Тема 5.

ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ТА ГОСПОДАРСЬКО-

ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
• 5.1. Поняття та види господарських зобов’язань.
• 5.2. Принципи та правове забезпечення виконання господарських
зобов’язань.
• 5.3. Поняття, принципи, функції та види господарсько-правової
відповідальності.
5.1. Поняття та види господарських зобов’язань 
Під час здійснення господарської діяльності у суб’єктів господарювання
постійно виникають ті чи інші зобов’язання.
Господарське зобов’язання (відповідно до ст. 173 ГКУ) – це зобов’язання,
яке виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками)
відносин у сфері господарювання, через що один суб’єкт (зобов’язана сторона,
у тім числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати
роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або
утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тім числі
кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Згідно ст. 174 ГКУ господарські зобов’язання виникають з таких підстав:
 безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що
регулює господарську діяльність;
 з акту управління господарською діяльністю;
 з господарського договору та інших угод, передбачених законом;
 у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших
дій суб’єктів;
 заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання тощо.
Основні види господарських зобов’язань:
1) майново-господарські зобов’язання – цивільно-правові зобов’язання,
які виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення
господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити
певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної
дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони
виконання її обов’язку.
Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути суб’єкти
господарювання, негосподарюючі суб’єкти - юридичні особи, а також органи
державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією. Зобов’язання майнового характеру, що виникають між
суб’єктами господарювання та ф.о. – громадянами, не є господарськими і
регулюються іншими актами законодавства;
2) організаційно-господарські зобов’язання – це господарські
зобов’язання, які виникають у процесі управління господарською діяльністю
між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських
повноважень, через які зобов’язана сторона повинна здійснити на користь
другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або
утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Організаційно-господарські
зобов’язання можуть виникати:
 між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного
суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого
самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього
суб’єкта;
 між суб’єктами господарювання, учасника об’єднань підприємств та
органами управління цих об’єднань;
 між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого
дочірнім підприємством;
 в інших випадках, передбачених законодавчо-нормативними актами.
Ці зобов’язання суб’єктів можуть виникати з договору та набувати форми
договору.
3) соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання –
виникають, коли за рішенням місцевої ради суб’єкти господарювання за
рахунок своїх коштів відповідно до закону зобов’язані створювати спеціальні
робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх
професійну підготовку, а також брати на себе зобов’язання про господарську
допомогу у вирішенні ін. питань соціального розвитку населених пунктів їх
місцезнаходження (напр., у будівництві й утриманні соціально-культурних
об’єктів, об’єктів комунального господарства, побутового обслуговування
тощо).
4) публічні зобов’язання – виникають на підставі закону та з
установчих документів суб’єктів господарювання, коли вони зобов’язані
здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто
до них звертається на законних підставах, і не мають права відмовити за
наявності у них такої можливості або надати перевагу одному споживачеві
перед іншим. Публічні зобов’язання регулюються такими законодавчими
актами: ЗУ «Про публічні закупівлі» від 25.12.2015 р., ЗУ «Про державний
матеріальний резерв» від 24.01.1997 р., ЗУ «Про державне оборонне
замовлення» від 03.03.1999 р., ЗУ «Про особливості здійснення закупівлі за
державні кошти послуг поштового зв’язку, поштових марок та маркованих
конвертів» від 21.06.2012 р., ЗУ «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. та ін.
5.2. Принципи та правове забезпечення виконання господарських
зобов’язань
Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов’язання на
підставі таких принципів.
1. Господарський договір є обов’язковим до виконання його сторонами.
2. Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин
повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог
щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах
звичайно ставляться.
3. За загальними правилами зобов’язання має виконуватися належними
сторонами, які зазначені у договорі. Але ГКУ не заперечує проти виконання
господарського зобов’язання в цілому або в частині третьою особою, що не є
стороною в зобов’язанні. Управнена сторона зобов’язана прийняти виконання,
запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо з закону,
господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок
сторони виконати зобов’язання особисто.
4. Зобов’язання має виконуватися у належний термін. Якщо строк
виконання боржником обов’язку не визначений або визначений моментом
пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який
час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у 7-денний строк від дня
пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає з
договору або актів цивільного законодавства. Боржник має право виконати свій
обов’язок достроково, якщо інше не визначено договором чи законодавством.
5. Зобов’язання має виконуватися у належному місці (ст. 532 ЦК України).
