1. Конституційний контроль в зарубіжних країнах.

Поняття і загальна
характеристика конституційного контролю. Моделі конституційного
правосуддя у зарубіжних країнах. Способи формування органів
конституційного контролю. Види конституційного контролю.
Компетенцiя органiв конституцiйного контролю i механiзм її
реалiзацiї.
Конституційний контроль – це сукупність прийомів, методів і засобів,
за допомогою яких забезпечується верховенство конституції. Як правило,
конституційний контроль здійснюється шляхом проведення
уповноваженими органами перевірок актів та дій органів і посадових осіб
публічної влади. Сюди відносять і діяльність парламенту, глави держави,
судів та інших органів, а також у деяких випадках самим народом шляхом
референдуму. Загальними органами конституційного контролю є: глава
держави, парламент, уряд, омбудсман, генеральний контролер, контрольна
(лічильна) палата, уповноважений з прав людини (народний захисник),
прокуратура та інші. Спеціалізованими органами конституційного
контролю є: суди загальної юрисдикції, спеціальні суди чи квазісудові
органи.
МОДЕЛІ КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ:
1. Американська (англосаксонська) - здійснюється судами загальної
юрисдикції.
2. Австрійська - виконання конституційного контролю покладено на
спеціалізований судовий орган - Конституційний суд.
3. Квазісудова - конституційний контроль здійснюється не судовими, а
спеціально створеними органами - Конституційні ради.
4. Релігійна - існує в мусульманських країнах, створені спеціальні ради
охорони, здійснюється монархами.
5. зміст «Радянської» моделі конституційного контролю полягає у
виконанні цієї функції вищим органом державної влади, який
здійснює законодавчу владу
СПОСОБИ ФОРМУВАННЯ КК:
Розрізняють три способи формування органів конституційного контролю:
парламентський, позапарламентський і змішаний.
1. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ - спосіб застосовується у невеликій кількості
держав: у Німеччині по вісім членів федерального Конституційного
Суду обираються бундестагом і бундесратом, а члени
конституційних судів земель – ландтагами. В Угорщині члени
 Конституційного Суду обираються Державними зборами, а у
Хорватії – нижньою палатою за поданням верхньої.
2. ПОЗАПАРЛАМЕНТСЬКИЙ - прикладом позапарламентського
формування органу конституційного контролю є Японія, де 15
членів Верховного Суду призначає Кабінет Міністрів, а Головного
суддю – імператор за поданням Кабінету Міністрів. Члени
федерального Конституційного Суду Австрії призначаються за
поданням Національної ради та Федеральної ради.
3. ЗМІШАНИЙ - у більшості зарубіжних країн застосовується
змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного
контролю беруть участь представники різних гілок влади або
самостійно, або разом. Наприклад, в Італії до складу
Конституційного Суду входять 15 суддів, що призначаються по
одній третині президентом, парламентом на сумісному засіданні
палат і вищими судовими інстанціями (касаційний суд обирає трьох
суддів, Державна рада та Рахункова палата – по одному).
Аналогічний порядок існує у Болгарії, де Конституційний Суд
складається з 12 суддів, одна третина яких призначається
президентом, одна третина обирається Народними зборами, і ще
одна третина – загальними зборами суддів Верховного касаційного
суду та Верховного адміністративного суду. Уявляється, що
змішаний спосіб формування органів конституційного контролю є
найбільш оптимальним і демократичним, оскільки він найповніше
забезпечує реалізацію принципу поділу влади та баланс усіх гілок
влади
ВИДИ:
1. За часом здійснення розрізняють: попередній конституційний
контроль; подальший конституційний контроль. За попереднього
контролю акт перевіряється щодо відповідності конституції до
набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший
контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів.
2. За характером правових наслідків конституційний контроль може
бути: консультативним; ухвальним. Рішення органу
конституційного контролю, прийняте у порядку консультативного
контролю, не набирає юридичної сили й має рекомендаційний
характер, його виконання грунтується на авторитеті органу
конституційного контролю. За ухвального контролю рішення є
 загальнообов’язковими як у разі визнання акта відповідним
конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто
таким, що не має юридичної сили.
3. За обов’язковістю проведення конституційний контроль може бути:
обов’язковим; факультативним. Обов’язковий контроль
проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом.
Факультативний контроль здійснюється тільки у разі виявлення
ініціативи уповноваженого суб’єкта конституційного контролю.
4. За формою конституційний контроль може бути: абстрактним;
конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці
конституційного акта чи його частини поза зв’язком з будь-якою
конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним.
Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв’язку з
якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає
застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх
конституційності.
5. За змістом конституційний контроль може бути: формальним;
матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає
дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання
акта. При цьому визначається, чи входить видання акта до
компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та
форма акта. Матеріальний контроль означає перевірку
відповідності змісту акта приписам конституції.
КОМПЕТЕНЦІЯ:
Повноваження органів конституційного контролю за своїм обсягом різні в
окремих країнах. Це залежить як від виду даних органів, так і від об’єктів
конституційного контролю, визначених законодавством конкретних країн.
Конституції зарубіжних країн встановлюють наступну предметну
компетенцію спеціалізованих органів конституційного контролю:
1) повноваження, пов'язані із забезпеченням верховенства конституції в
системі джерел національного права (контроль за конституційністю
нормативноправових актів та міжнародних договорів; офіційне
тлумачення конституції і законів);
2) повноваження, покликані забезпечити дотримання принципу розподілу
влад (розгляд спорів про компетенцію між вищими органами державної
влади, між державою та складовими частинами – суб’єктами федерації,
автономними утвореннями, територіальними колективами);
3) повноваження, пов'язані із захистом конституційних прав і свобод
людини: (процедура ампаро та конституційна скарга);
4) повноваження, покликані гарантувати конституційність проведення
виборів і референдумів;
5) повноваження, пов'язані із захистом конституції від її порушень
вищими посадовими особами (імпічмент);
6) повноваження, покликані гарантувати стабільність політичної системи
(контроль за діяльністю політичних партій). Наприклад, Конституції
Албанії (Розділ 8 «Конституційний суд), Австрії (ст. 137 – 148), Польщі
(Розділ «Конституційний Трибунал)).

