1. Адміністративно-правовий статус фізичних осіб: поняття, структура, види.

Громадянин України як суб’єкт адміністративного права: 1) є потенційним учасником адміністративних

правовідносин; 2) володіє адміністративною правосуб’єктністю; 3) на цього суб’єкта поширюються визначені
види адміністративного примусу; 4) реальна участь громадянина України у адміністративних правовідносинах
здійснюється на підставі юридичного факту тощо.
Таким чином, адміністративно-правовий статус громадянина України – це встановлене нормами
адміністративного права положення громадянина України, що детермінується через можливість брати участь
у адміністративних правовідносинах через наділення визначеними правами й обов’язками у сфері публічного
адміністрування та здатність їх реалізовувати. Адміністративно-правовий статус громадянина України може
бути доповнено спеціальним статусом в межах адміністративного права. Слід зазначити, що відмежування
спеціального адміністративно-правового статусу однієї особи від усіх інших осіб лежить у площині
спеціальної правосуб’єктності.
Особливості правової природи адміністративно-правового статусу громадянина України відображаються у
структурі адміністративноправового статусу. Звертаючись до здобутків теорії права та теорії
адміністративного права, до структури адміністративно-правового статусу громадянина України можна
віднести такі елементи: 1) адміністративна правосуб’єктність; 2) права; 3) обов’язки; 4) система гарантій; 5)
юридична відповідальність.

Адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством

України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та
характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративною відповідальністю.

За структурою адміністративно-правовий статус приватної фізичної особи складається з негативного

статусу (це право фізичної особи на те, щоб влада не втручалася у сферу особистої свободи, відмежованої
законом); позитивного статусу (обов’язок публічної адміністрації надавати визначені законодавством
адміністративні сервісні послуги) та активного статусу (право громадянин бути єдиним джерелом влади та
безпосередньо чи через обраних представників здійснювати її).

Є виокремлення, відповідно до змістового критерію, таких статусів фізичної особи, як:

– загальний адміністративно-правовий статус – сукупність загальних суб’єктивних прав і юридичних
обов’язків, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, учасниками яких є як суб’єкти публічної
адміністрації, так і інші суб’єкти адміністративного права. Такий статус є загальним для всіх суб’єктів та
базовим для інших статусів;
– спеціальний адміністративно-правовий статус – сукупність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків
фізичної особи, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, характеризуються особливостями та
специфікою конкретної суспільно-державної, виробничо-господарської, трудової чи соціальної діяльності
людини й громадянина, що загалом впливають на правове становище такої особи;
– галузевий адміністративно-правовий статус – конкретизований нормами конкретної підгалузі
адміністративного права (службового, поліцейського, деліктного тощо) статус фізичної особи;
– індивідуальний адміністративно-правовий статус – статус конкретного суб’єкта адміністративного права.

Аналіз законодавства, яке визначає адміністративну правосуб’єктність різних категорій індивідуальних

суб’єктів адміністративного права, дає змогу виокремити значну кількість фізичних осіб із спеціальним
адміністративно-правовим статусом, які характеризуються особливою соціальною роллю та спеціальним
обсягом їхньої правосуб’єктності в різних сферах суспільних відносин.
Залежно від соціальної ролі, яку виконують індивідуальні суб’єкти в конкретних адміністративно-
правових відносинах, можна виокремити такі спеціальні адміністративно-правові статуси:
1) членство в адміністративних колективах;
2) перебування суб’єктів під адміністративною опікою;
3) проживання на території з особливим адміністративно-правовим режимом;
4) отримання статусу суб’єктів дозвільної системи.

2. Адміністративно-правовий статус громадських організацій

Громадська організація - це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних,
економічних, творчих, вікових, культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Особливе місце серед
громадських організацій посідають: професійні спілки - добровільні неприбуткові громадські організації, що
об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності
(навчання), а також релігійні організації - релігійні братства, духовні навчальні заклади, монастирі тощо, що
становлять стійкі організаційні утворення із специфічними цілями та конкретними способами їх досягнення
(відправлення релігійних культів, релігійних обрядів, релігійної діяльності).

Дефініція громадської організації закріплена Законом України «Про громадські об’єднання». Відповідно до
ст. 1 цього закону громадською організацією є добровільне об’єднання фізичних осіб для здійснення та
захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та
інших інтересів. Варто зазначити, що для зарубіжного законодавства та іноземної правової літератури
притаманний термін «неурядова організація» або «об’єднання». Поняття «громадська організація» є більш
традиційним для наукової літератури і практики пострадянських країн. Натомість поняття, що міститься у ст.
36 Конституції України, зокрема «об’єднання громадян», не знайшло наразі тлумачення у чинному
законодавстві, проте його можна взяти з попереднього Закону «Про об’єднання громадян», а саме:
добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами
своїх прав і свобод.

Адміністративна правосуб’єктність громадських організацій є необхідною умовою для набуття учасником

правовідносин статусу суб’єкта адміністративного права. Вона характеризує здатність цих організацій мати
права і обов’язки у сфері публічного управління, а також здатність реалізовувати і виконувати покладені
обов’язки. Вона включає у себе: 1) правоздатність; 2) дієздатність; 3) деліктоздатність.
Варто зазначити, що залежно від наявності у правовідносинах елементів адміністративно-правового
регулюючого впливу на громадські об’єднання виділяють активну адміністративну правосуб’єктність та
пасивну адміністративну правосуб’єктність. Так, у відносинах, в яких громадські об’єднання виступають
об’єктом адміністративно-правового регулюючого впливу, вони мають пасивну адміністративну
правосуб’єктність, а відповідно у відносинах, де на них не здійснюється адміністративно-правовий
регулюючий вплив, вони реалізують свою активну правосуб’єктність.
Громадські організації для досягнення визначених статутом цілей і завдань реалізують свої права, які
базуються на нормах Конституції України, ч. 2 ст. 5, ч. 3, 7 ст. 3, ст. ст. 21, 23, 24 Закону України «Про
громадські об’єднання», а також різноманітних уточнюючих законів:, «Про організації роботодавців, їх
об’єднання, права і гарантії їх діяльності» від 07 жовтня 1997 року, «Про участь громадян в охороні
громадського порядку і державного кордону» від 22 червня 2000 року, що врегульовує питання участі
громадян в охороні громадського порядку та державного кордону, сприяння правоохоронним органам та
органам місцевого самоврядування, органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та
припиненні адміністративних правопорушень.
Серед політичних прав громадських організацій в Україні виділяють:
– право брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проєктів нормативно-правових
актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами
місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності недержавної громадської організації та важливих
питань державного і суспільного життя (п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання»);
– право на звернення у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб з пропозиціями
(зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами (п. 2 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські
об’єднання», Закон України «Про звернення громадян»);
– право на проведення мирних зібрань (п. 5 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання»);
– право мати власну символіку (емблему, прапор), яка підлягає реєстрації для громадських організацій із
статусом юридичної особи (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про громадські об’єднання»).
 3. Система суб’єктів публічної адміністрації та їх характеристика.

Для означення відповідної системи органів публічної влади у багатьох країнах світу
використовується термін "публічна адміністрація" (public administration).
До органів та інституцій публічної адміністрації функціонально можуть належати також будь-які
інші суб’єкти, які здійснюють публічно-управлінські функції (наприклад, орган професійно
самоврядування, який держава законом уповноважила здійснювати якісь реєстраційні функції, або
навіть підприємство, яке відповідно до законодавства надає адміністративні послуги тощо).
Публічна адміністрація – організація і діяльність органів та установ, підпорядкованих
політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші адміністративні функції в
публічних інтересах.
Публічна адміністрація включає, насамперед, органи виконавчої влади та виконавчі органи
місцевого самоврядування, а також державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.
Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:
фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого
самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які
очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);
колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою
наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками:
структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій,
деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

Поняття «суб'єкт публічного адміністрування» (адміністративний орган) Суб'єкти публічного

адміністрування (публічна адмiнiстрацiя) мають певну організаційну структуру публічного
адміністрування, під яким розуміється органічно єдина та чинна система органів державного
управління, передусім органiв виконавчої влади та владних структур мiсцевого самоврядування, їх
посадових і служ-бових осіб, а також установ, органiзацiй, окремих недержавних структур, якi вiдповiдно до
законодавства здiйснюють публічні управлінські функції з метою задоволення публічного інтересу.

До основних суб'єктів публічної адміністрації належать:

 органи виконавчої влади;
 суб'єкти мiсцевого самоврядування; .
 суб'єкти делегованих повноважень:
а) громадські об'єднання; б) İншi суб'єкти під час здiйснення делегованих законодавством виконавчих
функцій.
Крiм органів виконавчої влади, до суб'єктів публічної адмiнiстра-ції зокрема належать:
• деякі повноваження Президента Украïни, Адмiнiстрацiя Президента України. Представництво Президента
України в Автономній Республіці Крим;
• апарат Верховної ради України. Уповноважена Верховної Ради України з прав людини та її секретаріат у
законодавчій гiлцi влади;
• повноваження суддів на адмiнiстративних посадах, апарат суду і Державна судова адмiнiстрацiя, Вища рада
правосуддя, ВККСУ в судовій гілці влади;
• Рада мiнiстрiв АРК як виконавчий орган виконавчої влади APK;
суб'єкти публічної адміністрації, які не мають статусу органу державної влади;
• Службу безпеки України - державний правоохоронний орган спецiального призначення, який забезпечує
державну безпеку України:
Службу зовнішньої розвідки України, яка є державним органом, який здiйснює розвідувальну діяльність у
полiтичнiй, економiчнiй, вiйськово-технiчнiй, науково-технiчнiй, iнформацiйнiй та екологiчнiй сферах:
Раду національноï безпеки і оборони України, яка є координацiйним органом з питань національної безпеки і
оборони при Президентові України;
• Рахункову палату України, що є державним колегiальним органом, який від імені Верховної Ради України
здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням;
• Центральну виборчу комiсiю, що є постійним чинним колегiальним державним органом, наділена
повноваженнями щодо орга-нiзацiї підготовки і проведення виборiв:
. Управління державної охорони України, що є державним правоохоронним органом спеціального
призначення. підпорядкованим Президентові України та підконтрольним Верховній Раді України;
• Нацiональний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом
державного управління;
• національнi комiсiї регулювання природних монополiй, якi в центральними органами виконавчот влади зi
спеціальним статусом - утворюються та ліквідуються Президентом України.
Всі суб’єкти наділені певними ознаками , так до найбільш суттєвих ознак слід віднести такі:
кожен із суб'єктів є відокремленою частиною єдиноï функці-ональної системи суб'єктів публічного
адміністрування;
вони мають свій відповідний правовий статус, який визнача-ється законами або підзаконними нормативними
актами;
усі суб'єкти публічного адміністрування реалізують не приватний, а публічний інтерес, незважаючи на те, що
окремі з них можуть бути навіть суб'єктами приватного права;
для здійснення публічного адміністрування суб'єкти надiленi повноваженнями з прийняття публічних владних
рішень; •
вони орієнтованi на дiяльнiсть на основі та для публічного виконання закону.

Отже, суб'єкт публічної адміністрації - це суб'єкт владних повноважень, який здійснює публічне
адміністрування: адміністративні послуги чи виконавчо-розпорядчу адміністративну діяльність. Це
насамперед орган чи посадова особа суб'єктiв, для яких публічне адміністрування є основним видом
діяльності, - органи виконавчої влади та суб'єкти місцевого самоврядування.

4. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

Загальні засади адміністративно-правового статусу Кабінету Міністрів України встановлені Конституцією,
Законом від 7 жовтня 2010 р. "Про Кабінет Міністрів України", Регламентом Кабінету Міністрів України,
затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 950, певним чином положеннями Указу
Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085/ 2010 "Про оптимізацію системи центральних органів
виконавчої влади" щодо взаємовідносин із центральними органами виконавчої влади тощо.
Зокрема, ст. 113 Конституції визначає місце Кабінету Міністрів України в системі органів публічного
адміністрування, по-перше, через визнання його вищим органом у системі органів виконавчої влади, тобто
таким, що спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої
влади, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних у місті державних адміністрацій; по-друге,
через встановлення відповідальності перед Президентом України, підконтрольності і підзвітності Верховній
Раді України у межах, передбачених Конституцією.
Чинне законодавство наділяє Кабінет Міністрів України З основними функціями адміністрування -
спрямування, координації та контролю. Зокрема, Кабінет Міністрів України:
 - забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
 - вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
 - забезпечує проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, податкової, структурно-
галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони
здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
  - розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і
культурного розвитку, охорони довкілля, а також розробляє, затверджує і виконує інші державні
цільові програми;
 - забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює адміністрування об'єктів державної
власності відповідно до закону;
 - здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського
порядку, боротьби зі злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
 - організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
 - спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України - колегіальний орган загальної компетенції. Це означає, що
Кабінет Міністрів шляхом колективного (колегіального) постановлення рішень здійснює
загальне керівництво і координацію діяльності органів галузевої та функціональної компетенції як в системі
органів виконавчої влади, так і за її межами, спрямовує та контролює їх діяльність. Кабінет Міністрів України
у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України.
До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три
віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається на посаду Президентом України за
згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Інші члени Кабінету Міністрів України призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-
міністра України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які включаються
до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України. Акти Кабінету Міністрів України
нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших
поточних питань видаються у формі розпоряджень.
Акти Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом
голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України та підписуються Прем'єр-
міністром України. Постанови Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного
опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування.
Постанови Кабінету Міністрів України публікуються в бюлетені "Офіційний вісник України", газеті
"Урядовий кур'єр", акти Кабінету Міністрів України також оприлюднюються шляхом їх розміщення на
офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України. У випадках, передбачених законом, постанови Кабінету
Міністрів України або їх окремі положення, що містять інформацію з обмеженим доступом, не підлягають
опублікуванню і набирають чинності з моменту їх доведення в установленому порядку до виконавців, якщо
цими постановами не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Розпорядження Кабінету
Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо цими розпорядженнями не встановлено
пізніший термін набрання ними чинності.
Акти Кабінету Міністрів України можуть бути скасовані Президентом України, а також можуть бути
оскаржені до суду в порядку та у випадках, установлених законом.
Для забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів
виконавчої влади створюється постійно діючий орган - Секретаріат Кабінету Міністрів
України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове,
інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.
Секретаріат Кабінету Міністрів України забезпечує підготовку та проведення засідань Кабінету Міністрів
України та діяльність Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України. Секретаріат
здійснює контроль за своєчасним поданням органами виконавчої влади проектів законів, проектів актів
Кабінету Міністрів України, інших документів для підготовки їх до розгляду Кабінетом Міністрів України.
Секретаріат Кабінету Міністрів України очолює Керівник Секретаріату Кабінету Міністрів України, який
призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра
України. Керівник Секретаріату Кабінету Міністрів України має не більше 3 заступників, у тому числі одного
першого, які призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням
Прем'єр-міністра України. Державні службовці, інші працівники Секретаріату Кабінету Міністрів України
призначаються на посаду та звільняються з посади Керівником Секретаріату Кабінету Міністрів України, крім
тих, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України, у порядку,
визначеному законодавством про державну службу та трудовим законодавством.
Для забезпечення здійснення своїх повноважень Кабінет Міністрів України може
утворювати тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи. Завдання, склад та
організація роботи цих органів визначаються Кабінетом Міністрів України. До участі в роботі
консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів можуть залучатися державні службовці, а також
народні депутати України, науковці та інші фахівці за їх згодою.

5. Адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади.

Центральні органи виконавчої влади займають другий рівень в трирівневій системі органів
виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України. З прийняттям Указу Президента
України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" відбулося певне
"переформатування" системи органів центральних органів виконавчої влади та засад їх діяльності із
перенесенням акценту з галузевого на функціональне публічне адміністрування. Організація,
повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади визначається
Конституцією, Законом "Про центральні органи виконавчої влади" та іншими законами України.

Відповідно до п. 15 ст. 106 Конституції Президент України за поданням Прем'єр-міністра України

утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, центральні

органи виконавчої влади (служби, агентства, інспекції) та центральні органи виконавчої влади зі
спеціальним статусом. Повноваження центральних органів виконавчої влади поширюються на всю
територію України.

Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує

державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах (наприклад,
Міністерство аграрної політики та продовольства України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі
України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України тощо), проведення якої покладено на
Кабінет Міністрів України.
Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну
політику в одній чи декількох сферах, є:
- забезпечення нормативно-правового регулювання;
- визначення пріоритетних напрямів розвитку;
- інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики;
- узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення
та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Міністерство очолює міністр України який є членом Кабінету Міністрів України. Функція забезпечення
діяльності міністра та виконання покладених на міністерство завдань покладається на апарат міністерства
- організаційно поєднану сукупність підрозділів та посад. Керівником апарату міністерства є заступник
міністра.

У міністерстві можуть утворюватися колегії (для підготовки рекомендацій щодо виконання завдань
міністерства) та інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи (для
розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності
міністерства).

Територіальні органи міністерства можуть утворюватися в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної
Республіки Крим) значення та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька
адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи. Керівники територіальних органів
міністерства призначаються на посади за погодженням з головами місцевих державних адміністрацій та
звільняються з посад міністром, якщо інше не передбачено законом.

У межах своїх повноважень міністерство видає накази, які підписує міністр. Накази міністерства
нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та
включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Акти, які пройшли державну
реєстрацію, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими
актами, але не раніше дня офіційного опублікування.

Накази міністерства можуть бути повністю чи в окремій частині скасовані Кабінетом Міністрів України, а
також оскаржені фізичними та юридичними особами до адміністративного суду в порядку, встановленому
законом.

Агентства, служби, інспекції - це центральні органи виконавчої влади, які утворюються для виконання
окремих функцій з реалізації державної політики (надання адміністративних послуг, здійснення
державного нагляду та контролю, управління об'єктами державної власності, внесення пропозицій щодо
забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів) та діяльність яких спрямовується та
координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів.

Служба -це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять функції з надання
адміністративних послуг фізичним і юридичним особам.
Агентство - це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять функції з
управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
Інспекція - це центральний орган виконавчої влади, більшість функцій якого становлять контрольно-
наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх
посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства.

Керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра

України та звільняється з посади Президентом України. Пропозиції Прем'єр-міністрові України щодо
кандидатури на посаду керівника центрального органу виконавчої влади вносить міністр, який спрямовує
та координує діяльність центрального органу виконавчої влади.
В центральному органі виконавчої влади за рішенням керівника відповідного органу може
утворюватися колегія та інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи.
Служби, інспекції та агентства у межах своїх повноважень видають накази організаційно-
розпорядчого характеру та контролюють їх виконання. Накази центральних органів виконавчої влади
можуть бути частково або повністю скасовані Кабінетом Міністрів України або оскаржені фізичними та
юридичними особами до адміністративного суду в порядку, визначеному законодавством.
Центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом в Україні сьогодні є
Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення
і радіомовлення України.
Орган зі спеціальним статусом очолює голова, який призначається та звільняється з посади Президентом
України за згодою Верховної Ради України. Питання діяльності органів виконаної влади зі спеціальним
статусом у Кабінеті Міністрів представляє Прем'єр-міністр України.

6. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування.

Місцевими органами виконавчої влади є: а) обласні, районні, Київська та Севастопольська міські
державні адміністрації; б) територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади. Домінуючі позиції серед них займають місцеві державні адміністрації.
Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у мм. Києві та Севастополі
здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцеві державні
адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції.
Особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві є те, що міські та районні в місті Києві ради
організаційно поєднані з місцевими державними адміністраціями, оскільки останні є одночасно виконавчими
комітетами відповідних рад, а голови рад, які за Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве
самоврядування в Україні" очолюють виконавчі комітети, автоматично призначаються Президентом України
головою відповідної місцевої державної адміністрації.
Основні завдання місцевих державних адміністрацій:
 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України,
інших органів виконавчої влади вищого рівня;
 2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;
 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку,
програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних
меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
 4) підготовка та виконання відповідних бюджетів;
 5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
 6) взаємодія з органами місцевого самоврядування;
 7) реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови
місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за
поданням Прем'єр-міністра України на строк повноважень Президента України. Кандидатури на посади голів
районних державних адміністрацій Прем'єр-міністру України вносяться головами відповідних обласних
державних адміністрацій.
Місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед
Президентом України та Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів
України.
Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері публічного адміністрування
взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, що дістає
свій вияв у наступному:
 - управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та
підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади;
 - голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на
ці органи завдань;
 -- з питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних
органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам
відповідних місцевих державних адміністрацій.
На виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України,
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова
місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники
управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази. Акти місцевих державних адміністрацій
ненормативного характеру набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлено
пізніший термін набрання ними чинності. Ці акти доводяться до відома їх виконавців, а за потреби -
оприлюднюються. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній
реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх
реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Нормативно-
правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають
загальний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо
самими актами не встановлено пізніший термін набрання ними чинності.
Питання організаційно-правового, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності місцевих
державних адміністрацій вирішує апарат місцевої державної адміністрації, який
утворюється головою місцевої державної адміністрації.
Правовий статус територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади
визначено Типовим положенням про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу
виконавчої влади, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 р. № 563.
Територіальні органи підпорядковані відповідному міністерству, іншому центральному органу
виконавчої влади, а територіальні органи нижчого рівня - також територіальним органам вищого
рівня.
Завданням територіальних органів є реалізація повноважень міністерства та іншого центрального органу
виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Територіальні органи
відповідно до покладених на них завдань:
 - надають адміністративні послуги;
 - здійснюють державний нагляд (контроль);
 - управляють об'єктами державної власності в межах, визначених законодавством;
 - узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції,
готують та вносять в установленому порядку пропозиції щодо його вдосконалення;
 - здійснюють інші повноваження, визначені законами України та покладені на міністерство, інший
центральний орган виконавчої влади Президентом України.
Територіальні органи з метою організації своєї діяльності: забезпечують здійснення заходів щодо запобігання
корупції і контроль за їх здійсненням; забезпечують ефективне, результативне і цільове використання
бюджетних коштів; організовують планово-фінансову роботу, здійснюють контроль за використанням
фінансових матеріальних ресурсів, забезпечують організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;
організовують розгляд звернень громадян з питань, що належать до їх компетенції, виявляють та усувають
причини, що призводять до подання громадянами скарг; забезпечують доступ до публічної інформації, що
перебуває у їх володінні; забезпечують у межах своїх повноважень реалізацію державної політики щодо
захисту інформації з обмеженим доступом; забезпечують у межах своїх повноважень виконання завдань з
мобілізаційної підготовки та мобілізації; організовують роботу з укомплектування, зберігання, обліку та
використання архівних документів.
Територіальний орган міністерства очолює керівник, який призначається на посаду за погодженням з головою
місцевої держадміністрації та звільняється з посади міністром, якщо інше не передбачено законом та
положенням про міністерство. Керівник територіального органу міністерства може мати заступників, які
призначаються на посади та звільняються з посад міністром.
Особливістю адміністративно-правового статусу місцевих органів виконавчої влади є: поєднання
повноважень загальної та спеціальної компетенції (здійснюють структурні підрозділи місцевих
державних адміністрацій, до відання яких віднесено здійснення питань функціонального та галузевого
публічного адміністрування; поєднання принципів централізації та децентралізації у здійсненні
публічного адміністрування).

7. Поняття та види нормативних актів суб’єктів публічної адміністрації, вимоги до них.

Видання підзаконних нормативно актів – це правотворчий напрямок діяльності публічної
адміністрації, що передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання законів через
розроблення та встановлення підзаконних правил загального характеру.
Юридичне значення нормативних актів суб’єктів публічного адміністрування полягає тому, що вони:
є інструментом, за допомогою якого публічна адміністрація здійснює адміністративну діяльність щодо
виконання адміністративних зобов’язань;
є первинною формою публічного адміністрування, офіційним документом, що встановлюється в процесі
адміністративної діяльності;
з ними пов’язане виконання публічних функцій і розв’язання численних проблем в економічній,
соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах;
у них міститься переважна частина всіх наявних у державі нормативних приписів, які поширюються
практично на всіх суб’єктів владних повноважень, інших юридичних та фізичних осіб.
Види нормативних актів публічної адміністрації
За територіальним масштабом дії нормативні акти публічної адміністрації поділяються на акти, що
діють:
 на усій території України;
 у межах однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць;
 на окремій території (наприклад, на території дипломатичних представництв України за
кордоном).
Залежно від направленості дії нормативні акти публічної адміністрації поділяються на:
 які регулюють відносини публічної адміністрації з приватними особами (так звані зовнішні
нормативні акти);
 які регулюють суспільні відносини у межах того або того суб'єкта публічної адміністрації (так
звані внутрішні нормативні акти)
За юридичним змістом норм права, які містять акти, вони поділяються на матеріальні та процесуальні.
За часовими межами нормативно-правові акти можуть бути обмеженими за дією в часі та
необмеженими. При цьому час дії актів може обмежуватись певною календарною датою, строком,
протягом якого акт є чинним, або настанням певної події.
За порядком прийняття нормативно-правових актів розрізняють акти, які приймаються:
 єдиноначально;
 колегіально;
 спільно двома або більше суб’єктами.
4. Вимоги до нормативних актів публічної адміністрації
Вимоги, які ставляться до нормативно-правових актів, можуть бути поділені на: загальні, спеціально-
юридичні та вимоги організаційно-технічного характеру.
1. Відповідно до загальних вимог нормативно-правові акти мають бути оптимальними, доцільними,
цілеспрямованими та ефективними.
2. Спеціально-юридичні вимоги передбачають:
відповідність нормативного-правового акта положенням Конституції України, законам і нормативно-
правовим актам вищої юридичної сили;
неможливість порушення нормативно-правовим актом встановлених та гарантованих чинним
законодавством прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб і прав та законних інтересів юридичних
осіб;
видання нормативного-правового акта уповноваженим на це органом, посадовою особою у межах їх
компетенції;
відповідність нормативного-правового акта меті, приписам і вимогам законодавчого акта, на виконання
якого його видано;
прийняття нормативного-правового акта в установлених порядку і формі.
3. Вимоги організаційно-технічного характеру передбачають:
наявність в актах усіх необхідних реквізитів (штампів, печаток, підписів посадових осіб тощо);
використання при виданні акта лише тих назв і визначень, які передбачені чинними законодавчими та
іншими актами;
обов’язкове зазначення дати прийняття акта і терміну (строку) його дії (у разі обмеження такими
термінами (строками);
викладення змісту акта грамотно, чітко, конкретно, ясно, зрозуміло для адресатів;
додержання вимог щодо структури;
 реєстрація у встановленому порядку (у разі необхідності);
обов’язкове додержання інших вимог юридичної нормотворчої техніки.

8. Характеристика процедури прийняття нормативних актів публічної адміністрації.

Загалом процес підготовки і прийняття нормативних актів публічної адміністрації охоплює наступні стадії:
ініціювання та підготовка проекту нормативного акта;
розгляд та прийняття нормативного акта;
реєстрація нормативного акта;
опублікування нормативного акта.
Кожна стадія складається з взаємопов’язаних етапів,.
Стадія ініціювання та підготовки проекту нормативного акта. Ініціювання нормативного акта відбувається
шляхом подання відповідних ідей та пропозицій суб’єктами нормотворення. Після того як ініціатива була
висловлена починається важливий етап щодо розробки концепції майбутнього рішення, який полягає у зборі
інформації про фактичний стан справ. Розроблення правильної концепції дозволяє надалі більш чітко
сформулювати положення самого тексту нормативного акта. Після того як текст проекту підготовлений, то він
повинен пройти обговорення серед усіх зацікавлених суб’єктів, які, ознайомившись з його змістом, можуть
надавати свої пропозиції щодо доповнення, внесення змін або скасування. Стадія розгляду та прийняття
нормативного акту є найважливішою, оскільки саме на ній нормативний акт або приймається, або
направляється розробникам на доопрацювання.
У випадку прийняття нормативного акта він повинен бути направлений на державну реєстрацію. Державна
реєстрація нормативного акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та
законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам
до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та
acquis communautaire, антикорупційної експертизи, а також з урахуванням практики Європейського суду з
прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного
номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів
. Після того як нормативний акт було зареєстровано, він підлягає обов’язковому оприлюдненню. Саме
завдяки цій стадії нормативний акт доводиться до відома осіб та стає обов’язковим для виконання.
Оприлюднення та набрання чинності нормативного акту публічної адміністрації
Підзаконні акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш
як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають
оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти,
опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані
для офіційного застосування.
Слід пам’ятати: оприлюднення актів через електронні інформаційно-правові системи, в тому числі на
офіційних веб-сайтах органів, що їх видали, також має лише інформаційних характер, і не може офіційно
використовуватись. Законодавство України закріплює такі загальні правила набуття чинності
нормативними актами:
Укази, розпорядження та інші нормативно-правові акти Президента України – через десять днів з дня
офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня опублікування в
офіційних виданнях.
9. Незаконність нормативного акту публічної адміністрації.

Нормативні акти можуть бути визнані неправовими, якщо вони: порушують права, свободи і законні
інтереси приватних осіб; видані некомпетентним органом; видані не відповідно до визначеної
процедури; суперечать законам України та міжнародним актам ЄС.
Нормативно-правові акти публічної адміністрації, прийняті з порушенням вимог, що ставляться до них, у
теорії називають дефектними. Дефектність акта публічної адміністрації виявляється по-різному, залежно
від того, які вимоги були порушені.
Нікчемними нормативно-правовими актами публічної адміністрації вважаються ті, які не тягнуть
юридичних наслідків, на виникнення яких вони спрямовані, та є недійсними з моменту їх видання. Їх
дефекти ніколи і ніяким чином не можуть бути усунуті. Ці акти є недійсними з дня їх видання й
анулюються не тільки на майбутнє, а й втрачають дію в минулому, з того дня, коли прийняті.
Підстави визнання нормативного акта публічної адміністрації нікчемним виникає, коли:
 акт містить приписи вчинити злочинні дії;
 акт видано з грубим порушенням компетенції органом чи посадовою особою;
 немає законної підстави для видання акта.
Заперечними або ж оспорюваними нормативно-правовими актами публічної адміністрації є акти,
законність яких не є очевидною, а тому – може бути оспорена. Заперечні акти містять окремі незаконні
положення або технічні помилки, у них відсутні окремі реквізити або вони видані з порушенням
процедури. Однак такі акти є обов’язковими до виконання і у разі відсутності заперечення (оспорювання)
їх у судовому або адміністративному порядку виконуються на загальних підставах.
Недоліки не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені заінтересованими суб'єктами
права. Після оскарження акт може бути визнано або правомірним, законним (після усунення недоліків),
або нікчемним. За такої ситуації оспорюванні акти підлягають виконанню на відміну від нікчемних актів.
У разі, якщо суб'єкт публічної адміністрації самостійно або шляхом розгляду звернення громадянина
встановить наявність недоліків у прийнятому ним акті, він має право внести відповідні зміни до такого
акта. Проте внесення змін є можливим лише у тому випадку, якщо це не зачіпатиме прав та інтересів
приватних осіб, що вже реалізуються на підставі такого акта.
В іншому разі нормативний акт має бути скасовано, що, відповідно, дозволить заінтересованим особам
ставити у судовому порядку питання про відшкодування публічною адміністрацією збитків, завданих
приватним особам унаслідок видання та застосування незаконного юридичного акта. У разі якщо приватна
особа вважає, що нормативний акт публічної адміністрації, який застосовано або буде застосовано до неї,
є незаконним, вона відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України, в також п. 1. ч. 1 ст. 14, ст. 171 КАС
України має право звернутися до адміністративного суду з позовом, в якому поставити питання про
визнання такого акта незаконним.

Підстави відмови в державній реєстрації нормативного акту публічної адміністрації

У державній реєстрації відмовляється, якщо нормативно-правовий акт: 0
а) не відповідає Конституції та законам України, іншим актам законодавства, Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду
на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов’язанням України у сфері європейської
інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС);
 б) видано з порушенням вимог законодавства або без урахування практики Європейського суду з
прав людини, зокрема акт:
 порушує чи обмежує встановлені законом права, свободи й законні інтереси громадян,
підприємств, установ та організацій або покладає на них не передбачені законодавством обов'язки;
 виходить за межі компетенції органу, що його видав;
 містить норми, що призводять або можуть призвести до вчинення корупційних або пов’язаних з
корупцією правопорушень;
 не відповідає вимогам законодавства про мови; суперечить установленому порядку ведення
діловодства;
 видано за наявності будь-якої з обставин, визначених у частині першій статті 25 Закону України
«Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (на підставі
повідомлення ДРС);
в) не узгоджено із заінтересованими органами або не повідомлено про позицію уповноваженого
представника від всеукраїнських профспілок, їх об’єднань та уповноваженого представника від
всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців щодо нормативно-правового акта, прийнятого
міністерством та іншим центральним органом виконавчої влади з питань, що стосуються соціально-
трудової сфери, та проведену роботу з врахування їх зауважень і пропозицій;
г) викладено з порушенням правил правопису та нормопроектувальної техніки; д) не узгоджується з
дорученням, даним органу, що видав акт.
Нормативно-правовий акт, у державній реєстрації якого відмовлено, підлягає скасуванню органом, що
його видав, у 5-денний термін з дня отримання рішення про відмову в державній реєстрації акта чи
висновку за результатами розгляду скарги на рішення про відмову в державній реєстрації акта.

10. Поняття та види адміністративних актів, вимоги до них.

Адміністративний акт – це рішення індивідуальної дії, прийняте суб’єктом публічної адміністрації,
спрямоване на регулювання окремого (конкретного) випадку у сфері публічного адміністрування і
яке тягне юридичні наслідки.
Види адміністративних актів
1. За функціями у правовому регулюванні:
а) регулятивні – офіційно підтверджують або визначають права та обов’язки сторін, викладені в
диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);
б) охоронні – встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм
(наприклад, постанова про притягнення до адміністративної відповідальності).
2. За юридичними наслідками:
а) зобов’язуючі;
б) забороняючі;
в) правоуповноважуючі;
г) такі, які містять відмови.
3. За формою зовнішнього вираження:
а) письмовий акт;
б) усний акт;
в) конклюдентний акт- акт дії
4. За способом прийняття:
а) колегіальні;
б) одноособові.
5. За порядком прийняття виділяють акти, які приймаються:
а) єдиноначально;
б) колегіально;
в) спільно двома або більше суб’єктами;
г) за узгодженням.
6. За критерієм суб’єктів, які мають право видавати чи приймати адміністративні акти:
а) акти Кабінету Міністрів України;
б) акти центральних органів виконавчої влади;
в) акти місцевих органів виконавчої влади;
г) акти органів місцевого самоврядування;
д) акти підприємств, установ, організацій, які володіють адміністративними повноваженнями.
7. За критерієм відповідності праву:
а) правомірні;
б) неправомірні.
8. Залежно від наявності очевидних особливо значних недоліків (вад):
а) нікчемні акти, які не породжують жодних правових наслідків з моменту прийняття (видання), у зв’язку
з наявністю в ньому очевидних особливо значних недоліків;
б) оспорювані, тобто акти, протиправність яких не є очевидною і тому для встановлення їх протиправними
необхідно рішення суду чи компетентного органу.
9. За характером дії щодо особи:
а) сприяючі – це акти, які надають або підтверджують права чи переваги, які мають юридичне значення,
тобто приймаються на користь приватної особи;
б) обтяжуючі – це акти, які погіршують правове становище особи шляхом покладення на неї обов’язків,
застосування обмежень, встановлення заборон чи відмов у наданні певних благ, тобто не вигідні для
приватної особи;
в) змішані, тобто акти, які для особи є частково сприяючими, а частково обтяжуючими;
г) акти з подвійною дією, які стосуються третіх осіб, тобто акти, які є для однієї особи сприятливим, а для
іншої обтяжуючим.
Вимоги до адміністративних актів
Вимоги до адміністративних актів доцільно поділяти залежно від наявності чи відсутності
юридично значимих наслідків. Відповідно, до юридичних відносяться вимоги, які тягнуть за собою
юридично значимі наслідки, ті ж вимоги, які не тягнуть за собою юридично значимих наслідків
відносяться до неюридичних вимог.
Основними неюридичними вимогами, яким повинні відповідати адміністративні акти є:
1. Лінгвістичні вимоги – акт повинен бути викладений державною мовою з дотриманням граматичних
правил української мови.
2. Лексичні вимоги – дотримання офіційно-ділового стилю, виключення двозначності та можливості
різного тлумачення положень та термінів, що містяться в акті.
3. Технічні вимоги – насамперед ці вимоги стосуються письмових актів та означають дотримання правил
прийнятих у документообігу (формат та колір паперу, нумерація сторінок, наявність реквізитів).
4. Логічні вимоги – логічна зв’язаність та послідовність викладу тексту.
Основні юридичні вимоги, яким повинні відповідати адміністративні акти: 1. Вимога відповідності
адміністративних актів Конституції та законам України.
2. Вимога використання повноваження з метою, з якою це повноваження надано.
3. Вимога обґрунтованості адміністративних актів.
4. Вимога безсторонності (неупередженості) адміністративних актів.
5. Вимога щодо добросовісності адміністративних актів.
6. Вимога щодо розсудливості.
7. Вимога дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.
8. Вимога прийняття адміністративних актів пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу
між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення
яких спрямоване це рішення (дія).
9. Вимога врахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
10. Вимога своєчасності прийняття адміністративних актів.

11. Характеристика процедури прийняття адміністративних актів.

Процедура прийняття адміністративних актів – це регламентовані адміністративним правом
адміністративні дії, що вчиняються суб’єктом владних повноважень щодо розгляду, розв’язання й
вирішення індивідуально визначеної справи, за результатом яких ухвалюється адміністративний
акт. У кожному конкретному випадку, залежно від виду акта та органу, що його приймає, перелік і зміст
стадій процедури прийняття адміністративного акту різний.
 У процедурі прийняття адміністративних актів можна виділити такі стадії: 1) порушення адміністративної
справи;
2) підготовка адміністративної справи до розгляду;
3) розгляд і вирішення адміністративної справи;
4) оскарження адміністративного акта (факультативна стадія).
Отже, першою стадією процедури прийняття адміністративних актів, яка в тому чи іншому
формулюванні виділяється практично всіма вченими в сфері адміністративного права, є порушення
адміністративної справи. Традиційно в науковій літературі зазначається, що на цій стадії збирається і
фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого
руху справи, ухвалюється рішення про необхідність такого руху.
Порушення адміністративної справи має певні особливості залежно від того, за чиєю ініціативою це
відбувається. Так, порушення адміністративної справи може здійснюватися з ініціативи приватної особи,
яка звертається до відповідного органу з заявою, або з ініціативи адміністративного органу, який це
робить у зв’язку з виконанням своїх повноважень. Коли порушення адміністративної справи здійснюється
за заявою приватної особи, адміністративний орган повинен перевірити правильність визначення
компетентного органу, правосуб’єктність особи у цих правовідносинах, повноту поданих (наявних)
документів тощо.
Процедура порушення адміністративної справи за ініціативною адміністративного органу відрізняється
від описаної вище, адже в цьому випадку приватні особи не звертаються до адміністративного органу, а
справа порушується самим органом, проте в будь-якому випадку для вчинення таких дій в
адміністративного органу мають бути юридичні та фактичні підстави для цього.
Юридичною підставою порушення адміністративної справи є наявність правової норми, яка надає такі
повноваження відповідному адміністративному органу. Натомість, фактичною підставою є конкретні
обставини, за наявності яких орган може порушити справу.
Наступною стадією процедури прийняття адміністративних актів є підготовка справи до розгляду.
Завданням цієї стадії є створення необхідних передумов для належного розгляду справи. У зв’язку з цим
на вказаній стадії адміністративний орган вирішує питання про необхідність витребування додатково
матеріалів чи певних відомостей, проведення експертиз, визначення та повідомлення осіб, які повинні
бути залученні до участі в справі, надання учасникам адміністративної справи можливості подання
клопотань та їх розгляд тощо.
Наступною стадією є розгляд і вирішення адміністративної справи. Це ключова стадія процедури
прийняття адміністративних актів, в ході якої адміністративним органом досліджуються всі
обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення.
Розгляд справи може відбуватися в спрощеному (не формальному) або повному (формальному) порядку.
За результатами розгляду справи приймається адміністративний акт. У колегіальних органах
адміністративні акти, як правило, приймаються шляхом обговорення та подальшого голосування і
підписання. Підписання акта може здійснюватися або всіма членами колегіального органу, або ж лише
головою засідання (слухання) та секретарем. Якщо ж акт приймається одноособово, він підписується
уповноваженою на це особою.
Останньою дією, яка вчиняється на вказаній стадії, є оформлення акту, шляхом присвоєння
реєстраційного (порядкового) номеру. Проте, варто зауважити, що такі дії носять організаційний характер
і мають значення, передусім, для здійснення належного діловодства в органі, а не набуття чинності актом.
Стадія оскарження адміністративного акта є факультативною, і пов’язана вона з бажанням певного
суб’єкта припинити дію адміністративного акта, скасувати чи внести в нього зміни.

12. Поняття та види адміністративного договору. Розмежування адміністративних договорів та

приватноправових договорів.
В п.16 частини першої ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративний
договір - спільний правовий акт суб’єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб’єкта владних
повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу,
меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов’язки його учасників у публічно-правовій сфері і
укладається на підставі закону:
 для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб’єктами владних повноважень;
 для делегування публічно-владних управлінських функцій;
 для перерозподілу або об’єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;
 замість видання індивідуального акта;
 для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
Тобто під адміністративним договором слід розуміти публічну угоду двох чи більше суб’єктів
адміністративного права, один з яких завжди є суб’єктом публічної адміністрації.
Ознаками адміністративного договору є:
 суб’єктивна – у ньому обов’язково бере участь суб’єкт публічної адміністрації;
 предметна – його змістом є права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій
суб’єкта публічної адміністрації.
Видами адміністративних договорів є:
 координаційні договори, що укладаються між рівнозначними суб’єктами публічної адміністрації;
 субординаційні договори, що укладаються між суб’єктами публічної адміністрації, які перебувають у
відносинах влади–підпорядкування;
 мирові угоди, що укладаються між суб’єктами права з метою врегулювання конфлікту на основі взаємних
поступок;
 договори обміну зобов’язаннями, коли суб’єкти права беруть на себе зустрічні зобов’язання;
 договори про кооперацію, що укладаються між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами
з метою реалізації публічних повноважень.
Прикладом адміністративного договору є Адміністративний договір про порядок застосування Угоди між
Україною та Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян від 17.01.2001
Адміністративний договір - це різновид публічно-правового договору. Він посідає проміжне місце в
системі публічно-правових зв'язків, знаходячись, з одного боку, між договором приватноправового
характеру, якому притаманна рівноправність сторін, а з другого - адміністративним актом, що виражає
одностороннє владне волевиявлення органу державного управління.

під час розмежування адміністративного договору та приватноправового договору необхідно базуватися на

сучасному розумінні суті та меж юридичного регулювання адміністративного права, а також враховувати
таке. Суб’єктний склад учасників договірних відносин не є тією ознакою, за допомогою якої можна
однозначно визначитися з правовою природою договору. На сьогодні суб’єкти публічної адміністрації можуть
укладати між собою як цивільно-правові, так і адміністративно-правові договори. Як критерій розмежування
названих договорів не може використовуватися і така ознака, як «наявність відносин влади і підпорядкування
між учасниками договору», оскільки велика кількість адміністративно-правових відносин не є владними за
своїм характером, а відтак – адміністративний договір не обов’яз ково буде характеризуватися владними
рисами. Не є визначальним для встановлення юридичної природи і те, що через договір виконується публічне
завдання (задовольняється публічний інтерес). Суб’єкт публічної адміністрації може досягати публічних цілей
також шляхом укладання приватноправового договору.

13. Юридичні передумови та підстави укладення адміністративного договору. Вимоги до законності

адміністративного договору.

З огляду на відсутність в Україні спеціального нормативного акта з питань адміністративно-договірної форми

роботи публічної адміністрації можна сформулювати лише найбільш загальні юридичні передумови
адміністративного договору:
• адміністративний договір є інструментом діяльності публічної адміністрації, спрямованим на регулювання
конкретного випадку (ситуації), а відтак – ним не можуть встановлюватися норми права, тобто
загальнообов’язкові правила поведінки у сфері публічного адміністрування;
• адміністративний договір може укладатися лише у межах компетенції відповідного суб’єкта публічної
адміністрації;
• адміністративний договір може укладатися лише у тому випадку, коли нормативний акт не вимагає від
суб’єкта публічної адміністрації діяти в іншій формі, наприклад шляхом видання адміністративного акта;
• адміністративний договір може з’явитися лише у добровільному порядку, тобто шляхом погодження волі
його сторін;
• адміністративний договір має укладатися винятково у письмовій формі;
• у разі якщо адміністративний договір зачіпає інтереси третіх осіб, такі особи мають погоджувати його зміст
У разі недотримання суб’єктом публічної адміністрації викладених вище вимог чи хоча б однієї з них
правомірно ставити питання про визнання адміністративного договору незаконним. Проте варто розуміти, що
ступінь незаконності адміністративного договору може бути різним, виходячи з чого (за аналогією з
адміністративним актом) можна виділяти заперечні та нікчемні адміністративні договори. Адміністративний
договір буде нікчемним у разі, якщо він містить недоліки, які роблять нікчемним адміністративний акт. Про
нікчемність адміністративного договору необхідно вести мову також у випадках, коли: • його укладено за
участю неправоздатної або недієздатної особи; • не дотримана письмова форма адміністративного договору; •
предметом адміністративного договору є, наприклад, послуги, надання яких є об’єктивно неможливим.
Нікчемний адміністративний договір не тягне жодних юридичних наслідків. У разі якщо адміністративний
договір містить лише деякі нікчемні положення, то весь адміністративний договір необхідно визнавати
нікчемним лише у тому разі, якщо без цих «дефектних» положень його виконання є неможливим. У іншому
випадку адміністративний договір буде чинним лише у межах його «недефектних» положень. У решті
випадків адміністративний договір є заперечним та відповідно обов’язковим для виконання його сторонами.
Вимоги до адміністративного договору поділяються на: 1) вимоги законності ( зокрема процедурні вимоги);
2) вимоги доцільності. Вимоги законності включають в себе: відповідність адміністративного договору
Конституції України, законам України та нормативно-правовим актам вищих органів публічної адміністрації;
можливість укладання адміністративного договору має бути передбачена в нормах про компетенцію органу
публічної адміністрації відповідного рівня; підстави укладання адміністративного договору органами
публічної адміністрації мають бути також передбачені в законодавчих чи інших правових актах; умови
адміністративного договору не мають бути спрямовані на протизаконні дії.

14. Державний службовець: поняття, види, правовий статус.

Державний службовець(-виця) (в Україні) — це громадянин чи громадянка України, що займає посаду
державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті),
одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади
повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також
дотримується принципів державної служби.
Згідно з адміністративно-правовим розподіленням державні службовці традиційно розглядаються з
погляду юридичної класифікації, яка поділяє їх на:
 — представників влади;
 — посадових осіб;
 — допоміжно-технічний або обслуговчий персонал.
Для управлінських цілей частіше за все використовується функціональна класифікація, згідно з якою
прийнято виділяти три категорії працівників:
  керівників:
o вищої ланки;
o середньої ланки;
o низової ланки.
 спеціалістів:
o особи, які приймають і виконують управлінські рішення в рамках функціональних обов'язків у
сфері зовнішнього управління;
o особи, зайняті переважно або виключно оперуванням інформацією, підготовкою управлінських
рішень і перевіркою їх виконання;
o спеціалісти у вузькому розумінні цього слова, наприклад, особи, які виконують машинну
обробку інформації, експерти тощо.
 допоміжний склад.
Існує класифікація державних службовців також за видами служби, на якій вони перебувають:
1. звичайна (цивільна) служба;
2. спеціальна (мілітаризована) служба
Правовий статус державного службовця – це сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень,
відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави
Права державного службовця
Державний службовець має право на:
1. повагу до своєї особистості, гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників,
співробітників та інших осіб;
2. чітке визначення своїх посадових обов'язків та матеріально-технічне забезпечення їх виконання;
3. доступ до необхідної для виконання посадових обов'язків інформації;
4. оплату праці залежно від займаної посади державної служби, результатів службової діяльності, стажу
державної служби та рангу державного службовця;
5. підвищення рівня професійної компетентності за рахунок державних коштів;
6. просування по службі;
7. відпустку, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;
8. безпечні умови праці;
9. проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку,
звинувачень або підозри;
10. безперешкодне ознайомлення з документами щодо проходження ним державної служби.
Обов'язки державного службовця
Державний службовець зобов'язаний:
1. діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами
України;
2. дотримуватися принципів державної служби;
3. з повагою ставитися до державних символів України;
4. сумлінно виконувати свої посадові обов'язки;
5. виконувати в межах посадових обов'язків рішення державних органів та/або органів влади Автономної
Республіки Крим, а також накази, розпорядження та доручення керівників, надані в межах їх
повноважень;
6. дотримуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;
7. дотримуватися встановлених законодавством правил професійної етики державного службовця;
 8. запобігати виникненню конфлікту інтересів під час проходження державної служби;
9. дотримуватися правил внутрішнього службового розпорядку відповідного державного органу, органу
влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;
10. підвищувати рівень своєї професійної компетентності.
Обмеження державних службовців[ред. | ред. код]
«Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів
місцевого самоврядування обмежується законом» (Стаття 42 Конституції України)
Право на державну службу з урахуванням вимог щодо рівня професійної компетентності, напряму
підготовки (спеціальності) та обмежень, установлених Законом України «Про державну службу», мають
громадяни України, яким виповнилося 18 років, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця
проживання, які вільно володіють державною мовою.
На державну службу не може вступити особа, яка:
1. за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена;
2. має судимість за вчинення умисного злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в
установленому законом порядку;
3. відповідно до вироку суду позбавлена права займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням функцій
держави, або обіймати відповідні посади;
4. набрання відповідним рішенням суду законної сили;
5. має громадянство іншої держави.
Не допускається призначення осіб на посади державної служби, на яких вони будуть безпосередньо
підпорядковані близьким особам.
Особа, яка вступає на державну службу, зобов'язана до призначення на посаду державної служби вийти зі
складу виконавчого органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання
прибутку (крім випадків, коли особа здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать
державі або територіальній громаді, та представляє інтереси держави або територіальної громади в раді
товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), припинити іншу оплачувану
або підприємницьку діяльність, крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики,
інструкторської та суддівської практики із спорту.

15. Обмеження, що застосовуються до публічних службовців щодо запобігання корупційним проявам.

Вступаючи на державну службу, особа, крім прав та основних обов’язків державного службовця, свідомо й
добровільно приймає встановлені законодавством обмеження і заборони. Правові обмеження державних
службовців зумовлені специфікою виконуваних ними державних функцій і службових повноважень.
Головна мета правових обмежень – це забезпечення ефективного функціонування державної служби,
встановлення правових бар’єрів перед можливими зловживаннями державних службовців, створення умов для
належного виконання посадових повноважень і реалізація встановлених Конституцією прав і свобод
службовців. Правові обмеження й заборони стосуються осіб, які мають намір стати на державну службу, і
діють протягом усього часу проходження цими особами державної служби, а деякі починають діяти після
припинення чи звільнення з державної служби.
Законом України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року №1700-VII встановлено спеціальні
обмеження стосовно діяльності осіб уповноважених на виконання функцій держави та місцевого
самоврядування.
1. Заробона використання службових повноважень.
Відповідно до ст.22 вищезазначеного Закону особам, уповноваженим на виконання функцій держави або
місцевого самоврядування забороняється використовувати свої службові повноваження або своє становище та
пов’язані з цим можливості з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі
використовувати будь-яке державне чи комунальне майно або кошти в приватних інтересах.
2. Обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності.
Також цим особам забороняється займатись іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю, а також
входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів або наглядової ради підприємства
або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з
управління акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють
інтереси держави чи територіальній громаді в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської
організації) ( ст.25).
Обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності не застосовуються до депутатів
місцевих рад ( крім тих, які здійснюють у раді свої повноваження на постійній основі), членів Вищої ради
юстиції ( крім тих, які працюють на постійній основі), народних засідателів і присяжних, така заборона, також
не поширюється на викладацьку, наукову і творчу діяльність, медичну практику, інструкторську та суддівську
спортивну практику.
3. Заборона особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, мати у
прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо підпорядкованими.
Дуже актуальним на сьогодні є також питання щодо заборони особам, уповноваженим на виконання функцій
держави або місцевого самоврядування, мати у прямому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути прямо
підпорядкованими у зв’язку з виконанням повноважень близьким їм особам. Дана заборона поділяється на
заборону мати в підпорядкуванні близьких осіб та заборону бути близькій особі прямо підпорядкованим.
4. Обмеження щодо одержання подарунків.
Обмеження щодо одержання подарунків визначено антикорупційним законодавством як ще одне дієве
обмеження під час проходження державної служби. Забороняється одержувати подарунки, вартість яких
більше однієї мінімальної заробітної плати одноразово та двох прожиткових мінімумів з одного джерела
щорічно для працездатних осіб, крім подарованих близькими особами, та які одержуються як
загальнодоступні знижки на товари, послуги, і виграші, призи, премії, бонуси. Подарунки, одержані
уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування – як подарунки  державі або
територіальній громаді передаються державним та комунальним органам.
5. Обмеження щодо осіб, які звільнилися або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави
або місцевого самоврядування.
Іншим превентивним механізмом запобігання корупції є обмеження щодо осіб, які звільнилися або припинили
діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування , ст. 26: - заборона
протягом року з дня припинення відповідної діяльності укладати трудові договори (контракти) або
вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з юридичними особами приватного права або
фізичними особами - підприємцями, якщо протягом року до дня припинення виконання функцій
держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки
чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих юридичних осіб або фізичних осіб – підприємців;
- заборона розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала
їм відома у зв’язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, встановлених законом; -
заборона протягом року з дня припинення відповідної діяльності представляти інтереси будь-якої особи
у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган, підприємство,
установа, організація, в якому (яких) вони працювали на момент припинення зазначеної діяльності.
Дані обмеження та заборони можуть бути скасовані або змінені лише шляхом внесення змін у діюче
законодавство. За порушення цих обмежень та заборон законодавством установлено кримінальну,
адміністративну та дисциплінарну відповідальність.

ЗАБОРОНЕНО ВЗАГАЛІ: безпосередньо або через інших осіб вимагати, просити, одержувати подарунки для
себе чи близьких їм осіб від юридичних або фізичних осіб: у зв’язку зі здійсненням діяльності по виконанню
функцій держави або місцевого самоврядування; якщо особа, яка дарує, перебуває в підпорядкуванні такої
особи.
Пункт 1 статті 24 Закону України «Про запобігання корупції» чітко визначає алгоритм дій при пропозиції
дарунка:
відмова від пропозиції;
ідентифікація особи, яка зробила пропозицію;
залучення свідків, якщо це можливо, у туму числі з числа колег;
письмове повідомлення безпосереднього керівника або спеціально уповноважений суб’єкту сфері протидії
корупції.
Якщо особа, виявила дарунок: то потрібно невідкладно, але не пізніше одного робочого дня, письмово
повідомити про цей факт свого безпосереднього керівника або керівника установи.

16. Поняття, ознаки та види адміністративних процедур.

Адміністративна процедура — це структурований, нормативно закріплений порядок прийняття
адміністративних актів або укладення адміністративно-правових договорів, спрямований на
вирішення конкретних справ у сфері публічного управління.
Ознаками адміністративної процедури є такі:
 має правовий характер, оскільки принципи та правила, що визначають адміністративну процедуру,
містяться в приписах нормативно-правових актів;
 вміщує норми, що регламентують як діяльність суб’єкта публічного адміністрування, так і поведінку
приватних осіб;
 спрямована на прийняття адміністративного акта суб’єктом
владних управлінських повноважень;
 застосовується для вирішення конкретної адміністративної
справи;
 має основним призначенням забезпечення ефективної реалізації прав приватних осіб і
унеможливлення їх порушення;
 тягне за собою настання зовнішніх наслідків, тобто застосування процедурних правил породжує права
й обов’язки осіб, які знаходяться поза системою публічного адміністрування;
 має, як правило, безспірний характер, тобто завдяки адміністративній процедурі вирішуються
позитивні управлінські справи.
Виняток становить процедура розгляду скарг, оскільки при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності
суб’єктів публічного адміністрування у сторін правовідносин, що регулюються процедурними нормами,
існують різні уявлення про те, як слід вчинити в конкретній адміністративній справі.
Залежно від сутності адміністративні процедури бувають: реєстраційні, дозвільні, інспекційні,
екзаменаційні, акредитаційні, ліцензійні тощо.
За змістовним наповненням адміністративна процедура може
бути:
• реєстраційною.
Реєстраційна процедура вміщує в себе такі різновиди: державну реєстрацію юридичних осіб, громадських
формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб — підприємців, державну реєстрацію
речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державну реєстрацію лікарських засобів, державну
реєстрацію транспортних засобів, державну реєстрацію місця проживання (або перебування) тощо. У
межах цієї адміністративної процедури засвідчується певний статус приватної особи, або визначається
режим поводження із певними предметами, або здійснюється виконання приватною особою обов’язку.
Реєстраційна процедура ініціюється приватними особами. Вона може бути спрямована як на реалізацію
прав приватних осіб (приміром, права на підприємницьку діяльність), так і на виконання приватними
особами передбачених законом обов’язків (обов’язок зареєструвати місце проживання громадянина);
• дозвільною.
Дозвільна процедура охоплює порядок видачі спеціальних дозволів на користування надрами у межах
території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
дозволів на розміщення зовнішньої реклами; дозволів на проведення
будівельних робіт; дозволів на придбання, зберігання, перевезення
і використання вогнепальної зброї, бойових припасів до неї, основних
частин зброї, холодної зброї, пристроїв, патронів до них, пневматичної зброї, вибухових матеріалів і
речовин, відкриття і функціонування об’єктів дозвільної системи тощо. За результатами ціє
адміністративної процедури видається акт, яким приватна особа наділяється певним правом;
• ліцензійною.
Ліцензуванню підлягають певні види господарської діяльності.
Видача ліцензії полягає у внесенні до Єдиного державного реєстру
юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань запису про право провадження
суб’єктом господарювання визначеного ним виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
Ліцензійна процедура за наслідками для приватної особи є
правонадавальною;
• контрольно-наглядовою.
Адміністративна процедура здійснення державного нагляду
(контролю) регламентує проведення документальних (планових або
позапланових; виїзних або невиїзних) та фактичних перевірок;
• екзаменаційною.
Екзаменаційна процедура охоплює складення теоретичного і практичного іспитів у сервісному центрі
МВС для отримання посвідчення права на керування транспортними засобами; проведення
кваліфікаційного іспиту Вищою кваліфікаційною комісією нотаріату тощо;
• експертною.
Експертна процедура регулює здійснення обов’язкової державної
сертифікації продукції;
• акредитаційною.
Акредитація закладу охорони здоров’я, акредитація вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих
навчальних закладах та
вищих професійних училищах, державна акредитація закладів, що
проводять підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів, та атестація
їх спеціалістів здійснюються
за правилами акредитаційної процедури. За її результатами посвідчується статус особи;
• приватизаційною.
Приватизація державного майна регламентована цим видом адміністративної процедури;
• із розгляду скарг тощо.
Процедура розгляду скарг поділяється на різновиди за сферою,
в якій виникли спірні правовідносини: у сфері державної реєстрації,
у сфері оподаткування, у сфері публічних закупівель тощо

17. Суб’єкти адміністративних процедур.

(збірник осадчого)
Суб’єкти адміністративних процедур визначаються як громадяни, об’єднання громадян, органи
публічного адміністрування, підприємства, установи, тощо, що потенційно мають право брати участь в
адміністративному провадженні.
Суб’єкти адміністративних процедур можуть тривалий час не вступати ні з ким в адміністративно-
процедурні правовідносини. Суб’єкти же адміністративно-процедурних правовідносин завжди конкретні.
Вони вже зараз, у даний момент приймають участь у адміністративнопроцедурних правовідносинах з
прийняття певних нормативно-правових актів чи вирішення адміністративних справ. Передумовою участі
суб’єкту адміністративних процедур в адміністративно-процедурних правовідносинах є наявність
адміністративно-процедурної правосуб’єктності. Остання похідна від адміністративно-правової
правосуб’єктності і складається з адміністративно-процедурної правоздатності та адміністративно-
процедурної дієздатності. Кожен суб’єкт адміністративних процедур має свій особливий статус,
тобто сукупність процедурних прав і обов'язків. Проте характер цих прав і обов’язків, а також їхній
обсяг різний, тому що в кожному окремому випадку правовий статус суб’єктів процедур розрізняється. Це
 залежить від основних матеріальних правових норм, які встановлюють права та обов’язки суб’єктів, а
також від особливостей адміністративної процедури.
Характерною для адміністративного права взагалі, та такою, що може бути застосована до суб’єктів
адміністративних процедур є класифікація останніх на дві групи суб’єктів: індивідуальних та
колективних, які розрізняються в правосуб'єктності, обсязі прав і обов'язків та ін. До індивідуальних
суб’єктів відносять громадян, іноземців, осіб без громадянства і біженців. До колективних суб'єктів
відносять: державні органи, об'єднання громадян; релігійні організації; підприємства, установи й організації
різних форм власності. Також, пропонується проводити розподіл суб’єктів адміністративних процедур на
три великі групи: адміністративні органи, приватні особи та особи, які сприяють розгляду справи. До
адміністративних органів у даному випадку відносять усі органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування, а також тих суб’єктів, які за своєю природою не є владними органами, проте їм делеговане
виконання окремих владних повноважень. Приватними особами називають іншого обов’язкового учасника
адміністративної процедури, тобто фізичну або юридичну особу. Остання категорія в цієї класифікації – це
особи, які сприяють розгляду справи. Суб’єктів правозастосовчих адміністративних процедур поділяються в
залежності від ролі, яку відіграють у процедурі на три групи: лідируючі суб’єкти, заінтересовані особи та
осіби і органи, що сприяють здійсненню процедури.
Першу групу складають так звані «лідируючі суб'єкти», тобто уповноважені посадові органи чи особи, що
наділені правом розглядати адміністративні справи, приймати владні акти по справі, складати правові
документи, що визначають рух і результат справи.
До другої групи віднесяться суб'єктів, зацікавлених у результаті справи : 1) особи, які звертаються до органу
публічної влади з заявою;
2) особи, відносно яких приймається акт з ініціативи органу публічного управління;
3) особи, які звертаються до органу публічної влади зі скаргою на рішення, діяльність або
бездіяльність органу публічного управління;
4) особи, які вступають до справи, оскільки рішення по справі може вплинути на їх інтереси.
У третю групу суб'єктів адміністративних процедур включають осіб і органи, що сприяють здійсненню
процедури: свідки, спеціалісти, експерти, перекладачі, поняті. Особи, які сприяють розгляду адміністративної
справи, зобов’язані брати участь у процедурі відповідно до вимог адміністративного органу.

18. Адміністративні послуги: поняття та ознаки. Процедура надання адміністративних послуг.

Адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання
адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи
припинення прав та/або здійснення обов’язків такої особи відповідно до закону;
Перш за все, адміністративна послуга є стандартизованою, уніфікованою, тобто надається однаково для всіх,
хто звернувся по неї, маючи відповідне право.
І. Б. Коліушко виділяє такі ознаки адміністративних послуг:
1. Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.
2. Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для
реалізації суб'єктивних прав конкретної приватної особи.
3. Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних
повноважень.
4. Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження
адміністративного органу має визначатися лише законом.
5. Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт — рішення чи юридично значуща дія
адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.
Стаття 9. Порядок надання адміністративних послуг
1. Адміністративні послуги надаються суб’єктами надання адміністративних послуг безпосередньо або
через центри надання адміністративних послуг..
2. Фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, має право на отримання адміністративної
послуги незалежно від реєстрації її місця проживання, крім випадків, установлених законом.
 3. Юридична особа має право на отримання адміністративної послуги за місцезнаходженням такої особи
або у випадках, передбачених законом, - за місцем провадження діяльності або місцезнаходженням
відповідного об’єкта.
4. Заява на отримання адміністративної послуги (далі - заява) подається в письмовій, усній чи
електронній формі.
Письмова заява може бути подана суб’єкту надання адміністративної послуги особисто суб’єктом
звернення або його представником (законним представником), надіслана поштою, а в разі надання
адміністративних послуг в електронній формі - з використанням Єдиного державного вебпорталу електронних
послуг, у тому числі через інтегровані з ним інформаційні системи державних органів та органів місцевого
самоврядування.
Центри надання адміністративних послуг та суб’єкти надання адміністративних послуг у випадках,
передбачених законодавством, а також на вимогу суб’єкта звернення забезпечують складання заяви в
електронній формі, її друк та надання суб’єкту звернення для перевірки та підписання.
5. Перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються
законом.
6. Забороняється вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію для надання
адміністративної послуги, не передбачені законом.
7. Суб’єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб’єкта звернення документи або
інформацію, що перебувають у володінні суб’єкта надання адміністративних послуг або у володінні
державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління. Для отримання адміністративної
послуги суб’єкт звернення у випадках, передбачених законом, подає документи (якщо відомості, що містяться
в них, не внесені до відповідних інформаційних баз в обсязі, достатньому для надання адміністративної
послуги), зокрема:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, у тому числі
військовослужбовців;
2) документи, що посвідчують:
особу іноземця;
особу без громадянства;
отримання статусу біженця чи притулку в Україні (зокрема, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка
потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист);
3) документи військового обліку;
4) свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану;
5) документи, що підтверджують надання особі спеціального права на керування транспортним засобом
відповідної категорії;
6) документи, що посвідчують проходження обов’язкового технічного контролю транспортних засобів
відповідної категорії;
7) документи на транспортний засіб та його складові частини, у тому числі реєстраційні документи;
8) документи про трудову діяльність, трудовий стаж і заробітну плату громадянина;
9) документи про освіту та/або професійну кваліфікацію, науковий ступінь та вчене звання і документи,
пов’язані з проходженням навчання, що надаються закладами освіти;
10) довідки, висновки та інші документи, що надаються закладами охорони здоров’я;
11) документи Національного архівного фонду та інші архівні документи відповідно до законодавства
про Національний архівний фонд та архівні установи;
12) рішення, вироки, ухвали і постанови судів;
13) установчі документи юридичної особи;
14) рішення, висновки і дозволи, що приймаються (надаються) органами опіки та піклування відповідно
до законодавства;
15) документи медико-соціальної експертизи;
 16) посвідчення та документи, що підтверджують право громадянина на отримання соціальної допомоги;
17) документи про державні і відомчі нагороди, державні премії та знаки розрізнення.
9. Суб’єкт надання адміністративної послуги, підприємства, установи або організації, що належать до
сфери його управління, які володіють документами або інформацією, необхідними для надання
адміністративної послуги, зобов’язані:
2) вживати заходів щодо розбудови системи міжвідомчої електронної взаємодії, забезпечення
безоплатного та відкритого доступу до своїх інформаційних систем та баз даних, якщо інше не передбачено
законом;
3) відповідно до закону забезпечити зберігання та захист інформації, отриманої в результаті надання
адміністративної послуги;
4) забезпечити безоплатний віддалений доступ до власних інформаційних систем та електронних баз
даних (реєстрів), що містять інформацію, необхідну для надання адміністративних послуг, адміністраторам
центрів надання адміністративних послуг та суб’єктам надання таких адміністративних послуг, у тому числі
через систему електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів;
5) вживати заходів щодо запровадження надання адміністративних послуг в електронній формі.
10. Суб'єкт надання адміністративних послуг забезпечує можливість безоплатного одержання суб'єктами
звернення у достатній кількості бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання
адміністративної послуги, в тому числі одержання бланків з веб-сайтів суб'єктів надання адміністративних
послуг, у центрах надання адміністративних послуг.
11. Суб’єкт надання адміністративних послуг забезпечує вільний доступ до своїх приміщень, в яких
здійснюється прийом суб’єктів звернень, у тому числі належні умови для доступу осіб з обмеженими
фізичними можливостями.

19. Звернення громадян: поняття, види, процедура розгляду.

Зве́рнення громадя́н — викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви
(клопотання) і скарги.
Види звернень
Звернення може бути подано:
 окремою особою (індивідуальне);
 групою осіб (колективне).
Мова звернення
Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств,
установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи
іншою мовою, прийнятною для сторін.
Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо
діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також
висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення
правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і
суспільства.
Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених
Конституцією України та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення
чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки
щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи
свобод тощо.
Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених
діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій,
об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб.
 Звернення адресуються органам або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення
порушених питань і повинно містити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, суть
порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги і підписано заявником
(заявниками) із зазначенням дати. Воно може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою
особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином. Оформлене
без дотримання цих вимог звернення повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як
через десять днів від дня його надходження.
Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті,
які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх
отримання.
Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу,
підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду,
про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань,
порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого
терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у
першочерговому порядку!!!
Розгляд звернень громадян за системою "єдиного вікна" здійснюється за схемою, яку можна
умовно розділити на ряд послідовних етапів:
- консультування про порядок подання звернення і терміни підготовки необхідних додаткових
документів.
- перевірка правильності оформлення заяви й доданого до заяви пакета документів;
- реєстрація заяви в електронній базі даних і видача заявникові виписки з електронного журналу, що
підтверджує факт прийому заяви;
- формування й спрямування запитів до профільних структур з метою одержання необхідних
відомостей, погоджень і висновків стосовно вирішення питання, викладеного у заяві;
- контроль за термінами виконання окремих запитів і загальним строком підготовки відповіді;
- реєстрація підготовленої відповіді та пов’язаних документів в електронній базі даних;
- оповіщення заявника;
- видача заявникові відповіді, необхідних документів для вирішення питання або мотивованої відмови.
Перетворення служби "єдиного вікна" на багатофункціональні центри, що прийматимуть звернення
громадян, здійснюватимуть повний комплекс державних послуг з видачі документів фізичним, юридичним
особам та індивідуальним підприємцям, а також надаватимуть інші пов'язані послуги для населення. Зокрема,
невід'ємною складовою роботи таких центрів є консультаційні та довідково-інформаційні послуги, Інтернет-
сервіс, правова допомога тощо. Отже, створення розгалуженої мережі спеціальних органів по роботі зі
зверненнями громадян з широкого кола питань є позитивним досвідом, який використовують в Україні.
В сучасних умовах формування інформаційного суспільства важливим напрямом посилення
ефективності роботи зі зверненнями громадян вбачаються заходи у рамках розвитку електронного уряду.
Поширеною світовою практикою стало визнання за зверненнями, переданими через електронні системи
зв'язку, певної юридичної сили.
З впровадженням автоматизованої системи взаємин "громадянин — держава" можна розраховувати на
підвищення ефективності державного управління й обмеження корупції. Електронна взаємодія змінює саму
природу влади, зробивши її більш прозорою й підконтрольною громадськості, адже кожний громадянин
одержить можливість відслідковувати діяльність органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, безпосередньо вступати у взаємодію з державними службовцями без черг і зайвої
бюрократії.

20. Електронна петиція: поняття, ознаки, процедура розгляду.

Конституція України (ст. 40) гарантує можливість кожній людині безпосередньо звертатися, направляти
індивідуальні та колективні письмові звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб.
Електронна петиція — це особлива форма колективного звернення громадян до Президента України,
Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування, яке обов'язкове до
розгляду за умови набрання необхідної кількості голосів.
Значною перевагою електронної петиції є зручність, оскільки зникає потреба фізично збирати підписи на
підтримку петиції. Достатньо зареєструватись, викласти своє звернення на сайті та спостерігати за кількістю
голосів, поданих на підтримку петиції. З моменту оприлюднення електронної петиції,  її може прочитати та
підтримати кожен громадянин. Також мають можливість ознайомитись із петицією представники ЗМІ,
депутати та чиновники ще до набрання такою необхідної кількості голосів.

В електронній петиції має бути викладено суть звернення, зазначено прізвище, ім’я, по батькові автора
(ініціатора) електронної петиції, адресу електронної пошти. На веб-сайті відповідного органу або
громадського об’єднання, що здійснює збір підписів, обов’язково зазначаються дата початку збору підписів та
інформація щодо загальної кількості та переліку осіб, які підписали електронну петицію.
Увага!
У змісті електронної петиції в Україні забороняються: заклики до повалення конституційного ладу України,
заклики до порушення територіальної цілісності України, заклики до вчинення терористичних актів,
пропаганда війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі,
посягання на права і свободи людини, інформація, що принижує честь і гідність, права і законні інтереси
осіб, матеріали та висловлювання, що представляють загрозу національним інтересам і національній безпеці
України, матеріали порнографічного та сексуального характеру, передвиборчі матеріали, комерційні та
рекламні матеріали.
Неправдиві відомості, подані автором (ініціатором) петиції або громадським об’єднанням, а також
використання лайливих слів, прямих образ на ім’я конкретних осіб, є підставою для відмови в її
оприлюдненні або для виключення з режиму оприлюднення після з’ясування зазначених обставин.
Для створення електронної петиції до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів
України, органу місцевого самоврядування її автор (ініціатор) заповнює спеціальну форму на офіційному веб-
сайті органу, якому вона адресована, або веб-сайті громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на
підтримку електронних петицій, та розміщує текст електронної петиції.
Електронна петиція оприлюднюється на офіційному веб-сайті протягом двох робочих днів з дня надсилання її
автором (ініціатором).
У разі невідповідності електронної петиції встановленим вимогам оприлюднення такої петиції не
здійснюється, про що повідомляється автору (ініціатору) не пізніше строку, встановленого для оприлюднення.
Дата оприлюднення електронної петиції на офіційному веб-сайті відповідно Президента України, Верховної
Ради України, Кабінету Міністрів України, відповідного органу місцевого самоврядування або на веб-сайті
громадського об’єднання є датою початку збору підписів на її підтримку.
Порядок розгляду електронної петиції
Відповідно до статті 23-1 Закону України "Про звернення громадян" електронна петиція, адресована
відповідно Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, розглядається у
особливому порядку за умови збору на її підтримку не менш як 25000 підписів громадян протягом не
більше трьох місяців з дня оприлюднення петиції.
Вимоги до кількості підписів громадян на підтримку електронної петиції до органу місцевого самоврядування
та строку збору підписів визначаються статутом територіальної громади.
Особливий порядок розгляду петицій, які набрали належну кількість підписів, визначається актами адресатів
петиції.
Якщо петиція не набрала необхідної кількості підписів, її розглядають в порядку, встановленому законом для
звернень громадян.
Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету
Міністрів України, органу місцевого самоврядування, визначається відповідно Президентом
України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, органом місцевого самоврядування.
Відповідь на електронні петиції
Відповідно до статті 23-1 Закону України "Про звернення громадян" у відповіді на електронну петицію
повідомляється про результати розгляду порушених у ній питань із відповідним обґрунтуванням.
Відповідь на електронну петицію не пізніше наступного робочого дня після закінчення її розгляду
оприлюднюється на офіційному веб-сайті органу, якому вона була адресована, а також надсилається у
письмовому вигляді автору (ініціатору) електронної петиції та відповідному громадському об’єднанню, яке
здійснювало збір підписів на підтримку відповідної електронної петиції.
У разі визнання за доцільне викладені в електронній петиції пропозиції можуть реалізовуватися органом,
якому вона адресована, шляхом прийняття з питань, віднесених до його компетенції, відповідного рішення.
Президентом України, Кабінетом Міністрів України, народними депутатами України за результатами
розгляду електронної петиції можуть розроблятися та вноситися в установленому порядку на розгляд
Верховної Ради України законопроєкти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань.
Інформація про кількість підписів, одержаних на підтримку електронної петиції, та строки їх збору
зберігається не менше трьох років з дня оприлюднення петиції.
21.Поняття, ознаки та підстави адміністративної відповідальності. Юридичний склад адміністративного
проступку.
Адміністративна відповідальність - це різновид правової відповідальності, специфічна форма
негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію
протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці
правопорушення, повинні дати відповідь перед повноваженим державним органом за свої неправомірні дії
і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку.
Адміністративній відповідальності, як різновиду юридичної відповідальності, притаманні такі
ознаки: 1) має зовнішній характер; 2) застосовується лише за вчинення правопорушення; 3) пов´язана з
державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; 4) визначена у нормах права; 5)
притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; 6)
притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими
особами; 7) винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового
характеру, які передбачені законом.
Теорія адміністративного права виділяє наступні види підстав:
фактичні (вчинення особою особливого виду правопорушення - адміністративного (тобто наявність ознак
правопорушення);
юридичні (наявність в діях особи юридичного складу правопорушення - суб´єкта, суб´єктивної сторони, об
´єкта, об´є ктивної сторони;
процесуальні (наявність процесуальних норм, які забезпечують притягнення винної особи до
адміністративної відповідальності.
Тобто, підставою адміністративної відповідальності необхідно розуміти умови, за наявності яких можливе
притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Адміністративне правопорушення (проступок) — протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи
бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на
встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.
Склад містить: об'єкт; об'єктивну сторону; суб'єкт; суб'єктивну сторону.
Об´єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, охоронювані нормами адміністративного
права.
Наскільки різноманітні адміністративно-правові відносини в суспільстві, настільки різноманітні об´єкти
правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права та інтереси суб´єктів
адміністративного права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність,
здоров’я людини.
Об´єктивна сторона - це сукупність зовнішніх ознак, які характеризують проступок.
Основні ознаки об´єктивної сторони правопорушення:
1] наявність протиправного діяння (дії чи бездіяльності), де дія є активною поведінкою особи, яка усвідомлює
свої вчинки і здатна керувати ними, а бездіяльність - пасивною поведінкою особи, що виражається в
невиконанні тих дій, які вона мала й могла здійснити в конкретній ситуації;
2] результат діяння, його суспільно небезпечні або шкідливі наслідки;
3] причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом.
Відсутність хоча б одного з основних елементів означає відсутність підстави для притягнення суб’єкта
правопорушення до юридичної відповідальності.
Суб´єктом адміністративного проступку визнаються фізичні особи, що як суб´єкти адміністративного
проступку мають володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність.
За загальним правилом, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення
адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
Суб´єктивна сторона проступку - це сукупність ознак, які характеризують суб´єктивне (психічне) ставлення
особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків, а саме вина, мотив і мета
правопорушення.
Обов’язковою серед них є вина - безпосередній вплив психічного ставлення до вчиненої суспільно
небезпечної дії (бездіяльності) та її негативних наслідків.
Розрізняють дві основні форми вини - навмисність (умисел) і необережність.
Навмисність буває прямою і непрямою.
Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого
діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання.
Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєї дії чи
бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх.
Необережність також буває двох видів - самовпевненість і недбалість.

22 Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх. Характеристика заходів

адміністративного впливу.
Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення
адміністративного правопорушення 16-річного віку. Провадження в справі про адміністративне
правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за обставин, зокрема,
недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку.
Отже, неповнолітня особа у віці від 14 - ти до 16-ти років, - не може бути притягнута до
відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення.
В будь-якому разі, - вчинення правопорушення неповнолітнім визнається обставиною, що пом'якшує
відповідальність за адміністративне правопорушення.

Згідно зі статтею 13 КУпАП України до осіб віком  16-18 років, які вчинили адміністративні правопорушення,
застосовуються відповідні заходи впливу.
До неповнолітніх віком 16-18 років, які скоїли адміністративні
проступки, можуть бути застосовані заходи,передбачені ст. 24-1КУпАП, а саме:
1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
2) попередження;
3) догана або сувора догана;
4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному
або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Заходи впливу мають виховний характер і можуть бути застосовані до неповнолітніх, які скоїли
адміністративний проступок, у віці 16-18 років, якщо орган адміністративної юрисдикції дійде висновку, що
виправлення правопорушника можливе без застосування до нього суворішого адміністративного стягнення. У
сукупності ці заходи утворюють систему, що складена з урахуванням збільшення тяжкості примусових
заходів — від менш суворих до суворіших

23 Провадження у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення  це діяльність державних та інших
уповноважених суб'єктів, яка врегульована адміністративно-процесуальними нормами щодо
розгляду справ про адміністративні правопорушення, застосування адміністративних стягнень.
Усіх суб’єктів провадження у справах про адміністративні проступки можна класифікувати за характером
процесуального статусу на три групи:
1) суб’єкти, що вирішують справу (державні органи, їх посадові особи, які уповноважені розглядати та
приймати рішення у справах про адміністративні проступки, їх перелік визначений ст. 213, а також статтями
218 – 2448 КУпАП);
2) суб’єкти, щодо яких вирішується справа (можуть відноситись практично будь-яки суб’єкти, як органи,
так i посадові особи);
3) допоміжні учасники процесу (свідки, постраждалі, експерти, перекладачі, адвокати).
Дане провадження має такі ознаки:
1) воно виникає тільки у зв’язку зі вчиненням адміністративного
проступку;
2) для нього притаманне, встановлене законодавством, коло суб’єктів;
3) йому притаманна індивідуальність процесуальних актів, які приймаються в ході провадження;
4) застосування під час даного провадження заходів державного примусу обумовлює високий ступінь
формалізації процесу;
5) за допомогою даного провадження реалізуються міри адміністративної відповідальності.
Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення згідно зі ст. 245 КУпАП є:
своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній
відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та
умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання
громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Строк розгляду становить : 1 доба,3,5,7, 15 діб.
Аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження у справах про адміністративний
проступок:
Звичайне здійснюється у більшості справ i детально регламентовано чинним законодавством. Воно
передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи i порядок їх застосування; права i
обов’язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами.
Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, прямо передбачених ст. 258
КУпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю.
Спрощене: мінімум процесуальних дій, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення не
складається:
 у визначених законом (ст. 258 КУпАП) випадках, якщо розмір штрафу не перевищує трьох
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення
правопорушення.

24 Поняття і види адміністративних стягнень.

