1.

Законодавча влада в системі розподілу державної влади

Законода́вча вла́да — одна з гілок державної влади, головним призначенням якої є
здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю
повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також
сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень[1].
Відповідно до теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, як одного з
принципів правової держави, законодавча влада є однією з самостійних гілок влади,
специфіка якої полягає в тому, що прийняті парламентом закони мають вищу
юридичну силу, ніж нормативні чи інші акти других гілок влади. Здійснення
виконавчої і судової влади має відбуватись виключно в межах закону.
Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої,
виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією
Конституцією межах і відповідно до законів України.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції
України і повинні відповідати їй.
Згідно ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У правовій державі законодавча діяльність має бути спрямована на забезпечення
абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності
суспільства і держави, прав і свобод людини шляхом створення законів, що
забезпечують їх захист; тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.
Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона
визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий
спосіб відіграє орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з
іншими гілками державної влади, а також у визначенні ролі законодавчої влади в
суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади.
Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча
влада – це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі
уряду (наприклад один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави
держави, здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Ефективною
формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб
тощо.
Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі
виборів народ передає владу своїм представникам і уповноважує представницькі
органи здійснювати державну владу. У цьому сенсі можна вести мову про
первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте існують
сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження
випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі
виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб
не залишатися набором фраз на папері, повинен відповідати політичним і
юридичним реаліям, а також фундаментальному праву – конституції.
Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає в підготовці та
прийнятті законів, безпосередньо передбачених конституцією, і тих законів, які
забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх
життєдіяльності. При цьому слід наголосити на тому, що законодавство є
безпосереднім інструментом формування стратегії й тактики такого розвитку.
Назва “законодавча” не означає, що представницькі органи виконують лише
законодавчу діяльність. Остання є для них головною, але не єдиною. Важливими
для парламентів є також виконання представницької, установчої та контрольної
функцій. Відповідно до теорії поділу влади законодавча влада є самостійною
відносно виконавчої і судової гілок влади. Її специфіка полягає у тому, що прийняті
парламентом закони мають вищу порівняно з актами інших гілок державної влади
юридичну силу. Водночас кожна гілка влади має властиву їй систему стримувань і
противаг для запобігання можливим зловживанням з боку іншої гілки влади.

Законодавча влада – це право і можливість видавати загальнообов’язкові нормативні

акти державного значення, що мають найбільш загальний характер, тобто
встановлювати правила, що визначають основи суспільно значущої поведінки і
діяльності фізичних та юридичних осіб, органів і установ держави, громадських
об’єднань тощо. Законодавча влада розглядається як вираження волі всього народу,
його інтересів, народного суверенітету. Закони, які виключно приймаються органом
законодавчої влади, мають після Конституції вищу юридичну силу і пріоритет перед
іншими нормативно-правовими актами. Крім того, законодавчий орган займає
чільне місце в механізмі держави, оскільки відповідно до принципу поділу влади
законодавча влада встановлює загальнообов’язкові вимоги, які виконавча влада
повинна проводити в життя і які служать законодавчою основою для діяльності
судової влади.
Сам термін «законодавча влада» інтерпретується як галузь державної влади,
делегованої народом своїм представникам у парламенті та наділеної виключними
повноваженнями приймати закони. Сучасний парламент традиційно визначають як
вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу
шляхом прийняття головним чином законів.
ідея формування та функціонування парламенту пов’язана з концепцією поділу
влади, ідеєю народного суверенітету і похідною від неї ідеєю народного
представництва.
Надзвичайно вагомим внеском у формування цих теорій і концепцій та первинної
основи функціонування парламентаризму є погляди англійських та французьких
мислителів ХII-ХVIII ст., таких як: Дж. Локк, Е. Берк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є,
Е. Сійєс, Дж. С. Міль та ін. Результати пошуків видатних філософів відображено
майже в усіх демократичних конституціях світу, зокрема в Конституції України, яка
закріплює модель вітчизняного парламентаризму.
Розвиток сучасного українського парламентаризму здійснюється у руслі зазначених
вище загальносвітових процесів і тенденцій. Одночасно йому властиві і певні
національні особливості. Вони зумовлені не тільки специфікою сучасних соціально-
економічних процесів і державного устрою України. Важливе значення тут мають
також історичні передумови і традиції становлення українського парламентаризму.
У сучасній Україні розвиток парламентаризму прямо пропорційно залежить від
розвитку демократії в нашій країні. Оскільки парламентаризм – це система
організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її
здійсненні, то парламент і парламентаризм є обов'язковими атрибутами
демократичної і правової держави, показниками розвитку громадянського
суспільства. У сучасних умовах для розвитку парламентаризму в Україні важливо
чітко розмежувати гілки влади, їх контроль та відповідальність за результат
діяльності. Український парламентаризм має велике історичне підґрунтя, що дає
змогу говорити про традиції розвитку парламентаризму в Україні, а саме про
утвердження в Україні демократичних інститутів, системи розподілу влади,
наявність представництва громадян в органах влади

