалізація повинна здійснюватися на основі
закону, що регулює види та розмір відшкодування; 5) соціалізація не може
вступати в протиріччя з іншими конституційними положеннями.

Мистецтво, наука, дослідження та викладання вільні (ч. 3 ст. 5). Свобода

викладання не звільняє, тим не менше, від обов'язку зберігати вірність
Конституції. Згідно з Основним Законом шкільна справа знаходиться під
контролем держави. Гарантується право створення приватних шкіл (ст.7).
Відповідно до власних традицій особлива увага приділяється шлюбу і родині.
Догляд за дітьми та їх виховання є природним правом батьків та їх
найпершим обов'язком. Шлюб і сім'я перебувають під особливим захистом
держави (ст.6).

Конституційні права людини містяться не лише тільки в розділі «Основні

права». Низка прав передбачена і в інших розділах Основного закону,
зокрема: - право на рівний доступ до державної служби, принцип рівності –
кожен німець має в кожній землі рівні громадянські права і обов'язки (ст. 33
Розділ «Федерація і землі»); - виборче право (ч. 2 ст. 38 Розділ
«Бундестаг»); - право кожного на законного суддю, бути заслуханим в суді,
на процесуальні гарантії в разі позбавлення волі (ч. 1 ст. 101, ч. 1, ст.103, ст.
104 Розділу «Правосуддя»).

Бундестаг і Бундесрат Німеччини

Законодавча влада у ФРН здійснюється Бундестагом і Бундесратом, які

утворюють Парламент Німеччини. Бундестаг вважається нижньою палатою
Парламенту (розділ ІІІ «Бундестаг»). Його депутати обираються шляхом
загальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборів строком на чотири роки
при застосуванні змішаної виборчої системи (половина депутатів за
пропорційною виборчою системою, а інша половина – за мажоритарною).
Відповідно до розділу IV «Бундесрат» Основного закону ФРН Бундесрат є
федеральним органом, через який землі беруть участь у здійсненні
законодавчої та виконавчої влади, а також у справах Європейського Союзу.
Члени Бундесрату призначаються урядами земель зі свого складу та й
відкликаються в такий же спосіб. Число місць, що має кожна земля в
Бундесраті, залежить від кількості населення землі. Представники земель
діють у палаті тільки відповідно до інструкції свого земельного уряду. До
складу Бундестагу й Бундесрату входять голови палат, бюро палат, постійні
й тимчасові комітети. Крім того, у рамках Бундестагу формуються фракції й
окремі допоміжні органи, зокрема, Уповноважений Бундестагу з оборони.

Компетенція парламенту Німеччини є відносно обмеженою, тому що

Основний закон ФРН встановлює виключну компетенцію федерації та
конкуруючу компетенцію федерації і земель. Основний напрямок діяльності
німецького Парламенту – це прийняття законів. Правом законодавчої
ініціативи наділяються: Федеральний уряд, депутати Бундестагу й Бундесрат.
Законопроекти Федерального уряду вносяться через Бундесрат для
з’ясування думки земель і після цього подаються в Бундестаг. Законопроекти
Бундесрату передаються в Бундестаг через Федеральний уряд. У більшості
випадків розгляду законопроектів Бундестаг має можливість за допомогою
повторного голосування подолати вето Бундесрату. Однак, ст. 81 Основного
закону встановлює, що у випадку, передбаченому ст. 68, Федеральний
президент може за поданням Федерального уряду і за згодою Бундесрату
оголосити стан законодавчої необхідності щодо будь-якого законопроекту,
відхиленого Бундестагом, незважаючи на те, що Федеральний уряд вважав
його невідкладним. У такому випадку законопроект стане законом без згоди
Бундестагу. Крім того, Основний закон (статті 80, 104-а, 105) встановлює
перелік законів, які потребують згоди Бундесрату (про основні принципи і
тарифи при використанні федеральних залізниць; про основні положення про
право користування залізницями Федерації, службою пошти і
телекомунікацій; про будівництво та експлуатацію залізниць; федеральні
фінансові закони, надходження від яких повністю або частково йдуть на
користь земель або громад.

Бундестаг здійснює функцію парламентського контролю. Члени

Федерального уряду несуть колективну й індивідуальну відповідальність
перед Бундестагом. Бундестаг може виразити уряду конструктивний вотум
недовіри, який передбачає обрання нового Федерального канцлера та
відправлення попереднього у відставку. Так, у ст. 67 передбачено право
Бундестагу висловити недовіру Федеральному канцлеру тим, що більшістю
членів вибере йому наступника, і звернутися до Федеральному президенту з
проханням про звільнення Федерального канцлера. Федеральний президент
повинен задовольнити це прохання і призначити вибір обличчя. Причому
між пропозицією про висловлення недовіри і виборами має пройти дві доби.
Також використовуються такі форми парламентського контролю, як: відмова
в довірі, інтерпеляція, усні запити. Зокрема, якщо звернення Федерального
канцлера в висловлення йому довіри не підтримано більшістю членів
Бундестагу, то Федеральний президент може за пропозицією Федерального
канцлера протягом двадцяти одного дня розпустити Бундестаг. Право на
розпуск втрачається, якщо Бундестаг більшістю своїх членів обере інший
Федерального канцлера. Так само, між пропозицією в висловлення довіри і
голосуванням повинно пройти сорок вісім годин (ст. 68). За дорученням
Федерального уряду Федеральний міністр фінансів зобов'язаний
представляти в Бундестаг і Бундесрат звіт про всі доходи і витрати, а також
про стан державного майна та боргу (ст. 114).

