ПРАВОЗНАВСТВО

ТЕМА 8: ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекція 8.1: Правові засади здійснення господарської діяльності

ПЛАН
1. Поняття, джерела і система господарського права.
2. Поняття та види господарської діяльності.
3. Поняття та види суб’єктів господарювання.
4. Порядок створення та способи припинення діяльності суб’єкта
господарювання.
5. Правові основи здійснення господарської діяльності.
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 Правознавство: Підручник для студентів ВНЗ / Волошкевич Г.А., Джолос С.В.,

Дробот Ж.А., та ін. Черкаси: Черкас. нац. ун-т. ім. Богдана Хмельницького,
2019. – 686 с.
 Основи правознавства: навч. посіб. / за ред. проф. Ю.І. Крегула. Київ: Київ.
нац. торг.-екон. ун-т., 2018. - 528 с.
 Правознавство: термінологічний словник: навч. посіб. / за ред. проф. Ю.І.
Крегула. Київ: Київ. нац. торг.-екон. ун-т., 2018. – 268 с.
 Герц А.А., Кравчук С.Й. Правознавство: навч. посіб. Хмельницкий: Хмельн.
ун-т управ. та права, 2017 – 283 с.
 ПОНЯТТЯ, ДЖЕРЕЛА І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО
ПРАВА
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ – це комплексна галузь
національного права України, що представляє собою систему правових
принципів і норм, які регулюють відносини у сфері суспільного виробництва, що
спрямовані на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи
надання послуг вартісного характеру або керівництва такою діяльністю для
задоволення суспільних потреб з метою отримання прибутку чи без такої
мети.
Предмет галузі господарського права – це господарські відносини, які
виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими
учасниками відносин у сфері суспільного виробництва.
 Метод господарсько-правового регулювання – це сукупність способів і засобів,
за допомогою яких упорядковуються господарські відносини, що складають
предмет галузі господарського права.
Провідне місце в господарсько-правовому регулюванні суспільних відносин
займає метод підпорядкування суб’єктів господарювання суспільному
господарському порядку, тобто встановленому в суспільстві укладу матеріального
виробництва, заснованому на положеннях норм права, моральних принципах,
ділових правилах і звичаях, що затверджені законодавчою владою у стратегічних
економічних рішеннях, які забезпечують гармонізацію приватних і публічних
інтересів, створюють партнерські та добро зичливі відносини у господарюванні.

ДЖЕРЕЛА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ – це форми в яких існують

норми, що регулюють господарські відносини, які є предметом галузі
господарського права.
 Джерелами господарського права в Україні є:
1) Конституція України від 28.06.1996;
2) Господарський кодекс України від 16.01.2003, який складається з 9 розділів (І.
Основні засади господарської діяльності, ІІ. Суб'єкти господарювання, ІІІ. Майнова
основа господарювання, ІV. Господарські зобов'язання, V. Відповідальність за
правопорушення у сфері господарювання, VI. Особливості правового регулювання в
окремих галузях господарювання, VII. Зовнішньоекономічна діяльність, VIII. Спеціальні
режими господарювання, IX. Прикінцеві положення), що об'єднують 41 главу;
3) інші кодекси України, зокрема: Цивільний кодекс України від 16.01.2003,
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001, Кодекс України про адміністративні
правопорушення від 07.12.1984, Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 тощо;
4) закони України;
5) міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною
Радою України;
6) підзаконні нормативно-правові акти.
 Система галузі господарського права України – це її внутрішня побудова,
що характеризується єдністю і взаємодією елементів системи, до яких належать
господарсько-правові інститути та господарсько-правові норми.

Господарсько-правовий інститут – це відносно самостійний відокремлений

комплекс господарсько-правових норм, що регулює у межах галузі
господарського права певну сферу або групу однорідних господарських відносин
(інститут майнової основи господарювання, інститут господарських
зобов'язань, інститут відповідальності за правопорушення у сфері
господарювання, інститут особливостей правового регулювання в окремих
галузях господарювання тощо).

Господарсько-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки,

що встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання певних
господарських відносин, які становлять предмет галузі господарського права.
 Суб'єкт господарських правовідносин – особи або об’єднання осіб, які
здійснюють господарську діяльність, мають необхідне для цього майно,
закріплене за ними на відповідній правовій підставі та наділені суб'єктивними
юридичними правами та обов'язками.

Особливістю суб'єкта господарських правовідносин є те, що він є суб’єктом

господарювання – юридичною особою. Фізична особа, відповідно до ст.ст. 128,
129 Господарського кодексу України від 16.01.2003, визнається суб’єктом
господарювання у разі здійснення нею підприємницької діяльності за умови
державної реєстрації її як підприємця без статусу юридичної особи.