Адміністративні стягнення – це матеріалізований вияв адміністративної відповідальності, негативний
правовий наслідок неправомірної поведінки особи, яка вчинила адміністративний проступок і повинна
відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних
несприятливих заходів морального, матеріального та фізичного впливу.
Ці стягнення є останньою ланкою в системі заходів адміністративного примусу, мірою відповідальності і
застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання
законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню адміністративних правопорушень як
самим правопорушником, так і іншими особами.
Стаття 24 КУпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:
1) попередження(Попередження (ст. 26 КУпАП) застосовується як самостійна міра за вчинення
незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому
мають добрі характеристики.)
2) штраф(це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні
правопорушення)
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного
правопорушення(Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його наступній реалізації і передачі
колишньому власнику вирученої суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться щодо
примусової реалізації майна, що перебувало в особистій власності правопорушника)
4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного
правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення(це примусова
безоплатна передача його у власність держави. Конфіскація здійснюється виключно за рішенням суду.)
5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними
засобами, права полювання);(це обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку
за адміністративні проступки.)
5-1) громадські роботи(здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці і полягає у
виконанні правопорушником безоплатних робіт у вільний від роботи чи навчання час.
) 6) виправні роботи(стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін до двох
місяців із відбуванням за місцем постійної роботи винного і з відрахуванням до 20 відсотків його
заробітку в дохід держави.
7) адміністративний арешт(є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому
законодавець прямо зазначає, що адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках
за окремі види адміністративних правопорушень. Застосовується тільки судом (суддею) терміном до 15
діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не
досягли 18 років, інвалідів 1 і 2-ої груп (ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори
військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ (ст. 15).
До іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, може бути застосовано
(крім передбачених у ст.24 КУпАП) адміністративне видворення за межі України.

25 Загальні правила накладення адміністративних стягнень.

адміністративного стягнення - це заходи примусу, що застосовуються уповноваженими державними
органами, як правило виконавчої влади, від імені держави до осіб, винних у скоєнні адміністративного
правопорушення. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа
порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність,
крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у
тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за
допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, справ про
адміністративні правопорушення, та за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних
засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису).
При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення
накладається за кожне правопорушення окремо (ч.1 ст.36 КУпАП). Такий порядок застосування стягнень
зумовлений тим, що справи про адміністративні правопорушення однієї і тієї ж особи вирішують частіше за
все різні державні органи (посадові особи) в межах своєї підвідомчості.
Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які розглядаються одним і тим же
органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне
правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з
додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень ( ч.2
ст.36 КУпАП).
Згідно ст. 38 КУпАП адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня
вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через два місяці з дня його
виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього
Кодексу підвідомчі суду (судді).
Таким чином, для більшості правопорушень точкою відліку строку давності притягнення до адміністративної
відповідальності є день вчинення правопорушення. При цьому день вчинення правопорушення в 2-місячний
строк не включається.

26 Зміст та особливості застосування принципу офіційного з’ясування обставин у справі в принцип

адміністративному судочинстві.
Принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, закріплений частиною четвертою   статті 9 КАС
України, зобов`язує суди вживати заходи для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі шляхом
виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Процесуальним законом передбачено різні шляхи отримання судом доказів: 1) надання учасником справи з
його власної ініціативи; 2) надання доказів учасниками справи за пропозицією суду; 3) збирання доказів судом
з власної ініціативи (ч. 3   ст. 77 КАС України), 4) витребування доказів судом (ст. 80 КАС України). Вони
відрізняються наслідками.
принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при
розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує
виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи, щоб суд
ухвалив справедливе та об`єктивне рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд
визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з`ясовує якими доказами сторони можуть
обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен
запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати
суду додаткові докази.

27 Витребування доказів судом в адміністративному судочинстві: підстави, умови, порядок здійснення.

Вихід за межі позовних вимог в адміністративному судочинстві.
доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює
наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги та заперечення учасників
справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
- письмовими, речовими, електронними доказами; - висновками експертів; - показаннями свідків.
У разі неможливості самостійно надати докази, учасники справи вправі подати клопотання про
витребування доказів судом. Таке клопотання може бути подане разом із позовною заявою або разом із
поданням відзиву на позовну заяву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо клопотання про витребування доказів заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає таке
клопотання без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтовує неможливість звернення з
клопотанням у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні про витребування доказів повинно бути зазначено:
1.      який доказ витребовується;
2.      обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати;
3.      підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа;
4.      заходи, яких особа, що подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно,
докази вжиття таких заходів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього
доказу.
Питання про витребовування доказів вирішується ухвалою суду, яку не може бути оскаржено.
Варто також зазначити, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності
суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності
покладається на відповідача. Тому, у таких справах, суд не може витребовувати докази у позивача, окрім
доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулось порушення його прав, свобод та
інтересів.
Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод,
інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з
боку суб`єктів владних повноважень.

28 Предметна юрисдикція в адміністративному судочинстві.

Предметна юрисдикція адміністративних судів визначається за допомогою двох критеріїв, тобто
передбачених законом умов, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами адміністративного
судочинства. Першим, загальним, критерієм виступає особливий предмет розгляду, тобто характер правових
питань (справ), які розглядаються адміністративними судами. Власне кажучи, саме тому, цей різновид
адміністративної юрисдикції і отримав свою назву – предметна юрисдикція. Другим, спеціальним, критерієм
виступає пряма вказівка в законі на необхідність розгляду певної справи, яка не підпадає під загальний
критерій, саме в порядку адміністративного судочинства. Загальний критерій предметної юрисдикції полягає
в тому, що предметом розгляду в адміністративному судочинстві виступають певні, визначені законом,
публічно-правові спори.
В адміністративному судочинстві предметна підсудність може бути:
- імперативною. Законом визначено лише один суд, який уповноважений розглядати справу;
- альтернативною. Законом визначено два суди, кожен з яких уповноважений розглядати справу. До якого
суду звернутися, обирає позивач;
- за зв'язком вимог. Підсудність справи визначається залежно від підсудності декількох вимог, об'єднаних у
позовній заяві (ст. 21 КАС).
Стаття 20. Розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів
1. Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:
1) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах
про притягнення до адміністративної відповідальності;
2) адміністративні справи, пов’язані з виборчим процесом чи процесом референдуму, щодо:
оскарження рішень, дій чи бездіяльності дільничних виборчих комісій, дільничних комісій з референдуму,
членів цих комісій;
уточнення списку виборців;
оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ,
організацій, їх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та
інформаційних агентств, що порушують законодавство про вибори та референдум;
оскарження дій чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної ради, кандидатів на посаду
сільського, селищного голови, їх довірених осіб;
3) адміністративні справи, пов’язані з перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України,
щодо:
примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців та осіб без громадянства;
примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України;
затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового
видворення за межі території України;
продовження строку затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або)
забезпечення примусового видворення за межі території України;
затримання іноземців або осіб без громадянства до вирішення питання про визнання їх біженцями або
особами, які потребують додаткового захисту в Україні;
затримання іноземців або осіб без громадянства з метою забезпечення їх передачі відповідно до міжнародних
договорів України про реадмісію;
4) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової
особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, визначених пунктами 1-3
частини першої цієї статті;
5) адміністративні справи щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що
виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму
1917-1991 років".
2. Окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою
цієї статті.

29 Правила інстанційної і територіальної юрисдикції в адміністративному судочинстві.

Під інстанцією розуміється суд (чи його структурний підрозділ), який виконує певну функцію, що пов’язана з
розглядом адміністративних справ і характеризується особливим процесуальним порядком відкриття
провадження, розгляду справи, предметом розгляду, складом суду та підсумковим процесуальним актом.
Кодексом адміністративного судочинства України передбачено у адміністративному судочинстві наступні
інстанції: першу, апеляційну, касаційну. Таким чином, правила інстанційної юрисдикції дозволяють
визначити компетенцію щодо вирішення адміністративної справи різних ланок судової системи на підставі
виконуваних ними функцій.
За правилами інстанційної юрисдикції як суди першої інстанції адміністративні справи розглядають:
-місцеві загальні суди як адміністративні суди;
-окружні адміністративні суди, що розглядають усі адміністративні справи окрім тих справ, розгляд
яких по першій інстанції здійснюється місцевими загальними суди як адміністративними судами
;- апеляційними адміністративними судами;
- Верховним Судом.
За правилами інстанційної юрисдикції як суди першої інстанції адміністративні справи розглядають:
місцеві загальні суди як адміністративні суди. Відповідно до ч. 1 ст. 20 Кодексу адміністративного судочинства
України місцевими загальними судами як адміністративними судами розглядаються справи: з приводу рішень, дій чи
бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності; пов’язані
з виборчим процесом чи процесом референдуму (щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності дільничних виборчих
комісій, дільничних комісій з референдуму, членів цих комісій; уточнення списку виборців; оскарження дій чи
бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їх посадових та
службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, що порушують
законодавство про вибори та референдум; оскарження дій чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної
ради, кандидатів на посаду сільського, селищного голови, їх довірених осіб); пов’язані з перебуванням іноземців та осіб
без громадянства на території України (щодо примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців
та осіб без громадянства; примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України; затримання
іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі
території України; продовження строку затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або)
забезпечення примусового видворення за межі території України; затримання іноземців або осіб без громадянства до
вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні; затримання
іноземців або осіб без громадянства з метою забезпечення їх передачі відповідно до міжнародних договорів України про
реадмісію) та деякі інші.
окружні адміністративні суди, що розглядають усі адміністративні справи окрім тих справ, розгляд яких по
першій інстанції здійснюється місцевими загальними суди як адміністративними судами, апеляційними
адміністративними судами, Верховним Судом (ч. 2 ст. 20, ч. 2 - 4 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства
України). Крім того, якщо справа щодо однієї з вимог повинна розглядатися окружним адміністративним судом, а щодо
іншої вимоги (вимог) – місцевим загальним судом як адміністративним судом - така справа розглядається окружним
адміністративним судом (ч. 3 ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства України).
апеляційні адміністративні суди. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України
апеляційним адміністративним судом в апеляційному окрузі, що включає місто Київ, як судом першої інстанції
розглядаються справи щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності Центральної виборчої комісії, дій кандидатів на
пост Президента України, їх довірених осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України
апеляційними адміністративними судами як судами першої інстанції розглядаються справи за позовами про примусове
відчуження з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені.
Крім того, якщо справа щодо однієї з вимог повинна розглядатися апеляційним адміністративним судом, а щодо іншої
вимоги (вимог) - місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом - така
справа розглядається апеляційним адміністративним судом (ч. 4 ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства України).
Верховний Суд. Відповідно до ч. 4 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України Верховним Судом як
судом першої інстанції розглядаються справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів
або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата
України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України,
Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Крім того, якщо у провадженні одного або
декількох адміністративних судів перебувають типові адміністративні справи, кількість яких визначає доцільність
ухвалення зразкового рішення, суд, який розглядає одну чи більше таких справ, може звернутися до Верховного Суду з
поданням про розгляд однієї з них Верховним Судом як судом першої інстанції (ч. 1 ст. 290 Кодексу адміністративного
судочинства України).
За правилами інстанційної юрисдикції як суди апеляційної інстанції адміністративні справи розглядають:
Апеляційні адміністративні суди, які переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих
адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які
знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції (ч. 1 ст. 23, ч. 1 ст. 292 Кодексу адміністративного судочинства
України).
Верховний Суд (Касаційний адміністративний суд), який переглядає в апеляційному порядку судові рішення
апеляційних адміністративних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції (ч. 2 ст. 23, ч. 6 ст. 267, ч. 3 ст. 278, ч. 2
ст. 292 Кодексу адміністративного судочинства України).
Велика Палата Верховного Суду, яка переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові
рішення Верховного Суду, ухвалені ним як судом першої інстанції (ч. 3 ст. 23, ч. 5 ст. 266, ч. 3 ст. 278, ч. 4 ст. 285, ч. 11
ст. 290, ч. 3 ст. 292 Кодексу адміністративного судочинства України).
 За правилами інстанційної юрисдикції судові рішення місцевих та апеляційних
адміністративних судів як суд касаційної інстанції переглядає Верховний Суд (ст.
24, ст. 327 Кодексу адміністративного судочинства України).
Теріторіальна юрисдикція- відповідно до територіальних меж юрисдикції певного суду (території, на
яку поширюється компетенція суду), що й досягається за допомогою правил територіальної підсудності.
декілька різновидів територіальної підсудності:
альтернативну територіальну підсудність;
територіальну підсудність за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача;
територіальну підсудність за місцем місцезнаходженням позивача;
виключну територіальна підсудність;
підсудність справ у яких однієюстороноюєсуд чи суддя;
територіальну підсудність за зв’язком справ
Стаття 25. Підсудність справ за вибором позивача
1. Адміністративні справи з приводу оскарження індивідуальних актів, а також дій чи бездіяльності суб’єктів
владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх
об’єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому
законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача або адміністративним
судом за місцезнаходженням відповідача, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Якщо така особа не має місця проживання (перебування) в Україні, тоді справу вирішує адміністративний суд
за місцезнаходженням відповідача.
2. У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа
розглядається адміністративним судом за вибором позивача.
Стаття 26. Підсудність справ за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача
1. Позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку
місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
2. Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним
реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, якщо інше не передбачено
цим Кодексом.
Стаття 27. Виключна підсудність
1. {Частина перша статті 27 (в частині підсудності справ у спорах щодо оскарження рішень у сфері державної
допомоги суб’єктам господарювання та адміністративних справ за позовом Антимонопольного комітету
України у сфері державної допомоги суб’єктам господарювання) вводиться в дію з 02.08.2017}
Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України,
міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого
суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України, крім випадків,
визначених цим Кодексом, адміністративні справи з приводу оскарження рішень Антимонопольного комітету
України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель та рішень у сфері
державної допомоги суб’єктам господарювання, адміністративні справи за позовом Антимонопольного
комітету України у сфері державної допомоги суб’єктам господарювання, адміністративні справи,
відповідачем у яких є дипломатичне представництво чи консульська установа України, їх посадова чи
службова особа, а також адміністративні справи про оскарження актів, дій чи бездіяльності органу, що
здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, та про анулювання реєстраційного свідоцтва
політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним
адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
2. Адміністративні справи з приводу оскарження рішень суб’єктів владних повноважень, прийнятих на
контрольних пунктах в’їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію, їхніх дій або бездіяльності
вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідного контрольного пункту.
3. Підсудність окремих категорій адміністративних справ визначається цим Кодексом.
Стаття 28. Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя
1. Підсудність справи, у якій однією із сторін є суд або суддя суду, до підсудності якого віднесена ця справа за
загальними правилами, визначається ухвалою суду вищої інстанції, постановленою без повідомлення сторін.
2. Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд або суддя цього суду, визначається за
загальними правилами підсудності.
Стаття 29. Передача адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого
1. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншого адміністративного суду, якщо:
1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване у встановленому
законом порядку, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за
місцем його проживання (перебування);
2) при відкритті провадження у справі суд встановить, що справа належить до територіальної юрисдикції
(підсудності) іншого суду;
3) після відкриття провадження у справі суд встановить, що справа належить до територіальної юрисдикції
(підсудності) іншого суду;
4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для
розгляду справи;
5) ліквідовано або з визначених законом підстав припинено роботу адміністративного суду, який розглядав
справу;
6) однією із сторін у справі є суд, в якому розглядається справа, або суддя цього суду;
7) справа підлягає розгляду як зразкова у порядку, визначеному статтею 290 цього Кодексу.
2. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншому адміністративному суду, що найбільш
територіально наближений до цього суду, у випадку, визначеному пунктами 4 і 6 частини першої цієї статті.
3. У разі ліквідації або припинення роботи адміністративного суду справи, що перебували у його провадженні,
невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи
адміністративного суду, а якщо такий суд не визначено - до суду, що найбільш територіально наближений до
суду, який ліквідовано або роботу якого припинено.

4. У випадку, визначеному пунктом 7 частини першої цієї статті, справа передається до Верховного Суду.
5. Питання про передачу адміністративної справи, крім випадків, визначених пунктами 4-6 частини першої
цієї статті, розглядається судом у порядку письмового провадження або, за ініціативою суду, в судовому
засіданні. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає
розгляду цього питання.
6. Питання про передачу адміністративної справи, крім випадку, визначеного пунктами 4-6 частини першої
цієї статті, суд вирішує ухвалою. Ухвалу про передачу адміністративної справи з одного адміністративного
суду до іншого може бути оскаржено.
7. Передача справ за підсудністю у випадках, визначених пунктами 4-6 частини першої цієї статті,
здійснюється за розпорядженням голови суду.
8. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого на підставі відповідної ухвали, яка підлягає
оскарженню, здійснюється не пізніше наступного дня після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в
разі подання апеляційної скарги - після залишення її без задоволення.
9. Передача адміністративної справи з одного суду до іншого в інших випадках здійснюється не пізніше
наступного дня після видання відповідного розпорядження голови суду або постановлення відповідної
ухвали, яка не підлягає оскарженню.
10. Передача справи на вирішення Верховного Суду як зразкової справи здійснюється відповідно до вимог
статті 290 цього Кодексу.
Стаття 30. Недопустимість спорів про підсудність
1. Спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.
2. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому
статтею 29 цього Кодексу, повинна бути прийнята до провадження адміністративним судом, до якого вона
надіслана.
3. Справа, прийнята адміністративним судом до свого провадження з додержанням правил підсудності,
повинна бути ним розглянута і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому
адміністративному суду.

30 Наслідки порушення правил предметної, інстанційної і територіальної юрисдикції.

Процесуальним наслідком звернення до адміністративного суду з позовом щодо розгляду справи, на яку не
поширюється адміністративна юрисдикція буде: на стадії відкриття провадження у справі, відповідно до п. 1
ч. 1 ст. 170 КАС України, відмова у відкритті провадження у справі про що постановляється ухвала; якщо
зазначена обставина встановлена на подальших стадіях адміністративного процесу, відповідно до п. 1 ч. 1 ст.
238 КАС України, провадження у справі закривається про що також постановляється ухвала. Постановляючи
зазначені ухвали суд повинен роз’яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ
(ч. 6 ст. 170, ч. 1 ст. 239 КАС України). Повторне звернення у зазначених випадках до адміністративного суду
з тією самою позовною заявою не допускається. У випадку, коли особа заявила в одній позовній заяві декілька
пов’язаних між собою вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, оскільки їх
об’єднання в одне провадження не допускається, якщо інше не встановлено законом, суддя відкриває
провадження у справі в частині вимог, які належать до адміністративної юрисдикції, і відмовляє у відкритті
провадження у справі щодо вимог, розгляд яких повинен провадиться за правилами іншого виду судочинства.
Якщо ж зазначена обставина встановлена на подальших стадіях адміністративного процесу – суд закриває
провадження у справі стосовно тих вимог, які підлягають розгляду за правилами іншого виду судочинства.

Наслідки порушення правил інстанційної та територіальної юрисдикції визначено ст. ст. 29, 318, 353 КАС
України.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 КАС України суд передає адміністративну справу на розгляд іншого
адміністративного суду, якщо:
1) до початку розгляду справи по суті задоволено клопотання відповідача, зареєстроване у встановленому
законом порядку, місце проживання (перебування) якого раніше не було відоме, про передачу справи за
місцем його проживання (перебування);
2) при відкритті провадження у справі суд встановить, що справа належить до територіальної юрисдикції
(підсудності) іншого суду;
3) після відкриття провадження у справі суд встановить, що справа належить до територіальної юрисдикції
(підсудності) іншого суду;
4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках неможливо утворити новий склад суду для
розгляду справи;
5) ліквідовано або з визначених законом підстав припинено роботу адміністративного суду, який розглядав
справу;
6) однією із сторін у справі є суд, в якому розглядається справа, або суддя цього суду;
7) справа підлягає розгляду як зразкова у порядку, визначеному статтею 290 цього Кодексу.
2. Суд передає адміністративну справу на розгляд іншому адміністративному суду, що найбільш
територіально наближений до цього суду, у випадку, визначеному пунктами 4 і 6 частини першої цієї статті.

31 Визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень як

спосіб захисту порушеного права.
Згідно з частиною п’ятою ст. 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та
інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. За ст. 256
КАС Резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним
невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання
рішенням законної сили.
Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної
сили відповідним рішенням суду.
Позов про оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання
нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині,
розглядається судом за правилами спрощеного позовного провадження.
«закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома
населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.». Конституція України передбачає також
механізм визнання законів та деяких інших нормативно-правових актів неконституційними «за рішенням
Конституційного Суду України ... повністю чи в окремій частині.
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних
результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити
поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам
Відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-
правових є істотною і полягає, зокрема в моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним
(протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий,
якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили
судовим рішенням [2]. На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що адміністративні акти
підлягають скасуванню у випадку їх протиправності, а нормативно-правові акти визнанню нечинними.
 32 Визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень як
спосіб захисту порушеного права.
оскарження адміністративних актів полягає в заявлені у відповідному позові конкретних вимог, які
мають відображати правові наслідки задоволення позовних вимог.
Кодекс адміністративного судочинства України не встановлює, яким має бути зміст позовних вимог,
окремо у випадку оскарження актів індивідуальної дії. Так, у п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України
встановлено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним
та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. Тобто з наведеного важко зробити
однозначний висновок, який спосіб захисту повинен використовуватися у випадку оскарження
адміністративного акта.
З огляду на таку неточність законодавства склалася суперечлива судова практика: деякі суди
визнають адміністративні акти протиправними, але не скасовують їх, чи визнають адміністративні
акти нечинними або одночасно скасовують та визнають акт нечинним.
Свого часу Вищий адміністративний суд України висловив свою позицію щодо цього. Так, у п. 10.2
Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в
адміністративній справі» від 20 травня 2013 року № 7 міститься ряд роз’яснень, які стосуються
скасування індивідуальних адміністративних актів судом, зміст яких зводиться до такого: 1) у
випадку визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень
суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із способів захисту
порушеного права: скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень; 2) акти
індивідуальної дії підлягають скасуванню, а нормативно-правові акти визнанню нечинними, тому
одночасне застосування обох способів захисту порушеного права є помилковим; 3) вимоги про
визнання акта владного органу недійсним або неправомірним тощо є різними словесними формами
вираження одного й того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання акта
протиправним [1].
Аналогічна позиція щодо скасування індивідуальних адміністративних актів, знайшла своє
закріплення і в практиці Верховного суду України. Так, в Постанові Верховного суду України від 8
грудня 2009 року № 21-1573во09 зазначено, що визнання акта нечинним, як випливає з системного
аналізу статей 105, 162, 171 КАС України, може стосуватися лише випадків оскарження нормативно-
правових актів.
У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його
прийняття.

33 Визнання дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання

утриматися від вчинення певних дій / вчинити певні дії.
Відповідно до частини першої статті 6 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом,
звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних
повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
право на захист виникає у випадку порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод та інтересів
особи, яка звертається за захистом порушеного її права.
При цьому протиправна бездіяльність суб’єкта владних повноважень має місце у тому випадку, коли в межах
повноважень суб’єкта владних повноважень існує обов’язок вчинити конкретні дії, але він не виконаний.
протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки
(діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у
нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону
та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень,
були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або
несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через
які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були
 виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та
межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність
бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

34 Механізм визначення судом ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи,
яка звернулася до суду.
Види адміністративно-правових засобів захисту прав людини і громадянина
 конституційне право особи на звернення і оскарження;
 Положеннями статті 1 Закону України "Про звернення громадян" передбачено, що громадяни
України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування,
об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів
масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями,
скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо
реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та
скаргою про їх порушення. Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної
безпеки, а також особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої
служби України мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.
Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на
подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.
 Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції
(зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

 судовий захист і контроль;

Відповідно до положень частини першої статті 2 КАСУ завданням адміністративного судочинства є

справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з
метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від
порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду,
якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права,
свободи або законні інтереси і просити про їх захист (частина перша статті 5 КАСУ).
До суду можуть звертатись в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право
(частини третя-сьома статті 5 КАСУ).
Субєкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках,
визначених Конституцією та законами України.
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом
порядку. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні таким самим правом
на судовий захист, що й громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до положень статті 16 КАСУ  учасники справи мають право користуватися правничою
допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом
(професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича
допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої
допомоги.
У статті 53 Кодексу адміністративного судовичнства передбачено, що в установлених законом випадках
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із
адміністративним позовом про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах (ч.
1), і при цьому окремо окреслено процесуальне становище прокурора (ч.3)

 діяльність органів прокуратури та представництво інтересів особи прокурором в адміністративному

судочинстві.
  ідповідно до статті 53 КАСУ визначено, що прокурор може здійснювати представництво в
адміністративному суді інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим
Кодексом та іншими законами, на будь-якій стадії адміністративного процесу.
 Згідно з положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором
інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій,
спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених
законом.
 Зверніть увагу! Хоча прокурор в адміністративному процесі має рівні процесуальні права з
іншими учасниками і є суб’єктом звернення до адміністративного суду, він не може вважатися
звичайною стороною в процесі. Обов’язки прокурора є значно ширшими і їх не можна
ототожнювати з процесуальними обов’язками.
 Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця
або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити
свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через
недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або
органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не
здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.
 Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після
підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов’язаний попередньо, до
звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або
відповідного суб’єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для
представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони
процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її
законним представником або суб’єктом владних повноважень.

Адміністративно-правовий захист - це сукупність способів, прийомів і різних процесуальних дій,

встановлених у законному порядку, за допомогою яких здійснюється відновлення порушеного права
особи.

35 Поняття і види позовного провадження в адміністративному судочинстві, їх загальна

характеристика.

позовне провадження в адміністративному судочинстві України – це єдина форма судового процесу в

адміністративному судочинстві, що полягає в першочерговому зверненні особи з адміністративним позовом
до адміністративного суду та подальшому процесуальному формуванні адміністративної справи, яка в
регламентованому порядку розглядається по суті та вирішується адміністративним судом з метою захисту і
відновлення прав, свобод та законних інтересів особи

Загальне позовне провадження

Цей вид провадження призначений для розгляду всіх справ, які у зв’язку зі складністю, кількістю учасників та
особливостями предмета доказування не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.
Розгляд справи в порядку загального позовного провадження передбачає проходження всіх передбачених
кодексом стадій судового процесу, а саме:
подання до відповідного суду позову, який відповідає вимогам процесуального закону;
вирішення питання про відкриття провадження у справі (або залишення позовної заяви без руху,
повернення позову, відмова у відкритті провадження);
підготовче провадження, під час якого учасники подають суду заяви по суті справи, а також клопотання з
процесуальних питань. У підготовчому провадженні суд проводить підготовче судове засідання, де розглядає
клопотання учасників, вирішує питання залучення третіх осіб, витребування доказів, призначення експертизи,
примирення сторін, колегіального розгляду справи та інші процесуальні питання. За результатами
підготовчого судового засідання суд може залишити позов без розгляду, закрити провадження у справі або
закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті. У випадку визнання позову
відповідачем суд може у підготовчому засіданні ухвалити рішення по суті спору;
розгляд справи по суті, що включає такі етапи: відкриття розгляду справи по суті (встановлення явки
учасників, оголошення складу суду, роз’яснення учасникам їхніх прав та обов’язків, розгляд клопотань);
з’ясування обставин справи та дослідження доказів (вступне слово учасників, питання, дослідження судом
доказів, додаткові пояснення учасників); судові дебати (заключне слово учасників, репліки);
ухвалення судом рішення по суті справи (новою редакцією цивільного і господарського процесуального
кодексів передбачена можливість у певних випадках вирішувати питання про судові витрати в окремому
судовому засіданні вже після ухвалення рішення по суті).
Спрощене позовне провадження
В порядку спрощеного позовного провадження обов’язково підлягають розгляду малозначні справи (в КАС
називаються справами незначної складності), а також справи, що виникають з трудових відносин у
цивільному судочинстві. В КАС України до малозначних віднесено 11 категорій справ (ч. 6 ст. 12), зокрема
щодо публічної служби, надання публічної інформації, соціальних виплат, припинення та скасування
державної реєстрації, припинення юридичних осіб, в’їзду і виїзду на тимчасово окуповану територію, типові
та інші справи, які суд визнає нескладними.
За клопотанням позивача в порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка
справа, крім тих, які згідно з приписами кодексів заборонено розглядати у спрощеному проваджені.
Особливості спрощеного позовного провадження:
скорочені строки подання заяв по суті справи (15 днів для відзиву, 10 днів – для пояснень на відзив, строки
подання інших заяв встановлюються судом); підготовче засідання не проводиться;
справа розглядається без повідомлення сторін за наявними матеріалами – суд досліджує докази та письмові
пояснення, викладені в заявах по суті справи;
за клопотанням сторони справа розглядається у судовому засіданні з викликом сторін, однак суд може
відмовити у цьому за наявності одночасно двох умов: предметом позову є стягнення грошової суми у розмірі,
який не перевищує 100 прожиткових мінімумів, та характер правовідносин і предмет доказування не
вимагають проведення судового засідання з викликом сторін.
в адміністративному процесі передбачений розширений перелік підстав для відмови у клопотанні про розгляд
справи в судовому засіданні з викликом сторін (ч. 6 ст. 262, ст. 263 КАС). Суд відмовляє у цьому за наявності
хоча б однієї умови: характер правовідносин і предмет доказування не вимагають проведення судового
засідання з викликом сторін, або якщо розглядається справа щодо соціальних виплат, відмови у наданні
публічної інформації, в’їзду і виїзду на тимчасово окуповану територію, припинення або скасування
державної реєстрації припинення юридичних осіб, а також стягнення сум коштів, якщо їх сума не перевищує
100 прожиткових мінімумів.
Спрощене позовне провадження є альтернативою наказного: за всіма категоріями справ наказного
провадження позивач, за його бажанням, може звернутися до суду в порядку спрощеного позовного
провадження.
Наказне провадження
Застосовується у випадках, якщо предметом позову є стягнення грошових сум у незначних розмірах, щодо
яких спір відсутній або про такий спір невідомо заявнику (позивачу). Порядок скасування судового наказу
зазнав суттєвих змін. Насамперед, збільшено строк на подання боржником заяви про скасування судового
наказу з 10-ти до 15-ти днів з моменту вручення його копії, а також збільшено з 3-х до 5-ти днів строк, зі
спливом якого наказ набуває чинності, якщо від боржника не надійшла заява про його скасування. Крім того,
відтепер у заяві про скасування судового наказу боржнику не потрібно посилатися на докази своїх заперечень
проти вимог заявника.
Порядок і наслідки розгляду заяви про скасування судового наказу змінені радикально. Раніше така заява
розглядалася в судовому засіданні з викликом сторін, за результатами якого суд мав право відмовити у
скасуванні наказу, скасувати наказ і роз’яснити заявнику можливість звернутися до суду в порядку позовного
провадження або змінити судовий наказ.
Відтепер суд без проведення судового засідання та без виклику сторін зобов’язаний скасувати судовий наказ і
роз’яснити заявнику право на звернення до суду в порядку спрощеного позовного провадження, якщо заява
про скасування наказу оформлена належним чином та відсутні підстави для її повернення.
36 Заяви по суті справи: поняття, види, наслідки порушення вимог.
 При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої
вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті
справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява(У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета
спору та їх обґрунтування.)
відзив на позовну заяву (відзив)( У відзиві відповідач викладає заперечення проти позову. Відзив
підписується відповідачем або його представником.
відповідь на відзи(У відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо
наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення)
заперечення(У запереченні відповідач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених
позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і мотиви їх визнання або відхилення.
пояснення третьої особи щодо позову або відзиву(викладає свої аргументи і міркування на підтримку або
заперечення проти позову. Пояснення третьої особи підписуються третьою особою або її
представником.)
 Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при
розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Стаття 167. Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення

1. Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити:
1) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб)
особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб)
або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному
державному реєстрі підприємств і організацій України;
2) найменування суду, до якого вона подається;
3) номер справи, прізвище та ініціали судді (суддів), якщо заява (клопотання, заперечення) подається після
постановлення ухвали про відкриття провадження у справі;
4) зміст питання, яке має бути розглянуто судом, та прохання заявника;
5) підстави заяви (клопотання, заперечення);
6) перелік документів та інших доказів (за наявності), що додаються до заяви (клопотання, заперечення);
7) інші відомості, які вимагаються цим Кодексом.
2. Якщо заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої цієї статті і ці
недоліки не дають можливості її розглянути, або якщо вона є очевидно безпідставною та необґрунтованою,
суд повертає таку заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду.

37 Особливості доказування в адміністративному судочинстві.

Доказування в адміністративному судочинстві – це врегульована правовими нормами діяльність
адміністративного суду та учасників адміністративного процесу щодо збирання і закріплення,
перевірки і оцінки доказів. Предметом доказування є те, що необхідно доказувати щодо кожної
адміністративної справи. Потенційний обов’язок суб’єкта владних повноважень довести правомірність
свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність під час прийняття рішень,
вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності.
Елементи доказування : подання, збирання(процес, що складається з таких стадій: а) виявлення
доказів — їх відшукування; б) фіксація (закріплення) доказів: зберігання фактичних даних у
встановленому законом порядку; в) вилучення доказів: дії, що забезпечують можливість
використання доказів, приєднання їх до справи, а також їх дослідження; г) зберігання доказів,
що полягає у вжитті заходів щодо збереження самих доказів. Збирання доказів є першим етапом
роботи з доказами.
 Витребування( Учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати
клопотання про витребування доказів судом)
дослідження(це безпосереднє сприйняття і вивчення в судовому засіданні інформації про
фактичні дані, надані суб'єктами доказування, за допомогою передбачених в законі засобів
доказування на підставі принципів усності та безпосередності [6]. Дослідження доказів повинне
бути всебічним, повним, об'єктивним та безпосереднім.)
оцінки(визначення вірогідності та сили доказів. Оцінку доказів проводить широке коло
учасників процесу, проте лише оцінка доказів з боку суду носить владний характер,
оскільки судові рішення, у яких відбивається ця оцінка, є обов'язковими.

38 Особливості апеляційного провадження в адміністративному судочинстві.

Апеляційне провадження – це нормативно врегульований комплекс взаємопов’язаних і
взаємообумовлених процесуальних дій з перегляду адміністративної справи та судових рішень судів
першої інстанції за апеляційними скаргами правомочних осіб щодо оцінки доказів і встановлення
фактів у справі чи застосування матеріального та процесуального права. Завдяки перегляду судових
рішень забезпечується реалізація права на захист. Перегляд судових рішень вищестоящим судом має
на меті забезпечення ухвалення судами законних та обґрунтованих рішень, недопущення будь-якого
порушення законодавства, прав, свобод та законних інтересів учасників процесу. 
 До суб’єктів апеляційного оскарження належать сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а
також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси
чи обов’язки.  Сторони мають право апеляційного оскарження незалежно від того, особисто вони
брали участь у розгляді справи чи ні. Об’єктом апеляційного оскарження в адміністративному
судочинстві є судові рішення, що не набрали законної сили, якщо ЗУ передбачена можливість їх
оскарження. В апеляційному порядку можуть бути оскаржені повністю або частково постанови суду
першої інстанції та ухвали суду першої інстанції, які оформлені у вигляді окремого
документа. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Апеляційна
скарга реєструється у день її надходження до суду апеляційної інстанції та не пізніше наступного дня
передається судді-доповідачу. Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона
подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не
порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані
неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до
суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення
строку.
Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо:
1) апеляційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає апеляційному оскарженню;
2) є ухвала про закриття провадження у зв’язку з відмовою від раніше поданої апеляційної скарги цієї
самої особи на це саме судове рішення;
3) є постанова про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвала про
відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове
рішення;
4) скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне
оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом
неповажними.

39 Особливості касаційного провадження в адміністративному судочинстві.

Касаційне провадження — це врегульований законом про адміністративне судочинство комплекс
взаємопов´язаних і взаємообумовлених процесуальних дій з перегляду постанов і ухвал судів першої
та апеляційної інстанції, що набрали законної сили на предмет їх відповідності нормам матеріального і
процесуального права. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та
апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі
і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були
встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. 
Предметом касаційного розгляду є судові рішення суду першої інстанції, що набрали законної сили після їх
перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково.
Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної
інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому
провадженню у справі. 
Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права,
надання правової оцінки обставинам у справі.
Касаційна скарга подається безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції протягом одного
місяця після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім передбачених ЗУ
випадків. Касаційна скарга може містити клопотання особи про розгляд справи за її участю. За відсутності
такого клопотання вважається, що особа не бажає взяти участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції.
Розгляд справи в порядку касаційного провадження відбувається у формі судового засідання. Отримавши
касаційну скаргу, суддя-доповідач протягом трьох днів перевіряє її відповідність вимогам закону і за
відсутності перешкод постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження та одночасно витребовує
адміністративну справу.
Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної
інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому
провадженню у справі. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове
рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження..
Не підлягають касаційному оскарженню:
1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах,
рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом;
2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот
п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування
єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати
обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який
подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

40 Перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами.

Заява про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами розглядається судом у
судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або виключними
обставинами.
2. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження у суді тієї
інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного
позовного провадження з повідомленням учасників справи.
3. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може:
1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі;
2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами,
скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення;
3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.
За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний
Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий
розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.
4. У разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими або
виключними обставинами суд постановляє ухвалу.
2) приймає постанову - якщо переглядалася постанова суду;
3) постановляє ухвалу - якщо переглядалася ухвала суду.
Верховний Суд за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, приймає постанову.
5. Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або
виключними обставинами, видаються або надсилаються учасникам справи у порядку, передбаченому статтею
242 цього Кодексу.
6. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у
цій справі.
7. Судове рішення, ухвалене за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами, може бути переглянуте на загальних підставах.

Питання до іспиту. Загальна частина

1. Завдання Кримінального кодексу України.

1.  Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і
свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки,
довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і
безпеки людства, а також запобігання злочинам.
2.  Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно
небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
1.  Кримінальний кодекс - це єдиний нормативно-правовий акт, прийнятий ВРУ відповідно до її
конституційних повноважень, який містить у собі кримінально-правові норми про злочин та
покарання.
Частина 1 ст. 1 визначає, що КК має два основних завдання. Перше - це охорона суспільних відносин
від злочинних посягань. Об’єктом охорони відповідно до ч. 1 ст. 1 КК виступають права і свободи
людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля,
конституційний лад України, мир і безпека людства.
Специфіка кримінально-правових норм полягає в тому, що вони є нормами-за- боронами: під
загрозою покарання в них забороняється певна суспільно небезпечна поведінка. Саме цим поряд із
завданням охорони суспільних відносин КК вирішує й інше завдання - запобігання злочинам,
попередження про правові наслідки їх вчинення.
1.  Для здійснення цих завдань КК відповідно до ч. 2 ст. 1 визначає, які суспільно небезпечні
діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (щодо поняття
злочину та покарання див. коментар до статей 11 та 50 КК).
У КК дано вичерпний перелік злочинів і вичерпний перелік покарань, що є забезпеченням принципу
законності у вирішенні питань кримінальної відповідальності та покарання: немає злочину - немає
покарання без вказівки на це в кримінальному законі.

2. Підстави кримінальної відповідальності

Стаття 2. Підстава кримінальної відповідальності

1.  Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного
діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
 2.  Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.
3.  Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше
одного разу.
1.  Частина 1 ст. 2 КК визначає, що єдиною і достатньою підставою кримінальної
відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні всіх ознак
складу злочину, передбаченого КК.
Склад злочину - це сукупність юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають
вчинене суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин, передбачений кримінальним
законом. Об’єктивними ознаками складу злочину є об’єкт і об’єктивна сторона, суб’єктивними -
суб’єкт і суб’єктивна сторона.
Об’єктом злочину виступають суспільні відносини, які охороняються законом і яким злочином
завдається шкода. Перелік цих відносин дано законодавцем у ч. 1 ст. 1 КК.
Об’єктивна сторона - це сукупність зовнішніх ознак вчиненого злочину: діяння (дія або
бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки (певна шкода об’єкту), причинний зв’язок, спосіб,
засоби, місце, час, обстановка вчинення злочину. Найважливішою ознакою, без якої не може бути
жодного складу злочину, є діяння, виражене у свідомій вольовій поведінці особи - дії або
бездіяльності (див. коментар до ст. 11 КК). Щодо наслідків, то вони є обов’язковою ознакою тільки
матеріальних складів злочинів (див. коментар до ст. 13 КК).
Способи, знаряддя, обстановка, час, місце й інші, так звані факультативні, ознаки об’ єктивної
сторони злочину виступають обов’ язковими лише в тих випадках, коли вони прямо передбачені в
статті Особливої частини. В інших випадках вони впливають на ступінь суспільної небезпечності
вчиненого і можуть бути враховані як пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини (див. коментар до
статей 65-67КК).
Суб’єкт злочину - це особа, яка вчинила злочин і яка характеризується такими юридичними
ознаками: фізична осудна, досягла певного віку (див. коментар до розд. IVЗагальної частини КК).
Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, яка виявляється у певному психічному
ставленні особи до об’єкта та об’єктивної сторони вчинюваного злочину; певному прояві її
свідомості й волі, виражених у вині, мотивах, меті (див. коментар до статей 23-25 КК).
1.  У частині 2 ст. 2 КК закріплено принцип винної відповідальності. Конституція України у ст. 62
проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати
кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена в
обвинувальному вироку суду.
Саме це і відтворює ч. 2 ст. 2 КК, виключаючи об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за
спричинені суспільно небезпечні наслідки без наявної вини. Які б тяжкі наслідки не настали від
діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла щодо них винно (тобто умисно або необережно),
кримінальна відповідальність виключається (щодо понять вини, умислу, необережності див.
коментар до статей 23-25 КК).
1. Частина 1 ст. 61 Конституції України передбачає, що «ніхто не може бути двічі притягнений до
юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення». Це положення
Конституції конкретизоване в ч. 3 ст. 2 КК, згідно з якою «ніхто не може бути притягнений до
кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу».
Частина 3 ст. 2 КК забороняє притягувати суб’єкта вчиненого злочину до кримінальної
відповідальності за той самий злочин більше одного разу, тобто закріплює загальновизнаний
принцип права «двічі за одне і те саме не карають» (non bis in idem).

3. Поняття кримінального правопорушення та його ознаки. Класифікація злочинів.

 Стаття 11. Поняття кримінального правопорушення
1. Кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне
винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення.
2. Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить
ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить
суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній
особі, суспільству або державі.
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки:
кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю,

завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються
кримінальним законом.
друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене
кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з
необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але
якщо нема вини – це не злочин.
Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін
покарання.

Стаття 12. Класифікація кримінальних правопорушень

1. Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.
2. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за
вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов’язане з позбавленням
волі.
3. Злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.
4. Нетяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення
якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
5. Тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення
якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти
років.
6. Особливо тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за
вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або
довічного позбавлення волі.
7. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у
виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення
волі, передбаченого за відповідний злочин.

4. Поняття та ознаки малозначного діяння

Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить
ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить
суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи
юридичній особі, суспільству або державі.
Малозначність діяння є особливою умовою, за наявності якої виключається кримінальна
відповідальність, оскільки відсутній злочин.

Малозначність  діяння означає, що вчинена дія (бездіяльність) не заподіяла істотної шкоди

та не створила загрози спричинення такої шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству
або державі.

Таким чином, для застосування ч. 2 ст. 11 КК необхідна наявність трьох умов: 1) діяння
формально підпадає під ознаки злочину, передбаченого кримінальним законом; 2) в ньому відсутня
така властивість злочину, як суспільна небезпечність; 3) під час вчинення такого діяння винний
бажав вчинити саме малозначну дію, а не будь-яку іншу.

Малозначним може бути лише умисне діяння, до того ж, як правило, скоєне з прямим умислом,
коли особа бажає заподіяти саме незначну шкоду (наприклад, викрадення речей, які не мають
вартості або вартість яких незначна).

Наявність лише формальних ознак злочину означає, що посягання ззовні схоже з певним
злочином, передбаченим Особливою частиною КК. Тобто в малозначному діянні обов’язково
присутня така ознака злочину як протиправність.

Відсутність суспільної небезпечності означає, що вчинене особою діяння не тільки не заподіяло

істотної шкоди, але й за об’єктивними обставинами не могло заподіяти такої шкоди. Це не означає,
що таке діяння не спричиняє шкоди. В більшості випадків малозначні діяння не тільки залишаються
правопорушеннями, а й тягнуть за собою адміністративну, цивільну, дисциплінарну
відповідальність. В той же час, шкода яка заподіюється не досягає того ступеня суспільної
небезпеки, яка дала підстави криміналізувати зазначені посягання законодавцем та притягати до
кримінальної відповідальності особу, яка їх вчинила.

Спрямованість умислу винного на заподіяння малозначної шкоди безпосередньо не визначена у

законі в якості самостійної ознаки. Однак, слід зазначити, що саме встановлення спрямованості дій
особи дозволяє відмежувати злочинне від незлочинного, встановити чи могло діяння заподіяти
істотну шкоду чи ні.

5. Поняття об’єкту кримінального правопорушення, його види.

Об‘єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом,

проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду

У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об’єктів «за

вертикаллю» : загальний, родовий і безпосередній.

Загальний об’єкт  утворює сукупність усіх суспільних відносин, що поставлені під охорону чинного
закону про кримінальну відповідальність. У цю сукупність входять різні за своєю сукупністю
відносини (життя і здоров’я людей, мирне співіснування держав, економічна і політична основа
держави, власність і система господарювання та ін.)

Під родовим (груповим) об’єктом розуміють об’єкт, яким охоплюється певне коло тотожних чи

однорідних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні
охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм.

\аме родовий об’єкт покладений в основу систематизації сучасного українського кримінального

законодавства, де за ознаками однорідності охоронюваних суспільних відносин законодавець
відокремлює розділи Особливої частини КК. Наприклад, в розділі VI Особливої частини КК України
„ Злочини проти власності” містяться такі норми, які встановлюють відповідальність за злочинні
посягання на суспільні відносини, які забезпечують недоторканість власності (крадіжка, грабіж,
розбій, вимагання, шахрайства і т.д.).

+Безпосередній об’єкт злочину – це конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під
охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під
ознаки конкретного складу злочину.

Так, безпосереднім об’єктом вбивства є суспільні відносини, що забезпечують життя

окремої людини, хуліганства – суспільні відносини, що забезпечують належний стан
громадського порядку і т.д.

Безпосередній об’єкт є обов’язковою ознакою будь-якого складу злочину, і саме на нього

здійснюється злочинне посягання. 

6. Поняття об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення. Обов’язкові ознаки

об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення та факультативні.

Об'єктивна сторона складу злочину- це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону

злочину.

, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Характерними ознаками об'єктивної сторони, які властиві майже всім складам злочину, вважаються:

1) суспільно небезпечне діяння особи;

2) таке діяння, вчинене певним способом, у певний час, у певному місці із застосуванням певних
предметів, знарядь або засобів;

3) таке діяння заподіює або створює загрозу заподіяти суспільно небезпечні наслідки;

4) між суспільно небезпечним діянням і наслідками має бути причинний зв'язок.

Але не всі зазначені ознаки об'єктивної сторони входять до кожного складу злочину, а тому й не всі
мають значення для кваліфікації.

У теорії кримінального права зазначені вище ознаки поділяються на обов'язкові та факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, без конкретного
акту суспільно небезпечної поведінки людини не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або
однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони
складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у
кожній кримінальній справі.

+Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину(час, місце, спосіб вчинення злочину,
використані знаряддя та засоби вчинення злочину) мають подвійне значення. Для одних складів
злочину вони є обов'язковими, якщо зазначені у диспозиції конкретної статті або її частині, для
інших - необов'язковими, оскільки вони не вказані у диспозиції статті і не впливають на кваліфікацію
злочину. Наприклад, особливість способу дій у багатьох випадках є обов'язковою рисою об'єктивної
сторони відповідного злочину.

7. Поняття та ознаки суб’єкту кримінального правопорушення.

Стаття 18. Суб'єкт кримінального правопорушення

1. Суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне
правопорушення у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна
відповідальність.
2. Спеціальним суб'єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила у
віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальне правопорушення, суб'єктом
якого може бути лише певна особа.
3. Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням
здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи
тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на
підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-
розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним
повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого
самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом,
повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації,
судом або законом.
4. Службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які
обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому
числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави,
зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи,
уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку,
альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної
організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени
міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи
міжнародних судів.

Ознаками суб'єкта злочинує: фізична особа, осудність і вік.

Фізична особа - це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими обов'язковими ознаками, а
й іншими якостями, які можуть мати певне кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти,
предмети, сили природи, юридичні особи не можуть бути суб'єктами злочинів, а заходи, які
вживаються для відвернення завданої ними шкоди, не є покаранням.

Осудність- це психічний стан особи, який полягає в її здатності за станом психічного здоров'я, за
рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний
характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв'язку з
цим кримінальну відповідальність. Кримінально-правове визначення осудності дало можливість
законодавчо в ст. 19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного
(психологічного) і медичного (біологічного).

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку.
Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без
доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.
Вік особи- це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв'язані
біологічні, соціально-психологічні та правові наслідки для юридичного статусу особи.

+Згідно з ч.1ст. 18 суб’єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у
віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається
саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної
справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні
документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

8. Поняття неосудності та обмеженої осудності. Правові наслідки визнання особи обмежено

осудною.

Стаття 19. Осудність
1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення кримінального правопорушення могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно
небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану
психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного
характеру.
3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності,
але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть
застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати
покаранню.

Стаття 20. Обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така,
яка під час вчинення кримінального правопорушення, через наявний у неї психічний розлад, не була
здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може
бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

 Досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення у

стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими
КПК (ст. 504. Суд, якщо вважатиме за потрібне, може прийняти рішення про застосування
примусового заходу медичного характеру, про що зазначає саме в обвинувальному вироку.
 Відповідно до ст. 507 КПК у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів
медичного характеру участь захисника є обов’язковою.
Примусовий захід медичного характеру може бути застосовано до особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення у стані обмеженої осудності, лише за наявності акта психіатричної експертизи та
висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 368 КПК
 За змістом ч. 2 ст. 20 КК до осіб, визнаних обмежено осудними, примусові заходи медичного
характеру можуть застосовуватися разом із призначенням їм покарання. У КК прямо не зазначено,
які саме види примусових заходів медичного характеру, передбачені в ч. 2 ст. 94 КК, можуть
застосовуватися до таких осіб. Пленум у п. 7 вищезазначеної постанови роз’яснив, що до осіб,
визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися тільки амбулаторна
психіатрична допомога в примусовому порядку.

9. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за загальним правилом.

Поняття зниженого віку настання кримінальної відповідальності.

Стаття 22. Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення кримінального
правопорушення виповнилося шістнадцять років.
2. Особи, що вчинили кримінальні правопорушення у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти
років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117),
посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена
громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або
військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною
із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з
наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443),
умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398),
жорстоке поводження з тваринами (стаття 299), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження
(стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття
257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття
152), сексуальне насильство (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308),
грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті
189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей
194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і
транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного,
морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом
(частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

1. Як видно з ч. 1 ст. 18 КК, суб’єктом злочину може бути лише особа, що досягла встановленого
кримінальним законом віку до вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і
розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження - п. 1
ч. 1 ст. 485 КПК).
При цьому особа вважається такою, яка досягла певного віку, починаючи з наступної доби після дня
народження. За відсутності документа, який підтверджує вік, або є обґрунтовані сумніви щодо
оригіналу документа про народження, для встановлення віку обвинуваченого необхідно призначити
експертизу.
Вчинення суспільно небезпечного діяння особою, що не досягла на час вчинення злочину
передбаченого законом віку, свідчить про відсутність суб’єкта злочину, а тим самим - відсутність
складу злочину як підстави кримінальної відповідальності, унаслідок чого виключається і
кримінальна відповідальність 
У частині 1 ст. 22 КК прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким
до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік прийнято називати загальним віком
кримінальної відповідальності, тобто таким, з якого настає відповідальність за будь-який злочин. У
частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності: чотирнадцять
років - за окремі, конкретно зазначені законом злочини
1. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з 14-ти років, є
вичерпним. Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік
кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові
злочини.
В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладено такі критерії: а)
рівень розумового розвитку особи, який свідчить про можливість уже в 14 років усвідомити фактичні
ознаки та суспільну небезпечність злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; б) значна поширеність цих
злочинів серед підлітків; в) значна суспільна небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

10. Ознаки суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення.

Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності; до

факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

Вина - це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в
злочинах із матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23 КК).

Мотив злочину - усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішучість вчинення злочину;
інтегральний психічний утвір, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є
його підставою.

Мета злочину - уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння,

передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 1 ст. 24 КК).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння,

передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх
настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання

суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2
ст. 25 КК).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання

суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25
КК).

Практичне значення суб'єктивної сторони злочину: вона є елементом складу злочину і входить до

підстави кримінальної відповідальності; ознаки суб'єктивної сторони визначають суспільну
небезпечність злочину; від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину; вона
допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних.

11. Форми та види вини за кримінальним законодавством України.

Стаття 23. Вина
Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим
Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
 Стаття 24. Умисел і його види
1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо
припускала їх настання.
Стаття 25. Необережність та її види
1. Необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну
протиправну недбалість.
2. Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але
легковажно розраховувала на їх відвернення.
3. Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча
повинна була і могла їх передбачити.

12. Поняття та ознаки співучасті у вчиненні кримінального правопорушення за КК України.

Стаття 26. Поняття співучасті

Співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб'єктів
кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення.

Об'єктивні ознаки співучастівиявляються в тому, що: 1) співучасть є тільки там, де в злочині

беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи), законодавець називає мінімальну кількість учасників
злочину, хоча їх може бути й більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта
злочину - тобто бути фізичною осудною особою і досягти віку кримінальної відповідальності; 2)
співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три
моменти: а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з
співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної
діяльності всіх співучасників, кожний з яких вніс у вчинення злочину свій внесок; б) спільність
також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним,
загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники,
незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині; в) спільність за співучасті означає, що
між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причиновий зв'язок,
причому опосередкований, бо загальний результат досягається лише свідомою діяльністю
виконавця.

Суб'єктивні ознаки співучасті:1) співучасть можлива лише в умисних злочинах; 2) всі особи, що
беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

За співучасті не тільки сам злочин повинен бути умисним, а й усі співучасники повинні діяти також
умисно. Це означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Отже, спільність характеризує не
тільки об'єктивну, а й суб'єктивну сторону співучасті у злочині.

Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач і пособник (ст. 27 КК).

 Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення, знарядь і засобів учинення кримінального правопорушення, слідів кримінального
правопорушення чи предметів, здобутих кримінально протиправним шляхом, або придбання чи збут
таких предметів. Особи, які вчинили такі діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у
випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.
7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення кримінального правопорушення
неповідомлення про достовірно відоме підготовлюване або вчинюване кримінальне
правопорушення. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли
вчинене ними діяння містить ознаки іншого кримінального правопорушення.

13. Форми співучасті. Проста та складна.

Форма співучасті – це тип спільної діяльності декількох осіб у процесі вчинення злочину в
залежності від способу їх взаємодії і ступеня узгодженості.

За об’єктивним критерієм (спосіб взаємозв’язку співучасників між собою) – можна виділити

дві форми співучасті:

1) проста співучасть (співвиконавство). Суть її полягає в тому, що при вчиненні злочину, між
співучасниками відсутній розподіл ролей. Всі вони є виконавцями об’єктивної сторони складу
злочину.

2) складна співучасть. Вона передбачає розподіл між співучасниками ролей, які вони
виконують. При такій співучасті можуть бути як виконавець, так і інші співучасники: організатор,
підбурювач, пособник. Проте одні злочини вчиняються за участю всіх названих співучасників, інші –
за наявності двох чи трьох видів співучасників, зазначених у ст. 27 КК.

 Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами кримінального

правопорушення безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не
підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила кримінальне правопорушення,
передбачене цим Кодексом.
3. Організатором є особа, яка організувала вчинення кримінального правопорушення
(кримінальних правопорушень) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором
також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або
особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування кримінально протиправної
діяльності організованої групи або злочинної організації.
4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином
схилила іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення.
5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням
перешкод сприяла вчиненню кримінального правопорушення іншими співучасниками, а також
особа, яка заздалегідь обіцяла переховати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення,
знаряддя чи засоби вчинення кримінального правопорушення, сліди кримінального правопорушення
чи предмети, здобуті кримінально протиправним шляхом, придбати чи збути такі предмети або
іншим чином сприяти приховуванню кримінального правопорушення

За суб’єктивним критерієм, за стійкістю суб’єктивних зв’язків, стійкістю умислу ст. 28 КК

розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

1) групою осіб;

2) групою осіб за попередньою змовою;

 3) організованою групою;

4) злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо в ньому брали участь декілька (два чи
більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Такі групи виникають безпосередньо перед вчиненням злочину чи вже під час його вчинення.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили
декілька осіб (дві чи більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його
вчинення.
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь
декілька осіб (три та більше), що попередньо зорганізувались у стійке об’єднання для вчинення
цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників
групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним
об’єднанням декількох осіб (п’ять і більше), члени якого чи структурні частини якого за
попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності для безпосереднього вчинення тяжких
або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або для керівництва чи координації
злочинної діяльності інших осіб, або для забезпечення функціонування як власне злочинної
організації, так і інших злочинних груп.

14. Поняття та ознаки добровільної відмови від вчинення кримінального правопорушення.

Відмінність добровільної відмови від дійового каяття.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до

кримінального правопорушення або замаху на кримінальне правопорушення, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення кримінального правопорушення до кінця.
2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення кримінального правопорушення до кінця,
підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить
склад іншого кримінального правопорушення.

Ознаками добровільної відмови виступають:

1) остаточне припинення особою готування або замаху на злочин;

2) добровільне (за своєю волею) припинення готування або замаху на злочин;

3) усвідомлення особою, у процесі вчинення посягання, реальної можливості доведення злочину

до кінця.

Перша ознака добровільної відмови означає, що особа повністю (остаточно, безповоротно)

відмовляється від подальшого продовження злочинних дій, спрямованих на вчинення злочину.
Таким чином, тимчасова відмова, відмова від повторення невдалого посягання не може визнаватися
добровільною відмовою.

Відмова від доведення злочину до кінця за своєю волею означає самостійне, усвідомлене
прийняття винною особою рішення про остаточне припинення готування або замаху на злочин.
Ініціатива добровільної відмови може виходити не тільки від винного, але й від інших осіб (жертви,
близьких, знайомих). При цьому остаточне рішення повинне бути за особою, що безпосередньо
вчиняє суспільно небезпечне посягання.
 Мотиви, якими керується особа під час добровільної відмови, можуть бути різними, однак не
впливають на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності.

Третя ознака добровільної відмови означає, що добровільна відмова можлива тільки у випадку,
коли особа, відмовляючись від продовження злочинних дій, усвідомлює можливість реального їх
продовження й доведення злочину до кінця. Особа розуміє, що відсутні будь-які непереборні
перешкоди для реалізації свого злочинного наміру в повному обсязі.

Відмінність добровільної відмови від щирого (дійового) каяття

Дійове каяття - це активна поведінка суб'єкта після закінчення злочину, яка свідчить про
прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільно небезпечного діяння
(відшкодування заподіяної шкоди, сприяння розкриттю злочину, явка із зізнанням, надання медичної
або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину тощо). 
Якщо добровільна відмова можлива лише при незакінченому посяганні, то дійове каяття може мати
місце і при закінченому злочині. Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише
стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом'якшує кримінальну відповідальність і за
злочини, вчинювані з непрямим умислом і за необережністю. Каяття як пом'якшуюча
відповідальність обставина завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може дістати
вияв і в бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація
може бути різною, то сам термін "дійове каяття" передбачає, що мотивом цієї посткримінальної
поведінки є моральні спонукання. Однакові за своїм змістом дії можуть визнаватись або
добровільною відмовою, або дійовим каяттям - залежно від того, чи закінчено злочин.

15. Поняття та види множинності кримінальних правопорушень. Поняття сукупності,

повторності та рецидиву кримінальних правопорушень.

Множинність злочинів — вчинення особою (або особами-співучасниками) двох або

більше злочинних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину
Кримінальний Кодекс України виділяє такі види множинності злочинів: повторність, сукупність та
рецидив злочинів[2
Стаття 32. Повторність кримінальних правопорушень
1. Повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше
кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої
частини цього Кодексу.
2. Повторність, передбачена частиною першою цієї статті, відсутня при вчиненні
продовжуваного кримінального правопорушення, яке складається з двох або більше тотожних діянь,
об'єднаних єдиним кримінально протиправним наміром.
3. Вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями
цього Кодексу, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині цього
Кодексу.
4. Повторність відсутня, якщо за раніше вчинене кримінальне правопорушення особу було
звільнено від кримінальної відповідальності на підставах, установлених законом, або якщо судимість
за це кримінальне правопорушення було погашено або знято, а також після відбуття покарання за
вчинення кримінального проступку.

У науці кримінального права визначаються два види повторності:

а) загальна повторність;

б) спеціальна повторність, яка передбачена у відповідних статтях Особливої частини КК як така, що

надає складу злочину кваліфікованого виду.
Загальна повторністьмає місце за наявності двох умов: а) вчинення злочину повторно; б) така
повторність не передбачена в жодній статті Особливої частини Кодексу, тому не впливає на
кваліфікацію вчинених особою кількох злочинів, але враховується судом при призначенні покарання
у межах санкції відповідної статті або частини статті.

Спеціальна повторністьозначає вчинення двох або більше злочинів в одному випадку лише
тотожних, передбачених однією і тією ж статтею або частиною статті Особливої частини кодексу (ч.
1 ст. 32 КК), а в другому - однорідних злочинів, передбачених різними статтями кодексу, але лише у
випадках, якщо повторність передбачена в таких статтях Особливої частини Кримінального кодексу
(ч. 3 ст. 32 КК).

Повторність тотожних злочинів- це вчинення двох або більше злочинів одного й того самого виду
при єдності об'єкта та об'єктивної сторони. Повторність тотожних злочинів згадується у багатьох
статтях Особливої частини КК.

+Повторністю однорідних злочинівприйнято вважати вчинення двох або більше злочинів, які
пов'язані однаковими або подібними об'єктами, вчиняються у межах однієї й тієї самої форми вини.
Так, згідно з приміткою до ст. 185 КК, викрадання майна визнається повторним не лише тоді, коли
раніше було вчинене тотожне викрадання майна, а й тоді, коли йому передувало будь-яке однорідне
розкрадання майна.

Стаття 33. Сукупність кримінальних правопорушень

1. Сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше
кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті
Особливої частини цього Кодексу, за жодне з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються
кримінальні правопорушення, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за
підставами, встановленими законом.
2. При сукупності кримінальних правопорушень кожне з них підлягає кваліфікації за
відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
Стаття 34. Рецидив кримінальних правопорушень
Рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кримінального
правопорушення особою, яка має судимість за умисне кримінальне правопорушення.
Стаття 35. Правові наслідки повторності, сукупності та рецидиву кримінальних правопорушень
Повторність, сукупність та рецидив кримінальних правопорушень враховуються при
кваліфікації кримінальних правопорушень та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо
можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених
цим Кодексом.

16. Поняття та види обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння за КК

України.

Обставини, про які йдеться, пов'язані з діями людини, що вчиняються за наявності її

свідомості та передбачення настання заборонених законом наслідків, однак, збіг певних
чинників спонукають її вчиняти діяння, яке зовні нагадує злочин. Точніше, таке діяння за своїми
зовнішніми ознаками збігається з ознаками того чи іншого злочину, але вважається правомірним.
Діючий Кримінальний кодекс України до таких обставин відносить необхідну оборону (ст. 36),
уявну оборону (ст. 37), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38), крайню необхідність (ст. 39),
фізичний або психічний примус (ст. 40), виконання наказу або розпорядження (ст. 41), діяння,
пов'язане з ризиком (ст. 42), виконання спеціального завдання з попередженням чи розкриття
злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43)
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та
інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави
від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і
достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому
не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно
небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли
реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії
потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках,
коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне
посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Не визнаються кримінально протиправними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після
вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і
доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів,
необхідних для затримання такої особи.
2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила кримінальне
правопорушення, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила кримінальне
правопорушення, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або
обстановці затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Перевищення
заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, має
наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях
118 та 124 цього Кодекс

Не є кримінальним правопорушенням заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані

крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи
охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи
інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і
якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду
правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок
якого особа не могла керувати своїми вчинками.
Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається
правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.
2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному
порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані
з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду
правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для
досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній
обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик,
обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди
правоохоронюваним інтересам.
Не є кримінальним правопорушенням вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам
особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій
групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх кримінально
протиправної діяльності.
Не є кримінальним правопорушенням діяння (дія або бездіяльність), вчинене в умовах воєнного
стану або в період збройного конфлікту та спрямоване на відсіч та стримування збройної агресії
Російської Федерації або агресії іншої країни, якщо це заподіяло шкоду життю або здоров’ю особи,
яка здійснює таку агресію, або заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, за відсутності ознак
катування чи застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інших
порушень законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

17. Поняття та види звільнення від кримінальної відповідальності.

Звільнення від кримінальної відповідальності -відмова держави в особі уповноважених органів

від державного осуду особи, яка вчинила злочин.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, здійснюються лише

судом.

Стаття 45. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям

Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім
корупційних кримінальних правопорушень або кримінальних правопорушень, пов’язаних з
корупцією, порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які
керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або
перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції,
звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення кримінального
правопорушення щиро покаялася, активно сприяла розкриттю кримінального правопорушення і
повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду
Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з
потерпілим
Особа, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин, крім
корупційних кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією,
порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували
транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебували під
впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею
збитки або усунула заподіяну шкоду.
Стаття 47. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки
1. Особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, порушень
правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними
засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебували під впливом
лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, та щиро покаялася, може бути
звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства,
установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на
поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не
порушуватиме громадського порядку.
2. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної
відповідальності за вчинене нею кримінальне правопорушення.
Стаття 48. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки
Особу, яка вперше вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин, крім корупційних
кримінальних правопорушень, кримінальних правопорушень, пов’язаних з корупцією, порушень
правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними
засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебували під впливом
лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, може бути звільнено від
кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час кримінального провадження внаслідок
зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути
суспільно небезпечною.
Стаття 49. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків
давності
1. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею
кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1) два роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачене покарання менш
суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді
обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді
позбавлення волі на строк не більше двох років;
3) п'ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2 цієї
частини;
4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину
 Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення,
ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з
дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку -
п’ять років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення
кримінального правопорушення минуло п'ятнадцять років.
3. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій
цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років.
4. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який
згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не
визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і
заміняється позбавленням волі на певний строк.
5. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти основ національної безпеки
України, передбачених у статтях 109-114-2, проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях
437-439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.
6. У разі вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтями 151-2-156-1, 301-1-
303 цього Кодексу, стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи обчислення строків, визначених
частинами першою і другою цієї статті, розпочинається з дня, коли така потерпіла особа досягла
повноліття або, у разі її смерті, мала б досягти повноліття.
18. Поняття та ознаки покарання. Система та види покарань.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи,
визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом
обмеженні прав і свобод засудженого.
2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання
вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Ознаки:
це найсуворіший захід державного примусу, який встановлюється тільки законом і застосовується
від імені держави відповідним державним органом. 

 цей захід державного примусу може бути застосований лише до особи, визнаної винною у
вчиненні злочину, передбаченого кримінальним законом. Покарання має індивідуальний
характер, тобто не може бути спрямоване на інших осіб, навіть близьких родичів;
 3) цей захід державного примусу призначається від імені держави лише судом в
обвинувальному вироку. Жоден з інших державних органів не може призначати покарання;
 4) покарання є карою, що встановлює обмеження прав і свобод засудженого, покладає на
засудженого обов'язок зазнавати втрат і обмежень, пов'язаних із застосуванням покарання,
почуття ганьби, сорому перед суспільством і своїми близькими. Види покарання встановлені
лише у кримінальному законі (санкціями статей КК);

5)  покарання є логічним юридичним наслідком злочину

 6) покарання має публічний характер, тобто призначається судом від імені держави і є
обов'язковим для виконання всіма громадянами, посадовими особами та органами на всій
території України;
 1) перелік видів покарань закріплено лише у КК. Жоден інший законодавчий акт не може
встановлювати види покарання, В чинному КК загальний перелік видів покарань (які
застосовується до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, крім неповнолітніх)
встановлено у ст. 51 КК. Види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх
встановлено у ст. 98 КК;

У ст. 51 КК встановлено види покарань, які складають систему покарань. Під системою розуміється
сукупність певних елементів, об'єднаних спільним призначенням.Система покарань — це
закріплений у Кримінальному кодексі України обов'язковий для суду вичерпний перелік видів
покарань, які розташовані у порядку зростання їхньої тяжкості.
До осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути
застосовані такі види покарань:
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7) конфіскація майна;
8) арешт;
9) обмеження волі;
 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі.

У кримінальному законі встановлену систему покарань класифіковано за їх юридичною значущістю

на основні, додаткові покарання і такі, що можуть бути застосовані і як основні, і як додаткові (ст. 52
КК).

+Основні покарання застосовуються як самостійні за вчинений особою злочин і не можуть

додаватися до інших покарань. Основне покарання за відповідний злочин може призначатися лише у
випадку, якщо воно передбачено санкцією норми кримінального закону, якою встановлено
відповідальність за вчинений особою злочин, за виключенням випадків: призначення більш м'якого
покарання ніж передбачено законом (ст. 69 КК); заміни невідбутої частини покарання більш м'яким
покаранням (ст. 82 КК); амністії та помилування (ст. 85, 86, 87 КК). Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК, за
один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті
Особливої частини КК.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для
військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть
застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

19. Поняття та види примусових заходів медичного характеру. Порядок застосування

примусових заходів медичного характеру
Примусові заходи медичного характеру- це заходи державного примусу у формі різних
лікувально-реабілітаційних заходів, які призначаються судом у рамках кримінального процесу
стосовно осіб з різними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діяння, спрямовані
на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе
дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів.
Стаття 92. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру
Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги,
поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння,
передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її
обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Стаття 94. Види примусових заходів медичного характеру
1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням
ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі
примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом;
3) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.
 2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути
застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне
діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до закладу з
надання психіатричної допомоги.
3. Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом може бути
застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого
суспільно небезпечного діяння потребує тримання у закладі з надання психіатричної допомоги і
лікування у примусовому порядку.
4. Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом може бути
застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з
посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства,
але потребує тримання у закладі з надання психіатричної допомоги та лікування в умовах
посиленого нагляду.
5. Госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом може бути
застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з
посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і
характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства
і потребує тримання у закладі з надання психіатричної допомоги та лікування в умовах суворого
нагляду.
6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів
медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його
на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом
Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного
характеру
1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного
характеру здійснюється судом за заявою представника закладу з надання психіатричної
допомоги (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається
висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує необхідність продовження, зміни або
припинення застосування таких примусових заходів.
Зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру може
здійснюватися судом також за заявою особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного
характеру, її захисника або законного представника у разі, якщо така особа за станом свого здоров’я
не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними, в тому числі не може усвідомлено
подати до суду відповідну заяву. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів закладу, в
якому особі надається психіатрична допомога, або, у разі наявності, висновок обраного нею
незалежного лікаря-психіатра.
2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду
комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність
підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого заходу. У
разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного
характеру представник закладу з надання психіатричної допомоги (лікар-психіатр), який надає особі
таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-
психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження застосування примусового
заходу медичного характеру. У разі необхідності продовження застосування примусового заходу
медичного характеру понад 6 місяців представник закладу з надання психіатричної допомоги (лікар-
психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем
знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про продовження застосування
примусового заходу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить
обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої психіатричної допомоги. В
подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться
кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.
 Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, мають право звертатися
до суду із заявою про зміну або припинення застосування примусових заходів медичного характеру
не частіше одного разу на 6 місяців та незалежно від того, чи розглядалося судом це питання в
зазначений період.
Особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, має право звернутися до
обраного нею незалежного лікаря-психіатра з метою отримання висновку про стан свого психічного
здоров’я. У висновку незалежного лікаря-психіатра мають бути зазначені підстави для зміни або
припинення застосування примусових заходів медичного характеру. У разі відсутності таких підстав
у висновку обґрунтовується необхідність продовження застосування примусових заходів медичного
характеру.
3. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через змінення
психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з
обов'язковим лікарським наглядом.
4. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання
особи, які вчинили кримінальні правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які
захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому
відбуванню покарання.
.

20. Поняття примусових заходів виховного характеру.

Відповідно до ст. 97 КК України неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості
або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності,
якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до
неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК України.

Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру можуть

застосовуватися до особи, яка у віці від 14 до 18 років вчинила злочин невеликої або середньої
тяжкості, а також до особи, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наставати
кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння,
передбаченого Особливою частиною КК.

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються:

 1) у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної

відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;
 2) до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність,
вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);
 3) при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК може

статися лише при вчиненні ним уперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину
середньої тяжкості та за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. Якщо
неповнолітній ухиляється від застосованих до нього примусових заходів виховного характеру, вони
скасовуються судом, а неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.

вільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру

на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе у разі вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості за
умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент
постановлення вироку він не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: 1)
застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передання неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, чи під нагляд
педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або
заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього
до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк,
що не перевищує трьох років.
 Питання до іспиту. Особлива частина.

1. Кримінальна відповідальність за контрабанду. Види контрабанди.

Стаття 201. Контрабанда
1. Контрабанда, тобто переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з
приховуванням від митного контролю культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових
речовин, радіоактивних матеріалів, зброї або боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї
або бойових припасів до неї), частин вогнепальної нарізної зброї, а також спеціальних технічних
засобів негласного отримання інформації, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
2. Та сама дія, вчинена за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за
злочин, передбачений цією статтею, або службовою особою з використанням службового становища,
-
карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Стаття 201-1. Переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з
приховуванням від митного контролю лісоматеріалів або пиломатеріалів цінних та рідкісних порід
дерев, лісоматеріалів необроблених, а також інших лісоматеріалів, заборонених до вивозу за межі
митної території України
1. Переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від
митного контролю лісоматеріалів або пиломатеріалів цінних та рідкісних порід дерев, лісоматеріалів
необроблених, а також інших лісоматеріалів, заборонених до вивозу за межі митної території
України, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
2. Та сама дія, вчинена особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями
201, 201-1, 246 цього Кодексу, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з
використанням влади чи службового становища, або у великому розмірі, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою чи
в особливо великому розмірі, -
караються позбавленням волі на строк від десяти до дванадцяти років з позбавленням права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією
майна.
Примітка. 1. Під цінними та рідкісними породами дерев у цій статті слід розуміти роди дерев,
передбачені статтею 1 Закону України "Про особливості державного регулювання діяльності
суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів".
2. Під переміщенням у великому розмірі у цій статті слід розуміти переміщення лісоматеріалів
або пиломатеріалів цінних та рідкісних порід дерев, а також лісоматеріалів необроблених, вартість
яких у вісімнадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під
переміщенням в особливо великому розмірі - вартість яких у тридцять шість і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
{Кодекс доповнено статтею 201-1  згідно із Законом № 2531-VIII від 06.09.2018; із змінами,
внесеними згідно із Законом № 2708-VIII від 25.04.2019}

таття 305. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів

або фальсифікованих лікарських засобів
 1. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або
фальсифікованих лікарських засобів, тобто їх переміщення через митний кордон України поза
митним контролем або з приховуванням від митного контролю, -
карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також якщо
предметом цих дій були особливо небезпечні наркотичні засоби чи психотропні речовини або
наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори або фальсифіковані лікарські
засоби у великих розмірах, -
караються позбавленням волі на строк від восьми до десяти років з конфіскацією майна.
3. Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів або
фальсифікованих лікарських засобів, вчинена організованою групою, а також якщо предметом
контрабанди були наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги чи прекурсори або
фальсифіковані лікарські засоби в особливо великих розмірах, -
карається позбавленням волі на строк від десяти до дванадцяти років з конфіскацією майна.

2. Аналіз предмету кримінальних правопорушень у посяганнях, пов’язаних із

наркотизмом.

акими предметами є:
? наркотичні засоби (ст. 305-309, 313-320);

? психотропні речовини (ст. 305-309, 313-314, 315, 317- 320);

? прекурсори (ст. 305, 306, 311, 312, 318, 320);

? аналоги наркотичних засобів та психотропних речовин (ст. 305-309, 313- 315, 317, 320);

? снотворний мак і конопля (ст.310);

? отруйні і сильнодіючі речовини та лікарські засоби (ст.321);

? одурманюючі засоби (ст. 322, 324);

? мікробіологічні та інші біологічні агенти (ст. 326);

? токсини (ст.326);

? допінг (ст.323);

? радіоактивно забруднені продукти та інша продукція (ст.327).

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
від 6 травня 2000 р. № 770
Київ

Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів

Наркотичні засоби - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного

походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для здоров'я населення у разі
зловживання ними.
Наркотичні засоби рослинного походження - похідні різних сортів конопель (анаша, марихуана,
гашиш), опійні препарати, кокаїн; синтетичні наркотики - це наркотики, синтезовані в хімічних
лабораторіях з різних хімічних речовин (метадон, фенамін).
Психотропні речовини - це включені до Переліку речовини природного чи синтетичного
походження, препарати, природні матеріали, які здатні викликати стан залежності та чинити
депресивний або стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення
сприйняття, емоцій, мислення чи поведінки, і становлять небезпеку для здоров'я населення у разі
зловживання ними. До психотропних речовин відносять мескалін, амфетамін, барбітал, діазепам,
феназепам, ЛСД тощо.

Прекурсори наркотичних засобів та психотропних речовин це речовини та їх солі, що

використовуються при виробництві, виготовленні наркотичних засобів і психотропних речовин,
включених до Переліку. Так, до прекурсорів відносять ацетон, етиловий ефір, соляну кислоту,
сірчану кислоту, толуол.

Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин - це заборонені до обігу в Україні

речовини природного чи синтетичного походження, не включені до Переліку, хімічна структура і
властивості яких подібні хімічній структурі та властивостям наркотичних засобів і психотропних
речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють. Звичайно виготовлення наркотиків-
аналогів має місце при створенні нового фармацевтичного препарату, в ході якого визначається і
вивчається низка речовин, які мають порівнянні властивості, але дещо відрізняються своєю
молекулярною структурою.

Отруйні речовини - це речовини рослинного, тваринного і мінерального походження або

продукти хімічного синтезу, здатні при впливі на живий організм викликати гостре або хронічне
отруєння або смерть. Такі речовини віднесені Державною Фармакопеєю України до списку «А». До
отруйних речовин відносяться ангідрид оцтової кислоти, зміїна отрута, миш'як, метиловий спирт,
обчищена бджолина отрута, ціаністий калій, стрихнін, сулема, атропіну сульфат, різні поєднання
ртуті тощо.

Сильнодіючі речовини - це речовини синтетичного або природного походження, в тому числі

рослини, що заподіюють небезпечний вплив на організм людини, і можуть нанести шкоду її здоров'ю
та життю при прийомі їх не в медичних цілях.

Одурманюючі речовини - це засоби, що спричиняють одурманюючий ефект, який, зокрема,

змінює психіку і поведінку людини, і не входять до списку наркотичних, психотропних, отруйних і
сильнодіючих речовин (напр. клофелин, хлороформ, ефір тощо.

Допінг - це речовини і методи, які використовуються для підвищення працездатності спортсменів,

є потенційно небезпечними для здоров'я і заборонені для вживання антидопінговим Кодексом
Олімпійського руху і компетентними органами відповідних спортивних організацій (напр.
стимулятори, наркотики, анаболіки, гликсопротеїдні гормони).

Мікробіологічні та інші біологічні агенти - це предмети і речовини біологічного походження,

які становлять небезпеку для життя і здоров'я людей (напр., штами мікроорганізмів, речовини для
обробки зерна).
 Токсини - це сполуки бактерійного, рослинного або тваринного походження, здатні при
потраплянні в організм людини спричиняти захворювання або смерть.

Продукти харчування чи інша продукція, радіоактивоа забруднена понад допустимі рівні, -

це продукти рослинного або тваринного походження, призначені для вживання людьми, а також
будь-яка інша продукція сільськогосподарського або іншого походження, яка має на поверхні
частинки радіоактивного матеріалу у вигляді пилу або містить радіоактивні частинки в клітках
рослин або тварин понад допустимі рівні.

3. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту

особами, керуючими транспортними засобами. Аналіз складу кримінального
правопорушення.

Стаття 286. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами,
які керують транспортними засобами
1. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує
транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, -
карається штрафом від трьох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців,
або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними
засобами на строк до трьох років.
2. Ті самі діяння, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне
ушкодження, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати
транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.
3. Діяння, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони спричинили загибель кількох
осіб, -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з позбавленням права керувати
транспортними засобами на строк до трьох років.
Примітка. Під транспортними засобами в цій статті та статтях 286-1, 287, 289 і 290 слід розуміти
всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та
інші механічні транспортні засоби.
Безпосереднім об’єктом злочину є безпека руху та експлуатації автомобільного траспорту, життя і
здоровя особи.
Предметом  злочину є транспортні засоби, визначені у примітці цієї статті.

