1.

Об’єктивні і суб’єктивні передумови формування аграрного права у правовій

системі України.
2. Поняття, особливості та предмет аграрного права України.
3. Методи та принципи в аграрному праві України.
4. Система, завдання та функції аграрного права України.
5. Співвідношення та взаємодія аграрного права з іншими галузями правової
системи України.
6. Поняття, особливості та види джерел аграрного права України.
7. Конституція України як джерело аграрного права України.
8. Закони України та постанови Верховної Ради України як джерела аграрного права
України.
9. Укази Президента України у системі джерел аграрного права України.
10. Судові прецеденти та судова практика: роль і значення у регулюванні аграрних
відносин.
11. Рішення Конституційного Суду України як джерела аграрного права України.
12. Характеристика, види і юридична природа локальних нормативно-правових актів
як джерел аграрного права України.
13. Розвиток аграрного законодавства в умовах воєнного стану.
14. Поняття, види та особливості аграрних правовідносин.
15. Поняття, принципи і напрямки аграрної реформи в Україні.
16. Законодавче забезпечення аграрної реформи в Україні.
17. Аграрна політика України. Роль аграрного права в її реалізації.
18. Публічне адміністрування аграрних правовідносин: поняття, принципи, методи,
функції.
19. Правове регулювання продовольчої безпеки України.
20. Правове забезпечення державної підтримки сільського господарства.
21. Правове регулювання публічно-приватного партнерства у сільському господарстві
22. Правове забезпечення інвестиційної та інноваційної діяльності у сільському
господарстві
23. Особливості юридичної відповідальності за аграрні правопорушення.
24. Поняття сталого розвитку сільських територій та його правове забезпечення.
25. Правове регулювання доступу до земель сільськогосподарського призначення в
умовах воєнного стану.
1. Об’єктивні і суб’єктивні передумови формування аграрного права у правовій
системі України.

Об’єктивними передумовами формування аграрного права України є

природнокліматичні, економічні та правові фактори, які зумовлюють виникнення і
становлення вказаної галузі права незалежно від впливу на аграрні відносини людини,
суспільства та держави.

Виникнення аграрного права як самостійної галузі національної правової системи

обумовлюється особливими природно-кліматичними умовами України, насамперед
істотними запасами чорноземів та сприятливим для сільськогосподарського
виробництва кліматом.

В основі формування аграрного права України лежать економічні передумови, що

виявляються у існуванні потужної системи агропромислового комплексу УРСР у
другій половині ХХ ст. У даний час АПК України є цілісною виробничо-економічною
системою, що об'єднує низку сільськогосподарських, промислових,
наукововиробничих і навчальних галузей, спрямованих на одержання,
транспортування, зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської
продукції.

До об’єктивних передумов формування аграрного права України можна віднести також

правові. Формування аграрного права України відбулося шляхом переродження інших
галузей права, що обумовлює його комплексність внаслідок успадкування окремих рис
колгоспного та сільськогосподарського права, а також розширення предмета аграрно-
правового регулювання у результаті проведення аграрної та земельної реформ.

Суб’єктивними передумовами формування аграрного права України є фактори, які

обумовлюють виникнення і становлення вказаної галузі права із урахуванням
специфіки впливу на аграрні відносини людини, суспільства та держави:

 політичні (наявність державного інтересу у особливому правовому регулюванні

аграрних відносин)
 геополітичні (необхідність правового забезпечення розвитку експортного
потенціалу АПК)
 соціально-демографічні (залучення значної кількості трудових ресурсів та
специфіка сільськогосподарської праці, своєрідність землеробської культури та
менталітету Українського народу)
 історичні (реформування земельних та аграрних відносин)
 доктринальні (започаткування аграрно-правових досліджень у науках
радянського колгоспного і сільськогосподарського права та їх подальший
розвиток у національній аграрно-правовій науці)
2. Поняття, особливості та предмет аграрного права України.

Переважна більшість дослідників одностайні у думці, що предметом аграрного права є

сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних аграрних
відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, майновими та
організаційноуправлінськими та які функціонують у сфері здійснення аграрними
суб’єктами сільськогосподарської виробничої та пов’язаної з нею іншої діяльності
3. Методи та принципи в аграрному праві України.

Принципи аграрного права – це основоположні засади, вихідні ідеї, що визначають

характер і напрями правового регулювання аграрних відносин.

Систему принципів аграрного права

становлять:

а) загальноправові принципи;
б) галузеві (спеціальні) принципи;

в) інституційні принципи.

Загальноправові (конституційні) принципи притаманні всій правовій системі

України та кожній галузі права зокрема. До них належать: верховенство права,
законність, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, рівноправність
суб’єктів аграрного виробництва, юридична рівність усіх форм власності.

Галузевими (спеціальними) принципами аграрного права є такі:

 принцип пріоритетності розвитку сільського господарства, що спрямований на

забезпечення життєздатності сільського господарства, його
конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринку, підвищення
конкурентоспроможності харчових продуктів та якості сільськогосподарської
продукції, гарантування продовольчої безпеки країни;

 пріоритетність соціального розвитку села, що об’єктивно випливає з виняткової

значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у
життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як
господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень
соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та
сировинного забезпечення держави, її економічної незалежності;

 принцип забезпечення продовольчої безпеки, що спрямований на гарантування

функціонування суспільних відносин щодо забезпечення у належних обсягах
населення доступним та якісним продовольством, продуктами харчування, а
промисловості – сировиною;

 самостійність у виборі форм власності та організації аграрного виробництва.

Форми власності та організація виробництва в сільському господарстві
визначаються суб’єктами аграрного виробництва самостійно.

