Тема 1.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА БАЗА ЗДІЙСНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ
1.1. Господарське право як галузь правового забезпечення здійснення
господарської діяльності.
1.2. Господарська діяльність, її ознаки та види.
1.3. Господарські відносини, їхні ознаки та види.
1.4. Право власності в господарській діяльності.
1.5. Державне регулювання господарської діяльності.
1.1. Господарське право як галузь правового забезпечення здійснення
господарської діяльності
Господарське право – це система норм, які регулюють господарські
відносини, тобто відносини, у які вступають підприємства, установи,
організації під час здійснення своєї господарської діяльності.
Господарські відносини у сфері економіки становлять предмет
регулювання господарського права, який базується на двох основних
категоріях.
1. Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у
сфері суспільного виробництва.
2. Національне господарство - сукупність підприємств, установ,
організацій незалежно від форм власності, у тім числі особистих підсобних
господарств, які розташовані і діють в певних територіальних межах (на
території України) і творять систему суспільного виробництва, обміну,
розподілу та споживання. Також це сукупність усіх галузей і сфер
господарювання певної території.
Господарське законодавство – це система чи сукупність нормативних
актів, що регулюють господарську діяльність та господарські відносини, у яких
норми господарського права знайшли своє відображення.
Нормативний акт – це юридично-технічна форма встановлення,
опублікування і застосування норм господарського права.
Види нормативних актів за основними видавниками.
1. Верховна Рада України приймає Конституцію, закони, кодекси та
постанови.
Конституція – це основний Закон держави, який визначає державний устрій,
порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих і судових
органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та
громадян.
Закон – це нормативно-правовий акт, що регулює найбільш значущі,
найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових
правил (норм).
Кодекс - кодифікований звід законів, що регулюють однорідні відносини,
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції
України і повинні відповідати їй.
Постанови Верховної Ради приймаються з конкретних питань з метою
здійснення її установчої, організаційної, контрольної та інших функцій.
2. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання
на території України (ст. 106 Конституції України).
Указ Президента України – це нормативно-правовий акт Голови держави
України, який видається з найважливіших питань, віднесених до його
компетенції. Указами Президента оформляються рішення про: призначення та
звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при
міжнародних організаціях; призначення позачергових виборів до Верховної
Ради України; припинення повноважень Верховної Ради України; призначення
на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України, членів Ради
НБУ; зупинення дії актів КМУ.
Розпорядження Президента України – це нормативний акт, який має
індивідуальний організаційний характер і оформляється у вигляді: доручення
КМУ, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади; рішення з
оперативних, організаційних і кадрових питань, а також із питань роботи Офісу
Президента України; призначення представників від України для участі в
роботі міжнародних форумів, у переговорах із представниками іноземних
держав тощо.
3. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови
і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Постанови КМУ – це правові акти вищого органу в системі органів
виконавчої влади України, які видаються у межах його компетенції, з питань
нормативного характеру, а також інших питань державного управління
найбільш важливого чи загального значення, колегіально і з додержанням
визначеної у законодавстві процедури на основі та на виконання Конституції і
законів України, постанов ВРУ, актів Президента України. Постановами
Кабінету Міністрів України затверджуються положення та статути, останні при
цьому набувають сили нормативних актів.
Положення – це сукупність правил, що стосуються побудови, способів дії
центральних галузевих органів, інших урядових установ або організації будь-
якого аспекту господарського, оборонного, культурного, адміністративного
будівництва.
Статути – це нормативні акти, що визначають форми і методи діяльності
установ, службових осіб у будь-якій галузі або визначають організацію, права,
обов’язки об’єднань громадян, приватних структур.
Розпорядження КМУ – це правові акти вищого органу в системі органів
виконавчої влади України, які видаються у межах його компетенції і
колегіальним шляхом оформлюють рішення з оперативних, організаційно-
розпорядчих та інших поточних питань його керівництва.
4. Міністри, голови державних комітетів, керівники відомств видають
накази, інструкції, правила, положення в межах своєї компетенції, на
підставі та на виконання діючих законів, указів, а також урядових
постанов і розпоряджень.
Наказ – це прямий, обов’язковий акт органів виконавчої влади щодо певної
особи або осіб, що містить вимогу необхідності вчинення якоїсь дії або
утримання від неї.
Інструкція – відомчий нормативний акт державного управління, яким
встановлюється процедура, роз’яснюються умови застосування будь-якого
законодавчого чи нормативного акта. Інструкція розрахована на багаторазове
застосування.
Рішення – це правовий акт державного управління, який приймається у
колегіальному порядку з важливих питань і в більшості випадків має
нормативний характер. Такий акт приймають виконавчі комітети Рад, колегії
міністерств і відомств.
Розпорядження – акт державного управління, який приймається в
одноособовому порядку. Це заява про те, що даний закон або інший
нормативний акт має бути застосований до відповідного конкретного випадку.
Розпорядження ототожнюється з вимогою.
Ознаки господарського законодавства:
1. Комплексний зміст основних нормативних актів господарського
законодавства. Ці акти містять переважно норми двох і більше галузей права
(наприклад, Господарський кодекс України).
2. Господарське законодавство включає значну кількість нормативних актів
обмеженої сфери дії (одногалузевих, відомчих, регіональних, локальних)
(наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 21.07.2010 р. № 680
«Питання ввезення на митну територію України товарів суб’єктами
літакобудування»).
3. Множинність нормативних актів господарського законодавства. Ця
множинність зумовлена наступними причинами:
а) господарське законодавство регулює різні види господарської діяльності та
господарських відносин;
б) у сфері економіки діють різні форми власності;
в) на території України застосовують нормативні акти, прийняті до
проголошення незалежності Української держави (наприклад, Кодекс законів
про працю України від 10.12.1971 р.), так і ті, що прийняті після її
проголошення (наприклад, Господарський та Цивільний кодекси України від
16.01.2003 р.)