Об’єктивна сторона злочину характеризується трьома ознаками: а) діянням; б) наслідками; в)

причинним зв’язком між діянням і наслідками.
Обєктивна сторона злочину включає три обов’язкові ознаки: діяння – порушення правил безпеки
дорожнього руху або експлуатацію транспорту; наслідки у вигляді заподіяння потерпілому середньої
тяжкості тілесних ушкоджень; причинний зв’язок між порушенням правил безпеки дорожнього руху
або експлуатації транспорту і зазначеними у статті наслідками.
Порушення правил безпеки дорожнього руху – дія або бездіяльність особи, яка керує транспортним
засобом, пов’язана з порушенням однієї або кількьох вимог правил безпеки дорожнього руху або
інших нормативних актів, що регламентують безпеку дорожнього руху чи експлуатацію транспорту.
Порушення правил експлуатації транпорту – дія чи бездіяльність особи, яка керує транспортним
засобом, тобто невиконання тих нормативно-правових актів, які регламентують безпечне
використання транспортного засобу під час його руху (наприклад, порушення правил перевезення
людей або вантажу, експлуатація транспортного засобу з несправною гальмовою системою або
рульовим керуванням).
лочин є закінченим з моменту спричинення потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження,
тяжкого тілесного ушкодження або смерті, спричинення загибелі кількьох осіб. Склад злочину є
матеріальним.
Субєкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і керує транспортним засобом,
незалежно від того, чи має вона на це право. За певних умов до відповідальності за цією статтею
може бути притягнута особа, яка навчає водінню іншу особу і перебуває під час навчальної їзди
поруч із учнем (майстер виробничого навчання, інструктор).
Субєктивна сторона  характеризується необережною формою вини. Саме ж порушення правил
безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту може бути як умисним, так і необережним.
Кваліфікуючими ознаками злочину є спричинення загібелі кількох осіб – смерть хоча б двох
потерпілих, що настала внаслідок порушення особою правил експлуатації машини під час однієї
ДТП.
Особливо кваліфікуючою ознакою злочину є спричинення загибелі кількьох осіб – смерть хоча б
двох потерпілих, що настала внаслідок порушенян особою правил безпеки дорожнього руху чи
експлуатації транспорту, правил водіння або експлуатації машини під час однієї ДТП. У разі загибелі
двох людей під час різних ДТП винна особа має відповідати за ч.2 ст.286 КК.
Порушення військовослужбовцем правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи
транспортної машини утворює склад злочину, передбачений статтею 415 КК.

4. Некорисливі злочини проти власності: поняття та види.

під некорисливими злочинами проти власності розуміються передбачені розділом VI
Особливої частини КК суспільно небезпечні винні діяння, які посягають на право власності і
вчиняються суб’єктом злочину шляхом спричинення майнової шкоди, без корисливого мотиву
та без мети звернення майна, що виступає їх предметом, в свою користь чи в користь інших
осіб.
Систему некорисливих злочинів проти власності складають такі склади злочинів: умисне знищення
або пошкодження майна (ст. 194 КК), погроза знищення майна (ст. 195 КК), необережне знищення
або пошкодження майна (ст. 196 КК) та порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК)

1.  Умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах,
-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або

громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин, або виправними
роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або
позбавленням волі на той самий строк.
1.  Те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебез- печним
способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило
загибель людей чи інші тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

нищення чужого майна - це такий протиправний руйнуючий вплив на майно, внаслідок якого
воно повністю втрачає свою споживчу або економічну цінність, приведення його до такого стану,
за якого воно взагалі не може бути використане за своїм призначенням, причому втрачені
майном властивості не можуть бути відновлені: майно (речі, гроші, цінні папери, будівлі, споруди
тощо) - внаслідок знищення перестає існувати як таке.
ошкодження чужого майна полягає в такому протиправному впливі на предмет, внаслідок якого
він частково, не в повному обсязі, втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність і при
цьому істотно обмежується можливість його використання за призначенням. Пошкоджене майно
може бути відновлене і знову набути тимчасово або частково втрачених корисних якостей для
використання його за функціональним призначенням лише після необхідних фінансових,
трудових та інших витрат.
Стаття 195. Погроза знищення майна
Погроза знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним
способом, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, -
карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
громадськими роботами на строк від шістдесяти до ста двадцяти годин, або виправними роботами на
строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців.
{Стаття 195 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 270-VI від 15.04.2008}
Стаття 196. Необережне знищення або пошкодження майна
Необережне знищення або пошкодження чужого майна, що спричинило тяжкі тілесні
ушкодження або загибель людей, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох
років, або позбавленням волі на той самий строк.
{Стаття 196 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 270-VI від 15.04.2008}
Стаття 197. Порушення обов'язків щодо охорони майна
Невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого
майна, своїх обов'язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна, -
карається штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк.

5. Вимагання. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Стаття 189. Вимагання
1. Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового
характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав,
свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що
перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи
його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання), -
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою
особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало
значної шкоди потерпілому, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
3. Вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, або таке, що
завдало майнової шкоди у великих розмірах, -
карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна.
 4. Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене
організованою групою чи в умовах воєнного або надзвичайного стану, або поєднане із
заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, -
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Предметом вимагання є не тільки майно, але і право на майно, а також дії майнового характеру.
Право на майно - документ, що дозволяє отримати у свою власність майно (наприклад, заповіт на
квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо). Дії майнового характеру - це,
наприклад, вимога підвищити в посаді, видати безкоштовну путівку на курорт тощо.
Об’єктивна сторона вимагання виражається у незаконній вимозі передачі чужого майна чи права на
майно або вчиненні будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи
його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи
знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або
розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Таким чином, діяння може виявлятися лише в активній поведінці - у незаконній вимозі: а) чужого
майна; б) права на чуже майно; в) вчинення будь-яких дій майнового характеру, на які винний не має
права.

Потерпілими від вимагання можуть бути: власник, особа, якій майно ввірене на законній підставі,
близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри, брати).
1.  Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є спосіб вимагання - погроза заподіяння шкоди
потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не лише погроза
насильством (наприклад, нанести побої), а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів
вказаних осіб (наприклад, заборонити роботу на ринку), пошкодженням чи знищенням їхнього
майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною (наприклад, спалити гараж),
або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в
таємниці (наприклад, оголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність
захворювання, про інтимне життя тощо). Ці відомості можуть бути дійсними або вигаданими,
ганебними або ні, важливо лише, щоб потерпілий чи його близькі родичі бажали зберегти їх у
таємниці.

Погроза може бути виражена усно, письмово, жестами, демонстрацією зброї тощо.
Вимагання вважається закінченим з моменту пред’явлення вимог, пов’язаних з погрозою. 
1.  Суб’єктивна сторона - тільки прямий умисел, корисливі мотив та мета, зміст яких розкритий
при аналізі крадіжки (див. коментар до ст. 185 КК).
2.  Суб’єкт злочину - будь-яка особа, що досягла до вчинення вимагання 14 років 

6. Кримінальна відповідальність за ввезення, виготовлення і розповсюдження

порнографічних предметів. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Стаття 301. Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів

1. Ввезення в Україну творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з
метою збуту чи розповсюдження або їх виготовлення, зберігання, перевезення чи інше переміщення
з тією самою метою, або їх збут чи розповсюдження, а також примушування до участі в їх створенні
-
караються штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
 2. Ті самі дії, вчинені щодо кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного
характеру, а також збут неповнолітнім чи розповсюдження серед них творів, зображень або інших
предметів порнографічного характеру, -
караються штрафом від двох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за
попередньою змовою групою осіб, або з отриманням доходу у великому розмірі, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Для цілей статей 301 та 301-1 цього Кодексу отримання доходу у великому розмірі має

місце, коли його сума у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян.
Предметом злочину, передбаченого ч. і ст. 301 КК, є різні друковані чи рукописні твори,
малюнки з натури, натуралістичні фото-, фотомонтажні та інші матеріальні предмети, змістом
яких є непристойне зображення порнографічного характеру. Предметом злочину, передбаченого
ч. 2 ст. 301 КК, є кінофільми, аудіо- й відеопро- дукція, відеозаписи, продукція засобів масової
інформації, в тому числі реклама, матеріальні носії комп’ютерних програм, дискети та інші
матеріальні носії інформації порнографічного характеру. Предметом злочину, передбаченого
частинами 4 та 5 ст. 301 КК є аналогічна продукція, що містить дитячу порнографію.
1. Об’єктивну сторону цього злочину утворює вчинення будь-якої із зазначених у диспозиції ст.
301 КК дій. Це ввезення в Україну творів, зображень або інших предметів порнографічного
характеру, їх виготовлення, зберігання, перевезення або інше переміщення з метою збуту чи
розповсюдження, або їх збут чи розповсюдження, у тому числі інформаційне, а також
примушування до участі в їх створенні. Усі ці дії, за винятком особливостей предмета злочину,
не відрізняються від аналогічних дій, що утворюють об’єктивну сторону злочину,
передбаченого ст. 300 КК, при характеристиці якої був зроблений їх аналіз.

Злочин визнається закінченим із моменту вчинення будь-якої із зазначених у диспозиції статті дій.
1.  Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює
порнографічний зміст твору чи предмета, суспільно небезпечний характер свого діяння і бажає
його вчинення. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета збуту чи розповсюдження
зазначених предметів, а збут, розповсюдження та примушування до участі у створенні такого
предмета можуть мати корисливу або іншу мету.
2.  Суб’єкт - особа, яка досягла 16-річного віку, а за примушування неповнолітніх до участі у
створенні таких предметів - 18-річного віку.
Суспільна небезпечність дій, що утворюють цей злочин, полягає в тому, що вони посягають на
основні принципи суспільної моралі у сфері статевих стосунків. 

7 Загальна характеристика кримінальних правопорушень проти життя та здоровья

особи.
 Кримінальна відповідальність за вчинення таких злочинів передбачена розділом ІІ Особливої
частини КК України (статті 115–145), який має назву «Злочини проти життя та здоров’я особи».
Кваліфікуючи ці злочини за об’єктом посягання, необхідно пам’ятати, що в розділі ІІ Особливої
частини КК об’єднано посягання на два різних родових об’єкти – суспільні відносини щодо охорони
життя та суспільні відносини щодо охорони здоров’я особи. При цьому: кожний злочин проти життя
завжди пов’язаний із заподіянням шкоди здоров’ю, проте не кожне посягання проти здоров’я
зашкоджує життю. 
Суспільні відносини у сфері охорони життя та здоров’я особи також є безпосередніми об’єктами
відповідних злочинів.
 Життя особи – це особлива форма існування людини (людського організму), що
характеризується цілісністю та здатністю до самоорганізації; це – найважливіше благо, яке, в разі
смерті людини, не може бути відновлено. Життя людини характеризується реактивністю, диханням,
мисленням, чутливістю, баченням, спілкуванням, харчуванням, ростом, рухом, обміном речовини,
розмноженням тощо.
Здоров’я особи – це стан людського організму, за якого нормально функціонують усі його
органи та тканини. При цьому в преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я
(ВООЗ) зазначено, що здоров’я – це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя,
а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад.
Предметом деяких злочинів проти життя та здоров’я особи можуть бути:
а) відомості про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя
людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та результати такого
обстеження (ст. 132 КК);
б) органи тканини людини (ст. 143 КК);
в) кров (ст. 144 КК);
г) лікарська таємниця (ст. 145 КК) тощо.
Потерпілі від цих злочинів – широке коло осіб, зокрема:
1) заручник, викрадена людина, малолітня дитина, вагітна жінка тощо (при вчиненні умисного
вбивства за обтяжуючих обставин);
2) близькі родичі (наприклад, при вчиненні тяжкого чи середньої тяжкості тілесного
ушкодження);
3) особа, що перебуває в небезпечному для життя стані (при ненаданні допомоги такій особі);
4) хворий (при ненаданні йому допомоги медичним працівником);
5) пацієнт (при порушенні його прав).
У процесі кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи за об’єктивною стороною слід
керуватися тим, що аналізовані злочини характеризуються переважно трьома обов’язковими
ознаками: 1) суспільно небезпечним діянням; 2) суспільно небезпечними наслідками; 3) причиновим
зв’язком між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Звідси, більшість
з таких злочинів сконструйовано як злочини з матеріальним складом (усі види вбивств і тілесних
ушкоджень; ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані; незаконна
лікувальна діяльність тощо). Це означає, що при кваліфікації злочинів буде потреба у встановленні
наявності не тільки суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), а й суспільно небезпечних
наслідків і причинового зв’язку між таким діянням і його наслідками. Однак у розділі ІІ Особливої
частини КК є також злочини з формальним складом (наприклад, погроза вбивством, незаконне
проведення аборту, залишення в небезпеці), а тому для їх кваліфікації за об’єктивною стороною слід,
як мінімум, встановити зміст самого суспільно небезпечного діяння.
На кваліфікацію злочинів проти життя та здоров’я особи можуть упливати такі ознаки їх
об’єктивної сторони: а) час вчинення злочину (наприклад, час пологів або одразу ж після них при
вчиненні умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини); б) спосіб вчинення злочину
(наприклад, обман при вчиненні насильницького донорства); в) обстановка вчинення злочину
(наприклад, необхідна оборона при умисному вбивстві, якщо перевищено її межі) тощо.
Кваліфікуючи аналізовані злочини за суб’єктом, виходимо з вимог ст. 22 КК. Такими суб’єктами
можуть бути фізичні осудні особи, які досягли 14-річного (статті 115–117, 121 і 122 КК) або 16-
річного (решта статей) віку. При вчиненні деяких посягань на життя та здоров’я особи спеціальними
суб’єктами злочинів можуть бути: а) медичні, фармацевтичні, а також інші працівники, що за своїми
професійними обов’язками мають певний стосунок до хворих або до ліків (ст. 131 КК); б) службова
особа чи медичний працівник лікувального закладу, працівник допоміжного персоналу цього закладу
(ст. 132 КК); в) особа, що не має належної освіти (ст. 138 КК), тощо.
Кваліфікація злочинів проти життя та здоров’я особи передбачає знання факту про те, що із
суб’єктивної сторони вони характеризуються як умисною (наприклад, умисне вбивство, умисне
тяжке тілесне ушкодження, погроза вбивством), так і необережною (наприклад, убивство через
необережність, необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження) формами вини. Деякі
злочини можуть вчинятися зі складною (змішаною) формою вини (наприклад, доведення до
самогубства, зараження вірусом імунодефіциту людини чи вірусом іншої невиліковної хвороби,
ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані).
Мотив і мета, а також емоційний стан винного у низці випадків є обов’язковими ознаками
суб’єктивної сторони складів злочинів проти життя та здоров’я особи, а тому їх встановлення має
бути запорукою правильної і точної кваліфікації цих посягань. Наприклад, спеціальними мотивами,
що впливають на кваліфікацію умисного вбивства, є корисливі (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК), хуліганські (п. 7
ч. 2 ст. 115 КК) мотиви або мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості (п. 14 ч. 2 ст.
115 КК). Скоєння такого злочину, як насильницьке донорство (ст. 144 КК), неможливе без мети
використання людини як донора. Емоційний стан є обов’язковою ознакою фактично двох злочинів
проти життя та здоров’я особи: 1) умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного
хвилювання (ст. 116 КК); 2) умисного тяжкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного
душевного хвилювання (ст. 123 КК).

8. Кримінальна відповідальність за діяння, пов’язані з неправомірною вигодою.

Неправомірна вигода - грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні
активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують,
надають або одержують без законних на те підстав.
Корупційними кримінальними правопорушеннями відповідно до цього Кодексу вважаються
кримінальні правопорушення, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку
їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також кримінальні правопорушення,
передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368-369-2 цього Кодексу.
Кримінальними правопорушеннями, пов’язаними з корупцією, відповідно до цього Кодексу
вважаються кримінальні правопорушення, передбачені статтями 366-2, 366-3 цього Кодексу.
Стаття 368. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою
особою
1. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди, а
так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою
службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в
інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища -
карається штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк від трьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк від двох
до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на
строк до трьох років.
2. Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода
у значному розмірі, -
карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Діяння, передбачене частиною першою або другою цієї статті, предметом якого була
неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне
становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням
неправомірної вигоди, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.
4. Діяння, передбачене частинами першою, другою або третьою цієї статті, предметом якого
була неправомірна вигода в особливо великому розмірі, або вчинене службовою особою, яка займає
особливо відповідальне становище, -
 карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією
майна.
Примітка. 1. Неправомірною вигодою в значному розмірі вважається вигода, що в сто і більше
разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі - така, що у двісті
і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, в особливо великому
розмірі - така, що у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

9. Бандитизм та його відмінність від створення злочинної організації.

Стаття 257. Бандитизм
Організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на
окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

 Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є громадська безпека - це стан захищеності

громадянського суспільства, що характеризується відсутністю небезпеки для життя і здоров'я людей,
їх спокою та майнових прав, нормальної діяльності підприємств, установ і організацій незалежно від
форм власності, цілісності та збереження матеріальних цінностей.

Об'єктивна сторона злочину передбачає три форми: 1) організацію озброєної банди; 2) участь у

банді; 3) участь у нападі, вчинюваному такою бандою.

Банда - це озброєна організована група або злочинна організація, яка попередньо створена з метою
вчинення кількох нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або одного
такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовк

Обов'язкові ознаки банди: 1) наявність у неї декількох (трьох та більше) суб'єктів злочину; 2)
стійкість; 3) озброєність; 4) спільна мета її учасників - вчинення нападів на підприємства, установи,
організації чи на окремих громадян; 5) спосіб вчинення злочину - напад на підприємства, установи,
організації чи на окремих осіб.
Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого
нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за
умови, що об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак банди.

Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою здійснення

нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян

Відмінність бандитизму (ст. 257 КК) від створення злочинної організації (ст. 255 КК) полягає
передусім у тому, що: 1) банда, про яку йдеться у ст. 257 КК, - це організована група чи злочинна
організація, тоді як у ст. 255 КК зазначено тільки про злочинну організацію; 2) обов'язковою ознакою
банди є озброєність, тоді як для злочинної організації у ст. 255 КК цього не вимагається; 3) метою
бандитизму є здійснення нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян, тоді
як метою створення злочинною організації - вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів; 4)
організована група, що утворює банду, має внутрішню стійкість, а злочинна організація - додатково
ще й зовнішню стійкість; 5) за вчинення бандитизму у ст. 257 КК не передбачено спеціального виду
звільнення від кримінальної відповідальності, тоді як у ч. 2 ст. 255 КК (заохочувальній нормі)
вказано про таке звільнення.
 10. Види вбивств при пом’якшуючих обставинах.

У ч.1 ст.115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині.
Крім того, в ст.119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне
поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині
(позбавлення її життя).
Об'єктом вбивства є життя людини. З об'єктивної сторони вбивство може бути здійснене шляхом
дії або бездіяльності.
Умисне вбивство за пом'якшуючих обставин:

? умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116); Умовою

застосування є сильне душевне хвилювання, викликане протизаконним насильством, систематичним
знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

? умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117); Відповідальність матері
пом'якшується за умови, що вбивство дитини було вчинене під час пологів або одразу після них,
тобто законодавець обмежує здійснення цього злочину певним нетривалим проміжком часу, доки
особливий психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших
випадках відповідальність за вбивство матір'ю своєї дитини настає на загальних підставах.

? умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів,
необхідних для затримання злочинця (ст. 118). Заподіяння смерті нападаючому при захисті від
суспільне небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були
перевищені межі необхідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не
виключає такої відповідальності, але пом'якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні
злочинця.

11. Загальна характеристика кримінальних правопорушень у сфері статевої свободи та

статевої недоторканості.

Статева свобода і статева недоторканість особи виступають родовим об'єктом злочинів, норми
про відповідальність за які об'єднано в розділі IV Особливої частини чинного КК. До злочинів
проти статевої свободи та статевої недоторканості особи віднесено: зґвалтування (ст. 152);
сексуальне насильство (ст. 153); примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154); статеві
зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку(ст. 155); розбещення неповнолітніх
(ст. 156).

Суспільна небезпека розглядуваних злочинів визначається не лише посяганням на статеву

свободу або статеву недоторканість особи, а й заподіянням шкоди нормальному фізичному,
психічному і духовному розвитку дітей, здоров'ю, честі та гідності особи, власності тощо. 
Злочини, передбачені розділом IV Особливої частини КК 2001 р., залежно від того, чи
застосовується під час їх вчинення фізичне та психічне насильство, можуть бути поділені на: 1)
насильницькі статеві злочини (статті 152, 153, 154); 2) ненасильницькі статеві злочини (статті
155,156).
Обов'язковою ознакою складів розглядуваних злочинів є потерпілий, який може
виділятись за певними ознаками, зокрема, за залежністю від винного (ст. 154 КК),
недосягненням певного стану (ст. 155 КК) або віку (ч. 3, 4 ст. 152, ч. 2, 3 ст. 153, ст. 156 КК).
Об'єктивна сторона статевих злочинів характеризується активною поведінкою винної
особи - це фізичні та (або) інтелектуальні дії сексуальної спрямованості.
Суб'єктом статевих злочинів є осудна особа, яка досягла 14-річного (статті 152, 153 КК) або
16-річного віку (статті 154-156 КК). У переважній більшості випадків суб'єкт є спеціальним: його
ознаки безпосередньо вказані у кримінальному законі (наприклад, у ч. 2 ст. 156 КК фігурує
батько, мати, вітчим, мачуха, опікун, піклувальник або особа, на яку покладено обов'язки щодо
виховання потерпілого або піклування про нього) або встановлюються шляхом тлумачення
закону з урахуванням особливостей об'єктивної сторони того чи іншого злочину та ознак
потерпілого.

Із суб'єктивної сторони всі злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи
характеризуються прямим умислом. При цьому психічне ставлення суб'єкта до певних ознак
деяких злочинів (наприклад, до малолітнього віку потерпілого від зґвалтування) може набувати
вигляду "необережності". Сексуальний мотив, тобто бажання задовольнити статеву потребу, не є
обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони аналізованих злочинів, вони можуть вчинятись і з
інших спонукань.

12. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом та його відмінність від
втягування неповнолітніх в злочинну діяльність.

Стаття 1501. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом

-

1. Використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття
жебрацтвом (систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у
сторонніх осіб) -
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Ті самі дії, вчинені щодо чужої малолітньої дитини або пов'язані із застосуванням насильства
чи погрозою його застосування, а так само вчинені повторно або особою, яка раніше скоїла одне із
кримінальних правопорушень, передбачених статтями 150, 303, 304 цього Кодексу, або за
попередньою змовою групою осіб, -
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від трьох до
восьми років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, а
також якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження,
-
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.
Основний безпосередній об'єкт - гідність людини. Безпосереднім додатковим об'єктом - можуть бути
воля людини, її здоров'я, честь, громадська моральність тощо.
Потерпілим може бути тільки малолітня особа, тобто дитина, яка не досягла 14-річного віку. При цьому
кваліфікуючою ознакою (частина друга статті 150–1 КК України) є вчинення злочину щодо чужої
малолітньої дитини.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення полягає в активних діях - використання
малолітньої дитини для заняття жебрацтвом
Суб’єктивна сторона кримінального правопорушення. Вина у формі прямого умислу.
уб’єкт кримінального правопорушення спеціальний. У частині першій статті 150–1 КК України – це
батьки або особи, які їх замінюють, а у частині другій статті 150–1 КК України – будь-які інші особи, крім
батьків та осіб, які замінюють батьків.
до кваліфікуючих ознак кримінального правопорушення, передбаченого статтею 150–1 КК
Українивідноситься використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене:

1. стосовно чужої дитини;

2. із застосуванням насильства чи погрозою його застосування;
3. повторно;
 4. особою, яка раніше вчинила один із кримінальних правопорушень, передбачених статтями 150,
303 або 304 КК України;
5. за попередньою змовою групою осіб.

слід відмежовувати склад кримінального правопорушення, передбачений статтею 304 КК

України "Втягнення неповнолітніх у протиправну діяльність" і статтею 150-КК України "Використання
малолітньої дитини для заняття жебрацтвом". Відмінність полягає у тому, що за статтею 150-1 КК
України потерпілим є малолітня особа ( до 14-річного віку), а за частиню 1 статті 304 КК України -
неповнолітня особа (до 18-річного віку), хоча в частині 2 статті 304 КК України вже згадується про
малолітнього. За статтею 150-КК України потерпілий, унаслідок свого віку, не усвідомлює факту
використання його як фактичного "знаряддя" для жебракування, а за статтею 304 КК України -
усвідомлює. Під час відмежування ознак суб'єктивної сторони статті 150-1 КК України і статті 304 КК
України варто вказати на обов'язкову мету використання дитини для заняття жебрацтвом - для отримання
прибутку, яка не характерна для втягнення неповнолітнього в протиправну діяльність . У випадку
використання малолітньої дитини в зайнятті жебрацтвом супроводжується втягненням потерпілої особи в
таку діяльність, учинене утворює сукупність кримінальних правопорушень, передбачених статтею 150-1 ,
статтею 304 КК України. При цьому, використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом не
передбачає активних дій з боку самої дитини, а враховується сама присутність дитини разом із дорослим.

13. Кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності: види та загальна

характеристика.

Диспозиції норм КК України, присвячених злочинам у сфері господарським злочинам, носять

бланкетний характер. Саме, через зв'язок відповідних норм КК із положеннями регулятивного
законодавства (величезного за обсягом, суперечливого і вкрай нестабільного) проблематика
кримінальної відповідальності за злочини у сфері господарської діяльності вважається однією з
найскладніших у курсі Особливої частини кримінального права України.

З об'єктивної сторони переважна більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються

шляхом дії (наприклад, виготовлення підроблених грошей, контрабанда, легалізація доходів,
одержаних злочинним шляхом, шахрайство з фінансовими ресурсами). Об'єктивна сторона окремих
злочинів у сфері господарської діяльності може виражатись і в бездіяльності (умисне порушення
вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом,
або фінансуванню тероризму, приховування інформації про діяльність емітента тощо). Серед
розглядуваних злочинів трапляються злочини з формальним складом (зокрема, фіктивне
підприємництво, порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом), матеріальним складом
(доведення до банкрутства, ухилення від сплати податків і зборів, незаконне використання знака для
товарів і послуг тощо), а також із формально-матеріальним складом (наприклад, незаконне
використання інсайдерської інформації).

Суб'єктивна сторона злочинів у сфері господарської діяльності, як правило, характеризується

умислом. При цьому обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони окремих злочинів є мотив або мета
(наприклад, обов'язковою ознакою виготовлення підроблених грошей виступає мета збуту, а
обов'язковою ознакою дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або
банківську таємницю,- мета розголошення чи іншого використання цих відомостей).

Суб'єкт частини злочинів у сфері господарської діяльності є спеціальним (службова особа суб'єкта
господарської діяльності, фізична особа - підприємець, особа, яка зобов'язана сплачувати податки і
збори, особа, якій комерційна або банківська таємниця стала відома у зв'язку з професійною або
службовою діяльністю, тощо).

Залежно від видового об'єкта злочини у сфері господарської діяльності пропонується класифікувати
таким чином: 1) злочини проти системи грошового обігу, фондового ринку і порядку обігу деяких
документів (статті 199, 200, , 222-1, 223-1, 223-2, 224, 232-1,232-2); 2) злочини проти системи
оподаткування і системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (статті
204,212, 212-1); 3) злочини проти бюджетної системи (статті 210, 211); 4) злочини проти
порядку переміщення предметів через митний кордон України (ст. 201); 5) злочини проти
порядку зайняття господарською діяльністю (статті 203-1, 203-2, 206. 206, 209, 209-1, 213, 227);
6) злочини проти прав кредиторів (статті 219, 222); 7) злочини проти засад добросовісної
конкуренції (статті 229, 231, 232); 8) злочини проти порядку приватизації (ст. 233).

14. Розбій та його відмінність від грабежу.

Стаття 187. Розбій
1. Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя
чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (розбій), -
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
2. Розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій
або бандитизм, -
карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна.
3. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, -
карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна.
4. Розбій, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або
вчинений організованою групою чи в умовах воєнного або надзвичайного стану, або поєднаний із
заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, -
карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіскацією майна.
Розбій належить до найнебезпечніших насильницько-корисливих злочинів. Основним
безпосереднім об'єктом злочину є право власності, обов'язковим додатковим об'єктом його
виступають життя чи здоров'я потерпілого.
Предметом злочину виступає рухоме майно, яке є чужим для винного[12].
Об'єктивна сторона злочину за змістом диспозиції ч. 1 ст. 187 КК України полягає у «нападі,
поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з
погрозою застосування такого насильства».
Суб'єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку (ч. 2 ст. 22 Кримінального
кодексу України).
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і
спеціальною метою заволодіння чужим майном[19].
Кваліфікований (ч. 2 ст. 187) та особливо кваліфіковані (чч. 3 і 4 ст. 187) склади злочину
Ч. 2 ст. 187 передбачає відповідальність за вчинення розбою за обтяжуючих обставин, називаючи
такими дві альтернативні кваліфікуючі ознаки, а саме вчинення розбою за попередньою змовою
групою осіб або вчинення його особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм.  Чч. 3 та 4 ст. 187
передбачають особливо кваліфіковані склади розбою, якими вважаються:

 вчинення розбою, поєднаного з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище  (ч. 3

ст. 187);
 розбій, спрямований на заволодінням майном у великих чи особливо великих розмірах або 
 розбій, вчинений організованою групою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних
ушкоджень (ч. 4 ст. 187).   

ідмінність грабежу від розбою полягає передусім в моменті закінчення злочину, способі

вчинення злочину та в характері й ступені насильства. Зокрема, якщо склад грабежу є матеріальним,
то розбою - усіченим. Спосіб вчинення грабежу носить відкритий характер, а спосіб вчинення
розбою полягає в нападі (як відкитому, так і прихованому, тобто вчиненого, наприклад, із засідки).
Насильство (як фізичне, так і психічне), яке може бути застосоване під час грабежу, не повинно бути
небезпечним для життя і здоров'я потерпілого. Навпаки при розбої застосовується насильство, яке є
небезпечним для життя і здоров'я потерпілого. При цьому оцінка небезпечності насильства, яке
виявляється в погрозі, а звідси й розмежування грабежу і розбою, повинна проводитися не стільки на
суб'єктивному сприйнятті небезпечності потерпілим, скільки на об'єктивних критеріях і з
урахуванням дійсності, реальності й характеру можливого насильства. Наприклад, показування
винним кулака чи замахування ногою є, безумовно, погрозою, але реалізація її у вигляді ударів
рукою чи ногою в принципі не містить загрози життю і здоров'ю (грабіж), а демонстрація ножа або
пістолета ні у кого не викличе сумніву щодо небезпечності цих предметів для життя і здоров'я
потерпілого (розбій).

15. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини. Аналіз складу кримінального
правопорушення.

таття 149. Торгівля людьми

1. Торгівля людиною, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або
одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману,
шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої
особи, яка контролює поте рпілого, для отримання згоди на його експлуатацію, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього або щодо
кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з
використанням службового становища, або поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя
чи здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або
без такої.
3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього його
батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками, або вчинені щодо малолітнього, або
організованою групою, або поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого
чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, або якщо вони спричинили тяжкі
наслідки, -
караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна
або без такої.
Примітка. 1. Під експлуатацією людини в цій статті слід розуміти всі форми сексуальної
експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або примусове надання послуг, рабство
або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів,
проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи,
примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження, примусове
втягнення у зайняття жебрацтвом, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних
конфліктах тощо.
2. У статтях 149 та 303 цього Кодексу під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений
фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє
або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за
своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг
тяжких особистих, сімейних або інших обставин.
3. Відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання
малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею настає незалежно від того, чи вчинені такі дії з
використанням примусу, викрадення, обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із
застосуванням чи погрозою застосування насильства, використання службового становища, або
особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або підкупу третьої особи, яка
контролює потерпілого, для отримання її згоди на експлуатацію людини.
об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю людини. Потерпілим від
злочину може бути будь-яка особа чоловічої або жіночої статі. Якщо потерпілим є неповнолітній (у
віці від 14 до 18 років) або малолітній (у віці до 14 років), то дії суб’єкта злочину слід кваліфікувати
відповідно за ч. 2 або

ч.  3 ст. 149 КК.

Об’єктивна сторона. Діяння може здійснюватися у таких формах: торгівля людьми; здійснення
іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина; вербування людини; переміщення людини;
переховування людини; передача людини; одержання людини.

Склад злочину - формальний. Встановлення однієї із зазначених форм діяння достатньо для
констатації його об’єктивної сторони.
 Суб’єктивна сторона злочину. Вина - прямий умисел.

Мотиви. Торгівля людьми здійснюється із корисливих мотивів. Ця ознака суб’єктивної сторони для
особи, яка продає людину, є обов’ язковою. При здійсненні іншої незаконної угоди, об’єктом якої є
людина, а так само при вербуванні, переміщенні, переховуванні, передачі або одержанні людини
мотиви можуть бути різними.

Тому для цих дій мотив є факультативною ознакою. Його встановлення має значення для оцінки
ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння.

Мета. Для вербування, переміщення, переховування, передачі та одержання людини обов’язковою

ознакою суб’єктивної сторони є мета злочину, а саме експлуатація потерпілої особи. 
Суб’єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Зокрема, суб’єктом злочину є
як особа, що передає потерпілого, так і особа, котра внаслідок здійснення із першою особою
незаконної угоди одержує його. Ці особи в такому разі виступають співвиконавцями злочину.
 У частині 2 ст. 149 КК зазначені обставини, що посилюють кримінальну відповідальність за
вчинення цього злочину: здійснення злочину щодо неповнолітнього або щодо кількох осіб, або
повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням
службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності, або
у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його
близьких, або з погрозою застосування такого насильства.

16. Загальна характеристика кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних

засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та інших злочинів проти здоров’я
населення.
 Злочини проти здоров’я населення – це передбачені розділом ХІІІ Особливої частини КК
України суспільно небезпечні умисні або необережні діяння, які створюють загрозу заподіяння
шкоди або заподіюють фактичну шкоду здоров’ю невизначеного кола осіб від незаконного обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, від дії отруйних,
сильнодіючих речовин і одурманюючих засобів, біологічних агентів і токсинів, від впливу
радіоактивно забрудненої продукції, а також від поширення епідемій.
Здоров’я як соціальна цінність – це нормальна діяльність організму людини, її фізичне та
психічне благополуччя, як родовий об’єкт злочину – сукупність суспільних відносин, що
забезпечують повноцінне фізичне та психічне здоров’я необмеженої кількості не персоніфікованих
осіб в масштабах будь-яких територіальних одиниць (області, регіону, країни).

Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та

прекурсорів – це діяння, які створюють загрозу заподіяння шкоди або заподіюють фактичну шкоду
здоров’ю невизначеного кола осіб від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів і прекурсорів
Кваліфікація злочинів даної категорії вимагає встановлення ознак предмета злочинного
посягання.
Більшість предметів злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів, включені до Переліку наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів 

Об’єктивна сторона більшості злочинів проти здоров’я населення характеризується діяннями у

формі активних дій: це – викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних
речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим
становищем (ст. 308 КК); схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів (ст. 315 КК); спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ст. 323 КК). Такі злочин як
порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів (ст. 320 КК), порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним
захворюванням та масовим отруєнням (ст. 325 КК) як і порушення правил поводження з
мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326 КК) можуть вчинятися
як шляхом дій так і бездіяльності.
Більшість розглядуваних складів злочинів сконструйовані як формальні склади і
вважаються закінченими з моменту вчинення діянь (незаконне виробництво наркотичних засобів,
посів або вирощування снотворного маку чи конопель, незаконне введення в організм наркотичних
засобів тощо).
Суб’єктом розглядуваних злочинів являється фізична осудна особа, яка досягла 16-ти річного
віку. Виключенням являється викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів,
психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання
службовим становищем (ст. 308 КК), які передбачають кримінальну відповіда-льність з 14-ти років. 
Із суб’єктивної сторони злочини проти здоров’я населення можуть вчинятися умисно (у
переважній більшості) та з необережності. Діянням, які проявляються у порушенні певних правил
(порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або
прекурсорів (ст. 320 КК), порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним
захворюванням та масовим отруєнням (ст. 325 КК) тощо), притаманні обидві форми вини. Для
кваліфікації ряду злочинів необхідним є встановлення спеціальної мети, яка в якості обов’язкової
ознаки включена до диспозицій відповідних норм. Такими є, зокрема, незаконне виробництво,
виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів з метою їх
використання для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин (ст.
311 КК).
17. Умисне тяжке тілесне ушкодження. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя
в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, каліцтво
статевих органів, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою
працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення
обличчя, -
карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення,
або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, чи з мотивів
расової, національної або релігійної нетерпимості, або вчинене на замовлення, або таке, що
спричинило смерть потерпілого, -
карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
. Об\’єктом злочину є здоров\’я особи.
Об\’єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у
вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3) причинний зв\’язок між зазначеними діянням і
наслідками.
Тілесні ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів
потерпілого та Їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх
ушкоджуючих факторів.
Суспільне небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у фізичному,
хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого. Бездіяльність має
місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчинити стосовно іншої
людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров\’ю у вигляді тілесних ушкоджень.
Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через
різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за
звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. 
Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи наслідком)
іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею, що передбачає
відповідальність за цей злочин
(наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й за ст. 121 слід лише тоді, коли санкція
статті (частини статті, що передбачає покарання за такий злочин, є менш суворою, ніж
санкція, передбачена, відповідно, ч. ч. 1 чи 2 ст. 121.
Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою
його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння; у
всіх інших випадках – з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121.
4. Суб\’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
5. Суб\’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Мета
умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння
лише в одному випадку – коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121).
Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного тяжкого тілесного
ушкодження є обов\’язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є
підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння
працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного
ушкодження у зв\’язку з виконанням цим працівником службових обов\’язків слід
кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень членам певної
національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою по вного або часткового їх
знищення – за ч, 1 ст. 442. Це саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного
тяжкого тілесно го ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема ч. 3 ст. 350,
ч. З ст. 377, ч. З ст 398). Кваліфікувати дії винних за таких обставин ще й за ст. 121 не
потрібно.
Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121) є необережним.
6. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження ( ч. 2 ст. 121) є
вчинення його: 1) способом, що має характер особливого мучення; 2) групою осіб; 3) з
метою залякування потерпілого або інших осіб; 4) на замовлення або 5) спричинення ним
смерті потерпілого.
 18. Захоплення заручників та незаконне позбавлення волі або викрадення людини.
Співвідношення складів кримінальних правопорушень.

Стаття 147. Захоплення заручників

1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого,
державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до
вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника -
карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.
2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або
були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, -
караються позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.
Об’єктом злочину є не тільки суспільні відносини, що забезпечують особисту волю людини, а й
такі, що забезпечують безпеку особи, захопленої як заручника. Потерпілим від злочину є фізична
особа - заручни
Кваліфікація злочину за ознаками об’єктивної сторони вимагає визначення ознак діяння,
передбаченого в ч. 1 ст. 147 КК у двох формах: 1) захопленні особи як заручника; 2) триманні особи
як заручника.
Діяння у формі захоплення заручника – це протиправне насильницьке обмеження свободи хоча б
однієї особи, поєднане з подальшим відкритим повідомленням про це з висуванням умов звільнення.
Тримання заручника означає насильницьке перешкоджання поверненню йому свободи, тримання
його в місцях, які особа не може вільно залишити.
Захоплення заручників визнається закінченим злочином з моменту, коли потерпілий фактично
позбавляється волі.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
Процес кваліфікації вимагає встановлення ознак суб’єктивної сторони, яка характеризується
прямим умислом та спеціальною метою: спонукання держави, організацій чи окремих громадян
вчинити будь-які дії або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення особи.
Кваліфікованими видами злочину за ч. 2 ст. 147 КК є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього;
2) вчинення організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з
погрозою знищення людей; 4) спричинення діянням тяжких наслідків.

Стаття 146. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини -
караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів, щодо двох чи більше
осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я
потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із
застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу, -
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою,
або такі, що спричинили тяжкі наслідки, -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.
 Для однозначної кваліфікація незаконного позбавлення волі або викрадення людини потребує
чіткого визначення об'єктивна сторона цього діяння, яка має дві форми: 1) незаконне позбавлення
волі людини; 2) викрадення людини.
Під викрадення людини слід розуміти заволодіння нею: відкрито (коли особи, у присутності яких
здійснюється викрадення, на думку винного, розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій);
таємно (вчинене за відсутності інших осіб або хоча й у присутності третіх осіб, але які, на думку
винного, не розуміють факту викрадення людини); вчинене шляхом обману чи зловживання довірою
Суб’єкт злочину загальний. За загальним правилом, ним є будь-яка фізична особа, яка досягла 16-
річного віку 
При кваліфікації вчиненого необхідно встановити наявність обов’язкової ознаки суб’єктивної
сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 146 КК України, яка характеризується прямим умислом:
винний усвідомлює незаконність своїх діянь – викрадення людини чи протиправного позбавлення її
волі і бажає їх вчинити.

При цьому, ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі або викрадення
людини, передбачених ч.3 ст. 146 КК України, може бути тільки необережним.
Кваліфікуючими ознаками незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх:
1) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою
змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; 6) із заподіянням
потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.
Частина 3 ст. 146 КК передбачає особливо кваліфіковані види злочину – це незаконне
позбавлення волі або викрадення людини: вчинене організованою групою та таке, що спричинило
тяжкі наслідки.
Діяння як у формі незаконного позбавлення волі, так і у формі викрадення людини вважаються
закінченими з моменту фактичного обмеження свободи переміщення потерпілого.

19. Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових

речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи
зловживання службовим становищем. Аналіз складу кримінального правопорушення.

таття 262. Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів,

вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або
зловживанням службовим становищем
1. Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської),
бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства -
караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також заволодіння
предметами, що перелічені в частині першій цієї статті, шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.
3. Дії, передбачені частинами першою чи другою цієї статті, якщо вони вчинені організованою
групою, розбій з метою викрадення вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових
припасів, вибухових речовин або радіоактивних матеріалів, а також вимагання цих предметів,
поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров'я, -
караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Кваліфікуючи цей злочин, варто виходити з того, що основним безпосереднім об’єктом злочину

є убезпечення від неконтрольованого доступу до вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових
речовин чи радіоактивних матеріалів. Виокремлення протиправного безоплатного заволодіння ними
в спеціальну норму пояснюється тим, що ці дії порушують громадську безпеку.
Предметом злочину, передбаченого ст. 262 КК, виступають: 1) зброя (крім гладко ствольної
мисливської); 2) бойові припаси; 3) вибухові речовини; 4) вибухові пристрої; 5) радіоактивні
матеріали.
Об’єктивна сторона даного злочину включає в себе вчинення таких дій щодо вказаних
предметів: 1) викрадення; 2) привласнення; 3) вимагання; 4) заволодіння шляхом шахрайства; 5)
заволодіння шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 262 КК); 6)
розбій (ч. 3 ст. 262 КК).
Суб’єктом цього злочину, зчиненого шляхом крадіжки, грабежу, розбою і вимагання, може бути
осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а у разі його вчинення в інший спосіб – 16-річного віку.
Окрім цього, при вчиненні привласнення та заволодіння шляхом зловживання службовим
становищем суб’єкт є спеціальним.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною. При цьому особа повинна
знати про те, що предмет, яким вона заволодіває, належить до зброї, бойових припасів, вибухових
речовин, вибухових пристроїв або радіоактивних матеріалів, розуміти небезпечні властивості таких
предметів та те, що заволодіння ними здійснюється протиправним способом.
Кваліфікованими видами злочину є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою
групою осіб (ч. 2 ст. 262 КК).
Особливо кваліфікований вид злочину (ч. 3 ст. 262 КК) має місце тоді, коли дії, передбачені ч.
1 або 2 ст. 262 КК, вчинені організованою групою. Особливо кваліфікованим видом вимагання
предметів цього злочину (крім вибухових пристроїв) є вимагання, поєднане з насильством,
небезпечним для життя і здоров’я (ч. 3 ст. 262 КК). Вимагання вибухових пристроїв, поєднане з
насильством, небезпечним для життя і здоров’я, кваліфікується за ст. 189 КК.

20. Хуліганство. Аналіз складу кримінального правопорушення.

Стаття 296. Хуліганство
1. Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до
суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, -
карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років.
2. Ті самі дії, вчинені групою осіб, -
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох
років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені особою,
раніше судимою за хуліганство, чи пов'язані з опором представникові влади або представникові
громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які
припиняли хуліганські дії, -
караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені із
застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або
заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
 Суспільна небезпечність хуліганства полягає в тому, що це один із небезпечних і поширених
злочинів проти громадського порядку, тобто комплексу суспільних відносин, які забезпечують
нормальні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, спокійний відпочинок
і дотримання правил поведінки в суспільному житті і побуті. Крім цього, хуліганство часто завдає
шкоди здоров’ ю людей, власності, навколишньому середовищу

Об’єктивна сторона полягає у грубому порушенні громадського порядку, тобто у вчиненні

активних дій. Такими закон визнає тільки дії, які спричинили істотну шкоду особистим чи
суспільним інтересам і відрізнялися особливою зухвалістю або винятковим цинізмом.
.Закінченим злочин визнається з моменту вчинення дії, що грубо порушує громадський порядок.
При кваліфікації цього злочину певні особливості має суб’єктивна сторона злочину, яка
характеризується наявністю прямого умислу, а також обов’язкової ознаки хуліганства – мотиву явної
неповаги до суспільства, тобто очевидна, демонстративна зневага винного до встановлених у
суспільстві правил поведінки. Винний усвідомлює, що своїми діями грубо порушує громадський
порядок, виражаючи тим самим явну неповагу до суспільства, і бажає цього
Суб’єктом хуліганства можуть бути особи, які досягли 14-річного віку.
У частині 2 ст. 296 КК передбачена відповідальність за хуліганство, вчинене групою осіб
 частині 3 ст. 296 КК передбачена відповідальність за хуліганство, визначене в перших двох
частинах цієї статті, якщо воно було вчинене особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов’язане з
опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони
громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії. Хуліганство визнається
злісним за ознакою його рецидиву, тобто вчиняється особою, яка раніше була судима за будь- яке
хуліганство, за умови, що судимість з неї не знята і не погашена 
Друга кваліфікуюча ознака такого хуліганства буде у разі наявності опору, тобто протидії
представникові влади, представникові громадськості або іншим громадянам, які припиняли
хуліганські дії, виконати свій службовий чи громадський обов’язок щодо охорони громадського
порядк
Частина 4 ст. 296 КК передбачає відповідальність за хуліганські дії, визначені в перших трьох
частинах цієї статті, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого
предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних
ушкоджень.

Питання ДЕК – бакалаври

1. Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права.

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ про захист порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,
трудових та інших правовідносин, урегульовується цивільним процесуальним правом. .

Цивільне процесуальне право – це галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають між
учасниками цивільного процесу і судом під час здійснення правосуддя у цивільних справах.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права має генетичний і функціональний зв’язки з
іншими галузями права. Генетично воно пов’язане, наприклад, із конституційним правом, кримінальним
процесуальним правом. Функціональний зв’язок цивільне процесуальне право має з цивільним, житловим,
сімейним, трудовим, земельним, адміністративним, фінансовим правом тощо.

Будь-яка галузь права має свій предмет і метод правового регулювання. Якщо предмет визначає, що
вивчає галузь права, то метод пояснює як це здійснюється.

Предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, які виникають під час здійснення
правосуддя у цивільних справах.

Метод цивільного процесуального права – це сукупність правових прийомів регулювання суспільних

відносин у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах. Він обумовлюється специфічними
властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, соціальними функціями, які виконує
ця галузь права, і органічним її зв’язком із галузями матеріального права.

Метод характеризується: 1) особливістю правового становища суб’єктів цивільних процесуальних

правовідносин; 2) специфікою юридичних фактів; 3) закріпленими правилами формування змісту
процесуальних правовідносин і характером участі в них суб’єктів; 4) особливістю процесуальних санкцій; 5)
специфікою процесуальної форми.

За змістом метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин є імперативно-

диспозитивним.

Імперативність методу цивільного процесуального права визначається необхідністю учасників цивільної

справи підкорятися судовій владі, сумлінно виконувати покладені на них обов’язки, оскільки до них можуть
бути застосовані заходи процесуального примусу або їх можуть притягнути до певної відповідальності.

Диспозитивність, навпаки, дає змогу суб’єктам вільно використовувати надані їм права у межах,
установлених законом.

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів –
процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток
процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов’язків.

Гарантіями їх реалізації є цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення
прав і невиконання обов’язків.

Це примусове припинення неправомірних процесуальних дій, скасування незаконних і необґрунтованих

рішень, застосування способів забезпечення доказів і позову.

Будь-яка діяльність потребує певного упорядкування, адже тоді вона більш доступна і зручна для
розуміння. Всі чинні в державі юридичні норми також потребують упорядкування та систематизації. Такий їх
упорядкований стан характеризується поняттям «система права».

Система цивільного процесуального права – це сукупність обумовлених предметом і методом

правового регулювання норм та інститутів, розташованих у певній послідовності.

Структура системи права виявляється у єдності всіх юридичних норм та їх розподілі за галузями й
інститутами права.

Галузь права, своєю чергою, також має власну систему, тобто свою структуру розподілу правових
елементів.

Елементами правової структури галузі права є: 1) юридичні норми; 2) інститути.

 Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки (зразок, масштаб,
еталон), установлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює
міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення
країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Кожна стаття закону (або її частина) є юридичною нормою.

Інститут права – це сукупність юридичних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин
у межах галузі права.

В основу створення системи цивільного процесуального права покладено структуру ЦПК України, який
ґрунтовно розвиває конституційні принципи судової системи і правосуддя в державі.

Визначена структурою ЦПК України система цивільного процесуального права складається з двох частин
– загальної та особливої.

Загальна частина містить норми й інститути, що мають значення для всієї галузі цивільного
процесуального права, усіх видів і стадій цивільного судочинства, наприклад, норми, які встановлюють
компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ; передбачають склад суду, підстави та порядок відводів ;
присвячені доказам і доказуванню.

Особлива частина охоплює норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення цивільних
справ за окремими видами та стадіями цивільного судочинства, наприклад, норми, що визначають
особливості наказного провадження, встановлюють порядок розгляду судом справ про усиновлення, порядок
провадження у зв’язку з апеляційним, касаційним переглядом судових рішень тощо.

2. Поняття та види форм захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних
осіб, інтересів держави.

Важливим елементом побудови правової держави і громадянського суспільства в Україні є формування

дієвого механізму захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних
осіб. Так, відповідно до ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого
немайнового або майнового права та інтересу. Гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина
визначені у ст. 55 Конституції України від 28 червня 1996 р. де закріплено демократичне положення, що
"права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Здійснення правосуддя виключно судами (ст.
124 Конституції) передбачає, що судовий захист є складовою правосуддя, оскільки здійснюється шляхом
розгляду і вирішення цивільних справ (цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних та ін.). Разом із
конституційно закріпленою можливістю звернутись до суду з метою захисту цивільних прав, ч.3 ст. 124
Конституції передбачає можливість визначення у законодавстві обов’язкового досудового порядку
урегулювання спору. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

На реалізацію конституційного положення у ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18

березня 2004 р. № 1618-ІУ (далі – ЦПК) визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому
цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав,
свобод чи інтересів. При цьому відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Виходячи із
зазначеного положення, що є принципом цивільного процесуального права, судова діяльність має бути
спрямована на захист прав, свобод чи інтересів осіб, які звернулися до суду за захистом, шляхом
забезпечення своєчасного та якісного розгляду і вирішення спорів та інших правових питань, які є
предметом судового розгляду.
 Правовідносини, що виникають внаслідок звернення до суду особи за захистом свого порушеного,
невизнаного чи оспорюваного права, є цивільними процесуальними правовідносинами. У зв’язку з цим слід
говорити про таку категорію процесуального характеру, як форма захисту права – це визначена законом
діяльність уповноважених, компетентних органів щодо захисту права, яка полягає у встановленні
фактичних обставин по справі, застосуванні норм права, визначенні способу захисту права, ухваленні та
виконанні рішення.

Таким чином однією з форм є саме Судова форма захисту права. Відповідно до ст. 124 Конституції України
правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судову систему України складають суди
загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди
загальної юрисдикції можуть бути загальними і спеціалізованими. Створення надзвичайних та особливих судів
не допускається. До судів загально юрисдикції відносяться Верховний Суд, апеляційні суди (загальні, госп,
адмін) та місцеві (заг, госп, адмін).

Поряд з цим ст.17 ЦК України також передбачає, що захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися
в адміністративному порядку – Президентом України, органами державної влади, органами влади
Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Так, орган державної влади, орган
влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та
інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення,
прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення
за їх захистом до суду.

Ще однією з форм захисту прав відповідно до ст. 18 ЦК є нотаріальна форма, яка здійснюється шляхом
вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених Законом України
«Про нотаріат».

Поряд із зазначеними – захист прав та інтересів відповідно до чинного законодавства здійснюють

третейські суди. Відповідно до 9 ст.1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою
сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім
випадків, передбачених законом.

Третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням
заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення
спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст. 2 Закону «Про третейські суди»).

Різновидом третейського суду є міжнародний комерційний арбітраж. ч. 2 ст.1 Закону України «Про
міжнародний комерційний арбітраж» передбачає, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за
угодою сторін передаватися: – спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при
здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне
підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також – спори підприємств з іноземними
інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх
учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Спори, які виникають з трудових правовідносин можуть розглядатися комісіями по трудових спорах, які є
органами з розгляду трудових спорів, що виникають між працівниками і службовцями та власником або
уповноваженим ним органом, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпосередньо в районних,
районних у місті, міських чи міськрайонних судах (ст. 232 КЗпП). У разі незгоди з рішенням комісії по трудових
спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в
десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії (ст. 228 КЗпП).
 У сучасному європейському співтоваристві важливим є і такий інститут (форма захисту) як захист прав
людини Європейським судом з прав людини. Згідно зі ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною для
розгляду ЄСПЛ, якщо вичерпані всі національні засоби правового захисту.

Останнім часом достатньо активно впроваджується практика медіації (посередництва) при розгляді
цивільних спорів. 03.11.2016 р було прийнято за основу проект Закону України «Про медіацію».

Отже, формами захисту є: 1) судова (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК); 2) адміністративна (ст. 17 ЦК); 3)
нотаріальна (ст. 18 ЦК); 4) альтернативна – третейськими судами, комісіями по трудових спорах, за
участю медіатора тощо.

3. Джерела цивільного процесуального права України.

Норми, що врегульовують порядок провадження у цивільних справах, закріплені у різних нормативних

актах (Конституції України, ЦПК України, окремих законах тощо).

Джерела цивільного процесуального права — це система нормативноправових актів, а також

рішення Європейського суду з прав людини, які врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя
у цивільних справах.

Сукупність таких актів становить цивільно-процесуальне законодавство.

Цивільно-процесуальне законодавство – це сукупність нормативних актів, у яких є норми, що

врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

Основу цивільно-процесуального законодавства, як і всього законодавства України, становить Конституція

України. У ній закріплено норми, що гарантують право громадян на судовий захист (ст. 55), визначають їх
правовий статус у цивільному судочинстві (ст.ст. 24, 31, 32, 59), передбачають принципи організації і діяльності
суду (ст.ст. 124–131).

Найважливішим нормативно-правовим актом після Конституції України в системі цивільно-процесуального

законодавства є ЦПК України від 18 березня 2004 р., який набрав чинності 1 січня 2005 р. Він детально
врегульовує порядок судочинства в цивільних справах і складається з 11 розділів.

До системи цивільно-процесуального законодавства належить також чимало інших кодексів і законів, у

яких закріплено окремі положення цивільного процесуального права.

Відтак ЦК України містить норми, в яких визначено способи захисту судом цивільних прав та інтересів
особи (ст. 16); правила щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 36), визнання фізичної
особи недієздатною (ст. 39), визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 43), оголошення фізичної особи
померлою (ст. 46) тощо.

Сімейний кодекс України визначає підстави для надання судом права на шлюб (ст.ст. 23, 26), визнання
його недійсним і неукладеним (ст.ст. 40–43, 48), зміни, розірвання та визнання недійсним шлюбного договору
(ст.ст. 100, 102, 103), розірвання шлюбу (ст.ст. 109–112) тощо.

Серед законів можна виокремити, наприклад, ЗУ від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів
України», що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні; ЗУ від 12
лютого 2015 р. «Про забезпечення права на справедливий суд», що визначає систему судів загальної
юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів тощо; ЗУ від 21 квітня 1999 р. «Про
виконавче провадження», що обумовлює умови і порядок виконання рішень судів та інших органів
(посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у
добровільному порядку; ЗУ від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу», що встановлює основи
організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців; ЗУ
від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», що визначає порядок урегулювання
приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома
правопорядками, іншими, ніж український правопорядок; ЗУ від 14 жовтня 2014 р. «Про прокуратуру», що
закріплює норми, які регламентують участь прокурора в цивільному судочинстві; ЗУ від 25 лютого 1994 р.
«Про судову експертизу» формулює правові, організаційні й фінансові основи судово-експертної діяльності; ЗУ
від 8 липня 2011 р. «Про судовий збір» визначає правові засади справляння судового збору, платників,
об’єкти та розміри ставок судового збору; ЗУ від 5 грудня 2012 р. «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні; та
інші закони.

До системи цивільного процесуального законодавства також належать Укази Президента України,

постанови КМУ, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Це не повний перелік актів, що становлять цю систему, оскільки їх є велика кількість, крім того,
законодавство постійно змінюється: деякі закони втрачають чинність, приймаються нові.

Також одним із джерел є й Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі статтею 151-2 Конституції
України, Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України,
остаточні й не можуть бути оскаржені.

Важливе місце в системі цивільного процесуального законодавства займають міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких надана ВР України.

Судове співробітництво або judicial cooperation між Україною та іншими країнами здійснюється на підставі
конвенції, зокрема, Гаазьких конвенцій, ратифікованих державами, і багато- або двосторонніми договорами,
підписаними державами. Наприклад, судове співробітництво між Україною та державами Балтіки
здійснюється з початку 1990 років на підставі таких договорів: Договір між Україною та Республікою Естонія
про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, підписаний Сторонами 15
лютого 1995 р.; Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини
у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах, підписаний Сторонами 25 травня 1995 року; Договір
між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та
кримінальних справах, підписаний 07 липня 1993 року.

Законодавець підкреслює їх пріоритетність перед нормативними актами України, зауважуючи: у разі

невідповідності ЗУ міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана ВР України, суд застосовує
міжнародний договір (ч. 8 ст. 10 ЦПК України).

До системи цивільно-процесуального законодавства не входять постанови Пленуму ВС України, оскільки

вони не мають нормативного характеру. Проте ці постанови містять роз’яснення, що мають важливе значення
для судової практики і обов’язкові для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують у своїй діяльності
норми права, щодо яких зроблено такі роз’яснення.

4. Дія цивільних процесуальних норм в часі, просторі та за колом осіб.

Цивільне процесуальне право діє стосовно осіб, у часі і просторі.

 Дія цивільного процесуального законодавства стосовно осіб полягає в тому, що відповідно до ст. 4 ЦПК
України суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та
суспільні інтереси.

Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові
особи) та міжнародні організації також мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав,
свобод чи інтересів.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами
України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними
договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР України (частини 1, 2 ст. 496 ЦПК України).

Суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу та здійснювати правосуддя на
засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших
ознак (ст. 6 ЦПК України).

Дія цивільного процесуального закону в часі полягає у тому, що провадження в цивільних справах
здійснюється відповідно до законів, чинних на час учинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення
справи.

Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує або звужує права, що належать учасникам цивільного
процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (частини 3, 4 ст. 3 ЦПК України).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі передбачає поширення їх всією територією України, тому
суди цивільної юрисдикції повинні їх застосовувати під час розгляду і вирішення цивільних справ.

На практиці можуть виникнути випадки, коли в законодавстві не буде норми, що врегульовувала б

конкретні відносини. У такому разі суд має застосувати аналогію закону, тобто використати закон, що регулює
подібні за змістом відносини. Якщо ж не знайдеться і такий закон, суду слід зважати на загальні засади
законодавства – застосувати аналогію права.

У законодавстві є заборона відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості,

суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частини 9, 10 ст. 10 ЦПК України).

5. Принципи цивільного процесуального права України та їх значення.

Принципи цивільного процесуального права – це закріплені в нормах цивільного процесуального права

основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст цієї галузі права.

Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, ЗУ «Про судоустрій і статус суддів
України» і у відповідних нормах ЦПК України.

У принципах цивільного процесу концентруються погляди законодавця на характер і зміст сучасного

судочинства щодо розгляду й вирішення судами цивільних справ. Принципи цивільного судочинства мають
важливе значення.

Вони: 1) слугують початком тлумачення процесуальних норм із недостатньо вираженим змістом, під час
усунення прогалин у праві, дають змогу знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання,
якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми;
 2) є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрями, перспективи розвитку
цивільного процесу, слугують головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення
цивільного процесуального законодавства.

Ознаки принципів цивільного процесуального права: 1) зміст принципів становлять керівні ідеї та погляди
держави та суспільства щодо здійснення правосуддя у цивільних справах; 2) принципи цивільного
процесуального права визначають особливості та зміст цивільного процесуального права та перспективи його
розвитку; 3) принципи є обов’язковими до точного і неухильного виконання; 4) принципи є правовими
засадами вказаної діяльності і закріплені у правових нормах; 5) принципи гарантують справедливість,
неупередженість і своєчасність розгляду та вирішення цивільних справ; 6) сукупно принципи утворюють
систему принципів цивільного процесуального права.

Узагальнюючи запропоновані в літературі класифікації принципів цивільного процесуального права, усі

принципи можна згрупувати за такими ознаками:

а) за дією в системі права: – загальноправові (наприклад, демократизм, гуманізм, законність); –

міжгалузеві (притаманні процесуальним галузям права, таким як цивільне процесуальне, кримінальне
процесуальне, господарське процесуальне право. Це, наприклад, здійснення правосуддя тільки судом,
рівність громадян перед законом і судом, принципи незалежності суддів і підкорення їх лише закону, мови
судочинства, гласності тощо); – галузеві (диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін
тощо); – принципи окремих інститутів права (характерні тій чи іншій стадії цивільного процесу або
окремому процесуальному інституту. Наприклад, для інституту судового розгляду цивільних справ властиві
принципи безпосередності та усності);

б) за предметом регулювання: – принципи організації правосуддя (судоустрою); – принципи здійснення

правосуддя (судочинства); – принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність,
об’єктивна істина та ін.); – принципи, які визнають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність,
безпосередність, безперервність тощо);

в) за значущістю: – фундаментальні (абсолютні – це диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське

керівництво та раціональна процесуальна форма); – конструктивні (відносні – усі інші принципи);

г) за формою нормативного закріплення: – закріплені Конституцією України. До них належать принципи,

основні з яких такі: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); принцип територіальності і спеціалізації
створення системи судів загальної юрисдикції (ст. 125); здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією
суддів (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст.
129); законність (п. 1 ч. 3 ст. 129); рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129);
змагальність сторін і свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості
(п. 4 ч. 3 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 3 ст. 129);
державна мова судочинства (ст. 10) тощо; – закріплені в законодавстві про судочинство. До них можна
віднести принципи диспозитивності, змагальності, процесуальної рівноправності сторін, раціональної
процесуальної форми, усності, безпосередності та інші.

Усі принципи цивільного процесуального права сукупно утворюють взаємозалежну й взаємообумовлену

систему, що становить певне цілісне утворення, водночас кожний із принципів послідовно розкриває зміст
галузі права загалом.

– диспозитивності – полягає у можливості осіб, які беруть участь у справі, мати в розпорядженні свої
матеріальні та процесуальні права, а також засоби їх захисту
 Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи
юридичних осіб, поданих відповідно ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін
та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами
щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають
цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги;

– процесуальної рівності сторін – передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному
судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури – позивача,
відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими
суб’єктами процесуальні права і обов’язки;

– змагальності – полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у
справі, обстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості

– інші принципи – наприклад, раціональної процесуальної форми (характеризується стадійністю процесу,

строками на виконання процесуальних дій тощо), неможливість процесуального сумісництва (не допускає
можливості суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин в одній і тій же справі перебувати більше як в
одному процесуальному становищі).

6. Види цивільного судочинства. Стадії цивільного процесу.

Суди розглядають досить різноманітні цивільні справи, що мають суттєві правові відмінності.

Оскільки правова природа цивільних справ значно впливає на порядок їх розгляду по першій інстанції, ЦПК
України (ст. 19) передбачає три види цивільного судочинства: позовне (загальне , спрощене), наказне та
окреме провадження.

Провадження в цивільному судочинстві – це врегульований законом порядок розгляду і вирішення

справ, подібних за своєю матеріально-правову природою, що обумовило певні процесуальні особливості
їх судового розгляду і вирішення.

Позовне провадження характеризується наявністю спору про право цивільне. Загальне позовне
провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати
у спрощеному позовному провадженні. Спрощене позовне провадження призначене для розгляду
малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для
яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до ст.. 19 ЦПК малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста
розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом
малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та
справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Формою звернення до суду в порядку позовного провадження, не залежно від форми – загальне або
спрощене – є позовна заява. Сторонами позовного провадження виступають позивач та відповідач.

Наказне провадження здійснюється з метою постановлення судового наказу, який відповідно до ст.160
ЦПК України є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог,
передбачених ст. 161 ЦПК. Формою звернення до суду у наказному провадженні є заява про видачу судового
наказу. Сторонами наказного провадження є заявник та боржник. Характерною рисою наказного
провадження є те, що вимоги, за якими видається судовий наказ, не повинні оскаржуватися протилежною
стороною, оскільки в іншому випадку, тобто при наявності спору, якщо це вбачається із заяви і поданих
документів, суд відмовляє в прийнятті заяви про видачу судового наказу, та роз’яснює заявникові право
звернутися до суду в порядку позовного провадження для вирішення спору.

Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються

цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для
охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав
або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Цей вид провадження характеризується
відсутністю спору про право. Формою звернення до суду є заява. Сторонами окремого провадження є
заявник та заінтересовані особи. В межах даного виду провадження встановлюються юридичні факти, якими
захищаються не права, а інтереси, оскільки встановлення таких фактів впливає на визначення правового
статусу громадянина.

Єдність цивільного процесу забезпечується тим, що розгляд справи здійснюється тільки в порядку,
передбаченому ЦПК.

Цивільне судочинство здійснюється стадійно, сукупність стадій залежить від провадження, в якому
розглядається справа. Стадія цивільного процесу - це визначена в процесуальному законі сукупність
процесуальних дій, об'єднаних однією найближчою процесуальною метою.

Наприклад, стадії загального позовного провадження цивільного процесу:

 відкриття провадження у цивільній справі;

 підготовче провадження;
 можлива стадія — врегулювання спору за участі судді;
 розгляд справи по суті;
 прийняття рішення по суті спору.
Перегляд судових рішень здійснюється в інстанційному порядку:

 апеляційне провадження;
 касаційне провадження;
Особливий випадок перегляду:

 перегляд цивільної справи за нововиявленими або виключними обставинами.

Заключна стадія:

 виконання рішення (виконавче провадження).

Наявність зазначених стадій не означає, що будь-яка цивільна справа обов'язково повинна пройти їх усі.
Процес може бути завершений на будь-якій стадії.

7. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин та їх класифікація. Суд як обов’язковий суб’єкт

цивільних процесуальних правовідносин.

Суб’єкти цивільних процесуальних відносин класифікуються на кілька груп, серед яких:

1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

судді місцевих судів, судді апеляційних судів, судді Верховного Суду;

– у здійснення правосуддя їм сприяють інші учасники судового процесу,

це помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник;

 2) учасники судового процесу:

— учасники справи (до реформи – особи, які беруть участь у справі) – це ті особи, які безпосередньо
захищають свої права та інтереси:

у справах позовного провадження це – позивач, відповідач, треті особи;

у справах наказного провадження це – заявник, боржник;

у справах окремого провадження це – заявник, заінтересовані особи;

у справах про оскарження рішення третейського суду, оспорювання рішення міжнародного комерційного
арбітражу та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду,
міжнародного комерційного арбітражу це – учасники (сторони) третейського розгляду, особи, які не брали
участі у третейському розгляді, якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, а також
сторони арбітражного розгляду;

+ у справах можуть також брати участь органи та особи, які захищають права та інтереси інших осіб, які не
мають особистого інтересу щодо предмету спору, а тільки процесуальний інтерес у справі, їхні права та
обов’язки обумовлюються компетенцією, якою вони наділяються залежно від виконуваних ними функцій та
повноважень, це – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади
та місцевого самоврядування;

— представники, або особи, які представляють інтереси інших учасників, а саме учасників справи
(договірне представництво) або законні представники;

— інші учасники судового процесу, або особи, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні
правосуддя, які не мають матеріального інтересу щодо предмета позову, а тільки процесуальний інтерес, це:
свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, експерт з питань права, помічник судді, секретар судового
засідання, судовий розпорядник.

Класифікація учасників судового процесу має суто практичне значення – всі учасники справи мають
низку однакових прав та обов’язків, крім своїх специфічних, що пов’язані з їхнім статусом в процесі.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя
здійснюється тільки судом.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі та суспільстві. Не

допускається делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими
особами. Особи, які незаконно поклали на себе функції суду, несуть відповідальність у порядку, визначеному
законом.

Система судів загальної юрисдикції у відповідності до Конституції України будується на принципах

територіальності та спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди, апеляційні
суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд.

Тільки суд загальної юрисдикції має право (і повинен) при розгляді та вирішенні цивільних справ
застосовувати норми цивільного процесуального права та виносити у цивільній справі рішення іменем
держави України. Даний принцип здійснення правосуддя має важливе значення для дотримання прав і
свобод людини і громадянина, так як судова процедура найбільше гарантує забезпечення законності,
незалежності і об'єктивності при розгляді та вирішенні цивільних справ. Рішення суду після їх вступу в законну
силу набувають загальнообов'язкового значення.
 Принцип одноособового та колегіального розгляду справ в цивільному процесі означає, що з метою
здійснення правосуддя у справі суд діє одноособово, а при перегляді судового рішення – колегіально, у складі
суддів. Виключенням з цього правила є справи окремого провадження, які пов’язані зі зміною правового
статусу фізичної особи.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» справи в судах розглядаються
суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів, а також за участю
присяжних.

Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Визначення судді або колегії суддів для розгляду
конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційною (автоматизованою) системою у порядку,
визначеному процесуальним законом

Відповідно до статті 34 ЦПК України усі цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються
одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.

Виключення становлять такі справи окремого провадження, які розглядаються колегією у складі
одного судді і двох присяжних, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді: 1)
обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення
цивільної дієздатності фізичної особи; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її
померлою; 4) усиновлення; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову
госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Колегіально розглядаються справи в вищестоящих інстанціях, зокрема:

1) перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснюється колегією суддів суду
апеляційної інстанції у складі трьох суддів;

2) перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанції здійснюється колегією суддів суду
касаційної інстанції у складі трьох або більшої непарної кількості суддів;

3) перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється судовою палатою Касаційного
цивільного суду (палатою), об’єднаною палатою Касаційного цивільного суду (об’єднаною палатою) або
Великою Палатою Верховного Суду (Великою Палатою) у таких випадках: • розгляд заяви про перегляд
судового рішення за нововиявленими обставинами; • перегляд судових рішень за виключними обставинами з
підстав, визначених пунктами 1, 3 частини третьої статті 423, здійснюється колегією у складі трьох або більшої
непарної кількості суддів, а з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423, – Великою Палатою
Верховного Суду.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами здійснюється судом у такому самому

кількісному складі, в якому ці рішення були ухвалені (одноособово або колегіально).

Порядок вирішення питань при колегіальному розгляді справи: • питання, що виникають під час
колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім; •
при ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та
підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у
нарадчій кімнаті; • суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність
окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка
приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

8. Сторони у цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

 Сторони в позовному провадженні – це особи, що пов’язані матеріальноправовими відносинами, з
приводу яких виник спір.

Сторонами в позовному провадженні цивільного процесу є позивач і відповідач, якими можуть бути
фізичні і юридичні особи, а також держава.

Позивач – це особа, яка звернулася через суд до відповідача з позовною вимогою.

Відповідач – це особа, яка на думку позивача порушила, не визнає або оспорює його права, свободи або
інтереси.

Якщо в ході судового розгляду буде з’ясовано, що позивач пред’явив позов явно не до належного
відповідача, тобто позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення
підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до
початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним
відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Суд першої інстанції має право також за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження,
а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження – до початку першого судового
засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Процесуальні права та обов’язки сторін: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини
позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будьякій стадії
судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення
підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку
спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов; 4) позивач має право
змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання,
а у справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав
позову допускається не пізніше ніж за п’ять днів до початку першого судового засідання у справі; 5) сторони
можуть укласти мирову угоду на будьякій стадії судового процесу.

У цивільному процесі України немає положень про групові або колективні позови, але допускається
співучасть кількох осібпозивачів або відповідачів.

Підстави участі у справі кількох позивачів і (або) відповідачів, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов’язки
кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки

9. Треті особи у цивільному процесі України та їх класифікація.

Крім сторін в справах позовного провадження можуть брати участь треті особи – це ті особи, які мають
безпосередній інтерес щодо предмету спору або мають відповідати за пред’явленими вимогами.

Треті особи, залежно від їх інтересу щодо предмета спору можуть бути таких видів:

1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, які можуть вступити у справу
шляхом подання заяви до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання,
якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або
декількох сторін; вони користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.
 2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, які можуть вступити у справу на
стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого
судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли
рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до
участі у справі також за заявою учасників справи. Вони мають процесуальні права і обов’язки, як і всі інші
учасники справи.

Суд може з власної ініціативи залучити третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета
спору, якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до
розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов’язки осіб, що не є стороною у справі.

Як виключення, Національне агентство з питань запобігання корупції може бути залучено як третя особа,
яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача у справах щодо застосування
керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача
(звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення,
атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) у
зв’язку з повідомленням ним або членом його сім’ї про порушення вимог Закону України «Про запобігання
корупції» іншою особою.

Наслідки незалучення у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,
можуть бути такі: 1) якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно
третьої особи або третя особа може пред’явити вимоги до сторони, така сторона зобов’язана сповістити цю
особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю
особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про
направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява; 2) у разі розгляду справи без
повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають
юридичних наслідків при розгляді позову, пред’явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї
третьої особи або позову, пред’явленого цією третьою особою до такої сторони.

10. Участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в
інтересах інших осіб.

Стаття 56. Участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в
інтересах інших осіб

1. У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні
та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або
державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи
місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених
законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

2. З метою захисту прав і свобод людини і громадянина у випадках, встановлених законом, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини може особисто або через свого представника звертатися до суду з
позовом (заявою), брати участь у розгляді справ за його позовними заявами (заявами), а також на будь-якій
стадії розгляду вступати у справу, провадження в якій відкрито за позовами (заявами) інших осіб, подавати
апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними
обставинами, у тому числі у справі, провадження в якій відкрито за позовом (заявою) іншої особи. При цьому
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини повинен обґрунтувати суду неможливість особи
самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Невиконання Уповноваженим Верховної Ради України з прав
людини вимог щодо надання зазначеного обґрунтування має наслідком застосування положень,
передбачених статтею 185 цього Кодексу.

3. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді
справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за
позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про
перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

4. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в
чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для
звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні
функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень,
передбачених статтею 185 цього Кодексу.

5. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду
в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі
органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває
статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду
прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

6. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у
справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень.
Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов’язковою у випадках,
встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

7. З метою захисту прав викривача, встановлених Законом України "Про запобігання корупції", Національне

агентство з питань запобігання корупції за зверненням викривача може звертатися до суду з позовом (заявою)
в інтересах викривача, брати участь у розгляді справ за такими позовами (заявами), а також на будь-якій стадії
розгляду вступати у справу, провадження в якій відкрито за позовами (заявами) викривачів, подавати
апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими чи виключними
обставинами, у тому числі у справі, провадження в якій відкрито за позовом (заявою) викривача.

Стаття 57. Процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах
інших осіб

1. Органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб,
мають процесуальні права та обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати
мирову угоду.

2. Відмова органів та інших осіб, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах
інших осіб, від поданої ними заяви або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та
інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному
обсязі.

3. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує
заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду.

4. Відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого
прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не
позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
 5. Прокурор або Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з метою вирішення питання щодо
наявності підстав для ініціювання перегляду судових рішень у справі, розглянутій без їхньої участі, вступу у
справу за позовом (заявою) іншої особи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та
отримувати з них копії.

6. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання
висновку, мають процесуальні права і обов’язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу, а також мають право
висловити свою думку щодо вирішення справи по суті.

11. Поняття та види представництва у цивільному процесі.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську
діяльність" ( далі - Закон) представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації
прав і обов’язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в
інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов’язків потерпілого під час
розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов’язків потерпілого, цивільного
позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Представництво у цивільному процесі - це правовідношення, в силу якого представник здійснює

процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав.

Стаття 58. Участь у справі представника

1. Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої
особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

2. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

3. Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена
виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення,
трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

4. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний
орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування
відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до
закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

КЛАСИФІКАЦІЯ За ступенем обов’язковості представництво в цивільному процесі можна умовно

поділити на два види:

1. обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;

2. факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.

За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:

1. договірне – підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї
інтереси він представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво
здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо);
 2. законне представництво – підстави його виникнення передбачені законом (наприклад, ст. 172 СК
передбачає, що повнолітні мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних
батьків як їх законні представники).

За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво, його можна поділити на такі види:

1. представництво фізичних осіб – підставою такого представництво є закон або цивільно-правова угода;

2. представництво юридичних осіб – таке представництво базується, як правило на трудовій угоді.

Стаття 59. Законні представники

1. Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних
осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

2. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також
осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі,
піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню
особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

3. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Стаття 60. Особи, які можуть бути представниками

1. Представником у суді може бути адвокат або законний представник.

2. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах
(малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну
процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

3. Органи або інших осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах малолітніх чи
неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, представляють у
суді їх посадові особи, крім випадків, коли такі органи та особи є стороною чи третьою особою у справі.

4. Одна й та сама особа може бути одночасно представником декількох позивачів або декількох
відповідачів або декількох третіх осіб на одній стороні, за умови відсутності конфлікту інтересів між ними.

Стаття 61. Особи, які не можуть бути представниками

1. Не може бути представником в суді особа, яка бере участь у справі як секретар судового засідання,
експерт, спеціаліст, перекладач та свідок або є помічником судді, який розглядає справу.

2. Особа не може бути представником, якщо вона у цій справі представляє або представляла іншу особу,
інтереси якої у цій справі суперечать інтересам її довірителя.

3. Особа не може бути представником, якщо вона є чи була медіатором під час проведення медіації щодо
спору, пов’язаного із справою, що розглядається в суді.

4. Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не

можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють від імені відповідного органу, що є
стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

12. Процесуально-правове становище та повноваження представника у цивільному процесі.

Документи, що підтверджують повноваження представників.
 У широкому змісті повноваження представника - це суб'єктивний обов'язок представника перед особою,
яку він представляє, вчинити певні юридичні дії від її імені, виражений у встановленій законом формі,
доступній для сприйняття третіми особами. У вузькому змісті повноваження представника - це коло дій, які він
вправі вчинити стосовно третьої особи в межах покладеного на нього обов'язку.

Стаття 64. Повноваження представника в суді

1. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він
представляє, її процесуальні права та обов’язки.

2. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у
виданій йому довіреності або ордері.

3. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються Цивільним кодексом

України.

4. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути
повідомлено суд шляхом подання письмової заяви.

5. У разі припинення повноважень представника на здійснення представництва особи у справі представник

не може бути у цій самій справі представником іншої сторони, третьої особи на іншій стороні або третьої
особи із самостійними вимогами щодо предмета спору.

Повноваження представників прийнято підрозділяти на два види: загальні і спеціальні.

До загальних належать ті, без яких не може обійтися представник, захищаючи інтереси своїх
довірителів. Ними охоплюється право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії
з документів, залучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, участь у судових засіданнях, надання
доказів, участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також
свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання і відводи, давати усні та письмові пояснення суду,
надавати свої докази тощо. Ці повноваження докладно не перелічуються в уповноважуючих документах або
навіть не вказуються взагалі.

Спеціальні повноваження судового представника стосуються здійснення найбільш важливих дій,

пов'язаних з розпорядженням об'єктом процесу, визначенням характеру судового захисту. Спеціальні
повноваження передбачені в ст.31 ЦПК: зміна підстави або предмета позову, збільшення або зменшення
розміру позовних вимог, відмова від позову, визнання позову повністю або частково, пред'явлення
зустрічного позову, укладення мирової угоди, оскарження рішень суду, вимога виконання судових рішень.
Щоб між довірителем і представником не відбулося будь-яких непорозумінь із приводу таких дій,
повноваження на їхнє здійснення повинні спеціально обмовлятися в уповноважуючому документі.

Практичне значення розподілу повноважень судового представника на загальні і спеціальні полягає в тому,
що реалізація законним представником спеціальних повноважень від імені та в інтересах недієздатних,
обмежено дієздатних, а також безвісно відсутніх осіб поставлена під контроль органів опіки та піклування. Що
ж стосується інших випадків законного представництва, а також договірного і громадського, то право судового
представника на здійснення процесуальних дій розпорядницького характеру повинно бути спеціально
обумовлено в дорученні або іншому прирівняному до нього документі.

Стаття 62. Документи, що підтверджують повноваження представників

1. Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими
документами:
 1) довіреністю фізичної або юридичної особи;

2) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи
охоронцем спадкового майна.

2. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках,
іншою особою.

У разі задоволення заявленого клопотання щодо посвідчення довіреності фізичної особи на ведення
справи, що розглядається, суд без виходу до нарадчої кімнати постановляє ухвалу, яка заноситься секретарем
судового засідання до протоколу судового засідання, а сама довіреність або засвідчена підписом судді копія з
неї приєднується до справи.

Довіреність фізичної особи, за зверненням якої прийнято рішення про надання їй безоплатної вторинної
правничої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), який прийняв таке рішення.

3. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним підписом) посадової особи,
уповноваженої на це законом, установчими документами.

4. Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим

відповідно до  Закону України  "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

5. Відповідність копії документа, що підтверджує повноваження представника, оригіналу може бути

засвідчена підписом судді.

6. Оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у
визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.

7. У разі подання представником заяви по суті справи в електронній формі він може додати до неї
довіреність або ордер в електронній формі, підписані електронним цифровим підписом відповідно до
Положення про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положень, що визначають порядок
функціонування її окремих підсистем (модулів).

8. У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший
документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на
момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.

9. Довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в
інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не
встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

13. Склад інших учасників судового процесу та їх участь у цивільному судочинстві.

Стаття 65. Інші учасники судового процесу

1. Учасниками судового процесу, крім учасників справи та їхніх представників, є помічник судді, секретар
судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, експерт з питань права, перекладач, спеціаліст .

Стаття 66. Помічник судді

1. Помічник судді забезпечує підготовку та організаційне забезпечення судового процесу.

2. Помічник судді:
 1) бере участь в оформленні судових справ, за дорученням судді готує проекти запитів, листів, інших
матеріалів, пов’язаних із розглядом конкретної справи, виконавчих документів;

2) здійснює оформлення копій судових рішень для направлення сторонам у справі та іншим учасникам
справи відповідно до вимог процесуального законодавства, контролює своєчасність надсилання копій
судових рішень;

3) виконує інші доручення судді, що стосуються організації розгляду судових справ.

3. Помічник судді за дорученням судді (головуючого у судовій колегії) може за відсутності секретаря
судового засідання здійснювати його повноваження. Під час здійснення таких повноважень помічнику судді
може бути заявлено відвід з підстав, передбачених цим Кодексом, для відводу секретаря судового засідання.

Стаття 67. Секретар судового засідання

1. Секретар судового засідання:

1) здійснює судові виклики і повідомлення;

2) перевіряє, хто з учасників судового процесу з’явився в судове засідання, хто з учасників судового
процесу бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, і доповідає про це головуючому;

3) забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами і проведенням

судового засідання в режимі відеоконференції;

4) забезпечує ведення протоколу судового засідання;

5) забезпечує оформлення матеріалів справи;

6) виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.

2. Секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного
відображення в протоколі судового засідання.

3. Секретар судового засідання виконує обов’язки судового розпорядника у випадку його відсутності.

Стаття 68. Судовий розпорядник

1. Судовий розпорядник:

1) забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників судового процесу;

2) з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу
кількість осіб, які можуть бути присутні у залі судового засідання;

3) оголошує про вхід і вихід суду із зали судового засідання та пропонує всім присутнім встати;

4) слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;

5) виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

6) під час судового засідання приймає від присутніх у залі учасників судового процесу документи та інші
матеріали і передає до суду;

7) запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до
присяги;

8) виконує інші доручення головуючого, пов’язані зі створенням умов, необхідних для розгляду справи.
 2. Вимоги судового розпорядника, пов’язані з виконанням обов’язків, зазначених у частині першій цієї
статті, є обов’язковими для учасників судового процесу та інших осіб, присутніх у залі судового засідання.

3. Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядаються судом у цьому самому процесі.

Стаття 69. Свідок

1. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

2. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про
відомі йому обставини. За відсутності заперечень учасників справи свідок може брати участь в судовому
засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі
відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо свідок не може з’явитися до суду через
хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин.

3. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за

викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

4. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися
письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на
компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Стаття 70. Особи, які не можуть бути допитані як свідки

1. Не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному
лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що
мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з
наданням професійної правничої допомоги або послуг медіації під час проведення позасудового
врегулювання спору, - про такі відомості;

3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) судді та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення
судового рішення, або про інформацію, що стала відома судді під час врегулювання спору за його участю;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а
представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Стаття 71. Відмова свідка від давання показань

1. Фізична особа не має права відмовитися давати показання, крім показань щодо себе, членів сім’ї чи
близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра,
дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено
опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), які можуть тягнути юридичну відповідальність
для нього або таких членів сім’ї чи близьких родичів.

2. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов’язана повідомити причини відмови.

Стаття 72. Експерт
 1. Експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з’ясування
відповідних обставин справи.

2. Експерт може призначатися судом або залучатися учасником справи.

3. Експерт зобов’язаний дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на поставлені йому

питання.

7. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням
експертизи і викликом до суду.

8. Призначений судом експерт може відмовитися від надання висновку, якщо надані на його запит
матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути
вмотивованою.

Стаття 73. Експерт з питань права

1. Як експерт з питань права може залучатися особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у
галузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до
матеріалів справи ухвалюється судом.

Стаття 74. Спеціаліст

1. Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками, необхідними для застосування
технічних засобів, і призначена судом для надання консультацій та технічної допомоги під час вчинення
процесуальних дій, пов’язаних із застосуванням таких технічних засобів (фотографування, складання схем,
планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо).

2. Допомога та консультації спеціаліста не замінюють висновок експерта.

Стаття 75. Перекладач

1. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та
іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також
особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

4. Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у
цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на
оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних із викликом до суду.

14. Поняття та мета судового доказування. Поняття та ознаки судових доказів.

Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін,
та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою
судових доказів, тобто судове доказування.

Судове доказування - процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, спрямована на

встановлення істини з конкретної справи і вирішення спору між сторонами.

Встановлення дійсних фактичних обставин справи — це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна
діяльність всіх інших суб'єктів доказування. Отже, судове доказування є різновидом пізнання, що включає
діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, їх представників.
 У судовому доказуванні органічно поєднуються дві рівноцінні сторони — розумова та практична .Розумова
(логічна) сторона доказування підпорядкована законам логічного мислення, практична (процесуальна)
діяльність, тобто процесуальні дії з доказування, підпорядковані приписам правових норм і засновані на них.
Норми права пропонують здійснення таких процесуальних дій, які створюють найкращі умови для того, щоб
процес мислення був істинним. У свою чергу, законодавство не може суперечити законам і правилам пізнання
та логіки.

Таким чином, цивільне процесуальне доказування — це розумова та процесуальна діяльність суду та

інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення
спору між сторонами.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що
обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судові докази характеризуються наступними ознаками:

1) докази — це фактичні дані, що містять інформацію про шукані факти. Очевидно, що фактичні дані — це
відомості про факти. По суті це інформація про ті обставини, які суду необхідно встановити по справі. У
більшості випадків суд безпосередньо може сприйняти відомості про факти, а не самі факти, що мали місце в
минулому. Якщо під доказами розуміти факти, то варто ви знати, що суд першої інстанції не в змозі
безпосередньо досліджувати докази по справі.

На підставі відомостей про факти суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення
для правильного вирішення справи. Тому не мають доказового значення ті фактичні дані, які не містять
інформації про факти, що стосуються справи;

2) докази — це фактичні дані, отримані судом із дотриманням певної процесуальної форми. Закон
встановлює певний порядок збирання, дослідження і оцінки доказів. Фактичні дані, отримані судом не в
результаті передбачених законом процесуаль них дій, а іншим (непроцесуальним) шляхом, не можуть бути
покладені в основу рішення суду по справі. Істина у цивільній справі може бути досягнута тільки при
правильній побудові процесу судового доказування. Наприклад, не мають доказового значення показання
свідка, який допитаний судом з порушенням вимог ЦПК (свідки, які ще не дали показань, перебувають у залі
судового засідання під час розгляду справи; свідок не попереджений про кримінальну відповідальність за
завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань);

3) докази — це фактичні дані, отримані передбаченими у законі засобами доказування. Згідно з ч.2 ст.76
ЦПК до засобів доказування належать показання свідків, письмові докази, речові і електронні докази, ,
висновки експертів.

Стаття 77. Належність доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають

інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

3. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або
заперечень.

4. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Стаття 78. Допустимість доказів

 1. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть
підтверджуватися іншими засобами доказування.

Стаття 79. Достовірність доказів

1. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Стаття 80. Достатність доказів

1. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність
обставин справи, які входять до предмета доказування.

2. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує
відповідно до свого внутрішнього переконання.

15. Засоби доказування та їх види.

Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів, їх також називають джерелами доказів, тобто
джерелами, з яких суд отримує фактичні дані (докази).

Стаття 76. Докази

1. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що
обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення
справи.

2. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Стаття 90. Показання свідка

1. Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є
доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

2. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також
допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих
слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не
підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Стаття 92. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їхньою згодою, в тому числі за власною ініціативою, якщо
інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають
значення для справи.

Стаття 95. Письмові докази

 1. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що
мають значення для правильного вирішення спору.

2. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не
передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається
засвідчений витяг з нього.

3. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним
підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу
не вважається електронним доказом.

4. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку,

встановленому чинним законодавством.

5. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про
наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього,
своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

6. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з
власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал
письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії
(електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

7. Документи, отримані за допомогою факсимільного чи інших аналогічних засобів зв’язку, приймаються

судом до розгляду як письмові докази у випадках і в порядку, які встановлені законом або договором.

8. Іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути
письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи
визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 97. Речові докази

1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїм існуванням, своїми якостями,
властивостями, місцезнаходженням, іншими ознаками дають змогу встановити обставини, що мають
значення для справи.

Стаття 100. Електронні докази

1. Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини,
що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні
зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та
голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися,
зокрема, на портативних пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах
резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

2. Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом,
прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".
Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

3. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку,
передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
 4. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або
іншої особи оригіналу електронного доказу.

5. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з
власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал
електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії
(паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Стаття 102. Вимоги до висновку експерта.

1. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них
висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному
законодавством.

2. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування
та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не
можуть бути питання права.

3. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду
про призначення експертизи.

4. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи.

5. Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних
пояснень щодо його висновку.

6. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, а також, за
наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь,
вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні
експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до
висновку експерта можуть бути встановлені законодавством.

7. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за
завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за
відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

8. Якщо експерт під час підготовки висновку встановить обставини, що мають значення для справи, з
приводу яких йому не були поставлені питання, він має право включити до висновку свої міркування про ці
обставини.

Стаття 110. Оцінка висновку експерта судом

1. Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими
доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта
повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Стаття 114. Зміст висновку експерта у галузі права

1. Учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування
аналогії закону чи аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або
загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

2. Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи
недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути
прийнято за результатами розгляду справи.
 Стаття 115. Оцінка висновку експерта у галузі права судом

1. Висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є

обов’язковим для суду.

2. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в
ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

16. Класифікація доказів.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. У теорії цивільного процесу класичним вважається
поділ доказів на групи за такими критеріями:

1) за характером зв'язку змісту доказів з фактами, що підлягають встановленню:

 прямі докази - безпосередньо вказують на факт, який підлягає встановленню (наприклад, показання
свідка-очевидця щодо факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки);
 непрямі (побічні) докази - не вказують безпосередньо на факт, який підлягає встановленню, проте
вказують на інші факти, що дозволяє зробити вірогідний висновок про шуканий факт (наприклад,
показання свідка про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх
дій).
2) за способом утворення фактичних даних:

 первісні докази - фактичні дані, одержані з першоджерела (показання свідка-очевидця, оригінал

документа тощо);
 похідні докази - фактичні дані, отримані з джерела, що відтворює інший засіб доказування (наприклад,
копія документа, показання свідків зі слів інших осіб).
3) за джерелом отримання фактичних даних:

 особисті докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає людина (містяться у показаннях
свідків, поясненнях сторін, третіх осіб, їх представників);
 речові докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає матеріальний об'єкт (закріплені у
письмових доказах, речових доказах);
 змішані докази - фактичні дані, джерелом отримання яких одночасно є людина і матеріальний об'єкт
(містяться у висновку експерта).
4) залежно від мети доказування  докази можуть бути основними та протилежними (контрдокази):

 основні докази — це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини;

 протилежні докази — це докази, що спростовують основний доказ. 
Класифікація доказів, які використовуються в цивільному процесі, дозволяє дати відповіді на ряд
практичних питань, зокрема: 

 чи стосується доказ приватноправового спору взагалі та якою мірою (тобто питання належності
певного доказу до цивільної справи); 
 наскільки повно доказ підтверджує наявність чи відсутність певних обставин приватноправового
спору; 
 звідки (джерело) походить доказ, який використовується в цивільній справі; 
 яким чином (у якій формі) доказ відтворений ззовні, тобто у вигляді чого він представлений; 
 чи дотримано вимоги процесуального закону щодо форми та способу отримання доказу.

17. Судові витрати (поняття та види).

 Судові витрати – це витрати, які несуть сторони і треті особи із самостійними вимогами у справах
позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження, заявники і
боржники у справах наказного провадження та інші учасники судового процесу за вчинення у їхніх
інтересах цивільних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом справи у порядку цивільного судочинства.

Глава 8. Судові витрати

Стаття 133. Види судових витрат

1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

2. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються
законом.

3. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням,

забезпеченням доказів;

4) пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її
розгляду.

Відповідно до Закону України «Про судовий збір» № 3674-VI від 8 липня 2011 р. судовий збір – це збір, що
справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у
разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом.

Розміри ставок судового збору, який визначається у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для
працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга
подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі , передбачені в
Законі України «Про судовий збір».

Стаття 137. Витрати на професійну правничу допомогу

1. Витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої
допомоги за рахунок держави.

2. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між
сторонами разом із іншими судовими витратами.

3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи
подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для
надання правничої допомоги.

4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на
репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
 5. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони,
зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

6. Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про
зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

7. Витрати фізичних осіб, пов’язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ
про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або
дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин
внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території
яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Стаття 138. Витрати сторін та їхніх представників, що пов’язані з явкою до суду

1. Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також
найманням житла, несуть сторони.

2. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачується іншою стороною
компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток
обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних
занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.

3. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов’язані з

явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 139. Витрати, пов’язані із залученням (викликом) свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів,

проведенням експертиз

1. Свідку у зв’язку з викликом до суду відшкодовуються витрати, що пов’язані з переїздом до іншого

населеного пункту та наймом житла, а також виплачується компенсація за втрачений заробіток чи відрив від
звичайних занять.

3. Експерт, спеціаліст чи перекладач отримують винагороду за виконану роботу, пов’язану зі справою, якщо
це не входить до їхніх службових обов’язків.

4. Суми, що підлягають виплаті залученому судом експерту, спеціалісту, перекладачу або особі, яка надала
доказ на вимогу суду, сплачуються особою, на яку суд поклав такий обов’язок, або судом за рахунок суми
коштів, внесених для забезпечення судових витрат.

5. У випадках, коли сума витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, або витрат особи, яка
надала доказ на вимогу суду, повністю не була сплачена учасниками справи попередньо або в порядку
забезпечення судових витрат, суд стягує ці суми на користь спеціаліста, перекладача, експерта чи експертної
установи зі сторони, визначеної судом відповідно до правил про розподіл судових витрат, встановлених цим
Кодексом. Суд має право накласти арешт на грошові кошти чи майно такої сторони в межах сум, присуджених
до стягнення, в порядку, встановленому цим Кодексом для забезпечення позову.

6. Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи,

залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та
інших доказів.

7. Розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути
співмірним зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.
 8. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити
розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами.

9. Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про
зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами.

10. Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів
здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судового збору або зменшення
його розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок державного бюджету.

Стаття 140. Витрати, пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх

місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи

1. Особа, яка надала доказ на вимогу суду, має право вимагати виплати грошової компенсації своїх витрат,
пов’язаних із наданням такого доказу. Розмір грошової компенсації визначає суд на підставі поданих такою
особою доказів здійснення відповідних витрат.

2. Розмір витрат, пов’язаних з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження, забезпеченням

доказів та вчиненням інших дій, пов’язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду, встановлюється
судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

18. Судові виклики та повідомлення.

Судові повістки бувають двох видів: судові виклики та судові повідомлення.

Судові виклики – це процесуальні документи, судові повістки, за допомогою яких суд викликає учасників
справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов’язковою.

Судові повідомлення – це процесуальні документи, судові повісткиповідомлення, за допомогою яких суд

повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної
дії, якщо їх явка є не обов’язковою.

Глава 7. Судові виклики і повідомлення

Стаття 128. Судові повістки

3. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.

4. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.

5. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються,
мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за
п’ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

6. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів
надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього
офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про
вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур’єрів за адресою, заз наченою стороною чи
іншим учасником справи.
 Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення
відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі
відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

7. У разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається:

1) юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця

проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та
громадських формувань;

2) фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця
перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

8. Днем вручення судової повістки є:

1) день вручення судової повістки під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу
особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи
відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи,
повідомленою цією особою суду;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи
відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що
зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у
робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її
доставлення.

9. Суд викликає або повідомляє свідка, експерта, перекладача, спеціаліста, а у випадках термінової
необхідності, передбачених цим Кодексом, зокрема у справах про видачу обмежувального припису - також
учасників справи телефонограмою, телеграмою, засобами факсимільного зв’язку, електронною поштою або
повідомленням через інші засоби зв’язку (зокрема мобільного), які забезпечують фіксацію повідомлення або
виклику.

10. Судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її

представництва, філії, якщо позов виник у зв’язку з їхньою діяльністю.

11. Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи
місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису
викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути
розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не
пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа
вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.

Стаття 129. Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд

1. Судова повістка про виклик повинна містити:

1) ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;

2) найменування та адресу суду;

 3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

4) назву справи, за якою робиться виклик;

5) зазначення, як хто викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст,
перекладач);

6) зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у підготовче судове засідання, а у разі

повторного виклику сторони у зв’язку з необхідністю надати особисті пояснення - про потребу надати особисті
пояснення;

7) у разі необхідності - пропозицію учаснику справи подати всі раніше неподані докази;

8) зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з відсутністю адресата, за першої
можливості вручити її адресату;

9) роз’яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається
(накладення штрафу, примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду), і про
обов’язок повідомити суд про причини неявки.

2. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в пунктах 1-7 і 9 частини першої цієї статті.

3. Судова повістка-повідомлення повинна містити найменування та адресу суду, назву справи, зазначення
процесуального статусу особи, яка повідомляється, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, дату і час її
вчинення, а також про те, що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов’язковою.

4. Якщо разом із судовою повісткою надсилаються копії відповідних документів, у повістці повинно бути
зазначено, які документи надсилаються і про право особи, яка повідомляється, подати заперечення та
відповідні докази на їх підтвердження.

Стаття 130. Порядок вручення судових повісток

1. У випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним
особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про
одержання повістки.

2. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її
вручали, повертається до суду.

3. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку
вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. У такому випадку особа, якій
адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату і місце судового засідання,
вчинення іншої процесуальної дії.

4. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім’ї) особа, яка доставляє судову
повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

5. Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

6. Якщо особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за
місцем її роботи.

7. Якщо учасник справи перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі,
позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження
волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються йому під розписку адміністрацією місця утримання
учасника справи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цього учасника справи до суду.

8. Особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, визначеному
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в разі відсутності
таких - у порядку, встановленому статтею 502 цього Кодексу.

9. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на
повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою.

10. Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду
відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.

19. Цивільна юрисдикція. Підсудність у цивільному процесі України.

Глава 2. Цивільна юрисдикція § 1. Предметна та суб’єктна юрисдикція

§ 2. Інстанційна юрисдикція § 3. Територіальна юрисдикція (підсудність)

Юрисдикція – це предметна компетенція судового або іншого юрисдикційного органу, що наділяється

повноваженнями з вирішення юридичних справ.

Цивільна юрисдикція – це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних
справ, віднесених до їх компетенції.

§ 1. Предметна та суб’єктна юрисдикція

Стаття 19. Справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів

1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних,

трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку
іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових
прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав,
якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

2. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1)

наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

3. Наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум
незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.

4. Спрощене позовне провадження призначене для розгляду:

1) малозначних справ;

2) справ, що виникають з трудових відносин;

3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто
проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим
із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд;

4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
 Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини
недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

5. Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні,
а справи - у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.п

6. Для цілей цього Кодексу малозначними справами є:

1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за
правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п’ятдесят
розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення
неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі
вимоги не пов’язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства);

4) справи про розірвання шлюбу;

5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів
прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

7. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності
юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для
здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності
неоспорюваних прав.

8. Суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на
примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного
арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного
арбітражу, іноземного суду.

§ 2. Інстанційна юрисдикція

Стаття 23. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими

загальними судами як судами першої інстанції, крім справ, визначених частинами другою - четвертою цієї
статті.

2. Справи щодо оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних
арбітражів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються
апеляційними судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом (за
місцезнаходженням арбітражу).

3. Справи щодо визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу
розглядаються:

1) якщо місце арбітражу знаходиться на території України - апеляційними загальними судами за

місцезнаходженням арбітражу;

2) якщо місце арбітражу знаходиться поза межами України - апеляційним загальним судом, юрисдикція
якого поширюється на місто Київ.
 4. Справи про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави розглядаються Вищим
антикорупційним судом.

Стаття 24. Суд апеляційної інстанції

1. Апеляційні суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих судів, які знаходяться у
межах відповідного апеляційного округу (території, на яку поширюються повноваження відповідного
апеляційного суду).

2. Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як
судами першої інстанції.

3. Справи про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави в апеляційному порядку
переглядаються Апеляційною палатою Вищого антикорупційного суду.

Стаття 25. Суд касаційної інстанції

1. Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної
інстанцій.

На відміну від юрисдикції, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими
організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в сфері вирішення
цивільних справ судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення
яких віднесено до компетенції даного конкретного суду. Під підсудністю (територіальною юрисдикцією) слід
розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території.
Визначити підсудність справи суду означає встановити, який конкретно місцевий суд має розглядати цивільну
справу по суті як суд першої інстанції.

Підсудність цивільних справи або територіальна юрисдикція передбачена

§ 3 глави 2 розділу 1 ЦПК України. Серед її видів:

1) загальна підсудність, передбачена статтею 27 ЦПК України за місцем проживання або

місцезнаходженням відповідача, що означає, що позови до фізичної особи пред’являються в суд за
зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не
передбачено законом; а позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з
Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

2) альтернативна підсудність, передбачена статтею 28 ЦПК України або підсудність справ за вибором
позивача, означає, що у разі відстуності підстав для застосування виключної підсудності у справі, останній
може обирати суд, до якого звернутися з заявою у таких справах: 1• позови про стягнення аліментів, оплату
додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію
аліментів, збільшення їх розміру, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що
виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи
перебування позивача; 2• позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем
проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти
або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання
відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи
перебування будького з них. 3• позови про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення злочину, можуть пред’являтися
також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача або за місцем заподіяння шкоди; 4•
позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю
органу, що здійснює оперативнорозшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть
пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача; 5• позови про захист
прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування
споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору; 6• позови про відшкодування шкоди,
заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем заподіяння шкоди; 7•
позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за
їх місцезнаходженням; 8• позови, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або
виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем
виконання цих договорів; 9• позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого
невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим
його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи); 10• позови до відповідача,
який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його
майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні; 11•
позови про відшкодування шкоди, заподіяної зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за
рятування на морі, можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації
судна; 12• позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню,
або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса можуть пред’являтися також за місцем його
виконання; 13• позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в
Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред’являтися за
місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів; 14• позови про відшкодування збитків,
спричинених заходами забезпечення позову, можуть пред’являтися також за місцем застосування заходів
забезпечення позову (до суду, який застосував відповідні заходи); 15• позови до кількох відповідачів, які
проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання або місцезнаходженням
одного з відповідачів за вибором позивача; 16• позови про захист порушених, невизнаних або оспорюваних
прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (в тому числі про відшкодування шкоди, завданої внаслідок
обмеження у здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку із
збройною агресією Російської Федерації, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України,
надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру можуть пред’являтися також за місцем
проживання чи перебування позивача;

3) підсудність за визначенням суду у таких випадках: • у разі, якщо участь в ній беруть громадяни України і
обидві сторони проживають за її межами, а також у справах про розірвання шлюбу між громадянином
України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України – суддею Верховного
Суду (відповідно до статті 29); • у разі, якщо у справі однією зі сторін є суд або суддя суду, до підсудності якого
віднесена ця справа за загальними правилами, – ухвалою суду вищої інстанції, постановленою без
повідомлення сторін (стаття 26);

4) виключна підсудність, що передбачена статтею 30 ЦПК України та визначає правила, за якими: 1•

позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або
основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох
об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою; 2•
позови про зняття арешту з майна пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його
частини; 3• позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями,
пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини; 4• позови до
перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за
місцезнаходженням перевізника; 5• справи про арешт судна, що здійснюється для забезпечення морської
вимоги, розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту України, в якому перебуває судно або
до якого прямує, або порту реєстрації судна; 6• зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє
самостійні вимоги щодо предмета спору, незалежно від їх підсудності пред’являються в суді за місцем
розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших визначених у цій статті
правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний
позов; 7• у випадку об’єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з
вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов’язання, спір розглядається
судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов’язання; 8• вимоги щодо
реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій розглядаються судом, визначеним за правилами
підсудності щодо розгляду спору, похідними від якого є такі вимоги.

Спори між судами про підсудність не допускаються.

20. Позов у цивільному процесі: поняття, елементи, види. Право на позов.

Позов – це належно оформлена вимога заінтересованої особи, що ґрунтується на спірних матеріальних

правовідносин, про захист свого або чужого права, свободи, законного інтересу, що підлягає розгляду та
вирішенню у встановленому законом порядку, заявлена через суд.

Позов складається з трьох елементів: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову є матеріальноправова вимога позивача до відповідача, який випливає зі спірних

матеріальноправових відносин (наприклад, розірвати шлюб, повернути майно тощо), щодо якої суд повинен
винести рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами
матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію суду.

Підстава позову — це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (наприклад, порушення
договірних зобов’язань тощо). Такі обставини становлять юридичні факти, які тягнуть певні правові наслідки.
Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин,
належність сторін до цієї справи та привід до позову. Підставу позову становлять фактична і правова підстави.
Фактична підстава позову – це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.
Як правило, підстава має складний фактичний склад. Ці юридичні факти, фактичні обставини становлять
фактичну підставу позову. Правова підстава позову – це посилання в позовній заяві на закони та інші
нормативно-правові акти, на яких ґрунтується вимога позивача.

Зміст позову — це вказаний у позовній заяві спосіб захисту, тобто те, що позивач просить від суду:
присудження відповідача до здійснення певних дій (наприклад, визнати право власності на майно тощо).
Зміст позову визначається позивачем, зважаючи на спосіб судового захисту, передбаченого законом. Способи
захисту цивільних прав визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України і полягають, зокрема, в такому: ‒ визнання права; ‒
визнання правочину недійсним; ‒ припинення дії, яка порушує право; ‒ відновлення становища, яке існувало
до порушення; ‒ примусове виконання обов’язку в натурі; ‒ зміна правовідношення; ‒ припинення
правовідношення; ‒ відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; ‒ відшкодування
моральної (немайнової) шкоди; ‒ визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і
службових осіб.

Класифікація позовів: • процесуальноправова (основу якої складає процесуальноправова ознака); •

матеріальноправова (яка ґрунтується на матеріальноправовій ознаці).

Процесуальноправова класифікація позовів залежить від змісту позову, тобто, способу судового захисту, а
саме : • позови про присудження; • позови про визнання; • позови про зміну або припинення
правовідношення (перетворювальні чи конститутивні позови).
 Позови про визнання. Позови про визнання обмежуються вимогою про визнання наявності (позитивний),
відсутності (негативний), припинення правовідношення.

Позови про присудження. Це позов, метою якого є примусове виконання встановленого судом обов’язку
відповідача. Позивач вимагає не тільки визнання за ним певного суб’єктивного права, але й присудження
відповідача до здійснення конкретних дій на свою користь.

Перетворювальні позови. Перетворювальний позов — це позов, який спрямований на зміну або

припинення існуючого правовідношення. Метою перетворювального позову є внесення новизни у вже
існуюче між сторонами правовідношення.

Класифікація позовів за матеріальноправовою ознакою на аліментні, трудові, житлові та ін.

Залежно від того, чи є об’єктом порушеного права (інтересу) благо, що піддається грошовій оцінці, позови
поділяються на майнові та немайнові. Ця класифікація позовів має практичне значення для визначення
розміру судового збору. Майновий позов – це вимога про захист права або інтересу, об’єктом якої є благо, що
піддається грошовій оцінці. Це означає, що будь-який майновий позов має ціну, тому розмір судового збору
визначається у відсотковому відношенні до ціни позову. Немайновий позов – це вимога про захист права або
інтересу, об’єктом якої є благо, що не піддається грошовій оцінці. Отже, немайновий позов не має ціни, тому
розмір судового збору визначається в кратному відношенні до встановленого законом розміру мінімальної
заробітної плати.

Тотожними є позови, в яких співпадають сторони, предмет і підстава.

Право на пред’явлення позову – це право відкрити та підтримувати судовий розгляд конкретного

матеріальноправового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це – право на правосуддя щодо
конкретного матеріальноправового спору.

Правом на пред’явлення позову наділені усі заінтересовані фізичні та юридичні особи особи (зокрема й
іноземні) та держава. Вони можуть звернутися до суду з позовом про захист суб’єктивного права чи
охоронюваного законом інтересу. Право на пред’явлення позову є невід’ємним правом кожної особи, тому
відмова від права на звернення до суду за захистом недійсна (ч.3 ст.4 ЦПК У).

Право на позов – самостійне суб’єктивне право. Як усяке суб’єктивне право, право на позов є не у всіх осіб,
а лише у конкретних осіб із конкретних справ за наявності певних умов (передумов).

Передумови права на пред’явлення позову – обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує
виникнення суб’єктивного права певної особи на пред’явлення позову з конкретної справи. Якщо такі
передумови є, це означає, що в цієї особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо
будьяка із передумов відсутня, то немає і цього права. Звернення до суду в такому разі не може спричиняти
судовий розгляд зазначеного спору і суд не має права (і не зобов’язаний) зробити відповідний акт
правосуддя. Вирізняють дві групи передумов права на пред’явлення позову: суб’єктивні та об’єктивні.

Суб’єктивні передумови – це обставини, які пов’язані з особою позивача і за наявності яких у позивача
виникає право на пред’явлення позову в суді. До них належать правоздатність і процесуальна
заінтересованість.

Об’єктивні передумови – це обставини, які не залежать від особи позивача і з наявністю чи відсутністю
яких закон пов’язує можливість пред’явлення конкретного позову. Їх, своєю чергою, можна поділити на:

– позитивні, тобто ті обставини, які повинні існувати для того, щоб заява була прийнята. До них
можна віднести: 1) підвідомчість справи суду; 2) правовий характер вимоги;
 – негативні – обставини, яких не повинно бути: 1) відсутність такого, що набрало законну силу, рішення
суду, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; 2) відсутність
затвердженої ухвали суду про відмову позивача від позову або про затвердження мирової угоди; 3)
відсутність справи щодо тотожного спору; 4) відсутність договору про передачу справи на розгляд у
третейський суд.

21. Заяви по суті справи та процесуальний порядок їх пред’явлення до суду (позовна заява; відзив на
позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або
відзиву).

Стаття 174. Види та зміст заяв по суті справи

1. При розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово
свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по
суті справи, визначених цим Кодексом.

2. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив;
заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

3. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються цим Кодексом або судом у
передбачених цим Кодексом випадках.

4. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд може зобов’язати державний орган чи орган
місцевого самоврядування подати відповідну заяву по суті справи (крім позовної заяви).

5. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло
при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне.

Стаття 175. Позовна заява

1. У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

2. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником,
або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

3. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові - для фізичних осіб)
сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи
перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному
державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за
законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних
осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості
позивачу відомі), відомі номери засобів зв’язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти;

3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що
стягуються чи оспорюються;
 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором,
або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд
визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані
обставини;

6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо
законом визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору;

7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі
здійснювалися;

8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути
подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи
оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;

9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку
із розглядом справи;

10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача
(відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

4. Якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній
зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.

5. У разі пред’явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої
особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

6. У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору.

Стаття 177. Документи, що додаються до позовної заяви

1. Позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї,
відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

У разі подання до суду позовної заяви та документів, що додаються до неї в електронній формі, позивач
зобов’язаний додати до позовної заяви доказ надсилання листом з описом вкладення іншим учасникам
справи копій поданих до суду документів.

2. Правила цієї статті щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових
правовідносин, а також про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок кримінального правопорушення чи
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи
бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,
прокуратури або суду.

3. У разі необхідності до позовної заяви додаються клопотання та заяви позивача про звільнення
(відстрочення, зменшення) від сплати судового збору, про призначення експертизи, витребування доказів
тощо.

4. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених

порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору
відповідно до закону.
 5. Позивач зобов’язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини,
на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до
позовної заяви копії відповідних доказів).

6. До заяви про визнання акта чи договору недійсним додається також копія (або оригінал) оспорюваного
акта чи договору або засвідчений витяг з нього, а у разі відсутності акта чи договору у позивача - клопотання
про його витребовування.

7. До позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що

підтверджує повноваження представника позивача.

Стаття 178. Відзив

1. У відзиві відповідач викладає заперечення проти позову.

2. Відзив підписується відповідачем або його представником.

3. Відзив повинен містити:

1) найменування (ім’я) позивача і номер справи;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові для фізичних осіб)
відповідача, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для
фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі
підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України),
реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і
серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв’язку, офіційну електронну адресу та
адресу електронної пошти, за наявності;

3) у разі повного або часткового визнання позовних вимог - вимоги, які визнаються відповідачем;

4) обставини, які визнаються відповідачем, а також правову оцінку обставин, надану позивачем, з якою
відповідач погоджується;

5) заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими
відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права;

6) перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву, та зазначення документів і доказів, які не
можуть бути подані разом із відзивом, із зазначенням причин їх неподання;

7) заперечення (за наявності) щодо заявленого позивачем розміру судових витрат, які позивач поніс та
очікує понести до закінчення розгляду справи по суті;

8) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в
зв’язку із розглядом справи.

4. Копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана)
одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду.

5. До відзиву додаються:

1) докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не
надані позивачем;

2) документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам
справи.
 6. До відзиву, підписаного представником відповідача, додається довіреність чи інший документ, що
підтверджує повноваження представника відповідача.

7. Відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п’ятнадцяти днів з дня
вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який
дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не
пізніше першого підготовчого засідання у справі.

8. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує
справу за наявними матеріалами.

Стаття 179. Відповідь на відзив

1. У відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених
відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення.

2. Відповідь на відзив підписується позивачем або його представником.

3. До відповіді на відзив застосовуються правила, встановлені частинами третьою - п’ятою статті 178 цього

Кодексу.

4. Відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання
відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази,
іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а
відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

Стаття 180. Заперечення

1. У запереченні відповідач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених

позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і мотиви їх визнання або відхилення.

2. Заперечення підписується відповідачем або його представником.

3. До заперечення застосовуються правила, встановлені частинами третьою - п’ятою статті 178 цього

Кодексу.

4. Заперечення подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання
заперечення, який дозволить іншим учасникам справи отримати заперечення завчасно до початку розгляду
справи по суті.

Стаття 181. Пояснення третьої особи щодо позову або відзиву

1. У поясненнях третьої особи щодо позову або відзиву третя особа, яка не заявляє самостійних
вимог щодо предмета спору, викладає свої аргументи і міркування на підтримку або заперечення проти
позову.

2. Пояснення третьої особи підписуються третьою особою або її представником.

3. До пояснень третьої особи застосовуються правила, встановлені частинами третьою - шостою статті 178

цього Кодексу.

4. Пояснення третьої особи подаються в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк, який
дозволить третій особі підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази та надати пояснення до
позову або відзиву, а іншим учасникам справи - отримати відповідь на такі пояснення завчасно до початку
розгляду справи по суті.
 22. Зустрічний позов. Порядок і умови пред’явлення зустрічного позову.

Зустрічний позов – це самостійна позовна вимога, заявлена відповідачем у процесі, який вже виник, для
спільного розгляду з первісним із метою захисту своїх інтересів. Особливостями зустрічного позову є те,
що: 1) це позов відповідача; 2) позов заявлений у процесі, який вже виник; 3) позов заявлений для спільного
розгляду з первісним позовом.

Із реалізацією права на звернення за судовим захистом, яке могло бути реалізоване відповідачем і в
самостійному провадженні, пред’явлення зустрічного позову у процесі, який вже виник, сприяє виконанню
завдання процесуальної економії.

Зв’язок зустрічного позову з первісним може обумовлюватися різними причинами і відповідно мати різний
зміст: а) відповідач протиставляє вимозі позивача однорідну вимогу, строк якої настав, пред’являючи її для
заліку первісної вимоги; б) задоволення зустрічного позову виключає повністю або частково задоволення
первісного позову; в) закон допускає і інші випадки взаємного зв’язку між первісним і зустрічним позовами,
коли їх спільний розгляд призводить до більш швидкого та правильного вирішення спорів.

Необхідність зв’язку між зустрічною та первісною вимогами не усуває самостійний характер зустрічного
позову. Практично це виявляється у такому: а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно спричиняє
відмову від первісного позову, є можливість відмови від основного позову з причин, які не стосуються
зустрічного позову, в якому суд також відмовляє з причин його незаконності або необґрунтованості; б) через
самостійний характер зустрічного позову суд зобов’язаний вирішити його і у тому разі, якщо стосовно
первісного позову рішення не ухвалюється (наприклад, унаслідок відмови позивача від позову). Але і у тих
випадках, коли обидва позови розглядаються судом, кожному з них – первісному і зустрічному – повинна бути
надана у спільному рішенні у справі окрема відповідь разом із мотивуванням, яке стосується того, що саме
присуджується первісному і зустрічному позивачеві та у якій частині.

Стаття 193. Зустрічний позов

1. Відповідач має право пред’явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.

2. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови
взаємопов’язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або
коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

3. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об’єднуються в одне провадження з первісним позовом.

4. У випадку подання зустрічного позову у справі, яка розглядається за правилами спрощеного позовного
провадження, суд постановляє ухвалу про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного
провадження.

Стаття 194. Форма і зміст зустрічної позовної заяви

1. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред’явлення позову, повинна
відповідати вимогам статей 175 і 177 цього Кодексу.

2. До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті,
застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.

3. Зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу,
ухвалою суду повертається заявнику. Копія зустрічної позовної заяви долучається до матеріалів справи.
 23. Відкриття провадження у справі як стадія цивільного процесу.

Стаття 184. Пред’явлення позову

1. Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється та
не пізніше наступного дня передається судді.

2. Позивач має право в позовній заяві заявити клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного
позовного провадження, якщо такий розгляд допускається цим Кодексом.

Стаття 185. Залишення позовної заяви без руху, повернення заяви

1. Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях
175 і 177 цього Кодексу, протягом п’яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу
про залишення позовної заяви без руху.

У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після
закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи
адміністративного судочинства, суд перевіряє наявність підстав для залишення позовної заяви без руху
відповідно до вимог цивільного процесуального закону, чинного на дату подання позовної заяви.

2. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх
усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без
руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору
у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку
необхідно сплатити (доплатити).

3. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями
175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її
подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява
вважається неподаною і повертається позивачеві.

4. Крім цього, заява повертається у випадках, коли:

1) заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не
має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

2) порушено правила об’єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування
положень статті 188 цього Кодексу);

3) до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі від позивача надійшла заява про
врегулювання спору або заява про відкликання позовної заяви;

4) відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду
особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи;

5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року
без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України;

6) позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів)
з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про
відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у
відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду;

7) до заяви не додано доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи є
обов’язковими згідно із законом.

5. Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи не пізніше п’яти днів з дня її надходження або з
дня закінчення строку на усунення недоліків.

6. Про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може
бути оскаржено. Копія позовної заяви залишається в суді.

У разі скасування ухвали про повернення позовної заяви та направлення справи для продовження розгляду
суд не має права повторно повертати позовну заяву.

7. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо

перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.

8. У разі повернення позовної заяви з підстави, передбаченої пунктом 6 частини четвертої цієї статті,
судовий збір, сплачений за подання позову, не повертається.

9. Заяви, скарги, клопотання, визначені цим Кодексом, за подання яких передбачено сплату судового
збору, залишаються судом без руху також у випадку, якщо на момент відкриття провадження за відповідною
заявою, скаргою, клопотанням суд виявить, що відповідна сума судового збору не зарахована до спеціального
фонду державного бюджету. Правила цієї частини не застосовуються до заяв про забезпечення доказів або
позову.

Стаття 186. Відмова у відкритті провадження у справі

1. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими
самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної
сили, за тими самими вимогами;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий
предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими
сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі
виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського
суду і розгляд справи в тому самому третейському суді виявився неможливим;

5) є рішення суду іноземної держави, визнане в Україні в установленому законом порядку, щодо спору між
тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які
звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають
правонаступництва.

2. Про відмову у відкритті провадження у справі постановляється ухвала не пізніше п’яти днів з дня
надходження заяви. Така ухвала надсилається заявникові не пізніше наступного дня після її постановлення в
порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу.
 3. До ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, що надсилається заявникові, додаються позовні
матеріали. Копія позовної заяви залишається в суді.

4. Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржено. У разі скасування цієї ухвали
позовна заява вважається поданою в день первісного звернення до суду.

5. Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд
повинен роз’яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Стаття 187. Відкриття провадження у справі

1. За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у
відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п’яти днів з дня надходження позовної
заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу.

Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не
пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті,
інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної
особи - відповідача.

2. Про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу ,
в якій зазначаються:

1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи;

2) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для
фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб);

3) предмет та підстави позову;

4) за якими правилами позовного провадження (загального чи спрощеного) буде розглядатися справа;

5) дата, час і місце підготовчого засідання, якщо справа буде розглядатися в порядку загального позовного
провадження;

6) дата, час і місце проведення судового засідання для розгляду справи по суті, якщо справа буде
розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін;

7) результат вирішення заяв і клопотань позивача, що надійшли разом із позовною заявою, якщо їх
вирішення не потребує виклику сторін;

8) строк для подання відповідачем відзиву на позов;

9) строки для подання відповіді на відзив та заперечень, якщо справа буде розглядатися за правилами
спрощеного позовного провадження;

10) строк надання пояснень третіми особами, яких було залучено при відкритті провадження у справі;

11) веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою
учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи, що розглядається.

3. Якщо при відкритті провадження у справі було вирішено питання про залучення третіх осіб, позивач не
пізніше двох днів з дня вручення копії ухвали про відкриття провадження у справі повинен направити таким
третім особам копії позовної заяви з додатками, а докази такого направлення надати суду до початку
підготовчого засідання або до початку розгляду справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження.
 4. Якщо суд в ухвалі про відкриття провадження у справі за результатами розгляду відповідного клопотання
позивача вирішує розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, суд визначає строк
відповідачу для подання заяви із запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного
провадження, який не може бути меншим п’яти днів з дня вручення ухвали.

5. Ухвала про відкриття провадження у справі постановляється з додержанням вимог частини п’ятої статті

128 цього Кодексу.

6. У разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб’єктом підприємницької
діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного
органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване
місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

7. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом п’яти днів з
моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного
звернення суду.

8. Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного
демографічного реєстру.

9. Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду,
суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

10. Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому
законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття
провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення
на офіційному веб-порталі судової влади України.

11. Суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання
вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій
зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для
усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня вручення позивачу ухвали.

12. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд
справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення
недоліків.

13. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява
залишається без розгляду.

24. Підготовче провадження як стадія цивільного процесу. Процесуальний порядок проведення

підготовчого засідання.

Стаття 189. Завдання та строк підготовчого провадження

1. Завданнями підготовчого провадження є:

1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу
учасників судового процесу;

2) з’ясування заперечень проти позовних вимог;

 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів;

4) вирішення відводів;

5) визначення порядку розгляду справи;

6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи
по суті.

2. Підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям

підготовчого засідання.

3. Підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у
справі. У виняткових випадках для належної підготовки справи для розгляду по суті цей строк може бути
продовжений не більше ніж на тридцять днів за клопотанням однієї із сторін або з ініціативи суду.

Стаття 190. Надіслання копії ухвали про відкриття провадження у справі, копії позовної заяви та доданих до
неї документів

1. Ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо
від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 272 цього Кодексу.

2. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія
позовної заяви з копіями доданих до неї документів.

Стаття 196. Мета і строк проведення підготовчого засідання

1. Для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за
правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.

2. Дата і час підготовчого засідання призначаються суддею з урахуванням обставин справи і необхідності
вчинення відповідних процесуальних дій. Підготовче засідання має бути розпочате не пізніше ніж через
тридцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Стаття 197. Підготовче засідання

1. Підготовче засідання проводиться судом з повідомленням учасників справи.

2. У підготовчому засіданні суд:

1) оголошує склад суду, а також прізвища, імена та по батькові секретаря судового засідання, перекладача,
спеціаліста, з’ясовує наявність підстав для відводів;

2) з’ясовує, чи бажають сторони укласти мирову угоду, провести позасудове врегулювання спору шляхом
медіації, передати справу на розгляд третейського суду або звернутися до суду для проведення врегулювання
спору за участю судді;

3) у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає
відповідні заяви;

4) вирішує питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення
співвідповідача, об’єднання справ і роз’єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці
питання не були вирішені раніше;

5) може роз’яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази
мають бути подані тим чи іншим учасником справи;
 6) з’ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі;

7) з’ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази,
витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і
електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та
визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені
раніше;

8) вирішує питання про призначення експертизи, виклик у судове засідання експертів, свідків, залучення
перекладача, спеціаліста;

9) за клопотанням учасників справи вирішує питання про забезпечення позову, про зустрічне забезпечення;

10) вирішує заяви та клопотання учасників справи;

11) направляє судові доручення;

12) встановлює строки для подання відповіді на відзив та заперечення;

13) встановлює строк для подання пояснень третіми особами та відповіді учасників справи на такі
пояснення;

14) встановлює строки та порядок врегулювання спору за участю судді за наявності згоди сторін на його
проведення;

15) призначає справу до розгляду по суті, визначає дату, час і місце проведення судового засідання
(декількох судових засідань - у разі складності справи) для розгляду справи по суті;

16) встановлює порядок з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і
заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються під час розгляду справи по суті,
про що зазначається в протоколі судового засідання;

17) з’ясовує розмір заявлених сторонами судових витрат;

18) вирішує питання про колегіальний розгляд справи;

19) здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Стаття 198. Порядок проведення підготовчого засідання

1. Підготовче засідання проводиться за правилами, встановленими главою 6 цього розділу, з урахуванням

особливостей підготовчого засідання, встановлених цим Кодексом.

2. Суд відкладає підготовче засідання в межах визначеного цим Кодексом строку підготовчого
провадження у випадках:

1) визначених частиною другою статті 223 цього Кодексу;

2) залучення до участі або вступу у справу третьої особи, заміни неналежного відповідача, залучення
співвідповідача;

3) в інших випадках, коли питання, визначені частиною другою статті 197 цього Кодексу, не можуть бути
розглянуті у даному підготовчому засіданні.

3. У зв’язку із заміною неналежного відповідача, залучення співвідповідача такі особи мають право подати
клопотання про розгляд справи спочатку не пізніше двох днів з дня вручення відповідної ухвали. Якщо таке
клопотання не буде подане у вказаний строк, суд продовжує розгляд справи.
 У зв’язку зі вступом у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, така
особа, а також інші учасники справи мають право подати клопотання про розгляд справи спочатку не пізніше
двох днів з дня вручення їм відповідної ухвали. Якщо таке клопотання не буде подане у вказаний строк, суд
продовжує розгляд справи.

4. Якщо розгляд справи у випадках, передбачених цим Кодексом, починається спочатку, суд призначає та
проводить підготовче засідання спочатку в загальному порядку, крім випадку ухвалення рішення про
колегіальний розгляд справи, коли підготовче засідання проводиться спочатку лише у разі, якщо суд дійшов
висновку про необхідність його проведення.

5. Суд може оголосити перерву у підготовчому засіданні у разі необхідності, зокрема у випадках:

1) заміни відведеного експерта, перекладача, спеціаліста;

2) невиконання учасником справи вимог ухвали про відкриття провадження у справі у встановлений судом
строк, якщо таке невиконання перешкоджає завершенню підготовчого провадження;

3) неподання витребуваних доказів особою, яка не є учасником судового процесу;

4) витребування нових (додаткових) доказів;

5) якщо сторони домовилися провести позасудове врегулювання спору шляхом медіації.

6. У разі відкладення підготовчого засідання або оголошення перерви підготовче засідання продовжується
зі стадії, на якій засідання було відкладене або у ньому була оголошена перерва.

Стаття 200. Судові рішення у підготовчому засіданні

1. У підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно вчинити
до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті.

2. За результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про:

1) залишення позовної заяви без розгляду;

2) закриття провадження у справі;

3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

3. За результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову

відповідачем.

4. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову,
укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 206, 207 цього Кодексу.

5. Суд з’ясовує думку сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по суті.

25. Врегулювання спору за участю судді у цивільному судочинстві.

Стаття 201. Підстави проведення врегулювання спору за участю судді

1. Врегулювання спору за участю судді проводиться за згодою сторін до початку розгляду справи по суті.
 2. Проведення врегулювання спору за участю судді не допускається у разі, якщо у справу вступила
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Стаття 202. Порядок призначення врегулювання спору за участю судді

1. Про проведення процедури врегулювання спору за участю судді суд постановляє ухвалу, якою
одночасно зупиняє провадження у справі.

2. У випадку недосягнення сторонами мирного врегулювання спору за наслідками проведення

врегулювання спору повторне проведення врегулювання спору за участю судді не допускається.

Стаття 203. Порядок проведення врегулювання спору за участю судді

1. Проведення врегулювання спору за участю судді здійснюється у формі спільних та (або) закритих
нарад. Сторони мають право брати участь у таких нарадах у режимі відеоконференції в порядку, визначеному
цим Кодексом.

Спільні наради проводяться за участю всіх сторін, їх представників та судді.

Закриті наради проводяться за ініціативою судді з кожною із сторін окремо.

2. Суддя спрямовує проведення врегулювання спору за участю судді для досягнення сторонами
врегулювання спору. З урахуванням конкретних обставин проведення наради суддя може оголосити перерву
в межах строку проведення врегулювання.

3. На початку проведення першої спільної наради з врегулювання спору суддя роз’яснює сторонам мету,
порядок проведення врегулювання спору за участю судді, права та обов’язки сторін.

4. Під час проведення спільних нарад суддя з’ясовує підстави та предмет позову, підстави заперечень,
роз’яснює сторонам предмет доказування по категорії спору, який розглядається, пропонує сторонам надати
пропозиції щодо шляхів мирного врегулювання спору та здійснює інші дії, спрямовані на мирне врегулювання
сторонами спору. Суддя може запропонувати сторонам можливий шлях мирного врегулювання спору.

5. Під час закритих нарад суддя має право звертати увагу сторони на судову практику в аналогічних спорах,
пропонувати стороні та (або) її представнику можливі шляхи мирного врегулювання спору.

6. Під час проведення врегулювання спору суддя не має права надавати сторонам юридичні поради та
рекомендації, надавати оцінку доказів у справі.

7. Інформація, отримана будь-якою зі сторін, а також суддею під час проведення врегулювання спору, є
конфіденційною. Під час проведення врегулювання спору за участю судді протокол наради не ведеться та не
здійснюється фіксування технічними засобами.

8. За необхідності до участі в нарадах залучається перекладач. Перекладач попереджається про

конфіденційний характер інформації, отриманої під час проведення врегулювання спору за участю судді.

9. Під час врегулювання спору за участю судді забороняється використовувати портативні аудіотехнічні
пристрої, а також здійснювати фото- і кінозйомку, відео-, звукозапис.

Стаття 204. Припинення врегулювання спору за участю судді

1. Врегулювання спору за участю судді припиняється:

1) у разі подання стороною заяви про припинення врегулювання спору за участю судді;

2) у разі закінчення строку врегулювання спору за участю судді;

 3) за ініціативою судді у разі затягування врегулювання спору будь-якою із сторін;

4) у разі укладення сторонами мирової угоди та звернення до суду із заявою про її затвердження або
звернення позивача до суду із заявою про залишення позовної заяви без розгляду, або в разі відмови
позивача від позову чи визнання позову відповідачем.

2. Про припинення врегулювання спору за участю судді постановляється ухвала, яка оскарженню не
підлягає. Одночасно суддя вирішує питання про поновлення провадження у справі.

3. Про припинення врегулювання спору за участю судді з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої
цієї статті, суддя постановляє ухвалу не пізніше наступного робочого дня після надходження відповідної заяви
сторони, а з підстави, передбаченої пунктом 2 цієї ж частини - не пізніше наступного дня з дня закінчення
строку врегулювання спору за участю судді.

4. У разі припинення врегулювання спору за участю судді з підстав, передбачених пунктами 1-3 частини
першої цієї статті, справа передається на розгляд іншому судді, визначеному в порядку,
встановленому статтею 33 цього Кодексу.

Стаття 205. Строк проведення врегулювання спору за участю судді

1. Врегулювання спору за участю судді проводиться протягом розумного строку, але не більше тридцяти
днів з дня постановлення ухвали про його проведення.

2. Строк проведення врегулювання спору за участю судді продовженню не підлягає.

26. Загальна характеристика стадії розгляду справи по суті у цивільному процесі. Судове засідання та
його частини.

Розгляд справи по суті – це центральна стадія провадження у справі .

Стаття 209. Завдання розгляду справи по суті

1. Завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому
провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Стаття 210. Строки розгляду справи по суті

1. Суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття
провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного
дня з дня закінчення такого строку.

2. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

3. Провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1-

3, 4-1 частини першої статті 251 та пунктами 1-3 частини першої статті 252 цього Кодексу.

Стаття 211. Судове засідання

1. Розгляд справи відбувається в судовому засіданні.

Судове засідання – це особлива форма проведення процесуальних дій, який проводиться у спеціально
обладнаному приміщенні – залі судових засідань, тільки окремі процесуальні дії в разі необхідності можуть
вчинятися за межами приміщення суду. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників
справи. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке
клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду
матеріалів. (ст.211цпкУ) Судове засідання проводиться у спеціально обладнаному приміщенні - залі судових
засідань. Окремі процесуальні дії в разі необхідності можуть вчинятися за межами приміщення суду.

Принцип безпосередності судового розгляду вказує на те, що суд під час розгляду справи повинен
безпосередньо дослідити докази у справі, а справа повинна розглядатися одним і тим самим складом суду. У
разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку, крім випадків,
встановлених ЦПК. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається
відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. (ст.213цпкУ)

(частини судового засідання) Основні етапи судового розгляду цивільної справи:

1. Відкриття розгляду справи по суті: 1) головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа
розглядатиметься; 2) секретар судового засідання доповідає суду хто з учасників судового процесу з’явився в
судове засідання, хто з учасників судового процесу бере участь у судовому засіданні в режимі
відеоконференції, чи повідомлено тих учасників судового процесу, хто не з’явився, про дату, час і місце
судового засідання64; 3) встановлення головуючим осіб тих, хто бере участь у судовому засіданні, а також
перевірка повноваження представників; 4) роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків, встановлених
ЦПК, і попередження його під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний
переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків; 5) видалення
свідків із зали судового засідання у відведені для цього приміщення без можливості ознайомлення з ходом
судового засідання; 6) оголошення складу суду і роз’яснення права відводу; 7) роз’яснення прав та обов’язків
учасників справи, крім випадків, коли учасника справи представляє адвокат; 8) розгляд заяв та клопотань
учасників справи, пов’язані з розглядом справи, які не були заявлені з поважних причин у підготовчому
провадженні або в інший строк, визначений судом, та вирішує їх після заслуховування думки інших присутніх у
судовому засіданні учасників справи; 9) вирішення питання про наслідки неявки в судове засідання учасника
справи і відкладення розгляду справи або продовження розгляду по суті (див. далі); 10) роз’яснення прав та
обов’язків експерта, попереджає експерта під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо
неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків;
роз’яснення спеціалістові його прав та обов’язків;

2. З’ясування обставин справи та дослідження доказів: 1) надання вступного слова учасників справи, далі
по чергово суд заслуховує вступне слово позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні,
відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших учасників справи, у якому
учасники справи в усній формі стисло викладають зміст та підстави своїх вимог і заперечень щодо предмета
позову, надають необхідні пояснення щодо них; 2) обмін запитаннями учасників справи з дозволу
головуючого у такій черговості: (1 позивачу та (або) особі, яка звернулася до суду в інтересах іншої особи –
відповідач, третя особа, яка бере участь на стороні відповідача, інші учасники справи; (2 відповідачу – позивач
та (або) особа, яка звернулася до суду в інтересах іншої особи, третя особа, яка бере участь у справі на стороні
позивача, інші учасники справи; (3 іншим учасникам справи – позивач та (або) особа, яка звернулася до суду в
інтересах іншої особи, третя особа, яка бере участь на стороні позивача, відповідач, третя особа, яка бере
участь на стороні відповідача, інші учасники справи; 3) визначення порядку з’ясування обставин справи та
дослідження доказів, для цього суд з’ясовує обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу
своїх вимог і заперечень; 4) дослідження в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, доказів,
якими обґрунтовуються вимоги та заперечення; 5) закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами і
надання сторонам та іншим учасникам справи можливість дати додаткові пояснення, які можуть доповнити
матеріали справи, а також постановлення ухвали суду про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки
їх доказами і переходить до судових дебатів;
 3. Судові дебати та ухвалення рішення: 1) виступи з промовами (заключним словом) учасників справи, в
яких можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні; 2) повернення до
з’ясування обставин у справі, якщо під час судових дебатів виникла необхідність з’ясування нових обставин,
що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, шляхом постановлення ухвали; 3) вихід суду
для ухвалення рішення до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для ухвалення судових рішень
приміщення), оголосивши орієнтовний час його проголошення; 4) суд, не приймаючи рішення, постановляє
ухвалу про поновлення судового розгляду, якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будьяку
обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення певної процесуальної дії; 5) ухвалення рішення
про судові витрати, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір
понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою
до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення
по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке
проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог; 6) проголошення
судового рішення у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків,
встановлених ЦПК;

27. Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження у цивільному судочинстві.

Стаття 274. Справи, що розглядаються в порядку спрощеного позовного провадження

1. У порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи:

1) малозначні справи;

2) що виникають з трудових відносин;

3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто
проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено
другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

2. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена
до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

3. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного
провадження суд враховує:

1) ціну позову;

2) значення справи для сторін;

3) обраний позивачем спосіб захисту;

4) категорію та складність справи;

5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу,
викликати свідків тощо;

6) кількість сторін та інших учасників справи;

7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;

8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
 4. В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:

1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату
додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію
аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя;

2) щодо спадкування;

3) щодо приватизації державного житлового фонду;

4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу;

5) в яких ціна позову перевищує двісті п’ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

6) інші вимоги, об’єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

5. Суд відмовляє у розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження або постановляє
ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, якщо після прийняття судом до
розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог або зміни предмета позову відповідна
справа не може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.

Стаття 275. Строк розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження

1. Суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але
не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Стаття 276. Клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження

1. Клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження подається у
письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у ній.

2. Таке клопотання має стосуватися розгляду в порядку спрощеного позовного провадження всієї справи і
не може стосуватися лише певної частини позовних вимог, інакше суд не приймає його до розгляду, про що
зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Стаття 277. Вирішення питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження

1. Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про
відкриття провадження у справі.

2. У випадку, передбаченому частиною другою статті 274 цього Кодексу, за наслідками розгляду

відповідного клопотання позивача суд з урахуванням конкретних обставин справи може:

1) задовольнити клопотання та визначити строк відповідачу для подання заяви із запереченнями щодо
розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження; або

2) відмовити в задоволенні клопотання та розглянути справу за правилами загального позовного

провадження.

3. Якщо суд за результатами розгляду клопотання позивача дійде висновку про розгляд справи в порядку
спрощеного позовного провадження, він зазначає про це в ухвалі про відкриття провадження у справі.

4. Якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в
порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача
постановляє ухвалу про:

1) залишення заяви відповідача без задоволення;

 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду
справи по суті підготовчим засіданням.

5. Якщо відповідач не подасть у встановлений судом строк такі заперечення, він має право ініціювати
перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадку, якщо доведе,
що пропустив строк з поважних причин.

6. Якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому
постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи
починається зі стадії відкриття провадження у справі. У такому випадку повернення до розгляду справи за
правилами спрощеного позовного провадження не допускається.

7. Частини друга - шоста цієї статті не застосовуються, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає
розгляду тільки в порядку спрощеного провадження.

Стаття 278. Особливості подання заяв по суті справи у спрощеному позовному провадженні

1. Відзив подається протягом п’ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

2. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків,
встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

3. Треті особи мають право подати пояснення щодо позову в строк, встановлений судом в ухвалі про
відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів із дня його отримання.

Стаття 279. Особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження

1. Розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами,

встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з
особливостями, визначеними у цій главі.

2. Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового
засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не
проводиться.

3. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу
судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу
обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття
провадження у справі.

Підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного провадження не проводиться.

4. Перше судове засідання у справі проводиться не пізніше тридцяти днів з дня відкриття провадження у
справі. За клопотанням сторони суд може відкласти розгляд справи з метою надання додаткового часу для
подання відповіді на відзив та (або) заперечення, якщо вони не подані до першого судового засідання з
поважних причин.

5. Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за
наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї
із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням
(викликом) сторін.

6. Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з
повідомленням сторін за одночасного існування таких умов:
 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового
мінімуму для працездатних осіб;

2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового

засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

7. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в
строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п’яти днів з дня отримання відзиву.

8. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення,
викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи -
також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

28. Поняття та види судових рішень. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення.
Свої повноваження в процесі, а також підсумкове рішення в справі суд втілює в судових рішеннях, які є
актами реалізації судової влади.

Стаття 258. Види судових рішень

1. Судовими рішеннями є:

1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

2. Процедурні питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть
участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття
провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом,
вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

3. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

4. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови.

5. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи

видачею судового наказу.

Стаття 259. Порядок ухвалення судових рішень

1. Суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

2. Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який
розглянув справу.

3. Якщо в одному провадженні об’єднані кілька взаємопов’язаних самостійних вимог, суд може ухвалити
щодо будь-якої вимоги часткове рішення та продовжити провадження в частині невирішених вимог. Якщо за
вимогами, об’єднаними в одне провадження, відповідачем є одна особа, ухвалення часткового рішення не
допускається у разі обґрунтованих заперечень з боку відповідача.

Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за
результатами розгляду справи по суті.

4. Ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали
суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.
 5. Ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до
справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до протоколу судового
засідання.

6. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може
бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного
провадження - не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Складання повного тексту ухвали, залежно від складності справи, може бути відкладено на строк не більш
як п’ять днів з дня оголошення вступної та резолютивної частин ухвали.

Судове рішення, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і
приєднане до справи.

7. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді.

8. Усі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах.

Судові рішення в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-

телекомунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову
інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її
окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду -
електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).

Стаття 260. Зміст ухвали суду

1. Ухвала, що викладається окремим документом, складається з:

1) вступної частини із зазначенням: а) дати і місця її постановлення; б) найменування суду, прізвища та

ініціалів судді (суддів); в) імен (найменувань) учасників справи;

2) описової частини із зазначенням суті клопотання та імені (найменування) особи, яка його заявила, чи
іншого питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався
суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням: а) висновків суду; б) строку і порядку набрання ухвалою законної
сили та її оскарження.

2. Ухвала, постановлена відповідно до статей 460, 479 та 487 цього Кодексу, також повинна відповідати

вимогам, що містяться у зазначених статтях.

Стаття 261. Набрання ухвалою законної сили

1. Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено цим
Кодексом.

2. Ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки
всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної
сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

Стаття 262. Окрема ухвала суду

 1. Суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної
особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони
учасниками судового процесу.

2. Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення
процесуальних обов’язків, неналежного виконання професійних обов’язків (в тому числі, якщо підписана
адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства
адвокатом або прокурором.

3. Суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу
державної виконавчої служби, приватного виконавця та направити її органам, до повноважень яких належить
притягнення таких осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд
дійде висновку про наявність в діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення.

4. Суд постановляє окрему ухвалу щодо свідка, експерта чи перекладача у разі виявлення під час розгляду
справи відповідно неправдивих показань, неправдивого висновку експерта чи неправильного перекладу,
підробки доказів та направляє її прокурору чи органу досудового розслідування.

5. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю,
пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

6. Окрема ухвала надсилається відповідним юридичним та фізичним особам, державним та іншим

органам, посадовим особам, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені судом недоліки чи
порушення чи запобігти їх повторенню. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до
повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката
відповідно.

7. З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для
надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

8. Окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної
інстанції.

9. Окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується. Окрема ухвала Верховного Суду
оскарженню не підлягає.

10. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції
порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою
для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду
щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

11. Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення,
надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті
ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу
досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено.

Стаття 263. Законність і обґрунтованість судового рішення

1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм
процесуального права.

3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
 4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо
застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони
посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в
судовому засіданні.

6. Якщо одна із сторін визнала пред’явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або
частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить
вимогам статті 206 цього Кодексу.

Стаття 264. Питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду

1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами
вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

2. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

3. Ухвалюючи рішення у справі, суд, за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого

провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний із предметом спору правочин,
який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із
не залежних від нього причин.

Стаття 265. Зміст рішення суду

1. Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.

2. У вступній частині рішення зазначаються:

1) дата і місце його ухвалення; 2) найменування суду; 3) прізвище та ініціали судді або склад колегії суддів;
4) прізвище та ініціали секретаря судового засідання; 5) номер справи; 6) ім’я (найменування) сторін та інших
учасників справи; 7) вимоги позивача; 8) прізвища та ініціали представників учасників справи.

3. В описовій частині рішення зазначаються:

1) стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача; 2) заяви, клопотання; 3) інші процесуальні
дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження
тощо).

4. У мотивувальній частині рішення зазначаються:

 1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на
підставі яких встановлені відповідні обставини; 2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; 3)
мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав
для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно
необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; 4) чи були і ким
порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до
суду; 5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; 6) норми права, на які посилалися сторони,
які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

5. У резолютивній частині рішення зазначаються:

1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з
заявлених вимог; 2) розподіл судових витрат; 3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та
його оскарження; 4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (для фізичних осіб) сторін та інших
учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для
фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і
організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за
його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України;

6. Висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з
заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення).

7. У разі необхідності в резолютивній частині також вказується про:

1) порядок і строк виконання рішення; 2) надання відстрочення або розстрочення виконання рішення; 3)
забезпечення виконання рішення; 4) повернення судового збору; 5) призначення судового засідання для
вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за
клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат; 6)
дату складення повного судового рішення.

8. При розгляді первісного і зустрічного позовів та при розгляді позову третьої особи з самостійними
вимогами у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.

9. У спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної
спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов’язані укласти
договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

10. Суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може
зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з
урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

11. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні
суду, органом (особою), який здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого
можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VII цього Кодексу.

12. У разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд
проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено
більшу грошову суму.

13. У разі визнання судом недійсним кредитного договору, в якому виконання зобов’язання позичальника
забезпечено заставою майна, а також у разі визнання недійсним договору застави, яким забезпечується
виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором, суд накладає на таке майно арешт.
Такий арешт може бути скасовано з підстав, передбачених законом.
 Стаття 266. Рішення суду на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів

1. Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити,
в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є
солідарним.

…Стаття 273. Набрання рішенням суду законної сили

1. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма
учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

2. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після
повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття
постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 4 цього Кодексу, рішення
суду, що набрало законної сили, є обов’язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

4. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі,
зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна
сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або
звільнення від них.

29. Умови та процесуальний порядок заочного розгляду справи. Порядок перегляду заочного рішення.

Заочний розгляд справи – це особливий порядок вирішення справи в суді, який може бути проведений
за умови якщо відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, але не
з’явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин і не подав відзив; а позивач
не заперечує проти такого вирішення справи.

Стаття 280. Умови проведення заочного розгляду справи

1. Суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких
умов:

1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання;

2) відповідач не з’явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин;

3) відповідач не подав відзив;

4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

2. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове
засідання всіх відповідачів.

3. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає
судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

Стаття 281. Порядок заочного розгляду справи

1. Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.

 2. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного
провадження з особливостями, встановленими цією главою.

Стаття 282. Форма і зміст заочного рішення

1. За формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями

263 і 265 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його
перегляд.

Стаття 283. Повідомлення про заочне рішення

1. Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення в порядку,
передбаченому статтею 272 цього Кодексу.

Стаття 284. Порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення

1. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

2. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його
проголошення.

3. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право
на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом
двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

4. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з
інших поважних причин.

Стаття 285. Форма і зміст заяви про перегляд заочного рішення

1. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана у письмовій формі.

2. У заяві про перегляд заочного рішення повинно бути зазначено:

1) найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

2) ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи
місцезнаходження, номер засобів зв’язку;

3) обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання та (або) неповідомлення їх
суду, а також причин неподання відзиву, і докази про це;

4) посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

5) клопотання про перегляд заочного рішення;

6) перелік доданих до заяви матеріалів.

3. Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає.

4. До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю учасників справи та копії всіх
доданих до неї матеріалів.

5. До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або
інший документ, який підтверджує його повноваження.

6. До заяви про перегляд заочного рішення додається документ про сплату судового збору.
 7. До заяви про перегляд заочного рішення додаються докази, на які посилається заявник.

8. До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються положення статті

185 цього Кодексу.

Стаття 286. Дії суду після прийняття заяви про перегляд заочного рішення

1. Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її
копію та копії доданих до неї матеріалів іншим учасникам справи. Одночасно суд повідомляє учасникам
справи про дату, час і місце розгляду заяви.

2. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її
надходження.

Стаття 287. Порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення

1. Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином
повідомлених про дату, час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.

2. Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з учасників справи з’явився, встановлює їх особу,
перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших
учасників справи щодо вимог про перегляд заочного рішення.

3. У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою:

1) залишити заяву без задоволення;

2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного

позовного провадження.

4. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути
оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне
оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про
перегляд заочного рішення без задоволення.

Стаття 288. Скасування та оскарження заочного рішення

1. Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове
засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних
причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

2. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

3. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку,

встановленому цим Кодексом.

Стаття 289. Законна сила заочного рішення

1. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані
заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за
результатами апеляційного розгляду справи.

30. Поняття і зміст окремого провадження. Відмінність окремого провадження від інших видів
цивільного судочинства.
 +відмінність+ Правова природа справ окремого провадження у теорії процесуального права визначається
по-різному. Деякі вчені вважають, що в справах окремого провадження відсутній спір про право. Інші
виокремлюють мету процесуальної діяльності суду, що спрямована на захист охоронюваних законом
правових інтересів фізичних та юридичних осіб, а треті здебільшого зважають на предмет окремого
провадження, який полягає в установленні юридичного факту чи певної обставини.

Кожна із перелічених категорій справ , що розглядаються в порядку окремого провадження, має певні
особливості, але для них характерні спільні ознаки , що і відрізняє даний вид провадження від інших : 1) у
порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне; 2)
мета судового розгляду – встановлення наявності або відсутності факту; 3) факт, що встановлюється судом у
порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення; 4) факт повинен мати безспірний
характер. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який
вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює особам, що вони
мають право подати позов на загальних підставах; 5) закон здебільшого точно встановлює коло осіб, які
можуть порушити справу; 6) справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника,
заінтересованих осіб (справи порушуються заявою, а тому – немає позовної заяви, немає і позову; немає
сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи); 7) немає окремих
інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову,
мирової угоди, третіх осіб тощо).

Отож, окреме провадження – це один із трьох видів проваджень у суді першої інстанції, де
розглядається визначене судом коло справ, загальною рисою яких є відсутність у них спору про право і
метою яких є встановлення юридичного факту або стану.

Стаття 293. Окреме провадження

1. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються

цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення
для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових
чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення
цивільної дієздатності фізичної особи;

1-1) обмеження фізичної особи у відвідуванні гральних закладів та участі в азартних іграх;

{Частину другу статті 293 доповнено пунктом 1 -1  згідно із Законом  № 768-IX від 14.07.2020}

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

серед яких такі факти: • родинних відносин між фізичними особами; • перебування фізичної особи на
утриманні; • каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по
загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню; • реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу,
усиновлення; • проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу; • належності правовстановлюючих
документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не
збігаються з прізвищем, ім’ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про
народження або в паспорті; • народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом
державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; • смерті особи в певний час у разі
неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; • смерті особи, яка
пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного
нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, • а також інших,
якщо від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо
законом не визначено іншого порядку їх встановлення, крім справ про встановлення факту належності особі
паспорта, військового квитка, квитка про членство в об’єднанні громадян, а також свідоцтв, що їх видають
органи державної реєстрації актів цивільного стану;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про
розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього
засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та
інші справи у випадках, встановлених законом.

4. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться
судом у складі одного судді і двох присяжних.

Стаття 294. Порядок розгляду справ окремого провадження

1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний - роз’яснити учасникам справи їхні
права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав,
свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, - вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного
з’ясування обставин справи.

2. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених

цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду
цих справ встановлені цим розділом.

4. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути
розглянута судом за участю представника такої особи.

5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути
закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди.

6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який
вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим
особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
 7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

8. У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя, який змінив
прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.

31. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи
недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

Стаття 295. Підсудність

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи
визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона
перебуває на лікуванні у закладі з надання психіатричної допомоги - за місцезнаходженням цього закладу.

2. Підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання недієздатним громадянина

України, який проживає за її межами, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду.

Стаття 296. Особи, які можуть бути заявниками

1. Заяву про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подано членами її сім’ї, органом
опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.

2. Заяву про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком,
стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подано батьками
(усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування.

3. Заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім’ї, близькими
родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання
психіатричної допомоги.

Стаття 297. Зміст заяви

1. У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи мають бути викладені обставини, що
свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними
напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо, поставила себе чи свою
сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

2. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком,
стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права мають бути викладені обставини, що свідчать
про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

3. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною мають бути викладені обставини, що свідчать про
хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та
(або) керувати ними.

Стаття 298. Призначення експертизи

1. Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для
встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

2. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у
цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у
судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної
особи на судово-психіатричну експертизу.

Стаття 299. Розгляд справ

1. Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною
суд розглядає за участю заявника, особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, та
представника органу опіки та піклування. З урахуванням стану здоров’я особи, щодо якої розглядається
справа про визнання її недієздатною, її участь у розгляді справи може відбуватися у режимі відеоконференції
з психіатричного чи іншого лікувального закладу, в якому перебуває така особа, про що суд зазначає в ухвалі
про відкриття провадження у справі.

Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною,
вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я.

Для визначення фактичної можливості такої особи з’явитися в судове засідання, а також про можливість
особисто дати пояснення по суті справи у разі необхідності суд може призначити відповідну експертизу.

2. Судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або
обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

3. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника
всі судові витрати.

Стаття 300. Рішення суду

1. Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження
або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання
фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки
та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.

2. Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у
місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та
піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування,
може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування
іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклувальника в судовому засіданні з повідомленням
заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або
піклувальника.

3. Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за
заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім’ї або органу опіки та піклування.

4. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її
психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної
експертизи за заявою опікуна, членів сім’ї, органу опіки та піклування або самої особи, визнаної недієздатною.

5. Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається судом органу опіки та піклування, органам
ведення Державного реєстру виборців за місцем проживання фізичної особи.
 6. Строк дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною визначається судом, але не може
перевищувати двох років.

7. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною має право
подати опікун, представник органу опіки та піклування не пізніше ніж за п’ятнадцять днів до закінчення
строку, визначеного частиною шостою цієї статті.

8. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною повинно
містити обставини, що свідчать про продовження хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок чого
особа продовжує не усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, підтверджені відповідним
висновком судово-психіатричної експертизи.

9. Суд зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної
особи недієздатною до закінчення строку його дії в порядку, встановленому статтею 299 цього Кодексу.

32. Процесуальний порядок розгляду судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної
дієздатності.

Стаття 301. Підсудність

1. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної
дієздатності у випадках, встановлених Цивільним кодексом України, за відсутності згоди батьків
(усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання.

2. Підсудність справ про надання неповнолітній особі - громадянину України, який проживає за її межами, у
випадках, передбачених частиною першою цієї статті, повної цивільної дієздатності визначається за
клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду.

Стаття 302. Зміст заяви

1. У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про
те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком дитини відповідно до
актового запису цивільного стану.

Стаття 303. Розгляд справи

1. Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника,
одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та
піклування. Участь представників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов’язковою.

Стаття 304. Рішення суду

1. Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює
рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника.

2. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після
набрання рішенням суду законної сили.

3. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним
законної сили надсилається органові опіки та піклування.
 33. Процесуальний порядок розгляду справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або
оголошення її померлою.

Стаття 305. Підсудність

1. Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду
за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи,
місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

Стаття 306. Зміст заяви

1. У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути
зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її
померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували
смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від
певного нещасного випадку.

Стаття 307. Підготовка справи до розгляду

1. Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати
свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за
останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи реєстрації місця
проживання осіб або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей
щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.

2. Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном
фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Стаття 308. Розгляд справи

1. Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за
потрібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її
померлою.

2. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає
рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної
особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, -
відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. За
наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини
невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю
уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

Стаття 309. Дії суду в разі появи фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено
померлою

1. У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено
померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який
ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до
слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання
фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було
визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або іншою заінтересованою особою.
 2. Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для
анулювання актового запису про смерть.

34. Процесуальний порядок розгляду судом справ про усиновлення дітей, які проживають на території
України, громадянами України та іноземцями.

Стаття 310. Підсудність

1. Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена
їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

Стаття 311. Зміст заяви

1. Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім’я,
місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце
проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити
клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника
матір’ю або батьком дитини.

2. До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, -
при усиновленні дитини одним із подружжя;

2) медичний висновок про стан здоров’я заявника;

3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;

5) інші документи, визначені законом.

3. До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами
України, або іноземцями, крім документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються дозвіл
уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх
життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в’їзд
усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов’язання усиновлювача,
оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за
кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.

4. До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім
документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються згода законного представника дитини та згода
компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

5. Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому

законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською
мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

6. Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені у частині першій цієї
статті, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані
документи, зазначені у пункті 1 частини другої цієї статті, а також згода особи на усиновлення.
 Стаття 312. Підготовка справи до розгляду

1. Суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній
як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за
заявами іноземних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.

2. Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність
його інтересам дитини.

3. До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

2) свідоцтво про народження дитини;

3) медичний висновок про стан здоров’я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони
здоров’я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

Суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.

Стаття 313. Розгляд справи

1. Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки та
піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом
здоров’я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне
допитати.

2. Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов’язковою участю заявника (заявників),
усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

3. Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд

розглядає справу в закритому судовому засіданні.

4. Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини,
якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.

Стаття 314. Рішення суду

1. За результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення.

2. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або
повнолітньої особи заявником (заявниками).

3. За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і
місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої
особи, про запис усиновлювачів батьками.

4. Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника
(заявників).

5. Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини
відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

6. У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання
ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.
 7. Усиновлення вважається здійсненим із дня набрання законної сили рішенням суду. Для внесення змін до
актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається
до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про
усиновлення дітей іноземцями - також до уповноваженого органу виконавчої влади.

35. Право апеляційного оскарження. Суб’єкти, об’єкти права апеляційного оскарження. Строки
апеляційного оскарження. Підстави апеляційного оскарження. Повноваження суду апеляційної інстанції.

Стаття 351.  Суди апеляційної інстанції

1. Судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого
(території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд,
який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Судом апеляційної інстанції у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід
держави є Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду, крім випадків, передбачених  частиною
третьою  статті 26 цього Кодексу.

2. Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як
судами першої інстанції.

Стаття 352. Право апеляційного оскарження

1. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права,
свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої
інстанції повністю або частково.

2. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи,
інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції
окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду,
які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

3. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі,
але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, така особа користується
процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки учасника справи.

Стаття 353. Ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду

1. Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції
щодо:

1) відмови у видачі судового наказу;

2) забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів;

3) забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову;

4) скасування забезпечення позову, відмови в скасуванні чи заміні заходів забезпечення позову або
відмови у забезпеченні позову;

5) зустрічного забезпечення або зміни чи скасування зустрічного забезпечення;

6) повернення заяви позивачеві (заявникові);

 7) відмови у відкритті провадження у справі;

9) передачі справи на розгляд іншого суду;

10) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;

11) затвердження мирової угоди;

12) призначення експертизи;

13) визначення розміру судових витрат;

14) зупинення провадження у справі;

15) закриття провадження у справі;

16) залишення позову (заяви) без розгляду;

17) окрема ухвала;

18) стягнення штрафу в порядку процесуального примусу;

19) внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення;

20) відмови ухвалити додаткове рішення;

21) роз’яснення або відмови у роз’ясненні судового рішення;

22) повернення заяви про перегляд заочного рішення;

23) відмови у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в

задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами;

24) поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання;

25) виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню;

26) відстрочення і розстрочення, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;

27) розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця;

28) заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження;

29) повороту виконання рішення суду чи відмови у повороті виконання рішення;

30) звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право
власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку;

31) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

31-1) скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

32) визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;

33) тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

34) оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;

35) примусового проникнення до житла;

 36) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника;

37) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду, міжнародного
комерційного арбітражу;

38) повернення заяви про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу;

39) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду
або заяви про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу;

40) залишення без розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження;

41) відновлення повністю або частково втраченого судового провадження чи відмови в його відновленні.

2. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до

апеляційної скарги на рішення суду.

Стаття 354. Строк на апеляційне оскарження

1. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом
п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення
або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений
строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

2. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або
складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного
рішення суду;

2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення йому
відповідної ухвали суду.

3. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин,
крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Стаття 374. Повноваження суду апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право:

1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення;

2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або
змінити рішення;

3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим
Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині;

4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі
повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково;

5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за
встановленою підсудністю;
 6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для
продовження розгляду до суду першої інстанції;

7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для
розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;

8) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти
одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.

Стаття 355. Порядок подання апеляційної скарги

1. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Стаття 356. Форма і зміст апеляційної скарги

1. Апеляційна скарга подається у письмовій формі.