 принцип аграрного протекціонізму (підтримки) основи державної політики у

бюджетній, кредитній, ціновій, регуляторній та інших сферах державного
управління повинні спрямовуватись на стимулювання (підтримку)
виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а
також забезпечення продовольчої безпеки населення;

 принцип екологізації аграрного виробництва, що спрямований на запобігання

негативному впливу виробничих процесів на стан навколишнього природного
середовища; сприяння забезпеченню якості та безпечності продукції, яка
виробляється сільськогосподарськими товаровиробниками;

 принцип сталого розвитку сільських територій, що полягає в сприянні

комплексному розвитку сільських територій із урахуванням органічної єдності
 екологічної, економічної та соціальної складової таким чином, щоб
задовольнялися потреби не лише нинішнього, а й майбутніх поколінь.

Інституційні принципи аграрного права – це принципи, що притаманні окремим

інститутам аграрного права. До них належать принципи, які встановлюють основи
правового регулювання виробничогосподарської діяльності аграрних
товаровиробників, принципи соціального розвитку села, сталого розвитку сільських
територій, принципи державно-правового регулювання сільського господарства
України, державної підтримки сільського господарства, державної аграрної політики
тощо.
4. Система, завдання та функції аграрного права України.
5. Співвідношення та взаємодія аграрного права з іншими галузями правової системи
України.

Між конституційним правом і аграрним правом існує відповідне співвідношення.

Через галузь аграрного права впроваджуються (застосовуються) ті норми Конституції,
для яких (залежно від особливостей суб’єкта і об’єкта аграрних правовідносин) є
властивими юридична сила прямої дії. Такою є правова норма ст. 36 Конституції
України, що визначає права громадян на об’єднання для досягнення і реалізації певних
прав. Порушення цієї конституційної норми має місце у випадку вчинення перепон для
здійснення такого об’єднання.

Щодо співвідношення аграрного права і земельне права. Земельними є

правовідносини щодо права власності на землю і права землекористування,
правосуб’єктності учасників земельних правовідносин, процедурнопроцесуальних
відносин, пов’язаних із здійсненням землевпорядкувальних робіт, правовий режим
земель населених пунктів та інші земельні правовідносини. Усі вони є предметом
земельного права як галузі права. Однак організаційно-правові правомочності
суб’єктів права власності на землі сільськогосподарського призначення і права
користування ними з боку державних сільськогосподарських підприємств
розглядаються як аграрні правовідносини, їхнім предметом, цілями і завданнями є
організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земельних
ділянок для сільськогосподарських цілей, забезпечення їхнього екологічного
використання, продуктивності і якості як природного ресурсу. Додержання цих
організаційноуправлінських вимог покладається на керівні органи і посадові особи,
власників і суб’єктів землекористування. Ці правомочності охоплюють собою
додержання земельного законодавства і належну охорону і збереження земель. Якщо
земельним правом регулюються суспільні відносини з приводу відтворення,
використання, охорони земель, то аграрним правом – використання земель
сільськогосподарського призначення; земельні ділянки для потреб оборони
господарського права і аграрного права . В аграрному праві йдеться про специфічні
правомочності суб’єктів аграрного права, що є юридичними особами. Зокрема з метою
правового забезпечення охорони і захисту майнових прав фермерського господарства
відповідним галузевим правовим актом йому надано права юридичної особи.

Зовнішні ж відносини власності є одночасно предметом аграрного і цивільного права.

Саме у цій частині відносини права власності є основою аграрноринкових економічних
відносин. Цивільне право характеризується статикою. Аграрне право ж розглядає
динаміку, тобто яким чином норми розглядаються в господарстві. Аграрне право і
цивільне право – правовідносини, що регулюються цивільним кодексом покликані
визначати і регулювати майнові правомочності громадян і юридичних осіб. Цю мету
спрямовані досягати і норми аграрного права. Вчення про статус юридичної особи і
визначення норми про неї викладені в провідних галузях права (цивільному). Таким же
двоєдиним співвідношенням належить розглядати систему аграрнодоговірних
зобов’язань, стороною в яких є аграрновиробничі чи підприємницькі аграрні
підприємства. Цим співвідношенням слід розглядати ті договори, без яких неможлива
виробничо-господарська діяльність у сільському господарстві.

Аграрне право і теорія права – аграрне право становлять правові норми і правові
інститути, покликані регламентувати цілу систему трудових відносин між членами і
конкретним колективним сільськогосподарським підприємством, між працівником і
державним аграрним підприємством або ж міжгосподарським об’єднанням та ін.
6. Поняття, особливості та види джерел аграрного права України.
До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення,
правила, інструкції, примірні статути, статути.

Види:

 за юридичною силою: на закони і підзаконні нормативні акти;

 за предметом регулювання: на загальні та спеціальні. Останні регулюють
переважно аграрні відносини;
 за характером правового регулювання: на матеріальні (відповідають на питання:
що ?) і процесуальні (відповідають на питання: як ?);
 за формою: на кодифіковані і некодифіковані (звичайні)

7. Конституція України як джерело аграрного права України.

Конституція України законодавчий акт, що має найвищу юридичну силу Всі інші
законодавчі та підзаконні акти мають базуватись на конституційних положеннях.
8. Закони України та постанови Верховної Ради України як джерела аграрного права
України.

Закони мають вищу юридичну силу в системі джерел аграрного права на території
країни.
Важливу роль у регулюванні аграрних відносин відіграють підзаконні
нормативноправові акти – це нормативно-правові акти компетентних органів, що
видаються на підставі закону, відповідно до закону і на його виконання.

Постанови Верховної Ради України, які є нормативно-правовими за своїм змістом та

виступають джерелами аграрного права.

