Тема 5.

ЗМІСТ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

1. Характерні риси політичних прав.

Політичні права громадян (перш за все – право на управління справами

держави) складають органічну основу цивілізованого суспільства, створюють
підґрунтя легітимації демократичного політичного режиму та владної еліти,
виступають як цінності, якими влада повинна обмежувати себе і на які повинна
орієнтуватися.
На відміну від прав людини, права громадянина охоплюють сферу відносин
індивіда з державою (сферу публічних інтересів), надають йому інструменти
впливу на зовнішню і внутрішню політику держави. Народ, зафіксовано в
Основному законі, здійснює владу безпосередньо і через органи державної
(законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування.
Важливо, що політичні права громадян визначені у Міжнародному Пакті
про громадянські і політичні права, який прийнятий Генеральною
Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року та набрав чинності в Україні 23
березня 1976 р. Політичні права громадян Укра- їни визначені
Конституцією України та Законами України. Рівень гарантованості
політичних прав і свобод постійно піддається моніторингу з боку
впливових міжнародних організацій (ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.)
і свідчить про рівень демократії в Україні.
Отже, політичне право на управління справами держави українці здійснюють
через:
право брати участь у всеукраїнському та місцевих ре- ферендумах
(регулюється ст. 38, ст. 140-145 Конституції України, Законом України «Про
Всеукраїнський референдум». Щодо міс- цевих референдумів – у Верховній
Раді з грудня 2012 р. є відпо- відний законопроект, підготовлений урядом і
спрямований на правове врегулювання цієї сфери);
 право вільно обирати і бути обраними до органів держав- ної влади та
органів місцевого самоврядування (регулюється ст.38, 70, 71 Конституції
України, Законами України «Про вибори депу- татів місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів», «Про вибори народних депутатів України», «Про
вибори Президента України»);
 право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах
місцевого самоврядування (регулюється Законами України «Про державну
службу», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах
місцевого самоврядування»).
Крім того, до політичних прав громадян України належать:
 право на свободу об'єднання у політичні партії та громад- ські організації (ст.
36, 37 Конституції України, Закон України про «Про політичні партії»);
 право громадян України збиратися мирно, без зброї і про- водити збори,
мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України);
 право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або
особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування (ст. 40 Конституції України, Закон України «Про звернення
громадян»);
 право на свободу пересування (ст. 33 Конституції України, Закон України
«Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»);
 право на свободу слова (ст. 34 Конституції України).
Кожне з цих прав є самостійним, має свої особливості.

2. Право громадян на участь в управлінні державними справами.

Громадяни України реалізують своє конституційне право брати участь в
управлінні державними справами (стаття 38 Конституції України), в тому числі
і в здійсненні контролю у фінансово-економічній сфері як безпосередньо, так і
через обраних до органів державної влади представників.
Державні фінанси формуються, зокрема, за рахунок коштів громадян –
платників податків та зборів, а розміри їх та порядок сплачування мають
встановлюватися виключно законом (частина перша статті 67 Конституції
України). Тому наявність парламентського контролю у фінансово-економічній
сфері – це не лише питання права громадян брати участь в його здійсненні, але
й певна гарантія охорони їх законних інтересів як платників податків та зборів.
Покладення функцій “вищого парламентського контролю” на Рахункову
палату – непредставницький орган, означало б звуження змісту та обсягу
закріпленого в статті 38 Конституції України права громадян брати участь в
управлінні державними справами, обмеження здійснення цього права, чого
Конституція України не допускає (частина перша статті 157 Конституції
України).

Відповідно до частини четвертої статті 15 Конституції України держава

гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і
законами України. Це означає, що на конституційному та законодавчому рівнях
можуть встановлюватися певні обмеження, умови реалізації права громадян на
свободу політичної діяльності. Така діяльність громадян провадиться шляхом
їх участі у політичному житті суспільства, зокрема через право громадян брати
участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих
референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та
органів місцевого самоврядування. Виборчі комісії є суб’єктом виборчого
процесу, його невід’ємною складовою, вони наділені повноваженнями
вирішувати важливі для держави питання щодо організації та проведення
виборів, отже, є підстави стверджувати, що участь у роботі таких виборчих
комісій є способом реалізації права громадян на участь в управлінні
державними справами.
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути
обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша
статті 64 Основного Закону України). Конституційний Суд України наголошує,
що встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим
виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та
суспільно необхідним. Позбавлення громадянина України права брати участь в
управлінні державними справами шляхом участі у роботі окружної або
дільничної виборчої комісії у зв’язку з його проживанням за межами
відповідного округу або міста в умовах відсутності воєнного або надзвичайного
стану є порушенням частини четвертої статті 15, частини першої статті 38
Конституції України.