2. Верховна Рада України – парламент України

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ) — єдиний законодавчий орган державної влади
України, який має колегіальну будову та складається з чотирьохсот п'ятдесяти
народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального,
рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що вповноважений
ухвалювати закони.
Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних
депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.
Повноваження народних депутатів України визначають Конституція та закони
України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції[2].
Згідно ст. 75 КУ Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -
Верховна Рада України.

Згідно ст. 76 КУ Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста

п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.
(наразі 425 депутати, ВР є повноважною за умови обрання не менше 2/3 від складу)

Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади,

оскільки вона має право представляти весь Український народ - громадян України
всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із
преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту - "Верховна Рада
України".

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у

її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є
повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного
складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом
голосування (ст. 84 Конституції).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає

в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України.
Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його

винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у
системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером
нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу,
виконавчу, судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.

Загальний кількісний склад Верховної Ради та її структура визначаються

Конституцією України. Згідно з чинною Конституцією України (ст. 76)
конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів. Ця
кількість обумовлена рядом факторів: кількістю населення (громадян) України і
виборців, традиційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та
рядом інших причин.

Якісний склад Верховної Ради природно не передбачається ні Конституцією, ні

законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними, проте Конституцією
встановлюється ряд вимог до народних депутатів України. Зокрема, народним
депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21
року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Постійнодіючий характер – строк повноважень 5 років, постійно працюють, працює

сесійно кожного років першого вівторка лютого і вересня.

Припиняється у день засідання нового скликання. Відповідно до КУ порядок роботи

ВР визначається регламентом ВР.

Також діють комітети ВР: 23.

Легітимність як ознака Верховної Ради є показником рівня відповідності пріоритетів

діяльності парламенту інтересам і потребам Українського народу, який є носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Відповідно до ст. 5 Конституції
України, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та
органи місцевого самоврядування. Таким чином, можна сказати, що Верховна Рада
України – це єдиний загальнонаціональний, постійно діючий, однопалатний,
колегіальний, виборний, представницький орган законодавчої влади в Україні.
Сучасному парламенту, зокрема  Верховній Раді України, притаманні такі
ознаки:
 це - загальнодержавний орган, наділений верховною законодавчою владою;
його діяльність поширюється на всю територію держави (суб'єкта федерації чи
державно-територіальної автономії). Парламент - єдиний орган у державі,
який правоспроможний видавати акти вищої юридичної сили - закони;
 парламент діє в системі колективного прийняття рішень - це обов'язково
колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (Верховна Рада України -
з народних депутатів України), чисельність яких має бути достатньою для
забезпечення його представницького характеру;
 як представницька установа парламент провадить діяльність згідно з
належними йому правами, а не на підставі яких-небудь розпоряджень,
наданих йому ким-небудь іншим;
 формується парламент (у повному складі або частково, наприклад, лише
нижня палата) на виборних засадах - шляхом вільних виборів, які проводяться
на основі дотримання загальновизнаних демократичних принципів виборчого
права, що забезпечує його легітимний характер;
 парламент - це орган загальної компетенції, до його відома віднесено широке
коло питань, які потребують законодавчого регулювання, він бере участь у
реалізації практично всіх-функцій держави.
Місце Верховної Ради України в механізмі державної влади визначається
парламентсько-президентською формою правління, запровадженої в ході
конституційної реформи 2004 року.

Після внесених змін до Конституції України конституційно-правовий статус

Верховної Ради України характеризується такими суттєвими рисами:

1) відповідальністю Уряду (Кабінету Міністрів України) перед Президентом та

парламентом України, його підзвітністю і підконтрольністю парламенту;

2) наявністю у глави держави (Президента України) досить широких повноважень,

пов'язаних з діяльністю парламенту (право розпуску Верховної Ради України, право
законодавчої ініціативи, право вето тощо);

3) участю Президента України у формуванні виконавчої та судової гілок влади. У

системі органів публічної влади Української держави Верховна Рада України
посідає особливе місце, тому що виконує властиву лише їй законодавчу функцію.
Зазвичай сучасні форми правління передбачають виконання законодавчої функції
виключно парламентами.