Види:

а) обмежувально-заборонні («Про впровадження мораторію на за- криття державних і

комунальних закладів культури у сільській місце- вості» від 8 лютого 2012 р, якою до
кінця 2015 р. було запроваджено мораторій на закриття державних і комунальних
закладів культури у сільській місцевості і вжиття невідкладних заходів щодо зміни їх
умов фінансування; «Про впровадження мораторію на закриття загаль- ноосвітніх
навчальних закладів у сільській місцевості» від 19 грудня 2008 р., якою до кінця 2009
р. було запроваджено заборону на закрит- тя сільських шкіл; «Про недопущення
закриття об’єктів соціальнокультурного призначення в сільській місцевості» від 6
вересня 2005 р. Перші дві постанови мають чітко виражений заборонний характер,
остання є обмежувальним актом);

б) контрольно-регулювальні, що є програмними актами-реакцією законодавця на

системні кризові зрушення в аграрно-виробничій і аграрно-соціальній сферах, містять
принципово нові організаційні, фінансові і правові положення-заходи щодо подолання
кризових явищ, що надає їм нормативного характеру (схвалені постановами Верховної
Ради України «Рекомендації парламентських слухань на тему: «Сучас- ний стан та
перспективи розвитку сільського господарства і харчової промисловості України» від 6
квітня 2009 р., Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні
«Сільська молодь: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» від 20 грудня 2005 р.,
«Рекомендації парламентських слухань «Про законодавче забезпечення розвитку
бурякоцукрового комплексу в Україні та заходи щодо його покращан- ня» від 3 березня
2005 р.);

в) забезпечувальні, якими є постанови Верховної Ради України про введення в дію

законів України (саме постановами парламенту було введено низку аграрних законів:
«Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про карантин рослин», «Про
племінне тваринництво» та «Про ветеринарну медицину»);

г) ратифікувальні (майже всі ратифіковані постановами Верховної Ради України

міжнародні договори досі не втратили своєї чинності завдяки зафіксованому в них
принципу автоматичного продовження цих договорів щоразу на наступний
п’ятирічний період після першого десятирічного строку їх дії у разі відсутності
заперечення сторін, не- зважаючи на зміну процедури ратифікації);

д) розширювальні (постанова «Про порядок введення в дію Закону України «Про

колективне сільськогосподарське підприємство» роз- ширює дію цього Закону за
рахунок включення норми про те, що об’єкти соціально-побутового призначення
поділу (паювання) між членами колективного сільськогосподарського підприємства не
під- лягають) постанови Верховної Ради України, що мають позанорматив- ну,
індивідуальну природу (організаційно-розпорядчі та аналітичнооціночні акти), не є
джерелами аграрного права.
9. Укази Президента України у системі джерел аграрного права України.
10. Судові прецеденти та судова практика: роль і значення у регулюванні аграрних
відносин.

Велике значення для з'ясування змісту земельно-правових норм та практики їх

застосування мають:

 постанова пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного

законодавства при розгляді цивільних справ»,
 постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про
визнання правочинів недійсними» .
11. Рішення Конституційного Суду України як джерела аграрного права України.

Вплив рішень Конституційного суду України на врегулювання земельних відносин

ґрунтується на усвідомленні двох основних моментів:

 КСУ не є ланкою вітчизняної судової системи;

 КСУ своїми рішеннями може скасовувати повністю або в окремій частині дію
нормативно-правових актів, норми яких не відповідають (суперечать) приписам
Конституції (т.з. квазізаконодавча компетенція).
12. Характеристика, види і юридична природа локальних нормативно-правових актів
як джерел аграрного права України.

Загальні ознаки:

 а) дозволені вольові акти сільськогосподарських підприємств, виражена в них

воля спрямована на належне врегулювання внутрішньогосподарських відносин
за учас- тю членів колективно-кооперативного, найманих працівників корпора-
тивного типів сільськогосподарських підприємств;
 б) санкціонований характер норм внутрішньогосподарських локальних
нормативноправових актів означає, що держава покладає повноваження
(санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи;
  в) є підзаконними нормативноправовими актами, які займають нижчий рівень
правового регулюван- ня відносин, мають обмежену сферу дії і не повинні
суперечити законам та іншим підзаконним нормативно-правовим актам;
 г) за своїм змістом вони мають конкретизуючу та деталізуючу властивість,
компенсуючи недосконалість законодавства.

Специфічні ознаки:

 а) належно юридично оформлені. Вони вважатимуться формою аграрного права,

якщо приймаються для врегулювання внутрішніх відносин вищими органами
сільськогосподарських підприємств, як юридичної особи (загальними зборами
членів сільськогосподарських підприємств колективно-кооперативного типу,
акціонерів, учасників корпоративного типу підприємств, головою фермерського
господар- ства, загальними зборами трудового колективу державного сільсько-
господарського підприємства), відповідають законам України і підза- конним
нормативно-правовим актам;
 б) діють у межах конкретного сільськогосподарського підприємства і
поширюються на всіх членів і найманих працівників останнього. Це означає, що
внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти одного
сільськогосподарського підприємства не мають юридичного значення для інших
підприємств, бо не створюють для них жодних прав і обов’язків;
 в) розраховані на багаторазове застосування та обов’язкове дотри- мання і
виконання положень внутрішньогосподарських локальних нормативно-правових
актів керівниками, спеціалістами, членами, найманими працівниками
сільськогосподарського підприємства.
13. Розвиток аграрного законодавства в умовах воєнного стану

7 квітня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої
безпеки в умовах воєнного стану», яким доповнено Земельний кодекс України
пунктами 27 та 28 Перехідних положень, що регулюють земельні відносини під час дії
воєнного стану.

1) Автоматичне поновлення договорів оренди, суборенди, емфітевзису, суперфіцію,

земельного сервітуту земельних ділянок сільськогосподарського призначення на один
рік. При цьому, договори поновлюються без волевиявлення сторін та без внесення
відомостей до Державного реєстру речових прав. Обов'язковою умовою є: строк
користування земельною ділянкою має закінчитися після введення воєнного стану.

