САМОСТІЙНА РОБОТА

Тема: «Конституційний контроль в зарубіжних країнах»

Сукупність відносин, пов’язаних із здійсненням політичної влади у

суспільстві, утворюють політичну систему, яка є складовою суспільного
ладу. Вона є ключовою в існуванні держави, адже регулює, в першу чергу,
відносини публічної влади, тобто основи держави, забезпечує порядок
взаємовідносин владних та підвладних суб’єктів, визначає межі публічної
влади. Враховуючи її особливу природу, правове регулювання політичної
систему забезпечує спеціальний нормативно-правовий акт (або певна
сукупність таких актів), зі специфічними властивостями, – конституція.

У сучасному розумінні конституція як особливий законодавчий акт у

правовій системі держави з’явилася у зв’язку з приходом до влади буржуазії
та бурхливим розвитком капіталістичних відносин. Ухваленням конституцій
було не лише чітко визначені межі державно-владної діяльності а й
започатковано створення такого механізму державної влади, який дозволяв
управляти суспільними справами від імені народу та в його інтересах.
Водночас у перших конституціях були закріплені права і свободи людини і
громадянина, які й дотепер залишаються актуальними, й до певної міри
взірцевими.

Термін «конституція» має матеріальне і формальне значення. У

матеріальному значенні конституція являє собою писаний акт, сукупність
таких актів, конституційних звичаїв та прецедентів тощо, які конституюють
основи правового статусу особи, встановлюють засади конституційного ладу,
форму правління і територіального устрою, засади організації центральних і
місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну
символіку, столицю тощо.

У формальному значенні конституція – це акт, який має найвищу

юридичну силу щодо інших законів. Конституція – це свого роду «закон
законів», Основний Закон. Вона не може бути змінена звичайним законом і
внесення змін до неї вимагає відповідного коригування національного права.
Визначення Конституції як Основного Закону не перетворює її на різновид
законів, хай навіть і з вищою юридичною силою. Це вищий, верховний,
фундаментальний закон, основа національного права і державності. У цьому
полягає юридична сутність конституції.

Зважаючи на особливу правову природу конституції, рівень її

важливості для нормально функціонування всього суспільства загалом, та з
метою недопущення викривлення положень, що в ній закріплені, в тому
числі узурпації влади та обмеження прав і свобод людини, забезпеченні її
верховенства та стабільності, особлива роль приділяється її правовому
захисту, який здійснюється, зокрема, у форму конституційного контролю
(нагляду).

Конституційний контроль – це сукупність прийомів, методів і засобів,

за допомогою яких забезпечується верховенство конституції. Як правило,
конституційний контроль здійснюється шляхом проведення уповноваженими
органами перевірок актів та дій органів і посадових осіб публічної влади.

Вважається, що ідея конституційного контролю з’явилася у XVII ст. у

Великобританії і була пов’язана із діяльністю Таємної ради, яка визнавала
закони легіслатур колоній недійсними, якщо вони суперечили законам
англійського Парламенту, виданими для цих колоній, або загальному праву.

Конституційний контроль у сучасному розумінні вперше з’явився у

США у 1803 р. коли Верховний Суд США у справі «Мербері проти
Медісона» оголосив, що будь-який закон Конгресу, що суперечить
Конституції США, може бути визнаний судом неконституційним. З того часу
Верховний Суд США за свою більш як 200-річну історію здобув практично
безспірну репутацію суверенного національного арбітра. Згодом цей приклад
наслідували й інші держави: у 1848 р. конституційний контроль був частково
введений у Швейцарії, 1853 р. – в Аргентині, 1891 р. – у Бразилії, 1917 р. – в
Уругваї. До першої світової війни конституційний контроль з’явився у
Норвегії, Греції, а після неї у Європі була вироблена та поширена власна
модель конституційного контролю, яка, зокрема, була запозичена багатьма
постсоціалістичними країнами, у томи числі Україною.

Найчастіше конституційний контроль здійснюється судовими або

квазісудовими органами, хоча він здійснюється і загальними державними
органами – главою держави, парламентом, урядом, омбудсменом,
генеральним контролером, контрольною (лічильною) палатою,
уповноваженим з прав людини (народним захисником), прокуратурою тощо
під час виконання ними своїх функцій. У такому разі йдеться про політичний
конституційний контроль, який здійснюється суб’єктами, діяльність яких має
політичний характер.

