4. Методи правового регулювання господарських відносин.

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних і

майнових елементів, приватних і публічних інтересів як рушіїв дій їх суб'єктів) породжує
чисельність методів правового регулювання, що є особливістю господарського права як
галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин ~ це застосовувані законодавцем

способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей
і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок
прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у
випадку порушення та способи юридичного захисту прав і законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основні методи правового регулювання господарських відносин, що

забезпечують комплексне та більш-менш збалансоване врахування публічних та
приватних інтересів у сфері господарювання. До них належать:

метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом

господарського управління (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта
(рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача
ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі
державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу
законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру
статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків,
корпоративних інвестиційних фондів та ін.), джерел формування їх майна, обов'язковості
певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12
Закону "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні
фонди)". Метод владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів
(якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених
органів). Разом з тим він використовується будь-яким власником манна щодо створеного
ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна
власника та обов'язки щодо власника) і, відповідно, віддзеркалює інтереси власника;

метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в

межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов'язок усіх інших
суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення
загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання
прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік);

метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін,

кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається
шляхом компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій

(рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажаної для
суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні
господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських
організацій, утому числі відкритих акціонерних товариств.

МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН

1. Метод приписів: передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом
господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рі-
шення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача
ліцензії чи її анулювання; розміщення державного замовлення на підприємствах, що
функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах)

2. Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно

(але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення іі обов'язок усіх інших
суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень

3. Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін,

кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається
шляхом компромісу (укладення господарського договору)

4. Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих

суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажано для
суспільства, ефективної) і поведінки (порядку дій) у сфері господарювання (примірні
господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських
організацій, у тому числі ВАТ акціонерних товариств)

1. Поняття та види джерел господарського права.

Джерела господарського права – це офіційно признаний спосіб зовнішнього і
внутрішнього (змістовного) виразу правил поведінки у сфері господарювання, які
встановлюються державою чи визнаються нею.
Нормативно-правові акти, що регулюють (упорядковують) процес організації та
здійснення господарської діяльності, можуть бути розподілені як за формальною ознакою
(правовою силою нормативного акта), так і за змістовою ознакою (зміст відносин, які вони
регулюють).