2) Запроваджено спрощену процедуру оренди земельних ділянок с/г призначення

державної та комунальної власності строком до одного року. Передбачено укладання
договору в електронній формі, що засвідчується електронними кваліфікованими
підписами. Раніше це відбувалося виключно за рішенням відповідного органу або за
результатами торгів. Закон встановлює імперативну вимогу щодо припинення дії
договору зі спливом строку, на який його укладено. При цьому, закріплено важливу
гарантію, яка передбачає можливість орендаря зібрати врожай у разі, якщо строк
договору закінчився до збирання врожаю.

3) Забороняється передача земель державної, комунальної власності у приватну

власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою, так само
розроблення такої документації.

4) Земельні торги щодо прав оренди, емфітевзису, суперфіцію щодо земельних

ділянок сільськогосподарського призначення державної, комунальної власності не
проводяться.

5) Можливість передачі права оренди, суборенди земельних ділянок с/г призначення

строком до одного року. При цьому, такий правочин укладається без згоди власника
земельної ділянки. Проте, особа, яка передала право оренди (суборенди), зобов'язана
письмово повідомити орендодавця (орендаря) протягом п'яти днів з дня державної
реєстрації договору.

09 червня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо особливостей регулювання земельних відносин в
умовах воєнного стану» від 12 травня 2022 № 2247-IX, що покликаний додатково
спростити та забезпечити оперативне розміщення виробничих потужностей
підприємств, які були переміщені з зони ведення бойових дій.

Порядок визначення підприємств, виробничі потужності яких підлягають

переміщенню (евакуації) із зони бойових дій, та осіб, яким надається право на
одержання в оренду без проведення земельних торгів земельної ділянки державної,
комунальної власності для розміщення виробничих потужностей підприємств,
переміщених (евакуйованих) із зони бойових дій, затверджується Кабінетом Міністрів
України.
14. Поняття, види та особливості аграрних правовідносин.

Ознаками аграрних правовідносин є:

 а) певний вид суспільних відносин, урегульований нормами права (як аграрного,

так і суміжних з ним галузей);
 б) комплекс земельних, майнових, трудових, організаційно-управлінських та
інших відносин;
 в) виникають у сфері сільськогосподарської й пов’язаної з нею діяльності;
 г) їх суб’єктний склад обов’язково включає сільськогосподарських
товаровиробників.

Елементи:

 а) суб’єкти аграрних правовідносин (сільськогосподарські підприємства

(сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства,
сільськогосподарські акціонерні товариства, сільськогосподарські товариства з
обмеженою відповідальністю, приватні, державні й комунальні
сільськогосподарські підприємства та ін.), інші суб’єкти аграрного
підприємництва, органи державної влади, органи місцевого самоврядування,
фізичні особи (члени сільськогосподарських підприємств та їх наймані
працівники), а також ті, які ведуть особисте селянське господарство;
 б) об’єкти аграрних правовідносин (земельні ділянки (передусім
сільськогосподарського призначення), наявні на земельній ділянці корисні
копалини місцевого значення, лісові насадження, водні об’єкти, речі та майно (у
тому числі сільськогосподарського призначення), земельні ймайнові частки (паї),
а також права на них, праця фізичних осіб (членів і найманих працівників
сільськогосподарських підприємств), управління сільськогосподарським
підприємством (управлінська діяльність));
  в) зміст аграрних правовідносин (суб’єктивні аграрні права й юридичні аграрні
обов’язки їх учасників щодо організації та здійснення сільськогосподарської
діяльності).

Підставами виникнення, зміни чи припинення аграрних правовідносин є

різноманітні юридичні факти, серед яких: державна реєстрація
сільськогосподарського підприємства, надання (передача) земельної ділянки для
ведення фермерського господарства, членство (участь) у сільськогосподарському
підприємстві, укладення трудового договору (контракту) із сільськогосподарським
підприємством, укладення аграрно-правового договору, спричинення шкоди
сільськогосподарському підприємству.

Види:

Внутрішні аграрні правовідносини – врегульований нормами аграрного права

комплекс суспільних відносин, які виникають між сільськогосподарськими
підприємствами і їх членами, сільськогосподарськими підприємствами і їх найманими
працівниками, сільськогосподарськими підприємствами і їх структурними
підрозділами й органами управління з приводу земель, майна, праці та інших об’єктів
на підставі членства (участі) в сільськогосподарському підприємстві, трудового
договору (контракту) із сільськогосподарським підприємством, змістом яких є
взаємозумовлені суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Специфічними
для внутрішніх правовідносин виступають їх суб’єктний склад і особливі підстави
виникнення.

Зовнішні аграрні правовідносини – врегульований нормами права (аграрного та

інших галузей) комплекс суспільних відносин, які виникають між
сільськогосподарськими товаровиробниками (суб’єктами аграрного виробництва), з
одного боку, та іншими видами господарюючих суб’єктів, фізичними особами,
органами державної влади й органами місцевого самоврядування – з другого, з
приводу конкретних об’єктів (майна, земель, праці тощо) на підставі договору, через
спричинення шкоди, внаслідок видання уповноваженим органом нормативно-
правового акта тощо, змістом яких є взаємозумовлені права й обов’язки їх учасників у
сфері сільськогосподарської й пов’язаної з нею діяльності.
15. Поняття, принципи і напрямки аграрної реформи в Україні.

Аграрна реформа – це здійснення соціально-економічних перетворень у

продовольчому секторі економіки і в першу чергу – в сільському господарстві, які
можна розглядати загалом як найбільш суттєву складову сучасної аграрної політики.

Завдання аграрної реформи полягає у забезпеченні продовольчої безпеки країни і

конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції на світовому
На думку науковців Інституту аграрної економіки основними складовими
аграрної реформи та етапами її здійснення, які поділяються на чотири блоки є:

1. Формування економічної платформи аграрної реформи.

2. Побудова ринкового економічного механізму.

3. Наповнення новим змістом конструкційної схеми економічної реформи.

4. Законодавче забезпечення аграрної реформи .

