2.

Після отримання диплома магістра політехнічного університету

Потапов вирішив влаштуватися працювати програмістом у ТОВ «Смарт
Текнолоджі» (далі –ТОВ). Після проведення співбесіди ТОВ Потапов був
прийнятий на роботу, і з ним був підписаний договір про утримання від
недобросовісної конкуренції. За умовами цього договору Потапов
зобов’язувався не розголошувати комерційну таємницю ТОВ третім
особам, не здійснювати розробку програмного забезпечення на підставі
трудового або цивільно-правового договору на замовлення третіх осіб, а
також не здійснювати підприємницької діяльності у сфері розробки
програмного забезпечення. Ці обмеження покладалися на Потапова на
весь період його роботи в ТОВ, а також на 10-річний період після його
звільнення з роботи. За умовами договору передбачалося, що в разі
невиконання Потаповим цих обов’язків він буде зобов’язаний сплатити
на користь ТОВ штраф у розмірі 500 000 грн.
Через рік роботи в ТОВ, набувши необхідного досвіду і знань, Потапов
вирішив звільнитися з цієї роботи. Одразу ж після звільнення він почав
працювати на ПАТ «Технолоджік Хаб» (далі – ПАТ), яке було головним
конкурентом ТОВ на ринку.
У зв’язку з цим ТОВ звернулося до Потапова з позовом про стягнення
штрафу, встановленого договором. Потапов проти позову заперечував,
указуючи на те, що договір порушує його конституційне право на свободу
підприємницької діяльності і на вільний вибір праці.

Як слід вирішити справу? Що таке зобов’язання з негативним змістом?

Чи змінилося б рішення суду, якби договір встановлював не
відповідальність Потапова за неналежне виконання зобов’язання, а,
навпаки, оплату за належне виконання зобов’язання?

Стаття 509. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник)
зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію
(передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або
утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
3. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та
справедливості.
Стаття 525 Цивільного кодексу України встановлює, що одностороння
відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається,
якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має
виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього
Кодексу.
Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у
зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає
виконанню у цей строк (термін).
Стаття 610. Порушення зобов'язання
1. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з
порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Стаття 611. Правові наслідки порушення зобов'язання

1. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені
договором або законом, зокрема:
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від
зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання
договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;
4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
2. У разі порушення боржником негативного зобов’язання кредитор
незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної
шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник
зобов’язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов’язання. Така
вимога може бути пред’явлена кредитором і в разі виникнення реальної
загрози порушення такого зобов’язання.

Відповідно до вимог ст.. 43 Конституції України, кожен має право на працю,

що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно
обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного
здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі
професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-
технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до
суспільних потреб.

Статтею 9 КЗпП України передбачено, що умови договорів про працю, які

погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про
працю, є недійсними.

Таким чином ст. 9 КЗпП не вимагає будь-якої процедури визнання

недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище
працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі
умови недійсними.

Зазначена норма закону забороняє працівникові брати на себе обов'язки, не

передбачені законодавством, і відмовлятися від прав, передбачених
законодавством, тому що це погіршило б його становище порівняно з
законодавством. Цим роботодавець спонукає іншу сторону договорів про
працю, як правило найменш захищену - працівника, приймати на себе
додаткові обов'язки або відмовлятись від своїх прав. Трудові правовідносини,
таким чином, консервуються на рівні мінімуму трудових прав працівників і
максимуму їх обов'язків.

Наведене свідчить про те, що умови договору найму в частині заборони

ОСОБА_2 протягом трьох років після розірвання або закінчення строку дії
договору найму, оскільки порушує права Потапова, суперечить діючому
законодавству.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 42 Конституції України, держава

забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не
допускаються зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і
межі монополії визначаються законом. Держава захищає права споживачів,
здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і
робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Закон України «Про підприємництво»

Стаття 1. Підприємництво в Україні
Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та
юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької
діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної
особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою
діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Стаття 2. Суб'єкти підприємницької діяльності

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені
законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм
власності, встановлених Законом України "Про власність";
об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах
угоди про розподіл продукції.
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є
основною, цей Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм
характером є підприємницькою.
ЦКУ Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує
публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і
суспільства
1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був
спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,
держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне
заволодіння ним.
2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам
держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути
визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено
з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при
наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома
сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними
за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за
рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з
неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу
лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути
повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на
відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про стимулювання розвитку цифрової економіки в