2. Місцеве управління в зарубіжних країнах. Загальна характеристика

і основні принципи місцевого самоврядування. Системи місцевого
самоврядування. Порядок формування органів місцевого
самоврядування. Компетенція органів місцевого самоврядування.
Європейська хартія про місцеве самоврядування 1985 р. закріплює важливі
демократичні засади функціонування місцевого самоврядування, які є
обов’язковими для країн – членів Ради Європи. Зокрема, ст. 3 дає
визначання місцевого самоврядування. Так, під місцевим
самоврядуванням розуміється право та реальна здібність органів місцевого
самоврядування регламентувати значну частину державних справ та
управляти ними, діючи у межах закону, під власну відповідальність і в
інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами та зборами,
які складаються із членів, що обираються шляхом вільного, таємного,
рівного, прямого та загального голосування.
Сила і вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах
відображає ступінь демократизму існуючого політичного режиму.
Ці органи виникли і розвивалися як прямий противагу абсолютної влади
центру. В силу цього вони дуже часто опинялися в опозиції центральному
уряду.

У переважній більшості конституцій зарубіжних країн встановлено

чотири основні системи здійснення публічної влади на місцях:
англосаксонська, романо-германська, іберійська та «радянська».
1. АНГЛОСАКСОНСЬКА - місцеве управління має максимум
децентралізації; - місцеві представницькі органи діють автономно у
 межах наданих ним повноважень; - контроль центру за діяльністю
місцевих органів має посередній характер, тобто здійснюється через
відповідні міністерства та судові органи; - на місцевому рівні
відсутні уповноважені центральної влади.
2. РОМАНО - ГЕРМАНСЬКА - за даною системою на місцях
функціонують як органи державного управління, так і органи
місцевого самоврядування. Призначені агенти державної
адміністрації, як правило, здійснюють виконавчу владу на місцях і
втілюють нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування. У
свою чергу органи місцевого самоврядування управляють місцевими
справами.
3. ІБЕРІЙСЬКА - дана система схожа з романо-германською
системою місцевого управління. У той же час функціонування
президентської республіки впливає на статус місцевих органів
управління та місцевих органів самоврядування. У таких країнах
форми та способи державного управління мають перевагу перед
повноваженнями місцевих представницьких органів. За
муніципалітетами автономія зберігається лише у місцевих справах.
4. РАДЯНСЬКА - дана модель раніш існувала у Радянському Союзі та
інших країнах соціалістичної спрямованості. Зараз вона зберігається
у КНР, КНДР, В’єтнамі тощо. У доктрині соціалістичного
державного права місцеві ради розглядаються як органи єдиної
державної влади, основною функцією яких є провадження в життя
на підвідомчій території актів центральної влади. Зазначена система
побудована на основі принципу повновладдя представницьких
органів (рад) відповідної території та відмови від принципу
розподілу влад. «Радянська» система місцевого управління
характеризується ієрархічною підпорядкованістю її структурних
елементів і базується на принципі «демократичного централізму».
ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ:
Органи місцевого самоврядування включають в себе:
виборні муніципальні ради або комісії і
утворені ними виконавчі органи.
Загальний порядок формування муніципальних рад та виконавчих органів
регулюється спеціальними виборчими законами і законами про
муніципалітетах. У більшості демократичних країн вибори в органи
місцевого самоврядування здійснюється на основі загального, рівного і
прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче
право (право бути обраним) зазвичай встановлюється рамках 18 - 25 років.
Одночасно встановлюється і цілий ряд цензових вимог - ценз осілості,
несумісність заняття інших посад на державній службі або в виборних
органах, в суді і т.д.

Основний обсяг повноважень органів місцевого самоврядування

визначається національним законодавством і може відрізнятися навіть в
рамках однієї країни.

Загальне правило, яке стосується повноважень місцевих громад, полягає в

тому, що ці повноваження повинні бути цілісними і всеосяжними в
усьому, що стосується місцевих справ.
Компетенція органів місцевого самоврядування поширюється насамперед
на керівництво та розвиток комунального господарства, охорону
навколишнього середовища, планування розміщення і будівництва
населених пунктів, загальний нагляд за містобудуванням, розвиток
системи місцевого транспорту і встановлення порядку регулювання його
руху, місцеве дорожнє будівництво, каналізацію, водо- - і газопостачання,
енергозабезпечення, очищення вулиць, боротьбу із забрудненням водойм і
т.д.
Значні повноваження органів місцевого самоврядування у соціальній
сфері, зокрема, з надання соціальної допомоги малозабезпеченим. Вони
включають в себе будівництво і утримання будинків для людей похилого
віку, нічліжок, будівництво дешевого житла, муніципальних шкіл,
лікарень, пологових будинків за рахунок муніципальних доходів і т.д.