На думку інших науковців за структурним складом аграрні перетворення можна

представити у вигляді чотирьох блоків, кожний з яких повинен включати елементи
конкретного функціонального призначення.

Перший блок – власне аграрні перетворення – включає земельну реформу в усій її

повноті, реформування майнових відносин власності, реорганізацію
сільськогосподарських підприємств, становлення фермерського укладу.

Другий блок об’єднує правові основи реформи, зокрема формування відповідної

законодавчої бази, розробку підзаконних актів та інших нормативно-правових
документів.

За своєю значущістю найважливішим є третій блок – макроекономічний. Складовими

його елементами є відпрацювання цінових відносин, реформування фінансово-
кредитної системи, формування ринкової інфраструктури, прискорення розвитку
матеріально-технічної бази аграрного сектора економіки.

Четвертий блок, який можна назвати “забезпечуючим”, об’єднує в собі соціальні,

організаційно-управлінські, організаційно-методичні, економічні, екологічні, науково-
технологічні та інші елементи.

Отже, аграрна реформа в Україні характеризується певною послідовністю та

етапністю реалізації, основними з яких є:

 земельна реформа та реформування майнових відносин в

агропромисловому комплексі;
 забезпечення післяреорганізаційної підтримки реформованих і
новостворених господарств та формування ринкової інфраструктури у
сільському господарстві;
 модернізацію виробництва, створення конкурентоспроможних (на
внутрішньому й зовнішньому ринках) сільськогосподарських
підприємств;
 удосконалення механізмів державного регулювання аграрної сфери.
Головними невирішеними завданнями аграрної реформи залишаються невизначеність
відносин земельної власності, диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову
продукцію та відсутність механізму фінансування, який би забезпечив розширене
відтворення виробництва у сільському господарстві.
16. Законодавче забезпечення аграрної реформи в Україні.

Аграрна реформа розпочалася в Україні майже 20 років тому. Загалом, можна

відзначити, що за цей час була створена необхідна правова база для проведення
аграрної реформи, хоч і своєчасно не було розроблено належної державної концепції
самої реформи.

Аграрна і земельна реформи не стали підґрунтям соціального відродження села і

підвищення добробуту населення країни в цілому. Як справедливо зазначають вчені,
для аграрної реформи потрібна була не лише законодавча база, а й реальна і
послідовна державна підтримка, спрямована на відродження села, підвищення
ефективності АПК і покращення життєвого рівня селян

Тому 18 жовтня 2005 року Верховною Радою було прийнято Закон України «Про
основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» , де в преамбулі
зазначено, що пріоритетність розвитку агропромислового комплексу та соціального
розвитку села в національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та
незамінністю вироблюваної продукції сільського господарства в життєдіяльності
людини і суспільства.

Уст.1 цього закону вказано, що основними складовими державної аграрної політики є

комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення
ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв’язання соціальних
проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку
сільських територій. Законом також визначено мету державної аграрної політики (ст.
2), її основні пріоритети (ст. 3) і шляхи їх реалізації (ст. 4), методи комплексного
розвитку сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня
сільських жителів (ст.5) тощо.

Законом визначено шляхи реалізації основних пріоритетів державної аграрної

політики: розвиток земельних відносин; формування сприятливого економічного
середовища для ефективної діяльності суб’єктів аграрного ринку; розвиток ринків
продукції сільського господарства і продовольства; удосконалення системи державного
регулювання, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в
аграрному секторі; комплексний розвиток сільських територій, підвищення
соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів.

Вагоме значення для правового забезпечення аграрної реформи має також Закон
України «Про державну підтримку сільського господарства України» , прийнятий 24
червня 2004 року, яким визначено основні засади державного регулювання цін на
окремі види сільськогосподарської продукції (розділ 2), державного регулювання
ринку страхування сільськогосподарської продукції (розділ 3), інші види підтримки
виробників сільськогосподарської продукції та аграрного ринку (розділ 4), визначено
заходи щодо державної підтримки виробників продукції тваринництва (розділ 5).

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового

комплексу в народному господарстві» від 17 грудня 1990 року визначено заходи,
спрямовані на забезпечення подальшого розвитку села, його пріоритетність у
державних інвестиціях, соціальну захищеність селян і сільськогосподарських
підприємств, еквівалентність товарообміну між сільським господарством і
промисловістю, поліпшення наукового і кадрового забезпечення села та
агропромислового комплексу в цілому.

Для виконання завдань та досягнення мети аграрної реформи в Україні, поряд із

створенням необхідної законодавчої бази, не менш важливе значення має неухильна
реалізація усіма правозастосовними органами вимог нормативно-правових актів щодо
підтримки сільськогосподарських товаровиробників, розвитку соціальної
інфраструктури села, державного фінансування основних заходів, спрямованих на
реформування аграрних відносин.

Тому для реалізації аграрної реформи, її впливу на подолання економічної кризи в

країні в цілому потрібна не тільки відновлена законодавча база, а й реальна і
послідовна державна підтримка економічно вигідних галузей сільського господарства,
спрямована на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і
агропромислового комплексу, соціальне відродження села і покращення життєвого
рівня селян.
17. Аграрна політика України. Роль аграрного права в її реалізації.
18. Публічне адміністрування аграрних правовідносин: поняття, принципи, методи,
функції.
19. Правове регулювання продовольчої безпеки України.
20. Правове забезпечення державної підтримки сільського господарства.

Принципи державної підтримки сільського господарства України

Принципами державної підтримки сільського господарства України є прозорість та

публічність, прогнозованість та послідовність, справедливість та ефективність, цільове
спрямування державної підтримки.

Прозорість та публічність державної підтримки забезпечуються шляхом формування,

ведення та надання відкритого доступу до державних реєстрів.

Прогнозованість та послідовність державної підтримки забезпечуються шляхом

створення стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з питань
стимулювання розвитку агропромислового комплексу.