Україні.
Стаття 27. Договір про утримання від вчинення конкурентних дій
1. Договір, за яким фахівець зобов’язується утримуватися від вчинення
конкурентних дій щодо резидента Дія Сіті, є відплатним та вчиняється в
письмовій формі.
2. Істотними умовами договору про утримання фахівцем від вчинення
конкурентних дій щодо резидента Дія Сіті є:
1) строк зобов’язання, що припиняється не пізніше спливу 12 місяців з дня
припинення трудових, цивільно-правових чи господарсько-правових
відносин між фахівцем та резидентом Дія Сіті;
2) територія, на яку поширюється дія зобов’язання;
3) вичерпний перелік видів діяльності, що вважаються конкуруючою
діяльністю, та/або осіб, які здійснюють конкуруючу діяльність;
4) матеріальні блага, які фахівець отримує у відплату за зобов’язання
утримуватися від вчинення конкурентних дій.
3. Договір про утримання фахівцем від вчинення конкурентних дій щодо
резидента Дія Сіті може передбачати, що такий фахівець протягом строку,
визначеного договором, зобов’язаний утримуватися від усіх або частини
таких конкурентних дій:
1) укладення трудових договорів (контрактів), гіг-контрактів або інших
цивільно-правових чи господарсько-правових договорів з іншими особами,
які здійснюють діяльність, аналогічну діяльності такого резидента Дія Сіті
(конкуруюча діяльність);
2) здійснення конкуруючої діяльності як фізичної особи - підприємця;
3) володіння прямо чи опосередковано часткою в іншій юридичній особі, яка
здійснює конкуруючу діяльність;
4) обіймання посади члена органу управління іншої юридичної особи, яка
здійснює конкуруючу діяльність;
5) вчинення інших конкурентних дій, передбачених договором.
4. Договір про утримання від вчинення конкурентних дій, що не відповідає
вимогам частини першої цієї статті, є нікчемним.

3. Між ТОВ «Веселка» (далі – ТОВ) і ПАТ «Зерновий трест» (далі – ПАТ)
було укладено договір складського зберігання, за умовами якого ТОВ
передало ПАТ 2 тони зерна пшениці строком на 4 місяці, оплативши
ПАТ послуги зі зберігання зерна.
Зі спливом строку дії договору ТОВ звернулося до ПАТ із вимогою про
повернення зерна. Однак ПАТ протягом тривалого часу з поверненням
зерна зволікало, пояснюючи це різними обставинами.
У зв’язку з цим ТОВ звернулося до суду з вимогою до ПАТ про
повернення зерна. Як на підставу позову ТОВ посилалося на ст. 1212–
1214 ЦК України, вказуючи на те, що ПАТ продовжує зберігати в себе
зерно без достатньої правової підстави, оскільки строк дії договору
зберігання закінчився.

Як слід вирішити справу? Яке зобов’язання має місце в спірній ситуації?

На які положення ЦК України має посилатися позивач в обгрунтування
своїх вимог?
Кондикційне зобов’язання виникає за наявності таких умов: набуття чи
збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої
(потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової
підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Кондикція -
це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності, який може
бути застосований самостійно на підставі статті 1212 ЦК України шляхом
подання кондикційного позову.

Стаття 509. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник)
зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію
(передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або
утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має
право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Стаття 612. Прострочення боржника

1. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до
виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором
або законом.
2. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед
кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання,
що випадково настала після прострочення.

Стаття 936. Договір зберігання

1. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати
річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її
поклажодавцеві у схоронності.
2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання
на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути
встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві
в майбутньому.
3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється
суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях)
загального користування.

Стаття 937. Форма договору зберігання

1. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках,
встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на
зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно
від вартості речі, яка буде передана на зберігання.
Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на
зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом,
підписаним зберігачем.
Стаття 946. Плата за зберігання
1. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором
зберігання.
2. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач
не відповідає, він має право на пропорційну частину плати.
3. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не
забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
4. Установчим документом юридичної особи або договором може бути
передбачено безоплатне зберігання речі.

Стаття 948. Обов'язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку

зберігання
1. Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення
строку зберігання.

Стаття 949. Обов'язок зберігача повернути річ

1. Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на
зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої
якості.
2. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була
прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від
речі.
3. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута
поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків.

Стаття 953. Повернення речі на вимогу поклажодавця

1. Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть
якщо строк її зберігання не закінчився.