Верховній Раді України, притаманні такі ознаки:

1) загальнодержавність - компетенція Верховної Ради України поширюється на всю

територію України;

2) представництво - представляє інтереси українського народу і держави як у межах

державного кордону, так і на міжнародному рівні;

3) виборність - Верховна Рада України формується тільки шляхом проведення

виборів;

4) єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише Верховна Рада України

уповноважена приймати закони, жодний інший орган державної влади таких
повноважень не має;

5) колегіальність:

а) кількісний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів

України;

б) приймає рішення на пленарних засіданнях певною кількістю голосів народних

депутатів України. Повноваження Верховної Ради України здійснюються спільно
народними депутатами України на засіданнях під час сесій парламенту;
6) однопалатність - Верховна Рада України не знає внутрішнього структурного
поділу, оскільки організаційно працює як єдиний орган. Таким чином, Верховна
Рада України - загальнодержавний, представницький, виборний, колегіальний,
постійно діючий, єдиний орган законодавчої влади в Україні.

3. Функції і повноваження Верховної Ради України

Функції Верховної Ради України – це основні напрями і види її діяльності, що

відображають сутність, зміст та призначення Верховної Ради України як єдиного
органу законодавчої влади удержаві та суспільстві, пов’язані з реалізацією
компетенції, закріпленої Конституцією України та іншими конституційно-
правовими актами, відповідно до її місця та ролі в механізмі Української держави
для досягнення її завдань та мети.
Основними функціями Верховної Ради України є:
1. Представницька функція.
Від імені Українського народу може виступати виключно Верховна Рада України.
Хоча в Конституції чітко не окреслений статус Верховної Ради як представницького
органу, однак її правове положення визнається беззаперечним у зв'язку із
конституційним визначенням цього владного органу як парламенту (ст. 75
Конституції) та згадку в Преамбулі Конституції (абз. 1) про те, що Верховна Рада
прийняла Конституцію 1996 року, виступаючи від імені Українського народу. Ця
функція реалізується парламентом через такі повноваження, закріплені в ст. 20 та ст.
85 Конституції: встановлення опису та порядку використання державних символів
України (ч. 5 ст. 20); внесення змін до Конституції України в межах і порядку,
передбачених розділом XIII Конституції (п. 1); визначення засад внутрішньої і
зовнішньої політики (п. 5); затвердження загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, національнокультурного розвитку, охорони
довкілля (п. 6); оголошення за поданням Президента України стану війни і
укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання
Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти
України (п. 9); схвалення рішення про надання військової допомоги іншим
державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи
про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23);
затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів
про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її
місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих
місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31). Проявом
представницького характеру Верховної Ради є і те, що саме на її засіданні складають
присягу Президент України, судді Конституційного Суду України, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, члени Кабінету Міністрів України,
Центральної виборчої комісії та Вищої ради юстиції. Саме представницький
характер Верховної Ради України дозволяє їй приймати акти, що мають політико-
правовий характер, у яких виявляється позиція парламенту з приводу тієї чи іншої
суспільно значущої події внутрішньодержавного чи міжнародного життя.
2. Законодавча функція.
Цей напрямок у діяльності парламенту своєю суттю є визначальним, що
підтверджує і формулювання ст. 75 Конституції, згідно з якою парламент є єдиним
органом законодавчої влади. Взагалі, закон визнається Конституцією та чинним
законодавством не тільки як елемент системи права, який в ієрархії нормативно-
правових актів за юридичною силою посідає наступне за Конституцією місце, але і
як форма надання загальнонаціональним представницьким органом згоди на
обов'язковість укладених міжнародних договорів та форма затвердження важливих
державних рішень. Так, після надання законом згоди на обов'язковість міжнародних
договорів України, тобто його ратифікації (п. 32 ч. 1 ст. 85 Конституції),
ратифікований міжнародний договір набирає юридичної сили, яка в окремих
випадках є вищою ніж сила закону: «Якщо міжнародним договором України, який
набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що
передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила
міжнародного договору» (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори
України»). Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 85 Конституції, до повноважень Верховної
Ради належить затвердження Державного бюджету. Важливість такої форми
закріплення норм права, як закон, підкреслюється тим, що на рівні Конституції
передбачений перелік питань, які мають визначатися виключно законами України.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 92 Конституції, виключно законами України
визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод;
основні обов'язки громадянина; порядок застосування мов; засади використання
природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального
шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем,
транспорту і зв'язку; засади утворення і діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів масової інформації; організація і діяльність органів
виконавчої влади, основи державної служби; територіальний устрій України;
судоустрій, судочинство, статус суддів, органів дізнання і слідства, нотаріату,
органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;
засади місцевого самоврядування; статус столиці України; правовий режим
воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації; організація і