За формальною ознакою до нормативних актів, які входять до галузі господарського

законодавства, належать Конституція України, ГКУ, закони України, постанови
Верховної Ради України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів
України, укази та розпорядження Президента України, нормативні акти міністерств,
державних комітетів, комісій та інших центральних органів виконавчої влади (правила,
накази, інструкції тощо), акти територіальної (локальної) дії місцевих рад та
держадміністрацій із господарських питань.
За змістовною ознакою можна розподілити на низку блоків, серед яких: 1.Нормативно-
правові акти, якими встановлюються загальні засади функціонування господарського
обороту, 2.Нормативно-правові акти, що регламентують порядок легалізації суб'єктів
господарської діяльності, 3.Нормативно-правові акти, що регламентують діяльність
владних структур та визначають їх організаційно-господарські повноваження у процесі
управління господарською діяльністю 4. Нормативно-правові акти, що регламентують
правовий статус суб'єктів господарської діяльності 5.Нормативно-правові акти, які
визначають правові та організаційні засади якості продукції, що виробляється суб'єктами
господарюваньня, та технічні параметри виробництва. 6.Нормативно-правові акти,
спрямовані на впорядкування господарсько-виробничих відносин у межах окремих
виробничих ринків,та інституціоналізацію засобів державного регулювання відносин, що
виникають у межах цих ринків. 7.Нормативно-правові акти, що регламентують порядок
здійснення окремих різновидів господарської діяльності 8.Нормативно-правові акти, що
регламентують порядок укладення та виконання окремих господарських договорів.
Господарський правопорядок, як стан упорядкованності господарських відносин,
утворюється під впливом механізму господарсько-правового регулювання, усі елементи
якого приймають активну участь в його формуванні. У традиційному розумінні механізм
господарсько-правового регулювання є системою нормативно-правових та індивідуальних
правових засобів, організованих найбільш послідовним чином для здійснення
регулювального впливу на сферу господарювання (господарський оборот).
Нормативну основу господарського правопорядку утворюють норми чинного
законодавства, що мають забезпечити надійний «плацдарм» ефективного функціонування
господарського обороту в економічних реаліях сьогодення. Відповідно до ст. 7 ГК
України (яка, до речі, має назву «Нормативно-правове регулювання господарської
діяльності») відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, ГК
України та іншими законами України, нормативно-правовими актами Президента України
та КМУ, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів
місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.
Нормативно-правові акти, що регулюють (упорядковують) господарський оборот, можуть
бути розподілені як за формальною ознакою (юридичною силою нормативного акта), так і
за змістовою ознакою (зміст відносин, які вони регулюють).
За змістовою ознакою господарське законодавство можна розподілити на низку блоків,
основними з яких є:
Нормативно-правові акти, що визначають загальні засади функціонування господарського
обороту, – норми Конституції України, що утворюють конституційні основи правового
господарського порядку, ГК України, ЗУ «Про захист економічної конкуренції» від
11 січня 2001 р., ЗУ «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. (у ред. ЗУ від
1 грудня 2005 р.), ЗУ «Про захист національного товаровиробника від демпінгового
імпорту» від 22 грудня 1998 р., ЗУ «Про захист національного товаровиробника від
субсидованого імпорту» від 22 грудня 1998 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що регламентують порядок легалізації діяльності суб’єктів
господарської діяльності, – ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб
– підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 р. (у ред. ЗУ від
26 листопада 2015 р.), ЗУ «Про ліцензування видів господарської діяльності» від 2 березня
2015 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що визначають обсяг та зміст компетенції владних структур та
окреслюють коло їх організаційно-господарських повноважень у процесі управління
господарською діяльністю, – ЗУ «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.,
ЗУ «Про Антимонопольний комітет України» від 26 жовтня 1993 р., Положення про
Міністерство економічки України, затверджене постановою КМУ від 20 серпня 2014 р. (в
ред. постанови КМУ від 17 лютого 2021 р.) тощо.
Нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус суб’єктів господарської
діяльності, – ЗУ «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., ЗУ «Про
акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р., ЗУ «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.,
ЗУ «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р., ЗУ «Про холдингові компанії в Україні»
від 15 березня 2006 р., ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»
від 6 лютого 2018 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що визначають правові та організаційні засади якості продукції,
що виробляється суб’єктами господарювання, та технічні параметри виробництва, – ЗУ
«Про стандартизацію» від 5 червня 2014 р., ЗУ «Про технічні регламенти та оцінку
відповідності» від 15 січня 2015 р., ЗУ «Про загальну безпечність нехарчової продукції»
від 2 грудня 2010 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що спрямовані на впорядкування господарсько-виробничих
відносин у межах функціонування окремих виробничих ринків та інституціоналізацію
засобів державного регулювання відносин, що виникають у межах цих ринків, – ЗУ «Про
державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового,
алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» від 19 грудня 1995 р. (назва ЗУ із
змінами, внесеними згідно із ЗУ від 23.11.2018 р.), ЗУ «Про молоко та молочні продукти»
від 24 червня 2004 р., ЗУ «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 4 липня 2002 р., ЗУ
«Про ринок електричної енергії» від 13 квітня 2017 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що регламентують порядок здійснення окремих різновидів
господарської діяльності, – ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991
р., ЗУ «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., ЗУ «Про страхування» від
7 березня 1996 р., ЗУ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну
діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р., ЗУ «Про інноваційну діяльність» від 4 липня
2002 р. та ін.
Нормативно-правові акти, що регламентують порядок укладення та виконання окремих
господарських договорів, – ЗУ «Про державно-приватне партнерство» від 1 липня 2010 р.,
ЗУ «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р., ЗУ «Про концесію» від 3
жовтня 2019 р., ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» від 3 жовтня 2019 р.,
ЗУ «Про фінансовий лізинг» від 4 лютого 2021 р. та ін.
Одним з найважливіших джерел господарського права є міжнародні Конвенції (Договори,
Угоди), які набирають чинність для України після надання нею згоди на їх обов’язковість
згідно до ЗУ «Про міжнародні договори України». У разі якщо чинним міжнародним
договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено
інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено законодавством України,
застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів
України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються відповідно до
Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами.
Особливе місце в системі джерел господарського права належить актам локальної
нормотворчості суб’єктів господарювання (локальні акти органів та/або учасників
господарських організацій, що, як правило, мають обов’язкову силу лише для них -
статути та засновницькі договори, положення про органи господарської організації,
наприклад положення про наглядову раду акціонерного товариства, правила товарної
біржі та ін.) та актам саморегулівних організацій (водночас деякі з них прийтяні у межах
делегованих таким організаціям органами державної влади повноважень, а деякі з них
містять стандарти професійної етики, які не є джерелами госопдарського права). До
джерел господарського права належать звичаї, господарські договори, судова практика,
господарсько-правова доктрина.
2. Поняття та ознаки господарського законодавства.
Господарське законодавство складає нормативну основу господарського правопорядку -
правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм,

які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та
управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

• значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативно-правових

актів; для цього є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і, відповідно,
правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування
господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких
потребує спеціального правового забезпечення) причини;

• перевага в господарському законодавстві комплексних нормативно-правових актів, що

містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового
тощо), які приурочені до одного предмета правового регулювання - страхування (Закон
України «Про страхування»), інвестування (Закон «Про інвестиційну діяльність»),
господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства») та ін.;

• кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий

16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції
судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від
28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з Цивільним кодексом України);
Господарський кодекс визначає основи господарювання, які базуються на різноманітності
суб'єктів господарювання різних форм власності та мають на меті утвердження
оптимального суспільного господарського порядку в сфері національної економіки; він
складається з 9 розділів: І - основні засади господарської діяльності; II - суб'єкти
господарювання; III - майнова основа господарювання; IV - господарські зобов'язання; V -
відповідальність за правопорушення у сфері господарювання; VI - особливості правового
регулювання в окремих галузях господарювання; VII - зовнішньоекономічна діяльність;
VIII - спеціальні режими господарювання; IX - прикінцеві положення; Господарський
кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів
господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності
суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції
України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України,
сприяти гармонізації її з іншими економічними системами;

• наявність у господарському законодавстві значної кількості нормативних актів

обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних; відомчі забезпечують
специфіку правового регулювання господарських відносин в окремих галузях та сферах
економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як
правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України,
згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію
нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади», постановою
Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про
державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної
виконавчої влади», Порядком скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-
правових актів, затвердженим наказом Мін'юсту України від 29.01.1999 р. № 54/3347.
Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що
характеризується високим ступенем складності та багатоманітності відносин, що в ній
виникають, а відтак - притаманні законодавству, яке регулює цю сферу, не лише в
Україні, а й інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові

риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-
розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими
рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України,
є:

1) наявність у господарському законодавстві нормативних актів з різним ступенем

адекватності сучасному стану ринкових відносин в Україні:

а) дореформених нормативних актів, у тому числі вже неіснуючої держави -СРСР

(Положення про поставку товарів народного споживання та Положення про поставку
продукції науково-технічного призначення, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від
25.07.1988 р. № 888, та ін.), що містять чимало застарілих норм та прогалин;

б) нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української PCP До ринкової

економіки (схвалена Верховною Радою Української PCP 01.11.1990 р.) і, відповідно,
забезпечили запровадження ринкових відносин (закони України «Про власність», «Про
господарські товариства», «Про інвестиційну діяльність та ін.);

в) прийнятих останніми роками актів законодавства з адекватним сучасному стану цих

відносин регулюванням (ГК, ЦК, закони «Про інноваційну діяльність», «Про іпотеку»,
«Про цінні папери та фондовий ринок», «Про холдингові компанії в Україні» та ін.);

2) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлена об'єктивними чинниками

(змінами у сфері господарювання, пов'язаними з запровадженням і розвитком ринкових
відносин, а також суб'єктивними причинами (лобіюванням політичними силами
прийняття окремих законів без дотримання основних правил юридичної техніки під час їх
розробки та прийняття з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання,
порушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).

Все це свідчить, що господарському законодавству України (як законодавству

перехідного періоду - від планово-розподільчої економіки до соціально-спрямованої
ринкової) притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання,
насамперед: наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика
кількість нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського
законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

3. Система господарського законодавства.

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних між собою

нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські
відносини. В своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему
господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів

з урахуванням їх зв'язків і властивостей.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:
а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові
норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регу-
лювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської
діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове

регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система
господарсько-правових актів складається з:

 положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації

економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42)
та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання
суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);
 законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких
посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні
засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна
суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і
відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає
особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання),
положення Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних
засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у
сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс
торговельного мореплавства та ін.; закони: «Про промислово-фінансові групи в
Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 p.; «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 p.; «Про інститути спільного
інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 p.; «Про
кооперацію» від 10.07.2003 p.; «Про цінні папери та фондовий ринок» від
23.02.2006 р. та ін.;
 постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова від 01.11.1990
р. «Про Концепцію переходу Української PCP до ринкової економіки»; Постанова
від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства СРСР»;
 указів Президента України: від 11.05.1994 р. «Про холдингові компанії, що
створюються в процесі корпоратизації та приватизації»; від 12.03.1996 р. «Про
Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної
виконавчої влади» та інші;
 актів Уряду України, що поділяються на такі види:
 декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня
1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду
повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних
законам (від 19.02.1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній
власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»; від 17.03.1993
р. «Про довірчі товариства» та ін.;
 постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова КМУ від 28.12.1992
р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних
актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»);
 відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та
відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства
або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної
реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції
від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що
 є у державній власності, затверджено наказом Фонду державного майна України
від 30.07.1999 р. № 1477); накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р.
№ 87 і від 29.11.1999 р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів)
бухгалтерського обліку»);
 регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого са-
моврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого
порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і територій області,
затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів
відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи
містобудування»; регіональні будівельні норми та правила;
 локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо
суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові
документи суб'єктів господарських відносин).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України

(універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою
України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні

торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України «Про режим іноземного інвестування»,
оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними
торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування
звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної
господарської діяльності). Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади
застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при
укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання
(тобто є узвичайненнями, що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання).

Регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою

правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними
заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України
(ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила так само, як і правила професійної етики у
сфері конкуренції, належать до узви-чайнень, оскільки застосовуються за умови
посилання на них у договорі, установчих та інших правових документах суб'єктів
господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

 компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної

юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарських
відносин (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України;
закони «Про товарну біржу», «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»,
«Про кооперацію», «Про холдингові компанії в Україні», Декрет Кабінету
Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про
корпоратизацію підприємств», «Про холдингові компанії, що створюються в
процесі корпоратизації та приватизації» та ін.);
 договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює
зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До джерел цього інституту
належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські
договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони
«Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних потреб», «Про
 інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції»;
постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних
договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у
справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму
зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства
економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р.№201.

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що

регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну
діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

Система господарського законодавства України (за критерієм юридичної сили

нормативно-правових актів).

4. Проблеми застосування додаткових джерел господарського права.

Додаткові джерела господарського права - це такі джерела, які не мають формального
юридичного статусу, але все ж таки можуть застосовуватися для регулювання
господарських відносин. До них відносяться:
доктрина господарського права і його принципи;
правові позиції Конституційного Суду України;
судова практика інших судів;
господарський договір.
Застосування додаткових джерел господарського права має ряд проблем, які можна
розділити на три групи:
Проблеми нормативно-правового характеру:
Недостатня законодавча регламентація застосування додаткових джерел господарського
права.
Протиріччя між положеннями додаткових джерел господарського права та нормами
основного законодавства.
Проблеми методологічного характеру:
Недостатній рівень наукової розробки проблем застосування додаткових джерел
господарського права.
Недостатня єдність у підходах до застосування додаткових джерел господарського права.
Проблеми практичного характеру:

Недостатня обізнаність учасників господарських відносин про додаткові джерела

господарського права.
Недостатня ефективність механізмів реалізації додаткових джерел господарського права.
Основна частина
Проблеми нормативно-правового характеру
Основною проблемою нормативно-правового характеру є недостатня законодавча
регламентація застосування додаткових джерел господарського права. У чинному
законодавстві України відсутні норми, які б визначали правовий статус, порядок
застосування та юридичну силу додаткових джерел господарського права. Це створює
правову невизначеність та може призвести до їх неправильного застосування.
Іншою проблемою є протиріччя між положеннями додаткових джерел господарського
права та нормами основного законодавства. У деяких випадках положення додаткових
джерел господарського права можуть суперечити нормам основного законодавства. Це
може призвести до колізій у правозастосовній практиці.
Проблеми методологічного характеру
Проблемою методологічного характеру є недостатній рівень наукової розробки проблем
застосування додаткових джерел господарського права. У юридичній науці недостатньо
досліджені теоретичні та практичні аспекти застосування додаткових джерел
господарського права. Це може призвести до їх неправильного розуміння та застосування.
Іншою проблемою є недостатня єдність у підходах до застосування додаткових джерел
господарського права. У правозастосовній практиці існують різні підходи до застосування
додаткових джерел господарського права. Це може призвести до їх неоднакового
застосування в різних судах та інших органах державної влади.
Проблеми практичного характеру
Проблемою практичного характеру є недостатня обізнаність учасників господарських
відносин про додаткові джерела господарського права. Учасники господарських відносин
часто не знають про існування додаткових джерел господарського права та про їх
можливості регулювання господарських відносин. Це може призвести до того, що вони не
будуть використовувати ці джерела для захисту своїх прав та інтересів.
Іншою проблемою є недостатня ефективність механізмів реалізації додаткових джерел
господарського права. Механізми реалізації додаткових джерел господарського права
часто є неефективними та не забезпечують належної захисту прав і інтересів учасників
господарських відносин.

1. Поняття організації господарської діяльності. Елементи господарської системи.

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організації та управління.

Слово "організація" означає налагодження, впорядкування, приведення чогось у

систему.

Організація господарської діяльності - це система заходів, спрямованих на

раціональне поєднання в часі та просторі всіх елементів господарської системи
відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону
(Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади, суб'єкта
господарювання).