Суб’єкти господарських правовідносин діють або як власники основних

засобів виробництва (кооперативи, господарські товариства), або як
господарюючі суб’єкти, засновані власниками (державне підприємство, приватне
підприємство, підприємство, що засноване кооперативом).
Міністерства, державні агентства, державні служби, державні інспекції,
державні бюро та інші відомства визначені Українським законодавством як
уповноважені державою (власником) органи господарського керівництва, що
наділені відповідною господарською компетенцією (правами та обов'язками).
 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Господарська діяльність – це важливий вид суспільних відносин, що має принципово
важливе значення для держави, економіки, об’єднань людей і конкретних осіб.
ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері
суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,
виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність
(ст. 3 Господарського кодексу України від 16.01.2003).

Ознаки господарської діяльності:

1) господарську діяльність здійснюють виключно суб’єкти господарювання;
2) господарська діяльність здійснюється у сфері суспільного виробництва і
спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг;
3) господарська діяльність спрямована на задоволення приватних інтересів суб’єктів
господарювання за умови дотримання ними певних публічних інтересів;
4) результати господарської діяльності мають вартісний характер.
 Види господарської діяльності:
Комерційна (здійснюється з метою одержання прибутку).
Комерційне господарювання є підприємництвом. У відповідності зі ст. 42
Господарського кодексу України від 16.01.2003, підприємництво – це самостійна,
ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що
здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Некомерційна (здійснюється без мети одержання прибутку).
У відповідності зі ст. 52 Господарського кодексу України від 16.01.2003,
некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська
діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, яка спрямована на
досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання
прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання
державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких,
відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України від 16.01.2003, забороняється
підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування.
 Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами
господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва
забороняється законом. Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи
державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Господарська діяльність здійснюється відповідно до визначених у ст. 6 Господарського
кодексу України від 16.01.2003 «загальних принципів господарювання в Україні, до яких
належить:
1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів
господарювання;
2) свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
3) вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
4) обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю
забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві,
екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
5) захист національного товаровиробника;
6) заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
 Господарський кодекс України від 16.01.2003 регулює господарські відносини,
що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками
відносин у сфері господарювання.

Види господарських відносин:

Господарсько-виробничі відносини, що виникають між суб’єктами
господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
Організаційно-господарські відносини, що складаються між суб’єктами
господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі
управління господарською діяльністю.
Внутрішньогосподарські відносини виникають між структурними підрозділами
суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з його
структурними підрозділами.
 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Поняття «суб’єкт господарських правовідносин» є вужчим від поняття «учасник
господарських правовідносин». До останніх відносяться: суб’єкти господарювання,
споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені
господарською компетенцією, громадяни, іноземці, особи без громадянства, громадські
та інші організації, які є засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо
них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Ознаки суб’єктів господарських відносин:

1) здійснення суб’єктом господарської діяльності або управління нею;
2) присутність у суб’єкта майна господарського призначення, яке становить
матеріальну базу господарської діяльності суб’єкта;
3) наявність у суб’єкта господарювання господарської правосуб’єктності, під якою
слід розуміти визнання державою за особою здатність мати господарські права і нести
юридичні обов’язки; нести юридичну відповідальність за неналежне виконання суб’єктом
прав та обов’язків; захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень.
 Суб’єкт господарських правовідносин – це особа або об’єднання осіб, які
здійснюють господарську діяльність, мають необхідне для цього майно, закріплене за
ними на відповідній правовій підставі, та володіють господарською правосуб’єктністю.
У відповідності з ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України від 16.01.2003,
суб’єктами господарювання є:
– господарські організації:
 юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України від 16.01.2003,
 державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського
кодексу України від 16.01.2003,
 інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в
установленому законом порядку;
– громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі

права власності, права господарського відання відповідно до цієї компетенції, визначеної
у Господарському кодексі України від 16.01.2003. Вони також мають право відкривати
свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.
 У відповідності з ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу України від 16.01.2003, право
господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє,
користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим
ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за
згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами України.