4. Поєднання господарського законодавства України з господарським
законодавством інших держав. Це поєднання відбувається на підставі таких
принципів:
а) принцип пріоритету норм міжнародних господарських договорів над
нормами господарського права України;
б) надання нормам міжнародних економічних договорів статусу національного
законодавства України;
в) право сторін зовнішньоекономічних відносин обирати господарське право
тієї країни, згідно з яким вони будуть здійснювати свою діяльність.
Господарське законодавство як система має свою вертикальну та горизонтальну
структури.
Принципом побудови вертикальної структури господарського
законодавства є «юридична сила нормативних актів».
1. Конституція України. Зокрема: права громадян на підприємницьку
діяльність (ст. 42), та приватну власність (ст. 41); положення щодо основних
засад державного регулювання суспільних відносин у сфері економіки (ч. 4 ст.
13, статті 42, 92) та ін.
2. Система господарських кодексів і законів:
- загальні господарські закони та кодекси (Господарський кодекс України,
Цивільний кодекс України та ін.);
- господарські закони, що визначають правовий статус окремих суб’єктів
господарювання (ЗУ «Про акціонерні товариства»);
- господарські закони про окремі види господарської діяльності та
господарських відносин (ЗУ «Про страхування» та ін.).
3. Підзаконні нормативно-правові та індивідуальні акти державного
управління з господарських питань:
- постанови ВРУ (Постанова ВРУ від 20.05.2009 р. «Про прийняття за
основу проекту закону України про ломбарди і ломбардну діяльність»);
- постанови і розпорядження КМУ (Постанова КМУ від 11.04.2012 р.
«Про затвердження Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг»
та ін.);
- укази і розпорядження Президента України (Указ Президента України від
28.04.2007 р. «Про деякі заходи щодо вдосконалення регулювання
підприємницької діяльності» та ін.).
4. Відомчі і галузеві нормативно-правові акти з господарських питань: накази,
постанови, інструкції, правила міністерств, відомств, держкомітетів (Наказ
Мінекономрозвитку України та ДРС від 14.07.2015 р. «Про затвердження
форми ліцензійного звіту» та ін.).
5. Регіональні нормативно-правові акти: рішення, розпорядження, ухвали
місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування
(Розпорядження голови ЛОДА від 17.12.2020 р. «Про збільшення субвенцій
місцевим бюджетам на ремонт доріг комунальної власності»: та ін.).
6. Нормативні акти суб’єктів господарювання: установчі документи
(установчий договір, статут, положення, установчий акт), положення про
структурні підрозділи, штатні розписи тощо.
Принципом побудови горизонтальної структури системи господарського
законодавства є предмет регулювання господарського права в широкому
розумінні: господарські відносини, сфери господарювання.
До структурних підрозділів цієї системи належать законодавчі інститути –
сукупність нормативних актів, предметом регулювання яких є комплекс
однорідних чи споріднених видів господарської діяльності чи господарських
відносин.
Як приклад наведемо декілька законодавчих інститутів цієї системи:
1. Система статусних, або компетенційних законів: ЗУ «Про Національний банк
України», ЗУ «Про господарські товариства» та ін.
2. Законодавство про ЗЕД: ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», Митний
кодекс України та ін.
3. Законодавство, яке регулює ринок капіталів: ЗУ «Про Національний банк
України», ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про фінансові послуги
та державне регулювання ринків фінансових послуг» та ін.
4. Законодавство про інвестування: ЗУ «Про інвестиційну діяльність», ЗУ «Про
режим іноземного інвестування» та ін.
5. Господарське законодавство, яке регулює відносини власності, а також
відносини щодо управління, володіння, користування, розпорядження майном в
економіці: ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», ЗУ «Про
фінансовий лізинг» та ін.
6. Законодавство про монополізм і конкуренцію у підприємницькій діяльності:
ЗУ «Про Антимонопольний комітет України», ЗУ «Про захист економічної
конкуренції», ЗУ «Про захист від недобросовісної конкуренції» та ін.
1.2. Господарська діяльність, її ознаки та види
Господарська діяльність (згідно зі ст. 3 ГКУ) – це діяльність суб’єктів
господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на
виготовлення і реалізацію продукції, надання послуг, виконання робіт
вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Виходячи із законодавчого визначення поняття господарської діяльності,
можна виокремити наступні її ознаки:
- здійснення господарської діяльності певними суб’єктами, зокрема,
суб’єктами господарювання;
- суть господарської діяльності - виготовлення і реалізація продукції,
надання послуг, виконання робіт;
- результатом господарської діяльності є товар (робота, послуга), які мають
певну вартість і ціну;
- сфера здійснення господарської діяльності – сфера суспільного
виробництва, тобто основним споживачем результату господарської
діяльності є суспільство в особі громадян, держави (державних
інституцій) та інших суб’єктів господарювання.
Господарська діяльність розмежовується на два види:
1. Підприємницька діяльність (підприємництво чи комерційна господарська
діяльність) – це господарська діяльність, що здійснюється для досягнення
економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку.
2. Некомерційна господарська діяльність - це господарська діяльність, що
здійснюється без мети одержання прибутку.
Підприємництво (згідно зі ст. 42 ГКУ) – це самостійна, систематична на
власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами
господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних
результатів та одержання прибутку.
Суб’єктами підприємництва (господарювання) є:
1. господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК
України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно
до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані у визначеному законом порядку;
2. громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як
підприємці.
Суб’єкти підприємництва можуть здійснювати підприємницьку діяльність у
статусі фізичних осіб - підприємців (ФОП) та юридичних осіб.
