2

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-
ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ ………………………5
1.1.Загальне поняття про зміст адміністративно-правового статусу
громадян України …………………………………………………………..…..5
1.2.Принципи адміністративно-правового статусу громадян ……………..
РОЗДІЛ 2 ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ
2.1.Зміст прав і свобод громадян
2.2.Юридичні гарантії прав і свобод громадян,
РОЗДІЛ 3. ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ
3.1. Юридична природа обов'язків людини і громадянина
3.2. Класифікація і зміст обов'язків людини і громадянина
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 3

ВСТУП

Актуальність теми. Забезпечення життєдіяльності громадян у правовій

державі здійснюється шляхом формування, зміни та доповнення соціальних
норм, які є різними за походженням і змістом, але єдиними за призначенням,
а також упорядковують відносини між людьми в суспільстві. Кожен
громадянин України володіє на її території всіма правами та свободами, має
рівні обов’язки, передбачені Конституцією України. Ці положення є
вихідними для адміністративно-правового статусу громадян, що визначено
нормами конституційної, адміністративної та інших галузей права шляхом
надання громадянам прав, свобод і покладання на них обов’язків, які
реалізуються через суспільні відносини та забезпечуються системою
юридичних гарантій на участь у державному управлінні, задоволенні своїх
інтересів, встановлення відповідальності громадян перед державою
Адміністративно-правовий статус громадян дає можливість визначити
їх місце та роль у державно-управлінських та інших суспільних відносинах,
що регулюються нормами адміністративного права. Наявність прогалин і
колізій у нормативному регулюванні адміністративно-правового статусу
створює, з одного боку, труднощі у здійсненні посадовими особами
державних органів та органів місцевого самоврядування своїх повноважень, а
з іншого – не забезпечує належної реалізації та захисту прав і свобод
громадян.
Деякі питання адміністративно-правового статусу досліджувались як у
роботах з питань загального правового статусу особи, зокрема Б. Лазарева, В.
Патюлина, О. Скакун, М. Строговича, так і в працях учених-
адміністративістів В. Авер’янова, О. Бандурки, Д. Бахрака, Ю. Битяка, І.
Бородіна, І. Голосніченка, Є. Додіна, Л. Коваля, А. Ком- зюка, В. Манохина,
І. Пахомова, Г. Петрова, Ю. Тихомирова, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка та ін.
 3

Метою курсової роботи є визначення поняття адміністративно-

правового статусу громадян, з’ясування його змісту, виявлення особливостей
цього статусу через призму властивих йому принципів, прав і обов’язків
громадян.
Завдання курсової роботи:
- надати загальне поняття про зміст адміністративно-правового
статусу громадян України;
- розкрити принципи адміністративно-правового статусу громадян;
- визначити зміст прав і свобод громадян України;
- охарактеризувати юридичні гарантії прав і свобод громадян;
- визначити юридичну природу обов'язків людини і громадянина;
- навести класифікацію і зміст обов'язків людини і громадянина.
Об’єктом дослідження є адміністративно-правовий статус
громадянина України
Предметом дослідження є поняття, юридична природа
адміністративно-правового статусу громадянина України.
Методи дослідження. У роботі використовувався універсальний
діалектичний метод, сучасні методи наукового пізнання, засновані на
філософії загальнолюдських цінностей. Із спеціальних методів наукового
дослідження застосовано: правовий, системно-структурний і
функціональний, формально-логічний.
 5

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-

ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

1.1.Загальне поняття про зміст адміністративно-правового статусу

громадян України

Адміністративно-правовий статус є похідним від загального правового

статусу громадянина, що являє собою одну з найважливіших політико-
правових категорій, котра нерозривно пов’язана з соціальною структурою
суспільства, рівнем демократії, станом законності.
Юридичний статус людини та громадянина в суспільстві, державі являє
собою складний та багатогранний конституційно-правовий механізм,
оскільки контакти, які виникають між державою та особою, а також
взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній
формі прав, свобод та обов’язків і, по суті, в сукупності формують основу
правового статусу особи. Побудова правового громадянського суспільства
неможлива в разі, якщо приватна особа не займає в його правовій системі
одну з ключових позицій, якщо інтереси простого громадянина стоять нижче
державних [11, с. 7].
Чільне місце серед джерел адміністративно-правового статусу
громадянина, безумовно, посідає Конституція України, яка містить досить
широкий перелік прав та свобод. Водночас необхідно зазначити, що низка
статей Конституції України базується на міжнародно-правових актах, які
мають основоположний характер. Зокрема, в Конституції України
відображені положення Загальної декларації прав людини, що закріплюють
право на життя, на свободу та особисту недоторканність (ст. 3), право на
повагу гідності людини (ст. 1, 22), право на свободу пересування, вибір місця
проживання (ст. 13) тощо.
 6