Фізичні особи-підприємці, які здійснюють господарську діяльність без створення

юридичної особи, це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені,
на свій ризик громадянами (іноземцями, особами без громадянства), які відповідають усім
майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми зобов’язаннями у сфері
підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до Українського законодавства не може
бути поширене стягнення).
Фізичними особами-підприємцями можуть бути громадяни, не обмежені Українським
законодавством у правоздатності або дієздатності. Підприємцем може бути громадянин,
який досяг шістнадцяти років. Українське законодавство також установлює обмеження для
певних категорій осіб (осіб, уповноважених здійснювати функції держави) щодо можливості
здійснення ними підприємницької діяльності.
Фізичні особи-підприємці не вправі здійснювати види діяльності, що становлять
монополію держави, або нею законодавчо обмежені.
 Фізична особа-підприємець, керуючись положеннями ст. 42 Конституції України,
здійснює діяльність у межах універсальної правоздатності. Це означає можливість особи
займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить
законодавству. На відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної
правоздатності й обмежена видами діяльності, визначеними засновниками в установчих
документах.

Провідне місце серед суб’єктів господарювання належить юридичним особам –

підприємствам. Поняття «підприємство» є узагальнюючим. Воно визначає підприємства
як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні. Це
поняття є також загально галузевим, тобто визначає промислові (фабрики, заводи, шахти),
будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні й інші підприємства.
ПІДПРИЄМСТВО – це самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або
іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом
систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої
господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України й
іншими законами (ч. 1 ст. 62 Господарського кодексу України від 16.01.2003).
 Види та організаційно-правові форми підприємств.
Залежно від форм власності, відповідно до Цивільного кодексу України від 16.01.2003 та
Господарського кодексу України від 16.01.2003, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
 приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта
господарювання (юридичної особи);
 підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності та
корпоративне);
 комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
 державне підприємство, що діє на основі державної власності;
 підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм
власності);
 підприємство з іноземними інвестиціями, зокрема, якщо (в статутному капіталі підприємства
іноземна інвестиція становить не менш як 10%);
 іноземне підприємство (в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить 100%).
Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої
діяльності за рік можуть належати до суб’єктів мікропідприємництва, малого підприємництва,
середнього підприємництва або великого підприємництва (ст. 55 Господарського кодексу України
від 16.01.2003).
 Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в
Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне
для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки
(паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який
призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі
її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах
трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними
є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання
громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63
Господарського кодексу України від 16.01.2003).
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або
підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними
створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків
підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що
створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому
числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
 ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТА СПОСОБИ ПРИПИНЕННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

У відповідності з ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України від 16.01.2003,

суб’єктами господарювання є господарські організації – юридичні особи,
створені відповідно до Цивільного кодексу України від 16.01.2003, державні,
комунальні й інші підприємства, створені, відповідно до Господарського кодексу
України від 16.01.2003, а також інші юридичні особи, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до Українського
законодавства.
У цьому випадку утворення юридичної особи – це сукупність юридично
значущих послідовних дій щодо ухвалення рішення про створення господарської
організації, завершення якого зумовлює державну реєстрацію.
Під державною реєстрацією суб’єктів господарювання слід розуміти
офіційне визнання державою шляхом засвідчення факту створення або
припинення суб’єкта господарювання.
 Способи створення юридичних осіб:
1. Розпорядчий спосіб. Полягає в тому, що юридична особа виникає з
ініціативи і спеціального розпорядження органу публічної влади. Застосовується
для створення державних і комунальних підприємств.
2. Установчий або нормативно-явочний. Полягає в тому, що юридична особа
виникає на підставі закону, який визначає правове положення такого чи іншого
суб’єкта діяльності реєстрації в уповноваженому державному органі.
Застосовується під час створення юридичних осіб з одним учасником (приватних
підприємств, господарських товариств з одним учасником, підприємств,
заснованих на власності об’єднань громадян), а також легітимації
підприємницької діяльності без створення юридичної особи.
3. Дозвільний. Полягає в тому, що для утворення юридичної особи в
дозвільному порядку необхідна згода (дозвіл) відповідного державного органу чи
юридичної особи, із складу якої виділяється підприємницька структура.
4. Договірний. В основі створення є домовленість про створення юридичної
особи шляхом укладання договору фізичними та/або юридичними особами, що
об’єднують свої ресурси для спільного заняття підприємництвом.
 Суб’єкт господарювання – юридична особа припиняється в результаті
передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам –
правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення
(реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками
(учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим
рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках,
передбачених Українським законодавством.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного
державного реєстру запису про її припинення.

Припинення суб’єкта господарювання (за юридичними підставами):

Добровільне. Юридичними підставами добровільного припинення суб’єкта
господарювання є рішення власника цього суб’єкта чи уповноважених ним органів
або передбачені Українським законодавством чи установчими документами
обставини (наприклад закінчення строку, на який він створювався).
 Примусове. Примусове припинення суб’єкта господарювання здійснюється:
1) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її
створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи
або відповідного органу державної влади;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках,
встановлених законом, – за позовом відповідного органу державної влади.