порядок проведення виборів і референдумів; організація і порядок діяльності
Верховної Ради України, статус народних депутатів України та інше. Окрім того, у
ч. 2 ст. 92 Конституції перелічені питання (об'єкти), які встановлюються виключно
законами України: Державний бюджет України і бюджетна система України;
система оподаткування, податки і збори; статус національної валют, а також статус
іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного
внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок направлення підрозділів Збройних Сил
України до інших держав; порядок використання і захисту державних символів;
державні нагороди; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;
державні свята та інше. Виключно законом України оголошується і амністія. Разом з
тим, як зазначено в ст. 91 Конституції України, Верховна Рада приймає окрім
законів постанови та інші акти. Детальний перелік підзаконних нормативно-
правових актів парламенту передбачений ч. 2 ст. 46 Регламенту Верховної Ради – це
постанови, резолюції, декларації, звернення та заяви.
3. Установча (номінаційна, державотворча) функція.
Одним із суттєвих важелів впливу на діяльність інших гілок влади з боку
парламенту є його повноваження відносно призначення (обрання) посадових осіб,
припинення їх повноважень, в тому числі і дострокове. Такий напрямок діяльності
дістав у науці конституційного права назву установчої (номінаційної) функції.
Частину установчих (номінаційних) повноважень парламент здійснює самостійно,
інші можуть бути реалізовані лише за наявності подання відповідної вищої
посадової особи, окремі ж повноваження становлять окрему стадію установчої
(номінаційної) процедури, як правило – заключну.
Самостійно реалізовуються такі установчі (номінаційні) повноваження: призначення
всеукраїнського референдуму з питання про зміну території України (п. 2 ч. 1 ст. 85
Конституції); призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією
Конституцією (п.7); призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших
членів Рахункової палати (п. 16); призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17); призначення на
посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України
(п. 19); призначення на посади половини складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення (п. 20); затвердження загальної структури, чисельності,
визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших
утворених відповідно до законів України військових формувань, а також
Міністерства внутрішніх справ України (п. 22); призначення третини складу
Конституційного Суду України (п. 26); обрання суддів безстроково (п. 27);
дострокове припинення повноважень 16 Верховної Ради Автономної Республіки
Крим; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки
Крим (п. 28); утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст,
віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування
населених пунктів і районів (п. 29); призначення чергових та позачергових виборів
до органів місцевого самоврядування (п. 30); призначення на посаду та звільнення з
посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису
Верховної Ради України та структури її апарату (п. 35).
4. Функція парламентського контролю. Особливістю функції парламентського
контролю є те, що, на відміну від інших напрямків діяльності Верховної Ради
України, контроль за діяльністю суб'єктів права (насамперед, органів і посадових
осіб виконавчої влади) здійснюється парламентом, як безпосередньо, так і його
органами, посадовими особами, народними депутатами України та спеціалізованими
допоміжними інституціями – Уповноваженим Верховної Ради України з прав
людини та Рахунковою палатою. До того ж, порівняно з іншими функціями
Верховної Ради, функція парламентського контролю безпосередньо згадується в
тексті Конституції. Так, відповідно до п. 33 ч. 1 ст. 85 Конституції України, до
повноважень Верховної Ради належить здійснення парламентського контролю в
межах, визначених Конституцією.
Основними напрямками контрольної діяльності Верховної Ради є:
1) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції
України (п. 13 ст. 85 Конституції);
2) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і
громадянина та їх захист, що здійснюється через Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини (ст. 101 Конституції);
3) бюджетно-фінансовий контроль, що здійснюється, насамперед, через Рахункову
палату (ст. 98 Конституції);
4) прийняття рішення Верховною Радою України про направлення запиту до
Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних
депутатів України чи Комітету Верховної Ради України (п. 34 ст. 85 Конституції);
5) створення тимчасових слідчих комісій, для проведення розслідувань з питань, що
становлять суспільний інтерес (ч. 3 ст. 89 Конституції). 5. Бюджетно-фінансова
функція парламенту. Багатогранною за змістом і формами є бюджетно-фінансова
функція Верховної Ради. Верховна Рада має значні повноваження по її здійсненню.
Верховна Рада України затверджує законом Державний бюджет та вносить у
відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за виконанням Державного
бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання (п. 4 ст. 85
Конституції України).
6. Зовнішньополітична функція Верховної Ради України. Про
зовнішньополітичну функцію Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як
визначення засад зовнішньої політики; законодавча діяльність в галузі зовнішніх
зносин; надання Верховною Радою у встановлений законом строк згоди на
обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних
договорів України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення
Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні
або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про
оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; про
схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про
направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск
підрозділів Збройних Сил інших держав на територію України.