Значення Конституції України як найважливішого, основного джерела

правових норм про адміністративно-правовий статус громадянина важко
переоцінити, оскільки конституційні права та обов’язки громадянина
становлять фундаментальну, статусну категорію. Вони утворюють
основоположні, первинні передумови гідного людського існування і лежать в
основі конкретних та багатоманітних суб’єктивних прав громадянина,
становлять джерело його активності та ініціативи, ефективний інструмент
саморозвитку громадянського суспільства.
Не менше значення має і конституційне положення, яке закріплює
обов’язки державних органів щодо громадянина. Найважливішою
обставиною, що віддзеркалює значення Конституції України як основного
джерела адміністративно-правового статусу громадянина, є також те, що в
ній набули закріплення основи правового статусу інших суб’єктів
адміністративно-правових відносин (органів виконавчої влади, об’єднань
громадян, судових органів та ін.). Це є важливим, оскільки суб’єктивний
склад у будь-якій галузі права служить визначальним елементом у
конструюванні прав і обов’язків, а також у визначенні форм і методів
діяльності.
Конституційний статус громадянина набув свого закріплення в
другому розділі Конституції України, що має першорядне значення для
регулювання правовідносин, які виникають в усіх галузях системи права
України. При цьому значна частина статей, що містяться в розділі,
становлять основу правового статусу громадянина в різноманітних сферах.
Загальний адміністративно-правовий статус громадян, закріплений у
Конституції України, є однаковим для усіх громадян України. Він передбачає
рівність прав та обов’язків і є основою для набуття конкретних суб’єктивних
прав. Слід звернути увагу на те, що громадянин як носій загального
адміністративно-правового статусу не перебуває у трудових або службових
відносинах з конкретним органом управління. До того ж між громадянином
та органом не повинно бути стійкого організаційного зв’язку. За інших умов
 7

обсяг прав і обов’язків громадянина зміниться, і мову можна буде вести про
суб’єкта відносин з певним статусом, наприклад, посадову особу, державного
службовця чи представника влади.
Визнання громадянина суб’єктом права означає визнання його
самостійним, повноправним членом суспільства. Одна й та сама людина в
різних відносинах може виступати як різний суб’єкт: як представник влади,
як посадова особа, як приватна особа. І в кожній конкретній ситуації вона
наділена певними статусами, які різняться між собою.
Громадянин як суб’єкт адміністративного права, на думку В.
Новосьолова, – це фізична особа, людина, яка не перебуває з конкретним
органом управління в трудових або державно-правових відносинах [11, с. 17].
Д. Бахрах визначає такі групи прав громадян: на участь у державному,
муніципальному управлінні, соціально-політичну активність; на державну
участь, допомогу, підтримку компетентних організацій; на захист [14, с. 31].
Права і свободи громадян у сфері державного управління А. Коренєв
розглядає як абсолютні й відносні, обґрунтовуючи такий поділ ступенем
можливості реалізації прав і свобод. До абсолютних він відносить ті права і
свободи, реалізаціяяких залежить від волевиявлення громадян; до відносних
– права, реалізація яких за волевиявленням громадянина залежить від
фактичних можливостей у певному місці і в певний час [13, с. 53–55].
Залежно від ролі й місця громадянина в структурі суспільства
визначають особливості його інтересів. Адміністративно-правовий статус
громадян можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний.
Кожний громадянин має насамперед загальний статус, однаковий для всіх, і
може бути одночасно носієм декількох правових статусів. Інколи
спеціальний правовий статус доповнює загальний або ж впливає на нього,
змінює чи обмежує. Спеціальний правовий статус свідчить про особливий
правовий стан суб’єктів цієї групи відносин, характеризується властивим
йому методом правового регулювання, оприлюднюється в нормах права.
 8

Д. Бахрах визначає такі статуси: членів адміністративних колективів;

суб’єктів адміністративної опіки; жителів території з особливим
адміністративно-правовим режимом; суб’єктів дозвільної системи. До першої
категорії він включив громадян, які навчаються (студенти, аспіранти, учні
коледжів, профтехучилищ); мілітаризованих службовців
(військовослужбовців, робітників воєнізованих формувань), громадян,
свобода яких обмежена в адміністративному порядку (неповнолітніх,
поміщених за правопорушення в спеціальні навчальні заклади тощо) [9, с. 40]
Суб’єктами з певними особливостями є: безробітні, особи, що
постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, біженці, інваліди, діти-сироти,
багатодітні сім’ї, хворі. До жителів території з особливим адміністративно-
правовим режимом належать мешканці прикордонної зони, заповідників, зон
екологічних лих, територій, на яких введено надзвичайний (воєнний) стан,
карантинних, що зазнали радіоактивного забруднення, вільних економічних
зон. До суб’єктів дозвільної системи вчений включив осіб, які пов’язані з
правом керування транспортом, придбання вогнепальної зброї, експлуатації
радіопередавальних пристроїв.
Специфіку адміністративно-правового статусу громадян відображають
вік, громадянство, професійна діяльність. Залежно від віку адміністративно-
правовий статус громадян можна поділити на статус пенсіонерів, осіб
похилого віку й неповнолітніх.
В Україні на всіх осіб, що постійно або тимчасово перебувають на її
території, поширюється юрисдикція Української Держави. Громадяни
України мають ширший обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана
відносинами громадянства, в тому числі й у сфері захисту, а саме
недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав
громадян за кордоном тощо.
Професійна діяльність, яка відображається на адміністративно-
правовому статусі, – це діяльність державних службовців, суддів, народних
 9