Справедливість державної підтримки сільського господарства України забезпечується

шляхом пропорційності розподілу державної підтримки та обмеження максимального
розміру підтримки на одного виробника сільськогосподарської продукції.

Ефективність державної підтримки сільського господарства України забезпечується

шляхом створення сприятливих умов для здійснення сільськогосподарської діяльності,
підвищення якості та конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції з
метою мінімізації природно-кліматичних та економічних ризиків
сільськогосподарського виробництва та гарантування продовольчої безпеки держави.
21. Правове регулювання публічно-приватного партнерства у сільському
господарстві

Основу публічно-приватного партнерства складає Закон України «Про державно-

приватне партнерство», за яким державно-приватне партнерство визначається як
співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим,
територіальними громадами в особі відповідних державних органів та органів
місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім
державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями
(приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку,
встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами. На стороні приватного
можуть виступати декілька осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути
приватними партнерами. Такі особи несуть солідарну відповідальність за
зобов'язаннями, передбаченими договором, що укладається в рамках
державноприватного партнерства. Особливості участі на стороні приватного партнера
декількох осіб у конкурсах на визначення приватного партнера для здійснення
державноприватного партнерства визначаються Кабінетом Міністрів України.

Ознаками державно-приватного партнерства є:

 забезпечення вищих технікоекономічних показників ефективності діяльності, ніж у

разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного
партнера;
 довготривалість відносин (від 5 до 50 років);
 передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-
приватного партнерства;
 внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства із джерел, не
заборонених законодавством.

Основні принципи здійснення публічно-приватного партнерства в нашій країні найшли

своє відображення у Законі України «Про державно-приватне партнерство» , де
зазначається, що приватно-публічне партнерство може застосовуватися в інших
сферах, крім видів господарської діяльності, які відповідно до Закону дозволяється
здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Отже,
модель державно-публічного партнерства може бути реалізована для забезпечення
сталого розвитку сільських територій, шляхом укладення договорів між публічними і
приватними партнерами у сфері виробництва сільськогосподарської продукції та
соціальній сфері села.

Сутність відносин в рамках публічно-приватного партнерства полягає в тому, що на

відміну від інших форм взаємозв'язку держави, бізнесу та інститутів громадського
суспільства, таке партнерство являє собою форму спільної участі в проектах задля
отримання соціально- економічного ефекту з одного боку та, орієнтованих на
перерозподіл між учасниками завдань, відповідальності, ризиків та прибутку, з іншого.
Існуюча ситуація в Україні, позитивні зміни правовому полі, фактично визначили
публічно-приватне партнерство одним з найпріоритетніших інструментів із залучення
коштів фінансових партнерів для розвитку сільських територій.
22. Правове забезпечення інвестиційної та інноваційної діяльності у сільському
господарстві

Законодавчу базу у сфері регулювання інвестиційної діяльності в аграрному

секторі економіки України становить комплекс нормативно-правових актів:

1) Закон України «Про інвестиційну діяльність»;

2) Закон України «Про режим іноземного інвестування»;

4) Закон України «Про державну

23. Особливості юридичної відповідальності за аграрні правопорушення.

Юридична відповідальність за порушення аграрного законодавства є

комплексним правовим інститутом, який охоплює сукупність юридичних норм, що
закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів державного примусу за
правопорушення в аграрному секторі економіки.

Аграрним правопорушенням є винне, протиправне діяння, що заподіює шкоду

суспільним відносинам у сфері сільськогосподарського виробництва і порушує аграрне
законодавство.

Склад аграрного правопорушення утворюють об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і

суб’єктивна сторона.

Об’єкт правопорушення в аграрному законодавстві надзвичайно багатогранний, адже

ним виступає правовий порядок у сільському господарстві Об’єктом правопорушення
в аграрному законодавстві виступають суспільні відносини в галузі
сільськогосподарського виробництва, в тому числі порядок державного управління в
сфері охорони земель та сільськогосподарських угідь.

Об’єктивною стороною є дія або бездіяльність порушника, яке може виражатися в

порушенні правил, в ухиленні від виконання зобов’язань або недотриманні норм
чинного російського законодавства. Наприклад, відповідно до Закону України «Про
фермерське господарство», об’єктивна сторона аграрного правопорушення у сфері
діяльності фермерських господарств є порушення кредитно-розрахункової і податкової
дисципліни, санітарних і ветеринарних норм, правил, вимог щодо якості продукції та
інших нормативно-правових актів, що регулюють здійснення господарської діяльності.
Суб’єктами відповідальності за порушення аграрного законодавства виступають
власники особистих селянських господарств, та інші працівники
сільськогосподарського виробництва, громадяни, що ведуть фермерське господарство,
а також сільськогосподарські організації (підприємства, кооперативи, товариства
тощо), основним видом діяльності яких є виробництво і реалізація
сільськогосподарської продукції. Правопорушення, які вчиняють ці суб’єкти, можуть
бути порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права, а також
мати аграрно-правовий характер. Тому забезпечення правопорядку в
сільськогосподарському виробництві (господарське використання земельних ділянок,
захист майнових та інших прав сільськогосподарських товаровиробників, охорона
соціальних прав сільських мешканців тощо) здійснюється не тільки за допомогою
норм аграрного законодавства, а також заходами, що містяться в нормах цивільного,
трудового, фінансового, адміністративного, кримінального законодавства. Наприклад,
суб’єктом вчинення аграрного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 21 Закону
України «Про фермерське господарство», є голова фермерського господарства, який
залежно від ступеня суспільної шкідливості вчиненого правопорушення несе
відповідно відповідальність, передбачену законодавством. Так, спеціальним суб’єктом
дисциплінарного правопорушення, яке міститься у диспозиції ч. 2 ст. 166 ЦК України
та полягає у невиконанні або неналежному виконанні обов’язків, передбачених
статутом сільськогосподарського кооперативу, може бути лише член такого
кооперативу. Поряд із спеціальним суб’єктним складом аграрна відповідальність
характеризується спеціальними суб’єктами, які уповноважені притягувати
правопорушників до аграрно-правової відповідальності, наприклад, посадові особи
державної сільськогосподарської інспекції, державної насіннєвої інспекції тощо.