2. В апеляційній скарзі мають бути зазначені:

1) найменування суду, до якого подається скарга;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб)
особи, яка подає апеляційну скаргу, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи
перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному
державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника
податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян
України, номери засобів зв’язку та електронної пошти, офіційна електронна адреса, за наявності;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб)
інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування
(для фізичних осіб);

4) рішення або ухвала, що оскаржуються;

5) в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення
обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення
для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки,
неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом
обставин правовідносин тощо);

6) нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці,

обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів,
використаних судом першої інстанції;

7) клопотання особи, яка подала скаргу;

8) дата отримання копії судового рішення суду першої інстанції, що оскаржується;

9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

3. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи.

4. До апеляційної скарги додаються:

 1) довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга
подана представником і ці документи раніше не подавалися;

2) копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості учасників справи;

3) документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи,
які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону;

4) докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції
(за наявності).

5. Якщо апеляційна скарга подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у
ній зазначаються підстави звільнення від сплати судового збору.

Стаття 367. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та
перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної
скарги.

2. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в
апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

3. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках,
якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно
не залежали від нього.

4. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час
розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для
скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

5. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість
рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в
повному обсязі.

6. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не

були предметом розгляду в суді першої інстанції.

36. Право касаційного оскарження та його підстави. Строки касаційного оскарження.

Стаття 388.  Суд касаційної інстанції

1. Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Стаття 389. Право касаційного оскарження

1. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права,
свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної
інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті;
 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті
353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку;

3) ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про
повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу
забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про
роз’яснення рішення чи відмову у роз’ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у
рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про
відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі
ухвали.

2. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є
неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права
виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без
урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові
Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування
норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом
апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних
правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього

Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є
неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

3. Не підлягають касаційному оскарженню:

1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах,
рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом;

2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот

п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування
єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати
обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який
подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

4. Особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або)
обов’язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному
порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або)
обов’язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Після відкриття касаційного
провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права,
свободи, інтереси та (або) обов’язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні
обов’язки учасника справи.

Стаття 390. Строк на касаційне оскарження

1. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення,
або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений
строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

2. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення,
має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана
протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

3. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин,
крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.

Стаття 391. Порядок подання касаційної скарги

1. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Стаття 392. Форма і зміст касаційної скарги

1. Касаційна скарга подається у письмовій формі.

2. У касаційній скарзі повинно бути зазначено:

1) найменування суду, до якого подається скарга;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб)
особи, яка подає касаційну скаргу, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи
перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному
державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника
податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян
України, номери засобів зв’язку та адресу електронної пошти, за наявності;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб)
інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування
(для фізичних осіб);

4) рішення (ухвала), що оскаржується;

5) підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої

(передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній
скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у
подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
 У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній
скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у
подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389
цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування
норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного
судового рішення (рішень);

6) клопотання особи, яка подає скаргу;

7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги;

8) дата отримання копії судового рішення суду апеляційної інстанції, що оскаржується.

3. Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи.

До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що
посвідчує повноваження представника.

4. До касаційної скарги додаються:

1) копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи;

2) докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, - за
наявності;

3) документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи,
що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

5. Якщо касаційна скарга подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у
ній зазначаються підстави звільнення від сплати судового збору.

Стаття 400. Межі розгляду справи судом касаційної інстанції

1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог
касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність
застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може
встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним,
вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів
над іншими.

2. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у
суді першої інстанції.

3. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде
виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті
411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо
застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

37. Перегляд судових рішень за виключними обставинами у цивільному судочинстві

 Стаття 423. Підстави перегляду

1. Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть
бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

3. Підставами для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами є:

1) встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого

правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи,
якщо рішення суду ще не виконане;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення

Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні кримінального
правопорушення, внаслідок якого було ухвалено судове рішення.

5. При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може
виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке
переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.

Стаття 424. Строк подання заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами

1. Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути
подано:

4) з підстави, визначеної пунктом 1 частини третьої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом
тридцяти днів з дня офіційного оприлюднення відповідного рішення Конституційного Суду України;

5) з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, - особою, на користь якої
постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, не пізніше
тридцяти днів з дня, коли така особа дізналася або могла дізнатися про набуття цим рішенням статусу
остаточного;

6) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи
протягом тридцяти днів з дня, коли вирок у кримінальному провадженні набрав законної сили.

2. З урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за
нововиявленими або виключними обставинами може бути подана:

2) з підстав, визначених пунктами 2-3 частини другої та частиною третьою статті 423 цього Кодексу, - не

пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.

3. Строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.

Стаття 425. Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених частиною
другою, пунктами 1, 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове
рішення.
 2. Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій з підстав, зазначених у
частині першій цієї статті, якими змінено або скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким
змінено або ухвалено нове судове рішення.

3. Заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього
Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.

Стаття 426. Форма і зміст заяви

1. Заяви про перегляд судових рішень суду за нововиявленими або виключними обставинами за формою і
змістом повинні відповідати вимогам цього Кодексу щодо оформлення заяв до суду першої інстанції.

2. У заяві зазначаються:

1) найменування суду, якому адресується заява;

2) ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;

3) інші учасники справи;

4) дата ухвалення і зміст судового рішення, про перегляд якого подано заяву;

5) нововиявлені або виключні обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд судового рішення,
дата їх відкриття або встановлення;

6) посилання на докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин.

3. До заяви додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості учасників справи;

2) документ про сплату судового збору;

3) докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин;

4) документ, що підтверджує повноваження представника особи, яка подає заяву, - якщо заява підписана
таким представником;

5) клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої
визнана Україною, в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової
установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд
судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу;

6) у разі пропуску строку на подання заяви - клопотання про його поновлення.

За подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не
сплачується.

Стаття 427. Відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, що надійшла
до суду, передається судді або колегії суддів, які визначаються у порядку, встановленому статтею 33 цього
Кодексу.

2. Протягом п’яти днів після надходження заяви до суду суддя (суддя-доповідач) перевіряє її відповідність
вимогам статті 426 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими або
виключними обставинами.
 3. До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не
оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 426 цього Кодексу, застосовуються положення статті
185 цього Кодексу.

4. Відкривши провадження за нововиявленими або виключними обставинами, суддя (суддя-доповідач)

надсилає учасникам справи копії заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що
повідомляє учасників справи.

5. Якщо в заяві міститься клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи,
юрисдикція якої визнана Україною, суддя (суддя-доповідач) невідкладно після відкриття провадження у
справі постановляє ухвалу про витребування такої копії рішення разом з її автентичним перекладом від
органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи.

Стаття 429. Розгляд заяви

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами розглядається
судом у судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або
виключними обставинами.

2. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження, у суді тієї
інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного
провадження з повідомленням учасників справи.

3. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд

може:

1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі;

2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами,
скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення;

3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.

За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний

Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий
розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

4. У разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими або
виключними обставинами суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви про перегляд судового рішення з
підстав, визначених частиною другою, пунктами 1, 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, та скасування
судового рішення, що переглядається, суд:

1) ухвалює рішення - якщо переглядалося рішення суду;

2) постановляє ухвалу - якщо переглядалася ухвала суду;

3) приймає постанову - якщо переглядалася постанова.

Верховний Суд за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави,
визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, приймає постанову.

5. Судове рішення, прийняте за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або

виключними обставинами, видається або надсилається учасникам справи у порядку, передбаченому статтею
272 цього Кодексу.
 6. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів
у цій справі.

7. Судове рішення, ухвалене за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або

виключними обставинами, може бути переглянуте на загальних підставах.

38. Перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Стаття 423. Підстави перегляду

1. Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть
бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

2. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка
звертається із заявою, на час розгляду справи;

2) встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від
кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку
експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості
письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає
перегляду.

4. Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

5. При перегляді судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може
виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке
переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.

Стаття 424. Строк подання заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними
обставинами

1. Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути
подано:

1) з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом
тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про існування обставин, що стали підставою
для перегляду судового рішення;

2) з підстави, визначеної пунктом 2 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом
тридцяти днів з дня, коли вирок (ухвала) у кримінальному провадженні набрав законної сили;

3) з підстави, визначеної пунктом 3 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом
тридцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало
підставою для ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду;
 2. З урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за
нововиявленими або виключними обставинами може бути подана:

1) з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 423 цього Кодексу, - не пізніше трьох років з дня
набрання таким судовим рішенням законної сили;

2) з підстав, визначених пунктами 2-3 частини другої та частиною третьою статті 423 цього Кодексу, - не

пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.

3. Строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.

Стаття 425. Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених частиною
другою, пунктами 1, 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове
рішення.

2. Заява про перегляд судових рішень судів апеляційної і касаційної інстанцій з підстав, зазначених у
частині першій цієї статті, якими змінено або скасовано судове рішення, подається до суду тієї інстанції, яким
змінено або ухвалено нове судове рішення.

Стаття 426. Форма і зміст заяви

1. Заяви про перегляд судових рішень суду за нововиявленими або виключними обставинами за формою і
змістом повинні відповідати вимогам цього Кодексу щодо оформлення заяв до суду першої інстанції.

2. У заяві зазначаються:

1) найменування суду, якому адресується заява;

2) ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;

3) інші учасники справи;

4) дата ухвалення і зміст судового рішення, про перегляд якого подано заяву;

5) нововиявлені або виключні обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд судового рішення,
дата їх відкриття або встановлення;

6) посилання на докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин.

3. До заяви додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості учасників справи;

2) документ про сплату судового збору;

3) докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин;

4) документ, що підтверджує повноваження представника особи, яка подає заяву, - якщо заява підписана
таким представником;

5) клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої
визнана Україною, в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової
установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд
судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу;
 6) у разі пропуску строку на подання заяви - клопотання про його поновлення.

За подання і розгляд заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами судовий збір не
сплачується.

Стаття 427. Відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, що надійшла
до суду, передається судді або колегії суддів, які визначаються у порядку, встановленому статтею 33 цього
Кодексу.

2. Протягом п’яти днів після надходження заяви до суду суддя (суддя-доповідач) перевіряє її відповідність
вимогам статті 426 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими або
виключними обставинами.

3. До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не
оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 426 цього Кодексу, застосовуються положення статті
185 цього Кодексу.

4. Відкривши провадження за нововиявленими або виключними обставинами, суддя (суддя-доповідач)

надсилає учасникам справи копії заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що
повідомляє учасників справи.

5. Якщо в заяві міститься клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи,
юрисдикція якої визнана Україною, суддя (суддя-доповідач) невідкладно після відкриття провадження у
справі постановляє ухвалу про витребування такої копії рішення разом з її автентичним перекладом від
органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи.

Стаття 429. Розгляд заяви

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами розглядається
судом у судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або
виключними обставинами.

2. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження, у суді тієї
інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного
провадження з повідомленням учасників справи.

3. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд

може:

1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними
обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі;

2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами,
скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення;

3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.

За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний

Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий
розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

4. У разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими або
виключними обставинами суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви про перегляд судового рішення з
підстав, визначених частиною другою, пунктами 1, 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, та скасування
судового рішення, що переглядається, суд:

1) ухвалює рішення - якщо переглядалося рішення суду;

2) постановляє ухвалу - якщо переглядалася ухвала суду;

3) приймає постанову - якщо переглядалася постанова.

Верховний Суд за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави,
визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, приймає постанову.

5. Судове рішення, прийняте за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або

виключними обставинами, видається або надсилається учасникам справи у порядку, передбаченому статтею
272 цього Кодексу.

6. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів
у цій справі.

7. Судове рішення, ухвалене за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або

виключними обставинами, може бути переглянуте на загальних підставах.

39. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

Суди України можуть розглядати справи за участі іноземних осіб, що надає специфіку справі, що
розглядається. Особливості судового розгляду справ з іноземним елементом передбачені розділом ХІ ЦПК
України, Законом України «Про міжнародне приватне право» № 2709IV від 23 червня 2005 р., а також
відповідними міжнародними договорами, які було ухвалено між Україною та відповідною державою і
ратифіковано Верховною Радою України

Розділ XI ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ

Стаття 496. Процесуальні права та обов’язки іноземних осіб

1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові
особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту
своїх прав, свобод чи інтересів.

2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами
України, крім випадків, передбачених  Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 497.  Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом 1. Підсудність судам
України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним
договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент – це ознака, яка
характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з
таких форм:

• хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України,
іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
 • об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

• юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території
іноземної держави.

Цим Законом також встановлено загальні правила (стаття 75) та особливий порядок визначення
правил підсудності в справах, ускладнених іноземним елементом (стаття 77), а також особливості
розгляду окремих категорій справ (щодо спадкування, трудових відносин, сімейних, шлюбних, договірних
тощо).

Спеціальні правила передбачені також для звернення з судовими доручення судів України до судів інших
держав, зокрема, за необхідністю повідомити або вручити документи учаснику судового процесу, або
отримати докази.

Відповідно до статті 80 Закону у разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне
необхідність у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за
кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку,
встановленому процесуальним законом України або міжнародним договором України. Доручення судів
України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання
від них доказів на території іноземної держави можуть бути виконані консульською посадовою особою
України відповідно до міжнародних договорів України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству
держави перебування.

Стаття 498. Звернення суду України із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного
суду або іншого компетентного органу іноземної держави

1. У разі якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести
окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим
дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у
порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України.

2. Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним
договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не
укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для
передачі дипломатичними каналами.

Стаття 499. Зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги

1. Зміст і форма судового доручення про надання правової допомоги мають відповідати вимогам
міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо його не
укладено - вимогам частин другої - четвертої цієї статті.

2. У судовому дорученні про надання правової допомоги зазначаються:

1) назва суду, що розглядає справу; 2) за наявності міжнародного договору, згода на обов’язковість якого
надана Верховною Радою України, учасниками якого є Україна і держава, до якої звернено доручення, -
посилання на його положення; 3) найменування справи, що розглядається; 4) прізвище, ім’я, по батькові та рік
народження фізичної особи або найменування юридичної особи, відомості про їх місце проживання
(перебування) або місцезнаходження, а також інші дані, необхідні для виконання доручення; 5) процесуальне
становище осіб, щодо яких необхідно вчинити процесуальні дії; 6) чіткий перелік процесуальних дій, що
належить вчинити; 7) інші дані, якщо це передбачено відповідним міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або цього вимагає іноземний суд, який виконуватиме
доручення.

3. Судове доручення про надання правової допомоги оформлюється українською мовою. До судового
доручення додається засвідчений переклад офіційною мовою відповідної держави, якщо інше не встановлено
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

4. Судове доручення про надання правової допомоги, процесуальні та інші документи, що до нього
додаються, засвідчуються підписом судді, який складає доручення, та скріплюються гербовою печаткою.

Стаття 500. Виконання в Україні судових доручень іноземних судів

1. Суди України виконують доручення іноземних судів про надання правової допомоги щодо вручення
викликів до суду чи інших документів, допиту сторін чи свідків, проведення експертизи чи огляду на місці,
вчинення інших процесуальних дій, переданих їм у порядку, встановленому міжнародним договором, згода
на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено -
дипломатичними каналами.

2. Судове доручення не приймається до виконання, у разі якщо воно:

1) може призвести до порушення суверенітету України або створити загрозу її національній безпеці;

2) не належить до юрисдикції цього суду;

3) суперечить законам або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною
Радою України.

3. Виконання судового доручення здійснюється відповідно до цього Кодексу. На прохання іноземного суду
процесуальні дії можуть вчинятися під час виконання судового доручення із застосуванням права іншої
держави, якщо таке застосування не суперечить законам України.

4. У разі надходження від іноземного суду прохання щодо особистої присутності його уповноважених
представників чи учасників судового розгляду під час виконання судового доручення суд України, який
виконує доручення, вирішує питання про надання згоди щодо такої участі.

5. Виконання судового доручення підтверджується протоколом судового засідання, іншими документами,

складеними чи отриманими під час виконання доручення, що засвідчуються підписом судді та скріплюються
гербовою печаткою.

6. У разі якщо немає можливості виконати доручення іноземного суду, суд України у порядку,
встановленому міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або
якщо міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами, повертає таке доручення іноземному
суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи, що це підтверджують.

Стаття 501. Виконання судового доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших
документів

1. Доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів виконується у судовому
засіданні або уповноваженим працівником суду за місцем проживання (перебування, місцем роботи) фізичної
особи чи місцезнаходженням юридичної особи.

2. Виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вручаються
особисто фізичній особі чи її представникові або представникові юридичної особи під розписку.
 3. У судовій повістці, що направляється з метою виконання доручення іноземного суду про вручення
документів, крім відомостей, зазначених у статті 129 цього Кодексу, додатково зазначається інформація про
наслідки відмови від отримання документів та неявки до суду для отримання документів згідно із частинами
п’ятою і шостою цієї статті.

4. У разі якщо особа, якій необхідно вручити виклик до суду чи інші документи за дорученням іноземного
суду, перебуває під вартою або відбуває такий вид покарання як довічне позбавлення волі, позбавлення волі
на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешт, суд
надсилає документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, до адміністрації місця
тримання особи, яка здійснює їх вручення під розписку та невідкладно надсилає розписку і письмові
пояснення цієї особи до суду.

5. У разі відмови особи отримати виклик до суду чи інші документи, що підлягають врученню за
дорученням іноземного суду, суддя, уповноважений працівник суду або представник адміністрації місця
тримання особи робить відповідну позначку на документах, що підлягають врученню. У такому разі
документи, що підлягають врученню за дорученням іноземного суду, вважаються врученими.

6. У разі неявки до суду без поважних причин особи, яку належним чином повідомлено про дату, час та
місце судового засідання, у якому мають бути вручені виклик до суду чи інші документи за дорученням
іноземного суду, такі документи вважаються врученими.

7. Доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів вважається виконаним у
день, коли особа або її представник отримали такі документи чи відмовилися від їх отримання або якщо така
особа чи її представник, яких належним чином повідомлено про дату, день, час та місце судового засідання,
на якому має бути вручено виклик до суду чи інші документи, без поважних причин не з’явилися до суду, - у
день такого судового засідання.

8. Виконання доручення іноземного суду про вручення виклику до суду чи інших документів
підтверджується протоколом судового засідання, у якому зазначаються заяви чи повідомлення, зроблені
особами у зв’язку з отриманням документів, а також підтвердженням про повідомлення особи про
необхідність явки до суду для отримання документів та іншими документами, складеними чи отриманими під
час виконання доручення, що засвідчуються підписом судді та скріплюються гербовою печаткою.

Стаття 502. Виконання судових доручень закордонними дипломатичними установами України

1. Судове доручення про вручення документів громадянину України, який проживає на території іноземної
держави, може бути виконано працівниками дипломатичного представництва чи консульської установи
України у відповідній державі. Такі документи особа отримує добровільно. Вручення документів здійснюється
під розписку із зазначенням дня вручення, підписується посадовою особою та скріплюється печаткою
відповідної закордонної дипломатичної установи України.

2. Доручення суду про виконання певних процесуальних дій стосовно громадянина України, який проживає
на території іноземної держави, може бути виконано працівниками дипломатичного представництва чи
консульської установи України у відповідній державі, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України. У разі вчинення певних процесуальних дій
складається протокол, що підписується особою, стосовно якої вчинені процесуальні дії, та особою, яка
вчинила процесуальні дії, і скріплюється печаткою відповідної закордонної дипломатичної установи України. У
протоколі зазначаються день, час і місце виконання доручення.

3. Під час виконання судового доручення застосовується процесуальний закон України. Для виконання
доручення не можуть застосовуватися примусові заходи.
 40. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших
органів.
РозділVI ЦПКУ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ
СПРАВАХ ТА РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ (ПОСАДОВИХ ОСІБ)

Стаття 430. Негайне виконання судових рішень

1. Суд допускає негайне виконання рішень у справах про:

1) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, -
у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного

закладу;

8) встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України,
визначеній Верховною Радою України;

9) надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку;

10) видачу або продовження обмежувального припису.

2. Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при
присудженні платежів, визначених пунктами 1-3 частини першої цієї статті.

Стаття 431. Звернення судових рішень до виконання

1. Виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який
розглядав справу як суд першої інстанції.

Виконавчі листи в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-

комунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову
інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її
окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду -
електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).

2. Підставою для виконання суб’єктом державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та
громадських формувань судового рішення, що набрало законної сили, є його примірник в електронній формі,
надісланий суб’єкту державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань у порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром судових рішень та Єдиним
державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, затвердженому
Міністерством юстиції України спільно з Державною судовою адміністрацією України.

3. Виконавчий лист, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими
документами. Виконавчий лист, судовий наказ, ухвала мають відповідати вимогам до виконавчого документа,
встановленим законом.
 4. Протягом п’яти днів після набрання судовим рішенням законної сили виконавчий документ, зазначений
в частині третій цієї статті, вноситься до Єдиного державного реєстру виконавчих документів, а його копія
(текст), що містить інформацію про веб-адресу такого документа у Єдиному державному реєстрі виконавчих
документів, надсилається стягувачу на його офіційну електронну адресу, або, у разі її відсутності,
рекомендованим чи цінним листом.

5. Якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів або проти декількох відповідачів, або
якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях чи рішенням передбачено вчинення кількох дій,
видаються декілька виконавчих листів, у яких зазначаються один боржник та один стягувач, а також
визначається, в якій частині необхідно виконати судове рішення, або зазначається, що обов’язок чи право
стягнення є солідарним.

6. За заявою особи, на користь якої ухвалено рішення, суд з метою забезпечення виконання рішення суду
може вжити заходів, передбачених статтею 150 цього Кодексу.

7. У разі вирішення питання про виправлення помилки у виконавчому документі; визнання виконавчого
документа таким, що не підлягає виконанню; забезпечення виконання судового рішення; стягнення на
користь боржника безпідставно одержаного стягувачем за виконавчим документом; поновлення
пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання; відстрочення чи розстрочення
виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання; звернення стягнення на грошові кошти, що
належать третім особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому
законом порядку; зупинення виконання (дії) судового рішення; заміну сторони виконавчого провадження суд
вносить відповідну ухвалу до Єдиного державного реєстру виконавчих документів не пізніше двох днів з дня її
постановлення у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

8. Якщо судом вживалися заходи забезпечення позову, суд вносить до Єдиного державного реєстру
виконавчих документів наявні у суді документи, що підтверджують виконання відповідної ухвали суду.

9. Положення про Єдиний державний реєстр виконавчих документів затверджується спільним нормативно-
правовим актом Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України.

Стаття 434. Мирова угода в процесі виконання

1. Мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в
процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не
пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.

2. Питання затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову
стягувача від примусового виконання рішення вирішується судом протягом десяти днів з дня надходження до
суду відповідної заяви, про що постановляється ухвала.

3. Суд має право відмовити у затвердженні мирової угоди у процесі виконання рішення з підстав,
визначених статтею 207 цього Кодексу, а у задоволенні заяви про відмову від примусового виконання рішення
- з підстав, визначених статтею 206 цього Кодексу.

Стаття 435. Відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання

1. За заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити
виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи
змінити спосіб або порядок його виконання.

2. Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення
виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з
повідомленням учасників справи.
 3. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення
виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його
неможливим.

4. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує:
1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або
членів її сім’ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

5. Розстрочка та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня
ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.

6. При відстроченні або розстроченні виконання судового рішення суд може вжити заходів щодо
забезпечення позову.

7. Про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та
порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка
може бути оскаржена. У необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням
боржника або державному виконавцю, приватному виконавцю.

Стаття 436. Зупинення виконання судового рішення

1. Суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання
оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до
закінчення його перегляду в касаційному порядку.

2. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала.

3. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує
питання про поновлення його виконання (дії).

Стаття 444. Поворот виконання рішення, постанови

1. Суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання,
якщо, скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він:

1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4)
задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

2. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, суд, ухвалюючи
рішення, вирішує питання про поворот виконання, якщо під час нового розгляду справи він:

1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) або
задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

3. Суд вирішує питання про поворот виконання, якщо за результатами перегляду судового рішення за
нововиявленими або виключними обставинами він:

1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4)
задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі.

4. Якщо скасовано рішення третейського суду, боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на
користь стягувача за вказаним рішенням.

5. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.
 6. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його
вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано
установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем.

7. За подання заяви про поворот виконання судовий збір не сплачується.

8. При вирішенні питання про поворот виконання судового рішення суд може вжити заходів щодо
забезпечення позову.

9. Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом відповідно до частин першої -
третьої цієї статті, заява відповідача про поворот виконання рішення розглядається судом, який розглядав
справу як суд першої інстанції.

10. Заява про поворот виконання може бути подана протягом одного року з дня ухвалення відповідного
рішення суду апеляційної чи касаційної інстанції або з дня ухвалення рішення при новому розгляді справи.
Така заява розглядається у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника у двадцятиденний
строк з дня надходження заяви, проте їх неявка не перешкоджає її розгляду.

Стаття 446. Підсудність справ

1. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються

судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.

2. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються
судом за місцем виконання відповідного рішення.

Порядок здійснення судового контролю:

1. Подання скарги до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції та повідомлення відповідного
органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження
до суду.

2. Розгляд скарги у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного
виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення,
дія чи бездіяльність яких оскаржуються.

3. Постановлення ухвали про зобов’язання державного виконавця або іншу посадову особу органу
державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право
заявника) у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність
неправомірними; або якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до
закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої
служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в
задоволенні скарги.

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

1. Сучасні джерела міжнародного приватного права в Україні.

Міжнародне приватне право — це сукупність норм внутрішньодержавного
законодавства, міжнародних договорів та звичаїв, які регулюють цивільно-правові, трудові та
інші приватні відносини, ускладнені іноземним елементом.
Для регулювання зазначених відносин застосовуються норми національного права та міжнародного
публічного права, які у взаємодії утворюють певний комплекс норм міжнародного приватного права.
Останній поділяється на матеріально-правові (такі, що регулюють конкретні відносини) та колізійні
норми (такі, що відсилають при потребі до законодавства іншої держави. Згідно з п. 1 розд. 1 ст.1 ЗУ
«Про міжнародне приватне право» «Колізійна норма — це норма, що визначає право якої держави
підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом».). [5] Розрізняють декілька видів
джерел міжнародного приватного права:
• Міжнародні договори: Держави, їх союзи, міжнародні організації є суб'єктами, що створюють такі
договори, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня
організація охорони здоров'я. Наприклад, велику групу міжнародних договорів за участю суверенної
України становлять договори, укладені у межах СНД. Так, у період з 8 грудня 1991 р. до 1 вересня
2004 р. у межах СНД було прийнято 1417 документів, чимало з яких містять колізійні норми, або
норми для регулювання приватноправових відносин з «іноземним елементом», або ж є такими, що
створюють підґрунтя для норм міжнародного приватного права. З 35 документів, які передбачали
ратифікацію — 29 ратифіковані й набули чинності (з них — 17 для усіх держав СНД). З 194
документів, для яких передбачено виконання внутрішньодержавних процедур, чинності набули 183
документи[3]
• Внутрішнє (національне) законодавство, що стосується іноземного елемента: Закон України
«Про міжнародне приватне право», Закон Польщі «Про міжнародне приватне право» від 2011 р.
[6]
 (переклад закону українською мовою станом на 05.2020 р.)[7], Федеральний закон Австрії 1978 р.
«Про міжнародне приватне право», Закон Бельгії від 16 липня 2004 р. «Про кодекс міжнародного
приватного права».[3]
• Судова й арбітражна практика: на підставі узагальнення судових прецедентів у Великій Британії
та США були складені збірники прецедентів у сфері міжнародного приватного права. Мова йде про
приватні кодифікації. У Великій Британії найвідомішою є Курс Дайсі з колізійного права, що
витримав не одне перевидання. У США в 1934 р. Американський інститут права склав Перший Звід
законів про конфлікт законів на основі тритомного курсу Біля та Другий Звід законів колізійного
права, що вийшов у світ 1971 р;[3]
• Звичаї;
• Доктрини авторитетних учених.

Україна належить до тих держав, де закріплено норми міжнародного права шляхом прийняття
кодифікаційного законодавчого акту, а саме Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005
р. У Законі чітко прописано порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх
елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок [8].
Регламентація приватноправових відносин міститься й в інших законах та підзаконних нормативно-правових
актах, таких як Конституція України, ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», ЗУ «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства»,ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про громадянство України»,
Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року тощо. Варто
зазначити, що норми права містяться в окремих розділах цивільних та сімейних кодексів іноземних держав.
Наступним джерелом міжнародного приватного права є договір. Міжнародний договір України – це
укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який
регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних
між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт,
протокол) [9]. Конституцією України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Не менш важливим джерелом міжнародного приватного права є звичай, який ми розуміємо як правило
поведінки, яке склалося давно, створене внаслідок тривалого і систематичного повторення, хоча і не потребує
своєї фіксації у певній правовій формі. Вони поділяються на: 1) міжнародні звичаї; 2) звичаї торгового
обороту. Різниця між ними полягає у тому, що перші регулюють правовідносини між державами, а останні
регулюють відносини, що складаються між фізичними та юридичними особами різних держав, що
створюються лише за бажанням учасників. Звичаї міжнародної торгівлі формально визначено в актах
міжнародних організацій. До цих організацій належать: Міжнародна торгова палата, Гаазька конференція з
міжнародного приватного права, Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА).
Наступним джерелом міжнародного приватного права є судова та арбітражна практика.
Арбітражна практика в міжнародному приватному праві – це практика третейських судів та міжнародного
комерційного арбітражу.
В Україні судова і арбітражна практика офіційно не визнається ні правовою формою, ні джерелом
права, однак її вплив на розвиток міжнародного приватного права, на тлумачення його норм відіграє
важливу роль

2. Методи регулювання відносин в міжнародному приватному праві.

Для міжнародного приватного права характерний цивільно-правовий метод, що виражає правову природу
галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з "іноземним елементом" застосовуються два юридико-технічні
методи колізійний та матеріально-правовий.
Зміст колізійного методу полягає в тому, що він не регламентує правовідносини по суті, а визначає право
якої держави повинно бути застосовано для врегулювання правовідносин з іноземним елементом.
Виникнувши наприкінці середніх віків, колізійний метод став похідним від колізії статутів, які діяли на
певних територіях. Згодом виникло колізійне право.
Необхідно зазначити, що для міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а тільки такі,
що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії). Внутрішні (міжобласні) колізії,
наприклад, такі, що виникають в одній правовій системі між різними її правовими джерелами чи галузями, не
входять до сфери міжнародного приватного права. Вони регулюються правовими джерелами цієї держави, де
й виникли.
Колізійний метод діє через систему колізійних норм, які можуть бути закріплені у внутрішньодержавних
джерелах або на міжнародному рівні. Колізійні норми прив’язують відносини до певного правопорядку –
вітчизняному або іноземному. Колізійний метод часто називають відсильним, так як колізійна норма,
вказуючи на компетентний порядок, як би відсилає до права певної держави для визначення прав, обов’язків
та відповідальності сторін правовідносин
Колізійний метод, однак, має ряд суттєвих недоліків: 1. Він відсилає до норм загального законодавства, які не
враховують специфіку відносин з іноземним елементом – застосування звичайних норм внутрішнього
законодавства до міжнародних приватноправових відносин часто викликає масу проблем, таке правове
регулювання може бути недостатнім або неефективним. 2. Колізійний метод відсилає завжди до норм
внутрішнього права, які створюються державами в односторонньому порядку. Але, для кожної держави
характерні свої історичні, культурні, моральні цінності та традиції, які у кінцевому рахунку суттєво
впливають на зміст національно-правових приписів (особливо в галузі сімейного, спадкового, деліктного
права). 3. Застосування колізійного методу часто призводить до необхідності застосування вітчизняним судом
або іншим органом (наприклад, нотаріатом) іноземного права. Це викликає масу ускладнень, оскільки
правозастосовуючий орган не володіє знаннями відносно іноземного права та йому необхідно, поперше,
встановити зміст іноземного права (у більшості випадків це юридично складний та тривалий процес) та, по-
друге, правильно застосовувати це право до регулюючих правовідносин
Застосування матеріально-правового методу означає, що норми міжнародного приватного права
безпосереднього регулюють відносини з іноземним елементом – визначають права та обов’язки сторін таких
правовідносин, встановлюють міри відповідальності за неналежну поведінку сторін. Матеріально-правові
норми діють найбільш ефективно, коли вони 14 уніфіковані в міжнародному договорі, а не створені державою
в односторонньому порядку.
 3. Принципи на яких формується міжнародне приватне право України.

Варто звернути увагу на систему принципів міжнародного приватного права, виділену дослідником
О. М. Толочком, який пропонує виділяти принципи регулювання приватноправових відносин
взагалі та принципи, які регулюють окремі групи таких відносин (колізійні принципи) [7].

Проаналізувавши зміст Закону, а також міжнародних договорів України, судової та арбітражної

практики, доктрини міжнародного приватного права дозволяє виділити головні підходи, керівні ідеї,
що становлять систему принципів галузі. Вважаємо, що принципи міжнародного приватного права
можна відобразити у дворівневій системі принципів. Перший рівень складають принципи
міжнародного публічного права, що безпосередньо впливають на відносини приватного
характеру. До них належить: принцип невтручання у внутрішні справи держави (принцип
національного суверенітету) та принцип співробітництва. Другий рівень системи принципів
міжнародного приватного права складають принципи власне міжнародного приватного права.
До них відноситься: принцип міжнародної ввічливості(міжнародної ввічливості, тобто поваги до
всього, що символізує чи представляє державу.), принцип захисту національного правопорядку,
принцип визнання добросовісно набутих прав.
Таким чином, система принципів міжнародного приватного права охоплює значне коло принципів
права. Особливість даної галузі права проявляється у тому, що вона регулює відносини між- 170
народного характеру, тобто відносини «з іноземним елементом». Запропонована нами система
принципів міжнародного приватного права, не є вичерпною і не може бути визнана такою, як
остаточна. Хоча принципи права характеризуються відносною стабільністю, проте з розвитком
суспільних відносин даний перелік принципів права може уточнюватись.

4. Система міжнародного приватного права.

Міжнародне приватне право як навчальна дисципліна складається із Загальної, Особливої та
Спеціальної частин.
У Загальній частині розглядаються питання, які мають значення для всіх галузей, інститутів та
норм, які складають Особливу та Спеціальну частини: предмет, методи правового регулювання,
джерела МПрП, поняття та структура колізійної норми, види колізійних прив'язок, поняття правової
кваліфікації, інститути публічного порядку та обходу закону, взаємності та реторсії, специфіка
правового статусу суб'єктів МПрП.
У Особливій частині вивчаються особливості правового регулювання з іноземним елементом таких
галузей, підгалузей та інститутів МПрП: права власності, права інтелектуальної власності,
зобов'язального права, договору міжнародної купівлі- продажу товарів, недоговірних зобов'язань,
міжнародних перевезень, міжнародних розрахунків, трудових, сімейних та спадкових правовідносин.
Спеціальна частина присвячена питанням міжнародного цивільного процесу та міжнародного
комерційного арбітражу.
Як полісистемний комплекс правових норм міжнародне приватне право складається із галузей,
підгалузей, інститутів та норм. До галузей МПрП належать: зобов'язальне право, трудові, сімейні та
спадкові правовідносини, міжнародний цивільний процес, до підгалузей МПрП – недоговірні
зобов'язання, міжнародні перевезення, міжнародні розрахунки, міжнародний комерційний арбітраж,
до інститутів МПрП – публічний порядок, обхід закону, взаємність та реторсії тощо.
5. Принцип автономії волі в міжнародному приватному праві: критерії та межі
застосування.
Автономія волі є інститутом національного законодавства, який має дві важливі функції: а)
вирішення колізії законів шляхом вибору застосовуваного права сторонами певних
 правовідносин і б) встановлення випадків та умов здійснення такого вибору, враховуючи норми
національного законодавства щодо публічного порядку тощо. Відповідно до цих завдань, які
ставить перед собою законодавець тієї чи іншої держави, положення про автономію волі
поділяються на колізійні та матеріальні, причому останні відносяться до категорії загальних
положень МПрП (див. також главу б).
Говорячи про автономію волі як колізійну формулу прикріплення, розуміють, що у випадках,
установлених законом, учасники (учасник) приватноправових відносин з іноземним елементом
можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту таких відносин (fee
voluntatis). Ст. 5 Закону України про МПрП встановлює загальні правила і критерії застосування
автономії волі.
Ст. 5 Закону України про МПрП встановлює загальні правила і критерії застосування автономії волі.

Разом із тим автономія волі не є абсолютним правилом. Термін "автономія волі" не означає, що
учасники правовідносин мають необмежені, абсолютні права. Навпаки, це умовне поняття, оскільки
держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких
сторонам може надаватися можливість вибору застосовуваного закону. Це пояснюється передусім
суверенітетом держави, завдяки якому вона може запроваджувати імперативні норми, в т.ч. в галузі
колізійного права.
Вибір права країни сторонами у принципі не обмежується колом правопорядків країн, з-поміж
яких можливий вибір, якщо інше не встановлено законом. Тут у першу чергу мається на увазі
встановлене Законом застереження щодо недопущення шахрайського обходу закону. Так, ст. 10
Закону встановлює, що право-чини або інші дії учасників правовідносин, спрямовані на вибір права
в обхід правил Закону, є нікчемними. Правилом дещо іншого характеру є застереження про
публічний порядок (ст. 12 Закону). Обидва вказані застереження є факторами обмеження автономії
волі сторін, але норма щодо обходу закону застерігає сторони від недобросовісного вибору права, а
застереження про публічний порядок адресовано безпосередньо судові і передбачає, що навіть у
випадку добросовісного вибору (або у випадку, коли на застосування іноземного права вказує
колізійна норма) іноземний закон не застосовується, якщо його застосування призводить до
наслідків, несумісних з місцевим публічним порядком.
Частина 5 ст. 5 Закону вирішує проблему дії автономії волі в часі. Відповідно до цього положення,
вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який
час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. При цьому вибір
права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну силу
і є дійсними з моменту його вчинення. Однак при цьому вибір права або зміна раніше обраного права
не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним у зв'язку з недодержанням його форми
і не можуть обмежувати чи порушувати права, які треті особи набули до моменту вибору права або
зміни раніше обраного права.
Вибір права сторонами має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов
правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено
законом. При цьому Закон допускає, що вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому
або його окремої частини. У випадку вибору права щодо окремих частин правочину такий вибір
повинен бути явно вираженим.
В цілому критерії вибору права зводяться до такого:
* вибір права можливий тільки у приватноправових відносинах, ускладнених іноземним елементом;
 o вибір права можливий не тільки з-поміж правопорядків держав, до яких належать сторони
даних правовідносин. Сторонам не заборонено також підпорядкувати свої правовідносини
праву третьої держави
 o розсуд сторін щодо вибору права обмежений. Здійснення вибору неможливе, якщо колізійна
норма, яку суд визнав застосовуваною в даному випадку, такого вибору не допускає. Угода
(або застереження) про вибір права може бути визнана нікчемною, якщо буде встановлено,
що сторони здійснили вибір права з метою уникнення застосування належного правопорядку
 (див. щодо обходу закону) та штучного створення для себе пільгових умов. Обране право
також не може бути застосоване, якщо таке застосування призведе до наслідків, явно
несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України;
Закон говорить про можливість обрати застосовуване право, але не дозволяє сторонам визначати
спосіб, у який застосовуване право має бути встановлено. Іншими словами, сторони можуть вказати
на застосування правопорядку певної держави, загальних принципів права та справедливості, звичаїв
ділового обігу тощо. Суд має прийняти такий вибір сторін у тих випадках, коли право вибору
дозволено законодавством. Однак на практиці трапляються випадки встановлення сторонами
"бланкових" правил визначення застосовуваного права (відсилання до права "країни продавця або
країни покупця", застосування "права країни позивача залежно від того, яка зі сторін подає позов",
тощо). Фактично такі угоди не є вибором права, і суд не зв'язаний такими угодами. У цих випадках
застосовуване право має визначатися на підставі тих колізійних норм, які суд вважатиме належними.
Однак при цьому сучасні тенденції розвитку законодавства, судової та договірної практики у сфері
МПрП красномовно говорять про неухильне розширення меж застосування принципу автономії волі.
Законодавчі норми щодо вибору застосовуваного права сторонами стають більш гнучкими і більш
детальними. Положення щодо можливості вибору права знаходять відображення у міжнародних
договорах із питань вирішення колізій. У практиці, особливо міжнародних арбітражних
(третейських) судів, дедалі частіше застосовуються положення приватноправових кодифікацій
торговельних звичаїв (на зразок Принципів УН1ДРУА), які не мають характеру офіційних правових
норм, але набувають чинності ad hoc в силу вибору їх сторонами конкретної справи. Все частіше
висловлюються думки про основоположний характер начала автономії волі порівняно із
допоміжними, "субсидіарними" колізійними прив'язками. Попри дискусійний характер останнього
питання, "конкуренція" між началом автономії волі та "класичними" формулами прикріплення с
очевидною.

6. Правові режими в міжнародному приватному праві.

Правові режими в міжнародному приватному праві
Режим іноземців зазвичай визначають як сукупність прав і обов’язків іноземців на території
даної держави. Під час встановлення окремого виду режиму проявляється ставлення країни до
іноземців, які перебувають на даній території постійно або тимчасово.
Традиційно існує три режими для іноземців: національний, найбільшого сприяння та
спеціальний. Але, як правило, в жодній країні не застосовують якогось одного режиму для
іноземців, а зустрічаються вони в комбінації: в одній сфері — національний режим, а в іншій —
спеціальний і т.п.
Правовий режим у міжнародному приватному праві показує, як держава ставиться до іноземних
громадян або юридичних осіб, які мешкають на її території, — допускає будь-яку дискримінацію,
прирівнює цих громадян до своїх співвітчизників чи ні, обмежує їхні права або, навпаки, надає їм
переваги.
Національний режим передбачає надання іноземним громадянам і юридичним особам такого ж
режиму, що і вітчизняним громадянам і юридичним особам. Таким чином, держава прирівнює
іноземців у тій чи іншій сфері до власних громадян. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи
отримують такі самі права й переваги, що мають місцеві суб’єкти права.
Визначення загального правового статусу іноземців в Україні випливає із загальних принципів
міжнародного права про права людини. Згідно з Конституцією України, іноземці та особи без
громадянства користуються в Україні тими ж правами і несуть ті обов’язки, що і громадяни України,
за деякими винятками. Це свідчить про те, що іноземцям надається національний режим.
Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав та/або встановлення таких
обов’язків, які надані для громадян будь-якої третьої країни, які перебувають на території даної
країни в найбільш вигідному у правовому відношенні становищі.
У силу цього принципу створюються найбільш сприятливі умови для фізичних і юридичних осіб
окремої країни або групи країн. Таким чином, введення в торговий договірпринципу найбільшого
сприяння запобігає запровадженню дискримінаційних заходів.
Україна встановлює режим найбільшого сприяння переважно на основі взаємності, що призводить у
кінцевому підсумку до дії або спеціального, або національного режиму.
Спеціальний режим полягає у наданні іноземцям у будь-якій сфері певних прав та/або встановленні
для них певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян
відповідної держави.
Спеціальний режим може нести як позитивний, так і негативний характер для іноземців. Вводиться
спеціальний режим прийняттям відповідного нормативного акта, яким, як правило, передбачається
механізм реалізації цього режиму.
\
7. Проблеми застосування колізійних норм у міжнародному приватному праві.
”. Колізія права полягає у різниці змісту приватноправових законів країни суду та тієї держави, до
якої належить іноземний елемент в даному правовідношенні. Іншими словами, правова колізія
обумовлена двома причинами: наявністю іноземного елемента в приватноправовому відношенні та
різним змістом права різних держав, з якими це відношення пов’язане.
Таким чином, перед судом виникає проблема “вибору закону”, що вирішується за допомогою
колізійної норми.
Однак колізійна норма сама по собі не дає відповіді на питання про те, які права та обов'язки сторін
виникають з даного правовідношення, вона лише вказує компетентний матеріально-правовий закон,
що підлягає застосуванню до правовідношення. Саме в цьому полягає її особливість. Однак
необхідно враховувати ще й те, що у випадку відносин з іноземним елементом не окремі норми
різних держав, а їх правові системи. В іншому випадку норма відривається від правопорядку, до
якого вона належить; „ця норма “інкорпорується” правовою системою держави, чий суд розглядає
справу, й отримує тлумачення в аспекті сторонньої їй системи права. Таким чином, застосовується
не „жива” норма права будь-якої держави, а норма, що по суті ніде не діє. Адже норма права, що
відокремлена від складу правової системи, до якої вона належить, мертва й у будь-якому випадку в
значній мірі втрачає свій зміст”. Правові системи окремих держав можуть у питаннях, які пов’язанні
як з колізіями матеріального права (його вибору, кваліфікації, тлумачення), так і з колізіями
процесуального права (тобто, право якої держави повинно застосовуватись до процесуальних
відносин, що пов'язані з розглядом справ з іноземним елементом та виконанням судових рішень, у
тому числі, держави, правозастосовний орган якої компетентний розглядати справи такого роду).
Таким чином, основний зміст міжнародного приватного права зводиться до колізійної проблеми та її
вирішення. Тому колізійні норми, за допомогою яких головним чином вирішується ця проблема, є
центральним інститутом цієї правової галузі.
Колізійна норма – це норма, яка визначає, право якої держави повинно бути застосовано до даного
правовідношення, що ускладнено іноземним елементом.
Структура колізійної норми складається з двох елементів: обсягу та прив’язки.
Обсягом колізійної норми називається вказівка в ній на ті відносини, які потребують правового
врегулювання, а прив'язкою – вказівка на закон (тобто правову систему, правопорядок), за
допомогою якого і будуть врегульовані зазначені відносини.
Звернемося до Закону України “Про міжнародне приватне право”, а саме п. 1 ст. 48: „Права та
обов’язки за зобов’язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди (обсяг), визначаються за
правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди (прив’язка)”. В обсязі визначаються відносини, пов'язані із зобов'язаннями, що
виникли внаслідок заподіяння шкоди (зобов’язання з делікту).
В прив’язці визначається, правом якої країни будуть врегульовані ці правовідносини, тобто “за
правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди”.
Отже, ця стаття не встановлює прав та обов’язків учасників вказаних відносин, а відсилає до права
держави, в якій мала місце дія.
Таким чином, обсяг – це частина колізійної норми, яка вказує на коло приватноправових відносин
міжнародного характеру, що підлягає правовій регламентації. Традиційно обсяг відповідає
конкретному приватноправовому інституту: спадкові відносини, договірні зобов'язання, деліктні
зобов'язання, взяття шлюбу і т.д.
До числа основних проблем застосування колізійної норми у МПрП належить ситуація мобільного конфлікту.
Ця проблема недостатньо описана у вітчизня ній літературі. Мобільний конфлікт має місце тоді, коли
змінюється територіальне положення елемента відносин, закріпленого у прив’язці колізійної норми, коли
відносини носять тривалий характер (договірні відносини, сімейні відносини) і  не  можуть виникнути, коли
реалізація суб’єктами відносин своїх прав та  обов’язків не розтягнута у часі (спадкові відносини, обов’язки із 
завдання шкоди). Проблема мобільного конфлікту виникає тільки на  допроцесуальній стадії розвитку
відносин. Після початку процесу зміни прив’язки не  враховуються через необхідність економії
процесуальних зусиль, уникнення обходу закону, а також в силу презумпції завершеності фактичної підстави
позову. Можна говорити про  мобільний конфлікт, що  виникає, коли обставини, що  закріплені у  прив’язці
колізійної норми, на  момент реалізації суб’єктами своїх прав та  обов’язків локалізовано в  одній державі,
а на момент розгляду спору, коли дії сторін, пов’язаних з  реалізацією прав та  обов’язків, вже закінчені,  – в 
іншому. Такий мобільний конфлікт достатньо легко подолати. Найбільшу важкість викликає ситуація
мобільного конфлікту, яка виникає тоді, коли обставини, які закріплені у прив’язці колізійної норми, зазнають
зміни в  процесі реалізації суб’єктами прав та обов’язків.
Однією з  найскладніших і  не  вирішених остаточно проблем МПрП є  проблема прийняття чи  не  прийняття
зворотного відсилання та відсилання до закону третьої держави. Неоднозначним є  й розуміння обсягу
іноземного права, до якого застосовується відсилання [9, с. 73-74]. Слід вказати, що  зворотне відсилання  –
ситуація, що виникає, коли іноземне право, до  якого відсилає вітчизняна колізійна норма містить колізійну
норму, що відсилає до вітчизняного права. Відсилання до  права третьої держави виникає, коли колізійні
норми іноземного права, до якого відсилає вітчизняна колізійна норма, робить відсилання до  права третьої
держави. Вирішення питання про  зворотне відсилання пов’язано з  вирішенням питання відносно характеру
та  дії колізійних норм.

8. Поняття та види колізійних норм у міжнародному приватному праві.

Колізійні норми — є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору
правової норми права, яка підлягає застосуванню при наявності розбіжності між нормами права, які
регулюють однакові фактичні обставини.
Класифікація колізійних норм у теорії міжнародного приватного права здійснюється за певними
критеріями і пов’язана переважно з великою кількістю джерел права та особливістю колізійних
прив’язок. Вона дозволяє визначити пріоритетність джерел права та відокремити основні принципи
за якими здійснюється вибір права та застосування цих норм у міжнародному приватному праві.
За джерелами права колізійні норми поділяють на національно-правові (внутрішні), які містяться у
внутрішньому законодавстві кожної держави, і міжнародні, які мають своє закріплення в
міжнародних договорах.
Найбільш істотною є класифікація за формою колізійної прив'язки. За цим критерієм вони
поділяються на односторонні та двосторонні колізійні норми.
Одностороння – це така норма, прив’язка якої прямо називає право держави, яке належить
застосовувати, й частіше за все вказує на застосування права своєї держави (українська колізійна
норма указує на застосування права України). Так, згідно ст. 56 Закону України «Про міжнародне
приватне право» форма i порядок укладення шлюбу в Україні визначається правом України. Такі
норми завжди мають імперативний характер.
Двостороння колізійна норма є більш типовою i її прив’язка не називає право конкретної держави, а
формулює загальний принцип , використовуючи який, можна обрати право. Тому прив’язку
двосторонньої колізійної норми називають «формулою прикріплення», тобто вона допомагає
прив’язати правовідносини до конкретного правопорядку. У п. 2 ст. 37 Договору між Україною та
Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних i кримінальних
справах визначається, «що правові стосунки у сфері успадкування нерухомого майна регулюються
законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно» 56. Таким чином,
закріплюється можливість застосування або вітчизняного, або іноземного права.
В залежності від кількості прив’язок колізійні норми розподіляють на прості та складні. Прості
колізійні норми містять один обсяг та одну прив’язку. Складні колізійні норми мають декілька
прив’язок. Вони можуть містити в собі генеральні і субсидіарні прив’язки. При цьому
виокремлюється основна (генеральна) прив’язка, яка формулює загальне головне правило вибору
права (призначене для першочергового застосування) i субсидіарна прив’язка, яка формулює ще
одне або декілька правил і застосовується тоді, коли головне правило з будь-яких причин не було
застосоване або явилося недостатнім для вибору компетентного правопорядку.
Наступний критерій, який може бути покладений в основу класифікації колізійних норм – це форма
вираження волі законодавця (або ступінь обов’язковості для сторін). Згідно з цим критерієм колізійні
норми поділяються на: імперативні, диспозитивні, альтернативні й кумулятивні.
Імперативні – це норми, які містять категоричні вказівки щодо вибору права i не можуть бути
змінені за погодженням сторін.
Прикладом імперативної колізійної норми може бути ч. 3 ст. 42 Закону України «Про міжнародне
приватне право», а саме: « захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній
реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України».
Диспозитивні – це норми, які, встановлюючи загальне правило про вибір права, залишають сторонам
можливість відмовитися від нього i тим самим обрати застосовне право. Диспозитивність
проявляється у таких формулюваннях, як «сторони можуть», «якщо інше не встановлено угодами
сторін» та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 33 Договору між Україною i Республікою Польща про правові
відносини у цивільних і кримінальних справах передбачає, що «зобов’язання, які виникають з
договірних відносин, визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої була
укладена угода, якщо учасники договірних відносин не підпорядкують ці відносини обраному ними
законодавству».
Альтернативні норми характеризуються наявністю декількох прив’язок. При цьому вибір однієї з
прив’язок виключає подальше використання інших. Звичайно вони з’єднуються сполучником «або».
Прикладом такої колізійної норми слугує ч. 1 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне
право», а саме: «Захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника
відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду».
Кумулятивні – це такі норми, в яких одночасно декілька прив’язок застосовується до одного
правовідношення. При чому застосування однієї з прив’язок не виключає подальшого використання
іншої57. Так, кумулятивна прив’язка використовується в ч. 3 ст. 3 Договору між Україною і
Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних
справах, а саме: «Якщо дитину усиновляє подружжя, з якого один є громадянином однієї Договірної
Сторони, а другий – іншої Договірної Сторони, повинні бути дотримані вимоги, передбачені
законодавством обох Договірних Сторін».

9. Специфічні колізії в міжнародному приватному праві. Застосування право країни з

множинністю правових систем.
проблеми застосування колізійних норм не обмежуються питаннями вирішення колізій
правопорядків різних держав. На практиці нерідко виникають ситуації, коли на вирішення
колізійного питання претендують два або декілька нормативних актів різного рівня (міжнародний
договір, національний закон, судовий прецедент тощо) або різної сфери дії (загальний та спеціальний
нормативні акти) і необхідно вирішити, котрий з таких нормативних актів має пріоритет. У цьому
разі говорять про так звані ієрархічні (або вертикальні) колізії. .
50. Щодо вирішення ієрархічних колізій у МПрП, слід виокремити три основні групи питань, що
виникають у цій сфері: (а) колізії між матеріально-правовими нормами федеральних та місцевих
законів; (б) співвідношення між нормами внутрішньодержавного та наддержавного характеру у
регіональних об'єднаннях на кшталт ЄС (так зване "комунітарне право"); та (в) співвідношення норм
міжнародних договорів та національного законодавства як джерел МПрП.
Таким чином, ієрархічне (вертикальне) колізійне право може мати справу з питаннями визначення
пріоритету як різнорівневих джерел колізійного права, так і різнорівневих джерел матеріального
права. Колізійне і матеріальне начала є тут дуже тісно пов'язаними, інколи їх дуже важко
відокремити одне від одного. Зрештою, головна мета колізійного регулювання при цьому
залишається незмінною: відшукання належної матеріально-правової норми, яку слід застосувати для
вирішення конкретного питання у приватноправових відносинах, ускладнених іноземним елементом.
51. У державах із федеративним устроєм проблема "вертикальної" колізії норм МПрП (тобто в першу
чергу колізійних норм) виключається, як правило, завдяки прийняттю відповідних федеральних
законів про МПрП, які діють на всій території країни (Австрія, Швейцарія, ФРН та інші). Дещо
іншою є ситуація у Сполучених Штатах, де колізійне право розглядається передусім як таке, що
регулює колізії законів різних штатів. Тут першочергове значення мають "горизонтальні"
(міжштатні), а не "вертикальні" колізії.
Що стосується колізій різнорівневих матеріально-правових актів, у більшості держав із
федеративним устроєм законодавець дбає про механізми вирішення колізій між федеральними
законами та законами окремих адміністративних одиниць (ст. 6 Конституції США, ст. 31 Конституції
ФРН тощо). Зокрема у США діє т.зв. доктрина Ері (Erie Doctrine), за якою федеральний суд США, як
правило, повинен застосовувати закони штату, у якому проходило слухання справи, окрім випадків,
коли федеральному закону у встановленому порядку надано пріоритет (наприклад, справи про
банкрутство, між штатну торгівлю, оподаткування, інтелектуальну власність тощо).
Щодо проблеми ієрархії колізійних норм у "комунітарному праві", джерелами якого виступають як
внутрішні акти, так і акти, прийняті наддержавними органами, останнім часом існує тенденція до
надання пріоритету останнім. Класичним прикладом є право європейських співтовариств. Згідно із
загальноприйнятими принципами взаємодії права співтовариств і національного права держав-
учасниць, право співтовариств має наднаціональний і автономний характер, його норми є нормами
прямої дії і відповідно мають пріоритет над аналогічними нормами національного права. Останнім
часом прийняті в рамках ЄС регламенти у сфері колізійного регулювання приходять на зміну
відповідним міжнародним договорам країн ЄС та актам національного законодавства (Регламенти
Рим І щодо вирішення колізій у сфері договірних зобов'язань, Рим II щодо колізійного регулювання
позадоговірних зобов'язань тощо).
Українським законодавством у цілому сприйнятий підхід, згідно з яким при відсиланні колізійної
норми до права держави, у якій діє декілька різнорідних правових систем, належна правова система
визначається відповідно до права цієї держави. Такий підхід випливає зі змісту статті 15
українського Закону про МПрП, яка хоча і не спрямована безпосередньо на вирішення ієрархічних
колізій, проте може бути застосована за аналогією. Адже встановлення ієрархії джерел права (як
матеріального, так і колізійного) є внутрішньою справою кожної держави, отже при вирішенні
вертикальних колізій у разі відсилання до іноземного права слід виходити з відповідних правил,
прийнятих у відповідній державі.
52. Найчастіше ієрархічні колізії в МПрП виникають з питання співвідношення міжнародних
договорів і національних законів як джерел права. Місце міжнародного договору у системі джерел
МПрП досі викликає у доктрині гострі дискусії. Втім на рівні законодавства і практики є кілька
загальноприйнятих підходів, які дають змогу ефективно регулювати такі ситуації.
Як відомо, в багатьох державах, до яких належить і Україна, не визнається примат міжнародного
права. Так, відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.
Разом з тим укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе тільки
після внесення відповідних змін до Конституції. Отже, фактично укладення міжнародного договору,
який суперечить Конституції України, є неможливим.
Водночас положення чинних міжнародних договорів України посідають особливе місце в
національному законодавстві. Більшість законодавчих актів України містить застереження, за якими
у разі, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж у даному законі,
застосуванню підлягають правила міжнародного договору.
У цьому випадку, як зазначають дослідники пріоритет норми міжнародного договору над нормою
національного закону грунтується на її спеціальному характері. Дійсно, норми міжнародних
договорів стосуються, як правило, специфічних (на загальному тлі національного законодавства)
проблем і специфічного кола учасників. Беручи до уваги загальний принцип права, відповідно до
якого спеціальна норма скасовує дію загальної норми, судам слід вирішувати колізії між
положеннями міжнародного договору і національного закону на користь міжнародного договору.
Нерідко одна держава є стороною кількох міжнародних договорів, які стосуються того саме
предмета і містять різне регулювання з аналогічних питань. Так, у Європейській конвенції про
міжнародний комерційний арбітраж 196J р. та у Нью-Йоркській конвенції про визнання та
приведення до виконання іноземних арбітражних рішень містяться неоднакові вимоги до форми
арбітражної угоди, що не може не викликати певних труднощів на практиці.
Відома справа, що розглядалася судом ФРН, у якій принциповим було питання дійсності арбітражної
угоди. Вирішити це питання треба було шляхом вибору між відповідними нормами двох конвенцій.
Суд застосував норми Європейської конвенції, виходячи з того, що її було укладено пізніше за Нью-
Йоркську, отже, її норми мають пріоритет (див. Минаков А, И. Арбитражные соглашения и практика
рассмотрения внешнеэкономических споров. - М. 1985.-С. 31).
Таким чином, загально-правовий принцип lex posterior derogat lege priori (більш пізній закон скасовує
попередній) є ще одним засобом вирішення ієрархічних колізій.
У Законі України про МПрП містяться дві норми, що регулюють загальні питання співвідношення
міжнародного договору та національного законодавства України. Стаття 3 Закону встановлює
загальний принцип пріоритету норм міжнародних договорів України перед нормами цього Закону:
"Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом,
застосовуються правила цього міжнародною договору".
Оскільки, згідно зі ст. 2 українського закону про МПрП, до сфери його застосування належать
питання визначення застосовуваного права і міжнародного цивільного процесу, очевидно, що ст. З
Закону стосується пріоритету виключно міжнародних договорів у сфері колізійного регулювання та
у сфері міжнародного процесу і виключно з питань, які охоплює цей Закон.
Слід також звернути увагу на положення ч. 5 ст. А українського Закону про МПрП:
"Визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних
норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до
відповідних відносин матеріально-правових норм".
Практика застосування цієї норми українськими судами наразі ще не склалася. Однак це положення
прокоментував Вищий господарський суд України у своєму Листі від J січня 2009 р. про
узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за
участю нерезидентів. Зі змісту цього Листа випливає, що немає потреби у визначенні
застосовуваного права на підставі колізійних норм Закону, якщо стороною спірних правовідносин є
нерезидент, що належить до юрисдикції країни, з якою Україна уклала міжнародний договір, що
регулює відповідні питання.

10. Гармонізація норм міжнародного приватного права.

Гармонізація права являє собою процес зближення національних правових систем, зменшення
та усунення відмінностей між ними. Гармонізація права і його уніфікація - взаємопов'язані явища,
але гармонізація є більш широким поняттям, оскільки зближення національно-правових систем
здійснюється і за межами уніфікації права. Головна відмінність гармонізації від уніфікації -
відсутність міжнародних зобов'язань (міжнародних договірних форм) в процесі гармонізації.
Відсутність договірних форм зумовлює специфіку всього процесу гармонізації права в цілому, який
може бути як стихійним, так і цілеспрямованим. Суть стихійної гармонізації - в процесі
співробітництва та взаємодії держав у їхніх правових системах з'являється схоже або навіть
ідентичне правове регулювання (рецепція римського права в Європі, Азії, Латинській Америці).
Цілеспрямована гармонізація - це усвідомлене сприйняття одним державою правових досягнень
інших держав (дія ФГК в Бельгії; використання положень ФГК і ГГУ в ГК РФ).
В області МПП інтенсивно йде процес цілеспрямованої гармонізації. При розробці законодавства з
МПП найчастіше має місце рецепція такого регулювання у формі прямого запозичення
(використання Ліхтенштейном в 1996 р Закону про МПП Австрії (1978);
Незважаючи на масштабні процеси уніфікації та гармонізації права, діяльність міжнародних
організацій, функціонування міжнародного комерційного права, МПП залишається найбільш
суперечливою, Пробельное і складною галуззю права. Держави неохоче йдуть на принципові зміни
свого законодавства з метою зближення його з правом інших держав або з міжнародним правом.
Особливу складність викликають приватноправові відносини з участю держав (концесійні договори,
угоди про розподіл продукції). З метою усунення найбільш гострих протиріч в області зовнішньої
торгівлі створена система міжнародних правозастосовних органів - Міжнародний центр з
урегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій
(БАГІ), Арбітражний суд при МТП.
11. Адаптація законодавства в сфері міжнародного приватного права.
під адаптацією національного законодавства України до законодавства Європейського Союзу слід розуміти
планомірний процес узгодження нормативно-правових актів України (держави-реципієнта) з європейськими
стандартами правового регулювання окремих видів суспільних відносин, що ґрунтується на нормах
міжнародного договору. До основних ознак адаптації національного законодавства України до законодавства
Європейського Союзу вчений відносить такі: адаптація є однією з форм правової інтеграції; адаптація
законодавства спрямована на досягнення певної мети: вступ України до Європейського Союзу; адаптація є
особливим видом правотворчого процесу, що має односторонній характер та характеризується ознакою
динамічності; адаптація законодавства вимагає її визнання з боку громадянського суспільства та його
інститутів.

Утворюючи національну державну правову систему відповідно до норм ЄС, потрібно одночасно зі
зближенням вже наявних законів приймати нові, узгоджені з правовим полем ЄС, законодавчі акти.
Беззаперечне те, що процес адаптації законодавства України вимагає злагодженої співпраці всіх
гілок влади. Суперечки між гілками влади в Україні й гостра політична боротьба серйозно
перешкоджають ефективній законотворчій діяльності парламенту [8, с. 8].
Серед інших проблем правової системи України необхідно виділити відсутність дієвого механізму
імплементації чинних правових норм. Як зазначає експерт Українсько-Європейського
консультативного центру з питань законодавства В. П’ятницький у своїй роботі “Fundamental Reform
for Future Integration” для журналу The Day, «головна проблема України не в підготовці, а у
виконанні нового законодавства. У нас існує велика кількість добрих законів, які не працюють на
практиці». Україна, на жаль, знаходиться ще далеко від європейських стандартів правової
регламентації. Багатогранність європейського правового поля, його комплексний характер наочно
свідчать про труднощі на шляху узгодження національного законодавства із загальноєвропейським.
Формування правового поля держави є тривалим соціальним процесом, що органічно пов’язаний зі
змінами у всіх інших сферах життя суспільства. Штучно прискорити цей процес неможливо, але
потрібно створити йому режим найбільшого сприяння. Ефективнішому процесові наближення
правового поля держави до стандартів права ЄС сприятиме провадження таких заходів [8, с. 9]: –
аспекти розробки нової Концепції зближення українського законодавства до законодавства
Європейського Союзу. Потрібно ґрунтовніше підійти до вироблення критеріїв визначення
пріоритетних сфер адаптації та переліку правових актів ЄС, до яких має бути приведене у
відповідність вітчизняне законодавство; – утворення однієї цілісної системи законодавства України,
оскільки розпорошеність ускладнює процес адаптації; – розробка органами державної влади в
Україні «гармонограм» – графіків роботи з гармонізації законодавства для окремих галузей права; –
визначення галузевого комітету Верховної Ради України, який би забезпечував координацію та
узгодження відповідної законотворчої діяльності; – створення українсько-європейського словника
юридичної термінології; – широка інвестиція та залучення іноземних експертів і максимальне
використання технічної допомоги ЄС щодо адаптації та зближення вітчизняних норм права до
законодавства ЄС [8, с. 9].
12. Уніфікація норм в сфері міжнародного приватного права.
Процес уніфікації у міжнародному приватному праві представляє собою розробку одноманітних
загальнообов'язкових правових норм для двох або більше держав і забезпечення їх однакового
тлумачення та застосування.
Уніфікація права - це процес створення однакових, однакових норм законодавства різних держав за
допомогою укладення міжнародних договорів. У будь-якому міжнародному договорі
встановлюються обов'язки держав щодо приведення свого внутрішнього права у відповідність з
нормами цього договору. Головна особливість уніфікації права: вона відбувається одночасно в двох
різних правових системах - в міжнародному праві (укладення міжнародного договору) і в
національному праві (імплементація норм цього договору у внутрішньодержавне право). Уніфікацію
права можна визначити як співробітництво, спрямоване на створення міжнародного механізму
регулювання відносин у сфері спільних інтересів держав.
Уніфікація права - це різновид правотворчого процесу, який відбувається в основному в рамках
міжнародних організацій. Результати уніфікації найбільш відчутні в області МПП, оскільки тільки ця
галузь національного права зачіпає інтереси двох і більше держав. Уніфікація зачіпає практично всі
галузі й інститути МПП. Її основні підсумки - вироблення однакових колізійних норм (Гаазька
конвенція про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1986)),
однакових матеріальних норм (Конвенція
УНІДРУА про міжнародний факторинг і про міжнародний фінансовий лізинг (1988)), полісистемних
нормативних комплексів (поєднують і колізійні, і матеріальні норми - Бернські конвенції про
міжнародні залізничні перевезення (1980)).
Уніфікація МПП відбувається на двох рівнях - універсальному і регіональному. На американському
континенті прийняті і успішно діють Міжамериканська конвенція про право, застосовне до
міжнародних договорів (1994) і Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж
(Панамська конвенція) (1975); розроблено проект Межамериканской конвенції про міжнародної
юрисдикції у сфері екстериторіального дії іноземних судових рішень. В рамках Ради Європи
постійно розробляються і приймаються конвенції з питань МПП - наприклад, Брюссельська
конвенція про імунітет держав 1972, Європейська конвенція про усиновлення 2008
Найбільш успішний приклад уніфікації МПП на регіональному міжнародному рівні показують
країни ЄС. Гаазька програма, прийнята Європейською Радою 5 листопада 2004, ініціювала
уніфікацію колізійного права ЄС. В даний час в ЄС йде процес заміни найбільш затребуваних
конвенцій (наприклад, Брюссельська конвенція про підсудність, визнання та виконання рішень у
цивільних і кримінальних справах (1968) і Римська конвенція 1980) регламентами Європейського
парламенту і Ради.
13. Колізійне регулювання відносин власності в міжнародному приватному праві.
Визначальним початком для вирішення колізійних питань права власності в МПрП є використання
прив'язки lex rei sitae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до неї визначається, зокрема, коло і
зміст речових прав, умови щодо їх виникнення, припинення, зміни й переходу, суб’єктний склад власників та
ін. Майже у всіх країнах світу колізійна формула lex rei sitaе визнається засновницькою стосовно прав і
обов'язків на нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі тощо). Стосовно рухомого майна це правило не є
таким безумовним.
Важливе значення при визначенні колізійних прив'язок, які застосовуватимуться до майна, відіграє їх
класифікація на рухоме та нерухоме, а також на речі, які підлягають державній реєстрації, і ті, на які
право власності не реєструється. При цьому виключною колізійною прив'язкою щодо нерухомих
речей є закон місця знаходження речі, а для речей, які підлягають державній реєстрації – місця
державної реєстрації речі. Для рухомих речей залишається можливим застосування колізійної
прив'язки особистого закону власника речі, тобто, на річ поширюється право держави власника речі
(рис. 7.1).
Основною колізійною прив'язкою щодо речей є закон місця знаходження речі (lex rei sitae), який
означає, що до правовідносин з приводу речей застосовується право держави, на території якої
знаходиться ця річ.
Знаходячись на території іноземної держави, фізичні та юридичні особи зобов'язані
дотримуватися правового режиму, який встановлений щодо майна у державі перебування.
Обсяг користування правами щодо mid чи іншої речі змінюється залежно від держави.
Особливі складнощі в міжнародній діловій практиці викликають випадки, коли предметом операції виступає
товар, що знаходиться в дорозі (res in transity), коли застосування колізійної норми lex rei sitae стає
неможливим. У міжнародному приватному праві існує декілька прив’язок, що дозволяють продавцю і
покупцю визначити, яке право буде застосовуватися для врегулювання їх взаємостосунків щодо переходу
права власності в подібних випадках: закон країни місця призначення речі (ст. 23(2) Закону про міжнародне
приватне право Угорщини 1979 р., а також законодавство Італії, Швейцарії), закон країни місця відправлення
речі (законодавство Словаччини, Росії, України (ст. 41 Закону України «Про міжнародне приватне право»),
закон проміжного пункту, закон прапора транспортного засобу і т.ін. При цьому різні держави в своєму
колізійному праві надають перевагу різним прив’язкам.

14. Правове становище власності України за кордоном.

За кордоном знаходяться різні види майна, що входять до складу державної власності. Це - майно,
що перейшло в порядку правонаступництва від СРСР так і набуте за час незалежності України.
У цей час за кордоном перебувають державне майно, що належить посольствам, представництвам
України при міжнародних організаціях, консульствам, торгівельним представництвам та іншими
органам держави, внески Національного банку України та „Ексімбанку”, експортні товари, що
тимчасово перебувають за кордоном, морські судна, літаки та ін. Також слід зазначити що за
кордоном може знаходитись майно, яке належить Українській православній церкви та різним
суспільних і благодійнім організаціям.
Щодо державного майна, яке перебуває поза межами України, застосовується правило, згідно з яким
правовий статус державної власності, що перебуває за кордоном, визначається як законодавством
України, так і законодавством країни місцезнаходження майна, а також на підставі міжнародних
угод за участю України.
Власність держави має особливий статус, бо вона наділена імунітетом. Імунітет власності
держави припускає наявність особливого режиму такої власності, у зв’язку з особливим
положенням суб'єкта права власності - суверенної держави. Власність держави користується
недоторканістю – це майно не може бути об'єктом примусових заходів з боку тієї держави, де
зазначене майно перебуває.
Відповідно до концепції імунітету держави, яка розповсюджується на власність іноземної держави,
не допускається:
1) пред'явлення позовів безпосередньо до такої власності;
2) накладення арешту на власність для забезпечення будь-якого позову, незалежно від того чи
пов’язані ці вимоги з таким позовом чи ні;
3) примусове виконання рішення суду, яке винесеного відносно стосовно власності.
Відповідно до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. іноземна держава не користується
імунітетом у судах іншої держави - учасника по спорах, що стосується права іноземної держави на
нерухому власність, яка перебуває на території держави суду.
Як правило, на власність іноземної держави, якщо це не передбачене в угодах між державами, не
поширюється дія принципу lex reі sіtae. Отже, відносно цієї власності, виходячи із зазначеного
принципу, повинні бути зроблені певні виключення.
У зв'язку із широким поширенням теорії функціонального (або обмеженого) імунітету велику роль
відіграє призначення державної власності. Так, не може бути звернене стягнення на майно, що
належить державі, проти якої винесене судове рішення. В цьому випадку, якщо майно застосовується
для здійснення суверенних функцій і функцій публічно-правового характеру, то на нього
розповсюджується імунітет Якщо ж майно призначене для здійснення торговельних, комерційних
цілей, то держава імунітетом не наділена.
Також необхідно відзначити, що в зміст поняття „імунітет державної власності” входить й те
положення, що органи іноземної держави, в якому перебуває це майно, не мають права брати участь
в розгляді питання про те, чи належить це майно іноземній державі, Яка на нього претендує.
+Разом з цим, користування імунітетом є правом, а не обов’язком держави. Отже, держава в ряді
випадків не може посилатися на імунітет власності. Крім того, кожна держава самостійно визначає
режим своєї власності: вона може передати власність або її частину в господарське відання або
оперативне управління господарюючим суб'єктам.
Таким чином, на майно, що знаходиться в господарському веденні або оперативному управління
національних юридичних осіб не розповсюджується імунітет держави.
15. Інвестування в міжнародному приватному праві.
Інвестиційна діяльність є важливим фактором розвитку національної економіки, перерозподілу фінансових
ресурсів, реалізації довгострокових програм розвитку пріоритетних галузей промисловості та сільського
господарства. Суб'єктами такої діяльності можуть виступати, зокрема, іноземні юридичні та фізичні особи,
іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації.
Система правового регулювання іноземних інвестицій поєднує міжнародний та національно-правовий
елементи. Міжнародно-правовий елемент охоплює різні категорії міжнародних угод -універсальні,
багатосторонні регіональні та двосторонні угоди.
18. До універсальних міжнародних угод у цій сфері належать Вашингтонська конвенція про врегулювання
інвестиційних спорів між державами та національними суб'єктами права інших держав 1965р. та Сеульська
конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій 1985р.
Вашингтонська конвенція 1965 р. передбачає створення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних
спорів при Міжнародному банку реконструкцій та розвитку.
Сеульська конвенція 1985 р. запроваджує міжнародну систему страхування іноземних інвестицій.
Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій, яке створюється за цією Конвенцією, надає гарантії, включно
з укладенням договорів страхування та перестрахування некомерційних ризиків щодо інвестицій держав-
учасниць.
Нагадаємо, що, згідно зі ст. 2 цієї конвенції, метою Агентства є стимулювання потоку інвестицій у
промисловість між країнами-членами, зокрема, до країн, що розвиваються, зокрема, шляхом надання гарантій
спільного та повторного страхування від некомерційних ризиків щодо інвестицій, які здійснюються в будь-
якій країні-члені з інших країн-членів
Водночас, переважна більшість питань інвестиційної діяльності в міжнародній сфері традиційно регулюється
на двосторонньому рівні, в основному на підставі міждержавних угод про взаємний захист та заохочення
іноземних інвестицій. Такі угоди укладаються і за участю України для вирішення питань правового режиму
іноземних інвестицій на українській території та капіталовкладень українських інвесторів за кордоном.
Основними положеннями таких двосторонніх домовленостей є надання того чи іншого правового режиму
іноземним інвестиціям, обов’язок не застосовувати дискримінаційні заходи щодо них, встановлення
компенсації за збитки або витрати, виключні умови націоналізації та експропріації інвестицій, переказ
капіталів та доходів, суброгація, порядок та способи вирішення інвестиційних спорів тощо. З викладеного
вище можна зробити висновок, що у світі функціонує система міжнародно-правового забезпечення іноземного
інвестування. Варто зауважити, що більшість її елементів створені для заохочення інвестування в країни, що
розвиваються, або в країни зі слабкими правовими інститутами, до яких належить і наша держава. Україна
зацікавлена в залученні іноземних інвестицій і вживає законодавчих заходів для створення належного
механізму реалізації міжнародно-правових норм у цій сфері

16. Колізійні норми спадкового права у міжнародному приватному праві.

Розділ X Закону України "Про міжнародне приватне право" визначає колізійні норми щодо
спадкування (ст. 70-72). Зокрема, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій
спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право
держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після
складання заповіту його громадянство змінилося.
Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це
майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, – правом України.
Здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування
визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент
складання акта або в момент смерті.
Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми,
якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, права
звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також
права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.
Велику роботу світове співтовариство проводить у напрямі сприяння виявленню після смерті
заповідача заповіту. Зокрема, була прийнята Конвенція про запровадження системи реєстрації
заповітів від 16 травня 1972 р., яку ратифіковано Україною із заявою згідно із Законом № 2490-VI
від 10 липня 2010 р. (дата набрання чинності для України - 31 грудня 2010 року).[1]
Згідно з п. 1 ст. З Конвенції, національним органом для виконання в Україні функцій, передбачених
цією Конвенцією, є Міністерство юстиції України. Договірні Держави зобов'язуються встановити
відповідно до положень цієї Конвенції систему реєстрації заповітів для сприяння після смерті
заповідача виявленню існування заповіту.
Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах від 22 січня 1993 р., право спадкування майна визначається за
законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкоємець мав останнє постійне місце
проживання. Конвенцією проголошений принцип рівності, відповідно до якого громадяни кожної з
Договірних Сторін можуть успадковувати на територіях інших Договірних Сторін майно або права
за законом або за заповітом на рівних умовах і в тому ж обсязі, як і громадяни цієї Договірної
Сторони.
Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на
території якої знаходиться це майно. Якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає
застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить
Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно
переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться. Здатність особи до складання і
скасування заповіту, а також форма заповіту і його скасування визначаються за правом тієї країни, де
заповідач мав місце проживання в момент складання акта.
Провадження по справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи (є
компетенцією) Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент
своєї смерті. Провадження по справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести
установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно (ст. 48).
По справах про спадкування, у тому числі по спадкових спорах, дипломатичні представництва або
консульські установи кожної з Договірних Сторін компетентні представляти (за винятком права
відмови від спадщини) без спеціального доручення в установах інших Договірних Сторін громадян
своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника (ст. 49).
Правовий режим відумерлої спадщини у міжнародному приватному праві
Відумерле майно (рос. - виморочное имущество) - це майно, щодо якого не має спадкоємців, майно,
яке успадковує держава.
Згідно зі ст. 1277 Цивільного кодексу України, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за
законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її
прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до
суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається
через рік з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність
територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах від 22 січня 1993 р., якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає
застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить
Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно
переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.

17. Отримання українськими громадянами спадщини за кордоном.

Для того щоб отримати майно, що знаходиться за кордоном перше, що потрібно зробити, –
визначити місце відкриття спадщини. Адже саме за місцем відкриття спадщини спадкоємці подають
нотаріусу заяву про прийняття або відмову від спадщини. За загальним правилом місцем відкриття
спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Але якщо місце проживання спадкодавця
невідоме, то місце відкриття спадщини визначається за місцезнаходженням нерухомого майна або
основної його частини, а за відсутністю і нерухомого майна – за місцезнаходженням основної
частини рухомого майна (стаття 1221 Цивільного кодексу України).
Нотаріус заводить спадкову справу; зацікавлені особи подають заяви про вжиття заходів з охорони
спадкового майна, якщо це потрібно відповідно до Глави 6 Закону України "Про наторіат". На
підставі поданих заяв нотаріус визначає коло спадкоємців, які прийняли спадщину або відмовились
від її прийняття. Потім видається документ – свідоцтво про право на спадщину та визначається
матеріальне право країни, яке буде застосовуватися до спадкових правовідносин. Далі потрібно
визначитися із правовим полем, у якому працюватиме нотаріус, адже через те, що майно знаходиться
в іншій державі, у справі можуть спиратися не тільки на українське законодавство.
Відповідно до статті 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон) з
урахуванням положень статей 71, 72 Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій
спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право
держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після
складання заповіту його громадянство змінилося.
Статтею 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» також визначено, що спадкування
нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майно, яке
підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.
Здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування
визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент
складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані
недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання
заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент
складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме
майно (стаття 72 Закону).
Особливості вибору нотаріусом норм законів
Нотаріус працює із кількома нормами законів і застосовує норми іноземного права. Тому він:
 визначає, за спадковим правом якої країни здійснюється спадкування;
 перевіряє наявність міжнародного договору про правову допомогу (міжнародної конвенції) з
цією країною;
  відповідно до вимог цього міжнародного договору (конвенції) готує запит до компетентних
органів цієї країни.
Трохи легше, коли спадщина знаходиться в одній із країн колишнього СРСР, а точніше – у
Республіці Білорусь, Азербайджанській Республіці, Республіці Узбекистан, Російській Федерації,
Республіці Казахстан, Республіці Таджикистан, Республіці Вірменія, Киргизькій Республіці,
Республіці Молдова, Грузії та Туркменістані. Адже із цими країнами та Україною діє Конвенція про
правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Закон України «Про нотаріат» дає право нотаріусам вимагати від осіб відомості та документи,
необхідні для роботи. А саме, для видачі свідоцтва про право на спадщину, а також для
підтвердження родинних стосунків нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття
спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про
видачу свідоцтва, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. І без
цих документів свідоцтва про право на спадщину він може й не видати.
Для отримання необхідних документів нотаріус готує відповідний запит до компетентних органів
іншої держави (або країни – учасниці Конвенції) щодо отримання відповідних відомостей чи
документів, необхідних для оформлення спадщини.

18. Спадкові права іноземців в Україні.