депутатів. Їхнє правове становище полягає в забороні займатися певними

видами діяльності, додаткових гарантіях недоторканості особи, пільгах.
Із спеціальним адміністративно-правовим статусом громадян
безпосередньо пов’язані адміністративно-правові режими, адже вони містять
права й обов’язки суб’єкта, а також обмежують адміністративно-правовий
статус громадян. Правову основу надзвичайних режимів становлять
Конституція України (ст. 64; п. 31 ст. 85; п. 19 ст. 92, п. 20, 21 ст. 106; п. 10
ст. 138); закони України «Про правовий режим надзвичайного стану»; «Про
правовий режим надзвичайної екологічної ситуації» тощо; закони, які
регулюють діяльність окремих органів державної влади в умовах
надзвичайних ситуацій («Про Раду національної безпеки і оборони», «Про
міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прокуратуру» та ін.),
відповідні укази Президента України,відомчі накази й інструкції.
Кожний громадянин у певний період свого життя «користується
повним набором» прав і обов’язків, які відображають різноманітність його
соціальних ролей у різних сферах суспільного життя. Такий комплекс прав і
обов’язків, які надані одному громадянину, в юридичній літературі
кваліфікується поняттям індивідуального правового статусу [3, с. 193].
Індивідуальний адміністративно-правовий статус вказує на юридичний зміст
і становище громадянина в суспільстві, конкретизує всю сукупність
конституційних прав і свобод людини і громадянина на території держави.
Особливість громадянина як учасника адміністративно-правових
відносин полягає у такому: 1) громадяни є носіями прав і обов’язків (у тому
числі і адміністративно-процесуальних) в будь-якій галузі публічно-
управлінської сфери (господарській, соціально-культурній, адміністративній,
політичній); 2) специфіка загального статусу громадян породжує у всіх
інших суб’єктів адміністративного процесу обов’язок забезпечувати
додержання їхніх прав; 3) на відміну від інших суб’єктів, громадяни не є
компетентними вирішувати адміністративні справи (якщо не наділені
спеціальними повноваженнями, але в такому разі вони вже належать до іншої
 10

категорії суб’єктів); 4) громадяни не можуть вступати в адміністративно-

правові відносини безпосередньо один з одним [9, с. 367].
Що стосується питання сутності правового статусу громадянина, то в
теорії відсутня одностайність з даного питання. Зокрема, існують деякі
розбіжності стосовно складу елементів адміністративно-правового статусу
громадян. Так, за твердженням Ю.П. Битяка, адміністративно-правовий
статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його
адміністративної правосуб’єктності, котру становлять адміністративна
правоздатність та адміністративна дієздатність. До складу ж
адміністративно-правового статусу громадян автор відносить: 1) основні
(невід’ємні) права; 2) комплекс прав та обов’язків, закріплених нормативно;
3) гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх охорони
державою [10, с. 48]. Тим часом Ю.А. Тихомиров безпосередньо відносить
правоздатність і дієздатність до елементів адміністративно-правового статусу
громадян [11, с. 9–11].
Адміністративно-правовий статус громадянина України визначається
обсягом і характером його адміністративної правосуб’єктності, яку
становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.
Правоздатність є умовою правоволодіння, оскільки вона покладена в основу
суб’єктивних прав і свобод громадян. Правоздатність – це певною мірою
властивість конкретного громадянина, що виникає з моменту народження.
Правоздатність пов’язана з психофізичним станом людини (вік, зрілість,
психіка) [3, с. 198]. Адміністративна правоздатністьвиявляється у правах на
ім’я, прізвище, свободу пересування тощо. На масштабність адміністративної
правоздатності, як вважають учені-правознавці, впливають такі обставини, як
громадянство, вік, настання особливих умов здійснення
державногоуправління (стихійного лиха, епідемії, епізоотії, воєнної дії) або
факт здійснення особою правопорушення, які тягнуть за собою
обмеженняправоздатності [4, с. 159–160].
 11

Початком виникнення адміністративної правоздатності є народження

людини, припинення – її смерть. Тобто, адміністративна правоздатність – це
визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом
адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового
характеру [12].
Адміністративна дієздатність особи виникає пізніше, ніж
правоздатність. Вік громадянина, з якого настає адміністративна дієздатність,
адміністративним правом не встановлений, але є непряма вказівка на нього.
Зміст і обсяг адміністративної дієздатності залежать не тільки від віку
громадян, а й стану їхнього здоров’я. У випадках, коли від стану здоров’я
громадян залежить виконання ними адміністративно-правових обов’язків або
реалізація конституційних прав і свобод, конкретизованих нормами
адміністративного права, його стан підлягає обов’язковому засвідченню в
медичних установах.
Висновки спеціалістів обумовлюють виконання громадянами
відповідних обов’язків чи реалізацію їхніх прав і свобод [5]. Отже,
адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян
своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати
обов’язкиадміністративно-правового характеру.
Зміст адміністративно-правового статусу громадянина розкривається
через його елементи. Загальновизнаними елементами адміністративно-
правового статусу громадянина є: 1) правосуб'єктність; 2) громадянство; 3)
основні права та обов'язки; 4) юридичні гарантії. Пропонуємо проаналізувати
кожен цей елемент детальніше.
В юридичній науці, зокрема в доктрині адміністративного права
наголошується, що набуттю особою адміністративно-правового статусу
передує її правосуб'єктність та постійний правовий зв'язок з державою.
Адміністративну правосуб'єктність, яка безпосередньо впливає не тільки на
обсяг і характер адміністративно-правового статусу, становлять
адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.
 12

Адміністративна правоздатність - це визнана законом за громадянином

фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й
обов'язки адміністративно-правового характеру [11; с. 58]. Важливо
зазначити, що адміністративна правоздатність виникає з моменту
народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою
адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про
громадянство - паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років -
свідоцтвом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або
відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така
відмова не має юридичної сили) [8, 24]. Правоздатність людини утворює
юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених
кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути
позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності - права
пересування, батьківських прав тощо. Адміністративна правоздатність може
бути повною або обмеженою. Обмеження правоздатності полягає в тому, що
в результаті дії адміністративно-правових норм відбувається:
- звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин
повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто.
Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в
результаті здійснення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП
(управління транспортними засобами в стані сп'яніння) [5];
- покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на
громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом
управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути
персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов'язок
відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати
загальний характер, наприклад, обов'язок дотримуватися певних правил при
перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов'язок
дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого
використання тощо.
 13