Місце виконання зобов’язання визначають у договорі. Якщо місце виконання
зобов’язання не визначено у договорі, то виконання провадиться:
- за зобов’язанням про передачу нерухомого майна – за місцем
знаходження цього майна;
- за зобов’язанням про передачу товару, що виникає на підставі договору
перевезення, – за місцем здачі товару перевізникові;
- за зобов’язанням про передачу товару, що виникає на підставі інших
правочинів, – за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце
було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;
- за грошовим зобов’язанням – за місцем проживання кредитора, якщо
кредитор юридична особа, то за її місцем знаходження на момент виникнення
зобов’язання;
- за іншим зобов’язанням – за місцем знаходженням боржника.
 Зобов’язання може бути виконане в іншому місці, якщо це визначено
актами цивільного законодавства або випливає з суті зобов’язання чи звичаїв
ділового обороту.
Заходи щодо забезпечення виконання господарських зобов’язань
визначають ст. 199 – 202 ГК України та гл. 49 ЦК України. Зокрема, виконання
зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, завдатком, порукою,
гарантією, заставою, притриманням.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у
письмовій формі, в іншому випадку він є нікчемним.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником
зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми
невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Штраф може бути
визначений і у твердій (фіксованій) сумі і у кратному розмірі до вартості
товарів (робіт, послуг).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Завдаток – це грошова сума або рухоме майно, що видає кредиторові
боржник у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження
зобов’язання і на забезпечення його виконання.
Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, то завдаток
залишається у кредитора. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини
кредитора, то він зобов’язаний повернути боржникові завдаток і додатково
сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника
за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за
порушення зобов’язання боржником як солідарний боржник, якщо договором
поруки не визначено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою,
переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тім числі й ті, що
забезпечували його виконання. Поручитель має право на оплату послуг,
наданих ним боржникові.
За гарантією (ст. 560-569 ЦК України) банк, інша фінансова установа,
страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром)
виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед
кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом
строку, на який вона видана. У разі порушення боржником зобов’язання,
забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову
суму відповідно до умов гарантії. Вимогу кредитора до гаранта про сплату
грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являють у письмовій
формі.
Банківська гарантія (ст. 200 ГК України) – специфічний засіб
забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового
підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою,
страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог
управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому
підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає зазначене у
ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у
відповідному підтвердженні.
Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:
- сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
- закінчення строку дії гарантії;
- відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її
гарантові або шляхом подання гаранту - письмової заяви про звільнення його
від обов’язків за гарантією.
3 огляду на заставу (ст. 572-597 ЦКУ) кредитор (заставодержатель) має
право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання,
забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна
переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не
визначено законом (право застави).
Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом
застави лише у випадках, визначених договором. За договором на
заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета
застави плоди та доходи. Ризик випадкового знищення або випадкового
пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не
визначено договором або законом. Наступна застава майна, що вже заставлене,
допускається, якщо інше не визначено попереднім договором застави або
законом. Перший заставодержатель має переважне право перед наступними
заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.
У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою,
заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави, яке
відбувається за рішенням суду, якщо інше не визначено договором або
законодавством.
Право застави припиняється у разі: припинення зобов’язання,
забезпеченого заставою; втрати предмета застави, якщо заставодавець не
замінив предмет застави; реалізації предмета застави; набуття
заставодержателем права власності на предмет застави; інші випадки,
передбачені законом.
Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі
боржникові або особі, зазначеній боржником, у разі невиконання ним у строк
зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних
з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання
боржником зобов’язання (ст. 594-597 ЦКУ).
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої
речі несе кредитор, якщо інше не визначено законом. Кредитор не має права
користуватися річчю, яку він притримує у себе. До кредитора, який притримує
у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
5.3. Поняття, принципи, функції та види господарсько-правової
відповідальності
Господарсько-правова відповідальність – це економічні за змістом і
юридичні за формою методи впливу на економічні інтереси суб’єкта
господарювання – правопорушника.
Господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне
виконання господарських та інших зобов’язань. Отже, її головною метою є
забезпечення правопорядку в сфері економіки (у господарських відносинах).