Установчі повноваження Бундестагу проявляються в його праві брати участь

у формуванні інших органів влади. Наприклад, Бундестаг і представники
земель обирають Федерального президента, членів Федерального
конституційного суду; Бундестаг обирає Федерального канцлера та інших
посадових осіб. Повноваження в міжнародній сфері передбачають
ратифікацію міжнародних договорів. У сфері забезпечення національної
безпеки Парламент ФРН оголошує стан оборони, при цьому, якщо орган
законодавчої влади не може зібратися, зі членів Бундестагу й Бундесрату
створюється Об'єднаний комітет, який приймає акти, що мають силу
закону.

Федеральний президент Німеччини

Відповідно до статті 55 Основного закону ФРН Федеральний Президент не

може входити ані до складу Уряду, ані до законодавчого органу Федерації
або якої-небудь землі. Федеральний президент є главою держави, гарантом
стабільності державного управління і представником нації. Тому значна
частина повноважень у сфері державного управління належить
Федеральному канцлерові. На посаду Федерального президента може бути
обраний кожний німець, який має право обиратися в Бундестаг і який досяг
40 років. Згідно зі ст. 54 Основного закону вибори Федерального президента
відбуваються без дебатів Федеральними зборами, які складаються з членів
Бундестагу і такої ж кількості членів, що обираються ландтагами земель на
основі пропорційності. Строк повноважень Федерального президента – 5
років. Основний закон ФРН (ст. 61) фіксує імпічмент як одну з підстав
дострокового припинення мандата Федерального президента. Бундестаг або
Бундесрат можуть висунути перед Федеральним конституційним судом
обвинувачення проти глави держави у випадку порушення ним Основного
закону або іншого федерального закону.

Основний закон ФРН закріплює за Федеральним президентом низку

представницьких повноважень, а само: - представляти державу в
міжнародно-правових відносинах; - укладати міжнародні договори; -
акредитувати та приймати послів; - здійснювати помилування. Серед
установчих повноважень Конституція виділяє: - правомочності призначати і
звільняти федеральних суддів, федеральних чиновників, офіцерів і унтер-
офіцерів; - пропонувати Бундестагу кандидатуру Федерального канцлера; -
звільняти Федерального канцлера з посади за зверненням Бундестагу; - за
пропозицією Федерального Канцлера призначати і звільняти Федеральних
міністрів. У сфері діяльності Парламенту Президент компетентний: -
розпускати Бундестаг; - за пропозицією Федерального уряду і за згодою
Бундесрату оголошувати стан законодавчої необхідності щодо
законопроекту, відхиленого Бундестагом; - промульгувати закони, прийняті
Бундестагом і схвалені Бундесратом. Усі акти Федерального президента, які
він приймає в рамках своїх повноважень, підлягають контрасигнації
Федеральним канцлером або компетентним міністром.

Федеральний уряд Німеччини

Виконавчу владу у ФРН здійснює Федеральний уряд. Основний закон ФРН

(ст. 62) достатньо лаконічно встановлює склад уряду – Федеральний уряд
складається з Федерального канцлера (голови уряду) і федеральних міністрів.
Федеральний канцлер обирається Бундестагом за пропозицією Федерального
президента. На практиці Федеральним канцлером стає лідер парламентської
фракції, що має більшість мандатів у Бундестазі. Федеральні міністри
призначаються Федеральним президентом за пропозицією Федерального
канцлера й звільняються в тому ж порядку. Одного з міністрів Федеральний
канцлер призначає своїм заступником – віце-канцлером.

Провідну роль у державному механізмі й уряді відіграє Федеральний

канцлер. Саме Федеральний канцлер визначає основні напрямки державної
політики та несе за них відповідальність. Федеральний уряд має значні
повноваження в сфері політичного керівництва, державного управління,
законодавчій сфері та сфері національної безпеки. Зокрема, Федеральний
уряд контролює, організовує та координує діяльність виконавчих органів
влади земель. Федеральний уряд може видавати адміністративні
розпорядження із схваленням Бундесрату, якщо регулювання податків
покладається на фінансові органи земель або громад (ст. 108). За згодою
Бундесрату Федеральний уряд може видавати загальні адміністративні
розпорядження, які регулюють підготовку чиновників і службовців.
Представники органів виконавчої влади призначають за згодою
Федерального уряду (ст. 85).

Федеральному уряду можуть бути надані федеральним законом

повноваження в особливих випадках давати конкретні вказівки про
виконання федеральних законів. Федеральний уряд здійснює нагляд за тим,
щоб землі виконували федеральні закони відповідно до чинного права. У цих
цілях Федеральний уряд може направляти уповноважених у вищі органи
влади земель, а за їх згодою або, у разі відмови в такій згоді, з дозволу
Бундесрату і в нижчестоящі органи влади. Якщо недоліки, виявлені
Федеральним урядом при виконанні землями федеральних законів, не
усуваються, то за пропозицією Федерального уряду або землі Бундесрат
вирішує, чи порушила земля норму права. Рішення Бундесрату може бути
оскаржене в Федеральний конституційний суд (ст. 84).

У випадку відмови в довірі або вираження вотуму недовіри Парламентом

Федеральний уряд може рекомендувати Федеральному президентові
розпустити Бундестаг. Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи
(ст. 76). Основний Закон ФРН (ст. 119) установив право Федерального уряду
видавати розпорядження, що мають характер закону та видати правові
постанови (ст. 80).

Федеральний уряд несе політичну відповідальність перед Парламентом.