У будь-якому випадку обмеження правоздатності має винятково

тимчасовий характер і може бути викликане лише однією з двох обставин.
Це такі обставини:
1. Виникнення особливих умов здійснення державного управління
(стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на
громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові
обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені
нормами адміністративного права. Так, на підставі Закону України "Про
надзвичайний стан" від 26 червня 1992 p. можуть встановлюватися тимчасові
обмеження прав і свобод громадян (ст. 1) [4], зокрема: вводиться
комендантська година, під час якої забороняється громадянам перебувати у
громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст.
23); перевірка документів, проведення особистого огляду, перевірка житла
громадян (п. 3 ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є
жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23);
встановлення особливих правил користування зв'язком (п. 9 ст. 23) 1.
2. Скоєння конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим
на нього покладаються додаткові обов'язки або він позбавляється окремих
прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності,
зобов'язаний виконати рішення компетентного державного органу про
застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної
категорії громадян (звільнених з місць позбавлення волі та визнаних
особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі
злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які
навмисні злочини, звільнених від відбуття строку покарання з обов'язковим
залученням до праці тощо встановлюється адміністративний нагляд, який
являє собою систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які
ґрунтуються на адміністративно-правових нормах [13].
Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений
певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до
 14

правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил

дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних
переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на
керування транспортними засобами. Громадянин, позбавлений в
адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту),
через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі
не має можливості здійснювати свої окремі права в державному управлінні.
В свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою
частиною адміністративної правосуб'єктності. При цьому адміністративна
правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки
вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов'язки.
Отже, адміністративна дієздатність - це визнана законом спроможність
громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати
обов'язки адміністративно-правового характеру [13; с. 24]. В повному обсязі
адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із
тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку - одержання паспорта й
дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо.
Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до
досягнення 16-річного віку - право на працю. Достатньо цікавою є теза, що
висловлюється в науковій література про те, що адміністративна дієздатність
може виникати навіть у школярів із досягненням 6-річного віку - мова йде
про права і обов'язки, які виникають під час користування підручниками у
шкільній бібліотеці [14]. Безперечно, зазначене положення потребує більш
детальної нормативно-правової регламентації та подальшого розвитку в
правовій доктрині.
Вивчення наукової літератури дозволяє стверджувати, що
адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема
віку, стану здоров'я, соціальний статус тощо. Разом із вищезазначеними
елементами адміністративної правосуб'єктності доцільно виокремити
адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова
 15

адміністративної дієздатності [16; с. 75]. В класичному розумінні

адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести
адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного
правопорушення. За чинним адміністративним законодавством
адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років.
Таким чином, підсумовуючи можна зазначити, що передумовами
набуття адміністративно-правового статусу громадянина України є
адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність,
адміністративна деліктоздатність як складова адміністративної дієздатності.
Саме ці зазначені елементи у своїй органічній єдності свідчать про набуття
особою відповідного статусу, а саме адміністративно-правового статусу
громадянина.
Зміни в адміністративно-правовому статусі громадянина відбуваються
за волею законодавця, а не окремих суб’єктів, на яких він поширюється, тому
зміст адміністративно-правового статусу є стабільним.

1.2.Принципи адміністративно-правового статусу громадян

Адміністративно-правовий статус громадян базується на основі

властивих йому принципів. На думку Ю. Шемшученка, І. Голосніченка, М.
Дорогих, О. Фрицького, Ю. Грошевого, визначаючи новий підхід до
суспільного призначення адміністративного законодавства та його
принципів, доцільно керуватися положеннями ст. 3 Конституції України, де
визначається якісно нова роль держави у відносинах із громадянами, а саме:
не владарювання над людиною, а служінняїй [6, с. 20]. Дослідник І.
Голосніченко визначає принципи державного управління, соціально-
політичні й організаційні принципи. Принцип державного управління – це
керівні теоретичні ідеї, покладені в основу формування та функціонування
органів державної виконавчої влади. Вони поділяються на соціально-
політичні й організаційні.
 16

Соціально-політичні принципи державного управління: законність,

позапартійність, демократизм, науковість, гласність, урахування громадської
думки. Організаційні принципи: принцип диференціації та фіксації функцій і
повноважень, який передбачає визначення компетенції кожного органу і
посадової особи; принцип відповідальності в межах компетенції; принцип
поєднання галузевих, міжгалузевих і територіальних засобів управління;
принцип поєднання лінійних і функціональних засад в управлінні [7, с. 7].
До принципів організаційних принципів належать: усеоб’ємність і
повнота прав та свобод громадян, їх пріоритетність; поєднання інтересів
особи з державними й суспільними; гласність та інформованість; динамізм
прав і свобод громадян; неможливість скасування та звуження прав і свобод
громадян;рівність громадян перед законом; право громадян на захист і
правову допомогу; науковість.
Принципи правового статусу особи містить Конституція України.
Це, зокрема, такі:
– принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21);
– принцип невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини,
який означає, що закріплені Конституцією України права і свободи людини є
незворотними (ст. 21);
– принцип невичерпності прав і свобод людини й громадянина,
закріплених Конституцією, відповідно до якого коло прав і свобод людини й
громадянина, закріплених цією Конституцією, може розширюватися (ст. 22);
– принцип гарантованості і довічності прав і свобод, за яким
конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст. 22);
– принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що
кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при
цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов’язки перед
суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості (ст. 23);
 17

– принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх

рівності перед законом, згідно з яким не може бути привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного
та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними
або іншими ознаками (ст. 24);
– принцип права громадянства і його зміни, який означає, що
громадянин України не може бути позбавлений громадянства й права на
зміну громадянства (ст. 25);
– принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства,
який означає, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в
Україні на законних підставах, користуються такими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за
винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України (ст. 26).
Крім цих конституційно-правових принципів статусу людини і
громадянина, які закріплені в Конституції як пріоритетні, Основним Законом
передбачається й ряд інших, зокрема процесуальних принципів, що належать
до юридичних гарантій:
– принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб, який означає, що кожному гарантується право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності цих органів або осіб (ст. 55);
– принцип відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні
ними своїх повноважень (ст. 56);
– принцип права на інформацію щодо своїх прав і обов’язків, який
означає, що кожному гарантується право знати свої права й обов’язки; що
закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов’язки
 18

громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку,

встановленому законом, і що закони та інші нормативно-правові акти, які
визначають права й обов’язки громадян, але не доведені до відома населення
у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57);
– принцип недопустимості зворотної дії закону, згідно з яким закони
та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків,
коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, і що ніхто
не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом
як правопорушення (ст. 58);
– принцип права на правову допомогу, який означає, зокрема, що
кожний є вільним у виборі захисника своїх прав і що у випадках,
передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст. 59);
– принцип необов’язковості виконання явно злочинного
розпорядження чи наказу (ст. 60);
– принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної
відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної тощо) за одне
й те саме правопорушення (ст. 61);
– принцип (презумпція) невинності особи, який означає, зокрема, що
особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не
зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62);
– принцип звільнення від відповідальності за відмову давати показання
або пояснення, відповідно до якого особа не несе відповідальності за відмову
давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких
родичів, коло яких визначається законом (ст. 63);
– принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод,
за яким конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть
бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64).
 19

РОЗДІЛ 2 ПРАВА І СВОБОДИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

2.1. Зміст прав і свобод громадян

Право – це певні можливості (свободи) учасників соціального життя,

які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того,
хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина,
права сім'ї, права нації, права інших спільнот і груп.
За кожною особою визнається певний комплекс природних,
невід’ємних прав, які зумовлюються самим фактом існування людини і мают
розглядатися як важлива гарантія її гідності, «котрі необхідні для її
нормального існування та розвитку, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем
розвитку людства, мають бути загальними та рівними для всіх» [9].
Права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на
декілька розділів (за сферами суспільного життя):
1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для
задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [Луняк, с.7]
2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі
в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними
справами”. [5, с.7]
3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості
реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення
матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші
потреби”. [5, с. 8]
4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в
розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і
 20

здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість

задоволення культурних потреб та їх розвитку”. [5, с. 9].
Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина
становлять основу правового статусу; їх закріплено у найбільшій кількості
статей Конституції України. До них належать права: на життя, свободу й
особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного
життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних
та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення
національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й
вибору місця проживання, свобода совісті (ст.ст. 27-35).
Політичні права пов’язані з наявністю громадянства України та на
відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією
України кожному, належать тільки її громадянам. Реалізація цих прав дає
змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, в
управлінні державою (ст.ст. 36, 38, 40). Громадяни, асоційовані як народ,
здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому
процесі. Стосовно політичних прав правосуб’єктність у повному обсязі
настає з 18 років. До політичних належить право брати участь в управлінні
справами держави (як безпосередньо, так і через своїх представників).
Соціально-економічні права і свободи є матеріальною основою всіх
інших прав і свобод. Вони належать до таких важливих сфер життя, як
власність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і служать забезпеченню
матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально-значущих потреб й
інтересів особи (ст.ст. 13, 14, 41, 42 – економічні; ст.ст. 43-49 – соціальні). Їх
наявність робить державу соціальною, забезпечує належний рівень життя
людини, її вільний розвиток.
Культурно-духовні права і свободи є самостійною групою прав і
свобод громадян. За змістом це суб’єктивні права людини в культурній
(духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних
здобутків свого народу й усього людства, їх засвоєння, використання, а
 21

також участь у подальшому їх розвитку. До таких прав і свобод належать

право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової та технічної
творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.ст. 53,
54 Конституції України).
Статтею 22 Конституції України передбачено невичерпність
конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування в разі прийняття
нових законів або внесення змін до чинних; не допускається звуження змісту
й обсягу наявних прав і свобод. Неможливість скасування чи звуження
конституційних прав і свобод громадян означає, що будь-яка особа може їх
реалізувати, а у випадку порушення – захищати.
Не може бути привілеїв чи обмежень у визначенні адміністративно-
правового статусу громадян за ознаками кольору шкіри, політичних
релігійних та інших переконань, статі, майнового стану, місця мешкання,
мовними чи іншими ознаками.
Чинне адміністративне законодавство надає кожному громадянинові
право на безкоштовну правову допомогу. Кожен громадянин вільний у
виборі способів захисту, якщо вони не суперечать законодавству.
Здійснюючи свої повноваження, органи державної влади (посадові
особи) зобов’язані неухильно дотримуватися норм законодавства, які
визначають адміністративно-правовий статус громадян.
Учасники адміністративно-правових відносин реалізують свої права й
обов’язки за допомогою відповідних дій. Обов’язковою умовою
адміністративно-правових відносин є гарантованість із боку держави шляхом
забезпечення їх силою примусу. Особливим елементом,який впливає на їх
зміст, як зазначає Н. Нижник, є відносини влади [10, с. 143], адже державний
апарат є системою державних органів і їх важливою ознакою є наявність
владних повноважень, його діяльність має ґрунтуватися на пріоритетах
інтересів особи, реалізації прав і свобод громадян.
 22