У ст. 44 ГКУ передбачені такі принципи підприємницької діяльності:
- вільний вибір виду підприємницької діяльності;
 - самостійне формування програми діяльності, вибору постачальників і
споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-
технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не
обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно
до закону;
- вільний найм підприємцем працівників;
- комерційний розрахунок і власний комерційний ризик;
- вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків,
зборів, обов’язкових платежів до бюджету;
- самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності, використання
підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Можна виділити такі основні ознаки підприємницької діяльності.
1. Ініціативність і самостійність. Підприємці мають право без обмежень
самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не
заборонено законом. Ініціативність і самостійність – це зорієнтована на
дії природа самореалізації підприємців.
2. Творчий та інноваційний характер, що виявляється у пошуку нових
можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє, його
оцінюють як незалежного і такого, що покладається на самого себе, –
інноватора.
3. Систематичність - регулярність, постійність.
4. Ризиковий характер - перекладення на підприємця тягаря передбачення
несприятливих наслідків (збитків).
5. Цільове спрямування на одержання прибутку. Мета одержання прибутку
є основною, але не єдиною метою, це й досягнення економічних і
соціальних результатів.
6. Самостійна юридична відповідальність. майнова, фінансова, повна
економічна відповідальність.
7. Соціально відповідальний характер. Соціальну відповідальність
розуміють як суспільну відповідальність, тобто очікування того, що
компанії повинні діяти в інтересах суспільства і робити свій внесок у
вирішення суспільних і соціальних проблем.
Підприємництво поділяється на:
- за критерієм предмета:
1) виробниче (до нього належить діяльність, спрямована на виробництво
продукції, виконання робіт і надання послуг, збирання, оброблення та надання
інформації, що підлягає наступній реалізації споживачам). До виробничого
підприємництва зачисляють інноваційну, науково-технічну діяльність,
безпосередньо виробництво товарів, їх виробниче споживання, а також
інформаційну діяльність у цих сферах.
 2) комерційне, зміст якого становлять торговельно-обмінні операції, а
суть операцій – договори купівлі-продажу. До комерційного підприємництва
належить: торгове, торгово-закупівельне, торгово-посередницьке
підприємництво, пов’язане з діяльністю товарних бірж .
3) фінансове підприємництво, де об’єктом купівлі-продажу є
специфічний товар: гроші, валюта, цінні папери.
4) консультативне підприємництво (консалтинг), різновидами якого є
загальне управління, адміністрування, фінансове управління, управління
кадрами, маркетинг, виробничо-інформаційна технологія, спеціалізовані
послуги;
- за критерієм суб’єкта:
1) здійснюване фізичними особами-підприємцями;
2) здійснюване юридичними особами;
- за характером:
1) традиціоналістське (яке має традиціоналістський характер);
2) інноваційне підприємництво (яке має інноваційний характер).
Суб’єкти господарювання залежно від кількості працюючих та доходів
від будь-якої діяльності за рік поділяються на:
1) суб’єктів малого підприємництва, у тому числі суб’єктів
мікропідприємництва.
Суб’єктами мікропідприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні
особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період
(календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності
не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за
середньорічним курсом НБУ;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-
правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за
звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-
якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену
за середньорічним курсом НБУ.
Суб’єктами малого підприємництва є:
фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні
особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період
(календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності
не перевищує суму, еквівалентну 10 млн євро, визначену за середньорічним
курсом НБУ;
юридичні особи - суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової
форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний
період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої
діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 млн євро, визначену за
середньорічним курсом НБУ;
2) суб’єктів великого підприємництва - це юридичні особи - суб’єкти
господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у
яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік)
перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму,
еквівалентну 50 млн євро, визначену за середньорічним курсом НБУ;
3) суб’єктів середнього підприємництва – це всі інші суб’єкти господарювання.
У здійсненні підприємницької діяльності існують певні обмеження.
1. Обмеження щодо суб’єктного складу підприємництва стосуються:
посадових осіб органів державної податкової служби (відповідно до
Податкового кодексу України); прокурорів і слідчих прокуратури (відповідно
до ЗУ «Про прокуратуру»); військовослужбовців (відповідно до ч. 1 ст. 8 ЗУ
від 20.12.1991 р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та
членів їх сімей»); державних нотаріусів (відповідно до ч. 2 ст. 3 ЗУ від
02.09.1993 р. «Про нотаріат»); державних службовців всіх рівнів (окрім
депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних
рад, які виконують депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи
службовою діяльністю, або ж займаються науковою, викладацькою, творчою
діяльністю та медичною практикою) (відповідно до ЗУ від 14.10.2014 р. «Про
запобігання корупції») та ін.
2. Обмеження щодо можливостей провадження фізичними особами-
підприємцями певних видів підприємницької діяльності. Зокрема, вони не
можуть: надавати фінансові послуги (згідно з ЗУ від 12.07.2001 р. «Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);
займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (згідно з
ЗУ від 21.12.1993 р. «Про телебачення і радіомовлення») та ін.
3. Діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин,
їхніх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України від
15.02.1995 р. «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори».
4. Діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об’єктів права
державної власності, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України, а
також діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз і розробленням, випробуванням,
виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тім числі з їхніми космічними
запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними
підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій – також
і повними товариствами.
Некомерційна господарська діяльність - це самостійна систематична
господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання,
спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без
мети одержання прибутку (згідно зі ст. 52 ГК України).
 Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами
господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях
(видах діяльності), в яких відповідно до законодавства забороняється
підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи
органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може
здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення
господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації
суб’єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної
господарської діяльності визначається ГК України та іншими законами.