Конституційний контроль (як судовий, так і позасудовий) поділяється на

види за такими критеріями:

1) За часом здійснення:

- Попередній контроль, за якого акт перевіряється до набрання ним

чинності;
- Наступний контроль, який поширюється на діючі, принаймні офіційно
опубліковані, акти;

2) За місцем здійснення:

- Внутрішній контроль – провожиться самим органом, що видає акт;

- Зовнішній контроль – проводиться іншим органом (наприклад, главою
держави, якому на підпис або для промульгації надійшов закон, або органом
конституційної юрисдикції);

3) За правовими наслідками:

- Консультативний контроль, що не має обов’язкової юридичної сили;

 - Ухвальний контроль, за якого, якщо акт визнаний неконституційним,
він втрачає юридичну силу або повертається на розгляд органу, який його
видав;

4) За обов’язковістю проведення:

- Обов’язковий контроль, коли акт обов’язково підлягає

конституційному контролю, зазвичай, попередньому;
- Факультативний контроль, коли конституційний контроль проводиться
за ініціативою уповноваженого суб’єкта;

5) За формою:

- Абстрактний контроль, що означає перевірку конституційності акта або

норми без зв’язку з конкретною справою. Попередній контроль можу бути
тільки абстрактним;
- Конкретний (інцидентний) контроль, що здійснюється у зв’язку із
конкретною, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає
застосування певна норма або акт, що оспорюється з точки зору
конституційності. Він завжди наступний;
- Індивідуальний контроль, за якого індивід, об’єднання громадян,
юридичні особи наділені правом подавати до конституційного суду скарги
про порушення своїх конституційних прав і свобод законами, іншими
нормативно-правовими актами, судовими рішеннями;

6) За обсягом:

- Повний контроль, що охоплює всю систему суспільних відносин,

врегульованих конституцією;
- Частковий контроль, який поширюється лише на певні сфери таких
відносин (права людини і громадянина, відносини з приводу територіального
устрою тощо);

7) За змістом:
 - Формальний контроль, за якого перевіряється дотримання
конституційних вимог та умов видання акта;
- Матеріальний контроль, що передбачає перевірку відповідності змісту
акта положенням конституції;

Сучасна теорія конституціоналізму виділяє п’ять основних моделей

конституційного контролю, а саме:

Американська модель, з якою конституційність законів та інших актів

перевіряється судами загальної юрисдикції. Особливостями цією моделі є те,
що при розгляді судової справи сторона або суд, дійшовши до висновку про
неконституційність закону, може передати справу до Верховного Суду,
рішення якого стає обов’язковим для всіх судів. Визнаний неконституційним
закон формально продовжує діяти, але не втрачає судовий захист, тобто не
застосовується судами, і, відповідно, іншими адміністративними органами.
Дана особливість пов’язана з тим, що в таких державах право скасувати
закон має лише парламент (який, зазвичай, це і робить після рішення про
неконституційність).

Існує два різновиди американської моделі конституційного контролю:

децентралізована та централізована. Децентралізована модель означає, що
конституційний контроль здійснюють усі загальні суди під час розгляду
конкретної судової справи у порядку цивільного, адміністративного,
кримінального провадження за правилами звичайної судової процедури.
Наприклад, Конституція США (ст. ІІІ, роз. 2) передбачає поширення судової
влади на всі справи, які виникають на основі цієї конституції, законів
Сполучених Штатів і договорів, укладених від імені США, Така модель
конституційного контролю використовується не лише в США, а й у деяких
інших державах, зокрема, у Греції, Норвегії, Уругваї, Японії. Централізована
модель передбачає вирішення питання про відповідність конституції
законодавчих актів лише вищим чудовим органом (зазвичай, Верховним
Судом). Така практика склалася в Індії, Ірландії, Ісландії, Філіппінах,
Швейцарії, Люксембурзі.

Австрійська модель, яку ще називають європейською, централізованою

або кельзенівською (за прізвищем одного з її засновнкиів Г. Кельзена). Її
сутність полягає у тому, що здійснення конституційного контролю
покладається на спеціалізований автономний орган конституційної
юрисдикції – Конституційний Суд, який є т. зв. негативним законодавцем,
що здійснює абстрактний конституційний контроль, а не розглядає справу по
суті, не з’ясовує факти та обставини справи. За такої моделі судовий
конституційний контроль може вирішувати не лише питання
конституційності юридичних актів, але й спори щодо компетенції (наприклад
– між законодавчою і виконавчою владою або у федеративних державах між
федерацією та її суб’єктами).