В Україні іноземні громадяни можуть на загальних засадах із українськими громадянами бути
суб’єктами спадкових відносин. Надання іноземцям національного режиму у сфері зазначених
відносин ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про правовий статус
іноземців», Цивільного кодексу України, а також консульських конвенцій та міжнародних договорів
про правову допомогу. Національний режим носить безумовний характер, тобто надається
іноземному громадянину без вимоги про взаємність.
Іноземці – спадкодавці, як і українські громадяни можуть заповідати майно, призначаючи
спадкоємців шляхом складання заповіту; на власний розсуд розподіляти між спадкоємцями спадкове
майно, майнові права та обов’язки; не вказуючи причин позбавляти права на спадкування будь-яку
особу з числа спадкоємців за законом; включати до заповіту інші розпорядження, передбачені ЦКУ;
скасовувати чи змінювати складений заповіт тощо. Іноземці – спадкоємці в Україні можуть
спадкувати майно за законом і заповітом або відмовитись від прийняття спадщини; закликатися до
спадкування у порядку черговості.
Із принципу рівності громадян і іноземців виходять також багатосторонні та двосторонні угоди про
правову допомогу, в яких зазначається, що громадяни кожної з Договірних Сторін можуть
спадкувати на території інших Договірних сторін майно або права за законом або за заповітом на
рівних умовах і у тому ж обсязі, як і громадяни даної Договірної Сторони (ст.44 Мінської конвенції).
Надаючи іноземцям національний режим щодо спадкування Україна не ставить умови про
взаємність. Разом із тим, прирівнюючи іноземців до громадян України у правах і обов’язках держава
може встановити певні обмеження, закріпивши їх у Законі або міжнародному договорі. Так,
спадкування громадян однієї держави на території іншої допускається лише відносно таких видів
майна, які за законом цієї держави можуть бути об’єктами спадкування його власних громадян.
В Україні до спадкової маси не можуть входити об’єкти вилучені із цивільного обігу. Перелік видів
майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних
організацій та юридичних осіб інших держав на території України затверджений постановою
Верховної Ради України від 17 червня 1992р. «Про право власності на окремі види майна»331.
Земельний кодекс України обмежує право власності іноземців на землі. Так, п.4 ст.81 встановлено,
що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а
також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню іншій фізичній або
юридичній особі, яка згідно із законодавством України має право на набуття земельних ділянок у
власність.
До складу спадщини при спадкуванні на території однієї держави громадянами іншої не можуть
входити об’єкти, які не передбачені законом держави перебування для її власних громадян. Стаття
1219 ЦКУ визначає перелік прав то обов’язків особи, які не входять до складу спадщини.
Відповідно до ст.70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини
регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо
спадкодавцем не обрано у заповіті право держави, громадянином якої він був (закон місця
проживання спадкодавця). Тобто, в разі смерті іноземного спадкодавця, останнім місцем проживання
якого була Україна, спадкові відносини мають бути врегульовані українським законодавством.
Поняття місця проживання фізичної особи міститься у ст.29 ЦКУ, згідно з якою місцем проживання
є місце, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Порядок спадкування
Нотаріус повинен повідомити про відкриття спадщини дипломатичне представництво або
консульську установу держави, громадянином якої є спадкодавець або спадкоємець.
Українське законодавство для прийняття спадщини встановлює строк у шість місяців, який
починається з часу відкриття спадщини (моменту смерті спадкодавця). Однак міжнародними
договорами може бути встановлено його відлік з моменту повідомлення дипломатичного чи
консульського представництва про смерть спадкодавця.
+Іноземні спадкоємці у зазначений строк повинні особисто або через представників подати в
нотаріальну контору за місцем останнього проживання спадкодавця заяву про прийняття спадщини.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме – за місцезнаходженням нерухомого майна або
основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – за місцезнаходженням основної частини
рухомого майна (Ст.1221 ЦКУ). Якщо спадкоємці – іноземці відсутні за місцезнаходженням
спадщини, вони подають заяву про прийняття спадщини до посольства чи консульства України за
кордоном. Спадкоємці, які у встановлений строк не подали до нотаріуса заяву про прийняття
спадщини, вважаються такими, що не прийняли її. Проте, за заявою спадкоємця, який пропустив
строк для прийняття спадщини з поважної причини (від’їзд, хвороба) зі згоди інших спадкоємців або
у судовому порядку строк для подачі заяви в нотаріальну контору може бути продовжений.
До прийняття спадщини спадкоємцями охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за
місцем відкриття спадщини.
На майно, що переходить у порядку спадкування до спадкоємців і знаходиться в Україні нотаріусом
видається свідоцтво про право на спадщину.
19. Міжнародне усиновлення в міжнародному приватному праві.
Статті 282 - 287 Сімейного кодексу України присвячені врегулюванню відносин усиновлення з
іноземним елементом. Відповідно до ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право», уси-
новлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом
усиновлювача. Якщо усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то
застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. Здатність особи бути усиновлювачем
визначається відповідно до її особистого закону. Правові наслідки усиновлення або його припинення
визначаються особистим законом усиновлювача. Нагляд та облік усиновлених дітей здійснюються
відповідно до особистого закону дитини.
Згідно зі ст. 282 СК України, усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином
України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатично-
му представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення
дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл урядового органу державного управління з
усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України,
здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови
попереднього одержання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту
прав дитини.
Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних
підставах. Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона
перебуває не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення
та захисту прав дитини. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що
внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України,
усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку. Дитина може бути усиновлена іноземцем,
якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у урядовому органі державного управління з
усиновлення та захисту прав дитини не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити
або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.
Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є:
1. родичами дитини;
2. громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.
На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з
усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення
дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. За усиновленою дитиною
зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Усиновлена дитина має
право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини,
інших міжнародних договорів (ст. 283 СК України).
Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину,
що проживає в Україні, подають до Департаменту справу, яка складається пнредбачених законом
документів документів:
1. заяви про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі, засвідчена нотаріально;
2. копію паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, у двох примірниках;
3. висновку компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників
бути усиновлювачами. У висновку зазначаються адреса, житлово-побутові умови (кількість
спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім'ї
(кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв'язку, наявність
власних дітей), ставлення заявників до усиновлення. Висновок повинен містити рекомендації
щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких можуть усиновити заявники. Якщо висновок
видано недержавним органом, до нього додається копія ліцензії на провадження таким
органом діяльності, пов'язаної з усиновленням;
4. дозволу компетентного органу країни проживання заявників на в'їзд і постійне проживання
усиновленої дитини;
5. зобов'язання заявника (у двох примірниках):
 поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному
представництві України (із зазначенням найменування установи, представництва, його адре-
си) протягом місяця після в'їзду до країни проживання;
 забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18
років;
 подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як
один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на
три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан
здоров'я усиновленої дитини;
 надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного
представництва України спілкуватися з дитиною;
- повідомляти консульську установу чи дипломатичне представництво України про зміну місця
проживання усиновленої дитини;
6. засвідченої нотаріально письмової згоди другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі
усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;
7. довідки про заробітну плату за останні шість місяців або копії декларації про доходи за
попередній календарний рік, засвідчена органом, який її видав або нотаріально;
 8. засвідченої нотаріально копії документа про шлюб, зареєстрований в компетентних органах
країни (у двох примірниках);
9. висновку про стан здоров'я кожного заявника, складений за формою;
10. довідки про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана компетентним
органом країни проживання;
11. засвідченої нотаріально копії документа, що підтверджує право власності або користування
житловим приміщенням, із зазначенням його загальної і житлової площі та кількості спальних
кімнат. У разі усиновлення дитини одним із подружжя висновок про стан здоров'я та довідка
про наявність чи відсутність судимості подаються кожним з подружжя. Нотаріально
засвідчені заяви про розмір заробітної плати чи інших доходів заявників, наявність у них
майна чи права користування майном, інші заяви не замінюють документів, зазначених у
цьому пункті.
Департамент протягом 20 робочих днів перевіряє документи, зазначені вище, на відповідність
вимогам законодавства і за відповідності законодавству бере заявників на облік кандидатів в
усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі, яка ведеться
за формою, та Єдиного банку даних.
Про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі заявники повідомляються письмово.
Громадянам України, які проживають за межами України, та іноземцям може бути відмовлено у
взятті на облік кандидатів в усиновлювачі, якщо:
 подані документи не відповідають вимогам, встановленим законодавством;
 у документах або їх перекладі є виправлення, дописки, не завірені в установленому порядку;
 переклад не відповідає змісту оригіналу документа;
 заявники (один з них) страждають на захворювання, яке внесене до затвердженого МОЗ
переліку хвороб, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем;
 різниця у віці між дитиною та заявниками становить менш як п'ятнадцять або більш як сорок
п'ять років;
 серед дітей, які більше року перебувають на централізованому обліку, якщо інше не
передбачене законодавством, немає дітей, які за віком та станом здоров'я відповідали б
рекомендаціям, що містяться у висновку, передбаченому законодавством.

20. Колізійно-правове регулювання опіки та піклування в міжнародному приватному праві.

Опіка та піклування - це приватноправовий інститут, спрямований на забезпечення особистих
немайнових і майнових прав та інтересів певних категорій осіб - малолітніх та неповнолітніх,
повнолітніх осіб, які за станом здоров'я чи з інших причин не можуть самостійно (повністю або
частково) здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Крім того, опіка може встановлюватися і
стосовно майна. Таке розуміння опіки та піклування передбачене законодавством України. Подібне
регулювання трапляється також і в законодавствах іноземних країн. В одних країнах мова йде, як і в
Україні, про опіку та піклування, в інших, це може об'єднуватися в поняття опіка або існують
аналогічні інститути.
2. У випадках, коли відносини опіки та піклування ускладнені іноземним елементом, виникає
питання про право, яке буде застосовуватися до регулювання цих відносин, що значною мірою
зумовлено складністю уніфікації матеріально-правового регулювання у цій сфері. Загалом на
регулювання відносин опіки та піклування можуть "претендувати" особистий закон (lex personalis)
опікуна чи піклувальника, підопічної особи (це може бути право країни громадянства чи місця
проживання цих осіб); право країни, орган якої встановив опіку чи піклування; право країни, орган
якої призначив опікуна чи піклувальника; право країни, де знаходиться майно, щодо якого
встановлюється опіка чи піклування.
 6. Узагальнюючи іноземну законодавчу практику щодо колізійного регулювання опіки та
піклування, І. В. Гетьман-Павлова зазначає, що можна його поділити на декілька самостійних
статутів:
 1) установлення, скасування та припинення опіки і піклування регулюються переважно за
особистим законом особи, стосовно якої встановлюється опіка та піклування (Австрія,
Румунія, Чехія);
 2) обов'язок особи прийняти опікунство чи піклування (стати опікуном чи піклувальником)
регулюється особистим законом цієї особи (Румунія, Чехія);
 3) правові наслідки встановлення опіки та піклування визначаються за особистим законом
підопічної особи (Австрія) або за законом суду (Таїланд);
 4) установлення негайних чи тимчасових заходів захисного характеру щодо особи, яка
потребує опіки чи піклування, регулюється за законом країни її місця проживання (Іспанія)
або за законом країни суду (Італія, Перу, Туніс);
 5) відносини між опікуном (піклувальником) та підопічною особою регулюються за законом
країни, орган якої призначив опіку (Чехія). В деяких країнах при цьому враховується принцип
застосування більш сприятливого права (Україна);
 6) право представництва опікуна чи піклувальника регулюється за законом компетентного
органу, який призначив опіку чи піклування і поширюється за межі цієї країни.
Колізійному регулюванню опіки та піклування присвячена ст. 24 Закону України про МПрП.
Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України про МПрП, встановлення і скасування опіки та піклування над
малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами, цивільна дієздатність яких
обмежена, регулюються особистим законом підопічного (lex personalis). Щодо визначення
особистого закону фізичної особи, то це регулюється ст. 16 цього Закону.
В другій частині ст. 24 Закону про МПрП встановлюється колізійне регулювання відносин щодо
обов'язку опікуна (піклувальника) прийняти опікунство (піклування), які визначаються за особистим
законом особи, яка призначається опікуном (піклувальником). Тут слід відзначити, що враховуючи
особливості законодавства щодо регулювання цих відносин, країни можна розділити на дві групи.
Одна група передбачає можливість призначення певної особи (перш за все родича певного ступеню
споріднення) незалежно від її волевиявлення. Друга група країн дотримується положень, за якими
особа може бути призначена опікуном чи піклування лише за її згодою.
Щодо прав та обов'язків піклувальника, то вони регулюються ст. 69. У ч. 1 цієї статті
встановлюються обов'язки піклувальника щодо неповнолітньої фізичної особи та особи, дієздатність
якої обмежена. Так, піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для
неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток, що зумовлено віком
неповнолітньої особи. Обов'язки піклувальника щодо фізичної особи, цивільна дієздатність якої
обмежена, зумовлені станом здоров'я підопічного. В цьому випадку піклувальник зобов'язаний дбати
про її лікування, створення необхідних побутових умов.
Піклувальник дає згоду на вчинення правочинів особою, цивільна дієздатність якої обмежена,
відповідно до ст. 37 ЦК. Піклувальник повинен діяти в інтересах підопічної особи. Тому з метою
недопущення зловживання піклувальником своїми правами, ст. 70 встановлює, що піклувальник не
може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або
своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування
або у безоплатне користування на підставі договору позички.
12. З метою більш повного забезпечення інтересів підопічної особи ст. 71 передбачає, що в певних
випадках опікун та піклувальник можуть діяти лише з дозволу органів опіки та піклування (оскільки
до повноважень органів опіки та піклування віднесено здійснення контролю за діями опікунів та
піклувальників). Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від
майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати
договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі
договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого
цінного майна (ч. 1 ст. 71). Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з
дозволу органу опіки та піклування.
Окремо слід звернути увагу на останнє речення ч.3 ст. 24 Закону України про МПрП. Тут
зазначається, що у випадку, коли особа, яка перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні,
застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для цієї особи. Такий підхід повною
мірою відповідає сучасним тенденціям розвитку колізійного регулювання, що передбачає
застосування права, що є більш сприятливим для сторони відносин, яка є більш слабкою у цих
відносинах. Це своєрідне поєднання принципу найбільш тісного зв'язку та засад розумності,
добросовісності та справедливості, на яких ґрунтується регулювання приватноправових відносин.
Такий механізм колізійного регулювання дає можливість, як найкраще забезпечити інтереси
підопічної особи, що є суттю самого інституту опіки та піклування.
. Однією з проблем, які можуть виникнути у зв'язку з регулюванням опіки та піклування з іноземним
елементом, є проблема визнання опіки та піклування, які встановлені за кордоном. Частина 4 ст. 24
Закону про МПрП присвячена регулюванню опіки та піклування, які встановлені стосовно громадян
України за кордоном.
Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які проживають за межами України, визнається
дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних
заперечень відповідної консульської установи або дипломатичного представництва України.

15. Тут фактично відтворено положення Консульського статуту України 1994 р., який регулює
повноваження відповідних консульських посадових осіб. Глава VI Консульського статуту
регламентує функції консула щодо укладення та розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння),
встановлення батьківства, реєстрації актів громадянського стану, а також встановлення опіки і
піклування. Стаття 32 Консульського статуту передбачає, що консул вживає заходів для
встановлення опіки (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності
громадянами України, які перебувають в його консульському окрузі і залишилися без опіки
(піклування).
 16. Це регулювання знаходить свій розвиток і в консульських конвенціях України з
іншими країнами. Так, ст. 50 Консульської конвенції між Україною та Італійською
Республікою передбачає, що компетентні органи влади держави перебування негайно
інформують консульських посадових осіб акредитуючої держави щодо будь-якої ситуації
щодо неповнолітніх, недієздатних або обмежених у дієздатності громадян акредитуючої
держави і можуть вимагати призначення для таких осіб піклувальника або опікуна.
17. Окремо виникає питання про захист інтересів іноземців в Україні. Частина 5 ст. 24 передбачає
можливість захисту інтересів особи, яка не є громадянином України і перебуває в Україні, або її
майна, що знаходиться на території України. У разі потреби в інтересах опіки чи піклування можуть
бути вжиті заходи для захисту прав та охорони майна відповідно до права України. Про це
невідкладно сповіщається дипломатичне представництво або консульська установа держави,
громадянином якої є відповідна особа.
18. Крім того, ЦК України передбачає, що, у випадку коли фізична особа визнана безвісно
відсутньою (ст. 43), то на підставі відповідного рішення суду нотаріус за останнім місцем її
проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (ч. 1 ст. 44). З метою захисту
майнових інтересів фізичної особи опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної
особи, місце знаходження якої невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно
відсутньою (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування).
. Таким чином, Закон України про МПрП передбачає низку колізійних норм, які забезпечують
колізійне регулювання опіки та піклування, спираючись на принцип тісного зв'язку та з урахуванням
принципу застосування біль сприятливого права для слабкої сторони, що відображає основні
тенденції міжнародно-правового регулювання цих відносин.

21. Регулювання відносин подружжя в міжнародному приватному праві.

До шлюбно-сімейних відносин у МПП належить вирішення колізій щодо:
укладання та розірвання «шлюбу з іноземним елементом», тобто шлюбу міжособами різної
державної належності або здійснення цих дій за кордоном ;
регулювання відносин подружжя у шлюбах з іноземним елементом;
«міжнародне усиновлення», тобто усиновлення дитини особами з іншоюдержавною належністю;
аліментні зобов'язання батьків і дітей та ін.
У сучаснихумовах у сфері правового регулювання сімейних відносин також набуваєгостроти
проблема регулювання так званих «нових» відносин, пов'язаних знауковими досягненнями та
змінами ціннісних орієнтирів у деяких суспільствах(наприклад, відносини щодо «цивільних»
шлюбів, одностатевих шлюбів,сурогатного материнства тощо).
Підставою виникнення колізій у галузі шлюбно-сімейних відносин єзастосування у різних державах
різного правового регулювання до однаковихфактичних обставин.
Правова система кожної держави закріплює такийінститут сімейного права, як укладання шлюбу.
При цьому національнезаконодавство звичайно містить як власне поняття шлюбу (шлюб-договір,
шлюб-статус, шлюб-партнерство)11, так і власні вимоги щодо його дійсності. Ці вимогиможна
поділити на такі групи.1. Вимоги до осіб, які укладають шлюб (шлюбний вік, стать, наявність
іступінь споріднення, добровільна згода на шлюб сторін, їх батьків чи іншихосіб, відсутність
попереднього нерозірваного шлюбу, стан здоров'я та ін.). Таківимоги ще називають матеріальними.
2. Вимоги до процедури укладання шлюбу (формальні вимоги) також єдосить різними за
законодавством різних держав
Колізійні норми сімейного права ( а саме питання що стосуються щлюбу) визначені в розділі 9 зу про
МПП

таття 55. Право на шлюб

1. Право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про
укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу
України щодо підстав недійсності шлюбу.
Стаття 56. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні
1. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або
особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються
правом України.
Стаття 57. Укладення шлюбу в консульській установі або дипломатичному представництві
1. Шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може
укладатися в консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом
України.
2. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному
представництві відповідних держав в Україні регулюється правом акредитуючої держави.
Стаття 58. Дійсність шлюбу, укладеного за межами України
1. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між
громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до
права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України
вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.
2. Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства, шлюб між особами
без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні.
Стаття 59. Шлюбний договір
 1. Сторони шлюбного договору можуть обрати право, що застосовується до шлюбного договору,
відповідно до частини першої статті 61 цього Закону.
Стаття 60. Правові наслідки шлюбу
1. Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його
відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови,
що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого -
правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином.
2. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде
застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання
або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця
проживання.
3. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений лише правом особистого закону
одного з подружжя без застосування частини другої статті 16 цього Закону. Угода про вибір права
припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.
Стаття 61. Майнові відносини подружжя
1. Подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону
одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або,
стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.
2. Право, вибране згідно з частиною першою цієї статті, припиняє застосовуватися або
змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з
подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив’язане обране
право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше
письмово не встановлено подружжям.
3. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом,
яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
Стаття 62. Форма вибору права для правових наслідків шлюбу
1. Вибір права, передбачений частиною другою статті 60 та статтею 61 цього Закону, має бути
здійснений у письмовій формі або явно випливати з умов шлюбного договору. Угода сторін про
вибір права, що укладена в Україні, має бути нотаріально посвідчена.
Стаття 63. Припинення шлюбу
1. Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на
цей час щодо правових наслідків шлюбу.
Стаття 64. Визнання шлюбу недійсним
1. Недійсність шлюбу, укладеного в Україні або за її межами, визначається правом, яке
застосовувалося відповідно до статей 55 і 57 цього Закону.

22. Колізійне регулювання міжнародних трудових відносин.

Закон України «Про міжнародне приватне право» називає таку основну колізійну прив’язку – право
держави, де виконується робота. Звичайно, в законодавстві інших країн закріплені не тільки такі але і
відмінні правила. А тому в сфері трудових відносин склались такі основні колізійні принципи:
1) Закон країни праці (lex loci laboris) – це основний принцип законодавства про міжнародне
приватне право Австрії, Угорщини, Іспанії, Швейцарії, Бразилії та ін. У відповідності до цього
принципу до іноземців застосовується закон країни праці. Цей принцип визначається по-різному. В
одних випадках – закон країни місця знаходження підприємства, де працює особа.
2) Вільний вибір права (автономія волі – lex voluntatis). Ряд країн дозволяють сторонам трудової
угоди обирати закон для її врегулювання .
3) Закон місця знаходження працедавця. Цей колізійний принцип застосовується в тих випадках,
коли виконання трудових функцій проводиться на території декількох держав і тоді застосовується
закон місця знаходження, місця проживання або місця комерційної діяльності працедавця.

4) Закон прапора судна (lex flagi). Трудові відносини працівника, який виконує службові обов’язки
на водному або повітряному транспорті, регламентуються законом країни, де зареєстрований
транспортний засіб.
5) Особистий закон роботодавця – фізичної або юридичної особи (lex personalis / lex societalis).
Застосовується принцип тоді, коли відряджений працівник виконує свої трудові функції за кордоном
або коли місце роботи практично неможливо встановити. Деколи у випадку відрядження працівника
в іншу країну для виконання тих або інших трудових завдань застосовується принцип закон країни
установи, яка відрядила працівника (lex loci delegationis).
6. Закон країни укладення угоди про найом (lex loci contractus) . Деякі країни у своєму законодавстві
визначають, що до трудових відносин, які укладені в цих країнах застосовується місцеве право
(Англія, США).

Колізійні норми є найважливішими регуля- торами трудових правовідносин, і вони мають структуру,
аналогічну до інших колізійних норм: обсяг і прив'язку. Для правового регулю- вання трудових
відносин національне право різних країн містить відповідні правові норми у конституціях, кодексах,
законах, трудових дого- ворах тощо.

Відповідно до зу про МПП , а саме розділу Розділ VIII. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО
ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

Стаття 52. Право, що застосовується до трудових відносин

1. До трудових відносин застосовується право держави, у якій виконується робота, якщо інше не
передбачено законом або міжнародним договором України.
Стаття 53. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном
1. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі,
якщо:
1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;
2) громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або юридичними особами України трудові
договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не
суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;
3) це передбачено законом або міжнародним договором України.
Стаття 54. Особливості регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які
працюють в Україні
1. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, не регулюються правом
України в разі, якщо:
1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних представництв іноземних
держав або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним
договором України;
 2) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями -
фізичними чи юридичними особами трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не
передбачено договорами чи міжнародним договором України.

23. Праця українських громадян за кордоном й іноземців в Україні.

ній на підставі законодавства цієї держави. Ним і визначатиметься їхній трудоправовий статус. У період
тимчасового перебування за кордоном громадяни України мають право займатися трудовою діяльністю, якщо
це не суперечить чинному законодавству України та країни перебування. Інтереси громадян України, які
тимчасово працюють за кордоном, захищаються угодами, що укладаються між Україною та іншими
державами. Громадяни України мають право на соціальний захист у сфері зайнятості згідно із законодавством
України про зайнятість.
Вітчизняні громадяни можуть працювати за кордоном внаслідок: 1) направлення в іншу державу з метою
виконання певної роботи; 2) укладення трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання
обумовленої роботи за певний термін.
Стаття 53. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном
1. Трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, регулюються правом України в разі,
якщо:
1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України;
2) громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або юридичними особами України трудові
договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не
суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота;
3) це передбачено законом або міжнародним договором України.

Праця іноземців та осіб без громадянства

Право на працю в Україні згідно ст.3 Закону України "Про зайнятість населення" мають іноземці та
особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, яких визнано в Україні біженцями, яким
надано притулок в Україні, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, яким надано
тимчасовий захист, а також ті, що одержали дозвіл на імміграцію в Україну, мають право на
зайнятість на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений
строк, приймаються роботодавцями на роботу на підставі дозволу на застосування праці іноземців та
осіб без громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Іноземці та осіб без громадянства поділяються на тих кому для працевлаштування потрібен дозвіл на
працевлаштування і тих хто може працювати без отримання такого дозволу.

Стаття 54. Особливості регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в
Україні
1. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні, не регулюються правом
України в разі, якщо:
1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних представництв іноземних держав
або представництв міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором
України;
2) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями - фізичними чи
юридичними особами трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше не передбачено
договорами чи міжнародним договором України.
24. Провадження у справі за участю іноземної особи в судах України.
Процесуальні права та обов’язки іноземних осіб
Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України) визначено, що іноземці, особи
без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та
міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту
своїх прав, свобод чи інтересів.
Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами
України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними
договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 496 ЦПК
України).
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України,
законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою
України.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття
провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої
підсудності відпали або змінилися, крім випадків, коли суди можуть приймати до свого провадження
і розглядати будь-які справи з іноземним елементом:
якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України,
з винятком виключної підсудності;
якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або
рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або
представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;
якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання
в Україні;
якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або
юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в
Україні останнє місце проживання;
дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме
місце проживання на території України;
якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина
України;
якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших
підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути
порушена за кордоном;
якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької
діяльності на території України;
в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України (стаття 76
Закону України "Про міжнародне приватне право").
До виключної підсудності судам України у справах з іноземним елементом відносяться:
якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що
стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів у рамках державно-приватного
партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об’єктом такого
партнерства, зокрема об’єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації
речових прав на такий об’єкт;
якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце
проживання в Україні;
якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання;
якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи
видачі свідоцтва (патенту) в Україні;
якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців;
якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;
якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;
якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;
в інших випадках, визначених законами України (стаття 77 Закону України "Про міжнародне
приватне право").
Варто зазначити, що найбільш поширеним способом отримання інформації про іноземне право є офіційний
запит через Міністерство юстиції. Запит здійснюється шляхом надсилання судом судового доручення до
іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Доручення - звернення (доручення, прохання, запит - залежно від вимог міжнародного договору
України) компетентного органу, у тому числі судове доручення про надання міжнародної правової
допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів тощо.
В разі виникнення необхідності у врученні документів або отриманні доказів, у проведенні окремих
процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу
іноземної держави (суд, консульська посадова особа України відповідно до міжнародних договорів
України або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування, чи інший
орган, до компетенції якого належить складання чи виконання доручення про надання міжнародної
правової допомоги в цивільних справах) в порядку, встановленому процесуальним законом України
або міжнародним договором України (стаття 80 Закону України "Про міжнародне приватне право").
Таким чином, у зв’язку з розглядом цивільної справи суд, в разі необхідності вручення стороні по
справі, яка перебуває поза межами України, документів або витребування документів, які необхідні
для розгляду справи чи проведення допиту особи, обов’язково складає судове доручення про
отримання міжнародної правової допомоги.
З інформацією щодо змісту, форми та виконання судового доручення – можливо ознайомитись за
посиланням: Виконання судового доручення іноземного суду про вручення виклику суду чи інших
документів.

25. Визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні.

Умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

Відповідно до статті 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути
визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових,
сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у
частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних
арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і
господарських справ, що набрали законної сили.
В Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення
заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу на користь юридичної особи держави-
агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного
підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта.

Відповідно до ст. 462 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), рішення
іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до
компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх
визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
У разі відсутності відповідного міжнародного договору України, визнання та виконання іноземних
судових рішень на території України відбувається за принципом взаємності (вважається, що цей
принцип існує, якщо не доведено інше). Згідно з цим принципом, держава, що його дотримується,
надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання щодо визнання та
виконання судових рішень.
Строки пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання
Відповідно до ст. 463 ЦПК України, Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до
примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за
винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлено до примусового
виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні
три роки.
Суди, що розглядають справи про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду
Відповідно до ст. 464 ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення
іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням
боржника.
Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України
або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання
дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за
місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Звернення до примусового виконання рішення іноземного суду

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання,
що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку,
встановленому законом.

26. Договірні зобов’язання в міжнародному приватному праві.

Правове регулювання договірних зобов'язань займає особливе місце в міжнародному приватному

праві. Це обумовлено роллю і значенням цивільно-правових договорів у регулюванні відносин за
участю іноземних партнерів. Такі договори укладаються насамперед у підприємницькій сфері, але
мають також чималу питому вагу і в інших областях, не пов'язаних з комерційною діяльністю,
наприклад договори, які укладаються для задоволення особистих потреб фізичних осіб.
Розділ ІІІ Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає колізійні норми щодо правочинів,
довіреності, позовної давності, а Розділ VI колізійні норми щодо договірних зобов’язань
Слід зазначити, що в Законі України «Про міжнародне приватне право», закріплено дві моделі колізійного
регулювання  – загальну та спеціальну.
Перша закріплена наступним положенням, що сторони договору, згідно із статтями 5 та 10 зазначеного
Закону, можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо
заборонено законами України (стаття 43 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Спеціальна ж
модель визначена статтею 44 цього ж Закону, якою визначено порядок вибору права у разі відсутності згоди
сторін, при цьому законодавець надає перелік осіб, що є стороною договірного зобов’язання, що повинна
здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору
Вбачається, що зазначені вище норми Закону «Про міжнародне приватне право» демонструють закріплення на
законодавчому рівні наступних принципів міжнародного приватного права: принцип автономії волі та
принципу найтіснішого зв’язку права країни з певними правовідносинами.

На перше місце колізійного регулювання договірних відносин в даному законі поставлено принцип
«автономії волі» сторін. Згідно даного принципу сторони за домовленістю можуть обрати право, в
якому буде підпорядкований відповідний договір. Обсяг застосування обраного права визначається
зобов’язальним статутом. Коло питань не врегульованих зобов’язальним статутом, регулюється
правом, яке визначається на основі інших колізійних прив’язок, що містяться в законодавстві,
наприклад, право, що застосовується до форми договору.

Щоправда автономія волі сторін не безмежна. В Законі встановлено ряд обмежень, зокрема,
застереження про публічний порядок (норма права іноземної держави не застосовується у випадках,
якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком
(публічним порядком) України), а також заборона вибору права у разі, якщо відсутній іноземний
елемент у правовідносинах. Крім того застосування права обраного сторонами не може суперечити
імперативним нормам Українського законодавства.

Принцип «автономії волі» сторін застосовується на їх розсуд, інакше кажучи вибір права, яке буде
застосовуватись до положень договору не є обов’язком. У випадку коли сторони не здійснили такого
вибору застосуванню підлягає інше колізійне правило – принцип найбільш тісного зв’язку,
закріплений в ч.2 ст. 4 Закону.

Суть даного принципу полягає в тому, що в разі якщо неможливо визначити право, що підлягає
застосуванню (зокрема якщо відсутній правочин сторін про право, яке підлягає застосуванню),
застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із приватноправовими відносинами – загальне
правило.

27. Деліктні зобов’язання в міжнародному приватному праві.

Деліктним зобов'язанням у міжнародному приватному праві є правовідношення з "іноземним елементом",
зміст якого полягає у праві чи обов'язку потерпілої особи вимагати в межах та способами, вказаними у нормах
джерел права, відновлення чи компенсації порушених прав особою (делінквентом), що протиправними
діяннями заподіяла шкоду потерпілому. Аналіз джерел права правових систем свідчить про те, що умовами
виникнення зобов'язань з делікту є: 1) заподіяння шкоди особі чи майну; 2) протиправність діяння; 3)
причинний зв'язок між протиправною поведінкою делінквента та заподіяною шкодою; 4) вина делінквента.
Іноді відповідальність за делікт може наставати за меншої кількості умов.

Характеру міжнародно-правових набувають ті делікти у приватній сфері, які так чи інакше пов'язані
більш як з одним правопорядком. Зобов'язання із заподіяння шкоди має зв'язок більш як з одним
правопорядком, коли:
а)підстава деліктних відносин (протиправна шкода) проявляється у кількох державах;
б)принаймні один із суб'єктів деліктних відносин — іноземець;
в)дія делінквента, що породжує обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду, простирається в іноземну
правову сферу;
г) предмет деліктних відносин (у зобов'язальних майнових відносинах) пошкоджується в умовах
іноземного правопорядку;
ґ) суб'єктивне право потерпілого і юридичний обов'язок делінквента виникають в одних державах, а
реалізуються в інших;
д)права третіх осіб обговорюються за законодавством іноземної держави;
е)право на відшкодування шкоди є похідним від договірних відносин сторін чи від інших
преюдиціальних фактів, що обговорюються за іноземним правом (договір страхування, договір
найму, угода про звільнення делінквента від обов'язку відшкодувати шкоду і т. ін.);
є) справа про відшкодування шкоди розглядається в іноземному суді;
ж) рішення про відшкодування шкоди виконується в іноземній країні1.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану
пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про
компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо публікацією спростування інформації. У
більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упущена
вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть установлюватися законом
На сучасному етапі є поширеною колізійна прив’язка lex loci delicti. До врегулювання деліктних зобов’язань з
«іноземним елементом» найчастіше застосовується колізійний принцип – закон місця заподіяння шкоди (lex
loci delicti commissi)
Ця прив'язка відображає інтереси держави й потреби цивільного обігу в застосуванні деліктних норм
законодавства країни, де мав місце делікт
28. Поняття та види міжнародного комерційного арбітражу.

Міжнародний комерційний арбітраж - це метод, що широко застосовується для вирішення

спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі.

Міжнародний комерційний арбітраж - це також система правових норм, яка регулює процесуальні
відносини арбітражного суду з іншими учасниками (сторонами) процесу, які добровільно передали
вирішення спору до суду та уклали арбітражну угоду.
Законодавство про арбітраж багатьох країн відображує природу арбітражу як альтернативного засобу вирі-
шення спорів, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір, який і виключає
юрисдикцію державних судів щодо розгляду конкретної справи.
Договірна природа арбітражу означає, що його формування є прерогативою сторін. Заснування або обрання
арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право.
Предметом міжнародного комерційного арбітражу є процесуальні дії і пов'язані з ними процесуальні
відносини суду з іншими учасниками (сторонами) процесу.
У рамках міжнародного комерційного арбітражу сторонами обирається склад суду, який функціонує
відповідно до норм обраних сторонами або визначених законодавством конкретної держави. Крім
того, сторони можуть визначити кількість арбітрів, особи самих арбітрів, мову проведення
арбітражу, місце проведення, процедуру, право, яке застосовуватиметься при вирішенні спору тощо.
Міжнародні комерційні арбітражні суди за постійністю функціонування поділяють на: інституційні
(діють постійно) та випадкові (разові).
Інституційні суди створюються при недержавних установах (палатах, торгово-промислових палатах)
та діють на основі регламенту. В Україні функціонує Міжнародний комерційний арбітражний суд та
Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, місцезнаходженням яких є: м.
Київ, вул. Велика Житомирська, 33.
Випадкові, разові суди, суди на певний випадок (ad hoc) створюються для розгляду лише однієї
справи, процесуально діють на основі норм, визначених самими сторонами, після розгляду справи
суд припиняє свою діяльність. Суди ad hoc можуть взаємодіяти з інституційними судами у питаннях
вибору та призначення арбітрів, сплати арбітражних зборів тощо. Прикладом такої взаємодії можуть
слугувати Правила з надання сприяння Міжнародним комерційним арбітражним судом України
арбітражу відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ.

29. Міжнародно-договірна уніфікація міжнародного комерційного арбітражу.

Міжнародно-договірна уніфікація є одним зі способів міжнародної уніфікації правового ре

гулювання відносин з іноземним елементом , сутність якого полягає у виробленні загальних
правових норм щодо певного питання та сан кціонування їх державами шляхом підписання
багатосторонніх як міжнародних, так і локаль них конвенцій. Міжнародно-договірна уніфікація
правового регулювання відносин з іноземним елементом може бути здійснена колізійним та
матеріально-правовим способом.
На сьогодні науковцями підтримується саме необхідність уніфікації процесуально-правового
регулювання міжнародного комерційного арбі тражу. Разом із тим різні тенденції щодо бачення
природи арбітражу є підґрунтям для різних ду мок щодо меж уніфікації та її методів. Останнім часом
у міжнародному приватному праві спос терігається тенденція до уніфікації - вироблення єдиного
способу правового регулювання тих чи інших відносин з іноземним елементом. При бічники цієї
тенденції підкреслюють, що перева гами такого регулювання є, по-перше, те, що вироблення єдиного
правового підходу, єдиної уніфікованої системи правових норм надасть можливість зробити правове
регулювання пев них відносин найменш упередженим, уникнути певного роду однобічності, тобто
врахування інтересів лише однієї сторони у відносинах; по- друге, те, що уніфікація міжнародно-
правового регулювання певних відносин додасть чіткості цим відносинам і впевненості їх учасникам
щодо тих наслідків, на які вони можуть розраховува ти, вступаючи в такі відносини.
Сутність договірної уніфікації полягає у створенні і прийнятті багатостороннього нормативного
документу, що містить уніфіковані правові нор ми, які регулюють певні відносини. Слід зазна чити,
що такі документи (конвенції) залежно від територіального розташування держав-учасниць можна
також поділити на світові та локальні. Проте, такий поділ є умовним, оскільки у світі немає жодної
конвенції, до якої б приєднались усі держави. До прикладів подібної уніфікації, що стосується
безпосередньо міжнародного комер ційного арбітражу, можна віднести Конвенціюпро визнання та
виконання іноземних арбітраж них рішень, яку було прийнято в Нью-Йорку в 1958 році, і яку
Україна ратифікувала в 1960 році (міжнародна конвенція), та Європейську Конвен цію про
зовнішньоторговельний арбітраж, яку було прийнято в Женеві в 1961 році, і яку Украї на
ратифікувала в 1963 році (локальна конвенція).
Якщо Нью-Йоркська конвенція стосується питань щодо визнання та виконання іноземних арбітражних
рішень і була прийнята з метою запобігти можливій відмові держави виконати відповідне рішення, то
Європейська конвенція більше уваги приділяє саме процесуально-правовому регулюванню міжнародного
комерційного арбітражу. Незважаючи на те, що ці дві конвенції були прийняті майже одночасно, можна
говорити про те, що вони де в чому суперечать одна одній [9]. При цьому обидві конвенції визнають волю
сторін вирішувати питання щодо вибору процедури розгляду спору міжнародним комерційним арбітражем,
проте у випадку, якщо сторонами така процедура спеціально не обумовлена, то відповідно до ст. V Нью-
Йоркської конвенції 1958 року має бути застосовано процесуальне право країни, де відбувається арбітраж.
Відповідно до норм Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року, ст. 4, має бути
застосоване процесуальне право, обране призначеним арбітром чи арбітрами, або обране на розсуд голови
компетентної торгової палати чи спеціальним комітетом, до яких звертається позивач у випадку
відсутності домовленості між ним та відповідачем щодо питань, пов'язаних із проведенням арбітражу.
Таким чином, можна говорити про те, що, положення Нью-Йоркської конвенції є більш імперативними щодо
питань, пов'язаних із процесуально-правовим регулюванням міжнародного комерційного арбітражу,
порівняно із положеннями Європейської конвенції [10].

Прикладом уніфікації шляхом прийняття на міжнародному чи локальному рівні модельних законів є

Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжна родний торговельний арбітраж, прийнятий у 1985 році
комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схвалений Генеральною Асамблеєю ООН для
можливого використання державами у своєму законодавстві. Прийняття країнами (се ред яких є і
Україна) своїх національних законів про міжнародний торговельний арбітраж, що ба зуються на
Типовому законі, дає можливість зробити національне регулювання уніфікованим. Уніфікація
шляхом розробки правил полягає в тому, що подібні правила, «з одного боку, не є нормами
міжнародних конвенцій або нормами внутрішнього законодавства, а з іншого - не можуть
розглядатись у якості звичаїв»

30. Арбітражні рішення та їх виконання.

Визнання і приведення у виконання в Україні арбітражних рішень – особлива судова
процедура, проходження якої є необхідною умовою для отримання дозволу на виконання
арбітражного рішення і видачу виконавчого документа, як підставу для подальшого стягнення
грошових коштів з боржника
Рішення міжнародного комерційного арбітражу (якщо його місце знаходиться за межами України),
незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається та виконується в Україні, якщо їх
визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України, або за принципом взаємності( ст.474 ЦПКУ ). У разі якщо визнання та
виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу залежить від принципу взаємності,
вважається, що він існує, оскільки не доведено інше ( ст.474 ЦПКУ). Арбітражне рішення є
остаточним. Воно виноситься в письмовій формі та підписується одноособовим арбітром або
арбітрами.

Заява про визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу
розглядається суддею одноособово протягом 2 місяців з дня її надходження до суду в судовому
засіданні з повідомленням сторін( 477 ЦПК України). Про надходження заяви про визнання та
надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу суд у 5 строк
письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення щодо
цієї заяви( 477 ЦПК України). Після надходження заперечень боржника, а також якщо у місячний
строк заперечення не подані суддя постановляє ухвалу, в якій визначає дату, час і місце судового
розгляду заяви, про що сторони повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його
розгляду( 477 ЦПК України). Суд може зупинити провадження, якщо в провадженні компетентного
суду є заява про скасування цього рішення до набрання законної сили ухвалою суду, якою вирішена
така заява( 477 ЦПК України).

Суд за заявою особи, яка подає заяву про визнання та надання дозволу на примусове виконання
рішення міжнародного комерційного арбітражу, може вжити передбачені цим Кодексом заходи
забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такої заяви,
якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення
міжнародного комерційного арбітражу у разі надання дозволу на його виконання( ч .3 ст.477 ЦПКУ).

За результатами розгляду заяви про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного
комерційного арбітражу суд постановляє ухвалу про визнання і надання дозволу на виконання
рішення міжнародного комерційного арбітражу або про відмову у визнанні і наданні дозволу на
виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилами, встановленими цим
Кодексом для ухвалення рішення 479 ЦПК України. Ухвала, яка подається про визнання і надання
дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу повинна відповідати як
загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, встановленим статтею 479 ЦПК України.

31. Міжнародна правова допомога та її види. Виконання судових доручень.

Міжнародна правова допомога - проведення компетентними органами однієї держави

процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або
для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.
Як правило таке співробітництво узгоджене угодою між двома країнами про збір та обмін інформації
з метою дотримання публічного або кримінального права. Такі угоди є дуже важливими в
податкових питаннях, зокрема в рамках міжнародних угод про подвійне оподаткування, де сторони
погоджуються обмінюватись інформацію для цілей оподаткування.
Ця допомога може приймати форму вивчення і виявлення людей, місць і речей, передачи
утримуваних під вартою, а також надання допомоги при іммобілізації інструментів злочинної
діяльності.
Допомога може бути відмовлена будь-якою країною (згідно з деталями угоди) з політичних чи
безпекових міркувань, або якщо покара за злочин не однакова в обох країнах.

Деякі угоди можуть заохочувати сприяння в юридичній допомозі для громадян в інших країнах.

Види міжнародної правової допомоги.:

Провадження процесуально-слідчих дій – найбільш поширений вид правової допомоги, оскільки

під час розслідування і судового розгляду виникає потреба у збиранні за кордоном доказів шляхом
допиту обвинувачених і підсудних, потерпілих, свідків, експертів, проведення обшуку, експертиз,
судового огляду, вилучення та передачі предметів, вручення та пересилання документів тощо.
При виконанні міжнародно-правового доручення про проведення процесуальних дій, кримінального
переслідування або судового розгляду запитувана сторона застосовує законодавство своєї держави,
ґрунтуючись на міжнародному принципі "закону суду". Однак, на прохання установи, від якої
виходить доручення, вона може застосувати процесуальні норми запитуючої сторони, якщо вони не
суперечать законодавству її держави і не порушують міжнародні принципи суверенітету і
територіального невтручання у внутрішні справи держави. Під час проведення процесуальних дій в
рамках виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги на території іншої держави
можуть бути присутні представники запитуючої сторони. Як правило, це слідчі або
оперуповноважені, що ведуть або беруть участь у розслідуванні відповідної кримінальної справи.
Перебуваючи на території іноземної держави, співробітники правоохоронних органів зобов’язані
дотримуватись законодавства країни перебування. Будь-яке втручання з їх боку в дії співробітників
правоохоронних органів держави. Обсяг правової допомоги у вигляді виконання процесуальних дій
визначено у кожному договорі.

Видача особи (екстрадиція) – відповідно до ст.450 Кримінально-процесуального кодексу України

це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до
кримінальної відповідальності або виконання вироку. Процедура екстрадиції регулюється чинними
міжнародними договорами, стороною яких є Україна, Розділом ІХ Кримінально-процесуального
кодексу, відомчими та міжвідомчими інструкціями та наказами, зокрема Інструкціями Генеральної
прокуратури України, Інструкцією «Про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під
вартою, на кордоні України та за її межами»
Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави,
перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та
фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про
видачу.
Однією з важливих у праві видачі є проблема визначення кола злочинів, що зумовлюють видачу. У
практиці склався принцип, згідно з яким держава може звернутися з проханням про видачу не за
будь- який злочин, передбачений ЇЇ кримінальним законодавством.

Перейняття кримінального переслідування - окремий вид міжнародної правової допомоги у

кримінальних справах. Міжнародні договори зобов'язують за клопотанням іншої держави
порушувати (переймати) відповідно до національного законодавства кримінальне переслідування
щодо свого громадянина, підозрюваного в скоєнні злочину на території іншої держави. Матеріали
кримінального переслідування, оформлені відповідно до законодавства запитуючої сторони, дійсні
також на території запитуваної сторони.
Інститут здійснення кримінального переслідування тісно пов'язаний з інститутом видачі злочинців,
зокрема з однією із підстав відмови - невидачею власних громадян. Разом з тим, ст. 8 Європейської
конвенції про передачу провадження у кримінальних справах та ст. 54 Договору між Україною і
Республікою Польща передбачено також і перейняття кримінального переслідування стосовно
іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають постійне місце проживання на території
однієї з договірних сторін.
Прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може
зашкодити суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству держави, що робить запит. Під час
звернення із запитом про міжнародну допомогу за кордоном необхідно враховувати цілу низку
особливостей, зокрема, чи є країна надання правової допомоги підписантом того чи іншого
міжнародного договору, положення міжнародного договору, обсяги надання міжнародної правової
допомоги та можливі застереження, висунуті при підписанні договору.

Судове доручення - це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про
виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування
сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання
відповідача тощо.
Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний
порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і
міжнародними договорами, у яких вона бере участь.

Виконання судового доручення підтверджується протоколом судового засідання, іншими

документами, складеними чи отриманими під час виконання доручення, що засвідчуються підписом
судді та скріплюються гербовою печаткою.
У разі якщо немає можливості виконати доручення іноземного суду, суд в порядку, встановленому
міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або якщо
міжнародний договір не укладено - дипломатичними каналами, повертає таке доручення іноземному
суду без виконання із зазначенням причин та подає відповідні документи, що це підтверджують.

32. Легалізація документів. Проставляння апостилю.

Легалізація документа — це здійснення низки визначених формальних процедур для

надання документу юридичної сили на території іншої держави. Кінцевою метою процедури
легалізації документа, виданого на території однієї держави, є можливість його подання в офіційні
органи іншої держави.
Легалізація поширюється на документи про освіту (диплом, атестат і т.д.), цивільний стан
(документи з органів РАЦСу: св-во про народження, шлюб і т.д.), страховки, довідки, довіреності,
судові рішення, а також матеріали по цивільних, сімейних і кримінальних справах, документи
юридичних осіб (довідка з податкової інспекції, свідоцтво про реєстрацію ФОП, свідоцтво про право
власності, сертифікат про реєстрацію товарного знаку, свідоцтво про сплату єдиного податку і т.д.).

Суть легалізації полягає в підтвердженні повноважень, справжності підпису, печатки або штампа
посадової особи, яка видала документ. Процедура легалізації полягає в засвідченні справжності
підписів і печаток на документі, підтвердження відповідності документа офіційним вимогам.

Консульська легалізація від проставлення апостиля відрізняється тим, що це більш складна

процедура і складається обов'язково з декількох етапів. Залежно від країни в якій будуть
використовуватися документи, етапи можуть бути наступні:
 Засвідчення в Міністерстві юстиції України;
 Засвідчення в Міністерстві закордонних справ України;
 Переклад та нотаріальне засвідчення документів;
 Засвідчення документів в консульстві відповідної країни.

Проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються судами та оформлюються

нотаріусами України, здійснюється за заявою будь-якої особи, яка подає відповідний документ,
шляхом її особистого звернення до територіальних органів Міністерства юстиції України (відділів
державної реєстрації актів цивільного стану), нотаріуса.

Для проставлення апостиля заявник пред’являє посадовій особі територіального органу Міністерства
юстиції України, нотаріусу документ, що посвідчує його особу та подає:

- оригінал документа, на якому проставляється апостиль, або його копію, засвідчену в установленому
порядку;
- документ про оплату послуги з проставлення апостиля.

Відповідно до Гаазької конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів ,

надано повноваження на проставлення апостиля, що посвідчує справжність підпису, ким виступала
особа, яка підписала документ, у відповідному випадку автентичність печатки чи штампа, якими
скріплюється документ:
1. Міністерству освіти і науки – на офіційних документах, виданих навчальними закладами,
державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що стосуються сфери освіти і
науки.
2. Міністерству юстиції – на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на
документах, що оформляються нотаріусами України.
3. Міністерству закордонних справ – на всіх інших видах документів.

Особа повинна особисто звернутися до територіальних органів Міністерства юстиції України,

нотаріуса або надіслати заяву про проставлення апостиля поштовим зв'язком (виключно з-за кордону
та для проставлення апостиля на документах про державну реєстрацію актів цивільного стану), крім
випадку проставлення апостиля на виписці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних
осіб - підприємців та громадських формувань, пред'явити документ, що посвідчує особу та подати
документи.

Посадова особа територіального органу Міністерства юстиції України, нотаріус за допомогою

програмних засобів ведення Реєстру формує заяву, на якій заявник за умови відсутності зауважень до
відомостей, зазначених у ній, проставляє власний підпис.

За надання послуг з проставлення апостиля на офіційних документах, що видаються органами

юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України і призначених для
використання на території інших держав для:
- громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства - 3 неоподатковувані
мінімуми доходів громадян (51 гривня);
- юридичних осіб - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85 гривень).
Проставлення апостиля, відмова в його проставленні здійснюються у строк до 2 робочих днів.
У разі необхідності отримання зразка підпису, відбитка печатки та/або штампа, а також здійснення
перевірки документів про державну реєстрацію актів цивільного стану у випадках відсутності
відомостей про них у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян та/або виникнення
сумніву щодо їх достовірності строк розгляду документів на проставлення апостиля може бути
продовжено до 20 робочих днів

33. Функції консула щодо здійснення нотаріальних функцій. Консульська легалізація.

Функція консулів, як вчинення нотаріальних дій. Це пов’язано перш за все з розширенням

взаєморозуміння між державами та їх прагненням надати своїм громадянам більше можливостей для
реалізації прав та захисту своїх інтересів на державному рівні.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних

нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються
приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів,
нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого
самоврядування. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи
України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на дипломатичні
представництва України.

Дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими

установами України, основним завданням яких є представництво України в державі перебування та
підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її
громадян і юридичних осіб за кордоном.
Звернемо увагу на ст. 5 Віденської конвенції, у якій розкриваються функції консульської установи.
До консульських функцій, зокрема, віднесені:
f) виконання обов’язків нотаріуса, реєстратора актів цивільного стану та інших подібних обов’язків, а також
виконання деяких функцій адміністративного характеру за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить
законам і правилам держави перебування;
j) передача судових і несудових документів чи виконання судових доручень або ж доручень по зняттю
свідчень для судів держави, що представляється, відповідно до діючих міжнародних угод або, за відсутності
таких угод, у будь-якому іншому порядку, що не суперечить законам і правилам держави перебування;
l) надання допомоги суднам та літакам і їх екіпажу, прийняття заяв щодо плавання суден, огляд і оформлення
суднових документів та, без збитку для прав влади держави перебування, розслідування будь-яких подій, що
мали місце у дорозі, та вирішення будь-яких спорів між капітаном, командним складом та матросами,
оскільки це передбачається законами та правилами держави, що представляється.
Пункт «l» Віденської конвенції спрямований на надання консулу значних повноважень, хоча у таких випадках
може вчинятися лише одна нотаріальна дія — морський протест.

Консульська легалізація здійснюється уповноваженим працівником Департаменту консульської

служби Міністерства закордонних справ України, Представництв Міністерства закордонних справ на
території України або консульською посадовою особою закордонної дипломатичної установи
України.
Відповідно до п. 1.4 Інструкції легалізації не підлягають:
- документи й акти, які суперечать законодавству України або можуть за своїм змістом завдати
шкоди інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян;
- оригінали, копії та фотокопії паспортів, військових квитків, трудових книжок, документів, що
мають характер листування, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів
(технічних паспортів), посвідчення водія, посвідчення особи, нормативно-правові акти та
роз'яснення щодо їх застосування;
- документи, видані органами та посадовими особами з перевищенням їх повноважень.
Консульська посадова особа не може легалізувати офіційні документи, які стосуються її особистих
інтересів або інтересів її родичів, а саме виданих на своє ім'я і від свого імені або на ім'я одного із
подружжя, родичів по прямій лінії (діти, батьки, повнорідні брати, сестри).
Також слід зазначити, що Інструкцією передбачено ряд вимог до документів, які подаються на
консульську легалізацію, зокрема:
- документи, викладені на двох і більше окремих аркушах, повинні бути прошиті, а аркуші
пронумеровані і скріплені підписом та печаткою;
- не приймаються на легалізацію документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок
пошкодження, такі, що написані чи підписані олівцем або отримані через засоби факсимільного
зв'язку, а також документи, у яких уживається декілька мов одночасно;
- підписи посадових осіб та відбитки печаток мають бути чіткими. Посвідчувальний напис повинен
бути написаний без підчисток, вільні місця - прокреслені, дописки й інші виправлення - застережені.
Легалізація документа в установленому порядку надає йому право на існування в міжнародному
обігу.

34. Визнання і виконання рішень іноземних судів. Системи виконання рішень іноземних судів.
В Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що
виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів
у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків,
а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких
належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

Рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав,
до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо
їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана
Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
У разі відсутності відповідного міжнародного договору України, визнання та виконання іноземних
судових рішень на території України відбувається за принципом взаємності (вважається, що цей
принцип існує, якщо не доведено інше). Згідно з цим принципом, держава, що його дотримується,
надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання щодо визнання та
виконання судових рішень.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом
трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних
платежів, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення
стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом
за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.
Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України
або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання
дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за
місцезнаходженням в Україні майна боржника.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до
суду безпосередньо стягувачем (його представником) або, відповідно до міжнародного договору,
згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, іншою особою (її представником).
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,
передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного
суду через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло
через орган державної влади України.

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове
виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для
виконання в порядку, встановленому законом.

35. Поняття і юридична природа міжнародного комерційного арбітражу.

Міжнародний комерційний арбітраж - це метод, що широко застосовується для вирішення
спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі.
Міжнародний комерційний арбітраж - це також система правових норм, яка регулює
процесуальні відносини арбітражного суду з іншими учасниками (сторонами) процесу, які
добровільно передали вирішення спору до суду та уклали арбітражну угоду.
Предметом міжнародного комерційного арбітражу є процесуальні дії і пов'язані з ними
процесуальні відносини суду з іншими учасниками (сторонами) процесу.
У рамках міжнародного комерційного арбітражу сторонами обирається склад суду, який функціонує
відповідно до норм обраних сторонами або визначених законодавством конкретної держави. Крім
того, сторони можуть визначити кількість арбітрів, особи самих арбітрів, мову проведення
арбітражу, місце проведення, процедуру, право, яке застосовуватиметься при вирішенні спору тощо.
Демократичність арбітражу полягає в тому, що сторони добровільно укладають арбітражну угоду і
на її основі можуть, звернувшись до міжнародного комерційного суду, обрати: вид арбітражу, склад
та кількість арбітрів, місце проведення арбітражу, процедуру розгляду справи, право, що
застосовується, мову розгляду.
Одним із принципів арбітражу є конфіденційність розгляду справи. Без згоди сторін матеріали
справи, розглянутої між ними, не можуть бути оприлюднені, інформація щодо розгляду –
розголошена, справа розглядається за зачиненими дверима
Рішення міжнародного комерційного суду є обов'язковим, остаточним і не підлягає
оскарженню. Таке рішення сторони повинні виконати добровільно. У випадку відмови від
добровільного виконання інша сторона може звернутися до державного суду з проханням про
визнання та примусове виконання рішення (екзекватуру).
Міжнародні комерційні арбітражні суди є недержавними установами, до яких звертаються сторони
у випадку досягнення згоди про передання спору до такого суду.
36. Постійно діючі арбітражні суди. Розгляд спорів в арбітражі ad hoc.
Міжнародний комерційний арбітраж являє недержавний, (третейські) комерційні арбітражні суди, спеціально
призначені для розгляду спорів між учасниками міжнародних комерційних угод, сторонами по яким
виступають особи різної державної приналежності.
Виділяється два основних види арбітражу: інституційний (є постійно діючим) і арбітраж ad hoc (створюється
для конкретного спору).
Відповідно до Регламенту Мiжнародного комерцiйного арбiтражного суду при Торгово-промисловій палаті
України, Мiжнародний комерцiйний арбiтражний суд є самостiйною постiйно дiючою арбiтражною
установою (третейським судом), що здiйснює свою дiяльнiсть згiдно із Законом України «Про мiжнародний
комерцiйний арбiтраж».
Отже, третейські суди в Україні розглядають спори між юридичними та/або фізичними особами, які
виникають з цивільних чи господарських правовідносин (з певними обмеженнями щодо категорій спорів,
визначеними Законом України «Про третейські суди»). Міжнародний комерційний арбітраж хоча і є
третейським судом, але має особливий статус, оскільки розглядає спори з іноземними елементами.
Міжнародний комерційний арбітраж розглядає спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що
виникають у процесі здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків,
якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, якщо спори підприємств з
іноземними інвестиціями й міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою,
спори між їхніми учасниками, а також їхні спори з іншими суб'єктами права України. Мiжнародний
комерцiйний арбiтражний суд приймає до свого розгляду спори, вiднесенi до його юрисдикцiї відповідно до
мiжнародних договорiв України.
В Україні діє на постійній основі Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія
при Торгово-промисловій палаті України.

Арбітраж «ad hoc» - це такий різновид організації арбітражу і проведення арбітражного

судочинства, який, на відміну від інституціонального (постійно діючого в певному місці за певними
правилами) арбітражу, формується і реалізується сторонами договірних відносин для разового
розгляду конкретного спору (для даного випадку).
Система ad hoc дає можливість гнучкого залучення арбітрів (в тому числі іноземних), яких
обирають сторони. Такий процес не вимагає громіздкого суддівського апарату, який необхідно
постійно матеріально забезпечувати. Вся процедура розгляду спору в порядку ad hoc може
проходити за правилами, які встановлюються сторонами та які припиняють своє існування, разом з
арбітрами, одразу після винесення арбітражного рішення, якщо інше не передбачено сторонами.
Обираючи саме цю процедуру розгляду справи, сторони мають можливість максимально
налаштувати арбітражний процес до конкретної ситуації зі своїми нюансами, з якою вони мають
справу.

Арбітраж ad hoc, на противагу інституційному арбітражеві, не проводиться під егідою певної

арбітражної установи. Процедура арбітражного розгляду може бути або повністю погоджена
сторонами, або її наступне визначення може передаватися на розсуд складу арбітрів, про утворення
якого є домовленість між сторонами, або в арбітражній угоді може робитися посилання на
загальновідомі або загальноприйняті правила арбітражу ad hoc, зокрема на Арбітражний регламент
ЮНСІТРАЛ. Арбітраж ad hoc, таким чином, являє собою самоврядний процес розгляду однієї
конкретної справи, що припиняється її остаточним розглядом і не існує як постійна можливість
застосування, доки не буде узгоджений між сторонами як такий. Самостійне складання сторонами
правил арбітражу ad hoc не тільки теоретично складне завдання, але і таке, що потребує певних
практичних навичок, позаяк іноді погоджене сторонами процесуальне правило може призвести до
результату не просто несподіваного, але навіть і прямо протилежному очікуваному. Однак у деяких
випадках розробка спеціальних правил ведення арбітражного розгляду може більш повно
відповідати специфіці окремої справи, взаєминам сторін та їх очікуванням.
При наявності угоди сторін про врегулювання суперечок відповідно до Правил арбітражу ad hoc
Постійно діючий третейський суд виконує наступні функції з адміністрування арбітражу ad hoc:
  формування складу арбітражу, включаючи розгляд питань про відвід членів Складу
арбітражу;
 сприяння обміну кореспонденцією; виконання співробітником Адміністративного апарату
Третейського суду функцій асистента складу арбітражу;
 депонування авансів гонорарів арбітрів, а також арбітражних витрат з їх подальшою
виплатою;
 зберігання матеріалів справи; 

37. Міжнародно-договірна уніфікація комерційного арбітражу.

Міжнародно-договірна уніфікація є одним зі способів міжнародної уніфікації правового
регулювання відносин з іноземним елементом , сутність якого полягає у виробленні загальних
правових норм щодо певного питання та санкціонування їх державами шляхом підписання
багатосторонніх як міжнародних, так і локальних конвенцій. Міжнародно-договірна уніфікація
правового регулювання відносин з іноземним елементом може бути здійснена колізійним та
матеріально-правовим способом.

Щодо міжнародно-договірної уніфікації процесуально-правового регулювання міжнародного

комерційного арбітражу, то на сьогоднішній день існують дві конвенції, які регулюють питання,
пов'язані з міжнародним комерційним арбітражем: Нью-Йоркська конвенція про визнання та
виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року ратифікована Україною в 1960 році, та
Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року ратифікована Україною в
1963 році.

Якщо Нью-Йоркська конвенція стосується питань щодо визнання та виконання іноземних

арбітражних рішень і була прийнята з метою запобігти можливій відмові держави виконати
відповідне рішення, то Європейська конвенція більше уваги приділяє саме процесуально-правовому
регулюванню міжнародного комерційного арбітражу. Незважаючи на те, що ці дві конвенції були
прийняті майже одночасно, можна говорити про те, що вони де в чому
суперечать одна одній.

При цьому обидві конвенції визнають волю сторін вирішувати питання щодо вибору процедури
розгляду спору міжнародним комерційним арбітражем, проте у випадку, якщо сторонами така
процедура спеціально не обумовлена, то відповідно до ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 року має
бути застосовано процесуальне право країни, де відбувається арбітраж. Відповідно до норм
Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року, ст. 4, має бути застосоване
процесуальне право, обране призначеним арбітром чи арбітрами, або обране на розсуд голови
компетентної торгової палати чи спеціальним комітетом, до яких звертається позивач у випадку
відсутності домовленості між ним та відповідачем щодо питань, пов'язаних із проведенням
арбітражу. Таким чином, можна говорити про те, що, положення Нью-Йоркської конвенції є більш
імперативними щодо питань, пов'язаних із процесуально-правовим регулюванням міжнародного
комерційного арбітражу, порівняно із положеннями Європейської конвенції .

Отже, слід зазначити, що ще й досі немає однозначності у вирішенні питання щодо того, чи мають
міжнародні комерційні арбітражні суди, які створюються спеціально для розгляду спорів у
відносинах з іноземним елементом і мають суттєві відмінності порівняно з державними судами,
підкорятись матеріальним нормам міжнародного приватного права, процесуальним нормам та
застереженню про публічний порядок країни, в якій вони засновані. Проте потреба уніфікації норм
права, які регулюють відносини з іноземним елементом, не викликає сумніву.
38. Міжнародні центри комерційного арбітражу

Найбільш популярні центри Міжнародного комерційного арбітражу:

- Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати (МТП, ІСС) у Парижі, створений у
1923 році;

- Лондонський міжнародний арбітражний суд (ЛМАС, LCIA), організований у 1892 році;

- Американська арбітражна асоціація (AAA), що виникла у 1926 році;

- Арбітражний інститут Стокгольмської торгової плати, заснований у 1917 році;

- Міжнародний центр з вирішення інвестиційних спорів (МУВС, ICSID), що створений у 1966 році і
входить до складу Всесвітнього Банку;

- Центр арбітражу та медіації Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ, WIPO) -

підрозділу ООН, що діє з 1994 року у Женеві.

Міжнародний комерційний арбітраж є одним з найбільш важливих інститутів сучасного

міжнародного приватного права, який деталізуються та уніфікуються в першу чергу враховуючи
тенденції вирішення комерційних спорів, як інституційними арбітражами і арбітражами ad hoc.
Загальновизнаними арбітражними центрами, де розглядається більшість комерційних спорів, є Лондон,
Париж, Гонконг, Сінгапур, Женева, Гамбург та Нью-Йорк. Не слід забувати також і про Стокгольм –
популярне місце для проведення арбітражу ще з часів, коли його обирали як нейтральне місто, де можна було
розраховувати на однакове безстороннє ставлення як до суб’єктів господарювання з соцтабору, так і з
капіталістичних країн. Нині Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма (SCC) користується
особливою популярністю як місце розв’язання правових спорів за участю російських та китайських сторін.
В сучасному світі спостерігається потужний розвиток таких арбітражних центрів як Гонконг
(HongKongInternationalArbitrationCentre) та Сінгапур (SingaporeInternationalArbitrationCentre). Економіка цих
країн виправдовує званнятакої, що розвивається. Тут зміцнюється матеріально-технічна база, збільшується
кількість досвідчених арбітрів, які мають високу юридичну кваліфікацію і практикують у цих інституціях.
Розвивається також і національне арбітражне законодавство цих країн, поліпшується репутація арбітражних
інституцій та поширюється визнання HKIAC іSIAC як провідних центрів вирішення комерційних спорів, у
тому числі тих, що виникають з відношень торговельного мореплавства. Серед європейських арбітражних
інституцій, що динамічно розвиваються, можна виділити Німецьку асоціацію морського арбітражу (GMAA) у
Гамбурзі.

Недержавна природа міжнародного комерційного арбітражу відрізняє його від господарських судів в
державі.

Подібний (альтернативний) порядок вирішення спорів зарекомендував себе, як ефективний в

сучасних умовах введення бізнесу чи комерційній діяльності.
39. Міжнародні регламенти, типовий закон про міжнародний комерційний арбітраж
ЮНСІТРАЛ.
 Поряд з формуванням міжнародно-договірного регулювання комерційного арбітражу
вживались інші зусилля, спрямовані на уніфікацію арбітражної процедури. Особливе значення при
цьому мають міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, ЄЕК 355, ЕКАДВ356, а також Типовий закон про
міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ, розроблені під егідою ООН.
В Резолюції 31/98, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 15 грудня 1976 р., відмічається, що,
визнаючи цінність арбітражу як методу регулювання спорів, що виникають з міжнародних
торгівельних угод, та доцільність розробки регламенту для спеціального арбітражу, який був би
прийнятним для держав з різними правовими, соціальними і економічними системами, з метою
гармонізації міжнародних економічних відносин Генеральна Асамблея рекомендує використовувати
Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ при врегулюванні таких спорів, зокрема, шляхом посилання на
Регламент в комерційних контрактах.
Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, на відміну від інших міжнародних регламентів, є
документом, що містить універсальні правила арбітражної процедури, які характеризують її як
завершене процесуальне провадження.
Згідно ст. 1 Регламенту, якщо сторони в договорі погодились в письмовій формі, що спори, які
відносяться до цього договору, будуть передані на розгляд в арбітражі згідно Арбітражному
регламенту ЮНСІТРАЛ, такі спори підлягають розгляду у відповідності з даним Регламентом з тими
змінами, про які сторони можуть домовитись в письмовій формі. Арбітражний регламент регулює
арбітражний розгляд, за винятком випадків, коли те чи інше з його правил суперечить нормі
застосованого до його арбітражу закону, від якої сторони не вправі відступати. До цього слід додати,
що Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, як видно з Резолюції 31/98 і його змісту, розроблений для
спеціального арбітражу, тобто арбітражу ad hoc, та не торкається правила процедури в інституційних
арбітражах.
Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ, як і Регламент ЮНСІТРАЛ, є результатом уніфікації
правил арбітражної процедури. Одначе, якщо Регламент ЮНСІТРАЛ має більш універсальний
характер, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ розроблялись, як видно з їх найменування для
регіонального застосування. В Правилах ЕКАДВ прямо передбачена їх застосовність до
арбітражного розгляду, що виникає з міжнародної торгівлі регіону ЕКАДВ (ст.1). Як і Арбітражний
регламент ЮНСІТРАЛ, Регламент ЄЕК та Правила ЕКАДВ регулюють процедуру арбітражу ad hoc.
Комісія ООН з права міжнародної торгівлі підготувала і прийняла у 1985 р. Типовий закон
про міжнародний комерційний арбітраж. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 40/172 від 11
грудня 1985 р. з урахуванням потреб міжнародної торгівлі цей закон рекомендовано усім державам з
метою одноманітності арбітражного законодавства і конкретних потреб практики міжнародного
комерційного арбітражу.
Типовий закон не має прямої дії в національній системі законодавства тієї чи іншої держави. Йдеться
про те, що національні закони про арбітраж повинні ґрунтуватись на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.
Законодавство, що ґрунтується на Типовому законі, вже прийнято в Австралії, Канаді, Кіпрі, Нігерії,
штаті Каліфорнія (США), Російській Федерації, Україні.
Найбільш принципове положення закону можна звести до наступного. Типовим законом визначена
сфера його застосування. Стаття 1 передбачає, що він застосовується до міжнародного комерційного
арбітражу за умови дотримання будь-якої угоди, діючої між даними державами та будь-якою іншою
державою або державами. Положення даного закону застосовуються тільки в тому випадку, якщо
місце арбітражу знаходиться в даній державі. Арбітраж є міжнародним, якщо комерційні
підприємства сторін арбітражної угоди в момент її укладання знаходяться в різних державах або
одне з наступних місць знаходиться за межами держави, в якій сторони мають свої комерційні
підприємства (місце арбітражу; місце, де повинна бути виконана значна частина зобов’язань або з
яким найбільше пов’язаний предмет спору; сторони домовились про те, що предмет арбітражної
угоди пов’язаний більше ніж з однією стороною).
Велика кількість норм типового закону носить диспозитивний характер, що дає можливість сторонам
за своєю згодою встановлювати інші правила процедури (п.1 ст.19).
40. Арбітражна угода: правова природа і види. Арбітражне рішення. Виконанняіноземних
арбітражних рішень. Нью-Йоркська конвенція (1958 р.) про визнання та виконання іноземних
арбітражних рішень.

Арбітражна угода - це самостійна угода між сторонами про арбітражний розгляд спорів, що можуть
виникнути в майбутньому або у зв’язку з яким-небудь конкретним контрактом, або групою
контрактів, укладених між цими сторонами

Існує два види арбітражних угод: арбітражне застереження і третейський запис.

Арбітражне застереження - це угода сторін про арбітражний порядок вирішення спорів, яка прямо
включена в контракт і є його складовою.
Третейський запис - це окрема від контракту угода між сторонами про арбітражний розгляд уже
існуючого між ними спору.
Усі вони є, по суті, відображенням одного й того ж, а саме: угоди сторін про передачу спору до
третейського суду.

Особливістю арбітражної угоди є те, що вона обов’язкова для її сторін і сторони не можуть

ухилитися від передачі спору на розгляд третейського суду.
Для дійсності арбітражного угоди необхідні: наявність належної правосуб'єктності у сторін такої
угоди; добровільність їх волевиявлення; допустимість спору як предмета арбітражного розгляду;
належна форма арбітражної угоди [1] .
Відповідно до п. 2 ст. 7 Закону про міжнародний комерційний арбітраж єдине формальна вимога до
арбітражної угоди полягає в обов'язковому дотриманні письмової форми. Закон вказує, що угода
вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному
сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з
використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди.

Рішення не може бути переглянуто ні складом третейського суду, який його виніс, ні будь-якими
державними судовими органами. Обов’язковість арбітражного рішення і спроможність бути
виконаним – в першому підході відображене юридичне положення арбітражного рішення щодо
минулого, до розгляду спору, а в другому – положення щодо майбутнього, до його можливого
виконання.

Види формальних вимог:

1. Рішення повинно бути винесене протягом певного часу (ad hoc – угода сторін; постійно діючи – за
домовленістю чи за регламентом (регламент Європейської економічної комісії ООН – 9 міс;
Регламент МКА при МТП – 6 міс), можливість подовження строку – на прохання сторін чи за
рішенням самого арбітражу);
2. Вимога про письмову форму рішення (як від руки так і за допомогою комп’ютера) мовою, якою
було здійснено провадження, хоча сторони можуть передбачити інше. Рішення повинно містити дату
та місце винесення (місце може бути обране найбільш зручне для майбутнього його виконання, якщо
держава не є учасницею Нью-Йоркської конвенції). Місце визначає національність;
3. Рішення повинно бути підписане одноособовим арбітром чи більшістю арбітрів, особлива думка
арбітра.
Види змістовних вимог:
1. Повинно містити мотиви, на яких воно ґрунтується (сторони можуть домовитися про інше);
2. Висновок про задоволення чи відхилення тих чи інших позовних вимог (суми у валюті контракту);
3. Прийняття рішення щодо суми арбітражного збору, відшкодування витрат, що були понесенні у
справі та гонорару арбітрів із заначенням сум, що підлягають сплаті, окремо для кожної зі сторін.
   
Визнання рішення іноземного суду або міжнародного комерційного арбітражу – це поширення
законної сили рішення іноземного суду на територію України, а його виконання – це застосування
засобів примусового виконання, аналогічних до виконання рішень державних українських судів.

Існує дві альтернативні умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає
примусовому виконанню:

1) наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою

України. При цьому необхідно виходити із загальних правил про те, що міжнародні договори про
правову допомогу поширюються лише на суб'єктів держав-учасниць, а якщо між учасниками
багатосторонніх договорів існують ще і двосторонні або спеціальні угоди з питань правової
допомоги, то повинні застосовуватися відповідні норми тих договорів і угод, які набули чинності
пізніше;

2) дія принципу взаємності. Згідно зі ст. 11 Закону України "Про міжнародне приватне право" суд
або інший орган застосовує право іноземної держави незалежно від того, чи застосовується у
відповідній іноземній державі до подібних правовідносин право України, крім випадків, коли
застосування права іноземної держави на принципах взаємності передбачено законом України або
міжнародним договором України. Якщо застосування права іноземної держави залежить від
взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведене інше.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання подається до суду безпосередньо

стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами. Якщо цими договорами
передбачено подання клопотання через органи державної влади України, суд приймає таке
клопотання.

Нью-Йоркська конвенція – ефективний багатосторонній інструмент у сфері міжнародного

комерційного арбітражу
Винесене міжнародним комерційним арбітражним судом рішення проти української компанії може
бути визнано і примусово виконано в Україні на основі Нью-Йоркської конвенції про визнання та
виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, закону
України “Про міжнародний комерційний арбітраж” і ЦПК

Конвенцією врегульовано основні питання про визнання та приведення до виконання іноземних

арбітражних рішень (статті ПІ, IV, У, VI). Зобов'язання учасників Конвенції про визнання і
приведення до виконання арбітражних рішень міститься перш за все у ст. III, яка передбачає, що
держава, яка домовляється, визнає арбітражні рішення як обов'язкові і приводить їх до виконання
згідно з процесуальними нормами тієї території, де одержуються визнання і приведення до вико-
нання цих рішень, на умовах, викладених у наступних статтях.

До визнання і приведення до виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися суттєво

більш обтяжуючі чи більш високі мито або збори, ніж ті, які існують для визнання і приведення до
виконання внутрішніх арбітражних рішень.
МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ВКЛЮЧАЮЧИ МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Правовий статус комбатантів та інших учасників збройного конфлікту в міжнародному

гуманітарному праві.

в оєнні дії ведуться збройними силами воюючих держав. У праві збройних конфліктів збройні сили
поділяються на дві категорії осіб: ті, що воюють, або комбатанти (від франц. combattant - боєць,
воїн), і ті, що не воюють, або некомбатанти.

Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил воюючої держави, що мають право
брати участь у воєнних діях. Правовий статус комбатанта включає: 1) право застосовувати військову
силу; 2) бути об'єктом застосування військової сили аж до фізичного знищення; 3) право на
поводження з ним як з військовополоненим у разі потрапляння в руки ворога. Військова сила не
застосовується до комбатанта у разі його поранення або потрапляння в полон.

відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 р. до таких осіб належать: особовий склад
збройних сил сторони, що перебувають у збройному конфлікті; особовий склад ополчення і
добровольчих загонів, що входять і не входять до складу збройних сил; особовий склад
організованих рухів опору і партизанських формувань, якщо вони відповідають таким умовам: а)
мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; Ь) мають певний і виразно видимий здалека
відмітний знак; с) відкрито носять зброю; (і) дотримуються у своїх діях законів і звичаїв війни; члени
екіпажів торгових суден і цивільної авіації, які безпосередньо беруть участь у воєнних діях;
населення неокупованої території, яке береться за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та
дотримується законів і звичаїв війни.

До некомбатантів належать особи, які входять до складу збройних сил воюючої сторони, надають їй
всемірну допомогу у досягненні воєнних успіхів, але безпосередньо не беруть участь у воєнних діях.
Головна риса правового статусу некомбатанта - неучасть у бойових діях. Некомбатантами є
військовий духовний і медичний персонал, інтенданти, військові кореспонденти, юристи та ін.

Серед осіб, що беруть участь у збройних конфліктах, також виокремлюють військових розвідників і
військових шпигунів, добровольців і найманців, парламентерів.

Військовий шпигун - це особа, яка, діючи таємно або під неправдивим приводом, збирає або прагне
зібрати відомості в районі дії однієї з воюючих держав з наміром повідомити такі протилежній
стороні

Згідно з додатковим протоколом І до Женевських конвенцій 1949 р. "будь-яка особа зі складу

збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, яка потрапляє у владу протилежної сторони тоді,
коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого і з нею можуть
поводитися як зі шпигуном" (ст. 46).

Під час збройних конфліктів на боці воюючих держав беруть участь добровольці. В ст. VI Гаазької
конвенції про права і обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни 1907 р.
встановлено, що "відповідальність нейтральної держави не виникає внаслідок того, що приватні
особи окремо переходять кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих"1.3 огляду на те, що ці
приватні особи з нейтральних держав добровільно вступають до складу збройних сил однієї з
воюючих держав, вони, з одного боку, стають законними комбатантами, а з іншого - втрачають
статус особи нейтральної держави. Відповідальність за їх дії несе воююча держава, на стороні якої
вони воюють.

У збройних конфліктах можуть брати участь і найманці. Згідно з п. 2 ст. 47 додаткового протоколу І
до Женевських конвенцій 1949 р. найманець - це будь-яка особа, спеціально завербована на місці або
за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті, керуючись головним чином
бажанням отримати особисту користь, і якій обіцяна стороною або за дорученням сторони, що
перебуває в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, виплачувану
комбатантам того самого рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил цієї
сторони. Найманець не входить до особового складу збройних сил воюючої сторони. Він не є ні
громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території,
контрольованій стороною конфлікту.

Особливий правовий статус під час збройних конфліктів мають парламентери, тобто особи,
спеціально уповноважені військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з
військовим командуванням ворога. Згідно з положеннями Гаазької конвенції про закони і звичаї
суходільної війни 1907 р. парламентер і сурмач або барабанщик, які супроводжують його, особа, що
несе прапор, і перекладач користуються правом недоторканності. Відмітний знак парламентера -
білий прапор.

2. Правовий статус цивільних осіб в міжнародному гуманітарному праві.

Цивільна особа - будь-яка особа, яка не входить до складу збройних сил та не є членом
збройної групи. Цивільні особи  користуються захистом, за винятком окремих випадків і періоду,
коли вони беруть безпосередню участь у воєнних діях. У разі сумнівів щодо того, чи є особа
цивільною, вона вважається цивільною.
Цивільне населення складається із цивільних осіб. Наявність серед цивільного населення
окремих людей, які не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє решту населення
цивільного статусу і захисту, який надається МГП.
1. Цивільне населення знаходяться під захистом, який забороняє:
перетворювати його в об’єкти нападу;
використовувати для захисту певних пунктів або районів від нападу противника (зокрема для
захисту військових об’єктів);
здійснювати напади невибіркового характеру.
2. Жінки і діти користуються особливою повагою, МГП передбачає їх захист від зґвалтування,
примусу до проституції та будь-яких інших непристойних зазіхань.
3. Цивільних осіб, які підозрюються в участі у збройному конфлікті, затримують і передають
правоохоронним органам.
До моменту передачі забезпечується їхня охорона від можливого зазіхання на фізичну
недоторканність.
4. Забороняється знищення, вивіз або приведення в несправність об’єктів, що необхідні для
виживання цивільного населення (запасів продуктів харчування, сільськогосподарських районів, в
яких виробляються продукти харчування, посівів, худоби, споруд, призначених для постачання
питної води і збереження її запасів, іригаційних споруд тощо), якщо вони не використовуються в
інтересах військових частин (підрозділів) противника або прямої підтримки їх бойових дій.
 Знищення, вивіз або приведення в несправність таких об’єктів не має призводити до голоду та
вимушеного виїзду цивільного населення.
5. Допускається знищення, вивіз або приведення в несправність об’єктів, які необхідні для
виживання цивільного населення, в інтересах оборони своєї національної території від вторгнення
противника у разі військової необхідності

3. Застосування норм міжнародного гуманітарного права до різних видів збройних

конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів) - система міжнародно визнаних

правових норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, встановлюють права і
обов’язки суб’єктів міжнародного права щодо заборони чи обмеження використання певних засобів і
методів ведення збройної боротьби, забезпечення захисту жертв кофлікту та визначають
відповідальність за порушення цих норм.
Норми міжнародного гуманітарного права вступають у дію з початком збройного конфлікту або
операції з підтримання миру і безпеки. 
Обсяг зобов’язань сторони міжнародного збройного конфлікту (війни) визначається як нормами
звичаєвого права, так і договірними нормами міжнародного гуманітарного права (далі - МГП),
ратифікованими кожною стороною.
Під час збройного конфлікту неміжнародного характеру обсяг зобов’язань з дотримання МГП
для сторін - учасників конфлікту (держава та антиурядові сили) визначається спільною статтею
3 Женевських конвенцій 1949 року та ІІ Додатковим протоколом 1977 року, іншими конвенціями, що
ратифіковані державою, а також нормами звичаєвого міжнародного гуманітарного права.
Під час міжнародних збройних конфліктів застосування норм припиняється із загальним
закінченням воєнних дій, а на окупованій території - із закінченням окупації, за винятком
застосування щодо осіб, чиє звільнення, репатріація або влаштування будуть здійснені після цих
строків. Ці особи мають перебувати під захистом відповідних положень Женевської конвенції та І
Додаткового протоколу аж до їхнього звільнення, репатріації або влаштування.
Особливості застосування МГП 
Застосування МГП залежить від факту наявності збройного конфлікту (міжнародного або
неміжнародного) незалежно від оголошення чи визнання стану війни
 МГП застосовується під час збройного конфлікту від його початку і до подолання всіх
наслідків збройного конфлікту
 МГП має на меті регулювати два блоки питань: захист жертв війни і застосування засобів
та методів ведення війни
 У мирний час більшість положень МГП не застосовуються (окрім зобов’язань щодо
поширення знань про МГП)
 МГП застосовується до всіх сторін збройного конфлікту незалежно від того, хто розпочав
збройний конфлікт (хто є агресором, а хто жертвою)
 МГП не стосується питання агресії. Питання відповідальності за скоєння акту та злочину
агресії регулюється іншими галузями сучасного міжнародного права (відповідно правом
міжнародної відповідальності та міжнародним кримінальним правом).