Правові форми припинення суб’єкта господарювання:

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб’єкта
господарювання одного або більше нових суб’єктів господарювання. У разі
реорганізації суб’єкта господарювання усі його права та обов’язки переходять до
правонаступника (правонаступників). Способи: злиття, приєднання, поділ,
перетворення.
Ліквідація передбачає, що суб’єкт господарювання припиняється як суб’єкт
права без правонаступництва.
 ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
Ос­но­вою пра­во­во­го ре­жи­му май­на су­б’єк­тів го­с­по­да­рю­ван­ня, на якій
базується їх го­с­по­дар­сь­ка ді­я­ль­ність, від­по­ві­д­но до ч. 1 ст. 133 ГКУ 16.01.2003 є
пра­во власності, а та­кож ре­чо­ві пра­ва осіб, які не є вла­с­ни­ка­ми, – пра­во
господарсь­ко­го ві­дан­ня і пра­во опе­ра­ти­в­но­го управління. Зміст ко­ж­но­го з цих прав
роз­кри­ва­ють по­да­ль­ші стат­ті Господарського кодексу України від 16.01.2003.
Крім за­зна­че­них, го­с­по­дар­сь­ка ді­я­ль­ність мо­же здій­с­ню­ва­ти­ся також на
осно­ві ін­ших ре­чо­вих прав (у роз­ді­лі II кни­ги тре­тьої Ци­ві­льного ко­де­к­су
України від 16.01.2003 во­ни на­зи­ва­ють­ся ре­чо­ви­ми пра­ва­ми на чу­же май­но), до
яких відносять­ся, зо­к­ре­ма, права во­ло­дін­ня, пра­ва ко­ри­с­туван­ня.

Пра­во во­ло­дін­ня чу­жим май­ном ви­ни­кає на під­ста­ві до­го­во­ру із вла­с­ни­ком

або осо­бою, якій май­но бу­ло пе­ре­да­не вла­с­ни­ком, а та­кож на ін­ших під­ста­вах, вста­
но­в­ле­них за­ко­ном (ст. 398 ЦКУ 16.01.2003).
 Пра­во ко­ри­с­ту­ван­ня чу­жим май­ном (сер­ві­тут) мо­же бу­ти встановле­не що­до
зе­ме­ль­ної ді­ля­н­ки, ін­ших при­ро­д­них ре­сур­сів (зе­ме­льний сер­ві­тут) або ін­шо­го
нерухомо­го май­на для за­до­во­лен­ня по­треб су­б’єк­тів го­с­по­да­рю­ван­ня, які не можуть
бу­ти за­до­во­ле­ні ін­шим спо­собом (ч. 1 ст. 401 ЦКУ 16.01.2003). Пра­во ко­ри­с­ту­ван­ня
чу­жою зе­ме­ль­ною ді­ля­н­кою або ін­шим не­ру­хо­мим май­ном по­ля­гає у можливості про­
хо­ду, про­їз­ду че­рез чу­жу зе­ме­ль­ну ді­ля­н­ку, прокладан­ня та експлу­а­та­ції лі­ній еле­к­
тро­пе­ре­да­чі, зв’я­з­ку і тру­бо­про­во­дів, забезпе­чен­ня водопо­ста­чан­ня, мелі­о­ра­ції то­
що (ч. 1 ст. 404 ЦКУ 16.01.2003).

У свою чергу, ч. 2 ст. 133 ГКУ 16.01.2003 пе­ред­ба­чає мо­ж­ли­вість ви­значен­ня

інших майнових прав суб'єкта господарювання, які належать не до ре­чо­вих, а
до зобо­в’я­за­ль­них прав. Так, пра­во оре­н­ди ці­лі­с­но­го май­но­во­го компле­к­су
державно­го (ко­му­на­ль­но­го) під­при­єм­с­т­ва або йо­го стру­к­тур­ного під­роз­ді­лу ви­ни­кає
на під­ста­ві до­го­во­ру су­б’єк­та го­с­по­дарю­ван­ня із вла­с­ни­ком май­на про здій­с­нен­ня
на йо­го (майна) ос­но­ві цим су­б’єк­том са­мо­стій­но­го го­с­по­да­рю­ван­ня. До таких прав,
що­до яких ідеть­ся в ч. 2 ст. 133 ГКУ 16.01.2003, мо­ж­на від­не­с­ти іпо­теку (за­ста­ву).
 Як вста­но­в­ле­но в ч. 3 ст. 13 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, дер­жа­ва за­без­печує за­хист
прав усіх су­б’єк­тів пра­ва вла­с­но­с­ті і го­с­по­да­рю­ван­ня. Це по­ло­жен­ня знай­шло свій
розвиток у ч. 4 ст. 133 ГКУ 16.01.2003, згі­д­но з якою держа­ва за­без­пе­чує рі­в­ний
захист май­но­вих прав усіх су­б’єк­тів господарю­ван­ня. Та­кий за­хист за­без­пе­чу­єть­ся
не­за­ле­ж­но від того, про яке право йде мо­ва, – чи то про пра­во вла­с­но­с­ті, чи про ін­ші
ре­чо­ві пра­ва.