Конституційний Суд України вважає, що внесення змін до Конституції України

Законом № 2952 було зумовлено необхідністю уніфікувати строки повноважень
Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських
голів для забезпечення безперервності процесу здійснення державної влади і
самоврядності та зменшення видатків з Державного бюджету України на
проведення виборів. На підставі цього він дійшов висновку, що в Основному
Законі України не тільки проголошено право громадян брати участь в
управлінні державними справами, а й визначено механізми його реалізації,
насамперед шляхом уніфікації строків повноважень органів місцевого
самоврядування, зокрема для прогнозованості дати проведення наступних
чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Якщо чинна Конституція України передбачає можливість утворення

виборчих блоків політичних партій та наявність у парламенті за результатами
виборів до Верховної Ради України „депутатської фракції виборчого блоку
політичних партій“, то тим самим громадяни України можуть реалізувати своє
право на „участь в управлінні державними справами“, „вільно обирати і бути
обраними до органів державної влади“ (частина перша статті 38 Конституції
України) не лише у спосіб здійснення активного та пасивного виборчого права
– голосуючи на виборах до парламенту за кандидата у народні депутати
України, що належить до політичної партії, або виступаючи як кандидат у
народні депутати України, що належить до політичної партії. Це рівною мірою
означає, що громадяни України не позбавлені права голосувати за кандидата,
який належить до „виборчого блоку політичних партій“, або права бути самому
кандидатом у народні депутати України на виборах від „виборчого блоку
політичних партій“. Право громадян на участь в управлінні державними
справами здійснюється насамперед через вибори: обрані представники народу
здійснюють таке право безпосередньо, а всі громадяни – через обраних ними
представників. У разі ухвалення запропонованої Законопроєктом зміни до
Конституції України громадяни України втратять свої права, які їм прямо або
опосередковано гарантовано статтями 38 та 81 Конституції України. Отже,
запропонована зміна передбачає скасування прав громадянина України та є
такою, що не відповідає частині першій статті 157 Конституції України.
(абзац другий підпункту 3.7 пункту 3 мотивувальної частини)
3. Право на свободу мирних зібрань: форми, умови, гарантії реалізації.
Позитивні зобов’язання держави щодо забезпечення права на мирні
зібрання з позиції ЄСПЛ.

Право громадян на свободу мирних зібрань в Україні гарантується та захищене

державою. Реалізація права на мирні зібрання в Україні регулюється актами
національного та міжнародного законодавства.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року
(ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР) гарантує кожній
особі, серед інших прав і свобод,право на свободу зібрань та об’єднання.
Відповідно до статті 11 Конвенції кожен має право на свободу мирних зібрань і
свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати
профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших
осіб.
Статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,
ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від
19.10.1973 № 2148-VІІІ, також визнається право на мирні збори.
Згідно з положеннями вказаної статті користування цим правом не підлягає
ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є
необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної
безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або
захисту прав та свобод інших осіб.
У статті 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь
і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,виконавчу та судову. Органи
законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у
встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Згідно зі статтею 19 Конституції України правовий порядок в Україні
ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений
роботи те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.
Статтею 39 Конституції України встановлено повідомний (не дозвільний)
порядок проведення зборів, походів, мітингів і демонстрацій: «Громадяни
мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої
влади чи органи місцевого самоврядування».
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом лише в
інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і
свобод інших людей.

ФОРМИ:
Свобода зібрань захищається в будь-яких мирних формах, зокрема, пікетів,
походів, маршів, пробігів, наметових містечків тощо. Усі ці форми мають
однакове правове регулювання. Свобода мирних зібрань може обмежуватися
виключно законом, проте жоден закон не встановлює інших обмежень свободи
мирних зібрань.4. Конституційно-правове регулювання виборчих прав
громадян, права на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах.