У деяких країнах при здійсненні конституційного контролю нарівні зі

спеціальними органами використовуються також окремі елементи системи
загальних судів. Так, в Італії, поряд з Конституційним Судом, зьерігається
можливість здійснення конституційного контролю загальними судами.
Сторона у судовому процесі або суддя, дійшовши висновку про
неконституційність закону, що підлягає застосуванню, можуть дане питання
передати на розгляд Конституційного Суду.

Квазісудова модель, яка передбачає реалізацію конституційного

контролю несудовими, спеціально створеними органами. Ними, наприклад, є
конституційні ради у Франції, Казахстані, Марокко, Конституційний
Трибунал Республіки Польща, конституційні палати верховних судів (Гвінея,
Коста-Ріка). Особливостями цих органів конституційного контролю є те, що
вони здійснюють не тільки подальший контроль, а й попередній.

Релігійна модель конституційного контролю, яка існує в

мусульманських країнах. Особливістю права цих країн є те, що Основний
Закон повинен ґрунтуватися на Корані, тобто законодавчий акт повинен
відповідати не тільки конституції, а й Корану. Так, до Ради охорони
Конституції (Іран, Пакистан) входять богослови, які розглядають закони,
прийняті парламентом, на предмет їх відповідності ісламським і
конституційний принципам.

Радянська модель конституційного контролю полягає у виконанні цієї

функції вищим органом державної влади, який здійснює законодавчу владу
(приміром, Всекитайські збори народних представників (п. 2 ст. 62
Конституції КНР)). Соціалістична державно-правова наука та практика в
основному негативно ставиться до інституту конституційного контролю. Це
пов’язано, насамперед, з політико-ідеологічними причинами, формальним
декларуванням повновладдя верховних представницьких установ, єдності
державної влади, запереченням парламентаризму, принципу поділу влад
тощо. Крім цього, це зумовлено тим, що реальна влада належить партійно-
державному апарату, і для цієї влади інститут конституційного контролю є
стороннім.

В сучасному світі існує багато різних способів формування складу

органів конституційного контролю, але в основному науковці розрізняють їх
три: парламентський, позапарламентський і змішаний.

Парламентський спосіб застосовується у порівняно невеликій кількості

зарубіжних країн. Так, у Німеччині Основний Закон (ст. 94) встановлює, що
Федеральний конституційний суд складається з федеральних суддів та інших
членів, які обираються на 12 років парламентом (усього обирається 16 суддів,
відповідно 8 – Бундестагом та 8 – Бундесратом), та призначаються на посаду
Федеральним президентом. В Угорщині члени Конституційного Суду
обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії
(ч. І ст. 122 Конституції) – нижньою палатою парламенту (палатою
представників) за поданням верхньої палати (палати жупанів). Схожим
чином, але лише нижньою палатою (Сеймом), обираються 15 суддів
Конституційний Трибуналу Республіки Польща.
 Прикладом позапарламентського формування органу конституційного
контролю є Японія. Так, згідно з ст. 81 Конституції Японії, Верховний Суд
здійснює функцію конституційного контролю. Він складається із головного
судді, якого призначає Імператор за поданням Кабінету (ст. 6 Конституції) та
14 суддів, які призначаються Кабінетом і обіймають посади до 70 років (ст.
79 Конституції).

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого

у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники
різних гілок влади або самостійно, або сумісно. Наприклад, Конституційний
суд Італійської Республіки складається з 15 суддів, які призначаються по
третинам Президентом Республіки, Парламентом на спільному засіданні
палат та вищою загальною та адміністративною магістратурою (ст. 135
Конституції Італійської Республіки). Таким же способом формується склад
Конституційного суду Республіки Болгарія: він складається з 12 суддів, з
яких 1/3 обирається Народними зборами, 1/3 призначається президентом, 1/3
обирається на загальних зборах суддів Верховного касаційного суду і
Верховного адміністративного суду.

Склад Конституційної ради Французької республіки має певну

специфіку. У силу закону до неї довічно входять колишні Президенти
Республіки. Дев’ять членів призначаються на 9 років з оновленням на одну
третину кожні три роки. Три члени Конституційної ради призначаються
Президентом Республіки, три – головою Сенату, три – головою Національних
зборів.

Складно не погодитися з думкою, що змішаний спосіб формування

органів конституційного контрою є найбільш оптимальним і демократичним,
оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади та
баланс усіх гілок влади.