Зокрема, такими суб’єктами, що здійснюють некомерційну господарську
діяльність є кредитні спілки (згідно ЗУ «Про кредитні спілки»), товарні біржі
(згідно ЗУ «Про товарну біржу»), фондові біржі (згідно ЗУ «Про цінні папери
та фондовий ринок»), казенні підприємства, некомерційні комунальні
підприємства тощо.
Отже, здійснення некомерційної господарської діяльності зумовлює залежність
її суб’єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне
фінансування, а також застосування щодо майна суб’єкта некомерційної
господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного
управління, що передбачає: (1) цільове використання майна, можливість
розпорядження грошовими коштами, виробленими товарами, сировиною,
напівфабрикатами, комплектуючими; (2) контроль з боку власника за цільовим
використанням майна та дотриманням встановлених меж використання.
Наприклад, фінансування діяльності казенних підприємств, некомерційних
комунальних підприємств у разі збитковості здійснюється за рахунок
відповідного бюджету.
Здійснення суб’єктом права власності некомерційної господарської діяльності
(як основної) зумовлює визначення джерел отримання коштів для покриття
збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж, наприклад, такими
джерелами є періодичні внески членів біржі і надання учасникам біржових
торгів не заборонених законом платних послуг, пов’язаних з основною
діяльністю біржі).
1.3 Господарські відносини, їхні ознаки та види
У сфері економіки виникають різноманітні відносини, пов’язані з
господарською діяльністю.
1. Держава в особі уповноважених органів виконує функції управління
економікою, і відносини, які складаються між ними та конкретними суб’єктами
господарювання, називаються управлінськими (адміністративними) і
регулюються адміністративним правом. 
2. У ході своєї діяльності суб’єкти господарювання використовують
найману працю і відносини, пов’язані з її використанням, оплатою
тощо, називаються трудовими і регулюються трудовим правом.
3. У ході своєї діяльності суб’єкти господарювання використовують різні
природні ресурси, і відносини, пов’язані з їх використанням, збереженням,
називаються природоохоронними і регулюються різними
галузями природоохоронного права (земельним, повітряним, лісовим, водним).
4. У результаті своєї діяльності суб’єкти господарювання одержують
прибуток, і відносини, пов’язані з його використанням, розпорядженням, зі
сплатою обов’язкових платежів, податків до бюджету, називаються
фінансовими та регулюються фінансовим правом.
5. У ході господарської діяльності виникають і майнові відносини між
суб’єктами господарювання та споживачами стосовно задоволення їхніх потреб
у продукції, роботах, послугах. Ці відносини називаються цивільними і
регулюються цивільним правом.
Господарські відносини – це майнові та інші відносини, які виникають між
окремими суб’єктами господарювання (підприємствами, фірмами, компаніями
тощо) під час здійснення їхньої господарської діяльності, та відносини, що
складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-
господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Ознаки господарських відносин:
1. Наявність учасників цих відносин. Це – суб’єкти господарювання,
споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші
організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи
здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності.
2. Обмежене коло суб’єктів господарських правовідносин: 
1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦКУ,
державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГКУ, а
також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність
та зареєстровані в установленому законом порядку; 
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 
3. Наявність у господарських відносинах організаційного та майнового
елемента.
Це означає, що підставою для виникнення господарських правовідносин між
господарюючими суб’єктами та їхніми контрагентами є наявність у них
відповідного майна для здійснення цих відносин , а процес організації  цих
відносин здійснюється на підставі актів планування (планів економічного і
соціального розвитку, бізнес-планів, стратегій розвитку підприємства).
4. Матеріальний зміст даних відносин – це суспільне виробництво і
реалізація продукції (робіт, послуг).
Господарські відносини можуть бути класифіковані за різними
ознаками:
1) за характером правовідносин розрізняють:
- відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності
(виробництва і реалізації продукції, надання послуг, виконання робіт);
- відносини щодо управління господарською діяльністю (державна
реєстрація, ліцензування, патентування та інші форми державного регулювання
господарської діяльності);
2) за взаємним становищем сторін відносини поділяють на:
- горизонтальні, учасники яких перебувають у рівноправному становищі;
- вертикальні, в яких одним з учасників є орган управління, у т.ч. власник
майна чи уповноваж. ним орган;
3) за сферою дії відносини поділяють на:
- внутрішньогосподарські, які виникають у середині господарюючої
організації між її структурними підрозділами;
- міжгосподарські, які виникають між юридично самостійними суб’єктами
господарювання;
4) за видами економічної діяльності та сферами управління, в яких вони
виникають і діють, виділяють відносини:
 - у промисловості;
- у сільському господарстві;
- у будівництві;
- у транспорті;
- у сфері страхування;
- у сфері ЗЕД;
5) залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної
приналежності суб’єктів господарювання
(вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та
нерезиденти) розрізняють:
- господарську діяльність за участю вітчизняних товаровиробників
(резидентів);
- зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у
т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).
1.4. Право власності та відносини власності в господарській діяльності

Власність – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить

йому, використання суб’єктом цього об’єкта своєю владою й у власних
інтересах.
Відносини власності – це суспільні відносини, які виникають у зв’язку і з
приводу привласнення матеріальних благ. 
Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним
і Господарським кодексами України.
Відповідно до ст. 316 ЦК України право власності – це право особи на річ
(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від
волі інших осіб.
Відповідно до ст. 134 ГК України право власності - основне речове право
у сфері господарювання.
Право власності в об’єктивному розумінні – це сукуп. правових норм, що
регулюють екон. відносини власності.
Право власності в суб’єктивному розумінні – це визначена і забезпечена
об’єктивним правом сукупність повноважень власника (володіння,
користування і розпорядження майном), що забезпечує можливість
використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.
Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними
власниками – індивідами і колективами, фактичне перебування речі у сфері
господарювання цих осіб.