4. Правові наслідки початку збройного конфлікту міжнародного характеру.

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття воєнних дій 1907 р., такі дії не повинні починатися
без завчасного і недвозначного попередження, яке має форму мотивованого оголошення війни або
ультиматуму з умовним оголошенням війни. 
З початком воєнних дій воюючі сторони зобов'язані дотримуватися законів і звичаїв війни.
Початок стану війни спричиняє припинення мирних відносин між воюючими державами.
Дипломатичні та консульські відносини перериваються. Персонал дипломатичних представництв і
консульських установ повинен покинути територію ворожої держави. Згідно зі ст. 44 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. держава перебування повинна навіть у разі збройного
конфлікту сприяти найшвидшому виїзду осіб, які користуються привілеями й імунітетом і не є
громадянами держави перебування, та членів їхніх сімей, незалежно від громадянства. Також
держава перебування повинна поважати та охороняти приміщення дипломатичного представництва
разом з його майном і архівами у разі збройного конфлікту. 
На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої зазвичай
представляє нейтральна третя держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими
сторонами.
п очаток збройного конфлікту впливає на правове становище громадян воюючих держав, які
опинилися на території супротивника. Ці громадяни можуть за бажання покинути територію ворожої
держави на початку або в період конфлікту, якщо їх виїзд не суперечить інтересам держави
перебування.

Майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських

установ), підлягає конфіскації. Торгові судна, що перебувають у портах ворожої держави, можуть
бути затримані до кінця війни або реквізовані. Разом з тим, згідно з Гаазькою конвенцією про
становище ворожих торгових суден у разі початку воєнних дій 1907 р. торговим суднам, захопленим
війною у ворожих портах, може бути наданий розумний строк для вільного виходу з територіальних
вод ворожої держави.
Початок збройного конфлікту впливає і на дію міжнародних договорів, укладених між воюючими
державами. Так, політичні договори (про ненапад, про мир, про дружбу та співпрацю і т. ін.),
економічні та інші угоди, розраховані на мирні умови, призупиняють свою дію або припиняються.
Водночас угоди про закони і звичаї війни повинні застосовуватися та сумлінно виконуватися. До
початку збройного конфлікту такі угоди діють, але не застосовуються. З початком війни вони
вступають в активну фазу, щоб мінімізувати шкідливий ефект воєнних дій.

5. Вплив стану війни на дію міжнародних договорів. Заборона денонсації норм

міжнародного гуманітарного права під час війни.
Тривалий час існував принцип, що війна між державами веде до припи- нення всіх договорів між
ними. Зокрема, Е. де Ватель писав, що «договори передбачають стан миру»2. Проте згодом це
положення змінилося.
У ст. 73 Конвенції 1969 р.( виденська) акцентується, що «положення цієї Конвенції не вирішують
наперед ні одного з питань, які можуть виникнути щодо договору з початку воєнних дій між
державами»5.
Незважаючи на наведене положення, низка загальних положень Віденської конвенції може служити
підставою для припинення дії договорів:
– порушення договору однією зі сторін (ст. 60) – істотне порушення двостороннього договору
одним із його учасників дає право другому учасникові посилатись на це порушення як на підставу
для припинення договору або призупинення його дії в цілому або в частині. Агресія означає істотне
порушення багатьох договорів і дає стороні, що зазнала нападу, право припинити або призупинити їх
дію. Водночас цього права позбавлений агресор, якщо припинення буде тлумачитися на його
користь
– неможливість виконання (ст. 61) – збройний конфлікт робить неможливим виконання багатьох
договорів між учасниками. Щодо одних договорів неможливість носить тимчасовий характер – такі
договори призупиняють дію; щодо інших договорів неможливість виконання носить незворотній
характер – вони припиняються;
– докорінна зміна обставин (ст. 62) – безумовно, збройний конфлікт вносить у взаємовідносини
сторін достатньо серйозні зміни для того, щоб бути підставою припинення або призупинення дії
договорів між ними.
Нині збройний конфлікт сам по собі не означає припинення всіх двосторонніх договорів. Рішення
зале- жить від учасників конфлікту. Війна розриває договори політичного характеру, несумісні з
конфліктом. Неполітичні договори у своїй масі призупиняють свою дію. Це положення
підтверджується, зокрема, й сучасною українською договірною практикою. Багатосторонні
договори, що встановлюють загальні норми міжнародного права, зберігають значення;
багатосторонні договори, які є установчими актами міжнародних організацій, зберігають чинність,
але можуть мати обмеження, пов’язані з військовими діями6
Щодо питання заборони денонсації норм МГП під час війни, то слід зазначити що відповідно до
Проекту статей “Про вплив збройних конфліктів на договори” Статтею 7 закріплено низку договорів,
які не припиняють свою дію і не призупиняють у випадку початку збройного конфлікту. Сам перелік
цих договорів наводить у додатку до Проекту. Важливе місце посідаються саме норми МГП , а тому
держави зобов’язанні неухильно дотримуватися норм МГП ,особливо під час війни. А їх денонсація
заборонена у даний період.

6. Відмінності між збройними конфліктами неміжнародного характеру та внутрішніми

безладдями й обстановкою внутрішньої напруженості.

Неміжнародний (внутрішній) збройний конфлікт (збройний конфлікт неміжнародного

характеру) - тривалі та інтенсивні збройні зіткнення на території держави між урядовими збройними
силами і організованими збройними формуваннями або між організованими збройними
формуваннями.
До неміжнародного (внутрішнього) збройного конфлікту належать такі ситуації, коли:
у межах території однієї держави починаються чітко визначені воєнні зіткнення між збройними
силами та іншими організованими збройними формуваннями або між організованими збройними
формуваннями;
організовані збройні формування здійснюють контроль над частиною території держави, який
дає їм можливість вести безперервні та узгоджені воєнні дії.
До неміжнародних (внутрішніх) збройних конфліктів не належать випадки порушення
громадського порядку та ситуації внутрішньої напруженості (наприклад, масові заворушення,
терористичні акти, окремі акти насильства тощо).
Вважається, що норми міжнародного гуманітарного права застосовуються у внутрішніх
збройних конфліктах у випадку, коли воєнні дії досягають певного рівня інтенсивності. Все, що
нижче цього рівня, вже не збройний конфлікт, а внутрішні заворушення й безладдя.
Для того щоб відрізнити збройний конфлікт у значенні загальної ст. 3 від менш серйозних форм
насильства, таких як внутрішні заворушення й напруження, заколоти або акти бандитизму, ситуація
повинна досягти певного порогу конфронтації. Загальноприйнятим уважається, що мінімальний
рівень визначений у п. 2 ст. 1 Протоколу ІІ та п. 2 ст. 8 Римського статуту міжнародного
кримінального суду, котрі виключають ці явища з поняття збройного конфлікту неміжнародного
характеру. У зв’язку з цим зазвичай використовуються такі два критерії: 1) військові дії повинні
досягти мінімального рівня інтенсивності; 2) неурядові групи, що перебувають у конфлікті, повинні
розглядатися як «сторони конфлікту», що свідчить про наявність організованих збройних сил [9, с.
3]. Виходячи з вищевикладеного, доходимо висновку, що наявні два критерії, які певною мірою
дають змогу визначити ситуацію як збройний конфлікт, зокрема інтенсивність та організованість
суб’єктів.

7. Поняття жертв війни та осіб, яких захищають.

ЖЕ́ РТВИ ВІЙНИ́ – особи, які загинули або постраждали під час і внаслідок воєнних дій, їхнього
прямого чи опосередкованого впливу.
Жертви збройного конфлікту:
поранені та хворі-  - військовослужбовці і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби чи
іншого фізичного або психічного розладу (інвалідності) потребують медичної допомоги або догляду
та утримуються від будь-яких ворожих дій. Це стосується також породіль, новонароджених та інших
осіб, які потребують в даний час медичної допомоги чи догляду, наприклад вагітні жінки чи немічні,
та які утримуються від будь-яких ворожих дій.
особи, які потерпіли  корабельну аварію (аварію літального апарата) - - військовослужбовці і
цивільні особи, яким загрожує небезпека на морі або в інших водах у результаті лиха, що трапилось з
ними чи з їхнім судном (літальним апаратом), і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Ці особи
вважаються такими, що потерпіли корабельну аварію (аварію літального апарата), під час їх
рятування і доти, доки вони не одержать іншого статусу згідно з Женевськими конвенціями або
Додатковими протоколами до них, за умови, що вони продовжують утримуватись від ворожих дій.
особи, зниклі безвісти -  особи, які зникли під час ведення воєнних дій і місцезнаходження яких
невідоме.

загиблі (померлі)- - особи, які загинули (померли) з причин, пов’язаних із веденням воєнних
дій. Останки таких осіб, у тому числі й тих, хто не є громадянами держави, в якій вони загинули
(померли), повинні користуватись повагою. Місця поховання таких осіб утримуються й
позначаються таким чином, щоб їх завжди можна було розшукати.
військовополонені або інші особи, свобода яких обмежена у зв’язку зі збройним
конфліктом- є особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до однієї з таких категорій
передбаченим законодавством
цивільні особи, які знаходяться в районі воєнних дій та на окупованій території.
Особи, які знаходяться під захистом МГП:
жертви збройних конфліктів;
медичний і духовний персонал;
парламентери і особи, які їх супроводжують - - особи, призначені військовим командуванням
для ведення переговорів з командуванням противник. Парламентер, а також особи, які його
супроводжують (сигналіст-барабанщик, перекладач та особа, яка несе білий прапор), користуються
правом недоторканності.
персонал цивільної оборони - особи, призначені стороною, що перебуває в конфлікті, в тому
числі персонал, призначений компетентною владою сторони, що перебуває в конфлікті, виключно
для управління цими організаціями для виконання положених на них завдань
персонал, який відповідає за захист і охорону  культурних  цінностей-  - особи, на яких
покладено обов’язки щодо охорони культурних цінностей. З метою забезпечення самозахисту він
може бути озброєний особистою стрілецькою зброєю.
 персонал, який бере участь у гуманітарних акціях - особи, які беруть участь у проведенні
операцій з надання допомоги населенню.
Напад на таких осіб забороняється.

8. Театр війни і театр воєнних дій.

Відомо, що війна ведеться в певних просторових межах. У міжнародному праві прийнято

диференціювати театр війни і театр воєнних дій. Театр війни означає сухопутну, морську і
повітряну територію воюючих держав, на якій вони можуть вести воєнні дії, а театр воєнних дій - це
ті частини сухопутних, морських і повітряних просторів воюючих держав, на яких фактично
розгортаються воєнні операції.

Норми права збройних конфліктів спрямовані на максимальне обмеження театру воєнних дій. Не
можуть бути театром воєнних дій території нейтральних держав, а також нейтралізовані згідно з
міжнародним правом території, незалежно від того, чи знаходяться останні в межах воюючих
держав, чи ні. До нейтралізованих територій належать Суецький і Панамський канали, архіпелаг
Свальбард (Шпіцберген), Аландські острови (Фінляндія), Антарктика, небесні тіла та ін.

 Нейтралітет у воєнний час - формальна позиція держави, яка визначає правовий стан, за якого
вона не бере участі у збройному конфлікті і не надає безпосередньої допомоги сторонам у збройному
конфлікті. Дотримання державою нейтралітету виключає право сторін, які воюють, вести воєнні дії
на її території, проводити через неї свої війська та застосовувати проти неї збройні сили.
. Нейтралізована зона - зона, призначена для захисту від наслідків війни, поранених та хворих
комбатантів або некомбатантів, цивільних осіб, які не беруть участі в бойових діях, та, перебуваючи
в зонах, не виконують жодної роботи воєнного характеру.

Не можуть бути також театром воєнних дій певні ділянки території воюючих держав, такі як
санітарні зони і місцевості. Згідно з Гаазькою конвенцією про захист культурних цінностей у
випадку збройного конфлікту 1954 р. забороняється перетворювати на театр воєнних дій центри
зосередження культурних цінностей (ст. 9).

Санітарні та безпечні зони (місцевості) створюються шляхом укладання угоди між сторонами
міжнародного або неміжнародного збройного конфлікту безпосередньо або через безсторонню
гуманітарну організацію поза зоною бойових дій з метою укриття від далекобійної зброї певних
категорій цивільного населення, які внаслідок своєї вразливості потребують спеціального захисту
(поранені, особи з інвалідністю, хворі та особи похилого віку, діти до п’ятнадцяти років, вагітні
жінки та матері з дітьми до семи років).
Санітарні та безпечні зони (місцевості) переважно мають постійний характер.
Піддавати нападу санітарні і безпечні зони (місцевості) заборонено.

9. Кримінальні та дисциплінарні покарання щодо військовополонених.

ЖК- ЦЕ ЖЕНЕВСЬКА КОНВЕНЦІЯ про поводження з військовополоненими
Під час вирішення питання про те, якими – судовими чи дисциплінарними – повинні бути
процесуальні дії стосовно правопорушника, держава забезпечує якомога більшу поблажливість і
вживає, по змозі, дисциплінарних, а не судових заходів (ст. 83 ЖК III).
На військовополонених накладають такі дисциплінарні стягнення (ст. 89 ЖК III): 1. Штраф у
розмірі не більше 50% авансу в рахунок грошового забезпечення й оплати за роботу, які інакше
військовополонений одержав би відповідно до положень статей 60 та 62 упродовж строку, що не
перевищує 30 днів; 2. Позбавлення пільг, наданих додатково до передбачених Конвенцією; 3.
Позачергові наряди тривалістю не більше двох годин на день (до офіцерів не застосовують); 4.
Арешт.
У жодному випадку дисциплінарні стягнення не повинні бути негуманними, жорстокими або
небезпечними для життя військовополонених. Тривалість покарання за дисциплінарний проступок
не може перевищувати 30 днів (ст. 90 ЖК III).
Щодо судових засобів, то військо вополоненого може судити лише військовий суд, якщо чинне
законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу загальним судам
судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні (ст. 84 ЖК III).
Судові розслідування стосовно військовополоненого проводять настільки швидко, наскільки це
дозволяють обставини, й так, щоб судовий процес відбувся якомога скоріше (ст. 103 ЖК III).
При судовому розгляді принципи звичайного судочинства повинні бути дотримані, по-перше:
жодний військовополонений не може бути покараний більше одного разу за одне й те саме діяння
або за одним і тим самим обвинуваченням (ст. 86 ЖК III); обвинувачений без затримки має бути
проінформований про деталі правопорушення, що ставиться йому в вину (п. а) ч. 4 ст. 75 ДП I);
кожний, кому пред’являється обвинувачення у правопорушенні, вважається невинним доти, доки
його вина не буде доведена за законом (п. d) ч. 4 144 ст. 75 ДП I); кожний, кому пред’являється
обвинувачення у правопорушенні, має право на судовий розгляд у його присутності (п. е) ч. 4 ст. 75
ДП I); жодна особа не може бути примушена до подання свідчень проти самої себе або визнання себе
винною (п. f) ч. 4 ст. 75 ДП I); кожний обвинувачений має право на те, щоб вирок суду було
оголошено публічно (п. і) ч. 4 ст. 75 ДП I) та в його присутності. По-друге, право на захист
визнається та гарантується. Військовополонений має право користуватися допомогою одного зі своїх
товаришів-полонених, мати захист кваліфікованого адвоката або радника за власним вибором,
викликати до суду свідків, та, якщо він уважає це необхідним, користуватися послугами
компетентного перекладача. Кожний військовополонений так само, як і особи зі складу збройних сил
держави, що тримає в полоні, має право подавати апеляційну чи касаційну скаргу на будь-який
винесений йому вирок або прохати перегляду справи.

10. Поняття воєнної окупації, режим воєнної окупації.

 Воєнна окупація - тимчасове зайняття збройними силами сторони, що воює, у збройному конфлікті
міжнародного характеру частини або всієї території супротивника на період ведення воєнних дій.
Воєнна окупація не тягне за собою позбавлення суверенітету окупованої території.

У міжнародному праві розрізняються такі види воєнної окупації:

- окупація воюючою державою території ворога в процесі воєнних дій;

- післявоєнна окупація ворожої території як спосіб гарантування виконання переможеним зобов

´язань, які випливають з його відповідальності за агресію

Норми міжнародного гуманітарного права поширюються на обидва види воєнної окупації.

Воєнна окупація починається з моменту встановлення фактичного контролю над певною

територією і триває до втрати цього контролю над нею. На цій території створюється окупаційна
адміністрація, яка повинна здійснювати свої функції відповідно до норм міжнародного права.
Окупаційна адміністрація зобов´язана допускати діяльність місцевих суддів і урядовців, але не може
примусити їх до цього. Окупаційна влада може використовувати для своїх потреб державні будівлі
та споруди, але без набуття на них права власності.

Сторона, що зайняла територію, повинна вжити всіх залежних від неї заходів, щоб по
можливості відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у
державі законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо. Вимога до поваги існуючих у
державі законів означає, що держава- окупант не повинна змінювати, призупиняти або заміняти
існуюче законодавство своїм. Важливим аспектом є те, що окупація не означає втрати суверенітету
зайнятої території. Із цього випливає, що окупація не тягне за собою завоювання, тобто повного
підкорення переможеної сторони переможцю, яке передбачає закінчення війни і припинення
існування переможеної держави. Для окупації характерні збереження владних структур та
продовження опору і військових операцій проти держави-окупант

Отже, режим окупації покладає обов´язки на державу, що окупує, але водночас надає також певні
права, які не порушують суверенітету окупованої держави. З моменту переходу влади до сторони,
що окупує, її обов´язком стає відновлення громадського порядку та безпеки на окупованій території.

11. Міжнародно-правова відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного

права.

Держава, що порушує норми міжнародного гуманітарного права, несе міжнародно-правову

відповідальність. У зв'язку з цим можуть застосовуватися передбачені міжнародним правом санкції і
контрзаходи.

Виділяють два види відповідальності: нематеріальна(політична) та матеріальна

Окремим різновидом політичної відповідальності є сатисфакція.

У науці міжнародного права існує думка про доцільність вирізнення ординарних і надзвичайних
сатисфакцій.

Ординарна сатисфакція - це задоволення державою-правопорушницею правомірних

нематеріальних вимог потерпілої держави, що полягає у запевненні державою-правопорушницею
про недопущення повторення правопорушення

Надзвичайна сатисфакція - це різні тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держав,

що вчинили міжнародне правопорушення. Її метою є викорінювання причин, що спонукали до
правопорушення, і створення гарантій його неповторення у майбутньому. 

Ресторація полягає у відновленні нематеріальних прав потерпілих суб´єктів міжнародного права

Репресалії - правомірні примусові дії, які застосовуються до держави- правопорушниці як засіб

примусити її відмовитися від своїх незаконних ді

Реторсії - це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті спонукати останню припинити
недружелюбні, несправедливі чи дискримінаційні дії. 

Матеріальна відповідальність полягає у повній або частковій компенсації матеріальної шкоди,

заподіяної міжнародно-протиправним діянням держави. 
Реституція полягає в поверненні державою-правопорушницею потерпілим суб´єктам неправомірно
захопленого в них майна, що має індивідуальні характеристики

Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного або пошкодженого майна

аналогічним за вартістю та призначенням.

Ординарна репарація полягає у відшкодуванні державою-правопорушницею матеріального

збитку шляхом виплати грошових сум, постачання товарів чи надання послуг, еквівалентних сумі,
що підлягає відшкодуванню потерпілим суб´єктам.

Надзвичайна репарація - це особливі обтяження, що виражаються в тимчасовому обмеженні

правомочності держав, що вчинили міжнародне правопорушення, розпоряджатися своїми
матеріальними ресурсами. 

Важливе місце сьогодні посідають санкції. Санкції можуть застосовуватися лише в разі вчинення
міжнародного навмисного правопорушення, їх застосування в інших випадках не можна вважати
правомірним, тому що, власне кажучи, санкції є реакцією на навмисне здійснення протиправних дій
чи навмисне заподіяння шкоди.

Санкції — це правомірні примусові заходи, які є індивідуальними або колективними та вживаються

проти держави-порушниці, з метою припинення її неправомірного поводження (або покарання за
таке поводження)[

12. Відповідальність індивідів за порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Забезпечення поваги норм міжнародного гуманітарного права має значну специфіку. Якщо при
порушенні норм міжнародного права виникає відповідальність держав, то при порушенні норм
міжнародного гуманітарного права центр тяжіння переноситься на відповідальність індивіда. При
цьому якщо у минулому індивід міг бути притягнутий до відповідальності тільки за внутрішнім
правом, то з часів Нюрнберзького процесу він може бути судимий безпосередньо на основі
міжнародного права.
Женевські конвенції і перший Додатковий протокол до них кваліфікують ряд серйозних
порушень норм, що містяться в них, як військові злочини. Відносно таких злочинів
встановлена універсальна юрисдикція. Будь-яка держава, під владою якої опиниться
обвинувачений, зобов'язана організувати кримінальне переслідування або видати цю особу
іншій державі. При менш серйозних порушеннях державам слід вчинити заходи як
кримінального, так і дисциплінарного характеру. Конвенції зобов'язали учасників прийняти
відповідні закони..

+Держава, що відмовляється притягати до кримінальної відповідальності осіб, що порушили норми

міжнародного гуманітарного права і що знаходяться під її юрисдикцією, порушує свої зобов'язання
по міжнародному праву, і до нього можуть бути застосовані відповідні заходи, дії.
 13. Міжнародно-правова інтерпретація поняття юрисдикції, види кримінальної юрисдикції.

Проблема міжнародної кримінальної юрисдикції належить до числа найбільш дискусійних сфер

міжнародного права.

Поняття «юрисдикція» в міжнародному праві відображає два аспекти владного прийняття рішень:
перший належить до утворення норм, що регулюють громадський порядок, інший - до виконання
цих норм. Загальновизнано, що кожна держава має право регулювати громадську поведінку в межах
своєї території та поза нею в разі, якщо така поведінка стосується внутрішніх інтересів даної
держави.

Юрисдикція, у тому числі й та, що належить міжнародним кримінальним судам, має кілька
параметрів, відповідно до яких виділяють такі її види:

1. предметну (через обставини, пов'язані з предметом розгляду);

2. просторову (обставини місця);
3. часову (обставини часу);
4. персональну (обставини, пов'язані із суб'єктами).

Предметна юрисдикція ratione materiae  Міжнародного кримінального суду охоплює

«найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства». Це
формулювання встановлює критерій важкості злочинів, акцентуючи увагу на її найвищому ступені.

Відповідно до статуту МІжнародного кримінального Суду, часова юрисдикція ratione temporis

встановлює, що, Суд має юрисдикцію тільки щодо злочинів, які вчинені після набрання чинності
даним Статутом.

Якщо говорити про просторову юрисдикцію, то Юрисдикція МКС розповсюджується на держави (в

межах їхньої території та їхніх громадян), які ратифікували Римський статут, а також на держави, які
не ратифікували Статут, але зробили заяви про визнання юрисдикції МКС стосовно того чи іншого
злочину відповідно до ст. 12 Статуту
Статут заснований на принципі індивідуальної кримінальної відповідальності (ratio personae). Під
час обговорення статей, що стосуються персональної юрисдикції, представники держав нерідко
займали різні позиції. По-перше, це було викликано невідповідністю правових систем, термінології і
концептуального змісту багатьох юридичних понять. По-друге, утруднення викликало те, що
пропонований текст Статуту не містив у собі звичну для багатьох держав структуру кримінального
закону, так, наприклад, не встановлював пом'якшуючі й обтяжуючі обставини при визначенні
відповідальності 
1. Співвідношення міжнародної та кримінальної юрисдикції.

Міжнародна юрисдикція розглядається з точки зору поширення суверенної влади держав-учасниць

на певну територію, тобто як вияв територіального верховенства або як обсяг судових повноважень.
В окремих міжнародних договорах юрисдикція передбачає ухвалення заходів для протидії
транснаціональним злочинам, включаючи криміналізацію діянь і проведення кримінально-
процесуальних дій міжнародними судовими органами. Такі конвенції, як правило, визначають
можливість здійснення кримінальної юрисдикції, з огляду на наявні принципи дії кримінального
закону за часом, у просторі і за колом осіб. Відсутність нормативного визначення і варіативність
використання в міжнародно-правових актах обумовлює розгляд поняття «юрисдикція» в широкому і
вузькому розумінні. В широкому юрисдикція ототожнюється з компетенцією різних органів, тобто
комплексом повноважень. У вузькому значені юрисдикція розглядається як обмежена
правозастосовна діяльність. У міжнародному кримінальну праві вирізняють обов’язкову і паралельну
юрисдикцію міжнародних судів, предметну (залежно від діянь), персональну, територіальну та
часову.
Обов’язкова – визначена міжнародним договором сукупність повноважень міжнародних судових
органів розглядати і вирішувати правові спори, які передаються йому на підставі взятих сторонами
зобов’язань.
Юрисдикція першого постійно діючого міжнародного суду – Міжнародного кримінального суду,
створеного для притягнення до відповідальності осіб за «найтяжчі злочини міжнародного значення»,
була визначена в Римському статуті 1998 р., що набрав чинності 1 липня 2002 р.
Юрисдикції МКС підлягають особи, які займають найвищі посади в системі органів державної влади
та управління (головнокомандуючі, міністри оборони, командуючі арміями). Офіційний статус глави
держави, члена парламенту, уряду або обраного представника жодним чином не звільняє особу від
переслідування або кримінальної відповідальності.
Керівники і військові командири можуть нести відповідальність за кримінальні правопорушення,
вчинені особами, які перебувають під їх ефективним командуванням і контролем або ефективною
владою та контролем. У відповідності зі ст. 25 Статуту МКС фізична особа, яка вчинила злочин, що
підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, несе кримінальну відповідальність і
покарання у відповідності з цим Статутом. Ст. 17 Римського статуту наголошує, шо МКС не може
розглядати питання кримінальної відповідальності фізичної особи за вчинений нею злочин, що
охоплює юрисдикцію даного Суду, якщо ця фізична особа вже притягнена до кримінальної
відповідальності за такий злочин у відповідності з національним законодавством держави. [1] Тобто
Міжнародний кримінальний суд доповнює національні судові системи та долучається тоді, коли
держава не бажає чи не може порушити кримінальне провадження. Така система, заснована на
принципі компліментарності, покладає на державу обов’язок притягати до кримінальної
відповідальності осіб, які вчинили міжнародний злочин.
Таким чином, національна юрисдикція домінує над юрисдикцією МКС. Винятком із цього правила є
норма, закріплена в Розділі 7 Статуту ООН, відповідно з якою Рада Безпеки ООН може шляхом
схвалення резолюції передати Суду ситуацію, яка включає злочини, здійсненні на території не
держави-учасника або не її громадянами.

2. Створення та правові основи діяльності кримінальних трибуналів ad hoc.

На початку 90-х років, уперше після Другої світової війни, у центрі Європи – на території
Югославської федерації, що розпадається, – вибухнув широкомасштабний і кровопролитний
етнічний конфлікт, супроводжуваний масовими порушеннями прав цивільного населення.
Організація Об'єднаних Націй докладала активних зусиль для відновлення миру у цьому
регіоні. На основі резолюцій 808 та 827 Ради Безпеки ООН від 22 лютого та 25 травня 1993 року було
створено Міжнародний трибунал для покарання осіб, відповідальних за серйозні порушення
міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Югославської федерації.
Правову основу міжнародного трибуналу складали Резолюції Ради Безпеки 771 та 780,
якими порушення міжнародного гуманітарного права розглядалися як акти, що посягають на
міжнародний мир та безпеку. На підставі цього Рада Безпеки застосувала розділ VII Статуту ООН і
Міжнародний трибунал був створений в рамках повноважень, які регламентувались вказаним
розділом та стосувались вжиття заходів по відновленню міжнародного миру та безпеки.
До юрисдикції Міжнародного трибуналу були віднесені наступні злочини:
1. Серйозні порушення Женевських Конвенцій 1949 року,
 2. Порушення законів та звичаїв війни,
3. Геноцид,
4. Злочини проти людяності
Міжнародний трибунал по колишній Югославії, як і попередні Міжнародні кримінальні суди
є судом ad hoc. У Преамбулі до його Статуту та ст. 8 “Територіальна юрисдикція” визначено, що
Трибунал поширює свою юрисдикцію лише на території колишньої СФРЮ, та створений винятково
для покарання осіб, відповідальних за міжнародні злочини, скоєні на цій території.
Міжнародний кримінальний трибунал ad hoc, аналогічний Трибуналу по колишній Югославії,
був заснований у зв'язку з гуманітарною катастрофою в Руанді. У 90-х роках минулого століття
конфлікт між народностями, що населяють Руанду, тутси і хуту, призвів до спалаху
найжорстокішого насильства.
30 квітня 1994 року Голова Ради Безпеки у своїй заяві засудив порушення міжнародного
гуманітарного права в Руанді й поставив питання про необхідність розслідування серйозних
порушень міжнародного гуманітарного права. У резолюціях 918 (1994) і 925 (1994) Рада Безпеки
знову засудила триваючі масові вбивства на території Руанди. 1 липня 1994 року в резолюції 935
Рада Безпеки встановила, що геноцид й інші систематичні та широкомасштабні порушення
міжнародного гуманітарного права складають загрозу міжнародному миру і безпеці, у зв'язку з чим
виникло питання про заснування кримінального трибуналу з метою стримування конфлікту і
покарання винних осіб
Територіальна юрисдикція Руандійського трибуналу не обмежується територією Руанди, а
поширюється і на територію сусідніх держав по відношенню до серйозних порушень міжнародного
гуманітарного права, вчинених громадянами Руанди (ст. 7 Статуту).
Підсумовуючи вищенаведене, слід вказати, що міжнародні трибунали по злочинах у Руанді та
колишній Югославії за своєю правовою природою не можна вважати універсальними органами
кримінального правосуддя, які поширюють свою юрисдикцію в часі і в просторі на всіх осіб, що
скоїли діяння, які визнаються злочинними згідно з нормами міжнародного права. Ці трибунали у
своїй діяльності “прив’язані” як до кола осіб, так і до території.
Створені як засіб реагування на міжнародні злочинні діяння ці Трибунали все ж були за своєю
правовою природою недосконалими органами міжнародного кримінального правосуддя, а тому вони
не могли запобігти будь-якому іншому міжнародному злочинові, скоєному після їх створення. Вони
створювались для одної конкретної мети – покарати осіб, винних у вчиненому вже злочинному
діянні. Юрисдикція таких Трибуналів не мала постійної дії, вона існувала лише певний період часу,
ad hoc ( в перекладі спеціально для цього).

ЯКЩО ЗАДАДУТЬ ПИТАННЯ ПРО ТЕ ЧИ ВІДНОСЯТЬСЯ ТОКІЙСЬКИЙ І

НЮРБЕРЗЬКИЙ ТРИБУНАЛИ ДО ad hoc, ТО СЛДІ СКАЗАТИ ЩО трибунали мали статус ad hoс,
тобто були створені для конкретного випадку і не мали постійного характеру. Однак, досвід судової
практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і
норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на
договірному рівні.

3. Загальні принципи міжнародного кримінального права відповідно до Римського

Статуту Міжнародного кримінального права.
Будь галузі права властива наявність тих чи інших принципів, тобто основоположних ідей, згідно з
якими здійснюється правове регулювання в рамках даної галузі.
Відповідно до римського статуту МКП:
non bis in idem (жодна особа не може бути притягнута до суду двічі за той самий злочин) (ст. 20)
взагалі слід зазначити , що загальні принципи закріплені в частині 3 статуту під аналогічно. Назвою,
серед них виділяють наступні:
Стаття 22 Nullum crimen sine lege 1. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за цим
Статутом, якщо тільки відповідне діяння в момент його скоєння не утворює злочину, що підпадає під
юрисдикцію Суду.
Стаття 23: Nulla poena sine lege Особа, визнана Судом винною, може бути покарана лише відповідно
до положень цього Статуту.
Стаття 24 Відсутність зворотної сили ratione personae 1. Особа не підлягає кримінальній
відповідальності відповідно до цього Статуту за діяння до набуття чинності Статутом. 2. У разі
внесення зміни до закону, що застосовується до цієї справи до винесення остаточного рішення,
застосовується закон, сприятливіший для особи, яка перебуває під слідством, стосовно якої ведеться
судовий розгляд або яка визнана винною.
Стаття 25 Індивідуальна кримінальна відповідальність 1. Суд має юрисдикцію щодо фізичних осіб
відповідно до цього Статуту. 2. Особа, яка вчинила злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, несе
індивідуальну відповідальність та підлягає покаранню відповідно до цього Статуту.
Стаття 26 Виняток із юрисдикції для осіб, які не досягли 18-річного віку Суд не має юрисдикції
щодо будь-якої особи, яка не досягла 18-річного віку на момент передбачуваного скоєння злочину.
Стаття 27 Неприпустимість посилання на посадове становище 1. Цей Статут застосовується рівною
мірою до всіх осіб без будь-якої різниці на основі посадового становища. Зокрема, посадове
становище як глави держави чи уряду, члена уряду чи парламенту, обраного представника чи
посадової особи уряду в жодному разі не звільняє особу від кримінальної відповідальності згідно з
цим Статутом і не є самою підставою для пом'якшення вироку.
Стаття 28 Відповідальність командирів та інших начальників
Стаття 29 Не застосовується термін давності Щодо злочинів, які підпадають під юрисдикцію Суду,
не встановлюється жодного терміну давності.
Стаття 30 Суб'єктивна сторона 1. Якщо не передбачено інше, особа підлягає кримінальній
відповідальності та покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, лише в тому випадку,
якщо за ознаками, що характеризують об'єктивну сторону, вона вчинена навмисно та свідомо.
Стаття 32 Помилка у факті чи помилка у праві 1. Помилка у факті є підставою для звільнення від
кримінальної відповідальності, лише якщо вона виключає необхідну суб'єктивну сторону цього
злочину. 2. Помилка у праві щодо того, чи є певний тип поведінки злочином, який підпадає під
юрисдикцію Суду, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Однак помилка
в праві є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, якщо вона виключає необхідну
суб'єктивну сторону цього злочину, або в порядку, передбаченому у статті
33. Стаття 33 Накази начальника та розпорядження закону 1. Той факт, що злочин, що підпадає під
юрисдикцію Суду, був скоєний особою за наказом уряду або начальника, чи то військового, чи
цивільного, не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності, за винятком випадків, коли: a)
ця особа була юридично зобов'язана виконувати накази цього уряду або начальника; b) ця особа не
знала, що наказ був незаконним; і c) наказ не був явно незаконним.
 4. Юридична природа юрисдикції Міжнародного кримінального суду й умови її
здійснення.

Міжнародний кримінальний суд являє собою нову форму інтегрованого міжнародного судоустрою
[266, 31– 45]. Його юрисдикція заснована на багатобічному договорі – Римському Статуті – і за
своєю юридичною природою є, насамперед, договірною. Разом з тим у деяких ситуаціях
юрисдикція Міжнародного кримінального суду набуває позадоговірного – загальнообов'язкового –
характеру.

У преамбулі Римського Статуту заявлено, що держави засновують «незалежний постійний

Міжнародний кримінальний суд, зв'язаний із системою Організації Об'єднаних Націй» [267].
Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції базується на самообмеженні держав у
їхньому праві вершити правосуддя у кримінальних справах, тобто явно вираженій згоді
держав на обмеження свого суверенітету. Вона носить похідний характер від національної
юрисдикції і її передумовою є наявність юрисдикції стосовно діянь, інкримінованих передбачуваним
злочинцям, у державі, що визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.

Відповідно до пункту 1 статті 12 («Умови здійснення юрисдикції»), держава, що стає учасницею

Статуту, визнає тим самим юрисдикцію Суду щодо злочинів, зазначених у статті 5, тобто злочинів,
які входять у його предметну юрисдикцію. Така автоматична юрисдикція являє собою велике
досягнення в міжнародному праві. Слід, однак, звернути увагу на те, що в разі воєнних злочинів
держава може відстрочити свою згоду на сім років. Стаття 124 («Тимчасове становище»)
установлює: «Незважаючи на положення пункту 1 статті 12, держава, стаючи учасницею даного
Статуту, може заявити, що протягом семи років після набрання даним Статутом чинності для
відповідної держави вона не визнає юрисдикцію Суду щодо категорії злочинів, які згадуються у
статті 8, коли, як передбачається, злочин вчинений її громадянами чи на її території. Заява за змістом
даної статті може бути знята в будь-який час. Положення даної статті розглядаються на Конференції
з огляду, скликуваної відповідно до пункту 1 статті 123».

Стаття 123 («Перегляд Статуту») передбачає, що після закінчення семи років після набрання
чинності даним Статутом Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй скликає Конференцію
з огляду для розгляду будь-яких поправок до даного Статуту. Такий розгляд може містити в собі, але
не обмежується ним, перелік злочинів, що міститься у статті 5. Крім того, відповідно до статті 121
(«Поправки»), «після закінчення семи років з моменту набрання чинності Статутом кожна держава-
учасниця може запропонувати поправки до нього. Текст будь-якої пропонованої поправки подається
Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, котрий негайно поширює його серед усіх
держав-учасниць» (1). Як випливає з пункту 3 цієї статті, будь-яка поправка до статей 5, 6, 7 і 8
Статуту, що стосується предметної юрисдикції суду, набирає чинності для держав-учасниць, що
прийняли цю поправку, через рік після здачі на збереження їхніх ратифікаційних грамот або
документів про прийняття. Щодо держави-учасниці, що не прийняла поправку, Суд не здійснює
своєї юрисдикції в тім, що стосується злочину, охоплюваного такою поправкою, коли її здійснюють
громадяни цієї держави-учасниці чи на її території.

5. Договірна форма міжнародної юрисдикції Міжнародного кримінального суду.

Договірна форма міжнародної кримінальної юрисдикції ґрунтується на самообмеженні держав в їх
праві здійснювати правосуддя у кримінальних справах, тобто явно вираженій згоді держав на
обмеження свого суверенітету в частині піддання своїх громадян правосуддю не у межах
національної юрисдикції. Вона має похідний характер від національної юрисдикції, та її
передумовою є наявність юрисдикції щодо діянь, інкримінованих ймовірним злочинцям держави,
яка визнає юрисдикцію МКС
слід зазначити, що одним з найважливіших аспектів є той, що визнавши юрисдикцію МКС, держава
не тільки бере на себе зобов'язання співпрацювати з МКС беззастережно і належним чином, а й
визнати всю повноту компетенції МКС без обмежень, у т.ч .й «ексклюзивне» право МКС тлумачити
на свій розсуд положення Римського статуту та, зокрема, приймати рішення про наявність підстав
для здійснення своєї юрисдикції відповідно до критеріїв, встановлених стст. 17 і 19 (принцип
comptence de la comptence / kompetenz kompetenz).
Але слід зазначити, що МКС не володіє пріоритетом над національними судами. Його мета не
конкурувати з національними органами, а доповнювати діяльність держав у припиненні
міжнародних злочинних діянь. Тому, Суд має право втручатися лише в тих випадках, коли
національні органи юрисдикції не вживають жодних дій, а якщо і здійснюють їх, то при цьому не в
змозі або не бажають належним чином розслідувати і карати за злочини, передбачені Статутом

6. Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду.

Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на найбільш

серйозні злочини, які викликають стурбованість всієї міжнародної спільноти.

Стаття 5 Злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду 1. Юрисдикція Суду обмежується

найсерйознішими злочинами, що викликають занепокоєння усієї міжнародної спільноти. Відповідно
до цього Статуту Суд має юрисдикцію щодо таких злочинів: a) злочин геноциду; b) злочини проти
людяності; c) військові злочини; d) злочин агресії. 2. Суд здійснює юрисдикцію щодо злочину
агресії, як тільки буде прийнято відповідно до статей 121 та 123 положення, що містить визначення
цього злочину та викладає умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію щодо цього злочину. Таке
положення відповідає відповідним положенням Статуту Організації Об'єднаних Націй 995_010.

Стаття 6 Геноцид Для цілей цього Статуту "геноцид" означає будь-яке з наступних діянь, що
здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або
релігійну групу як таку: a) вбивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень
чи розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для будь-якої групи таких
життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення її; d) заходи, розраховані на
запобігання дітонародженню серед такої групи; e) насильницька передача дітей із однієї людської
групи до іншої.
Стаття 7 Злочини проти людяності 1. Для цілей цього Статуту "злочин проти людяності" означає
будь-яке з таких діянь, коли вони здійснюються в рамках широкомасштабного або систематичного
нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад відбувається свідомо: a) вбивство; b)
винищування; c) поневолення; d) депортація чи насильницьке переміщення населення; e) ув'язнення
або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи, порушуючи основні норми міжнародного права; f)
тортури; g) згвалтування, звернення до сексуального рабства, примус до проституції, примусова
вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства порівнянної
тяжкості; h) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільності за політичними,
расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, гендерними, як це визначається в
пункті 3, або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно з міжнародним
правом, у зв'язку з будь-якими діяннями, зазначеними в даному пункті або будь-якими злочинами,
що підпадають під юрисдикцію Суду; i) насильницьке зникнення людей; j) злочин апартеїду; k) інші
нелюдські діяння аналогічного характеру, що полягають у навмисному заподіянні сильних
страждань чи серйозних тілесних ушкоджень чи серйозних збитків психічному чи фізичному
здоров'ю.
Стаття 8 Військові злочини 1. Суд має юрисдикцію щодо військових злочинів, зокрема, коли вони
скоєні в рамках плану чи політики або при великомасштабному скоєнні таких злочинів.
Згідно з п. 4 ст. 15 bis Римського статуту, лише злочини, що є наслідком актів агресії, вчинені
однією з держав-учасниць Римського Статуту проти іншої держави-учасниці, підпадають під
юрисдикцію Суду в результаті звернень держав чи з ініціативи Суду (proprio motu).

7. Суб’єкт та суб’єктивна сторона злочинів, що підпадає під юрисдикцію Міжнародного

кримінального суду.

Суб’єктом міжнародної кримінальної відповідальності відповідно до Статуту Міжнародного

кримінального суду є індивіди, які вчинили міжнародні злочини і не були притягнені до
кримінальної відповідальності на національному рівні. Юрисдикції МКС підлягають особи, які
займають найвищі посади в системі органів державної влади та управління (головнокомандуючі,
міністри оборони, командуючі арміями). Офіційний статус глави держави, члена парламенту,
уряду або обраного представника жодним чином не звільняє особу від переслідування або
кримінальної відповідальності. Керівники і військові командири можуть нести відповідальність
за кримінальні правопорушення, вчинені особами, які перебувають під їх ефективним
командуванням і контролем або ефективною владою та контролем. У відповідності зі ст. 25
Статуту МКС фізична особа, яка вчинила злочин, що підпадає під юрисдикцію Міжнародного
кримінального суду, несе кримінальну відповідальність і покарання у відповідності з цим
Статутом. Ст. 17 Римського статуту наголошує, шо МКС не може розглядати питання
кримінальної відповідальності фізичної особи за вчинений нею злочин, що охоплює юрисдикцію
даного Суду, якщо ця фізична особа вже притягнена до кримінальної відповідальності за такий
злочин у відповідності з національним законодавством держави.
Стаття 30 Суб'єктивна сторона 1. Якщо не передбачено інше, особа підлягає кримінальній
відповідальності та покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, лише в тому
випадку, якщо за ознаками, що характеризують об'єктивну сторону, вона вчинена навмисно та
свідомо. 2. Для цілей цієї статті особа має намір у тих випадках, коли: a) щодо діяння, ця особа
збирається вчинити таке діяння; b) щодо наслідку, ця особа збирається заподіяти це наслідок або
усвідомить, що вона настане при звичайному перебігу подій. 3. Для цілей цієї статті "свідомо"
означає з усвідомленням того, що обставина існує або що наслідок настане при звичайному
перебігу подій. "Знати" та "знання" повинні тлумачитися відповідним чином.

14. Процесуальні аспекти діяльності Міжнародного кримінального суду: правила

процедури і доведення; регламент Суду; розслідування, судовий розгляд і апеляційний порядок
судочинства; права обвинувачених осіб.
Крім Римського статуту МКС при здійсненні своїх повноважень посадові особи Міжнародного
кримінального суду повинні керуватися наступними документами: Правилами процедури та
доведення, що є інструментом для застосування Римського статуту МКС; Елементами злочинів,
що допомагають у тлумаченні та застосуванні ст. 6, 7 і 8 відповідно до Статуту; Регламентом
Суду; та ін.
 (зі статуту мкс)
Стаття 51 Правила процедури та доказування
1. Правила процедури та доказування набирають чинності після прийняття більшістю у дві
третини голосів членів Асамблеї держав-учасниць.
2. Такі поправки до Правил процедури та доказування можуть пропонуватися: a) будь-якою
державою-учасницею; b) абсолютною більшістю голосів суддів; або c) Прокурором. Такі поправки
набирають чинності після прийняття більшістю дві третини голосів членів Асамблеї держав-
учасниць.
3. Після прийняття Правил процедури та доказування у разі невідкладної необхідності, коли
Правила не передбачають будь-якої конкретної ситуації, з якою стикається Суд, судді можуть
більшістю у дві третини голосів прийняти тимчасові правила, які застосовуватимуться, доки
Асамблея держав-учасниць не затвердить, виправить або відхилить їх на своїй наступній чи
спеціальної сесії.
4. Правила процедури та доказування, поправки до них та будь-яке тимчасове правило має
відповідати цьому Статуту. Поправки до Правил процедури та доказування, а також тимчасові
правила не застосовуються ретроактивно на шкоду особі, яка перебуває під слідством і щодо якого
ведеться судове розгляд або визнано винним.
5. У разі колізії між Статутом та Правилами процедури та Доказ Статут має переважну силу.
Стаття 52 Регламент Суду
1. Відповідно до цього Статуту та Правил процедури та докази судді приймають абсолютною
більшістю голосів Регламент Суду, необхідний для забезпечення його повсякденного
функціонування.
2. При розробці Регламенту та будь-яких поправок до нього проводяться консультації з
Прокурором та Секретарем.
3. Регламент та будь-які поправки до нього набирають чинності щодо їх прийнятті, якщо судді не
ухвалять іншого рішення. Безпосередньо після їх прийняття вони розсилаються державам-учасницям
для уявлення зауважень. Вони залишаються в силі, якщо протягом шести місяців проти них не буде
висунуто заперечень з боку більшості країн-учасниць.

РОЗСЛІДУВАННЯ, СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

І АПЕЛЯЦІЙНИЙ ПОРЯДОК СУДОЧИНСТВА
Процесуальні фази МКС
Попереднє вивчення (англ. Preliminary investigation)
Розслідування (англ. Investigation)
Попередній розгляд (англ. Pre-Trial)
Судовий розгляд (англ. Trial)
Апеляційний розгляд (англ. Appeals)
Примусове виконання рішення суду (англ. Enforcement of sentence)
Під час процедури попереднього вивчення ситуації Офіс Прокурора МКС має визначити чи
наявні достатні докази вчинення злочинів достатньої тяжкості, що підпадають під юрисдикцію МКС
та чи ведеться належне національне розслідування таких злочинів. Також Офіс Прокурора МКС має
встановити чи служитиме відкриття ним власного розслідування інтересам правосуддя та інтересам
потерпілих.
Якщо вимоги для початку розслідування не дотримані або ситуація/злочини не підпадають під
юрисдикцію Суду, то Офіс Прокурора МКС не може розпочати розслідування.
Повноцінне розслідування. Мета збір доказів та інформації для встановлення «істини» в
ситуації, що склалася. Рішення: Чи є підстави вважати, що були скоєні злочини, які підпадають під
юрисдикцію МКС?
Під час розслідування прокурор:
а) для встановлення істини проводить розслідування з тим, щоб охопити всі факти та докази, що
стосуються оцінки того, чи настає кримінальна відповідальність відповідно до цього Статуту, і при
цьому однаково розслідує обставини, що свідчать як про винність, так і про невинність ; b) вживає
належних заходів для забезпечення ефективного розслідування та кримінального переслідування за
злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду c) повною мірою дотримується прав осіб, які
випливають із цього Статуту. Прокурор може проводити розслідування на території будь-якої
держави:
Попередній розгляд
Перша заявка 1. Обвинувачений постав перед Палатою попереднього провадження. 2.
Обвинуваченого повідомлено про причину затребування його явки до Суду. 3. Обвинуваченого
повідомлено про його законні права, включно з правом на клопотання про звільнення.
Слухання щодо підтвердження обвинувачень 1. Зачитування обвинувачень, які вирішив висунути
Прокурор МКС, перед Судом та обвинуваченим. 2. Надання обвинуваченому права спростувати
висунуті обвинувачення чи надати власні докази. РІШЕННЯ: Чи надала Прокурор МКС достатні
докази наявності «вагомих підстав» вважати, що обвинувачений скоїв інкримінований(-і) злочин(-и)?
Якщо так - Повноцінний судовий розгляд
1. Проведення допиту й перехресного допиту свідків представниками сторони обвинувачення і
сторони захисту. 2. Заслуховування аргументів представників сторони обвинувачення і сторони
захисту. 3. Виступи з прикінцевими заявами. МЕТА: Визначити достовірность, надійність і силу
доказів та аргументів, наданих стороною обвинувачення і стороною захисту.
*Стаття 69 Докази 1. Перш ніж приступити до надання свідчень, кожен свідок відповідно до
Правил процедури та доказування бере на себе зобов'язання давати правдиві показання. 2. Показання
даються свідками в судовому засіданні особисто, оскільки інше не передбачається заходами,
викладеними у статті 68 або у Правилах процедури та доказування. Суд може також дозволити дачу
viva voce (усних) або записаних за допомогою відео- або аудіотехніки показань свідка, а також
подання документів або записів за умови дотримання положень цього Статуту та відповідно до
Правил процедури та доказування. Ці заходи не повинні завдавати шкоди чи суперечити правам
обвинуваченого. 3. Сторони можуть подавати докази, що стосуються справи, відповідно до статті 64.
Суд має право вимагати подання всіх доказів, які він вважає за необхідне для встановлення істини. 4.
Суд може відповідно до Правил процедури та доведення винести рішення про відношення та
допустимість будь-яких доказів, беручи до уваги, поряд з іншим, їх силу, а також шкоду, яку такі
докази можуть завдати проведенню справедливого судового розгляду або справедливої оцінки
показань свідка. 5. Суд поважає та дотримується привілеїв на конфіденційність, передбачені в
Правилах процедури та доказування. 6. Суд не вимагає доведення загальновідомих фактів, але може
прийняти їх до відома в судовому порядку. 7. Докази, отримані внаслідок порушення положень
цього Статуту або міжнародно визнаних прав людини, не є допустимими, якщо: a) порушення
породжує серйозні сумніви щодо достовірності доказів; або b) допуск доказів був би несумісний з
сумлінним проведенням розгляду та завдав би йому серйозної шкоди. 8. Вирішуючи питання про
допустимість чи відносність доказів, зібраних державою, Суд не повинен виносити рішення щодо
застосування національного законодавства цієї держави.
етап наради 1. Члени Палати відлучаються, щоб провести оцінку доказів та аргументів, які вони
заслухали протягом «усього провадження у справі». РІШЕННЯ: Чи сторона обвинувачення довела
кримінальну відповідальність особи, забезпечивши відсутність «обґрунтованого сумніву»?
призначення покарання 1. Судова палата заслухає будь-які додаткові докази чи подання стосовно
покарання від представників сторони обвинувачення і сторони захисту. 2. Членам Палати надано
дискреційні повноваження на призначення покарання або у вигляді позбавлення волі, або грошового
штрафу з позбавленням волі. МЕТА: Забезпечення пропорційного та справедливого покарання, яке
відображає ступінь тяжкості злочину.
Якщо покарання, рішення або вирок оскаржено протягом 30 днів
Апеляційний процес
1. Представники сторони обвинувачення і сторони захисту подають апеляцію на рішення, вирок
або покарання, які ухвалила чи призначила Судова палата. 2. Сторона, яка подала апеляцію на
рішення чи вирок, забов’язана продемонструвати, що в основі такого рішення чи вироку були
процедурни помилки, помилки у фактах або у праві. 3. Що ж до призначення покарання, то сторона,
яка подала апеляцію, зобов’язана, грунтуючись на фактах справи, продемонствувати, що первинне
покарання було непропорційним. РІШЕННЯ: Чи продемонструвала сторона, яка подала апеляцію,
що Судова палата припустилася процедурних помилок, помилок у фактах або у праві під час
виправдання чи визнання винним обвинуваченого, які могли б вплинути на справедливість або
переконливість ухваленого вироку чи призначеного покарання?
При цьому суд може
 Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що судовий розгляд, що оскаржується, був
несправедливим таким чином, що це ставить під сумнів довіру до рішення або вироку, або що при
винесенні оскаржуваного рішення або вироку були допущені істотні помилки у факті або праві або
процесуальне порушення, вона може:
a) скасувати або змінити рішення чи вирок; або b) розпорядитися проведення нового судового
розгляду іншою судовою палатою.
.
2. Якщо будь-яка особа остаточним рішенням була визнана винною за кримінальний злочин і
якщо винесений їй вирок був згодом скасований на тій підставі, що будь-яка нова або нововиявлена
обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то особа, яка понесла покарання
внаслідок такого. визнання винним, отримує законну компенсацію, якщо не буде доведено, що
зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з вини.

Стаття 67 ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО

1. При визначенні будь-якого звинувачення обвинувачений має право на публічне слухання, з
урахуванням положень цього Статуту, справедливе слухання, яке проводиться неупередженим
чином, і як мінімум на наступні гарантії на основі повної рівності:
a) бути в терміновому порядку та докладно повідомленою мовою, який обвинувачений розуміє
повною мірою і яким він говорить, про характер, підставу та зміст пред'явленого йому звинувачення;
b) мати достатній час та можливості для підготовки своєї захисту, а також вільно зноситися з
обраним захисником умовах конфіденційності;
c) бути засудженим без невиправданої затримки;
d) з урахуванням пункту 2 статті 63 бути судимим у його присутності і захищати себе особисто
або за допомогою призначеного їм захисника, бути повідомленим, якщо він не має захисника, про це
праві, мати призначеного йому Судом захисника у разі, коли того вимагають інтереси правосуддя, і
безоплатно для нього будь-якому випадку, коли він не має достатніх засобів для оплати послуг
захисника;
e) допитувати свідків, що показують проти нього, або мати право на те, щоб ці свідки були
допитані, а також мати право на виклик та допит свідків, що показують на його користь, на тих же
умовах, які існують для свідків, що показують проти нього. Обвинувачений також має право
висувати аргументи у свій захист та надавати інші докази, що є допустимими відповідно до цього
Статуту;
f) безкоштовно користуватися за допомогою кваліфікованого перекладача та отримувати
переклади, необхідні для того, щоб судовий розгляд відповідав вимогам справедливості, випадках,
коли мова, що використовується для розгляду справи в Суді або при складанні документів, поданих
до Суду, не є тією мовою, яку обвинувачений розуміє повною мірою і якою він каже;
g) не бути примушеним до дачі показань або визнання себе винним і мати право зберігати
мовчання, причому таке мовчання не повинно братися до уваги при визначенні винності чи
невинності;
h) без складання присяги виступати з усними чи письмовими заявами на свій захист; і
i) бути вільним від тягаря доказування зворотного або обов'язки спростування.
2. На додаток до будь-якого іншого розкриття інформації, передбаченому в цьому Статуті,
Прокурор так скоро, наскільки це можливо, пред'являє захисту наявні в ньому розпорядженні або під
його контролем докази, які, на його думку думку, свідчать чи повинні свідчити про невинності
обвинуваченого, або про наявність обставин, що пом'якшують вину, чи здатні вплинути на
достовірність доказів звинувачення. Будь-які сумніви щодо застосування цього пункту дозволяються
Судом.

15. Поняття порушень, серйозних порушень і злочинів у міжнародному гуманітарному

праві.

В українській науці міжнародного права міжнародно-правові порушення за характером наслідків і

ступеня небезпеки ділять на три види:
- найтяжчі міжнародні злочини;
- серйозні міжнародні правопорушення;
 - ординарні міжнародні правопорушення.
Ординарні міжнародні правопорушення випливають з недодержання умов партикулярних норм
міжнародного права. Вони зачіпають інтереси окремих держав і народів. Для них характерно
відсутність зафіксованих ознак, так як вони виводяться в кожному конкретному випадку з
відповідних міжнародних зобов’язань. Вони завжди мають локальний, партикулярний характер.
Шкода розповсюджується лише на потерпілу державу. Приклади: невиконання або неналежне
виконання міжнародних договорів в галузі економічного, науково-технічного, культурного і т.п.
співробітництва.
Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного товариства.
Безпосередньо не ставлять під загрозу мир і безпеку держав і народів, але впливають на їх
стабільність. Як правило такі правопорушення охоплюють цілу галузь міжнародного права і
зривають виконання багатосторонніх міжнародних угод із значною кількістю учасників. Приклади:
отруєння радіоактивними речовинами повітряного, морського і космічного простору (заборонено
Договором 1963 р. про заборону випробовування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і
під водою і Договором 1967 р.), поширення ядерної зброї (всупереч Договору 1968 р. про
нерозповсюдження ядерної зброї і відповідно поновлених в договірному порядку міжнародних
зобов’язань) тощо.
Найтяжчі міжнародні злочини - це такі міжнародні правопорушення, які ставлять під загрозу
знищення існуючий міжнародний порядок, зачіпають права і інтереси всього світового товариства,
як правило, здійснюються з неправомірним застосуванням збройних сил, інших неправомірних
примусових заходів, ставлять під загрозу існування держави тощо. При найтяжчих міжнародних
правопорушеннях їх ознаки мають чітке міжнародно-правове визначення. Найтяжчі міжнародні
правопорушення завжди порушують основні принципи міжнародного права.
В силу об’єму негативних наслідків при найтяжчих міжнародних злочинах, їх небезпеки для
світового товариства, їх ще називають злочинами проти людства. В Статуті Нюрнберзького
міжнародного воєнного трибуналу (ст. 6) і Статуті Токійського міжнародного воєнного трибуналу
(ст. 5) зроблено узагальнену класифікацію злочинів проти людства на три групи:
1. Злочини проти миру: планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни або
війни на порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень, участь у загальному плані чи змові,
спрямованих на здійснення будь-яких із згаданих вище дій. Такі злочини прямо заборонені
Паризьким пактом 1928 р. (пакт Бріана Келлога), Статутом ООН, резолюцією Генеральної Асамблеї
ООН 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 р. "Визначення поняття агресія", іншими міжнародно-
правовими актами.
2. Воєнні злочини: порушення законів та звичаїв війни, зокрема, вбивства, знущання, вивезення в
рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території; вбивства військовополонених
чи знущання над ними; вбивства заручників; пограбування громадської або приватної власності;
безглузде руйнування міст і сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, та інші злочини.
Кваліфікація категорій воєнних злочинів міститься в Гаазьких конвенціях 1907 р. про закони і звичаї
війни, Женевському протоколі 1925 р. про заборону хімічної і бактеріологічної зброї, Женевських
конвенціях 1949 р. про захист жертв війни і Додаткових протоколах (І і ІІ) до них, Гаазькій конвенції
1954 р. про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту тощо.
3. Злочини проти людяності: вбивства, знищення, перетворення на рабів, заслання та інші
жорстокості, вчинені щодо цивільного населення; переслідування з політичних, расових чи ©
релігійних мотивів з метою здійснення або у зв’язку з будь-яким злочином, незалежно від того, були
ці дії порушенням внутрішнього права країни, де їх було вчинено чи ні.
Остання потужна спроба об’єднати норми про міжнародні злочини в єдиному документі була
здійснена в Римському статуті міжнародного кримінального суду 1998 р. У цьому документі
передбачені чотири групи міжнародних злочинів, ознаки яких увібрали в себе відповідні приписи
попередніх зазначених документів та розширили їх перелік, а саме: а) злочин геноциду – будь-яке з
діянь, зазначених у ст. 6 Римського статуту, що вчинюються з наміром знищити, повністю або
частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку; б) злочини проти
людяності – будь-яке з діянь, зазначених у ст. 7 Римського статуту, коли вони вчинюються в рамках
широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад
вчинюється свідомо; в) військові злочини – серйозні порушення Женевської конвенції 1949 р. проти
осіб та майна; інші серйозні порушення законів та звичаїв війни, що застосовуються в рамках
міжнародного права; г) злочин агресії (відповідно до ст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН).

16. Контроль за додержанням міжнародного гуманітарного права.

Другою відмінністю МГП від відповідних моральних норм є його юридична природа, його
юридично зобов’язуючий характер. Держави, так як саме вони є адресатами норм міжнародного
права, частиною якого є МГП, зобов’язані дотримуватися його норм, та змушувати осіб, що
знаходяться під їхньою владою, дотримуватися цих норм.
Природа зобов’язань держав в дотриманні МГП, як і природа будь-яких міжнародно-правових
зобов’язань полягає в погоджувальній природі міжнародного права. Будь-яка норма міжнародного
права, і норми МГП не є винятком, по своїй суті це угода між державами, яку вони дають
зобов’язання дотримуватися.
Узгоджувальна сутність властива міжнародному договору – він обов’язковий тільки для держав,
які беруть участь у ньому, як наслідок, осіб, які перебувають під їх юрисдикцією; узгоджувальна
сутність притаманна міжнародно-правому звичаю – але в разі універсальності він обов’язковий для
всіх держав, всіх суб’єктів, у тому числі недержавних акторів. У цьому важлива перевага
міжнародно-правового звичаю – він обов’язковий для всіх суб’єктів, хоча і характеризується
низьким ступенем конкретизації.
Саме тому серед правових джерел МГП велике значення мають звичаєві норми МГП, обов’язкові
як для держав, так й для сторін збройного конфлікту, що є недержавними утвореннями.
Обов’язок забезпечити дотримання норм МГП – як норм міжнародних договорів, так і норм
звичаєвого МГП, покладається на державу. Наприклад, у ДодПрот (до Жен конв) I зазначено, що «1.
Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, без затримки вживають усіх
необхідних заходів щодо виконання зобов’язань, які покладаються на них Конвенціями і цим
Протоколом. 2. Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, видають накази й
розпорядження з метою забезпечення додержання Конвенцій і цього Протоколу та здійснюють
контроль за їх виконанням.» (ст. 80 ДП I). Саме держави зобов’язані забезпечити всіма суб’єктами,
які перебувають під їх юрисдикцією, органами державної влади та управління, фізичними,
юридичними особами.
Стосовно до МГП це стосується перш за все збройних сил, про що свідчить стаття 80 ДП І: «1.
Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, повинні вимагати від військових
командирів, оскільки це стосується осіб, які входять до складу підлеглих їм збройних сил, та інших
підлеглих їм осіб, щоб вони не допускали порушень Конвенції цього Протоколу і, в разі потреби,
перепиняли ці порушення та повідомляли про це компетентні власті. 2. З метою запобігання
порушенням і перепинення їх Високі Природа міжнародного гуманітарного права 2 3 12 до змісту
Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, повинні вимагати, щоб особи, які входять
до складу підлеглих їм збройних сил, були обізнані з обов’язками, що покладаються на них
Конвенціями і цим Протоколом.».
Порушення МГП здійснюються практично у всіх збройних конфліктах майже всіма залученими
сторонами. Доки незаконна поведінка залишається обмеженою лише ізольованими та спорадичними
діями, що вчиняються окремими солдатами чи підрозділами, на них можна ефективно реагувати за
допомогою внутрішніх превентивних, наглядових та репресивних механізмів відповідної сторони.
Якщо порушення МГП досягають певного ступеня тяжкості або повторюваності, договірне МГП
містить чітке посилання для держав на систему ООН. Отже чином, у ситуаціях, що стосуються
серйозних порушень Женевських конвенцій 1949 року або Додаткового протоколу I, їх держави-
учасниці зобов’язані «вживати заходів, як спільно, так й індивідуально, у співробітництві з
Організацією Об’єднаних Націй і у відповідності зі Статутом Організації Об’єднаних Націй».
+ В Україні в свою чергу на виконнання та дотримання норм МГП є ІНСТРУКЦІЯ про порядок
виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України затверджена
наказом Міністерства оборони України №164 від 23,03,2017
у якій в тому числі передбачено і відповідальність за порушення вимог МГП
Також вона передбачає і вивчення норм МГП у системі оперативної (бойової) підготовки як одну
з передумов дотримання ними МГП
 1. Дотримання норм МГП можливе лише за умови наявності у військовослужбовців якісних
теоретичних знань МГП та практичних навичок щодо їх застосування під час ведення воєнних дій.
Організація вивчення норм МГП у Збройних Силах України є важливим завданням державного
рівня, обумовленим зобов’язанням України перед міжнародною спільнотою.
2. Норми МГП вивчаються як у мирний, так і у воєнний час під час навчання військовослужбовців
і працівників Збройних Сил України.
3. Вивчення МГП здійснюється шляхом включення його до програм бойової підготовки військ
(сил), індивідуальної підготовки військовослужбовців.
4. Організацію та безпосереднє керівництво вивченням норм МГП в органі військового
управління, з’єднанні, військовій частині здійснюють командувач, командир та його заступник по
роботі з особовим складом за безпосередньою участю помічника командира військової частини з
правової роботи (юрисконсульта військової частини).
5. У кожній військовій частині, де проходять військову службу військовослужбовці строкової
військової служби, помічник командира військової частини з правової роботи (юрисконсульт
військової частини) повинен не менше двох разів на рік (у підготовчі періоди) проводити навчання з
командирами взводів і рот з методики навчання особового складу нормам МГП.
6. Процес навчання МГП включає дві складові підготовки - теоретичну та практичну. На
теоретичну підготовку має виділятися до 20 % навчального часу, на практичну - до 80 %.
7. Метою теоретичної підготовки є надання базових знань з МГП, що необхідні для виконання
функціональних обов’язків відповідно до займаних військовослужбовцями та працівниками
Збройних Сил України посад.
8. Метою практичної підготовки є:
набуття військовослужбовцями навичок у практичному використанні норм МГП при виконанні
поставлених завдань;
формування у офіцерів, прапорщиків, мічманів, сержантів і старшин розуміння відповідальності
за якість підготовки підлеглих з питань МГП.

17. Особливості міжнародно-правового регулювання ведення збройних конфліктів на морі.

На морську війну розповсюджують свої дії основні норми сухопутної війни, у тому числі норми
про засоби і методи сухопутної війни, про режим хворих і поранених, мирне населення тощо. Разом з
тим морська війна має свою специфіку і свої правила.
Комбатантами в морській війні є екіпажі військово-морських суден і береговий обслуговуючий
персонал. Під військово-морським судном слід розуміти будь-яке судно, що несе військово-морський
прапор, а офіцери та екіпаж якого підкоряються військовій дисципліні. Але в морській війні
комбатантами є не тільки фізичні особи, але й військові кораблі, яким належить право вести воєнні
дії проти неприятеля, тобто застосовувати зброю. Не є комбатантами судна, які хоч і включені до
складу військово-морського флоту, але призначені для допомоги хворим і пораненим та особам, що
зазнали корабельної аварії. Це госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарна авіація. Ці судна та
їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захвату.
Згідно із законами і звичаями морської війни, військово-морські операції можуть здійснюватися
тільки військово-морськими силами воюючих держав і тільки в межах театру морської війни,
до якого належать:
 відкрите море,
 територіальні та внутрішні води воюючих держав,
 повітряний простір над ними.
2. Воєнні дії забороняється вести у: нейтральних водах; нейтральному повітряному просторі;
водах нейтральних територій; міжнародних протоках і водах, у яких може здійснюватися право
архіпелазького проходу морськими коридорами.
 Сторони збройного конфлікту мають дійти взаємної згоди щодо заборони ведення воєнних дій у
морських районах з рідкісними чи вразливими екосистемами та із середовищем видів риб (чи інших
форм морських організмів), запаси яких виснажені.
Особливий пільговий режим під час війни на морі встановлений для торговельних і пасажирських
суден воюючих держав. Так, торгові і пасажирські судна, які прямують у відкритому морі без
охорони, захищаються відповідними нормами міжнародного права від незаконного затоплення або
нападу без попередження; торгові судна мають право відвідувати нейтральні порти і проводити в них
вантажні операції з невійськовими вантажами
До морської війни звичайно застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі й
правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих від-
мінностей: наприклад, Під час морської війни можуть піддаватися захопленню не тільки ворожі
торгові судна, а й торгові судна нейтральних держав у разі порушення ними блокади, перевезення
військової контрабанди або надання послуг воюючій державі. Міжнародне право докладно регулює
питання, пов'язані з правовим режимом торговельного судна під час війни на морі.
З 1856року міжнародним правом у Декларації про морську війну було
заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового
судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у
морі на військові судна противника. Слід зазначити, що каперствочастіше за все мало характер
піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування
торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.
На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються
надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується
Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936року (Україна є
учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні
човни повинні дотримуватися норм, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі
зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися,
попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його як приз. Пасажири, команда і
суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з
урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки
корабля, що атакується.
+ 6. Ворожими діями на морі вважаються:
напад на осіб чи об’єкти, які знаходяться у нейтральних водах, на нейтральній території або над
такими водами чи територією, захоплення вказаних осіб і об’єктів;
використання як бази для воєнних дій (включаючи напад на осіб чи об’єкти, які перебувають за
межами нейтральних вод, або захоплення таких осіб чи об’єктів, якщо напад або захоплення
здійснюються збройними силами держав, що воюють) нейтральних вод або повітряного простору
над ними;
установка мін;
огляд, обшук, зміна курсу судна або його захоплення.
7. Під час ведення воєнних дій на морі сторони збройного конфлікту обмежені у виборі та
використанні засобів ураження.
8. Ракети і снаряди, у тому числі із загоризонтними можливостями, використовуються відповідно
до принципів розрізнення цілей.
9. Забороняється використовувати торпеди, які, не потрапивши в ціль, наприкінці бойового ходу
не тонуть або не стають безпечними будь-яким іншим способом.
10. Міни можуть бути використані виключно в законних воєнних цілях, включаючи недопущення
противника у певні райони моря.
 Сторони збройного конфлікту не повинні встановлювати міни, які у випадку втрати контролю над
ними не можуть бути ефективно та безпечно знешкоджені.
Забороняється здійснювати мінування нейтральних вод.
11. Міни, що вільно плавають, застосовувати заборонено, якщо вони:
не призначені для нанесення удару по військовому об’єкту;
не знешкоджуються протягом однієї години після втрати над ними контролю.
Про установлення мін, які приведені у бойове положення, чи про приведення в бойове положення
раніше установлених мін необхідно робити відповідні повідомлення, за винятком тих випадків, коли
їх вибух може вразити лише судна, що є військовими об’єктами.
Місця установки мін мають реєструватися.
12. Після закінчення активних воєнних дій сторони збройного конфлікту мають вжити всіх
можливих заходів щодо зняття або знешкодження установлених ними мін.
13. Одним із законних методів ведення війни на морі є блокада.
(Морська блокада - це система насильницьких дій військово-морських сил і авіації, що
перешкоджає доступу з моря до портів і берегів ворога і виходу з цих портів і берегів у море.)
Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначення вимогам, закріпленим у Декларації про
збройний нейтралітет 178)року, Паризькій декларації про морську війну 1856року і Лондоі-ській
декларації про право морської війни 1909року (Декларації 1909року чинності не набула, але її
положення воюючі сторона беруть до відома).
Блокада оголошується з повідомленням про неї усіх воюючих і нейтральних держав.
Під час оголошення блокади визначаються її початок, тривалість, місце, масштаби і період часу,
протягом якого судна нейтральних держав можуть залишити блоковане узбережжя.
Під час блокади не повинен перекриватися доступ до портів і берегів нейтральних держав. Умови
блокади однакові для суден усіх держав.
14. Блокада забороняється, якщо:
її єдиною метою є спричинення голоду серед цивільного населення чи позбавлення його інших
предметів, необхідних для виживання;
збитки, що завдаються цивільному населенню, перевищуватимуть необхідну військову перевагу,
яку передбачається отримати внаслідок блокади.
15. Під час ведення воєнних дій на морі дозволяється застосовувати військову хитрість.
16. Військовим кораблям і допоміжним суднам забороняється нападати під чужим прапором та
симулювати володіння статусом: госпітальних суден, невеликих суден, які використовуються для
прибережних рятувальних операцій чи санітарних перевезень; суден, які виконують гуманітарні
місії; пасажирських суден, які перевозять цивільних пасажирів; суден, які захищені прапором
Організації Об’єднаних Націй; суден, які одержали охоронні грамоти відповідно до колишніх угод
між сторонами, включаючи картельні судна; суден, які володіють правом використання
розпізнавальної емблеми Червоного Хреста або Червоного Півмісяця; суден, які перевозять
культурні цінності, що користуються особливим захистом.
22. Не підлягають нападу:
госпітальні судна, невеличкі судна, які використовуються для прибережних рятувальних операцій,
та інші санітарні транспортні засоби і судна, яким надано охоронні грамоти відповідно до угоди між
сторонами, що воюють, а також:
картельні судна, тобто судна, призначені для перевезення військовополонених;
судна, які використовуються для виконання гуманітарних місій, включаючи судна, що перевозять
вантажі, необхідні для виживання цивільного населення, і судна, які використовуються для
проведення акцій з надання допомоги цивільним особам і рятувальних операцій;
судна, що перевозять культурні цінності, які підлягають особливому захисту;
пасажирські судна, що перевозять цивільних пасажирів;
 судна, які виконують релігійні, наукові невоєнного характеру або благодійні функції (судна, що
збирають наукові дані, які, ймовірно, можуть бути застосовані у воєнних цілях, не користуються
захистом);
невеличкі судна, призначені для прибережного рибальства і зайняті місцевою прибережною
торгівлею (проте вони підпорядковуються вказівкам командира військово-морського підрозділу і
підлягають огляду);
судна, призначені за своєю конструкцією або пристосовані винятково для ліквідації наслідків
інцидентів, що спричиняють забруднення морського природного середовища;
судна, які здалися в полон;
рятувальні плоти і шлюпки.
Вказані судна не підлягають нападу, тільки за умови, коли вони: сумлінно використовуються у
звичній для них ролі; не чинять ворожих дій; виконують вимоги щодо розпізнавання та огляду; не
перешкоджають навмисно пересуванню комбатантів; виконують наказ про зупинку і звільнення
проходу, коли це потрібно.
25. Як тільки військовий корабель (судно) противника спуском свого прапора, підняттям
білого прапора, підняттям на поверхню (для підводних човнів) чи переходом команди на
рятувальні плавзасоби покаже свою готовність здатися, нанесення ударів по ньому має бути
припинено.
Військовий літальний апарат може показувати вихід з бою і здачу приводненням та переходом
екіпажу в рятувальні засоби.
Особовий склад захоплених або знищених військових кораблів (суден) противника отримує статус
військовополонених.
*Військовою контрабандою визнаються вантажі нейтральних власників або противника на
суднах нейтральних держав, які воююча сторона забороняє доставляти своєму противникові. Згідно з
Лондонською конвенцією 1909року воєнна контрабанда поділяється на:
а) абсолютну (предмети і матеріали, що використовуються ви-
нятково для воєнних цілей, наприклад, зброя, боєприпаси, військове обмундирування);
б) умовну (предмети і матеріали, що можуть використовуватися
як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад, медикаменти і медичне устаткування,
продукти харчування).
+Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, прямує
у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил
противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави,
саме судно захопленню не підлягає. У противному разі захоплюється і судно, що перевозить його.
Трофеї —це захоплені під час морської війни військові кораблі противника і цінності, що
знаходяться на них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх.
Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але
бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється за будь-
яких обставин.

18. Особливості міжнародно-правового регулювання ведення збройних конфліктів у

повітряному просторі.

Війна у повітрі до сьогодні не піддавалася правовій регламентації. Це, з одного боку, означає, що
всі правила і норми щодо війни у цілому стосуються і повітряної війни. Це стосується насамперед
гуманізації повітряної війни, захисту і заступництва щодо жертв війни, зберігання культурних цінн
остей, недопустимості знищення засобів життєзабезпечення тощо. Це означає також заборону на
використання ряду засобів і методів ведення війни. Але, з іншого боку, в повітряній війні існують
ряд звичаїв, притаманних такому виду зброї, яким є авіація, чи, як її по-старому називають, - літальні
апарати.
Як уже зазначалося, театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським
театрами війни, тобто над сухопутною територією воюючих, над територіальним і відкритим морем.
Повітряний простір над нейтральними державами театром війни бути не може. Комбатантами у
повітряній війні є команди військово-повітряних суден, будь-які збройні сили, що перебувають на
таких суднах, парашутисти - як на самому повітряному судні, так і під час перебування у повітрі.
Засобами повітряної війни є літальні апарати (літаки) всіх видів, за винятком, природно, санітарних
повітряних суден і повітряних суден цивільного призначення. Для розрізнення між ними військово-
повітряні судна повинні мати на площинах відповідні емблеми, які свідчать про належність до
збройних сил і вказують на національність (державну належність) судна. Відсутність
розпізнавального знака і знака державної належності означає, що літак не належить жодній державі
та не перебуває під будь-чиїм захистом.
Зброя є одним з розпізнавальних ознак військового судна. Цивільне судно не повинне мати зброї.
.
Бомбардування з повітря має підпорядковуватися певним правилам. Бомбардування
невійськових об'єктів, цивільних споруд, розстріл-з повітря мирного населення є злочином.
Авіація є законним засобом ведення війни. При веденні військових дій в повітрі належить
вживати всіх заходів для мінімізації збитку цивільним особам та об'єктам (попереджати про напади,
які можуть торкнутися цивільного населення). Міжнародне право передбачає обмеження методів
використання військової авіації:
 - заборона атаки або бомбардування (в тому числі морськими силами) незахищених міст, сіл,
жител або будівель (Гаазька конвенції). У міжнародному праві немає прямого визначення понять
"незахищений" місто, село, житло або будова. Таке визначення виводиться непрямим чином:
населені пункти, оголошені відкритими, що не представляють собою військової бази або фортеці і не
є військовими об'єктами. Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення
війни;
 - знищення невійськових об'єктів, незахищених міст і населених пунктів, санітарних установ і
транспорту, культурних центрів, що мають відмітні знаки.
Додатковий протокол I встановлює принцип поваги і захисту санітарних літальних апаратів і
визначає умови цієї захисту. Сторони в конфлікті не мають права використовувати санітарну авіацію
для отримання військового переваги над противником, для збору або передачі розвідувальних
відомостей.
2. Особливості ведення воєнних дій з’єднаннями, військовими частинами та підрозділами
Повітряних Сил Збройних Сил України
1. Забороняється нападати на цивільні літальні апарати, за винятком випадків, коли вони:
беруть участь у воєнних діях в інтересах противника;
діють як допоміжний літальний апарат збройних сил противника;
включені в систему збору розвідувальних даних противника або сприяють цій системі;
здійснюють політ під прикриттям військових літальних апаратів противника;
відмовляються підкоритися вимозі про зміну курсу і напрямку польоту для ідентифікації, огляду
та обшуку на аеродром воюючої сторони, який безпечний для цього типу літальних апаратів і
знаходиться в межах розумної досяжності;
використовують систему управління вогнем, яку із високою ймовірністю можна вважати
частиною системи озброєння літального апарата;
маневрують під час перехоплення з явною метою нападу на літальний апарат воюючої держави,
який перехоплюється;
несуть зброю класу “повітря-повітря” або “повітря-земля (поверхня)”;
сприяють воєнним діям іншим способом.
 3. Перехоплення, огляд і обшук цивільних літальних апаратів
1. Військові літальні апарати держав, які воюють, мають право перехоплювати цивільні літальні
апарати за межами нейтрального повітряного простору в тих випадках, коли для цього є достатні
підстави.
2. Якщо після перехоплення зберігаються підстави припускати, що цивільний літальний апарат
підлягає захопленню, військовий літальний апарат протилежної держави має право примусити
цивільний літальний апарат прослідувати для огляду та обшуку на аеродром, який безпечний для
цього типу літальних апаратів і знаходиться в межах розумної досяжності.
1. Цивільні літальні апарати, які мають розпізнавальні знаки нейтральних держав, не
можуть піддаватися нападу або захопленню, за винятком таких випадків:
є підстави вважати, що вони перевозять контрабанду;
після попередження або спроби перехоплення вони навмисно та явно відмовляються змінити курс
чи прямувати для огляду і обшуку на аеродром протилежної сторони, який безпечний для цього типу
літальних апаратів і знаходиться у межах розумної досяжності;
беруть участь у воєнних діях в інтересах противника;
діють як допоміжні літальні апарати збройних сил противника;
включені в систему розвідки противника або сприяють їй;
сприяють воєнним діям іншим способом (наприклад, шляхом перевезення військових вантажів).
7. Вантаж, який знаходиться на борту нейтрального літального апарата, підлягає
захопленню тільки в тому випадку, якщо він є контрабандою.

19. Міжнародно-правовий захист культурних цінностей під час збройного конфлікту.