Суб’єктивною стороною правопорушення в цій сфері визнають провину, яка може

мати дві форми – умисел або необережність (недбалість або легковажність)

До основних нормативно-правових актів України, які регламентують питання

притягнення до відповідальності за порушення аграрного законодавства, належать:
Конституція України, Земельний кодекс України, Цивільний кодекс України,
Господарський кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про
адміністративні правопорушення, Кодекс законів про працю України, а також значна
кількість законів, серед яких «Про основні принципи та вимоги до безпечності та
якості харчових продуктів», «Про основні принципи та вимоги до органічного
виробництва, обігу та маркування органічної продукції», «Про виноград та виноградне
вино», «Про аграрні розписки», «Про молоко та молочні продукти», «Про фермерське
господарство», «Про зерно та ринок зерна в Україні», «Про племінну справу у
тваринництві», «Про насіння і садивний матеріал», «Про державний контроль за
використанням та охороною земель», «Про захист рослин», «Про карантин рослин».
24. Поняття сталого розвитку сільських територій та його правове забезпечення.
Необхідно зазначити, що процес прийняття нормативно-правових документів щодо
розвитку сільських територій проходив в чотири етапи.

Перший етап (1990–1999 рр.) ознаменувався прийняттям Закону України «Про

пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному
господарстві» від 17 жовтня 1990 р.

Закон встановив цілу низку різнопланових пільг та переваг для сільських жителів та
для аграрного сектора в цілому, але пріоритетність питань розвитку села в цьому
Законі фактично не визначена.

У перший період також було прийнято наступні нормативні документи: Указ

Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у
сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994 р.), «Про порядок
паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським
підприємствам і організаціям» (8 серпня 1995 р.), «Про оренду землі» (23 квітня 1997
р.), «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» (21 квітня 1998 р.) та «Про
фіксований сільськогосподарський податок» (18 червня 1998 р.). На основі даних
нормативних актів відбулося реальне роздержавлення землі, передача землі в
колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції.
Важливим досягненням був поділ земель, переданих у колективну власність, на
земельні частки (паї) без виділення їх у натурі, і видано селянам сертифікати на право
на земельну частку (пай).

Другий період (2000–2005 рр.) – це період прийняття Указу Президента України «Про
основні засади розвитку соціальної сфери села» від 20 грудня 2000 р. Також в 2000 р.
розпочато реалізацію вимоги Указу Президента України «Про порядок виділення в
натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та
надання актів на право приватної власності на землю, що дало можливість запровадити
повноцінний ринок землі. Але особливого значення для завершення земельної
реформи, в нашій державі, набуло прийняття нової редакції Земельного кодексу
України, де основним його завданням стало регулювання земельних відносин з метою
забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад й
держави і раціонального використання та охорони земель. Закон України «Про
фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. набув спрямованості на створення
умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної
сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і
зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони
земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.
Перелічені основні документи, які були прийняті в даному періоді не дали суттєвого
поштовху у підтримці агропромислового виробництва тa прiоритетноcтi cоцiaльного
розвитку села.
Третій період (2006–2015 рр.) – це етап розширення і зміцнення прав територіальних
громад самостійно вирішувати питання місцевого значення і реалізувати власні
завдання у межах встановлених законодавством. В даний період Кабінет Міністрів
України приймає Постанову «Про затвердження Державної цільової програми
розвитку українського села до 2015 року» від 19 вересня 2007 р., де основною метою
Програми слугувало забезпечення життєздатності сільського господарства, його
конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування
продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності,
культури і духовності.

Початок четвертого періоду розвитку сільських територій з 2015 р. до теперішнього

часу охарактеризувався прийняттям Єдиної комплексної стратегії розвитку сільського
господарства та сільських територій на 2015-2020 роки, де земельна реформа,
продовольча безпека та сільський розвиток і відродження українського села стали
стратегічними пріоритетами.

Надалі розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19 липня 2017р. затверджено

план заходів з реалізації Концепції розвитку сільських територій, який розрахований
на період до 2025 року. Документ передбачає, затвердження нормативно-правових
актів, які забезпечать впровадження підтримки індивідуального житлового будівництва
на селі, а також підвищення рівня привабливості проживання на селі та створення
умов для отримання власного житла молодими спеціалістами. Також в плані
передбачено відновлення культурної та історичної спадщини територіальних громад
села, селища, підвищення рівня культурного обслуговування населення, активізація
участі мешканців села у народній творчості та відновлення функціонування закладів
культури. Крім того, в документі прописано посилення ролі територіальних громад в
плануванні та впровадженні заходів із розвитку сільських територій. В плані заходів є
проекти залучення міжнародної технічної допомоги для вирішення питань розвитку
сільських територій.
25. Правове регулювання доступу до земель сільськогосподарського призначення в
умовах воєнного стану.