Користування – це одержання з речей їхніх корисних властивостей, які
дають змогу задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.
Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі
речі.
Право власності на майно у сфері господарювання – це основний
правовий титул майна. Існують й інші правові титули майна, їх називають
похідними від основного, бо вони зберігають за власником значну
частину повноважень щодо майна, яке він може закріпити за іншим суб’єктом
без передачі їм усієї сукупності прав на це майно.
Такими титулами є: 1) право довірчої власності; 2)
право господарського відання; 3) право оперативного управління; 4)
право користування (в тому числі оренди).
1)право довірчої власності - виникає на підставі закону або договору управ
ління майном, що укладається між власником майна (установником)
і довірчим власником (управителем, ним може виступати, напр., фінансова
установа). Довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначе
них законом чи договором межах, а
за власними зобов’язаннями (не пов’язаними з управлінням довірчим майном) в
ідповідає своїм  власним майном;
2) право господарського відання - передбачає можливість володіння,
користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном
на розсуд суб’єкта цього права (підприємства), але в межах закону і
затвердженого власником майна статуту підприємства. Наприклад, на такому
правовому титулі майно закріплюється за комерційними державними та
комерційними комунальними підприємствами;
3) право оперативного управління - суб’єкт цього права відповідає за
своїми зобов’язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо
такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну
відповідальність за зобов’язаннями даного суб’єкта несе власник майна. Цей
правовий титул використовується щодо казенних підприємств, унітарних
некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами,
кооперативами;
4)право користування – це право
широко використовується як додатковий правовий титул
майна суб’єктами господарських правовідносин.
Воно виникає найчастіше на договірних засадах
(на підставі договору оренди та інших видів договорів, що передбачають корис
тування чужим майном - договір лізингу, концесійний договір). 
Господарське законодaвство (ч. 2 ст. 134 ГК України) закріплює
можливість використання в господaрській діяльності майна, що перебуває у
спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна,
яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної
сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України). 
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про власність», який вже втратив свою
чинність, власність в Україні була в таких формах: приватна, державна,
колективна. По-іншому регулюються відносини власності згідно
з Конституцією України і ЦК України. В Конституції України (ст. 41, 116, 142-
143), і В ЦК України (ст. 325 - 327) йдеться про приватну, державну та
комунальну власність, і зовсім не згадується про колективну власність. Тому не
зовсім зрозумілий підхід до класифікації підприємств у ГК України, який
виділяє «колективні підприємства, що засновані на колективній формі
власності засновника».
Розглянемо особливості права державної, комунальної та приватної
власності.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти,
яке належить державі Україна. Від імені та
в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи дер
жавної влади. Управління державним майном здійснюється державними органа
ми, а
у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.
Право державної власності на засоби виробництва в об’єктивному
розумінні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини державної
власності щодо цього майна.
Право державної власності на засоби виробництва в суб’єктивному
розумінні – це юридично визначена і забезпечена можливість суб’єкта цього
права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в
інтересах народу України.
Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:
 функції власника щодо об’єктів державної власності виконують вищі
органи державної влади: ВРУ, Президент України, КМУ і реалізуються через
їхні повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку
єдиного фонду державної власності, правового регулювання відносин
держвласності;
 суб’єкт права власності (держава) сам визначає правові норми, які
регулюють відносини держвласності;
 реалізація права державної власності відбувається за допомогою
створених державою підприємств та організацій, які діють у певних правових
формах.
 Користування державним майном відбувається на підставі договорів оре
нди, лізингу, концесії, укладених із суб’єктами господарювання, які функціону
ють на базі приватної власності, відповідно до законів «Про оренду державного
та комунального майна», «Про фінансовий лізинг», «Про концесії», «Про
державно-приватне партнерство».
У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить
територіальній громаді. Управління комунальним майном здійснюють
безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого
самоврядування.
Право комунальної власності на засоби
виробництва в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які
регулюють відносини комунальної власності.
Право комунальної власності на засоби виробництва в суб’єктивному
розумінні – це юридично визначена і забезпечена можливість територіальної
громади як суб’єкта цього права використовувати належне їй майно (володіти,
доцільно, економно й ефективно користуватися і розпоряджатися) на свій
розсуд і в своїх інтересах.
Право комунальної власності виділилося з права державної власності і на цей
час зберігає значний генетичний зв’язок з ним. Зокрема, основною підставою
набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна
територіальним громадам.
Первісне виділення об’єктів комунальної власності відбувалося ще в рамках
державної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про
розмежування державного майна України між загальнодержавною
(республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних
одиниць (комунальною власністю)» від 04.11.1991 р. Надалі відбувався
перерозподіл об’єктів між загальнодержавною (державною) і комунальною
власністю шляхом їхньої безоплатної передачі. Сьогодні порядок такої
передачі регулює Закон України «Про передачу об’єктів права державної та
комунальної власності» від 03.03.1998 р.
Право приватної власності – це абсолютне, захищене законом
право фізичної або юридичної особи на конкретне майно,
у т.ч. засоби виробництва.
Право приватної власності є непорушним. Усі суб’єкти права приватної влас
ності рівні перед законом.
Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
Об’єктами права приватної власності може бути будь-яке майно, у т.ч. майно
виробничого призначення (засоби виробництва, виготовлена продукція,
транспортні засоби, цінні папери, гроші), за винятком майна, вилученого
з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких відбувається
діяльність, що належить до монополії держави.
Також Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки,
яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Суб’єкт права приватної власності зазвичай сам використовує належне йому
майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати й інші
правові форми відчуження (реалізації) цього майна: продаж, міна, дарування,
оренда, пожертви тощо.
Також у сфері господарювання широко застосовують права інтелектуальної
(промислової) власності.