2.2.Юридичні гарантії прав і свобод громадян

Юридичні гарантії - це сукупність закріплених в адміністративно-

правових нормах засобів (умов, способів), а також організаційно-правова
діяльність по їх застосуванню, спрямована на забезпечення безперешкодної
реалізації і всесторонньої охорони суб'єктивних прав громадян [25; с. 16].
Адміністративно-правове гарантування прав та свобод людини і
громадянина – це зовнішній механізм забезпечення визначених
Конституцією та законами України природних інтересів і потреб індивіда,
яке здійснюється публічною адміністрацією, адміністративними судами та
судами загальної юрисдикції при розгляді справ про адміністративні
правопорушення. Гарантії прав і свобод громадян закріплено Конституцією
та іншими законами України. До них належать права на судовий захист,
відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і
обов’язків, на правову допомогу, а також неприпустимість обмеження
конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Відповідно розрізняють нормативно-правові та організаційно-правові
гарантії. Де перші являють собою правові норми, що забезпечують
реалізацію прав в адміністративно-правовій сфері, а другі - є інституціями
(органами), які приймають участь в забезпеченні реалізації прав
громадянами. Так, в цьому контексті можна навести думку В. І. Кожухіна,
який включив в зміст юридичних гарантій не тільки правові норми, але і
різного роду державні установи, органи держави, на які покладений обов'язок
забезпечувати реалізацію прав і свобод. Таким чином, вже йдеться про
систему державно-правових засобів [25; с. 15].
Юридичні гарантії можуть бути поділені на матеріальні і процесуальні
гарантії здійснення прав і виконання обов'язків. Матеріальні юридичні
 23

гарантії визначаються як сукупність правомочності громадян, а також засобів

правового забезпечення їх охорони і захисту в процесі реалізації.
Процесуальні юридичні гарантії - це передбачені адміністративним правом
спеціальні процедурні правила реалізації прав, а також порядок їх охорони і
захисту у разі порушення [18; с. 22].
Взаємодіючи і доповнюючи один одного, матеріальні і процесуальні
юридичні гарантії створюють можливість реального здійснення права. Через
відсутність однієї з цих категорій проголошене право часто стає декларацією,
оскільки його реалізація залежить від розсуду сторін.
Норми адміністративного права, які гарантують виконання прав і
обов'язків громадян у сфері державного управління, похідні від Конституції
України, в якій закріплений ряд положень, що дозволяють уникнути в
процесі адміністративної нормотворчості обмеження прав і свобод громадян,
їх відміну, або покладання на громадян додаткових, нових, необгрунтованих
обов'язків. Ними є наступні: по-перше, за загальним правилом, не повинні
прийматися закони, підзаконні акти, які обмежують або відміняють права
громадян; по-друге, таке обмеження є можливим лише за визначених,
надзвичайних умов і лише законом (ст. 64 Конституції); по-третє, таке
обмеження не є безстроковим, діє лише на час дії надзвичайних обставин; по-
четверте, є права і свободи громадян, які не підлягають обмеженню за будь-
яких умов.
Норми адміністративного права займають провідне місце в системі
механізму правового забезпечення прав, свобод та законних інтересів
фізичних і юридичних осіб. Це здійснюється у формах:
– гарантування додержання прав і свобод людини та громадянина
Президентом України;
– забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і
юридичних осіб у процесі адміністративних проваджень за заявами, скаргами
та пропозиціями громадян;
– дисциплінарного провадження в адміністративному праві;
 24

– захисту від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі

адміністративного судочинства;
– публічного захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб
засобами громадянського суспільства;
– запобігання та протидії корупції;
– прокурорського нагляду за додержанням законів України у сфері
внутрішнього публічного управління;
– захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав
людини.
Статтею 55 Конституції України кожному громадянину гарантовано
право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.
Громадянин має право звернутися як зі скаргою до вищого у порядку
підлеглості органу чи посадової особи, так і до суду згідно з чинним
законодавством. Право вибору звернення належить особі.
Після використання всіх національних засобів правового захисту
громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Загальні засади реалізації права громадян на звернення визначено Законом
України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Законом «Про
звернення громадян» встановлено, що громадяни України мають право
звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань
громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності,
до засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх
функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що
стосуються їхньої статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо
реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і
законних інтересів та скаргою про їх порушення.
 25

Законом передбачено три види звернень громадян: пропозиція

(зауваження); заява (клопотання);скарга.
Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються
порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також
висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов
життя громадян, вдосконалення правової основи державного і суспільного
життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння
реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та
інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи
недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових
осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання
— письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного
статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга визначається як звернення з вимогою про поновлення прав і
захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю),
рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.
Порушення прав, свобод і законних інтересів особи можуть
виявлятися у протизаконних діях посадових осіб органів державної влади,
перевищенні посадовими особами своїх владних повноважень, створенні
перешкод для реалізації прав, покладанні на особу не передбачених законом
обов'язків, обмеженні можливості користуватися певним соціальним благом.
Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним
посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим
поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи
особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження
 26

оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути

подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).
Важливим є питання застосування мови звернення. Законом
визначено, що громадяни мають право звертатися до органів державної
влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб
українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. При цьому відсутні
уточнення щодо прийнятності тієї чи іншої мови. Можлива ситуація, коли
відсутня єдина прийнятна для обох сторін мова. Хоча законом не покладено
обов'язок забезпечувати переклад звернення, але закріплено правове
застереження щодо заборони відмови у прийнятті звернення у випадку
незнання мови звернення.
Крім того, Законом забороняється відмова в прийнятті та розгляді
звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать,
вік, віросповідання, національність громадянина. Таким чином,
підсумовуючи, можна стверджувати, що до складу адміністративно-
правового статусу громадянина входять саме юридичні гарантії - це правові
засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та
обов'язків людини і громадянина. Проаналізувавши такі види гарантій як
нормативні та організаційні, визнано, що гарантії - це не тільки норми права,
а й система заходів, що забезпечує реалізацію громадянами своїх прав та
обов'язків та запобігає їх порушенню. І нарешті, за невиконання або
неналежне виконання своїх юридичних обов'язків наступає юридична
відповідальність, а отже, її роль - гарантувати виконання суб'єктами права
своїх юридичних обов'язків. Звідси витікає, що юридична відповідальність є
складовою частиною такого елементу, як юридичні гарантії прав і обов'язків
громадян.
 27