Федеральний канцлер може бути зміщений з посади в порядку
конструктивного вотуму недовіри. Бундестаг може висловити недовіру
Федеральному канцлеру тим, що більшістю членів обере йому наступника, і
звернеться до Федерального президента з проханням про звільнення
Федерального канцлера. Федеральний Президент повинен задовольнити це
прохання і призначити обрану особу. Між пропозицією про висловлення
недовіри і виборами має пройти сорок вісім годин (ст. 67). Відставка
Федерального канцлера спричиняє колективну відставку уряду.

Федеральний конституційний суд Німеччини

Основний закон ФРН розділ ІХ «Правосуддя» проголошує принципи

здійснення правосуддя в Німеччині – незмінюваність і незалежність суддів,
підпорядкування суддів лише закону, неприпустимість створення
надзвичайних судів, здійснення судового провадження тільки на основі
закону. Основний закон визначає, що судова влада ввіряється суддям, вона
здійснюється Федеральним конституційним судом, федеральними судами та
судами земель. Судова система ФРН є централізованою. Федеральні суди
представлені Федеральним конституційним судом, вищим судом загальної
юрисдикції – Федеральною судовою палатою, що також називається
Верховним федеральним судом, вищими судами спеціальної юрисдикції –
Федеральним адміністративним судом, Федеральним фінансовим судом,
Федеральним трудовим судом і Федеральним соціальним судом.

Основний закон (ст.94) встановлює, що Федеральний конституційний суд

складається з федеральних суддів та інших членів. Члени суду обираються на
12 років, причому застосовується чисто парламентський спосіб формування
цього органу, тобто в рівному числі їх обирають Бундестаг і Бундесрат
(усього обирається 16 суддів, відповідно 8 – Бундестагом та 8 –
 Бундесратом). Обрані судді призначаються на посаду Федеральним
президентом. При вступі на посаду судді приносять присягу. Голова ФКС і
його заступник (у німецькій термінології – президент і віце-президент ФКС)
обираються відповідно Бундестагом і Бундесратом зі складу обох сенатів.

Відповідно до Основного закону Федеральний конституційний суд має

досить широке коло повноважень. Умовно їх можна поділити на такі групи:

1) суд вирішує справи, які стосуються інтересів федерації шляхом

тлумачення положень Основного закону ФРН і врегулювання спорів про
компетенцію; 2) суд вирішує справи, які виникають із природи взаємин
федерації та її суб'єктів, а в деяких випадках і земель між собою. Так, на суд
покладено розгляд формальної і фактичної відповідності федерального права
і права землі Основному закону ФРН, виконання землями федерального
законодавства; 3) суд вирішує справи, в яких розглядаються конституційні
скарги; 4) суд вирішує справи про неконституційність політичних партій.
Рішення, винесені ФКС є остаточними, не підлягають будь-якому
оскарженню й є обов'язковими для конституційних органів Федерації і
земель, а також для всіх судів і відомств.

Конституційні принципи федералізму та статус місцевих органів влади у

ФРН

Основний закон ФРН закріплює федерацію як форму політико-

територіального устрою Німеччини. Федеративний устрій заснований на
територіальному принципі. Після об'єднання Німеччини в 1990 р. країна
складається з 16 земель, перерахованих у преамбулі Основного Закону.
Німецькі конституціоналісти називають ФРН «кооперативною федерацією»,
тому що взаємини між Федерацією і землями базуються на принципах
співробітництва й взаємодії. Основний закон розмежовує повноваження в
законодавчій і виконавчій сферах між Федерацією й землями, реалізація яких
має відбуватися на основі чіткої координації і сприяти ефективному
виконанню державних завдань, при цьому не приводячи до централізації.
Федеративний устрій Німеччини базується на основі принципу «вірності
федерації», згідно з яким федерація і землі мають постійно налагоджувати
добрі, конструктивні і дружні взаємини.

Під час створенні сучасної німецької федерації основною метою стало

встановлення засад, які гарантують недопущення узурпації влади, баланс між
гілками влади, рівність земель у взаєминах з центром і між собою. При
цьому розмежування компетенції між державою і землями вважалось
другорядним завданням. Лише в 2006 р. була проведена масштабна реформа
вертикальних взаємин, у результаті якої у рамках законотворчої компетенції
введена виняткова (виключна) компетенція федерації, конкуруюча
компетенція федерації і земель, залишкова компетенція земельного
законодавця.

До виняткової (виключної) компетенції федерації ст. 73 Основного закону

ФРН відносить, зокрема: міжнародні відносини, зовнішню торгівлю, оборону
і безпеку, громадянство ФРН, міграцію, паспортну справу, еміграцію та
імміграцію, екстрадицію, фінансове, валютне, митне регулювання, грошову
емісію, забезпечення єдності економічного простору, повітряне сполучення,
пошту, телекомунікації, правовий статус федеральних державних
службовців, інтелектуальну власність і авторське право тощо. Крім того, до
виняткової (виключної) компетенції федерального законодавця входить
внесення змін до Основного закону ФРН. Так, згідно ч. 2 ст. 79 Основного
закону поправки до нього потребують схвалення двох третин членів
Бундестагу і двох третин членів Бундесрату. Згоди земель на зміну
Основного Закону не потрібно, адже землі впливають на цей процес через
Бундесрат.