Будь-яка господарська система складається з елементів (складових або підсистем),

серед яких: суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю,
споживачі); майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування
системи); нормативне регулювання, що визначає правила функціонування
відповідної господарської системи, в тому числі правовий статус суб'єктів, правові
різкими майна, правові форми взаємовідносин між суб'єктами, відповідальність
тощо; інформаційна підсистема, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром
системи та/або її елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів: вищого - економіка країни

(макроекономіка), середнього - економіка певного регіону, локального - суб'єкти
господарювання, проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи,
холдингові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання; в умовах глобалізації
економіки особливого значення набувають транснаціональні господарські системи
(транснаціональні корпорації, зокрема). Складність господарської система обумовлює
складність і рівень регулювання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування

економіки країни в цілому та визначення параметрів діяльності її складових (суб'єктів
господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень
має врахувати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах наданих
державою повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти
господарювання та їх об'єднання з урахуванням вимог вищих рівній регулювання
визначають особливість господарських зв'язків між собою, власні параметри
діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До

них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення
господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у
відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів
діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами
(вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня
відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської
системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів
щодо їх усунення).

Господарська система - впорядкована (організована) на певних засадах сукупність

складових, необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня

1. Елементи (складові підсистеми )

· Суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі)

· Майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи)

· Нормативна основа, що визначає правила її функціонування, в тому числі правовий

статус суб'єктів, правові режими манна, правові форми взаємовідносин між
суб'єктами, відповідальність тощо

· Інформаційна система, що забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи

та/або її елементами та ін.

2. Рівні

· Вищий рівень - економіка країни (макроекономіка)

· Середній рівень - економіка певного регіону (АР Крим, області, міста, району,
селища, села)

· Проміжний рівень - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи,

холдингові групи

· Локальний рівень - суб'єкт господарювання

2. Місце та роль держави в економіці. Теоретичні концепції необхідності державного

регулювання економікою.
3. Поняття державного регулювання економікою. Об’єктивні чинники необхідності такого
регулювання.

2. Місце та роль держави в економіці. Теоретичні концепції необхідності державного

регулювання економікою.
Місце та роль держави в економіці
Держава є одним із основних суб'єктів економічної діяльності. Вона виконує ряд
важливих функцій, які визначають її місце та роль в економіці.
До основних функцій держави в економіці належать:
Забезпечення економічної безпеки країни. Ця функція передбачає захист економічних
інтересів країни від зовнішніх та внутрішніх загроз.
Створення умов для економічного розвитку. Держава створює правові, економічні,
соціальні умови для розвитку підприємництва, інвестицій, конкуренції тощо.
Регулювання економіки. Держава здійснює регулювання економіки з метою забезпечення
її стабільності, ефективності та справедливості.
Забезпечення соціальної справедливості. Держава здійснює соціальне забезпечення
населення, гарантує права працівників, забезпечує рівність можливостей громадян.
Теоретичні концепції необхідності державного регулювання економікою
Існує ряд теоретичних концепцій, які обґрунтовують необхідність державного
регулювання економікою.
Класична теорія політичної економії (Адам Сміт, Девід Рікардо) стверджує, що ринкова
економіка є саморегулюючоюся системою, яка не потребує державного втручання. Однак,
ця теорія не враховує певних недоліків ринкової економіки, таких як:
Недостатня ефективність у розподілі ресурсів.
Наявність зовнішніх ефектів, які не враховуються ринковим механізмом.
Необхідність забезпечення економічної безпеки країни.
Неокласична теорія (Джон Кейнс) стверджує, що держава повинна регулювати економіку
для забезпечення її стабільності та економічного зростання. Держава може
використовувати такі інструменти регулювання, як фіскальна політика (контроль над
державними витратами та податками), монетарна політика (контроль за грошовою масою
та процентними ставками) тощо.
Кейнсіанська теорія (Джон Кейнс) стверджує, що держава повинна активно
використовувати фіскальну та монетарну політику для стимулювання економічного
зростання та забезпечення зайнятості.
Неокейнсіанська теорія (Джон Хікс, Пол Самуельсон) стверджує, що держава повинна
використовувати фіскальну та монетарну політику для забезпечення макроекономічної
стабільності.
Соціально-ринкова теорія (Йозеф Шумпетер, Джон Гелбрейт) стверджує, що держава
повинна виконувати роль каталізатора економічного розвитку. Держава повинна
стимулювати інноваційну діяльність, сприяти розвитку конкуренції, забезпечувати
соціальну справедливість.
Теорія інституціональної економіки (Олівер Уільямсон, Дуглас Норт) стверджує, що
ефективність економіки залежить від якості її інститутів. Держава повинна створювати
ефективні інститути, які забезпечують захист прав власності, сприяють конкуренції,
стимулюють інноваційну діяльність.
Загальний висновок
Держава відіграє важливу роль в економіці. Вона виконує ряд функцій, які визначають її
місце та роль в економіці. Теоретичні концепції необхідності державного регулювання
економікою обґрунтовують необхідність державного втручання в економіку для
забезпечення її стабільності, ефективності та справедливості.
3. Поняття державного регулювання економікою. Об’єктивні чинники необхідності такого
регулювання.
Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на
економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення
результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом

починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Найбільш агрегованим
об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання
економіки. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім
макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських

комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси
(економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія,
кон'юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів,
послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми

зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток
підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є
діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх
господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному

суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за
допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки
соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної
влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних
органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати

роль суб'єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних
функцій. До головних її функцій можна віднести такі:

визначення головний цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни виходячи із

сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це означає, що держава
розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни, визначає ресурси, необхідні для
її реалізації, пріоритетні напрями, очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки
макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами голвоні цілі та
пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативного планів
і економічних програм;
розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які
раціоналізують ринкове середовище та надають йому
цивілізований характер. Економічне законодавство визначає передусім права приватної
власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, розробляє закони, які
регламентують діяльність окремих підприємств і організацій в умовах ринку. Держава приймає
закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб'єктами й державою, тобто
встановлює "правила гри" на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує
роль арбітра в сфері господарських
відносин виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо
порушників;

цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб'єктів за допомогою

системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний
бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо;

захист конкуренції як головного "мотора" ринкового механізму. З цією метою держава

розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його
дотриманням у господарській практиці;
регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про
митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту
товарів і капіталів;
здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. Ця функція
об'єктивно зумовлена внутрішньою природою ринку, який жорстко пов'язує доходи окремих
господарських суб'єктів та громадян з результатами їхньої трудової діяльності, що неминуче
породжує надмірну розбіжність в особистих доходах або, взагалі, відсутність їх у
непрацездатних членів супсільства. З метою виконання даної функції держава
встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право
на працю та соціальне забезпечення. Вона застосовує також різноманітні пільги
при оподаткуванні особистих доходів, їх індексацію з урахуванням рівня інфляції, розробляє
фінансові програми допомоги малозабезпеченим членам суспільства, виплачує пенсії,
регулює ціни на товари першої необхідності тощо.
фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними, - благоустрій населених
пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін.
Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою
систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру,
здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою
стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

4. Економічні стратегія та тактика. Їх нормативне регулювання.

Економічна стратегія - це довгостроковий план економічного розвитку, який визначає
основні напрями та цілі економічної діяльності.
Економічна тактика - це короткострокові заходи, спрямовані на реалізацію економічної
стратегії.
Нормативне регулювання економічної стратегії та тактики здійснюється на державному
рівні. Основними нормативно-правовими актами, які регулюють економічну стратегію та
тактику, є:
Конституція України, яка визначає основні економічні принципи, на яких базується
економічна система України.
Закон України "Про економічну безпеку України", який визначає основні засади
забезпечення економічної безпеки України.
Закон України "Про державне регулювання економіки", який визначає основні принципи
та напрями державного регулювання економіки.
Економічна стратегія та тактика розробляються органами державної влади, такими як:
Кабінет Міністрів України - розробляє економічну стратегію та тактику України.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади - розробляють економічну
стратегію та тактику у своїх галузях.
Економічна стратегія та тактика повинні бути узгоджені між собою та відповідати цілям
економічного розвитку України.
Конкретні напрями економічної стратегії та тактики можуть включати такі заходи:
Стимулювання економічного зростання, яке може здійснюватися шляхом збільшення
інвестицій, розвитку підприємництва, підвищення продуктивності праці тощо.
Забезпечення макроекономічної стабільності, яка може здійснюватися шляхом контролю
за інфляцією, державним боргом, валютним курсом тощо.
Створення умов для розвитку конкурентоспроможності економіки, яке може
здійснюватися шляхом захисту прав інтелектуальної власності, стимулювання
інноваційної діяльності, розвитку інфраструктури тощо.
Забезпечення соціальної справедливості, яке може здійснюватися шляхом підвищення
рівня життя населення, забезпечення доступу до якісної освіти та охорони здоров'я тощо.
Економічна стратегія та тактика є важливими інструментами забезпечення економічного
розвитку України. Вони повинні бути розроблені з урахуванням реалій сучасного світу та
спрямовані на досягнення основних економічних цілей України.
5. Правові форми державного регулювання економікою.
Державне регулювання економіки реалізується в різних формах. Залежно від строкової
розмовності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання.

Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. В його

системі головне місце займає цілеспрямований вплив на обсяг і структуру інвестицій, рівень
заощаджень в економіці. Головне завдання довгострокового регулювання полягає в
проведенні структурних зрушень в економіці, розвитку наукоємних виробництв, піднятті
відсталих в економічному відношенні районів.
Короткострокове регулювання - це насамперед антициклічне регулювання, основою якого є
вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат). У межах цієї форми
застосовується антиінфляційне регулювання, яке реалізується переважно через політику
доходів (контроль над заробітною платою та цінами, обмеження темпів зростання грошової
маси).