Правове регулювання відносин щодо використання прав інтелектуальної
власності в сфері господарювання відбувається на підставі гл. 16 ГКУ
«Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності»,
кн.4 ЦКУ «Право інтелектуальної власності», ЗУ ід 23.12.1993 р. «Про авторське
право і суміжні права», а також конкретних законів, що регулюють створення і
використання тих чи ін.об’єктів права інтелектуальної власності.
Право інтелектуальної власності – це суб’єктивні права на різноманітні
результати інтелектуальної творчої праці (технічні та нетехнічні), яким надають
спеціальну правову охорону з огляду на їхнє важливе значення для господарської
діяльності. 
До об’єктів права інтелектуальної власності належать: винаходи та
корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин і породи тварин; торговельні
марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування;
географічне зазначення; комерційна таємниця; комп’ютерні
програми; компіляція даних (бази даних); виконання; наукові
відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; фонограми,
відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об’єкти, передбачені
законом.
Суб’єкти господарювання мають правочин щодо використання певних
об’єктів права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного та
Господарського кодексів, а також законів, що регулюють створення
та використання тих чи інших об’єктів права промислової власності (до
прикладу: щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового
зразка -  ЗУ від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»
та ЗУ від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»; щодо
використання географічних зазначень – ЗУ від 16.06.1999 р. «Про правову
охорону географічних зазначень» тощо).
 1.5 Державне регулювання господарської діяльності

Державне регулювання господарської діяльності визначає гл. 2 ГКУ,

закони України «Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності», «Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності», «Про основні засади державного нагляду (контролю)
у сфері господарської діяльності» та ін. 
Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності – це
напрям державної політики, який спрямований на правове вдосконалення
господарських відносин, а також адміністративних відносин між державними
регулюючими органами і конкретними суб’єктами господарювання;
недопущення прийняття економічно недоцільних і неефективних регулятивних
актів; зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та
усунення перешкод для їхнього розвитку.
Регуляторна діяльність – це діяльність, яку здійснюють регуляторні
органи, фізичні та юридичні особи, їхні об’єднання, територіальні громади, і
спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності
та перегляду регуляторних актів.
Регуляторними органами є: Верховна Рада України, Президент України,
Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада
України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган,
центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої
влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із
зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа
має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.
Основні засоби регуляторного впливу держави на діяльність суб’єктів
господарювання такі (відповідно до ст. 12 ГКУ):
1. Публічні (державні) закупівлі – це закупівля замовником товарів, робіт і
послуг за державні кошти або від імені публічної установи.
Замовники - органи державної влади, місцевого самоврядування та
соціального страхування, а також ю.о. (підприємства, установи, організації) та
їх об’єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади.
Публічні закупівлі застосовуються до таких товарів, робіт і послуг:
- забезпечення виробництва, транспортування, постачання та зберігання
газу та теплової енергії;
- забезпечення виробництва, передачі, розподілу, купівлі-продажу,
постачання електричної енергії об’єднаною енергетичною системою України;
- забезпечення виробництва, транспортування та постачання питної води,
забезпечення функціонування централізованого водовідведення;
- надання послуг з користування інфраструктурою залізничного транспорту
загального користування, забезпечення функціонування міського електричного
транспорту;
- надання послуг автостанцій, портів, аеропортів, послуг з обслуговування
польотів повітряних суден;
- послуги поштового зв’язку, поштові марки та марковані конверти;
 - телекомунікаційні послуги, у т.ч. з ретрансляції радіо- та телесигналів
(крім послуг мобільного зв’язку та послуг Інтернет-провайдерів);
- послуги з підготовки фахівців, наукових, науково-педагогічних та
робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів
(післядипломна освіта) за державним замовленням та ін.
Правове регулювання цих закупівель здійснюється відповідно до таких
законів України: «Про публічні закупівлі», «Про державний матеріальний
резерв» «Про оборонні закупівлі», «Про вищу освіту» та ін.
2. Ліцензування, патентування і квотування.
Ліцензування – процедура видачі суб’єкту господарювання документу
дозвільного характеру (ліцензії) на право здійснення окремих видів
господарської діяльності. Правове регулювання процедури
ліцензування господарської діяльності здійснюється на підставі Закону України
«Про ліцензування видів господарської діяльності». 
Патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання – це
процедура видачі торгового патенту (торговий патент - це державне свідоцтво,
яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами
підприємницької діяльності впродовж встановленого строку). З 1 січня 2015 р.
відмінено процедуру патентування відповідно до законодавчих змін, внесених
до Податкового кодексу України. До того часу патентування діяльності
суб’єктів господарювання відбувалося у сферах, пов’язаних із торгівлею,
обміном готівкових валютних цінностей, у сфері грального бізнесу та
побутових послуг.
Квотування – лімітування обсягу здійснюваного експорту (імпорту) за
допомогою квот. Квота демонструє максимальний обсяг певного товару, який
можна імпортувати (експортувати) протягом визначеного терміну. Такий обсяг
може бути визначений в натуральних одиницях (напр., допустима кількість
товару у штуках, гр., кг, тонах, або шляхом встановлення максимальної
вартості, вираженої у грош. одиницях, на яку можна здійснити експорт
(імпорт)).
Правове регулювання квотування здійснюється відповідно, як приклад, до
Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліків товарів,
експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню, та квот на 2021 рік».
3. Технічне регулювання у сфері господарювання. У сфері
господарювання застосовуються технічні регламенти, стандарти, кодекси
усталеної практики та технічні умови.