Закон України «про гарантії свободи мирних зібрань"

Стаття 4. Організатор мирних зібрань
1. Організатором мирного зібрання може бути дієздатна фізична особа, яка є
громадянином України, іноземцем (крім громадян Російської Федерації) або
особою без громадянства, юридична особа, а також громадське об'єднання
незалежно від наявності у нього статусу юридичної особи. Може бути один або
декілька організаторів.
2. Фізична особа, яка не досягла 16 років, може бути організатором мирного
зібрання, якщо хоча б одним із співорганізаторів є фізична особа, яка має повну
цивільну дієздатність, юридична особа або громадське об'єднання.
3. Не можуть бути організатором мирного зібрання державні органи, органи
влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Розділ III. ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ

Стаття 16. Обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань
1. Обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань встановлює
лише суд і не інакше як за сукупності таких умов:
1) обмеження відповідає частині другій статті 39 Конституції України;
2) наявна хоча б одна з підстав, визначених у частині другій цієї статті;
3) таке обмеження є пропорційним відповідно до частини третьої цієї статті.
2. Обмеження реалізації права на свободу свободи мирних зібрань можливе
виключно судом з таких підстав:
1) метою зібрання є: ліквідація незалежності України, зміна конституційного
ладу насильницьким шляхом, зміна меж території або державного кордону
України, перешкоджання діяльності Збройних Сил України або військових
формувань;
2) необхідність захисту державного суверенітету і територіальної цілісності
України від незаконних посягань;
3) зібрання має метою пропаганду війни, насильства, розпалювання
міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, комуністичного та націонал-
соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів;
4) запобігання реальній небезпеці застосування з боку організаторів та
учасників зібрання фізичної сили, зброї та інших небезпечних засобів для
заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну інших осіб;
5) установлення на відповідній території тимчасового обмеження щодо
проведення мирних зібрань указом Президента України про введення
надзвичайного стану або воєнного стану, затвердженим Верховною Радою
України відповідно до Конституції України та законів України "Про правовий
режим надзвичайного стану", "Про правовий режим воєнного стану";
6) установлення рішенням Кабінету Міністрів України на відповідній території
карантину відповідно до Закону України "Про захист населення від
інфекційних хвороб", якщо таке рішення передбачає можливість встановлення
судом обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань з метою
захисту населення від епідемії (спалаху) особливо небезпечної інфекційної
хвороби.
7) зібрання має на меті порушення основоположних прав та свобод людини.
3. Реалізація права на свободу мирних зібрань може бути обмежена, якщо
це необхідно у демократичному суспільстві, з урахуванням принципу
пропорційності лише до тієї міри, яка є мінімально необхідною для захисту
інтересів, зазначених у частині другій статті 39 Конституції України.
Право на свободу мирних зібрань може бути обмежене у спосіб:
1) повного або часткового обмеження щодо місця або маршруту проведення
мирного зібрання у разі, якщо вони перетинаються з місцем, доступ до якого
обмежено законом;
2) обмеження щодо часу чи тривалості мирного зібрання;
3) повного або часткового обмеження щодо використання звукопідсилювальної
апаратури чи інших джерел шуму відповідно до частини четвертої статті 9
цього Закону;
4) часткового обмеження щодо місця встановлення тимчасових споруд;
5) заборони проведення мирного зібрання у випадках, передбачених пунктами 1
- 3 частини другої цієї статті.
4. Заборона проведення мирного зібрання застосовується як винятковий
захід - лише у разі неможливості досягнути законних цілей обмеження в інший
спосіб, визначений частиною третьою цієї статті.
5. Встановлення обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань
не повинно перешкоджати досягненню законної мети мирного зібрання щодо
вільного вираження поглядів у межах видимості та чутності адресатів і
своєчасного доведення цих поглядів до відома державних органів, органів
влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування,
суспільства чи інших адресатів.
6. Не можуть бути підставою для обмеження свободи мирних зібрань:
1) чисельність учасників мирного зібрання;
2) проведення одночасних мирних зібрань, у тому числі контрзібрань;
3) проведення одночасно з мирним зібранням інших масових чи охоронюваних
заходів, у тому числі святкувань, концертів, візитів посадових осіб.
7. Несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не
зумовлює його обмеження за відсутності підстав, визначених частиною другою
цієї статті.
8. Суд може встановити обмеження щодо реалізації права на свободу мирних
зібрань лише щодо конкретного мирного зібрання.
9. Не допускається обмеження свободи мирних зібрань чи надання переваг у її
здійсненні за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 17. Узгодження умов проведення мирного зібрання для запобігання