4. Конституційний склад, структура та принципи діяльності Верховної Ради

України

Загальний кількісний склад Верховної Ради України та її структура визначаються

Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами про
окремі її інститути.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Конституції України, Верховна Рада України складається із

450 народних депутатів України (її конституційний склад), що обираються на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування
терміном на 5 роки.

Ця кількість народних депутатів обумовлена рядом факторів: кількістю населення

(громадян) України і виборців, традиційною системою виборчих округів,
однопалатністю парламенту та рядом інших факторів.

Якісний склад Верховної Ради не передбачається ні Конституцією, ні законами,

оскільки вибори до неї є вільними і демократичними, проте Конституцією
встановлюється ряд вимог до народних депутатів України. Зокрема, народним
депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг
двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх
п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість
за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку.

Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону

України «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 17 листопада 2011
р., який передбачив перехід до змішаної (пропорційномажоритарної) системи
виборів. За якої, 225 депутатів обираються за пропорційною системою у
загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками
кандидатів у депутати від політичних партій, а інші 225 депутатів обираються за
мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.
Український парламент є однопалатним. Це пов'язано із унітарним характером
держави та конституційними традиціями, які склались у вітчизняному
державотворенні. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 17 жовтня р.
№17-рп/2002 зазначив, що Верховна Рада України є повноважною, тобто
правомочною приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені
повноваження, за умов обрання не менше ніж 2/3 від її конституційного складу і
складення новообраними депутатами України присяги.

Ефективність роботи парламенту залежить значною мірою від його

структурованості, а вона в свою чергу – від партійності народних депутатів.
Найбільш актуальними проблемами подальшого розвитку і вдосконалення
українського парламенту, з точки зору його якісного і кількісного складу, є,
зокрема: структуризація більшості складу парламенту на партійній основі;
представництво в парламенті юристів за фахом, представників інших гуманітарних
професій, жінок, молоді, робітників і селян; вдосконалення виборчої системи з
метою забезпечення обрання конституційного складу парламенту (450 народних
депутатів) у найбільш стислі строки; недопустимість одночасного проведення
кількох видів виборів; забезпечення значно більшої наступності у складі парламенту
в ході кожних виборів, оскільки при оновленні складу парламенту більше ніж на
половину, об'єктивно потрібен досить тривалий час (до 1-2 років) для досягнення
парламентаріями і парламентом в цілому необхідного професійного рівня.
Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її
структури.

З поміж найбільш істотних новел української парламентської реформи слід

відзначити: припинення існування Президії Верховної Ради України як постійно
діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної
Ради у комітети Верховної Ради, формування Рахункової палати Верховної Ради,
створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та ряду інших
інститутів, зокрема, інститутів найстарішого за віком народного депутата для
відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення
процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента
України у Верховній Раді та інших; створення видавництва, парламентської
бібліотеки та Інституту законодавства Верховної Ради, друкованих органів –
журналу «Віче», газети «Голос України» та ряду інших.

Структура Верховної Ради України включає два аспекти: політичний та

організаційно-функціональний. Політична структура характеризується наявністю
політичних утворень (інституцій). До таких належать депутатські фракції та коаліція
депутатських фракцій. Право народних депутатів об’єднуватися у фракції
передбачено ст. 13 Закону України «Про статус народного депутата України»,
відповідно до якої порядок утворення та особливості діяльності фракцій у
парламенті визначається Законом України «Про регламент Верховної Ради України»
та іншими законодавчими актами, що регулюють депутатську діяльність.
Організаційно-функціональна структура має вираження у діяльності Голови
Верховної Ради України, комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих
комісій. Повноваження комітетів Верховної Ради України визначаються
Конституцією України та Законом України «Про комітети Верховної Ради України».
Завдання і компетенція комітетів визначаються положеннями про відповідні
комітети, що затверджуються Верховною Радою України, Регламентом Верховної
Ради України. Комітети є відповідальними перед Верховною Радою України і їй
підзвітними. Діяльність комітетів координує Голова Верховної Ради. У
конституційному законодавстві відображені також принципи функціонування
парламенту України: законність (легітимність) діяльності парламенту, постійність і
гласність роботи, колегіальність, ведення роботи державною мовою.

Для забезпечення належної діяльності в складі парламенту утворюються депутатські

об'єднання та робочі органи, призначаються відповідні посадові особи.