В умовах воєнного стану виникла необхідність запровадити спрощений порядок

доступу до земель для виробництва сільськогосподарської продукції. Передусім це
пов’язано з тимчасовим призупиненням функціонування Державного земельного
кадастру та Державного реєстру речових прав, без чого неможливо набувати у
власність та користуватися земельними ділянками за процедурами, які були чинними в
мирний час. Окрім того, відповідно до частини 26 п. 2. ст. 15 «Повноваження
військових адміністрацій» Закону України від 12.05.2015 р. № 389-VIII «Про правовий
режим воєнного стану», повноваження щодо питань регулювання земельних відносин
покладено на військові адміністрації населених пунктів на відповідній території[1], що
також потребувало вдосконалення земельного законодавства.
З метою врегулювання деяких питань реєстрації земель та користування
сільськогосподарськими землями, їх швидкого залучення до виробництва в умовах
воєнного стану Верховна Рада України 24.03.2022 прийняла Закон України «Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для
забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану» № 2145-IX[2]. Закон
запроваджує зміни в земельне законодавство, які на перше місце ставлять пріоритет
суспільних (державних) інтересів над інтересами приватних осіб в умовах війни, тоді
як інтереси й бажання власників і користувачів земельних ділянок подеколи можуть не
враховувати. Водночас нові правові норми розраховано застосовувати лише в
період воєнного часу. З відновленням мирного життя держава повернеться до
звичних процедур регулювання земельних відносин.

Відповідно до закону, під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з
урахуванням таких особливостей:

1. Договори користування земельними ділянками автоматично поновлено. За

даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на 6 квітня
2022 р. в Україні зареєстровано 7 млн внутрішніх переселенців та
4,3 млн біженців, які тимчасово виїхали за кордон. Значна їх частина є
землевласниками, а це значно ускладнює функціонування орендних земельних
відносин у звичному режимі. Тому всі договори щодо передачі в користування
земель сільськогосподарського призначення (договори оренди, суборенди,
емфітевзису, суперфіцію, земельного сервітуту), термін дії яких закінчився після
введення в Україні 24 лютого 2022 р. воєнного стану, вважають поновленими на
1 рік без волевиявлення сторін таких договорів та внесення відомостей про
поновлення договору до Державного реєстру речових прав.

2. Змінено Порядок державної реєстрації договорів щодо землі. В умовах

воєнного стану функціонування Державного земельного кадастру та Державного
реєстру речових прав на нерухоме майно є обмеженим. За таких умов
формування земельної ділянки з метою передачі її в оренду здійснюватимуть без
внесення відомостей про таку земельну ділянку до Державного земельного
кадастру (державної реєстрації) та присвоєння їй кадастрового номера, на
підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель. Таку
документацію розробляють за рішенням органу, уповноваженого передавати
земельну ділянку в оренду, цей орган її і затверджує. Державну реєстрацію таких
договорів здійснюють районні військові адміністрації в Книзі державної
реєстрації землеволодінь і землекористувань в умовах воєнного стану. Права
оренди та інші права на землю виникають з моменту проведення державної
реєстрації відповідних договорів.

3. Районним військовим адміністраціям надано право передавати в оренду

для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на строк до
одного року земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної
 та комунальної власності (окрім тих, що перебувають у постійному
користуванні осіб, які не належать до державних, комунальних підприємств,
установ, організацій), а також земельні ділянки, що залишилися в колективній
власності колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу чи
акціонерного товариства, а також нерозподілені та невитребувані земельні
ділянки і земельні частки (паї). Розмір орендної плати не може перевищувати
8 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки (визначається від середньої
нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по області).

4. Постійним землекористувачам надано право передавати належні їм

сільськогосподарські землі державної і комунальної власності в
оренду. Землекористувачі, які використовують земельні ділянки
сільськогосподарського призначення державної, комунальної власності на праві
постійного користування (окрім державних, комунальних підприємств, установ,
організацій), емфітевзису, можуть передавати такі ділянки в оренду строком до
одного року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

5. Орендарям і суборендарям сільськогосподарських земель надано право

передавати належні їм права оренди та суборенди іншим
агровиробникам. Орендарі, суборендарі земельних ділянок
сільськогосподарського призначення всіх форм власності можуть передавати на
строк до одного року належне їм право оренди, суборенди іншій особі для
використання земельної ділянки за цільовим призначенням. Це здійснюють без
згоди власника ділянки на підставі письмового договору про передачу права
землекористування між землекористувачем та особою, якій передають право
користування землею.

6. Забезпечено швидку передачу земельних ділянок у користування районних

військових адміністрацій завдяки укладенню договорів оренди землі лише в
електронній формі та здійсненню передачі в оренду земельних ділянок без
проведення земельних торгів. Такий однорічний договір оренди землі не можна
буде поновлювати, укладати на новий строк, і він припинятиметься зі спливом
свого терміну.

7. Упроваджено низку заборон у сфері земельних відносин. З метою уникнення

зловживань на час воєнного періоду заборонено: безоплатна передача земель
державної, комунальної власності у приватну власність; формування земельних
ділянок (окрім тих, що передають в оренду військовими адміністраціями);
земельні торги щодо прав оренди, емфітевзису; суперфіцію щодо земельних
ділянок державної, комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Завдяки цьому Закону спрощено механізм набуття прав на земельні ділянки

сільськогосподарського призначення. Це дасть змогу оперативно надати для цілей
товарного сільськогосподарського виробництва близько 20 тис. га земель комунальної
власності, які було підготовлено для передачі в оренду на земельних торгах. Також
створено правові передумови для ведення у 2022 р. сільськогосподарського
виробництва на 300 – 400 тис. га земель державної власності, які перебувають у
постійному користуванні державних підприємств Мінагрополітики, НААН України,
закладів освіти тощо. Це забезпечить одержання близько 1,4 млн т врожаю зернових
культур цього року.

Хоч Закон дав змогу розв’язати ключові проблеми регулювання земельних

відносин в умовах воєнного стану, певні аспекти потребують додаткового
законодавчого врегулювання.

У зв’язку з тимчасовим призупиненням роботи Державного реєстру речових прав на

нерухоме майно та Державного земельного кадастру, а також передачею повноважень
щодо регулювання земельних відносин військовим адміністраціям населених пунктів,
останнім треба роз’яснити особливості реєстрації договорів оренди в Книзі державної
реєстрації землеволодінь і землекористувань та визначення осіб, які будуть
уповноважені здійснювати відповідні процедури.