обмеженню свободи мирних зібрань
1. Якщо повідомлення про проведення мирного зібрання чи інша інформація,
якою володіє орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що
отримав таке повідомлення, вказує на наявність підстав для обмеження свободи
мирних зібрань, установлених цим Законом, такий орган виконавчої влади або
орган місцевого самоврядування ініціює проведення переговорів з
організатором мирного зібрання щодо зміни умов його проведення.
2. Переговори з організатором мирного зібрання проводяться з метою
запобігання обставинам, що є підставою для обмеження свободи мирних
зібрань. З цією метою орган виконавчої влади або орган місцевого
самоврядування, який отримав повідомлення про проведення мирного зібрання,
може дати організатору мирного зібрання рекомендації щодо зміни часу, місця,
мети, встановлення наметів, сцен та інших тимчасових споруд чи інших умов
проведення мирного зібрання, що виключатиме підстави для обмеження
свободи мирних зібрань.
3. За згодою або на прохання організатора мирного зібрання у переговорах
можуть брати участь інші особи, зокрема представники засобів масової
інформації, Національної Поліції, Національної Гвардії України та інших
правоохоронних органів. Це рішення не вимагає подання нового повідомлення
або заяви про зміну чи доповнення повідомлення про проведення мирного
зібрання і за бажанням однієї зі сторін переговорів оформлюється письмово та
реєструється у органі, який брав участь в переговорах.
4. Рішення про зміну часу, місця, мети, встановлення наметів, сцен та інших
тимчасових споруд або інших умов проведення мирного зібрання приймає
організатор мирного зібрання.
5. Подання позову до суду про встановлення обмеження щодо реалізації права
на свободу мирних зібрань не є перешкодою для проведення переговорів щодо
зміни умов проведення мирного зібрання. Результати переговорів можуть бути
зафіксовані в умовах примирення, про які повідомляється суд.
У статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –
Конвенція) зазначається наступне:
 1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з
іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати
до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих,
що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в
інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає
запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що
входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів
держави.

Право на свободу мирних зібрань, як і право на свободу вираження поглядів, є

однією з основ демократичного суспільства. З огляду на свою важливість право
на свободу зібрань не повинне тлумачитися обмежено. Для уникнення ризику
обмежувального тлумачення Європейський суд з прав людини (далі – Суд)
утримався від формулювання поняття зібрань або вичерпного перераховування
критеріїв, які його визначали.
Право, закріплене у статті 11 охоплює як приватні зібрання, так і зібрання в
громадських місцях, статичні або у формі процесії; крім того, його можуть
здійснювати окремі учасники та особи, які організовують зібрання.
Незважаючи на те, що основною метою статті 11 є захист права на політичну
мирну демонстрацію та участь у демократичному процесі, було б неприйнятно
вузьким тлумаченням цієї статті як такої, яка обмежується лише тими
зібраннями. Таким чином, стаття 11 застосовується до зібрань, які мають
надзвичайно важливий соціальний характер, а також на міжобщинних зборах,
релігійних і духовних зборах.
Стаття 11 Конвенції захищає право на «мирні зібрання», – поняття, яке не
охоплює демонстрації, коли організатори та учасники мають насильницькі
наміри. Таким чином, гарантії статті 11 застосовуються до всіх зібрань, окрім
тих, організатори та учасники яких мають такі наміри, підбурюють до
насильства або іншим чином не визнають основи демократичного суспільства.
Право на свободу мирних зібрань містить негативні та позитивні зобов’язання
Договірної Держави. Держави повинні не лише утримуватися від застосування
необґрунтованих непрямих обмежень права на мирне зібрання, але й захищати
це право. Хоча найважливішим завданням статті 11 є захист особи від
свавільного втручання органів державної влади у здійснення захищених прав,
крім того, можуть існувати позитивні зобов’язання щодо забезпечення
ефективного використання цих прав. Позитивне зобов’язання забезпечувати
ефективне використання свободи зібрань має особливе значення для осіб, які
мають непопулярні погляди або належать до меншин, оскільки вони є більш
вразливими до переслідування
Право на свободу зібрань не є абсолютним; воно може бути обмежене
відповідно до пункту 2 статті 11. Втручання у право на свободу мирних зібрань
складатиме порушення статті 11, якщо воно не «встановлено законом», не
переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених пунктом 2, і не є
«необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цілі або цілей, про
які йдеться.

Сфера застосування статті 11 Конвенції:

• мирні зібрання;
• страйки, мітинги, демонстрації;
• громадські об’єднання та організації;
• профспілки;
• політичні партії;
• об’єднання національних меншин;
• надзвичайний та військовий стан;
• надзвичайні ситуації.