У загальному вигляді структура Верховної Ради України виглядає таким чином:

- Голова Верховної Ради України;

- Перший заступник та заступник Голови;

- Депутатські фракції;

- Коаліція депутатських фракцій;

- Погоджувальна рада депутатських фракцій;

- Комітети Верховної Ради України; -

Тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України (робочі

органи ad hoc);

- Апарат Верховної Ради України;

- Інститут законодавства Верховної Ради України.

Очолює парламент Голова Верховної Ради, який обирається із числа народних

депутатів України. Рішення по обранню приймається таємним голосуванням
шляхом подачі бюлетенів.
Основними завданнями Голови Верховної Ради України, відповідно до ч. 2 ст. 88
Конституції, є:

1) ведення засідань Верховної Ради України;

2) організація підготовки питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

3) підписання актів, прийнятих Верховною Радою України;

4) представництво Верховної Ради України у зносинах з іншими органами

державної влади України та органами влади інших держав;

5) організація роботи апарату Верховної Ради України. Депутатські фракції

формуються на партійній основі народними депутатами, обраними за списками
політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів
отримали депутатські мандати. Політична партія (виборчий блок політичних партій)
має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію. Мінімальна
кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не
менше 15 народних депутатів України.

Депутатські фракції формуються на першій сесії Верховної Ради нового скликання

до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів
Верховної Ради. При цьому народний депутат може входити до складу лише
депутатської фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за
виборчим списком якої його обрано.

До прийняття Конституції України 1996 року у складі парламенту існував такий

його робочий орган, як Президія. Нині завдання підготовки та попереднього
розгляду організаційних питань діяльності парламенту виконує Погоджувальна рада
депутатських фракцій, яка має статус консультативнодорадчого органу.

Згідно зі ст. 73 Регламенту Верховної Ради, Погоджувальна рада створюється як

консультативно-дорадчий орган для попередньої підготовки і розгляду
організаційних питань роботи Верховної Ради.

До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ради України, Перший

заступник і заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських
фракцій (голови депутатських груп) з правом ухвального голосу та голови комітетів
з правом дорадчого голосу. У разі відсутності голови депутатської фракції (голови
депутатської групи) чи голови комітету за їх дорученням у засіданні
Погоджувальної ради бере участь відповідно заступник голови депутатської фракції
(заступник голови депутатської групи), перший заступник (заступник) голови
комітету з правом відповідно ухвального чи дорадчого голосу. Погоджувальна рада
здійснює свою діяльність за такими напрямками:

1) узгоджує проект плану законопроектної роботи та рекомендує його Верховній

Раді для затвердження;

2) розглядає та ухвалює пропозиції щодо проектів календарного плану роботи сесії,

порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного
пленарних засідань;

3) погоджує кандидатів на посади голови комітету, першого заступника, заступника

голови та секретаря комітету;

4) вносить Голові Верховної Ради України пропозицію щодо скликання

позачергового пленарного засідання Верховної Ради та дати його проведення на
вимогу трьох депутатських фракцій чи п'яти комітетів;

5) розглядає питання про вжиття заходів щодо забезпечення присутності народних

депутатів на пленарних засіданнях;

6) вносить пропозиції щодо проведення парламентських слухань;

7) розглядає інші пропозиції з організації роботи Верховної Ради відповідно до

цього Регламенту.

Основними робочими органами парламенту є його комітети. Основними

завданнями комітетів є законопроектна робота, підготовка і попередній розгляд
питань, віднесених до повноважень Верховної Ради, та виконання контрольних
функцій (ч. 1 ст. 89 Конституції). Правовий статус комітетів окрім Конституції
України визначається також Законом України «Про комітети Верховної Ради
України» та Регламентом Верховної Ради України. Комітети створюються з числа
народних депутатів України. Народний депутат може входити лише до складу
одного комітету.

Верховна Рада України визначає перелік комітетів (у жовтні 2012 р., було
зареєстровано 26 комітетів), предмети їх відання, кількісний та персональний склад,
обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів комітетів. Як
правило, комітети утворюються за галузевою ознакою: з питань правової політики; з
питань правосуддя; з питань державного будівництва, регіональної політики та
місцевого самоврядування; з питань законодавчого забезпечення правоохоронної
діяльності; з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією; з питань
національної безпеки і оборони; з питань прав людини, національних меншин і
міжнаціональних відносин; у закордонних справах; з питань європейської інтеграції;
з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради
України; з питань бюджету; з питань фінансів і банківської діяльності; з питань
економічної політики; з питань промислової і регуляторної політики та
підприємництва; з питань паливноенергетичного комплексу, ядерної політики та
ядерної безпеки; з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального
господарства; з питань транспорту і зв'язку; з питань аграрної політики та земельних
відносин; з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи; з питань науки і освіти; з питань охорони
здоров'я; з питань культури і духовності; з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту
та туризму; з питань свободи слова та інформації; з питань соціальної політики та
праці; у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