РОЗДІЛ 3. ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

3.1. Юридична природа обов'язків людини і громадянина

У законодавстві України закріплено принцип єдності прав і обов’язків

особи – один із головних принципів. Конституція України закріплює в ст. 24,
що “кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо
при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язок
перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості”. Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в
Конституції міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта.
Юридичні обов’язки громадян у сфері державного управління
полягають у дотриманні норм адміністративного та інших галузей права. В
юридичній літературі серед адміністративно-правових обов’язків виділяють
два види.
Перші – так звані абсолютні обов’язки, що випливають із норм
основного закону та чинних законодавчих актів України і не залежать від
конкретних обставин. До них належать: дотримання Конституції та законів
України; державної дисципліни; збереження інтересів держави, сприяння її
могутності і авторитету, захист Батьківщини; збереження природи,
історичних пам’яток та інших культурних цінностей; сплата податків;
сприяння охороні громадського порядку;
Другі – відносні обов’язки, які виникають із правомірних дій,
спрямованих на набуття тих чи інших прав чи їх охорону. Такі обов’язки не є
постійними, наприклад, обов’язки абітурієнта, читача бібліотеки, власника
зброї, транспортного засобу тощо [8, с. 107-108].
 28

Самостійну групу становлять обов’язки громадян, котрі виникають у

зв’язку з правопорушенням (наприклад, сплата штрафу, відшкодування
збитків).
Свою конкретизацію обов’язки громадян отримують у сфері
державного управління в законах та підзаконних актах. Тому конкретний
обсяг обов’язків громадян визначається чинними нормами права, а не на
розсуд того чи іншого органу державного управління чи посадовою особою,
що звичайно сприяє забезпеченню прав та свобод громадян. Невиконання
своїх обов’язків перед суспільством та законом тягне за собою
відповідальність (моральну та юридичну) [6, с. 95].

3.2. Класифікація і зміст обов'язків людини і громадянина

Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина, є досить

різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони
поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за
суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за
соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей
тощо.
Конституція України до обов’язків громадян України віднесла:
1) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів (ст. 65);
2) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування
завданих збитків (ст. 66);
3) кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встанов-
лених законом (ст. 67);
4) неухильне додержання Конституції України та законів України,
непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Стрижневим для всієї системи адміністративно-правових обов'язків
людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституції та
 29

законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей

(ст. 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадян України,
іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходить своє
відображення в інших обов'язках, що закріплені у Конституції України.
Додержання нормативних положень Основного Закону та інших
законів України передбачає їх вивчення, оскільки незнання законів не
звільняє від юридичної відповідальності.
Важливим і почесним конституційним обов'язком є захист Вітчизни,
незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних
символів (ст. 65 Конституції України). Цей обов'язок поширюється на всіх
громадян України.
Порядок реалізації військового обов'язку визначається Законом
України "Про оборону України" від 6 грудня 1991 p.. Законом України "Про
загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р.,
виконання яких покладається на громадян України, центральні органи
державного управління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого
самоврядування та інших уповноважених суб'єктів.
Для громадян, які за своїми світоглядними і релігійними
переконаннями не можуть нести строкову військову службу, в Україні
передбачено альтернативну невійськову службу.
Шанування державних символів, якими, відповідно до ст. 20
Основного Закону, є Державний прапор України, Державний герб України і
Державний гімн України є обов'язком громадян України. Порушення цього
обов'язку має своїм наслідком притягнення до кримінальної відповідальності
(ст. 338 ККУ).
Наступним конституційним обов'язком є обов'язок не заподіювати
шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66).
Цей обов'язок відноситься до екологічної та культурної сфери суспільного
життя і передбачає бережне та раціональне відношення людей до природи та
національної культурної спадщини.
 30

У випадках порушення цього обов'язку, особа несе адміністративну або

кримінальну відповідальність з обов'язковим відшкодуванням завданих нею
збитків.
Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері є
обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених
законом (ст. 67 Конституції України). Зазначений обов'язок передбачає
участь громадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом
сплати податків і зборів.
До того ж усі громадяни України (на іноземців і осіб без громадянства
цей обов'язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових
інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи
за минулий рік у порядку, встановленому законом. Податкові декларації
подаються громадянами України до податкових інспекцій до 1 березня
наступного року.
Ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів, або їх
несвоєчасна сплата чи неповна сплата, а також ухилення від подання
декларації, приховування доходів, які підлягають оподаткуванню, мають
наслідком виникнення адміністративної або кримінальної відповідальності.
 31

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження иожна зробити наступні висновки.