4. Конституційно-правове регулювання виборчих прав громадян, права на

участь у всеукраїнському та місцевих референдумах.

Відповідно до ст. 21 Загальної декларації прав людини, воля народу повинна

бути основою влади уряду; ця воля має виявлятись у періодичних і
нефальсифікованих виборах, які необхідно проводити за умови загального і
рівного виборчого права шляхом таємного голосування або через інші
рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.
У ст. 5 Конституції України зазначено, що Україна є республікою. Відтак,
носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної (законодавчої,
виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може
узурпувати державну владу.
Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які е виразом
загальної волі. Тому всі громадяни мають право брати участь у створенні
законів особисто або через своїх представників.
Як випливає із ст. 38 Конституції України, змістом права громадян на участь в
управлінні державними справами є, зокрема:

• 1) право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

• 2) право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та
органів місцевого самоврядування;
• 3) право рівного доступу до державної служби, а також до служби в
органах місцевого самоврядування.
Кожне з цих прав є самостійним і має свої особливості.
Ст. 71 Конституції України встановлено, що вибори до органів державної влади
та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі
загального, рівного виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям
гарантується вільне волевиявлення. Порядок проведення виборів в Україні
регулюється розділом III Конституції України, а також Законами України "Про
вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", "Про
вибори народних депутатів України", "Про вибори Президента України ".

Загальність виборів, відповідно до ст. 70 Конституції України, означає, що

обмеження щодо виборчого права стосуються лише тих громадян, які не
досягли вісімнадцяти років або визнані судом недієздатними. Усі інші
громадяни України мають активне виборче право (право обирати). Наявність
активного виборчого права означає не тільки право голосу (юридичну
можливість обирати), а й право висувати кандидатів на виборні посади,
бути їх довіреною особою, агітувати за них тощо.
Пасивне виборче право (право бути обраним) означає також право
висувати свою кандидатуру на виборну посаду і право бути висуненим,
право бути зареєстрованим як кандидат на таку посаду й організовувати
зустрічі з виборцями та іншим чином проводити виборчу кампанію. Як
правило, це право може бути обмежене віковим цензом, цензом осілості і
мовним цензом.
Наприклад, при виборах Президента України пасивне виборче право мають
громадяни України не молодші 35 років, які проживають на території України
не менше десяти (в тому числі п'яти останніх) років і володіють державною
мовою.

Інколи пасивне виборче право обмежується й іншими умовами. Так,

народними депутатами України не можуть бути обрані громадяни України, які
мають судимість за вчинення умисного злочину, що не погашена і не знята в
установленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Не можуть
балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи особи, які
вчинили корупційні діяння, передбачені Законом України "Про боротьбу з
корупцією".
Відповідно до статей 140-145 Конституції України, однією з форм участі
громадян в управлінні державними справами є місцеве самоврядування -
форма "локальної" демократії, яка передбачає право територіальної громади
- жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох
сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в
межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування є одним з
ефективних засобів обмеження центральної влади в інтересах окремого регіону,
міста чи місцевості, кожен із представників яких, звичайно, усвідомлює себе не
тільки як людину і жителя планети Земля, не тільки як громадянина України, а
передусім як жителя певного міста, селища, села. Тому місцеві інтереси для
нього можуть бути значно важливішими.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Більш детально система та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади
організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб визначені у Законі України
"Про місцеве самоврядування в Україні".
Перешкоджання здійсненню виборчого права або участі у референдумі, деякі
інші діяння, які порушують право громадян на участь в управлінні державними
справами, визнаються злочинами. Відповідальність за їх вчинення передбачена
статтями 157-160 КК.
Порядок доступу громадян України до державної служби, служби в органах
місцевого самоврядування та її проходження регулюється Законами України
"Про державну службу", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про службу
в органах місцевого самоврядування" та деякими іншими актами законодавства.
Відповідно до Законів України "Про державну службу" і "Про службу в органах
місцевого самоврядування", право на державну службу і на службу в органах
місцевого самоврядування мають громадяни України незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової і національної
приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця
проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та
пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір (або за іншою
процедурою, передбаченою законодавством України).
Слід зазначити, що в Конституції України не міститься спеціальних
положень щодо обмеження права громадян на рівний доступ до державної
служби і до служби в органах місцевого самоврядування. Лише ст. 64
Конституції України допускає можливість тимчасового обмеження цього права
в умовах воєнного або надзвичайного стану. Отже, тут діють загальні
обмеження. Закони України "Про державну службу" і "Про службу в органах
місцевого самоврядування" встановлюють обмеження щодо прийняття на
державну службу, що стосуються осіб, які: визнані у встановленому порядку
недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі
прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам,
які є їхніми близькими родичами. Перелік винятків не є вичерпним. Крім того,
Законом України "Про боротьбу з корупцією" передбачена заборона займати
посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років від дня
звільнення осіб, які вчинили корупційні діяння.
Відповідно до ст. 124 Конституції України, громадяни України також
мають право брати участь у здійсненні правосуддя. Народ безпосередньо
бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Більш детально це право регламентується законодавством України про
судоустрій і кримінально-процесуальним законодавством.
Право громадян на участь у референдумі є їхнім невід’ємним
конституційним правом.
Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть
реалізувати переважно під час виборів та референдумів.
Згідно із Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми",
референдум є способом прийняття громадянами України шляхом голосування
законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і
місцевого значення. Ст. 70 Конституції України обмежує у праві брати участь у
референдумі лише громадян України, які не досягли вісімнадцятирічного віку
або визнані судом недієздатними. На всеукраїнський референдум виносяться
питання загальнодержавного значення, тобто вирішення яких впливає на долю
всього Українського народу – громадян України всіх національностей. На
місцевий референдум можуть виноситися виключно питання, віднесені до
відання органів місцевого самоврядування відповідної адміністративно-
територіальної одиниці.
Закон України «Про всеукраїнський референдум»
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1135-20#:~:text=Участь%20громадян
%20України%20у%20всеукраїнському,час%20голосування%20на
%20всеукраїнському%20референдумі.

Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1286-12#Text

5. Право на свободу об’єднання в політичні партії, асоціації, громадські

об’єднання. Втручання держави у право на свободу об’єднань
Гарантоване Конституцією України право громадян на свободу об'єднання
реалізується через політичні партії, громадські організації та професійні спілки.
Порядок створення та діяльності об'єднань громадян, їх легалізація
Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії та громадські
організації гарантується Конституцією, а також законами України "Про
об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., "Про політичні партії в Україні" від
5 квітня 2001 р., "Про благодійництво та благодійні організації" від 16 вересня
1997 р., "Про молодіжні та дитячі громадські організації" від 1 грудня 1998 р. та
іншими нормативно-правовими актами.
Конституція України встановила, що громадяни України мають право на
свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення
й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень,
встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського
порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи
обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або
громадських організацій. Належність чи неналеж- ність до об'єднання громадян
не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання
державою будь-яких пільг і переваг.
Конституція України гарантує рівність перед законом усіх об'єднань громадян.
Утворення і діяльність об'єднань громадян, програмні цілі або дії яких
спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду
війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.
Об'єднання громадян не можуть мати воєнізованих формувань.
Тут залишається лише додати, що обмеження та заборона діяльності об'єднань
громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Відзначимо, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування,
створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх
прав і свобод.
Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності,
рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності.
Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.
Об'єднання громадян України утворюються і діють зі всеукраїнським, місцевим
та міжнародним статусом. До всеукраїнських об'єднань громадян належать
об'єднання, діяльність яких поширюється на всю територію України і які мають
місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об'єднань належать
об'єднання, діяльність яких поширюється на територію відповідної
адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Громадська організація є
міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б
однієї іншої держави.
Об'єднання громадян, незалежно від назви, визнається політичною партією або
громадською організацією.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18
років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення
волі. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України,
громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а
молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку.
Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом
(конференцією) або загальними зборами.
Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли
18-річного віку. Членами громадських організацій, крім молодіжних (з 14 до 35
років) та дитячих (з 6 до 18 років), можуть бути особи, які досягли 14 років.
громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства.
У діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами,
можуть брати участь колективні члени.
Назва об'єднання громадян визначається рішенням установчого з'їзду
(конференції) або загальними зборами об'єднання громадян. Назва об'єднання
громадян повинна складатися з двох частин - загальної та індивідуальної.
Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, спілка, об'єднання, фонд, фундація,
асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних об'єднань громадян.
Індивідуальна назва об'єднання громадян є обов'язковою і повинна бути суттєво
відмінною від індивідуальних назв зареєстрованих в установленому порядку
об'єднань громадян з такою ж загальною назвою.
Об'єднання громадян, зареєстроване у встановленому порядку, має виключне
право на використання своєї назви. Використання назви об'єднання громадян
фізичними та юридичними особами, які не належать до об'єднання громадян,
для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього об'єднання, забороняється.
Об'єднання громадян діє на основі статуту або положення. Статутний документ
об'єднання громадян не повинен суперечити законодавству України.
Об'єднання громадян підлягають обов'язковій легалізації. Легалізація - це
офіційне визнання об'єднання громадян з боку державних органів, що
здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.
Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за
рішенням суду, є протизаконною.
У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій
реєстрації Міністерством юстиції України. Легалізація громадської організації
здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами
державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних,
міських рад. У разі, коли діяльність місцевої громадської організації
поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних
одиниць, її легалізація здійснюється відповідним органом виконавчої влади
вищого рівня.
Місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчим комітетом
сільської, селищної, міської ради реєструються в обов'язковому порядку місцеві
осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян,
якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об'єднань.
Про легалізацію (офіційне визнання) об'єднання громадян легалізуючий орган
повідомляє у засобах масової інформації.
Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву. Заява про
реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як
однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додаються
статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних
зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані
про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору, крім
випадків, коли громадська організація звільняється від сплати реєстраційного
збору відповідно до законів України. Політичні партії подають також свої
програмні документи.
Заява про реєстрацію розглядається в двомісячний строк з дня надходження
документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію,
проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення
про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в
десятиденний строк.
Органи, що здійснюють реєстрацію об'єднань громадян, ведуть реєстр цих
об'єднань.
У реєстрації об'єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його назва,
статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать
вимогам законодавства України. Рішення про відмову у реєстрації повинно
містити підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржено у судовому
порядку. Про відмову у реєстрації об'єднання громадян реєструючий орган
повідомляє у засобах масової інформації.
Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом
письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції України, місцевим
органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських,
селищних, міських рад.
Об'єднання громадян можуть використовувати власну символіку. Символіка
об'єднання громадян затверджується відповідно до його статуту. Символіка
політичних партій не повинна відтворювати державні чи релігійні символи.
символіка об'єднання громадян підлягає державній реєстрації у порядку, що
визначається Кабінетом Міністрів України.
Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах,
зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:
• виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і
немайнові права;
• представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх
членів (учасників) у державних та громадських органах;
• брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи;
• ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання
громадян, надавати допомогу в їх створенні;
• створювати установи та організації;
• одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого
самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і
завдань;
• вносити пропозиції до органів влади і управління;
• розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;
• засновувати засоби масової інформації.
Чинне законодавство України встановлює певні відмінності у правовому
статусі та організації діяльності політичних партій і громадський організацій.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання
громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного
розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної
волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським
статусом. Політичні партії повинні мати свою програму. Програма політичної
партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.
Політичні партії повинні мати статут. Політична партія також може мати
власну партійну символіку, до якої належать партійний гімн, прапор,
розпізнавальний знак, девіз. Забороняється буквальне відтворення у символіці
політичної партії державних символів України, використання символів
іноземних держав.
Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який
відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин
України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Членство
в політичній партії є фіксованим.
Членами політичних партій не можуть бути:
• судді;
• працівники прокуратури;
• працівники органів внутрішніх справ;
• співробітники Служби безпеки України;
• військовослужбовці.
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді
(конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше
десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають
право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не
менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як
у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.
Політичні партії мають право:
? вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією та
законами України;
Втручання у право на свободу мирних зібрань складатиме порушення статті 11,
якщо воно не «встановлено законом», не переслідує одну або декілька законних
цілей, передбачених пунктом 2, і не є «необхідним у демократичному
суспільстві» для досягнення цілі або цілей, про які йдеться.
У статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –
Конвенція) зазначається наступне:
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з
іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати
до них для захисту своїх інтересів.
3. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих,
що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в
інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає
запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що
входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів
держави.
Конституційний Суд України виходить з того, що право громадян України на
свободу об’єднання у громадські організації відповідно до статті 36
Конституції України, включаючи і конституційне право на утворення
професійної спілки, не може бути обмежене ні законодавством, ні на практиці
такими вимогами щодо реалізації названого права, які виключають можливість
утворення професійної спілки як такої, якщо цих умов (вимог) об’єктивно не
можна виконати, тобто фактично є частковою забороною реалізації права
громадян на об’єднання у відповідну професійну спілку.