Парламентом можуть утворюватися тимчасові робочі органи у формі тимчасових

спеціальних та тимчасових слідчих комісій (ст. 89 Конституції). Тимчасові
спеціальні комісії створюються для підготовки і попереднього розгляду питань, які
належать до компетенції Верховної Ради України. Так, зокрема, 26 грудня 2002 р.
була утворена Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з опрацювання
проектів законів України про внесення змін до Конституції України, яка була
визначена як головний робочий орган по доопрацюванню проектів законів України
про внесення змін до Конституції України. Тимчасові слідчі комісії утворюються з
метою проведення розслідування з питань, які становлять суспільний інтерес. Ця
організаційно-правова форма парламентського контролю може бути використана як
спосіб контролю парламентської меншості за діяльністю органів виконавчої влади
та інших суб'єктів права: для утворення тимчасової слідчої комісії необхідно лише,
щоб за це проголосувало 150 народних депутатів.

Специфічним різновидом слідчої комісії є спеціальна тимчасова слідча комісія, до

складу якої включаються спеціальний прокурор та спеціальний слідчий і основним
завданням якої є проведення розслідування в ході здійснення процедури імпічменту
Президенту України (ч. 3 ст. 111 Конституції). Для забезпечення діяльності
Верховної Ради України, її робочих органів, посадових осіб та народних депутатів
України діє Апарат Верховної Ради України. Апарат Верховної Ради України є
внутрішнім допоміжним органом Верховної Ради України, який складається з
посадових, службових осіб та технічного персоналу і здійснює правове, наукове,
організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське,
матеріальнотехнічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної
Ради України, народних депутатів України.
До складу Апарату входять наступні структурні підрозділи: головні управління
(Головне науково-експертне управління, Головне юридичне управління, Головне
управління документального забезпечення, Головне організаційне управління),
управління (Інформаційне управління, Управління комп'ютеризованих систем,
Управління забезпечення міжпарламентських зв'язків, Управління по зв'язках з
місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування, Управління
кадрів, Управління справами), відділи (Відділ зв'язків з органами правосуддя, Відділ
з питань звернень громадян, Відділ контролю), секретаріати Голови Верховної Ради
України та його заступників, секретаріати комітетів Верховної Ради України,
Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації,
секретаріати депутатських фракцій (депутатських груп), інші структурні підрозділи
(Прес-служба Апарату Верховної Ради України тощо). Окремими структурними
підрозділами парламенту, які не входять до складу його апарату, є Інститут
законодавства Верховної Ради України та Видавництво Верховної Ради України.

Офіційними виданнями Верховної Ради є газета «Голос України» та журнал

«Відомості Верховної Ради України», у яких публікуються акти, прийняті
парламентом. Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається на
посаду і звільнюється з посади Верховною Радою. Верховна Рада, здійснюючи
парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і
громадянина, заслуховує щорічні доповіді Уповноваженого про стан дотримання та
захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Рахункова палата
створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету України
від імені Верховної Ради України.

5. Парламентські процедури: законодавча, установча, здійснення

парламентського контролю

Парламентські процедури – це встановлений нормами права порядок розгляду і

прийняття рішень у парламенті. До парламентських процедур належать процедури
законотворення, формування органів судової і виконавчої влади та здійснення
парламентського контролю за діяльністю останніх. Головним видом парламентських
процедур є законодавча процедура. Відповідно до Регламенту Верховної Ради
України законодавча процедура включає такі стадії: внесення законопроектів;
розгляд і прийняття законопроекту за процедурою трьох читань; підготовку
прийнятих законів до направлення на підпис Президенту України; підписання та
оприлюднення закону. До основних парламентських процедур належить також
установча, що охоплює процедури надання згоди та призначення Президентом
Прем’єрміністра, призначення суддів Конституційного Суду; Важливою
парламентською процедурою є здійснення парламентського контролю. Верховна
Рада відповідно до своїх повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює
парламентський контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод та
обов’язків громадян України, додержанням законів та інших актів, виконанням
загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб,
яких вона обирає, призначає або затверджує.