Відповідно до ст. 216 ГК України принципами господарсько-правової
відповідальності є:
1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від
того, чи є застереження про це в договорі;
2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за
недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є
застереження про це в договорі;
3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також
відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої
сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;
4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення
або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Функції господарсько-правової відповідальності:
компенсаційно-відновлювальна – відновлення порушеного правопорядку
й усунення наслідків неправомірної поведінки суб’єкта господарювання
(відшкодування збитків, неустойка);
попереджувальна – загроза застосування господарсько-правової
відповідальності примушує учасників господарських правовідносин діяти
правомірно;
сигналізаційна –- застосування господарсько-правової відповідальності є
для однієї сторони господарських відносин сигналом про необхідність
поліпшення роботи, а для іншої – про доцільність продовження господарських
відносин з ненадійною стороною.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника
господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері
господарювання, за що до нього можуть застосовувати різні види
господарських санкцій. Розрізняють юридичний і фактичний аспекти
господарсько-правової відповідальності.
Юридичний аспект – це той правовий документ, що характеризує певну
поведінку суб’єкта господарювання як протиправну і передбачає за неї певну
форму та розмір відповідальності: ним у господарському праві виступає закон і
договір.
Фактичний аспект – це ті господарські ситуації, що характеризуються
законом чи договором як неправомірні. Такі ситуації називають складом
господарського правопорушення.
Господарські санкції – це заходи впливу на правопорушника у сфері
господарювання, внаслідок застосування яких для нього настають несприятливі
економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються
такі види санкцій:
1) відшкодування збитків;
2) штрафні санкції:
3) оперативно-господарські санкції;
4) адміністративно-господарські санкції.
Відшкодування збитків – це відновлення майнового стану учасника
господарських відносин за рахунок іншого суб’єкта-правопорушника, який
заподіяв ці збитки. Ця форма відповідальності передбачена ГКУ (ст. 224-229),
ЦКУ (ст. 623-624) та ін. нормативними актами, які регулюють договірні та
позадоговірні відносини.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною,
втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які
управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або
додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною, а
також моральна шкода. Розмір збитків доказує кредитор.
Штрафні санкції – господарські санкції у вигляді грошової суми
(неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний
сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності,
невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Ця
форма відповідальності передбачена ГКУ (ст. 230-234) та ЦКУ (ст. 549-552,
624). Якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, то санкції
застосовують у розмірі, передбаченому договором (або у відсот. відношенні до
суми невиконаної частини зобов’язання, чи у визначеній грошовій сумі, чи у
кратному розмірі до вартості товарів).
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
 допускається стягнення тільки штрафних санкцій (виключна неустойка);
 збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції
(штрафна чи кумулятивна неустойка);
 за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні
санкції (альтернативна неустойка).
 Оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на
правопорушника з метою припинення або попередження повтору порушень
зобов’язання, що використовуються цими сторонами зобов’язання в
односторонньому порядку.
До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути
застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких
передбачене договором. Оперативно-господарські санкції застосовують
незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.
Види оперативно-господарських санкцій (передбачені ст. 236 ГК України):
1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою
стороною, зі звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення
зобов’язання другою стороною:
- відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконане неналежно або достроково
виконане боржником без згоди іншої сторони;
- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок
прострочення виставлення акредитиву платником, припинення видачі
банківських позик тощо;
2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого
виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в
односторонньому порядку виконаного кредитором зобов’язання (напр.,
списання з рахунку боржника коштів, сплачених за неякісну продукцію тощо);
3) визначення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових
гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила
зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення
платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після
перевірки їхньої якості тощо;
4) відмова від визначення на майбутнє господарських відносин із
стороною, яка порушила зобов’язання.
Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з
відшкодуванням збитків і штрафними санкціями.
Адміністративно-господарські санкції – це заходи організаційно-
правового або майнового характеру, які можуть бути застосовані
уповноваженими органами державної влади або органами місцевого
самоврядування та спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта
господарювання та ліквідацію його наслідків. Адміністративно-господарські
санкції можуть бути визначені виключно законами.
Види адміністративно-господарських санкцій (передбачені ст. 239 ГК
України): вилучення прибутку (доходу); - адміністративно-господарський
штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); зупинення операцій за
рахунками суб’єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального
режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом
господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії
(патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів
господарської діяльності; інші адміністративно-господарські санкції, визначені
ГК України та іншими законами.
Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта
господарювання протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше,
ніж як через 1 рік з дня порушення цим суб’єктом визначених законодавчими
актами, крім випадків, передбачених законом.