Концепція конкуруючої компетенції сформульована в ст. 72 Основного

закону. У сфері конкуруючої компетенції землі можуть приймати закони
лише в тій мірі, в якій федерація не користується своїми законодавчими
правами. У разі суперечності між федеральними і земельними актами, перші
згідно ст. 31 Основного закону мають пріоритет. Згідно зі ст. 74 Основного
закону конкуруюча законодавча компетенція передбачає регламентацію:
цивільного та кримінального законодавства, виконання покарань,
судоустрою, судочинства, адвокатури і нотаріату, актів цивільного стану,
союзів і зборів, перебування і проживання в ФРН іноземних громадян,
статусу біженців та переміщених осіб, соціального забезпечення тощо.

Відповідно до ст. 30 і ч. 1 ст. 70 Основного закону у віданні земель

знаходяться такі сфери: конституційне законодавство і адміністративний
устрій земель, загальна освіта, культура, засоби масової інформації, деякі
аспекти соціальної сфери і законодавство про місцеве самоврядування.
Також Основний закон передбачає, що при встановленні стану оборони в
сфері, яка належить до законодавчої компетенції земель, федерація набуває
право законотворчості і в сфері конкуруючої компетенції (ч. 1 ст. 115с).
Кожна земля має свою конституцію, законодавство й органи влади. Вищим
законодавчим органом землі є виборний парламент – ландтаг. Ландтаги
формують органи виконавчої влади землі – уряди, очолювані прем'єр-
міністрами. Прем'єр-міністр одночасно виконує функції глави землі.
Більшість німецьких земель поділяються на округи, повіти і громади. Великі
міста мають статус повітів. Містам Берлін, Бремен і Гамбург наданий статус
земель, і вони складаються з районів. На всіх рівнях адміністративно-
територіального поділу землі функціонують органи місцевого
самоврядування. В округах і повітах працюють місцеві органи державного
управління, зокрема, в окрузі – урядовий президент, а в повіті – ландрати та
повітові директори.

Конституція Італійської Республіки 1947 р.

Конституція Італійської Республіки 1947р. розроблялася після поразки Італії

в Другій світовій війні на хвилі антифашистського руху. У 1946 р. за
результатами референдуму була ліквідована монархічна форма правління і
створено Установчі збори, які розробили і прийняли Конституцію.
Конституція була промульгована главою держави і набула чинності з 1 січня
1948р. Діюча Конституція – це багатоплановий та ретельно опрацьований
політико-правовий документ. У ній немає окремої преамбули, адже
філософські настанови, соціально-правові основи і юридичні принципи
відбиті безпосередньо у відповідних розділах конституційного тексту.
Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох
головних частин «Права та обов'язки громадян» та «Устрій Республіки», а
також з «Перехідних і прикінцевих постанов», які мають свою особливу
римську нумерацію.

Втілюючи філософію політичного компромісу між правими і лівими силами,

Конституція, на перший погляд, відображає діаметрально протилежні
погляди. Зокрема, у Конституції не міститься окремого формулювання про
принцип розподілу влад, але проводиться чітке розмежування функцій
Парламенту, Президенту Республіки та Ради міністрів. Конституція, з одного
боку, проголошує Італію демократичною Республікою, засновану на праці,
декларує право приватної власності, а з іншого, містить норми про публічну
власність, можливість експропріації приватної власності на користь держави,
обмеження розмірів земельної власності, права всіх працюючих на
ефективну участь у політичній, економічній і соціальній організації країни та
ставить перед Республікою завдання – усувати перешкоди економічного і
соціального порядку (ст.3).

У Конституції поширено право народу вирішувати питання державного

управління безпосереднє – шляхом виборів, референдуму, «народного вето» і
народної законодавчої ініціативи (статті 71, 75, 132, 138). Італійська
Конституція закріпила розрив з монаршим і фашистським минулим і в
питаннях регіонального устрою та місцевого самоврядування (Італія,
особливо в період фашизму, була централізованою унітарною державою).
Сучасна Італія децентралізована і розділена на області, провінції і комуни,
які наділені самоврядуванням. Особливе місце в Конституції посідають
взаємини між державою і Католицькою церквою (ст.7, 8). В значній мірі це
пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, але і тим, що на
італійській території, в Римі, розташований Ватикан – релігійний та
адміністративний центр Католицької церкви, а римський первосвященик –
Папа за традицією є римським єпископом.

Прагнення не допустити повернення недемократичне правління втілено у

статтях «Перехідних і прикінцевих постанов» (ст. XII про заборону
відновлення в будь-якій формі розпущеної фашистської партії, ст. ХIII про
заборону членам і нащадкам Савойської династії мати активне і пасивне
виборче право, а колишнім королям Савойської династії, їх подружжю та
їхнім нащадкам по чоловічій лінії забороняється доступ на національну
територію і перебування на неї) та у підході до встановлення особливо
жорсткої процедури внесення поправок.

Так, ст. 139 Конституції закріплює, що предметом конституційного

перегляду не може бути республіканська форма правління. Для всіх інших
конституційних положень встановлений достатньо ускладнений порядок
внесення змін і доповнень. Закони, що змінюють Конституцію, й інші
конституційні закони приймаються кожною з палат після двох послідовних
обговорень з проміжком не менш трьох місяців і схвалюються абсолютною
більшістю членів кожної палати при другому голосуванні. Такі закони
виносяться на референдум, якщо протягом трьох місяців після їх
опублікування цього зажадає одна п'ята частина членів однієї з палат, або 500
тисяч виборців, або п'ять обласних рад. Закон, винесений на референдум, не
вважається прийнятим, якщо він не схвалений більшістю визнаних дійсними
голосів. Референдум не проводиться, якщо при другому голосуванні в кожній
з палат закон був прийнятий більшістю в дві третини голосів їх членів.
Жорсткість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження
Конституційного суду, який вправі за спрощеною процедурою контролювати
конституційність практично всіх прийнятих Парламентом законів. Внесені
поправки до Конституції стосуються як зміцнення гарантій прав і свобод
людини та громадянина, так і організації публічної влади. Наприклад, у 2007
р. до ст. 27 Конституції була внесена поправка щодо скасування смертної
кари, а в 2000 р. – до ст. 48, яка передбачила створення іноземного виборчого
округу для здійснення виборчого права італійськими громадянами, що
проживають за кордоном. У результаті масштабної конституційної реформи
2001 р. кардинально змінився зміст розділу V «Області, провінції, комуни».