Компетенція спеціалізованих органів конституційного контролю

обмежена розглядом виключно конституційно-правових питань. У
конституціях зарубіжних країн спостерігаються два підходи до визначення
повноважень спеціалізованих судових і квазісудових органів
конституційного контролю:

1) Конституція містить вичерпний перелік повноважень

спеціалізованого органу, який конкретизується в законі. Таким чином,
змінити компетенцію спеціалізованого органу конституційного контролю
неможливо (с. 149 Конституції Болгарії). Даний підхід гарантує стабільність
статусу органу конституційного контролю.
2) Конституція не містить вичерпного переліку повноважень
спеціалізованого органу конституційного контролю, тобто він може бути
доповнений чи скорочений законом (ст. 93 Основного Закону ФРН, ст. 87
Конституції Чехії).

Повноваження органів конституційного контролю за своїм обсягом різні

в окремих країнах. Це залежить як від виду даних органів, так і від об’єктів
конституційного контролю, визначених законодавством конкретних країн.
Конституції зарубіжних країн містять наступну предметну компетенцію
спеціалізованих органів конституційного контролю:

Повноваження, пов’язані із забезпеченням верховенства конституції

в системі джерел національного права:

Спільним для всіх органів конституційного контролю є розгляд справ

про відповідність (несуперечність) законів та інших актів парламенту, актів
президента, уряду, міністрів і деяких інших керівників центральних органів
виконавчої влади, місцевих державних органів і місцевого самоврядування
до конституції та конституційних законів. Як правило, не підлягають
конституційному контролю закони, прийняті шляхом референдуму як
безпосередній прояв народного суверенітету.

Конституції багатьох країн містять норми, що встановлюють примат

міжнародного права над національним. У зв’язку з цим органи
конституційного контролю перевіряють проекти міжнародних договорів або
підписані міжнародні договори до їх ратифікації. Якщо орган
конституційного контролю виявить суперечність міжнародного договору
конституції, то він не підлягає введенню в дію і його ратифікація чи
схвалення буде можливим тільки після внесення відповідних змін до
конституції (ст. 95 Конституції Іспанії, ст. 54 Конституції Франції).

Важливим для правозастосовної діяльності є право органів

конституційного контролю давати загальнообов’язкове тлумачення
конституції, а в деяких країнах і законів.

Повноваження, покликані забезпечити дотримання принципу

розподілу влад:

Як правило, органи конституційного контролю вирішують спори про

компетенцію між вищими державними органами, у федеративних державах –
між федеральними органами державної влади суб’єктів федерації, а також
між вищими державними органами суб’єктів федерації.

Так, Федеральний конституційний суд Німеччини вирішує справи: 1) які

стосуються інтересів федерації шляхом тлумачення положень Основного
Закону ФРН і врегулювання спорів про компетенцію; 2) які виникають із
природи взаємин федерації та її суб’єктів, а в деяких випадках і земель між
собою. Конституційний суд Республіки Італії розв’язує спори про
компетенцію між державою і областями та між органами влади областей.
Конституційний Трибунал Республіки Польща вирішує справи про
компетенцію між центральними конституційними органами держави.

Повноваження, пов’язані із захистом конституційних прав і свобод

людини:

В першу чергу, це пов’язано із закріпленням за спеціалізованими

органами конституційного контролю права розгляду скарги, яка представляє
собою правовий засіб захисту конкретного права, порушеного актом,
виданим державним органом або його посадовою особою (Основний Закон
ФРН (ст. 93), Конституція Польщі (ст. 188), Латвії (ст. 85), Чехії (ст. 87)).

Процедура amparo передбачає право особи, чиї конституційні права і

свободи були порушені нормативно-правовим актом чи діями органів влади
та посадових осіб, звернутися до суду загальної юрисдикції (Політична
Конституція Мексики 1917 р. (ст. 103, 107)) або Конституційного Суду
(Конституція Іспанії 1978 р. (ст. 53)) з позовом про визнання
неконституційними цього акту або цієї діяльності. Суд має право видати
наказ про захист, який скасовує оскаржуваний акт або діяльність, визнані
неконституційними. На відміну від конституційної скарги, процедура amparo
передбачає обов’язок позивача довести факт «прямого збитку», який став
наслідком рішення органу державної влади чи посадової особи. Крім того,
акт, визнаний неконституційним, вважається нікчемним тільки з моменту
визнання його таким в судовому порядку, а судова постанова про
відшкодування збитків поширюється тільки на сторони в конкретній судовій
справі, тобто інші громадяни в аналогічній ситуації не можуть скористатися
перевагами вже винесеного рішення. Рішення судів першої інстанції за
результатами розгляду цивільних та кримінальних справ, що набули законної
сили, можуть бути оскаржені за процедурою amparo, у таких випадках: а)
коли вони прямо суперечать вимогам закону, процедурі його застосування
або ж загальним принципам права; б) коли немає акта, що має
застосовуватися; в) коли рішення ґрунтується на заявах, документах або
фактах, що не розглядалися під час судового розгляду, а суд не надав їм
правової оцінки.