1. Громадянство – однин із важливих елементів адміністративно-
правового статусу, публічно-правовий стан індивіда, що являє собою
стійкий правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює
взаємні права та обов'язки громадян та держави.
2. Зміст адміністративно-правового статусу громадянина складає
комплекс елементів, до яких зокрема відноситься адміністративна
правосуб'єктність, громадянство, сукупність прав і обов'язків, закріплених
нормами адміністративного права і гарантій їх реалізації. Найбільш
оптимальним є виокремлення загального, спеціального і індивідуального
адміністративного-правового статусів громадянина. Складовою
адміністративно-правового статусу громадян України є комплекс їхніх прав
і обов’язків, що закріплені нормами адміністративного права, а також
гарантії захисту цих прав і обов’язків. Адміністративно-правовий статус
громадян є частиною їхнього загального правового статусу, що закріплено
Конституцією України, міжнародними договорами й нормативно-правовими
актами України.
3.Адміністративно-правовий статус громадян України є складовою
частиною їх загального правового статусу, тому і більшість прав і обов'язків
громадян є вторинними, похідними від конституційних і конкретизуються в
багатьох законах і підзаконних актах чинного законодавства України. Але в
структурі адміністративно-правового статусу громадянина є і такі права і
обов'язки, які виходять за межі конституційного статусу, встановлюються
конкретними нормативними актами відповідно до загальної концепції
положення людини і громадянина.
4. Під час реалізації прав і свобод громадян виникає чимало труднощів і
перешкод, що призводять до погіршення суспільних відносин у багатьох
 32

сферах і правопорядку в державі. Для посилення юридичних гарантій прав і

свобод громадян необхідно: 1) врегулювати адміністративну (позасудову)
процедуру розгляду скарг громадян на незаконні рішення, дії або
бездіяльність органів виконавчої влади та їх посадових осіб, а також
спеціальний законодавчий акт про відшкодування шкоди (матеріальної та
моральної) громадянам, заподіяної не тільки юрисдикційними органами, а й
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
2)визначити на законодавчому рівні перелік і конкретний зміст обов’язків
громадян, виконання яких може контролюватись органами виконавчої влади,
та санкцій, що можуть ними застосовуватися до осіб, які не виконують або
несумлінно виконують покладені на них обов’язки; 3) чітко визначити
інститут представництва в адміністративному праві.4) запровадити службу
внутрішнього розслідування для здійснення внутрішнього контролю за
виконанням органами виконавчої влади й органами місцевого
самоврядування, їх посадовими та службовими особами покладених на них
обов’язків щодо забезпечення прав і свобод громадян, покласти на неї
обов’язок контролю діяльності відповідноговладного суб’єкта, надати
повноваження розглядати звернення громадян щодо дій чи бездіяльності
посадових осіб цього органу; 6) визначити особливості спеціального
адміністративно-правового статусу окремих категорій фізичних осіб, зокрема
переселенців, осіб, які за- ймаються бродяжництвом, прийнявши спеціальні
закони.
 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. -

№30. - Ст. 141.
2. Закон України «Про звернення громадян» // Відомості Верховної Ради
України, 1996. -N 47.- ст.256
3. Закон України «Про громадянство України» // Відомості Верховної
Ради України. - 2001. - №13. - Ст. 65.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості
Верховної Ради (ВВР). - 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 122. (Редакція
станом на 07.01.2013)
5. Адміністративне право України : Навчальний посібник: у 2-х томах /За
заг. ред. В.В. Галунька. — Херсон: ПАТ «Херсонська міська друкарня»
2011. — Т. 1 : Загальне адміністративне право. — 320 с.
6. Адміністративне право України : підруч. / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук,
7. О. В. Дяченко та ін. ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2010. –
544 с.
8. Адміністративне судочинство України: Підручник / За заг. ред. проф.
Коломоєць Т. О. – К. : Істина, 2008. – 216 c.
9. Бахрах Д.Н. Административное право России. Учебник / Д.Н.Бахрах,
5-е изд., перераб. и доп. – М.: Эксмо. 2010. – 608 с.
10.Битяк Ю.П. Адміністративне право України: Підручник. — К.:
Юрінком Інтер, 2011. — 544 с.
11.Бородін І. Л. Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод
людини і громадянина: монографія. – Херсон : Вид-во «Олді-
плюс»,2003. – 218 с.
12.Голосніченко І. П. Адміністративне право України (основні категорії і
поняття) : навч. посіб. – Ірпінь, 1998. – 108 с.
13. Ківалов С. В. Адміністративне право України: навч.-метод. посіб. /
Ківалов С. В., Біла Л. P. – Одеса : Юрид. літ., 2002. – 312 с.
 34

14.Князєв В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і

громадянина в Україні / В. Князєв // Право України. – 1998. – № 12. –
С. 29.
15.Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та
навчально методичні матеріали.- Ніжин, 2011
16.Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия (теоретические
проблемысубъективного права) / Матузов Н. И. – Саратов : Изд-во
Саратовского ун-та,1972. – 294 с.
17.Нижник Н. Г. Государственно-управленческие отношения в
демократическом обществе. – К. : Ин-т государства и права НАН
Украины, 1995. – 207 с.
18.Новоселов В. И. Правовое положение граждан в советском
государственном управлении / Новоселов В. И. – Саратов, Изд-во
Саратовского ун-та, 1976. –216 с.
19.Рабінович П. М. Рішення Європейського суду з прав
людини:концептуально-методологічні засади обґрунтування / П. М.
Рабінович // Практика Європейського суду з прав людини. – 1997. – №
1. – С. 25-27
20.Советское административное право / Д. Н. Бахрах, Е. В. Додин, Я. А.
Здир и др. ; под ред. В. М. Манохина. – М. : Юрид. лит., 1977. – 542 с.
21.Тихомиров Ю.А. Административное право и процесс: полный курс .-
М: Издание г-на Тихомирова М.Ю., 2005.- 1150с.
22. Шемшученко Ю. Напрямки реформування адміністративного права
Укра- їни / Ю. Шемшученко, І. Голосніченко, М. Дорогих та ін. // Право
України. –1998. – № 8. – С. 20.
35