Конституційно-правовий статус особи в Італії

Частина І «Права та обов'язки громадян» Конституції Італійської Республіки

1947 р. побудована на основі ліберально-соціальної моделі регламентації
прав і свобод людини та громадянина. Незважаючи на назву даної частини, із
змісту певних статей виходить, що їх сила розповсюджується на всіх осіб
незалежно від громадянства (статті 13 – 15, 18 – 25 тощо). У повному обсязі
права і свободи держава надає лише своїм громадянам, гарантуючи, що ніхто
не може бути позбавлений громадянства за політичними мотивами
(ст.22). Важливим елементом конституційного статусу є принцип рівності
(ст. 3 Конституції – «Всі громадяни мають однакову суспільну гідність і
рівні перед законом без різниці у статі, раси, мови, віросповідання,
політичних переконань, особистого та суспільного становища»).

Особисті (громадянські) права і свободи закріплені в розділі І «Громадянські

відносини» та ґрунтуються на свободі особистості, яка, з одного боку, є
необхідною умовою самовираження особистості, а з іншого, обмежує
втручання держави й інших суб’єктів в приватне життя людини. Свобода
особистості гарантується процесуальними і матеріальними нормами. До
перших Конституція відносить: - право на судовий захист і відшкодування
матеріальної шкоди, завданої судовими помилками (ст. 24); - принцип не
бути покараним інакше як на підставі закону, що набрав чинності до
вчинення відповідного діяння (ст. 25). Право на особисту недоторканність
(статті 13, 14, 15, 32 Конституції) гарантується: - забороною проводити
затримання, особистий огляд, або обшук, або будь-яке інше обмеження
особистої свободи без вмотивованого акту судової влади, який видається
тільки у випадках і порядку, передбачених законом; - забороною проведення
примусових медичних заходів; - забороною порушувати законні межі, які
диктуються повагою до людської особистості (ст.32). Недоторканність
приватного життя забезпечується такими матеріальними нормами: -
недоторканністю житла (огляди, обшуки, арешти майна не можуть
проводитися інакше, як у випадках і порядку, що встановлені законом, згідно
з гарантіями, передбаченими для охорони особистої свободи (ст.14)); -
свободою і таємницею листування і будь-яких інших форм комунікацій, а їх
обмеження може мати місце лише за вмотивованим актом судової влади
(ст.15). Конституція визнає за всіма особами свободу віросповідання та
свободу вираження думок усно, письмово і будь-яким іншим способом і
свободу пересування, проживання в будь-якій частині національної території,
виїзду та в’їзду (статті 16, 19 – 21).

Політичні права і свободи фрагментарно встановлені у розділі І

«Громадянські відносини» та в основному зосереджені в розділі IV
«Політичні відносини». Статті 17 і 18 Конституції надають право громадянам
свободу збиратися мирно і без зброї, без дозволу об'єднуватися в цілях, які
кримінальними законами не заборонені індивідам. Окремо підкреслюється,
що забороняються таємні об'єднання й організації військового характеру.
Статті 48 і 49 визначають виборчі права італійських громадян та визнають за
ними право на об'єднання в партії. Право петицій встановлено в статті 50
Конституції. Згідно зі ст. 51 всі громадяни на рівних засадах мають доступ до
публічних посад і виборних функцій.
 Достатньо обширно в Конституції представлені економічні, соціальні й
культурні права і свободи (розділ ІІ «Етико-соціальні відносини», розділ ІІІ
«Економічні відносини»). Право на працю є провідним серед інших
економічних прав і свобод. Так, розділ І «Основні принципи» розпочинається
проголошенням Італії демократичною Республіка, яка ґрунтується на праці.
Неможна не згадати в цьому зв'язку і ст. 4, згідно з якою Республіка визнає за
всіма громадянами право на працю і сприяє створенню умов, що роблять це
право ефективним. У свою чергу кожен громадянин зобов'язаний у
відповідності зі своїми можливостями і за власним вибором здійснювати
діяльність або функцію, що сприяє матеріальному або духовному прогресу
суспільства. Логічним продовженням цих засад конституційного ладу є
наступні зобов’язання Республіки (ст.35): - охороняти працю у всіх її
формах; - дбати про підготовку та підвищення професійної кваліфікації осіб,
які працюють; - підтримувати міжнародні організації й угоди, що мають мету
закріпити й упорядкувати трудові права, та сприяти їх розвитку; - визнавати
свободу еміграції за умови дотримання обов'язків, встановлених законом у
загальних інтересах, і захищати італійських працюючих за кордоном. Право
приватної власності визнається і гарантується (ст. 42). Разом з тим це право
не носить абсолютного характеру і передбачає соціальне призначення
власності (статті 43 – 45).

Конституція закріплює право на соціальне забезпечення (статті 30-32,

38). Визнає Республіка і права і свободи в духовно-культурній
сфері. Конституція (ст. 33) проголошує свободу мистецтва, науки й
викладання. Організації та приватні особи вправі створювати школи і
виховні установи. Згідно зі ст. 34 школа відкрита для всіх, а початкова освіта
– обов'язково і безкоштовна для всіх. Малозабезпечені обдаровані громадяни
мають право продовжувати навчання за рахунок держави.