За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється

на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання - це вплив держави на
економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів.
Воно реалізується через бюджетне інвестування державою відповідних програм фінансування
розвитку державних підприємств, інфраструктури, науки, культури, освіти, соціального захисту
населення тощо, а також через регламентацію цін, заробітної плати та інших інструментів
ринкового механізму. Прямий вплив може здійснюватися через використання
адміністративних важелів, які регламентують конкретні завдання та обмеження господарської
діяльності.

Непряме регулювання економіки це вплив держави на господарську діяльність через внесення

відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Воно досягається за
допомогою правових та економічних інструментів. Застосовуючи ці інструменти, держава
безпосередньо нічого не змінює в ринковому механізмі, а створює лише передумови для цих
змін.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони

України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради,
постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів
(міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування.

6. Методи державного регулювання економікою.

Методи державного регулювання економіки ‒ це способи впливу держави на сферу
підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення
умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної
політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів,
важелів).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За

формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу.
Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські
методи.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб’єктів ринку. Такий

безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового
характеру, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, та економічних інструментів
прямого впливу. Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого
державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові
комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи,
ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого впливу ‒ це методи, які регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо,
а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в
потрібному державі напрямку.

До методів непрямого впливу належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-

кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики,
а також методи морального переконування.
Правове регулювання – це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання
юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права.

Адміністративні методи ДРЕ ‒ це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів

ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців
через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів,
розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки;
обов’язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання за
ухиляння від виконання наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної

діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища.
В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють
другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і
економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними
інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти,
державні замовлення, ціни і т. д.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають
суб’єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання
згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою
економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї
поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної. бюджетної, податкової,

грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні

видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Виділяють стимулюючу
(експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через
збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на утримання
виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору

загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування
державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як
дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також

для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення
структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.
Податкова політика реалізується за двома напрямками — це, по-перше, визначення видів
податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим
суб’єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів
населення.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для

досягнення цієї мети центральний банк (в Україні ‒ Національний банк України) використовує
такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на
відкритому ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є механізм прискореної

амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки
вже в перші роки експлуатації машин і устаткування окупити більшу частину їхньої вартості,
накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.
7. Засоби державного регулювання економікою.

Основними засобами регуляційного впливу держави на діяльність суб'єктів

господарювання є:

 • державне замовлення, державне завдання;

 • ліцензування, патентування і квотування;
 • сертифікація та стандартизація;
 • застосування нормативів та лімітів;
 • регулювання цін і тарифів;
 - надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
 • надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення, державне завдання

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом

формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт,
послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних
контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг)
серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державне замовлення виконується на підставі державного контракту. Державний

контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з
суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому
визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх
господарські відносини.

Державними замовниками є органи державної влади та органи місцевого

самоврядування, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх
об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така
діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі за наявності однієї
з таких ознак:

 — юридична особа є одержувачем бюджетних коштів та уповноважена

розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених
бюджетною програмою, в межах такого фінансування;
 — органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші
замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління
юридичної особи;
 — у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка
акцій (часток, паїв) перевищує 50%.

Придбання продукції для пріоритетних державних потреб за рахунок державних

коштів здійснюється відповідно до вимог Закону України "Про здійснення державних
закупівель", Закону України "Про особливості здійснення закупівель в окремих
сферах господарської діяльності". Торги проводяться за умови, що вартість товару
(товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 100 тисяч гривень, а робіт -1
мільйон гривень. Закупівля товарів, робіт та послуг за державні кошти може
здійснюватися шляхом застосування однієї з таких процедур:

 • відкриті торги - під час проведення процедури відкритих торгів

пропозиції конкурсних торгів мають право подавати всі зацікавлені особи;
  • двоступеневі торги. Процедура двоступеневих торгів може
застосовуватися за таких умов:
o — замовник не може визначити необхідні технічні, якісні
характеристики (специфікації) товарів (робіт) або визначити вид послуг
та якщо для прийняття оптимального рішення про закупівлю необхідно
провести попередні переговори з учасниками;
o — предметом закупівлі є здійснення наукових досліджень,
експериментів або розробок, виконання дослідно-конструкторських,
будівельних робіт;
 • запит цінових пропозицій. Замовник здійснює закупівлю шляхом
застосування процедури запиту цінових пропозицій щодо товарів і послуг, для
яких існує постійно діючий ринок, за умови, що їх вартість не перевищує 300
тисяч гривень;
 • попередня кваліфікація учасників. Процедура попередньої кваліфікації
застосовується у разі необхідності попереднього визначення кваліфікаційної
відповідності, фінансово-економічного стану та технічних і організаційних
можливостей учасника. У разі проведення попередньої кваліфікації учасників
до подальшої участі у торгах (конкурсних торгах) допускаються всі учасники
попередньої кваліфікації, які пройшли таку кваліфікацію, але не менше двох.
Для проведення попередньої кваліфікації учасників має бути не менше двох
учасників;
 • переговорна процедура закупівлі - це процедура, яка використовується
замовником як виняток і відповідно до якої замовник укладає договір про
закупівлю з учасником після проведення переговорів з одним або кількома
учасниками.

Переговорна процедура закупівлі застосовується замовником як виняток у разі:

 1) закупівлі творів мистецтва або закупівлі, пов'язаної із захистом прав

інтелектуальної власності, або укладення договору про закупівлю з
переможцем архітектурного чи мистецького конкурсу;
 2) відсутності конкуренції (у тому числі з технічних причин) на відповідному
ринку, внаслідок чого договір про закупівлю може бути укладено лише з одним
постачальником, за відсутності при цьому альтернативи;
 3) нагальної потреби у здійсненні закупівлі у зв'язку з виникненням особливих
економічних чи соціальних обставин, які унеможливлюють дотримання
замовниками строків для проведення процедур конкурсних торгів, а саме
пов'язаних з негайною ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій
техногенного та природного характеру, з особливим періодом, якщо
замовником виступає Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх
справ України, Служба безпеки України, Національна гвардія України,
Державна прикордонна служба України, Служба зовнішньої розвідки України,
Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України,
Державна служба України з надзвичайних ситуацій, а також наданням у
встановленому порядку Україною гуманітарної допомоги іншим державам.
Застосування переговорної процедури закупівлі у таких випадках здійснюється
за рішенням замовника щодо кожної процедури;
 4) якщо замовником було двічі відмінено процедуру закупівлі через відсутність
достатньої кількості учасників;
 5) потреби здійснити додаткову закупівлю в того самого постачальника з метою
уніфікації, стандартизації або забезпечення сумісності з наявними товарами,
технологіями, роботами чи послугами, якщо заміна попереднього
постачальника (виконавця робіт, надавача послуг) може призвести до
несумісності або виникнення проблем технічного характеру, пов'язаних з
експлуатацією та обслуговуванням;
  6) необхідності проведення додаткових будівельних робіт, не зазначених у
початковому проекті, але які стали через непередбачувані обставини
необхідними для виконання проекту за сукупності таких умов: договір буде
укладено з попереднім виконавцем цих робіт, такі роботи технічно чи
економічно пов'язані з головним (первинним) договором; загальна вартість
додаткових робіт не перевищує 50% вартості головного (первинного) договору;
 7) закупівлі юридичних послуг, пов'язаних із захистом прав та інтересів
України, в тому числі з метою захисту національної безпеки і оборони, під час
врегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за
участю іноземного суб'єкта та України на підставі рішення Кабінету Міністрів
України або Ради національної безпеки і оборони України.

Відповідальність за вибір та застосування процедур закупівлі несуть виключно

службові (посадові) особи замовника члени комітету з конкурсних торгів
персонально.

8. Особливості управління господарською діяльністю у державному та комунальному

секторах економіки.

Як встановлено ст. 22 ГК, держава здійснює управління державним сектором

економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Особливість державного сектору економіки полягає в тому, що суб'єктами

господарювання в ньому є:

 - суб'єкти, що діють на основі лише державної власності,

 - суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят
відсотків,
 - суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких становить величину, яка
забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих
суб'єктів.

Суб'єктами управління у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України,

міністерства, інші органи влади та організації, їх повноваження щодо суб'єктів
господарювання (господарська компетенція) визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється

здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через

систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління
щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою
діяльність на основі права господарського відання або права оперативного
управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки

визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших
законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі

засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК,
враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.
Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної
політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні
враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з

урахуванням вимог, зазначених у главі 23 ГК.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження

стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється
делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною
власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за
винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого
самоврядування та інших випадків, передбачених ГК та іншими законами.

Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

визначені ст. 24 ГК.

Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки

здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень
територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів
господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою
діяльність на основі права господарського відання або права оперативного
управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі

економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог
ГК та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у
випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є:

 - суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності;

 - суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує
п'ятдесят відсотків;
 - суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності становить
величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право
вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення анти-монопольно-

конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові
вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності
при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального
сектора економіки.

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності

суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на
підставах, у межах і порядку, визначених законом.