Закону України „Про зерно та ринок в Україні”

Згідно з пунктами 10, 24 статті 1 Закону України "Про зерно і ринок зерна в
Україні" зберігання зерна - це комплекс заходів, що включають приймання
доробку, зберігання і відвантаження зерна; складські документи на зерно - це
товаророзпорядчі документи, що видаються зерновим складом власнику
зерна як підтвердження прийняття зерна на зберігання та посвідчення
наявності зерна і зобов`язання зернового складу повернути його володільцеві
такого документа.

Стаття 25. Зерновий склад

Зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати
на зберігання зерно від будь-якої особи.

В силу ст. 26 Закону України „Про зерно та ринок зерна в Україні” за

договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов`язується за
плату зберігати зерно, що передане йому суб`єктом ринку зерна. Договір
складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що
підтверджується видачею власнику зерна складського документа.

Стаття 32. Обов'язок зернового складу повернути зерно

Зерновий склад зобов'язаний повернути поклажодавцеві або особі, зазначеній
ним як одержувач, зерно у стані, передбаченому договором складського
зберігання та законодавством.

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов`язковий для виконання сторонами. В

силу ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти),
визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими
відповідно до актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від
зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше
не встановлено договором або законом.

Правовідносини щодо відшкодування збитків урегульовані положеннями

глави 25 "Відшкодування збитків у сфері господарювання" Господарського
кодексу України (далі - ГК України) та глави 82 "Відшкодування шкоди"
Розділу ІІІ "Окремі види зобов`язань" Книги п`ятої "Зобов`язальне право" ЦК
України).
Статтею 224 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин,
який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо
здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим
збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками
розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або
пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена
сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання
правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до положень частини першої статті 225 ГК України, до складу

збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське
правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або
знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові
витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових
робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала
збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний
прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право
розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною;
матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Отже збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони,
що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і
проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні
майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби
зобов`язання було виконано боржником.

Відповідальність у вигляді відшкодування збитків може бути покладено на

особу за наявності в її діях складу цивільного правопорушення. На позивача
покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки
заподіювача збитків та причинний зв`язок між такою поведінкою із
заподіяними збитками.

Правовідносини, які виникли між сторонами за своїм характером являються

господарськими, виходячи зі змісту ст. 173, 174 ГК України.
У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу, господарським визнається
зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим
учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав,
передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона,
у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи
управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати
роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або
утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі
кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її
обов`язку.
Згідно ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання
можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод,
передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких,
які йому не суперечать.

ЦКУ Стаття 1212. Загальні положення про зобов'язання у зв'язку з набуттям,

збереженням майна без достатньої правової підстави
1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи
(потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно),
зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути
майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне
набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна,
потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
3. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла
його у себе за рахунок іншої особи.

Стаття 1213. Повернення в натурі безпідставно набутого майна

1. Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в
натурі.
2. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте
майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду
судом справи про повернення майна.

Стаття 1214. Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат

на його утримання
1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової
підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла
одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися
про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу
вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової
підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних
витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.
2. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються
проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

6. Між ПрАТ «Тяжмашмонтаж» (далі – ПрАТ) і Банком «Залізні рукава»

(далі – Банк) було укладено кредитний договір, за умовами якого ПрАТ
було надано кредит на суму 500 000 грн строком на 3 роки під 20 %
річних. Через два роки після укладення кредитного договору Банк
здійснив відступлення права вимоги за кредитним договором до ТОВ
«Інжиніринг» (далі – ТОВ).
Відступлення права вимоги було оформлено договором цесії, за умовами
якого ТОВ набуває всіх прав кредитора за вказаними договорами і має
право вимагати виконання кредитного договору від ПрАТ.
Зі спливом 3 років із моменту отримання кредиту ПрАТ отримані кошти
не повернуло. Тому ТОВ звернулося до суду з вимогою до ПрАТ про
повернення кредиту, сплату процентів річних, а також нарахованої пені.
Однак ПрАТ проти позову заперечувало, вказуючи на те, що ТОВ не
набуло право вимоги до ПрАТ, оскільки ТОВ не є фінансовою установою,
а отже, не може набути прав кредитодавця за кредитним договором.
ТОВ заперечувало проти цих доводів, посилаючись на ст. 515 ЦК
України, яка встановлює вичерпний перелік випадків, коли
відступлення права є неможливим. До цього переліку не включена
обставина, на яку посилається ПрАТ.

Як слід вирішити цю справу? Чи змінилося б рішення, якби договір цесії

передбачав внесення ТОВ певної оплати на користь Банку за
відступлене ним право вимоги?