Парламент Італійської Республіки

Правовий статус Парламенту Італії регулюється в розділі І «Парламент»

частини І «Устрій Республіки» Конституції Італії 1947 р. Відповідно до ст. 55
Конституції Парламент Італії складається з Палати депутатів (нижньої
палати) і Сенату Республіки (верхньої палати). Вибори в палати італійського
Парламенту проводяться одночасно і палати працюють 5 років (ст. 60).
Палата депутатів є палатою національного представництва і складається з
630 депутатів (ст.56). Сенат Республіки обирається на базі областей у складі
315 осіб, з яких 6 Сенаторів – на закордонних виборчих дільницях (ст. 57).
Віковий ценз під час виборів Сенату для пасивного виборчого права – 40
років, а для активного – 25 років. Окрім обраних членів, до Сенату входить
кожний колишній Президент Республіки по праву і довічно, якщо він не
відмовиться від цього (ст. 59). Крім цього, Президент Республіки може
призначити довічно сенаторами п'ять громадян, що прославили Батьківщину
видатними досягненнями в соціальній, науковій, художній і літературній
сферах. У 2020 р. у результаті рішення, прийнятого на конституційному
референдумі, кількість членів Палати депутатів скоротилась до 400 осіб, а
Сенату – до 200.

Згідно зі статтею 88 Конституції Італії Президент Республіки може

достроково розпустити обидві палати Парламенту або одну з них. Дане право
Президент здійснює без міністерської контрасигнатури із обов'язковим
заслуховування голів палат Парламенту.

Конституційно-правовий статус членів Парламенту характеризується

принципом необираємості, за яким члени Конституційного суду, Вищої ради
магістратури, Національної ради економіки і праці повинні звільнити посади
за 180 днів до закінчення терміну повноважень Парламенту, або протягом
семи днів після розпуску. Члени палат володіють вільним мандатом,
імунітетом і індемнітетом. Керівними органами палат є голова і бюро. В
палатах функціонують постійні і тимчасові комітети, а також партійні
фракції. Кожна палата приймає регламент абсолютною більшістю голосів
своїх членів.

Парламент проводить роботу в сесійному порядку, збираючись на дві сесії в

рік – в перший несвятковий день лютого і жовтня (ст. 62). Надзвичайні сесії
можуть бути скликані головами палат, Президентом Республіки і 1/3
частиною членів будь-якої палати. Якщо одна палата збирається на
надзвичайну сесію, то інша палата збирається по праву. Засідання палат
публічні, проте кожна з палат і Парламент, коли вони засідають разом,
можуть вирішити зібратися на закрите засідання.

Одним з провідних напрямів діяльності Парламенту є законотворчість, чому

присвячений окремий розділ ІІ «Створення законів». Законодавчу
компетенцію Парламенту Італії можна віднести до відносно обмеженої,
оскільки ст. 117 розділу V «Області, провінції, комуни» Конституції Італії
містить перелік питань, по яких область має право видавати законодавчі
норми. Законодавча функція здійснюється спільно обома палатами (ст.70), за
виключенням закону про бюджет, який подається Радою міністрів до Палати
депутатів. Такий статус зумовлює рівноправність палат у законодавчому
процесі. Законопроект вважається схваленим, якщо він прийнятий обома
палатами в ідентичній редакції. Для подолання розбіжностей між палатами в
законодавчому процесі застосовується метод «законодавчого човника».
Законодавча ініціатива належить Раді міністрів, будь-якому члену палат, 50
тисячам виборцям, Національній раді економіки і праці, обласним і
муніципальним радам (ст.71). Однак виборці не можуть вносити проекти в
галузях, зарезервованих за Радою міністрів (бюджет, ратифікація
міжнародних договорів тощо).
Палата депутатів і Сенат Республіки контролюють діяльність Ради міністрів
через усні запити, інтерпеляцію, вотум довіри, вотум недовіри, формування
спеціальних комітетів, які проводять розслідування з питань, що становлять
державний інтерес (статті 82, 94). У міжнародній сфері палати в
законодавчому порядку санкціонують ратифікацію міжнародних договорів
політичного характеру, а також договорів, що передбачають арбітраж або
судове врегулювання, або тих, що тягнуть територіальні зміни, фінансові
зобов'язання чи зміни законів (ст.80). У сфері національної безпеки палати
оголошують стан війни і наділяють Раду міністрів необхідними
повноваженнями (ст. 78). Палати також володіють фінансовими
повноваженнями, щорічно затверджуючи бюджет і закон про виконання
бюджету (ст.81). У судовій сфері Парламент призначає третю частину членів
Конституційного суду, третю частину Вищої ради магістратури, вирішує
питання про віддання під суд Президента Республіки, Голови Ради міністрів
(статті 90, 104, 135).

Президент Італійської Республіки

Згідно зі ст. 87 розділу ІІ «Президент Республіки» частини ІІ «Устрій

Республіки» Конституції Італії 1947 р. Президент Республіки є главою
держави і представляє національну єдність. Італія – парламентська
республіка, тому Президент обирається Парламентом на спільному засіданні
його членів строком на сім років. У виборах беруть участь по три делегати
від кожної області, обрані обласною радою із забезпеченням представництва
меншин. Обрання Президента проходить таємним голосуванням більшістю в
дві третини членів асамблеї виборщиків. Після третього голосування
достатньо абсолютної більшості голосів. Президентом Республіки може бути
обраний будь-який громадянин, якому виповнилося 50 років і який
користується громадянськими і політичними правами.