Цін­ні па­пе­ри є осо­б­ли­вим ви­дом май­на су­б’єк­тів го­с­по­да­рюван­ня (ч. 7 ст. 139
ГКУ 16.01.2003). Їх пра­во­во­му ре­жи­му при­свя­че­ні положен­ня гла­ви 17 ГКУ
16.01.2003 (ст.ст. 163-166), а та­кож но­р­ми гла­ви 14 (ст.ст. 194-198) ЦКУ16.01.2003.
Від­но­си­ни, що ви­ни­ка­ють під час роз­мі­щен­ня та обі­гу цін­них паперів, ре­гу­лю­ють­ся
За­ко­ном Укра­ї­ни «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» від 23.02.2006.
Су­б’єк­ти го­с­по­да­рю­ван­ня, як­що це вхо­дить до їх ком­пе­те­н­ції, мають пра­во
випу­с­ка­ти (емі­ту­ва­ти) цін­ні па­пе­ри, ре­а­лі­зо­вува­ти їх, а також при­дба­ва­ти цін­ні
папери, ви­пу­ще­ні ін­ши­ми су­б’єк­та­ми го­с­по­да­рюван­ня.
 Цін­ним па­пе­ром є до­ку­мент вста­но­в­ле­ної фо­р­ми з від­по­ві­д­ни­ми ре­к­ві­зи­та­ми, що по­сві­д­чує
гро­шо­ве або ін­ше май­но­ве пра­во і ви­зна­чає вза­є­мо­від­но­си­ни між особою, яка йо­го розмісти­ла
(ви­да­ла), і вла­с­ником та пе­ред­ба­чає ви­ко­нан­ня зобов’язань згідно з умо­ва­ми йо­го розміщення, а
та­кож мо­ж­ли­вість пе­ре­да­чі прав, що випливають з цьо­го до­куме­н­та ін­шим осо­бам (ч. 1 ст.
194 ЦКУ 16.01.2003).

Цін­ний па­пір від­рі­з­ня­єть­ся від ін­ших до­ку­ме­н­тів тим, що він завжди є документом май­но­во­
го ха­ра­к­те­ру. Але на від­мі­ну від ін­ших до­куме­н­тів, що фіксують пе­в­ні май­но­ві пра­ва (бо­р­го­вих
роз­пи­сок, стра­хових по­лі­сів, за­по­ві­тів тощо), цін­ний па­пір мо­же бу­ти ре­а­лі­зо­ва­ний лише шля­
хом йо­го пред’яв­лен­ня.
Од­ні­єю з го­ло­вних ознак цін­но­го па­пе­ру є те, що в ньо­му ма­ють бу­ти чі­т­ко засвід­че­ні пра­ва
во­ло­дін­ня або від­но­си­ни по­зи­ки чи ви­значе­ні ті юри­ди­ч­ні можливості, на здій­с­нен­ня яких має
пра­во за­кон­ний во­ло­ді­лець цін­но­го па­пе­ру (одер­жан­ня до­хо­ду у ви­гля­ді ди­ві­де­н­дів або про­це­н­
тів чи пе­в­но­го май­на).
Цін­ні па­пе­ри ха­ра­к­те­ри­зу­ють­ся та­кож мо­ж­ли­ві­с­тю пе­ре­да­чі грошо­вих та інших прав, що
ви­пли­ва­ють з цих до­ку­ме­н­тів, ін­шим осо­бам. Спо­со­би пе­ре­да­чі та мо­ж­ли­ві об­ме­жен­ня що­до пе­
ре­да­чі за­ле­жать від ви­ду цін­но­го па­пе­ру і мо­жуть бу­ти рі­з­ни­ми – від ві­ль­но­го обі­гу до повно­го ін­
до­са­ме­н­ту або до за­бо­ро­ни пе­ре­да­чі іншим осо­бам.
 Практичні завдання , презентацї на тему
1. Поняття, джерела і система господарського права.
2. Поняття та види господарської діяльності.
3. Поняття та види суб’єктів господарювання.
4. Порядок створення та способи припинення діяльності суб’єкта
господарювання.
5. Правові основи здійснення господарської діяльності.