Головним видом парламентських процедур є законодавча процедура.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради України, затвердженим Законом України
"Про Регламент Верховної Ради України" від 10.02.2010 р., законодавча
процедура включає такі стадії:
 внесення та відкликання законопроектів;
 розгляд законопроектів у першому читанні;
 розгляд законопроектів у другому читанні;
 розгляд законопроектів у третьому читанні;
 підготовка прийнятих законів до направлення на підпис Президенту України;
 повторний розгляд Верховною Радою України законів, повернених
Президентом України;
 прийняття постанов та інших актів Верховної Ради України;
 опублікування, зберігання законів, постанов та інших актів, прийнятих
Верховною Радою України.
Підписані Президентом України закони публікуються в газеті "Голос України" та
у Відомостях Верховної Ради України. Публікація законів у цих друкованих
засобах масової інформації вважається офіційною. Підписані Головою Верховної
Ради України постанови та інші акти Верховної Ради не пізніше наступного дня
після їх підписання передаються Апаратом Верховної Ради для опублікування в
газеті "Голос України" та у Відомостях Верховної Ради України. У разі виявлення
невідповідності опублікованого закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради
оригіналу такого акта не пізніш як через 10 днів з дня виявлення невідповідності
публікується в газеті "Голос України" та в черговому номері Відомостей Верховної
Ради України уточнений текст закону, постанови чи іншого акта Верховної Ради.
Підписаний Президентом України закон, а також підписані Головою Верховної Ради
України постанови та інші акти Верховної Ради є оригіналами і зберігаються в
Апараті Верховної Ради в установленому порядку. Всі інші примірники закону,
постанов та інших актів Верховної Ради є копіями.
До основних парламентських процедур належить також установча процедура. Вона
охоплює собою процедури надання згоди та призначення Президентом Прем'єр-
міністра, прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів; призначення суддів
Конституційного Суду;
Важливою парламентською процедурою є процедура здійснення парламентського
контролю. Верховна Рада відповідно до своїх повноважень безпосередньо або через
свої органи здійснює парламентський контроль за забезпеченням конституційних
прав, свобод та обов'язків громадян України, додержанням законів та інших актів, за
виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також
посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує.
Уточненню визначальних конструктивних рис Регламенту Верховної Ради України
як особливого законодавчого акта сприяє визначення кола відносин, на регулювання
яких він спрямований. Насамперед, Регламент Верховної Ради України чітко
визначає блок тих відносин, що здебільшого охоплюють своїм впливом
парламентські процедури.

Процедура – це встановлений порядок ведення, розгляду певних справ та їх

вирішення. У праві це поняття вживається доволі часто. Зокрема, залежно від сфери
застосування та органів, що їх застосовують, вирізняють судові, адміністративні,
парламентські процедури тощо. При цьому під парламентськими процедурами у
найзагальнішому вигляді мається на увазі: 1) порядок самоорганізації Верховної
Ради України як органу державної влади, а також 2) порядки здійснення нею її
конституційних повноважень. Зазвичай, парламентські процедури розглядаються як
особливий процес забезпечення та організаційний чинник функціонування
парламенту з метою здійснення його конституційних функцій і повноважень;
процесуальний порядок, форми та методи прийняття рішень, зміст яких спрямовано
на реалізацію властивих йому парламентських функцій.

Цим процедурам властиві, зокрема, такі ознаки:

1) сукупність чітко визначених та послідовно вчинюваних деталізованих дій

(структурованість процедури);
2) спрямованість на досягнення певного результату – виконання певної функції або
повноваження парламенту;

3) особливий суб’єктний склад учасників процедури (парламент, його органи,

депутати, їх об’єднання, апарат парламенту, а також органи державної влади, на
діяльність яких спрямовані ці процедури);

4) юридична врегульованість та визначеність як цілої процедури, так і її елементів;

5) здійснення процедур виключно у правових формах та правовими засобами;

6) чітко регламентований час та місце здійснення;

7) взаємопов’язаний та взаємозумовлений характер. Парламентські процедури

типізують і узагальнюють окремі фрагменти парламентської діяльності, зводять їх
до певних, чітких формалізованих рамок. Вони відбивають також елемент
постійності та повторюваності в парламентській роботі.

Сам термін «парламентські процедури» зовсім не означає, що в цих процедурах не

беруть участі інші суб’єкти конституційно-правових відносин, зокрема коли
йдеться, приміром, про законодавчий процес, про формування інших державних
органів та про виконання парламентом його контрольних функцій. Таким чином,
парламентські процедури мають не лише внутрішньопарламентський характер, але
й залучають до реалізації певних завдань парламенту інші органи державної влади
як суб’єктів або навіть і об’єктів ( наприклад, як у випадку виконання функції
парламентського контролю).