Конституція встановлює умови, при яких Президент достроково припиняє

свої повноваження (тривала перешкода виконання функцій, смерть,
відставка, імпічмент). Підстави для імпічменту – державна зрада або
посягання на Конституцію. У разі імпічменту Президент передається суду
Парламентом на спільному засіданні палат абсолютною більшістю голосів
його членів. Справу по суті розглядає Конституційний суд (статті 90, 134).

Президент Республіки володіє повноваженнями в різних галузях, основною з

яких представницька сфера (ст. 87). Дані повноваження виражаються в тому,
що Президент представляє національну єдність, акредитує і приймає
дипломатичних представників, ратифікує міжнародні договори, головує у
Вищій раді магістратури, дарує помилування, пом'якшує покарання, дарує
знаки відмінності Республіки. Установчі повноваження означають право
Президента призначати: а) вибори нових палат Парламенту; б) народний
референдум; в) голову Ради міністрів, 5 членів Сенату, 5 суддів
Конституційного суду і інших посадовців.

Повноваження в законодавчій сфері припускають наступні можливості

Президента: - направляти послання палатам; - санкціонувати представлення
палатам урядових законопроектів; - промульгувати закони; - видавати
декрети, що мають силу закону, і постанови; - застосовувати право
відкладального вето; - розпускати обидві палати або одну з них, за винятком
останніх шести місяців свого мандата, проте розпуск можливий і в цей
період, якщо він повністю або частково збігається з останніми шістьма
місяцями легіслатури Парламенту (ст. 88). У сфері забезпечення національної
безпеки Президент є командуючим Збройними силами, головує у Верховній
раді оборони, за рішенням палат оголошує стан війни (ст.87).

Президент Республіки не відповідальний за дії, вчинені під час виконання

своїх функцій, тому Конституція Італії фіксує, що жоден акт Президента
Республіки не дійсний, якщо він не контрасигнований міністрами, що
запропонували його, і які за цей акт відповідальні. Акти, що мають силу
закону, та інші вказані в законі акти контрасигнуються також Головою Ради
міністрів (ст. 89).

Рада міністрів Італійської Республіки

Конституція Італії 1947 р. (частина ІІ «Устрій республіки», розділ ІІІ «Уряд»,

відділ І «Рада міністрів») встановлює, що Уряд Республіки складається з
Голови Ради і з міністрів, які разом утворюють Раду міністрів. Уряд Італії
має широку функціональну автономію і здійснює свої виконавчі
повноваження в більшому обсязі, ніж в аналогічних республіках
парламентського типу. Зокрема, згідно зі ст. 89 Конституції жодний акт
Президента недійсний, якщо він не контрасигнований Головою Ради
міністрів або міністрами, відповідальними за цей акт. Оскільки Конституція
не регламентує компетенцію Ради міністрів, на основі Закону про Раду
міністрів 1988 р. склалася практика, згідно з якою Рада міністрів здійснює
будь-які виконавчі повноваження, що не віднесені Конституцією до
компетенції інших органів.

Конституція регулює формування Уряду простою і лаконічною формулою:

«Президент Республіки призначає Голову Ради міністрів і за його
пропозицією міністрів» (ст.93). На практиці формування Уряду – це
складний і тривалий процес, в якому можна виділити такі стадії: 1)
узгодження (підготовчий етап); 2) призначення; 3) принесення присяги; 4)
отримання від Парламенту довіри. До складу Ради міністрів входять: Голова
Ради міністрів, перший заступник Голови Ради міністрів, міністри, міністри
без портфелів і державні секретарі (останні не беруть участі у засіданнях
Ради міністрів).

Конституція (ст. 95) акцентує на особливій ролі Голови Ради міністрів,

встановлюючи, що він керує загальною політикою Уряду, несе за неї
відповідальність, підтримує єдність політичної й адміністративної політики,
заохочує і координую діяльність міністрів. Більш докладно повноваження
Голови Ради міністрів виписані в Законі про Раду міністрів. Зокрема, Голова
Ради Міністрів від імені Уряду: - подає законопроекти і тексти указів, які
мають силу законів, до палат Парламенту; - контрасигнує акти Президента
Республіки; - спрямовує політику міністрів та контролює виконання
адміністративних директив; - призупиняє акти міністрів тощо.

Конституційний суд Італійської Республіки

Статус Конституційного суду встановлений Конституцією Італійської

Республіки (розділ IV «Конституційні гарантії», відділ І «Про
Конституційний суд») і розвинутий у низці конституційних законів (Про
правила конституційної законності і гарантії незалежності Конституційного
суду від 9 лютому 1948 р., Про додаткові правила розгляду справ в
Конституційному суді від 7 жовтня 2008 р. тощо) і Регламенті
Конституційного суду від 20 січня 1966 року (у ред. 2009 р.). Конституція
(ст. 135) встановляю, що Конституційний суд складається з 15 суддів, які
призначаються по третинам Президентом Республіки, Парламентом на
спільному засіданні палат і вищою загальною та адміністративною
магістратурою.

Конституційний суд компетентний: 1) розглядати спори про

конституційність законів і актів, що мають силу закону, держави та областей,
урядові і міністерські регламенти; 2) розв’язувати спори про компетенцію
між державою і областями та між органами влади областей; 3) виносити
рішення про звинувачення проти Президента Республіки; 4) постановляти
про допустимість референдумів. Визнання правового положення
неконституційним тягне втрату ним сили з наступного дня після дня
опублікування рішення. Рішення остаточно і не має зворотної сили (ст.136
Конституції).