Стандартизація – це діяльність, що полягає у встановленні положень для
загального і багаторазового застосування щодо наявних і можливих задач з
метою досягнення оптимального рівня упорядкованості у визначеній сфері,
результатом якої є підвищення рівня відповідності продукції, процесів і послуг
їхньому функціональному призначенню, усунення технічних бар’єрів у торгівлі
і сприяння науково-технічному співробітництву. Об’єктами стандартизації є
продукція, процеси і послуги, зокрема матеріали, устаткування, системи, їхнє
об’єднання, правила, процедури, функції, методи або діяльність.
Існують такі види стандартів.
Міжнародний і регіональний стандарти – стандарти, прийняті відповідно
міжнародним і регіональним органом стандартизації (ISO). 
 Національні стандарти – державні стандарти України, прийняті
центральним органом виконавчої влади в області стандартизації і доступні для
широкого кола користувачів. 
Кодекс усталеної практики (звід правил) – документ, що включає
практичні правила або процедури проектування, виготовлення, монтажу,
технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій і виробів.
Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною стандарту або
окремим документом. 
Технічні умови – документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні
відповідати продукція, процеси або послуги. Технічні умови можуть бути
стандартом, частиною стандарту або окремим документом. 
Технічний регламент – нормативно-правовий акт, прийнятий органом
державної влади, що встановлює технічні вимоги до продукції, процесам або
послугам безпосередньо або через посилання на стандарти або відбиває їхній
зміст.
Позначення стандарту складається з індексу, номеру і року прийняття. 
Встановлюються наступні індекси:   національний стандарт України –
ДСТУ;  державний класифікатор – ДК;  стандарт наукового, науково-
технічного або інженерного товариства чи спілки України – СТУ;  стандарт
організації – СОУ;  технічні умови, що не є стандартом – ТУУ.
Національні стандарти України позначаються наступним чином. До
прикладу: ДСТУ 4161-2003. - Система управління безпечністю харчових
продуктів. Вимоги.
На сьогодні функції національного органу стандартизації виконує
державне підприємство «Український науково-дослідний і навчальний центр
проблем стандартизації, сертифікації та якості» (ДП «УкрНДНЦ»). Зараз
підприємство проходить процес ребредингу, тобто зміни назви на ДП
«Українське агентство зі стандартизації» (UAS).
Сертифікація – це процедура, за допомогою якої визнаний у
законодавчому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції,
систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям,
персоналу встановленим законодавчим вимогам. У системі сертифікації
використовуються наступні поняття:
- оцінка відповідності - процес доведення того, що визначені вимоги, які
стосуються продукції, процесу, послуги, системи, особи чи органу, були
виконані. Оцінка відповідності органу здійснюється шляхом акредитації
органів з оцінки відповідності;
- підтвердження відповідності - видача документа про відповідність, яка
ґрунтується на прийнятому після критичного огляду рішенні про те, що
виконання визначених вимог було доведене;
- орган із сертифікації - орган з оцінки відповідності, який є третьою
стороною та управляє схемами сертифікації;
- орган з оцінки відповідності - підприємство, установа, організація чи їх
структурний підрозділ, що здійснює діяльність з оцінки відповідності,
включаючи випробування, сертифікацію та інспектування;
 - документ про відповідність - декларація (в т.ч. декларація про
відповідність), протокол (у т.ч. протокол випробувань), звіт, висновок,
свідоцтво, сертифікат (у т.ч. сертифікат відповідності) чи будь-який інший
документ, що підтверджує виконання визначених вимог, які стосуються об’єкта
оцінки відповідності.
Правове регулювання стандартизації та сертифікації в Україні відбувається
відповідно до законів України «Про стандартизацію», «Про технічні
регламенти та оцінку відповідності» та ін.
4. Застосування нормативів і лімітів
Норми і нормативи - це завчасно розроблені і затверджені в установленому
законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і
матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові
до застосування умови господарювання (напр., суми витрат на відрядження
держслужбовців за рах. бюджетних коштів).
Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або
гранично допустимі викиди. Правове встановлення лімітів здійснюється
відповідно до ЗУ «Про мисливське господарство та полювання», ЗУ «Про
рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів»,
Постанови КМУ «Про встановлення ліміту легкових автомобілів, що
обслуговують органи виконавчої влади» та ін. нормат. актів. Статусом ліміт
схожий на квоту.
5. Регулювання цін і тарифів 
Суб’єкти господарювання під час здійснення господарської діяльності
використовують: вільні (ринкові) ціни та державні регульовані ціни.
Вільні ціни встановлюються суб’єктами господарювання самостійно за
згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне
регулювання цін.
Державні регульовані ціни запроваджуються на товари, які справляють
визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, мають істотну
соціальну значущість, а також на товари, що виробляються суб’єктами, які
займають монопольне становище на ринку. Останнє положення визначає ЗУ
«Про природні монополії». Відповідно до цього Закону регулюється діяльність
суб’єктів природних монополій у таких сферах: транспортування нафти
і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування  та розподіл природного і
нафтового газу трубопроводами; управління повітряним рухом;
централізованого водопостачання та водовідведення та ін.
В Україні регулювання цін і тарифів здійснюється відповідно до законів
України «Про ціни і ціноутворення», «Про захист економічної конкуренції»
тощо.
6. Надання інвестиційних, податкових та інших пільг.
Надання такого роду пільг у діяльності суб’єктів господарювання
найчастіше регулюється податковим чи інвестиційним законодавством. До
прикладу, з 1 січня 2013 року набрали чинності зміни до підрозділу 4
розділу XX Податкового кодексу України. Так прибуток, отриманий суб’єктами
інвестиційної діяльності, буде оподатковуватися за пільговою ставкою, яка з
01.01.2013 р. по 31.12.2017 р. становитиме 0 %, а з 01.01.2018 р. по 31.12.2022 р.
- 8 %.
 7. Надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій.
Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку
виробництва життєво важливих продуктів харчування, на
виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації
інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги соціального
транспорту, а також суб’єктам господарювання, що опинилися у критичній
соціально-економічній або екологічній ситуації, на цілі технічного розвитку,
що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених
законом.
Держава може здійснювати компенсації або доплати
сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію,
що реалізується ними державі. 
Основні принципи державної регуляторної політики в господарській
сфері:
1) адекватність – відповідність форм, змісту та рівня державного
регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючих проблем
суб’єктів господарювання та зростаючим ринковим вимогам;
2) доцільність – обґрунтована необхідність державного регулювання
господарських відносин з метою вирішення існуючих проблем;
3) ефективність – досягнення внаслідок дії регуляторних актів
максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально
необхідних витрат ресурсів суб’єктів господарювання, громадян і держави;
4) збалансованість – забезпечення у регуляторній діяльності балансу
інтересів суб’єктів господарювання, громадян і держави;
5) передбачуваність – послідовність регуляторної діяльності, її
відповідність цілям державної політики, що дало б змогу суб’єктам
господарювання планувати та прогнозувати свою діяльність;
6) прозорість – відкритість дій регуляторних органів на всіх етапах їхньої
регуляторної діяльності для всіх суб’єктів господарювання та своєчасність
доведення до них прийнятих регулятивних актів;
7) врахування громадської суспільної думки – обов’язковий розгляд
регуляторними органами всіх пропозицій, зауважень, наданих суб’єктами
господарювання у визначеному законом порядку, інформування громадськості
про здійснення регуляторної діяльності.
Дозвільна система у сфері господарської діяльності – сукупність
урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними
органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку
з видачою, переоформленням та анулюванням документів дозвільного
характеру.
Дозвільними органами є суб’єкти надання адміністративних послуг, їх
посадові особи, уповноважені відповідно до закону видавати документи
дозвільного характеру. Спеціально уповноваженим органом з питань дозвільної
системи у сфері господарської діяльності є Державна регуляторна служба
України. 
Документ дозвільного характеру – дозвіл, висновок, рішення,
погодження, свідоцтво, інший документ в електронному вигляді, який
дозвільний орган зобов’язаний видати суб’єкту господарювання у разі надання
йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської
діяльності.
Об’єкт, на який видається документ дозвільного характеру, – земельна
ділянка, споруда, будівля, приміщення, устаткування, обладнання та механізми,
які вводять в експлуатацію або проектуються, окрема операція, господарська
діяльність певного виду, робота, послуга, а також інший документ
погоджувального характеру.
Декларація відповідності матеріально-технічної бази вимогам
законодавства (далі - декларація) - документ, яким суб’єкт господарювання
повідомляє адміністратора або представника відповідного дозвільного органу
про відповідність своєї матеріально-технічної бази вимогам законодавства. 
Декларативний принцип – принцип, згідно з яким суб’єкт
господарювання набуває права на провадження певних дій щодо здійснення
господарської діяльності без отримання документа дозвільного характеру
шляхом повідомлення адміністратора або відповідного дозвільного органу про
відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законодавства.
Суб’єкт господарювання чи уповноважена ним особа подає (чи
надсилає реком. листом) адміністратору або дозвільному органу у двох
примірниках повідомлення (декларацію) про відповідність його матеріально-
технічної бази вимогам законодавства.
Суб’єкт господарювання має право вибору способу отримання документів
дозвільного характеру:
1) безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи.
2) за зверненням до адміністратора.
Строк видачі документів дозвільного характеру становить десять робочих
днів, якщо інше не встановлено законом. Документи дозвільного характеру
видаються безоплатно, на необмежений строк, якщо інше не встановлено
законом. Плата за видачу (переоформлення) документів дозвільного
характеру (адміністративний збір) визначається відповідно до ЗУ «Про
адміністративні послуги».
Загальні основи нормативно-правового регулювання дозвільної системи
визначає ЗУ «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Його
доповнюють підзаконні нормативно-правові акти: Постанови КМУ «Про
затвердження Положення про дозвільну систему» та «Деякі питання набуття
права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або
видів господарської діяльності за декларативним принципом».
Спеціальне законодавство визначає види документів дозвільного характеру
та особливі вимоги до суб’єкта господарювання в окремих сферах. До таких
законодавчих актів належать, зокрема, Земельний кодекс України, Водний
кодекс України, Митний кодекс України та закони України: «Про охорону
праці», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення» та ін.
Під державним наглядом (контролем) розуміють діяльність
уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їхніх
територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів щодо
виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами
господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема щодо належної
якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення,
навколишнього природного середовища (відповідно до ст. 1 ЗУ «Про основні
засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»). 
У ст. 19 ГКУ визначено сфери господарської діяльності, в яких держава та
її органи здійснюють контроль і нагляд. До цих сфер належать такі:
Збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами
господарських відносин. Суб’єкти господарювання державного сектора
економіки, а також суб’єкти господарських відносин, які отримують кошти з
бюджетів усіх рівнів і державних фондів, або використовують державне чи
комунальне майно, підлягають перевірці шляхом здійснення державного
фінансового контролю. 
Сфера фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та
податкових відносин, у якій проводиться контроль за додержанням суб’єктами
господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової
дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової
дисципліни. 
У сфері цін і ціноутворення відбувається державний контроль з питань
додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги.
Відповідно до Закону України «Про ціни і ціноутворення» державний
контроль за цінами відбувається при встановленні та застосуванні державних
регульованих цін.
Сфера монополізму і конкуренції. З метою сприяння розвитку конкуренції
між суб’єктами господарювання, недопущення зловживання монопольним
становищем, недобросовісної конкуренції, захисту суб’єктів
господарювання від дискримінаційних дій державний контроль у цій сфері
виконує орган зі спеціальним статусом – АКУ.