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють військові і цивільні

об’єкти.
Військові об’єкти – це будь-які об’єкти, які через свого характеру, місцезнаходження,
призначення або використання можуть бути застосовані у воєнних діях та повне або часткове
руйнування, захоплення або нейтралізація яких за існуючих у цей момент умов надає певну військову
перевагу. До військових об’єктів належать: особовий склад, озброєння і військова техніка збройних
сил (за винятком медичних формувань і санітарно-транспортних засобів); споруди, будівлі, що
використовуються у військових цілях тощо. Військові об’єкти вважаються законними цілями для
нападу, за винятком випадків, коли такі об’єкти належать до категорії особливо небезпечних
об’єктів. Військовий об’єкт залишається таким навіть у тому випадку, якщо на ньому
перебувають цивільні особи.
Об’єкти, які не є військовими, вважаються цивільними. До цивільних об’єктів належать: житло,
споруди, засоби транспорту, використовувані цивільним населенням; місця, які використовуються
виключно цивільним населенням (притулки, лікарні тощо); джерела водопостачання, греблі, дамби,
атомні електростанції тощо.
Цивільні об’єкти не повинні бути об’єктами воєнного нападу.
Різновидом об’єктів, які підпадають під захист міжнародного гуманітарного права, є
культурні цінності.
Єдиного поняття «культурні цінності» в міжнародному праві на цей момент не визначено. Спроби
детермінувати його нормативно закінчувалися складанням переліку об’єктів, що можуть виступати
культурними цінностями.
Міжнародно-правовий захист культурних цінностей визначається Конвенцією про захист
культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р., Додатковим протоколом І до
Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від
1977 р., Додатковим протоколом ІІ до Женевських конвенцій 1949 р., що стосується захисту жертв
збройних конфліктів неміжнародного характеру від 1977 р., та іншими міжнародно-правовими
актами.
Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. передбачає
додаткові заходи щодо захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення
для культурної спадщини кожного народу – пам’ятників архітектури, мистецтва, історії, рукописів,
книг, картин, музеїв, бібліотек, архівів, центрів, у яких є значна кількість культурних цінностей
тощо).
Щодо культурних цінностей міжнародне право забороняє: використання цінностей, споруд для
їх захисту та безпосередньо прилеглих до них ділянок в цілях, які можуть призвести до руйнування
або пошкодження цих цінностей у випадку збройного конфлікту, і, утримуючись від будь-якого
ворожого акту, спрямованого проти цих цінностей, піддавати їх нападу або знищенню; робити
культурні цінності об’єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність тощо.
У зазначеній Конвенції вказується і на спеціальний захист культурних цінностей, що
передбачає внесення об’єктів, які мають дуже велике значення (тобто не лише для однієї держави, а
й усього людства в цілому), в Міжнародний реєстр культурних цінностей. Сенс спеціального захисту
полягає в тому, що держави-учасниці Конвенції зобов’язуються з моменту внесення культурних
цінностей у Міжнародний реєстр забезпечити їх імунітет, утримуватися від будьякого ворожого
акту, спрямованого проти них, а також від використання таких цінностей і прилеглих до них ділянок
у військових цілях.
Міжнародно-правове врегулювання відносин у зв’язку із захистом культурних цінностей у разі
збройного конфлікту знайшло подальше закріплення у Другому протоколі до Конвенції про захист
культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, ухваленому 26 березня 1999 р. на
Дипломатичній конференції в м. Гаага (Нідерланди). Цей документ доповнює вказану Конвенцію
низкою нових положень. Протокол містить зобов’язання поважати культурні цінності під час
дотриманні вимоги «військової необхідності». У разі невиконання цієї вимоги даний Протокол
визначає умови, які виправдовують таке невиконання, а саме коли «ці культурні цінності за своїм
призначенням перетворені в військові об’єкти і ніякої практичної можливої альтернативи для
отримання рівноцінної воєнної переваги, крім тієї, яку можна отримати в результаті вчинення
ворожого акту проти цього об’єкта» (п. а, ст. 6). Протокол передбачає введення за певних умов
посиленого захисту культурних цінностей у період збройного конфлікту.
Договірні сторони Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту
1954 р. повинні переслідувати й припиняти крадіжки, пограбування, акти вандалізму. Особи, винні в
порушенні норм Конвенції, можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності згідно з
чинним національним законодавством.

20. Поняття імплементації міжнародного гуманітарного права.

Для характеристики процесів реалізації, здійснення норм міжнародного права використовують

термін «імплементація». Особливістю норм міжнародного права є те, що імплементація
здійснюється на двох рівнях – міжнародному та внутрішньодержавному. Ця особливість реалізації
норм міжнародного права характерна й для норм МГП.
Міжнародний рівень. Порушення МГП вчиняються сторонами практично всіх збройних
конфліктів, проте вважається доведеним, що завдяки наявності норм МГП у багатьох випадках
вдається зменшити або звести до мінімуму страждання жертв збройних конфліктів. До чинників, які
визначають процес імплементації МГП на міжнародному рівні та спрямовані на практичне
виконання його положень, слід відносити, зокрема, взаємну зацікавленість сторін конфлікту в
дотриманні норм МГП, міжнародну громадську думку та діяльність мас-медіа, створення органів
міжнародного кримінального правосуддя та розвиток інституту воєнних злочинів у міжнародному
кримінальному праві, матеріальну та політичну відповідальність держав за порушення зобов’язань за
МГП, міжнародні слідчі процедури, діяльність МКЧХ, ООН, регіональних міжурядових та
різноманітних неурядових організацій, дипломатичні зусилля окремих держав тощо.
Серед усіх цих чинників найпомітнішою є тенденція до посилення кримінально-правового
забезпечення дотримання МГП. Так, ЖК І-IV пішли шляхом установлення переліків «серйозних
порушень», щодо яких держави взяли на себе зобов’язання запровадити відповідне національне
кримінальне законодавство, розшукувати осіб, які звинувачені в їхньому вчиненні, та піддавати
таких осіб своєму суду незалежно від їхнього громадянства або передати їх з цією самою метою
іншій державі (ст. 49 ЖК І, ст. 50 ЖК ІІ, ст. 129 ЖК ІІІ, ст. 146 ЖК IV). Перелік таких серйозних
порушень міститься у ст. 50 ЖК І, ст. 51 ЖК ІІ, ст. 130 ЖК ІІІ, ст. 147 ЖК IV, ст. 85 ДП І. У
результаті еволюції інституту воєнних злочинів у ст. 8 Римського Статуту 1998 р. йдеться не тільки
про серйозні пору- 31 шення ЖК І-IV, але й про інші серйозні порушення МГП в умовах МЗК, а
також про серйозні порушення спільної ст. 3 ЖК І-IV та інші серйозні порушення МГП в умовах
НМЗК.
Міжнародний кримінальний суд та інші органи міжнародного кримінального правосуддя сьогодні
забезпечують переслідування воєнних злочинців на міжнародному рівні.
Національний рівень. Як зазначалося вище, переважна більшість норм МГП починає
застосовуватися з початком збройного конфлікту. Виняток становлять положення, які зобов’язують
держави вжити низку заходів ще в мирний час. Екстремальна ситуація збройного конфлікту, на
застосування сторонами якого і розраховано МГП, змушує останнє встановити обов’язки держав
завчасно забезпечити поширення знань про нього та включити його положення до
внутрішньодержавного права.
Комплекс нормотворчих та організаційних заходів, що мають вживатися державами для
імплементації МГП у мирний час, охоплює такі заходи, як: підготовка перекладів текстів договорів з
МГП на національні мови; поширення текстів договорів та ознайомлення з ними як
військовослужбовців, так і всього населення в цілому; припинення будь-яких порушень МГП і,
зокрема, введення в дію кримінального законодавства, необхідного для покарання за воєнні злочини;
забезпечення заходів з установлення, визначення місцезнаходження та охорони осіб та об’єктів, що
перебувають під захистом МГП; запобігання неправомірному використанню емблем Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця, а також інших емблем і знаків, захист яких передбачається МГП;
забезпечення під час збройних конфліктів основних судових гарантій; набір і підготовка персоналу,
що спеціалізується у сфері МГП, зокрема юридичних радників у збройних силах; створення та/або
регулювання діяльності національних товариств Червоного Хреста (Червоного Півмісяця),
організацій цивільної оборони, національних інформаційних бюро; розміщення військових об’єктів,
розробка і застосування зброї, а також методів і засобів ведення війни з урахуванням вимог МГП;
створення в разі необхідності санітарних зон, нейтралізованих зон, зон безпеки і нейтральних зон.

21. Імплементація норм міжнародного гуманітарного права в законодавство України.

Україна є стороною всіх основних міжнародних договорів із МГП. Згідно зі ст. 9 Конституції
України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. Тому всі міжнародні договори з МГП
(ЖК I-IV, ДП І-ІІІ, інші міжнародні конвенції з питань МГП), на які надана згода Верховною Радою
України, в тому числі, в порядку правонаступництва, є частиною законодавства України та
підлягають додержанню всіма суб’єктами на території України.
Ці міжнародні договори є актами прямої дії, і за відсутності імплементуючих нормативно-
правових актів повинні виконуватися всіма суб’єктами.
Інші міжнародні договори (згода яких на обов’язковість для України дана іншим органом, чим
Верховна Рада України) також породжують зобов’язання України щодо повного та невідворотного
додержання у відповідності з правом міжнародних договорів.
Винятком є декілька міжнародних договорів, які не ратифіковані Україною:
1) Римський Статут Міжнародного кримінального суду, ратифікація якого визнана
Конституційним Судом України неможливою до внесення відповідних змін до Конституції України;
3) Конвенції про касетні боєприпаси 2008 р.
Але щодо Римського Статуту, то Україна дала згоду на юрисдикцію Міжнародного кримінального
суду ad hoc згідно з п. 3 ст. 12 Римського Статуту відповідно Заяві Верховної Ради України до
Міжнародного кримінального суду про визнання Україною юрисдикції Міжнародного
кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності вищими посадовими особами держави,
які призвели до особливо тяжких наслідків і масового вбивства українських громадян під час мирних
акцій протестів у період із 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року від 25 лютого 2014 року
№ 790-VII та Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 2015 року № 145-VIII «Про Заяву
Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду
щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами
Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», які призвели до
особливо тяжких наслідків і масового вбивства українських громадян»
Універсальні міжнародні звичаї з МГП, які є відображенням міжнародної практики, що на основі
згоди або мовчазної згоди держав стали для них юридично обов’язковими, є важливим джерелом
МГП для України. Зобов’язання України щодо міжнародних звичаїв основані на загальних нормах
міжнародного права. Їхнє недотримання породжує міжнародно-правову відповідальність держави та
міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб. Зміст звичаєвого МГП відображений у
дослідженні «Звичаєве міжнародне гуманітарне право» МКЧХ, що є квінтесенцією всього МГП.
З метою сприяння імплементації своїх зобов’язань з МГП в Україні було утворено Міжвідомчу
комісію з імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права (Постанова Кабінету Міністрів
України від 21 липня 2000 р. № 1157 «Про утворення Міжвідомчої комісії з імплементації в Україні
міжнародного гуманітарного права»), яку з 2017 р. замінила Міжвідомча комісія з питань
застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні (Постанова Кабінету
Міністрів України від 26 квітня 2017 р. № 329 «Про утворення Міжвідомчої комісії з питань
застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні»).
Основними нормативно-правовими актами, прийнятими на виконання зобов’язань України
у сфері МГП, є: Кримінальний кодекс України 2001 р. (криміналізація воєнних злочинів, ст. 438
«Порушення законів та звичаїв війни»; ст. 445 «Незаконне використання символіки Червоного
Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала»; ст. 447 «Найманство»); Закон України від
08.07.1999 р. № 862ІV «Про символіку Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала
в Україні»; Закон України від 28.11.2002 р. № 330ІV «Про Товариство Червоного Хреста України»,
«Інструкція про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах
України», затверджена наказом Міністра оборони України від 23 березня 2017 р. № 164.
«Керівництво по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах України»,
затверджене наказом Міністра оборони України від 11 вересня 2004 р. № 400.
До інших джерел можливо віднести Закон України від 24.03.1999 р. № 548ХІV «Про Статут
внутрішньої служби Збройних Сил України»; Закон України від 15.04.2014 р. № 1207VII «Про
забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території
України»; Пам’ятка військовослужбовця при виконанні обов’язків військової служби та спеціальних
(бойових) завдань (Додаток 4 до Інструкції про порядок виконання норм міжнародного
гуманітарного права у Збройних Силах України); Кодекс честі офіцера Збройних Сил України.

22. Зобов’язання України щодо відповідальності за міжнародні злочини.

Міжнародні злочини – це злочини, що порушують міжнародні зобов’язання, які є основними для

забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини
проти міжнародного співтовариства в цілому. У доктрині міжнародного права під ними розуміються
найбільш тяжкі і небезпечні порушення принципів і норм міжнародного права, що зачіпають
глобальні інтереси людства і становлять загрозу міжнародному миру і безпеці.
спроба об’єднати норми про міжнародні злочини в єдиному документі була здійснена в
Римському статуті міжнародного кримінального суду 1998 р. У цьому документі передбачені чотири
групи міжнародних злочинів, ознаки яких увібрали в себе відповідні приписи попередніх зазначених
документів та розширили їх перелік, а саме: а) злочин геноциду – будь-яке з діянь, зазначених у ст. 6
Римського статуту, що вчинюються з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку
національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку; б) злочини проти людяності – будь-яке з
діянь, зазначених у ст. 7 Римського статуту, коли вони вчинюються в рамках широкомасштабного чи
систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад вчинюється свідомо; в)
військові злочини – серйозні порушення Женевської конвенції 1949 р. проти осіб та майна; інші
серйозні порушення законів та звичаїв війни, що застосовуються в рамках міжнародного права; г)
злочин агресії (відповідно до ст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН).
20 січня 2000 р. Україна підписала Римський Статут Міжнародного кримінального суду. Згодом,
11 липня 2001 р. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Президента
України про надання висновку щодо відповідності до Конституції України Римського Статуту
Міжнародного кримінального суду прийняв рішення: «Визнати Римський Статут Міжнародного
кримінального суду таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень
абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту, за якими Міжнародний кримінальний суд …
доповнює національні органи кримінальної юстиції».
У пункті 1 ст. 89 Статуту передбачається, що Міжнародний кримінальний суд може направляти
прохання про арешт і передачу особи будь-якій державі, на території якої може знаходитися ця
особа. Це положення Статуту суперечить ст. 25 Конституції України: «Громадянин України не може
бути виселений за межі України або виданий іншій державі».
.
Рішення Конституційного Суду України звичайно не забороняє нашій державі взаємодіяти з
Міжнародним кримінальним судом. Згідно з п. 5 (а) ст. 87 Статуту державі, що не є учасницею
Статуту, пропонується надавати допомогу на основі спеціальної домовленості, угоди з ним або на
будь-якій іншій відповідній основі.
Отже, для України Міжнародний кримінальний суд може вважатися додатковою альтернативою
до існуючого конвенційного механізму співробітництва у протидії міжнародним злочинам та
злочинам міжнародного характеру.
Важливо зазначити, що необхідність безпосередньої співпраці України з Міжнародним
кримінальним судом на постійній основі є надзвичайно важливою та нагальною. Визнання його
юрисдикції «ad hoc», безумовно, є чималим кроком вперед у вищевказаному контексті, проте ця дія
не впливає на необхідність ратифікації Україною Римського статуту найближчим часом. Однак
Угода про асоціацію між ЄС та Україною 2014 р. містить положення, яке зобов’язує Україну
співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом з метою зміцнення миру та міжнародного
правосуддя шляхом ратифікації та імплементації Римського статуту та пов’язаних з ним документів
(ст. 7). У такому випадку ратифікація Статуту Міжнародного кримінального суду стане можливим
лише після внесення відповідних змін до Конституції України та інших нормативно-правових актів.
На виконання умови Угоди про асоціацію між ЄС та Україною в частині, що стосується
співробітництва з Міжнародним кримінальним судом 4 лютого 2015 р., Верховна Рада України
ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції
Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів
вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР»
та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян».
Ухвалення цього документа відповідає вимогам п. 3 ст. 12 Статуту Міжнародного кримінального
суду, що передбачає здійснення юрисдикції Судом у випадку визнання його юрисдикції державою,
що не є учасником Статуту.
Провівши аналіз норм Кримінального кодексу України (далі – ККУ), ми дійшли до висновку, що
окрім встановлення відповідальності за агресію (стаття 437 ККУ «Планування, підготовка,
розв’язування та ведення агресивної війни»), військові злочини (розділ 19 ККУ «Злочини проти
встановленого порядку несення військової служби» («військові злочини») та геноцид (стаття 442
ККУ «Геноцид»), інші склади злочинів відсутні. ККУ знайоме поняття «злочини проти миру,
безпеки людства та міжнародного правопорядку», але взагалі не знайоме – «злочини проти
людяності». Звичайно, переслідування будуть здійснюватися на основі вчинення таких складів
злочинів, які містіться у ККУ. Але відсутні такі склади, як переслідування груп за політичними,
расовими та іншими мотивами. Загалом залишається не зрозумілим розташування розділу «Злочини
проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку», оскільки він знаходиться в кінці
кодексу.
Військові злочини передбачені у статті 438 «Порушення законів та звичаїв війни» та 439 ККУ
«Застосування зброї масового знищення». Зазначені статті містять лише п’ять складів злочинів, на
відміну від РС, у якому в статті 8 їх міститься п’ятдесят. ККУ визначає такі склади злочинів:
 – жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням;
– вигнання цивільного населення для примусових робіт;
– розграбування національних цінностей на окупованій території;
– застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом;
– застосування зброї масового знищення.
Але ККУ також передбачає інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Цей
факт свідчить про те, що непередбачені сорок п’ять складів злочинів будуть визнані у кримінальному
законодавстві України після ратифікації Верховною Радою України РС.
Отже, ККУ не передбачає серйозних порушень законів і звичаїв, застосовних у міжнародних
збройних конфліктах у встановлених рамках міжнародного права, не передбачені діяння, вчинені
щодо осіб, які не беруть активної участі у військових діях, включаючи військовослужбовців, які
склали зброю, і осіб, виведених зі складу в результаті хвороби, поранення, тримання під вартою або з
якоїсь іншої причини.

23. Зобов’язання України щодо відповідальності за конвенційні злочини.

Відтак, злочини міжнародного характеру (конвенційні злочини) — це злочини, склад яких

визначений міжнародними конвенціями, які зобов’язують держав-членів увести відповідні норми до
кримінального права. На сьогодні існує практика закріплення складів злочинів у конвенціях, норми
якої мають бути імплементовані до національних законодавств. Часто конвенції мають постанови,
що зобов’язують держави у відповідності з міжнародним та внутрішнім правом приймати усі
практично здійснені заходи з метою запобігання відповідних злочинів[5].
Вказівка на конвенціональний характер даних злочинів є недаремною – адже спеціальний
характер даних злочинів встановлюється міжнародними договорами – конвенціями, що приймаються
на рівні ООН або інших міжнародних організацій. Такими конвенціями є, наприклад: Конвенція
ООН проти корупції від 31.10.2003;  Конвенція ООН проти транснаціональної організованої
злочинності від 15 листопада 2000 р. Конвенція про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 р.;
Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р.;
Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням
найманців від 4 грудня 1989 р. Тощо
Конвенційні злочини – передбачені КК сусп. небезпеч. Винні діяння, норми про крим.
відповідальність за вчинення яких були включені у нац. зак-во на виконання зобов’язань України по
ратифікованих нею міжнар. договорах, а також договорах, укладених до набуття Україною
незалежності (підписаних від імені СРСР, УРСР), які д-ва виконує внаслідок правонаступництва.
Також ці посягання відомі як злочини міжнар. характеру.
У крим. праві України до к. з. належать, зокрема, низка злочинів, пов’язаних із незаконним обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, катування, торгівля
людьми або інша незаконна угода щодо людини, захоплення
заручників, фальшивомонетництво, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом,
«корупційні» злочини, піратство, окремі злочини проти довкілля та деякі ін. крим. правопорушення
Так, напр., на зміст крим.-правових заборон, які містяться у Розділі XIII «Злочини у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти
здоров'я населення» Особл. частини КК істотно вплинули такі міжнар.-правові акти, як Єдина
конвенція про наркотичні засоби 1961 р., Конвенція ООН про психотропні речовини 1971
р., Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних
речовин 1988 р., Конвенція про заборону розробки, в-ва та нагромадження запасів бактеріологічної
(біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1975 р., Конвенція РЄ про підроблення мед.
продукції та подібні злочини, що загрожують охороні здоров’я 2011 р.
 У межах нац. крим.-правової юрисдикції України діяння, що є злочинами, та відповідальність за
них визначаються виключно законами України (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України), а злочинність
діяння, його караність та ін. крим.-правові наслідки визначаються тільки КК України (ч. 3 ст. 3 КК).
Тому безпосереднє застосування вітчизняними правоохоронними й судовими органами
положень міжнар. договорів, що вимагають (рекомендують) визнання злочинності певних
діянь, неможливе без включення (імплементації) положень відповідних міжнар.-правових
договорів у нац. правову систему (див. Імплементація міжнародних конвенцій в кримінальне
законодавство України). Таким чином, відповідальність за К. з. безпосередньо на основі норм
міжнар. права неможлива.
Як правило, міжнар.-правовий акт містить заг. опис злочину, що має бути криміналізований на
нац.-правовому рівні. Конструювання складу злочину, визначення його караності (санкції, видів
покарання, його меж) є прерогативою зак-вця держави.
Особливістю К. з. є встановлення щодо них універсальної крим.-правової юрисдикції: згідно зі ст.
8 КК іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили
злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках,
передбачених міжнар. договорами (див. Чинність закону про кримінальну відповідальність у
просторі).

24. Міжнародні злочини: поняття і види.

У сучасній науці міжнародного права під міжнародними злочини ми розуміють такі

злочини, які становлять підвищену небезпеку всієї світової спільноти. Така підвищена небезпека
випливає з тяж кості вчиненого діяння, із важливості порушеного зобов'язання та наслідків скоєного
злочину. При вчиненні вказаних злочинів держави несуть міжнародну політичну та
матеріальну відповідальність, а керівники держав, вищі посадові особи та інші відповідальні
особи несуть індивідуальну кримінальну відповідальність, при чому вона настає перед
світовою спільнотою загалом.
Міжнародні злочини – це злочини, що порушують міжнародні зобов’язання, які є основними для
забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як
злочини проти міжнародного співтовариства в цілому. У доктрині міжнародного права під ними
розуміються найбільш тяжкі і небезпечні порушення принципів і норм міжнародного права, що
зачіпають глобальні інтереси людства і становлять загрозу міжнародному миру і безпеці.
Міжнародні злочини:
– здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в
злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;
– здійснюються в безпосередньому зв’язку із державою;
– зазіхають на міжнародний мир і безпеку;
– загрожують основам міжнародного правопорядку;
– мають наслідком відповідальність держави як суб’єкта міжнародного права і індивідуальну
кримінальну відповідальність виконавців, що наступає в рамках міжнародної, а в деяких випадках
внутрішньодержавної (національної) юрисдикції [1, c. 364].
Не слід міжнародні злочини плутати зі злочинами міжнародного характеру, якими є діяння
фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій,
фізичних і юридичних осіб. 

Вперше спроба юридично закріпити перелік та ознаки міжнародних злочинів була здійснена в ст.
5 Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р., згідно з якою злочинами,
підсудними Токійському 21 трибуналу, за які притягають до індивідуальної відповідальності
визнавалися: злочини проти миру (планування, підготовка, розв’язання або ведення оголошеної чи
неоголошеної агресивної війни або війни, що порушує міжнародне право, договори і угоди, або
участь у загальному плані чи змові, що спрямовані на вчинення будь-якої із зазначених дій);
військові злочини, передбачені конвенціями (порушення законів або звичаїв війни); злочини
проти людяності (вбивства, знищення, перетворення на рабів, висилання та інші жорстокості,
вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними,
расовими і релігійними мотивами з метою вчинення чи у зв’язку із вчиненням будь-якого злочину,
що належить до юрисдикції Трибуналу).
Майже аналогічний перелік міжнародних злочинів було включено до Статуту Міжнародного
військового трибуналу для засудження та покарання головних військових злочинців європейських
країн осі 1948 р., згідно зі ст. 6 якого юрисдикції Нюрнберзького трибуналу підлягали: злочини
проти миру (планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни на порушення
міжнародних договорів, угод і завірень, або участь у загальному плані чи зговорі, що спрямовані на
вчинення будь-якої із зазначений дій); військові злочини (порушення законів або звичаїв війни:
вбивства, мордування, взяття в рабство цивільного населення або полонення цивільного населення
на окупованій території для інших цілей, вбивства або мордування військовополонених чи осіб, які
знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної чи приватної власності, безглузде
знищення міст і сел., разоріння, невиправдане військовою необхідністю тощо); злочини проти
людяності (вбивства, знищення, перетворення на рабів, висилання й інші жорстокості, вчинені щодо
цивільного населення до чи під час війни, або переслідування за політичними, расовими і
релігійними мотивами з метою вчинення чи у зв’язку із вчиненням будь-якого злочину, що належить
до юрисдикції Трибуналу).
Остання потужна спроба об’єднати норми про міжнародні злочини в єдиному документі була
здійснена в Римському статуті міжнародного кримінального суду 1998 р. У цьому документі
передбачені чотири групи міжнародних злочинів, ознаки яких увібрали в себе відповідні приписи
попередніх зазначених документів та розширили їх перелік, а саме: а) злочин геноциду – будь-яке з
діянь, зазначених у ст. 6 Римського статуту, що вчинюються з наміром знищити, повністю або
частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку; б) злочини проти
людяності – будь-яке з діянь, зазначених у ст. 7 Римського статуту, коли вони вчинюються в рамках
широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад
вчинюється свідомо; в) військові злочини – серйозні порушення Женевської конвенції 1949 р.
проти осіб та майна; інші серйозні порушення законів та звичаїв війни, що застосовуються в рамках
міжнародного права; г) злочин агресії (відповідно до ст. 3 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН).

25. Міжнародно-правова кваліфікація злочинів міжнародного характеру.

Поняття “міжнародний злочин” тісно межує із дефініцією “злочин міжнародного характеру”. На

відміну від міжнародних злочинів, злочини міжнародного характеру – це протиправні діяння, що
зазіхають на міжнародні відносини, міжнародний правопорядок, тобто зачіпають інтереси декількох
держав, але вчиняються індивідами поза зв’язком з політикою якої-небудь держави, для досягнення
власних інтересів.
При цьому критеріями для віднесення того чи іншого злочину до категорії злочинів міжнародного
характеру повинні виступати дві обставини: а) суспільна небезпека діяння, яке посягає на міжнародні
відносини, на міжнародний правопорядок; б) наявність спеціальної міжнародної конвенції про
боротьбу з таким діянням або включення в міжнародний договір більш широкого призначення
спеціальних положень схожого змісту.
Злочинам міжнародного характеру притаманні такі основні ознаки: а) вони передбачені в
міжнародних правових актах; б) відповідальність за їх вчинення настає відповідно до національного
кримінального законодавства; в) об’єктивні ознаки певного складу злочину міжнародного характеру
проявляються у суспільному житті одразу декількох держав; г) об’єктом цих посягань не є мир,
суверенітет держав, основи існування націй.
Злочини міжнародного характеру передбачені певними міжнародними правовими актами, їх ще
називають конвенційними.

Список злочинів міжнародного характеру дуже великий, як і кількість міжнародних конвенцій,

тому для більш чіткого розгляду необхідно їх класифікувати з урахуванням об’єкта посягання:
1. Злочини проти стабільності міжнародних відносин (міжнародний тероризм – Європейська
конвенція про припинення тероризму 1977 р., захоплення заручників – Конвенція 1979 р.,
розкрадання ядерного матеріалу – Конвенція 1980 р., найманство, пропаганда війни, посягання на
осіб, що користуються дипломатичним імунітетом та ін.);
 2. Злочинні посягання на особисті права людини (застосування тортур, торгівля жінками і дітьми,
рабство і работоргівля, систематичні і масові порушення прав і свобод людини та ін.);
3. Злочини у сфері дипломатичних зносин (посягання на осіб, які користуються дипломатичним
захистом).
4. Воєнні злочини міжнародного характеру (застосування заборонених засобів і методів ведення
війни, мародерство, насильство над населенням у районі військових дій та ін.), які відрізняються від
воєнних злочинів як різновиду міжнародних злочинів тим, що не пов'язані зі злочинною діяльністю
держави.
5. Злочини у сфері економіки і фінансів (легалізація злочинних доходів, контрабанда,
виготовлення фальшивих грошових знаків – Конвенція 1928 р. та ін.).
6. Злочини, вчинені у відкритому морі (забруднення морського середовища, порушення правового
режиму на континентальному шельфі, піратство – Конвенція 1982 р., зіткнення морських судів і
ненадання допомоги на морі, розрив або пошкодження морського кабелю й інші незаконні акти,
направлені проти безпеки морського судноплавства, та ін.).
7. Злочини, що посягають на роботу цивільної авіації (захоплення повітряного судна – Конвенції
1963 р., 1970 р., 1971 р., 1988 р. та ін.).
8. Злочини у сфері культури (ввезення до країни викрадених культурних цінностей,
розповсюдження порнографічних предметів та ін.) [1, с. 615].
9. Злочинні посягання на громадський порядок (безпеку) (хуліганська поведінка під час
спортивних заходів, незаконне придбання і зберігання вогнепальної зброї та ін.);
10. Злочинні посягання на здоров'я населення (незаконне виробництво і обіг наркотичних засобів і
психотропних речовин – Конвенції 1961 р, 1971 р., 1988 р. та ін.) [4, с. 132].
Приведена класифікація носить умовний характер, а відсутність чітких критеріїв класифікації
злочинів як «міжнародних» і «злочинів міжнародного характеру» серйозно підриває цілісність
концепції, що претендує на загальне визнання.

26. Поняття і відповідальність за агресію.

Визначення злочинів агресії, яке передбачене в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН

A/RES/3314 (XXIX) «Визначення агресії» від 14.12.1974 р., міститься в Римському статуті
Міжнародного кримінального суду. У 2010 р. на Міжнародній конференції з перегляду Римського
статуту в м. Кампала (Уганда) було ухвалено резолюцію, в якій міститься визначення злочину агресії
й вказано умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію стосовно цього злочину.
Зазначені поправки до Статуту врегулювали питання юрисдикції Міжнародного кримінального
суду щодо злочинів агресії і передбачають, що останній може здійснювати свою юрисдикцію лише
щодо злочинів агресії, вчинених після спливу одного року після їх ратифікації чи ухвалення
тридцятьма державамиучасницями. Крім того, зазначеними поправками визначено, що Суд здійснює
свою юрисдикції стосовно вказаного злочину відповідно до рішення, ухваленого після 1 січня 2017 р.
тією ж більшістю держав-учасниць, яка необхідна для ухвалення цих поправок.
Так, 26 червня 2016 р. Палестина стала тридцятою державою, яка ратифікувала поправки до
Статуту Міжнародного кримінального суду, а 14.12.2017 р. Асамблея держав-учасниць Римського
Статуту ухвалила Резолюцію ICC-ASP/16/ Res.5 про активацію юрисдикції Міжнародного
кримінального суду щодо злочину агресії, в якій визначила датою активації 17 липня 2018 р.
У пункті 2 ст. 8 Статуту Міжнародного кримінального суду подано перелік діянь, які «незалежно
від оголошення війни будуть кваліфікуватися … як акт агресії». До таких діянь належать: а)
вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка воєнна
окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або
нападу, або будь-яка анексія території іншої держави або її частини із застосуванням сили; б)
бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї
державою проти території іншої держави; в) блокада портів або берегів держави збройними силами
іншої держави; г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили, або
морські і повітряні флоти іншої держави; ґ) застосування збройних сил однієї держави, що
перебувають на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, порушення умов,
передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення
дії угоди; д) дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої
держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої
держави; е) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або
найманців, які вчиняють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки
серйозний характер, що це рівнозначно вказаним актам, або її значну участь у них.
Однак, Кампальські поправки одночасно передбачили такі застереження:
1) ICC може здійснювати юрисдикцію виключно щодо тих злочинів агресії, які були вчинені лише
через 1 рік з моменту ратифікації або прийняття поправки 2010 р. 30 державами-учасницями згідно з
рішенням, прийнятим після 1 січня 2017 р. такою ж самою більшістю держав, яка необхідна для
прийняття поправки до Статуту;
2) ICC не буде мати юрисдикційних повноважень щодо злочинів агресії, вчинених громадянами
держав, які не є сторонами Римського Статуту, або на їх територіях; 
3) ICC також не може здійснювати юрисдикцію щодо акту агресії, який був вчинений державою-
учасницею, якщо ця держава заявила про невизнання такої юрисдикції шляхом надсилання
відповідної заяви Секретарю ICC (ст.15-біс (4)). 
Таким чином, на відміну від злочину геноциду, військових злочинів чи злочинів проти
людяності, юрисдикція ІСС щодо злочину агресії стосується лише тих держав, які гіпотетично
скоїли такий злочин через рік після ратифікації або прийняття Римського статуту разом з
Кампальськими поправками, але не раніше 17 липня 2018 року.
Висвітлені аспекти дещо послаблюють можливості МКС і міжнародного права в цілому у
боротьбі із злочином агресії.
МКС може виносити рішення лише щодо фізичних осіб і для цілей Статуту щодо злочину агресії
у Статуті вказано, що порушник є фізичною особою. Проте, у Статуті також зазначається, що при
здійсненні акту агресії збройні сили «застосовуються» державою (пункт 2 статті 8 bis) 2.
Вітчизняні та зарубіжні юристи визнають особливо тяжкий характер відповідальності за такий
міжнародний злочин, як агресія. Ю.М. Рибаков наголошує, що «у випадку агресії не діють зазвичай
існуючі обмеження права приймати заходи у відповідь проти держави-правопорушниці і що режим
відповідальності за агресію набагато суворіший». На думку Ю.А. Рєшетова, агресія, як міжнародний
злочин особливо небезпечного характеру, що характеризується широкими масштабами і підвищеним
рівнем суспільної небезпеки, передбачає винний умисел держави-агресора. Агресія – не результат
ексцесів чи недогляду якихось посадових осіб, а наслідок продуманої і спланованої агресивної
політики.
Відповідальність за агресію (її підготовку, розв’язання та ведення) включає далекосяжні
військові та політичні обмеження, що мають характер тимчасового обмеження суверенітету,
повне або часткове роззброєння, демілітаризацію, ліквідацію військового потенціалу та інші
заходи, які в доктрині міжнародного права широко прийнято відносити до таких форм
відповідальності держави як надзвичайна репарація та надзвичайна сатисфакція.
Загальновизнаним є також положення про те, що суб’єктами агресії як міжнародного злочину є
як держави, так і фізичні особ.
В доктрині загальновизнаним є те, що наслідком скоєння актів агресії повинен бути режим
відповідальності відмінний і тяжчий, ніж за інші порушення міжнародного права. Представники
різних концепцій відповідальності держави погоджуються з позицією, що скоєння такого злочину як
агресія передбачає винний умисел держави-порушниці.

27. Поняття і відповідальність за геноцид і апартеїд.

Відповідальність за геноцид передбачено Конвенцією ООН 1948 року «Про запобігання

злочину геноциду та покарання за нього», в якій сформульовано склад злочину та його форми.
Стаття 2 Конвенції визначає геноцид як: ...будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром
повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: (a) вбивство
членів цієї групи;
(b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
(c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове
знищення групи;
(d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;
(e) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.
 Стаття 3 визначає злочини, за які передбачене покарання відповідно до Конвенції: (a)
геноцид; (b) змова з метою здійснення геноциду; (c) пряме і публічне підбурювання до здійснення
геноциду; (d) замах на здійснення геноциду; (e) співучасть в геноциді.
У Конвенції прямо не йдеться про відповідальність держав, а лише опосередковано, оскільки факт
настання відповідальності держави за злочин геноциду підтверджуєтся ст. 9 «Спори між державами
учасницями з приводу тлумачення, застосування або виконання цієї Конвенції, в тому числі щодо
відповідальності тієї чи їншої держави за вчинення геоциду або одного з наведених у ст. ІІІ діянь
(змова, підбурювання, замах, співучасть у вчиненні геноциду), передаються на розгляд
Міжнародного суду на вимогу будь-якої зі сторін у спорі».
Відповідальність за міжнародним кримінальним правом, як і за міжнародним правом в цілому,
несуть держави та міжнародні організації. Ця відповідальність є не кримінально-правовою і не
цивільно-правовою, а міжнародно-правовою.
Кримінально-правову відповідальність несуть фізичні особи. Вона може застосовуватись
безпосередньо на основі норм міжнародного права. За злочини проти миру та безпеки людства
фізичні особи можуть бути притягнуті до відповідальності міжнародним трибуналом, міжнародним
судом або судом держави. Що стосується інших злочинів, які передбачені міжнародними
конвенціями, то за їх вчинення фізичні особи несуть відповідальність згідно національного
кримінального законодавства. На державу покладено обов’язок забезпечити реалізацію такої
відповідальності. У випадку порушення цього обов’язку виникає міжнародно-правова
відповідальність держави. Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього
передбачає відповідальність як фізичних осіб, так і держав [2]. Згідно статті 4 Конвенції «Особи,
які здійснюють геноцид або інші з перерахованих у статті 3 діянь, підлягають покаранню незалежно
від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими або приватними
особами» [1]. Принцип особистої кримінальної відповідальності застосовується однаково і без будь-
яких винятків до всіх осіб у межах їх відповідальності на рівні державної влади чи військового
командування, виходячи з конкретної участі таких осіб у вчиненні актів геноциду. Так, посадова
особа, що планує чи розробляє політику геноциду, армійський командир чи офіцер, який наказує
своєму підлеглому вчинити акт геноциду чи який свідомо не вживає заходів для запобігання або
припинення такого акту, і підлеглий, який виконує наказ щодо вчинення акту геноциду, мають
вважатися такими, що беруть участь у скоєнні злочину геноциду. Правосуддя вимагає, щоб усі такі
особи несли відповідну кримінальну відповідальність. В статті 6 Конвенції, зокрема, вказується, що
одним з варіантів здійснення правосуддя є притягнення до відповідальності судом держави, де було
здійснено злочин. Це є суттєвим недоліком Конвенції.
Встановлення факту скоєння злочину державою може здійснюватися Радою Безпеки ООН, якщо
такого роду діяння супроводжуються порушенням миру чи становили загрозу миру в розумінні
статті 39 Статуту ООН. Геноцид, як один з найтяжчих міжнародних злочинів безумовно складає
істотну загрозу миру та безпеці людства.
Отже Геноцид є найтяжчим міжнародним злочином, вчинення якого є підставою для міжнародно-
правової відповідальності держав та кримінальної відповідальності індивідів. Запровадження
державами ефективних механізмів притягнення до відповідальності за геноцид, серед яких можна
назвати національні суди, триває, однак відбувається дуже повільно. При притягнені держави–
правопорушниці до відповідальності мають бути дотримані наступні елементи: визнання
злочину, припинення та запевнення в його не повторенні, поновлення порушених прав як в
матеріальному, так і в моральному плані, покарані винні особи та реорганізовані інститути.
Відповідальність за геноцид передбачено: 1. Конвенцією про запобігання злочину геноциду
покарання за нього 1948 року; 2. Римським статутом Міжнародного кримінального суду 1998 року.
Крім того, відповідальність за геноцид передбачено статтею 442 Кримінального кодексу України, а
саме позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі. За українським
законодавством заклик до вчинення геноциду карається арештом на строк до 6 місяців або
позбавленням волі на строк до 5 років.

Видом геноциду є апартеїд - обмеження прав громадян за расовою ознакою.

Апартеї́д — офіційна політика расової дискримінації,  сегрегації та гноблення, яку
впродовж 1948—1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки  проти
місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії.
 Міжнародне гуманітарне право визначає апартеїд як один із видів злочинів проти людяності,
нелюдські діяння, які здійснюються свідомо шляхом широкомасштабного або систематичного
нападу на цивільних осіб, що вчиняються в контексті інституціоналізованого режиму
систематичного гноблення і панування однієї расової групи над іншою расовою групою або групами
з метою збереження такого режиму.
Прийнята ООН за ініціативою СРСР Міжнародна конвенція про припинення злочину
апартеїду і покарання за нього (1973) передбачає міжнародну кримінальну відповідальність
незалежно від мотиву і місця знаходження осіб, членів організацій і установ та представників
держав, винних у вчиненні апартеїду.
Деякі акти апартеїду можуть становити геноцид (напр., у ПАР).
Карні по Конвенції 1973 не тільки сам апартеїд, а й підбурювання до нього і задум щодо
вчинення актів апартеїду, а також сприяння, заохочення або співробітництво у скоєнні
апартеїду.
Особи, винні в апартеїді, можуть бути притягнуті до суду будь-якої держави - учасниці
Конвенції або міжнародному трибуналу, створюваному для цього угодою держав. Комісія з прав
людини ООН уповноважена на основі інформації, одержуваної від держав і компетентних органів
ООН, готувати список осіб, відповідальних за злочин апартеїду, а також тих, проти кого вже
ведеться судове переслідування.
Винні у апартеїді особи не можуть користуватися правом притулку, а підлягають видачі (див.
Видача злочинців).
.

28. Поняття і відповідальність за військові злочин.

Воєнні злочини – це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права (порушення законів

і звичаїв війни), за скоєння яких передбачено кримінальну відповідальність фізичних осіб на
національному та міжнародному рівнях.
Воєнні злочини є одним з видів основних злочинів проти міжнародного права поряд зі злочином
агресії, злочинами проти людяності та геноцидом. Воєнними злочинами є серйозні порушення
заборон, що містяться як у договірному, так і у звичаєвому міжнародному гуманітарному праві.
Чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року та Додатковий протокол І до них від 8 червня
1977 року зобов'язують держави криміналізувати серйозні порушення міжнародного гуманітарного
права в національному законодавстві. Україна виконує цю вимогу насамперед шляхом внесення до
Кримінального кодексу України статті 438 "Порушення законів та звичаїв війни".
Крім того, держави повинні переслідувати в судовому порядку осіб, обвинувачуваних у вчиненні
серйозних порушень міжнародного гуманітарного права чи передавати таких осіб державі, готовій
здійснити таке переслідування.
Іншими словами, на воєнні злочини (як і на інші види міжнародних злочинів), відповідно до
Женевських конвенцій, поширюється принцип універсальної юрисдикції. Він полягає в тому, що
будь-яка держава може притягнути особу, винну в скоєнні воєнних злочинів, до кримінальної
відповідальності, незважаючи на місце скоєння злочину та громадянство суб’єкта злочину чи його
жертви.
У минулому притягнення до відповідальності воєнних злочинців на міжнародному рівні
здійснювалось у межах діяльності Нюрнберзького та Токійського міжнародних військових
трибуналів, Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії та Міжнародного
кримінального трибуналу щодо Руанди, а також низки "гібридних" судових установ (Спеціальний
суд для Сьєрра-Леоне, Надзвичайні палати судів Камбоджі тощо). Наразі юрисдикцію щодо воєнних
злочинів має Міжнародний кримінальний суд. Також національні суди України можуть розглядати
кримінальні справи за вчинення воєнних злочинів, передбачених кримінальним кодексом. 
Відповідно до Конвенції про незастосовність строку давності до воєнних злочинів і злочинів
проти людяності 1968 року, до воєнних злочинів строки давності не застосовуються.
Найширший перелік воєнних злочинів закріплений в Статуті Міжнародного кримінального
суду, так званому Римському статуті. Стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального
суду визначає, що  до воєнних злочинів під час міжнародних збройних конфліктів належать не тільки
серйозні порушення Женевських конвенцій, але і 26 інших серйозних порушень законів і звичаїв
війни, більшість з яких держави розглядають як злочини ще з часів Другої світової війни. Серед них:
1.Серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, а саме будь-яке з таких
діянь проти осіб або майна, що охороняються відповідно до положень відповідної Женевської
конвенції:
1) умисне вбивство осіб;
2) катування чи нелюдське поводження, включаючи біологічні експерименти над особами;
3) умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров'ю
осіб;
4) незаконне, безглузде та великомасштабне знищення та привласнення майна, не викликане
військовою необхідністю;
5) примус військовополоненого або іншої захищеної особи до служби у збройних силах ворожої
держави;
6) умисне позбавлення військовополоненого або іншої захищеної особи права на справедливе і
нормальне судочинство;
7) незаконна депортація чи переміщення чи незаконне позбавлення волі;
8) взяття заручників.
2.Інші серйозні порушення законів та звичаїв, які застосовуються у міжнародних збройних
конфліктах у встановлених рамках міжнародного права, а саме будь-яке з таких діянь:
1) умисні напади на цивільне населення як таке або окремих цивільних осіб, які не беруть
безпосередньої участі у військових діях;
2) умисні напади на цивільні об'єкти, тобто об'єкти, які не є військовими цілями;
3) умисне завдання ударів по персоналу, об'єктам, матеріалам, підрозділам або транспортним
засобам, задіяним у наданні гуманітарної допомоги або в місії з підтримання миру відповідно до
Статуту Організації Об'єднаних Націй, доки вони мають право на захист, яким користуються
цивільні особи або цивільні об'єкти за міжнародним правом збройних конфліктів;
4) умисне вчинення нападу, коли відомо, що такий напад стане причиною випадкової загибелі або
каліцтва цивільних осіб або шкоди цивільним об'єктам або великої, довгострокової та серйозної
шкоди навколишньому природному середовищу, і заподіяна шкода буде явно несумісною з
конкретною і безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою;
5) напад на незахищені і такі, що не є військовими цілями, міста, села, житла або будівлі або їх
обстріл із застосуванням будь-яких засобів;
6) вбивство або поранення комбатанта, який, склавши зброю або не маючи більше засобів захисту,
беззастережно здався;
7) неналежне використання прапора парламентера, прапора або військових знаків розрізнення та
форми ворога або Організації Об'єднаних Націй, а також відмітних емблем, встановлених
Женевськими конвенціями, наслідком якого є смерть або заподіяння шкоди особи;
8) переміщення, прямо чи опосередковано, державою-окупантом частини її власного цивільного
населення на окуповану нею територію або депортація або переміщення населення окупованої
території або окремих частин його в межах або за межі цієї території;
9) умисне завдання ударів по будівлям, що використовуються для цілей релігії, освіти, мистецтва,
науки або благодійності, історичним пам'ятникам, госпіталям та місцям зосередження хворих та
поранених, за умови, що вони не є військовими цілями;
10) заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних каліцтв або
здійснення над ними медичних або наукових експериментів будь-якого роду, які не виправдані
необхідністю медичного, зуболікувального або госпітального лікування відповідної особи та не
здійснюються в її інтересах і можуть спричинити смерть або серйозно загрожують здоров'ю такої
особи чи осіб;
11) віроломне вбивство чи поранення осіб, що належать до ворожої нації чи армії;
12) заява про те, що пощади не буде;
13) знищення або захоплення майна ворога, за винятком випадків, коли таке знищення або
захоплення диктується військовою необхідністю;
14) оголошення скасованими, зупиненими чи недопустимими у суді прав та позовів громадян
протилежної сторони;
15) примус громадян протилежної сторони до участі у військових діях проти їхньої власної країни,
навіть якщо вони перебували на службі воюючої сторони до початку війни;
 16) розграбування міста або населеного пункту, навіть якщо воно захоплене штурмом;
17) застосування отрути або отруєної зброї;
18) застосування задушливих, отруйних або інших газів та будь-яких аналогічних рідин,
матеріалів або засобів;
19) застосування куль, які легко розриваються або сплющуються в тілі людини, таких як
оболонкові кулі, тверда оболонка яких не покриває всього сердечника або має надрізи;
20) застосування зброї, боєприпасів та техніки, а також методів ведення війни такого характеру,
що спричиняють надмірні пошкодження або непотрібні страждання або є невибірковими за своєю
суттю, в порушення норм міжнародного права збройних конфліктів, за умови, що така зброя, такі
боєприпаси, така техніка та такі методи ведення війни є предметом всеосяжної заборони та включені
у додаток до Римського Статуту;
21) посягання на особисту гідність, зокрема принизливе та образливе поводження;
22) зґвалтування, навернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність,
як вона визначена у пункті 2 (f) статті 7 Римського Статуту, примусова стерилізація та будь-яка інша
форма сексуального насильства, що також є серйозним порушення Женевських конвенцій;
23) використання присутності цивільної особи або іншої захищеної особи для захисту від
військових дій певних пунктів, районів або збройних сил;
24) навмисне завдання ударів по будівлям, матеріалам, медичним установам та транспортним
засобам, а також персоналу, що використовують відповідно до міжнародного права відмітні
емблеми, встановлені Женевськими конвенціями;
25) умисне вчинення дій, спрямованих на голодування цивільного населення, як способу ведення
війни шляхом позбавлення цивільного населення необхідних для виживання предметів, включаючи
умисне створення перешкод для надання допомоги, як це передбачено у Женевських конвенціях;
26) набір або вербування дітей віком до п'ятнадцяти років до складу національних збройних сил
або їх використання для активної участі у бойових діях.
Відповідальність за воєнні злочини несуть комбатанти, а також особи, що віддають їм
накази.
Комбатантами є особи, які входять до складу збройних сил воюючої країни та прирівняних до них
формувань, та беруть участь безпосередньо у воєнних діях. 
Особи, що віддають їм накази є верховний головнокомандувач (Президент), а також інші військові
та цивільні особи (як правило, державні службовці), які можуть віддавати прямі накази
комбатантам. 
Той факт, що злочин був скоєний особою за наказом уряду або начальника (чи то військового, чи
цивільного) не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності.
Стаття 77 (статуту) 1. З огляду на статтю 110 Суд може призначити одну з таких заходів
покарання особі, визнаній винною у скоєнні злочину, передбаченого у статті 5 цього Статуту:
a) позбавлення волі на певний термін, що обчислюється в кількості років, яка не перевищує
максимальної кількості 30 років, або
b) довічне позбавлення волі у випадках, коли це виправдано виключно тяжким характером злочину
та індивідуальними обставинами особи, визнаної винною у її скоєнні.
2. Крім позбавлення волі, Суд може призначити:
a) штраф відповідно до критеріїв, передбачених у Правил процедури та доведення;
b) конфіскацію доходів, майна та активів, отриманих прямо або побічно внаслідок злочину, без
шкоди для прав bona fide третіх сторін.
Відповідальність за злочини проти людяності передбачено: 1. Римським статутом Міжнародного
кримінального суду 1998 року 2. Гаазькими та Женевськими конвенціями про закони і звичаї війни
Кримінальна відповідальність за вчинення окремих форм воєнних злочинів передбачена також
Кримінальним кодексом України. Проте використані у цьому Кодексі формулювання не
відповідають ні змісту міжнародних угод, чинних для України, ані сьогоденним реаліям, у яких
перебуває Україна (міжнародний збройний конфлікт у зв’язку з тимчасовою окупацією частини
території та масові порушення прав цивільного населення на цій території, тривалий збройний
конфлікт на сході країни).

29. Нюрнберзький і Токійський міжнародні військові трибунали.

 Ню́рнберзький проце́с — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської
Німеччини. Проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 у Міжнародному
військовому трибуналі.
Домовленість про створення Міжнародного військового трибуналу і його статуту були
опрацьовані СРСР, США, Великою Британією та Францією в ході лондонської конференції 26
червня — 8 серпня 1945. Спільно розроблений документ відобразив позицію всіх 23 країн-учасниць
конференції, принципи статуту затверджені Генеральною Асамблеєю ООН.
29 серпня опубліковано перший список головних воєнних злочинців — 24 нацистських політиків,
військових, ідеологів нацизму.
18 жовтня 1945 обвинувальний висновок було вручено Міжнародному військовому трибуналу і
через його секретаріат передано кожному обвинуваченому.
Ще до початку судового процесу 25 листопада 1945 в камері наклав на себе руки голова
Трудового фронту Роберт Лей. Густава Круппа визнано невиліковно хворим, і справу щодо нього
припинено до суду.
Інші обвинувачені постали перед судом.
Хід процесу
Згідно з Лондонською угодою Міжнародний військовий трибунал сформований на паритетних
засадах з представників чотирьох держав (по два – 8 всього).
Всього проведено 216 судових слухань. Головував представник Великої Британії Джеффрі
Лоуренс. Була представлена низка доказів, серед них вперше — так звані «секретні
протоколи» до пакту Молотова-Ріббентропа.
Звинувачення
1. Плани нацистської партії:
o Використання нацистського контролю для агресії проти іноземних держав.
o Агресивні дії проти Австрії і Чехословаччини.
o Напад на Польщу.
o Агресивна війна проти всього світу (1939—1941).
o Вторгнення Німеччини на територію СРСР
o Агресивна війна проти США.
2. Злочини проти миру:
o «Всі звинувачувані та різні інші особи протягом ряду років до 8 травня 1945 року брали
участь у плануванні, підготовці, розв'язанні та веденні агресивних воєн, які також були війнами, що
порушують міжнародні договори, угоди та зобов'язання».
3. Воєнні злочини:
o Вбивства і жорстоке поводження з цивільним населенням на окупованих територіях і у
відкритому морі.
o Вивезення цивільного населення з окупованих територій у рабство та для інших цілей.
o Вбивства та жорстоке поводження з військовополоненими та військовослужбовцями країн, з
якими Німеччина перебувала в стані війни, а також з особами, що знаходилися в плаванні у
відкритому морі.
o Безцільне руйнування великих і малих міст і сіл, спустошення, не виправдані військовою
необхідністю.
o Германізація окупованих територій.
4. Злочини проти людяності:
o Звинувачувані проводили політику переслідування, репресій та знищення ворогів нацизму.
Нацисти кидали в тюрми людей без судового процесу, переслідували їх, принижували,
перетворювали на рабів, піддавали тортурам, вбивали їх.
Міжнародний військовий трибунал засудив:
 До смертної кари через повішення: Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера,
Розенберга, Франка, Фріка, Штрайхера, Заукеля, Зейсс-Інкварта, Бормана (заочно), Йодля.
 До довічного ув'язнення: Гесса, Функа, Редера.
 До 20 років тюремного ув'язнення: Шираха, Шпеера.
 До 15 років тюремного ув'язнення: Нейрата.
 До 10 років тюремного ув'язнення: Дьониця.
 Виправдані: Фріче, Папен, Шахт.
 Йодля було посмертно повністю виправдано, але під тиском громадськості виправдання було
скасоване.
Трибунал визнав організації СС, СД, СА, Гестапо такими, що мають за мету злочинну діяльність.
Членів цих організацій, які усвідомлювали злочинність дій (та певними іншими ознаками), а також
керівний склад нацистської партії визнано злочинцями.
Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 у будинку Нюрнберзької в'язниці. Герінг отруївся
незадовго до страти.
Суди над військовими злочинцями меншої величини продовжувалися у Нюрнберзі аж до 1950-х.

Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу, також відомий як Токійський

процес — суд над японськими військовими злочинцями, що проходив у Токіо з 3 травня 1946 року
по 12 листопада 1948. Він був тривалішим, аніж Нюрнберзький. Токійський процес проходив 2 роки,
5 місяців і 9 днів. Обвинувальний висновок у справі 28 головних японських воєнних злочинців було
складено від імені США, Китаю, Великої Британії, СРСР, Австралії, Канади, Франції, Нової Зеландії,
Нідерландів, Індії та Філіппін. Він мав 53 пункти. Висновок містив звинувачення в злочинах проти
світу відповідно до ст. 5 Статуту трибуналу.
Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу був утворений 19 січня 1946 року
в Токіо (Японія) в результаті переговорів між союзними урядами. На трибуналі були представлені 11
держав: СРСР, США, Китай, Велика Британія, Австралія, Канада, Франція, Нідерланди, Нова
Зеландія, Індія і Філіппіни.
США були активні у вирішенні питання Японії, але питання Хіросіми і Нагасакі не зачіпали, адже
це могло призвести до конфлікту.
У ході процесу було проведено 818 відкритих судових засідань і 131 засідання у суддівській
кімнаті; трибунал ухвалив 4356 документальних доказів і 1194 свідчення свідків (з яких 419 були
заслухані безпосередньо трибуналом).
В обвинувальному акті було сформульовано 55 пунктів, що містять загальні обвинувачення всіх
підсудних і винність кожного окремо. Всі пункти обвинувачення були об'єднані у три групи:
перша — Злочини проти миру (1-36 пункти); друга — вбивства (37-52 пункти); третя — злочини
проти звичаїв війни і злочини проти людяності (53-55 пункти).
Обвинувачем від СРСР на Токійському процесі спочатку виступав Голунський С. О., потім його
замінив О. М. Васильєв.
За участь у підготовці та розв'язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного
населення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи найбільшим злочинцям було
винесено смертний вирок, 16 — довічне ув'язнення. Серед страчених були колишні прем'єр-міністри
Японії (Хіроту, Тодзіо, Хірануму, Койсо), 11 екс-міністрів, 2 послів, 8 воєначальників та ін.
Двоє підсудних померли під час судового процесу, один визнаний через хворобу неосудним.
Вирок щодо засуджених до смертної кари було виконано в ніч на 23.ХІІ 1948.

30. Міжнародні трибунали по Югославії і Руанді.

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ, повна назва — Міжнародний

трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення
міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 року)
був створений Радою Безпеки ООН 25 травня 1993 року на основі резолюції № 827 Ради Безпеки
ООН. Ініціатором резолюції виступила Франція.
Трибунал має мандат Ради Безпеки ООН. Цим він відрізняється від класичних міжнародних судів,
які створюються міжнародним договором.
Мета трибуналу — переслідування осіб, відповідальних за тяжкі порушення міжнародного
гуманітарного права (грубе знехтування Женевських конвенцій 1949 року, порушення законів і
звичаїв війни, геноцид і злочини проти людяності) на території колишньої Югославії в період з 1991
року і по дату, яка буде визначена Радою Безпеки після відновлення миру. Трибунал розглядає такі
серйозні злочини, як умисне вбивство, тортури, незаконне депортування і захоплення заручників.
Передбачено судове переслідування за застосування отруйних речовин, безглузде руйнування міст
або сіл, історичних пам'ятників.
Максимальне покарання, яке може винести трибунал — довічне ув'язнення. Судом не
приймаються посилання на «виконання обов'язків» або «підпорядкування наказам». Суд не може
початися у відсутність обвинуваченого. Трибунал не має права ухвалювати смертний вирок.
Засуджені МТКЮ особи відбувають свій термін в одній з держав, що підписали відповідну угоду
з ООН.
У штаті трибуналу близько 1200 співробітників з 77 країн. З квітня 2002 року по січень 2005 року
суддею трибуналу ad litem був український юрист-міжнародник Володимир Василенко.
Слухання справ проходять в трьох судових палатах, в яких зайнято 16 постійних і до дев'яти
тимчасових суддів, які обираються Генеральною асамблеєю ООН з представленого Радою Безпеки
списку на чотири роки. Умови їхньої служби є такими ж, як у суддів Міжнародного Суду. Вони
можуть бути переобрані.
Перший вирок трибуналу був винесений 29 листопада 1996 року. До 10 років в'язниці був
засуджений боснійський хорват Дражен Едемович, визнаний винним в злочинах проти людства і в
порушеннях законів та звичаїв війни. 5 березня 1998 року Едемовичу скоротили термін ув'язнення до
п'яти років. 26 серпня 1998 року його передано Норвегії, в серпні 2000 року звільнено.
Станом на літо 2008 року всього за час існування трибуналу було проведено 142 судових процеси
(в тому числі 92 проти сербів, 33 проти хорватів, вісім проти косовських албанців, сім
проти боснійських мусульман, і два — проти македонців).
Останньою гучною справою трибуналу став вирок колишньому командувачеві сил боснійських
хорватів Слободанові Праляку. Трибунал визнав його винним у воєнних злочинах і засудив до 20
років в'язниці. У кінці листопада вирок залишили в силі, після чого Праляк заявив, що відкидає
рішення суду, і випив смертельну отруту.
Міжнародний трибунал завершив свою роботу 21 грудня 2017 року. За час роботи Міжнародного
кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії були висунуті звинувачення щодо 161
особи, 90 з них засуджені. Розгляди тривали понад двадцять років, за час судових процесів допитали
близько п'яти тисяч людей.

Міжнародний трибунал щодо Руанди (МТР) — допоміжний орган Організації Об'єднаних

Націй, заснований для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид, вчинений на
території Руанди або ж злочини, вчинені громадянами Руанди, але на території сусідніх країн у
період з 1 січня 1994 року по 31 грудня 1994 року.
При цьому МТР покликаний не тільки переслідувати винних в актах геноциду, а й сприяти
примиренню і відновленню справедливості і законності в Руанді.
Міжнародний трибунал складається з наступних органів
 а) Палати, які складається з трьох Судових палат і Апеляційної палати;
 б) Обвинувача;
 в) Секретаріату.
З моменту його відкриття в 1995 році трибунал виніс обвинувальні висновки щодо 93 осіб, яких
він вважав відповідальними за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчиненого в
Руанді в 1994 році. До обвинувачених зараховують високопоставлених військових та урядовців,
політиків, бізнесменів, а також членів релігійних груп, міліцію, і керівників засобів масової
інформації. МТР відіграв провідну роль у створенні надійної системи міжнародної кримінальної
юстиції. Вона виробляє значну судову практику щодо геноциду, злочинів проти
людяності, військових злочинів, а також форм індивідуальної відповідальності і відповідальності
керівника за злочин.
Міжнародний Трибунал щодо Руанди є першим в історії міжнародних трибуналів справою для
винесення вироків щодо геноциду, і першим інтерпретує визначення геноциду, викладених в
Женевських конвенціях 1949 року. Він також є першим міжнародним трибуналом для інтерпретації
поняття «зґвалтування» в міжнародному кримінальному праві і визначення  зґвалтування як засобу
вчинення геноциду.
Вироки
Зокрема винесений довічний вирок колишньому прем'єр-міністру Жану Камбанда за злочини
проти людства. Серед доведених випадків було заохочення людиноненависницької пропаганди
радіостанцією RTLM, яка закликала знищувати громадян народності тутсі.
У грудні 1999 року засуджений до довічного ув'язнення Джордж Рутаганде, який у 1994 році
очолював загони «Інтерахамве» («молодіжного крила» правлячої тоді Партії «Республіканський
національний рух за розвиток демократії»).
1 вересня 2003 розглядалася справа Еммануеля Ндіндабахізі (Emmanuel Ndindabhizi), колишнього
міністра фінансів Руанди (1994 рік). За даними поліції він причетний до масового знищення людей в
префектурі Кібуйе. Е. Ндіндабахізі особисто віддавав накази вбивати, роздавав зброю добровольцям
з народності хуту і був присутній під час нападів і побиттів. За даними свідків він заявляв: «Чимало
тутсі проходять тут, чому ви їх не вбиваєте?», "Ви вбиваєте жінок-тутсі, які заміжні за хуту? …
Ідіть і убийте їх. Вони можуть вас отруїти ".
Єдиним європейцем, якого засудив суд, став бельгієць Жорж Руджі.
18 грудня 2008 Міжнародний трибунал по Руанді засудив до довічного ув'язнення колишнього
полковника руандійської армії Теонесте Багосору за розв'язання геноциду, а також за організацію
ополчення «Інтерахамве».
17 травня 2011 колишній генерал збройних сил Руанди Огюстен Бізімунгу, був засуджений до
тридцяти років в'язниці за участь у геноциді. Свою провину не визнав.
20 грудня 2012 Міжнародний трибунал по Руанді засудив колишнього руандійського міністра
планування Огюстена Нгірабатваре (Augustin Ngirabatware) до 35 років в'язниці за звинуваченням у
геноциді проти народності тутсі.
Критика
Роль міжнародного трибуналу оцінюється в Руанді неоднозначно, оскільки судові розгляди в
ньому дуже тривалі, а як міра покарання не може бути обрана страта. Для судів над особами, які не
потрапили в сферу юрисдикції трибуналу, що розглядає справи лише самих головних організаторів
геноциду, в країні створена система місцевих судів, що ухвалила не менше 100 смертних вироків.

31. Організація Міжнародного кримінального суду.

Структура Міжнародного кримінального суду Відповідно до статті 34 Статуту Суду до складу

Міжнародного кримінального суду входять такі органи:
– Президія;
– Апеляційне відділення, Судове відділення і Відділення попереднього провадження;
– Канцелярія Прокурора;
– Секретаріат.
Президія
Загальний опис та функції президії зазначенні в ст. 38 Римського статуту.
«Голова і перший і другий віце-голова обираються абсолютною більшістю голосів суддів. Вони
виконують свої функції протягом три річного строку або до завершення строку їх повноважень як
суддів, в залежності від того, який з цих строків закінчується раніше. Вони можуть бути переобрані
один раз. Голова разом з першим та другим віце-головою утворюють Президію, котра несе
відповідальність за:
1. Належне управління справами суду, за виключенням Канцелярії прокурора;
2. Інші функції, покладені на нього у відповідності до діючого Статуту.
При виконанні своїх повноважень, президія координує діяльність з Прокурором та виконує інші
функції пов'язані з діяльністю Суду.»
Відділення та палати суду
В статті 39 Римського статуту зазначено, що структуру судового компоненту Міжнародного
кримінального суду складають Апеляційне відділення, Судове відділення та Відділення
попереднього провадження. Відділення складаються з палат, кількість котрих може бути досить
різною та визначатися в залежності від ступення складності справ, які розглядає суд.
Апеляційне відділення у своєму складі містить голову та ще чотирьох суддів, а судове відділення і
Відділення попереднього виробництва (попереднього розгляду справ) — не менш ніж з шісти суддів
кожне. При цьому Апеляційна палата повинна містити усіх суддів, які входять до складу
Апеляційного відділення, одна Судова палата — не менш трьох суддів Судового відділення, а до
Палати попереднього розгляду — не менш трьох суддів або одного судді відповідного відділення в
залежності від складності справи, що розглядається.
Канцелярія Прокурора
Ст. 42 Римського статуту закріплює положення такого органу МКС як Канцелярія Прокурора.
Канцелярія Прокурора є незалежним органом МКС, уповноваженим на здійснення кримінального
переслідування осіб відповідальних за злочин та висунення їм обвинувачення. Працівники
канцелярії не запитують і не виконують вказівок будь-якого зовнішнього джерела. Канцелярію
очолює Головний прокурор. незалежність прокуратури полягає в тому, що Прокурор та його зами
призначуються не Судом, а обираються Асамблеєю держав-учасниць строком на дев'ять років,
повторно переобраними бути не можуть і не повинні бути представниками однієї держави.
Секретаріат
Положення про Секретаріат містить ст. 43 Римського статуту.
Секретаріат відповідає за аспекти, котрі відносяться до несудового управління справами та
обслуговування Суду. Очолюється секретарем, котрий обирається суддями на п'ятирічний строк,
Секретар затверджує в структурі Секретаріату Групу по здійсненню допомоги потерпілим та
свідкам. Ця група забезпечує, радячись з Канцелярією Прокурора, заходи захисту та процедури
безпеки, консультативну та іншу відповідну допомогу свідкам, потерпілим, котрі з'являються до
суду, та іншим особам, котрим загрожує небезпека за надання показань. До складу групи входять
працівники, котрі мають досвід праці з травмами, в тому числі травми, пов'язанні зі злочином
сексуального насилля.
Судді
До складу Міжнародного кримінального суду входять 18 суддів, що обираються на термін в 9
років Асамблеєю держав-учасниць суду, причому кожна з вище перелічених груп має бути
представлена принаймні 2 суддями.
Усі судді обираються за двома списками. Список «А» містить осіб, які визнані спеціалістами в
сфері кримінального права і процесу, так само наділених необхідним досвідом роботи як судді,
прокурора або адвоката у цій сфері. Список «В» містить осіб, котрі є авторитетними спеціалістами у
сфері міжнародного права, а саме у міжнародному гуманітарному праві та правах людини, мають
великий досвід юридичної практики.
Офіційними мовами Суду є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька.
Постанови Суду, а також інші рішення з основних питань, розглянутих Судом, публікуються
офіційними мовами.
Робочими мовами Суду є англійська і французька. У Правилах процедури і доказування
визначаються випадки, у яких інші офіційні мови можуть використовуватися як робочі (ст. 50
Статуту).

32. Юрисдикція Міжнародного кримінального суду.

Міжнародний кримінальний суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію

стосовно осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного
співтовариства, зазначені в дійсному Статуті, і доповнює національні системи кримінального
правосуддя.
Суд наділений міжнародною правосуб’єктністю. Він має таку правоздатність, що може бути
необхідною для здійснення його функцій і досягнення його мети. Суд може здійснювати свої функції
і повноваження на території будь-якої державиучасниці Статуту і, за спеціальною згодою, на
території будь-якої іншої держави.
Юрисдикція МКС розповсюджується на держави (в межах їхньої території та їхніх громадян),
які ратифікували Римський статут, а також на держави, які не ратифікували Статут, але зробили
заяви про визнання юрисдикції МКС стосовно того чи іншого злочину відповідно до ст. 12 Статуту
Суд має юрисдикцію тільки щодо злочинів, які вчинені після набрання чинності даним Статутом.
Юрисдикція Суду обмежується найсерйознішими злочинами, що викликають занепокоєння в
усього міжнародного співтовариства. Відповідно до статті 5 Статуту Суд має юрисдикцію стосовно
таких злочинів: 1) злочин геноциду; 2) злочини проти людяності; 2) воєнні злочини; 3) злочини
агресії.
Геноцид означає будь-яке з таких діянь, вчинених із наміром знищити, цілком або частково,
будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: – вбивство членів такої групи; –
заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; – навмисне
створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її
знищення; – заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи; –
насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу (ст. 6 Статуту).
 Злочин проти людяності означає будь-яке з таких діянь, коли вони вчиняються в межах
широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, і якщо такий напад
відбувається свідомо: – вбивство; – винищування; – поневолення; – депортація чи насильницьке
переміщення населення; – ув’язнення чи інше жорстоке фізичне позбавлення волі в порушення
основних норм міжнародного права; – катування; – зґвалтування, притягнення до сексуального
рабства, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація чи будь-які інші
форми сексуального насильства порівнянної тяжкості; – переслідування будь-якої групи з
політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних або інших мотивів,
що визнані недопустимими відповідно до міжнародного права, у зв’язку з будь-якими діяннями,
зазначеними в цьому пункті, або будь-якими злочинами, що підпадають під юрисдикцію Суду; –
насильницьке зникнення людей; – злочин апартеїду; – інші нелюдські діяння аналогічного характеру,
що виражені в навмисному заподіянні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень,
серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю (ст. 7 Статуту).
Суд має юрисдикцію стосовно воєнних злочинів, зокрема коли вони вчинені в межах плану або
політики, у разі великомасштабному їх учиненні, а саме серйозні порушення Женевських конвенцій
від 12 серпня 1949 р.: – навмисне вбивство; – катування або нелюдське поводження, включно з
біологічні експерименти; – навмисне заподіяння тяжких страждань або серйозних тілесних
ушкоджень або шкоди здоров’ю; – незаконне, безглузде, великомасштабне знищення і присвоєння
майна, не викликане військовою необхідністю; – примус військовополоненого або іншої особи до
служби в збройних силах ворожої держави; – навмисне позбавлення військовополоненого або іншої
особи права на справедливе і нормальне судочинство; – незаконна депортація, переміщення або
незаконне позбавлення волі; – захоплення заручників; – віддання розпоряджень про переміщення
цивільного населення з причин, пов’язаних з конфліктом, якщо лише цього не вимагає розуміння
безпеки цивільного населення або нагальна потреба військового характеру; – віроломне вбивство або
поранення комбатанта ворога; – заява про те, що пощади не буде, та інші (ст. 8 Статуту).
Визначення злочинів агресії, яке передбачене в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН
A/RES/3314 (XXIX) «Визначення агресії» від 14.12.1974 р., міститься в Римському статуті
Міжнародного кримінального суду. У 2010 р. на Міжнародній конференції з перегляду Римського
статуту в м. Кампала (Уганда) було ухвалено резолюцію, в якій міститься визначення злочину агресії
й вказано умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію стосовно цього злочину.
Зазначені поправки до Статуту врегулювали питання юрисдикції Міжнародного кримінального
суду щодо злочинів агресії і передбачають, що останній може здійснювати свою юрисдикцію лише
щодо злочинів агресії, вчинених після спливу одного року після їх ратифікації чи ухвалення
тридцятьма державамиучасницями. Крім того, зазначеними поправками визначено, що Суд здійснює
свою юрисдикції стосовно вказаного злочину відповідно до рішення, ухваленого після 1 січня 2017 р.
тією ж більшістю держав-учасниць, яка необхідна для ухвалення цих поправок.
Так, 26 червня 2016 р. Палестина стала тридцятою державою, яка ратифікувала поправки до
Статуту Міжнародного кримінального суду, а 14.12.2017 р. Асамблея держав-учасниць Римського
Статуту ухвалила Резолюцію ICC-ASP/16/ Res.5 про активацію юрисдикції Міжнародного
кримінального суду щодо злочину агресії, в якій визначила датою активації 17 липня 2018 р.
У пункті 2 ст. 8 Статуту Міжнародного кримінального суду подано перелік діянь, які «незалежно
від оголошення війни будуть кваліфікуватися … як акт агресії». До таких діянь належать: а)
вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка воєнна
окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або
нападу, або будь-яка анексія території іншої держави або її частини із застосуванням сили; б)
бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї
державою проти території іншої держави; в) блокада портів або берегів держави збройними силами
іншої держави; г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили, або
морські і повітряні флоти іншої держави; ґ) застосування збройних сил однієї держави, що
перебувають на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, порушення умов,
передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення
дії угоди; д) дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої
держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої
держави; е) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або
найманців, які вчиняють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки
серйозний характер, що це рівнозначно вказаним актам, або її значну участь у них.
Держава, що стає учасницею Статуту Міжнародного кримінального суду, визнає тим самим
юрисдикцію Суду стосовно злочинів, зазначених у Статуті.

33. Агресія РФ та притягнення до відповідальності військових злочинців за злочини

геноциду.

3 квітня 2022 року Президент України  оголосив про створення спеціального механізму

правосуддя для притягнення до відповідальності осіб, причетних до злочинів проти українського
народу.
У зв’язку з цим виникає багато питань щодо того яким чином буде функціонувати цей
механізм, на яких засадах, хто буде входити до його складу та інше. Спробуємо розібратися у
цих питаннях.
У своєму зверненні Президент повідомив, що «Суть цього механізму – спільна робота
національних та міжнародних фахівців: слідчих, прокурорів та суддів. Цей механізм допоможе
Україні та світу притягнути до конкретної відповідальності осіб, які розв’язали або будь-яким
чином брали участь у цій страшній війні проти українського народу та у злочинах проти
наших людей». Також Президент зазначив, що Міністерство закордонних справ, Офіс Генерального
прокурора, Національна поліція, Служба безпеки, розвідка та інші структури згідно зі своєю
компетенцією мають спрямувати всі зусилля на те, щоб цей механізм запрацював негайно.
Геноцид українців російськими військами під час вторгнення 2022 року визнаний, станом на 11
травня 2022 рішеннями парламентів країн Балтії, Польщі, Канади, Чехії, Ірландії та України.[1][2][3]
Латвія та Естонія у свою чергу заборонила використання літери Z та інших символів, які, як
вважають, виражають підтримку вторгнення Росії в Україну.[4]
Після відкриття Бучанської різанини, під час якої російські війська вбили багатьох мирних жителів
України, низка світових лідерів звинуватила Росію у скоєнні геноциду українців під час російського
вторгнення в Україну 2022 року.[5][6] Експерти розділилися щодо того, як оцінити проблему. Ці події
або трактуються як триваючий геноцид, або не через відсутність доказів, при цьому визнають
наявність передумов.[5] Розслідування щодо виявлення доказів геноциду ведеться рядом міжнародних
комісій і структур.[7]
Наразі йде процес збирання доказів геноциду українців Російською Федерацією.[34]
На початку березня 2022 року головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Ахмад
Хан у відповідь на звернення 39 країн розпочав розслідування звинувачень у військових злочинах, а
також злочинах проти людяности чи геноциді в Україні «будь-якою особою» з листопада 2013 року.
Попереднє розслідування встановило «достатні підстави вважати, що були вчинені злочини,
віднесені до юрисдикції суду» та «визначило потенційні випадки, які можуть бути допустимими». [35]
4 березня 2022 року Рада ООН з прав людини створила незалежну міжнародну комісію з
розслідування геноциду українців. Окремо проводилися й інші розслідування, ініціаторами яких
були незалежні держави.[35]
Міжнародний кримінальний суд (МКС) заявив, що починає розгляд справи щодо скоєння
воєнних злочинів і злочинів проти людяності на території України, починаючи від листопада
2013 року. У розпорядженні цього розслідування вже є висновки попередньої експертизи, що її
вже провів офіс прокурора МКС: йдеться про те, що на території України виявлені елементи
військових злочинів і злочинів проти людяності, зокрема в Криму та на Донбасі, від 2013
року[55].
Офіс генерального прокурора України повідомив про завершення формування міжнародної
правової робочої групи з питань відповідальності за злочини, скоєні в Україні. До її складу
увійшли провідні світові юристи з прав людини: колишній голова Верховного суду Великобританії,
очільниця Інституту прав людини Міжнародної асоціації юристів, двоє королівських радників та
Амаль Клуні. Також до групи увійдуть юридичні експерти з фірм "Covington&Burling LLP" (США) і
"Sygna Partners" (Франція), яка вже представляє Україну в Міжнародному суді Організації
Об'єднаних Націй. Робоча група даватиме рекомендації щодо притягнення до відповідальності,
забезпечуватиме представництво у цивільних і кримінальних справах, даватиме стратегічні
настанови щодо співпраці з Міжнародним кримінальним судом. Технологічним партнером
робочої групи безкоштовно стане корпорація Microsoft [56].
"Прокурор МКС Карім Хан і генеральні прокурори трьох залучених країн 25 квітя 2022 року
підписали угоду про першу в історії участь Офісу прокурора МКС у спільній групі з розслідування.
Цією угодою сторони спільної групи з розслідування та Офіс прокурора МКС дають чіткий сигнал,
що будуть докладені всі зусилля для ефективного збору доказів щодо основних міжнародних
злочинів, скоєних в Україні, та притягнення винних до відповідальності" [58]

Разом з тим, паралельно із розслідуванням МКС був запущений процес створення

Спеціального ad-hoc трибуналу для розслідування злочину агресії (оскільки цей злочин не
може бути розслідуваний в рамках МКС в силу існуючих обмежень). 5 березня 2022 року
фахівцями у сфері міжнародного права була проголошена Декларація про створення такого
Трибуналу за принципами Нюрнберзького Трибуналу після Другої світової війни. Створення
такого Трибуналу отримало багато різних позицій (як схвальних, так і таких, що мають певні
застереження) зі сторони міжнародного наукового співтовариства.
У спільній заяві щодо створення Спеціального трибуналу фахівці з міжнародного права закликали
країни погодитися надати спеціальному кримінальному трибуналу юрисдикцію, що походить з
національних кримінальних кодексів та загального міжнародного права, а також надати такому суду
юрисдикцію для розслідування дій як виконавців злочину агресії, так осіб, які сприяли чи
організували вчинення цього злочину.
Окрім застосування міжнародних інституцій для притягнення до відповідальності за
міжнародні злочини також має бути задіяна національна система правосуддя та іноземні
системи на принципах універсальної юрисдикції в першу чергу щодо безпосередніх виконавців
таких злочинів, адже і МКС і Спеціальний трибунал щодо злочину агресії передбачає
розслідування відносно вищого керівництва держави, начальників і командирів.
Відповідно до Кримінального Кодексу України агресія є злочином – стаття 437 передбачає
кримінальну відповідальність за планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни.
Окрім того, злочин агресії також є у кримінальних законах Росії (ст.353) та Білорусії (ст.122).
Судові розгляди та рішення
14 травня 2022 року у Києві розпочався перший судовий процес у справі за звинуваченням
військовослужбовця збройних сил Російської Федерації у скоєнні воєнного злочину, а саме вбивства
цивільного громадянина України. На лаві підсудних — громадянин Російської Федерації Вадим
Шишимарін [59].
Цього ж дня генеральна прокурорка Ірина Венедіктова повідомила, що прокуратура передала до
суду справи двох російських льотчиків, які бомбардували в Україні об’єкти цивільної
інфраструктури та житлові будинки [60]

+міжнародний суд оон

26 лютого Україна подала позов проти росії про порушення Конвенції про запобігання злочину
геноциду та покарання за нього. Зі свого боку росія звинуватила Україну у геноциді
російськомовного населення. 7 березня Міжнародний суд розпочав слухання у справі. росія
відмовилася брати участь у засіданнях.
16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у Гаазі задовольнив вимогу України щодо зупинення
військового вторгнення Росії в Україну.
 Це рішення є обов’язковим для негайного виконання Росією відповідно до норм міжнародного
права. Подальше продовження війни Кремлем тепер буде не просто порушення міжнародного права,
а порушенням наказу однієї з найавторитетніших судових установ світу.
Слід одразу зазначити, що наказ суду не є фінальним рішенням по суті справи.
Він лише передбачає обрання обов’язкових для сторін тимчасових (запобіжних заходів) на момент
розгляду справи судом, який може тривати багато років. Але хоч вони й тимчасові, на весь час
розгляду спору Росія має обов’язок їх виконувати
Отже, своїм наказом МС ООН обрав такі запобіжні заходи для РФ:
(1)   Росія має негайно припинити так звану "військову операцію" на території України.
(2)   Росія має забезпечити, аби будь-які військові або нерегулярні формування під її управлінням,
контролем та за її підтримки не здійснювали жодних кроків на виконання цієї "військової операції".
У своєму наказі Суд зазначив, що всі чотири підстави для обрання запобіжних заходів наявні.
– МС ООН підтвердив свою попередню юрисдикцію, тобто повноваження на вирішення спору,
визнавши, що між РФ та Україною є спір за Конвенцією про геноцид (Росія це заперечувала).
– Суд підтвердив "правдоподібність" права України не бути підданою збройним нападам на
підставі безпідставних звинувачень Росії в "геноциді". Варто відзначити, що суд додатково зазначив:
наразі він не бачить жодних доказів, що такий "геноцид" мав місце.
– Є зв’язок між зупиненням війни та захистом прав України.
– Терміновість та невідворотність шкоди, якщо заходи не будуть прийняті, очевидні.