Конституційний суд грає важливу роль в розвитку конституційного права

Італії, передусім, надаючи тлумачення нормам Конституції 1947 р. Зокрема,
Конституційний суд активно роз’яснює розділ «Основні принципи», частину
І «Права і обов’язки народу». Особливий інтерес Конституційний суд
виявляє до проблем дотримання конституційних положень в статутах
областей і організації співпраці між областями, провінціями і комунами.
 Конституційно-правовий статус органів влади регіонів і місцевих органів
влади в Італії

У Конституції значна увага приділена питанням взаємодії центральних

органів влади та органів влади частин території Держави. По-перше, в розділі
«Основні принципи» (ст. 5) проголошено такі засади політико-
територіального устрою як єдність та неподільність, визнання місцевих
автономій, децентралізація адміністративного управління, поєднання
принципів і методів власного законодавства із завданнями автономії і
децентралізації. По-друге, розділ V «Області, провінції, комуни» достатньо
докладно регламентує взаємовідносин Держави і органів влади
адміністративно-територіальних одиниць та статус комун, провінцій,
столичних міст і областей. Області утворені за національно-територіальною
ознакою й розділені на дві категорії – зі звичайним статусом (15) та зі
спеціальним статусом (5).

Європейська тенденція регіоналізації адміністративного управління

відбилася в порядку перерахування адміністративно-територіальних одиниць
– від низових одиниць до вищих, підкреслюючи таким чином важливість
місцевої влади (ст. 114). Причому всі ці одиниці – Держава і інші,
територіально менші, знаходяться на одному рівні в тому сенсі, що кожна з
них має свою, гарантовану Конституцією, сферу політичної, фінансової та
майнової автономії. Крім того, закон Держави і закон області мають
однакову юридичну силу. Закон Держави втратив колишню перевагу, бо
Держава вже наділена не загальною законодавчою владою, а правом
приймати закони тільки з предметів, докладно перелічених у частині другій
ст. 117. По всіх інших предметах законодавча влада надана областям (раніше
такий підхід був застосований до компетенції Держави).

На рівні провінцій функціонують територіальні управління Уряду. Префект –

представник Уряду, забезпечує узгоджене здійснення адміністративної
діяльності периферійних відомств держави та гарантує лояльну співпрацю
цих офісів з місцевими органами влади. Виконуючи ці координаційні
функції, префект може вимагати від керівників периферійних
адміністративних структур держави вжити заходів, спрямованих на
уникнення серйозної шкоди якості місцевих послуг. Крім координаційної
функції, префект здійснює посередницьку функцію у трудових спорах, а
також накладає адміністративні санкції за різні категорії декриміналізованих
правопорушень (дорожній рух, банківські чеки, сфера телекомунікацій
тощо).

Оскільки був ліквідований такий вид адміністративного нагляду як контроль

за доцільністю рішень місцевого самоврядування, префект лише перевіряє
акти органів місцевого самоврядування на предмет їх відповідності
законодавству і призупиняє їх до відповідного рішення Міністра внутрішніх
справ. Крім того, префект до відповідного рішення Міністра внутрішніх
справ наділений правом: - тимчасово відстороняти з посади мерів,
президентів провінцій, президентів консорціумів та гірських громад, якщо
вони вчиняють дії, що суперечать Конституції і законодавству; - призначати
уповноважених виконувати функції відсторонених посадових осіб місцевого
самоврядування; - ініціювати процедуру розпуску муніципальної ради або
провінційної ради. Префект також відповідає за цивільний захист, готує план
боротьби з надзвичайними ситуаціями по всій провінції, піклується про його
виконання та приймає всі заходи, необхідні для надання першої допомоги
постраждалим. Префект компетентний приймати вмотивований акт щодо
невідкладних заходів з метою запобігання та усунення серйозних небезпек,
які загрожують громадській безпеці та безпеці у містах, якщо мер цього не
зробить. Аналогічні заходи можуть бути прийняті префектом у разі
невідкладності чи серйозної суспільної потреби, якщо вони необхідні для
охорони громадського порядку та громадської безпеки.

На всіх рівнях адміністративно-територіального поділу Італії створені органи

місцевого самоврядування. На рівні області безпосереднім голосуванням
громадян обирається обласна рада. Обласна рада здійснює законодавчу
владу, якою наділена область, та інші функції, довірені їй Конституцією та
законами. Вона може вносити законодавчі пропозиції у палати Парламенту.
Джунта є виконавчим органом області, а голова джунти представляє область,
керує політикою джунти і несе за неї відповідальність, промульгує закони і
видає регламентарні акти, керує здійсненням адміністративних функцій,
делегованих державою області відповідно до інструкцій Ради міністрів. У
комунах органами влади є рада, джунта і мер (сіндак). Рада комуни
складається з комунальних радників, обраних населенням і приймає статут
комуни, бюджет, містобудівні плани, призначає представників комуни в
організації та підприємства. Джунта – це колегіальний орган, що приймає всі
адміністративні акти, які закон не відніс до відання інших органів. Джунта
складається з мера, який безпосередньо обирається населенням, і асесорів,
яких він призначає. Джунта здійснює політико-адміністративну програму
мера і бере участь у роботі обласної ради на основі визначених нею
принципів. У комуні діють ревізор або колегія ревізорів, а також нерідко
захисник громадян, які призначаються мером. Органи влади провінції і
метрополітанського міста будуються в основному за такою ж схемою.