Практика зарубіжних держав у сфері конституційного судочинства

свідчить, що через інститут індивідуальної конституційної скарги (amparo)
досягається максимальний рівень захисту прав і свобод людини й
громадянина з урахуванням особливостей справи та характеру порушення
прав окремої особи. Зазначений інститут є найбільш ефективною формою
захисту прав людини.

Повноваження, покликані гарантувати конституційність

проведення виборів і референдумів:

Так, Конституційна рада Французької Республіки здійснює

конституційний контроль, який стосується правильності обрання депутатів і
сенаторів, якщо результати виборів оскаржуються, правильності обрання
Президента Республіки, правильності проведення референдуму і оголошення
його результатів; Конституційний суд Республіки Болгарії виносить рішення
по спорах про законність виборів президента і віце-президента, а також
народних представників.

Повноваження, пов’язані із захистом конституції від її порушень

вищими посадовими особами (імпічмент):

Конституційний контроль містить не тільки розгляд питань

конституційності законів та інших актів, а й перевірку на відповідність до
конституції і до законів дій державних органів і посадових осіб. Це,
насамперед, стосується вищих посадових осіб держави – президента, глави і
членів уряду, суддів Верховного Суду та ін. Рішення про неконституційність
дій посадових осіб, як правило, спричиняє їх усунення від посади за
процедурою імпічменту. При цьому треба мати на увазі, що в одних країнах
порушення конституції не вважається підставою для імпічменту (США,
Франція), а в інших – вважається (Німеччина, Болгарія).

Крім цього, органи конституційного контролю беруть участь в усуненні

вищих посадових осіб (як правило, глав держав) від посади. Так, наприклад,
Конституційний суд Республіки Італії виносить рішення про звинувачення
проти Президента Республіки (ст. 136 Конституції Італії); Конституційний
суд Республіки Болгарії виносить рішення за звинуваченнями, висунутими
Народними зборами проти президента і віце-президента, встановлює
обставини дострокового припинення повноважень президента (ст. 97
Конституції Болгарії).

Повноваження, покликані гарантувати стабільність політичної

системи:

Об’єктами конституційного контролю також бувають акти та дії

громадських організацій, які відповідно до закону мають владні
повноваження. Найчастіше конституційний контроль поширюється на
створення та діяльність політичних партій. Так, Конституційний Трибунал
Республіки Польща вирішує справи про відповідність цілям і діяльності
політичних партій Конституції, а Конституційний суд Республіки Болгарії
виносить рішення по спорах про конституційність політичних партій і
об’єднань.

За загальним правилом рішення органу конституційної юрисдикції є

остаточним і може бути переглянути ним самим (наприклад, досвід
Верховного Суду США щодо рабства та сегрегації). Правовим наслідком
визнання закону чи іншого акта неконституційним є те, що він повністю або
частково втрачає юридичну силу і не застосовується судами. Це стосується
тих країн, де конституційний контроль передбачений конституціями і в яких
застосовується подальший конституційний контроль. У решті країн
опротестований закон чи інший акт формально не скасовується, але він не
застосовується судами (як вже раніше було розглянуто в американській
моделі конституційного контролю).

Найчастіше закон чи інший акт, визнаний органом конституційного

контролю неконституційним, вважається недійсним з моменту винесення
рішення про це. Але, якщо застосування даного закону або іншого акта
призвело до серйозних порушень прав, накладення необґрунтованих чи
надмірних санкцій заподіяло істотні збитки, то опротестований закон чи
інший акт визнається недійсним з того моменту, коли він набрав сили.
 Розглянутий вище досвід зарубіжних країн в організації та діяльності
органів конституційного контролю дає змогу дійти висновку про те, що їх
існування об’єктивно зумовлено універсальністю контрольної функції, яка
випливає з сутності публічності державної влади. Ці органи покликані
забезпечувати на конституційному рівні, з одного боку, відповідність
законодавчих та інших нормативних актів до конституції та конституційних
законів, а з іншого – верховенство права в усій юридичній практиці та
правозастосовній діяльності органів державної влади, у тому числі й
дотримання прав громадян.
ДЖЕРЕЛА:
Посібник для підготовки до іспиту з державного (конституційного) права
зарубіжних країн / К.О. Закоморна. Харків : Право, 2021. – 270 с.
Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник
авт. кол.), В.С. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.:
Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.
Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. Київ: Юрінком
Інтер 2018 – 556 с.